ходив з пiдвалу. Бувало так, що вночi, вибравшись з пiдвалу музею, О. В. Коваленко гайне в Кам'янське, а там, на квартирi доброзичливого лiкаря О. Я. Сахнепка, де зберiгався його селянський одяг, переодягнеться i тодi пробирається до близьких його серцю сiл: Романково, Аули тощо. А десь через два-три днi, знову вночi, повертається до пiдвалу музею. Дмитро Iванович знав: Коваленко i Чорнойван лишилися в скрутному становищi, за душею - нi копiйки. I хоч про це його "утриманцi" не говорили, але вiн здогадувався i подбав про них. Часто й густо через прибиральницю музею Марiю Попову присилав їм обiд i вечерю. А щоб без дiла не сидiли, вчений приносив їм для переписування свої твори - лексичний матерiал, потрiбний вченому для складання українського словника. Настала весна. Десь в кiнцi березня 1906 року О. В. Коваленко з документами лiкаря О. Я. Сахненка та з своїми друзями Чорнойваном i М. О. Ткаченком вночi вирушили на пристань, а звiдти пароплавом взяли курс на Київ. Цим самим вони дезорiєнтували агентiв полiцiї i благополучно зникли з їх очей. Спогади Коваленка свiдчать про тепле ставлення Д. I. Яворницького до людей, якi в своїх серцях плекали революцiйнi iдеали. Бачачи, що натрапив на живого свiдка, який може додати невiдомi фрагменти з життя дорогої менi людини, я став докладно розпитувати його про дiяльнiсть Дмитра Iвановича за дореволюцiйних часiв. Олекса Васильович Коваленко вперше побачив Яворницького ще 1903 року в Катеринославському вищому гiрничому училищi на загальноосвiтнiх курсах, якi органiзували висококвалiфiкованi викладачi навчальних закладiв мiста. Це було пiд час лiтнiх канiкул. Дмитро Iванович читав там цикл лекцiй з археологiї. Олекса Васильович працював тодi фельдшером у колишньому Слов'яно-Сербському земствi, Катеринославської губернiї. їдучи у вiдпустку, вiн зупинився в Катеринославi, зустрiв знайомих учителiв i, коли дiзнався вiд них, що в той день Яворницький має читати чергову лекцiю про розкопки могил, пiшов i собi послухати вiдомого лектора. Дмитро Iванович почав з пiснi: Ой у полi могила З вiтром говорила: "Повiй, вiтре буйнесенький, Щоб я не чорнiла, Щоб я не марнiла, Щоб на менi трава росла, Росла й зеленiла". Такий початок одразу прикував увагу аудиторiї i змусив насторожитися. А лектор казав далi: - Всi ви гадаєте, що могила не може говорити, що фрагмент пiснi, який я навiв, лиш поетичний зворот, вислiв її творця, українського народу. Так i я колись думав. А насправдi воно не так. Могила може розмовляти не тiльки з вiтром, а й з людиною, тiльки треба вмiти розумiти її мову. I слiд сказати, що мова могил - кришталево чиста, правдива... Про минуле нашого краю ми довiдуємося з писаних пам'яток - лiтописiв, мемуарiв - та з усних переказiв, пiсень, але змiст цих джерел може бути не досить об'єктивний. Це залежить од власних уподобань тих, хто писав, вiд настроїв, методiв оцiнки тощо. Могила не зрадить, не обмане i все збереже, що взяла на схов. Вона доведе вам матерiальними, археологiчними документами - хто, яка людина тут лежить, якого вона племенi, розкаже про уподобання небiжчика, домашнiй побут, звичаї, релiгiйнi вiрування, художнiй хист, про її сусiдiв. Лекцiї Дмитро Iванович читав простою, зрозумiлою всiм мовою, без жестикуляцiї, але ж глибоко западали його слова в серця слухачiв. - Давно те дiялося,- згадував Коваленко.- Пам'ять не зберегла в усiй оригiнально-неповторнiй красi всiх його овiяних любов'ю оповiдань, але змiст їх пам'ятаю i досi. Було, слухаєш, i не наслухаєшся, i боїшся, що ось-ось замовкне раптом цей милий, часом пройнятий смутком, то знову веселий, жартiвливий голос надзвичайного лектора... Таким знали Дмитра Iвановича i потiм, коли вiн розповiдав екскурсiям про експонати, зiбранi в музеї. Коли ж хтось з екскурсантiв про щось спитає, у його вiдповiдi вiдчувалася не тiльки велика ерудицiя, а й велика любов до всього, що зiбрано в музеї. Не раз потiм казали ми мiж собою: як то добре було б, якби зробити грамзапис його розповiдей. Яка б це чудова пам'ятка лишилася наступним поколiнням - працiвникам музею i його вiдвiдувачам! Будучи активним збирачем фольклорного та лексичного матерiалу, Олекса Васильович частенько бачився з Дмитром Iвановичем i в музеї, i в господi вченого. Випало йому бути присутнiм i тодi, коли в Дмитра Iвановича гостював Панас Карпович Саксаганський, пiд наглядом якого саме тодi готувалася вистава "Отелло". Але найбiльше запам'ятав Коваленко урочистий вечiр 1913 року в зв'язку з тридцятирiчним ювiлеєм лiтературно-наукової дiяльностi професора Яворницького i слово ювiляра. - Прослухав я оце всi доповiдi вашi,- сказав Дмитро Iванович,- та й думаю собi: немає в свiтi кращого чоловiка, як Дмитро Iванович Яворницький! Який вiн хороший, талановитий, розумний! Як би добре було жити на свiтi, коли б усi люди були такi, як Дмитро Iванович... Переглядаючи свiй доробок на рiдному полi, на всiх його дiлянках, скажу вам по правдi: Яворницький як письменник- не вартий доброго слова; Яворницький як археолог - так собi; Яворницький як людина - годилося б бути далеко кращим; Яворницький як iсторик - iсторик поганенький; Яворницький як збирач археологiчного матерiалу, i особливо фольклору,- па цьому полi я таки зробив багато. Але ж дякувати за це треба не менi одному. Велику роботу в цiй галузi виконав гурт людей - учителi, лiкарi, фельдшери, службовцi рiзних установ, студенти тощо. Я їм безмежно вдячний за їх безкорисливу й благородну роботу, роботу без принуки, а вiд щирого серця, з доброї волi. Ось тут їх треба згадати добрим словом, подякувати за допомогу в збираннi скарбiв матерiальної, а головне, духовної культури, i слiд сказати, що всi цi скарби взято з первiсних джерел, з цiлинної етнографiчної товщi, де вони ще зацiлiли в усiй оригiнально-первiснiй красi. Кiлька слiв скажу про мої iсторичнi працi. Передi мною лежав незайманий перелiг, а орачiв - як кiт наплакав. I я писав, орав цей перелiг, як умiв. Багато в моїй роботi огрiхiв, але я знаю, що пiсля моєї роботи вийдуть на це поле новi ратаї з новими, кращими плугами, i зорють його без огрiхiв, i не судитимуть мене, старого, за мої невiльнi провини, а, може, ще й спасибi скажуть. Дмитро Iванович дуже цiнував i любив О. В. Коваленка. Вiн писав до нього: "Любий i дорогий Олексо Васильовичу! Я без кiнця буду вдячний, якщо ви справдi вiзьмете на себе труд зiбрати колекцiї солi та окам'янiлостi для музею. Коли випаде у Вас вiльний час, приїздiть до мене i покажiть менi Ваш ясний лик! Хочу Вам подякувати за Вашу прихильнiсть до науки. Низенький Вам уклiн, i од усього серця кажу: спасибi! Ваш Д. Яворницькит"[72]. _НЕ ЗАРОСТАЄ НАРОДНА СТЕЖКА__ _ Коли слухаєш тих, хто знав Дмитра Iвановича Яворницького, знайомишся з релiквiями старовини, що їх зiбрав вiн, читаєш його численнi науковi працi й художнi твори, перед тобою постає чарiвний образ ученого й людини з щедрим серцем, бентежною вдачею i крилатим розумом. Дмитро Iванович найменше дбав про себе й для себе. Його особисте життя поступалось перед невтомною працею над iсторiєю, археологiєю i лiтературою. Вiн докладав усiх сил, щоб здобутки матерiальної i духовної культури стали надбанням людей вiд плуга й верстата, щоб героїчне минуле нашого народу будило в сучасникiв почуття гордостi за своїх славних предкiв i любов до Вiтчизни. Своїм подвижницьким життям, невтомними пошуками скарбiв сивої давнини академiк Яворницький здобув заслужену шану й любов народу. Ще 1929 року у Велико-Хортицькому районi на Запорiжжi виникло нове село - Яворницьке. Автор цiєї книжки зацiкавився iсторiєю села. Виявилося, що в ньому живе тепер 60 сiмейств. Дехто з теперiшнiх жителiв працював з Яворницьким в археологiчнiй експедицiї, що дослiджувала територiю Днiпрогесу. Отож тридцять п'ять рокiв тому селяни вирiшили назвати iм'ям ученого своє нове село, яке було перенесене iз зони затоплення в iнше мiсце. Чимало його старожилiв ще й досi добрим словом згадують ученого. 10 жовтня 1940 року на засiданнi Полiтбюро ЦК КП(б)У розглянуто питання про увiчнення пам'ятi академiка Яворницького. Наступного дня Указом Президiї Верховної Ради УРСР Днiпропетровському iсторичному музею надано iм'я Яворницького, а також передбачено встановити йому надмогильний пам'ятник. У будинку, де жив i працював академiк, iсторичний музей заснував бiблiотеку, до якої ввiйшло кiлька тисяч власних книжок ученого. В кiмнатах будинку залишилися картини, старовинний одяг, архiвнi матерiали, якi належали iсториковi. Спiвробiтники музею вивчали листування Дмитра Iвановича, впорядковували багатющий архiв. Давно чекали днiпропетровцi цiєї радiсної подiї. Третього листопада 1988 року бiля будинку Д. I. Яворницького зiбралися шанувальники Запорозького Писаря. У супроводi кобзарiв, якi виконали героїчний козацький марш, усi завiтали в курiнь Д. I. Яворницького. Тут пiсля тривалого капiтального ремонту було вiдкрито меморiальний Будинок-музей. Не можна було без хвилювання слухати на мiтингу виступ Катерини Литвиненко, яка у 1935 роцi прийшла помiчницею у цей дiм. I як вiдгомiн минулих лiт прозвучали тут жартiвливi пiснi, вiршi i розповiдi у виконаннi артистiв театра iм. Т. Г. Шевченка, з якими вчений дружив i щедро допомагав їм у творчiй працi. На урочистостях звучали старовиннi українськi народнi думи та пiснi, якi свого часу зiбрав етнограф i фольклорист Яворницький. З любов'ю попрацювали на реставрацiї будинку художники пiд керiвництвом Вячеслава Юрченка. Працiвники музею з великою любов'ю зiбрали матерiал про життя, наукову та громадську дiяльнiсть Яворпицького. Вiдновлено його робочий кабiнет, усе тут зберiгається так, як було за життя вченого. В меморiальнiй кiмнатi виставлено оригiнали документiв, науковi працi, якi характеризують його як видатного дослiдника iсторiї запорозького козацтва, археолога, фольклориста, етнографа, лексикографа, письменника й прогресивного дiяча. Оглядаючи меморiальний будинок вченого, гiсть може побачити багато рiдкiсних картин кiнця XIX - початку XX столiття, їх створили художники В. Бондаренко, П. Баришнiков, М. Васильєв, С. Василькiвський, К. Вроблевський та iншi митцi. Окрасою кабiнету є портрет Д. I. Яворницького. Його ще в 1920 роцi малював Ф. Красицький. Коли старший науковий спiвробiтник меморiального Будинку-музею А. Перкова дає пояснення до цього портрету, то каже: "Сучасники розповiдають, що, дивлячись на Дмитра Iвановича, можна було дiзнатися про нього все: слов'янин написав на його обличчi мрiйливiсть i лагiднiсть, ученик - зосереджену увагу, наполегливiсть, трудове життя - цiлеспрямованiсть та енергiю, поет i художник слова - натхнення, а народ - безмiрну доброту". Знаючи особисто вченого, з цим не можна не погодитись! Мiж цими документами бачимо диплом про закiнчення Харкiвського унiверситету, диплом магiстра, конспекти лекцiй з росiйської iсторiї, якi вiн читав колись у Московському унiверситетi. У вiтринi лежать майже всi друкованi працi вченого, що стосуються iсторiї Запорозької Сiчi, грамота Академiї наук УРСР про обрання у квiтнi 1929 року Яворницького дiйсним членом Академiї наук. Увагу вiдвiдувачiв привертають фотографiї, портрети й погруддя дiячiв української та росiйської культури, з якими Дмитро Iванович спiлкувався, приятелював, пiдтримував творчi зв'язки; серед них - I. Рєпiн, Л. Толстой, В. Стасов, В. Гiляровський, М. Коцюбинський, Леся Українка, М. Лисенко, М. Рильський, М. Самокиш, О. Потебня, корифеї українського театру. Тут же портрети А. Луначарського, М. Скрипника, Г. Петровського, якi високо цiнували дiяльнiсть iсторика. Серед багатьох документiв, що свiдчать про велику науково-громадську працю Яворницького, тут можна побачити афiшi, програми його виступiв з лекцiями в робiтничих районах Катеринославщини, в Полтавi, Харковi, Кременчуцi, Лубнах та iнших мiстах України. Дмитро Iванович зiбрав величезну колекцiю старовинних речей, але все Це вiн подарував музеєвi. Окремо пiд склом лежить подяка вченому 24 вересня 1902 року вiд Катеринославського наукового товариства за передачу в подарунок музеєвi власної колекцiї. В окремiй рамцi вивiшено Указ Президiї Верховної Ради УРСР вiд 11 жовтня 1940 року про увiчнення пам'ятi Яворницького. За короткий час кiмнату-музей вiдвiдали тисячi шанувальникiв ученого. Зараз у Будинку-музеї Д. I. Яворницького щонедiлi виступає кобзар I. П. Скотаренко. Цим самим продовжують славну традицiю Яворницького. Пригадую: найчастiше кобзарi грали на верандi, яку нинi вiдновлено в українському стилi. Дмитро Iванович любив i побалакати й поспiвати з гостями. А розмовляв вiн чудесно. Мова у нього барвиста, соковита, образна, пересипана українським гумором. Людно буває в затишнiй кiмнатi, де все нагадує про того, хто все своє довге життя присвятив служiнню рiдному народовi. Будинок славного iсторика тепер знову ожив. Сюди йдуть i старi, й молодi - всi, хто любить свiй народ, шанує його минуле, живе його сучасним й думає про його майбутнє. _ПIСЛЯСЛОВО__ _ Книжка "В пошуках скарбiв" - данина незабутньому Дмитровi Iвановичу Яворницькому. З його iм'ям пов'язано дбайливе вивчення нашого минулого й невтомне збирання пам'яток сивої давнини. Численнi вiдгуки на книжку в пресi та в приватних листах, а також той факт, що перше й друге видання "В пошуках скарбiв", якi виходили в Києвi, швидко розiйшлися, свiдчать про те, яке дороге нашому народовi його минуле i як вiн цiкавиться всiм тим, що пов'язано з його iсторiєю. Авторовi приємно, що його книжка в якiйсь мiрi спонукала окремих ентузiастiв до самостiйних пошукiв пам'яток матерiальної культури нашого минулого. Ось, наприклад, що пише вчитель з мiста Комунарськ на Луганщинi Олександр Сергiйович М'ягченко: "Прочитавши вашу книжку "В пошуках скарбiв", я звернув свою увагу ось на що: Д. I. Яворницький усе своє свiдоме життя присвятив науцi. Вiн дуже вболiвав за музейними скарбами, збирав їх скрiзь, навiть там, де нiхто їх не мiг би здобути. I все це вiн робив для музею, для народу. Менi дуже закортiло також зробити щось добре для музею, якому надано його iм'я. I ось я згадав, що в селi Бiленькому, на Запорiжжi, два роки тому я бачив картину М. I. Струнникова "Козак на дозвiллi". Прикладаю з неї фото. Як ви думаєте, чи варто поїхати менi на розшуки цiєї картини? Чекаю вiд вас листа". Автор цiєї книжки негайно написав до вчителя М'ягченка листа й попросив його докласти всiх зусиль, щоб розшукати картину вiдомого художника. Незабаром надiйшла радiсна звiстка. Картину М'ягченко знайшов па горищi в хатi дев'яностолiтнього дiда Коваленка i привiз у Днiпропетровський iсторичний музей. Пiд час уважного розгляду рiдкiсного твору одного з кращих учнiв Рєпiна - Струнникова - в очi впав напис художника внизу картини: "1921 р. М. Струнник, с. Бiленьке па Запорiжжi". Це тiльки один випадок, який свiдчить про те, що розшуки народних скарбiв тривають далi. Але таких прикладiв можна було б навести багато. Досить сказати, що за останнi 20 рокiв до музею передано сотнi й тисячi нових експонатiв, значно збiльшився й потiк вiдвiдувачiв музею. Багато читачiв, ознайомившись з моїми спогадами про життя й дiяльнiсть Яворницького, приїжджали до музею, щоб на власнi очi побачити скарби, якi зiбрав наш подвижник науки. Чимало знайшлося й таких, що вирушили у подорож по Славутi до Днiпрогесу, а звiдти - в Капулiвку, аа могилу Iвана Сiрка, потiм до Сторожової могили, куди недавно перенесено його прах. На адресу автора надiйшов лист iз Москви вiд вiдомого росiйського письменника Корнiя Iвановича Чуковського: "Спасибо, дорогой Иван Максимович, за превосходную Книжку. Я так увлекся ею, что прочитал ее всю, не отходя от стола. Вы нашли для нее очень завлекательный стиль - драматизировали каждый эпизод, придали максимальную эффективность каждой ситуации. Образ замечательного украинского ученого встает как живой. Могу себе представить, как счастлив был Илья Ефимович Рєпин, если бы мог прочитать вашу книгу. Это не только биография Д. И. Яворницкого, это биография созданного им музея плюс очерки по истории Украины. Особенно дорога мне глава "По следам запорожцев". На этой картине двое моих знакомых- Гиляровский и Кузнецов Николай Дмитриевич... Особенно приятно было, что книга написана по-украински, хорошим живым языком... Словом, я должен поздравить вас с большой литературной удачей. Пожалуйста, передайте привет вельмишановному Максиму Тадейовичу. Ваш К. Чуковский". Все це спонукало автора працювати далi над книжкою, доповнити її новими нарисами, якi б ще глибше вiдтворили образ нашого, можна сказати, народного академiка, його невсипущу працю. Книжка виходить з передмовою покiйного М. Т, Рильського i познайомить читача не тiльки з життям та дiяльнiстю Яворницького, а, до певної мiри, й з iсторiєю рiдного краю. Автор висловлює подяку всiм, хто прислав свої вiдгуки, спогади, побажання й поради до нового видання книжки, [1] Э в а р н и ц к и й Д. И. По следам запорожцев. - СПб, 1898. - С. 173. [2] Там же - С. 175-176. [3] Там же - С. 177. [4] Там же - С. 178. [5] Там же - С. 179 [6] Фруменков Г.Г. Узники Соловецкого монастыря - Архангельск, 1968 - С. 62 - 67. [7] Эварницкий Д. И. По следам запорожцев - С. 184. [8] Там же - С. 306. [9] Эварницкий Д. И. Малороссийские народные песни, собранные в 1878 - 1905 гг.- Екатеринослав, 1906 - С. 651. [10] Эварницкий Д. Й. Запорожье в остатках старины и преданиях народа - СПб, 1888 - Ч. 2 - С. 76. [11] Эварницкий Д. И. История запорожских козаков - СПб, 1895 - Т. 2 - С. 305. [12] Там же - С. 306. [13] Мусiєнко П. Штурм Дюнкерка//Україна, 1970 - N19. [14] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман войска запорожского низовых Козаков - СПб, 1894 - С. 94 - 97. [15] Оповiдання "Слiпий боян" i "Українськi чорти" друкувалися в книжцi Д. I. Яворницького "По следам запорожцев". [16] У нарисi використано живi розповiдi Д. I. Яворницького пiд час екскурсiй по музею i на Днiпрi, а також його твiр "Запорожье в остатках старины и преданиях народа". [17] Оригiнал листа до П. Я. Новицького зберiгається в архiвi ДIМу. [18] Государственная библиотека СССР им. В. И. Ленина, рукописный отдел, ф. 178, N 8304, ед. сб. 25. [19] Хоткевич Гнат Мартинович - український радянський письменник, артист, мистецтвознавець. Народився у Харковi. Закiнчив Харкiвський полiтехнiчний iнститут (1900). З 1896 року виступав з концертами як бандурист. 1927 року заснував капелу бандуристiв у Полтавi, з 1934-го вiв клас бандури в Харкiвському музично-драматичному iнститутi. [20] Мова йде про художню капелу кобзарiв, якою керував тодi на Українi Михайло Панасович Полотай. [21] Вересай Остап Микитович (1803 - 1890) - вiдомий український кобзар. Походив з крiпацької родини. Жив у селi Сокиринпях, на Полтавщинi. На четвертому роцi життя ослiп. П'ятнадцятирiчним юнаком пiшов у науку до кобзарiв. Мав добрий голос та слух i блискуче опанував кобзарське мистецтво. В його репертуарi було багато iсторичних, побутових, сатиричних та жартiвливих пiсень. Вересай виконував народнi думи: "Як три брати з Азова втiкали", "Невольницька", "Дума про бурю на Чорному морi", "Про удову i трьох синiв", "Дума про Хведора Безрiдного" та "Отчим". Улюбленою пiснею Вересая була сатирична народна пiсня "Про правду й неправду", за виконання якої кобзаря не раз заарештовували. Вересая добре знав Т. Г. Шевченко, який подарував йому "Кобзаря". У 70-х роках XIX ст. постать Вересая привернула увагу вчених, композиторiв i художникiв. 1873 року його запрошено до Києва для виступу на засiданнi Пiвденно-Захiдного вiддiлу Росiйського Географiчного товариства. Творчою працею Вересая постiйно цiкавився М. В. Лисенко. У 1875 роцi вiн органiзував кiлька прилюдних концертiв кобзаря в Петербурзi. Традицiї Вересая розвивали М. С. Кравченко та багато iнших українських кобзарiв. [22] Пiддубний Iван Максимович (1871-1949) - український радянський спортсмен, професiональний борець. Заслужений артист РСФСР (з 1939), заслужений майстер спорту СРСР (з 1945). Народився в селi Богодухiвцi Золотонiського району Черкаської областi в селянськiй сiм'ї. В 1893-1896 роках працював вантажником у Севастополi i Феодосiї. З 1897 року почав виступати на цирковiй аренi як атлет-гирьовик та борець. За сорок рокiв не програв жодного чемпiонату. Здобув свiтове визнання як "чемпiон чемпiонiв". Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора в 1939 роцi. [23] Наш край. Збiрник праць з археологiї, iсторiї та музеєзнавства. Днiпропетровськ, 1.97i1, с. 82. [24] Южнорусская областная сельскохозяйственная промышленная и кустарная выставка в Екатеринославе, 1910 г. Изд-во Екатерино-славского губернского земства, 1912, с. 206. [25] Рогов В. Я. История статуи медной//Простор.1976.- N 4. [26] Ватченко Г. Ф. Бiльшовичка//Зоря.1967.8 берез. [27] Шубравська М. М. Д. I. Яворницький.- К., 1972.С. 99. [28] Козачковський Андрiй Осипович (1812-1899) - переяславський повiтовий лiкар. Т. Г. Шевченко познайомився з ним у Петербурзi в 1841 роцi, часто гостював у Козачковських, особливо в 1843-1845 pp. Тут вiн лiкувався, написав свої безсмертнi твори "Наймичка", "Кавказ", "Заповiт" та iншi. Козачковський матерiально пiдтримував Шевченка тодi, коли той був па засланнi. Поет присвятив йому вiрш "А. О. Козачковському" (1859). [29] У Днiпропетровську по вулицi Севастопольськiй, 10, жив старий лiкар-ларинголог Панько Петрович Зунченко - це син П. I. Зуйченка. Вiн стверджував, що рукопис автобiографiї ї. Г. Шевченка весь час зберiгався в їхнiй сiм'ї, а в 1906 роцi, коли про це довiдався Д. I. Яворницький, рукопис перейшов до його рук, а потiм - у музей. [30] Яворницький Д. I. Матерiали до бiографiї Т. Г. Шевченка.- Катеринослав, 1909.С. 23. [31] Там же.- С. 45. [32] Колосов В. Активне Шевченкове слово//Зоря.- 1967.- 8 берез. [33] Южная заря.- 1914.27 февр. [34] У цьому нарисi дещо використано з матерiалу М. Розумного "Пам'ятник", вмiщеного у книзi "Вiнок великому Кобзаревi" (Днiпропетровськ, 1961, с. 112 - 116). [35] Iсторiя мiст i сiл УРСР. Днiпропетровська область.- К., 1969.- С. 876. [36] Листи зберiгалися в особистому архiвi фотографа М. Залiзняка, а потiм, десь у 70-х роках, вiн подарував їх IМФЕ. [37] Оригiнал цього листа весь час зберiгався в архiвi Лисавети Павлiвни Тушкан (м. Київ), а в кiнцi 1963 року вона передала його Київському Центральному республiканському архiву. [38] Цей собор i нинi височить на березi Самари. Його взято пiд охорону держави. В ньому в 1978 роцi вiдкрито вiддiл народного i декоративно-прикладного мистецтва Днiпропетровського художнього музею. Експонати привертають увагу жителiв нашої країни та зарубiжних туристiв. [39] Репин И. Сокровище русского искусства.М., 1949.Т. 2. [40] Яворницкий Д. И. Как создавалась картина "Запорожцы"//Художественное наследство. И Е. Репин.-М.; Л., 1949.- Т. 2.С. 74. [41] Позував для постатi цього хлопчика син Рєпiна - Юра. [42] Поруч з величезним козаком, написаним з професора Рубця, стоїть худий, високий козак з похмурим обличчям у хутрянiй шапцi. Для цiєї постатi позував артист Ф. I. Стравинський. [43] Це означає, що на голову надiвали макiтру i по нiй пiдстригали волосся. [44] Цього бурсака Рєпiн писав не з живого Мартиновича, а з його маски, знятої з обличчя молодого художника. Коли в Академiї мистецтв робили форму з голови Мартиновича, вiн усмiхнувся, цю усмiшку було зафiксовано у гiпсi. Маска попала до рук вiдомого українського художника О. Сластiона. Рєпiн побачив у нього цю маску й попросив передати йому, щоб написати бурсака в його "Запорожцях". [45] Така люлька була в музеї. Яворницький казав про неї: "Ось бачите, яка люлька - сюди з фунт тютюну влiзе. А такий козак, як Тарас Бульба, викурював її за один раз". [46] Алексеев Г. П.- колишнiй катеринославський губернський предводитель дворянства, нумiзмат, мав величезну колекцiю козацької старовини, влiтку жив у своєму маєтку в Котiвцi Катеринославської губ., а взимку - в Петербурзi, був у чинi гофмейстера царського двору. [47] Яворницкий Д. И. Как создавалась картина "Запорожцы" // Художественное наследство. И. Е. Рєпин.-М.; Л., 1949.-Т. 2.- С. 98-105. [48] Великий Рєпiн I. Ю. багато зробив для України. Пензлю генiального художника належать картини "Українська селянка" (1880), "Портрет Т. Г. Шевченка" (1888), "Запорожцi пишуть листа турецькому султановi" (1880 - 1891), "Українське весiлля" (1928) та багато iнших. Його першi життєвi враження були пов'язанi з Україною: акварель "Бандурист" художник намалював у 15 рокiв. [49] Всi листи, про якi йде мова в оповiданнях "Гопак - танок запорожцiв" та "Як народились славнозвiснi "Запорожцi", опублiкованi в рiзних джерелах. Дослiдниця М. М. Шубравська встановила, що 43 листи художника (iз 60) опублiковано 1952 року науковими спiвробiтниками Третьяковської галереї Н. Г. Галкiною i М. Н. Григор'євою (див. И. Е. Репин. Письма к художникам и художественным деятелям. М., 1952); 7 листiв Яворницького до Рєпiна (iз ЗО) надрукував 1962 р. Б. С. Бутник-Сiверський (див. Репин и Украина. Письма деятелей украинской культуры и искусства к Репину, 1896 - 1927); останнi 23 листи опублiковано М. Шубравською. Радуга.- 1967.- N 10.- С. 154 - 169. [50] Гиляровский В. Москва и москвичи.- М., 1957.С. 87. [51] Спогади про Лесю Українку.- К., 1963.С. 494. [52] Тут помилка: Яворницькому тодi було 55 рокiв. [53] Українка Л. Твори.- К., 1956.- Т. 5.С. 573, [54] Телешов Н. Д. Избр. соч.: В 3 т.- М., 1956.Т. 3.- С. 19 - 20. [55] Центральный государственный архив Октябрьской революции СССР, ф. ЮИ - 3, 1900, ед. хр. 1, ч. 12 Бл, 95 об. [56] Лисенко О. М. В. Лисенко: Спогади сина.К., 1957. [57] Зберiгається в архiвi ДIМу. [58] Коли будували Днiпрогес, цю плиту зняли зi скелi, перевезли до села Микольського i встановили на березi Днiпра, де вона стоїть i досi. [59] IЛ АН УРСР, ф. 37, од. зб. 264. [60] Зберiгається в архiвi ДIМу. [61] Там же. [62] Там же. [63] Там же. [64] IМФЕ, ф. 30-2, од. зб. 38, арк. 3. [65] Там же, ф. 30 - 2/13. [66] Оригiнали листiв, про якi йде мова в оповiданнi "Путiвка в життя", зберiгаються у власному архiвi О. В. Бодянського. [67] Оригiнали листiв з оповiдання "Напутнiй тост" зберiгаються в архiвi Д. I. Яким'юка. [68] ЦНБ АН УРСР, рукописний вiддiл, ф. 1, 22031, арк. 3. [69] Т а м же, арк. 4. [70] Мартен, 1925, N 11, с. 14. [71] Пiсля першого видання книжки "В пошуках скарбiв" автор одержав сотнi листiв од учителiв, учених, робiтникiв, колгоспникiв i студентiв. Були серед них i легенди та всякi перекази, що вiдбивали образ Д. I. Яворницького в народнiй фантазiї. Деякi з цих легенд подаються у цьому роздiлi. [72] Спогади О. В. Коваленка i його листи зберiгаються у власному архiвi автора цiєї книжки.