нило його промову. I вiн вiдповiдав Коцюбинському: - Хазяї й помiщики... А селянам бракує земельки навiть на хлiб для дiтей. З них нiякi постачальники для мене... Тiльки хазяї, тiльки помiщики... Коцюбинський, звичайно, не думав дискутувати. Це було зовсiм недоречно. Все ж таки вiн не витримав i натякнув: - Здається, на ваших фабриках були заворушення... i зовсiм недавно?.. - Страйк! - вигукнув з гордiстю Сава Гаврилович.- Справжнiй страйк, якi бувають на кожному порядному пiдприємствi... В його голосi Коцюбинський почув ноту хвалькуватостi: Хоменко хотiв скидатись на великого капiталiста. А проте не без пiдстав... _- Ну, та їхня не взяла! Моя взяла! А їхня подумала, погедзькалася, та й,- вiн оглянувєя довкола, певне бажаючи сказати непристойнiсть, але заради Михайла Михайловича втримався i тiльки зареготав. Коцюбинський почував себе як на колючках, його починало захоплювати полемiчне завзяття. - Чия ж це - їхня? - Робочi... - Народ, значить?.. - Нi, Михаиле Михайловичу, не сам народ, а призвiдцi, бунтарi... Чоловiк собi чесно робить, одержує, що полагається, i нiчого бiльш не хоче, аби лиш була робота. Але тут приходить якийсь шибайголова й починає йому теревенi розводити, як комар над вухом. Гуде та й гуде... Ну, зрештою, чоловiк не камiнь: роздовбає-таки його пройдисвiт... А потiм страйк, бунт... А вiд цього менi збитки. Коцюбинський вирiшив дошкулити йому. - Слухайте, Саво Гавриловичу, але ж у подiбнiй ситуацiї ви користуєтеся послугами полiцiї, яка придушує все передове, гуманне. Для цього вона й iснує. Хоменко замислився. Вiн мав талант пiдприємця, вузький талант дiлка, а в полiтичних питаннях часто. був безпорадний. Вiн пiдiймав пляшки з килима i приглядався, чи залишилося в них вино. Знайшов мадеру i налив чарку. Прополоскав собi зуби i проковтнув вино. - Сьогоднiшня полiцiя,- сказав вiн,- це нашi найманцi. Ми їм платимо, вони нам роблять. - Як це зрозумiти? - А тут немає особливої мудростi,- лукаво пiдморгнув вiн.- Думаєте, полiцмейстер менi за спасибi допомагає?.. Авжеж!.. Сподiвайтеся!.. Це шахрай iз шахраїв такий, що iз рiдного батька злупить, а з мене й тим паче. Кобила "Ластiвка", чистокровна англiчанка, вже на його стайнi... Це - раз. Браслет золотий його дружинi на iменини - це два... Поки що цього вистачить, навiть з авансом на майбутнє... Обурений Коцюбинський пiдвiвся. Але Хоменко ,вхопив його за руку. - Не поспiшайте. Ще рано. Ми ось поїдемо зараз закiнчувати до мене. - В мене сьогоднi бракує часу. Я, мабуть, не поїду... - I не думайте тiкати... Я ше вам до ладу своєї справи не розповiв. Я вам ще про професорiв розповiм, що беруть хабарi не гiрш за полiцмейстера... Вiн гарячкове вмовляв Коцюбинського, який в цю хвилину вирiшив: тiкати звiдси й забути про цю останню свою слабкiсть... Але в його уявi на мить постало прекрасне обличчя Григорiя Камищука - його голубi очi з iмлою, бiлява чуприна, могутнi плечi... I Коцюбинський не втримався: - У мене до вас, Саво Гавриловичу, була невеличка справа, прохання навiть... Серед робiтникiв вашої чернiгiвської фабрики, арештованих i вiдданих пiд слiдство, є один, якого я знаю,- Григорiй Камищук. З приводу нього в мене є до вас справа. - Ну, ось, бачите, навiть справа, а ви тiкаєте... Хто ж у лiсi про справи говорить?.. Це тiльки дома... Наше товариство не таке страшне, щоб вiд нього тiкати вам. Хоменко знав про популярнiсть письменника Коцюбинського не тiльки серед українських читацьких кiл, але й у Росiї i навiть за кордоном. Це його примушувало ставитись до письменника з повагою. Вiн цiнив Коцюбинського, хоч майже не був обiзнаний з його творчiстю. Хоменко розумiв, що коректнiй вдачi письменника багато чого в цьому колi не подобається, i це вражало гонор фабриканта: українському письменниковi не по собi серед справжнiх українцiв!.. Вiн м'яко взяв за лiкоть свого гостя: - Михаиле Михайловичу, може, вам Аркадiй, мiй шуряк, не до вподоби... Купчисько!.. Вiн i менi не до серця. Ось повернемося додому i вкладемо його - нехай собi дрихне. Ми на нього не зважаємо i ви не зважайте. В тверезому станi його ще можна терпiти, а як вип'є - реп'ях... Недалеко з'явилась Розалiя Юхимiвна, яка щось шукала в травi, удаючи, що не бачить чоловiка й Коцюбинського. - Трояндо!.. Що ж це в нас робиться?.. - гукнув Сава Гаврилович.- Михайло Михайлович хоче тiкати додому. Ми йому не до вподоби... Вона, удаючи примхливу дiвчинку, пiдбiгла до них. - Ай, ай... як вам не соромно, Михаиле Михайловичу!.. Невже нашi женщини вам не до серця?.. Не пустимо, не пустимо нiзащо!.. Обравши зручну мить, вона прошептала чоловiковi: - Яка тут кiшка пробiгла мiж вами? - А бiс його розбере... Вiн не любить п'яних, делiкатний... Аркадiй тут нiсенiтницю верзякав... Я перед ним сп'яна прохопився, що полiцмейстеру хабара дав... Може, це його й шпигонуло?.. Треба затримати i якось умовити, залагодити... А то ще, бува, де ляпне... Не обберешся бiди... - Ти тюхтiй... - презирливо вiдповiла вона й пiшла до гурту, де вже був i Михайло Михайлович. Було помiтно, що Хоменко уникав розмови з Коцюбинським сам на сам. Вiн мав час подумати i вже догадувався, в чому полягатиме прохання Коцюбинського, тим бiльше, що вже знав, про кого йтиме мова. Тодi, пересилюючи свої почуття, Михайло Михайлович сказав: - Саво Гавриловичу, а все ж таки, хоч зараз i не час, треба менi дещо викласти вам. - Е... е... гаразд... - промимрив той i раптом узяв рiшучий тон, - то пiдемо до мого кабiнету. Вони прийшли до розкiшно вбраного великого кабiнету. Видно, тут порядкувала рука Розалiї Юхимiвни. Виконаний олiйними фарбами, старовинний, схожий на iкону, портрет якогось Хоменкового прадiда, десяток дрiбних фотографiй, серед яких був i маленький фотопортрет Хоменкового кума - чернiгiвського полiцмейстера... Хоменко майже лiг на канапi. Коцюбинський сiв оддалiк, бiля стола. Вiн був утомлений i роздратований. Проте вiн умiв стримувати свої почуття. - Дiловий у вас настрiй, Михаиле Михайловичу... - Нi, я просто користуюся з нагоди... - Прошу, прошу... Я з радiстю... Коцюбинський вирiшив розрубати вузол одним махом. - Саво Гавриловичу, ви маєте повну змогу довести громадянству свою гуманнiсть, примусити багатьох людей бути вам зобов'язаними, якщо вживете заходiв до звiльнення з-пiд арешту вашого робiтника Григорiя Камищука. - Як то?.. Нащо це?.. Як я можу?.. - перелякався Хоменко. - Це потрiбно не вам, звичайно, i не менi... а йому, його батькам. Є багато причин, щоб бачити його на волi... А головне - сама людина: таких, як вiн, мало, їх майже немає... - Але ж я не влада, не прокурор, я в цiй справi - нiщо... - Нi, ви можете зробити багато. Не вiдмовляйтесь цим. Навряд вiдмовить вам прокурор, якщо ви його про це попросите. Коцюбинському раптом спало на думку, що вiн принижує себе цим проханням. Справдi, нiколи йому ще не доводилось когось так просити. А тут вiн прийшов до людини, до якої не має особливої поваги, пересидiв з. нею мало не цiлий день i тепер просить... Та вiн вiдразу ж вiдкинув цi думки: вiн не для себе... Тимчасом Сава Гаврилович, що завжди трохи повiльно мислив, зорiєнтувався: - I до того, бачите, менi не треба, щоб якийсь пройдисвiт баламутив менi людей. - Ви можете не приймати його бiльше на свою фабрику. Хоменко подзвонив. Прийшла служниця, i вiн наказав принести вина. Потiм уважно прислухався до слiв Коцюбинського. Принесли вино. Вiн налив два келихи. - Прошу... За народним звичаєм, де сперечаються, там i п'ють. - Не питиму. Це менi шкодить. - Прошу - це легеньке... - Не можу. Хоменко випив сам. - За ваше здоров'я, Михаиле Михайловичу, вас я глибоко шаную i поважаю. Щождо моєї гуманностi, яку, як ви сказали, треба довести, то хiба е такi добрi люди, що не ймуть вiри в неї? Хiба мало я зробив людям хiба мало чим менi зобов'язанi люди? Ображаєте ви мене, Михаиле Михайловичу... Коцюбинський роздратовано здвигнув плечима. Хоменко помiтив це i раптом перейшов на iнший тон. Вiн повеселiшав i намагався жартувати, але не поступався. - Ви не знаєте цих людей. Та коли тiльки Камищук опиниться на свободi, то хiба йому обов'язково треба працювати в мене, щоб зiпсувати менi життя?.. Вся фабрика - його приятелi, така ж босота, як i вiн. Вони зруйнують моє хазяйство, знищать мене. Та, зрештою, яка вам особисто з цього користь? Не розумiю я вас... Не туди українська iнтелiгенцiя мусить вкладати свою енергiю... Вивести народ з темряви - ось першочергове завдання. Коцюбинський рвучко пiдвiвся. - Одну чарочку... Це завезене: в Чернiговi таким не торгуюгь, - сказав Хоменко. Вiн випив сам i втерся рукавом. Коцюбинський сухо вiдрiзав: - Нiякої особистої користi я цим не домагаюсь. Я тiльки знаю Камищука i високо цiную цю молоду людину. Вiн повинен бути звiльнений. Не звiльните ви, зробить хтось iнший. Та й взагалi треба перевiрити, чи винен вiн у тому, що йому iнкримiнує слiдча влада. Останнє вiн сказав, не маючи ще на увазi якихось конкретних даних, майже випадково. Але на Хоменка саме цi його слова справили враження. Вiн уважно подивився на Коцюбинського, немов хотiв розгадати його задум. Потiм сказав: - Ви щось маєте на увазi? Не вiрте людям, нiхто з них нiчого не знає. Вiн навiть помiтно стривожився, чого не мiг не помiтити Коцюбинський. Та через хвилину Хоменко вже переходив на веселий, жартiвливий тон. - Ну, не будемо сваритись... Та й немає за що. Якийсь там Камищук, пiдозрiла, авантюрна особа... Таким саме й мiсце у в'язницi. Прошу, Михаиле Михайловичу,- вiн показав на повний келих i жадiбно, тремтячими губами, як алкоголiк, випив сам, плеснувши зопалу вином собi на жилетку. Але не помiтив цього i почав переходити на бравурний тон, наспiвуючи навiть мотив, пiдслуханий ним у свого управителя. А управитель винiс цю мелодiю з одного чернiгiвського борделя на мiськiй околицi. Тепер Коцюбинський зневажав цю людину до кiнця. Вiн жахався того, що сам, разом з просвiтянами, давав привiд цiй тваринi вважати себе за мецената... - Саво Гавриловичу, - промовив вiн, силуючи себе до стриманого тону, - якщо ви в силу своїх принципових мiркувань не хочете зробити цього, то я прошу вас знову ж таки про це, але як про послугу особисто менi. Майте на увазi, що для мене це має величезну вагу. Це буде послуга, якої не забуду я нiколи. Мотивчик борделя раптом припинився. Хоменко прислухався до слiв Коцюбинського, граючись брелком вiд золотого годинника. Iнодi вiн залишав брелок i поволi, смакуючи, тягнув з келиха вино. Потiм поставив на стiл недопитий келих. Хвилину подумав i невiдомо для чого вийняв i почепив на нiс окуляри, немов хотiв заховати свої очi, якi не могли опиратися глибокому, гiпнотизуючому поглядовi чорних, ясних очей Коцюбинського. "Зараз вiн скаже якусь пiдлiсть", - подумав Михайло Михайлович. I справдi. - Михаиле Михайловичу,- спокiйним, дiловим тоном вимовив той. Таким тоном вiн розмовляв з людьми, що приходили сюди до нього просити вiдстрочення векселiв.- Михаиле Михайловичу,- повторив вiн, не поспiшаючи i забувши про свою жартiвливу манеру, - бувають такi справи, в яких вiдмовляєш навiть друзям. Адже ви, певне, не знаєте, якими словами паплюжив мене цей пройдисвiт в останнiй день свого перебування на фабрицi, перестрiвши мене бiля контори... - Звичайно, не знаю... - То ж то бо й є... Одверто вам сказати - я боюся його... - Вiн виїде з Чернiгова. - У цього бунтаря сто пар рук i нiг... Менi вiн не забуде, де б вiн не був. До таких людей треба застосовувати найсуворiшi заходи, їх треба знищувати - це найкраще, найбезпечнiше... - Така ваша остання вiдповiдь? - Остання... Та й ви на моєму мiсцi зробили б так точнiсiнько. - Помиляєтеся, пане, - гостро вимовив Коцюбинський i вийшов з кабiнету. Вiн пiшов не до гостей, а зiйшов униз. За одними, нещiльно причиненими дверима вiн почув знайомий притишений шепiт: - Спробуйте на вагу - це справжнi перли... Ну, вiзьмiть же, спробуйте, ви боїтесь торкнутися... Далi вiн не чув - був уже далеко. В однiй порожнiй кiмнатi вiн посидiв трохи, щоб заспокоїтись. Але через хвилину зiрвався й швидко пiшов до передпокою. Коли вiн надягав своє пальто, до нього вийшла розпалена i втомлена Розалiя Юхимiвна. Вона навмисне щiльно зачинила за собою дверi, крiзь якi чути було вигуки гостей з вiтальнi. Гостей значно збiльшилося, i серед численних голосiв Коцюбинський пiзнав голоси Сулими i Прокопенка, що п'яно гукали щось один на одного. Хоменкова дружина вдивлялася йому в очi. - Боже мiй, Михаиле Михайловичу, щось трапилося!.. Я знаю. Не втiкайте! Ну, я вас прошу. Скажiть, чим образив вас мiй чоловiк?.. Але Михайло Михайлович мовчки, з нервовою поспiшнiстю продовжував одягатися. Жiнка таємниче зашептала: - Але ж про мене ви не поганої думки?.. Адже так? Я не помиляюся? Ви, певне, зрозумiли мене?.. Ну, говорiть же... Вона простягла йому руку на прощання, але Коцюбинський не поцiлував її, як звичайно, а нервово потиснув i, широко ступаючи, швидко вийшов на вулицю. Розалiя Юхимiвна сумувала вслiд: - Боже мiй!.. Єдиний джентльмен... За хвилину Михайло Михайлович розшукав вiзника, i, поки його шкапа трусила найповiльнiшою риссю по кривих вулицях вже померклого осiннього мiста, вiн гiрко думав про себе: "Так, так i треба тобi, безталанний чудiй! Куди ти посунувся з своїми безглуздими замiрами, до кого? i через це тобi гiдно втерли носа... Землячки! Тi, що люблять свiй народ, як хазяї зоологiчного саду своїх звiрiв - у клiтцi, за гратами... Про що ж було просити їх?.. Про великодушнiсть?" - Стоп! - несподiвано гукнув вiн вiзниковi.- Повертай на Денисiвський завулок.. Знаєш? Ну, от... До адвоката Чижа... - Знаємо!.. - бадьоро вiдгукнувся вiзник, i шкапа його немовби вийшла з своєї повiльної i точної, як маятник годинника, рисi i якось боком пiшла вчвал. Для справи Григорiя Камищука адвокат Чиж робив багато. Вiн дав свою згоду обороняти його на судi, ознайомився з матерiалами слiдства, що досить швидко закiнчилося, i знайшов у показах свiдкiв декiлька неув'язок, на яких збирався провалити обвинувачення. Камищука обвинувачувано в тому, що вiн пiд час мiтингу страйкарiв на фабрицi увiйшов до кабiнету управителя i нiбито намагався побити його за те, що той хотiв телефоном викликати полiцiю. А потiм загрожував управителевi револьвером i нахвалявся, що висадить в повiтря всю фабрику, якщо хазяїн не погодиться на вимоги робiтникiв. Довiдавшись про суть обвинувачення Камищука, Михайло Михайлович пригадав свою розмову з Хоменком, i в нього виникла пiдозра, що той пiдставив найнятих свiдкiв i, певне, сам вигадав iсторiю з загрозами управителевi. Адже недаремно вiн так пiдозрiло збентежився, коли почув тодi, пiд час їх розмови в кабiнетi, сумнiви в правдивостi обвинувачення Камищука. Чижевi пощастило. Обвинувачення виставляло двох свiдкiв: приймальника Гарбузова i артiльника Старостенка, якi заявляли, що вони були в кабiнетi управителя в службових справах, коли туди вскочив Камищук i намагався побити управителя, але вони оборонили його. Тодi Камищук нiбито загрожував усiм револьвером. Чиж установив, що артiльник Старостенко саме в цей час був у пивницi Белова на другому кiнцi мiста. Там вiн зняв бешкет, i городовик Панасенко склав на нього протокол. Копiю цього протоколу адвокат уже мав у своєму портфелi. Щождо Гарбузова, то справа з ним розв'язувалася так само несподiвано для обвинувачення. З приводу його свiдчень Чиж радився з деякими приятелями Камищука, що були на волi, i тi сказали, що справа, в якiй цей Гарбузов немовби приходив до управителя, взагалi не могла iснувати. Її було вигадано занадто невмiло, без розрахунку на те, що в цих матерiалах копається досвiдчений оборонець. Таким чином встановлювалось, що свiдки були пiдставнi... Свої заперечення до справи Чиж зберiгав у таємницi. Вiн готував несподiваний удар по обвинуваченню. Знав про це тiльки Коцюбинський, що багато в чому допомагав своєму друговi. Зовсiм загадковою була поведiнка Надiї Загiрної, вiд якої теж не треба було ховати деталi оборони, оскiльки вона могла б багато чим допомогти. Михайло Михайлович викликав її запискою через Марину i довго ждав її в умовленому мiсцi. Вона запiзнилась, просила вибачення, згадала про якусь важливу свою справу, призначену теж на цей час. Але яка була справа - не сказала. Вона мовчки вислухала Коцюбинського. З усiма його доказами неповинностi Григорiя погоджувалась, але вигляд її вiд того не веселiшав. Нарештi вона просто сказала, що не вiрить у реальнiсть звiльнення Григорiя таким методом. Потiм рiшуче заявила, що Чижевi не пощастить виправдати Григорiя. Але скiльки не намагався Михайло Михайлович довiдатись про її мотиви, вона нiчого йому про це не сказала. Вiн зрозумiв, що вона не хотiла чи не могла висловитись перед ним конкретнiше. Так i залишилась недоговореною їх розмова. Цi днi Коцюбинський ледве знаходив сили працювати в статбюро. Його мозок працював зовсiм в iншому напрямку. Тимчасово покинув вiн i писати. Треба було закiнчувати другу частину "Fata morgana". Пiсля перебування на Капрi вiн з запалом продовжував повiсть. Горький надавав великого значення цьому творовi i навiть дав деякi поради щодо дальшого розгортання i висвiтлення подiй у повiстi. Але в цi днi Коцюбинський не мiг опанувати своїх думок. Тимчасом Горький вимагав поспiшити з перекладом на росiйську мову першої книжки творiв. Михайло Михайлович мусив сам домовитися з своїм перекладачем. Перекладач поспiшав i часом допускав помилок. Коцюбинський перевiряв його роботу. А це вимагало часу i настрою. Амфiтеатров, з яким познайомив Коцюбинського Горький у себе на вiллi, теж вимагав оповiдань для нового петербурзького журналу. Пропонував друкувати Коцюбинського навiть не перекладаючи на росiйську мову. Налагоджувалась справа перекладу його творiв у Празi. Деякi берлiнськi i паризькi видавництва теж удавалися до нього з подiбними запитами. Нарештi, добрi вiдомостi були з Стокгольма вiд професора Iєнсена - переклади з Коцюбинського на шведську мову мали незабаром вийти з друку. Зростала його популярнiсть у Росiї i за кордоном. Здавалося, пiсля виїзду на Капрi в життi його розпочалася нова епоха, коли з Сiверянської вулицi напiвзабутого Чернiгова вiдкриваються перед ним найширшi перспективи. Тимчасом декому з знайомих стало вiдомо, певне вiд Хоменка, що Коцюбинський втручається в майбутнiй процес Камищука. Поголоска варiювалася на рiзнi лади i в зовсiм невпiзнаному переказi доходила до Коцюбинського. Можна було чекати нових прикростей. Визволення Григорiя набирало для Михайла Михайловича напряму важливої, принципової справи. Через неї вiн не звернув особливої уваги на повiдомлення київського цензора про заборону його збiрки "З глибини". Часто до нього приходив старий Камищук. Приносив прочитану книжку, розгортав її з газетного паперу й повертав Коцюбинському. Потiм просив нову, яку тут же акуратно загортав у папiр, щоб не забруднити, перекидався кiлькома словами з господарем i йшов, незважаючи на запрошення залишитись на чай або просто поговорити. Вiн шанував чужий час. Минула осiнь. Вогкiсть, осiння мжичка i повна вiдсутнiсть сонця цiлими тижнями завдавали Коцюбинському, що хворiв ще й на легенi, важкої муки. Але треба було дiяти. За ним уже була репутацiя громадського дiяча, який не боїться протестувати проти беззаконня, який уже не раз пiдносив голос проти людей, що мали в своїх руках немалу владу. Деякi чернiгiвськi iнтелiгенти пошепки розповiдали один одному про те, що оцей їхнiй чернiгiвець Коцюбинський в одному з своїх нових творiв назвав пса прiзвищем всiй Росiї вiдомого з недавнiх подiй грiзного мiнiстра Трепова... Отже, не боїться!.. Нарештi вiдбувся суд над Григорiєм. До зали суду не пустили нiкого з стороннiх. Не пустили й Коцюбинського. Мiсцевий обвинувач був хворий i обвинувачення пiдтримував приїжджий. Вiн чомусь поспiшав i процес мав закiнчитись того ж дня ввечерi. Коцюбинський не виходив з дому, чекаючи на Чижа, який мав просто з процесу приїхати й розповiсти про наслiдки. Чекання перейшло далеко за пiвнiч. Нарештi. по грудках замерзлої вулицi прогуркотiв вiзник. Спинився бiля ворiт. Через хвилину Чиж сидiв у кабiнетi i просив чарку коньяку або чаю, бо й замерз, i намучився, i... не знав, що сказати приятелевi. - Ну, ну... кажiть же!.. - стояв, нетерпеливо чекаючи наслiдкiв суду, Коцюбинський. - Виправданий? - Виправданий... - Де вiн? Чиж зовсiм пiрнув у крiсло i мовчки, похмуро вiдповiв: - Де? У тюрмi, звичайно... - Його не звiльнили? - I не звiльнять... - Як то? Нiколи? - Пiсля каторги... Михайло Михайлович вражений став перед Чижем. - Так у чому ж рiч? - В моїй i вашiй, Михаиле Михайловичу, наївностi. Ми з вами були наївнi, як дiти, i, не знаючи Камищука, взялися його визволяти. А на судi його виправдали в справi замаху на управителя Хоменкової фабрики, але незабаром його судитимуть в iншiй справi, про яку ми з вами не подумали. Григорiя обвинувачують у революцiннiй дiяльностi, в органiзацiї робiтничих майовок i збройному опорi полiцiї пiд час розгону однiєї з майовок. - Але ж це може бути тiльки наклеп... Чиж похитав головою. - Нi, - промовив вiн, - я був у нього в тюрмi пiсля суду. Пропонував свої послуги для нового процесу... З цього вони можуть зробити все, що забажають... Збройний опiр - це довiчне заслання чи й каторга. Чиж знову хвилину подумав i якимось iншим, зовсiм змiненим, енергiйним голосом людини, що раптом чимсь захоплена, заговорив: - Ми з вами мало знаємо цих людей... Григорiй ваш друг, ви думали, що ви, як психолог, письменник i друг, знаєте його краще, нiж вiн сам себе знає... Ви не знали, що вiн досвiдчений пiдпiльник, який навчився тримати в своїх руках i самого себе i людей - гурт, масу... Адже вiн з вибачливою усмiшкою зустрiв мою пропозицiю обороняти його. "Як хочете,- вiдповiв вiн,- боюся, що вам не пощастить... Вiд заслання мене не врятує нiщо..." Ви розумiєте, Михаиле Михайловичу, так говорити може не просто собi робiтник махоркової фабрики. Вiн сказав менi, що виступатиме на судi з останнiм словом, в якому обвинувачуватиме весь державний устрiй i закликатиме до його повалення... Розумiєте?.. Вiн хоче дiяти так, як поводяться на судi видатнi революцiонери! I вiн це зможе, не сумнiвайтеся!.. Для Коцюбинського це було нове. Вiн знав багатьох людей, засуджених царизмом, знав їх життя i уявляв їх долю. I все ж близькiсть Камищукової долi до долi подiбних людей була несподiвана для нього. Тепер вiн розумiв, чому Надiя Загiрна не подiляла його оптимiзму перед процесом Григорiя: адже вона, напевне, знала все i, звичайно, про все, вiдоме їй, не мала права розповiдати нiкому, в тому числi i йому, їхньому друговi. Мiж ним i цими його друзями iснувала якась межа, якої вiн поки що не в силi переступити. Ця межа не заважала їх дружбi, але все ж вона роздiляла їх... IV. ПРИСУД Слiдство в новiй справi Григорiя Камищука затяглося надовго. Департамент полiцiї розраховував на ряд голосних процесiв i шукав пiдстав, щоб поєднати окремi незначнi справи в невелике число значних полiтичних справ. Царизм докладав усiх сил, щоб показати громадянству свою, насправдi занадто пiдупаду, мiць. Чиж пробував ознайомитися з приступними для оборонцiв матерiалами i прийшов до висновку, що хоча Григорiй у наступному процесi i не гратиме першорядної ролi, але напевно дiстане заслання, а можливо й каторгу. Особливо беручи до уваги те, що вiн уперто обiцяв поводитися на судi зухвало i при кожнiй нагодi громити царський суд. Вiн просто не радив адвокатовi брати на себе його оборону i хотiв боронитися сам. Минула зима В тяжкому чеканнi проходила весна. Нарештi в останнiх числах травня стало вiдомо, що суд вiдбудеться через кiлька днiв у Києвi. Чиж довiдався про це i зайшов до статбюро повiдомити Марину. Вона була схвильована звiсткою i ледве змогла працювати до кiнця дня. Михайла Михайловича в мiстi не було. Вiн дiстав через хворiсть два мiсяцi вiдпустки, виїхав до Києва роздобувати по рiзних редакцiях грошi на лiкування i потiм вiдбув знову на Капрi. Тiльки-но продзвонив дзвiнок, що означав закiнчення робочого дня, Марина схопила свою бiсерну торбинку i, навiть не причепурившись, не чекаючи подоуг, поспiшила додому. Вона боялася, що вже не застане сестри: Надiя часто перед вечором зникала з дому i поверталася досить пiзно. А в Марини для неї сьогоднi була пропозицiя... Надiя була ще дома i, здавалося, не збиралась виходити. На запитання сестри про її справи та не вiдповiла, навiть не пiдвела голови, схиленої над книжкою. За обiдом Надiю також не можна було викликати на розмову. Тодi Марина запропонувала: - Сьогоднi я хочу пiти на Болдину гору, прогулятися трохи... Надiя мовчала. - Ти не хочеш пiти зi мною? - Пiду. - Нам треба трохи розважитись, Надiйко. - Треба. - Можливо, там я тобi щось скажу, якусь новину... В цю мить до кiмнати зайшла мати. - Куди збираєтесь? - запитала мати. - На прогулянку,- вiдповiла жваво Надiя,- Марина хоче розповiсти менi свої секрети... Злегка ображеним тоном Марина промовила: - Не секрети... i тим бiльш не мої... А просто - весна закiнчується... набридло жити так, як ми живемо... Хочеться нарештi дихнути свiжим повiтрям... Поки не пiзно Стара мати стривожено поглядала на дочок. Знову щось затiвають. Тiльки на цей раз обидвi разом. До цього кожна з них дiяла окремо, i мати мала вiд них самi прикростi. Тепер знову... День був робочий i на Болдинiй горi народу було небагато. Сестри обрали затишне мiсце, вкрите густою травою й квiтами. Марина, напiвлежачи, дивилася на Десну вниз, на далекi гаї, що вже заволiкалися синiм туманом. Надiя сидiла на травi, обхопивши руками колiна, нерухомо дивилася вдалину i, здавалося, збиралась довго мовчати. Весна з непереможною силою примусила її думати про Григорiя, i вона останнiми мiсяцями мовчки. замкнено сумувала. - Вiд Михайла Михайловича не було ще листа... - мрiйно промовила Марина.- Тепер вiн саме приїхав на Капрi i цiлi днi, певне, серед друзiв або бiля моря... Як вiн любить море!.. - Вiн тобi часто пише, коли буває у вiд'їздi? - Часто... Через день, а то й щодня... Надiя все ще дивилася в одну точку на обрiї. Потiм несподiвано запитала: - Як ти гадаєш, буде Григорiй на волi? - Н-не знаю... Надiя засмiялась. - Ти не бiйся мене вразити чи розчарувати. Говори те, що думаєш... Однаково, я багато передумала i перемучилась, i твої слова не завдадуть менi бiльшої муки. Я хочу почути твою думку. - Я думаю,вiдповiла нерiшуче Марина,- iншi так думають, що його засудять на заслання. Тобi треба пiдготуватися до такого вироку i примиритися з думкою про розлуку... Цi кiлька раптово кинутих слiв немовби збудили Марину, що давно вже хотiла сказати їх сестрi. Вона розчервонiлась, i очi заблищали. Але Надiя звелася навколiшки, повернулась до сестри обличчям, знову засмiялася, чим немало здивувала сестру, бо смiх не був їй властивий. Потiм спокiйно i якось м'яко, натхненно промовила: - Григорiй буде на волi. Вiн дiстане її, хоч за державним законом заслуговує каторги. Марина, нiчого не розумiючи, здивовано дивилась в очi сестрi. Вони натхненно i таємниче всмiхалися. Потiм Надiя почала про iнше: - Скажи, Маринко, ти нудьгуєш без нього? Вона сiла ближче до сестри. Марина розумiла, що Надiя говорить про Коцюбинського. Вiдповiла: - Ми з ним так знайомi вже бiльше як шiсть рокiв. - О! Ти менi цього не розповiдала... - А нащо?.. Все ж таки я багато чого розповiла тобi... Надiя обняла сестру. - Маринко, наша мати нiколи не буде щасливою... через нас... Адже ми пiшли не тими стежками, про якi мрiяла мати. Ми переростаємо дiвуючи... Вона не може збагнути, чому ми не одружилися досi... Певно, вона не дiжде онукiв, бо ж... Марина тихо плакала, ховаючи обличчя на грудях сестри. - Скажи, ти любиш його? - питала Надiя. Марина вiдповiла не вiдразу. Вона трохи заспокоїлася, втерла хусточкою очi. Тремтячим голосом вiдповiла: - Я ж звикла до нього... Шiсть рокiв... Я не уявляю себе без нього. Колись ми думали виїхати звiдси i одружитися. З цього нiчого не вийшло. Потiм ми не раз говорили про те, щоб розiйтися,- i теж нiчого не вийшло... I тепер я тiльки хотiла б, щоб вiн був щасливий, щоб вiн мiг здiйснити свою мрiю. I бiльш нiчого я не хочу! Я не вiрю в наше одруження. Це нездiйсненна рiч... Та коли б це дивом якимсь здiйснилося, то тiльки зiпсувало б нашi вiдносини... Може, своїм почуттям до нього i я приношу людям якусь користь. А дiти... Не всiм же жiнкам виховувати дiтей... З-за Десни насувався чудовий вечiр, але було сумно. Коли сестри, обнявшись, покидали гору, Надiя спитала: - А де ж новина, яку ти менi обiцяла? - Я берегла її на кiнець, щоб не псувати тобi вечiр. Сьогоднi в мене був Чиж i повiдомив, що наприкiнцi мiсяця вiдбудеться суд... - Коли ж точно? - Не сказав... Через кiлька днiв, у Києвi. Значить, цими днями Григорiя заберуть з Чернiгова. З несподiванки Надiя спинилася. - Значить, не пiзнiше, як через п'ять-шiсть днiв? - Так. - Ходiмо, ходiмо швидше... Треба швидше додому. I Надiя майже тягла тепер сестру пiд руку. Та ледве встигала за нею. Хтось ходив бiля їх будинку. Коли вони наблизились. Надiя раптом звiльнила руку. - Це до мене,- сказала вона i поспiшно сама пiдiйшла до чоловiчої постатi. Через хвилину вони зникли в мороцi зовсiм не освiтленої чернiгiвської околицi. Поїзд вузькоколiйної залiзницi, що йшов на станцiю Крути, вiдходив з Чернiгова вранцi. Надiя боялася, що Григорiя проведуть до вагона ранiше загальної посадки. Вона вклала в долоню швейцаровi срiбного полтиника i вiльно вийшла на перон. Незабаром подали вагони, але пасажирiв ще не випускали з вокзалу. Надiя сiла на запорошену зелену лаву на перонi i пильно оглядала неначе мертвий поїзд. Мiнiатюрний жiночий чемоданчик стояв бiля неї, а на колiнах лежала бiсерна торбинка. Через новий темносинiй брилик i густу вуаль, що падала нижче очей, її не зразу можна було пiзнати. Вона не помилилась: за кiлька хвилин до посадки вивели на перон Григорiя. По боках iшли два унтери, тримаючи руки на розстебнутих кобурах наганiв. Трохи оддаля слiдом iшов назирцi тюремний пристав. Надiя нижче спустила вуаль i вдала з себе цiлком байдужу до появи цих людей. Вона немовби в'дчула гордiсть за Григорiя, якого вели пiд не в мiру пiдсиленим конвоєм. Очевидно, його вважали за винятково важливого злочинця. Вона стежила, чи подивиться Григорiй в її бiк. Звичайно, вiн не мiг би її пiзнати, та вона цього й не хотiла. Але Григорiй пройшов пiд вартою за якихось двадцять крокiв вiд неї i навiть не глянув у її бiк. Проте вона змогла розглянути його обличчя. Воно трохи схудло, загар майже зник, але очi залишились тi ж самi: глибокi, голубi, з iмлою. Здавалося, вiн трохи, ледве помiтно, всмiхався i йшов зовсiм поволi, немов прогулюючись. А обидва унтери нiяк не могли погодити свої метушливi кроки з його повiльною i поважною ходою. Пiдштовхувати ж його тут, на перонi, вони, звичайно, не насмiлювались. Всього хвилину бачила Григорiя. Його привели до вагона. Вiн зупинився на мить, оглянувся довкола, немов прощався з Чернiговом, i швидко пiшов до вагона. Вартовi зникли за ним. Потiм до того ж вагона зайшов тюремний пристав. Радiсне почуття в першу хвилину схвилювало Надiю, що бiльше як пiвроку не бачила Григорiя. I вона не звернула уваги на головне - в своєму чи казенному одягу був Григорiй? I вiдразу ж заспокоїлась: адже коли б вiн був не в своєму звичайному одязi, а в казенному, їй би впало це в око. Вона на одну мить заплющила очi, i вiн постав перед її уявою, тут, на перонi, в чорнiй вишиванiй косоворотцi шовковим шнурком замiсть ременя, в чорних штанях i м'яких чоботях, немов удруге проходив недалеко вiд неї пiд вартою, легко ступаючи пружною ходою, розглядаючи ясний ранок крiзь iмлу своїх блакитних очей. їй заманулось, як колись, провести долонею по його бiлявiй, злегка пiднятiй ранковим вiтром чупринi, взяти з його рук кепi, жартома надягти собi на голову... "Що ж я гаюся? - раптом пiдхопилась вона. Хотiла доручити швейцаровi взяти квиток до першого вагона, куди повели й Григорiя. Потiм роздумала: - Треба брати самiй, тiльки самiй..." Бiля каси не було нiкого. Нечисленнi пасажири вже встигли взяти квитки. - Один... промовила вона, нахилившись до вiконця касировi. I поки касир, не поспiшаючи, готував їй квиток, Надiя мимоволi, на одну мить, знову заплющила очi, i здавалось їй, що бiля самого її обличчя - очi Григорiя i вона вiдчуває м'який подув його дихання. I коли б хто спитав її в ту хвилину, чим заплатила б вона за свободу свого Григорiя, Надiя змiряла б того повним презирства поглядом... Хiба дозволила б вона навiть думати про цiну його свободи? Вона вiддала б йому з радiсною усмiшкою життя! Спочатку допустила була необережнiсть: пiшла до вагона з того кiнця, куди заводили й Григорiя. На дверях стояв унтер i не пустив її. З-за широких плечей унтера дiвчина побачила зацiкавлений погляд пристава. Тодi вона, лаючи в думках себе за необачнiсть, пiшла до вагона з другого кiнця, куди проходили й iншi пасажири. Григорiя посадили в окремому вiдкритому купе в самому кiнцi вагона i нiкого повз купе не пускали. Надiя смiливо обрала собi мiсце на сумiжнiй, через стiнку, лавi i сiла на краю бiля проходу. Поїзд незабаром рушив. Надiя вийняла з чемоданчика книжку i розкрила її перед собою. Звичайно, їй було не до читання. Вона прислухалася до навколишнiх розмов, i iнодi до неї досягали окремi слова з розмови унтерiв за тонкою стiнкою купе. Щоб хтось з пасажирiв не розпочав з нею розмови, вона удавала, що захоплена книгою, їй треба було бути на сторожi весь час, треба було стежити за кожним рухом вартових Григорiя. Розмова тiльки заважала б їй. Минула година, друга. Розмови то стихали, то знову починались. Дехто з пасажирiв розгортав снiданок, i по вагону йшов дух рiзної їжi. Проти Надiї сидiв якийсь кремезний лiтнiй чоловiк, добре вдягнений i вгодований, видно, з купцiв. Вiн хотiв i все не насмiлювався розпочати розмову з Надiєю. Поряд нього сидiло ще два пасажири: очевидно, мати з дочкою, що, розклавши просто на лавi газету, виложили на неї шинку, яйця, пирiжки, булку i навiть виставили чайник з окропом. Чоловiк насторожився. Видно, його розбирав апетит. Коли ж одна з жiнок вийняла малесеньку пляшечку з ромом i налила трохи в чашку з чаєм, купець голосно втягнув нiздрями повiтря, ловлячи знайомий дух, потiм крякнув i вибачився перед Надiєю. - Вибачте, мадемуазель... дозволите й менi?.. Дiвчина здивовано, нiчого не розумiючи з несподiванки, дивилась на купця, що вийняв з бокової кишенi сюртука пляшечку з коньяком, а з чемодана склянку i, побажавши жiнкам здоров'я, вихилив одним духом. Жiнки подякували i запросили його до своєї трапези. Купець подякував таким тоном, немов вiдмовлявся, а тимчасом захопив у них з газети складаним ножем шматок шинки i довго й старанно жував її, смакуючи. - Добре! - сказав вiн i, настромивши на нiж ще один шматок шинки, вiдрекомендувався жiнкам: - Купець... по галантереї... Що? Гiльдiї? Я без гiльдiї. Я задоволений тим, що є. Потiм налив ще пiвсклянки коньяку i заховав пляшечку до кишенi, бо жiнки вiд його частування вiдмовились. Вихилив коньяк з склянки i голосно проковтнув його. Потiм, не поспiшаючи, взявся за пирiжки. Тепер усi трое дружно чавкали, ковтаючи разом з їжею й слова. Надiя зранку не думала про їжу. Пiдвела голову i побачила, як пристав з сусiднього купе дивиться на неї. Не зрозумiла, чи вiн зацiкавився нею, чи просто з нудьги блукає очима по вагону. Думала про те, що добре було б i їй, щоб не викликати пiдозри в пристава, взятися й собi з виглядом безтурботностi за снiдання. Та це було над її сили. Пристав не одвертав од неї свого погляду. Тодi дiвчина удавано позiхнула i знову взялася за книжку. - Десь я зустрiчав вас...- промовив несподiвано до неї купець без гiльдiї.- Не пригадую... Але ваше обличчя менi добре знайоме. Загiрна подивилась на нього суворо, роздратовано, i купець без гiльдiї заметушився. - Пардон... мадемуазель... Вибачайте. У мене така вдача - як випив, то iншим не даю спокою... Бiльше я - нi слова... Читайте спокiйно. Потiм показав вiдставленим великим пальцем за плече, назад, до купе з Григорiєм i вартою: - Везуть...голос його притих до шепоту.- I звiдки? З нашого Чернiгова!.. Значить, i в нас вони є... Голубчики!.. Не можу .втямити. Тисячу лiт стоїть мiсто, тисячу лiт спокiй i благодать. Чого ще людям хотiти? Є робота, є хлiб i картопля... Є святинi, що тiшать православну душу. Чого людям треба?! - закричав раптом вiн i, злякавшись, знову перейшов на шепiт.- Я люблю людей Що я без них? Але, скажiть, чого вони хочуть? Надiї не до вподоби була його розмова, i вона знову нахилилась над розкритою книгою. Тодi купчик без. гiльдiї пiдсунувся ближче до жiнок. . - А ви до Києва? - До Києва. У Лавру везу дочку. Ще не була нiколи... У нас завод - свiчки робимо... Дочку замiж вiддаю. От перед весiллям хай побуває... Купець був зворушений такою вiдвертiстю старої жiнки, їх розмова перейшла на родиннi теми. Потiм до купе зайшов пристав i сiв проти жiнок, бiля Надiї, з явною метою розважитися й собi. Вiд розмов про зятiв, придане i архiєрейський хор перейшли на Державну думу. Пристав, коли говорив, то все оглядався в бiк Надiї, бажаючи, певне, почути пiдтвердження своїх думок вiд неї. I їй доводилось iнодi якось висловлювати й свою думку. I пристав i купець без гiльдiї вiдразу ж поставились до Надiї з повагою. Певне, їм iмпонувала її суворiсть i небагатомовнiсть. А Надiя запитувала себе: пiдозрiває її пристав чи просто хоче розважитись? I, немов вiдповiдаючи на її настороженi думки, пристав почав говорити про соцiалiстiв i студентiв, що намагалися пройти в Думу. - А я гляну на людину,- говорив вiн, завзято пiдкручуючи довгий чорний вус,- i бачу, чим вона дише. Порядну людину вiдразу пiзнаю,- i вiн уклонився поштиво в бiк Надiї,а коли ти агiтатор, то переодягайся хоч би й у спiдницю - вiдкрию, тiльки гляну... Володарка свiчного заводу, що пiсля снiданку i чаю з ромом не витримала полiтичних розмов чоловiкiв i почала дрiмати сидячи, раптом клiпнула очима i вставила своє: - Поряднi люди богом мiченi, а злодiї i крамольники - чортом... Прости господи...- вона перехрестилась i вмить знову задрiмала. Пристав попросив дозволу закурити, а купець без гiльдiї випередив його i галантним жестом пiднiс розкритий срiбний портсигар. Пристав .подякував i взяв цигарку. I знову поточилася нудна подорожня розмова. Надiя намагалася не брати в нiй участi i прислухалась до розмови вартових унтерiв у сусiдньому купе. З уривкiв, якi ловила вона, можна було зрозумiти, що один з унтерiв хоче трохи вiдпочити... У нього було якесь чергування вночi, вiн не спав i тепер хотiв заснути. Через хвилину Надiя почула, як вiн гуркотiв чобiтьми на лавi, вкладаючись спати. Це було добре, i Надiя терпляче почала вичiкувати слушного моменту. Вона сiла в поїзд з надiєю допомогти Григорiю втекти. Органiзацiя не хотiла втрачати Григорiя Камищука i, поки не пiзно, треба було органiзувати йому втечу. Мали зробити це без Надiї, але вона настояла, щоб на цю операцiю було призначено й її. Все мало статися в Києвi на вокзалi. Там уже було троє товаришiв, якi чекали на прибуття поїзда i все пiдготували для втечi. Сидячи в вагонi, Надiя боялася, що втеча може не вiдбутися, Григорiя одвезуть до тюрми i... тодi не було шансiв на порятунок. Ця думка не залишала її. Григорiй був близько, за яких два кроки вiд неї, за стiною, але не чути було його голосу, крокiв, нiякого шуму. Цe дивувало Н