уша? - Ще й сам добре не знаю. Але дуже люблю iсторiю, цiкавлюся старовиною. В робочому кабiнетi, розмовляючи з хлопцем, Дмитро Iванович вiдчув, що з цього юнака може бути археолог, але треба його повчити, познайомити з цiєю справою. I вiн розповiв хлопцевi про археологiчнi розкопки, про те, що багато рокiв працює над українським словником, над збиранням пiсень, казок, прислiв'їв, музейних речей. - Ось бачиш, Сашку, якi стоси стоять,- показав вiн рукою на купи охайно складеного паперу. - А що то? - Скарби народнi! Тут сорок тисяч карток: на кожне слово - картка. Отож i тебе, Сашку, прошу - почуєш де хороше слово, не обходь його - запиши: де почув, од кого почув, що те слово означає, а потiм - у конверт i шли до мене, а я до словника запишу. Признаюся тобi по секрету: дуже шкодую, що мало працював на цiй нивi, що не вiддав себе всього на розшуки цих скарбiв. Серйозна розмова подобалася хлопцевi. Вiн узяв кiлька карток, уважно прочитав їх i зрозумiв, чого хоче вiд нього вчений. З того часу О. В. Бодянський став кореспондентом Явор-ницького, часто листувався, радився з ним i поглиблював свої знання з археологiї. До душi вченому припав Сашко! Через два роки Бодянський знову завiтав до музею, познайомився з новими знахiдками археологiчної експедицiї, а потiм провiдав Дмитра Iвановича в його будинку. Молодого археолога цiкавила лiтература з археологiї, i подарував йому чимало Дмитро Iванович з своєї бiблiотеки. Якось поїхав О. В. Бодянський у Запорiжжя i там купив у букiнiста купу старих журналiв "Всесвiт". В одному з них вiн побачив невеличку статтю й фото археологiчне! експедицiї, яка пiд керiвництвом академiка Яворницького працювала на Днiпрогесi. - Яз радощiв поцiлував це фото i всiх археологiв на чолi з Дмитром Iвановичем, бо любив i просто обожнював те дiло, якому присвятили себе археологи,-згадував Бодянський.- Для мене було досить одного магiчного слова такого знавця археологiї, як Дмитро Iванович, i я готовий був бiгти за десятки кiлометрiв, щоб подивитися розкопки. Замолоду, як це часто трапляється з багатьма, Бодянський пробував свої сили у вiршуваннi, хоч не покидав захоплюватись i археологiєю. Вiн звернувся листом до Дмитра Iвановича, в якому просив указати йому дорогу до села Капулiвки, де стоїть могила Сiрка, а за одним заходом поклав у конверт свої вiршi, щоб їх оцiнив Дмитро Iванович. Невдовзi вiн одержав од Яворницького такого листа: "Якщо хочете, дорогий синашу, дiстатися до Капулiвки, то їдьте до Нiкополя, до станцiї Чортомлицької. Вiд Чортомлицької станцiї пiшки до Капулiвки, з Капулiвки каюком по рiчцi Пiдпiльнiй чотири версти до села Покровського, а можна й пiшки понад берегом Пiдпiльної. Оце вам i все. Дуже жалiю, що ви, будучи в Днiпропетровську, не передали костяного шила кому-небудь iз тих, хто залишився в моєму будинку тодi, як мене не було дома. Про вашу поезiю скажу вам, що убитку не буде нiякого, копи ви не будете писати вiршiв. Працюйте бiльше по науцi, то буде кориснiш. З щирою та правдивою до вас любов'ю 22/VIII 1938 ваш Д. Яворницький" Лист Дмитра Iвановича справив враження на юнака. Бодянський облишив вiршування, а присвятив себе археологiї i став завзятим ентузiастом свого дiла в Iнститутi археологiї АН УРСР. Хоч Дмитро Iванович уже й вiдiйшов од музею, але не поривав зв'язку з археологами, листувався з ними, давав цiннi поради, хвилювався за їхню роботу й тiшився з їхнiх успiхiв. Одного разу вiн почув, що почали розробляти козацькi кар'єри, де чимало лишилося недослiджених мiсць. Вiн просить молодого археолога Бодянського заглянути туди, розпитати робiтникiв, чи не знаходили там чого-небудь iз старовинних речей. Через два тижнi прибув туди Бодянський, а звiдти просто до Дмитра Iвановича. - Ось вам, Дмитре Iвановичу, подарунок iз Сiчi. - Що там таке? - Запорозька люлька! Дмитро Iванович враз ожив, повеселiшав i радiсно прийняв цю дорогу для нього знахiдку. - Ти, Шурко, на п'ять рокiв менi життя додав. Вiд усього серця дякую тобi, козаче! Бачу, що з тебе буде путящий археолог! За Старим Кодаком багато дечого можна знайти. Дмитро Iванович не помилився в своїх здогадках. Про це свiдчить цей його лист до Бодянського: "Любий i дорогий мiй спiвробiтничку! Я довго не вiдповiдав на вашого останнього листа через те, що кiлька днiв прохворiв i тiльки оце трохи почув себе краще i пишу. Дуже, дуже жалкую, що всi археологiчнi знахiдки, якi бачили коло Старого Кодака, не попали до ваших власних рук, особливо запорозький пояс. А ще бiльше жалкую, що не можу вас пристроїти службовцем в музей. Вашого листа про дорогоцiннi знахiдки в Старому Кодацi робiтниками я вiддам кореспондентовi газети "Звезда" i, якщо вiн буде надрукований, надiшлю вам. Iз вашого листа бачу, що ви вже в Запорiжжi, а що ж ви там поробляєте? Може, й там знаходять якi древностi? Напишiть. Гаряче дякую вам за вашi дорогi звiстки. 17/1 1939 Ваш Д. Яворницькии" [66] 1940 року, за кiлька днiв до смертi Дмитра Iвановича, Бодянський провiдав свого вчителя й наставника. Дмитро Iванович був тяжко хворий. Наступного дня йому трохи полегшало. Вiн був спокiйний i в добрiй пам'ятi. Пiднявшись з крiсла, Дмитро Iванович дiстав з-за шафи свого супутника - клевець i сказав: - Оце тобi, Шуро! Вiзьми цей клевець. Я з ним обходив усю Україну, розкопав сотнi могил. Нехай щастить тобi з ним! - Велике спасибi, любий Дмитре Iвановичу! Бодянський обiйняв i поцiлував Дмитра Iвановича. - Прощай, Шуро, може, вже бiльше й не побачимося на цьому свiтi. Це була остання розмова з Бодянським. За кiлька днiв Дмитра Iвановича не стало. Велику любов до науки, археологiї та етнографiї прищепив Бодянському Дмитро Iванович - людина правдивої i великої душi. _БУЛО, СЯДЕМО 3 НИМ...___ Пiд час Великої Вiтчизняної вiйни частину музейних експонатiв було вивезено в глибокий тил країни, а бiльшiсть залишилася в тимчасово окупованому мiстi. Не раз на них зазiхали окупанти. Музейнi скарби врятували тодi вiд фашистського пограбування троє: сорокап'ятилiтнiй сторож музею Михайло Якович Бiлий, його дружина Ярина Наумiвна та прибиральниця Параска Кузьмiвна Дузь. Пiд загрозою смертi вони ховали експонати в пiдземеллях музею i в своїх знайомих. Пiсля звiльнення Днiпропетровська вiд окупантiв цiннi колекцiї знову були виставленi в музеї. Михайло Якович Бiлий вартував музей понад тридцять рокiв. З Дмитром Iвановичем вiн працював понад дванадцять рокiв. - Вiд небiжчика,- згадує Михайло Якович,- я багато дечого дiзнався про тi експонати, що лежать у музейних вiтринах. Як тiльки побачу, було, що вiн проводить екскурсiю, стаю до гурту, уважно прислухаюся до голосу Дмитра Iвановича .i багато чого запам'ятав. Усе це стало менi потiм у великiй пригодi. Iнколи в музей заходить людина, дивиться на експонати, але, бачу, не все розумiє. Тодi я пiдiйду до вiдвiдувача та й спитаю: "Мабуть, вам тут щось. незрозумiле?" - "Та дещо й неясно. Я вперше в музеї". Михайло Якович бере тодi на себе роль екскурсовода, розповiдає вiдвiдувачевi так, як чув од самого Яворницького. За цi пояснення люди дякували Бiлому, а той згадував добрим словом свого вчителя. Нелегко доводилося Дмитровi Iвановичу збирати й зберiгати музейнi експонати. А якщо вже попала в музей якась рiч, то звiдти вирвати її було нелегко. - Доки я тут директором, жодна рiч не пропаде, не загине! Та коли йшла мова про те, щоб допомогти iншим музеям, вiн охоче приставав на це. Якось зустрiв Дмитра Iвановича один вiдповiдальний працiвник i вiдрекомендувався: - Я з окрнаросвiти. - Як ви сказали? Щось я не розумiю цiєї мови! - Я iнспектор окружного вiддiлу народної освiти. - Ага, тепер второпав. Так ви, значить, з вищої єпархiї! - З окрнаросвiти. - Слухаю вас, голубе, що ж ви нам хороше скажете? - Хотiв спитати вас, Дмитре Iвановичу, чи ви чули, що керiвники художнього музею, який недавно засновано, порушують питання, щоб усi художнi картини вилучити з вашого музею i передати їм. - Що кажете, всi картини?..- Дмитро Iванович гмикнув, примружив очi й сказав: - Зразу видно: курка не дурна - не од себе, а до себе горне!.. От що, всiх не дам, i не просiть, а деякi - будь ласка. Нехай приходять - подiлимося. Художньому музеєвi треба допомогти. I допомiг. У 1923 роцi Дмитро Iванович передав художньому музею понад 100 творiв - головним чином захiдно-європейського мистецтва. Цi картини вiн погодився взяти для "зберiгання" вiд катеринославських багатiїв, якi на початку революцiї 1917 року чкурнули за кордон. Обласний музей iм. Поля, коли ще ним керував Дмитро Iванович, вiдображав своїми експонатами в основному степову Україну. Щоб вiдвiдувачi музею мали уявлення, яким був степ, Яворницький "перенiс" частину Дикого поля часiв Запорозької Сiчi на територiю музею. Коли стати обличчям до музею, то лiворуч, бiля самого примiщення, шумiв густий та високий пирiй, а з нього виглядали голови кам'яних баб. Узимку, як пройтися по цiй полеглiй травi, то здавалося, нiби ступаєш по величезнiй припорошенiй снiгом подушцi. - Гляньте на цей клапоть землi з пирiєм та кам'яними бабами,- показував екскурсантам Дмитро Iванович,- i уявiть собi дикi простори степової України, де безлiч пурхало всякої дичини, багато було всякого звiра. Тут не вистачає тiльки козака в походi. Заїде запорожець у таку гущавину, тiльки голова височiв звiдти. Ото була трава!.. Пiсля того, як Дмитровi Iвановичу довелося залишити музей, вiн часто навiдувався ввечерi до дiда Бiлого, приносив йому вечерю - борщу або кашi. - Бери, Михаиле, їж, бо ти, мабуть, голодний, а цi сухарики вiддаси Жучковi. Де вiн? - Спасибi, професоре, що не забуваєте,- дякував Михайло Якович. Вони довго просиджували бiля музею, згадували колишнi роки, подiї, розмовляли, як рiвний з рiвним. - От що, Михайле, я хотiв тобi сказати,- присунувся до сторожа Яворницький. - Слухаю вас, кажiть. - Чую, ще покидають сили, слабiю, напевне, вже близько смерть. Ох, роки, роки, що ви творите! Так ти, Михаиле, запам'ятай моє прохання: як помру, так отут мене, коло музею, на Дикому полi поховайте. Обсадiть могилу квiтами, посадiть бiля голови два явори, а на плитi зробiть напис: "Тут лежить Яворницький". От i все. Не забудеш? - Нi, не забуду цього, запам'ятаю. Коли прийде час, я скажу про це кому слiд. Далеко пiзнiш, у квiтнi 1964 року, коло могили Яворницького люди раптом побачили молодi деревця, їх висадила невiдома людина. Прийшла, попрохала в сторожа лопату, викопала чотири ямки й посадила добутi в розсаднику дубки. - Хто ж ви такий будете? - зацiкавився дiд Бiлий. - Я один з тих,- вiдповiв незнайомий,- хто на все життя зберiг пам'ять про Дмитра Iвановича. Прошу вас, дiду, поливайте й доглядайте цi дубки. Нехай вони ростуть i нагадують про нашу вiчну любов до цiєї людини. ЗАПОРОЗЬКИЙ ДУБ У Верхнiй Хортицi стоїть i досi могутнiй запорозький, дуб, про який iснує чимало переказiв та легенд. Це один з найстарiших дубiв на Українi: йому вже понад сiм столiть. Ще за Богдана Хмельницького цьому дубовi було 400 рокiв. Дуб-велетень витримав усi випробування часу, зберiг до глибокої старостi свою силу й чудову красу. Могутня крона цього дуба складається з 18 великих гiлок, периметр крони - 102 м. Її зелений тiнистий намет мав 43 метра в поперечнику i здалека скидається на цiлий гай. Окоренок дуба на обмах утовшки 656 сантиметрiв, дiаметр стовбура 208 см, а висота дерева дорiвнює 36 метрам. Чому ж цей велетень живе ось уже сьомий вiк i щовесни зеленiє? Старi дiди, запорозькi нащадки, пояснюють. це тим, що дуб вирiс бiля джерела (нинi колодязя), яке-щедро напоювало його корiння, давало йому силу й снагу. Пишний крислатий дуб привертає увагу багатьох мандрiвникiв, якi цiкавляться пам'ятниками минулого. Люднiсть мiста Запорiжжя та Хортицi пишається цим дубом i з великою любов'ю оберiгає його. Люди зв'язують життя цього дуба з iсторичним минулим нашого краю, зокрема з iсторiєю запорозького козацтва. Звiдси й пiшла назва "запорозький дуб", що закрiпилася за ним ще здавна. Охочi до вигадок люди запевняли, нiби саме пiд цим дубом запорожцi разом iз своїм кошовим отаманом Сiрком писали знаменитого листа турецькому султановi. Iншi оповiдали, що Богдан Хмельницький, ведучи запорожцiв у квiтнi 1648 року до Жовтих Вод, де вiн уперше перемiг ворога, зупинив вiйсько на вiдпочинок бiля кринички, що недалеко вiд цього дуба. Перед виступом у похiд Хмельницький звернувся до козакiв з промовою i закликав їх бути такими ж дужими й мiцними в наступному бою, як цей дуб-велетень. Не раз на дуб намiрялися вороги з сокирою, щоб знищити його, та щоразу зазнавали невдачi. Ось що розповiдав про це Ничипiр Антонович Дейкун, сторож запорозького дуба: - Пiдiйшла смерть до старого дуба, коли тут були нiмецько-фашистськi окупанти. Гiтлер довiдався про запорозький дуб-велетень i дав наказ: зрубати i в засушеному виглядi привезти його в Нiмеччину. Та не довелося гiтлерiвцям зрубати запорозького велетня,- їх самих так рубонули тут, що не один з них дав дуба. Пiд цим дубом любив колись сидiти Дмитро Iванович Яворницький. Тут вiн розповiдав Дейкуновi про походи Богдана Хмельницького та про звитяжнi подвиги Iвана Сiрка. Вперше Ничипiр Антонович Дейкун познайомився з Дмитром Iвановичем 1930 року на будiвництвi Днiпрогесу. Працював тодi Дейкун на островi Хортиця, де будувалася зрошувальна мережа. Треба було знести двi могили. Перед тим як знести їх, вирiшили запросити Дмитра Iвановича й порадитися з ним. Приїхав Дмитро Iванович, оглянув розпочате будiвництво й сказав: - От що, друзi мої, могили - iсторичнi пам'ятки, руйнувати їх не можна. - Ми, професоре, за те, щоб могили не зносити цiлком, а лише частково використати їх для насипки греблi,- сказав керiвник будiвництва. - А яку ж ви тут, на Хортицi, греблю будуєте? Адже Днiпрогес будується на мiсцi Кiчкаса? - спитав Яворницький. - Цiлком слушно! Днiпрогес - на Кiчкасi, а на Хортицi ми будуємо невелику греблю для зрошування першої зони поливу. - Це iнша рiч! Тодi, хлопцi, зробiмо так: завтра я приїду з своїми археологами, зроблю розкопки, а потiм можете зносити їх. - Добре, спасибi! - подякували iнженери. Дiд Дейкун оповiдав: - Хоч моя зустрiч з Дмитром Iвановичем була дуже давня, але про таких людей забути не можна. Це була людина великого розуму. Я не пригадую такого випадку, щоб вiн розгубився, не вiдповiв на будь-яке запитання. Мова його проста i дохiдлива. Навiть малообiзнанi з археологiєю та з iсторiєю України люди добре розумiли його, бо кожне слово глибоко западало їм у душу. Ото був чоловiк! Вiн бачив не тiльки те, що на поверхнi землi, а знав i що лежить пiд землею. З великим iнтересом слухав Дейкун розповiдi Дмитра Iвановича про острiв Хортиця. - Острiв Хортиця має довжину 12 км, ширину 2,5 км. Величенька площа припадає на плавнi та озера. Для козакiв тут було добре мiсце робити засаду та ховатися в разi потреби вiд орди. Колись Хортиця була майже недоступна для ворогiв. Цей острiв - свiдок великих iсторичних подiй: вiн бачив Олега, що йшов воювати на Царгород, повз острiв рушав походом на болгар Святослав, а неподалеку вiд Хортицi, в степу, точилися кривавi сiчi з печенiгами. Тут народжувався й мужнiв бойовий дух запорожцiв. У пiвнiчно-схiднiй частинi Хортицi стоїть дерев'яний хрест. Поставило його в XIX столiттi катеринославське земство на тому мiсцi, де колись стояла козацька дерев'яна церква. Вона стояла коло пiднiжжя горбка в кам'янiй нiшi, спецiально для неї вимурувати. Розповiдають, що Богдан Хмельницький милувався чудовим рiзьбленням iконостасу - витвором рук козацьких майстрiв. Пiд престолом церкви зберiгався меч, якого цiлував гетьман, беручи на себе великий обов'язок керiвництва наступним боєм. Бiля хреста є слiди могил, мабуть, це залишки козацького кладовища, про яке згадує в своїх творах академiк Д. I. Яворницький. Здавна Хортиця приваблювала багатьох видатних людей. На нiй були Тарас Шевченко, Репiн, Серов, Горький. Якось, сидячи пiд запорозьким дубом з Дейкуном, Дмитро Iванович спитав його: - Де ж ви, дiду Ничипоре, живете? - Тут, бiля дуба, й живу, сторожую його. Та це не вся моя робота. Мало не щодня балакаю ще з екскурсантами. - Багато ж їх буває тут? - Сила-силенна! Торiк у травнi приходило три з половиною тисячi чоловiк з нашого краю та ще двадцять одна делегацiя з iнших країн свiту. Ничипiр Антонович розповiв i про одну цiкаву бесiду з українцями, що приїздили сюди з Канади. Один iз них спитав дiда Дейкуна: - Скажiть, де тут можна побачити українця? - А оце всi, що бачите, ото i є українцi,- вiдповiв дiд. - Нi, ви менi покажiть справжнього українця,пiдкреслив канадець. - Якщо ви хочете побачити українця в шапцi, чумарцi, широких штанях, на возi, який тягнуть сiрi воли, то таких уже немає - перевелися. Всi вони з чумацьких возiв пересiли на автомашини та мотоцикли, носять тепер iнший одяг, не впiзнаєте їх. Якщо ж ви хотiли побачити українця, який любить чарчину, вареники з сиром, галушки, то перед вами вiн стоїть - це я! Так, я справжнiй українець i душею, i тiлом. Люблю свiй народ, свою землю й те, що на землi. У нас справдi все змiнилося! Навiть птиця, що летить сюди навеснi з вирiю, часом блудить, бо не пiзнає землi,- так швидко все змiнюється. Ось тут, де ми стоїмо з вами, колись були запорозькi очеретянi куренi, а тепер гляньте: там заводи, а он Днiпрогес, що свiтить на всю Україну. Ми ж давно вже забули не то що про каганцi, а й про гасову лампу. Хiба ж погано?.. Канадець бiльше не питав нiчого в дiда Дейкуна. Кажуть, що в роки першої п'ятирiчки пiд зеленими шатами цього дуба вiдпочивали комсомольцi - будiвники Днiпрогесу. Таємними воєнними ночами збиралися на раду партизани. I їдуть, i йдуть до нього звiдусiль - зблизька й здалека - люди. Iдуть невпинним потоком. Багатьом хочеться побачити це чудо природи, намилуватись його красою. НАПУТНIЙ ТОСТ Нiч. Надворi виє хуртовина, мороз химерно розмалював шибки гуртожитку. Студенти, кутаючись у байковi укривала, лягали спати. Один з них - Антiн Юрченко - не-вгавав: - Хлопцi, а знаєте, що я сьогоднi чув? - Ну, кажи вже, та будемо скорiше спати, бо холодно! - озвався другий. - Чув я, що в iсторичному музеї е цiкава людина - академiк Яворницький. Всi, хто слухав його розповiдь, страшенно захопленi. От би побачитися з ним! Ця коротенька розмова перед сном запала в серце третьому студентовi - Дмитровi Яким'юку. Вiн дав собi слово: будь-що послухати Яворницького. Та не одразу йому вдалося це зробити: двiчi ходив до музею i щоразу - невдача: академiк то хворiв, а то поїхав до Києва на сесiю Академiї наук. Коли пiшов утретє, побачив лiтнього чоловiка, що вiв за собою групу екскурсантiв i щось казав їм. Вiн одразу догадався, що це Яворницький, i прилучився до гурту. Жвава, образна мова, пересипана всякими смiховинними? iсторiями, зачарувала юнака. Йому дуже хотiлося поговорити, ближче познайомитися з ученим, але в музеї вiн не насмiлився пiдiйти до нього. Пiсля цього часто заходив до музею, i якщо дiзнавався, що Яворницький там, Яким'юк: одразу ж ставав у групу вiдвiдувачiв, яких так само, як i його, вабило послухати розумного й веселого оповiдача. Напровеснi того ж року Дмитро Яким'юк з своїм другом студентом Юрченком повертався з парку Шевченка до свого гуртожитку. Сонце вже сiдало. Вони проходили повз будинок Яворницького. Глядь, аж на ганку сидить бiловусий, в синiх окулярах та капелюсi Яворницький. На його. колiнах дрiмав сiрий кiт. "Отут,- подумали студенти,ми й познайомимося!" Пройшли бiля ганку раз, вдруге. Спостережливий професор це одразу помiтив. - Що це ви, хлопцi, тут роздивляєтесь? Ану, пiдiйдiть-но сюди ближче! - лагiдно звернувся до них учений. Студенти радiсно пiдiйшли й призналися, що вони вже з ним трохи знайомi, бо кiлька разiв бачили його в музеї. - А хто ж ви такi будете? - Ми, Дмитре Iвановичу, студенти медики, вчимося на третьому курсi iституту. - Вiдкiля ж ви родом? Хто вашi батьки? Розмова зав'язалася на цiлу годину. Сонце вже сiло, стало смеркатися. Професор пiдвiвся з стiльчика збираючися йти в кiмнату. - Ну, хлопцi, ходiмте зi мною чайку поп'ємо. Ви ж, -мабуть, голоднi? Юнаки охоче прийняли запрошення. Зайшли вони до приймальнi - i роти пороззявляли. На них, ледь примруживши очi, усмiхаючись, дивився веселий запорожець з люлькою в зубах. Цю картину намалював Микола Струнников на старовиннiй українськiй скринi. Хлопцям здавалося, начеб вони справдi потрапили па Сiч: он у вихорi танцюють козаки, трохи далi, пiд столiтнiм дубом, кобзар грав, а ось на баскому конi запорожець з списом i рушницею за плечима пильно вдивляється в далечiнь, щоб не пропустити ворога на рiдну землю. Прибулих шанобливо зустрiла дружина професора. Вона вже звикла до несподiваних гостей, яких будь-коли може привести щиросердний господар. - Приймай гостей, Серафиме Дмитрiвно! До нас завiтали медики! Зайшли до їдальнi. Дмитро Iванович сiв на своєму мiсцi, на стiл подано чай з конфiтурою та смачнi пирiжки з рисом. - Наїдайтеся, хлопцi, не соромтеся. Я знаю студентське життя. Не раз i в мене кавчав порожнiй шлунок!.. Спочатку хлопцi вiдмовлялись, а потiм посмiливiшали й нумо пригощатися з таким апетитом, що через п'ять хвилин на тарiлцi жодного пирiжка не стало. - Спасибi, Дмитре Iвановичу, за вашу ласку й гостиннiсть, ми такого харчу в своїй їдальнi не бачили. Пiсля вечерi Дмитро Iванович запросив студентiв до свого кабiнету i з жартами та приповiдками розповiв їм про свої бувальцi мiж панами й простими людьми. Студенти вiд його оповiдань так смiялися, що аж кiт насторожився. - Це я так, хлопцi, для розваги. А взагалi хочу сказати вам ось що. Наш народ i наш край мають хороше й славне минуле. Ми маємо право ним пишатись. Але цього мало. Нам з вами треба добре й старанно вивчати сиву давнину. Повiрте менi, все це пригодиться для того, щоб молоде поколiння вмiло цiнувати надбання наших предкiв. I коли ви будете знати минуле, то знайдете шлях i до прекрасного майбутнього. Прощаючись, Дмитро Iванович просив студентiв, яких вiн уже встиг полюбити, навiдуватись до нього, не забувати стежки до його хати. Хлопцям кортiло ще зайти, та якось незручно було без дiла турбувати вченого. От Дмитрусь i придумав. Заходячи до Яворницького, вiн попросив дати йому лопати. З своїм товаришем вони перекопали в садку землю, розпушили грядки на квiти, потiм узяли пилку й позрiзали сушняк, зняли гусiнь з фруктових дерев. Дмитро Iванович увесь час допомагав їм i був вдячний за добру послугу. Серед нових своїх знайомих Яворницькому найбiльш подобався допитливий i смирний Дмитрусь. Одного разу професор сидiв з ним на верандi за склянкою чаю. Раптом вiн спитав Яким'юка: - Розкажiть, Дмитрусю, як ви там живете в гуртожитку? - Та нiчого, жити можна. Правда, трохи тiснувато, та що вдiєш. Дмитро Iванович подумав-подумав, а тодi й каже йому: - А знаєте що, Дмитрусю, переходьте до мене, будете жити в мезонiнi, на другому поверсi. Там є невеличка кiмната, лiжко, стiл, а дверi вiдчиняються просто до парку Шевченка; перед вами - чудовий краєвид... Вiд цiєї спокусливої пропозицiї Дмитрусь не мiг вiдмовитись. Вiн погодився, перейшов i жив там два роки; аж поки закiнчив медiнститут. По кiлька разiв бачилися вони протягом дня. А ввечерi Яворницький запрошував свого вихованця до кабiнету, щоб удвох почитати свiжi газети, листи та журнали. Справа в тому, що пiсля операцiї катаракти Дмитровi Iвановичу було важко читати. Йому була потрiбна допомога. - Дмитрусю, читайте менi, будь ласка, спершу заголовки статей, а потiм я скажу, яку статтю прочитати,- просив-академiк. Бiльше доводилося читати статтi про мiжнародне становище, про науку. Сумувати Дмитрусевi на новiй квартирi не доводилося: в його розпорядженнi була величезна й рiдкiсна бiблiотека. Вiн брав у свого шефа гори книжок i читав їх запоєм. - Яка ж вам, Дмитрусю, найбiльше сподобалася книжка? - якось спитав професор. - "Днiпровi пороги". - Що ж ви там знайшли цiкавого? - Мова! Жива, барвиста народна мова! Дмитро Iванович пройшовся вздовж свого кабiнету, пiдiйшов до Дмитруся, ласкаво глянув йому в вiчi й сказав: - Я i росiйську мову знаю не гiрше, як свою українську. Але цю книжку я тiльки за часiв Радянської влади: написав українською мовою. За царату менi не дозволяли писати про запорожцiв рiдною мовою. Тому iсторiю запорозьких козакiв я написав росiйською мовою. Як це було-образливо. Я навiть про це скаржився Льву Миколайовичу Толстому i просив, щоб вiн поклопотався в мiнiстерствi, сказав би за нас своє ваговите слово. А "Днiпровi пороги" я писав, коли вже були розкутi i серце, й душа моя. Тому, напевне, вона й сподобалася вам! За "Днiпровi пороги", як розповiдав Дмитро Iванович, йому 1930 року присуджено на Всесвiтнiй виставцi книжок другу премiю - 16 тисяч карбованцiв. Частину йому видали готiвкою, а бiльшiсть - торгсинiвськими талонами, за якi вiн мiг тодi купити собi будь-що. Пiзнiше стало вiдомо, що готiвку Дмитро Iванович витратив на придбання музейних експонатiв. Вiн роздавав грошi кобзарям, селянам, студентам, часто - нема де правди дiти - на досаду своїй жiнцi. Не раз доводилося спостерiгати, з якою шанобою Яворницький ставився до молодих людей. Вiн знаходив спiльну нову з тими, хто був набагато молодший вiд нього, приваблював до себе щирим словом, своєю теплотою, розумними порадами. Лiкар Яким'юк згадує академiка Яворницького як людину, що збагатила його духовно, допомогла стати справжнiм медиком. - Професор Яворницький на все життя прищепив менi любов до медицини, до людей, до працi. Коли я бачу хворого, який боязко заходить до лiкарського кабiнету, я зразу ж згадую Дмитра Iвановича. Згадую i думаю, як би вiн повiвся, щоб ця людина вийшла з мого кабiнету радiсна, вдячна, цiлком задоволена моєю допомогою? Яворницький умiв заглянути в людську душу, вiн добре знав i швидко розбирався в людях. А це чи не найголовнiше для тих, якi вiддають себе служiнню народовi! - От ви, Дмитрусю, незабаром станете лiкарем. А чи знаєте ви, що це таке? Нi, ви ще не уявляєте цього. А я скажу: лiкар - це людина, якiй трудящi довiряють найдорожче в свiтi - своє здоров'я, вiдкривають перед ним усе своє iнтимне, потаємне, iнодi довiряють те, чого вони не скажуть навiть батьковi й матерi. Яка ж це честь i шана .лiкаревi! Цим треба пишатися, цим треба дорожити! Лiкар не тiльки вислухує биття людського серця, вiн вивчає душу людини - її психiку, її характер, її риси. Тому людина - перший помiчник лiкаря, але це тодi, коли ви знайдете ключ до людського серця. Он як, голубе! Не пошкодить вам, .як ви будете вивчати недуги, прислухатись разом i до мови, i до мислення людини,- все це пригодиться для науки. Слухав його юнак i радiв, що живе у великого вченого, проймався глибокою повагою до того, чиї розумнi поради були для нього найкращою школою. 1936 року, коли Дмитро Яким'юк закiнчив медiнститут, Яворницький органiзував на його честь домашнiй бенкет. - Приведiть, Дмитрусю, з собою своїх друзiв i приятелiв, кличте сюди кого завгодно. Ми вам улаштуємо домашнi проводи. Яким'юк привiв трьох молодих лiкарiв. Для них Дмитро Iванович звелiв купити пива, вина. Молодим медикам добре запам'ятався тост Яворницького. - Майте на увазi, хлопцi, хоч у вашiй кишенi й лежить диплом лiкаря, але ви ще не лiкарi. Ви ними станете тодi, коли з головою заглибитеся в життя. Чому? Тому, що ваша наука в iнститутi - це тiльки канва, а вiзерунок на нiй ви будете вишивати все своє життя. Отож iдiть на свою трудову ниву i працюйте за покликом душi, працюйте доти, поки буде битися серце у ваших грудях. У всякому дiлi є головне - любов до своєї професiї. Отож вiддайте їй усе: свiй розум, своє серце, свою любов, свої знання! Будьте скромнi й доступнi для простих людей - це вам принесе честь, славу й пошану... За цi теплi й сердечнi слова Дмитрусь щиро подякував i сказав, що напутнє слово професора вони пам'ятатимуть усе своє життя. Не обiйшлося на бенкетi й без курйозу. На столi лежав оселедець з маслинами. Вчорашнi студенти з'їли оселедця зразу ж, а маслини залишили цiлими, бо вважали їх за бутафорiю. Дмитро Iванович помiтив це: - У вас, хлопцi, бачу, смак ще не зiпсований! Ця жартiвлива реплiка викликала загальний смiх за столом. Вже за другим тостом хлопцi впоралися з маслинами. - Ну, синку,- звернувся господар до Дмитруся,попрощаємося! Обидва обнялися, розчуленi, й поцiлувалися. Це прощання в них було останнє. Другого дня Яким'юк повинен був виїхати в Сiмферополь вiдбувати службу в Червонiй Армiї. Яворницький сказав йому: - Нехай не лякає вас, Дмитрусю, служба в армiї. Там довго не дають хлiб їсти. Отож незабаром i дома будете. Потiм Яворницький вийшов з їдальнi й попрямував до свого кабiнету. - От що, синку, в Симферополi живе й працює мiй давнiй побратим - академiк Микола Семенович Самокиш. Я напишу йому невеличку цидулку. Дмитро Iванович сiв за стiл, i його перо повiльно вивело на бiлому аркушi: "Вельмишановний Миколо Семеновичу! До вашого краю їде на службу в Червонiй Армiї молодий лiкар Д. I. Яким'юк. Це хороший козарлюга, якого я добре знаю, бо жив у мене два роки. Дуже прошу вас, дорогий Миколо Семеновичу, приголубте його, як свою дитину. З ним вам буде не сумно: вiн - веселун, добре спiває українських пiсень. А я знаю, що ви це любите. Покажiть йому шедеври свого пензля. Буду щиро вдячний. На все добре. Липень, 1936 p. Ваш назавжди Д. Яворницький" Листування з своїм вихованцем Яворницький не припиняв до самої хвороби, яка знесилила його i звалила в лiжко. У груднi 1939 року вчений продиктував листа, в якому е такi слова: "Виберiть, Дмитрусю, час та приїдьте до моєї хати. Це буде для мене найкращий подарунок, найбiльша радiсть". ...Почалася вiйна. Гiтлерiвцi окупували Днiпропетровськ. Вони вигнали з будинку Яворницького всю його рiдню. Добралися i до бiблiотеки. Шматували рiдкiснi книги, рукописи, листи до вченого, топили ними пiч. Як фашисти поглумилися над будинком академiка Яворницького, можна бачити з листа 3. Д. Бурякової (сестри дружини Яворницького) вiд 29 травня 1944 р. Ось що вона писала до Дмитра Яким'юка: "Ми й досi не можемо примиритися з смертю Серафими (дружини Яворницького), i все це сталося через проклятого Гiтлера. Умови життя були в нас надзвичайно жахливi: зима люта, морози великi, палива й харчiв у нас не було, а нiмцi нас добре обiбрали. З лютого 1942 року окупанти нас не залишили в супокої, а вигнали з будинку. Якби Д. I. Яворницький пiднявся та глянув на свiй будинок, вiн би знову вмер. Нiмцi зламали веранду, а замiсть неї зробили якусь незграбну надбудову, з якої обстрiлювали мiсто. Схiдцi до мезонiна десь викинули. Всi картини, що прикрашували будинок, заштукатурили, подовбали, замiсть кахельної пiдлоги зробили в пiдвалi яму, скло у вiкнах вибито, залiзнi ворота десь зникли, всерединi будинку - все закiнчено, бо в хатi палили папiр; стеля зруйнована, ванна знесена, ручки вiд дверей i замки зiрванi"[67]. З болем у серцi читав цi рядки лiкар Яким'юк, який так багато зобов'язаний академiковi Яворницькому. Д. I. Яким'юк - кандидат медичних наук, доцент Днiпропетровського медiнституту - став комунiстом, написав докторську дисертацiю. Але перед самим захистом занедужав i помер у 1967 роцi. IСТОРIЯ ОДНОЇ ФОТОКАРТКИ Майстер виготовляти бандури Федiр Юхимович Циганенко давно мрiяв познайомитися з академiком Яворницьким. I така нагода випала йому. Циганенко нарештi насмiлився пiти до Дмитра Iвановича. Пiдiйшов до ворiт, подзвонив, i бiля дверей з'явився бiловусий, в окулярах господар дому. - Дозвольте, професоре, до вас на хвилиночку. Мене Цiкавить iсторiя кобзи. Дмитро Iванович запросив гостя до свого кабiнету. - Сiдайте ось тут, бiля столу, i розказуйте, хто ви такий, чому зацiкавилися кобзою, навiщо вам iсторiя кобзи? Циганенко розповiв, що вже давненько майструє бандури, а тепер прийшов попросити рукописа про мистецтво кобзарiв. Вислухавши прохача, Дмитро Iванович сказав: - Принесiть менi завтра, годинi о третiй, вашу кобзу, я подивлюся на неї. Наступного дня майстер з кобзою прийшов до Яворницького в призначений час. - О-о-о! Як гарно оздоблена ваша кобза! Чим це ви її так прикрасили? - Перламутром! - Це ж ви як, своїми руками? - Своїми, Дмитре Iвановичу. Там усерединi кобзи значиться моє прiзвище i рiк виготовлення. Подивiться. - Золотi у вас руки, Федоре Юхимовичу! А грати вмiєте? - Я бiльше роблю кобзи, нiж граю. - А може, все-таки спробуєте? Давно вже не чув гри на кобзi. Циганенко заграв. Видно було, що Яворницький не дуже вдовольнився з його гри, та, щоб не образити гостя, сказав: - Ну що ж, i за це дякую. Шкода, що не спiваєте! А майстер ви тямущий... Так ви просите, щоб я дав свого рукописа про iсторiю кобзи? Добре. Я дам, але з умовою: повернути менi через два днi. Як, справитеся? Циганенко взяв рукописа, глянув пiд кiнець, а там було 48 сторiнок. Йому здалося, що не встигне за два днi. - Тут же багато, Дмитре Iвановичу, я не встигну за такий строк переписати. - Нiчого, голубе, потрудiться! Я бiльше над ним сидiв! Через два днi рукописа повернуто. - Ну, от бачите, i встигли! А я вам тут книжечку приготував - "За чужий грiх". Вiзьмiть прочитайте собi на дозвiллi. Циганенко подякував i вже хотiв було виходити з будинку, але Дмитро Iванович пiдвiвся з крiсла, дiстав з шафи великий альбом i показав гостевi. Циганенко взяв у руки i прочитав назву: "Украинская старина. Рисунки академика Н. С. Самокиша. Пояснительный текст С. И. Васильковского и профессора Д. И. Эварницкого. 1900 г. СПб. На русском и французском языках". - Дозвольте менi, Дмитре Iвановичу, взяти на кiлька днiв? - Берiть, читайте! Тут ви дещо й про кобзарiв дiзнаєтеся. Почувся дзвiнок. Дмитро Iванович перервав розмову i, вибачившись, пiшов до дверей. В цей час гiсть звернув увагу на фотокартку, що висiла перед столом ученого. На нiй сфотографовано кобзаря в чумарцi й з кобзою. Коли господар повернувся, гiсть спитав: - Скажiть, Дмитре Iвановичу, що то за кобзар на картцi? - На фото,- сказав Дмитро Iванович,- кобзар Iван Йович Кучугура-Кучеренко. Познайомився я з ним навеснi, десь 1906 року. Ходив я по катеринославському базару й придивлявся, чи не трапиться для музею якась цiкава старовина. Аж чую, спiває кобзар. Пiдiйшов ближче. Бачу, сидить на стiльцi моложава людина, з невеличкими вусами та борiдкою, без шапки. Голова в кобзаря причесана в продiл, поряд, на землi, лежала шапка з мiдяками. Послухав я одну, другу пiсню - сподобалися менi: голос у нього вiд природи - чудовий, тiльки потребує доброго шлiфування. Я запросив його до себе. Прожив Iван Йович у мене три днi. Як виявилося, це був талановитий кобзар. Народився вiн 1878 року в селi Мерефi, Богодухiвського повiту, на Харкiвщинi. Ще з дитинства його спiткала гiрка доля: коли йому було дев'ять рокiв, помер батько, коло матерi залишилась купа малих дiток. Через великi злиднi в сiм'ї та хворобу очей Iван Йович на все життя залишився мало-видющим. Вiн здебiльшого ходив з поводирем, бо ледве помiчав людей та бачив стежку. Дванадцятирiчним юнаком вiн навчився грати на бандурi в свого земляка-кобзаря. Природа нагородила Iвана чудовим баритоном. - I давно цей кобзар мандрує? - спитав Циганенко. - Це було ще тисяча дев'ятсотого року. Як тiльки почув у собi силу спiвака, не всидiв, помандрував спочатку по Українi, а далi побував i в Росiї. Вiн щедро демонстрував перед людьми скарби духовної культури свого народу. Його чарiвнi пiснi слухали в Києвi, Харковi, Полтавi, Мiнську й Катеринославi. Пiзнiше вiн побував у Москвi, в Петербурзi й Ростовi. Менi вiн видавався коштовним дiамантом, що тiльки тодi заграє всiма барвами, коли його вiдшлiфує вмiлий майстер. Ось такого шлiфування й потребував Кучугура-Кучеренко. Менi дуже хотiлося, щоб голос цього кобзаря почули не тiльки на Українi, а й по всiй Росiї. Я тодi сказав йому: "Вам треба трохи пiдучитися". В той час була тiльки єдина людина, яка б могла допомогти кобзаревi вийти в люди, на широкий шлях. Це художник Опанас Георгiйович Сластiон. Вiн сам i грав, i спiвав, i малював. Я написав до нього листа, в якому просив допомогти дуже обдарованому спiваковi. Листа вiддав кобзаревi, поклав у його кишеню грошi на квиток до Миргорода, де жив тодi Сластiон, зав'язав у хусточку харчiв на дорогу й побажав йому щасливої дороги. Дмитро Iванович пiдiйшов до стiни, де висiло фото, i раптом спитав: - До речi, ви бачили коли-небудь Сластiона? - На жаль, не бачив!- трохи нiяково вiдповiв Циганенко. Дмитро Iванович зняв з стiни рамочку i показав гостевi фотокартку Сластiона. Це була вже лiтня людина з довгими, звислими сивими вусами, але ще бадьора, з творчим вогником в очах. - Прощаючись з Кучугурою-Кучеренком, я сказав йому: "їдьте до цього чоловiка i не пожалкуєте: вiн вас так навчить спiвати пiд кобзу, що про вас далеко лунатиме слава". Сластiон щиро зрадiв листовi вiд свого друга й тепло прийняв кобзаря. Послухавши його двi-три пiснi, вiн згодився навчити Iвана Кучугуру-Кучеренка добре спiвати. Три мiсяцi Iван навчався в художника, старанно оволодiвав майстернiстю спiву. Закiнчивши навчання, вiн приїхав до Яворницького, щоб сердечно подякувати за допомогу. Дмитро Iванович радiсно зустрiв свого посланця, обiйняв i мiцно притиснув його до себе. - Ну, козаче, розповiдайте: чи пiшла вам наука на користь? - Пiшла, батьку, добре пiшла! Спочатку було важкувато, а далi стало легше. - Чому ж спочатку було важкувато? - Та я ж тiльки оте "Гей-гей!" вчив цiлий тиждень, Я думав, що гейкнути можна як заманеться, аж воно - нi. Опанас Гергiйович, спасибi йому, навчив спiвати це слово аж п'ятьма переливами. Коля я спитав його: "А навiщо це?" - вiн вiдповiв: "Вiд того, любий, як ви почнете свою пiсню, багато залежить. Слухачi враз оцiнять, що за спiвак перед ними". Ось послухайте, як воно тепер виходить. Кобзар вдарив по струнах та як заспiвав "Гей-гей!", так у Дмитра Iвановича аж сльози виступили на очах. - Оце, Iване, те, чого я хотiв од вас, коли посилав до Сластiона. Тепер ви не загинете .в життi, не пропадете. Я радий за вашi успiхи. Батькiвске втручання Дмитра Iвановича в життя кобзаря на цьому не закiнчилося. Вiн вирiшив допомогти йому ще й матерiально, та так, щоб уже не сидiв бiльше кобзар на базарi, а щоб мав свiй власний притулок. На четвертий день гостювання кобзаря Дмитро Iванович пiшов до губернатора, добився в нього дозволу на концерт молодого кобзаря. Пiсля цього Дмитро Iванович зайшов до адмiнiстрацiї зимового театру й склав умову, за якою 50 % виторгу йшло театровi, а решта кобзаревi. На концерт прийшло все мiське панство на чолi з губернатором, були й представники трудової iнтелiгенцiї та простi люди. Вони з афiш дiзналися, що вступне слово скаже професор Яворницький. Усi квитки були швидко розпроданi. В театрi не вистачало мiсць. Дмитро Iванович сам пiд руку привiв кобзаря до театру. Почався концерт. Перша пiсня "Думи мої" вийшла не зовсiм вдало. Слухачiв вона не захопила. Дмитро Iванович стурбувався: "Що сталося з Кучугурою-Кучеренком?" Вiн пiдiйшов до кобзаря й спитав: - Чому це ви, Iване Йовичу, так непевно спiваєте? Що з вами? - Та он попереду, здається, сидить губернатор: вилупив баньки i не зводить їх з мене. Не можу, не переношу його чортячого погляду. Цi губернатори в печiнках менi сидять. - А ви не дивiться на нього! - по-дружньому порадив професор.- Дивiться на мене. Я сиджу в ложi, праворуч. Усе буде гаразд! Пiдбадьоривши кобзаря, Дмитро Iванович повернувся до свого мiсця в ложу. Кобзар