о дiяча культури, людину, яка багато зробила, щоб налагодити музейну справу в Радянському Союзi. Коли в дверях вестибюля музею з'явився Луначарський разом iз своєю дружиною, директор шанобливо зустрiв їх. Гостi були у веселому й бадьорому настрої. Дмитро Iванович казав якось працiвникам музею, що вiн давно хотiв би побачитися з Луначарським. З такою всебiчно освiченою людиною, блискучим публiцистом i трибуном приємно було ближче познайомитися й поговорити. Напевне, i Луначарський хотiв на власнi очi побачити вiдомого iсторика, давнього приятеля Рєпiна, почути живе, соковите слово Яворницького. Луначарського i його дружину запрошено пройти прямо в запорозький вiддiл. Дмитро Iванович знав, що Луначарський, сам полтавчанин, добре володiє українською мовою, знає культуру, захоплюється українською народною творчiстю i поезiєю, тому пояснення робив українською мовою. Серед багатьох експонатiв гостям впала в очi насамперед славнозвiсна картина "Запорожцi". - А-а, знайомi обличчя! - усмiхнувся нарком. Дмитро Iванович напам'ять знав усiх прототипiв, з яких Рєпiн малював окремих персонажiв цiєї iсторичної картини. Луначарський тут же поцiкавився: - Чи правда, що оцього писаря Рєпiн малював з вас? - Так, це правда! Дмитро Iванович розповiв багато подробиць, якi Стосувалися створення "Запорожцiв". - А ось i той знаменитий лист, який запорожцi гуртом складали до турецького султана. Яворницький виразно, з наголосом на окремих словах, прочитав листа. Смiявся нарком, смiялись всi, хто був тодi бiля них. - А що це у вас за сволоки лежать? В чому їх цiннiсть? - Це, Анатолiю Васильовичу, сволоки з запорозьких куренiв. Привiз їх з Нiкополя нащадок запорожцiв Захар Бородай. Ви ж тiльки подивiться на них, як тут добре вирiзано лiтери. Можете прочитати: "Цей курiнь 1751 року збудували запорозькi козаки Самардак та Киян". Далi Дмитро Iванович показав iншi запорозькi речi - жупан, штани, пояс, пiстолi, гакiвницi, розповiв, як та за яких обставин вiн "доскочив" експонатiв. Показав глинянi люльки, з яких курили козаки такий мiцний тютюн, "що як потягнеш, так i десятому закажеш". - Тепер, прошу вас, пiдiйдiть сюди. Бачите оцей череп? - Що ж це за череп, чим вiн знаменитий? - Це запорозький. - А звiдкiля це видно, що вiн запорозький? - спитав гiсть. - А в нього, бачите, зверху зберiгся чуб - оселедець. Це вже безперечна ознака сiчовика. - Де ж вам пощастило здобути цей унiкум? - Викопав його в могилi села Покровського, бiля рiчки Пiдпильної, де була остання Сiч. А про те, що це був таки запорожець, є в мене й iншi докази: бiля черепа стояла кварта горiлки, яку я теж виставив у вiтринi. Екскурсiя повагом посувалася далi. Ось пiдiйшли до великої картини, де на весь зрiст намальовано якогось велетня. - А що це за богатир? - спитав Луначарський. - А-а-а, то нащадок запорожцiв, вiдомий борець Пiддубний. Коли вiн гостював у мене, я попросив художника Струнникова намалювати цього козарлюгу. Попадись отакому в лапи, так вiн на порошок зiтре... Пiд кiнець огляду запорозької старовини Дмитро Iванович пiдвiв гостей до картини "Ненаситецький порiг". Бiля неї вони пробули довгенько. Яворницький пiднесено розповiдав про грiзнi Днiпровськi пороги та козацькi ходи на Днiпрi. Особливо цiкава була розповiдь про найстрашнiший Дiд-порiг. - Та що там картина! От якби ви самi побачили та почули, як реве Ненаситець. Ото iнша рiч! - Ви, Дмитре Iвановичу, так зацiкавили нас романтикою Днiпра, що ми з дружиною хоч i зараз ладнi поїхати з вами на пороги. Ви згоднi? - Прошу! Я готовий. В автомашинi сидiло четверо: бiля шофера - дружина наркома, а за ними - Луначарський i Яворницький. Не доїжджаючи десять кiлометрiв до Ненаситця, Яворницький легенько торкнув рукою плече водiя, дав знак зупинити автомашину й перший вийшов з неї. - Прошу вас, Анатолiю Васильовичу, вийдiть сюди на хвилинку. Нарком вийшов, зняв окуляри i протер їх. - Чуєте, як реве? - Чую, що ж то? - Отож той самий Ненаситець: реве i стогне, шумить i виє - залежно вiд погоди. Його можна почути за тридцять кiлометрiв. От яка сила! - Це справдi могутня сила,- пiдтвердив Луначарський. - Сюди, до грiзного Ненаситця, восени тисяча вiсiмсот сорок третього року приходив Тарас Шевченко,- сказав Яворницький.- Багато чого тут побачив великий Кобзар: вiдвiдав тодi Хортицю, був у Олександрiвську, в Нiкополi, в селi Покровському. А тепер сiдайте, поїдемо далi. Автомашина форкнула й курною дорогою помчала ближче до порогiв. Через кiлька хвилин їзди мандрiвники побачили велику гранiтну скелю, яка нависала над самим Ненаситцем. Перед порогом повiльно струмувала прозора вода - синя-синя, як чисте небо в ясний день. I в той же час - що тiльки дiялося на Ненаситцi! Тут вода клекотiла, крутими хвилями здiймалася над вiковiчними скелями, розбризкуючи клаптi бiлої пiни. Днiпровськi чайки зграями кружляли над порогом, вишукуючи собi поживу. - Ось вам, Анатолiю Васильовичу, i той красень, до якого ми їхали. Милуйтеся з нього. Всi зiйшли на скелю. З неї було видно i далекий степ, i широке плесо повноводного Днiпра. Луначарський зняв кашкета. Легенький вiтерець, зволожений бризками з порога, приємно лоскотав його волосся. Дорожньої втоми як i не було. - З усiх порогiв, що є на Днiпрi,- казав далi оповiдач,- Ненаситець найбiльший i найстрашнiший. Вiн має довжину бiльше двох кiлометрiв, падає дванадцятьма лавами, весь укритий водяною пiною, а взимку не замерзає. Це якась могутня, страшна стихiйна сила i разом з тим чарiвна, разюча. - А де ж хiд, яким спускаються на човнах? - спитав Луначарський. - Той хiд коло правого берега, його зроблено тисяча сiмсот дев'яносто дев'ятого року. З лiвого боку вiн був обгороджений кам'яною загатою. Там є i другий канал. Його проклали через гранiт тисяча вiсiмсот п'ятого року. Такi канали потiм збудували на Кодацькому, Сурському та Лоханському порогах. Але всi вони були недосконалi й незручнi, щоб ними спускати плоти й судна. Отож сплавляли вантажi, як i перше,- "козацьким" ходом, через пороги. Хоробрi лоцмани - нащадки запорожцiв - через цi пороги i плоти водили. Через Ненаситець плоти проходили за одну хвилину! - А цiкаво, чому цей порiг зветься Ненаситець? - спитала дружина Луначарського. - Тому, кажуть мiсцевi люди, що вiн нiяк не насититься: "Все їсть та їсть, все лопає та лопає, а нiяк не наїсться й не налопається". I справдi, чого тiльки вiн не ковтав?! Щолiта часто понад пiвсотнi людей тут гинуло: лоцмани майже всi рятувалися, а плотогони здебiльше гинули. Потiм Дмитро Iванович запросив наркома пройтись з ним трохи далi, де показав йому ще одну важливу "штуку". - Дивiться на оту скелю, що виступає з води Ненаситця. На нiй прикрiплено чавунну плиту, де є напис про загибель у бою з печенiгами київського князя Святослава Iгоровича, коли вiн повертався з походу. Якщо хочете, ми зможемо добратися до неї. - Так там же вирує порiг! - Не турбуйтесь, Анатолiю Васильовичу, менi тут не вперше плавати. Ми, як кажуть, i сами з вусами! - Та ще й запорозькими! - кинув Луначарський реплiку, усмiхаючись. - Отож. Я ось гукну дiда-рибалку, вiн i переправить нас. На сигнал Дмитра Iвановича дiд швидко причалив до берега, всi сiли в човна й пiдпливли до самої скелi з плитою. - Прочитайте, будь ласка, ви краще бачите, нiж я, бо менi вже минув сiмдесятий рiк. - Та хiба вам уже стiльки рокiв? Ви ж мов юнак стрибаєте по скелях. Нарком протер свое пенсне. Читає вголос: - "В 972 году у Днепровских порогов погиб в неравном бою с печенегами русский витязь - князь Святослав Игоревич"[58]. - Ну, як вам подобається наш Днiпро? - Чарiвна краса, дивишся на неї й не надивишся! - Так-то воно так, а все ж надходить час, коли загнуздають Днiпро i навiки закриють пороги. Вже йдуть чутки, що незабаром у Кiчкасi почнуть будувати греблю. Це правда? - спитав професор. - Правда, Дмитре Iвановичу, тут незабаром почнуть будувати найпотужнiшу електростанцiю. - Отже, мине рiк-два, i днiпровi води пiдiпре могутня гребля. Скiльки ж то царiв намагалося перетнути Днiпро - i не вийшло в них - кишка була тонка! А тепер, бачу, таки перетнуть: iншi люди прийшли, принесли великi задуми, нову технiку. - Правильно мiркуєте, Дмитре Iвановичу,- усмiхнувся Луначарський.- Многоводний Славута закрутить велетенськi турбiни. Ця енергiя перетвориться в могутню електричну силу. Луначарський замрiяно дивився на пороги, на скелi, на розкiшнi зеленi острови. Це помiтив Яворницький. - Менi здається, Анатолiю Васильовичу, ви зараз обмiрковуєте щось таке, що зв'язане з Днiпром. Я не помилився? - Ви вгадали. Я от що думаю: незабаром вода заллє багато iсторичних мiсць i красот природи. Могутнiй Днiпро служитиме народовi, а все те, що ми зараз бачимо, вкриється водою. В мене виникла думка: як це було б добре, коли б ви склали альбом Днiпрових порогiв та iсторичних мiсць. Вам за це подякують люди, згадають колись добрим словом! - Я вже думав про це. Вже й матерiал почав збирати. Сподiваюсь, що це буде пам'ятка минувшини. Так i думаю назвати альбом: "Днiпровi пороги"... Ну, що, Анатолiю Васильовичу, час-бо вирушати й назад? - Шкода розлучатися з казковим мiсцем, та нiчого не вдiєш, треба їхати. Дорогою до мiста Анатолiй Васильович спитав Яворницького: - Може, вам у чомусь потрiбна допомога? Кажiть. Дмитро Iванович нiяково усмiхнувся в свої бiлi вуса, певно, вагався. - Воно трохи й незручно про це казати, та все ж скажу. Менi призначено академiчну пенсiю, я вже й одержував її, а тепер чомусь припинили виплату. Що за знак - не розумiю? Луначарський витяг записника i щось занотував у ньому. - Я з'ясую, Дмитре Iвановичу, все з'ясую. Незабаром академiк Д. I. Яворницький одержав звiстку, що йому поновили виплату пенсiї, i вiн одержував її до самої смертi. ПОБРАТИМИ Iсторик Дмитро Iванович Яворницький та художник Опанас Георгiйович Сластiон - люди одного поколiння, великi приятелi й друзi. Велику Жовтневу революцiю вони сприйняли як неминуче, iсторично обумовлене й закономiрне явище, визнали без вагань Радянську владу, самовiддано i чесно працювали для народу. Постiйним гостем на суботнiх вечiрках у Дмитра Iвановича, коли вiн ще жив у Петербурзi, був художник Опанас Сластiон. Вiн так захоплююче грав на бандурi, так чудово наспiвував українськi думи та пiснi, що справляв на всiх присутнiх незабутнє враження. Свого друга Опанаса Яворницький вважав за талановитого художника-iлюстратора й рекомендував йому не тiльки педагогiчною працею, а й цим фахом заробляти собi на хлiб. У 1886 роцi вони вдвох помандрували на Україну. Дмитро Iванович iшов слiдами запорожцiв, збирав матерiали для iсторiї, записував народнi пiснi, а Сластiон заносив до свого альбому все, що зустрiчалось їм з української старовини. Допитливi мандрiвники вiдвiдали багато сiл, побували в Хоролi, Лубнах, Миргородi, гоголiвських Сорочинцях та iнших мiсцях. Яворницький всюди читав лекцiї на iсторико-археологiчнi теми. Тодi й виникла у художника Сластiона думка - видати iлюстрованих "Гайдамакiв". Вiдомо, що ця книжка вийшла 1886 року в Петербурзi в оформленнi Сластiона, з передмовою Яворницького. Росiйська та українська iнтелiгенцiя прихильно зустрiла твiр художника. Письменники, журналiсти, громадськi дiячi надiслали Сластiону щирi привiтання. Якось у серпнi 1929 року Дмитро Iванович, прийшовши на роботу в доброму гуморi, вiдразу почав про те, як вiн замолоду нiколи не засиджувався в музеї, а все мандрував, все "вештався помiж людьми", збирав i приносив до музею рiзнi iсторико-побутовi речi. - Так от що, хлопцi! Годi вам сидiти та штани протирати на одному мiсцi,- смiючись, говорив Дмитро Iванович.- Гайнiть по церквах нашої округи. Люди закривають i законопачують їх, а ми з вами тут сидьма сидимо. Не забувайте, що добрий музейник, як той пiвень, що на смiтнику знаходить собi зерна,- вiдшукує в церковному мотлосi iсторичнi перлини. Переглядайте церковне начиння найуважнiше, перетрушуйте й перемацуйте його власними руками. Особливо цiнуйте датованi пам'ятки з написами або iменними присвятами. Кожна така рiч - чи то старовинна книга, риза, хрест, iкона, шкатулка, дзвони й безлiч iншого - скарби для музею. А ви, синку,- Яворницький звертається до Матвiєвського,- збирайтесь в подорож на Полтавщину, в Миргород, до мого друга художника Опанаса Сластiона. Вiн обiцяє продати нам дещо iз своєї коштовної колекцiї, яку я здавна добре знаю. Обнiмiть Опанаса вiд мене, передайте мої вiтання його милiй дружинi Марiї Iванiвнi та йому особисто. Розкажiть їм найдокладнiше, як ми тут живемо та хлiб жуємо. А оцю мою останню друковану працю "Днiпровi пороги" з автографом вiддайте Сластiоновi на спогади про мiсця, де колись ми з ним мандрували i марили про кращу народну долю... Скажiть йому, що незабаром потече оновлений Днiпро, i на затоплених мiсцях колишнього Запорожжя залунає уже нова слава, животворна слава Днiпрогесу, слава квiтучої Радянської України. Будинок, де жив Опанас Георгiйович Сластiон, стояв на околицi Миргорода. Садиба потопала в побляклiй зеленi й пожовтiлих квiтах. Зустрiчати Матвiєвського вийшла лiтня, але бадьора жiнка. Дiзнавшись, що прибулий од Яворницького, вона взяла його пiд руку, як беруть бажаного гостя, й провела до веранди. - Здоровенькi були, мiй голубе! - радiсно загомонiв Сластiон. Вiн стиснув Матвiєвського в обiймах i пригорнув до серця.- То ви вiд мого Дмитра! Сiдайте ж, бога ради, сiдайте та розказуйте, як вам їхалось i як доїхалось. А оце моя Марiя Iванiвна, з якою ми й живемо в цьому чужому домi. Матвiєвський побачив перед собою високого на зрiст, трохи згорбленого, але ще мiцного чоловiка. Художник був узутий в чоботи й одягнений в бiлу вишиту сорочку. На його плечах - легка чорна чумарчина. Листа вiд Яворницького читали вголос, повiльно, iз зупинками. В листi йшлося про те, що єдине й надiйне сховище для коштовної етнографiчної колекцiї Сластiона - музей. I не будь-який, а якраз Днiпропетровський. - Дмитро, звичайно, має рацiю,- сказав Сластiон, дочитавши й акуратно згорнувши листа.- Професiйної потреби в колекцiї я вже не маю й не буду мати. Займатись мистецькими справами, як колись, теж не доведеться. То навiщо ж ту колекцiю тримати пiд замком? Через кiлька хвилин сiли за стiл. Обiдали весело. Цiкавою спiврозмовницею виявилась Марiя Iванiвна, що розважала чоловiкiв смiшними бувальщинами з миргородського побуту. Сластiон зi зворушенням згадував про своє навчання в Академiї мистецтв, про своїх друзiв студентiв. - Ви, Опанасе Георгiйовичу, мабуть, часто бували в товариствi Рєпiна й добре знали його? - спитав Матвiєвський. - Рєпiна як великого художника я, звичайно, добре знав, бував у його майстернi i частенько був у його товариствi. Зустрiчався я з Рєпiним по суботах у Яворницького, коли всi ми жили ще в Петербурзi. До нього часто приходили українськi й росiйськi дiячi. На таких "збiговиськах", як ми жартома називали цi зустрiчi,- продовжував Сластiон,- чого тiльки не бувало: реферувались пiдготовленi до друку книжки, статтi, читались вiршi, показувались подорожнi етюди, розповiдалось про закордоннi подорожi, про гастролi артистiв. Пiсля вечерi неодмiнно виконувались пiд акомпанемент гiтар i моєї бандури сольнi й хоровi пiснi, а також танцi. - Художник Мартинович, звичайно, бував з вами в товариствi Яворницького й Рєпiна? - Мартиновича. на "бiговиськах" я бачив раз чи два, але нiколи не бачив його в товариствi Рєпiна. Великий художник знав Мартиновича iз його праць, знав про його здiбностi й талант з наших розмов. А якось Ренiн зайшов до мене й випадково побачив на полицi гiпсову маску з голови Мартиновича. Вона не мала в собi нiчого виняткового, бо була така ж, як i всi iншi студентськi працi. Але вона сподобалась Рєпiну тим, що гiпс зафiксував натуральний усмiх Мартиновича. Вiн узяв в мене ту маску й використав її як натуру для козака-бурсака, обстриженого "пiд макiтру" i з усмiхом на обличчi, в картинi "Запорожцi". Так Рєпiн увiчнив Мартиновича на своїй знаменитiй картинi. - Але бурсак - Мартинович чомусь неоднаковий на варiантах рєпiнських "Запорожцiв". - Це ви пiдмiтили вiрно,- вiдповiв Сластiон.Найбiльше схожий Мартинович на себе в ескiзi картини, який Рєпiн подарував Яворницькому, а той пiзнiше, за порадою Рєпiна, продав його Третьякову... Наступного дня Матвiєвський оглядав етнографiчну колекцiю Сластiона. - Збиралась вона переважно на зламi двох епох,розповiдав Опанас Георгiйович,- в кiнцi XIX й на початку XX столiття. Ми тодi з Дмитром уже находились, наїздились i набiдувались. Пора було десь осiсти. Дмитро поселився в Катеринославi, ближче до мiсцевостi, де була Запорозька Сiч, А я повернувся на Полтавщину, де губернське лiберальне земство заснувало в Миргородi керамiчну школу. Отак я й опинився тут з усiм своїм етнографiчним "мотлохом". Гiсть i господар складали список речей, оцiнювали їх, писали до кожної речi вiдповiдний етикетаж. Незабаром був списаний цiлий зошит. Чималу iсторично-етнографiчдну цiннiсть мали чудовий слуцький пасок першої половини XVIII ст.- невiд'ємна прикраса чоловiчого (вiйськового й цивiльного) одягу на тогочаснiй Українi, жiночий кунтуш, козацький жупан, типовий жiночий i чоловiчий селянський одяг, жiноче художнє шитво, оздоблене шовками й золотом, рiзноколiрнi шовковi й вовнянi плахти, килимки, виробленi найкращими майстрами Полтавщини XIX та початку XX столiття. На додаток до етнографiчних речей художник вiдiбрав iз своєї бiблiотеки до десятка рiдкiсних книг, в тому числi й Д. Ровинського "История вооружения российских войск и костюмов". Крiм того, подарував музеєвi гравюри на мiдi, сталi й деревi, лiтографiї, офорти, малюнки й фотографiї, що вiдображають українське народне життя рiзних часiв. Тiльки надвечiр вони закiнчили свою нелегку працю, а наступного ранку всi речi були запакованi й вiдiсланi до Днiпропетровська. Потiм Сластiон показав гостевi рiдний Миргород, керамiчну школу, де працював художником-викладачем, розповiв про деякi епiзоди з iсторiї Миргородщини - про славного грузина Давида Гурамiшвiлi, про письменника з Сорочинець Володимира Самiйленка, про революцiйнi днi 1917 року. - Ви знаєте, Павле,- довiрився художник,- не вiдаю, що робити. До мене часто приїжджають полтавчани та харкiв'яни, один поперед одного вимагають спогадiв, щоб видрукувати їх окремою книжкою. - Я думаю, Опанасе Георгiйовичу,- сказав Матвiєвський,- для всiх радянських людей найкраще було б, якби ви й справдi написали спогади власною рукою. Ви, мабуть, смiливо орудуєте пером. - Є в мене одна невiдступна думка, яку хочеться конче здiйснити,- говорив Сластiон по дорозi додому.- Мова йде про Порфирiя Мартиновича, про талановитого художника, найдушевнiшу, чесну й чисту людину. От про нього менi самому хочеться написати чи розказати, бо бiльше й краще вiд мене нiхто його не знає i не взнає. Харкiв'яни вiтають мiй намiр i обiцяють допомогти. Увiйшовши до хати, Матвiевський тiльки тепер помiтив пiдвiшену на стiнi велику й глибоку череп'яну тарiлку. В її центрi був барельєф, що вiдтворював рєпiнських "Запорожцiв" в найточнiшiй мистецькiй iнтерпретацiї. Водночас у барельєфi було й щось нове. - Хiба ви не бачили це в себе в музеї? - здивувався Сластiон.- Я подарував Дмитровi отаку саму тарiлку, коли гостював у нього в дев'ятсот восьмому роцi. - Не бачив,- почервонiв Матвiєвський. - Дмитро, певне, пам'ятає й цiкаву iсторiю цього барельєфа. Нашi опiшнянськi гончарi - чудовi художники й майстри. Найкращi з них - це тi, що вчилися в Миргородськiй керамiчнiй школi. Петро Поросний, який зробив цей барельєф, бував у Миргородi i в мене вдома. Одного разу, сидячи в хатi й дивлячись на лiтографовану репродукцiю рєпiнських "Запорожцiв", вiн мене й питає: "А чи можна керамiчним барельєфом вiдтворити оцю картину?" - "Можна! - кажу я.- Можна, Петре! Треба тiльки мати твої золотi руки й твою художню умiлiсть".- "Зроблю, що б там не було, зроблю!" - запевняв мене, схопившись з мiсця, Петро. "Тiльки ти,- говорив я йому,- додай конче бандуру, бо запорозькi козаки без музичного iнструмента не жили й не могли жити". Звiдси й те нове, що вразило вас у барельєфi. Скiльки ж примiрникiв його було випалено й розповсюджено - я не знаю, але, мабуть, не бiльше десятка. Поросний передав менi два: один - ото на стiнi, а другий - у Дмитра. Обiдали вони й цього разу весело. Марiя Iванiвна жартувала, запрошувала днiпропетровцiв приїжджати на миргородський курорт. Матвiєвський пiдiйшов до бандури, що висiла на стiнi, й одверто сказав: - А зараз, Опанасе Георгiйовичу, прощаючись з вами, я не можу покинути вашої хати, не почувши вашого чарiвного голосу, про який так захоплено говорив Дмитро Iванович! - Е, нi, Павле! Я багато рокiв уже не граю й не спiваю... I пальцi задубiли, i голосу нема... А пiд цю бандуру,- художник взяв її в руки,- кому тiльки я не спiвав, i хто пiд неї не танцював!.. Вибивав гопака сам Рєпiн iз Заньковецькою, до якої вiн залицявся, танцювала Затиркевич з Саксаганським, сам Володимир Стасов слухав... I досi не розумiю, чому мене так усi уважно слухали, нiби "завмирали", як запевняв Дмитро Iванович. Одного разу почув мiй спiв Микола Лисенко. Великий композитор порадив менi покинути малярство й педагогiчну працю та податись до оперного театру. - Чому ж ви не дослухали його? - спитав Павло. - Бо менi, по-перше, було тодi вже немало рокiв, по-друге - треба було мати вокальну школу, треба було вчитись, на що потрiбнi були великi грошi, у мене ж їх - як у жаби пiр'я. А художнiй спiв я завжди любив i зараз люблю. Сластiон мовчки перевiрив цiлiсть струн, швидко настроїв iнструмент i дуже легко взяв кiлька акордiв. - Що ж вам заспiвати? Може, оцiєї послухайте?.. Драматичний баритон художника вивiв "Ой не цвiти буйним цвiтом, зелений катране", потiм "Гей, гук, мати, гук". Матвiєвський слухав з великим напруженням, не помiчаючи в голосi Сластiона жодної нотки старечої втоми, вiдкриваючи для себе, може, вперше емоцiйну силу вокального мистецтва. Сластiонiвськi скарби були цiнним поповненням Днiпропетровського iсторико-археологiчного музею, i їх вiдразу ж експонували. Трохи згодом Яворницький одержав вiд художника листа. "Дорогий друже моїх юних i мужнiх лiт, здрастуй! - писав О. Сластiон 17 жовтня 1929 року.- Сердечно, найщирiше обнiмаю тебе, голубе сивий! Бiльше 20 рокiв пролетiло з того часу, як ми бачились,- коли я гостював у тебе в Катеринославi, у твоєму прекрасному будинковi. Тодi ще були ми молодi, а тепер вже й дiдами поробились! Принаймнi я фактично дiд, бо маю вже онучку 10 рокiв. Ще й досi не знаю, чи тобi сподобались тi речi, що придбав у мене Павло Євменович. Певно, ти їх уже добре роздивився i склав собi певну думку..." В другому листi, вiд 17 жовтня 1930 року, читаємо: "Дорогий друже Дмитре Iвановичу! Здоров був! Обнiмаю й цiлую тебе, голубе! У мене оце до тебе пильне дiло трапилось. Справа така: написав я собi спомини про художника Мартиновича та ще дещо. З Харкова видавництво "Рух" сповiстило мене, що через два тижнi книжка вийде. Разом з тим те ж видавництво доручило одному полтавському художниковi написати й мою монографiю, а до тiєї монографiї, що оце вже приходить до кiнця, потрiбнi рiзнi мої малюнки, а мiж ними й карикатури на полiтичнi теми. Згадав я, що коли був у мене Матвiєвський, то мiж iншими речами взяв вiн також i журнал "Шершень" за 1905 рiк; а в тiм журналi, здається, номер 22. на обкладинцi моя карикатура з пiдписом: "Збиралася кумпанiя невеличка, але чесна". За цю карикатуру и було закрито "Шершень". Художник у своїх листах (якi зберiгаються в музеї) дуже просив Яворницького перефотографувати ту карикатуру або вислати йому на день весь журнал "Шершень", потрiбний йому для монографiї. У культурнiй спадщинi, що дiсталась народам СРСР, творчiсть Д. I. Яворницького й О. Г. Сластiона займає почесне мiсце. Служiння своєму народовi митцi вважали за найвищу честь для себе. ТАК СОБI ЦАРЬОК... _ У сiчнi 1915 року до Катеринослава приїхав останнiй цар Росiйської iмперiї Микола II. Особливої потреби їхати до великого українського iндустрiального мiста, що розкинулося на землi колишнiх "запорозьких вольностей", у всеросiйського iмператора не було. Але вже рiк на великому просторi, вiд Балтики до Кавказу, точилася вiйна. Бойовий дух армiї, якiй бракувало патронiв i снарядiв, давно вже занепав, ремствувала на тривалу, безперспективну вiйну й мирна люднiсть iмперiї. Щоб збадьорити армiю i народ, цар проголосив себе головнокомандуючим усiх збройних сил Росiйської iмперiї, переїхав iз столицi в ставку, а що в ставцi план бойових операцiй за нього опрацьовували досвiдченi генерали, то в царя було багато дозвiлля, коли вiн мiг розважатися i роз'їжджати по великiй країнi. Гадалося, що поява царя в рiзних мiстах iмперiї викликатиме пiднесення й будитиме приспаний патрiотизм. Отак, повертаючись до ставки, вiн заїхав i до Катеринослава. Про цей приїзд було вiдомо наперед, i катеринославський губернатор викликав до себе професора Д. I. Яворницького, бо в програмi царських вiдвiдин у Катеринославi стояв i музей iм. Поля з його запорозькою старовиною, який маля показати всеросiйському самодержцевi. Повiдомивши професора, директора музею про "височайшi" вiдвiдини, губернатор наказав йому вiдповiдно приготуватися, пошити собi на такий випадок чорний фрак та придбати бiлi рукавички. Дуже не хотiлося Дмитровi Iвановичу зайво витрачатися на таке пусте дiло, а головне брати на себе цiлу гору всякого клопоту, але що вдiєш: iмператорська особа - священна, i розмови тут короткi. I ось нарештi самодержець, у сiрiй шинелi з погонами полковника, в супроводi мiнiстра iмператорського двору Фрiдерiкса, губернатора, великого почту рiзного рангу вельмож та особистої охорони, прибув на автомашинi до музею. Зустрiчати царя й давати йому пояснения вийшов сам професор Яворницький. З брязклим, стомленим вiд надуживання спиртовими напоями обличчям цар мляво, для годиться, дивився на скiфськi стрiли, мечi та примiтивне знаряддя рiльництва, не виявляючи нi цiкавостi, нi нудьгування. Вiн трохи пожвавiшав, коли перейшов до кiмнати музею, де висiли стародавнi iкони й, на подив професоровi, показав себе непоганим знавцем iконописного малярства, безпомилково вiдрiзняючи суздальське, новгородське та фрязьке письмо. Та ось перейшов до вiддiлу запорозької старовини з його унiкальними експонатами зброї, одягу та побутових речей козацтва. Цар мовчки, але з помiтною цiкавiстю розглядав запорозькi шаблi, мушкети, гакiвницi, жупани i широченнi козацькi шаровари. Пiдiйшли й до вiтрини, де стояла зеленувата, гранчаста, старої української гути пляшка з козацькою горiлкою, яку Яворницький сам викопав у могилi. - У запорожцiв був такий звичай: ставити бiля небiжчика пляшку горiлки, щоб козак i на тому свiтi не журився,- пояснив iмператоровi Дмитро Iванович. - Кажуть, нiби вiн навiть почастував самодержця "запорозькою" горiлкою, давши йому чарку звичайної "миколаївської", настояної на калганi, бо справжнього козацького варива шкода було давати царевi. Цар, який досi тiльки слухав мовчки пояснення професора, вирiшив нарештi заговорити й навмання спитав Дмитра Iвановича: - Скажiть, професоре, на якi перiоди ви подiляєте iсторiю запорозьких козакiв? - Бачите, ваша iмператорська величнiсть, всякий подiл iсторiї буває штучний, так i тут, але в загальних рисах Можна подiлити iсторiю Запорозької Сiчi на три перiоди. - Якi саме? - поцiкавився монарх. - Перший перiод - боротьба запорожцiв з мусульманським свiтом, з татарами й турками, другий - з католицьким свiтом, з польською шляхтою, i нарештi третiй - боротьба з Москвою. - Аз Москвою за що?- вкрай здивувався не дуже тямущий в iсторiї пiдвладних йому народiв iмператор. - За свої запорозькi вольностi, ваша iмператорська величнiсть,- пояснив професор. - I скажiть, професоре, чим же ця боротьба закiнчилася? - по-справжньому зацiкавився iмператор. - Як бачите, ваша iмператорська величнiсть!.. - Дмитро Iванович низько вклонився й широко розвiв руками, мовляв, закiнчилася тим, що ви, всеросiйський владар пiдкорених народiв, стоїте зараз тут, на святiй землi колишнiх запорозьких вольностей, а я, нащадок того лицарського козацтва, мушу давати вам пояснення до релiквiй нашої славної iсторiї в музеї... Хтозна, чи зрозумiв не дуже кмiтливий всеросiйський самодержець iронiю у вiдповiдi українського професора, але вiн нiчого не промовив на це, а тим часом пiдiйшли до того мiсця, де в рамi пiд склом висiв славнозвiсний лист запорожцiв до турецького султана. Дмитро Iванович голосно прочитав цього листа, не пропускаючи всiх його крутих приперчених висловiв i не перекладаючи на росiйську мову. Професор так захопився, що й далi, пiсля читання листа, говорив до царя українською мовою. Цар мовчки йшов за професором по залах музею, не все розумiючи, але й не питаючи вже. Українська мова, яку цькували й гнали в Росiйськiй iмперiї i на яку перейшов у розмовi професор, видалася декому з царських вельмож за образу iмператора, i вони нишком стали махати й подавати знак Дмитровi Iвановичу, щоб припинив цей скандал, але той удав, нiби не помiчає тих "сигналiв". Другого дня пiсля вiд'їзду царя Яворницького викликали до полiцiї, i полiцмейстер, пiдполковник П. I. Метленко спитав: - Ви що, професоре, росiйської мови не знаєте, що з iмператором говорили по-українському?! - Як це не знаю? Добре знаю! Так усi мої найголовнiшi твори написано росiйською мовою, i недарма я викладав iсторiю в Московському унiверситетi. Але зрозумiйте ж, що листа запорожцiв до турецького султана треба читати тою мовою, якою вiн написаний. У цьому його сила, аромат епохи, краса! Коли вже цар закiнчив оглядати музей, Дмитро Iванович запропонував йому написати свої враження в меморiальнiй книзi. Цар узяв окремий чистий аркуш i написав: "Мне музей очень понравился. Я очень доволен. Я очень благодарю профессора Эварницкого за объяснения. Николай". Три коротенькi царськi фрази, i в кожнiй стоїть те ж саме слово "очень": на щось краще не стало кебети в останнього росiйського царя... Показуючи згодом цей царський запис вiдвiдувачам, Дмитро Iванович нiби ненароком казав про коронованого автора: - Так собi царьок: нi розуму, нi хисту!.. У цiй меморiальнiй книзi музею взагалi були цiкавi записи представникiв колишнього можновладного свiту, де високi автори, самi того не розумiючи, лишали вiдбиток свого неглибокого, обмеженого розуму. Згодом ця меморiальна книга стала теж цiкавим музейним експонатом, що так яскраво характеризував тих, якi правили iмперiєю. Ось запис одного з недобиткiв царської Росiї, що силкувався вiдновити 1919 року "єдиную, неделимую": "Рад прикоснуться к рiдной запорожской старине генерал-лейтенант Шкурко". Запорозькi шаблi та гакiвницi так зворушили колишнього кубанського осавула Шкурко, що навiть нi сiло нi впало поставив у словi "родной" штрафне українське "i"!.. Професор Яворницький знав справжню цiну iмператора та його сатрапiв i завжди кепкував з них. Влiтку того ж 1919 року бiле вiйсько на чолi з генералом Денiкiним здобуло Катеринослав. З цiєї нагоди Катеринославська земська управа влаштувала Денiкiну урочисту зустрiч i пiднесла завойовниковi хлiб-сiль. Та лiберальнi земцi хотiли нагадати монархiчному генераловi, реставраторовi "единой, неделимой России", що вiн перебуває на українськiй землi, й удалися до Яворницького, щоб дав якогось українського рушника накрити тацю з хлiбом i сiллю. Дмитро Iванович пошукав у себе мiж речами, що не мали iсторичної вартостi, i винiс земцям вишитого рушника з козацькою приказкою: "Не той козак, хто перемiг, а той, хто викрутився". Професор дошкульно кпив з нерозважного бiлого генерала, досить прозоро натякаючи,- не пишайся, .мовляв, генерале, сьогоднiшньою своєю перемогою, бо невiдомо ще, як воно кiнець кiнцем обернеться. Пiднiс Денiкiну хлiб-сiль заступник голови земської управи Якубович, а потiм вiдбувся урочистий бенкет у англiйському клубi. Пихатий головнокомандуючий бiлої армiї спочатку не помiтив цих кпинiв на свою адресу, бо тацю з рушником i хлiбом та сiллю одразу ж передав ад'ютантовi, але в серединi банкету вiн пройшовся по залу оглянути поданi йому пiд час зустрiчi подарунки й звернув увагу на вишитий напис. Одутле лице генерала густо почервонiло, вiн круто повернувся до земцiв i зловiсно спитав, ледве стримуючи крайнє роздратування: - Так де той козак, що викрутився? Передчуваючи недобре, Якубович мерщiй зник нишком з банкету... Правду сказало давнє українське прислiв'я: як показали дальшi роки, нi цар, нi його родичi й нащадки не повернулися вже на росiйський престол; не пощастило й царським генералам, незважаючи на тимчасовi перемоги, склепати розбитий революцiєю на друзки iмператорський трон з його "единой, неделимой" iмперiєю - тюрмою народiв, як i називав її Ленiн. У ШТАБI МАХНА До музею з шаленим гуркотом пiд'їхала тачанка. В нiй |сидiло три п'яних махновцi. Це було в листопадi 1919 року. Музей в тi неспокiйнi днi був зачинений. На вартi музейних скарбiв стояв сторож Iван Йосипович Попов - людина чесна, твереза й акуратна в роботi. Дмитро Iванович довiряв йому охорону музею. Махновцi забiгли з чорного ходу й зажадали, щоб їм вiдчинили музей. Для бiльшої переконливостi своєї вимоги вони стали стрiляти повз сторожа з револьверiв. - Вiдчиняй музей! - Не вiдчиню! - Чому? - А тому, що ключiв не маю. - А де ключi? - горлали махновцi. - Вони в директора музею професора Яворницького. - А де живе той Яворницький? Дiдок махнув рукою в напрямку Днiпра й показав дорогу до будинку Дмитра Iвановича. Розлютованi невдачею, махновцi круто повернули баских коней i галопом помчались до будинку Яворницького. - Тiльки-но одягнувся й уже хотiв був iти до музею,оповiдав Дмитро Iванович,- коли це чую, загуркотiла тачанка i раптом зупинилась бiля будинку. Глянув я у вiкно: аж там стоять з рушницями. Зразу ж догадався - махновцi! Тенькнуло у мене пiд серцем, а знаку не подаю. Мовчу. Може, проїдуть далi. Коли вони, песиголовцi, як почали гамселити в дверi ногами та кулаками, то аж глина з стелi стала сипатися. Бачу, не витримаю облоги. Вiдчинив. Вони без будь-якого дозволу всi натовпом ввалилися до передпокою, а з ними вбiгла й невеличка куца собачка - така ласкава та втiшна. - Що вам треба, хто ви такi? - спитав їх професор. - Махновцi! - Добре! Так i запишемо!- взяв книжечку i почав Яворницький щось записувати.- Чого ж ви хочете вiд мене? - Ключi вiд музею у вас? - Перш за все треба привiтати господаря, коли до нього в хату зайшли, а потiм говорити з ним по-людському, а не гримати! - зауважив Дмитро Iванович. - Ми з буржуями не вiтаємось! Iч, чого захотiв! Може, накажеш ще шапку зняти перед тобою? - Як ви сказали - буржуй? I вам не соромно! Що ж у мене є? У мене є книги та будинок, а життя своє я вiддав людям, науцi. А ви мене, стару людину, ображаєте, буржуєм взиваєте! - докоряв їм учений. - Давай, старий, ключi, нiчого нам мораль читати! - загримали махновцi. У цей час собачка визвiрилася й кинулася на махновцiв. - А навiщо вам ключi, коли музей не працює? - То вже нам знати - навiщо. Гайда з нами! - наказали вони. Дмитро Iванович мусив був узяти ключi i їхати до музею. Їде й думає собi: "Е, нi, тут не до жартiв. Чи ж довго їм, шибайголовам, взяти та й пустити кулю старому в потилицю! Зiпхнуть труп з тачанки, i нiхто не знатиме, де подiвся Яворницький..." I тут Дмитро Iванович дав собi раду у бiдi. - Хлопцi, га, хлопцi! - звернувся вiн до махновцiв.- А що, як ви мене вiдвезете в штаб до Нестора Iвановича? Хлопцi й отетерiли. - А звiдкiль ви знаєте батька? - питає один. - Та то мiй давнiй приятель, одвезiть,- благав професор, хитруючи. - Ну, гаразд, побачимо, який ви приятель. Тачанка круто повернула до готелю "Асторiя", де розташувався штаб самого батька Махна. У супроводi махновцiв Дмитро Iванович пiднявся на верхнiй поверх. - Здоровенькi були! - звернувся Яворницький до Махна. - Здрастуйте! Хто ви такий, в якiй справi до мене? - клiпаючи каламутними очима, спитав Махно. - Хто я? Та мене, Несторе Iвановичу, весь свiт знає! Я професор Яворницький, iсторик, директор музею. - Так, так, чув...невпевнено промимрив, Махно.- А що вас привело до мене? - Серйозна й невiдкладна справа: вашi синки дуже бiдовi хлопцi, та бiда з ними... - Яка бiда? В чому рiч? - Приїхали до мене п'янi, буржуєм назвали, вимагають ключi вiд музею. Що це таке? Як можна? Музей - це святиня, храм культури! Ключiв я не дав їм, а попросив, щоб завезли до вас. Думаю, що ви зрозумiєте мене: музей не для п'яних. Те, що в музеї, Несторе Iвановичу, не моє й не ваше - це народне добро. Вiдчинити музей для ваших п'яних хлопцiв - це значить вiддати на поталу й глум пам'ятники вiковiчної культури, якi я збирав усе своє життя. Цього не можна допустити. - Чого ж ви вiд мене хочете? - роздратовано спитав Махно, насупивши волохатi брови й пiдвiвшись з мiсця. - Я прошу видати менi охоронну записку для музею. - Гаразд, записку видамо! - вiдповiв Махно. А далi пом'якшав i спитав: - А що там е цiкавого у вашому музеї? - Та дещо є. - Я хочу з'їздити туди i побачити музей. - Це ваша справа. Махно наказав ад'ютантовi подати фаетона, а далi запропонував професоровi Яворницькому i своєму тiлохранителевi їхати з ним у музей. Приїхали. Дiдусь - вартовий музею - спочатку злякався Махна, а коли побачив Яворницького з ключами, заспокоївся. - От що, Несторе Iвановичу,- звернувся до Махна Яворницький,- перед тим як оглянутiї музей, напишiть менi охоронну записку, що обiцяли в штабi. З наказу Махна 27 листопада 1919 року було надруковано на паперi з блокнота охоронну записку. Ось її текст: ОХРАНИТЕЛЬНАЯ ЗАПИСКА Штамп 27.ХI.1919г. N 190 Дана сия записка Военно-Революционным Советом и Командармом директору музея имени Поля Эварницкому в том, что арестовать или конфисковать что-либо из имущества музея никто не имеет права без особого на то разрешения КОМАНДАРМА БАТЬКА МАХНО, что подписями и приложением печати удостоверяется. Председатель (подпись) Секретарь (подпись) КОМАНДАРМ Батько МАХНО До охоронної записки прикладено двi круглi печатки: одна штабна, а друга особиста, її приклав сам Махно. Пiсля цього пiшли оглядати експонати музею. Ходили години двi. - Ось бачте,- показав Дмитро Iванович на двi пляшки з горiлкою, що стояли у вiтринi.- Це запорозька, найкраща в свiтi горiлка! Я викопав її в могилi аж три пляшки, так копачi одну розпили, а двi я привiз до музею. У Махна загорiлись очi, ковтає слину i нiяк не вiдiрве очей вiд спокусливої горiлки. - Давайте вип'ємо одну пляшку! - сказав Махно, - Е, нi, цього не можна. - Чому не можна? - Це для iсторiї! - А хiба для iсторiї мало однiєї пляшки горiлки? Бачить Яворницький, що бiда: не дати горiлки - охоронну записку вiдбере, а вiдбере записку, музей пограбують. Що робити? Жалко запорозької горiлки, а ще бiльше жалко музейних скарбiв! Щоб пiддобритись до Махна, вiддав йому одну пляшку запорозької горiлки, а друга лишилася в музеї для iсторiї. Та конфлiкт з горiлкою ще не закiнчився, як Махно враз щось пригадав, зупинився, насупився. - Ану, покажiть менi шаблюку кошового Задунайської Сiчi Гладкого. - Ходiмте, покажу. Дмитро Iванович провiв Махна до однiєї вiтрини й каже: - Ось вона, вже старенька, та яка є. Дивiться! - Ви дурницi менi не кажiть. Шаблюка Гладкого, про яку я чув, iнкрустована коштовними камiннями, золотом, срiблом оздоблена, з дамаськ