Леонiд Смiлянський. Михайло Коцюбинський ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I. СОНЦЕПОКЛОННИК "Сонце! Я тобi вдячний. Ти сiєш у мою душу золотий засiв - хто знає, що вийде з того насiння? може, вогнi?" М. Коцюбинський. "Intermezzo". Наче пiсня в степу - самотнiй. I степу кругом - без берегiв... Жита... Пшеницi... Ячменi. Хiба де озерце причаїлося в хлiбах наче острiв. Попереду на один крок - рухлива тiнь вiд бриля. Та хiба сховаєшся вiд нього, сонця, пiд солом'яним селянським брилем!.. Та й пащо?.. Близько - нi душi. Було десь село i потонуло за шовковим вiвсяним обрiєм. Одну мить обвiває вiтер духом раннiх гречок - цвiтуть десь далеко, в долинi. Потiм - сумiш чебрецю, полину, бур'янiв... А над головою дзвенить i не падає жайворонок. Вiн раптом спиняється. Навкруги нiкого, але звиклим вухом вiн чує вдалинi шум, суєту. I вiдразу помiчає: за кiлька гонiв пливуть щосили у ячменях до нього три бiлi клубки. А-а... знайшли!.. Сьогоднi, iдучи в поле, вiн не гукнув їх, як завжди, ї ось вони самi знайшли його - три великi пухнастi вiвчарки. I ось уже вони бiля нього, припадають, розпаленi i знеможенi вiд спеки, до обнiжка. Найбiльший - Оверко - качається по травi, iншi два засмалюють на сонцi довгi тонкi язики. Хвилину вiн дивиться мовчки на собак. Потiм рушає далi обнiжком, захований по груди в колосся. I його бiлi невтомнi супутники раптом зриваються, забiгають наперед, мчать знову навперегiн i поринають у хвилях запашного прибою. Так вони продовжують свiй щоденний польовий обхiд. Десь про нього згадує родина, з докором хитають головою друзi, хвилюється чиєсь чуле серце, думаючи про нього, шукає випадку для iнтриги чернiгiвський губернатор. А до восьмого дiловодства департаменту полiцiї мчить термiнове донесення начальника губернського жандармського управлiння: "Состоящий под негласным наблюдением сын титулярного советника Михаил Михайлов Коцюбинский сего 4 июня 1908 года отбыл в неизвестном направлении". "Отбыл в неизвестном..." Ха-ха-ха... Сонце ще високо, i вони нескоро закiнчать свої щоденнi мандри безмежним полтавським морем. В кононiвському маєтку Чикаленка - нiкого з господарiв. Сам вiн у Києвi, в справах, родина - за кордоном. Гостевi повна свобода залишатись на самотi. Коцюбинський радий. Цей рiк урожайний на рiзнi прикростi. Вони злiтались без кiнця-краю, щоб позбавляти його спокою, рiвноваги i не дозволяти сiсти за роботу. Люди теж чимало йому надокучили. Вони заслужили на те, щоб йому заманулось на самотi вiдпочити вiд їх пiсень... В маєтку є економка, що досить справно, хоч i не зовсiм дiєтично, годує гостя, та ще якась далека стара родичка Чикаленкова, що заступає господарiв. Вiн їх майже не зустрiчає i не почуває у тiм потреби. Серед низин, ланiв i в величезному старовинному парку, посадженому ще руками крiпакiв, стiльки спокою i тишини, що Михайло Михайлович часто спиняється зачарований i довгими хвилинами не рушає з мiсця. А коли ввечерi, вiдгулявши з своїми одчайдушними супутниками вiсiм годин серед ланiв, вiн повертається до маєтку, почуває себе майже юнаком. Вiя вбирає в себе дикi запахи полiв i проймається сонячним настроєм. Нiхто йому не потрiбен; вiн рано вкладається спати - один у величезному будинку серед парку - i пiдводиться рано, лише з-за обрiю вихоплюється сонце. П'є молоко, з'їдає снiданок i кличе супутникiв. Вони починають свою щоденну мандрiвку серед ланiв. За часiв крiпацтва кононiвська садиба належала вiдомому пановi Лукашевичу. До нього не раз приїздив Шевченко, що гостював верст за тридцять звiдси в Рєпнiних. Часто, заходячи до будинку, Коцюбинський з якимось особливим почуттям шаноби думав про те, що, певно, крiзь цi дверi проходив колись великий Шевченко... Першi днi вiн страждав вiд утоми, яку привiз сюди з собою. Тепер вистачало вiльних годин, але бракувало снаги, щоб сiсти за роботу чи бодай читати книжки, їх було тут немало. I тiльки нашвидку проглядав газети. А проте сили вiдновлювались Незабаром вiн писав своїм друзям: "Тут, живучи природою, навчаючись у неї, я й сам стаю спокiйнiший i чистiший..." До того ж - вiн був певен - тут нiхто не здiйснює за ним гласною чи негласного "надзору".. Вiн може почувати себе вiльно!.. Коли Чикаленко повiдомив, що сам не зможе цей час жити в своєму маєтку, Коцюбинський охоче погодився приїхати сюди в гостину. Тут йому нiхто не заважатиме. Була й ще одна причина, що примусила приїхати сюди - нереальнiсть його намiрiв вiдпочити на пiвднi. Ось уже скiльки рокiв вiн збирається за порадою лiкарiв до пiвденного моря ремонтувати своє давно зламане здоров'я. Даремнi мрiї! Зараз вiн не має в кишенi й кiлькох карбованцiв, щоб купити новi калошi: старi розлiзлись i в них небезпечно ходити. Хочеш чи не хочеш, а доводиться задовольнятися й цим... Одного разу - вiн писав листа до неї, своєї чудесної подруги, що з нею листувався потай вiд усiх,- хтось наближався до нього. В парку затрiщали кущi, i через хвилину бiля альтанки стала постать. Вона нагадала Коцюбинському знайомi образи. Це був високий селянин у дранiй сорочцi й коротких полотняних штанях, колись давно фарбованих фiолетовим чорнилом. - Що ви хочете, друже? - Шукаю панночку... Його босi ноги привернули увагу Коцюбинського. Вони були в синцях, подряпанi, бруднi. Ревматичнi пухлини робили ступнi майже такими ж широкими, якими вони були завдовжки. На праву п'яту вiн не ступав: мабуть, проколов у кущах. - Панночки немає... Зараз немає. Вона виїхала. Селянин винувато всмiхнувся. Вiн бачив, що невiдомий пан пише, отже - не слiд йому заважати. - Ось!.. - показав вiн. - А-а... розумiю... Селянин принiс розкiшний букет польових квiтiв, щоб продати панночцi. Михайло Михайлович узяв iз його зашкарублих, схожих на картоплини, пальцiв квiти i раптом вiдчув себе серед запашних польових вiтрiв. У кишенi знайшов дрiбне срiбло. Пошкодував, що бiльше не мав чого дати. Селянин, дякуючи i хитрувато всмiхаючись, пiшов. - Заждiть... Той обернувся на мiсцi i ждав. - Куди поспiшати... Розповiдайте, як живете... Селянин знов хитрувато усмiхнувся. Може, пан щось випитує... - Заходьте, як будете на селi, подивитесь... Вiн сказав, як його прозивали. Потiм занурив руку глибоко в кишеню вузьких штанiв з сирового полотна, аж перехилився вбiк, i дiстав щiпку тертого тютюну. Висипав па долоню. Вибрав з нього крихiтки смiття i затис тютюн у своїй величезнiй жменi. Так i пiшов з затиснутою жменею, пасучи по сторонах очима - чи немає якого занесеного вiтром папiрця на цигарку. В пана на столi - газети i папiр, але вiн остерiгся просити. Квiтiв вiн принесе ще: певне, в пана є кому дарувати цю дурницю, нарвану, до речi, на панських ланах. А далi його не стало видно. Тiльки трiщав чагарник понад ровом за штахетами парку. Потiм оддаля розiтнувся його веселий свист. Вiн досконало, по-парубоцькому, навiть з деякими фокусами, висвистував спiвану в тутешнiх селах пiсню "Ти, дiвчино-калино..." Михайло Михайлович засмiявся сам до себе. В нього промайнула думка: вони обидва старцi, але кожен жебрачить по-своєму... Вiн повернувся до альтанки й дописав листа "Менi здається, що я не прощався з тобою, що бажання твоїх пестощiв, твого поцiлунку ще не згасло". I далi вiн писав, що допiру придбав величезного букета для неї i в думках передає цi квiти їй. "Нехай дивитимусь на них у себе на столi i нехай захоплює менi вiддих у грудях при самiй згадцi про тебе". I пiдписався, як у багатьох листах до неї, "Твiй комiк". Як не хотiлося йому в ту хвилину думати про щось iнше!.. Селянина, що принiс квiти, вiн не зустрiчав бiльше. Квiти давно зiв'яли й посохли в альтанцi. Потiм хтось їх викинув звiдти. Але намiр пiти на село, замiсть щоденної подорожi ланами, в нього залишився. Вiн хотiв бачити цього селянина i розмовляти з ним. Така нагода випала незабаром, хоч i в занадто важких обставинах. Одного разу серед ланiв його розшукав хлопець, що завжди ходив для всiх на пошту. Його надiслала економка. "Приїхав якийсь пан i чекає на нього. Просив розшукати гостя. Вiн теж спинився в маєтку. На обличчi Михайла Михайловича невдоволення. Нiхто йому зараз не потрiбний. Вiн бажає бути сам... Але вiн - тiльки гiсть. Коли гукають, треба йти. - Зараз прийду. I таки не втримався - ще з годину блукав ланами i тiльки тодi, коли переконався, що настала обiдня пора, рушив назад. На нього дивився мiцно збудований чоловiк середнього росту, з розкiшною бородою; обличчя - з глибокими ясносiрими очима i стриманою усмiшкою. Це був Грiнченко. Тут же у вiтальнi звучно й якось недоречно смiялася стара господарева родичка, що чомусь чекала вiд вiзиту Грiнченка радiсного сюрпризу для Михайла Михайловича. Вони давно не бачилися. - Що - молитесь тут на сонце? - спитав Грiнченко. - Звичайно. Грiнченко всмiхався так, як тiльки вiн умiв - з нахмуреними бровами. З властивою йому впертiстю в манерi розмовляти, говорив: - Ну, менi зараз не до молитов. Вирвався з Києва на яких два тижнi i - на Полтавщину. Тут що не село, що не хутiр, то безодня роботи для кожного... Ось дивiться... Вiн показав на свої великi чемодани. - Тут повно... - Що ж тут - фольклор, етнографiя? - Тут,гоноровито всмiхнувся Грiнченко,- фольклор, етнографiя, антропологiя, кустарнi майстерства, фiлологiя, дiалектологiя - все життя народу тут... в моїх чемоданах... Розмовляв вiн захоплено, як певна себе людина. Багато було в життi такого, на чому схрещували мечi цi двоє широко вiдомих в країнi людей. Кожен з них засуджував iншого за погляди на речi, на якi кожен дивився по-своєму, їхнiм суперечкам було принаймнi п'ятнадцять рокiв. Перед обiдом вони вийшли до парку. Змiнили тему розмови, весь час уникаючи дискусiї. Розмовляли про дерева, квiти, на яких обидва добре зналися. Коцюбинський добре знався на квiтникарствi. Грiнченко чудесно знав народну термiнологiю по квiтникарству. Iнодi таки прохоплювалось: - Що ви тут читаєте? Коцюбинський намагається не всмiхнутись, вiдповiдаючи. - Оце прочитав статтю Плеханова про "Ворогiв" Горького. Ви часом не читали її? "Психология рабочего движения". Грiнченко зробив зневажливий порух губами. - Подiбну лiтературу я зневажаю. О!.. А цю квiточку ви знаєте, знаєте, як вона в народi називається? - Не маю уявлення... - На Полтавщинi її звуть...- I Грiнченко подав назву квiтки. Назва була соромiцька.А на Волинi вона має назву таку... Але й на Волинi цiй квiтцi так само не пощастило... - Бiдна рослина,- зауважив Коцюбинський i занотував обидвi назви до своєї записної книжки. - Що ж,- i Грiнченко з хитрою посмiшкою погладив свою пишну бороду,- народ наш неписьменний... Часто вiн припускається неделiкатностi. Народ треба вчити, йому потрiбна школа рiдною мовою... - Я теж вважаю.- i Коцюбинський заховав у кишеню записну книжку. - Тут, певне, багато дичини,- промовив Грiнченко.- Допiру зовсiм низько пролетiли качки. - Це крижнi. Мiсцевiсть тут низька. Дичини сила. - Цей повiт я мало знаю... Бачте, Михаиле Михайловичу, коли ви не заперечуєте проти рiдної школи, то не слiд вам виступати проти нашого проекту клопотання перед Державною думою... Не забули? Щоб Дума дозволила українську мову в школах... Здається, знову пролетiли качки, чи то пак... крижнi... Коцюбинський раптом спинився. Чорнi очi його вогко блищали i все обличчя порожевiло. - Борисе Дмитровичу, я можу тiльки повторити вам ще раз, що при теперiшньому складi Державної думи нема нiякої надiї на задоволення демократичних вимог українського народу. Хто поважає себе, той не звертатиметься з будь-якими проханнями до подiбної iнституцiї... Це принижує нас i не дає нiякої користi народовi. Вони пiшли далi. - Давно менi кортить,- продовжував Грiнченко,- зiбрати всю народну термiнологiю з ботанiки, поки ця змога не втрачена назавжди, i видати такий народний словничок. Вiзьмiмо квiтки: в їх назви народ вклав i свою поезiю. Мертва латинь, кiнець кiнцем, повинна буде поступитись мiсцем живiй i прекраснiй народнiй термiнологiї. - Пiдтримую, Борисе Дмитровичу. Потiм можна було б видати народний словник з птахiвництва... - Теж потрiбна й цiкава рiч,- вiдгукнувся той, нахилившись над криницею, щоб долонею зачерпнути холодної води. До обiду, хоч крiм двох гостей присутня була тiльки Чикаленкова родичка, з'явилися прихованi на всякий випадок пляшки з химерними iноземними етикетками. I стiл був багатший проти звичайного. Стара жiнка розпитувала Грiнченка про Київ, в якому давно не була. Вiн методично, в незмiнно повiльному темпi пережовував i ковтав їжу, потiм мiркував ще хвилину-двi i лише по тому вiдповiдав, їв вiн небагато i зовсiм не пив вина. Ще не любив, коли бiля нього палили цигарки. Коцюбинський не раз протягом обiду наповнював свiй келишок. Грiнченко пильно, хоч i непомiтно для iнших, приглядався до Михайла Михайловича i трохи дивувався: той мав непоганий апетит, охоче пив вино, хоч i був хворий на серце i шлунок. Грiнченковi були добре вiдомi чернiгiвськi подiї. Вiн знав, що Коцюбинському довелось зазнати стiльки прикростей, яких на його здоров'я було досить, щоб не встояти проти хандри, розпачу i повної байдужостi до їжi. Вiн думав зустрiти тут мiзантропа, а насправдi побачив iнше... Колись, рокiв сiм тому, в Києвi, в примiщеннi Антоновича, будучи письменником з молодою ще славою, Коцюбинський завзято засперечався з увiнчаним уже популярнiстю Грiнченком. Сперечалися довго, уперто про методи роботи серед українського народу. Грiнченко не забув про це. Щодалi з бiльшою тривогою приглядався вiн до свого давнього приятеля. I зовсiм не здивувався, а тiльки мовчки, сам про себе, образився, коли хтось iз приятелiв розповiв, як Коцюбинський висловився про критикiв i редакторiв "Нової громади", цебто й про нього, Грiнченка. Це було прикро. Адже вiн приписав його колегам з "Нової громади", а значить i йому, Грiнченковi, безпросвiтню тупiсть i сморiд гнилля. Про це вiн намагався не пам'ятати... Але не минав нагоди iронiзувати бодай з модного галстука Коцюбинського, називаючи його за очi українцем у європейськiй личинi. До маєтку Чикаленка Грiнченко заїхав на якийсь день чи два i скоро мав далi продовжувати свою подорож. Нiякi вмовляння на нього не впливали: своїх намiрiв вiн нiколи не мiняв. Увечерi обидва ходили ланами за парком. Приїзд Грiнченка вдерся несподiваним вiтром у спокiйну i тиху самотнiсть Коцюбинського. Але Михайло Михайлович тепер уже не бажав уникати розмови на злободеннi теми. Вiн сам розпочав дискусiю, прохопившись необережно в розмовi кiлькома словами про те, що не раз давав селянам читати Горького. - Горький справляє на них сильне i глибоке враження. Грiнченко нахмурився. - Це погано,- сердито зауважив вiн. - Люди захоплюються письменником, та ще великим письменником, а вас, Борисе Дмитровичу, це обурює... - Звичайно. Для даного випадку це зрозумiло, шановний мiй добродiю... - А для мене - нi. Цебто, я розумiю, але не можу з вами погодитися. - Нi, якраз ви, шановний мiй добродiю, не розумiєте... Не розумiєте, що для росiйського народу, можливо, Горький i корисний. Вiн вiдповiдає його духовi. А для українського народу, для нашого селянина-гречкосiя цей письменник непотрiбний i, коли хочете, шановний мiй добродiю, шкiдливий навiть. Можливо, росiйський народ i приведуть до перемоги люди, подiбнi до Павла, але на українському чорноземi, де все багатство в родючiй землi, в запашних, як оцi, луках,- тут важко собi уявити горьковського Павла. Для цього треба спочатку вiдiрвати наш народ вiд його прадiдiвської землi. Треба забрати в нього землю... - А хiба її ще не забрано?.. - Чекайте... Далi - треба привести нашого одвiчного ратая, що вiками опоетизовував свiй труд, на чугунку, до верстата, а цього вiн сам не хоче, всупереч вашому Андрiєвi Волику... - Справа складнiша,- заперечив Коцюбинський.- Але, якщо хочете... - Не так, неправильно, шановний добродiю, не туди ви дивитесь. Непотрiбний нам Павло, i українську жiнку неможливо уявити в образi Нилiвни. Вiн, народ, i сам упорається з ворогами, сам розбереться, хто його друг, а хто ворог. Головне для нього земля, i вiд землi нашому ратаєвi - жодного кроку... Забраний вiд землi, зведений з неї, вiн загине... - Але ж росiйськi робiтники не загинули... - Росiяни!.. У них не та земля, невдячна, неродюча. В них не виробився вiками чорноземний дух... Українцi ж, вiдiрванi вiд своєї ниви, загинуть як нацiя. Невже незрозумiле i непереконливо?.. - Звичайно, непереконливо. Ви, Борисе Дмитровичу, не бажаєте для України того, чого вже домоглися всi культурнi, передовi нацiї. Ви хочете, щоб колосальнi багатства лежали собi невикористанi в надрах України, щоб волами возили банатку i українку до портiв Чорного моря, бо чугунка смердить?.. - Ех, ви, шановний добродiю,- розвiв безпорадно руками Грiнченко,- та ми не проти чугунки, та тiльки не їй дано вести наш народ до кращої долi. М'яка поетична вдача українського ратая мiняється, як тiльки до рук йому потрапить шахтарський обушок, i змiна ця - на зле. I навiть мова наша в устах такої людини вже не та... I людина стає на шлях вiрної загибелi. - В чому ви це бачите? - В розпустi цих людей, в деморалiзацiї... Наш хлiбороб сам знайде шляхи до своєї долi. I не сумнiвайтеся - це буде путь милосердiя i любовi, а не насильства. Михяйло Михайлович згадав розправу вихвостiвських куркулiв з бiднотою. Ось уже кiлька рокiв тягнеться ця справа по царських судах, i нiяк не знайдуть понiвеченi вихвостiвськi злидарi у царського суду свого права. Коцюбинському хотiлось нагадати своєму опонентовi цi ще зовсiм не забутi епiзоди, але хiба цим можна було його переконати?.. Коцюбинський не бажав доводити дискусiю до можливої сварки, розумiючи, що Грiнченко однаково нiколи не визнає хибним свiй шлях. I щоб покiнчити з цим i повернутися до розпочатої теми, Михайло Михайлович промовив: - Горький очолює зараз, принаймнi в лiтературi, все, що є кращого, справдi революцiйного. Грiнченко враз спинився. Вiн нахмурився, примружив очi i, зневажливо розтягуючи кожне слово, гостро, дошкульним тоном вимовив: - Дякую... Красно дякую, добродiю український письменнику!.. Наша нацiя нещасна тому, що в нiй обдарованi справжнiм талантом саме такi люди, як ви... Вибачайте... I вiн рвучко повернувся до будинку i незабаром зник у парку, не оглянувшись i разу. Михайло Михайлович стояв на мiсцi, здивований i вражений. Вiн схаменувся, коли Грiнченко вже зник за деревами. Прикро й образливо було Коцюбинському. Вiдчув вiн, немов знову прокинулося в ньому його невгамовне серце, з такими труднощами ї такою дорогою цiною заспокоєне до цього. Серце, що завжди тримало його в своїх ненависних путах. I почував, що треба, i не мiг рушити з мiсця, щоб пiти i скласти пробачення перед своїм опонентом, якого мiг вважати тут за гостя. Вiн хвилювався i гнiвався на себе, що за довгi роки виховав у собi мiцну звичку бути завжди делiкатним i лагiдним з людьми. Ця звичка немовби неволила його, наказувала, незважаючи на думки й бажання. I вiн не мiг поводитись з людьми так, як пiдказувала його невгамовна душа. Серце й на хвилину не пускало його з своїх пут... Воно примушувало прислухатися до себе, пристосовуватись i карало жорстоко за неслухнянiсть. Вiн не забув випадку, як нещодавно довелося йому сперечатися досить гаряче i нестримно в кабiнетi у чернiгiвського полiцмейстера. Вiн вимагав, лаявся, погрожував ославити полiцмейстера на всю Росiю,- вiн не пiзнавав сам себе. I перед всесильним полiцаєм вiн здобув перемогу i домiгся дозволу на лекцiю, потрiбну для "Просвiти". Два днi пiсля того вiн не мiг звестися з лiжка, стогнучи вiд болю. Серце карало його за непокiрнiсть. "Ну, заспокойся, заспокойся",- в думках промовляв вiн, притискаючи долоню до грудей, i повертався поволi до маєтку. Ледве рухаючись, вiн зайшов до великого будинку посеред парку, де йому вiдведено було покої, i, виснажений, упав на лiжко. Будинок був порожнiй. В десяти кiмнатах вiн жив сам. I нiкому тепер було запалити йому свiтло й подати склянку води. Уночi, не заплющивши очей i на хвилину, вiн прислухався до стривоженого серця i думав про те, що все життя вiн примушений буде пристосовуватись до нього i немов жити для нього. А може, вiн помиляється? Може, вiн занадто закопався в свою самотнiсть i не помiчає справжнього життя? Може, помиляється вiн, влаштовуючи собi з панської ласки тут вiдпочинок?.. Ну, що ж, вiн пiде до людей i сам говоритиме з ними... Так настав ранок... Коли прийшла економка, Коцюбинський довiдався, що Грiнченко виїхав ще вночi, щоб встигнути до нiчного поїзда... Але вiн певнiше за економку знав причину несподiваного виїзду несподiваного гостя. Того дня Коцюбинський не пiдводився з лiжка. По лiкаря було далеко їхати, i Михайло Михайлович просив не турбуватися ним. Вiн завжди мав при собi на такий випадок краплi i пiсля них лежав годинами, мовчки, нерухомо, з заплющеними очима, немов у глибокому снi, хоч i не засинав. А коли через два днi пiдвiвся, в нього вистигло рiшення. До обiду вiн сидiв у парку на ослонi. Не виходив у поле, хоч почував себе знову при силi, i не гукав своїх постiйних супутникiв. По обiдi пiшов на село. Була недiля. Село розважалось на вулицi. На Коцюбинського звертали увагу, бо ще не знали його. Вiн не бував ще на селi. Цiлих два тижнi прожив у маєтку i не приходив до людей. Почував на собi зацiкавленi погляди. Тепер вiн щодня ходитиме до них! Тепер!.. Але в нього не було тут знайомих. Вiн ще пам'ятав iм'я селянина, в якого купив квiти. Ну, що ж, пiде спочатку до нього. Розпитався дорогу i рiшуче скерував туди свої кроки. Ще здаля помiтив, як люди через лiсу зазирають у двiр знайомого йому селянина. Тi, що проходили поблизу, спинялися, заглядали туди й собi. "Щось трапилось,- подумав Коцюбинський.- А може, в нього весiлля?.. Ото якраз потрапив на свято й на люди... А проте ще далеко до весiльних мiсяцiв". Здаля приглянувся до хати. Маленька, об однiм вiкнi на вулицю, кособока, вона була пiдперта двома сохами, а збита набакир стрiха була без жалю обсмикана. Бiльш нi до чого не встиг придивитися Коцюбинський, бо опинився якраз бiля ворiт, серед немало здивованих його появою людей. Вiн вiдсунув планицю, що правила за ворота, i спинився вражений. У дворi на призьбi сидiв знайомий селянин все в тих же вузьких полотняних штанях i перелякано затуляв обличчя руками. Урядник стояв бiля нього i бив навiдлiг селянина по обличчю. Тут же метушилася вагiтна змучена жiнка i, не перестаючи, вигукувала: - А боже ж мiй!.. А людоньки!.. Що ж це буде з нами!.. Побачивши раптом по-панському вдягненого чоловiка, залементувала дужче. Коцюбинський кинувся був обороняти знайомого, але урядник, стурбований появою пана, якого вiн зустрiчав у маєтку, сам покинув знущатися. Вiн побачив розгнiване i люте в цю хвилину обличчя Коцюбинського, виструнчився i, певне вважаючи його через вiйськовi вуса за офiцера, доповiв: - Казну обманює, ваше благородiє... Вражений Коцюбинський оглянувся на людей, що за ним i собi зайшли до двору. Хтось iз людей пояснив йому: - У дядька за недоїмку вчора ялiвку забрано i розписку дано, що недоїмки сплатив... А корова нiч перестояла у волостi та й дуба дала. Мабуть, проковтнула щось через недогляд. Так старшина наказав урядниковi одiбрати назад розписку. - Людоньки, рятуйте!.. - знову заголосила жiнка. - Ваше благородiє,- гарячився урядник,- за збиток казнi хтось же повинен одвiчати... - Суд розбере,- похмуро i з тихою злiстю вiдповiв Михайло Михайлович.- А про вас я доповiдатиму, де слiд, за бiйку,- глянув вiн на урядника i тихо пiшов. Iдучи з двору, почував, як знову стривожилось його серце. I довго ще чув дедалi глухiше розпачливе жiноче голосiння: "А людоньки!.. А що ж тепереньки бу-у-де?.." Того ж дня Коцюбинський склав речi i вже зiбрався був замовляти коней. Вiдпочинок втратив для нього свою принаду. Раптом розчинилися дверi i з шумом та вигуками, трохи напiдпитку - певне, з нагоди недiлi - увiйшов сам Чикаленко. - Не сподiвалися?.. - загукав з порога i потiм, вхопивши обома вогкими вiд поту руками холодну руку Коцюбинського, потягнув його через парк до своїх покоїв. Нiчого не лишалось, як продовжувати "вiдпочинок", З Києва Чикаленко повернувся не сам. В залi на Коцюбинського чекали двi дорослi панночки: Чикален-кова небога i її подруга по гiмназiї. Ще в дорозi вони нахвалялися Чикаленковi, що обов'язково визволять Коцюбинського з його дивної самiтностi. Незабаром їм довелося вiдмовитись вiд свого намiру: Михайло Михайлович заявив, що йому бiльш до вподоби ходити на прогулянку самому, йому дали спокiй. Навiть Чикаленко бiльше не набридав своїми занадто одноманiтними розмовами. Дiвчата казали, що вони не вiд того, щоб хоч вечорами розважатись розмовою, але Коцюбинський делiкатно вiдмовився. Сама присутнiсть зайвих людей у маєтку заважала йому, нервувала, i вiн думав про те, щоб поїхати до Леонтовича, який не раз запрошував до свого маєiку. Леонтовкч був багатий землевласник i капiталiст. З самого початку Коцюбинський не поїхав до нього, бо не хотiв опинитися серед суєти i людей, що могли бути в його маєтку. Крiм того, Леонтович, якому був заборгований Коцюбинський, допоминався вiд нього закладної, а вона не була ще складена, їхати без неї тепер було йому незручно. Тодi Михайло Михайлович остаточно зважився: вiн залишається в Чикаленка аж до кiнця мiсяця i навiть бiльше - разом з господарем вiн побуває в довколишнiх повiтах. Бракувало тiльки грошей. Вiн написав дружинi до Чернiгова, щоб вислала карбованцiв з десять. Щодо грошей, то хоч i був вiн акуратний та ощадливий, але нiколи не мав їх на свої навiть найпершi потреби. Чудесна була подорож степом кiлометрiв за двадцять до одного слiпого дивака-пана, їхали фаетоном без панночок: тi побоялися спеки. Михайло Михайлович мiг пряжитись на всякому сонцi, що давало йому тим бiльшу насолоду, чим дужче палило. Достигали неосяжнi ниви. Неначе в глибокiй задумi, хилився налитий колос. Щось обмiрковував дорогою Чикаленко. Його немолоде обличчя, з невеличкими вусами, було замислене. Вiн мовчав. Чикаленко був лiберальним паном, полюбляв бравiрувати своїм демократизмом i любов'ю до українського селянства. Фiнансував київську газету "Рада" i був одним з її редакторiв. До маєтку наїздив не так часто, бiльше жив у Києвi. До того ж мав ще один маєток на Херсонщинi. В Києвi мав знайомства серед iнтелiгенцiї рiзних вiдтiнкiв. Був одним з органiзаторiв "Товариства допомоги науцi i штуцi" i любив, щоб говорили про нього як про українського мецената. Тепер вiн хотiв показати Коцюбинському свого загадкового сусiда, про якого вже й ранiш було мiж ниви немало розмов. Помiщик Красовський, до якого вони їхали, зустрiв гостей, стоячи на ганку з довгою палицею в руках, без кашкета i пiджака. Вiн простягав їм руку, хоч гостi були ще крокiв за десять. Красовський був слiпий. Прозорий погляд його вiдкритих очей був звернений кудись над головами людей, i складалось враження, що Красовський бачить... Та це лише здавалося: три роки тому вiн втратив зiр i - назавжди. Коцюбинському було неприємно бачити слiпу людину, бо в нього самого в Чернiговi залишилась слiпа мати. Всi троє пройшли до вiтальнi. - Все по-старому? - питався Чикаленко. Тут вiн провадив розмову, а Коцюбинський лиш зацiкавлено слухав. - По-старому, як ранiш, дорогий.- I Красовський сумно хитав сивою головою. Вiтер крiзь вiдкрите вiкно ворушив його розкiшну сиву чуприну, i коли б не прозорi очi, вiн здавався б вродливим. - Бiблiю читаєте? - Апокалiпсис,- виправив Чикаленка господар,- апокалiпсис слухаю щоночi, дорогий мiй... Але - нещастя... Никифiр, лакей мiй... зовсiм спився i вже не читає менi. Нового лакея знайшли, молодого,- цей читає тепер, та вже не те... Никифiр сам вiрив у все, що читав. Вiн для себе читав, а я слухав. А цей для мене читає - без розумiння i вiри... Немає в нього, дорогий мiй, того почуття, що дає насолоду вiд читання. Важко менi тепер ночами... Перериваю читання i годинами сиджу мовчки, без слова i руху... Коцюбинський хотiв i далi слухати цi химери господаря, та Чикаленко почав розповiдати про виконанi ним в Києвi доручення Красовського. Сам старий вiд того часу, як ослiп, не виїздив з маєтку i взагалi не кидав своєї садиби й на кiлька годин. Родина покинула його й виїхала до столицi. Нервовi люди боялись ночувати в одному будинку з ним. Його безсоннi ночi, що минали за голосним читанням апокалiпсису, i його не зрозумiлi нiкому, майже iстеричнi вигуки по ночах наводили жах на родичiв, i вони бували в нього тiльки вдень. Вiн спав раз на добу - з ранку до обiду. Принесли легкої закуски, фруктiв i охолодженого вина. Чикаленко одночасно їв, запивав вином i розповiдав безперестану. Було помiтно, що Красовський слухав його з насолодою. Вродливе обличчя слiпого безперервно реагувало на всi новини, що йому розповiдалися. Вiн, вiдповiдно до слiв своїх гостей, то всмiхався. то насторожувався i немов завмирав, то кивав головою, стверджуючи почуте, розкривав захоплено рота i розтягав у сторони за давньою-давньою звичкою свої пишнi свiтлi вуса. При цьому очi його немов дивились над головами присутнiх, на стiни, з яких давно вже родичi познiмали й повивозили картини i там на вицвiлих шпалерах залишились лише темнi тiнi та гвiздки. Взагалi за родичами попливло все багатство Красовського, i в маєтку давно не лишилося золота, хiба що золотi рибки в акварiумi на верандi... Потiм, пiсля вина й закуски, Чикаленко, що таки неабияк розпарився вiд сонця й подорожi, попросився вiдпочити i пiшов десь на канапу. Коцюбинський зiйшов у сад, що здавався йому великим i привабливим. Сад i справдi був цiкавий i - на великий подив Михайла Михайловича - повен квiтiв, висаджених на добре впорядженi газони i просто понад дорiжками. - Для кого зберiгається i впорядковується цей чудовий куток? - запитував себе Михайло Михайлович.I незабаром побачив старого садiвника, що порався бiля грядок з квiтами. Коцюбинський пiшов просто до нього. Старий працював у Красовських ще з молодих лiт. Коцюбинський довiдався, що вiд пана є наказ ретельно доглядати за садом, пильнувати дерев i особливо квiтiв. За пановим наказом були збудованi великi теплi квiтники, де розводилися незнанi в цих краях рослини. Пан хотiв, щоб про його квiти була слава по всiх довколишнiх повiтах. Так пояснив панську примху садiвник. - А чи господар любив квiти i сад, коли мав зiр? - Нi, пане,вiдповiв садiвник,- не любив нiколи. Та й найменшої прихильностi до них не мав. Навпаки. вiн не раз умовляв стару панi, яка зараз у Петербурзi, щоб вона звiльнила мене з роботи, бо садiвник їм, мовляв, непотрiбний. Але панi не погоджувалась. А тепер пан викликає мене щодня i розпитується про квiти. Вiн навiть пам'ятає назви найцiкавiших сортiв i часто дарує їх своїм знайомим, що приїздять до нього, або розсилає iмениннi букети по сусiдах-помiщиках. У пана багато примх... Але то були не примхи. Коцюбинський уже збагнув слiпого пана. Квiтами вiн приваблював до себе людей, що їх хотiв чути коло себе якнайчастiше. Вiд гостей вiн довiдувався про все, що знали i про що чули вони. Михайло Михайлович не сказав про свої думки балакучому садiвниковi. Почастувавши його цигарками, вiн запитав: - А як вiн позбувся зору? - Вiд переживань. Кожен на його мiсцi захворiв би. Коли в дев'ятсот п'ятому пiшли непорядки по селах, почав народ бунтувати, то панову економiю палили чотири рази. Двiчi мало не згорiв сам Красовський - його врятувала челядь. Вчетверте, як пiдпалили стайнi з кровними орловськими рисаками та комори з пшеницею, то вранцi пана одвезли до лiкарнi. Казали, що вiн став несповна розуму. Та, мабуть, брехали: повернувся вiн при розумi, та темний, до очей якась вода пiдпливла й заступила йому свiт. То вже куди не возили - i по лiкарнях i по монастирях - не зарадило. Вiд тих часiв i не спить вiн ночами. Кажуть люди, якi бiля нього прислужують, що це вiн маєток стереже... Коцюбинський не мiг нiчого вiдповiсти. За давно виробленою звичкою вiн уже в думках вникав у внутрiшнiй свiт старого дивака i, здавалося йому, розумiв до кiнця цю людину. Тепер йому зрозумiло, чому не спить по ночах Красовський: боїться, що прийдуть мужики i знову пiдпалять маєток i спалять його самого. Сидячи в крiслi i слухаючи апокалiпсис, вiн, певне, прислухається до кожного звуку вночi, до кожного кроку поблизу, i жах проймає його, коли вiн не розпiзнає, кому належать несподiванi кроки... Розбурханий i знервований страшними химерами Iоанна Богослова, ночами вiн раз у раз зазнає жаху i панiчно борсається в своєму тiсному кабiнетi. I так кожної ночi в довгi роки, що минули, i майбутнiми, мабуть, недовгими вже роками. Вiн подякував садiвниковi, що з радiстю показав йому своє квiткове царство, i пiшов поблукати садом. Думки про Красовського не покидали його. Треба було трохи розвiятися. Коцюбинський вирiшив вийти з саду на поле, оглянути мiсцевiсть. Але, на великий свiй подив, йому не пощастило вийти: скрiзь був високий паркан з набитими вгорi цвяхами, що грiзно стирчали вгору. Але ж мусила десь бути хвiртка... Коцюбинський пiшов пiд парканом, шукаючи виходу. Вiн продирався крiзь чагарник у глухому кутку саду i раптом почув притишене гарчання псiв. Схоже було, що вони пожирали якусь їжу i, давлячись шматками, глухо гарчали. Михайло Михайлович хотiв повернути вбiк, але цiкавiсть перемогла. Вiн пройшов ще кiлька крокiв уперед, до останнiх кущiв глоду i бузини. Обережно .розгорнув руками густi гiлки i спинився вражений. За кiлька крокiв перед ним, у невеличкiй по площi високiй загорожi, стояв пан Красовський серед зграї великих зголоднiлих псiв. Лакей тримав високо на плечi лозового кошика i подавав пановi шматки сирого м'яса i кiстки. Красовський спритно намацував шматки i розкидав на рiзнi боки. З десяток псiв, що кожен з них був не менший за середнього вовка, пiдстрибували за шматком, гризлись i впиналися один одному в горлянку; вiдскочивши вбiк, давились м'ясом i потiм знову скажено кидалися в гурт. На пiднятому обличчi Красовського, осяяному сонцем, грала усмiшка. Коцюбинський пустив з рук гiлки чагарника, i видовище зникло. Тiльки глуха метушня i гарчання псiв переслiдували його. Залишатися тут довше було важко. Вiн поспiшав. Треба було знайти Чикаленка й тiкати, тiкати з цiєї божевiльнi. Бiля газонiв його спинив садiвник. - Якщо, пане, залишитеся тут ночувати, то - щоб знали - уночi краще не виходити з будинку... - А то чому? - В садибу випускають псiв... То гiрше за вовкiв... - Розумiю... дякую... I Михайло Михайлович пiшов до веранди. Але Чикаленка в домi не знайшов. Той уже прокинувся i вийшов собi поблукати по садибi. Михайло Михайлович трохи почекав його i поволi пiшов на розшуки. Йому не пощастило: вiн знайшов Чикаленка, коли той розмовляв з Красовським на лавi в саду, - Спека минула, нам би слiд їхати, - сказав Коцюбинський. Чикаленко на знак згоди тiльки мовчки кивнув головою, щоб не спиняти Красовського, що, певне, не почув Коцюбинського i говорив собi далi: - Iоанн Богослов на островi Патмосi бачив чудеснi марева, в яких повиннi ми вбачати божественне начало, руку провидiння, що пiдняла завiсу над iсторiєю, по якiй дано людству плутатися тисячолiттями. Нiхто не знає - сьогоднi, чи завтра, чи через тисячу лiт почнеться нова ера, яку в апокалiпсисi i названо царством Христа. А перед цим буде вiк темноти i бунтарства людського духу. Хто доведе, що вiк цей не розпочався... I в чому сьогоднi наш порятунок? Розум людський сьогоднi неспокiйний i борсається мiж абсолютною покорою i сатанинським повстанням... Коли ж ждати загибелi - вдень чи вночi, коли спить дух ста сорока чотирьох тисяч людей, мiчених Христовою печаткою?.. Нiхто не знає, нiхто не скаже... - Вiн на одну мить спинився. Михайло Михайлович багатозначно глянув на Чикаленка, i вони, не чекаючи кiнця мови Красовського, почали прощатись. Красовський стривожився, заметушився, але затримувати не зважився. - Надходить вечiр, пора, - промовив Михайло Михайлович i пошкодував, що сказав: вiн помiтив, як раптом притих Красовський. При згадцi про вечiр з обличчя його зникла усмiшка i на все ще пiднесене обличчя лягли тiнi суму й покори. Бiля фаетона Михайла Михайловича чекав садiвник з букетом чудових, рiдких у цих краях квiтiв. - Що це? - запитав Чикаленко. - Це, - Коцюбинський хвилину подумав i з притиском на кожному словi продовжував, - помiщика Красовського химера... Але фаетон уже котився рiвною вкоченою дорогою, i вечiр перетинав їм шлях. Обидва мовчали. Ще не розвiялись важкi враження сумної гостини. Хотiлося Михайловi Михайловичу висловити своєму приятелевi думку, що все не покидала його: отже, помiщик Красовський уже не вiрить людям i тому боронити своє життя довiряє тiльки звiрам. Але не сказав цього Коцюбинський, бо хоча Чикаленка в бурнi роки i не палили селяни, але хто знає, як вiн зумiв тодi врятувати своє майно i життя. З пiвдороги проїхали риссю, потiм конi пiшли повiльним кроком. Додому було недалеко i не було потреби поспiшати. В темрявi обабiч дороги лиснiли мовчазнi ниви, зрiдка кашляв кучер та часом кричав спросоння сполоханий перепел. Чикаленко всю дорогу над чимсь мiркував i, нарештi, промовив: - Непокоїть мене "Рада"... - А що саме? - Iнтриги навколо газети, недовiр'я до неї, нападки... Я розумiю - партiйна боротьба! - але ж "Рада" нiколи не була вузькопартiйною газетою. Ми даємо притулок усiм українцям, та до нас iдуть далеко не всi, не всi прагнуть спiвробiтництва з нами. А хiба публiка цього не вiдчуває? I вона теж починає з недовiрою ставитись до нас, та ви й самi це знаєте. Коцюбинський слухав мовчки. Чикаленко продовжував: - Та як iнакше публiцi дивитися на нас, коли найпопулярнiшi люди, в авторитет яких вона вiрить, покидають нас, не хочуть працювати з нами... В темрявi не було видно його обличчя, але Коцюбинському здавалось, що воно злегка всмiхається, запобiгливо i трохи по-лакейському, щоб схилити його на свiй бiк. Натяк Чикаленка на "когось", хто кидає їх, Коцюбинський вiдразу зрозумiв, та той i не думав особливо маскувати змiст своїх думок. - Ось i ви, Михаиле Михайловичу, покидаєте нас... Все обiцяєте i слова свого не додержуєте... - Що я можу зробити? - Багато, дуже багато. Коли б читач у нашiй газетi бачив ваше iм'я, вiн з бiльшим довiр'ям ставився б до нас. Ви вперто не хочете нам нiчого давати. Свого часу ми пропонували вам стати за редактора - ви вiдмовились... - Але ж моє редагування вашої газети тiльки завдало б шкоди її лояльностi. До того ж я не мiг покинути роботу в земствi, якщо ви пам'ятаєте. - Чудово пам'ятаю - це не так давно було. Ви поставили питання так: коли статистичне бюро чернiгiвського земства, де ви працюєте, буде лiквiдоване, то ви тодi зможете погодитися на нашу пропозицiю... Коли ж цi то не погодитесь... Статбюро при губернському земствi не було лiквiдоване, i ми залишились без вас:.. Але ж, Михаиле Михайловичу, прошу вас не гнiватися, хiба ж ви з належною пошаною поставились до нашої пропозицiї, коли вiдразу ж у своїх умовах вiддали перевагу роботi в земствi, тiй роботi, яка вам, судячи з ваших же слiв