радiо i в парку. - Миколо Михайловичу, до вас прохання: зберiть увесь колектив духового оркестру та приходьте до мене додому в гостi. Я живу ось навпроти парку. Музикант був трохи здивований таким несподiваним запрошенням, та ще й не одного чоловiка, а всiх двадцяти п'яти учасникiв оркестру. В призначений час вони прийшли. Дмитро Iванович гостинно прийняв їх i розсадив на верандi. На столi з'явилися соковитi грушi та яблука з власного садка. - Пригощайтеся, друзi, будьте як у себе дома,- запрошував господар. Гостям у будинку Яворницького одразу впали в очi .розмальованi стiни у приймальнiй кiмнатi. Саблiн перший пiдiйшов до одної картини й спитав: - Скажiть, Дмитре Iвановичу, що це за вусатий дiд сидить бiля воза? - То чумак. Вiн їде в Крим по сiль. У дорозi втомився, випрiг волiв i пустив їх пастись, а сам вирiшив трохи пiдкрiпитися... Музиканти зачаровано слухали оповiдача, поки той не скiнчив попросив їх: - Ну, хлопцi, може, що-небудь заграєте? - Коли маєте бажання, будь ласка. Що б ви хотiли? - Для початку що-небудь iз "Запорожця за Дунаєм", а потiм "Вечорницi". Музиканти старалися з усiх сил. На обличчi Дмитра Iвановича то яснiла радiсна усмiшка, то лягала ледь помiтна тiнь смутку. Потiм Дмитро Iванович попросив Саблiна виконати "їхав козак за Дунай". Слухав вiн цю пiсню з якоюсь особливою насолодою, мов тiльки дивився на прудкi пальцi кларнетиста, а сам думками був десь далеко-далеко... - Ну, порадували ви, Шабле, старого! Повiк не забуду,- сказав зворушений Дмитро Iванович, коли затихла музика. Саблiн пiдвiвся i пiдiйшов до розкiшного куща троянд, що росли бiля паркана. Милуючись ними, вiн захоплено промовив: - Якi ж у вас, Дмитре Iвановичу, гарнi троянди! - Сам своїми руками викохав! - похвалився господар.Може, зiрвати оту квiточку? - Нi, не зривайте: нехай вона чарує i веселить ваше серце, аж поки сама не зiв'яне. Наступного дня, тiльки-но почув Дмитро Iванович, що в парку заграла музика, вiн зiрвав найпишнiшу троянду, взяв з собою три великi жовтобокi грушi й подався до парку. Пiд час антракту вiн пiдiйшов до музикантiв i попросив викликати Шаблю. За якусь мить кларнетист стояв перед ним. - Здрастуйте, професоре! - Вiтаю вас i щирим словом, i чарiвною трояндою, яка вам учора дуже сподобалася. Приймайте її вiд щирого серця. Саблiн узяв загорнуту в газету вогнисту квiтку. В цей час Дмитро Iванович, непомiтно для музиканта, поклав у його кишеню грушi. - Дуже дякую вам, Дмитре Iвановичу. Якщо дозволите, я цю троянду вiд вас i вiд себе пiднесу моїй землячцi, талановитiй пiанiстцi Лiдiї Афанасьєвiй. Вона завжди акомпанує менi, коли я виконую "їхав козак за Дунай". - Я не перечу, будь ласка! Про цей дарунок Саблiн i досi згадує тепло i вдячно. Вiн розповiдає i про те, як йому довелося проводити Яворницького на сесiю Академiї наук до Києва. - Це було десь тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року. Дмитровi Iвановичу тодi минав восьмий десяток. Здоров'я в нього було вже слабке. З дому в далеку дорогу його самого не пускали. Але вiн вирiшив усе ж таки їхати. В Києвi, на вокзалi, його мали зустрiти спiвробiтники академiї, i треба було тiльки посадовити його на катеринославському вокзалi в поїзд. Саблiн узяв це на себе. Вiн заздалегiдь придбав квитка, пiд'їхав з Яворницьким до вокзалу й привiв професора до м'якого купе. Потiм викликав провiдника й попросив: - У цьому купе їде патрiарх науки академiк Яворницький, йому вже вiсiмдесят рокiв, бережiть його. - Все буде гаразд, не турбуйтеся! В купе з ним був академiк О. М. Динник та iншi вченi. Кажуть, що нiхто з них у дорозi не спав, коли Яворницький починав розповiдати окремi епiзоди з iсторiї Сiчi. - Розкажiть, Дмитре Iвановичу, що то за "стовпова смерть" була в запорожцiв? - попросив Динник. - У запорожцiв був такий звичай, що як хто вб'є товариша, то зараз його ведуть карати па палю. Оце вам i стовпова смерть! Перед тим, як посадовити злодiя па палю, оголошували по всiй окрузi, чи не знайдеться де така дiвка, щоб вийшла за стовповика замiж. Як знайдеться, тодi його звiльняли вiд страти, а тiльки висилали геть за Сiч, на зимiвник. От i зголосилася якась одного разу. Прийшла вся пов'язана хустками. Стовповик насторожився, пiдiйшов до неї та й каже: "А розкрийся, я подивлюся па тебе, яка ти є". Вона розкрилася. Глянув вiн, аж вона ряба, як петрiвська зозуля. "Як з такою вiнчатися,- сказав стовповик,- так лучче на палi мотатися!" Та й пiшов на палю, на страту. Коли Дмитро Iванович повертався з сесiї до Днiпропетровська, на перонi його знову зустрiв Саблiн. - Ну, як ви себе почували в дорозi? - Ви знаєте, Миколо Михайловичу, мене так доглядали, як малу дитину. Я навiть не второпав: чи я був дома, чи в дорозi. Одне слово: "Їхав козак за Дунай!.." БIЛЯ ДЗВОНЕЦЬКОГО ПОРОГА Найближчим другом Яворницького з мiсцевих митцiв був артист Днiпропетровського українського драматичного театру iм. Шевченка Володимир Филимонович Патлань. - Я нiколи не забуду тих щасливих годин,- розповiдав вiн,- якi менi випало провести разом з Дмитром Iвановичем,- пливти по днiпровських хвилях, їсти з одного казана степову пшоняну кашу, вкриватися одним укривалом i слухати його неповторнi оповiдання. Вперше Патлань побачив i почув Дмитра Iвановича, коли зайшов до музею ще десь 1925 року. Директор музею, що давав у той день пояснення, зупинявся бiля кожного експоната i з таким захопленням розповiдав "бiографiю" експонатiв, що, здавалося, всi ми слухали якусь чарiвну казку. Вдруге Патлань побачив Дмитра Iвановича через рiк на днiпровому березi коло Дзвонецького порога. Зустрiлись вони ввечерi коло багаття, на якому варили юшку. Яворницький сидiв у гуртi лоцманiв i розповiдав про Запорозьку Сiч, про козацькi походи на Крим та визволення українських бранцiв. Тут, бiля багаття, й познайомилися вони. В той вечiр Дмитро Iванович залюбки спiвав разом з ними старовинних пiсень, а коли один лоцман узяв свою стареньку кобзу, вдарив по струнах i заспiвав "Ой пiду я понад морем", Дмитро Iванович зразу ж записав цю пiсню на голос. Кобзар замовк. Дмитро Iванович раптом спитав: - Ось ми з вами сидимо бiля Дзвонецького порога. А чи знаєте ви, чому вiн так зветься? - Нi, не знаємо, розкажiть. Дмитро Iванович розповiв цiкаву легенду. - По Днiпру на дубi везли великого дзвона. На порозi дуб розбився об скелю, i дзвiн потонув. Кажуть, якщо пiрнути у воду та прислухатися, то почуєш, як той дзвiн гуде. Ось тому його й назвали Дзвонецьким. Пiсля першого знайомства на Дзвонецькому порозi Патланевi пощастило ще кiлька разiв зустрiчатися з Дмитром Iвановичем. Вони спускалися разом через пороги на Запорожжя, пiднiмалися з лоцманами до Днiпропетровська. - Дмитро Iванович добре знав моє iм'я й прiзвище, але завжди звертався до мене не iнакше, як "козаче",- згадував артист.- Йому, мабуть, було приємно так мене кликати. Я до цього звик i не заперечував. Останнiй раз Патлань бачив Дмитра Iвановича пiд час гастролей свого театру в Києвi 1938 року. Зустрiлися вони на Хрещатику, i Яворницький попросив провести його до будинку Академiї наук, на Володимирську вулицю. Дорогою вони згадали вечiр на Дзвонецькому порозi, засмаглих, веселих днiпровських лоцманiв, ревучi пороги... - Ех, майнути б туди ще раз! - зiтхнув Дмитро Iванович.- Та, мабуть, уже не доведеться... - Ми довго не могли розлучитися тодi,- згадує Патлань,- нiби вiдчували, що бiльше вже не побачимося. БIЛЯ ЧЕСНОЇ МОГИЛИ_ _ Сторож музею дiд Бiлий оглянув подвiр'я i вже було попрямував до своєї кiмнати, аж глядь, бiля могили Д. I. Яворницького навколiшках стоїть якась людина. Сторож тихою ходою пiдiйшов ближче. - Що з вами, добрий чоловiче? - Та згадав Дмитра Iвановича... - Ви тутешнiй чи прибулий? - Яз Мiсхора. Познайомимося - Корсуновський Олександр Павлович. Колись жив тут, у Днiпропетровську, але за станом здоров'я переїхав до Криму. Та оце й приїхав, щоб вклонитися його могилi. Дiд Бiлий дiзнався, що Корсуновський - iнженер-фiзик, йому тодi вже перевалило за 60 рокiв. Сторож i прибулий сiли на скамницi i довго гомонiли про Дмитра Iвановича, їм було що згадати, бо обидва добре знали вченого. Згодом i менi вдалося познайомитися з Олександром Павловичем. Ми почали з ним листуватись, а незабаром i зустрiлися. В його пам'ятi збереглося багато цiкавих епiзодiв з життя Яворницького. В 1918 роцi до рук юнака Корсуновського, який тодi жив у селi Ковпакiвцi, Новомосковського повiту, випадково потрапила книжка Д. I. Яворницького "По следам запорожцев". Вiн почав її читати i не вiдiрвався, поки не закiнчив. Тодi ж вiд мiсцевого вчителя Корсуновський дiзнався, що автор цiєї книжки - живий, працює в Катеринославi директором iсторичного музею. Через три роки Корсуновський став студентом iнституту народної освiти. Там вiн i побачив Яворницького. I хоч юнак спецiалiзувався на фiзицi, але йому кортiло послухати лекцiї Дмитра Iвановича. Потрапив на одну з них, яку професор читав перед самими канiкулами. Ось Дмитро Iванович зайшов до аудиторiї - трошки сутулий, сивий. Всi встали й шанобливо привiталися. В залi вiдразу запанувала тиша. її нiхто не насмiлився порушити бодай найменшим рухом протягом усiєї лекцiї. Пролунав дзвiнок на перерву, але з мiсць нiхто не пiдводився. Кiнчаючи свою лекцiю, Дмитро Iванович звернувся до студентiв з особистою просьбою, щоб записували вони духовнi скарби народу. Яворницький не вперше звертався до своїх вихованцiв з таким закликом. I вони з великою охотою збирали зразки народної мудростi i пам'ятки iсторичної минувшини. Другого дня Корсуновський зайшов до музею, розшукав директора i почав розпитувати про iсторiю експонатiв. Яворницькому сподобався допитливий юнак. Вчений охоче розповiв йому про найцiкавiшi речi, а потiм спитав його: - А чому ви так цiкавитесь музеєм? - Хочеться знати iсторiю рiдного краю. Ой як хочеться! - Це дуже похвально, юначе. Минуле допомагає краще зрозумiти сучасне. Приходьте, коли матимете час, я вам багато дечого розповiм. Зустрiвши iншого разу Корсуновського, Дмитро Iванович несподiвано спитав його: - Ви українську мову добре знаєте? - Та наче знаю. - Тодi ось вам аркуш паперу, напишiть, будь ласка, що-небудь, ну хоча б своє враження про музей. Корсуновський сiв за стiл i написав. Яворницький пробiг очима папiрець, задоволене усмiхнувся i сказав: - А тепер у мене буде до вас прохання. Допоможiть менi словника переписати. Ви зможете це зробити, у вас є вiльний час? - А чому ж, допоможу! Дмитро Iванович запросив юнака до себе додому. Вiн узяв з полицi паку списаних аркушiв i поклав перед собою. - Оце, Олександре Павловичу, мiй найголовнiший скарб. Трапилось так, що я свої розкопки почав з могил. А треба було починати не з могил, а з оцих коштовних перлин. Адже мова людей - найцiннiше багатство. Я часто жалкую i не можу собi простити, що так пiзно взявся за цю роботу. Коли б ранiше я кинувся, давно б уже написав українського словника. А тепер наздоганяю, та, мабуть, уже не встигну надолужити прогаяне. Ось бачите, якi гори я зiбрав! А кiнця ще не видно. Ви ж уявiть собi, скiльки Ще не зiбрано невмирущої народної мудростi! Життя не чекає, треба поспiшати... Дмитро Iванович брав чверть аркуша, читав з нього, вимовляючи кожне слово з великою любов'ю, з якимсь особливим смаком. - Оцi аркушi, Олександре Павловичу, треба переписати для друку. Молодий помiчник гаряче взявся за дiло. Завзятий ентузiаст переписував словник близько семи рокiв. Дмитро Iванович був веселий i дотепний спiврозмовник. Вечорами вiн частував гостя розповiдями з своєї "бувальщини". Коли в нього був особливо гарний настрiй, вiн артистично зображував царя, мiнiстра, урядника або попа - будь-якого типа, з яким йому доводилося зустрiчатися в життi. Якось зайшла розмова про походження пiсень. Дмитро Iванович спитав .свого помiчника: - Ви любите пiснi? - Дуже люблю. - Ану, проспiвайте яку-небудь народну українську. Корсуновський згадав, що вчора був на концертi i чув пiсню "За Нiман iду я". Вiн заспiвав її. Дмитро Iванович уважно прослухав, а потiм несподiвано засмiявся. - Хiба ж це народна пiсня? Це ж, голубчику, романс, пiдробка пiд народну творчiсть. А чули ви, Олександре Павловичу, пiсню про вдовиного сина? - Нi, але з радiстю послухаю i для себе запам'ятаю. Дмитро Iванович старечим, але приємним голосом протяжно виводив: 0-о-ой у полi билинонька колиха-а-ається, А-а-а в шиночку вдовин сип напива-а-ається... - Чули таку? - перепитав Дмитро Iванович гостя.- Оце вам справдi народна. Якось навеснi 1925 року Корсуновський спитав Яворницького: - В цьому роцi вам, здається, минає сiмдесят рокiв. Чи не збираються вiдмiчати цю дату? - Чув, що збираються. Але я - проти. Навiщо нагадувати ювiляровi про його старiсть, про те, що вже час-бо й честь знати. Мало радощiв од таких шанувань. Але ювiлей все-таки вiдбувся. I коли Дмитро Iванович вийшов на трибуну, всi пiдвелися з мiсць i довго аплодували йому. - Дорогi друзi мої! - Почав свiй виступ учений.- Ви сьогоднi менi вiдкрили мене. Я ще не зробив пiдсумкiв свого життя. Це ви зробили. Як добрий господар восени збирає з своєї ниви зерно i подову, так i я в своєму життi збирав усе. В моїх лiтературних працях є i зерно, i полова. Мине який час, i все це забудеться. Зерно ж моє - зерно чистеє, вiдбiрне, яке я збирав усе своє життя,- це музей! Блаженної пам'ятi Олександра Миколайовича Поля, який перший поклав цеглину в заснування музею, а менi випало велике щастя довершити це добре дiло. Радiсно менi на серцi, що мою працю в музеї ви тут високо цiнували. Це окрилює мене, додає сил, викликає бажання щедро служити народовi, своїй рiднiй Вiтчизнi. Пам'ятайте - музеї iснуватимуть вiчно, бо вони показуватимуть майбутнiм поколiнням, чим людство в своїй творчостi було i чим воно стало. З нагоди ювiлею його тепло вiтали численнi радянськi установи i органiзацiї, науковi товариства, письменники, артисти, художники, друзi й побратими. В катеринославському робiтничому журналi "Мартен" була опублiкована стаття про ювiляра. В нiй вiдзначалося, що науковi працi Д. I. Яворницького написанi "настiльки популярно, художньо i разом з тим науково, що, читаючи їх, мимоволi переносишся в тi давнi часи боротьби народу за свою незалежнiсть". Вiдзначалась також велика громадська дiяльнiсть, його внесок у музей та виховання студентiв вузу. "Як лектор у робiтничих районах, професор вузу, керiвник екскурсiй, спiвробiтник i розповiдач Дмитро Iванович користується повагою i любов'ю"[70]. Пiсля зборiв до Дмитра Iвановича пiдiйшов Корсуновський. Яворницький взяв його пiд руку, i вони разом попрямували додому. Того вечора Дмитро Iванович довго не мiг заснути. Ось про все це i думав Олександр Павлович, коли стояв навколiшки бiля могили. "УЛАМОК ФЕОДАЛIЗМУ"_ _ Цей ярлик з "легкої руки" недолугих журналiстiв переслiдував у 30-тi роки академiка Д. I. Яворницького. I ось до музею зайшла трiйка - комiсiя по чистцi апарату музею. Засiли в кабiнетi директора. Всiх звiдти вигнали. Потiм через деякий час вийшов голова трiйки й каже: - Яворницький, заходьте... Той зайшов, став перед ними. Нiхто не запросив присiсти. - Розкажiть, з ким ви мали зв'язок? - почав голова. Яворницький зрозумiв, чого вони добиваються, й сказав: "Пишiть: - з графом Толстим, Рєпiним, Махном, до якого ходив у штаб, щоб врятувати музейнi скарби... - Досить! Нам усе зрозумiло. Та-а-ак... значить, з графом, виходить? I з тим, що царя малював?! Усе ясно. Досить: ми вас виганяємо з музею. Такий директор тут не потрiбний. Дмитро Iванович пишався своїм знайомством зi Львом Миколайовичем Толстим та Iллею Юхимовичем Рєпiним, а тут раптом... Та спантеличило академiка iнше. Нiхто в цiлому свiтi не мiг винайти для Яворницького покарання жорстокiшого, нiж цi троє - комiсiя, В своїй беззастережнiй глухiй жорстокостi вони нагадували скорiше трибунал войовничих невiгласiв. Де ж їм, отим псевдопролетарським ревнителям, було знати, що викорчовують мало не останнє з могутнiх розлогих дерев народної культури?.. З Яворницьким чинили поза всiма правилами поваги до вiку, до особи вченого i його справи. Швидкорукi газетярi вiдчули вiтер кампанiї. Навздогiн трибунальним звинуваченням запiстрявiли розмашистi рядки. Ми й досi сором'язливо обминаємо цi сторiнки з iсторiї обласної преси. А було ж... I "феодальнi концепцiї", i "не зовсiм марксистськi погляди". Цi звинувачення на той час були чи не страхiтливiшi за кримiнальнi. Стати на захист академiка журналiсти не наважилися. Основну справу Дмитра Iвановича було вже завершено. Музей iснував, жив своїм життям, залишаючись способом життя й мислення академiка. Саме цього вирiшила позбавити його комiсiя, що бiльше нагадувала трибунал. Однак через три мiсяцi з Наркомату освiти республiки надiйшов вибачливий лист: вченого поновили на роботi. Та пошана й можливостi для плiдної роботи так i не вiдновилися повною мiрою. Не без допомоги мiсцевих писак колеги-спiвробiтники почали зводити на професора наклеп за наклепом. Саме через подiбне "благодiяння" Дмитро Iванович i опинився у приймальнi по розгляду скарг, пропозицiй i побажань трудящих Окружного виконкому, де на той час завiдуючим був Захар Борисович Гутчин. Серед багатьох того дня вiдвiдувачiв Гутчин упiзнав сивi вуса й окуляри академiка. - Що трапилося, Дмитре Iвановичу? - Образили мене, Захаре Борисовичу. Ось тут усе написано. Гляньте. - Ми обов'язково розберемося в усьому. А ви, професоре, iдiть собi й заспокойтесь. Ми вас про все повiдомимо. Вчений пiшов, а Гутчин, вибравши час, узявся до його справи. В листi йшлося про речi дуже й дуже тривожнi. На Дмитра Iвановича зводив бруднi наклепи новий директор заснованого ним музею. Яворницького, цього невгамовного збирача старовини, звинуватили у викраденнi музейних експонатiв. Захаровi Борисовичу належало взяти на себе весь тягар: довести очевидне безглуздя наклепiв. Попереднє знайомство з академiком надавало Гутчину певної переваги в боротьбi за чесне iм'я Яворницького. Голова Окружного виконкому, старий бiльшовик Iван Андрiйович Гаврилов без вагань прийняв правоту вченого й вагу доказiв завiдуючого приймальнею. Але музей... Вимагати спростування, бодай вибачення перед його засновником вiд тогочасних начальникiв вiд науки було б безглуздо. Лише вказiвка з Києва, з народного комiсарiату освiти, могла вплинути на чиновничкiв з музею. Тим часом дiйшло до вилучення у Яворницького особистих речей. Iван Андрiйович усе ще не полишив сподiвання вплинути на директора музею авторитетом представника Радянської влади. Спроби не мали успiху. Залишалося заручитись пiдтримкою наркома освiти республiки В. П. Затонського. А потiм довелося звернутися ще й до наркома внутрiшнiх справ товариша Балицького. Пiсля розмов з наркомами Гутчин повертався до Днiпропетровська в доброму настрої. Справа Яворницького закiнчилася на користь академiка. Аж нi. Захар Борисович вiдкрив пiдписаний знайомою рукою конверт: "Низько вклоняюся Вам, дорогий Захаре Борисовичу, й дуже прошу Вас сказати менi, коли б я мiг побачити Вас персонально. Всiєю душею Ваш Д. I. Яворницький". Не потрiбно бути Шерлоком Холмсом, аби зрозумiти - не вiд гарного життя написав професор цього короткого листа. Негайно вирушив до нього завiдуючий приймальнею. На цей раз до академiка пiдступалися з iншого боку. Готували "замах" на господу Дмитра Iвановича. Мiстом котилася чергова кампанiя. Парканоборцям не давала спокою висока цегляна огорожа двору Яворницьких. Не знаю, з яких уже там мiркувань виходили противники парканiв та огорож, а для старого вченого то була чергова спроба зруйнувати його внутрiшнiй свiт. Адже все за тiєю огорожею - i садок з крислатою яблунею, i простий дерев'яний стiл - було справою його рук. То про яку "класову природу" огорожi могла йти мова? В тихому садку, в товариствi академiка затишно почували себе гостi. Бували тут Максим Рильський, Остап Вишня, академiк Кримський, художник Струнников, мати Лесi Українки - письменниця Олена Пчiлка. За цю огорожу ходили до академiка кобзарi... Саме її зiбралися руйнувати прихильники боротьби з парканами. - Так i без дому ще мене залишать,- скаржився Дмитро Iванович Гутчину. На захист iнтересiв старого вченого знову став Iван Андрiйович Гаврилов. За його особистим розпорядженням садибу Дмитра Iвановича було залишено незайманою. 1936 року Захар Борисович перейшов працювати до театру. Та дружби з академiком не припинив. Взаємна приязнь ставала з часом сильнiшою. Досвiд, знання Д. I. Яворницького надзвичайно цiнували актори й режисери. Саме в цей час Гутчину спало на думку сфотографувати вченого. Розпис стiн створював якийсь особливий настрiй в домi. Дмитро Iванович сидiв бiля столу, працював над словником. Бiлий лiтнiй костюм i добрий гумор господаря сприяли задумовi гостя, налаштовували на веселу розмову: - А що, Дмитре Iвановичу, як я вас сфотографую? - Це воля ваша, не заперечую. Так i з'явилося декiлька аматорських фото, якi допомогли працiвникам музею в експозицiї кабiнету Яворницького в його меморiальному будинку. В останнi роки друзi помiчали якусь особливу самотнiсть академiка. На думку Гутчина, причиною її були родиннi незгоди. Над усе цiнували в театрi невтомний талант оповiдача, котрим був надiлений Яворницький. До нього приходили порадитись, коли ставили iсторичнi твори, п'єси з народного життя. Академiк, за свiдченням Захара Борисовича, тримав на письмовому столi уламок зеленого малахiту з гробницi Тамерлана i берестянку з золотим пiском. - Це,- пояснив господар,пiсочок з могили кошового отамана Сiрка. На пораду до вченого приїздили театральнi дiячi Грузiї. У Тбiлiському театрi iменi Коте Марджанiшвiлi готувалася до постанови п'єса "Богдан Хмельницький". - А вас не лякає,жартував з гостями Дмитро Iванович,- що я - "уламок феодалiзму"? З чиєїсь не дуже легкої руки мiсцева преса не вгавала. Ярлики з такою ж щедрiстю паплюжили iм'я академiка. Та це не заважало акторам. Коли режисер Днiпропетровського театру iменi Шевченка I. М. Кобринський ставив "Богдана Хмельницького", Захар Борисович звернувся до Яворницького. Були потрiбнi пiснi та приказки запорiзьких часiв. Дмитро Iванович проспiвав "Запорожцi, ви славнi молодцi" та "А наш пан отаман". Спiвав тихим, але приємним голосом. Потiм записав приказки: "Ось махрець-тютюнець, для вас садив, щоб курили та пихкали, радiли та чмихали", "Ось табак для всiх собак, хто совiсть не має, нехай приступає", "Хто курить, той дурить, хто нюхає, той чорта слухає". Всi приказки увiйшли до спектаклю. Їхня остання зустрiч сталася наприкiнцi лiта 1940 року. Захар Борисович саме збирався до Москви у справах театрального товариства. Зайшов попрощатись. Дмитро Iванович побажав щасливої дороги, просив зайти пiсля повернення. Але тiй зустрiчi не судилося вiдбутися. Повернувшись, Гутчин дiзнався про смерть Яворницького. _ЖИВИЙ В УЯВI НАРОДНIЙ _ __ _ЗАПОРОЗЬКИЙ ПИСАР[71]__ _ Зустрiлися два днiпровськi лоцмани та й повели мiж собою розмову про Яворницького. Один з них i каже: - Ти чув, що Яворницький помер? - Чув, та не дуже вiрю,- вiдповiв другий. - Чому ж не вiриш? - Тому, що Яворницький характерник. Он що! - А що це? - А те, що вiн тiльки про око людське вмер, а справдi живий. Вiн, кажу тобi, може у що завгодно перевернутися, бо все знає, i все бачить, i все може зробити. - А де ж вiн тепер? - У Сiч переселився. Вiн усiх гетьманiв бачив, усiх кошових отаманiв знав, бував на їхнiх радах, знався з запорозькими характерниками. Через те його й прозвали запорозьким батьком. Ти бачив, скiльки вiн книг понаписував? - Нi, не бачив. - Е-е-е! Ну, що ж з тобою балакати - темна ти людина! - Я й справдi темний, бо не вчився, неписьменний. Так ото й розкажи менi, що вiн найголовнiше написав? - Про всiх запорожцiв iсторiю склав. Аж три книги одгрюкав! Та ще ж i книги якiї Кожна з них пуд ваги має. Нiяк не менше - сам пiдiймав. Так отож, щоб тi пудовi книги написати, треба було вiк жити в Сiчi. I вiн там жив i тепер там вештається - до всього придивляється, до всього прислухається i все собi щось записує, а потiм складав отакенну тобi iсторiю. Там усi запорожцi в нього виведенi. - Ну, а як же вiн ото знається з кошовими отаманами, коли їх уже немає? - Скажу тобi й за це. Недавно був я в Капулiвцi. Сидимо з одним дiдом пiд повiткою, балакаємо про всяку всячину. I про Яворницького, згадали i про кошового Сiрка. Так отой чоловiк менi й розказав: "Дивлюсь, каже, а бiля Сiркової могили надвечiр сидять двоє. Хто б ти думав? Сiрко i Яворницький. Кошовий Сiрко був при повнiй амунiцiї, а Яворницький такий, яким ми його бачили в човнi на Днiпрi,- в капелюсi, з цiпком у руках. Вуса в обох - вниз, по-козацькому. Ось Яворницький i каже Сiрковi: "Ану, Iване, склич сюди своє козацтво!" Тодi Сiрко як свиснув, як тупонув ногою, так аж глина посипалася в хатах. Думали, то землетрус, аж воно Сiрко команду давав. Враз, як з-пiд землi, вивалили запорожцi. На них червонi жупани, синi шаровари, зброя виблискує - все аж горить. Зiбралися козаки, i всi хоч зараз тобi - в похiд на орду або на турка готовi. Яворницький пiдiйшов до одного, до другого, вдивляється їм у очi, лапає їхнi широченнi плечi, милується запорожцями, щось питає, жартує. Смiх, як грiм, гоготить. Аж тут де не взявся Рєпiн. "Ану, стiйте, козаки! Пождiть хвилиночку. Я ось вас на олiвець вiзьму". Яворницького вiн посадив за писаря, одягнув його в iнше вбрання, поставив бiля нього кошового Сiрка. А далi все - запорожцi; хто сидiв, хто стояв, хто горiлку пив - усi були при якомусь дiлi. Оце якраз тодi вони й складали пресмiшного листа до турецького султана. А писав отого листа сам Яворницький. - А ти читав того листа? - Нi, не читав. - Ну, якщо ти й листа не читав, i не чув про нього, то який же ти лоцман? Де ти вирiс? Зайди в музей та прочитай. Ти знаєш, що такого листа нi один гетьманський чи навiть царський писар не змiг досi скласти! Так ото запорожцi та й сам Сiрко попросили, щоб Яворницький сiв за писаря та утнув їм так, щоб у султана мурашня за спиною полiзла. О! На це вiн був великий мастак. Так отой художник Рєпiн зняв їх на картину i зробив так, що Яворницький i Сiрко стали паче як невмирущi. Їх тепер знає весь свiт. Вони й тепер появляються iнколи на Сiчi... ЧАРОДIЙНЕ ВЕРЦАДЛО_ _ Яворницький знав багато чужоземних мов. Та й не тiльки чужоземнi мови знав, а добре розумiв i чортячу мову. Кажуть лоцмани, що бачили, як вiн розмовляв з тими чортами, якi водяться в Днiпровських порогах. Ото, було, тоне Яворницький в Днiпрi, а чорти - тут уже, як вродилися. Зразу ж його пiд руки хапають, рятують, скорiше до берега виносять. А чому чорти в нього на послугах? Вiн такий, що може хоч якого хочеш чорта заставити служити собi, помагати в його дiлi. А все йде вiд того, що Яворницький, кажуть, характерник. А це, коли хочете знати, такi люди, якi у вогнi не горять, у водi не тонуть, нiяка шабля їх не бере, i жодна куля не проб'є. Кажуть, що такi характерники були в Сiчi. Ото перевернеться в сокола, полетить до ворога, все розвiдає, все дiзнається, а тодi - як ударять запорожцi по ордi, так їхнi поганi голови, як ота капуста з качанiв, летять. У Яворницького було таке верцадло, яким вiн мiг бачити навколо себе за декiлька кiлометрiв. Вiн бачив, що дiється на великiй глибинi пiд водою, бачив, що твориться в небi. А вiдкiля воно все це пiшло? Отож вiд того, що Яворницький перейняв усе вiд старих запорожцiв-характерникiв, якi знали потаємнi думки людей. Запорозькi характерники могли непомiтно для стороннiх залазити й вилазити з геть зовсiм зашитого мiшка, вiдмикати будь-якi замки одним дотиком руки, без ключiв. Вони без остраху брали в руки розпеченi ядра, кулi, могли вмить перевертатися у вовкiв, хортiв, котiв. Умiли привертати до себе вiру людей, бо мали в собi силу: знали, чим лiкувати тяжкi хвороби, вмiли напустити й страху на людину. Часто характерники й допомагали людям у бiдi, нещадно карали ворогiв, боронили покривджених. Могли й причаровувати красуню. Найвидатнiший запорозький характерник був козак Мамай. Той усе мiг. Цей Мамай був намальований у прихожiй Яворницького: сидить вiн по-турецькому, грає на кобзi, а бiля нього вся амунiцiя i кiнь стоїть на припонi. Кажуть ще й таке: Яворницькому дуже таланило в розкопках. Вiн знайшов у селi Михайлiвцi-Апостоловiй двадцять шiсть золотих речей, багато срiбних, бронзових та мiдних усяких штук з давнiх часiв. Там вiн знайшов i золотий перстень з драконом. А чому йому так таланило? Бо вiн же характерник. Було, вийде в степ, пiдiйде до могили, а за ним юрба копачiв сунеться, От вiй гляне туди, гляне сюди, а потiм рукою тиць у землю: "Ось тут копайте!" I що ж - копають день, копають нiч i докопуються до того, що в когось пiд лопатою - дзелень! I виймають скарб, та не абиякий, а казани з грiшми, скринi, а то й барила iз золотом. З отим верцадлом Яворницький нiколи не розлучався. Воно йому правило за пiдзорну трубу. Гляне в оте верцадло, а перед ним летять на баских конях Богун, Сiрко, Наливайко. Похука вiн на те верцадло - як вилетять iз Сiчi козаки, як поженуться за ордою та як почнуть лупцювати ворога, аж трiски летять. Або крутне тим верцадлом, щось шепне до нього - враз появилася Сiч. Тут i бандурист гопака грає, а бiля нього навприсядки такого викаблучують запорожцi, що аж земля гуде, пилюга хмарою знiмається. Дивиться Яворницький i всмiхається, бо дуже любив вiн запорожцiв. Те верцадло правило йому й за компас. Воно показувало, де шукати слiди запорожцiв i куди треба йти, щоб з шляху не збитись. I куди тiльки воно його не водило! Кажуть, що його цар заслав у Туркестан. Був Яворницький i в Середнiй Азiї. I що ж? Де б вiн не був, скрiзь вишукував щось дороге його серцю, щось цiкаве про запорожцiв. Вiн скрiзь збирав старовину, привозив цiлi лантухи всякої всячини до музею. Одного разу вiн доскочив з верцадлом аж до Царгорода. I де тiльки його не носило з тим верцадлом! А проте Яворницький казав: верцадло само по собi - нiщо, якщо не знаєш науки. До булави треба й голови! ЄГИПЕТСЬКА МУМIЯ I чого тiльки не було в тому музеї, де за найстаршого був Яворницький. Там i шаблi, i вози, i картини, навiть золото й срiбло, викопане з могил, люди бачили. Не було тiльки мумiї, що ото зроблена з неживої людини. Де ж її дiстати? Хай би попи не обдурювали людей, нiби тiльки святi в землi не тлiють. Наука може зробити так, що тiло якого завгодно мертвого чоловiка буде як живе. Яворницький давно хотiв роздобути оту мумiю. I дiйшли до нього чутки, що в Єгиптi їх хоч греблю гати. I вирушив вiн у той далекий край - Єгипет. Довго iшов пiшки, їхав на верблюдi. Дивиться, а навколо все пiрамiди та пiрамiди, гострi та високi, i все кам'янi. Коли приїхав до Єгипту, то про це дiзналися жерцi. Як тiльки вони довiдалися, що якийсь чужинець хоче роздобути мумiю, зразу ж сказали: "Е, нi! Зась!" Та Яворницький був упертий чоловiк, вiн як ото що надумав, то зробить. От вiн i каже: "Давайте менi мумiю!" - а жерцi йому: "Не дамо". Та коли вже побачили, що з ним важко змагатися, тодi порадилися мiж собою i захотiли його погубити. Отож вони сказали: "Добре, вiддамо тобi мумiю, тiльки в пiдземному храмi богинi Iзiди, серед ночi, пiсля служби". З Яворницьким було двоє друзiв. Вони вiдмовляли його, просили, щоб вiн схаменувся, не йшов на це, та Яворницький тiльки всмiхнувся: "Нi, я пiду, менi жерцi не страшнi!" Тодi з ним пiшли i його вiрнi друзi. Уже скоро пiвнiч. Пiдiйшли втрьох до пiрамiди в умовлене мiсце, нiякого входу в пiрамiду нiде не видно. Аж ось загурчало, загудiло - розсунулися кам'янi плити. Через розчиненi дверi видно якесь наче сяйво. Яворницький пiдiйшов до перших дверей. За другими дверима стояв натовп жерцiв. Вони були в багатому й розкiшному вбраннi. Звiдти пахло чи то чебрецем, чи то ладаном i було чути якийсь наче спiв. Жерцi стояли бiля столу й на мигах кликали пiдiйти до них ближче. Вони йшли до другої кiмнати, держали в руках мумiю i заманювали Яворницького до себе. Та вiн розгадав їхнi лихi намiри й далi не пiшов, а став показувати руками, щоб жерцi винесли мумiю в першу кiмнату. Тi довго не хотiли виносити, хитали головами й крутили носами, а потiм таки винесли мумiю в першу кiмнату i головний жрець уже простяг її до Яворницького. Та вiн розгадав загадку i став задкувати. Одступає назад, а за ним iде жрець, i так аж до дверей. Коли це почувся грiм, трiск, шум, i стiни стали зсуватися. Яворницький з вiрними друзями вискочив з пiрамiди перед тим, як вона зачинилася. Мумiя була в його руках. А в цей час де не вiзьмуться хоробрi запорожцi! Вони й виручили свого писаря з бiди. На другий день пiшли оглянути те мiсце, куди вони входили до пiдземного храму. Та скiльки не шукали - нiде його не знайшли. I поїхав тодi Яворницький з своєю мумiєю до Катеринослава. НЕ ДЛЯ ПСА КОВБАСА Ото коли в Катеринослав наскочили махновцi, то тягло їх у музей, як мух на мед. Чому? Там же зберiгалися золотi речi та всяка коштовна зброя. Отож i кортiло песиголовцям погрiти свої бруднi руки. Махно був хитрий, а Яворницький ще хитрiший. Вiн не боявся нi царя, нi мiнiстрiв, нi самого Махна. I таки добре обдурив його. Ось iде Яворницький, а до нього пiдскакує ад'ютант Махна й питає; - Правда, Що в музеї висить шабля запорозького полковника Гладкого? - А хоч би й правда, то що? - Бережiть! Побачить Махно - забере! Яворницький одразу зметикував: "Якщо про цю шаблю дiзнався Махно - треба її сховати". Подався вiн у музей, схопив шаблю Гладкого i сам сховав її в пiдвалi, закидав усяким мотлохом. Ось пiдлiтає на фаетонi Махно до музею. - Де шабля Гладкого? - Ходiмте, покажу. Привiв Яворницький Махна до одної вiтрини, ткнув пальцем у поржавiлу, без рукiв'я шаблю i каже: - Оце вона! - Не може бути! Менi казали, що шабля Гладкого покрита золотом, а це шматок iржавого залiза! - Для кого iржаве залiзо, а для музею - скарбi Хоч як Махно гримав на Яворницького, та нiчого з того не вийшло, вiн таки не показав коштовної шаблi. Як дiзналися ж махновцi, що їхнiй "батько" вийшов з музею без золотої шаблi, аж скипiли. "Ну, нiчого,- кажуть,- все одно вона буде наша!" Їм хтось сказав, що шабля знову появилася в музеї i висить у залi проти скляного даху. Тодi бандити вирiшили викрасти її. Залiзли вони вночi на дах, вийняли в ньому шибки й стали на мотузках спускати залiзнi гаки, щоб виловити запорозьку шаблю. А Яворницький теж не дрiмав. Вiн ще звечора помiтив, що махновцi чогось гасають бiля музею. Пiд ту саму нiч Яворницький укупi з сторожем пiшли в засiдку. Надiли теплi кожухи, здобули десь валянки i всю нiч вартували. Чують - брязь на даховi скло. Зирк, а зверху вже лазять махновцi. Гаки на мотузках спускають. - Зразу видно, чиї це синки до нас у гостi лiзуть! - пошепки сказав Яворницький сторожевi.- Aнy, Iване, схопи менi отого гака! Сторож швидко пiдбiг, схопив гака i з ним до Яворницького. А той узяв того гака i пiдчепив ним важелезну статую Христа. - Ну, хлопцi, сiпайте, тягнiть угору! Сiпали вони, сiпали, тягли ту мотузку, тягли, а гак нiяк не пiддається, навiть з мiсця не ворухнеться, неначе за нього сто чортiв вчепилося. Яворницький i каже сторожевi: - Ти бач, якi мудрагелi, шаблю захотiли! Не для пса ковбаса - не для кота сало! - Кидайте мотузку, ходiм вiдцiля! - сказав хтось з махновцiв. - Та й справдi! - озвався другий.- Де ви бачили, щоб у Яворницького можна було щось вирвати! Тiкаймо, мабуть, скорiше, бо як застрянемо з цими гаками, то наробимо собi лиха. Та довелося їм тiкати ранiше. Ще вдосвiта професор почув приглушений гуркiт гармат. Незабаром вiд махновцiв i слiду не лишилося. Катеринослав визволила Червона Армiя. ЧАРIВНИК СЛОВА_ _ На обласнiй конференцiї письменникiв у Днiпропетровську у 1965 роцi мене познайомили з новою для мене людиною. Скромний, низенький, худорлявий, трохи зiгнутий лiтами сивенький дiдусь, якому вийшло вже за вiсiмдесят рокiв, але вiн був ще досить рухливий, допитливий i мав добру пам'ять. Це - днiпродзержинський лiкар Олекса Васильович Коваленко. Iм'я його стало вiдоме широкiй лiтературнiй громадськостi. До декади української лiтератури й мистецтва в Москвi вийшла в свiт у перекладi на українську мову невеличка, вишневого кольору книжечка - найвидатнiший лiтературний пам'ятник Київської Русi "Слово о полку Iгоревiм". Цей поетичний переспiв належить перу старого Коваленка, який п'ятдесят рокiв свого життя вiддав охоронi здоров'я людей, захоплюючись одночасно й українською лiтературою. Майже сорок найкращих рокiв свого творчого життя цей самовiдданий трудiвник вiддав вивченню та перекладу "Слова" на українську мову. Олекса Васильович вдалим вiршованим переспiвом "Слова" надав йому чарiвного звучання. Лiтературну працю Коваленка високо оцiнили. - Скажiть, будь ласка, Олексо Васильовичу,- звернувся я до нього,- чи ви часом не знали академiка Яворницького? - Як то не знав! Знав, та ще й добре. Менi довелося слухати його лекцiї з археологiї, якi вiн читав для вчителiв, не раз я був у музеї, вдома в Яворницького, приносив йому записанi народнi пiснi, перекази, окремi слова. Я навiть бiльше вам скажу: тисяча дев'ятсот п'ятого року менi довелося в нього переховуватися вiд жандармiв, якi ганялись за мною, мов хорти за зайцем. - Цiкаво, може, розкажете, як це було, - Це довга штука. Давайте iншим разом. - Тодi, будь ласка, заходьте до мене, i там докладно поговоримо про це й про вашi творчi взаємини з Дмитром Iвановичем. I ось до моєї квартири завiтав гiсть з Днiпродзержинська. Невеликий на зрiст, худорлявий, скромний, привiтний дiдусь з палицею i портфелем в руках. На ньому благеньке пальто та кашкет захисного кольору. Його тут знають як людину великої душi, талановиту, гуманну, з щирим i добрим серцем. - От я й прийшов. Затримався трохи, бо довго писав свої спогади, якi вам обiцяв. Взяв було перо, почав пригадувати про мої зустрiчi з Яворницьким, а сльози заливають очi - важко... Декiлька разiв брався писати, нарештi перемiг емоцiї, написав, вiзьмiть, може, використаєте. - Дуже дякую, радий, що принесли спогади. I тут Олекса Васильович розповiв, як його разом з земляками-революцiонерами рятував Яворницький в своєму музеї. - Як я вже казав, мене, за участь в революцiйному русi, переслiдували жандарми. Я вiд трьох сiл був обраний делегатом на Всеросiйський з'їзд Селянської спiлки в Москвi. Про це ви можете прочитати в цiй книзi, що я принiс з собою: "Революцiя на Українi 1905 - 1907 рокiв", Тут, на шiстсот шiстдесятiй сторiнцi, про все, що я розповiдав, сказано. Полiцейський наглядач Поручка погрожував вчинити надi мною розправу. Дякуючи побратимам, я вчасно вислизнув з його рук. Куди ж податись? Прибув у Катеринослав. Зайшов до музею Поля, зустрiв Яворницького, розказав йому про свою гiрку долю. Дмитро Iванович повiв. мене в пiдвальне примiщення музею. Там стояло лiжко; вiдкiлясь узялася подушка, одiяльце. "Оце ваша кiмната,- каже вiн,- живiть тут собi на здоров'я i не бiйтесь нiчого; будьте як у себе вдома". I зажив я там, як у бога за пазухою. Як же я безмiрно був вдячний йому! Згодом туди попав ще один мiй земляк - вчитель Iван Маркович Чорнойван, який уже вiдбув три роки поселення (висилку) до Сибiру, а тепер знаходився "на положении неблагонадежного элемента", що його в усякий час могли цапнути "блюстители покоя". Сам вiн з Новомиргорода Херсонської губернiї. Хоч i в затишному мiсцi переховувався О. В. Коваленко, але серце кликало на волю. I вiн iнколи з ризиком для : життя ви