мною скоїлося нещастя - випадково вiдчикрижив бритвою пiвпальця. Менi допомогла лiкарка Ольга Петрiвна Кривенюк. Перев'язуючи поранений палець, вона з якоїсь нагоди згадала добрим словом Яворницького. Дмитро Iванович допомiг їй улаштуватися тут лiкарем, а її чоловiковi - службовцем у Держбанку. З приводу цього Пчiлка писала до Яворницького: "Вельмишановний Дмитре Iвановичу! Вiтаю вас з Великим Днем, бажаю весело святкувати. А я тут зосталась сама як палець... Не поїхала нiкуди, щоб не було знов перерви у виходi з "Рудним краєм"... Оце все жду, чим скiнчиться справа з затвердженням моєї дочки в с. Кам'янцi. Чи не пособили б ви там словом де слiд? З прихильнiстю О. Пчiлка 8/IV 1911 р."[69] Якось Мусiєнко зайшов до музею, щоб познайомитися з Яворницьким. Вiн передав щире привiтання вiд iменi Ольги Петрiвни, й вiдтодi вони й заприятелювали. Вдома у Дмитра Iвановича була величезна бiблiотека. Там зберiгалося понад чотири тисячi рiдкiсних книжок. Господар частував ними своїх близьких i знайомих, але не спускав з своїх очей жодної книжки. Якось до нього звернувся Мусiєнко: - Дайте менi, Дмитре Iвановичу, що-небудь почитати. - Я, чоловiче, все можу вам вiддати, але книжки - нi. Хочете - берiть, сiдайте в моїх кiмнатах i читайте скiльки завгодно, а додому - не дам. Чому? Сам такий - як побачу рiдкiсну книжку, вiзьму її до рук, то вона вже в мене i залишиться... - Я вам дам будь-який завдаток, тiльки дозвольте взяти додому. - Нi, голубе, хоч тисячу карбованцiв давайте, не вiзьму: загине книжка - нi за якi грошi її не купиш. Читайте тут. А коли хочете, приходьте в музей, сiдайте i працюйте скiльки духу стане, а виносити я нiкому не дозволяю. З цього дня Григорiй Iванович часто заходив до музею, брав по кiлька книжок, сiдав за стiл i з олiвцем у руках студiював потрiбну йому лiтературу. Частенько Дмитро Iванович давав Мусiєнковi доручення: їздити в далекi мiсця по рiдкiснi експонати та брати участь в експедицiях тощо. Сумлiнна й самовiддана праця Мусiєнка подобалась Яворницькому, i вiн усiєю душею полюбив цю просту й щиру людину. - Хочеться менi вам, Григорiю Iвановичу, щось подарувати, та й думаю собi - що ж вам саме дати? Ага, може, палицю? Ану лишень, пiдiйдiть сюди ближче. Мусiєнко пiдiйшов i глянув на колекцiю рiзних палиць. їх було з добрий десяток. - Вибирайте собi яку завгодно. - Е-е-е, нi. Як же я сам буду вибирати! Якось незручно. Краще ви самi виберiть i подаруйте, якщо ваша ласка. Дмитро Iванович витяг одну, другу, третю, оглянув їх з усiх бокiв, прицмокнув язиком, щось пригадував i клав назад. Нарештi витяг четверту, гладеньку чорну палицю. - Берiть оцю. Знаєте, де я дiстав її? В Гелуанi, як їздив у гостi до Лесi Українки. Ця палиця виготовлена з найкоштовнiшого чорного дерева. Ось вiзьмiть у руки, вона наче свинцем налита. Григорiй Iванович зберiгав цей подарунок як пам'ять про генiальну поетесу i її щирого прихильника та друга Дмитра Iвановича. Восени 1920 року Дмитро Iванович викликав Мусiєнка додому i сказав йому: - З Лоцманської Кам'янки Ольга Петрiвна переїздить з своїм чоловiком до Києва. Дуже прошу вас, Григорiю Iвайовичу, все їхнє майно складiть на дуба i разом з ними перевезiть до пристанi. А вже вiдтiля вони пароплавом попливуть до Києва. На пристань Дмитро Iванович прибув задовго до вiдходу пароплава. Вiн тепло й щиро гомонiв з Кривенюками, прохав передати земний уклiн матерi - Оленi Пчiлцi. Пароплав уже вiдчалив, узяв курс на Київ, а Дмитро Iванович все ще стояв на березi й махав солом'яним брилем своїм добрим приятелям, якi посилали йому з палуби прощальний привiт. ОТ ТОБI Й ДIД! Хоч понедiлок i вихiдний день у музеї, але Дмитро Iванович завжди приходив, щоб глянути хазяйським оком, чи все там гаразд. Оглянувши цього разу музей, вiн чорним ходом вийшов на двiр i присiв на стiльцi бiля ганку. Скромно одягнений, з цiпком у руках, сивовусий i в шапцi, вiн був схожий на сторожа. Поруч нього сидiв студент (тепер науковець) П. Г. Винниченко, який i розповiв менi цю бувальщину. Щойно випав перший весняний дощик, засяяло радiсне сонечко. Дмитро Iванович сидiв замрiяно, нiби вслухався, як розпукуються бруньки на кленах, а бiля нього, скрутившись у клубочок, лежав пес Жучок. Скрипнула хвiртка. У двiр музею ввiйшло двi лiтнi жiнки; вони оглянули кам'янi баби, статую Катерини II, а потiм пiдiйшли до Яворницького й привiталися. Присiди бiля нього й бiдкаються: - От не пощастило! За скiльки рокiв приїхали в музей, а вiн, як на те, вихiдний. - А звiдки ж ви приїхали? - поцiкавився Дмитро Iванович. - З Нiкополя. - Ну що ж, у нас i тут, надворi, музей: бачите, он скiльки кам'яних баб! - Це вже ми бачили. Нам дуже хотiлося всередину пройти. Може, ви, дiдусю, якось тишком-нишком провели б нас? Ми вам вiддячимо. Дмитро Iванович усмiхнувся в довгi вуса, а потiм швидко ввiйшов у роль дiда-сторожа й сказав: - Воно трохи й незручно. Як наскочить начальство, так влетить менi, перепаде й вам. - А ви не бiйтеся начальства: у вихiдний день воно сидить дома. Чого б то воно сюди зараз прийшло! В цей час одна з них дiстала гаманця, пошукала в ньому й витягла монету. - Вiзьмiть, дiдусю. - Що це? - Тридцять копiйок вам на чай, вiзьмiть. Дмитро Iванович, приховуючи усмiшку, сказав: - Та я ще ж нiчого для вас не зробив, а ви вже й на чай. Це вже там пiзнiше... Ну, ходiмо зi мною, поведу вже вас у музей. Гостi зрадiли й охоче пiшли слiдом за "дiдом". - Ви, прошу вас, скиньте з себе пальто й калошi. Ось тут залиште. I показав у передпокої вiшалку й мiсце на калошi. Жiнки повiсили свої ватянки на вiшалку, а калошi недбало кинули серед кiмнати. Яворницький мовчки нахилився, взяв калошi й охайно поставив їх у куток. Хоч жiнки це помiтили, але промовчали. Простота й шанобливiсть Дмитра Iвановича не викликали будь-якої пiдозри. Вони так-таки й сприйняли його за дiда-сторожа. Жiнки причепурилися бiля люстерка, а Яворницький витяг з кишенi ключi, вiдчинив дверi й повiв їх по музею. Водив години двi. Давав пояснення, як звичайно, цiкаво, дохiдливе й з жартами. Але одна жiнка питає його: - А звiдки ви все це знаєте? - Та давненько тут служу: наслухався, надивився та й запам'ятав собi, що воно й до чого. - Добре ви пояснюєте, все у вас до ладу. А скажiть - це ж тут працює професор Яворницький? - Тут. - А як би це його побачити? Вiн буває в музеї? - Щодня буває. Ось вiн перед вами й зараз. Жiнки переглянулися, знiяковiли, почервонiли й розгубилися вкрай. Одна з них шепнула другiй: - А ми ж кинули свої калошi де-будь, на чай наобiцяли! Кому? Яворницькому!..- А потiм схвильовано до Дмитра Iвановича: - Ви нас пробачте за нашу необачнiсть i... теє, як його?.. одне слово: не розiбрались як слiд, з ким маємо дiло. Щиро, вiд усiєї душi дякуємо вам за те, що поводили нас по музею. Повiк пам'ятатимемо це... Жiнки попрощались i, виходячи з подвiр'я музею, промовили, зачудовано хитаючи головами: - От тобi й дiд... ГОСТI 3 ГРУЗIЇ В останнi роки життя Дмитра Iвановича, коли вiн був уже слабий, доглядала Катерина Iванiвна Литвиненко. Вона зберегла в пам'ятi iмена багатьох шанувальникiв академiка Яворницького й допомогла менi розшукати тих людей, якi здалека приїздили до нашого iсторика. - А чи ви чули, як до Дмитра Iвановича приїздили артисти з Грузiї? - якось спитала вона мене. - Нi, про це я не чув. Що ж то були за люди? - Хто саме - не знаю, але добре пам'ятаю, що вони все про Богдана Хмельницького його розпитували. Кинувся я розшукувати цих людей. Написав листа в Тбiлiсi до народного артиста СРСР Акакiя Олексiйовича Хорави. Вiд нього я одержав таку приємну вiдповiдь: "Шановний Iване Максимовичу! Вiдповiдаю з великим запiзненням. Прошу пробачити. Був за кордоном. На жаль, я не був знайомий з Д. I. Яворницьким. З ним зустрiчався А. Васадзе, який їздив до нього в справi постановки в нашому театрi "Богдана Хмельницького". Васадзе працює в Кутаїському театрi iм. Л. Месхiшвiлi художнiм керiвником. Нiяк не вдалося менi з ним зустрiтися. Скоро я поїду до нього в Кутаїсi й попрошу написати про Яворницького. Було б добре, якби i ви йому написали. Бажаю вам успiху у великому патрiотичному дiлi - увiчненнi пам'ятi видатного художника, вченого, дiяча української культури Д. I. Яворницького. З щирою пошаною до вас А. Хорава". Цей лист пiдказав стежку, якою треба було простувати в дальших пошуках. I ось передi мною спогади, якi надiслав народний артист СРСР лауреат Державної премiї Акакiй Олексiйович Васадзе. З них я дiзнався, що 1939 року грузинськi артисти надумали поставити п'єсу Корнiйчука "Богдан Хмельницький". Переклав п'єсу ПIалва Дадiанi, режисуру й постановку взяв на себе Ак. Васадзе, художнє оформлення готував Iраклiй Гамрекелi, музику - Реваз Габiчвадзе... Поки розподiляли ролi, знайомилися з текстом, усе йшло гаразд, усi були захопленi. Коли ж узялися безпосередньо втiлювати авторський задум у сценiчнi образи й готувати декорацiї, виявилося, що артистам i режисеровi бракує конкретного уявлення про Україну та її героїчну iсторiю, не все в нiй зрозумiле. I ось грузинськi митцi надумали поїхати на Україну, побувати в Харковi, Одесi й Києвi. Тут вони жадiбно кинулися вивчати старовиннi зразки матерiальної i духовної культури українського народу, перед ними широко розчинили свої дверi столичнi музеї; артисти зустрiлися з автором п'єси О. Корнiйчуком, завiтали й до Гната Юри. - Скажiть, будь ласка,- звернулись вони до Гната Петровича,- де б нам знайти знавця Запорозької Сiчi? - А що вас цiкавить? - Для нової вистави нам треба все, що вiдбивав український нацiональний колорит. Ми вже добре вивчили шевченкiвського "Кобзаря", знаємо рєпiнських "Запорожцiв". Але цього замало. Гнат Петрович подумав трохи i сказав: - От що, друзi мої, берiть квитки на пароплав та рушайте до Днiпропетровська. Там живе iсторик Яворницький. Вiн знає запорожцiв, як свої п'ять пальцiв. Передайте йому земний уклiн вiд мене. На пароплавi їхали Васадзе, Гамрекелi разом з своїми дружинами. Вони вперше бачили Днiпро. "Незабутнє враження справила на нас подорож вiд Києва до Днiпропетровська,- пише в своїх спогадах Васадзе.- Тридцять шiсть годин ми майже не покидали палубу, милуючись мальовничими берегами великої української рiки". Пароплав прибув о 3 годинi ночi, а рано-вранцi гостi були вже на порозi будинку Яворницького. Назустрiч їм вийшов посивiлий господар. Перед ним стояли двоє засмаглих молодих людей, акцент яких одразу виказував їхнє нацiональне походження. Професор сказав жартома: - Я думав, що ви прийшли вiдiбрати мiй останнiй, курiнь, але бачу, що ви милi люди, тож прошу до господи. На жарт Яворницького грузини теж вiдповiли жартом: - Шановний професоре! Запорожцi були такi ж хоробрi лицарi, як i грузини,- тим-то вам, запорозькому батьковi, немає чого нас боятися. Всi засмiялись, i одразу запанувала атмосфера невимушеностi й щиростi, нiби господар i гостi давно знають одне одного. - Що ж вас, друзi мої, привело сюди аж iз Кавказу? - Допоможiть нам, професоре, поставити на грузинськiй сценi "Богдана Хмельницького". - Так-таки й допомогти! Та я ж не артист! - Ви, Дмитре Iвановичу, бiльше нiж артист. Ми багато чули про вас i в Києвi, i в Харковi. До вас, як бджоли на нектар, линуть з усiх усюд письменники, артисти, музиканти. Всi до вас iдуть за добрим словом. Не вiдмовте й нам. Дмитро Iванович охоче вiдчинив дверi своїх кiмнат, повiв гостей до вiтрин, познайомив їх з численними картинами, якими були прикрашенi стiни в домi, й до кожного експоната вiн давав вичерпнi пояснення. Потiм Дмитро Iванович присiв у крiсло, склав руки на грудях i спитав: - А чому це ви зацiкавилися Богданом? Хiба у вас немає своїх героїв? - Як нема! А Георгiй Саакадзе! Вiн майже в той же час, як i Богдан Хмельницький, боровся за об'єднання Грузiї. Але нам хочеться бiльше знати про славного українського гетьмана, щоб гiдно вiдтворити його образ на грузинськiй сценi. - Ну що ж, добре дiло задумали. Допоможу чим зможу. Допитливi митцi Васадзе й Гамрекелi знайшли у Яворницького багатий матерiал, що мiг надати майбутнiй виставi українського нацiонального колориту. Гостей насамперед зацiкавили знаменитi малюнки дубових ворiт Запорозької Сiчi, якi були так окованi залiзом, що, здавалося, й з гармати їх не проб'єш. Художник зразу ж дiстав блокнот i змалював цi ворота олiвцем. Потiм Дмитро Iванович пiшов до другої кiмнати й принiс звiдти запорозьку шаблюку, пiстоль i булаву. - Ось, мої генацвалi,так, здається, називають у вас друзiв,- розглядайте i малюйте. Все це вам знадобиться. В блокнотi художника швидко з'явилися гетьманське вбрання, люлька, булава. Не забув Дмитро Iванович показати гостям i посуд, орнаменти української вишивки. А коли iсторик показав гостям репродукцiї малюнкiв Василькiвського й Самокиша з унiкального альбому "Украинская старина", в гостей аж очi розбiглися. Найбiльше їх зацiкавили там типи козакiв, їх костюми й побутовi речi. Кiлька годин просидiли грузинськi артисти над цим рiдкiсним альбомом. Це була для них справжня знахiдка. Блокноти були вже заповненi, але гостi не поспiшали йти. - А який був дяк у Сiчi? - спитали вченого. Дмитро Iванович усмiхнувся. Вiн пригадав комедiйнi епiзоди дяка-запорожця. - Дяк у Сiчi був незвичайний. Вiн ходив у пiдряснику, але за поясом носив пiстоля, а збоку в нього висiла шаблюка, й на шиї телiпався хрест. Коли треба було послужити козакам, дяк не шкодував своєї голови. Вiн i в розвiдку ходив, i в бою не пас заднiх. Перед тим, як прийняти прибулого в Сiч новака, вiн звичайно питав: "У бога вiруєш?" "Вiрю!" "Перехрестися! А горiлку п'єш?" "П'ю!" "Зразу видно, що iстинно християнська душа!" Пiсля цього дяк наливав у кiвш горiлки й пiдносив новому сiчовиковi, а на закуску тикав йому тараньку. Коли горiлки було мало, то берiг її для себе, а новаковi давав нюхати тiльки хвоста таранi. Хоч сiчовий дяк i побожна людина, та до горiлки був дуже швидкий. Iнколи так надудлиться, що всю свою духовну одежу й хрест у корчмi проп'є. Але козаки прощали йому це; бо вважали дяка за свого вiрного побратима... - За п'ять годин,- згадує Васадзе,- ми тiльки побiжно познайомились з дуже цiнними для нас матерiалами, зiбраними невтомними руками вченого. Професоровi дуже подобались гостi з Грузiї. Вiн не хотiв їх вiдпускати, пропонував почаювати з ним, але гостi помiтили, що господар утомився, й стали прощатися. Повернувшись до Тбiлiсi, артисти гаряче взялися готувати прем'єру "Богдан Хмельницький". 5 лютого 1939 року в Тбiлiсi вiдбулася ця вистава, що пройшла дуже успiшно. Грузинськi митцi надiслали Дмитровi Iвановичу листа, в якому сердечно дякували за теплу зустрiч у будинку бiля Днiпра й за щедру допомогу. I ЧОРТ У МОНАХИ ПIШОВ Одного разу я був очевидцем, як академiк Д. I. Яворницький записував народнi легенди про чортiв. Ми втрьох - Дмитро Iванович, молодий поет Федiр Петлиця i я - сидiли в кабiнетi директора музею. - То про якого чорта, молодий чоловiче, ви менi ще хотiли розповiсти? - спитав Яворницький мiсцевого поета-початкiвця, котрий носив при собi повний портфель легенд про чортiв, вiдьом, упирiв та всяку iншу нечисть. - У мене є легенда про такого чорта, що ви, Дмитре Iвановичу, ахнете! - похвалився Петлиця. Вчений-етнограф витяг з кишенi маленького блокнота, олiвця i поклав на стiл. Вiн радiв, коли його кореспонденти приносили новi записи народної мудростi. - Цiкаво, розкажiть, послухаю. - Жив на свiтi чорт-душогуб. Вiн усе життя пiдкусював людей: одного утопив у Днiпрi, другому допомiг у зашморг шию закласти, третього довiв до самогубства; багато душ загубив. А вже пiд кiнець свого життя став немiчний, малоздатний на лихе дiло. Тодi найстарший в них - Вельзевул - покликав його до свого кабiнету та як гаркне: "Геть з мого пекла, дармоїде, з тебе тут нiякої користi!" Вийшов чорт з пекла та й задумався: що робити, куди йти? Та й подався безробiтний дiдько на старiсть лiт до монастиря. Там вiн переодягся в ченця, став смирненький раб божий i ввiйшов у довiр'я до духовної братiї. Йому повiрили, мовляв, старий дiд причвалав сюди на покаяння. Одвели для нього келiю, взяли на харчi. Прожив чорт у монастирi пiвроку; од'ївся на дармових харчах, аж вилискує. Все йшло гаразд. Але так тривало недовго. Вiд неробства чортяку нудьга заїла. Тодi згадав свою колишню професiю i взявся за дiло: почав спокушати ченцiв. Одного схимника довiв до того, що той кинув монастир. Другого все пригощав самогоном, поки зробив з нього п'яницю-буяна. Третього штовхнув на крадiжку грошей у богомольцiв. Бiс так закрутив своє чортяче колесо, що добрався аж до самого iгумена - пiдкинув йому в келiю молоду красуню. I той спокусився. Знелюбили за це iгумена, позбавили його сану. Однiєї пiзньої ночi iгумен з досади втопився в монастирському ставку. Чорт зробив своє дiло, скинув чернече вбрання i гайнув знову до Вельзевула: "Ти мене вигнав як ледацюгу,- докiрливо кинув тому,а я не такий!" "Що ж ти таке добре зробив для нас?" - поцiкавився Вельзевул. "Пролiз до монастиря i там такого накоїв, що ченцi з глузду з'їхали, почали пиячити, кидати свої келiї i вже скоро всi поженяться. Монастир став корчмою, службу божу нема кому правити, iгумен закрутився з молодицею i втопився". Похвалив його Вельзевул за добрi дiла i знову прийняв капосного чортяку до свого штату... - Е-е-е, бачу, що це не простий у вас чорт, закадишний,- сказав Яворницький i засмiявся у свої козацькi вуса. - Нi, Дмитре Iвановичу, не простий, вислужений чорт! Коли Федiр Петлиця розпрощався й вийшов з кабiнету, я запитав iсторика-фольклориста: - Скажiть, Дмитре Iвановичу, чого ви смiялись, коли Петлиця розповiдав свою легенду? - Скажу: про цього чорта вiн менi вже розказував, але забув. Але тепер чую, що по-новому, тонше пряде... Бачу, що бреше, але бреше до ладу, художньо, а це вже - творчiсть! Оцей варiант його домислу я й записав, щоб додати до того чорта, про якого вiн менi розповiдав пiвроку тому... ДОБРI СУСIДИ ...До революцiї та й у роки громадянської вiйни перед будинком Дмитра Iвановича весь майдан зарiс дикими хащами густого бур'яну. Нiхто тодi не розводив квiтiв, не вирощував декоративних дерев, як це робиться тепер. 1921 року Дмитро Iванович порадився з своїм сусiдою Ларивоном Омеляновичем Подолинним i вирiшив засiяти майдан просом. - А чим же ми будемо орати? - спитав Ларивон Омелянович. - Як чим? Волами та плугом! - Де ж ми їх вiзьмемо? - Ви про це не турбуйтесь, я вже подбав. Дмитро Iванович звернувся до Катеринославського окрпродкому по допомогу. Другого дня в його розпорядження передано на цiлу добу двi пари дужих волiв, плуг i борону. Дмитро Iванович сам ходив за плугом, орав землю, а потiм почепив через плече мiшок з просом i засiяв ним бороновану землю. Зiбраний врожай Дмитро Iванович подiлив так: частину дав своєму сусiдовi, меншу частину залишив собi, а решту проса зшеретував i вiддав до обласної лiкарнi на харчування хворим, бiдним вдовам та сиротам. - Мiй батько,- згадує син Подолинного Володимир Ларивонович,- мав шiсть колодок бджiл, виростив садочок. Дмитро Iванович щонедiлi заходив до нас - милувався пасiкою, давав цiннi поради, як доглядати бджiл та садок. Вiн дуже цiкавився всiєю нашою сiм'єю. Мати Володимира Ларивоновича Подолинного - Ганна Олександрiвна - була родом полтавка, смуглява, чорноока, вродлива жiнка, вмiла спiвати старовинних українських пiсень. Часто вчений просив її заспiвати, й вона охоче спiвала, а Дмитро Iванович записував пiсню на слова й на голос. Одного разу Яворницький принiс з музею жiноче українське убрання, що його носили на Полтавщинi, попросив Ганну Олександрiвну надiти. Господиня вбралася й причепурилася, стала як квiтонька. - А ви вмiєте танцювати?поцiкавився Дмитро Iванович. - Аякже, вмiю, не забула. - Ану, спробуйте, будь ласка, українського гопачка. Де не взявся баянiст, заграв гопака. Враз Ганна Олександрiвна вдарила об землю закаблуками i вихором закрутилася навколо поважного гостя. Дмитро Iванович задоволене всмiхнувся. - Досить, досить. Це добре, що ви не розучилися танцювати. Потiм вiн сфотографував її i цi фотознiмки надiслав Ренiну для якоїсь картини. Через деякий час коштом та за вказiвками Дмитра Iвановича пошили український костюм i Володi: червонi з пiдкiвками чоботи, козацькi широкi штани, вишиту сорочку та сиву смушеву шапку з червоним верхом, а до того ж оперезали кашемiровим поясом. Коли Володю одягли, прийшов Яворницький з фотографом i кiлька разiв сфотографував парубка в рiзних позах. Цi фото Яворницький теж надiслав Репiну. ...Одного разу, будучи в запорозькому вiддiлi музею, старий сусiда спитав Дмитра Iвановича: - Скажiть, що це за прапор, де ви його здобули? - Е, козаче, любий, це запорозький прапор, тiльки це копiя. Оригiнал прапора - в Ленiнградi, в Ермiтажi. - А хiба не можна оригiнал сюди привезти? - Та я хотiв був доскочити того прапора, та не дали. Я вже вiддав для Ермiтажу кiлька десяткiв дублетних експонатiв з археологiчних розкопiв, але й це не допомогло. Довелося погодитись на копiю, а на додачу взяв од них кiлька запорозьких пiстолiв, шабель тощо. Дмитро Iванович пiдвiв гостя до вiтрини й показав цiкаву знахiдку, яку йому пощастило здобути пiд час розкопування могил,бронзове люстерко з держальцем. Хоч це люстерко пролежало в могилi тисячолiття, але воно добре збереглося. Археолог пишався ним i частенько розповiдав вiдвiдувачам iсторiю, як це люстерко хотiли в нього забрати в Петербург. - Якось у столицi чиновники з мiнiстерства освiти дiзналися, що я викопав оце люстерко. Прийшов лист - негайно вишлiть бронзове люстерко в Петербург на огляд. Що тут робити? Я й подумав: "Як тiльки вишлю, то вже не побачу його, як свого вуха",- а мовчати не можна: начальство ж вимагає! Покликав я сторожа музею та й кажу: "Ось тобi, Iване, тридцять копiйок, пiди на базар i купи старе вiдро". На другий день iржаве дно з цього вiдра я послав у мiнiстерство. I що ж? Через п'ять днiв мою посилочку повернули назад, а слiдом за нею - лист. У ньому чиновники писали: "Повертаємо через непотрiбнiсть!" Дружба з добрими сусiдами була в нього щира й мiцна. Про неї не забув Яворницький i в останнi години свого життя. За день перед смертю Дмитро Iванович послав хатню робiтницю Катерину Iванiвну до Подолинного, щоб зразу ж вiн прийшов до нього. - Здрастуйте, Дмитре Iвановичу! - шанобливо вклонився сусiда. - А-а-а! Це ви, Ларивоне Омеляновичу... От i добре, що ви прийшли. А я вже вмираю... Попрощаймося. На очах слюсаря виступили Сльози. Академiй обняв його. - Перекажiть, Ларивоне Омеляновичу, щоб зайшли до мене Ганна Олександрiвна й Володя, треба й з ними попрощатися, бо вже нiколи не побачимося. Другого дня не стало Дмитра Iвановича. МУЗЕЙ ПРИ МУЗЕЇ_ _ Ще напередоднi революцiї в Катеринославi, з iнiцiативи вченого-хiмiка Л. В. Писаржевського, утворилася група професорiв та викладачiв, якi поставили собi на метi - органiзувати в мiстi Вищi жiночi курси. До цiєї групи входив i Дмитро Iванович Яворницький. Створення жiночих курсiв було викликано тим, що царський мiнiстр Кассо видав наказ - вигнати всiх жiнок з унiверситетiв. Отже, вчитись їм нiде було. Iнiцiативна група багато зробила для того, щоб пiдiбрати викладачiв, опрацювати плани й програми навчання. Жiночi курси мали давати жiнкам освiту, яка прирiвнювалась би до вищої. Здавалося, все йшло гаразд, та коли постало питання про кошти на утримання курсiв, iнiцiативна група зайшла в безвихiдь. Виручив Дмитро Iванович Яворницький. Одного разу вiн сказав професоровi М. О. Лебедеву, який потiм став директором жiночих курсiв: - Ходiмо до Копилова. В нього грошей - хоч лопатою горни! Я спробую його умовити, щоб вiн трошки потрусив своїм гаманцем. Дмитро Iванович частенько знаходив ключi до таких жмикрутiв - то вiн випросить у них грошi на обладнання музею, то на археологiчнi розкопки, то на видання потрiбної лiтератури. Курси почали дiяти. З Харкова було запрошено професора Л. В. Рейнгарда читати на цих курсах лекцiї з зоологiї. Леонiд Володимирович вважав за честь собi зробити вiзит Яворницькому i ближчим часом пiшов до музею iм. Поля. Дмитро Iванович, дiзнавшись, що гiсть - зоолог, повiв його в екологiчний вiддiл музею, де була виставлена мiсцева флора й фауна. Знайомлячись з цим вiддiлом, створеним з iнiцiативи Дмитра Iвановича, професор Рейнгард побачив, який широкий дiапазон iнтересiв у Дмитра Iвановича: цiкавила його не тiльки iсторiя народу, його вабили до себе i тварини, рослини та птахи рiдного краю. Гостевi-зоологу було приємно дiзнатися, що до його приїзду в Катеринослав тут знайшлася людина, яка подбала про створення в музеї екологiчного вiддiлу. - А ось перед вами i сам завiдувач цього вiддiлу - Микола Iванович Подосинников. Знайомтеся! - вiдрекомендував Яворницький.- В нього золотi руки. Бачите, скiльки тут вiтрин, чучел,- усе це витвiр його рук. Довгенько менi довелося його шукати для нашого музею, а все ж таки надибав! Коли в Яворницького визрiла iдея вiдкрити в музеї вiддiл флори й фауни, вiн обiйшов майже всiх мiських природознавцiв та мисливцiв. Йому пощастило натрапити на рiдкiсного знавця природи i неабиякого майстра виготовляти чучела звiрiв та птахiв. Подосинников був так закоханий у фауну, як Яворницький в iсторiю. Певно, це й зблизило їх. У Подосинникова цiкава бiографiя. Вчився вiн у Харкiвському технологiчному iнститутi, але з другого курсу його виключили за участь у страйках. Трохи пiзнiше вiн здобув природничу освiту, й це дало йому можливiсть стати викладачем природознавства в гiмназiях та реальному училищi. Знайомство з Дмитром Iвановичем вiдкрило йому новi перспективи в життi. - От що, Миколо Iвановичу, кидайте, мабуть, свою педагогiку та переходьте до мене в музей. Тут ви таке зробите, що увiчнить ваше iм'я. Згода? I Дмитро Iванович не помилився. Подосинников став одержимим колекцiонером i збирачем, великим любителем природи. Таких, як вiн, iнколи називають диваками: коли доросла людина з сачком бiгає за метеликами або навпочiпки повзає по травi, щоб знайти комашку, а потiм до дрiбниць описати її. Багатьом невдогад, що такi люди залишають для поколiння неоцiниму спадщину: експонати i науковi працi. Директор музею знав, що природничий вiддiл - це не археологiя, туди готовеньких експонатiв не покладеш, треба виготовити чимало чучел i макетiв. А як це зробити? I Яворницький надумав органiзувати на Басейнiй вулицi (нинi iм. Писаржевського) спецiальну майстерню. Привiв туди Подосинникова й каже: - Тут буде майстерня й лабораторiя з усiма приладами. Тепер слово за вами. Берiться, не гайте часу! I майбутнiй помiчник усю душу вклав у нову, але улюблену роботу. Яворницький розповiв професоровi Рейнгарду, як Подосинпиков сам знiмав iз забитих птахiв i звiрiв шкурки, робив чучела, готував ескiзи для вiтрин. Усi тi звiрi, птахи, гадюки, комахи виставленi в музеї не механiчно, як звичайно,- одне за одним, порода за породою, а так, як вони живуть в своїх природних умовах,- в лiсi, в травi, в норi, в дуплi дерева, на гiлочках дерева, па скелi, в рiчках, озерах. I вся та обстава коло звiра, чи птицi, а чи гадюки - зроблена не тiльки гарно, а, можна сказати, артистично, рукою талановитого, щирого, невтомного Миколи Iвановича. - Ви тiльки гляньте, Леонiде Володимировичу, на оцього зайчика, або на оту качку, чи на орла. Вони ж як живi, все в них на своєму мiсцi. Щоб так зробити чучело - треба мати велику любов до природи й покликання ентузiаста! I справдi, Подосипников зробив 120 художньо оформлених вiтрин, виготував 700 чучел рiзних тварин i птахiв, зробив понад тисячу зразкiв молюскiв. У природничому вiддiлi дуже багато було зразкiв руди, вугiлля та iнших мiнералiв, якими багатий наш край. - А тепер гляньмо ще на отi великi вiтрини,запропонував гостевi Дмитро Iванович.- Там ви побачите саме те, що приваблює сюди зоологiв. Перед очима гостя вiдкрилася величезна палеонтологiчна колекцiя. Цiкавий був, зокрема, повний комплект кiсток мамонта, голова первiсного бугая та чучело триметрового полоза. - Мiж iншим, цей полоз має свою кумедну iсторiю,зауважив, посмiхаючись, Дмитро Iванович.- До катеринославського полiцмейстера дiйшли чутки, що десь на околицi мiста об'явилося страховище, яке... пожирав людей. Ця звiстка наполохала начальство. Негайно споряджено цiлу експедицiю озброєних полiцаїв i кинуто на розшуки "страшного змiя". Шукали його, капосного, три днi й нарештi таки надибали i спiльними зусиллями хвацьких полiцаїв якось там убили гадину. Але того ж дня до полiцiї звернувся адмiнiстратор звiринця i заявив, що кiлька днiв тому з клiтки втiк рiдкiсний полоз, i просив допомогти розшукати його. - Ви не хвилюйтесь! - заспокоїв полiцмейстер адмiнiстратора звiринця.- Ми вже його вбили. - Як убили?- жахнувся адмiнiстратор.- Таж полоз цей мирний, вiн нiкому нiякої шкоди не чинив! - Е, це ви так думаєте, а до нас дiйшли чутки, що змiй людей пожирає. Нам нiколи розбиратися, з'їв вiн там кого чи не з'їв,бахнули по ньому з гвинтiвок, баста! Ми вже й вищому начальству рапортували про це! - гордовито сказав полiцмейстер. Коли я почув, що вбили полоза, прибув до полiцмейстера i сказав йому: - А полоза ви дарма знищили. Вiн зовсiм не шкiдливий. - Як не шкiдливий? Усi кажуть, що вiн людей їсть. От ми й убили його. - Адмiнiстратор звiринця хоче подати на вас скаргу губернаторовi. Може бути велика прикрiсть. Полiцмейстер зблiд i розгублено питає: - Що ж тепер робити? - З губернатором я сам поговорю, а ви, поки не пiзно, накажiть зробити з забитого полоза чучело й передати його в музей. Полiцмейстер одразу пристав на пропозицiю вченого. Викликав свого помiчника, й через два днi в музеї було вже виставлене величезне чучело полоза. Взаємне почуття приязнi дедалi бiльше зближувало двох учених - археолога й зоолога. 1918 року у Катеринославi вiдкрито державний унiверситет з чотирма факультетами: iсторико-фiлологiчним, юридичним, медичним та математичним. Першим ректором унiверситету призначено професора Лебедева. Яворницького запрошено читати курс лекцiй з iсторiї України. Проiснував унiверситет до 1920 року, а потiм його перетворено в iнститут народної освiти. 1933 року знову засновано унiверситет. Яворницький i Рейнгард були членами Всеукраїнського комiтету охорони пам'яток старовини. Багато пам'яток вони взяли на облiк i зберегли вiд руйнацiї. Часто їм доводилося виїздити в далекi села оглядати пам'ятки i просити людей, щоб зберiгали надбання предкiв. Один учитель з Кам'янського (нинi Днiпродзержинськ) написав Яворницькому листа, де повiдомляв, що мiсцевi селяни знайшли кiстки мамонта й топлять ними свої печi. - Що ж будемо робити? - спитав Рейнгард Дмитра Iвановича. - Як - що? Негайно треба виїхати! Сiли на поїзд i через годину були вже на мiсцi. Зайшли до вчителя, а потiм пiшли до ями, де викопано рештки мамонта. Частину кiсток i справдi вже спалено, але бiльшiсть лишилась цiла. Того ж дня знахiдку вiдправили до музею. Час вiд часу музей поповнювався новими експонатами. Але вiльного мiсця в залах уже не було. Дмитро Iванович вирiшив тимчасово, поки добудують нове музейне примiщення, передати всi експонати екологiчного вiддiлу бiологiчному факультету державного унiверситету. - Усе це багатство, Леонiде Володимировичу, я можу Довiрити тiльки вам, декановi бiологiчного факультету. Певен, що ви збережете цi експонати. - Спасибi, Дмитре Iвановичу, за довiр'я. Ми з цих експонатiв вiдкриємо при факультетi спецiальний музей. Усе буде збережене. Дмитро Iванович узяв пiд руку свого друга: - Майте ж на увазi, Леонiде Володимировичу, передаю тимчасово. Я вiрю, що прийде час i ви це повернете в нове примiщення музею. На жаль, сподiванки Дмитра Iвановича об'єднати iсторичний музей з екологiчним не здiйснилися. Згодом у музеї вiдкрили два новi вiддiли: "Промисловi тварини" й "Мiчурiнський куток". Музей збагатився на фауну Антарктики - тут появився кiстяк когатки, череп кашалота, чучела бобра, бiлого ведмедя, зебри, а також буревiсника й пiнгвiна. - Дмитро Iванович,- сказав професор Рейнгард,- пiшов од нас тепер на вiчний спокiй, але його iдея - якомога ширше показати людям усi скарби нашого краю - не вмерла. Ми не тiльки зберегли те, що вiн зiбрав, а й поповнили екологiчний музей новими цiнними експонатами. "ЇХАВ КОЗАК ЗА ДУНАЙ"_ _ Серпневого сонячного дня до будинку Яворницького пiдiйшло двоє лiтнiх людей з цiпками в руках. Один з них в окулярах i капелюсi - народний артист УРСР А. П. Хорошун, другий, з голеною головою, трохи шкутильгав на одну ногу,- кларнетист М. М. Саблiн. Їх здивувало, що дверi до будинку, порiг якого понад двадцять рокiв нiхто не переступав, були вiдчиненi. "Що сталося?" - подумали вони й зайшли всередину. Назустрiч вийшов високий, сухорлявий завгосп музею. - Що тут у вас робиться? - поцiкавилися гостi. - Впорядковуємо будинок Яворницького, який тепер стане фiлiалом музею: поновлюємо робочий кабiнет ученого, ремонтуємо всi кiмнати, дах, мезонiн. Усе буде так, як за життя Дмитра Iвановича. - А як тут картини Струнникова - чи цiлi? - Їх треба трохи реставрувати, бо гiтлерiвцi подзьобали. Приходьте в травнi на вiдкриття,ласкаво запросив завгосп. Саме в цей час я йшов у парк Шевченка i, випадково зустрiвшись з двома знайомими, якi оце стояли на ганку, поцiкавився, що вони там пильно розглядають. - Чому ви тут ходите? - спитав я їх. - Як чому? Ми ж давнi приятелi Дмитра Iвановича! Зiбралися в парк, аж бачимо - дверi вiдчиненi, от i завiтали сюди. До парку ми попрямували всi разом. Знайшли лаву, присiли пiд гiллястою акацiєю, i зразу ж почалися спогади. - Тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року,- сказав Антон Панасович,- я їздив у Запорiжжя, де грав тодi наш театр. Якось зайшов я до реквiзиторської i там, у мотлосi, натрапив на одну грубу й дуже стару книгу. Це було євангелiє XVI вiку, написане рукою. Я щось там заплатив за нього й привiз у Днiпропетровськ. Зайшов до музею, щоб показати Дмитровi Iвановичу, але менi сказали, що вiн зараз удома. Пiшов просто додому. Подзвонив. За якусь хвилину вийшов Дмитро Iванович. "А-а-а, козарлюга Хорошун прийшов. Здоровенькi були". "Здрастуйте, Дмитре Iвановичу". "Мабуть, щось принесли, Антоне Панасовичу? - спитав господар, коли вгледiв пакунок у моїх руках.- Симо! - звернувся вiн до своєї дружини.- Ти б нам наливочки приготувала та яблучок свiженьких на стiл поклала. Гiсть же прийшов!" Хорошун розпакував книгу й показав Яворницькому. Той узяв її, надiв окуляри, перегорнув кiлька сторiнок i зразу ж понiс у другу кiмнату, де лежали музейнi експона ти у вiтринах. Згодом повернувся звiдти вже без книги. - Ну що, Дмитре Iвановичу, як моя книга? Де вона? - Та там... Навiщо вона вам? Нехай побуде в мене. Хорошун усмiхнувся, мовляв, все зрозумiло: рiдкiсна книга сподобалась Яворницькому i попала в надiйнi руки. 11 вiн не помилився: євангелiє залишилося в музеї назавжди. Пригадався менi ще й такий випадок. Одного разу до i Дмитра Iвановича приїхав з Полтавщини його знайомий лiкар-хiрург Олекса Сидорович Будай. Гiсть привiз з собою рiдкiсну книжку "История Русов" (1846). - Подивiться, Дмитре Iвановичу, на цю книжку! - похвалився гiсть. Дмитро Iванович схопив її, глянув на титульний лист i сховав за спину, наче боячись, щоб у нього не забрали її назад. - Я подивлюся на неї, а ви навiдуйтесь... Кiлька разiв Будай навiдувався до Яворницького, але розмова про книжку нiяк не клеїлась. Тодi Будай обережно спитав: - А як там поживає моя книжечка? - Нiчого собi, живе. Вам її, Олексо Сидоровичу, бiльше вже не бачити. - Чому? - Ваша книжка збагатила нашу музейну бiблiотеку. Така штука нам дуже потрiбна. - Я так i думав, що вже бiльше не побачу її. Тодi, може, я зроблю на нiй дарчий напис для музею? Давайте напишу. Дмитро Iванович насторожився, глянув на Будая i сказав: - Ось вам, Олексо Сидоровичу, папiр - пишiть, а ми перенесемо його в книжку... Ця рiдкiсна книжка й досi зберiгається в бiблiотецi музею. На нiй позначено iнвентарний номер, але без дарчого напису... Слухаючи Хорошуна, кларнетист Саблiн i собi встряв у нашу розмову. Йому теж було що сказати. Микола Михайлович Саблiн до Великої Вiтчизняної вiйни працював у симфонiчному оркестрi Днiпропетровського радiокомiтету. Одного разу вiн виконував на кларнетi соло пiд акомпанемент рояля. Дмитро Iванович почув по радiо, що варiацiю "їхав козак за Дунай" з опери Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм" виконує солiст Саблiн. Професоровi подобалося це виконання. Вiн добре запам'ятав прiзвище кларнетиста i незабаром пiшов у радiокомiтет i попросив: - Покажiть менi отого Шаблю, що вчора по радiо грав на кларнетi "їхав козак за Дунай"! - На жаль, його зараз тут нема. - А де ж вiн? Де його можна знайти? - Шукайте в парку Шевченка. Там вiн працює солiстом у духовому оркестрi. Дмитро Iванович дуже любив класичну музику Чайковського, Шопена, Гуно, але особливо захоплювався творами українських класикiв - Гулака-Артемовського, Лисенка, Леонтовича, Стеценка, Ревуцького. Твори цих композиторiв вiн майже щовечора слухав у парку Шевченка, навпроти свого будинку. I ось одного вечора Дмитро Iванович зайшов до парку, сiв на лавцi вiдпочити, коли це оголошують початок концерту. "Зараз артист Саблiн виконає соло з концерту композитора Божарда". Дмитро Iванович пiдвiвся й попрямував до естради. Пiд час антракту пiдiйшов до групи музикантiв i спитав: - А де той Шабля, який щойно грав на кларнетi? - Десь тут. - Покажiть менi його, будь ласка. Кларнетиста швидко розшукали й шепнули: "Там хтось поважний тебе чекає!" Саблiн кинув недокурену цигарку, пiдiйшов до незнайомого дiдуся в капелюсi й вiдрекомендувався: - Я Саблiн. Ви мене шукаєте? - Так. Саме вас шукаю. Нарештi таки спiймав. Моє прiзвище Яворницький. Саблiн був дуже радий познайомитися з вiдомим ученим. Вiн пишався, що саме ним зацiкавився професор-iсторик. - Менi хотiлося з вами погомонiти. Ви зараз вiльнi? - Хвилин через сорок закiнчиться концерт, i я до ваших послуг. - Добре, почекаю. Саблiн нетерпляче дивився на годинника. Як тiльки капельмейстер оголосив: "Концерт закiнчено!" - вiн зразу ж кинувся до Яворницького. За старою звичкою Дмитро Iванович почав своє знайомство з традицiйного питання: - Скажiть, вiдкiля ви родом? - Я народився у Мандрикiвцi. - Гм, цiкаво. А чи знаєте ви, чому це селище зветься Мандрикiвкою? - Нi, не знаю. Буду вдячний, коли поясните. - Саме тут, на березi Днiпра, ще тисяча сiмсот сiмдесят дев'ятого року перший оселився запорозький осавул Андрiй Мандрика. Отож, голубе, вiд його прiзвища й пiшла назва - Мандрикiвка. Саблiн з великим iнтересом вислухав розповiдь, як другий запорожець - полковий осавул Лазар Глоба - заснував у Катеринославi, за допомогою запорожцiв Микити Коржа та Гната Каплуна, чудесний мiський сад. Цей сад займав площу вiсiмдесят сiм тисяч п'ятсот квадратних сажнiв i був один iз кращих на пiвднi України. Пiсля смертi Глоби сад перейшов до казни. Могила Глоби стоїть у парку iм. Чкалова. Далi Дмитро Iванович поцiкавився: - А ваше прiзвище часом не перекручене? - Як вам сказати, мiй батько колись писався Шабля, а як попав у солдати, став Саблiн. Отак воно i залишилося. - Я теж так думаю i, як бачите, не помилився, коли вас уперше назвав Шаблею. Дмитро Iванович похвалив Саблiна за його вмiле виконання соло на кларнетi, яке вже не вперше слухав по