два днi тому. Та нiчого, ви таки везiть скриню до генеральшi, може, вона купить. Дядько розгубився. Вiн дiстав з кишенi тютюн, скрутив самокрутку. Потiм благальне глянув у вiчi Дмитровi Iвановичу й сказав: - Дмитре Iвановичу, купiть краще ви цю скриню, бо менi як ото їхати до генеральшi, то однаково що в пекло. - Скiльки ж ви хочете за неї? - Четвертну дасте? - Я б купив, так у мене таких грошей немає. Дядько пом'явся, потупцяв бiля брички. - Яз вас небагато вiзьму. - Скiльки? Десятку дасте, то й берiть. - Нi, тодi везiть До генеральшi, в неї грошей - хоч лопатою горни. - А може, вiзьмете за троячку? - Добре, тiльки умова - вiдвезiть скриню до Катеринослава. Дядько погодився: - В недiлю, коли буду їхати на базар, то й скриню завезу до музею. - Отак я придбав запорозьку скриню. А генерал у той Час ще й гадки не мав умирати. ПРОВЧИВ_ _ Дмитро Iванович пiдвiв комiсiю до вiтрини, в якiй лежав невеличкий метеорит. - Хочете, розкажу вам iсторiю цього залiзного камiнця. - Будь ласка, послухаємо вас. - Приїхав до мене з Томакiвки земський начальник, Гаркушевський. У нього була така червона пика, що притулити до неї кiзяка, то вiн так i пчиркне. Витяг, вiн з кишенi маленького камiнця й показує. "Де ви його пiдчепили?" - "Знайшов один селянин з Томакiвки. Я йому за це дав карбованця". Дмитро Iванович дуже хотiв, щоб цей уламок небесного тiла земський начальник подарував музеєвi, але Гаркушевський уперто не хотiв дурно давати, а правив за нього п'ять карбованцiв. Яворницький спершу присоромив земського скнару, а потiм сплатив йому карбованця. Проте лихваревi це так не минулося. Дмитро Iванович вирiшив провчити його, щоб знав, як зазiхати на музейнi копiйки. Вiн спитав Гаркушевського: - Чи не було у вашому роду запорожцiв? - А чому це ви питаєте? - Нещодавно я читав журнал "Киевская старица", i там згадувалося про якогось запорозького сотника Гаркущу. Гаркушевський аж пiдскочив, коли почув про це. Йому дуже хотiлося бути нащадком запорожцiв. - В якому ж номерi журналу ви читали про цього сотника? - Бачите, давненько це було. Зараз не можу пригадати, в якому саме номерi. - Що ж ви порадите? - Раджу вам купити комплект цього журналу за тисяча вiсiмсот дев'яностий - тисяча вiсiмсот дев'яносто п'ятий роки. Там в одному з номерiв ви напевне знайдете статтю про свого предка Гаркушу. Пiзнiше Яворницький почув, що Гаркушевський купив комплект "Киевской старины" аж за п'ять рокiв. Заплатив великi грошi, а згадки про свого "предка" так i не знайшов, бо її нiколи там не друкували. ВIДГОМIН ВIКIВ_ _ Наша дума, наша пiсня не вмре, не загине. Т. Г. Шевченко Українська пiсня! То замрiяно-журлива, як самотня тополя край села, то весела й дзвiнка, мов той струмочок весняний, то гнiвна, як розбурханий Днiпро. Хто її не любить! Але, мабуть, нiхто так не кохався в нiй, як Дмитро Iванович. Особливо його серцю були милi старовиннi козацькi пiснi, i коли Дмитро Iванович дiзнавався, що в якомусь бодай найвiддаленiшому селi є старий дiд чи кобзар, який знає не вiдомi ще йому пiснi, вiн негайно вирушав до нього. У пошуках пiсенного фольклору, так само як i музейних скарбiв, вiн обiйшов майже всю Україну. Мандрував по селах Катеринославщини, Харькiвщини й Полтавщини, побував на Херсонщинi i в Таврiї, подорожував на Київщинi та Чернiгiвщинi. Нелегкими були цi пошуки, доводилося багато в чому собi вiдмовляти, а то й лишатися без копiйки в кишенi, але пiсня вела все далi й далi. Дмитро Iванович швидко знаходив стежку до серця простих людей, особливо кобзарiв, пастухiв, старих селян. Вiн вважав за найкраще робити записи пiсень та iсторичних дум з уст народних. Але ще краще, казав вiн, коли пiсню одразу записати й на голос. Тодi вона зберiгає свiй нацiональний колорит, свою неповторну чарiвнiсть. Дмитро Iванович, бувало, запише пiсню на голос, а потiм i сам кiлька разiв проспiває, щоб добре запам'ятати мелодiю, зберегти всi нюанси пiснi такими, якими почув од спiвака. В своєму життi вiн часто зустрiчав людей, якi не могли передати пiсню словами: "Проказати - не прокажу, а проспiвати, то доведу", їм краще вдавалося вiдтворити пiсенну красу на голос, коли її проспiвають. Траплялося й таке: запише якусь пiсню зi слiв, а коли виконавець спiває її, деякi слова замiнює. Тодi в записнiй книжечцi з'являлося два, а то й три варiанти однiєї i тiєї ж пiснi. За своє життя Дмитро Iванович списав десятки записних книжок, до яких занотував крилатi вислови, прислiв'я, пiснi. Його дуже сердило, коли вiн чув зiпсовану пiсню, в яку вскочили слова, що засмiчували й перекручували її змiст. Тодi вчений вдавався до старих людей, сивоусих бандуристiв, лiтнiх пастухiв i отак добирався до чистих, незамулених джерел народної творчостi. Дуже боляче реагував Дмитро Iванович на те, коди хто-небудь iз селян виконував пiснi "без смаку, без складу i без ладу", а намагався спiвати рiднi пiснi "по-панському". В таких випадках Дмитро Iванович клав перо й просив спiвака: - Ти менi, козаче, заспiвай старовинної - чумацької або козацької, такої, щоб аж за серце взяло. Коли таке прохання дивувало спiвака, Дмитро Iванович пiдказував йому: - А ви, голубчику, чули таку пiсню: Ой не знав, не знав козак Супрун, Як славоньки зажити, Зiбрав вiйсько славне Запорозьке Та й пiшов вiн орду бити. - Чув, та забув на голос. - Тодi слухайте - я заспiваю. I вiн спiвав, та ще так, що в того "голубчика" аж сльози виступали на очах. Слухав вiн i думав: "От тобi й пан, а спiває по-нашому, по-мужицькому!" I серце вiдгукнулося саме тiєю пiснею, по яку приїхав "пан у капелюсi". Ось так рядок за рядком, строфу за строфою i збирав Яворницький невмирущi скарби народної творчостi. А 1906 року вiн видав у Катеринославi збiрку "Малоросiйськi народнi пiснi", до якої ввiйшло понад 800 пiсень та iсторичних дум. Аналiзуючи зiбранi перлини, професор Яворницький помiтив, що найбiльше збереглося українських пiсень на Полтавщинi. Полтавськi наймити йшли на заробiтки в Таврiю, на Катеринославщину, Харкiвщину i довгими та курними шляхами несли з собою рiднi пiснi, сповненi смутку й гiркоти. Цi пiснi переходили з роду в рiд, тужливо линули над степовим безмежжям. Зiбранi скарби Яворницький розподiлив на колядки й Щедрiвки, веснянки та гулянки, пiснi, що вiдображали щасливе й нещасливе кохання, пiснi з родинного життя, весiльнi й колисковi, пiснi, що характеризують економiчне життя людей, пiснi iсторичнi, сатиричнi, жартiвливi. В багатьох iз них оспiвується боротьба проти соцiального i нацiонального гноблення, крiпацтва, бiдування наймитiв, чумакiв... У цих пiснях вчувається вiдгомiн вiкiв. Записанi пiснi вiд людей рiзного вiку, стану й фаху, От, скажiмо, пiд однiєю з щедрiвок читаємо позначку; "С. Черевки, Полтавської губ., Миргор. повiту, с-ка Палажка Цапченкова, 17 р. 1904 р.". До деяких пiсень автор збiрки дав пояснення, з якої нагоди i для кого ця пiсня спiвалася. Так, пiсля короткого тексту: А в пана, пана Собака п'яна, Лежить на санях В червоних штанях, I люльку курить, Та й пана дурить,- записано: "Хутiр Будаково, Полтавськ. губ., Миргор. у., мала дитина, 4 роки, поздоровляла пана на Новий 1904 рiк". Перед роздiлом "Веснянки" Дмитро Iванович робить таку коротеньку передмову: "Цi пiснi спiвають з того дня, як почне кувати зозуля, i аж до самого Петра, цебто 27 червня". Багато вчений записав пiсень з уст людей рiдної Сонцiвки, Харкiвського повiту. Односелець Iван Пухан продиктував йому цiкаву щедрiвку. "Цю щедрiвку,- писав Дмитро Iванович,спiвають тiльки великi хлопцi, щоб виходило дуже гучно й товсто". Часто надибуємо на легенди й пiснi, записанi вiд талановитого селянина - слiпця Хоми Провори, який жив у селi Богодарi, Олександрiвського повiту, Катеринославської губернiї. Не всi пiснi, що зiбрав Яворницький, увiйшли до книжки. Крiм того, треба сказати, що й пiсля виходу цiєї збiрки Дмитро Iванович збирав далi витвори пiсенного фольклору. Вiн зiбрав понад двi тисячi пiсень. СУПРОТИ НЕНАСИТЦЯ_ _ На Днiпрових порогах, куди Д. I. Яворницький не раз приїжджав з екскурсiями, вiдвiдувачiв найбiльше вабив Ненаситець, або Дiд-порiг. Щоб його добре розглянути; Дмитро Iванович завжди виводив прибулих на високу скелю, яка звалася Монастирка. Звiдси все було видно як на долонi. Перед тим як спуститися з скелi, Дмитро Iванович не забував розповiсти про одну багату землевласницю-скнару, яка зберiгала рiдкiснi й коштовнi речi музейного значення. - До останнiх рокiв супроти Ненаситця красувався пишний сад, а в тому саду височiв палац з мезонiном та колонами. - Чий же це був палац? - спитали вчителi-екскурсанти. - В ньому жила помiщиця В. I. Малама - далека родичка гетьмана Данила Апостола. В тому палацi зберiгалося безлiч коштовної старовини. Там були двi гетьманськi булави - одна з слонової костi, друга оздоблена золотом, сукняний червоний жупан, три шовковi гетьманськi каптани та гетьманське сiдло, оздоблене рiдкiсними, блискучими камiнцями. Та вся бiда в тому, що власниця нiзащо не хотiла розлучатися з своїми скарбами. Дмитро Iванович тут же розповiв, як вiн хотiв забрати до музею гетьманське сiдло й булаву. Тiльки вiн ступив до садиби Малами, як її зразу ж сповiстили, що прийшов невiдомий чоловiк. Вона замкнулася й наказала своїм вiрним слугам бути на сторожi, нiкого не впускати до її покоїв. А коли її повiдомили, що прибув професор, вона насторожено спитала, вiдкiля вiн приїхав i в яких справах, їй вiдповiли - з губернiї. Помiщиця-вiдлюдок, яка до невiдомих завжди ставилася пiдозрiло, зажадала вiд гостя документа. Дмитро Iванович витяг з валiзи своє посвiдчення, загорнув його у клаптик газети й просунув цей документ у щiлину, що свiтилася знизу дверей кiмнати Малами. Чути було, як господиня боязко наближалася до дверей, нахилилась i з острахом узяла в руки документ, потiм почала ним шелестiти. Довго вона шарудiла тим посвiдченням, а потiм просунула його в щiлину назад. Хвилини через двi дверi в кiмнатi одчинилися. Помiщиця вийшла в приймальню до гостя. - Що ви, професоре, хочете? - Глянути на старовину, на вашi древностi. Малама змiряла гостя з нiг до голови недоброзичливим поглядом, її пожовкле обличчя густо зморщилося. - Нiчого я вам не покажу. - Чому ж ви так недовiрливо ставитесь до науки? - А що менi ваша наука! - грюкнула дверима злюка - та й по тому!. Незабаром на Катеринославщину приїхав Iлля Рєпiн - давнiй побратим Яворницького. Вiн побував на мiсцях Запорозької Сiчi, де збирав матерiали про запорожцiв. Дмитро Iванович розповiв йому про Маламу й про тi рiдкiснi експонати, якi лежать в її хоромах. - З'їздимо, Iлля Юхимович, до неї вдвох, може, нам пощастить щось здобути. Приїхали вони до скупої землевласницi, яка мала сорок вiсiм тисяч десятин землi. Коли вона побачила, що до двору пiдкотив фаетон з двома чоловiками в капелюхах,- зразу ж по всiх кiмнатах загримiли замки, забряжчали мiцнi засуви. Трохи згодом господиня виглянула з вiкна другого поверху. - Що вам треба вiд мене? - вигукнула вона з вiкна. - Покажiть нам, будь ласка, гетьманську булаву та сiдло. - I не думайте, i в руки не дам! Рєпiн пiдiйшов до Яворницького i шепнув йому: - Просiть - нехай хоч у вiкно покаже. - Ви, панi, нас не бiйтеся. Нам не потрiбнi вашi релiквiї,- умовляв Яворницький.- Якщо вже не можна взяти їх до рук, то дозвольте хоч змалювати на вiдстанi. Малама трохи пом'якшала. Вона звелiла гостям подалi вiдiйти вiд будинку її стати посеред подвiр'я, а сама боязко пiднесла до вiкна булаву й сiдло i виставила їх напоказ. Поки Дмитро Iванович ласкаво розпитував, як вона здобула цi речi, Рєпiн у цей час швиденько змалював булаву й сiдло з усiх бокiв. Оце й усе, що вдалося виканючити в неприступної помiщицi. Де тi неоцiненнi релiквiї подiлися - нiхто не знає й досi... КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ У своїй подвижницькiй працi вчений завжди знаходив собi помiчникiв, людей, закоханих у рiдну культуру, i залучав їх до доброго дiла. У 1960 роцi менi пощастило знайти одного приятеля Дмитра Iвановича - Захара Семеновича Бородая. Вiн жив у Червонопартизанському провулку в Днiпропетровську. Зайшов я по данiй менi адресi до маленької хатини над яром. Сивовусий господар, чисто поголений, в окулярах, сидiв за невеличким столом i читав "Кобзаря". В хатi чепурно, на стiнах - портрет Тараса Шевченка, прикрашений широким квiтчастим рушником, двi картини - одна Самокиша "Богдан Хмельницький в'їздить в Київ 1648 р.", друга - Красицького "Гiсть iз Запорожжя". Захар Семенович за свое життя зiбрав чималу бiблiотеку, якою вiн не без пiдстав пишався. Вiн багато рокiв працював листоношею i за довгорiчну та сумлiнну працю на поштi був нагороджений орденом Ленiна. Погомонiвши якусь хвилину з господарем, я спитав його: - Кажуть, що ви були знайомi з Дмитром Iвановичем. Це правда? Коли Захар Семенович почув iм'я Яворницького, його обличчя одразу ж повеселiшало, й вiн приязно усмiхнувся. - Це правда. Я з ним познайомився ще напередоднi першої свiтової вiйни. З тринадцятого року я став працювати в Катеринославському головному поштамтi - листоношею. До району, який я тодi обслуговував, входив i будинок професора Яворницького. Добре пам'ятаю - вперше я занiс йому кореспонденцiю влiтку 1915 року. "Ви часом не з Полтавщини?" - спитав мене Дмитро Iванович, приймаючи вiд мене листи та газети. "Так, з Полтавщини! А як ви вгадали?" "Вгадати не важко: ваша мова сама про себе це сказала". Листоноша i вчений сiли на верандi. Дмитро Iванович наказав подати чаю. Йому на колiна звичним рухом зiскочив невеличкий сiренький котик, якого вiн завжди пестив, коли розмовляв з гостем. - Де ж ви народилися, з якого роду, розповiдайте, будь ласка! - поцiкавився ввiчливий господар. - Яз мiстечка Жовнино, Золотонiського повiту. А роду - козацького. - Он як! Вiдкiля ж ви дiзналися про свiй козацький рiд? - Мiй дiд водив мене на старовинне кладовище у Жовнинi. Там вiн показав менi кам'янiти хрест на могилi мого прадiда. Дiд пiдвiв до хреста та й каже: "Читай, хлопче, що за слова там!" Я прочитав напис: "Тут поховано прах козака Лазаря Бородая". Отож вiд цього козака i йде наш рiд. - Ну що ж, це добре, що ви зацiкавилися своїм родом. А скажiть, чи вам часом не доводилося в Жовнинi бачити мого побратима Миколу Лисенка? - Як не доводилося! Бачив його тисяча дев'ятсот третього року, коли вiн з Старицьким приїздив до Жовнина провiдати свою рiдню та землякiв. - Що ж ви пригадуєте з того приїзду? - У нас його поважали й дуже шанобливо зустрiчали. Людина вiн проста й доступна. У моїй пам'ятi зберiгся такий факт: Лисенко подарував тодi двi тисячi карбованцiв i двi десятини землi з своєї садиби, щоб збудувати в Жовнинi школу. - Ну й збудували ту школу? - Де там! Грошi й земельку забрали до своїх рук старшина й писар. Кажуть - захарлали, пропили, барбоси! - з гнiвом розповiв Бородай.- А шкода! Яка б оце пам'ять була про таку людину. Прощаючись з листоношею, Яворницький сказав: - От що, голубе, ви зайдiть днiв через два до мене в музей: ми там поговоримо про одне важливе дiло... Бородай ранiше чув про Яворницького. Вiн був радий, що йому, шанувальниковi вченого, пощастило познайомитися з ним, i чекав недiлi, щоб у вiльний вiд роботи час пiти до музею. В недiлю Захар Семенович надiв українську вишиту сорочку, синю чумарчину, козацькi штани, смушеву шапку i в такому виглядi прибув до музею. - Ану, козарлюго, пiдiйди поближче!-покликав Яворницький, як тiльки побачив Бородая. Дмитро Iванович оглянув гостя з нiг до голови. Його обличчя осяяла тепла, щира усмiшка. - Ну, запорозький лицарю, ходiмо зi мною. Якщо гiсть подобався Дмитровi Iвановичу, вiн шанобливо брав його пiд руку, водив по залах музею, йшов з ним на прогулянку. Так було й з Бородаєм, якого потiм Дмитро Iванович запросив до свого кабiнету. - Чи знаєте ви, Захаре Семеновичу, навiщо я вас закликав? - Ще не знаю, але з великою охотою послухаю вас i готовий виконати будь-яке ваше прохання. - От що, добрий чоловiче, я хочу послати вас в мандри по скарби народнi. Думаю, що козаковi це доручення пiд силу. Як, справитеся? Захаровi Семеновичу було приємно виконати прохання вченого, але вiн хвилювався: чи ж впорається з його завданням? - Куди ж менi доведеться їхати, в який край? - У ваш рiдний край, на Полтавщину. В музеї, як бачите, в нас мало експонатiв з побуту полтавчан. Менi б дуже хотiлося, щоб ви зiбрали характерний одяг, який носили старi люди. Ось я тут усе записав. Дмитро Iванович подав цидулку, в якiй було перелiчено: вишиванi сорочки, плахти, спiдницi, керсетки, квiти, якi надiвали дiвчата на голову, дукачi, намисто, чоботи дiвочi й парубочi. Наприкiнцi було дописано: "Як попадуться iкони грецького письма,- теж берiть!" - А як же з моєю роботою? Хто ж мене пустить? - Ви про це не турбуйтеся. Головне, щоб у вас була охота, любов до цього дiла. Через два днi Бородая викликав начальник пошти й спитав: - Ви знаєте професора Яворницького? - Знаю. - Тодi зразу ж сходiть до нього й передайте, що я не перечу проти поїздки листоношi Бородая в Жовнино на десять днiв. Захар Семенович миттю помчав до музею. Дмитро Iванович дав йому тридцять карбованцiв i сказав: - Попадуться коштовнi речi - купуйте, не скупiться, це для музею, для народу! Частину коштiв вiн дав срiбними карбованцями. - Може, в дорогу краще взяти паперовi грошi, нiж срiбнi? - Нi, голубе, навпаки: берiть бiльше срiбних. Повiрте менi: на них там кидаються, як бджоли на нектар. I вирушив Захар Семенович у путь, знайому ще з дитинства. У рiдному селi його зустрiли приязно. А коли дiзнались, що вiн прибув купувати для музею старовиннi речi, його охоче запрошували до хат, розглядали з ним одяг, взуття, яке з давнiх часiв лежало в скринях. Захар Семенович пройшов добрий iнструктаж у Яворницького, вмiло розбирався в речах, вiдбирав найцiннiшi з них i складав собi в мiшок. В одної старенької бабусi вiн побачив на покутi цiкаву iкону грецького письма. Хотiв був узяти в руки i детальнiше роздивитися, але бабуся гримнула на нього: - Не чiпай, то iкона давнiх часiв, пам'ять вiд батькiв, не вiддам, i не думай! - Та у вас же таких iкон сила-силенна, продайте менi цю стареньку! - благав Бородай.- Ось вам карбованець,- i пошелестiв кредиткою. - Е-е-е! Хоч би путящi грошi давав, а то якийсь папiрець,- невдоволено буркнула бабуся. - А може, ось такого хочете! - повертiв Бородай срiбним карбованцем. - Ну, бог з тобою, бери вже, бо бачу - не вiдчепишся! Наступного дня посланець ученого закiнчив свої справи й повернувся до музею. - Ну, козаче, з урожаєм вiтати, чи як? - усмiхаючись, спитав Яворницький.- Ану, викладайте з свого мiшка! Дмитро Iванович уважно розглядав кожну рiч, прицмокував, схвально кивав головою. Особливо дякував своєму помiчниковi за iкону, яка виявилася рiдкiсним i цiнним експонатом для музею. Бородай з честю склав iспита. Iншого разу Яворницький умовився з начальником пошти, щоб листоношу пустив на два днi для дуже важливого дiла. На цей раз Бородая вiдряджено по скарби в село Петрикiвку. Тут вiн дiзнався, що в дiда Iвана Луценка лежать у клунi два сволоки з хати якогось запорозького козака. Про це свiдчили вирiзанi лiтери на сволоках. Господар швидко поступився i майже за безцiнь вiддав їх для музею. Бородай навантажив сволоки на пiдводу i волами Привiз їх до Катеринослава. Пiсля повернення з цiєї подорожi Дмитро Iванович попередив Бородая, щоб вiн свою лiтню вiдпустку не гаяв без дiла, а готувався в черговi мандри - в мiсця Запорозької Сiчi. - Ви поїдете до легендарного краю - туди, де я не раз був, де сходив уздовж i впоперек, вiдвiдав усi закутки, багато розшукав цiнних речей запорожцiв. Ну, а поки що ось вам моя книга "Запорожье в остатках старины и преданиях народа". Вiзьмiть i прочитайте. Вам буде легше розшукувати музейнi речi, по якi ви поїдете. Захар Семенович узяв грубу книгу петербурзького видання 1888 року й загорнув її в газету. Вiн з величезною насолодою прочитав восьмирiчне дослiдження вченого, побачив, з якою любов'ю i захопленням Дмитро Iванович розшукував у старих людей стародавнi пам'ятки. В книзi було записано, в якого дiда чи баби i що саме зберiгається. Отже, посланцевi лишалося пройтись слiдами Яворницького, зiбрати речi й доставити їх у музей. Восени 1916 року Бородай, за порадою Яворницького, виїхав у Нiкополь. Там вiн знайшов у Оксани Панченко рублену хату, яка належала колись запорозькiй старшинi. На сосновому сволоцi був напис, який свiдчив, що цей будинок зробили 1751 року курiннi козаки Онуфрiй та Гаврило. Сволок i одвiрки цiєї хати стояли колись у запорозькому куренi. Розпитуючи дiдiв про запорозьку старовину, Бородай пiшов селом на дальшi розшуки. У дворi купчихи Ганни Гончарової вiн побачив справжнiй запорозький курiнь, рублений з дерева. Вiн мав довжину десять аршин, а ширину - п'ять. Цей курiнь мав двоє дверей з рiзьбленими одвiрками, пофарбованими в зелений та червоний кольори. На одному одвiрку був вирiзаний такий напис: "1763 года июня 6 д. построин курень пол..." У цiєї ж таки господинi Бородай придбав для музею два видовбанi з дерева коряки (миски), з яких запорожцi їли саламаху. Закiнчивши свої дiла в Нiкополi, Бородай помандрував у село Капулiвку, вклонився могилi Iвана Сiрка, а потiм пiшов шукати старих дiдiв. Йому сказали, що в дiда Iвана Батиченка зберiгаються запорозькi речi, й Бородай одразу ж поспiшив до нього. У дворi, пiд повiткою, сидiв старий дiд в широких полотняних штанях i солом'яному брилi. - Здоровенькi були, дiдуню! Драстуй! Що скажеш, добрий чоловiче? - Чув я, що у вас е запорозькi речi - шаблюка й гакiвниця. Чи правду люди кажуть, чи, може, жартують? - Мабуть, правду. А навiщо вам цi штуки? - насторожено спитав дiд. - Для музею збираю. Яворницький мене послав, щоб зiбрати козацьку старовину. - От що я вам скажу, чоловiче: цi штуки в мене справдi в, але я вам їх не вiддам. - Чому? Не довiряєте, чи що? - А тому, що я вас вперше бачу, боюсь, щоб не загинули цi речi. Тут уже були однi моторнi хлопцi, повидурювали всяку всячину, та й слiд за ними запався. - Якщо ви сумнiваєтесь, то самi привезiть до музею. - Гаразд! До Яворницького я сам проїдуся, ми давнi знайомi! Незабаром гакiвниця й шаблюка стояли в запорозькому вiддiлi музею. У цьому селi Бородай зiбрав добрий врожай. В одного дiда вiн купив двоє запорозьких шароварiв - однi червонi, а другi синi, зiбрав понад пiвсотнi старовинних монет. I все це привiз до музею. - Спасибi, любий Захаре Семеновичу,- дякував Яворницький,- що ви щедро потрудилися для науки. Одного разу я зайшов провiдати Бородая. Вiн сидiв з своєю онукою пiд яблунею i розглядав альбом. Менi впали в очi десятки фотографiй з скульптур. - Що це за фото в альбомi? - поцiкавився я. - Це творiння мого сина Василя! Василь Захарович Бородай - комунiст, офiцер, учасник Великої Вiтчизняної вiйни, має три ордени. Настав мирний час - Василь Бородай за покликом душi став скульптором. I тут вiн досяг слави й визнання. Йому надано звання заслуженого дiяча мистецтв УРСР. Вiн створив десятки високохудожнiх скульптур. Серед них пам'ятники Лесi Українцi, Iвановi Богуну, Миколi Щорсу (в спiвавторствi з М. Г. Лисенком та М. М. Сухорловим), портрети Петра Панча, Павла Тичини, Левка Ревуцького. Ось фото його дипломної працi "Олександр Невський", а внизу теплий напис: "Дорогому татовi та мамi - вiд сива Василя". Радується й пишається Захар Семенович своїм сином, його творчими успiхами, його щирим служiнням народовi. I подумалось менi: правду кажуть, що козацькому роду немає переводу. ШАБЛЯ ОСТАННЬОГО КОШОВОГО Мандруючи по запорозьких займищах Олександрiвського повiту (нинi Запорiзької областi), де колись жили сiмейнi козаки "гнiздюки" - в Роздорах, Воскресенцi, Гуляйполi та Варварiвцi,- Дмитро Iванович зустрiчався з столiтнiми дiдами й записував од них все, що стосувалося старовини й могло придатися до вивчення iсторiї рiдного краю. У селi Катеринiвцi, на березi рiчки Ганчули, вiн почув, що поблизу є маєток Василя Йосиповича Гладкого - сина останнього кошового отамана Задунайської Сiчi Йосипа Михайловича Гладкого. Йосип Михайлович Гладкий (1789-1866) виходець з Полтавщини. Народився вiн у селi Мельниках, Золотонiського повiту. Ще замолоду кремезним, дужим юнаком пiшов вiн на заробiтки в Одесу, а через деякий час подався вiдтiля на Задунайську Сiч, що в той час була на турецькiй територiї пiд зверхнiстю Оттоманської iмперiї, записався в козаки. Моторного козака одразу ж запримiтили в Сiчi. За розум, волелюбство й братерство сiчовики полюбили свого побратима й незабаром обрали спершу курiнним, а згодом кошовим отаманом. У травнi 1828 року спалахнула росiйсько-турецька вiйна. Кошовий отаман Гладкий, як тiльки почалася вiйна, взяв з собою кiлькасот козакiв Задунайської Сiчi i перейшов на бiк Росiї. Це було десь пiд Iзмаїлом. Гладкий проявив себе i в другому дiлi. Вiн допомiг росiйському вiйську переправитися через Дунай i взяв там активну участь у воєнних операцiях. Пiсля цього йому було надано звання полковника. Скiнчилася росiйсько-турецька вiйна, i Гладкому доручено сформувати Азовське козацьке вiйсько. Вiн спритно впорався i з цим завданням. 1832 року його призначено наказним отаманом Азовського козацького вiйська, а на шiстдесят четвертому роцi життя Й. М. Гладкий пiшов у вiдставку в званнi генерал-майора. Свого вiку кошовий доживав у власному маєтку. Iсторик не мав сумнiву, що знайде там чимало такого, що прикрасить запорозьку колекцiю музею. I от Дмитро Iванович у маєтку. Познайомився з господарем будинку. Син кошового отамана, Василь Йосипович, прийняв гостя шанобливо. Дмитро Iванович уважно придивлявся до цiєї людини i прийшов до висновку, що за зовнiшнiм виглядом i за вдачею це був типовий запорожець. Йому тодi було вже понад сiмдесят рокiв, але вiн - дужий, кремезний i бадьорий. Середнiй на зрiст, м'язистий, широкий в плечах, вiн уже сивий i лисий. У нього довгi вуса, а густi брови, мов острiшки, звисали над свiтлими очима. Розмовляв мало, дивився суворо й проникливе. Мiсцевi дiди оповiдали, що Василь Гладкий ходив узимку на засiдки проти вовкiв. Роки не завадили йому цiлi ночi просиджувати в ямi або в ровi з рушницею. А коли наставав лiтнiй час, його завжди бачили в дворi з сокирою або лопатою в руках: усе робив сам, своїми руками. Запорозьке волелюбство й сiчовi звичаї позначилися й на його мирному життi. Вiн сам збудував у своєму садку кiлька куренiв, жив у них, щодня переходячи з одного куреня в iнший. Дмитро Iванович хотiв якомога бiльше розпитати про останнього кошового отамана, але, за словами сина, його батько Йосип Михайлович не любив розповiдати про минуле, замовчував свої воєннi подвиги, був людина скромна, а тому мало й залишив у живих свiдкiв спогадiв про своє вiйськове життя. Яворницький перш за все хотiв розшукати власнi речi кошового отамана Гладкого i придбати їх для музею, їдучи сюди, вiн думав, що йому пощастить знайти в сина вбрання кошового, зброю, всякий посуд, а знайшов лише шаблю. Вiн витяг її з пiхов, провiв рукою по лезу i визнав, що перед ним прецiкава знахiдка. Шабля була зроблена з добротної сталi, на нiй вирiзано якийсь напис арабською мовою. Рукiв'я виготовлене з слонової костi, добре вiдшлiфоване, пiхви зовнi оздобленi срiблом з чорними вiзерунками. Хоч шаблю подарував турецький султан, коли Гладкий ще був кошовим у Сiчi за Дунаєм, але це не завадило йому обернути її проти туркiв, ставши на бiк росiйського вiйська. Шаблю кошового отамана Гладкого Яворницький забрав з собою i виставив у музеї як коштовний скарб бiля великого портрета Гладкого. Поховано останнього кошового отамана Задунайської Сiчi в мiстi Олександрiвську. На могилi вiдважного козацького ватажка поставлено гранiтну плиту з таким написом: "Могила останнього кошового отамана запорозьких козакiв Йосипа Михайловича Гладкого, пiд проводом якого козаки, Що жили за Дунаєм, здiйснили в 1828 р. свое давнє прагнення повернутись на батькiвщину та подали значну допомогу росiйському вiйську у вiйнi 1828 - 1829 pp. з Туреччиною. Помер в м. Олександрiвську (Запорiжжя)". _ПОРТРЕТ ЗАПОРОЗЬКОГО ПОЛКОВНИКА._ Одного разу Дмитро Iванович завiтав на хутiр О. П. Магденка, що причаївся мiж Сiчкарiвкою i Воскресенiвкою. В тихому й просторому будинку помiщика вiн побачив чималу колекцiю запорозької старовини - зброю, одяг тощо. Були тут i портрети. Глянув Яворницький на один iз них i завмер. Перед ним в iнкрустованiй рамi на повний зрiст стояв полковник Запорозької Сiчi Павло Якович Руденко. Полковника намальовано в сивiй хутрянiй шапцi, сукняному жупанi й шовковому бiлому каптанi, пiдперезаному широким смугастим поясом з китицею, у високих чорних чоботях. Обличчя повне, нiс прямий, вуса чорнi, густi, коротко пiдстриженi. Пiсля скасування Сiчi в 1775 роцi полковник Павло Руденко правив за пана-маршалка у Новомосковському повiтi, Катеринославської губернiї. Потiм вiн був за бурмистра в Полтавi. Напевне, саме в той час вiдомий художник Володимир Лукич Боровиковський (1757-1825) i написав з нього портрет. Яким чином iсторичний портрет потрапив до рук Магденка - невiдомо, але господар доводив, що вiн має з Руденком родинний зв'язок. - Скажiть, будь ласка, чи є у вас будь-якi документи про Павла Руденка? - поцiкавився Яворницький. - Є, можу показати. Магденко вийняв з надiйного сховища папку, перев'язану шовковим шнурком, розв'язав її. - Прошу... В руках професора Яворницького був "Атестат з вiйська Запорозького низового", датований 1771 роком, 17 листопада. З цього та iнших документiв, що зберiгалися у Магденка, iсторик довiдався i про те, що Павло Руденко, колишнiй запорозький козак, належав до вiйська Корсунського куреня, був бунчуковим, а потiм став жителем м. Полтави. Його батько - Якiв, родом з Чигирина, прожив 80 рокiв. Портрет зроблено в натуральну величину. Його розмiр: висота 204 см, ширина 133 см. На портретi зображено людину старiшу середнiх лiт (лiва рука закладена за пояс, у правiй - палиця), що стоїть перед невеликим пам'ятником. Знайдений портрет Руденка не давав Яворницькому спокою. Вiн весь час мрiяв, як би його прибрати до своїх рук, щоб потiм виставити в музеї. - Олексiю Петровичу,звернувся iсторик до Магденка.- Оце Я вiдкриваю при музеї запорозький вiддiл, то чи не подарували б ви портрет Руденка? Це ж була б краса! - На жаль, Дмитре Iвановичу, не можу. Це предок нашого роду, i доки я живий - його портрет буде в моєму будинку. Тодi Дмитро Iванович пiдiйшов до Магденка з iншого боку. - Якщо ви не можете назавжди з ним розлучитись, то дайте хоч тимчасово. Рiч у тому, що в тисяча дев'ятсот п'ятому роцi у Катеринославi має вiдбутися тринадцятий археологiчний з'їзд. Сюди прибудуть росiйськi та зарубiжнi вченi, i їм буде цiкаво глянути на портрет запорозького полковника Руденка. I Магденко погодився, але з одною умовою: як тiльки з'їзд закiнчиться, портрет має бути повернений. Закiнчився археологiчний з'їзд. Сотнi цiнних експонатiв, що були виставленi для огляду вченими, стали назавжди здобутком щойно заснованого музею iм. Поля. Там опинився i портрет полковника Руденка. Пiзнiше Дмитру Iвановичу все-таки вдалося схилити пана Магденка до того, щоб вiн подарував музею портрет Руденка. Цiнна знахiдка майже пiввiку була окрасою запорозького вiддiлу Днiпропетровського iсторичного музею. Вже пiсля Великої Вiтчизняної вiйни портрет Руденка став здобутком Днiпропетровського художнього музею. ЗНАЙДЕНА КОЛЕКЦIЯ_ _ Майже щороку влiтку Дмитро Iванович навiдувався в мiсто Новомосковськ, щоб оглянути цiнну пам'ятку української архiтектури - запорозький дев'ятикупольний Троїцький собор[38]. Вiн пильнував за тим, щоб цю рiдкiсну споруду нiхто не пошкодив, не зруйнував, щоб вiн зберiгся в такому виглядi, яким його збудовано ще в другiй половинi XVIII сторiччя. В цей день була неймовiрна спека. Пiсля уважного огляду собору професор зняв свого солом'яного бриля, присiв пiд гiллястою акацiєю. До нього пiдiйшов соборний сторож дiд Гнат. Познайомилися, розговорилися про старовину. Дiдовi подобався симпатичний гiсть з Катеринослава. Вiн пiдсiв поближче до iсторика й, дивлячись йому в вiчi, спитав: - Чув я вiд наших попiв, що ви людина вчена, багато знаєте. Хотiв оце попросити вас, щоб розповiли менi про цей собор i дзвiницю, й то й тут сторожую, а про нього мало що знаю. - Добре, розкажу,- вiдповiв Дмитро Iванович.- Цей собор споруджено 1779 року. Побудова собору - кращого зразка української дерев'яної архiтектури - почалася з того, що козаки одержали дозвiл на купiвлю добротного дерева. Запорожцi тодi придбали 559 колодок. Будував його великий майстер-умiлець, козак з Нової Водолаги Яким Погрiбняк. Хоч вiн був неписьменний, але виконував свою роботу артистично й сумлiнно. Поруч з собором, як бачите, споруджено дзвiницю, на нiй встановлено годинник. Вiн чудово зберiгся: з точнiстю показує час на трьох циферблатах, встановлених на пiвденнiй, захiднiй i пiвнiчнiй частинах башти. Там зроблено так, що через кожну чверть години лине мелодiя. За будування собору вiн узяв тiльки дев'ятсот карбованцiв, тодi як за самий ремонт його пiзнiше правили дванадцять тисяч. Архiтектурний стиль, в якому збудовано новомосковський собор, зветься українське барокко. За велику майстернiсть Погрiбняк одержав 10 сiчня 1779 року атестат. В ньому - щира подяка за те, що майстер виконав свою роботу "...рачительно, добропорядочно и превосходно". Основа собору,- продовжив Яворницький,- складалася спочатку з чотирикутника, на який спиралися всi дев'ять церковних бань. Пiд кожним таким кутом було закопано по 3 величезнi дуби дiаметром 6 аршин i 15 вершкiв. Далi через кожнi 2 аршини були такi ж дуби, тiльки трохи коротшi. Оце й був такий фундамент. Та немає нiчого в свiтi вiчного. Цi дуби з часом почали пiдгнивати. Що робити? Церква могла завалитися, бо на них тiльки й трималася. Довелося її перебудувати, бо всi банi схилилися до середньої. I ось 1830 року навкруги собору був пiдведений новий цегляний фундамент. Тепер стiни вже не сiдали, але весь собор почав дедалi бiльше хилитися. Пiдвести пiд нього новий фундамент взявся пiдрядчик Кажинков. Та виявилося, що це був п'яниця й пройдисвiт. Що ж вiн зробив? Замiсть того щоб повиймати гнилi дуби та покласти новий фундамент, вiн поверх гнилих дубiв поставив невеличку стiнку, примазав i гадав, що це шахрайство пройде непомiтно. Але про це дiзнався мiський голова. Вiн узяв пожежну команду, розкидав ломами примазане гнилля, i як побачив, що гнилi дуби залишилися усерединi, то одразу ж вигнав геть Кажинкова та його майстрiв. Тодi за реставрацiю собору взявся досвiдчений майстер, який збудував уже десятки церков. Стояли вони по 150-200 рокiв. Це був Олекса Пахучий. Але реставрувати собор було нелегко. Пахучому треба було дiстати документи оригiналу цього собору. Йому пощастило. Вiн скористався фотографiєю собору, яка збереглася в одного мiсцевого протоiєрея. Не було б фотографiї, мабуть, не було б у Новомосковську й запорозької пам'ятки. Колись, як Погрiбняк збудував собор, в нього всi 96 рам i 6 вихiдних дверей та одвiркiв до них, а також арки були прикрашенi вирiзьбленими виноградними лозами та всякими квiтами. Цього вже пiсля реставрацiї, як бачите, немає. Дах був тодi з гонту, а тепер - з бляхи. Риштаки й ринви були також дерев'янi, а тепер поставлено залiзнi. Цвяшки Погрiбняк робив дерев'янi, а Пахучий пiд час ремонту замiнив їх на залiзнi. Оце такi сталися невеличкi змiни. А все iнше лишилося таким, як i за Погрiбняка. - А скажiть, чому тодi вживали дерев'янi цвяхи? Хiба залiзних не було? - Як це не було! Були й залiзнi, але запорожцi користувалися дубовими цвяхами, бо вони не iржавiють i довговiчнiшi, нiж залiзнi. Он що! А ви, дiду Гнате, тут давно живете? - поцiкавився вчений. - Та вже давненько. Я родом з Орловщини, та оце на старiсть лiт пiшов служити сторожем до собору. - Скiльки ж вам рокiв? - Та я вже добре пiдтоптаний: оце вже восьмий десяток! - Так, прожили ви чимало. А скажiть, дiду, чи вам за своє життя не доводилося часом знаходити старовиннi речi? - Якi саме? - Ну, може, глиняну люльку, кам'янi чи бронзовi вироби абощо. - У мене цього немає: воно менi без дiла. А от знаю, Що в однiєї людини цього добра сила-силенна. Чого тiльки немає в його шафi! Дмитро Iванович аж пiдскочив, коли почув цi слова. Вiн пiдсiв до дiда ближче й тихо спитав: - Хто ж то за чоловiк? Дiд Гнат покрутив сивого вуса, насторожився, глянув на Допитливу людину, а потiм спитав: - А навiщо це вам? - Така моя професiя. Я директор музею, цiкавлюся всякою всячиною. - Так от що. Отакi штуки, якими ви цiкавитесь, бачив я в нашого отця Стефана. Де ж ваш отець Стефан живе, чи далеко звiдцiля? - А ось як вийдете за обгороду, так через дорогу побачите кам'яний попiвський будинок, а бiля нього два високi осокори. Отам вiн i живе. - Спасибi. А скажiть, чи давно вiн тут живе? - Нi, недавно, рокiв п'ять як перейшов з iншої парафiї. Ви ж глядiть, не скажiть отцю Стефановi, що це я вам розповiв про це, а то менi попаде. - Не турбуйтесь, дiду Гнате, все буде гаразд! - заспокоїв його вчений. Ще не доходячи до попового будинку, Дмитро Iванович побачив, що отець Стефан з лопатою в руках порається в палiсаднику, пiдпушуючи квiти. Вiн гукнув, i дверi вiдчинилися. - Можна до вас, отче Стефане, зайти? - Прошу!.. - Будьмо знайомi,- знявши свого бриля, привiтався Дмитро Iванович,- я професор iсторiї. - Радий бачити поважного гостя, проходьте. - Чув я, що ви любите старовину й зiбрали велику колекцiю. Покажiть, будь ласка. Пiп ледве помiтно усмiхнувся собi в борiдку, трохи повагався, а потiм запросив професора до хати, щоб показати речi музейного значення. - Ось гляньте, тут у шафi дещо є. Дмитро Iванович пiдiйшов i побачив кам'яне, залiзне й бронзове знаряддя, мiж ними лежала добре вiдшлiфована кам'яна сокира, яка чудово збереглася. В Дмитра Iвановича аж очi загорiлися. - Дозвольте вас, отче Стефане, спитати про щось? - Прошу! - Для кого ви це все зберiгаєте? Що думаєте робити з колекцiєю? - Як для кого? Ну, ось ви, наприклад, зайшли, подивилися, може, ще хто поцiкавиться. - Цього мало. Адже ви свою колекцiю тримаєте в секретi, про це люди не знають. Чи не так? - Та воно так. Бачите, я для себе її тримаю,- додав пiп,- люблю iсторiю, от i збираю пам'ятки минулого. - То все добре, але бiда в тому, що ця збiрка у вас пiд замком. А чому б її не вiддати до музею? - Е, нi! Хiба що, може, як помру, тодi вiддам, а поки що - нi, це моя власнiсть, я господар своїх речей. Дмитро Iванович розгадав отця Стефана. Вiн упевнився, що залучити експонати до музею зараз не вдасться. Але тут же швидко скористався з необачностi попа. Вiн поцiкавився: - Скiльки ж вам рокiв? - Та, дякуючи боговi, оце прожив сiмдесят п'ять. - Ну, гаразд, отче Стефане, я згоден. Напишiмо заповiт, що всю колекцiю, яку ви зiбрали, пiсля смертi заповiдаєте музеєвi. Згода? Пiп схаменувся, але тепер незручно було зрiкатися своїх слiв, i вiн погодився. Умовились, що пiп в найближчi днi оформить свою вiдписну в мiсцевого нотарiуса. Дмитро Iванович був задоволений своєю перемогою. Але не мiг же вiн вийти з будинку попа без будь-якої речi! - У мене до вас ще одне прохання. - Яке саме? - Ви менi хоч тимчасово, для