життя її якимось особливо реальним, перспективним. Вона почуває себе майже щасливою. Надiя не сумує за щастям - i це основне... Вiдчинились дверi, i Михайло Михайлович пройшов через загальну кiмнату до телефону. Марина встигла мигцем глянути йому в обличчя i непомiтно для iнших подивитися вслiд на його постать. Вона бачила замисленi очi дорогої для неї людини. Тодi рiшуче пiдвелася, про людське око взяла зi стола якiсь папери i пiшла з кiмнати слiдом за ним. Вона йшла покiрно, неначе пiд навiянням його глибоких чорних очей. I ввечерi вони знову зустрiлись недалеко вiд приплаву на Деснi, де в їх розпорядженнi завжди був човен знайомого Коцюбинському сторожа приплаву Ками-щука. Зустрiтися саме тут, на Деснi, захотiла Марина. Постiйне "їхнє мiсце" за кладовищем на горi було в чудовiй мiсцевостi, але там було мало простору. Вони примушенi були здебiльшого сидiти на однiм мiсцi. Марина хотiла бiльше простору, бiльше свободи для руху i для її молодого жiночого серця. Тiльки про це своє бажання вона й сказала Михайловi Михайловичу, коли посходила з непотрiбними їй паперами повз телефон i Коцюбинський просив її про зустрiч... Михайло Михайлович мовчки проводив човен пiд самим берегом, де була повiльнiша течiя. Вiн напружено веслував. Марина теж не озивалася. Повз них пропливало багато човнiв. Було темно, їх не впiзнавали. За мiстом впевненою рукою Михайло Михайлович скерував човна до берега, i вони швидко зiйшли на високу, зарослу травою, пiскову кучугуру. Посiдали на траву i кiлька хвилин споглядали темну, немов принишклу Десну. - Я думаю,перша почала говорити Марина,- що сьогоднiшня наша зустрiч, певне, зайва. Нащо це? Хiба вiд цього кращає наше життя? Ми тiльки мучимо самих себе. I для тебе щодалi все це робиться важче. Тепер ця iсторiя з моїм листом... Вiра Iустинiвна пiд час моєї вiдсутностi була в нас, говорила з моєю матiр'ю. Михайло Михайлович рвучко звiвся й сiв бiля Марини. - Вона була в твоєї матерi?- гостро, з несподiваною рiшучiстю запитав вiн. - Була. - Але я про це не знаю... - Була, любий мiй... I, певне, ще буде, якщо ми не спинимося в своєму безумствi. Адже те, що ми з тобою робимо, безумство... Хiба можна це назвати якось iнакше? Скажи ж менi по щиростi... Коцюбинський кiлька хвилин мовчки, нерухомо дивився на рiку, де зрiдка вже пропливали човни, перетинаючи тремтячу стежку вiд мiсяця, що пiдводився з-за дальнього лiсу. - Нам треба,- продовжувала Марина,- спинитися. Останнiй iнцидент завдав нам немало прикростей i мук. Наступний, певне, буде страшний, вiн зруйнує нас, знищить, як ураган. - Тобi страшно моєї дружини?- запитав Коцюбинський. - Нi, не її.. Але Вiра Iустинiвна буде перша... Вона почне, а докiнчать iншi... Недаремно вона загрожувала, коли говорила з матiр'ю. В її погрозах є багато й реального. Ми про це нiколи не думали. А тимчасом на її боцi все те, що диктує всiм нам свою волю, чого ми з тобою не зможемо нiколи перемогти. Марина говорила про їхню нещадну чернiгiвську дiйснiсть. Михайло Михайлович розумiв i, здавалося, погоджувався з нею. - Нам з тобою, любий, не встояти проти всiх. Нас переможуть, зiтруть... Пригадуєш, як позаторiк ти сам читав менi в "нашому куточку" сторiнки з "Анни Каренiної"? Чи, може, ти вважаєш її смерть самогубством? Михайло Михайлович повернувся до Марини i взяв її руку в свої. Вона не забирала в нього руки. Михайло Михайлович нервувався. - Якi жахливi думки ти висловила допiру... Звичайно, я не вважаю, що Каренiна сама наклала на себе руки, але ж ми живемо в зовсiм iншi часи. Марина не втрималася. Вона була гарячою, запальною людиною, але завжди при Коцюбинському поводилася стримано. Все ж часто не могла стримати почуттiв. Такою любив її Михайло Михайлович. - Нi, нi, не кажи цього,- заперечила вона,- часи тi ж самi... Принаймнi для таких людей, як ми з тобою. Ти заперечуєш менi, щоб тiльки втiшити мене, заспокоїти. Але менi все ж здається, що ми з тобою сучасники Каренiної. I надовго, ще залишимося такими. I тобi нема чим заперечити менi. Я ж тобi зможу це довести. Михайло Михайлович ближче нахилився до Марини. Вiн усмiхався вибачливо. Не бояпся жодної небезпеки i трохи iронiчно ставився до її слiв. Вiн i сам багато мiркував над тим, про що говорила вона, але не вiрив нi в що лихе. - Так, так,гаряче продовжувала Марина,я мала час останнiми днями про дещо подумати i прийшла до одного гiркого для обох нас переконання. - Хороша моя, не захмарюй даремне своїх думок. Ми з тобою ще дужi i маємо волю... - Але ти мене спочатку вислухаєш?.. - Звичайно... якщо ти не хвилюватимешся. Але що саме i кого ти маєш на увазi? - Я маю на увазi i ворогiв твоїх... i друзiв. Коцюбинському здалося, що вiн здригнувся. Вiн теж думав про друзiв i ворогiв... Тепер вiн слухав уважнiше. - Пригадуєш, як ти нервувався, коли в широкому колi людей один з твоїх опонентiв сказав про тебе, немовби ти зовсiм не демократ, а тiльки вдаєш iз себе такого?.. - Це було свинство, демагогiя... Для подiбного обвинувачення не було нiяких пiдстав. - А що йому до того - є пiдстави чи немає?.. Головне - очорнити, заплямувати опонента, не турбуючись особливо про правдоподiбнiсть брехнi... Однi цьому не повiрять, зате повiрять iншi. Значить, мети досягнуто. Важливо завдати супротивниковi вiдчутного удару. Доберуться подiбнi людцi i до нас з тобою. Знайдуть, наприклад, спритного репортера i напишуть у газетi всякої небувальщини про побут вiдомого українського письменника. Нашi взаємини їх цiкавитимуть тiльки як привiд для обвинувачення тебе, наприклад, у розкладi або в порушеннi основ сiм'ї... - Мовчи, Марино. - Не слiд мовчати, любий, треба все передбачати. Уяви тiльки, як заметушаться вороги, та й дехто з приятелiв, коли подiбнi бруднi чутки пролунають по Чернiгову, а можливо й далi.... Тодi вже вони вживуть усiх заходiв, щоб тебе зацькувати. I хто знає,може, їм пощастить досягти свого. - Нiколи! - вигукнув обурено Коцюбинський.- Тi, що знають мене, нiколи не поймуть вiри. - Ну, то повiрять тi, що менше знають тебе... - Але що ж ти хочеш пропонувати? Кiлька хвилин Марина не вiдповiдала. Тодi продовжувала: - Я хочу лише довести, що необов'язково гинути пiд поїздом, як це було з Каренiною. Можна загинути пiд чоботом своїх же приятелiв... - Марино,пiсля довгої мовчанки заговорив нарештi Михайло Михайлович,- Маринко, але ж ти потрiбна менi. Чотири роки нашої дружби зрiднили нас. Хто ж у мене є, окрiм тебе? Нiколи нашi взаємини не скидалися на флiрт, перелюбство. Невже ж ми повиннi розiйтися тепер тiльки тому, що декому наша дружба не до серця? Невже ми такi слабкодухi, щоб так легко поступатися?.. Мiсяць пiдбився високо i свiтив їм збоку в обличчя. - Ти не покинеш мене нiколи. Я навiть не уявляю цього. - Але ж ти знову забуваєш... - Ти хочеш, щоб я тебе просив про це!.. Гаразд... - Нi, залиш - зайве... Коцюбинський пiдвiвся. I Марина раптом згадала, яким приходив вiн завжди на їх зустрiчi. Скiльки веселощiв, дотепностi, скiльки жвавостi i жартiв виявляв вiн тодi. Скiльки винахiдливостi i глибини ховалося в його думках!.. Тепер... I що тяжче було йому розв'язувати заплутанi вузли, тим бiльше безсилою пiти вiд нього почувала себе Марина. - Здається, нам час повертатись. Тебе, певне, чекають уже вдома. Вiн зробив нервовий, нетерплячий жест рукою, але все ж почав сходити до човна, пiдтримуючи Марину однiєю рукою. Човен плив за водою. Марина стернувала. Весла лежали в човнi. Низькi береги вистилав туман. Пахло теплою болотяною вогкiстю. Марина промовила: - Чернiгiв засмоктує нас. - Що ти хочеш сказати? - Я думаю: коли ти не можеш назавжди вирватися звiдси, то покинь це мiсто тимчасово, хоч на кiлька мiсяцiв. - Чому ти раптом згадала про це? - Не знаю... Можливо тому, що я все ще думаю про те, про що говорили ми на березi. Тобi потрiбне не тiльки лiкування в лiкарiв, тобi потрiбне нове сонце, новi люди, якесь нове життя, бодай на кiлька мiсяцiв. I Коцюбинський раптом непомiтно всмiхнувся радiсною, теплою усмiшкою: вона знову немов вiдгадала його думки... Вiн простяг до Марини руки i, торкаючись її теплих нiжних долонь, промовив: - Ти пригадуєш - ми разом читали сторiнки з романа "Мати"? - Звичайно. Чому ти згадав про це? - Я поїду до Горького. Ще тодi, коли ми читали "Мати", я остаточно вирiшив їхати до нього. Це не так легко здiйснити, але я почуваю, що мушу бачитися й говорити з ним. Легше було б, наслiдуючи загальну моду, поїхати до Ясної Поляни, щоб дiстати вiдповiдь, чи був самогубством вчинок Каренiної... Але я поїду до Горького. Там нове сонце, новi люди... Хоч на один мiсяць я покину цю прокляту тюрму i вирвусь на волю. Човен легко стукнув об берег. Старий Камищук уже чекав i схопив за ланцюжок човна. А дома Коцюбинський застав записку вiд Чижа, що не дочекався його. Смiливий адвокат в досить дошкульному тонi писав своєму друговi: "Радiйте. Є чутки, що вашi просвiтяни вiтатимуть археологiчний з'їзд чорносотенцiв. Хай живе мерзота!.. Цiлую мого нещасного друга. Чиж". Одного разу пiсля, роботи Коцюбинський зустрiвся недалеко вiд статбюро з сестрою Марини - Надiєю Загiрною. Було помiтно, що вона чекала його на вулицi. Та й сама вона вiдразу ж про це сказала. - Спецiально прийшла, щоб побачити вас... Якщо не пошкодуєте для мене десяти хвилин... Михайло Михайлович погодився, хоч нiчого приємного вiд цiєї розмови не чекав. Певне, говоритиме з ним про Марину. Надiю, мабуть, уповноважила на подiбну розмову з ним уся родина Загiрних. Вiн для них - у ролi облесника!.. Все це неприємно, прикро... З Надiєю вiн уже був трохи знайомий. Вiд Марини вiн знав про її сестру досить для того, щоб добре її уявляти собi. Знав про її революцiйнi настрої i вважав її за дуже серйозну людину. Тим бiльше йому було прикро, що передбачалася розмова в досить обивательському планi. Вони завернули до однiєї з безлюдних бiчних вулиць i пiшли поволi. Розмова мала бути конфiденцiальна. Про це принаймнi попередила Надiя Загiрна. - Михаиле Михайловичу, справа немовби й невелика, але все залежить вiд того, як ви до неї поставитесь. ; Коцюбинський глянув у обличчя дiвчини. Воно враз зробилося суворим i напруженим. Великими чорними очима з дугастими бровами, смаглявим кольором обличчя i тонкими губами Надiя нагадувала Марину. Проте вираз обличчя її був суворий, холодний. Здавалось, воно нездатне всмiхнутися. Тимчасом, як очi Марини майже кожної хвилини випромiнювали приємну, теплу веселiсть. Темний її одяг тiльки пiдсилював її сувору вдачу. - То яка ж справа? I Михайло Михайлович втомлено i покiрно всмiхнувся. Надiя не помiтила його усмiшки. - Я чула вiд Марини, що ви маєте виїхати i на досить довгий час. Дехто з моїх знайомих... цiла група людей, що вiд їх iменi я говорю, дуже хотiла б послухати щонебудь iз ваших творiв. Коцюбинський раптом зрозумiв: вiн помилився щодо теми їх розмови, йому було приємно. - Це хто - вчителi? - Нi... нi... здебiльшого молодь. Невеличкий гурток людей, шо давно хочуть з вами зустрiтись. Молодь... Люди серйознi, приємнi... В нього народжувався добрий настрiй. Значить, замiсть нудної розмови вiн почув пропозицiю зустрiтися з своїми читачами. - Але я хотiла вас попередити, щоб у нас не було нiчого недоговореного... Коцюбинський здивовано глянув на неї. Її обличчя зробилося ще суворiшим, навiть немовби злим. Зовсiм притишеним, рiвним i спокiйним голосом промовила: - В наш час подiбнi зiбрання не схвалюються громадською думкою. Вони навiть можуть бути дуже небезпечнi для учасникiв подiбних, нехай i лiтературних вечорiв... - Байдуже... I Коцюбинський iронiчно усмiхнувся, додавши: - Губернатор мене знає... - Ну, i друге: раз уже подiбнi зiбрання викликають певну пiдозру з боку начальства, то на зiбраннi ви зустрiнетесь не з гiмназистами, що часто влаштовують благопристойнi лiтературнi вечiрки, а з людьми смiливими i рiшучими, такими, що, мабуть, нiчого в життi не бояться. Це вас не лякає?.. Коцюбинський не образився, але з виглядом певної зверхностi подивився на дiвчину. Проти нього вона була дiвчинкою, але розмовляла з ним наче з хлопчиськом. - Будьте спокiйнi... Такi люди йому подобались. Вона дякувала, i Коцюбинському здалося, що вона пробувала всмiхнутися вдячною стриманого усмiшкою. Згодом, при нагодi згадуючи цю розмову, Михайло Михайлович сказав якось Маринi: - Твоя сестра така стримана й сувора, що нагадує гiмназiальну класну даму. Коли б я не знав про неї iншого... - А її в гiмназiї вважають за одного з найсуворiших педагогiв... Причому думають, що вона цiлком вiддана начальству й своїй роботi - Дивно... - Нiчого дивного: в гiмназiї вчаться купецькi доньки, попiвни та рiзнi панночки. Вона їх ненавидить, певне, за їх батькiв. Тому сувора i нещадна до гiмназисток. А начальству це навiть до вподоби. - Але їй, мабуть, важко поєднати викладання в гiмназiї з роботою, скажiмо, в пiдпiльному гуртку. - О, цього i я не можу збагнути... В нашiй родинi Надiю нiхто до кiнця не розумiє. У неї якась не жiноча вдача. Знайомi, якi не знають про неї того, що знаємо ми, пророкують їй за її сувору i тиху вдачу... жiночий монастир... Так i кажуть - це ж уже черниця... Згадують навiть для аналогiї тургенєвську Лiзу... Приглянутися ближче до Надiї Загiрної Коцюбинський змiг на лiтературному вечорi, що його, як з'ясувалося, вона ж i органiзувала. А проте вечiрка, швидше нагадувала б нелегальне зiбрання, коли б не дехто з осiб, що їх зовсiм недоречно запросив сам Михайло Михайлович, вважаючи себе вправi це зробити. Адже його попереджали про вечiр, а не про збори... Будучи завжди ретельним i точним, вiн i сюди прийшов трохи зарано i застав тiльки Надiю Загiрну й одного молодого робiтника з махоркової фабрики - Камищука. Постать робiтника вiдразу привертала увагу енергiйним обличчям i водночас майже дитячою безпосереднiстю. Пишна бiлява чуприна, сухорляве, грубо засмалене обличчя, вишита косоворотка пiд чорним пiджаком i блискучi м'якi чоботи. Довiдавшись про його прiзвище, Михайло Михайлович вiдразу зацiкавився. Молодий робiтник був син добре знайомого йому сторожа з чернiгiвської пристанi, що iнодi брав читати деякi книжки з бiблiотеки Коцюбинського. Михайло Михайлович сказав: - Вашого батька я добре знаю... Ми з ним близько знайомi. Камищук, що вперше бачив уже добре вiдомого йому з переказiв письменника Коцюбинського, заворожено дивився йому в очi, неначе хотiв, але не мав сили щось промовити. Надiя Загiрна зрозумiла це й непомiтно для iнших шепнула Коцюбинському: - Вiн читав вашi твори, дуже хотiв зустрiтися з вами i тому трохи в замiшаннi. З того, як вiльно поводилась Загiрна з Камищуком i як вона подивилась на нього, Михайло Михайлович зрозумiв, що вони знайомi були вже чималий час. Камищук нiяково всмiхнувся й зашарiвся. Вiн не знав, як йому поводитись в незвичному для нього товариствi письменника. Сходилися швидко. Михайло Михайлович помiтив, що в обох великих кiмнатах, де мало вiдбутись читання, зiйшлося вже чимало народу. Серед iнших Михайло Михайлович побачив i двох своїх спiвробiтникiв по "Просвiтi" - Сулиму i Прокопенка. Коли Коцюбинський днiв зо два тому при зустрiчi прохопився словом про свiй вечiр, вони почали проситися, щоб вiн дозволив їм прийти. Михайло Михайлович запросив їх. Тепер обидва знайомi пiдiйшли до Коцюбинського, привiтались i, якiсь розгубленi i збентеженi, мовчки посiдали на канапу в дальньому кутку кiмнати. Певне, незнайомi їм люди, що зiйшлися тут, були зовсiм не з тих, кого вони сподiвались побачити Надiя Загiрна, що була тут у ролi розпорядницi, хоч i намагалась бути з ними ласкавою i привiтною, теж була їм не по серцю. Прокопенко раз у раз знизував плечима, немов вiд холоду, а Сулима у вiдповiдь кривив губи. Михайло Михайлович пройшов до другої кiмнати. Там точилась розмова. Пiдiйшла Надiя. - Почекаємо трохи чи почнемо читання? - запитала вона. - Ще маємо час, трохи зачекаємо. Загiрна знову щось хотiла сказати Коцюбинському, та вiн поспiшно спинив її рухом руки. Вони пiдсiли до гурту. Тут здебiльшого були робiтники з махоркової фабрики Хоменка i зараз вони розмовляли саме про свого хазяїна. Хоменко був особисто знайомий з Коцюбинським, зв'язаний був i з "Просвiтою". Вважав себе навiть за мiсцевого мецената. Подарував кiлька цiнних речей до мiсцевого музею i трохи допомагав "Просвiтi" грiшми, полюбляючи, щоб у цiй справi до нього приїздили делегати вiд "Просвiти". - На рiдну справу менi не шкода,- говорив вiн, тарабанячи по столу короткими пухлими пальцями.- Багато не в силi... Маю великi витрати на фабрицi, але що в нашiй силi - прошу, вiд щирого серця... - I вiн пiдписував чек на двiстi карбованцiв. Потiм вiн примушував гостей вислухати хоч кiлька сторiнок з його, як вiн висловлювався, наукових спостережень з української народної мови. Вiн захоплювався багатством її форм; iнодi сiдав i продовжував свою "наукову" роботу, але кiнця їй не передбачалось. Працювати на його фабрику йшли неохоче, i то тiльки тi, що вже нiде не змогли знайти будь-якої роботи. Вiн запровадив десятигодинний робочий день i платав мiзерну платню, часто зловмисне затримуючи її, щоб робiтники бiльше набирали в борг у його ж фабричнiй крамницi. Маючи готiвку, вони витрачали її по iнших крамницях, де було вигiднiше купувати i крам був кращий. Один з молодих робiтникiв розповiдав, як нещодавно Хоменко показував своє пiдприємство губернаторовi a iншим своїм гостям, що поз'їздилися на iменини йо'го дружини. Хоменко повiв гостей на фабрику через пакувальнвий цех. А один з робiтникiв, що якось заздалегiдь довiдався про гостей, надягнув личаки i демонстративно вийшов назустрiч хазяїновi i його гостям. Це компрометувало Хоменка. Всi знали, що вiн платить робiтникам злиденну платню, i тепер, коли раптом робiтник вийшов назустрiч у личаках, всi зрозумiли, що це зроблено навмисне, для демонстрацiї. Звичайно, обурений господар звiльнив цього робiтника через годину. Коцюбинський чув, як присутнi схвалювали вчинок робiтника. Хтось пробував навiть розповiсти ще про подiбний iнцидент, але час було розпочинати. Михайпо Михайлович радий був слухати без кiнця подiбнi оповiдання i дещо з них обов'язково нотував у записнй книжцi. "Як реально пiдходять вони до життя",- подумав вiн, встаючи. I вiдразу помiтив, що Сулима й Прокопенко зникли, хоч тiльки що були тут i слухали оповiдання про iнцидент на Хоменковiй фабрицi. Можливо, саме цього вони й не витримали. Перед ним сидiли люди, яким вiн ще нi разу не читав своїх творiв. Сидiли тихо, нахилившись уперед, чекаючи його слова. Коцюбинський мав читати уривок з "Fata morgana" або новелу "На каменi". Тепер роздумав i почав читати "Persona grata". Камищук сидiв бiля вiкна, вiн був уважний, зосереджений. З перших же слiв читання вiн захоплено дивився в о'бличчя Коцюбинському, що читав виразно, чiтко, але без декламацiї i жестiв. В паузах вiн, не поспiшаючи, оглядав присутнiх. Загiрна й Камищук сидiли поряд. Вона задумливо дивилась кудись, крiзь вiкно. Камищук поводився трохи незвичайно. Спочатку вiн був тiльки уважний. Потiм, коли в оповiданнi вже було ясно, що Лазар робиться катом, Камищук нервовими рухами скрутив цигарку i запалив. I далi вiн весь час скрипiв стiльцем, палив одну за одною цигарки, оглядався по сторонах. Дехто незадоволено поглядав на нього, але вiн на це не зважав. Нахилявся вперед i забував навiть змахнути пишну свою чуприну, що спадала йому на чоло. Коцюбинський прочитав, як Лазар повiсив дiвчину, в якої золотi волосинки сяяли круг лоба, як фуркнула мотузка, i тiло дiвчини в бiлому мiшку закрутилося на нiй. Камищук раптом пiдвiвся, мiцно вхопився за гнуту спинку стiльця поперед себе i немов хотiв стрiмголов кинутися в бiйку. Очi заяснiли, заблищали... Вiн не сiдав, поки й не закiнчилося оповiдання. Потiм, коли розмови були саме в розпалi, Коцюбинський вийшов вiдпочити на свiже повiтря. Вiн помiтив, як за кiлька хвилин перед ним вийшов Камищук. Тепер вiн стояв пiд вишнею, ледве помiтний в вечiрньому мороцi. Михайло Михайлович пiдiйшов. Вiн помiтив, як нервово, все ще хвилюючись, палив цигарку Камищук. Вийшло так, що вони не говорили про читаний твiр. Михайло Михайлович бачив, що молодий робiтник якось надмiрно схвильований. Коцюбинський не розпитував його про враження. Розмовляли про Камищукову роботу, про книжки, якi вiн читає, про Петербург, де бував Коцюбинський i куди вабило Камищука. Потiм Коцюбинського покликали: прийшла Вiра Iустинiвна й принесла телеграму з Львова. Телеграма була важливого змiсту, але не така термiнова, щоб дружинi треба було через неї забиватися аж на протилежну околицю мiста i показати Коцюбинському телеграму на годину-двi ранiше, нiж вiн мiг би її прочитати вдома. Михайло Михайлович розумiв, що дружина прийшла не для того, щоб передати телеграму. I не тому, що вона думала, нiби вiн мiг зустрiтися тут з Мариною, йому добре вiдоме було самолюбство Вiри Iустинiвни. Вона нiколи не пiшла б спецiально для того, щоб перешкодити їх зустрiчi. Причини, очевидно, були iншi. I вони незабаром вияснились. Увечерi до Коцюбинського зайшов давнiй знайомий - Левицький. Вiн попередив Вiру Iустинiвну про характер лiтературного вечора, що про нього довiдався вiн, зустрiвши випадково Судиму i Прокопенка. Вiн трохи налякав Вiру Iустинiвну, i вона сама поспiшила до чоловiка. До речi, для цього був видимий привiд - телеграма. Коцюбинський мрiяв, як тiльки звiльнять з-пiд арешту сестру, взяти вiдпустку мiсяцiв на два i їхати на Капрi. Ольгу незабаром звiльнили. Та вiд подорожi за кордон довелося вiдмовитися i в цьому роцi. Знову бракувало грошей. Великий борг чернiгiвському банковi висiв повсякчас над головою. Вiдтодi, як була куплена невеличка садиба на Сiверянськiй вулицi, борг тяжiв над Коцюбинським. Траплялося, що невистачало грошей внести банковi черговий внесок i проценти. Михайло Михайлович поспiшно писав благальнi листи знайомим по рiзних редакцiях i видавництвах. Його рятували. Аркуш розкiшного паперу вiд чернiгiвського мiського банку лежав у нього на столi. Михайло Михайлович уже не хвилювався, одержуючи подiбнi листи. "Щоб уникнути публiкацiї про продаж закладеного Вашого нерухомого майна. Правлiння Банку покiрно просить Вас поспiшити з внесенням належних вiд Вас термiнових виплат". Зiбрано було всi заощадження, зроблено дрiбнi позички в друзiв, приєднано грошi, вiдкладенi на лiкування й подорож,- i все це довелося вiднести до банкiвської каси. Та й iншi справи зовсiм не спрiяли тривалому виїзду з Чернiгова. Вже напередоднi археологичного з'їзду Коцюбинський довiдався, хто саме з просвiтян готується вiтати з'їзд. Вiн негайно заявив, що в тому разi, коли це робитиметься вiд iменi "Просвiти", вiн вийде з ради i взагалi покине товариство. Частина членiв ради схвалювала тактику Коцюбинського, iншi висловлювались проти нього. Були й такi, що утримувались i мовчали, але в їх мовчанцi було мало втiхи. Наближався день вiдкриття з'їзду. Чекали на графиню Уварову. Чернiгiвськi вiрнопiдданi поводились нахабно i захвало. Попи по церквах виголошували проповiдi про "богоспасаємий град Чернiгiв i його тисячолiтнi святинi". Перед самим з'їздом приїхав у ролi почiтного гостя вiдомий журналист i не менш вiдомий чорносотенець Анатолiй Савенко. Вiн спiвробiтничав у таких погромницьких органах, як "Киевлянин" i "Новое время". З'їзд мiг стати головною подiєю для преси. Савенка зустрiчали з помпою на вокзалi вузкоколiйної залiзницi, що зв'язувала Чернiгiв з Крутами. Напередоднi з'їзду ввечерi його прийняв у себе губернатор. Чимала частина мiсцевої iнтелiгенцiї вважала цi днi iсторичним святом для рiдного мiста. В зв'язку з цим "святом" багато єврейської людностi заздалегiдь обачно утекла з Чернiгова... Нарештi вiдкрився з'їзд. Головувала на урочистому засiданнi графиня Уварова. Розкопали десь древнього Iловайського, що сам по собi нагадував археологiчну знахiдку. На з'їзд вiн з'явився у вiцмундирi, пiдтримунаний попiд руки. Його появу зустрiли навiть вiршом: Вот воитель всех варяг Наш учитель Иловайский... Активiзувався серед своєї групи вiрнопiдданих губернський предводитель дворянства Комаровський. А в залi з ненавистю шукав своїх супротивникiв невгамонний i єксцентричний Савенко. З'їзд був оголошений святом росiйської православної iнтелiгенцiї. Михайло Михайлович вiдразу ж назвав це збiговище образою для кращої, демократичної iнтелiгенцiї i насильницьким приниженням її перед жандармським чоботом. I справдi. Коли серед численних привiтальних телеграм - вiд митрополита Флавiана, Сухомлинова, генерал-губернатора i iнших - почали читати телеграму чернiгiвського земства, її не дали закiнчити. Ледве встигли прочитати: "На свiтаннi нового життя вiтаємо вступ у друге тисячолiття славної iсторичної путi. Будемо вiрити в полiпшення умов нашого життя...", як зала дворянського зiбрання, де лише годину тому всi в побожному настрої вислухували урочистий молебень на честь з'їзду, задвигтiла вiд гуркоту, вигукiв, метушнi. Чорносотеннi делегати влаштували шумову обструкцiю, намагаючись не дати пролунати в залi жодному "єретичному" слову. А хтось iз делегатiв вилiз на стiльця i, перекриваючи всiх своїм басом, горлав на всю залу: "Чорний ворон нiколи не почервонiє..." Якийсь дiдусь намагався пiдтримати цей вигук своїм хрипким "ура", але його не почули... I протягом усього з'їзду голос передових учених звучав кволо i потопав у шумi збiговиська. Коли органiзатори з'їзду спробували через мiсцеву українську iнтелiгенцiю влаштувати виступ видатних кобзарiв, то Коцюбинський та ще дехто з кола їх знайомих доклали всiх зусиль, щоб ця спроба зустрiла бойкот. Спiвцi народу не повиннi були виступати перед цими людцями. В цi днi Коцюбинський був знервований. Марина помiчала це й розумiла причини. В статистичному бюро пiд час роботи вона поклала йому на стiл записку: "Вгамуй свої нерви й не хвилюйся: однаково ти безсилий боротися з ними. А допомоги тобi нiхто не подасть..." Так, треба було дiяти, боротися... Та вiн не знав, з ким i як.. В днi загального приниження культурного Чернiгова вiн ходив пригнiчений i лютий. Просвiтянськi "спiльники" вiдмовились слухати його порад. Бiльше того: зiбралась група, яка пiднесла з'їздовi урочисту адресу i взяла активну учасгь у засiданнях "археологiв". Розлютований Коцюбинський пiдняв у "Просвiтi" бурю i назвав цих людей негiдниками, а з'їзд - напiвхулiганським. його лайка на адресу з'їзду набула розголосу. Слiд було чекати неприємностей. Та не до них було тепер. Вiн викликав до себе в земство Чижа. Вони замкнулися в кабiяетi. - Коли закiнчується це хамство? - Кажуть, сьогоднi ввечерi,- вiдповiв, як завжди спокiйний, але готовий до всього гострого i уїдливого, Чиж. - На завтра я скликаю раду "Просвiти"... Я не хочу бiльше бруднити своє iм'я спiвробiтництвом з друзями чорної сотнi. Я ставлю своєю метою боротьбу з ними як i з тими просвiтянами, що хочуть повести нашу культуру шляхом Грiнченка, Пчiлки i подiбних до них. I якщо їх бiльшiсть у проводi "Просвiти", то, щоб з ними боротися, треба спочатку покинути "Просвiту". Чиж сидiв у своїй улюбленiй позi - потонувши в глибокому крiслi. Вiн поклав ногу на ногу, потягнув себе за вуса i поволi й глибокодумно проказав: - Я теж не хочу мати нiчого спiльного з цими людьми. Пiсля служби вони обидва пiшли до "Просвiти" - треба було органiзувати на завтра термiнове засiдання ради. Ввечерi другого дня Коцюбинський, ретельний, як завжди, з'явився на засiдання точно о восьмiй. Але ще нiкого не було. З'явився Чиж i вiдразу ж поринув у крiсло, з якого тепер стирчали по сторонах тiльки гострi кiнцi його вусiв. Коцюбинський чекав. Вiн опанував себе в такiй мiрi, що навiть змiг сiсти за свою чергову роботу. Взагалi пiсля вчорашньої розмови з Чижем вiн почував себе мiцнiшим i рiшучiшим. Вiн знав, що дехто його пiдтримуватиме. Члени ради не сходились. Коцюбинський розумiв: усi знали, в якiй справi їх кликано i, певне, вирiшили не приходити зовсiм. Проте, згодом прийшло кiлька прихильникiв Коцюбинського i дехто з опозицiї. Прийшли Сулима й Прокопенко, певне, з метою розвiдати, що робиться в "Просвiтi". Було ясно: засiдання навмисне зiрвано. Бiльшiсть членiв ради, очевидно, була зацiкавлена вiдкласти важливе засiдання на невизначений час. I справдi, почав дехто говорити про те, щоб вiдкласти засiдання ради. Михайло Михайлович обурився. Вiн говорив рiвним, але пiдкреслено гострим тоном. У цьому тонi вiдчувалося велике обурення людини, що зважувалась не спинятися нi перед чим. - Якщо їх бiльшiсть...- промовив вiн з виразом гидливостi на обличчi... - Кого? - перервав, виступаючи наперед, Прокопенко. - Тих, що разом з вами, пане, вiтали хулiганський з'їзд, тих, що хотiли б посадити Україну на чумацьку мажу, тих, що аплодують у залi суду вихвостiвським дукам. Я не бажаю сидiти з ними отут, за цим громадським столом... В кiмнатi здiйнявся галас, якого ще нiколи з часу заснування "Просвiти" тут не було. Галасували, вигукували образи на адресу голови товариства Коцюбинського, сперечалися мiж собою. Тiльки Чиж за весь час не прохопився жодним словом - все сидiв у крiслi в тiй же позi, тяжко замислений i мовчазний. Якась думка чи здогад нiби прикували його до крiсла. Нiхто не намагався вгамувати десяток розпалених людей. Серед вигукiв i галасу недругiв i друзiв Коцюбинський з пiдкресленим спокоєм склав свої папери до шухляди, замкнув її, поклав ключа на стiл i мовчки, не поспiшаючи, вийшов. Дома в передпокої побачив чуже пальто i бриль. Його зустрiла сестра Лiдiя. - Чиє це? - Пана Василевського. Коцюбинський мовчки й розгнiвано повернувся й пiшов з хати. Лiдiя вийшла за ним. На ганку вона взяла його за руку. - Ти йдеш? Незручно... В тебе гiсть. - Це не в мене... Чого йому треба? - Вiн приїхав запросити всiх нас i тебе до себе в маєток на "Вовчу гору". - Лiдiя! - раптом лагiдним i тихим голосом промовив Михайло Михайлович. Вiн любив свою хвору сестру.- Ти знаєш, менi надто неприємно зустрiчатися з цим паном. Не до смаку менi його вдача, його життя, фiзiономiя,- все це тiльки дратує мене... Я знаю його понад двадцять лiт i не хочу його приятельства... Я повернуся пiзнiше... Думаю, вiн довго не буде. - Дозволь i менi пiти з тобою. - Не слiд... Вiдпочивай. Менi треба походити самому. Стукнувши хвiрткою, пiшов вiн до мiста, а потiм повернувся й поволi рушив на Холоднi Яри, до порожнiхi закуткiв i безлюдної Болдиної гори. Уже кiлька рокiв вiн намагався не зустрiчатися з помiщиком Василевським. З ним познайомила його Вiра Iустинiвна ще до їх одруження, в Києвi, i Василевський мав два маєтки - на Полтавщинi i бiля Чернiгова на хуторi "Вовча гора", де якось гостювали на запрошення господаря й Коцюбинськi. Вiн був уже лiтньою людиною, мав виплекане обличчя й носив широку м'яку бороду. Скидався на переодягнутого попа. Вiн i справдi був дуже релiгiйний, хоч i видумував, вiдповiдно до моди, всiлякi мотиви для своєї побожностi. Це, звичайно, не заважало його численним судовим суперечкам з селянами за потрави, пiдпали, крадiжки. Особливо боявся вiн пiдпалу. Пiсля дев'ятсот п'ятого року селяни майже кожного лiта пiсля жнив пробували пускати пановi червоного пiвня. Його святеннiсть була огидна Коцюбинському, i вiн не йшов нi на яке зближення з Василевським, незважаючи на всi спроби дружини. Пiсля одного випадку в гостинi у власника чернiгiвських тартакiв i махоркової фабрики Хоменка Михайло Михайлович поклав собi уникати всякої зустрiчi з Василевським. На якомусь родинному святi в Хоменкiв один гiсть, користаючись з присутностi там Михайла Михайловича, почав розмову про українську лiтературу й про окремi твори Коцюбинського. Василевський i собi встряв у розмову - Я не бачу,- сказав вiн,- достатньої рацiї в iснуваннi української лiтератури. Мовою вона може бути близька тiльки мужиковi, та й то вiдсталому. Але мужик не пiднявся до розумiння мистецтва й не скоро розiв'є вiн у собi високий смак. йому нiколи читати лiтературу. Отже, якщо українська лiтература має пристосовуватися до низького смаку мужика, вона нiколи не буде на рiвнi європейської лiтератури... Потiм трапилось те, чого Коцюбинський без сорому не може згадувати ще й тепер. Несподiвано почала говорити Вiра Iустинiвна. Вона висловила думку, яку найменше готовий був почути вiд неї її чоловiк. - За винятком деяких оповiдань,- промовила вона,- твори Михайла Михайловича не пiдходять для народу, вони написанi тiльки для української iнтелiгенцiї... Це було тим громом, що приголомшив його i прикував до мiсця, позбавивши на хвилину руху i мови. Вiн вiдчув якусь жахливу катастрофу. Вiн лише бачив, як iншi вдоволено дивились на його дружину, а Василевський вибачався перед нею i запобiгливо пояснив, що вiн у своїх словах зовсiм не мав на увазi пана Коцюбинського. Було гидко i важко. Чи слiд було сперечатися з цими людьми?.. Коцюбинський вийшов. У передпокої попрощався з господарями i пiшов, посилаючись на те, що раптом почав себе недобре почувати. Та й справдi вiн був наче хворий. Так, виходить, цiлих пiвтора десятка лiт вiн не знав, якої думки його дружина про нього, про його народ i мету, за яку так багато i гаряче говорили вони ще замолоду, його оганьблено прилюдно, безжалiсно... Адже його дружинi вiрять: Вiра Iустинiвна Дейша має давню репутацiю громадської дiячки... Тепер Василевський знову тут... Чого цi люди путаються навколо нього?.. В серединi вересня Коцюбинський одержав з ради "Просвiти" письмове повiдомлення: "Високоповажний Михаиле Михайловичу! Рада товариства "Просвiти" має честь сповiстити Вас, що вона одержала од пана чернiгiвського губернатора наказ, в якому вiн своєю властю виключає Вас з членiв товариства. Рада". Отже, вiн неблагонадiйний в полiтичному вiдношеннi, шкiдливого напрямку особа! Нiхто в радi не обурювався, нiхто не протестував проти губернаторової сваволi. I лише тепер Коцюбинський зрозумiв, чому мiсяць тому не з'явилися члени ради на останнє скликане ним засiдання: вони волiли зачекати, коли невгодний їм голова ради буде усунутий i, певне, мали для цього якiсь пiдстави. Так завершилося тисячолiття богоспасенного мiста Чернiгова. Напередоднi рiздва Коцюбинський приїхав до Києва. Другого дня зустрiв на вулицi Чикаленка. - Який гiсть! Який гiсть! - гукав той i затягнув Коцюбинського до себе додому. Чикаленко посадовив гостя на диван ї сам сiв поруч Коцюбинський дiстав цигарки. Вiн через хворi зуби раз у раз палив. Господар, не встаючи, подав йому зi стола сiрники. I, поки той запалював, Чикаленко зосереджено дивився на нього i якась думка промайнула на його обличчi. Але вiн не сказав гостевi нiчого про те, що зараз подумав. Слiд було хоч би заради чемностi говорити про справи, що близькi гостевi. - Як здоров'я Вiри Iустинiвни? - Дякую, добре... Вона одна серед нас не скаржиться на здоров'я. А решта... Ви знаєте, у нас у сiм'ї кожної зими хтось хворiє обов'язково. Це коли не рахувати постiйно хворих: мене, матерi, Лiди... Вiрi Iустинiвнi завжди досить клопоту. А до того - в неї ще й служба. Покинути посаду вона не може - не витримаємо. Чикаленко примружив очi: - Це тому, Михаиле Михайловичу, що ви в Чернiговi. Тут би вам було легше... Принаймнi заробiтки тут кращi. Коцюбинський не вiдповiв. Вiн поволi допалив цигарку i, не встаючи, почав гасити її в фарфоровiй попiльничцi на столi. I, коли загасив, вiдсунув попiльничку на середину стола i раптом промовив: - Я вирiшив остаточно: влiтку поїду на Капрi. На це менi треба п'ятсот карбованцiв. - Зараз?спитав Чикаленко. - Нi, на лiто. - Може, в Леонтовича. Вiн тепер у Києвi. Михайло Михайлович пiдвiвся й пiдiйшов до вiкна. За домом був садок. Гiлля вгиналося вiд снiгу. Ворона сiла на каштан, i снiг сипався з гiлки вниз i ярiв на сонцi. Лахматий собака, потопаючи в снiгу, стрибав пiд деревом i гавкав на ворону. _ Коцюбинський одвернувся вiд вiкна. Пiсля сонця i снiгу кiмната здалася йому темною. Проводячи Коцюбинського, Чикаленко розповiв йому про те, що так раптово спало йому на думку вранцi. Вони не поспiшали. - Знаєте, Михаиле Михайловичу, коли я думаю про чоловiка, що змiг би принести замирення й згоду в нашi лави, я не знаходжу нiкого, окрiм вас. - Але я одiрваний вiд цього повiтря. - Це якраз i потрiбно. - Поганий з мене миротворець. - Не кажiть. Тут потрiбний авторитет, а ви його маєте. Не приховаю вiд вас, що покладаю великi надiї на цi днi вашого гостювання в Києвi. Тут ви не знатимете тiєї матерiальної скрути, що завдає вам стiльки клопоту в Чернiговi. Ми знайдемо вам заробiток вдвiчi бiльший, нiж ви маєте в земствi. - Ви вимагаєте неможливого. - О, нi, Михаиле Михайловичу, ви не враховуєте свого авторитету. - Ви помиляєтесь: люди, яких ви маєте на увазi, особливо завзято полемiзують зi мною. - То дарма. Ви користаєтесь авторитетом у читачiв, а саме це й потрiбне. Михайло Михайлович не вiдповiв. Вони попрощались i немов якусь порожнечу понiс у серцi Коцюбинський, самiтно повертаючись до себе. Пiсля деяких святкових вiзитiв Михайло Михайлович потрапив до одного знайомого на ялинку. Знайомий нещодавно повернувся з тюрми, його обвинувачували як учасника якогось заколоту, хоча ця людина могла тiльки спiвчувати подiбним подiям, але далека була вiд активної участi в них. В тюрмi вiн був захворiв - тепер звiльнили на поруки. Господар сам вiдчинив Михайловi Михайловичу дверi i довго обiймав його у передпокою. Гостей було зовсiм мало. Микола Вiталiйович Лисенке сидiв серед маленького гуртка, i побачивши Михайла Михайловича, пiдвiвся й швидко пiшов йому назустрiч. - Який я радий! - говорив вiн, обiймаючи Коцюбинського.- Я боявся що ви не прийдете... А я хотiв узяти з вас слово, що ви не поїдете додому, не побувавши в мене... Володимир Леонтович розпитувався про здоров'я. Дружина Леонтовича - дочка фiлософа Лесєвича - цiкавилась Чернiговом. З сусiдньої кiмнати теж чути було знайомi голоси. Михайло Михайлович бачив, як вискочив звiдти червоний, немов вiд ляпасiв, Чикаленко. Але треба було пiти й туди, привiтатись. Та й цiкаво було, вiд кого це в такiй панiцi тiкав зовсiм не боягуз Чикаленко. Михайло Михайлович розсунув портьєру i враз побачив енергiйний погляд Ольги Косач, що розмовляла з молодим, елеганiно вдягнутим поетом. Вона на хвилину повернулась до Коцюбинського i, скрививши невдоволено губи, привiталась. Михайло Михайлович скористався з того, що вона взялася знову до розмови з безпорадним перед нею поетом, вийшов до вiтальнi i приєднався до гуртка коло Лисенка. В цей час прийшов Микола Садовський, який вiдразу попередив господаря, що зайшов ненадовго, бо ще мав бути в кiлькох мiсцях. Веселий i темпераментний, вiн одразу опинився в центрi уваги всiх. Говорили про останнi п'єси Винниченка - "Щаблi життя" i "Мементо". З властивою йому одвертiстю i смiливiстю Садовський сказав: - Зараз я не можу виставляти його пєси. Наша iнтелiгенцiя менi каси не зробить, я мушу вважати й на смак iнших моїх глядачiв, а вони люблять те життя, якому можна вiрити, а не сумнiвнi вигадки в статевому питаннi... Хтось заперечив, що це в Винниченка, мовляв, вплив найновiших європейських течiй. - Це, звичайно, нове в лiтературi, але непотрiбне народовi,- промовив Лисенко.- Заради народу ми повиннi вiдкинути подiбне писання. В цей час увiйшла Ольга Косач. Вона чула останнi слова Лисенковi i, видно, вже наготувала й собi кiлька ущипливих фраз, але господар завбачливо попросив Лисенка до фортепiано. Микола Вiталiйович пообiцяв був це ранiше i тому не вiдмовлявся. Всi повернулись до композитора. Тодi Косач гукнула до