науки, дайте оцю кам'яну сокиру. - А як вона десь загубиться, тодi що? - Не турбуйтесь: у мене нiщо не пропадає. Можу видати розписку. - А чи надовго потрiбна вам ця сокира? - спитав пiп. - Ну, днiв на десять. - Гаразд, професоре, берiть. Але слово - закон! Не бiльше як на десять днiв. А розписочку все-таки напишiть, воно якось буде надiйнiше й спокiйнiше на душi. - Все буде так, як умовились. Ось вам i розписка.Прощаючись, Дмитро Iванович подякував отцевi Стефану, а сокиру загорнув у хусточку й поклав собi в кишеню. Коли Дмитро Iванович повернувся додому, йому тiльки думки було, щоб цю рiдкiсну сокиру назавжди залишити в музеї. Але як? Коли не повернути через десять днiв, пiп розгнiвається, знищить свiй заповiт i не вiддасть багатої колекцiї для музею. Що ж робити? Нарештi придумав. Вiн викликав до себе мiсцевого скульптора Тендера i спитав його; - Дивiться, перед вами, дорогий чоловiче, лежить рiдкiсна сокира часiв неолiту. Ви людина тямуща, придумайте щось таке, щоб ця сокира лишилася в музеї, бо вона чужа, взята на десять днiв пiд мою розписку. - Нiчого, Дмитре Iвановичу, я не зможу придумати; Доведеться, мабуть, повертати її тому, в кого взяли,безпорадно розвiв щуками скульптор. - Нi, друже, така рада менi не пiдходить. Зараз бачу, що ви не музеолог! Ви зробiть так, щоб i кози були ситi, i сiно цiле! Он що! - Не придумаю, Дмитре Iвановичу, не зможу,усмiхнувся скульптор. - А я вже придумав. Адже недарма вас викликав. Ц Слухайте: ви добрий майстер, вiзьмiть цю сокиру i зробiть В з неї точнiсiньку копiю: витешiть так, щоб i я не розпiзнав, де оригiнал, а де копiя. Можете це зробити? - Чому ж, це можна! - От i чудово. Скiльки вам треба часу? - Пiвмiсяця! Бо я дуже зайнятий iншими невiдкладними справами. - Не пiдходить! Ви зробiть через вiсiм-десять днiв, бо по сокиру прибiжить пiп, у якого я взяв її тимчасово. Теннер згодився. Вiн узяв сокиру i в умовлений строк принiс до Дмитра Iвановича на квартиру двi сокири. Розпiзнати їх було важко. Дмитро Iванович вдячно потиснув скульпторовi руку, подякував i розплатився. Мiж iншим, вiн часто платив у таких випадках свої грошi. Через десять днiв пiп - тут, як уродився. Не втерпiв неборака, приїхав просто до Яворницького по свою сокиру. - Здрастуйте, Дмитре Iвановичу! - Здоровенькi були! Що, мабуть, не спиться, по сокиру приїхали? - Майже вгадали. Приїхав я, бачите, в церковних справах та й надумав до вас заскочити... Дмитро Iванович пiдвiв попа ближче до свого столу, зняв газету, а пiд нею лежало двi схожi одна па одну кам'янi сокири. - Впiзнаєте - де ваша? Пiп розгубився. Очi його перебiгали з одної сокири на другу. - Наче оце моя...- невпевнено промовив пiп i тикнув пальцем на копiю. - От i не вгадали. То якраз копiя, а оце - ваша! Ну, так яку ви тепер заберете - свою чи копiю з неї? - Та, мабуть, свою. - Оцього вже вiд вас я не сподiвався! Адже вони однаковiсiнькi. Я мiг би й не сказати, що ви помилилися, а все ж сказав правду. Вам, батюшко, однаково, яка буде лежати у вашому будинку, а в музеї, для науки, важливо, щоб у вiтринi лежала сокира-оригiнал. Ну, то як? - наступав на попа Яворницький. - Ну що ж, Дмитре Iвановичу, якщо так треба для науки, то нехай буде на ваше. Давайте менi хоч копiю, а собi вже залишайте оригiнал. - Спасибi. Берiть копiю. А ви привезли з собою заповiт на колекцiю? - Привiз, ось вiн. Подивiться, здається, все гаразд у ньому. Дмитро Iванович, радiючи собi в душi, взяв папiр i спитав: - А печатка є? Нотарiус завiрив? - Усе там в. Навiть на гербовому паперi,- пiдкреслив пiп. - От i добре. Дякую. Пiп розпрощався i вийшов з будинку Яворницького. Дмитро Iванович забрав заповiт, узяв оригiнал сокири i зразу ж принiс до музею, щоб покласти придбаний скарб у вiтрину. _ЗУСТРIЧI _ ЯК НАРОДИЛИСЯ СЛАВНОЗВIСНI "ЗАПОРОЖЦI"_ _ В перервi мiж екскурсiями по музею Дмитро Iванович вiдпочивав у крiслi свого кабiнету. В такi хвилини вiн охоче розповiдав нам про свої зустрiчi з видатними дiячами культури. З особливою любов'ю вiн згадував Iллю Юхимовича Рєпiна. Мiж Д. I. Яворницьким та I. Ю. Рєпiним ще здавна склалась тепла й сердечна дружба. Зустрiчi й листування мiж ними тривали сорок чотири роки. Збереглося 60 листiв Ч I. Ю. Рєпiна до Д. I. Яворницького i ЗО листiв Д. I. Яворницького до I. Ю. Рєпiна. Листицi-незвичайнi: в них: багато цiкавого матерiалу про життєвий i творчий шлях двох приятелiв, про їх теплi взаємовiдносини, їх плiдна дружба, що переросла в щирi й сердечнi взаємини, має свою цiкаву iсторiю. Яворницький, як вiдомо, був земляк великого художника. Обидва вони народилися й виросли на Харкiвщинi. Але вперше зустрiлися в Петербурзi 1887 року. Тут щороку, святкували рiчницю Т. Г. Шевченка, на яку збиралось українське земляцтво. Святкували рiчницю й цього року. Коли Дмитро Iванович прибув на вечiрку, Рєпiн, побачивши молодого iсторика, пiдiйшов, i вони мiцно потиснули один одному руки. Потiм сiли поряд, i мiж ними зав'язалась щира й невимушена розмова. Говорили про Україну, Запорозьку Сiч, розпитували один одного, хто над чим працює. Приводом до розмови й знайомства був лист запорозьких козакiв до турецького султана. Рєпiн сказав Яворницькому, Що надумав намалювати запорожцiв, коли вони зiбралися на раду й складають вiдповiдь турецькому султановi на його грiзний наказ припинити наскоки на Крим. Вперше про цей смiхотворний лист запорожцiв Рєпiн почув 1878 року в мальовничому маєтку Абрамцево пiд Москвою, який належав Савi Мамонтову, що дуже кохався в мистецтвi. До гостинного господаря часто збиралися, талановитi письменники, вченi, художники, артисти. Ввечерi вони цiкаво розмовляли про мистецтво, спiвали, грали, читали свої твори. Саме тут Рєпiн i почув про листа запорожцiв до султана. Вiн зразу ж уявив собi цю сцену, уявив той гомеричний регiт вiд дошкульних, солоних дотепiв i олiвцем нарисував запорожцiв, що заходяться вiд реготу. Iдею художника - увiчнити запорожцiв на полотнi - гаряче пiдтримали його друзi. Репiн з юним художником В. Сєровим помандрував навеснi 1880 року на Запорожжя, щоб на власнi очi побачити мiсця Сiчi, зiбрати потрiбний матерiал та вiдшукати помiж українцями характерних типiв для свого малюнка. I ось перед ним Днiпро-Славута, невгомоннi пороги, острiв Хортиця. Довго вони блукали по острову, знаходили там мiднi гудзики, бляхи, старовиннi грошi, порохiвницi, iржавi шаблюки. Пiсля Хортицi Рєпiн вирушив слiдами сiчовикiв - у Капулiвку, Пожровське. Тут вiн зустрiв справжнiх нащадкiв запорожцiв. У своїх малюнках художник вiдтворював риси їх волi, природний розум, вiдвагу, велич, дошкульний гумор. У Капулiвцi Рєпiн занiс до свого альбому й могилу Iвана Сiрка. Побував художник у запорозьких селах - Грушiвцi, Старих Кодаках, вiдвiдав усi запорозькi церкви, де знайшов чимало старовинних речей, якi перейшли сюди з Сiчi, робив ескiзи натовпу людей, якi збиралися на Олександрiвськiй пристанi. Завiтав, нарештi, i в село Качанiвку, де його ласкаво прийняв колекцiонер Тарновський. Там вiн побачив багатющу колекцiю запорозької старовини, що стала для художника у великiй пригодi. I восени 1880 року Рєпiн повернувся до Москви. Тодi ж таки, в жовтнi, до нього в майстерню зайшов Л. М. Толстой. Цей вiзит дав художниковi новий напрямок в його малюнку. Оглянувши "Запорожцiв", Толстой помiтив, що цей малюнок поки що являє собою тiльки етюд, невеличкий художнiй твiр, який вiдображає випадковий епiзод з життя запорожцiв. Насправдi ж задум повинен бути набагато ширший: цей твiр, на думку Толстого, мае бути бiльш значущим. Треба, щоб була вiдбита головна думка художника-реалiста: високе почуття нацiональної гiдностi й гордостi, непереможний запорозький дух, його сила. Розумнi й справедливi зауваження Толстого змусили Рєпiна задуматися. Художник сприйняв їх з щирою вдячнiстю i зразу ж узявся переробляти ескiз. Вiн збiльшує його формат, збiльшує число дiйових осiб, переставляє окремi постатi, створює враження великих зборiв козакiв. Ескiз цiєї картини художник уже намалював, але для великого полотна йому ще багато чого бракувало. Крiм того вiн побоювався критики такого знавця Запорозької Сiчi, як Яворницький. Ренiн запросив Дмитра Iвановича до себе, щоб показати йому ескiз майбутньої картини. Через деякий час Дмитро Iванович прийшов до майстернi Рєпiна. Перша зустрiч у майстернi художника, про яку вони наперед умовилися, хвилювала обох: Яворницькому, закоханому в запорожцiв, хотiлося скорiше побачити ескiз, а Рєпiну не терпiлося дiзнатися, що ж скаже знавець Запорозької Сiчi? Чи не осудить ескiз картини? Побоювання були марнi. З першого ж погляду картина Яворницькому сподобалася. Вiн щиро захопився, хвалив автора за вдалий сюжет, ва його чудовий задум. - Глянув я на цей ескiз,- казав Яворницький,- i сам зайшовся смiхом! "Святе дiло ви робите, любий Iлля Юхимович. Пишiть велику картину!" Дмитро Iванович запропонував Рєпiну все, що потрiбне було для цiєї картини: книги з iсторiї запорозьких козакiв, свою колекцiю зброї, жупани, чоботи, люльки, сулiю з горiлкою, яку викопав у запорозькiй могилi, навiть череп, знайдений на Чортомлицькiй Сiчi. Вiддав також фотознiмки запорозького прапора, старих картин i Днiпрових порогiв, фото нащадкiв запорожцiв - днiпровських лоцманiв. Але цим не обмежився завзятий iсторик. Вiн багато приводив до художника своїх землякiв та знайомих - прототипiв, якi позували йому пiд час створення картини, їх постатi й риси обличчя скидалися на запорозьких козакiв. Це була найголовнiша й найдорожча допомога Рєпiну. Iлля Юхимович гаряче взявся за роботу. Працював вiн над "Запорожцями" понад 12 рокiв (з 1880-го по 1891-й). На великому полотнi одна за одною з'являлися все новi й новi козачi постатi. Вони здавалися Дмитровi Iвановичу прекрасними, а художник запевняв, що до них треба ще "трохи доторкнутися пензлем". Доторкнеться - i зовсiм iнакше виходить, краще, виразнiше. Яворницький став частим гостем у майстернi Рєпiна, а воднораз i натхненником та добрим порадником. Вiдтодi всe бiльше й бiльше мiцнiла дружба мiж iсториком i художником. Майже щонедiлi Дмитро Iванович бував у Iллi Юхимовича, а той по суботах заходив вечорами до Яворницького, коли там збиралася петербурзька українська молодь - спiваки, музики, артисти й художники. Цi зустрiчi Дмитро Iванович називав жартома "збiговиськами", що дуже сподобалося землякам, i незабаром це слiвце помандрувало з столицi iмперiї на Україну. Але, перше нiж докладнiше оповiсти про створення "Запорожцiв", скажемо, що архiви не зберегли оригiналу широко вiдомого листа вiдповiдi запорожцiв турецькому султановi, який зажадав вiд запорожцiв, щоб вони припинили наскоки. Листа, мабуть, насправдi й не було в практицi дипломатичних зносин Сiчi з iноземними державами. Гострi й дошкульно-образливi вислови, якими сповненi варiанти цього листа, не вiдповiдають тодiшнiм правилам дипломатичного листування, що звичайно вiдбувалося латинською мовою з додержанням усiх вимог чемностi. Латинську мову знали не тiльки канцеляристи Сiчi та гетьмани, але й козацька старшина, натяк про що ми читаємо в "Тарасi Бульбi" Гоголя; а окремi гетьмани й кошовi отамани Сiчi так добре володiли латиною, що вiльно промовляли нею пiд час офiцiйних переговорiв. Усе це не перечить тому, що запорозьке козацтво, яке любило крутi жарти й дотепи, могло порядком розваги не. раз складати такi в'їдливi листи до своїх ворогiв, але навряд чи їх надсилалося кудись далi сiчового коша. Хоч самий лист-вiдповiдь у всiх своїх варiантах є, видимо, пiзнiший лiтературний витвiр, а не iсторичний документ, проте вiн добре вiдбиває вдачу й дух тих одчайдушних i самовiдданих воякiв, якi, за висловом Репiна, "прирекли себе... на захист усiх дорогих iнтересiв своєї вiтчизни"[39]. Текст цього листа експонується й досi в Днiпропетровському музеї, i коло нього завжди буває людно й весело. Для Рєпiна-художника цей лист мав значення також не стiльки за своєю документальною вiрогiднiстю, скiльки як уявний вiдбиток епохи, її подiй та звичаїв. Звiсно, художник не мiг обмежитися, готуючись малювати свою картину, текстом цього листа, як не обмежився вiн i зразками зброї та одягу, що передавав йому Яворницький. Рєпiну треба було ще подивитися на ту запорозьку землю. Вiн тричi приїздив на Україну та Кубань. Одного разу вiн їздив на Кубань з Яворницьким, де зустрiв козака-станичника Василя Олешка. В його обличчi художник побачив риси, схожi з уявлюваним образом Iвана Сiрка. Зiбранi матерiали дали змогу створити величезний фонд художнiх фрагментiв, якi потiм так щедро прикрасили його "Запорожцiв". Як згадує Корнiй Iванович Чуковський, Репiн самих тiльки етюдiв до "Запорожцiв" мав у своїх альбомах кiлькасот, бiльшiсть з яких попали за кордон, звiдки назад уже не повернулися. З кожною поїздкою робота над картиною вiдновлювалася художник працював чимраз з бiльшою енергiєю та запалом. З особливою любов ю згадував Дмитро Iванович перший ескiз майбутнiх "Запорожцiв". Саме цей закiнчений ескiз (олiя) Репiн подарував 1887 року своєму порадниковi i помiчниковi Д. I. Яворницькому. Дмитро Iванович пишався ескiзом "Запорожцiв", вважав його за "найдорожчий скарб". На жаль, з цим подарунком iсториковi довелося незабаром розпрощатись. Рєпiн, напевне, побоювався, що цей ескiз ще до завершення картини може попасти до чужих рук i тодi сюжетом "Запорожцiв" скористується iнший художник. Вiн звернувся до Яворницького, пропонуючи продати ескiз Третьякову. Саме в цей час Яворницький хворiв, був у великiй нуждi, навiть нiчим було йому сплатити борг за друкування "Вольностей запорожских Козаков". Пiсля довгих умовлянь Яворницький погодився з Репiним i предав ескiз "Запорожцiв". Третьяков вивiсив його в своїй вiдомiй галереї в Москвi. На знак поваги до свого побратима Д. I. Яворницький подарував йому один iз своїх творiв, "Запорожье в остатках старины и преданиях народа", виданий 1888 року в Петербурзi. Цiннiсть цiєї книги полягає в тому, що її iлюстрував сам Рєпiн. Там є такi його малюнки, як запорозька кобза, баклажки, кинджал, шабля, сволок i лутки запорозького куреня, портрети запорожцiв Iвана та Якова Шиянiв, запорозьке вбрання тощо. Рєпiн високо цiнував допомогу знавця Запорозької Сiчi в створеннi своєї картини. В одному з каталогiв до картини Рєпiн зробив таке пояснення: "З подробицями iсторiї запорозьких козакiв можна познайомитися по книзi Д. I. Яворницького "Нариси з iсторiї запорозьких козакiв i Новоросiйського краю". В своїх спогадах[40] Дмитро Iванович так розповiдає про персонажiв картини: "Унизу, в самому куточку, з лiвого боку, сидить на землi по-турецькому пресимпатичний хлопчик, рокiв семи-восьми; малий джура, тобто зброєносець, з чубчиком на голенiй головi, з роззявленим вiд смiху ротом, в якому блищать Дрiбнi й густi зубки[41]. Вiн набиває тютюном люльки для козакiв i заливається милим дитячим смiхом, ловлячи вухом дошкульнi слова, якими запорозькi лицарi частували турецького султана: "козолуп, рiзницька собака, нашого бога дурень". Вище хлопчика сидить на колодi бравий козак з чорними довгими вусами, з великим оселедцем (чубом), закладеним за вухо. Це художник Я. Ф. Цiонглинський. Вiн поклав величезний кулачище на спину козака, що сiв бiля столу без сорочки, за Цiонглинським стоїть молодий красень з благородними рисами лиця i якось "по-панському" посмiхається. Це внучатий племiнник знаменитого композитора М. I. Глiнки. Далi, за Глiнкою, стоїть козарлюга, високий, чорний, з вилискуватим, як у негра, лицем i з пов'язкою на пораненому в бою лобi. Це вiдомий в Одесi художник, силач М. Д. Кузнецов. За Кузнецовим рудий, як вогонь, Нiкiшка - кучер В. В. Тарновського, в якого немає кiлькох зубiв у верхнiй щелепi; в цього щербатого найуїдливiший смiх". Цiкава iсторiя цього прототипа. Якось Рєпiн переправлявся з Яворницьким поромом через Днiпро. Тут же переправлявся й помiщик В. Тарновський, який сидiв у своєму фаетонi. Художник звернув увагу на кучера Тарновського - Нiкiшку. Це був низенький, рудуватий чоловiк з кiлькома зубами в ротi. Коли вiн смiявся Iлля Рєпiн пильно вдивлявся в риси його обличчя. Адже саме з таким веселим смiхом мав бути козак на його картинi, де запорожцi складають листа до султана. Iлля Юхимович швидко розгорнув альбом i зафiксував олiвцем основнi риси знайденого типу. Це був удалий фрагмент до задуманої картини. "За Нiкiшкою виглядає обличчя студента-татарина, якому художник "запозичив" бiлi, густi, мiцнi зуби з запорозького черепа, викопаного в могилi бiля Сiчi. Спереду, праворуч студента-татарина, височить важка кремезна постать у червоному жупанi, в смушевiй шапцi i з шаблюкою збоку. Це професор петербурзької консерваторiї А. I. Рубець[42]. За спиною Рубця стояв такий гладкий козак, з таким випнутим наперед черевом, що здавалося, воно трясеться вiд смiху. Але згодом його зняв художник з картини й поставив iншу постать, спиною до глядачiв, у сiрому кобеняку, з так званою "богородицею" на спинi, з вiдкритою голеною головою i з чубом, пiднятим догори. Спереду А. I. Рубця сидить кошовий отаман Запорозького вiйська Iван Сiрко з демонiчним виразом очей, з люлькою в ротi й у шапцi, критiй чорним сукном i пiдбитiй сiрим смушком, з розрiзом попереду. Сiрка художник малював з популярного свого часу генерала, дотепника й веселуна М. I. Драгомирова. Далi висувається наперед типове обличчя бурсака, який не витримав у бурсi суботньої лози й утiк за пороги - на Сiч. У нього нi вусiв, нi чуприни на головi немає; чорне густе волосся пiдстрижене пiд макiтерку[43]. Це художник П Д. Мартинович[44], який народився на Полтавщинi. А ось до голови Мартиновича схилив свою голову козак у високiй чорнiй шапцi, схожiй на ту, що носив гетьман Сагайдачний. Це худорлявий чоловiк з похмурим поглядом; вiн мало реагує на дошкульнi епiтети, що їх щедро сипле козацьке товариство турецькому султану. Для цiєї постатi позував В. В. Тарновський, помiщик, колекцiонер української старовини. Поряд з Тарновським - дiдок з вусами, низько пiдчикриженими, сухорлявий, зморщений, беззубий. Вiн широко, як вершу, розкрив рота, куди направляє люльку, якою, в разi потреби, можна i череп розтрощити[45]. Вiн увесь заходиться смiхом, аж очi заплющив. Його малював Рєпiн з випадкового обличчя на пристанi коло мiста Олександрiвська". Картину ще не закiнчено, як до Яворницького прийшов Рєпiн. Це було перед рiздвом. Вдарили великi морози. - А я до вас! - звернувся Рєпiн. - Що сталося? - Їдьмо до мене! Я хочу посадити вас на картинi за писаря. - Iлля Юхимович, я нiде не люблю виставляти себе напоказ. - Нi, нi! Я вiд вас не вiдстану! Кому ж бути писарем, як не вам? Яворницький довго опирався, але пiд кiнець згодився, i вони поїхали до Рєпiна. Майстерня художника в той час була на четвертому поверсi, пiд скляною покрiвлею. Коли вони ввiйшли, Iлля Юхимович глянув на Яворницького й сказав: - Що це ви такий похмурий? - В дорозi промерз. Тодi Рєпiн вийшов у сусiдню кiмнату, винiс звiдти якийсь журнал з смiшними карикатурами й поклав на стiл перед Яворницьким. Той глянув на якусь карикатуру й посмiхнувся. - Стривай, стривай! Ось цей вираз менi й потрiбний! Не минуло й години, як на картинi Яворницький уже сидiв за столом у ролi сiчового писаря. Писар - одна з центральних постатей картини. Його лукава посмiшка пробiгає по всьому обличчi, утворюючи ледь помiтнi зморшки бiля очей i неглибокi ямочки коло щiльно стулених губ. З усього видно, що це особа хитра i, як кажуть, сам собi на умi. Писар добре чув всi цi крутi дотепи й ущипливi, дошкульнi слова, якi йому диктують, але вiн не квапиться писати їх на паперi довгим гусячим пером. Треба було ще посадити когось за стiл, на вiльне, мiсце, проти писаря, спиною до глядача. Рєпiн уже наперед продумав, якою саме має бути ця постать. Потилиця повинна бути не абияка, а триповерхова, її не слiд шукати нi в селах, нi в робочих кварталах - тiльки в панських хоромах. I тут Рєпiн пригадав, у кого є така потилиця. - Ви знаєте, хто може бути придатний на таке мiсце? - А хто? - Георгiй Петрович Алексеев[46]. Коли вiн був у вас, я до нього добре придивився. Сам вiн низенький, огрядний, дебелий, голова велика, голомоза, а потилиця така, що треба сто рокiв, щоб її наїсти. Попросiть його, щоб вiн дозволив менi зарисувати його спину й потилицю. Коли ви його побачите? - Можу хоч i завтра. - Так будь ласка! Я готовий написати йому безкоштовно його портрет, аби тiльки вiн дозволив зарисувати для картини його потилицю... Коли другого дня Яворницький передав Алексееву прохання Рєпiна, той категорично вiдмовився. - Що це, на посмiх майбутнiм нащадкам? Нi! Яворницький поспiшив повiдомити Рєпiна про цю вiдповiдь. Але Рєпiн усе ж таки наполягав упросити Алексеева. - Та влаштуйте ж це як-небудь! Чи вже ви, при вашiй винахiдливостi, не придумаєте, як це зробити? - А може, його спокусити старовинними монетами, вiн же нумiзмат? - спитав Яворницький.- Зробимо це так: Георгiй Петрович запросить нас до себе на снiданок. Пiсля снiданку ми пiдемо втрьох до його кабiнету, я витягну з кишенi кiлька старовинних монет, i ми будемо розглядати їх в лупу, а ви сядете за спиною i тихенько занесете до своєї книжечки його триповерхову потилицю безкоштовно. Так вони й зробили. З квартири Алексеева вони вийшли разом. Минув час. Картина "Запорожцi" була закiнчена й виставлена в Третьяковськiй галереї. Генерал приїхав до Москви. Яворницький запропонував йому й Рєпiну пiти в Третьяковську галерею. Пiдiйшли до картини. - А гляньте, Георгiю Петровичу,- сказав Яворницький,така, як ваша, потилиця. - Як же ви насмiлилися зробити це без мого дозволу? Коли ж це ви встигли змалювати? Ренiн засмiявся: - Це тодi, коли ви уважно розглядали монети. Генерал покрутив свої довгi й пишнi вуса, глянув на своїх спiвбесiдникiв i вже поблажливо проказав: - Ну, гаразд, тепер уже нiчого не вдiєш. У мене до вас прохання: не кажiть бiльше нiкому, що це моя потилиця,- засмiють старого дурня. Вони пообiцяли, проте частенько i Рєпiн, i Яворницький "по секрету" розповiдали, з кого й що саме намальовано в цiй картинi. Багато Рєпiн зробив ескiзiв, щоб використати їх на майбутньому полотнi. Один з таких альбомiв е i в Днiпропетровському музеї. Його подарував Рєпiн своєму друговi Яворницькому, а трохи згодом Дмитро Iванович передав його музеєвi. Крiм цього варiанта, розповiдав Яворницький, Рєпiн зробив другу картину. На нiй уже не було багатьох постатей, але зате з'явилися новi. Писар - той же, тiльки вiд уже старий, в окулярах. У нього одне гусяче перо в руцi, а друге за правим вухом. Без сорочки вже не один козак, а два. Не було в картинi козака в кобеняку, що стояв спиною до глядача. Зник козак з пов'язкою. Козак (Тарновський) вийшов на цьому варiантi виразнiший. Тут вiн сидить без шапки, лисий; уся його постать - зосереджена увага. Ця iсторична картина нелегко давалася художниковi. Рєпiн довго працював над кожною постаттю, роками виношуючи в своїй душi окремi образи. Iнколи для якоїсь виразної постатi йому були потрiбнi не один, а два-три типи натурникiв, щоб з одного взяти вираз обличчя, зрiст, а з другого - очi, з третього - пронизливий погляд, великi вусища, усмiшку тощо. Так було з головним героєм - Сiрком. Портрета Iвана Сiрка не збереглося, тому Ренiн мусив проявити свою творчу фантазiю. Довго вiн шукав пiдхожу людину для Сiрка. I ось навеснi 1889 року Рєпiну пощастило! Вiн зустрiвся з генералом М. I. Драгомировим. Коли вперше його побачив, Рєпiн аж вигукнув: "Живий Сiрко!". Далi навколо Сiрка групувалися всi iншi персонажi. Слава "Запорожцiв" облетiла всю Росiю, перейшла й кордони. На виставках у Чiкаго, Будапештi, Мюнхенi, Стокгольмi картина мала великий успiх. "Запорожцi" - один з найпопулярнiших творiв Рєпiна. Численнi копiї i репродукцiї їх розiйшлися по всiй країнi. Про популярнiсть картини свiдчить хоч би той випадок, який описав Рєпiн у листi до Яворницького в листопадi 1929 року: "Один мiй приятель привiз менi з Полтави куплену на ярмарку скульптуру - копiю з вiдомої моєї картини... Я радiю i тiшусь, дивлячись на це вiдтворення". В "Запорожцях" блискуче показано волелюбний характер, щиру душу й непокiрнiсть сiчового козацтва. Автор картини пiдкреслив, що жорстока реакцiя царської Росiї не смiв гнобити волелюбнi, але поневоленi народи iмперiї. "Нiхто в свiтi не вiдчуває так волю, рiвнiсть i братерство,- писав свого часу Рєпiн Стасову.- Все своє життя запорожцi залишалися вiльними й нiкому не корилися. Нехай це буде й глумлива картина, я все-таки напишу". Дмитро Iванович давно збирався щиросердно подякувати Рєпiну за його "Запорожцiв". Така нагода випала. Як тiльки Яворницький повернувся з Середньої Азiї до Петербурга, друзi вченого вирiшили вшанувати запорозького батька вечерею. Зiбралися в ресторан "Большой медведь". Туди прийшли художники Рєпiн, Сластiон, Бондаренко й багато iнших дiячiв культури. Яворницький пiдвiвся з крiсла, щиро подякував за ту пошану, яку виявило до нього все товариство, i, звертаючись до Рєпiна, сказав: - Любий i дорогий Iлля Юхимович! Ви зробили велику честь нашим предкам, запорозьким козакам, а разом з ними й нам тим, що зобразили їх на прекраснiй картинi "Запорожцi", Хто б нас знав до вашої картини? Нiхто. Ми до того були маленькi - при землi, а тепер стали вище на голову! Низенько вклоняюся вам i щиро дякую!.. Щедру допомогу Яворницького пiд час створення картини Рєпiн дуже високо цiнив. В перший рiк знайомства з Дмитром Iвановичем Рєпiн подарував йому дев'ять малюнкiв для його двотомника "Запорожье в остатках старины и преданиях народа". Деякi з цих малюнкiв Рєпiн зробив спецiально як iлюстрацiї до цього видання, яке йому дуже сподобалося. Дмитро Iванович у передмовi до першого тому писав: "Автор не може. не висловити щирої подяки глибокошановному Iллi Юхимовичу Рєпiну, що подав до цього твору кiлька малюнкiв з власної колекцiї i не вiдмовив у добрих порадах пiд час вибору їх до видання". Дружба Яворницького з Рєпiним склалася на творчiй основi, й вона не припинялася до самої смертi. Великий росiйський художник палко любив Україну, милувався її чарiвною мовою, кохався в танцях i пiснях. Живучи в Петербурзi, вiн пiдтримував постiйний зв'язок не тiльки з Яворницьким, а й з iншими дiячами культури, часто бував на вечорах, якi влаштовували українцi, що жили в тодiшнiй столицi. Особливо запам'яталася Дмитровi Iвановичу зустрiч Рєпiна з корифеями українського театру, якi гастролювала в Петербурзi. Одного разу, в суботу, на "збiговисько" до Дмитра Iвановича, який жив тодi на Митнiй пристанi, завiтав Рєпiн. у гостинного господаря вiн застав землякiв з України - артистiв М. Л. Кропивницького, М. К. Садовського, П. К. Саксаганського, М. К. Заньковецьку, Г. П. Затиркевич та iнших. Згодом прийшли туди давнi приятелi Яворницького - художники Панас Сластiон, який до того ж пречудове спiвав i грав на кобзi, Хома Бондаренко - спiвак i добрий танцюрист. Пiсля вечерi Сластiон узяв свою кобзу, сiв, склавши ноги, на пiдлозi й заспiвав пiд акомпанемент кобзи думу "Плач бiдних невольникiв у тяжкiй турецькiй неволi". Спiв глибоко вразив слухачiв. Дмитро Iванович глянув на Рєпiна i побачив, що з його очей капають сльози. - Кобзарю, любий, дорогий кобзарю, ану, змахни з наших очей сльози, щоб ми вдарили лихом об землю. Ушквар нам веселої! I кобзар ушкварив гопака. Такого гопака, що всiх нiби жаром обпалило! Тут як випурхне на середину зали Заньковецька, а слiдом за нею Садовський! Взута в червонi черевички, вбрана в чудову барвисту плахту, легка й грацiозна, Заньковецька, здавалося, лiтала у повiтрi, як метелик, не торкаючись зовсiм ногами пiдлоги. До пари їй як танцюрист був Садовський. То повернеться одним боком, то другим, то скоком-боком, то вихилясом та викрутасом, ще й навприсядки пiде!.. А кобзар, граючи, ще й словами жару пiддає: "Подивися, дiвчино, який я моторний, подивись, оглянься, який я удався!" I раптом, на диво всiм, зненацька зривається з мiсця Iлля Юхимович Рєпiн, кидається на середину зали в танок i як пiшов, як пiшов "викозулювати" ногами, так куди там професiйним танцюристам!.. Кучерi в нього розлiтаються врiзнобiч, а що тiльки ноги виробляють!.. То вiн стукне по пiдлозi передком, то вдарить каблуком так, що весь посуд Дзвенить на столi, то пiде рiвною "дрiбушкою" по пiдлозi... I пiсля всього того - враз на канапу, сiв i сидить, нiби й не вiн! Грiм оплескiв - нагорода танцюристовi[47]. Це "збiговисько" дуже подобалося Рєпiну. На другий День Iлля Юхимович прислав Яворницькому листа, в якому вiн дуже жалкував, що не здогадався запросити до себе Дорогих його серцю гостей з сонячної України[48]. ГОПАК-ТАНОК ЗАПОРОЖЦIВ_ _ Листування мiж ученим i художником з деякими перервами тривало аж до самої смертi. Яворницький не забував Рєпiна, особливо тодi, коли вiн радував громадськiсть виходом у свiт свого нового твору. Як тiльки в Катеринославi вийшла книжка "За чужий грiх", Яворницький зразу ж надiслав її Рєпiну. 13 березня, 1908 року Рєпiн писав Яворницькому: "А вашу книжку "За чужий грiх" я дуже люблю, як i все, що ви пишете: свiжо, правдиво й розумно". Часто Рєпiн звертався до Яворницького у власних справах. У листi з Куоккала 9 травня 1909 року Iлля Юхимович просить Яворницького прислати йому фото з гайдамацьких "свячених ножiв". Цi ножi були потрiбнi Рєпiну для нової картини "Гайдамаки" . В одному з листiв Яворницький просив Рєпiна "приїхати з сином Юрком на Україну, побувати в музеї, а потiм стрiлою пролетiти через Днiпровi пороги, повезти сина на старi мiсця Сiчi, показати правнука запорожцям, як ото колись привiз i показав своїх синiв Тарас Бульба". Трохи згодом Дмитро Iванович знову благає свого земляка приїхати на рiдну землю й подивитися музей, в якому багато можна знайти матерiалiв. Тут же i "запорозький курiнь" - оселя Яворницького, де можна знайти притулок i увагу господаря. На запрошення Дмитра Iвановича Рєпiн 18 жовтня 1910 року вiдповiв, що готує свої. картини на виставку в Рим i дуже шкодує, що не зможе побувати на Днiпрi та в музеї, хоч "це часто викликає сором i тугу на серцi, але що вдiєш!" У зв'язку з сiмдесятирiччям Яворницького Рєпiн прислав на його iм'я сердечну телеграму: "Гаряче вiтаю маститого ювiляра. По-дружньому обiймаю безсмертну душу Запорожжя". Дмитро Iванович дуже хотiв збагатити музей деякими малюнками Рєпiна. Вiн звертається до художника, прохаючи прислати в музей хоч би один етюдик од його цiнних i навiки безсмертних картин для музею Поля. Рєпiн зважив на щире прохання i надiслав Яворницькому кiлька малюнкiв з життя запорожцiв. Рєпiн у квiтнi 1925 року щиро дякував Дмитровi Iвановичу за присланий йому автограф. "Ще здаля пiзнав ваш автограф i дуже зрадiв: значить, живий, а казали, що хворий, що, може, й не виживе... Так, слава богу! Живий, здоровий, i все така ж мила, молода, козацька душа, що любить свою Україну. I я все той же..." Про свяченi ножi Рєпiн писав, що фото з них вiн використав у картинi "Гайдамаки", яка пiшла в Швецiю, до Стокгольма. Трохи пiзнiше, 30 листопада 1926 року, Рєпiн вiдкрив своєму Друговi таємницю. Вiн повiдомив його, що задумав писати нову картину: "Пiд великим секретом признаюся вам що я знову взявся за Запорожжя!" Iлля Юхимович мав на увазi нову картину "Гопак". Знову вiн спрагло перечитував усе, що зберiгалося в його бiблiотецi про Україну. Читав перш за все твори Яворницького, проглянув збiрку українських пiсень. Згадав, як вiн, приїхавши з Сєровим на мiсце Сiчi, купався в Чортомлику, побував з ним на запорозькому кладовищi, шукаючи пiдкiвок до козацьких чобiт, черепiв тощо. Коли вони ходили по цьому кладовищу, пiшла чутка, що. пани шукають запорозькi скарби. За ними гуртом бiгали селянськi дiти, повагом ходили старi дiди й цiкавилися їхнiми знахiдками. Лист Рєпiна про його новий творчий задум звеселив душу Яворницького. Хоч обидва були вже в лiтах, їм не бракувало ще пороху в порохiвницях. Дмитро Iванович сiв за стiл, узяв перо i своїм чiтким почерком написав до Рєпiна: "Щоб малювати таку картину, як запорозький гопак, треба кинути чужий, холодний край, який нiчого не дає нi для розуму, нi для нашого серця, треба пiрнути в свiтлi води Днiпра, пронестися через шумливi й грiзнi пороги стрiлою, потiм пройтися пiшки до Сiчi. Тiльки пiсля того можна братися за дiло й писати картину не чимраз холоднiшою i кволою, а сильною i впевненою рукою". З вiдповiддю Рєпiн не забарився. "Милий i дорогий Дмитре Iвановичу! - писав вiн 17 грудня 1926 року.- Я стою перед вами в позi того, що приймав благословення. Як це добре ви сказали! Який би я був щасливий прийняти це благословення саме вiд ваших рук". Яворницький запалився бажанням допомогти Рєпiну створити на старостi лiт ще один шедевр з життя запорожцiв. Щоб пiдтримати творчий вогник у душi Рєпiна, Яворницький надсилає йому одну за одною свої книжки: "Двi подорожi в Запорозьку Сiч монаха Яценка-Зеленського", "Помiж панами", "Словник української мови". Згодом послав йому запорозький прапор, фотознiмки запорозьких нащадкiв - лоцманiв Якова Шрама, Грицька Шрама та Кузьми Казанця - цих звитяжцiв у боротьбi з водною стихiєю. Надiслав i фото столiтнiх дiдiв, що доживали свого вiку в селi Капулiвцi. Усе це Рєпiн прийняв з великою i щирою вдячнiстю.. Особливо дякував у своєму листi вiд 7 сiчня 1927 року за книжку "Двi подорожi в Запорозьку Сiч монаха Яценка-Зеленського". Вiн назвав її "чудом" - вiд неї не можна вiдiрватися. Це - шедевр лiтературного мистецтва... Але Ренiн не обмежується цими матерiалами. Картина, що вiн задумав, вимагала багато рiзноманiтного матерiалу i Рєпiну хочеться здобути якомога бiльше експонатiв. В одному листi Яворницький попередив художника, що навеснi 1927 року вiн виїздить з науковою експедицiєю дослiджувати Днiпро. I тут же запитує Рєпiна, якого саме порога фото вислати йому? У вiдповiдь - радiсний лист: "Яке щастя! Яку радiсть принiс ваш лист! Ви уявити собi не можете! I начебто для моєї роботи ви будете фотографувати Днiпро в мiсцях останнього Запорожжя! Я готовий танцювати вiд радощiв... О, саме зараз поїхати б до Вас! Та, на жаль, у мене вже й хода тепер стала така, як у мого правнука Валентина. Все похитуюсь i вже далеко вiд свого дому не ходжу. Ах, милий Дмитре Iвановичу, ви краще знаєте, в яких матерiалах я маю потребу. Так, i звитяжцi, i плавнi, i очерет - усе це яке щастя! В якому б виглядi не вийшов знiмок - усе .це матерiал; i гiллястий дуб над Днiпром, i все, що трапиться... О! Коли-то цей лист дiйде, коли ж то вiдповiдь на нього? Ну, тепер уже веселiше менi чекати. Ваш Iлля Рєпiн, з глибоким поклоном вiд щирого серця. Тижнiв три я дуже погано себе почував, але все ж, спираючись то на шафи, то на стiни,- все ж не кидав Сiчi - пiдповзав i вiдповзав. Але закiнчити вже не зможу! А шкода! Картина виходить гарна, весела - гопак. Навiть столiтнiй дiд пiшов навприсядки. Напiдпитку танцюють... Навколо - веселий пейзаж... Ох, розхвалився я... Боюсь". Дмитро Iванович добре розумiв, як нетерпляче чекав вiд нього Рєпiн цих матерiалiв. Для художника вони були цiлющим бальзамом. I Яворницький не загаявся й швидко надiслав зiбранi матерiали. Дуже зрадiв Iлля Юхимович, коли одержав кiлька фотографiй днiпровських лоцманiв. Свою радiсть вiн навiть висловив цього разу українською мовою: "Що за чудо! - писав вiн 8 березня 1928 року.- Яка поставна фiгура, жвавiсть обличчя - Грицько Шрам! Просто диво! От якби де-небудь i коли-небудь пощастило помiстити на великiй картинi i гiдно вiдтворити цей перл славного краю! А Петро Носок. Та хiба ж не видно породи? Дай боже бути гiдним них красот. Спасибi, спасибi, добродiю. I, нарештi, Федiр Хотич. Вiд щастя цих подарункiв я зовсiм одурiв. I ще маю прохати: якби яких-небудь парубкiв, наприклад. Сьогоднi, 9-го, я одержав ще, але цi всi вже "полковники" - нi одного хлоп'яти. А менi як би хотiлося заполучити хлопчакiв! Без усяких прикрас, якi попадуться гуртом, нечесаних". У наступному листi, 7 квiтня 1928 року, Рєпiн знову згадує свою картину: "Запорожцi мої ("Гопак") стоять усю зиму без руху вперед, бо в майстернi не топиться i шiсть та дев'ять градусiв тепла тiльки в березнi стало. Теплий-березень був. Картина моя за своєю iдеєю е жанр. Портретiв нiяких. А парубкiв треба, адже козаки здебiльшого молодь. У веселий, теплий день козаки виїхали на берег Днiпра i, радiючи своєму здоров'ю й природi, яка їх оточує, веселяться. Тут i гостi - це монахи: Яценко-Зеленський (до речi: дуже полюбив цю маленьку книжечку. Дякую, дякую Вам! Я i Юра (син мiй) зачитуємося цим правдивим документом). Нiкого з начальства немає на моєму полотнi. Парубки менi дуже потрiбнi. Звичайно гопака танцюють парубки". Рєпiн збирався картину "Гопак" привезти на Україну". щоб показати своїм родичам. Вiн запитував Яворницького, чи знайдеться мiсце в Катеринославi, щоб виставити її, бо" вона мала розмiр 3Х4 аркушi i була присвячена пам'ятi М. П. Мусоргського. В листi вiд 24 жовтня 1928 року Рєпiн скаржиться на свою кволiсть i знову шкодує, що не зможе приїхати на Запорожжя. "Ах, уже не бути менi там: тiльки в Яворницького на Запорожжi - ото моя хата!" Про свої страждання на чужинi вiн забуває лише тодi коли слухає передачу по радiо, пiснi "милях землякiв-українцiв". Такi радiопередачi переносили Рєпiна в давно минулi молодi роки. "Обдарованi люди, артистичнi натури... У вас там, я думаю, добрий театр український в Днiпропетровську? Ах, спасибi за радiо. Яке це чудо! На вiсiмдесят п'ятому роцi це така втiха!" Дмитро Iванович знав, що Рєпiн нудьгує на чужинi - в Фiнляндiї, де вiн тодi жив, сумує за Україною, за українськими книжками. Як тiльки побачила свiт книга-альбом "Днiпровi пороги", Яворницький одразу ж надiслав її своєму приятелевi. Рєпiн на це вiдповiв: "Як я вдячний вам за цю велику книгу "Днiпровi пороги". Який чудесний стиль, велична мова. Я з великою насолодою слухаю це хороше читання цiєї чарiвної мови. Ах, чудо, чудо ця мова!" Матерiалiв у Рєпiна було вже вдосталь. Лишилося тiльки взятися за картину. Але бiда - роки, старiсть знесилюють художника. Цього вiн i сам не приховує: "Гопак" мiй не рухається. Головне - холоднеча в майстернi, i я почуваю себе все гiрше й гiрше i не можу розраховувати на закiнчення моїх початих картин". Минуло тридцять рокiв пiсля останньої зустрiчi Яворницького з Рєпiним. Iлля Юхимович дуже хотiв побачити хоч би фото Яворницького. Вiн просить про це свого друга. "Фото, на якому зображено Яворницького з дружиною в своєму садочку, Рєпiн одержав i повiсив його бiля свого лiжка. Через деякий час Яворницький одержав фото Рєпiна з написом: "Пенати - 29 сiчня, 1929 рiк". Зважаючи на тяжкий стан свого здоров'я, Рєпiн просив Яворницького прибути до нього в гостi. У вiдповiдь вiн одержав теплого листа, в якому Дмитро Iванович висловлював свiй жаль, що не зможе прибути до нього, i тут же радив "вдарити лихом об землю, згадати молодi роки й забути всi свої недуги". I ось на столi Дмитра Iвановича лежить останнiй лист Рєпiна. Його написано кволою, тремтячою рукою. Датовано 31 травня 1930 року. Кривульки цього листа викликали v душi Яворницького тяжку тугу й тривогу. Наводимо змiст цього листа: "Дорогий, милий, ласкавий Дмитре Iвановичу! Зима була холодна, i я нiякої своєї роботи не посунув уперед. Усю весну, хоч була пречудесна погода i тепло, моє здоров'я взагалi все гiршало й гiршало. З'явилась кволiсть: ноги тепер майже розучилися ходити. З моїх робiт, якi я, планував, уже нiчого не рухається вперед. Ах, який це сумний час! Усе ж ви