, давно вже остобiсiла. Та ми не пам'ятаємо про це... Зараз ми хочемо, щоб ви друкувались у нас, щоб люди бачили, що ви не проти нас. Коцюбинський був Чикаленковим гостем, i з боку господаря було не зовсiм тактовно викликати його на подiбнi розмови. Але не про це думав Коцюбинський. його давно вже тривожило iнше. Вiн i справдi не бажав виступати у "Радi" i в деяких київських журналах. Але скрiзь тут працювали люди, серед яких були й такi, що називали себе його товаришами. Вони допомагали в його важкому життi, шанували в ньому визначного письменника. З ними вiн був зв'язаний в минулому спiльною роботою. Здається, вони мали право ставити перед ним такi запитання, якi ось поставленi допiру одним з його знайомих. Та треба було виправдуватись, i вiн вiдповiв: - Але ж, розумiєте, умови мого життя не дають менi змоги працювати... Де ж узяти часу для творчої працi? Так писав вiн i в своїх листах до цих людей. Але в Чикаленка, певне, все було заздалегiдь обмiрковано. - Часу, звичайно, вам бракує - в цьому ми не сумнiваємось. Але ж за останнi два роки ви детно написали i друкували в рiзних органах - вiд галицьких до петербурзьких. Могли б написати й для нас, адже ми й територiально ближчi до вас... Але Коцюбинський мовчав, i тодi Чикаленко, боячися, щоб вiн не образився i не сказав нiчого рiзкого, шо потiм негарно позначилось би на їх стосунках, дипломатично перейшов на iншi теми. Так i залишилась ця розмова недокiнчєною. З долини раптом постала темна громада дерев i крiзь гущавину парку виблиснули вогнi садиби. Внизу долина, всiяна вогнями, потопає в пiснях. Тут не село, а просто величезна долина, оточена горами й перелiсками. Посерединi, внизу, криничка з каплицею. Це - "свята" криниця. А довкола - людний ярмарок, що миготить i блимає сотнями великих i малесеньких огнiв. Цiєї темної ночi видно тiльки вогнi i чути гомiн та пiснi. Люди порозкладали багаття на нiч, i кожне село стоїть бiля своїх вогнищ i спiває своїх пiсень. Вся долина немов змагається. А довкола - нi подиху вiтру, нi хмаринки. Парубок-вiзник, що збирається вести його з своєї власної охоти на ярмарок, теж на хвилину затих i теж дивиться вниз, оглядає знайому йому картину. Мовчать обидва. Власне, вiн не думає чогось купувати на ярмарку. Йому нiчого не треба, та й грошей немає. З пошти чомусь i досi нема повiдомлення про грошi. Ярмарок цiкавить його своїми традицiями i народними звичаями, що їх можна побачити тiльки тут, на ярмарку, бiля криницi. Та й зрештою треба було кудись поїхати. Бо пiсля приїзду до маєтку Грiнченка, пiсля iсторiї з знайомим селянином i подорожi до слiпого пана, вiдпочинок у Кононiвцi - не вiдпочинок; навiть польовi обходини втратили свою принаднiсть. Так, немов нахмарило i ось-ось посiє нудний дощ. Щоб не нудьгувати в останнi днi, треба було кудись подорожувати. Славетний ярмарок на Лубенщинi - це чудова нагода для розваги. I, здається, не доведеться шкодувати. - А то що? - схвильовано запитує вiн парубка, побачивши вдалинi повiльну рiку вогнiв. - То воли... їх ведуть напувати, а на роги налiпили свiчок... Такий звичай - цiєї ночi воли з свiчками. - Ходiмо, ходiмо... I вони поспiшають вниз - мiж люди й вогнi. Та не так легко перейти ярмарок, де вирують поночi людськi хвилi, перетинають путь пороги поснулих ярмарчан i сплiтаються невгамовнi людськi течiї. Раз у раз натикаються на людей. Iнодi їх просять до гурту бiля вогнища. Якийсь дядько, що добре поярмаркував, чiпляється до Коцюбинського i не кидає його, поки Михайло Михайлович не погоджується пiд одною яткою випити разом з ним бодай меду, якщо пан не охочий до горiлки. Коцюбинський радiє, що вiзник пiшов разом з ним до ярмарку, бо сам вiн, певне, заплутався б тут поночi мiж людьми, волами, збiжжям i крихкими гончарними виробами. Та й парубок сам по собi приємний - високий, чорнявий, з глибокими, в тiнях, очима, ще й двома щипочками чорненьких вусiв. Веселий на вдачу i говiркий. Михайло Михайлович уже почастував його смородиновою з перцем... В каплицi над криницею правлять позмiнне без перерви попи. Важко було протовпитися всередину, та й не цього хочеться обом. Ледве визволилися з натовпу молiльникiв i пiрнають знову в пiснi i вогнища. Гурт змагається в спiвах з гуртом, село з селом. А хто вiдбився вiд своїх, сидить собi сам пiд рядном, щоб теплiше, i теж курличе своєї - годинами одної А тiєї ж... Здається, цiєї традицiйної ночi люди моляться. Вони розклали священне багаття i одчайдушними, безперервними пiснями забивають баки своїм iдолам. Воли повiльно повертають голови з свiчками на рогах -i море вогникiв мерехтить i переплескується, як у казцi. I у всьому цьому могутня сила незнайомої простоти й щиростi. Коцюбинський почуває, що в ньому прокидається давнє забуте почуття, як давно колись, у дитинствi. Його провiдник часто вiтається з людьми. У нього тут сила знайомих. Люди з далеких-далеких сiл виявляються раптом його знайомими. Обiймаються, цiлуються, частують один одного i знову цiлуються. Добре, що не поїхав з ним Чикаленко. Вiн заважав би своїми розмовами... А тут так добре, чудесно!.. Серед цiєї простоти й сердечностi. Бiля одного гурту Михайло Михайлович спиняється. Вiн довго стоїть тут i слухає пiсень. Таких ще не доводилось чути. Ось i весь гурт втихає i чути тiльки чистий тремтячий голос одної старої жiнки: Над морем глибоким Стоїть терем високий, Ой, там стоїть липа, Золотом обвита. А шовком перевита. А в тiм теремi Марусенька русу косу чеше. Прийшов до неї Батенько її: - Вiдчини, донечко. - Нi, не вiдчиню, Буйного вiтру боюся, Бо вiтер косу розмете, сонце личенько спече. Потiм вона стихає. А за хвилину гурт тихо розпочинає нової. В тихiй задумi Михайло Михайлович iде далi. Пiснi його розчулили. Вiн думає про те, що цiєї ночi тут в освяченiй традицiєю долинi народ немовби розкрив свою чисту, безневинну душу. I не помiчають, як на сходi блiдне виднокруг i поволi, тихо в'януть потомленi зiрки. Все блукають помiж гуртiв. Щоправда, парубок немов пiдтоптався: трохи вiдстає i починає сопiти вiд утоми. Отакої!.. Це через численнi зустрiчi з знайомими ярмарчанами!.. Який кремезний козарлюга, а й вiн таки начастувався: набiк точиться... А проте вiн хоче перемогти хмiль i не вiдстає. Тiльки робиться балакучiшим. Вони йдуть до знайомої ятки, щоб, нарештi, вiдпочити трохи перед вiд'їздом. - Мене пiв'ярмарку знає, все хорошi знайомi,- хвалиться парубок.- У повiтi куди не заїду, в село чи хутiр, так усi до себе тягнуть... Тiльки б душа хотiла гуляти!.. Нiхто для мене нiчого не шкодує. Ну, i я, сказать, для народу в силах багато зробити... В городi коли хто буває, з якою просьбою, абощо, то вже я йому завжди знайду людину, яка в усьому зарадить... Ночувати до мене їздять. Кожної ночi хтось буває... I не родичi, не приятелi, а просто хорошi люди, знайомi... вип'ємо, набалакаємося... У ятцi Коцюбинському приготовлено дерев'яний тапчан. Парубок ставить один бiля одного два ослони i розташовується на них. Поки Михайло Михайлович, зворушений усiм тим, що бачив i чув, ворочається i не спить, парубок продовжує розповiдати: - На селi я бажаний гiсть у дядькiв. А в мiстi - вони мої гостi. Навезуть ото менi гостинця всякого., Але менi воно без дiла. Я без нужди живу. У мене все е i нiчого менi не треба... За тонкою стiною з шалiвки хазяїн стиха лається з жiнкою. Власне, в його лайцi немає нiчого злого: просто в нього така звичка, щоб трохи щодня лаяти жiнку й чути вiд неї лагiдну вiдповiдь. Надворi добре розвидняється, хоч до сходу сонця ще далеко. Ярмарковий нiчний гамiр не вгамовується. Але вiн не заважає. Приємна втома опановує м'язи, все тiло, легка дрiмота повиває мозок. - Все в мене є, i живу я добре, бо маю голову на плечах добру, а не тiльки конi, щоб звощикувати... Мене один приятель одрекомендував, i тепер я маю ще вигiднiшу роботу, хоч не кидаю й iзвозу... "Ну, ну, цiкаво, що вiн там ще вмiє робити?" А очi склепилися, приємно так, i не хочеться ворушити жодним м'язом. - Одрекомендував мене знайомий - i зразу на вiсiмнадцять карбованцiв у мiсяць. А пiсля одного дiла десятку набавили. Двадцять вiсiм карбованцiв - це ж заробiток!.. "Так, так... Яка ж пак у нього робота? Цiкаво, але нехай закiнчує... Пора..." - Та й роботи, власне, нiякої... Щитається, що я в полiцiї роблю, вродi як тайним агентом, щоб полiтику вислiджувати... Ну, яка ж це робота!.. Наслухаєшся чого вiд людей, а потiм iдеш i слово в слово перекажеш... I за це - цiлих двадцять вiсiм карбованцiв!.. Хiба не повезло!.. "Що вiн верзе?.. Тайним агентом? Шпигуном?.. I навiть жалування дiстає?!" Михайло Михайлович зводиться на лiкоть: може, раптом приверзлося? А парубок, уже засинаючи, ледве ворушить язиком: - На екс-про-прi-i-ацiю пiдбив п'ятьох м...молодчикiв... Пошту грабували. Ну, й зловили... всю кумпанiю. Сам начальник отдiлєнiя викликав... руку тиснув i благодарность. "Молодець... Герой..." Просив студентiв i революцiонерiв у повiтi вислiджувати. Останнiх слiв Коцюбинський не слухає. Вiн пiдхоплюється з тапчана й поспiшно взувається. Потiм iде за ванькир до хазяїна й розраховується. Здивований господар не встигає навiть нiчого розпитатися. Коцюбинський покидає ятку. На хвилину спиняється. Рожевiє на сходi небо. Ярмарок гомонить. Але пiснi стихли i вогнi погасли. Легким ранковим вiтром змело, як прозорий туман, чарiвну казку цiєї ночi. Вiн застiбає пальто на всi гудзики i швидким кроком iде серед людського гурту. Через два днi швидкий поїзд забрав його з кононiвських ланiв i лук. Прощайте, сонячнi ниви, васильковi стежки i жайворонковi дифiрамби сонцю... I вiрнi супутники щоденних дитячо-казкових подорожей серед полiв - бiлi пухнастi пси!.. Мiсто жде, щоб знову обплутати його в залiзнi пута обов'язку. Вчорашнiй поїзд повiз туди лист. Лист до його чулого друга. "Подаруй менi п'ятницю вранцi..." I пiдпис: "Твiй комiк..." II. ТИХА СIВЕРЯНСЬКА ВУЛИЦЯ Одхилив дверi й увiйшов до порожнього передпокою. Довкола панувала тривожна тиша. Але хтось же мусив бути вдома!.. Зрештою, куди могла пiти мати? Михайло Михайлович поставив долi невеличкий чемодан i, в мороцi передпокою намацавши гачок, повiсив пальто. Дома хтось мусив бути. Але нiхто не виходив зустрiти його, як це було завжди, з радiсними вигуками, смiхом i поцiлунками. Щоправда, вiн виїздив усього на якихось три днi, але всi ж знали, яка справа примусила його до подорожi... Повиннi були б чекати... Може, не дiстали його телеграми?.. Але ж їм вiдомо, коли приходять пароплави до Чернiгова, i хiба не слiд ждати його щодня, кожної години й хвилини?.. А-а... як це йому не спало на думку вiдразу?.. Всi, напевне, в садку. Хто ж у таку спеку сидiтиме в хатi. А дiти, можливо, десь на вулицi. I Михайло Михайлович стомлено сiв у крiсло i, невесело й гiрко думаючи про щось, механiчно почав витирати поголену голову. Часом рука його з хусткою спинялась на мить, потiм поволi й нерiшуче рухалась далi Чотири днi тому заарештовано сестру Ольгу i вiдразу перевезено до Києва. Вночi прийшла полiцiя. Вiн ще працював у себе в кабiнетi i сам вiдчинив їм дверi. Знайомий околоточний надзиратель Нестеренко промимрив вибачення, потiм об'явив про мету свого приходу i налагодився був робити трус. Але Михайло Михайлович обурився, запротестував, i Нестеренко обмежився лише про людське око - з ним було двоє городовикiв - поверховим оглядом чемоданiв Ольги Михайлiвни, що гостювала вже кiлька днiв у брата. Готуючись iти з полiцiєю, Ольга Михайлiвна була цiлком спокiйна i навiть iронiзувала з околоточного. Вона теж була пiд постiйним наглядом полiцiї i подiбнi ситуацiї були їй не впервину. Звичайно, не знайшли нiчого. Але в родинi наробили переполоху. Ясно, полiцiя керувалась бiльше пiдозрою. Навряд чи були в її розпорядженнi серйознi матерiали. Та все ж Ольгу треба було рятувати. Треба було знайти потрiбних людей, умовляти, просити... Доводилось знову бути зобов'язаним перед людьми, з якими хотiлось би не переходити межi офiцiальних стосункiв чи випадкового знайомства. Але добре те, що всi цi прикростi вже позаду. Михайло Михайлович пiдвiвся. Треба було вийти в садок, розшукати дружину, матiр... Вiн нахилився до вiкна i раптом побачив у садку, бiля клумби з красолями, на ослонi Вiру Iустинiвну й матiр. Не чути було, про що вони розмовляли. Дружина поклала на плече матерi голову i, певне, плакала. "Що сталося?" Адже не тому плаче дружина, що заарештовано Ольгу Михайлiвну. Вона не плакала навiть тодi, чотири днi тому, i втiшала iнших. "Що ж сталося?" I вже вiд самих дверей на веранду Коцюбинський повернувся до кiмнати i знову сiв у крiсло, в здогадах похиливши голову. Можливо, Вiра Iустинiвна довiдалась про Марину. Рука з хусткою застигла на колiнi. Тодi вiн не може зараз пiдiйти до неї. Вiн мусить насамперед довiдатися, що ж, власне, тут сталося без нього. Хтось увiйшов до хати. Няня... Привiталась. Вiн пiдвiв до неї обличчя. - Ну, як тут без мене?.. Все гаразд? Вона не засмiялась, як завжди, голосно й весело, а вiдповiла притишено, знiяковiвши. Потiм, збагнувши певне, що його приїзду нiхто не помiтив, вийшла в садок до господарiв, доповiсти. Дружина увiйшла спокiйною, впевненою ходою й привiталася звичайно, як завжди пiсля його недовгої вiдсутностi... Вона вже встигла приховати слiди хвилювання. Мати довго обiймала його, мовчки цiлувала i плакала. Вона безтямно любила свого Мусiньку, так само... як i в дитинствi. Часто обiймала й голубила його. Але на цей раз якось тривожнiше, нервовiше, так, немов саме над ним, а не над кимось iншим громадились чорнi хмари. I лише по кiлькох хвилинах, немов вiдiрвавшись вiд якоїсь болiсної думки, вона згадала про iнше: - Мусiнько, ти бачився з ким було треба? Як перехвилювалась я за цi днi... її невидющi очi немов дивилися на нього. Михайловi Михайловичу стало легше. Мати самою своєю присутнiстю якось пiдтримувала в ньому сили, пiдбадьорювала. Вiн розповiв, чого пощастило йому домогтися. Листи вiд Марини приходили на земське статистичне бюро, де працював Коцюбинський. Пiд час вiдпустки вона гостювала в своїх родичiв у Петербурзi. Листи вiд неї приходили часто, на його iм'я, з припискою "особисто". Михайло Михайлович перечитував їх по три або по чотири рази. Потiм знищував. Бувало, що листи не надходили п'ять чи шiсть днiв. Вiн непокоївся, нервувався. Вiн боявся, що з нею щось трапилось. Коли Марина була в Чернiговi, вiн зустрiчався з нею часто. Коли ж вона виїздила, вiн потребував бодай листiв вiд неї... Марина була його другом, щирим i вiдданим, таким, що зустрiчаються хiба тiльки один раз у життi. Без зустрiчей з нею, без її листiв ставало йому важче жити. йому потрiбне її втiшне слово i дружня ласка. Був старший за Марину бiльш як на п'ятнадцять рокiв, та коли вони бували разом, нiхто з них не вiдчував цiєї рiзницi. Коцюбинський в своєму життi бачив тiльки брехню, лукавство, пiдступ, i щира, вiддана любов Марини немов переконувала його, що iснують правдивi люди, якi щиро прагнуть його приязнi. За чотири роки дружби вiн звик до Марини як до найближчої людини, друга, вiд якого не ховають нi таємниць, анi почуттiв. Хоча стороння людина не збагнула б тут нiчого: йому сорок чотири, їй - тiльки двадцять вiсiм... До того ж у Коцюбинського четверо дiтей i, крiм дружини, на його утриманнi сестра i слiпа мати. Тим важче було їм обом ховати вiд стороннiх очей свою любов у цьому спокiйному, патрiархальному мiстi. Тим тяжче було їм i гiрше. Їхнi мрiї, в чаду i вогнi їх почуттiв, здавалися обом здiйсненною реальнiстю, хоча, можливо, обом їм, немов малим дiтям, у цих мрiях бракувало тверезого, реального мислення. Пiд час останнього виїзду Михайла Михайловича вiд неї, безперечно, були листи. Завтра, коли вiн прийде на роботу, до бюро, вiн їх одержить у секретаря... I був тiсний його робочий кабiнет, була якась жорстоко стримана Вiра Iустинiвпа. Була незвичайна, нестерпна якась тиша в усьому примiщеннi, в усiй його господi... I Михайло Михайлович знову вдягнув пальто - надворi хмарилося - i вийшов на вулицю. Перед цим тiльки запитав дружину: - Ти не пiдеш зi мною? - Куди? Але вона знала, що майже щовечора чоловiк робить прогулянку i пропонує їй приєднатися. Часто вони виходять разом. Тепер вона навiть не чекала його вiдповiдi i заклопотано зникла в покоях. Темно було i якось тривожно, певне, вiд. передгроззя. Трохи зсутулившись - останнiм часом iнакше вiн уже не ходив - Коцюбинський поволi рушив своєю Сiверянською вулицею. Можна було зайти до приятелiв. Але чи будуть йому щиро радi? У нього ж заарештовано сестру!.. Про це нiяк не можуть наговоритись вороги i про це ж тепер шепчуться приятелi. Можливо, його й самого зв'яжуть з яким-небудь полiтичним процесом, якщо вважатимуть це за потрiбне. Вiн не пiде до них; зрештою, вiн зустрiне їх завтра на роботi або в "Просвiтi"... Марина ще не приїхала. Що ж - вiн пiде до земства, розшукає сторожа. В нього мають бути листи. Так, губернаторовi легко знайти факти проти, нього. Губернська канцелярiя, безперечно, вже має повiдомлення вiд жандармського управлiння про арешт Ольги Коцюбинської, рiдної сестри малоросiйського письменника i неблагонадiйного громадського дiяча... Тепер, звичайно, легко можуть бути знайденi причiпки до його роботи в статбюро i легко буде начальству спровокувати потрiбнi конфлiкти... Тепер можуть примусити завiдувача статбюро губернського земства Коцюбинського подати заяву про звiльнення... Посаду в Чернiговi знайти буде важко. Виїхати звiдси?.. Але куди? Де тепер знайдеш хоч трохи пристойну посаду? Леонтович пропонує влаштувати його через брата в Петербурзi, при якомусь мiнiстерствi. Нi, дуже вдячний!.. На державну роботу бiльше вiн не пiде... А проте його ж ще не звiльняють... Так просто... неспокiйнi думки. А добре було б покинути, нарештi, Чернiгiв, утекти звiдси назавжди... Та щоб кудись на пiвдень, до улюбленого моря i сонця!.. Йому пропонували їхати до Києва на редакторську роботу. Чи варто мiняти шило на швайку?.. Краще не їхати... Сторож земства сидiв коло своєї халупки. Пiзнавши Коцюбинського по його високiй, трохи схиленiй постатi, сторож пiдвiвся назустрiч. - Доброго вечора!.. Коцюбинський привiтався. - Листи є? - Був один... Я однiс вам додому, передав вашiй дружинi. Ще вчора прийшов, та я не зумiв однести. А сьогоднi був час, то тiльки змiнився, зразу й однiс. Один лист тiльки й був... В синенькiй бамажцi... В Коцюбинського вистачило сили ласкаво подякувати не в мiру послужливому сторожевi й пiти. Вiн поволi рушив вулицею. Ось тепер i ясно все... Руйнуеться те, куди до цьою часу нiхто стороннiй не входив. Вiн, можливо, й сам того не помiчаючи, сiв на ослонi бiля чиїхось ворiт i потонув у вирi думок. Нiхто не проходив повз нього. Нiхто не помiчав принишклої в темному закутку постатi. Поволi громадилися вгорi хмари. Стиха пiдкрадався теплий дрiбний дощик. Самiтна людина на лавi бiля чужих ворiт сидiла, нахилившись, не помiчаючи довкола нiчого,- болiсно думала, сумувала, шукала чогось, неясного, темного для самого себе. Коли вiн не повернувся до першої години, в родинi стривожились. Няню вiдряджено було до найближчих знайомих, у яких часто бував вечорами Коцюбинський, але вона повернулась за пiвгодини i не довiдалась нiчого. Давно вклали дiтей. Давно пiшла додому сусiдка, що приходила в якiйсь побутовiй справi та й засидiлася. Вiра Iустинiвна металась по хатi, в розпачi, не знаючи до чого докласти рук. Вона ще не продумала всього, що мала сказати чоловiковi з приводу несподiвано прочитаного листа Марини. А тепер ще ця тривога, викликана його дивною вiдсутнiстю. Адже вiд його серця всього можна сподiватися. В своїй опочивальнi мовчки плакала мати. I хоч його чекали, все ж для всiх несподiвано стукнула хвiртка, не стримана його кволою рукою. Михайло Михайлович увiйшов, млявий i, здавалося, ще бiльше схилений. Не дивився нi на кого. Няня мовчки зняла з нього пальто. Вiн увiйшов вiдразу до свого кабiнету i попросив чаю. Коли Вiра Iустинiвна, що знову встигла вже приборкати свою кволiсть, ввiйшла з холодним виразом обличчя до кабiнету, несучи чай, вона побачила чоловiка, що вже лежав на лiжку майже непритомний. Вона не вiдчула, що гарячий чай ошпарив їй руку. - Лiкаря! - гукнула, виглянувши в передпокiй. . Няня нап'яла на голову вiд дощу велику шаль i зникла. Безпорадно й поквапливо обмацуючи стiни, поспiшала до кабiнету мати. - Серце, серце... - шептала вона переляканим голосом. Серце тримало його в своєму полонi, як здобич. Його серце тримало в полонi всiх рiдних i близьких йому людей. Незважаючи на серцевий припадок уночi, вранцi другого дня Коцюбинський пiшов на роботу до статбюро Вiн знав,- увечерi Вiра Iустинiвна напевне викличе його на розмову, без якої, звичайно, не обiйтися. Вранцi вона не хотiла нервувати його, щоб не виснажувати перед службою. Вона дiяла тiльки пiсля того, коли все холодно обмiрковувала до кiнця. Нiколи Вiра Iустинiвна не поспiшала дiяти. Головне, Михайло Михайлович не уявляв, чого, власне, домагатиметься вiд нього дружина. Вiн не боявся передбачуваної розмови, але все ж мала бути неприємна година, якої не обминути, i йому важко було примусити себе на час забути про це. Допомогли спiвробiтники. Хоча Коцюбинського тiльки три днi не було на роботi, але все ж бiльшiсть iз них пiдходили до нього, питалися про здоров'я, про справи, пробували навiть жартувати. I Коцюбинський не вiдразу збагнув, що всi вони хочуть його розважити. Хоч нiхто їм не говорив, у яких справах їздив вiн до Києва, але вони все точно знали. В Чернiговi неможливо було сховати не тiльки своїх справ, але й своїх думок. Пiсля роботи Михайло Михайлович був на короткому засiданнi в земствi. Вiн мiг би й не ходити туди. Та вiн i не бував нiколи на подiбних нарадах, де його присутнiсть не була обов'язкова. I всi знали, що Коцюбинський навiть зневажає подiбнi справи. Але на цей раз пiшов на засiдання i просто налякав своєю присутнiстю урядовця, що там головував. А дехто подумав собi, що "хохлацький" письменник, певне, зле себе почуває пiсля арешту родички i вирiшив зайвою ретельнiстю на роботi змiцнити свої особистi позицiї в земствi. Але й пiсля цього Коцюбинський не пiшов додому. Вiн давно не був у "Просвiтi". А тимчасом, хоч би й формально, вiн очолював її. Його запал до роботи в "Просвiтi" давно минув. Власне, голова "Просвiти" залишався таким же ретельним i енергiйним у своїй громадськiй роботi поза "Просвiтою", але до "Просвiти" давно прохолов, Його не питали за причини. Вважали, що Коцюбинський - замкнений у собi, що в нього немає i не може бути близьких друзiв. I навiть не дивувались, коли вiн ще рокiв зо два тому перестав ходи ти на таємнi засiдання Чернiгiвської громади. Не дивувались: адже всiм вiдомо, що Михайло Михайлович - людина замкнена. I нiхто нiколи не намаїався розгадати його, та добре й робили. В "Просвiтi" не було єдностi. Утворювались групи. Розходження мiж ними загострювались. Коцюбинський давно втратив смак до просвiтянської роботи, яка завдяки обставинам та людям, що впрягалися до неї, обернулася не на те, чого бажав вiн. Вiн мав гострий i витончений нюх i вiдчував дух гнилi там, де iншi нiчого подiбного не чули. Потрiбно було дуже небагато, щоб Коцюбинський нарештi рiзко переступив якусь межу й почав зневажати i свою роботу i своїх колег, якi iменували себе його приятелями, але не уявляли, чим, власне, живе й дише та людина, до якої вони навiть пiдлещуюiься. Справ назбиралося чимало. Майже нiхто з керiвникiв останнiм часом не виявляв особливого бажання просувати справи "Просвiти". Коцюбинський довго сидiв над ними. Багато було чорної технiчної роботи, яку могла б зробити й секретарка. Але апарату не було, бо не було грошей у "Просвiтi", а громадська свiдомiсть членiв не пiдказувала їм обов'язку виконувати й технiчну роботу. Михайло Михайлович сидiв тут кiлька годин, забувши навiть, що вiн ще й не обiдав. Бiблiотекарка, в якої цього дня майже не було вiдвiдувачiв, принесла йому чай i бiсквiти. Вiн помiшував чай, не дивлячись на склянку, i пив. Погляд його не вiдривався вiд купки паперiв. Та вiдмахнутися вiд думки, про неминучу неприємну розмову з дружиною йому не пощастило. Тодi Михайло Михайлович рiзко пiдвiвся i рiшуче пiшов додому. Проте вiн ще не вирiшив, якi пояснення даватиме дружинi. Тiльки починало темнiти, i Коцюбинський змiг недалеко попереду впiзнати матiр Марини, що йшла назустрiч. Вiн зрадiв. Вiн має змогу спинити її, почати розмову i якось непомiтно розпитатися про Марину, бо що довше її не було в Чернiговi, то бiльше вiн думав про неї. Раптом вiн помiтив, як, пiзнавши його здаля, бабуся поспiшно перейшла на другий бiк вулицi i, поки Коцюбинський змiг щось зрозумiти, зникла за рогом. Цей дрiбний iнцидент приголомшив його. В чому ж рiч? Невже й цiй старiй теж вiдомо все? А далi йому вже здавалося, що й усi зустрiчнi - вiдомi й невiдомi йому люди - позирають на нього скоса, лукаво, в думках глузуючи з нього. Вiн згадав, як позаминулого року все було зовсiм. уже близько до розв'язки. Було вирiшено, що вiн розiйдеться з дружиною i разом з Мариною виїде з Чернiгова, щоб нiколи сюди не повертатись. Пiсля тривалого вмовляння Марина нарештi на це погодилась. Треба ж було, кiнець кiнцем, прийти до чогось певного... I вона зважилася. Але в найбiльш зручний момент їм не стало тодi рiшучостi. Була одна перешкода, що зруйнувала їх плани: треба було шукати нову посаду. Коцюбинський написав своєму приятелевi до Катеринодара. Та лист не застав адресата: той виїхав лiкуватися за кордон. Задум лишився невиконаним... Та вiн i не мiг бути здiйсненим. I Марина i сам Коцюбинський були певнi, хоч i не признавалися в цьому навiть самим собi, що їх плани - химера, зовсiм нереальна вигадка. Було й iнше, про що думав i чого боявся Коцюбинський,- протекцiя друзiв. Адже довелось би знову вдаватися до рiзних впливових приятелiв i знайомих за протекцiєю, а може i за допомогою грiшми. Але якщо вiн п'ятнадцять рокiв тому йшов на це, то не може ж вiн ставати на цей шлях тепер... Як набридло йому почувати себе завжди зобов'язаним перед людьми, в ставленнi до яких - його до них i їх до нього - було надто мало сердечного. Iснувала ще одна, найважливiша причина, про яку, природно. Коцюбинський не наважувався розповiсти навiть Маринi. Вiн жив своєю Україною, безталанною Україною Воликiв, Маланок, Гафiйок... Образи їх хвилювали його, i для них вiн зберiгав ту решту сил, що залишалась йому пiсля насущних турбот. А його маленька родинна подiя, можливо, нiкому не потрiбна, вимагала вiд нього колосальних зусиль, величезного напруження волi. Чи ж мiг вiн, людина бездоганного сумлiння, заради свого особистого маленького щастя забути про свої мрiї, чи бодай хоч трохи вiдiйти вiд них?.. Ось чого не мiг вiн розповiсти Маринi, хоч вона й зрозумiла б його i, певне, погодилась би з його думками. Так i не знайшло їх особисте щастя свого затишного кутка. Михайло Михайлович ще закiнчував свiй пiзнiй обiд, коли несподiвано прийшов адвокат Чиж. Коцюбинський зрадiв i, не закiнчивши обiду, повiв гостя до свого кабiнету, бо той попередив, що прийшов у справi, з якої й хотiв би розпочати розмову. Маленький, жвавий Чиж раптом пiрнув у глибоке крiсло i немов заховався у ньому. Невеличким зростом, чорною чуприною, блискучо-темними очима й великими, розкинутими чорними вусами вiн чомусь нагадував сердитого чорного жучка, що заховався десь у куток i тiльки ворушить довгими вусами. Вiн блиснув очима i промовив баском, що нiяк не пасував до худенької i мiзерної постатi: - Набiгався за цiлий день... не вибрав хвилини заскочити ранiше... - Де ви набираєтеся отої енергiї!.. Чиж поважно розтягнув обома руками вуса i засмiявся. Вiн був цинiчною людиною i звик кидатися вульгарними висловами. Михайло Михайлович чекав i зараз цього. Вiн хоч i не полюбляв вульгарної мови, але Чижа любив i все йому пробачав. I справдi, адвокат у задумi зиркнув одним оком на кiнчик свого вуса, наморщив чоло i швидко промовив: - Мої клiєнти силомiць роблять зi мною те, що вони звикли робити з норовистою кобилою, коля та не везе, а тiльки хвицається. Коцюбинський ледве помiтно всмiхнувся. Чиж йому подобався. - Вигадаєте отаке... Берегли б краще здоров'я. - Марна трата часу й грошей: здоров'я не вбережеш... Нам з вами клiмат тут непiдходящий. Михайло Михайлович зрозумiв його натяк i вiдповiв: - Клiмат скрiзь один... полiцмейстер i губернатор є скрiзь... Вiн пiдхопився й почав мiряти кабiнет з кутка в куток. Принесли солодке вино, привезене якось Михайлом Михайловичем з Петербурга. Чиж не чекав запрошення, а пiдсунув пiднос до себе й налив два келишки. Потiм утер вуса i змiнив, тему розмови. - Знаєте, Михаиле Михайловичу, знову чорт зна що громадиться на нашому горизонтi. Просто - свинство якесь... Коцюбинський спинився бiля адвоката й мовчки дивився на нього. - Звичайно, не догадуєтесь... - Ви про що? - Та все про той же археологiчний з'їзд у Чернiговi. - Ну, ми ж про нього давно знаємо... Цiкаво... - А, звичайно, цiкаво... - iронiзував Чиж. - Менi незрозумiле... - Ясно все тут, Михаиле Михайловичу. Тисячолiтнiй ювiлей Чернiгова хочуть використати чорносотенцi для своєї трибуни... Я маю з Петербурга вiдомостi. Головуватиме на з'їздi графиня Уварова. Нам не дозволять використати для своєї агiтацiї цей з'їзд?.. Чекають Савенка - певне, на помiч Уваровiй. I недаремно чернiгiвськi православнi пси вже пiдвели свiй писок i урчать... - Загрожують... Кому? - А що ви думаєте: у такiй ситуацiї вiд наукового з'їзду до єврейського погрому - один крок... - Але ж будуть на з'їздi i справжнi чеснi вченi? - Звичайно, будуть,- погодився Чиж,- але вони не насмiляться пiднести свiй голос... Коцюбинський спинився бiля крiсла, де сидiв Чиж. Печать втоми, що сковувала допiру його обличчя, зникла. Гнiвно блищали очi. Вiн нахилився до приятеля. Вп'явся в нього поглядом. Дихав схвильовано. Треба пiдготуватись. Не можна мовчати... Ганьба!.. - Ви ж голова "Просвiти"... От i скликайте раду, вирiшуйте, думайте, думайте - може, до чогось i договоритеся... Адже й ми брали участь у пiдготовцi з'їзду, значить, маємо якесь право виступити на ньому з своїм словом. Михайло Михайлович гнiвно махнув рукою поперед себе, немов рубнув шаблею: - На цей раз треба без ради, без "Просвiти"... Самим треба братися... Чиж засмiявся злим, лукавим смiхом: - А просвiтяни?.. Нехай готують Уваровiй привiтальну адресу?.. Так?.. - Самим!.. Без "Просвiти"... -енергiйно заперечив Коцюбинський. - У "Просвiтi", дорогий, не тiльки ми з вами. Є ще люди - i вони пiдтримають цей чорносотенський з'їзд, бо не бачать причини, чому їм сваритися з тими, що здiйснюватимуть провiд на з'їздi. Але все-таки я покину "Просвiту", якщо тiльки здiйметься хоча один голос за послугування з'їзду. Чиж уже зацiкавлено дивився на Коцюбинського. Здавалось, вiн милувався з нього - енергiйного i гнiвного. В смiливому й цинiчному поглядi цiєї маленької людини, що потопала в крiслi, немов свiтилась велика влада i сила. - Так нам i треба,- промовив вiн. - Щоб не були тюхтiями... I вас губернатор укоськає, тiльки-но ви насмiлитесь голову звести. Наказ полiцмейстеру - i все... А вже той постарається... Вiн нiколи не забуде того бешкету, що ви нещодавно вчинили йому в його ж кабiнетi з приводу заборони лекцiї про вертеп. Вiн вам пригадає... Та й взагалi краще вам не рипатись. Закiнчуйте "Fata morgana", i це буде найдошкульнiша ваша вiдповiдь їм. Губернатор i так ледве терпить вас у земствi. Йому потрiбна малесенька причiпка. Один ви нiчого не вдiєте... Я й прийшов попередити: не виступайте публiчно проти з'їзду археологiв... Це - полiтичний з'їзд. Це - змiцнення православiя i Миколи II. Думаєте, їх цiкавить старовина чернiгiвських церков i монастирiв?.. Начхати їм на старовину й науку. Вони вознесуть тисячолiтню старовину, щоб разом вознести православiє i царя. Скажiть проти них слово публiчно - i чернiгiвськi купчики перегризуть вам горло, як вовки. Та Коцюбинський уже сидiв проти Чижа в крiслi, тримаючись за чоло, немов здержував втому, що намагалася покласти на нього свою блiду тiнь. Вiн сидiв пiдкошений одним помахом чиєїсь невидимої шаблюки. Потухали очi i немов загострювались лiнiї обличчя. Мовчав. Iз ночi крiзь вiдчиненi вiкна струмував мiшаний рiзкий дух безлiчi його улюблених квiтiв. Не заговорив вiн i тодi, коли Чиж почав прощатись i зник, роз'ятривши йому серце. Коцюбинський сидiв, пiдперши долонею обважнiлу голову. Не мiг вiн вiдразу змiркувати, куди вдатися, в кого просити допомоги. На чернiгiвцiв надiявся мало. Вони звикли до ганьби, їм не вперше. В кращому разi заховаються собi по норах полохливо i не висунуть носа. Принаймнi не заважатимуть. Вдатися до киян?.. Ет!.. Ось нещодавно довелося збирати кошти на користь хворого Франка. Хворiв поет, колос, що мiг колись пiдiймати на свої плечi бiльше, нiж цiле його поколiння... Ну, й що ж?.. Зiбрали... пiвсотнi... Соромно було вiдсилати. Коли ж настане хоч яка-небудь радiсть? Коли ж усмiхнеться доля рiдному краєвi?.. Тихо розчинилися дверi. Вiн не оглядався; по ходi пiзнав дружину i не пiдняв голови. Наче не бачив i не чув її крокiв. I вона сiла в крiсло, де кiлька хвилин тому сидiв адвокат Чиж. В її руцi шелестiв невеличкий зеленуватий аркушик паперу. Це був лист Марини. Другого дня Коцюбинський написав листа в Петербург. Важко було зрозумiти цей лист. I Марина, що звикла прислухатись до кожної змiни самопочуття в свого друга, збагнула тiльки те, що в Михайла Михайловича трапився якийсь сiмейний iнцидент, щось несподiване i прикре. I що не тiльки епiзод з її листом, але й iншi якiсь подiї громадилися над його головою. Але якi - вона не знала. Маринi вiдомо було, що Михайло Михайлович знищує пiсля прочитання всi її листи й записки, i нiколи не сподiвалась вона, що Вiра Iустинiвна дiзнається про них. Це було несподiвано i важко схвилювало її. Вона раз у раз виймала з конверта лист i знову читала його вiд початку до останнього рядка. I пiдпис був уже не той, яким закiнчував вiн ранiше всi листи. Повне iм'я i прiзвище - це звучало холодно, майже офiцiально. Вiн писав про свiй обов'язок перед родиною, яка зв'язує його й яку вiн не в правi покинути. У нього було четверо дiтей, i Марина сама не уявляла, як це вiн би зважився їх покинути. Вона сама, коли б це сталось, мабуть, осудила б його. Коцюбинський писав, що нi вiн, нi вона по-справжньому нiколи не вiрили в можливiсть їх одруження, хоч i мрiяли про це. Вiн був одвертий з нею i не приховав того, що дружина i мати вимагали вiд нього обiцянки нiколи не кидати родини, i вiн не змiг опиратися їх вимогам. Щождо їх дальших взаємин, то вiн звiрявся на Марину: як вона скаже, так i буде. Тепер, коли цiлком ясно, що перспектива її взаємин з ним нiколи не завершиться так, як вони колись мрiяли, тiльки їй, Маринi, надається право визначити надалi їх вiдносини. Вiн пiдкориться її слову. I коли вiдчуття несподiваного удару минуло, вона прийшла до висновку, що лист його промовляє тiльки за те, що Михайло Михайлович вкрай дезорiєнтований, розгублений i, можливо, хворий. Мiж рядками його листа вона вiдчула розгубленiсть i зламану волю її друга, сильної i благородної людини. Марина твердо вирiшила, приїхавши, сказати Коцюбинському про своє бажання припинити їх iнтимнi стосунки. Коли ж для цього їй доведеться пiти з посади в земствi, щоб не зустрiчатися з ним щодня, вона, не думаючи, зважиться й на це. їй було тяжко. Пора було повертатись до Чернiгова, вiдпустка незабаром минала. Але Марина навмисне затрималася в Петербурзi ще на кiлька днiв, щоб у чернiгiвськiй атмосферi встиг розвiятися задушливий дим вiд цього конфлiкту в родинi Коцюбинських. Вона мала рацiю. Минуло кiлька днiв, i в родинi Коцюбинських розвiялась нервознiсть i схвильованiсть, викликанi останнiми подiями. Вiра Iустинiвна трохи заспокоїлась, переконавшись, що Михайло Михайлович не замислив нiчого страшного, його роман з Мариною Загiрною, на її думку, був звичайнiсiньким флiртом, i нiяка, мовляв, розумна i обачна, з тверезим розумом дружина не робитиме з цього страшної родинної драми. Щождо Михайла Михайловича, то вiн цi днi ходив мовчазний i бiльше замкнений в собi, нiж до того. Помiтно було, що вся ця iсторiя кепсько вплинула на його й без того понiвечене здоров'я. Останнiм часом вiн зробився бiльш сутулий, схуд на обличчi. Тiльки, як i ранiше, блистiли його чорнi оксамитовi очi i рiзко вимальовувались на матовому обличчi невеличкi, трохи закрученi вгору вуса. Вiн зазнав v життi стiльки всiляких прикростей, що навчився терпiти, навчився переборювати й не такi життьовi труднощi. I ось нарештi за дверима однiєї з кiмнат статбюро вiн раптом почув знайомий, грудний голос Марини. Коцюбинський в радiснiй тривозi пiдвiв голову. В його кабiнетi не було нiкого. Вiн швидко i рвучко вiдчинив дверi до кiмнати спiвробiтникiв. Але бiля Загiрної стояли iншi службовцi, з якими вона вiталась пiсля вiдпустки. Марина безтурботно i весело щось розповiдала. I Михайло Михайлович заховав у собi свою радiсть. Вiн теж привiтався до неї, запитав, як їй вiдпочивалося, i пройшов далi, хоч йому й не було потреби туди йти. Того дня вiн непомiтно поклав на її стiл листа. Вiн написав їй: "Люба моя! Не зважай на листи, якi ти одержала останнiми днями вiд мене. Я дуже багато пережив останнiм часом. Здається, всi бiди, якi судилося менi зустрiти в своєму життi, збiглися до мене саме тепер. Хмари громадяться на нашому горизонтi. I невiдомо як i невiдомо де можна було б вкритися вiд них. Чи ж уявляєш ти, що значить в такий лихий час втратити близьку людину, яку любиш i цiнуєш над усе, в якої знаходиш заспокоєння i розраду? Я зараз не маю сили тверезо все обмiркувати. Почуваю - мало що розумiю в усьому, що сталося. Знаю тiльки, що менi боляче, безконечно боляче i тяжко. Часом - усе байдуже. Якась апатiя i тупий бiль. Бiль загострюється, коли думаю про тебе. Бажав би дуже, щоб ти менше страждала i в моїй провинi перед тобою знайшла бодай маленьку втiху. Гнiвайся на мене, але я й зараз у ставленнi до тебе такий же, який був завжди..." Але й Маринi було нелегко. Коли Михайло Михайлович привiтався й пiшов, i вона глянула вслiд йому, то була вражена його виглядом. Здавалося, вiн зазнав важкої тривалої хвороби. Пiшла до свого стола й низько нахилилась над паперами, щоб нiхто з подруг не бачив її обличчя. Крiзь останнi листи Коцюбинського, як крiзь новi великi вiкна, линуло свiтло на їх взаємини. I ясно їй тепер, що мрiї її не здiйсняться нiколи i не можуть здiйснитись. Що не їхня воля тут вирiшує. I в тисячу разiв краще спинитися, сказати самим собi: годi. Треба мати здоровий глузд i не дурити самих себе дитячими мрiями. Довкола неї схилились над своїми столами подруги. Чому вони спокiйнi i щасливi, а вона терпить муку? Чому минають лiта її, а вона шукає i не знаходить собi затишного кутка?.. Адже їй уже цiлих двадцять вiсiм рокiв. Чого чекати?.. Її подруги значно молодшi за неї. В кожної з них є вже своя родина i тихий радiсний вiдпочинок пiсля роботи. А хiба вона не має права на такий же вiдпочинок? Сьогоднi мати докоряла їй за дружбу з Коцюбинським. Дехто з знайомих теж догадуються i часто позирають на неї неприємним iронiчним поглядом. Що вони розумiють?.. Її сестра Надiя знає про все. Вона одна, звичайно,не докорятиме їй, бо сестра особлива, незвичайна людина, i має своє розумiння людського щастя. Марина розповiла Надiї про Коцюбинського. Вони обмiнялись таємницями. Надiя розказала про свою роботу з пiдпiльним гуртком робiтникiв тартака. Це робить