менi пробачте: ну чого це я розповiдаю вам про цi прикростi?! Пробачте, пробачте! Душа моя сповнена кращими побажаннями до вас i дружини вашої Серафими Дмитрiвни. Всього вам найкращого! З щирою вiдданiстю ваш Iлля Рєпiн. Пенати. Пробачте за цей невдалий лист". Усе лiто 1930 року Дмитро Iванович перебував на Днiпрових порогах, керував археологiчними дослiдженнями тих мiсць, якi ось-ось мають бути затопленi. Коли восени вiн повернувся до Днiпропетровська, то з газет довiдався, що Iлля Юхимович помер 29 вересня 1930 року. Дочка Рєпiна Вiра Iллiвна, добре знайома з Яворницьким, прислала 17 квiтня 1932 року йому листа, в якому розповiла про останнi днi життя свого батька. "Вельмишановний Дмитре Iвановичу! Надсилаю вам портрети батька, якщо у вас їх немає... Трохи згодом надiшлю вам фотографiю з останньої картини батька "Гопак - танок запорожцiв". Тепер ця картина в Стокгольмi Батько часто користувався вашими поясненнями, якi ви давали у своїх листах. Ще й досi менi не вiриться, що" батька вже немає: дух його живий! Я все докоряю собi? Якби ранiше було вивезти батька в Iталiю (йому все хотiлося грiтися на сонцi), то вiн би жив до 100 або 90 рокiв. Тут дуже вогко й ревматичне, батько застудився, був бронхiт, ревматизм нiг,- холодна пiдлога першого поверху. Завжди веселий i бадьорий, вiн за чотири мiсяцi до смертi ще писав "Гопака" й "Лицаря". Скiльки в нього терпiння; який органiзм! Вiн ще за п'ять днiв до смертi сидiв за круглим; столом, але вже стали набрякати ноги й легенi, серце було-слабке. Лiкарi ще за чотири мiсяцi сказали, що надiї немає. Головне - вiн уже не мiг тримати пензля в руках, i на" полотнi не виходило те, що вiн хотiв. Це було найтяжче для нього..."[49] Зворушлива безкорисна дружба двох побратимiв дала; ряснi плоди на нивi двох братнiх культур - росiйської та української. Вдячнi нащадки шанобливо схиляють голови перед свiтлою пам'яттю тих, хто присвятив своє життя служiнню народовi. ДВI ЗУСТРIЧI 3 Л. М._ ТОЛСТИМ_ _ Восени 1928 року Яворницький одержав поштовий переказ з редакцiї журналу "Життя й революцiя", який видавався в Києвi. Професор був приємно здивований: редакцiї, виявляється, пощастило розшукати десь рукопис його спогадiв про" Толстого, який вiн пiдготував до друку ще 1923 року. Цi спогади надруковано в десятому номерi журналу. Це було 1899 року, в груднi мiсяцi, перед самим рiздвом, коли в унiверситетi та iнших школах Москви скiнчилося навчання i велика сила молодi їхала з столицi в рiзнi кiнцi Росiї. Я їхав теж iз Москви на пiвдень, скiнчивши, читання лекцiй в унiверситетi. Ледве я всунувся у вагон другого класу, ледве усiвся; на першiй лавi вагона, як ось дивлюся - крiзь дверi вагона теж уступає якийсь старий чоловiк з невеличким парусиновим чемоданом, перев'язаним навхрест мотузкою.. Вступивши у вагон, вiн озирнувся навкруги себе i, побачивши вiльне мiсце на тiй же першiй лавi, зразу поклав свого чемодана на полицю, а сам сiв на лаву, якраз бiля мене. Я глянув на того старого - i очам не вiрю: Лев Миколайович Толстой. Вiн чи не вiн? Широконосий, бородатий, з ясними сiрими очима, в сукнянiй нижче колiн сiрячинi, в сiрiй на головi шапцi та просторих на ногах повстяниках пiд колiр шапки й сiрячини. Такий точнiсiнько, як його малювали в дешевих книжечках для народу. - Я маю честь бачити Льва Миколайовича Толстого? - Вiн i є. А ви хто такий? - Ми з вами маємо спiльного друга - художника Iллю Юхимовича Рєпiна. Лев Миколайович раптом обернувся до мене лицем, пiдвiв угору свої густi, дуже накордубаченi брови й поглянув на мене своїми блискучими, пронизливими очима. Я почув - немовби мене всього пройняв гострий електричний струм. - Так ви будете професор Яворницький, з якого Рєпiн малював писаря на картинi "Запорожцi пишуть листа турецькому султановi"? - Так, я той писар i є. - Нiколи не бачив вас, а пiзнав. Пiсля такої передмови у нас почалася вже певна розмова. У вагонi було багато студентiв, курсисток та гiмназистiв. Молодь одразу пiзнала Толстого й швидко скупчилася коло нашої лави. У вагонi почувався якийсь особливий, урочистий настрiй. - Лев Миколайович,- почав я,- дозвольте менi поспитати вас про одну дуже болючу для нас, українцiв, справу. - Будь ласка. - Чому ви, росiяни, забороняєте нашим дiтям учитися "в школах нашою мовою? Ви, великий художник росiйського "слова, зрозумiєте наше горе: нашi дiти, пробувши кiлька рокiв у школi, виходять iз неї з такою поганою, покалiченою мовою, що вона - нi українська, нi росiйська, а якась мiшанина. - А хто вам забороняє вчити ваших дiтей вашою мовою? Забороняє вам не росiйський народ, а державний росiйський уряд на чолi з Побєдоносцевим... А кожний державний уряд е зло. Щодо мене, то я дуже люблю вашу народну українську мову, гучну, цвiтисту й таку м'яку. У вашiй мовi стiльки нiжних, сердечних, поетичних слiв: ясочко, зiронько, квiтонько, серденько... Тут Лев Миколайович почав читати напам'ять поему Шевченка "Наймичка" i читав гарно, з доброю вимовою i з правильними на словах наголосами, як би її читав i природний українець. Я був дуже здивований, тому й спитав Льва Миколайовича де й вiд кого вiн навчився по-українському? На те вiн менi вiдповiв, що українська мова остiльки легка, остiльки близька з одного боку до росiйської, а з другого - по польської, що, знаючи росiйську й польську мови, можна швидко навчитися читати по-українському, особливо живучи в такому мiстi, як Москва, де багато українцiв. От по-староєврейському вже далеко важче навчитися читати, як по-українському. - А хiба ви знаєте й по-староєврейському? - Знаю i читаю. - У кого ж ви вчилися? - Вчився в московського рабина, для того щоб розумiти бiблiю... Тiльки пiсля того, як навчився я читати по-староеврейському, я наважився написати "В чому моя вiра"... Я знову звернувся до Льва Миколайовича: - Скажiть, будь ласка, Лев Миколайович, чому ви так ставитеся до науки, й особливо до мистецтва? Здається, ви їх зовсiм не визнаєте, вважаючи, що це щось нiкчемне й непотрiбне? - На це я вам перш за все скажу: яка наука i яке мистецтво? Тiєї науки й того мистецтва, якi не кориснi народовi, справдi не визнаю. А друге скажу вам те, що не скрiзь, де пiдписано "Лев Толстой", писав справдi Толстой. То мiг написати й вiдомий усiй Москвi цензор, так званий Сергiй Iванович. Людина дуже малоосвiчена, з нижчої духовної школи, до того ще й з природи невеликого розуму, а проте чоловiк дуже владний, самовпевнений та чванькуватий, вiн багато лиха заподiяв не одному письменниковi. Коли йому прийдуться не до вподоби якi-небудь думки, або яка фраза, а чи хоч одне яке слово автора, то вiн або зовсiм замаже всю фразу, або лишить початки її, а кiнець затре або ж свiй пришиє. Тодi виходить щось неподiбне, безлузде та дике, i автор, читаючи те, сам себе не пiзнає i у великому непорозумiннi дуже дивується тому. - А чому ж ви не складаєте про те заяви в пресi? - Еге ж, якби почав складати про все те, що про мене скрiзь пишуть, так менi нiколи було б i очей пiдвести вгору. Я одержую щодня цiлi сотнi листiв з усього свiту. Я не маю нi сили, нi часу вiдповiдати на всi листи. На деякi листи вiдповiдав за мене моя дочка Марiя Львiвна, а я тiльки iнколи ставлю на тих вiдповiдях моє прiзвище. Скажу вам ще одне, чому ви трохи здивуєтеся: тим, якi пишуть менi без знакiв ъ та ь, я зовсiм не вiдповiдаю. - Чому ж це так? - Тому, що так найбiльше менi пишуть такi юнi та зеленi мудрагелi, яким треба ще добре граматики повчитися, перш нiж у нетрi свiтових питань заглиблюватися... Ну та на листи я захочу - вiдповiдаю, не захочу - не вiдповiдаю, а ось як до тебе з'явиться який-небудь чоловiк, що шукає правди на землi або цiкавиться, як йому свою чистоту мiж людьми заховати, то тут уже хоч-не-хоч, а розмовляй з таким. От, наприклад, уступає до тебе зовсiм не вiдома молода панi i зразу ж, як то кажуть, без манiвцiв: "Навчiть мене, Лев Миколайович, як менi на свiтi жити. Я була в Iоанна Кронштадтського, так вiн нiяк не заспокоїв мене". "А скажiть же ви менi, як ви живете?" "Як я живу? Я так живу, що не знаю сну, я одвертаюся вiд їжi, я нуджуся на свiтi, я ладна хоч зараз кинутись. у прiрву". "А у вас чоловiк є?" "Є". "I дiтки є?" "Одна маленька дiвчинка є". "А ви її годуєте самi?" "Нi, годує мамка". "А ви корсета носите?" "Ношу". "А на ноги взуваєте ботинки з височенними пiдборами?" "А то вже так: на те мода така". "А до двох-трьох годин ночi у клубах та театрах висиджуєте?" "Буває й так". "Так от що я вам окажу: годуйте ви самi ваше дитя, покиньте на сiдало курям ваш корсет, взувайте на ноги таке, що звичайнi люди взувають, лягайте спати тодi, коди весь трудовий люд лягає спати. Одне слово, живiть нормально, як сама природа показує всьому живому жити, i тодi нi для чого вам їздити нi до мене, нi до Кронштадтського". - Пробачте менi, вельмишановний Лев Миколайович. за таке моє питання: коли ви думаєте що-небудь писати, то план вашого майбутнього твору вже готовий у вашiй головi чи ви його розвиваєте коло самого столу? - Я творю бiльше коло столу: коли я сiдаю що-небудь писати, то часто й сам не знаю, до чого дiйду й чим скiнчу. Не те що раз, а десятки разiв переробляю те, що напишу; навiть i те, що вже складено в друкарнi, я багато разiв переробляю та переставляю. "Вiйну й мир" перероблялося в мене та переписувалося двадцять два рази. - Але це ж величезний труд! - Так, це величезний труд. Але робила те все моя дружина Софiя Андрiївна. В мене не стало б стiльки сил на таке переписування, якби того не зробила моя дружина Софiя Андрiївна. Через те-то я багато в чому поступаюся перед нею; мiж iншим, я ненавиджу мiсто й зостаюсь в ньому рiвно стiльки, скiльки необхiдно, а дружина не любить села, завжди хоче до мiста, то їй в тому й догоджаю: супроти свого бажання їду з села до мiста. - Дозвольте дiзнатися, Лев Миколайович, коли ви пишете? - Я пишу тiльки до обiду, а пiсля обiду щодня беруся за яку-небудь фiзичну роботу. Для мене немає так званої благородної та неблагородної роботи: кожна робота благородна. Коли треба чоботи шити - шию; коли треба пiчку класти - кладу; тин плести - плету; гнiй вивозити - вивожу; все роблю. А як для всiх таких робiт європейська одiж не дуже придатна, то я такої одежi й не ношу, а ношу одiж простого росiйського чоловiка... - А то так. - Я й вам раджу так само робити, як я роблю: до обiду писати, а пiсля обiду - на фiзичну роботу. - Що ж, це дуже розумно. Та тiльки не можу я часу знайти для такої роботи. Живучи з науки, я часто мушу сидiти лад книжками та складанням лекцiй не тiльки до обiду, а цiлий день, навiть цiлу нiч, мало не до свiтанку. Та й де ж менi рiвнятися до вас! Вашi твори й мої! - Ви кажете: вашi твори,- а я вам на те от що скажу: в кожному моєму творi е моє й не моє. - Це ж як вас розумiти? - А ось як. Коли я що-небудь напишу, то скликаю до себе близьких менi та моїм думкам людей, читаю їм те, що написав, i викликаю їх до щирої та безсторонньої критики. Вони сперечаються зi мною i мiж собою, i нарештi, коли я почую, що правда на їх боцi, згоджуюся з ними i переробляю знову те, що в мене написано, а коли почую, Що вони самi помиляються в своїх думках, зостаюся при своїх мислях. Ось я тепер друкую свiй новий твiр "Воскресiння". Коли я написав кiлька роздiлiв, то скликав до себе моїх друзiв i прочитав їм те, що в мене було вже готове. Вислухавши мене, вони не змагалися довго зi мною взагалi, а тiльки не вдовольнилися роздiлами про життя в тюрмi та про кару на смерть, через те що я сам нiколи не сидiв у тюрмi, як не бачив на власнi очi й кари на смерть. Я згодився з тим i звернувся з проханням до московської влади, щоб дозволили менi кiлька днiв побувати в тюрмi з. придивитись у нiй до життя в'язнiв. Та московська влада не дала менi такого дозволу. Я звернувся до тульської влади. Отже, й тут не допустили мене до тюрми. Нарештi, послав я моє прохання до орловської влади, i в Орлi менi пощастило побувати в тюрмах та побачити те, чого я нiколи не бачив на власнi очi. Коли пiсля того я повернувся додому й написав новi роздiли про життя в'язнiв у тюрмах i прочитав їх моїм друзям, то всi одноголосно сказали, що то таки повна правда. Отже, московська цензура якраз тi самi мiсця з мого твору й перекреслила червоним чорнилом. З таким браком я й мусив друкувати його в Росiї, а зате сповна послав до друку за кордон, до Берлiна. - Хочу я ще вас, вельмишановний Лев Миколайович, про одне спитати, тiльки наперед прошу вас вибачити менi за таке питання. - Кажiть, я заздалегiдь пробачаю вам. - Чи з ваших синiв є хоч один талановитий? - Усi мої сини найзвичайнiсiнькi люди, анi жодного з них талановитого нема. - А кого ви вважаєте за найталановитiшого iз сучасних наших письменникiв молодих? - Володимира Короленка. Ви вiзьмiть яке-небудь не вiдоме ще для мене його оповiдання, затулiть рукою пiд ним пiдпис автора та прочитайте менi кiлька сторiнок, то я вам зразу скажу, що це писав Володимир Короленко. То яскравий, свiжий i своєрiдний талант. - Це так. Безперечно, Короленко iз сучасних молодих письменникiв найталановитiший, а тiльки велика шкода, що вiн так мало пише. - Станцiя Серпухов,- несподiвано крикнув кондуктор пiд вiкном вагона.- Поїзд стоїть п'ятнадцять хвилин. - Ходiмте та вип'ємо по склянцi кави,- звернувся до мене Лев Миколайович. - З превеликою охотою. Ми вийшли, вступили в залу й сiли коло столу. Нам подали по склянцi кави, а до кави - молока й бiлого хлiба. Лев Миколайович узяв каву, а молоко та бiлий хлiб одсунув .вiд себе. Потiм вiн витяг iз клуночка, що був у нього в руцi, пляшечку чогось, немовби густого молока, i влив його в свою склянку. - А що то у вас? Домашнє молоко? - поспитав я. - Нi, це мигдалеве молоко. Я, бачите, строгий вегетарiанець, не вживаю нi м'яса, нi риби, не вживаю я й коров'ячого молока, нi бiлого хлiба. Випивши каву, ми повернулися у свiй вагон i посiдали на свої мiсця. Тут Лев Миколайович дiстав iз того ж таки свого клуночка шматок житнього хлiба й почав його нешвидко жувати. Видно було, що через брак зубiв йому важко було справлятися з твердою їжею, та вiн, не люблячи нiякої на свiтi фальшi, не хотiв i штучних зубiв у себе мати. Попоївши хлiба, Лев Миколайович звернувся до нас проханням, щоб ми дозволили йому на кiлька хвилин прилягти на лаву. - Менi вже пiшов сiмдесят перший рiк, то тiло моє вимагає часом покою. - Будь ласка, Лев Миколайович. Будь ласка! Просимо вас! Ми схопилися з своїх мiсць i звiльнили цiлу лаву. Я розiслав свого пледа, а хтось - свою подушку. Лев Миколайович прилiг боком на лавi, а проте спати зовсiм i не думав i довго ще вiв розмову на рiзнi теми. Було геть далеко за пiвнiч. - Станцiя Засiки,- гукнув знов кондуктор, уступивши в самий вагон. - Це станцiя, де менi вставати,- сказав Лев Миколайович i пiдвiвся з лави. Всi теж схопилися з своїх мiсць i стали допомагати йому вийти з вагона. Один iз нас нiс ветхого парусинового чемоданчика Льва Миколайовича з прорiзаною наскрiзь дiркою в тому мiсцi, де колись був замок, i чемодан був перев'язаний навхрест мотузкою. Другий iз нас нiс невеликий клуночок, де була зав'язана їжа Льва Миколайовича, а третiй обережно пiдтримував його, щоб вiн часом не спiткнувся, йдучи у пiтьмi. На прощання Лев Миколайович усiх нас по черзi обняв i всiм побажав усього найкращого. Мене вiн ухопив обома руками за обидвi мої руки вище лiктiв i сказав: - Бачу, що ви займались фiзичною працею, не кидайте далi. Коли ми розсталися з Львом Миколайовичем i увiйшли в свiй вагон, то тут один iз нас обережно зняв з лавки свою подушку, на якiй лежав Лев Миколайович, обережно склав та любовно погладив її своєю рукою; далi старанно обгорнув газетою, убгав у чемодан i замкнув його. - Що це таке буде? - спитав я. - А це от що буде: коли приїду додому, то скажу своїй жiнцi, щоб вона вишила на цiй подушцi такi слова: "На цiй подушцi лежала голова Л. М. Толстого, такого ось мiсяця, числа й року". Я цього не зробив iз своїм пледом, а проте глибоко заховав усю розмову з Львом Миколайовичем у моєму умi та в моєму серцi i твердо пам'ятаю кожне його слово й кожну фразу. Звичайно, розмовляли ми по-росiйському, а тут я подаю все в перекладi на українську мову. Це була перша зустрiч. Друга зустрiч ученого з Л. М. Толстим вiдбулася в Москвi, зимою, коли письменник жив у Хамовниках у своїй садибi, а професор Д. I. Яворницький читав у Московському унiверситетi лекцiї з iсторiї Запорожжя. Цю зустрiч органiзував давнiй приятель Яворницького - В. Гiляровський. Ось що вiн про неї розповiдає в своїй книжцi "Москва и москвичи". "...Ми ввiйшли до кабiнету. Лев Миколайович устав з крiсла, пiдняв руки догори й, усмiхаючись, сказав: - Ось вони, запорожцi! Здрастуйте! Ми просидiли понад годину. Яворницький зацiкавив Льва Миколайовича своїми розповiдями про Запорожжя. Лев Миколайович i собi згадував про своє життя серед гребенських козакiв, а потiм розмова зайшла про духоборiв i штундистiв. Цих Яворницький знав дуже добре..."[50] Прощаючись з гостями, Лев Миколайович мiцно потиснув руки Гiляровському й Яворницькому. Теплi зустрiчi з Львом Миколайовичем Толстим навiки залишились у пам'ятi нашого вченого. ЗУСТРIЧ 3 МИКЛУХОЮ-МАКЛАЄМ_ _ Близькi друзi Дмитра Iвановича пригадують, як вiн у музеї розповiдав їм про свою зустрiч з вiдомим мандрiвником М. М. Миклухою-Маклаєм. Це сталося в Петербурзi десь 1887 року. - Мене,- оповiдав Дмитро Iванович,- познайомив з Миклухою-Маклаєм мiй друг Рєпiн. Зайшов я до Iллi Юхимовича подивитися на "Запорожцiв", а там уже був гiсть - мандрiвник Миклуха-Маклай. От вiн мене i познайомив з ним. Бесiда тривала до пiзньої ночi. Яворницький цiкавився життям, дiяльнiстю й мандрiвками славнозвiсного вченого-антрополога та етнографа. Миклуха-Маклай охоче розповiв йому про свою подорож на острови Тихого океану для вивчення папуаської раси, розповiв про своє перебування в Новiй Гвiнеї, де вiн у надзвичайно тяжких i небезпечних умовах вивчав матерiальну культуру й побут народiв Океанiї та Пiвденно-Схiдної Азiї. - Говорив Миклуха-Маклай якимось гортанним голосом. Напевне, довге перебування дослiдника в чужих краях вiдбилося на його акцентi,поясняв Дмитро Iванович.- Сидiв Миклуха-Маклай тодi на канапi по-турецькому, пiдiбгавши пiд себе ноги. Через деякий час Дмитро Iванович навiдався на квартиру Миклухи-Маклая, який жив тодi з своєю сiм'єю в Петербурзi, на Галернiй вулицi. Дмитро Iванович застав його хворим. Мандрiвник скаржився на легенi, ревматизм та невралгiю. З великим напруженням волi Микола Миколайович намагався перебороти кволiсть i весь час працював над своїми записами, зробленими пiд час мандрування. Яворницький сам був природжений етнограф, тож, коли вiн зайшов на квартиру, йому зразу ж впала в очi збiрка предметiв матерiальної культури, що їх зiбрав Микола Миколайович протягом свого мандрiвничого життя. Дуже хотiлося Дмитровi Iвановичу щось придбати з рiдкiсної колекцiї дослiдника, але вiн не наважився просити, бо бачив, що хворому було не до того. У квiтнi 1888 року М. М. Миклуха-Маклай помер. Але Дмитро Iванович не забув стежки до тої господи', де жив колись небiжчик. Згодом Дмитровi Iвановичу пощастило: дружина Миклухи-Маклая подарувала йому частину колекцiї. Це була переважно зброя африканських племен: щит з панцира черепахи, щит з шкiри крокодила, щит з вуха слона, спис, стрiли, два сагайдаки на стрiли з крокодилячої голови та лапи й два луки з дерева, обтягнутi шкiрою. Бiльшiсть цих речей i нинi експонуються в Днiпропетровському iсторичному музеї iм. Д. I. Яворницького. В ГОСТЯХ У ЛЕСI УКРАЇНКИ Дмитро Iванович любив мандрувати не тiльки по селах: та степах України, а й далеко за її межами. 1910 року вiн побував за кордоном-поїхав у Грецiю,потiм у Єгипет, оглянув музеї в Афiнах, Александры та Каїрi. Їдучи в Єгипет, Дмитро Iванович заздалегiдь довiдався, i що там, на чужинi, живе славна дочка українського народу Леся Українка. Вчений поставив собi на метi неодмiнно її розшукати й побачитися. Йому пощастило в цьому. Маючи єгипетську адресу, яку дав йому М. В. Кривенюк (чоловiк Ольги Петрiвни - сестри Лесi), Дмитро Iванович швидко знайшов на чужинi українську письменницю. Вона жила годi в Гелуанi, куди переїхала в зв'язку з погiршенням стану здоров'я. Прожив Дмитро Iванович у гостях з тиждень. Це були, як вiн казав, найщасливiшi днi в його життi. Гомонiли вони про рiдний край, свою Україну та її сумну долю. Поетеса читала земляковi свої вiршi. Яворницький, як вiдомо, сам чимало вiршував, але вiн схилявся перед генiальною поетесою. Леся Українка розповiла, що вона вивчила арабську мову й тепер навчає арабчат грамоти. Дмитро Iванович дуже зацiкавився, i йому пощастило побачити поетесу за цiєю благородною роботою. Професор був захоплений тими успiхами, яких Леся Українка досягла, навчаючи кмiтливих учнiв. "Арабчата,- згадує Дмитро Iванович у щоденнику, якого вела його дружина С. Д. Яворницька,- були надзвичайно вродливi, розумнi й симпатичнi: вони легко засвоювали знання, яке так щедро, з любов'ю вiддавала їм наша поетеса". Леся Українка запевняла Яворницького, що арабськi народнi пiснi своєю мелодiйнiстю схожi на нашi, українськi народнi пiснi. Приблизно в цей же час у Гелуанi перебував ще один українець Микола Сергiйович Охрiменко, який разом з своїм братом та матiр'ю лiкувався там. Про це я дiзнався iз "Спогадiв про Лесю Українку" (Радянський письменник", 1963). Менi вдалося розшукати М. С. Охрiменка. Вiн працював у Ялтинському науково-дослiдному iститутi виноградарства "Магарач". У Миколи Сергiйовича зберiгся щоденник, який вiн вiв у Гелуанi. На однiй сторiнцi розповiдається про подорож братiв Охрiменкiв i мешканцiв готелю "Континенталь" до каїрського iсторико-археологiчного музею "Булаг". За порадою Лесi Українки, що екскурсiю очолював Яворницький, який ще до цього бував у музеї разом з поетесою. 7 лютого 1910 року всi вирушили до музею. Дмитро Iванович ще дорогою почав розповiдати про багатющi скарби, зiбранi в цьому храмi культури. По залах музею проходили поволi, бо екскурсовод намагався розповiсти якомога бiльше. Ще не встигли дiйти до якої-небудь статуї або вiтрини, а Яворницький уже повiдомляв, яку iсторичну цiннiсть має той чи той експонат. Склалося враження, наче вiн сам роздобував i добре знав зiбранi тут експонати. 8 пам'ятi Миколи Охрiменка залишилися казковi гробницi фараонiв, саркофаги, мумiї, стародавнi статуї. Коли зайшли в iнший вiддiл, Дмитро Iванович сказав вiдвiдувачам: - Звернiть увагу - на кожнiй гробницi намальовано обличчя фараона. Бiля мумiй зупинилися недовго. Вони справляли гнiтюче враження. Це помiтив Яворницький i сказав: - Хоч i прикро дивитись на цi мумiї, але майте на" увазi, що саме в Єгиптi їх уперше навчилися робити i зберiгати. Я, мiж iншим, теж мрiю роздобути для свого музею-хоч одну таку дивовижну штуковину. Кмiтливий та наполегливий керiвник нашої екскурсi? добився, щоб його екскурсантiв повели у вiддiл музею, який охоронявся особливо ретельно. Там зберiгалися дуже коштовнi речi, виготовленi iз золота та рiдкiсних дiамантiв.. У сусiдньому вiддiлi Яворницький показав своїм слухачам бiлоснiжнi статуетки богiв, фараонiв та зображення святих тварин. У музеї пробули майже весь день. Нiкому не хотiлося розлучатися нi з чудовими експонатами, нi з екскурсоводом - знавцем єгипетської старовини. Увечерi Охрiменко про все, що побачив у музеї, а також про талановитого оповiдача, розповiв своїй матерi й Ларисi Петрiвнi. Вони обидвi дуже, жалкували, що цього разу не змогли побути на цiй цiкавiй екскурсiї. Пiзнiшi дослiдження стосункiв Яворницького с поетесою свiдчать, що ця зустрiч Дмитра Iвановича з Лесею Українкою була не першою. Знайомство з нею, напевне, почалося ще з Катеринослава, де свого часу жила сестра поетеса Ольга Косач-Кривенюк з своїм чоловiком. 1933 року Днiпропетровський краєзнавчий музей вiдвiдав; письменник А. I. Костенко. Тодi вiн познайомився з Яворницьким i розмовляв з ним про Лесю Українку. Ось що пише А. I. Костенко: "Незважаючи на дуже тяжкi обставини життя, що склалися для нього саме на той час, вiн залишився людиною" навдивовижу оптимiстичною. За три днi, прожитих у нього, вiн показав та розповiв менi надзвичайно багато цiкавих: речей. Серед унiкальних лiтографiй, книг, гравюр тощо, на яких часто траплялись дарчi автографи видатних дiячiв, була фотографiя Лесi Українки з її власноручним написом на пам'ять Дмитровi Iвановичу про зустрiчi в країнi пiрамiд. Ось тодi вiн i розповiв менi про знайомство з поетесою. Здається, двiчi вiн бачив Лесю Українку в Києвi. Один раз на вечорi лiтературно-артистичного товариства, а вдруге У Косачiв дома, на Назарiвськiй вулицi, куди вiн заходив До Олени Пчiлки у видавничiй справi. А ще один раз довелося бачити Лесю Українку, казав Дмитро Iванович, на Ка-теринославщинi, коли вона на запросини кооператора Миколи Левитського вiдвiдала разом iз сестрою, здається, Ольгою, хлiборобськi артiлi"[51]. Читаючи твори Лесi Українки, я нещодавно натрапив ва цiкавий документ - лист поетеси, в якому вона з великою теплотою й сердечнiстю згадує iм'я Д. I. Яворницького. В листi вiд 15 лютого 1910 року з Гелуана до М. В. Кривенюка Леся Українка писала: "Дорогий Михаиле! Вчора був у мене Яворницький, що ледве знайшов мене, бо шукав у пансiонi в Бiлiнської,- казав, що це ви йому таку адресу дали, але це вiн, певно, щось наплутав, бо я ж усi свої адреси подавала додому i ви їх мали знати. Ну, та дарма, все ж вiн мене знайшов, i це дуже .приємно, бо взагалi тут не часто українця побачиш, а крiм того, вiн видався менi симпатичним i iнтересним чоловiком. Тепер вiн поїхав у горiшнiй Єгипет оглядати тамошнi руїни, а на поворотi проживе тут з тиждень на нашiй вiллi .для вiдпочинку. Вiн завзятий дiд - лазив i на пiрамiди, i в пiрамiди, i де його тiльки не носило! Це в шiстдесят[52] лiт i з ревматизмом! Ну-ну! Треба з ним ще раз в єгипетський музей поїхати-на "панi з золотим обличчям" подивитись (там е така одна красавиця). А поки що сиджу грибом i нiкуди не рипаюсь..."[53] Як видно з цього листа, Дмитро Iванович разом з Лесею Українкою бував у музеї, розглядав з нею музейнi експонати, що являли iнтерес для них обох. Коли Яворницький прощався з поетесою, Леся Українка взяла зi столу своє фото, пiдписала його й подарувала гостевi на добру згадку про зустрiч на чужинi. Це фото Дмитро Iванович зберiгав у себе дома як коштовний скарб i при нагодi показував своїм друзям i приятелям. ДЯДЬКО ГIЛЯЙ_ _ Розглядаючи в кабiнетi Яворницького фотокартки й малюнки, його друг i помiчник О. П. Корсуновський побачив на стiнi фото людини, дуже схожої на запорожця. На фотографiї був дебелий чоловiк у чумарцi, смушевiй шапцi, з довгими вусами, а плечi мав такi широкi, що їх вистачило б на двох. - Дмитре Iвановичу, скажiть, хто це такий? - Це цiкавий козарлюга - дядько Гiляй, як його всi звуть. Його дiд по матерi походив з українських козакiв. Дядько Гiляй - письменник. Щоправда, твори його за царя не дуже пускали в свiт. Першу його книжку "Люди нетрiв", у якiй показано тяжке життя людей за часiв царату, спалила царська цензура. Писав Гiляй i про Степана Разiна, i про запорожцiв. Менi часто доводилося з ним бачитися в Москвi й на Українi. Вiн зiбрав цiкавий матерiал на Українi й написав хорошу книжку "На батькiвщинi Гоголя". Добре знав українську мову, перекладав вiршi Тараса Шевченка. - А як його справжнє прiзвище? _ Гiляровський Володимир Олексiйович. До речi, вiв; мiй давнiй приятель, я з ним бував у Льва Толстого. В будинку дядька Гiляя менi довелося бачити багатьох дiячiв росiйської та української культури. Це розумний, дужий i вродливий чоловiк. Ким тiльки, йому не доводилося бувати: бурлакою, табунником, артистом, цирковим борцем. А здоров'я в нього - дай бог кожному. Недарма ж кажуть: козацькому роду нема переводу. Рука в нього як лопата; пiдкову розгинав жартома, без будь-яких зусиль. Одного разу приїхав Володимир до батька погостювати Пройшовся по хатi сюди-туди, глядь, а в кутку - кочерга. Вiн узяв її i, наче бавлячись, зав'язав вузлом. Це побачив старий батько i скипiв, розсердився на сина за те, що той зiпсував кочергу. Тодi син пiдвiвся повагом iз стiльця, взяв кочергу та й розв'язав, як вона була перше. Отакий був i весь рiд Гiляровських. Дужий народ! Замружившись, Яворницький раптом усмiхнувся. - Чого ви смiєтеся, Дмитре Iвановичу? - Та згадав одну iсторiю. Було це в Москвi. Одного вечора сиджу я за столом, працюю. Вже пiзно було. Коли це вбiгає Гiляй, шапка в нього на потилицi, збентежений. Думаю собi: випив неборака. Аж бачу - не те: кладе вiн на мiй стiл жмут волосся, та ще й у кровi. "Що це таке?" - здивувався я. "Тут, брате, цiла iсторiя. Оце ось борода, а оце пасмо волосся з голови". "Не розумiю! Що за борода, що за волосся?" - схвильовано спитав я його. "Розкажу, все буде зрозумiло. Слухай же. Iду собi по Хитровцi. Раптом, як iз-пiд землi, вискочило двоє та до. мене: "Руки вгору!" Я покiрливо пiдняв руки, а потiм схопив одного за бороду, а другого за голову та й ну їх, песиголовцiв, стукати лобами, аж поки вони, знесиленi, попадали передi мною навколiшки. Стоять на колiнах з розбитими лобами й благають: "Пусти!" Що, думаю, з ними робити? Вирiшив пустити, а щоб не забули, в чиїх руках вопи побували, смикнув того й того за волосся так, що в руках залишилося вiд одного пiвбороди, а вiд другого, "хоробрiшого" - пасмо волосся з голови. Отака була оказiя!" У Москвi в тi часи була сила-силенна всяких злодiїв, грабiжникiв та розбишак, i ходити поночi спокiйно мiг тiльки Гiляровський. За своє життя вiн не боявся: нi вдень, нi вночi його нiхто не посмiв чiпати. Дмитро Iванович розповiв допитливому гостевi ще й про те, як вiн з Гiляровським був у Празi. - Пригадую, як тiльки настане вечiр, так вiн мене я тягне до цирку. До опери чи там концерту Гiляй був не .дуже охочий, а от без цирку жити не мiг. Якось сидимо ми з ним у празькому цирку. На аренi - поєдинок борцiв. Один поборов другого. Вийшов на замiну третiй. I цього здолав перший сипань. Тодi вiн звертається до публiки: "Хто хоче зi мною позмагатися - виходь сюди! Умова така: хто мене подужає - одержить сто крон, а як нi - то з його сто крон!" Володимир Олексiйович мовчки схопився з свого мiсця i як ошпарений кинувся на арену. Я не встиг навiть за чумарку його схопити. "Куди тебе несе нечиста сила? Вiн же тебе вб'є, облиш!" Гiляй тiльки рукою махнув i рiшуче перескочив через бар'єр ложi. Дивлюсь, а Володимир уже виходить з-за лаштункiв, одягнений у трико. Поклав на стiл сто крон, потиснув руку своєму суперниковi й зчепився з ним. За столом сидiли суворi суддi. I що ж ви думаєте? Не пройшло й п'яти хвилин, як Гiляй сидiв верхи на тому "неперевершеному" борцевi. Чую, суддi зняли галас: "Неправильно! Це порушення правил!" Володимир Олексiйович, як нiде нiчого, подав борцевi свою руку, допомiг йому встати. А тодi пошепки й питає його: "Ну як? I ви вважаєте, що не по правилу вас повалив? Тодi переборiмося". Борець знехотя вiдповiв: "Та чого там неправильно, есе йшло правильно". Переможець Гiляровський пiдiйшов до столу, узяв двiстi крон i зник за лаштунками. За якусь хвилину вiн знову видiв у нашiй ложi. Оплескам не було кiнця... В. О. Гiляровський зблизив Д. I. Яворницького у Москвi з прогресивною iнтелiгенцiєю, вiдвiдував з ним лiтературнi вечори вiдомого в той час педагога Д. I. Тихомирова. Про це тепло згадують у своїх спогадах письменники I. О. Бiлоусов i М. Д. Телешов. Зокрема, Телешов пише, що на цих вечорах "читцiв було чимало, але в пам'ятi залишився тiльки один, професор Яворницький Дмитро Iванович, правовiрний українець, з веселими запорозькими розповiдями, якi я слухав, бувало, завжди iз задоволенням"[54]. Про те, що Яворницький познайомився на цих вечорах з вiдомими дiячами культури, свiдчить i лист I. С. Лаптева до М. Д. Телешова вiд 15 березня 1945 року: "Важливу роль у той час вiдiграв тихомировський лiтературний гурток з журналом "Детское чтение". Тут ви одержали багато, а головне, познайомилися з А. П. Чеховим, В. О. Гiляровським, який викликав вас на "бiй пiвнiв", Т. Л. Щепкiною-Куперник, братами Юлiєм та Iваном Бунiними, Д. I. Яворницьким, якого Рєпiн зарисував писарем у картинi "Лист турецькому султану". Цей лiтературний гурток, де читав лекцiї Д. I. Яворницький, вiдвiдували такi вiдомi артисти, як В. I. Немирович-Данченко, С. Г. Власов, Л. В. Собiнов, письменники I. О. Бiлоусов, К. М. Станюкович, Г. I. Успенський та багато iнших видатних дiячiв культури. Як уже згадувалось, Д. I. Яворницький зi своїми лекцiями виступав не лише в колi столичної iнтелiгенцiї. Вiн часто виїздив у вiддаленi мiста i села України i там розповiдав простим людям про козаччину, про гiрку долю селян i з гострим гумором критикував самодержавний лад i царських чиновникiв. Отже, не диво, що лекцiї Яворницького проходили пiд таємним наглядом полiцiї. В одному московському архiвi менi пощастило дiстати фотокопiю досьє (номер 4407), що заведено департаментом полiцiї на iсторика Запорозької Сiчi Д. I. Яворницького. В цьому досьє читаємо донос чернiгiвського губернатора про те, що 16 - 17 грудня 1900 року iсторик, з дозволу попечителя Київського навчального округу, мав прочитати двi публiчнi лекцiї на користь мiсцевої громадської бiблiотеки. Одну лекцiю вiн прочитав, а другу - заборонив губернатор. Бо Дмитро Iванович у першiй лекцiї, як iлюстрацiю, наводив приклад з козацької минувшини, зачитував народнi легенди, якi, за висновком губернатора, "не сприяли любовi народних мас до царизму". Найбiльшу реакцiю викликала легенда про те, як цариця Катерина приймала делегацiю вiд Запорозької Сiчi. Глянула вона на широкоплечих, вусатих, засмаглих козакiв, розкiшно одягнених у жупани, при шаблях з позолотою та самоцвiтами, й наказала почастувати їх сметаною. Кебетливi запорожцi вмить зрозумiли: цариця хоче посмiятися з них - та й кажуть їй: "Матушка цариця, у нас, простих людей, здавна заведено звичай: найперше їдять мед, а вже далi - все iнше, що буде на столi. То велiть подати нам медку". Цариця iронiчно усмiхнулася i наказала подати на стiл меду. А козаки не дурнi, вмочили в нього свої довгi вуса, пiдкрутили їх, заклали за вуха та й заходились вплiтати сметану. Виїли все: i мед, i сметану. Губернаторовi не сподобалось, що Яворницький показав мудрiшими козакiв за царицю, адже вони її перехитрили. Але ще бiльше вразило губернатора те, що iсторик в лекцiї Доводив, що придворнi, якi оточували iмператрицю, займалися лише iнтригами. Та лекцiї на цьому не закiнчувалися. Яворницький розповiдав про соловецьких в'язнiв, якi в тяжких муках гинули в ямах. Чернiгiвський губернатор вбачав у лекцiях iсторика крамолу i в своєму доносi писав: "Я визнав за необхiдне i вирiшив не дозволити читання другої лекцiї, про що без оголошення причин цього мого розпорядження наказав повiдомити п. Яворницькому..."[55]. БIЛЯ ДЖЕРЕЛ ОПЕРИ "ТАРАС БУЛЬБА" Яворницький був добре знайомий також з великим українським композитором, основоположником української класичної музики М. В. Лисенком. З листування видно, що дружба вченого з композитором зародилася ще тодi, коли Лисенко задумав написати оперу "Тарас Бульба" й мандрував разом з Яворницьким по мiсцях колишньої Запорозької Сiчi. Подорож ця лишила велике й незабутнє враження. Як свiдчив син композитора Остап Лисенко, Микола Вiталiйович до останнiх днiв своїх згадував тi мандри, а надто поїздку на дубах через бурхливi Днiпровi пороги, на яких, за висловом композитора, можна було "i дуба дати". "Треба було в цi хвилини бачити нашого лоцмана Мусiя Бойка. Стоїть як укопаний на носi дуба. Високий, плечистий, у бiлiй сорочцi. Обличчя в нього мускулясте, наче викуване з бронзи. Вуса довгi, побурiлi вiд мiцнющого самосаду. Хвилi оскаженiло, з диким ревом кидаються на нас, а вiн хоч би моргнув. Тiльки очi, прикутi до кипучої безоднi, видають його напруження й тривогу. Один тiльки хибний рух стерном - i всiй би нашiй ученiй компанiї ракiв годувати. - Вiриш, Остапе,- казав Микола Вiталiйович,- глянув я на Мусiя i бачу його батька, дiда й прадiда. На таких же дубах за Святослава й за Богдана йшли через пороги. Бились на смерть з ворогами. Не випускаючи меча з рук, сiяли жито; будували фортецi, мiста, села отi Мусiї та Iвани, Максими та Остапи. Мучили їх ординцi в тяжкiй неволi, пани-шляхтичi розпинали на хрестах, "своє", православне панство душило крiпаччиною, цькувало собаками. А Мусiй - ось вiн на дубi своєму - сам дуб! Усiма бурями овiяний, сонцем i морозом загартований, днiпровою водою напоєний, весняними грозами обмитий. Живий, нескорений, з руками звитяжця й з чистою душею дитини. Завойовникiв пережив i панство переживає. Бо - сила! Бо - народ"[56] Дуб, на якому сидiли Яворницький, Лисенко та багато iнших друзiв, тихенько спускався каналом повз грiзний Ненаситець, або, як лоцмани його назвали, Дiд-порiг. - Чуєте,- показавши праворуч, вигукнув Яворницький,як той Дiд меле, що аж гримить усе, що аж земля трясеться! На нього як тiльки подивишся, то й у тебе дух займається. Тодi на берегах Днiпра народилася музична сцена Запорозької Сiчi, яку талановитий композитор увiв потiм до своєї опери "Тарас Бульба". Видатний дiяч росiйського театрального мистецтва К. С. Станiславський назвав М. В. Лисенка "сонцем української музики". Багатограннiсть музичної дiяльностi Лисенка гiдна подвигу. Вiн був не тiльки визначний композитор, а й етнограф, збирач i дослiдник народних пiсенних скарбiв. Це зближувало Лисенка та Яворницького, який сам добре спiвав i записував народнi пiснi на ноти. В Iнститутi мистецтвознавства, фольклору та етнографiї Академiї наук УРСР зберiгаються матерiали, з яких видно, що Дмитро Iванович 1904 року записав од кобзаря I. Кравченка пiсню про Морозенка, вiд другого кобзаря, Л. Шевченка, занотував пiснi: "Ой скажи ти, пташко" та "Ой пiду я понад морем". На могилi Iвана Сiрка Яворницький зустрiвся з столiтнiм дiдом Федором Кузьмичем Забутним i вiд нього записав пiсню "Красне, ясне сонечко сходить". У цих же матерiалах згадується, що пiснi вiд N 1 до N 107 наспiвав Яворницький. Композитор Лисенко скористувався послугою Яворницького i позаписував мелодiї українських пiсень, що їх проспiвав вiн, коли бував у композитора. Дружба й листування мiж iсториком i композитором тривали довго. Виїжджаючи з хором по Українi, Лисенко раз у раз натрапляв на всiлякi перепони. Царськi чиновники заборонили йому давати концерти, бо боялися навiть пiсень українського народу. Часто ця заборона виходила безпосередньо вiд губернаторiв. Так було, наприклад, на Полтавщинi. Тодi М. Лисенко звертався за допомогою до Яворницького. У своєму листi вiд 6 червня 1902 року вiн схвильовано пише до Дмитра Iвановича; "Женуся за вами по слiдах ваших i добре, як потраплю вас тамечки, куди листую, коли ж не потраплю,пропала моя справа". В цьому листi вiн дуже просить Дмитра Iвановича допомогти йому - написати листа до полтавського губернатора, щоб той "дав дозвiл на концерт"[57]. I Яворницький допомiг своєму друговi. З НАРКОМОМ НА ДНIПРОВСЬКИХ ПОРОГАХ_ _ Одного сонячного серпневого дня 1926 року до Днiпропетровського iсторичного музею пiдкотила легкова автомашина. З неї вийшов енергiйний, середнiй на зрiст, з гострою борiдкою чоловiк. Вiн вiдчинив заднi дверцята i подав руку вродливiй чорнявiй жiнцi, допомагаючи їй вийти з машини. Дмитра Iвановича заздалегiдь попередили, що до музею прибуде нарком освiти РРФСР А. В. Луначарський. Професор, хвилюючись, чекав цього видатног