ї повагом переходить далi. - Подивiться на оцю дерев'яну миску. Не подумайте, що ця миска зроблена на галушки або вареники,нi. Всерединi, як бачите, руками дотепного вмiльця вирiзьблено обличчя Тараса Шевченка. Ви тiльки гляньте, гарненько придивiться, як майстерно виконана ця рiдкiсна робота! А це ж трудився простий чоловiк - селянин. Два роки вiн працював. Яка ж сила керувала цiєю людиною? Ви скажете, що покликання, талант! А я скажу от що: мало мати природний талант, треба мати глибоку любов до рiдної культури, треба всiм серцем, усiєю душею любити невмирущого Кобзаря! Далi Дмитро Iванович вивiв екскурсiю з музею до кам'яних баб, якi оточували музей, немов солдати. - Розкажу вам про одну кам'яну бабу, яку я добув в одного селянина з Пiдгорного. Поїхав я туди, розшукував того селянина i бачу: стоїть бiля двору кам'яна баба, але вже пошкоджена. Вона правила за стовп у тинку. З обох бокiв цiєї баби господар видовбав дiрки, в якi вставив лати. Я познайомився з цим дядьком i питаю його: "Що ж це ви, чоловiче, зробили з пам'ятником старовини? Хiба ж ви не знаєте, що є закон - усi кам'янi баби здавати до музею, а ви почали псувати! Як можна?" Бачу, дядько злякався, заклiпав очима i вже не знав, як вийти з бiди. А потiм так несмiливо пiдiйшов до мене та й каже: "Я ладен вiддати бабу, так тинок же звалиться, на чому ж вiн буде триматися?" - "Не турбуйтесь,- кажу,- добрий чоловiче: щось придумаємо!" Пiшов я до механiка радгоспу i попросив його допомогти дядьковi замiнити в тинку кам'яну бабу дерев'яним стовпом, щоб тинок не звалився. Замiнили. Викопали цю бабу з землi, звiльнили її вiд обiймiв лат. "Берiть,- каже дядько,- везiть до музею". "Е, нi,- кажу йому,- що ж тепер - на плечах її понесу до музею, чи що? Коли викопали, то й везiть її у Днiпропетровськ". Дядько довгенько вагався, чухав пазуху, а потiм звалили гуртом цю бабу на автомашину й повезли до музею. Хоч у цiєї баби i "ребра" вибитi, та не бiда - голова й руки в неї цiлi, свого вигляду вона не втратила. Дмитро Iванович окинув зором колону бабiв i, спинившись на однiй з них, сказав: - А оцю "молодицю" я добув у Лоцманськiй Кам'янцi. Це було так: в недiлю вранцi взяв я свого цiпка й пiшов у село. Дивлюсь, а бiля одного двору сидять дiди на кам'янiй бабi i попихкують люльками. Я пiдiйшов, привiтався з ними та й питаю: "Дiди, а що це за каменюка пiд вами лежить?" "Та це ми з могили привезли, звалили бiля двору, нехай собi лежить, може, коли пригодиться в дiлi". "Може, ви її продасте?" "Скiльки ж ви дасте за неї?" "П'ять карбованцiв". "Гаразд, берiть. А скажiть, що ж ви з нею будете робити?" "Як що? Поставимо бiля музею, нехай дивляться на неї люди". "О, так ви б так i сказали, що для музею. Тодi берiть свої п'ять карбованцiв, а бабу ми волами привеземо задарма". "Коли так, голубчики, тодi я вас до iсторiї заведу". "А що це таке?" "А ось що: хто не зайде в музей, гляне в книгу, а там вашi прiзвища. Прочитають i вас добрим словом згадають. Он що!" Дiди були радi, що про них будуть знати всi, хто огляне в музеї кам'янi баби. Екскурсiя на чолi з Дмитром Iвановичем увiйшла до центрального залу. Посерединi - кругла велика вiтрина. Яворницький зупинився бiля неї. - Розкажу вам, шановнi друзi, коротенько про iсторiю цiєї вiтрини. Тут, недалеко вiд Днiпропетровська, жив князь Жевахов. Якось похвалився вiн, що в нього вдома зберiгається велика колекцiя старовинних речей. Запросив мене приїхати до нього в гостi. Це було десь у тринадцятому роцi. Влiтку я приїхав до князя. "Ану, добродiю, покажiть менi вашу колекцiю". Жевахов повiв мене в окрему кiмнату i показав чудову музейну колекцiю всякої зброї. "Ви б, князю, подарували все це музеєвi. Навiщо воно тут, дома?" "Нiзащо в свiтi! З якої речi! Це ж фамiльне багатство!" "Ну й що з того, як фамiльне? Це не завадить, щоб цi речi були виставленi в храмi культури. Як ви на це?" "Е, нi, не можу: це святиня моїх предкiв, не вiддам". Довгi мої переконування нi до чого не привели. Князь не поступався. Я тодi страшенно на нього розгнiвався, грюкнув дверима й пiшов з будинку. Аж чую, торохтить екiпаж. Глядь - сидить князь i махає рукою, щоб я зупинився. Я став i чекаю. "Пробачте, Дмитре Iвановичу, я прошу вас повернутись до мене". "Повернусь тодi,- кажу,- коли всi експонати вiддасте музеєвi". Князь покрутив свої пишнi пофарбованi вуса, подумав-подумав i погодився. Вiддав усю колекцiю. Ось гляньте сюди - яке це багатство! Все це назавжди стало власнiстю музею. НЕ В ТИХ РУКАХ_ _ Один з помiчникiв Д. I. Яворницького, який збирав для вченого етнографiчний матерiал та музейнi речi, повiдомив його, що на островi Велика Хортиця десь 1915 року об'явився бандит Башмак, озброєний двома запорозькими пiстолями з кремiнним запалом та кривою шаблюкою. Цей розбишака нападав на перехожих i грабував їх. Нiхто не чув, щоб цей бандит стрiляв з пiстолiв. Зустрiчаючись з людьми, вiн миттю наставляв два пiстолi, i перелякана жертва скорялася, вiддавала йому все, що вимагав грабiжник. Оповiдали, що заради смiливостi Башмак виходить на своє "полювання" п'яний. Злочинець прибрав вигляду запорожця: вiдпустив довгi вуса, носив кудлату шапку та широкi шаровари. Скiльки жандарми за ним не ганялись, але спiймати його так i не вдалося. Дмитра Iвановича зацiкавив новоявлений "запорожець" i воднораз дуже обурював: як це негiдник здобув старовинну запорозьку зброю? Та ж вiн спаплюжив честь запорожцiв. За такi злочини в Сiчi прив'язали б до стовпа й били б киями. Там з такими не панькалися. Нi, треба будь-що зброю вiдiбрати, їй мiсце в музеї. З такою думкою Дмитро Iванович узяв квитка й поїхав до Олександрiвцiв. Незабаром вiн появився й на Великiй Хортицi. Тут розпитав, хто такий Башмак i чи справдi в нього є запорозька зброя. Мiсцеве начальство пiдтвердило це, але допомогти вченому вiдмовилося, щоб, бува, не накликати на себе якоїсь халепи. Тодi Яворницький вирiшив дiяти сам. Перш за все вiн дiзнався, що з Башмаком дуже часто випиває якийсь дiд Кушпiль. Дмитро Iванович зайшов до хати Кушпiля. Злиднi виглядали з усiх куткiв: дiти обiрванi, немитi, нечесанi. Мати худа, засмучена. В її очах вiдбилося вiчне горе й нестатки. Кушпiль пiсля доброї чарки вивернувся на соломi й хропiв на всю хату. П'ятеро малих дiтей накинулися на миску з розмоченими сухарями, ледь присипаними цукром. Гiсть привiтався. Уважно оглянув хату, погомонiв трохи, потiм пiдiйшов до дiтей, погладив їх по голiвках. Пiсля цього витяг з кишенi двi пригорщi карамелi i роздав її дiтворi. В хатi повеселiшало. Дiти й мати усмiхнулися. - Спасибi за гостинцi! - соромливо промовила мати. Дмитро Iванович подумав: "Треба й матiр чимсь порадувати". Передбачливий гiсть заздалегiдь подбав про це. - А вам ось що! Вiзьмiть, носiть собi на здоров'я, на свою втiху,- i вiн витяг з кишенi кашемiрову квiтчасту хустку i подав господинi. Та спочатку розгубилась, а потiм нерiшуче пiдiйшла до гостя i взяла подарунок. Вона розглядала хустку, як дивину, бо їй ще нiхто й нiколи не дарував чогось такого, щоб порадувало серце, звеселило душу. - Спасибi вам, добрий чоловiче, тiльки чим же ми вiддячимо? - турбувалася господиня. - Нiчого менi не треба: носiть та не згадуйте лихом. I тут Дмитро Iванович перейшов до дiла. Вiн спитав її: - Чи то не ваш чоловiк спить на соломi? - Мiй чоловiк i моє горе! - А чому горе? - П'є непробудно! Он уже третiй день валяється п'яний i нi за холодну воду... - З ким же це вiн так причащається? - Та є тут у нас один пройдисвiт, "запорожцем" величає себе. Зберуться, нап'ються, поб'ються - на тому й день минає. Дмитро Iванович зразу ж повеселiшав, коли дiзнався вiд старої Кушпелихи, що її чоловiк приятелює з "запорожцем". Вiн став мiркувати, як би це скорiше добратися до того лихого запорожця! - Ану, тiтко, розбудiть свого чоловiка. Пiсля кiлькох стусанiв господар пiдвiвся з солом'яного лiжка. - Вставай, он якийсь пан прийшов, а ти хропеш на с всю хату! - докiрливо кинула дружина. Кушпiль повагом пiдвiвся, глянув каламутними очима на гостя. Голова в нього розкуйовджена, обличчя похмуре. Яворницький спитав: - Скажiть, де це ви так набралися? - Та вчора трохи випив iз "запорожцем". - Що ж цей "запорожець" робить? - Та що - п'є, гуляє та жiнку лупцює. От i вся його робота. - Виходить так: або п'є, або вошi б'є, а без дiла не сидить! - iронiчно зауважив Яворницький. - Так воно так! - засмiявся. Кушпiль. - А чи не хочете ви похмелитися? - спитав Дмитро Iванович. - Та хто ж вiдмовиться вiд такого добра! - зрадiв Кушпiль. - Тодi ось що: ставлю вiдро горiлки, тiльки зробiть одне добре дiло. - Яке саме, кажiть. - Пiдiть до свого друга Башмака та умовте його, щоб вiн забрав з собою всю зброю запорозьку i з вами прийшов сюди. Скажiть йому так, що нехай мене не боїться: я не жандарм i не пристав, я - професор, директор музею. Дiд Кушпiль зразу заохотився, а потiм почав знехотя чухати потилицю i, нарештi, промимрив: - Та хто його знає, чи вiн пiде? Зараз же день, а вiн боїться показуватись на очi людям! Може, пiзнiше?.. Тут втрутилася Кушпелева жiнка, яка стояла й слухала їхню розмову. - Чого там не пiде! Верзеш таке, що й купи не держиться. Скорiше одягайся, хавхуло. Я теж з тобою пiду. - О, це добре, якщо вдвох пiдете! - пiдтримав її Яворницький. Обоє Кушпелi швидко зiбрались i подалися до Башмака. Годин зо двi довелося чекати. Вже вечорiло. Дмитро Iванович, напружуючи очi, вдивлявся у маленьке вiконце з хати i чекав. I ось появилися всi трое. Башмак був при повнiй амунiцiї. - Здрастуйте! - Здоровенькi були! - Ви мене кликали? - перший спитав Башмак, пiдозрiло пронизуючи очима професора. - Так, я вас кликав. Присядьте, не бiйтеся. Чув я, що ви здобули запорозькi пiстолi й шаблю,- почав Яворницький. - Так, здобув, ось вони при менi! - погладив той рукою свої трофеї. - Де ж ви цю зброю добули? - Де добув - там вже немає! В одного дiда взяв, вiн уже вмер. А де той дiд дiстав - не питав. Та я з цих пiстолiв i не стрiляв, вони в мене так, для розваги. Башмак засмикався на стiльцi, йому не хотiлося казати, для чого вiн тримає, при собi зброю. - Неправду кажете! - почав наступати Яворницький.- Ви цю священну зброю, якою запорожцi боронили батькiвщину, зганьбили, стали лякати нею людей, грабувати їхнє добро та пропивати. Знайте - хто краде чуже добро, той краде чужi сили, чужий труд, чужий розум, чуже щастя? - А Кармалюк хiба не так робив? - закинув раптом Башмак. - Що кажете - Кармалюк? Е-е-е, чоловiче, далеко куцому до зайця! Кармалюк вiдбирав добро вiд панiв i вiддавав його крiпакам, знедоленим людям. А ви що робите? Ви грабуєте бiдних людей, а потiм усе пропиваєте. А як це зветься, подумайте! До чого ж ви дiйшли! Чи знаєте, що про вашi злочини вже вiдомо в губернiї? За вами вже слiдкують. Ой дорого ви за це заплатите!.. Сталось дивне: простi слова Дмитра Iвановича якось дiйшли до серця й розуму розбишаки, вiн зажурився, замислився, а потiм раптом питає: - Що ж ви, професоре, хочете вiд мене? Що ви менi порадите? - А от що: обидва пiстолi й шаблюку передайте менi для музею. Бiльше нiчого не треба вiд вас. У розмову втрутився дiд Кушпiль, який досi терпляче чекав, коли закiнчаться переговори, бо його думка крутилася весь час коло обiцяного вiдра горiлки i його вже почала розбирати нетерплячка. -- Та це, мабуть, ще не все! - потупцяв на мiсцi Кушпiль.- Ви ж менi щось обiцяли! Так буде чи нi? - Так, правда, я обiцяв: ось вам, хлопцi, трояка на горiлку. Випийте оту смердючку та й розпрощайтеся з нею навiки. Горiлка до пуття ще нiкого не доводила, а на той свiт загнала багатьох. Шинок - це храм сатани! Забудьте до нього дорогу! - Та й то так! - погодився Кушпiль, аби швидше взятись за чарку. Башмак зняв шаблюку, пiстолi й вiддав Яворницькому. Дмитро Iванович оглянув старовиннi релiквiї i подумав: "Отака зброя, а була не в тих руках!.." - Ну, а як же буде зi мною? Що менi робити далi? - спитав "запорожець". - За вас, Башмак, я замовлю своє слово де слiд. Скажу, що зброю вiддали в музей i почнете чесно собi хлiб заробляти. - Де ж його заробити, цей хлiб, куди пiти? - Е-е-е, чоловiче, була б охота, а дiло завжди знайдеться. Хто захоче, той i на гору скоче, а як не захоче, то й з гори не скотиться. Раджу вам iти працювати на завод. Це буде правдивий шлях у вашому життi. Та пам'ятайте, треба робити, а не лiнуватися, бо лiнощi спустошують душу людини. Ледарство - гiрше вiд тяжкої хвороби,- закiнчив Яворницький. - Спасибi професоре, за добре слово, за вашу розумну пораду. - На все добре! - попрощався Дмитро Iванович. Складенi в мiшок музейнi скарби Башмак i Кушпiль допомогли Яворницькому донести до поїзда, який iшов на Катеринослав. "ЦИБУЛИНА" 3 МУЗИКОЮ I ГОДИННИКИ_ _ Хоч музей, який очолював Яворницький, звався крайовим, але в ньому були експонати культур рiзних народiв, часiв i галузей технiки, бо всi вони являли великий iнтерес для глядачiв. - Ну що з того, що музей крайовий! А хiба люди не цiкавляться культурою Росiї або Європи? Безперечно, цiкавляться,- казав Дмитро Iванович.- Отож треба збирати все, що може дати людям користь, збагатити їх духовно. I вiн збирав усе. Мiж тисячами рiзних музейних речей можна було побачити венецiанський посуд, кинджали схiдних країн, речi рiзних релiгiйних культiв. Менi назавжди запам'ятався рiдкiсний годинник, який лежав у вiтринi центрального музею. Бiля нього часто збирався натовп вiдвiдувачiв. Що ж це за годинник? Звiдкiля вiн узявся? Ще до революцiї Дмитро Iванович знав усiх дворян, купцiв, помiщикiв, якi жили на Катеринославщинi, часто бував у панських покоях, бачив там рiдкiснi колекцiї. Свiдомiшi з них, пiд впливом Яворницького, дарували свої колекцiї музеєвi. Але таких було мало. У помiщика Трипiльського Дмитро Iванович якось помiтив козацьку люльку оригiнального зразка та iншi цiннi речi. Але найбiльше його зацiкавив незвичайний годинник. Коли iсторик дiзнався про бiографiю цього рiдкiсного годинника, вiн тiльки й думав про нього. Ось i зараз вiн пильно розглядав унiкальний експонат у формi качиного яйця, покритого зверху блакитною емаллю. - Хто ж зробив це чудо? - спитав Дмитро Iванович у Трипiльського. - Це витвiр генiального самоука Iвана Петровича Кулiбiна. Iсторик стояв немов зачарований. Вiн пригадав, що в Петербурзi, в Ермiтажi, зберiгається годинник, який Кулiбiн зробив 1767 року, а потiм 1769 року подарував його Катеринi II. Той годинник являв собою складний механiзм автоматичної дiї, накручувався один раз на добу, складався з тисячi мiнiатюрних деталей. Вiн вiдбивав години, пiвгодини, чверть години ще й виконував гiмн, який створив винахiдник. Умiлець вмонтував у ньому малюсiнький театр-автомат, який дiяв за допомогою особливих стрiлок. Кулiбiн здивував тодi увесь свiт складною системою механiзму, що свiдчить про його великий винахiдницький талант i про його незвичайну волю й терпiння. Але генiальний творець на цьому не зупинився. Вiн тодi сконструював багато iнших годинникiв i механiзмiв. Очевидно, годинникiв у формi яйця вiн виготовив кiлька, з яких один пощастило добути колекцiонеровi Трипiльському. Яворницький цiнував природний дар Кулiбiна. Йому дуже хотiлося дiстати для музею витвiр його вмiлих рук. Та не так просто було дiстати будь-яку рiч у Трипiльського. - От що, Iване Костянтиновичу,- сказав Яворницький,ви менi, будь ласка, дайте оту "цибулину" днiв на десять у музей. Тут має вiдбутись форум iсторикiв, прибудуть гостi з-за кордону. Хотiлось би показати цей розумний годинник. Нехай подивляться й знають, що слов'яни своєю кмiтливiстю можуть увесь свiт здивувати. - Якщо тiльки для цього ви просите,- вiзьмiть, не перечу. Але... - Не турбуйтесь. Буде все гаразд. Хочете - розписку дам. - Не треба. Це ж тимчасово! Годинник пiсля форуму затримався в музеї. Лежить вiн мiсяць, два, рiк. А Дмитро Iванович не поспiшає повертати його. Щоразу, зустрiчаючись з Трипiльським, вiн доводив, що вiдвiдувачi рознесли таку славу про "цибулину", що тепер люди плавом пливуть до музею. Всi хочуть подивитися на це чудо та послухати музику годинника, коли вiн виконує гiмн. Дотяг Дмитро Iванович з цим годинником аж до Жовтневої революцiї. А тодi Трипiльському було вже не до годинника... У Потьомкiнському палацi, який був у парку напроти будинку Яворницького, стояв на дерев'яному постаментi так званий "стовповий" годинник XVIII вiку. Вiдзначався вiн своїм великим розмiром i гучним дзвоном. Бувало, як бевкне цей годинник, так аж луна по Днiпру котиться. От би його в музей! Пiд час революцiї Дмитро Iванович забрав цей годинник з палацу й перенiс до свого будинку, бо в музеї бракувало мiсця. Цей годинник уже не дiяв, не дзвонив. Треба було полагодити i пустити його. Почав Яворницький шукати в Катеринославi путящого механiка. Йому порадили доброго знавця годинникових механiзмiв, до того ж нумiзмата, Георгiя Федоровича Йосикова. - Покличте, будь ласка, того Йосикова! - якось попросив Яворницький спiвробiтника музею. Механiк незабаром прибув. - Чув я, що ви добрий майстер. Скажiть, а чи не зможете ви полагодити потьомкiнського стовпового годинника? - А чому ж, можу. Доводилося менi в своєму життi бачити всякi механiзми. Спробую,- сказав Йосиков. - Тодi ходiмте до мене, будете працювати й харчуватися в моєму будинку, бо я такi речi за дверi не виношу. Перед Йосиковим, у вестибюлi будинку вченого, стояв здоровенний годинник, що вже вiджив свiй вiк, так само як i його колишнiй господар князь Потьомкiн. - Зробiть, Георгiю Федоровичу, так, щоб вiн дзвонив. Люблю, коли в кiмнатi видзвонює годинник, якось веселiше живеться тодi. За кiлька днiв годинник ожив. Пролунали першi акорди. Яворницькому дуже сподобався "голос" цього годинника. - Вiн дзвонить тепер так, неначе на вокзалi дають сигнал перед вiдправленням поїзда,- сказав Дмитро Iванович. А коли складний механiзм почав уночi вiдбивати 10, 11, 12 годин,- загув увесь будинок. Яворницький не витримав дзвону, пiдвiвся з лiжка, пiдiйшов до годинника й зупинив його. - Що сталося, чому стоїть годинник? - тривожно спитав Йосиков, коли на другий день прийшов перевiрити свою роботу. - То я зупинив: вiн .не давав менi спати! Обидва засмiялися. - Спасибi, Георгiю Федоровичу. Ви добрий майстер. Усi годинники, до яких доторкнулися вашi руки, ожили, заговорили кожен своєю мовою. Одного разу Дмитро Iванович запросив Йосикова пройтися з ним на веранду, яка виходила в сад. Там, на великому тарелi, лежав, як жар, розрiзаний кавун. - Сiдайте, Георгiю Федоровичу, за стiл - покуштуймо оцього трiскунця. Кавун їли обидва. В цей час Дмитро Iванович повiв розмову з гостем на iншу тему. - Кажуть, Георгiю Федоровичу, що ви цiкавитесь старовинними монетами. Це правда? - Дуже цiкавлюся. Навiть захопив з собою кiлька монет, щоб з вами розглянути. - Покажiть! Яворницький озброївся лупою, став розглядати монети. Обидва зразу ж знайшли спiльну мову нумiзматiв. - Може б, ви оцi п'ять штук подарували музеєвi,ласкаво звернувся професор. - Прошу, вiзьмiть! - А тепер ходiмте до мого кабiнету. Дмитро Iванович дуже цiнував людей, якi хоч трохи любили музейну справу. Такi люди були в нього найбiльшими друзями. Вiн їх пiдтримував i словом, i матерiально. Пiдiйшов Дмитро Iванович до свого столу, взяв глиняний глечик i сказав Йосикову: - Ану, нумiзмате, наставляйте свої пригорщi! Йосиков не знав, що посиплеться з того глечика, а все ж наставив обидвi пригорщi, i враз вони наповнилися срiбними монетами часiв Олексiя Михайловича й Петра I. - Оце вам, Георгiю Федоровичу, дяка моя! Берiть i несiть їх з собою. Пригодяться! ЯК "ЗАПОРОЖЕЦЬ НАПIДПИТКУ" ПОПАВ ДО МУЗЕЮ_ _ Дмитро Iванович ладен був усiм пожертвувати заради науки й музею. Не шкодував вiн для цього своїх особистих коштiв, вiдмовлявся вiд елементарних побутових вигод. А там, де нiщо вже не дiяло, вдавався навiть до своєрiдної експропрiацiї. Так було i з картиною Миколи Струнникова "Запорожець напiдпитку", яка належала помiщиковi А. I. Синельникову. Яворницький дуже довго обходжував багатiя, щоб той продав картину музеєвi. Але пан уперто не погоджувався. Дмитро Iванович був з цим паном на "ти", проте навiть близькi стосунки не допомогли йому забрати картину до музею. Тодi Дмитро Iванович одверто заявив: - Краще вiддай. Цiй картинi судилося бути в музеї. А якщо не вiддаси - однаково заберу. - А як ти забереш, коли я не вiддам? - Це вже моє дiло. Запам'ятай: картина .буде в музеї. Синельников посмiявся з нього та й забув про це. Якось вiн поїхав до Харкова. Про це довiдався Яворницький. Недовго думаючи, сiв у поїзд i гайда на станцiю Синельникове. Зайшов у панський будинок, тицьнув слугам вiд Синельникова цидулку, а взамiн забрав картину Струнникова. Повернувся пан з Харкова, зирк па стiну - немає картини! - Де картина? - питає своїх слуг. - Як де? Ви ж прислали записку, щоб картину вiддати директоровi музею Яворницькому. Схопився пан за голову. - Нiякої записки я не писав! Ану, покажiть ту записку. Подали пановi записку. Читає її Синельников i очам своїм не вiрить: - Гм, письмо моє, але я такої записки не писав. Ясно - це Дмитрова робота. Синельников їде до Катеринослава й прямує в музей. - Дмитре Iвановичу, що все це значить? - А нiчого. Я ж казав тобi: не подаруєш картину музеєвi, я знайду спосiб, що вона буде тут. - Е-е-е, нi, жарти жартами, а картина моя; облиш це все, прошу тебе - поверни картину. - Та що ти, друже! Люди вже бачили цю картину в музеї. Що ж тепер скажуть вiдвiдувачi, коли вона зникне? I потiм, ми ж з тобою умовилися: зумiю взяти картину, значить, вона лишається в музеї. Суперечки тривали довго. Перемiг Дмитро Iванович. Так i залишилася ця картина назавжди в музеї. ЗОЛОТИЙ ТАРIЛЬ_ _ Якось влiтку Дмитро Iванович виїхав до села Степанiвки, що на лiвому березi рiчки Орелi, i там розпочав археологiчнi розкопки могил. На цей час вiн оселився у мiсцевого священика Микити Сомкiна. У нього борiдка була руденька, пiдчикрижена, а голова така лиса, неначе злизана коров'ячим язиком. Священик радий був, що вчений зупинився саме в нього, i щовечора слухав цiкавi розповiдi археолога про знахiдки в могилах та про iсторичний музей в Катеринославi. Бесiди Яворницького з Сомкiним про старовину схилили священика до того, що вiн охоче погодився допомагати в розшуках рiдкiсних речей для музею. В Сомкiна Дмитро Iванович зупинився на квартирi недарма. Вiн передбачав, що саме вiн знає, в кого i що з старовини зберiгається, вважав, що такого священика можна використати при збираннi не тiльки музейних релiквiй, але й етнографiчного матерiалу. В своєму передбаченнi не помилився. Не пройшло й тижня, як Сомкiн одержав вiд свого колеги - сусiдського попа Iвана Скиби - запрошення прибути з матушкою до нього на iменини. - Давайте разом поїдемо до отця Iвана,- сказав Сомкiн, звертаючись до Яворницького.- Там у нього побачите всяку всячину. Не пожалкуєте. - Коли так - з радiстю поїду. Приїхали. Зайшли в будинок. Яворницький познайомився з господарем. Iменинник вiд радостi не знав, де посадовити гостя. Вiн заметушився по хатi, ввiчливо запрошував до свiтлицi. Дмитро Iванович придивився до Скиби. Це був здоровий, силенний чоловiк, бас його лунав, як iєрихонська труба. Дмитро Iванович кинув очима на стiни, помiтив картину, на якiй було зображено Тараса Бульбу з синами. Iсторик вiдразу ж зрозумiв, що потрапив сюди недаремно. А коли звернувся до нього по-українськи, то почув у вiдповiдь чисту рiдну мову. Це ще бiльше зближувало вченого з господарем будинку. - А чому це у вас тут запорожцi? - поцiкавився гiсть. - Як чому? Я сам запорозького роду, то й шаную запорожцiв. Мiй прапрадiд служив дяком у Покровському, де була запорозька церква. - Цiкаво, дуже цiкаво. Тiльки ж, наскiльки менi вiдомо, запорозькi попи були схожi на козакiв, а ви обросли бородою та вусами, неначе старий пеньок мохом. Чи годиться так? Всi чмихнули вiд такого трохи смiливого жарту. Смiявся i Скиба. - Воно майже й не годиться, та вже так заведено, що той не пiп, хто без бороди та довгого волосся на головi. Так вже повелось. Стiл вже було накрито. В центрi, на золотому тарелi, лежала засмажена iндичка. Сомкiн вибрав момент, коли господар - отець Iван - вийшов до сусiдньої кiмнати, шепнув Яворницькому: - Подивiться на отой тарiль,- давня штука! Дмитро Iванович повагом пiдiйшов i, нiбито нюхаючи iндичку, уважно обдивився золотий тарiль. На ньому був напис: "Року божого 1770". - Ну, що ви, професоре, там побачили? - Те, чого шукав. Для iсторiї - це знахiдка. Ви менi тепер допоможiть оцю штуку забрати для музею. - Постараюсь. Тiльки знайте, що це майже неможливо. Коли вже трохи випили, проголосили тост за здоров'я iменинника, Дмитро Iванович пiдсiв поближче до Скиби i почав з ним розмову. Мовляв, не всi люди усвiдомлюють велике значення музею для розвитку культури. - У мене тут, здається, немає таких речей, якi пiдiйшли б для музею,- ухильно сказав Скиба. - Як немає! А ось цей тарiль! - Ви жартуєте, Дмитре Iвановичу. Це ж родова рiч, вона з поколiння в поколiння переходить. Нi, я нiколи цього тареля не винесу з хати, нiкому не вiддам нi за якi грошi! - Гм, чому ж це так категорично? - А тому, що коли вiддам тарiль, то на цьому весь наш рiд обiрветься. Отакий у нас заповiт предкiв. Тим-то бережу його, як родову святиню, як золото. - Ви кажете, що зберiгаєте, як золото. А я вбачаю цiннiсть не в золотi, а в iсторiї цього тареля. Розумiєте, вiн має бути здобутком громадськостi, в музеї для нього мiсце, а не тут. Пiп Скиба стояв на своєму i нiзащо не погоджувався. Не допомогли нiякi умовляння. Пiсля добрячої вечерi, пiд час якої священики охоче припадали до чарки, всi лягли спати. Не спалося лише Яворницькому. Йому не давав спокою знайдений скарб. Ще до схiд сонця вiн пiдвiвся з свого лiжка, взяв тарiль, вийшов з будинку, звелiв негайно запрягти тарантаса. В Катеринославi, не заїжджаючи до музею, вiн попрямував до редакцiї мiсцевої газети. Редактор ласкаво зустрiв професора, запросив сiсти i спитав його: - Щось цiкаве принесли нам, Дмитре Iвановичу, показуйте. Може, про запорожцiв якусь статтю написали? - Майже вгадали. Мова й справдi про запорожцiв. Тут ось в чому справа. Я привiз показати вам запорозький тарiль. Його довго зберiгав сiльський священик Iван Скиба. А ось зараз вiн розщедрився i подарував цю рiч для нашого музею. Але Скиба дуже просив, щоб про це вся єпархiя знала. Редактор взяв тарiль, помилувався ним i поздоровив Дмитра Iвановича з таким коштовним iсторичним здобутком. - Так що ж ви хочете, Дмитре Iвановичу? - Пiп Скиба дуже просив, щоб у газетi помiстили об'яву у формi подяки. Мовляв, запорозький тарiль подаровано для музею за бажанням його власника. - Ну що ж, це можна. Другого дня в газетi появилась невеличка iнформацiя про те, що священик Iван Скиба подарував музею запорозький тарiль, за що дирекцiя музею i вся громадськiсть мiста висловлюють йому щиру подяку. Дмитро Iванович пiдiйшов до газетного кiоска, придбав кiлька примiрникiв свiжої газети i вiдразу ж попрямував до архiєрея. Привiтавшись, витяг з кишенi газети i подав архiєреєвi. - Прочитайте, будь ласка, оцю замiтку. Архiєрей надiв окуляри в золотiй оправi, уважно прочитав i сказав: - Ну що ж, хвалю отця за добрий вчинок. Отець Iван вiд цього не обiднiє, а музей збагатиться значним iсторичним експонатом. Та й нам честь. - От i добре. Тодi я прошу вас,- черкнiть Скибi пару слiв. Вiн буде радий, що ви благословляєте путь цьому тарелевi в музей. - Добре, сьогоднi ж напишу. З канцелярiї архiєрея Дмитро Iванович вийшов в чудовому настрої. Попрямував до музею. Взяв перо i написав ось такого листа поповi Скибi: "Здоровенькi були, панотче! Дуже вдячний за Вашу гостиннiсть. Пробачте менi за несподiваний вiд'їзд. Я встав дуже рано, коли ще всi спали. Менi жаль було Вас будити i порушувати мiцний сон пiсля доброї вечерi, та ще й з оковитою. Сьогоднi був у Вашого архiєрея. Розповiв йому про iменини i показав запорозький тарiль. Вiн цiлком згоден зi мною i сказав, що йому мiсце в музеї. А коли прочитав газету, в якiй згадується про Ваш дарунок, архiєрей похвально вiдгукнувся про Вас i молить бога, щоб Ви й далi були здоровi та щедрi. Посилаю Вам газету з подякою. Прочитайте. Знаменитий тарiль тепер виставлено в музеї. Його побачать всi, хто цiкавиться культурою народу. Спасибi Вам, що Ви його так довго зберiгали. Ви боялись, що коли зникне тарiль, то й рiд ваш обiрветься. Раджу Вам не вiрити в талiсмани. Ви ж людина начитана i написана. З щирою пошаною - Дм. Яворницький Днiв через п'ять священик Скиба прислав Дмитру Iвановичу вiдповiдь. У своєму листi вiн жодним словом не обмовився про тарiль. Його турбувало iнше; чи не розгнiвався часом архiєрей, що на iменинах попи прикладалися до зеленого змiя i добре перепилися? Чи не обславили вони цим вчинком свого духовного сану? А то, чого доброго, скишкають з парафiї. Та обiйшлось все гаразд. А коли Скиба прочитав замiтку Яворницького в присланiй газетi, вiдразу повеселiшав. Адже яка честь! Яка слава! Тепер вся єпархiя буде знати, все духовенство прочитає, що священик Скиба зробив для музею таке добре дiло. Показуючи цей експонат у музеї, Дмитро Iванович говорив: - Оцей тарiль, як рiдкiсну й цiнну для науки рiч, я взяв у священика без його згоди. Взяв i не повернув. Може, це трохи й негарно, хтось подумає - злочинство! А я вважаю злочинством те, коли такi речi ховають по скринях. I лежать вони там вiками без будь-якої користi. А ось тепер всi бачать, всi милуються нею. От i судiть, хто тут правий, а хто винуватий! _З ЖИВОГО ГОЛОСУ__ _ На одному лiтературному вечорi я познайомився з нашим мiсцевим композитором Олександром Сергiйовичем Соловйовим. З дружньої розмови я довiдався, що Олександр Сергiйович добре знав Яворницького, часто бував у нього вдома. Знайомство з ученим вiдбулося 1920 року. Непосидючий Дмитро Iванович пiшов по Катеринославу шукати установу, яка б допомогла йому залучити до музею цiннi панськi речi. Вченому порадили зайти до вiддiлу народної освiти Катеринославського повiту. Спiвробiтники вiддiлу знали професора Яворницького, вони привiтно зустрiли його. Дмитро Iванович зняв капелюха, повiсив його на свiй цiпок i сiв у крiсло. - В якiй ви справi, Дмитре Iвановичу, завiтали до нас? - спитав Соловйов, який тодi працював у вiддiлi народної освiти. - В дуже важливiй i невiдкладнiй. Уже минуло кiлька рокiв, як панiв витурили з мiста. А чи знаєте ви, що в їхнiх хоромах лишилися без догляду великi бiблiотеки, цiннi картини, рiдкiснi статуї? Спiвробiтники поклали свої пера. - Так що ж вас хвилює, Дмитре Iвановичу? - Як що? Я зайшов до вас, щоб дiзнатися, чи вжито заходiв по охоронi цiнностей, чи все залишено напризволяще? - Вжито. Ось вам наказ губнаросвiти, а ось iнструкцiя про охорону.- "Хто про що, а Яворницький про музей!" - подумав Соловйов. Дмитро Iванович глянув поверх окулярiв на Соловйова. - Наказ бачу, це добре. А чи знають про нього тi, що виламують дверi й вiкна та знищують цiннi речi? Мабуть, не знають або удають, що не знають. Я прийшов, щоб ви дали менi iнспектора та мiлiцiонера, i ми разом пройдемося по панських палацах. Менi вiдомо, в кого були цiннi старовиннi речi. Прохання Дмитра Iвановича задовольнили. На другий день вiн десь роздобув воза, взяв з собою сторожа музею Iвана Попова та його десятирiчну дочку Марiю i вирушив по скарби до панських палацiв. - До кого ж ми спершу поїдемо? - спитав сторож. - До дворянки Євецької. Вона десь чкурнула, а добро її залишилося в палацi напризволяще... Сторож з дiвчинкою сидiв на возi i правив конячкою, а бiля воза чимчикував Яворницький. У нагiрному районi, що його овiває чисте днiпровське повiтря, бiля парку Шевченка i досi красується двоповерховий будинок готичного стилю. Тепер у ньому розмiстився дитячий садок, а до 1918 року цей будинок належав багатiй дворянцi I. П. Євецькiй. Дмитро Iванович не раз бував у ньому i знав, що там е. Чарiвна красуня панi Євецька перед тим, як тiкати за кордон, забiгла до музею. - Милий Дмитре Iвановичу! - благала вона, хвилюючись.- Ось вам ключi вiд мого дому. Довiряю вам оцi ключi, дiм i все, що в ньому е. Благаю вас, прибережiть, я скоро повернусь... Яворницький узяв ключi, а сам подумав: "Нi, не вертатися вже тобi до свого палацу!" I ось Дмитро Iванович, мов справжнiй господар, витяг з кишенi переданi йому на схованку ключi, вiдчинив дверi палацу, зайшов туди з своїми помiчниками. Сторож i Яворницький двiчi навантажували воза статуями, картинами, книгами i перевозили їх до музею. За останнiм рейсом захопили й старовинний клавесин. Ще раз Дмитро Iванович обiйшов кiмнати. Вiн помiтив альбом, палiтурки якого були оздобленi срiблом. У них був вправлений коштовний дiамант. - Бери, Марiє, оцю штукенцiю,- сказав професор дiвчинцi,- i неси до воза. Та гляди ж не впади з нею, бо це дуже дорога рiч. А будеш падати - хапайся за землю. Пiдвода, вщерть навантажена рiдкiсними скарбами, загуркотiла до музею. Друга зустрiч, яка назавжди зблизила цих людей, вiдбулася 1924 року. Тодi О. С. Соловйов працював у трудових школах викладачем спiву. До нього пiдiйшла дружина Яворницького - вчителька Серафима Дмитрiвна - i спитала: - Скажiть, Олександре Сергiйовичу, чи ви змогли б з голосу записати українськi народнi пiснi? - А чому ж? З великою охотою зроблю запис. А з чийого я; голосу записувати? Дружина розповiла, що Дмитро Iванович дуже любить народнi пiснi, зiбрав їх близько тисячi, багато знає на голос. Найулюбленiшi пiснi вiн часто спiває i хоче, щоб вони збереглися. Серафима Дмитрiвна запросила Соловйова завiтати до них додому, ближче познайомитись з професором-етнографом. Дмитро Iванович зустрiв гостя дуже ласкаво. Вiн почав з ним розмовляти росiйською мовою, але Соловйов, хоч сам i москвич, розумiв українську мову, тому вiн сказав: - Ви, Дмитре Iвановичу, розмовляйте зi мною українською мовою. До речi, це менi пригодиться, бо саме тепер я вiдвiдую курси української мови. Дмитро Iванович був дуже радий, коли дiзнався, що Соловйов працював у 1907-1912 роках у Чернiговi, особисто знав Михайла Коцюбинського. Професоровi було приємно почути й про те, що Павло Тичина i Григорiй Верьовка були його учнями в Чернiгiвськiй семiнарiї. - Дмитро Iванович,- згадує Соловйов,- вибирав якусь iсторичну пiсню, розкривав її змiст i казав, як треба її виконувати. Дмитровi Iвановичу було тодi сiмдесят рокiв. Але вiн без будь-якої натуги виводив пiснi. Пiсля того, як вiн проспiвував якусь пiсню двiчi-тричi, Соловйов записував її так, щоб не пропустити динамiчних вiдтiнкiв, темпу й характеру виконання. - Слiд зазначити,- казав Олександр Сергiйович,- що Дмитро Iванович надзвичайно вдало й точно передавав народнi пiснi. Вiн дуже добре пам'ятав їх мелодiї. Спiваючи вдруге, втретє, вiн нiколи не збивався й не вiдхилявся вiд першого виконання. В нього була добра пам'ять i чудовий музикальний слух. Одного разу, в умовлений час, Соловйов прибув, щоб записувати далi пiснi на голос. Дмитро Iванович хоч i привiтно зустрiв гостя, але чомусь був похмурий. - Сьогоднi, Олександре Сергiйовичу, я не зможу наспiвувати - немає настрою. Щоб спiвати улюбленi пiснi, треба вкладати в них душу, а без доброго настрою дiло не пiде. Мабуть, вiдкладiмо на iнший час. Через кiлька днiв вони знову взялися за роботу. До Дмитра Iвановича повернувся бадьорий настрiй, вiн був веселий, балакучий, здавалося, помолодшав рокiв на двадцять. Спочатку Дмитро Iванович проспiвав мiнорну, але досить енергiйну пiсню "Запорожцi, ви добрi молодцi". За нею другу - "А наш пан отаман". - Цих пiсень,- сказав вiн,- у жодному збiрнику ви не знайдете, бо вони ще нiде не записанi. Тим часом вони мають велику художню цiннiсть. Олександр Сергiйович помiтив, що в Дмитра Iвановича була одна найулюбленiша пiсня: "Ой за гаєм зелененьким брала дiвка льон дрiбненький". То тексту народної пiснi Яворницький ставився не тiльки як iсторик, але й як поет, художник. Вiн часто наводив дуже влучнi вислови вiдомих композиторiв про цiннiсть i значення народної пiснi. Запам'ятав Соловйов ще один цiкавий епiзод, який характеризує Яворницького як людину глибоко обiзнану, цiлком вiддану справi розвитку культури серед широких народних мас. Десь 1925 року в Катеринославi була органiзована українська хорова капела "Зоря". На перший виступ капели запросили i Дмитра Iвановича. В програмi були твори композиторiв Козицького, Верикiвського, Богуславського та iнших. Дмитро Iванович сидiв у ложi, дуже уважно слухав. Пiсля закiнчення концерту до нього пiдiйшов керiвник капели и спитав: - Наш хор молодий, мене дуже цiкавить ваше враження вiд першого концерту. - Капела спiвала добре. Я тут слухав такi пiснi, яких ще нiде не чув. Дякую за це. Добре, що ви не вiдриваєтеся вiд життя й несете нове в народ. Але як ви могли допустити, щоб українська капела обiйшлася без української народної пiснi? На мою думку, слiд було включити до програми твори Лисенка, Стеценка, Степового, Леонтовича. Близькi зв'язки композитора з ученим дали добрi наслiдки. Олександр Сергiйович зробив велике дiло. Вiн записав з живого голосу Д. I. Яворницького шiсть рiдкiсних iсторичних пiсень. Спасибi йому за те, що донiс до сучасникiв голос минувшини. Ось цi пiснi: "Ой по горах, по долинах", "Не ходи, козаче, понад берегами", "А наш пан отаман", "Запорожцi, ви добрi молодцi", "Ой за гаєм зелененьким", "Ой з-за броду". З ХАТИ ПО НИТЦI _ ЗАПОРОЗЬКА СКРИНЯ_ _ До музею прибула комiсiя вiд мiськради перевiряти роботу. Серед членiв комiсiї був молодий iсторик Сергiй Андрiйович Данилов, який свого часу слухав лекцiї професора Яворницького i складав йому iспити з iсторiї України. Коли Дмитро Iванович побачив свого знайомого, вiн повеселiшав, розмова вийшла за офiцiйнi рамка. Знаючи Дмитра Iвановича як дотепного оповiдача, Данилов попросив його показати, чим цiкавим збагатився музей. Дмитро Iванович охоче повiв прибулих по залах, показав новi речi й розповiв про те, як вiн добув окремi експонати. - Коштiв нам дають дуже мало,- сказав Дмитро Iванович.- Тому доводиться добувати музейнi речi всякими правдами й неправдами. Розповiм вам, як менi випало добувати запорозьку скриню. - Охоче послухаємо. - Тисяча дев'ятсот тринадцятого року поблизу маєтку генерала Г. П. Алексеева я розкопував могили. Бачу, один знайомий селянин везе на бричцi запорозьку скриню, оздоблену перламутром. "Куди ви везете її?" - питаю. "До генерала Алексеева". Яворницький знав, що Алексеев скуповував старовиннi речi для власного музею. Звiсно, генерал не пожалкує нiяких коштiв, щоб придбати цю скриню. Але вiн знав ще й iнше: дружина колекцiонера не виявляла нiякого iнтересу до релiквiй i часто чинила чоловiковi всякi перешкоди щодо цього. Коли генерала не було вдома, вона втришия виганяла з двору всiх, хто приносив рiдкiснi речi. Дмитро Iванович не пропустив нагоди скористатися з конфлiкту мiж генералом i його обмеженою дружиною. Селянин пiд'їхав до Яворницького, привiтався з ним. - Так везете до генерала, кажете? - Еге ж! Дмитро Iванович iронiчно посмiхнувся й махнув рукою. - Ну що ж, везiть. Там вас генеральша так зустрiне, що й пiр'я посиплеться. - А хiба генерала немає дома? - Та вiн же вмер, хiба ви не чули? - Нi, про це не чув! - отетерiв дядько. - Помер ще