адiю. А проте вона уявляла: Григорiй сидить бiля зачиненого вiкна i дивиться на лани, луки й лiси, що тепер особливо чарують його своєю широчiнню, багатством травневого вбрання, млосним духом привiлля. Можливо, вiн думає зараз про неї. Згадує, як рiк тому одної iз таких же травневих недiль вони вдвох плавали човном по Деснi, далеко за мiстом блукали в лiсi, мрiяли про майбутню роботу, про свою майбутню долю. Пам'ятає вона розмову одного ясного травневого дня на високому березi Десни, за Чернiговом. Вони сидiли, майже заховавшись у травi. Внизу, коло води, безпорадно лежав їх човен, якого вони витягли на пiсок. Вона читала впiвголоса "Что делать?" Ленiна. Григорiй слухав, напiвлежачи на лiктi, i поволi жував травину. Пам'ятає, як вiн спинив її читання i несподiвано промовив: - Знаєш, Надiє, я нiколи нiзащо не вiдiйду вiд боротьби, хоч би менi загрожувала й петля. - Чому ти про це говориш? Вона подивилась в його обличчя i нервово стисла плечима. - Так... Прийшло в голову... Та поки це станеться - ми ше поробимо... Ще поморочаться з нами архангели. Вiн засмiявся i жестом попросив її продовжувати читання. I все ж таки було весело, радiсно... Невiдоме майбутнє усмiхалось їм. Як швидко i несподiвано все закiнчилося... В кутку купе, сидячи, дрiмала побожна мамаша. А проте завжди, коли дочка занадто захоплювалась розмовою, вона розплющувала очi. i дочка вiдразу опановувала себе й приборкувала в собi охоту до розмови з чужими чоловiками. Ти не дозволялось багато говорити, а личило тiльки коротко i стримано, без жодної усмiшки, вiдповiдати на запитання. В вагонi панувала нудьга. Бракувало цiкавих людей, невистачало тем для розмови. Купчик без будь-якої церемонiї незабаром розтягнувся на полицi i захропiв. Панночка випадково зайшла до сусiднього купе та й залишилася там. На обличчi пристава засвiтилося задоволення. Вiн немов тiльки й чекав цього. Кахикнув по-змовницькому разiв зо два i, галантно пробачившись, запитав Надiю: - Можна поцiкавитись - далеко їдете? - До Києва,зовсiм необережно вiдповiла дiвчина i схаменулась: зовсiм не слiд було йому про це говорити. Пристав блиснув зубами. - Прекрасно... Значить, разом: я теж до Києва... Маю важливе доручення. I раптом Надiя вирiшила, що з приставом треба розмовляти, треба тримати його бiля себе. Незабаром передбачалась пересадка на київський поїзд, i в неї буде привiд їхати знову разом i не викликати в цього полiцая пiдозри. Вона змiнила свою звичайну стриману манеру. - Ви з Чернiгова? Менi здається, я вас зустрiчала там... - Дуже можливо... Мене там, правда, ще мало знають... Я нещодавно туди перевiвся з Одеси. - О, з Одеси до Чернiгова!.. Яка рацiя? - Була рацiя... Сам навiть просився. - В Чернiговi нудно... - Менi весело. Тим бiльше, що я часто дiстаю рiзнi вiдповiдальнi вiдрядження до iнших мiст. Наша робота швидше небезпечна, нiж нудна. - Що ви кажете - небезпечна?.. Невже небезпечна? Здивування Надiї явно подобалось приставу. Вiн гордо поглянув на неї. - Ми охороняємо державний лад, а це в нашi часи небезпечно. -- Не уявляю. - О, є багато людей, що їм ми, охоронцi ладу, не до серця... Пристав на мигах показав на сусiднє купе, хоча розмовляли вони впiвголоса, щоб не прокинулись пасажири, i їх все одно далi цього купе чути не було. - А хто там? - таємниче запитала Надiя. I пристав, запалюючи цигарку, недбало, немов мiж iншим, кинув: - Державний злочинець... Замах на губернатора.. В минулому коло десятка терористичних актiв... Вiйськовий суд... Петля... - Що ви кажете?! Це жахливої Вiн, певне, страшний?.. - Прегидка мордяка... З першого ж погляду переконуєшся, що це злочинний суб'єкт. Але бувають подiбнi люди й з приємними фiзiономiями, навiть жiнки... - Не уявляю! - вигукнула Надiя. - Запевняю вас. Навiть вродливi. Я сам якось мав справу з революцiонеркою, що була красунею. Вона стрiляла в мене з браунiнга. - Просто важко повiрити!.. - все дивувалася Надiя. - У Чернiговi? - Нi, в Одесi. - Дуже цiкаво! - Навпаки: це зовсiм не цiкаво i дуже неприємно, коли на вас цiляться з револьвера... - А у вас, пане пристав, мабуть, не пiднялась рука па жiнку? - Де в чорта! - вигукнув вiн, забувши навiть про цигарку.- Я б її задушив, коли б тiльки мав змогу. В таких випадках не до галантностi i благородних жестiв... Хiба не жiнки стрiляли у мiнiстрiв i навiть у великих князiв? Але, схаменувшись, вiн зразу знизив голос так, щоб чула його тiльки Надiя, i знову роблено кахикнув кiлька разiв. Знову почав запалювати загаслу цигарку, обмiрковуючи дальшу свою думку. - Що ж, - запитала не без лукавства i глуму Надiя,- всi, кого ви називаєте революцiонерами, займаються цим самим... е... е... терором? - Та-а-к, безумо-о-вно! - i пристав для переконливостi простягнув до неї руки:в однiй була все ще незапалена цигарка, в другiй - догорiлий сiрник. Надiю розважала обмеженiсть i брехливiсть цього полiцая. Вона навiть забула про обережнiсть i необачно глузувала з нього: - Що чоловiки бувають такими - це ще менi зрозумiло, але щоб жiнки стрiляли в полiцiю - нiзащо не повiрю! Новий сiрник погас вiд схвильованого жеста пристава. - Запевняю вас, панно,- старанно переконував вiн Надiю притишеним, таємничим голосом. - Ви навiть не уявляєте собi цих людей. В Одесi в тюрмi була влаштована втеча одному полiтичному. У них був зв'язок з тими, що на свободi. Пiд час прогулянки напали на доглядачiв, а з вулицi їм перекинули плетену драбинку. Двоє з полiтичних перескочили по нiй через стiну i серед бiлого дня втекли... - Але ж варта... - Що ж варта?... Один як тiльки перелiз, так i зник, як у воду впав. Серед бiлого дня... Мабуть, щось одяг на себе, i його нiхто не пiзнав. А другого чекала тут же, бiля тюрми, делiкатна панночка з рисаком, впряженим у бiговi дрожки. Коли я, бувши без зброї, кинувся за цим полiтичним, який прямував до її дрожок, вона тримала в однiй руцi вiжки, а в другiй браунiнг i вистрелила в мене... - Жах!.. - ледве вимовила Надiя.Ну, i влучила? - Нi, я навмисне впав i вона дала маху... Коли б я не догадався впасти, ви, панно, не мали б нагоди розмовляти отут зi мною... - А полiтичний? - Скочив до неї в дрожки i - тiльки й бачили. На таких рисаках можна тiкати!.. - закiнчив пристав i знову дiстав сiрника. - А яка вона з себе? - раптом спало на думку зацiкавитися цим Надiї. Пристав спочатку трохи розгубився, але вмить знайшов вiдповiдну думку. - Не можу вам докладно змалювати її обличчя але пам'ятаю, що була красуня. Проте все одно вигляд у неї був специфiчний, злочинний. Я п'ятнадцять рокiв служу на полiцейськiй службi i мав досить практики, щоб придивитись до облич злочинцiв. Печать злочинця я пiзнаю на обличчi людини ще задовго до того, як вона порушить закон. Злочинцi народжуються такими, i тому заздалегiдь можна визначити кожному його майбутнє... Але в цю хвилину Надiя прислухалась до iншого: за стiною, де був Григорiй, загупали чоботи .унтера i почулись м'якi кроки Григорiя. Потiм унтер вивiв ув'язненого з купе i повiв на другий кiнець вагона. Григорiй не бачив Надiї в обличчя i тому не помiтив її присутностi. Дiвчина напружила всю свою волю, щоб не виказати перед приставом свого раптового хвилювання. За кiлька хвилин вони мали повернутися, i вiн, побачивши її в обличчя, пiзнає свою Надiю, i тодi... Вона швидко запнула обличчя вуаллю. Пiд вуаллю та ше в цьому незвичайному для неї костюмi Григорiй, звичайно, не пiзнає її, а пристав не помiтить хвилювання на її обличчi. - Я розумiю,сказав пристав, усмiхнувшись,ви хочете непомiтно для мого злочинця роздивитись його обличчя... Надiя нервово засмiялась, немов стверджуючи його здогад. В своєму розпорядженнi вона мала занадто короткий час. Поїзд проходив перелiсками. Надiї здалося, що вiн пiшов повiльнiше: певне, пiдiймався на узвiз. У неї вмить вистигло рiшення. Чого ждати?.. В Києвi може не пощасгити, i тодi - тюрма i довге заслання... I може, нiколи не зустрiнуться вони в життi. Вона глянула на пристава Вiн знову запалював цигарку, що була туго набита i не запалювалась. Пристав був зовсiм захоплений своєю цигаркою. Раптом за дверима, в другому кiнцi вагона, вона почула кроки. Це повертались вони. Якихось п'ять-шiсть секунд - i вона зустрiнеться з Григорiєм. I за цю швидку, як ластiвка, хвилю в її уявi промайнули його задумливi голубi очi, блакитне небо над чудовою Десною. Стривожила думка: що буде в їх життi через кiлька секунд. Пристав дiстав з кишенi малесеньку щiточку i вдоволено розгладжував вуса. Хропiв купчик без гiльдiї. Стукали, плутаючись у ритмi, колеса, сонце заглядало в вiкно i слiпило очi приставу. "Все на щастя",- подумала вона i розкрила великий ридикюль, немов шукаючи в ньому хусточку. Григорiй i вартовий уже вiдчинили дверi i наближались. Надiя на мить завагалась. Якась жiнка з дiвчинкою стояли в проходi, i в'язень з вартовим на кiлька секунд затримались, поки мати забирала дiвчинку. За цi секунди Надiя опанувала себе. Григорiй не звернув на неї уваги. Коли вiн пройшов повз неї, Надiя впустила книгу i нахилилась за нею. Унтер на мить затримався. - Тiкайте,тихо промовила Надiя вслiд Григорiю i знову обернулась до унтера, який чув, але не розiбрав, що саме вона сказала, i чекав, поки вона поступиться йому дорогою. Вiн бачив у нiй подорожню даму свого начальника i був надто чемний. А проте все це тривало одну мить. Раптом унтер ринувся вперед, i Надiя догадалась: Григорiй побiг у порожнiй тамбур. Вона мов ненавмисно затрималась у проходi, потiм заступила дорогу унтеровi. Але вже скочив з свого мiсця пристав. - Держи її! - гукнув вiн до унтера i вислизнув повз неї за Григорiєм, розстiбаючи кобуру. Тодi Надiя вихопила з ридикюля маленький жiночий браунiнг i, коли унтер, злякавшись, вiдскочив назад, вона повернулась i встигла двiчi вистрелити в спину приставу. Спантеличений унтер схопив її вже в дверях тамбура, i вона встигла побачити, що там нiкого не було i дверi на схiдцi були вiдчиненi. I раптом вона заспокоїлась. Поки морочилися з приставом, унтер розгублено тримав Надiю в проходi вагона за зв'язанi паском на спинi руки. Вона стомленим поглядом дичилась на метушню у вагонi. Поїзд прогримiв по мiстку. Надiя стала навшпиньки i понад голови людей подивилась крiзь вiкно: поїзд поминув якусь рiчку i йшов по невисохлiй ще вiд весняної поводi драговинi. I вона радiсно подумала про те, що Григорiй вже встиг добiгти до лiсу i тепер перебуває десь за рiчкою i драговиною... Присгава поклали на лаву. Людей вигнали з купе. Мiж пасажирами знайшовся якийсь старенький, певно, сiльський фельдшер. Вiн намацував у пристава пульс. Далi повернувся до проходу, звiдки заглядав до купе натовп, i промовив: - Їх благородiє мертвий... I потiм, iдучи з купе, глянув у вiчi Надiї, їй здалося, що крiзь густi вiї i навислi брови його очi вiтали її. Минали днi. Марина не знаходила в собi сили зiбрати думки й написати хоч одного листа Коцюбинському на Капрi. I вiд нього давно не одержувала. Вона проплакала кiлька днiв i не ходила на роботу до статбюро. Нiхто не знав, що ж робити... Коли б був Михайло Михайлович, вiн би порадив що-небудь. Але вiн досi навiть не знає про останнi подiї, що раптом зробили її життя таким важким i безвихiдним... I коли, нарештi, примусила себе сiсти, щоб написати йому бодай коротеньку записку, якщо не спроможеться на лист, прийшов листоноша. Лист був вiд нього, Михайла Михайловича, з сонячного казкового Капрi. "Моя люба. Буду описувати тобi чудеса, що їх тут часто зустрiчаю. В прямовисних кам'яних стiнах острова море наробило чимало прекрасних печер, гротiв. Перший, що я вiдвiдав,- срiбний грот. Вхiд до нього такий малий, що довелося лягти на дно човна i тiльки тодi ледве пролiзли ми туди. Вода в гротi нiжнозеленого кольору, така прозора, що свiтить вогнями. Та коли тiльки махнути веслом або зачепити рукою, слiд вiд руху стає незвичайно блакитним, а краї хвилi - нiжнорожевими. Сполучення цих яскравих i цiлком визначених кольорiв так вражає, що важко пойняти вiри в подiбне диво. Коли занурити в воду весло або руки - вони стають срiбними, звiдки i назва гроту. Другий грот - блакитний. Це величезна зала з блакитними стiнами i блакитною водою, яка, коли рухаєшся, грає блакитними вогнями. Для того, щоб мати уявлення, вiдтвори в своїй уявi найяскравiшi, найчистiшi кольори, кольори фарбованого скла проти сонця. Пречудовий грот зелений i ще чудовiший дiамантовий, де вода свiтить дiамантами. Мiж двома прямовисними скелями, де вода в вузькiй протоцi темна, майже чорного кольору, раз у раз виникає дивно блакитна промениста хвиля, що справляє таке могутнє враження, що мiсцевi люди називають це pikolo diavolo - маленький чорт. Краса i повiтря тут дивнi. Почуваю себе добре. Тiшуся природою, спокоєм. Минулої ночi якось дивно ти снилася менi: уся в бiлому, обличчя дивно бiле, без жодної кровинки, i бiля уст двi глибокi хворобливi зморшки. Це тiльки сон. Але й увi снi менi прикро бачити твої страждання..." За слiзьми зникли рядки його листа. Вона затулила обличчя руками. Суду Надiї Загiрнiй довелося чекати недовго. Та вона й сама бачила, як занадто прискореним темпом провадилося слiдство, i розумiла, що суд буде незабаром. I дiйсно, через кiлька днiв її возили до вiйськово-окружного суду i ознайомили з слiдчими матерiалами. Тодi ж вона одержала обвинувальний акт. Увечерi її вiдвiдав оборонець. Власне, йому не було чого їздити до Загiрної. Справа була для обох сторiн абсолютно ясна. Заперечувати проти обвинувачення її в убивствi пристава Надiя не думала. Про це попередила й оборонця. Вiн просив її на судi не виступати з останньою промовою або обмежитись кiлькома фразами, якi не обурили б суддiв. I вже нокидаючи її камеру-одиночку в Лук'янiвськiй тюрмi, вiн сказав, хоч Надiя й не питала про це: - Може й пощастить чогось домогтися. Якось у минулому роцi для одного пiдсудного в аналогiчнiй справi пощастило випросити в суду довiчну каторгу... - А ви їх нi про що не просiть... - вiдповiла тихо i суворо Надiя, подаючи здивованому оборонцевi руку. Надiя чекала найгiршого. Вона знала, що за подiбнi дiї розстрiлюють або вiшають i що їй нема чого сподiватись особливої милостi у формi довiчної каторги... Готувала себе до найгiршого. Проте суд раз у раз вiдкладали. I тiльки наприкiнцi червня Надiя нарештi почула в своїй камерi: - Загiрна, виходь, поїдемо до суду... Напiвтемна в'язнична карета не схвилювала її. Надiя була готова до всього. В судi до неї з'явився оборонець i знову просив її триматися на судi коректно. Це означало, що їй залишалось звiрятися на милiсть суддiв. Головою вiйськовоокружного суду був генерал-майор Кублицький. Вiн цього дня провiв кiлька справ i з нудьгуючим виразом обличчя нагородив кiлькох людей засланням i каторгою. Дивлячись на нього, нудьгували суддi i автоматично вiдстукував свої промови прокурор. В генерал-майора була звичка звертатися до пiдсудних, дивлячись не на них, а кудись на заднi ослони судової зали. Вiн умiв протягом пiвторагодинного процесу не глянути й разу на пiдсудних, навiть тодi, коли їх з його наказу вели до зали суду. Iнодi, промовляючи, вiн зневажливо совав своїм пенсне по "справi" i вичитував звiдти кiлька слiв, (iдо мiстилися пiд кружальцем пенсне. - Прiзвище? - запитав вiн Надiю, як запитував i iнших перед тим. Надiя вiдповiла в тон йому, не дивлячись на генерал-майора. Обличчя його здивовано застигло в поглядi, спрямованому кудись уперед. А весь вiн зробився над мiру уважним. Пiдсудна вiдповiла не таким тоном, як вiн того сподiвався. - Iм'я, по батьковi... I знову, одвернувшись вiд нього, сухо, з якимось демонстративним спокоєм, немов мiж iншим, вiдповiла Надiя Загiрна. Голова генерала несподiвано рiзко повернулася до пiдсудної. I суд i присутнi в залi заскрипiли стiльцями, впинаючись поглядом у пiдсудну дiвчину. - M-да...а... - промовив голова суду, коли процедура формального опитування закiнчилася. Секретар почав читати обвинувальний акт. Генерал-майор надiв пенсне i уважно розглядав пiдсудну. Це було тим легше, що вона дивилась не на нього, не на суддiв, а впоперек зали, за вiдчинене вiкно, де свiтило червневе сонце i цвiрiньчали горобцi... "Чи треба ждати вiд них пощади?" - думала вона.- Чи зважать вони на її молодiсть? Можливо, їй пощастило б розшукати Григорiя, i вони пiшли б крiзь бурхливе i грiзне життя разом. Їй раптом спало на думку, що Григорiй, знаючи, звичайно, про її арешт i суд, приїхав до Києва i намагатиметься її звiльнити. Iмовiрнiсть успiху мiзерна. Його можуть знову схопити, i тодi вийшло б, що вона зовсiм даремно, без будь-якої користi, вiддала своє життя. Вона враз схвилювалася. Адже й справдi перша думка, що опанує Григорiя, це думка про її звiльнення. Григорiй не спиниться нi перед яким безумством. Але вiн тiльки загубить себе. Вона була певна, що Григорiй дiятиме саме так, i хвилювалась, бо не знала, як попередити його, ублагати, щоб вiн не робив цих божевiльних крокiв, щоб зовсiм виїхав звiдси кудись, де нiхто з ворогiв його не знає. Запитання суддi вiдiрвало її вiд цих думок. Обидва унтери, що тодi вартували Григорiя, виступали тепер за свiдкiв. Вони теж були пiд арештом. Певне, їх чекала сувора кара. Надiя щиро шкодувала обох. Вони часто широко розкритими очима дивились на неї i потiм шепталися помiж себе. Їй здавалось, що вони зацiкавлено i з спiвчуттям оглядають її. Надiя почувала себе винною перед цими людьми. З якою радiстю розповiла б вона їм, за що вона гине... Обидва вони коротко, без жодного зайвого слова, ставши "во фронт" перед головою суду, дали свої свiдчення. Третiм свiдком проти неї був один з пасажирiв, у якому Надiя впiзнала "купця без гiльдiї". Вiн довго розповiдав свою бiографiю, про свої пiдприємства i навiть про погляди на рiзнi громадськi течiї, аж поки голова суду не спинив його i не попросив висловлюватись по сутi судової справи... Тодi свiдок метушливо щось забелькотiв i почав тикати пальцем в бiк пiдсудної. Надiя Загiрна зневажливо одвернулась вiд нього. Купчисько брехав, що пiдсудна здалася йому пiдозрiлою ще тодi, у вагонi, коли лагiдно розмовляла з пасажирами. Надiї було гидко слухати його. Але вона примушена була слухати. I все, що чула вона тепер, було їй гидке i тяжке нестерпно. I коли пролунала команда "встати" й суддi пiшли радитись, вона немов вiдчула якусь полегкiсть. На суд з стороннiх людей i навiть родичiв не пустили нiкого. Поки Надiю виводили з зали до кiмнати пiдсудних, вона встигла ще раз оглянути присутнiх; знайомих облич не було. Вона подумала, що це й добре, що так i треба, все буде зроблено спокiйнiше i її справа не завдасть клопоту товаришам... Та й родичам буде легше, коли вони не будуть присутнi пiд час читання вироку. I тiльки в цей момент, якось раптом, зрозумiла вона всю вирiшальнiсть моменту: адже оце зараз, через якихось пiвгодини, годину чи просто кiлька хвилин суддi у своїй кiмнатi за снiданком виречуть її долю... Жити чи не жити їй... "Мало прожила на свiтi i мало зробила",- думала вона, не помiчаючи оборонця, що, нiяковiючи, пропонував їй хоч трохи поснiдати. Вiдмовилась. Просидiла сама, не розмовляючи нi з ким, якихось пiвгодини, поки не повели її знову до зали. З жахом вiдчула, що її ноги ледве пересуваються, що вона не може примусити їх ступати твердо i впевнено. Легке, холодне тремтiння в тiлi вона перемогла, напруживши сили. Ноги так i залишились важкими i неповороткими. Але свiдомiсть була напрочуд ясна i думки якось дивно спокiйнi. Вона не повернула обличчя до генерал-майора, коли вiн, сiвши на хвилину в своє крiсло, враз пiдвiвся й почав читати вирок. В залi була надзвичайна тиша, як колись, в дитинствi, - пригадує вона, - в церквi, коли хвилинами завмирав народ, упоєний спiвами архiєрейського хору. Вона знову дивилась поперек зали у вiдчинене на волю вiкно. "Указом його iмператорської величностi, 1910 року, червня одинадцятого дня, київський вiйськовоокружний суд..." : За вiкном на вулицi прогуркотiв вантажний вiзник, i вона ледве чула не дуже сильний i нестерпно спокiйний голос голови суду, що звичайним завченим тоном вимовляв, iнодi навiть одриваючи погляд вiд паперу, формулу вироку. Вiзник вiддалявся, гуркiт швидко зовсiм затих, i вона в раптовiй, немов церковнiй тишi, почула цiлком виразно останнi слова вироку: "...суд ухвалив: Загiрну Надiю засудити до смертної кари через повiшення..." Вона почула ще зухвале щебетання синицi, що раптово пролетiла пiд вiкном, i цiлком реально вiдчула запах неiснуючих тут фiалок, як у травневому лiсi над Десною... V. КАМЕРА СМЕРТНИКIВ "Як багато мучеництва на землi! Навiть у календарi на кожний день записано кiлька мученикiв". М. КОЦЮБИНСЬКИЙ. З записної книжки. Залишалося тiльки просити про помилування. Родичi i товаришi зробили все. Звичайно, їх прохання не мало успiху. Подано було його на iм'я командувача вiйськової округи, але вiн не зважив на материнi сльози. Друге прохання було повезене в столицю. Єдиним наслiдком усiх цих прохань був виграш часу. В чеканнi вiдповiдей минали мiсяцi. До Києва приїздили Коцюбинський i Чиж. Радилися з представниками адвокатського свiту. Та знову ж таки, окрiм прохань про помилування, нiхто не мiг порадити нiчого. Надiя тепер сидiла у вiддiлi смертникiв. Вона була єдиною жiнкою, засудженою до страти. Тому сидiла в камерi сама. Другого дня в дальнiй одиночцi по коридору опинився ще один смертник. Коли тюремники вийшли з його камери i за ними лунко дзенькнув замок, засуджений раптом заспiвав. Вiн схвильовано, поспiшаючи, поки його не спинили тюремники, спiвав. До його камери ввiрвалися доглядачi. Спiв обiрвався. Хтось iз доглядачiв вилаявся в коридорi i додав: "Розспiвався тут, як на весiллi... са-ла-вей!.." Нового засудженого всi почали прозивати "Соловей". Увечерi вiн знову заспiвав. Засудженi припинили розмови i схвильовано прислухались. Потiм до камери бунтiвливого спiвця знову ввiрвалися доглядачi. Спiв обiрвався. I раптом, немов по командi, весь коридор смертникiв загримiв: ув'язненi били в дверi, в стiни, лунали вигуки протесту i пiснi. Через кiлька хвилин вся тюрма гуркотiла, протестуючи проти побиття засудженого. Доглядачi були безпораднi i довго не могли вгамувати тюрму. Але нi того дня, нi в наступнi днi, як не прислухалися в'язнi, голосистого бунтаря не було чути. Певне, його замкнули до карцера або тяжко побили i вiдправили до лiкарнi. Коли Надiю засудили, вона була повна мужностi i тої життєвої снаги, що дозволила б їй зневажливо i бадьоро йти на шибеницю. Сама дивувалася з себе, що могла трохи спати i навiть їсти. Кожного разу, лягаючи в лiжко, вона запитувала сама себе: чи це не остання її нiч... I навiть бравiрувала тим, що може в таку нiч спати i не мучитися увi снi вiд звичайних для її становища кошмарiв. Здавалось, нiчого несподiваного для неї вже не трапиться в життi: все обмiрковано нею, все передбачено. Вороги не могли б злякати її в останнiй момент нiякою несподiванкою. Смертниця Надiя Загiрна досконально уявляє собi кожен свiй крок - вiд камери до петлi. Вона навiть знає, який кат зашморгне на нiй петлю i виб'є чоботом з-пiд її нiг ослона. З тої хвилi вона, Надiя Загiрна, бiльш не вiдчуватиме життя. Iнодi щастило коротко перестукнутися з товаришами за стiною. Вона швидко опанувала цю технiку. Так довiдалась вона, що катiвським ремеством займався в цi часи старий городовик Печорської полiцейської частi Ничипiр Васильович Кругляк. За її страту вiн дiстане п'ятдесят карбованцiв. Отже, її смерть дасть комусь матерiальну користь. Вона згадала прослуханий рокiв два тому на лiтературному вечорi в Чернiговi твiр. В цьому творi кат Лазар вiшав дiвчину, блiду, як хмарина, з золотим волоссям, що сяяло навколо лоба... Не боялася, не опиралась... Навiть не плакала. Щось гукнула перед смертю, наче чайка. Це оповiдання написав письменник Коцюбинський... Вона добре пам'ятає, як вiн читав їм цей свiй твiр. Шкода, що потiм не прочитала його сама ще разiв кiлька. Деякi деталi зникли в пам'ятi. Дiвчина крикнула, як чайка... Це, певне, вона проклинала їх, своїх ворогiв. Недаремно вони стояли перед нею винуватi... Цiкаво - скiльки рокiв було тiй дiвчинi? Е-е... та чи не все одно скiльки... Швидше б тiльки, поки вона має сили!.. Та минав час, довгi, нуднi тижнi i мiсяцi... Нiхто не тривожив її вночi. Начальство щось не квапило свого Ничипора Васильовича. Її мучило тiльки те, що нiкому iз своїх близьких вона не могла написати i нi про кого з них вона не могла нiчого дiзнатись. Певне ж, до неї просилися її родичi. Певне, Марина благала не раз начальство пустити її до сестри бодай попрощатися. А чому б i справдi не пустити до неї родичiв? Гiркi сцени, але ж людям без цього не обiйтися. Одного дня дверi до її камери розчинилися. "Що - вдень?.." - здивовано запитала вона саму себе. Та вона помилилася. Нiхто не думав вести її на страту. Це прийшов її оборонець разом ,з .вартовим i повiдомив, що одержано вiдповiдь: помилування їй не буде... - Менi' це вже було вiдомо,- i вона безтурботно усмiхнулась. - Коли? Вiд кого?- здивувався недотепний адвокат. - Ще як ви думали писати прохання... Менi мстяться за полiцая. Тому й не слiд було чекати милостi... Дозорчий ввiчливо припинив їх розмову. Через кiлька днiв її вiдвiдав з подiбною ж метою помiчник прокурора київської судової палати. - Здрастуйте! - гукнув вiн неприродно пiднесеним голосом ще в дверях. - Моє вам шанування! - в тон йому вiдповiла Надiя.- Ви привезли менi помилування? Я чую це в вашому голосi. Чи не так? - Нi,сказав вiн, зiтхнувши,- не так... нiчого хорошого. Вам не щастить. До речi, а як ваше здоров'я i самопочуття? - Нiчого, добре... А як ваше?- продовжувала глузувати з нього дiвчина. Вiк розумiв, що вона глумиться, i нiяк не мiг дати собi ради... - Не розумiю я вас, Загiрна; у вашому становищi треба просити до себе священика, а ви зовсiм не в молитовному настрої... Що це - дитяче зухвальство? - Бачте, пане прокурор, для туги й печалi я маю досить часу, а повеселитися менi тут не випадало ще нагоди. За попа дякую. Моя совiсть чиста i каяття не буде... - Та я бачу,- роздратовано сказав помiчник прокурора i вийшов з камери. I бiльше не заходив нiхто. Вночi до неї стукали через стiну товаришi. Питалися, хто приходив до неї вдень i чого. Вона вiдповiла i довiдалась вiд них, що з чотирьох смертникiв двох забрали сьогоднi вдень до контори i там залишили до ночi. Надiї вже доводилось чути, що робиться в вiддiлi смертникiв, коли вночi когось iз них забирають i йому щастить вигукнути: "Прощайте, товаришi!" Вигуки, брязкання чим попадеться i в що попадеться, спiв жалiбного маршу, погрози доглядачiв i навiть побиття... I тiльки вранцi вгамовується вiддiл, що проводив так, як мiг, свого товариша в останню дорогу. Iнодi, щоб уникнути бурхливих протестiв, адмiнiстрацiя тюрми викликала смертникiв до контори вдень i вже не вертала їх до камери. Вночi перевозили їх на мiсце страти. Надiя знала про це i вирiшила гукати до товаришiв, якщо її викличуть навiть до контори. Все ж вона не розумiла, чому зволiкають зi стратою. Адже минули вже мiсяцi. Помилування їй не було - це вже вiдомо. Чого ж вони ждуть?.. Нiкому вона не могла повiдати про свої сумнiви. Перестукуючись уночi з сусiдами, вона запитала про це. Там вiдповiли, що жертва, яка жде своєї страти, мучиться тим бiльше, що довше їй доводиться чекати. Це здивувало Надiю: адже вона добре володiла собою i не дозволяла собi страждати. Не дозволяла собi мрiяти, не дозволяла нiчого бажати, крiм одного - показати катам, як умiють умирати подiбнi до неї люди. Вранцi, пiсля прогулянки, в вiддiлi смертникiв поширилась чутка, що "Соловей" знову в своїй камерi. I справдi, незабаром з його камери знову полинули пiснi. Але голос його вразив усiх засуджених: це вже був надiрваний, кволий голос слабої людини. Тюремники стукали до його дверей, загрожували, але ломитися до камери i бити його не зважились: боялися нового протесту тюрми... Тим бiльше, що про попереднє побиття "Солов'я" поголоска пiшла далеко за межi тюрми, i начальство мало деякi неприємностi. Терпiли... "Соловей" спiвав тепер короткими поривами, часто спинявся й вiдпочивав. Потiм починав знову - уперто, невважаючи на погрози. Надiї було боляче його слухати. Одного разу вдень до неї постукали через стiну. Це заборонялось i було особливо небезпечно саме в цей час, коли чергував один з найлютiших вартових. Та коли вже її викликали на розмову, значить, було щось важливе, i вона припала до стiни. Iз-за стiни її повiдомляли, що одному з засуджених страту несподiвано замiнено каторгою. При цьому його навiть попередили, що через кiлька годин його переведуть до пересильної тюрми i через кiлька днiв повезуть аж на ленськi береги. Помилуваний товариш пропонував написати листа тому, до кого вона схоче. Надiя вказала йому адресу сестри. Просила тiльки не писати багато, щоб не завдавати рiдним зайвих мук. Просила написати про її бадьорий настрiй i незламний намiр гiдно померти. Потiм подумала: "Може, зовсiм не треба повiдомляти матiр i сестру про себе - хай би вже потроху забували". Тимчасом настала зима. Надiю не займали. Немов забули про неї. Вже лягаючи спати, вона не ждала, що цiєї ночi її можуть забрати. Мучили довгi ночi. З тюремної бiблiотеки їй iнодi на її прохання приносили книжки, але важко було ними зацiкавитись. Вона уподобала своєрiдне заняття: на читаних в'язнями сторiнках дошукувалась їх слiдiв. В'язнi робили написи. Здебiльшого цi написи стиралися або замазувались чорнилом. Все ж Надiя намагалася їх про. читати. Нi вдень, нi ввечерi в камерi не було особливо видно. Потрiбнi були воля i терпiння, щоб прочитати стертi чи замазанi написи. Часто написи робили смертники. Не одне знайоме iм'я знаходила вона на полях тюремних книжок. Вона вивчала такi написи напам'ять. Iнодi цiлими годинами билася вона над якимись напiвзниклими рядками, написаними ледве помiтно олiвцем або й просто видавленими нiгтем. По двох-трьох знайдених лiтерах треба було розгадати цiле слово. Надiя радiла, коли їй щастило вiдновити слова, в яких в'язень посилав прокляття катам. Вона б i сама охоче написала подiбнi слова. Часто смертник у написi прощався з товаришами по партiї. Один раз вона прочитала зовсiм чiтко написаний i незакреслений рядок з Кальдерона: "Життя - це сон..." Прiзвище того, хто писав, було їй незнайоме. Поряд з прiзвищем стояло в дужках: "до страти на шибеницi..." i дата. Писалося ще минулого року. Надiя не спинилась на цьому написi i, перегортаючи сторiнки, шукала iнших. В цих словах вона вiдчула, що моральнi сили приреченого на смерть пiдупадали. Перегорнула сторiнку з цим написом i забула про нього. Гiрш за все було те, що не можна було говорити з людьми. За весь час її перебування у в'язницi у вiддiлi смертникiв не було жiнок. Вона залишалася сама в камерi. Була певна, що, без сумнiву, сестра i мати домагалися зустрiчi з нею, але їм цього не дозволяли. Надiя написала прохання до помiчника прокурора, який уже знав її. Можливо, вiн зважить на її прохання. Вона просила дозволити її матерi i сестрi побачення з нею. Прохання було передане прокуроровi через тюремну адмiнiстрацiю. Увечерi, сидячи на лiжку, кутаючись в шаль, Надiя думала про те, що сьогоднi вона знову зробила помилку: не треба домагатись побачень, не треба пiддаватися нездоланнiй спокусi. Краще одвикати вiд людей, щоб легше перемогти потяг до життя. Та пiзно вже було виправляти помилку. За стiною морозна сiчнева нiч. Мiсячна ясна нiч. Замерзле вiкно свiтиться блiдою плямою. Такими ночами свiжий снiг рипить, наче стогне, пiд ногами. Такими ночами чудесно в Чернiговi. Давно погашенi лiхтарi, але мiсяць уже пiдводиться за Десною. Здалеку чути кроки поодиноких людей, що йдуть по снiгу, i веселий таємничий смiх закоханої пари, i парубоцька пiсня з околицi губернського мiста. Вони блукають без меги вулицями околиць - вона i Григорiй, її тут мало хто знає. Але Григорiй часто зустрiчає знайомих людей. Вони вiтаються, не спиняючись. Пiд ногами рипить снiг, i хочеться побiгти наввипередки, ловити одне одного, смiятися, як смiються там, в гуртi дорослих хлопцiв i дiвчат, що витягли звiдкись санки й метушаться навколо них посеред широкої вулицi. Григорiй ловить її бажання... Ось мчать парою коней звичайнi гринджоли. Григорiй приглядається до них i раптом щось вигукує; вiн пiзнає знайомого пiдводчика. I ось вони вже на незручних гринджолах, розтрушують на них пихтiр сiна, потiм сивi вiд паморозi конячки зриваються з мiсця, з нiздрiв у них iде пара, наче конячки глузують з паровоза. Ось вони вже мчать околицею, i вона дзвiнко i нестримно смiється, як i всi дiвчата, коли санки на поворотах заїздять убiк i перехиляються на крило... Трохи мерзнуть ноги i в пальцi зайшли зашпари. Ховає ноги пiд пальто. їй не хочеться припиняти таку прогулянку. Вiзник, певне, напiдпитку. Вiн стоїть у передку навколiшках, кричить на коней i крутить у себе над головою кiнцем вiжок. Вони подорожують з однiєї околицi на другу, поки вiзник не приїздить, нарештi, додому. Тодi вони з Григорiєм, пiшки, приємно розминаючи ноги пiсля довгої їзди, повертаються до мiста. Сповзає мiсяць на лiси за Чернiговом, i вона стукає в шибку, до кiмнати сестри... Григорiй прощається i поволi йде. Вона стоїть бiля хвiртки свого двору i дивиться йому вслiд. Потiм iде до хати i довго ще не може заснути... I справдi, все це немов сон... "Життя - це сон..." Може, так само, як вона, мрiяв i цей приречений на смерть чоловiк i написав потiм цi слова на книзi... I хiба вона, двадцятип'ятирiчна смертниця, не може теж думати про своє коротке i, незважаючи на все, привабливе життя, як про чудовий сон? Думати про це вже бiля стовпа шибеницi... Цiкаво їй, що думала на самотi, чекаючи страти, описана в знайомому оповiданнi дiвчина, в якої навколо чола сяяло золотом волосся, коли кат натягав на неї бiлий саван?.. Що вигукнула вона до катiв? Певне, прокляття. I коли вiшатимуть засуджену Надiю Загiрну, вона теж кине в вiчi катам своє прокляття i не зганьбить, як i та дiвчина, своєї честi слiзьми i розпачем. Другого дня з волi їй принесли передачу. З дикою радiстю вона кинулась до пакунка, шукаючи якоїсь потайної записки, хоча б одного слова, бодай пiдпису, щоб знати, хто приїхав сюди, щоб хоч у такий спосiб дати їй знати про себе. Даремно. Адмiнiстрацiя не дозволяла при передачах нi листiв, анi усних переказiв... Та й саму передачу хто й зна як дозволили. I тепер тiльки, коли перестала шукати записки, звернула вона увагу на те, що було їй принесено. Тiстечка, солодкий пирiг, цукерки... Ласощi!.. Звiдти... з-за стiн в'язницi... I вона впала на лiжко i вперше пiсля арешту плакала, тяжко, з риданням, що пiдкидало її на лiжку, як у пропасницi. Уперто намагалась затамувати свої страждання i сльози. I вперше в в'язницi нестало їй сили стримати натиск розбурханого почуття. Минав час. її не займали. Зрiдка бували передачi - нiмi, без слова i знаку привiту. Вони нагадували їй про волю й життя i тiльки завдавали раз у раз важких страждань. Ще переконувалась, як починає пiдточуватися її здоров'я. Частiше вiдчувала бiль у серцi. Кололо в грудях... Вечорами вiдчувала в головi жар. Iнодi цiлими днями тiло було безсиле. Вона перележувала на лiжку. Тепер вона уже вiдмахувалася вiд думок про шибеницю. В сусiднiй камерi одного з смертникiв знову обдарували каторгою i негайно перевели до iншого корпусу. Вона довiдалась про це пiд час чергової розмови перестукуванням. Потiм лежала на лiжку й безцiльно дивилась на брудне невеличке вiконце. Воно ряснiло краплинами дощу. Починалась весна. Може, й їй страту замiнять каторгою?.. Бодай довiчною... Вона ловила себе на цiй думцi, як на злочинi, i день у день знову поверталась до неї. На прогулянках спинялася проти сонця, спрагло, до болю в грудях, вдихала вогке весняне повiтря i радiсно тремтiла, почувши далеко в небi курликання журавлiв або весняну музику жайворонка. Вона помiчала, що доглядач, певне, навмисно забуває глянути на годинника i дарує їй кiлька зайвих, незаконних хвилин сонця, вiтру, весни. Коли пiсля прогулянки вона заходить до своєї камери, то спиняється з жаху бiля дверей: камера дише на неї вогким холодом, в нiй темно i тiсно, немов у трунi. I вона не може тепер перемогти нездоланного прагнення жити. Лягаючи, вона боялась, що її збудять цiєї ночi i повезуть на Лису гору. Ночами майже не спала. Якось перед ранком почула в коридорi легкий шум. До її дверей наближались люди. Вони намагались робити якнайменше шуму Але вона вже скочила з лiжка i вмить вдяглася. Раптом вiдчула непереможну втому i вагу на серцi. Вона впала на лiжко, пальцi вп'ялися в ковдру i майже заклякли. Вона хотiла крикнути товаришам, поки не ввiйшли до неї тюремники i не затисли їй рота подушкою. Але вони пройшли повз її дверi до сусiдньої камери Вона припала до вiчка i чула, як хтось iз доглядачiв глузливо промовив, певне, зазирнувши до камери товаришiв: - Сплять собi сном праведникiв. Вiн помилився: в ту ж мить Надiя почула дужий вигук, що пролунав на весь коридор: - Товаришi, нас забирають... Прощайте! Тодi, забувши про все, Надiя вхопила ослiн i щосили почала гатити в дверi. Загримiли всi камери. Заметушились доглядачi. Протест перекинувся на iншi вiддiли, де сидiли полiтичнi. Вся тюрма клекотiла. Один iз сторожiв увiрвався до камери Надiї. Вона вiдскочила вiд дверей, розлютована, готова оборонятися Поламаний ослiн тримала в руках. Сторож штурхнув її в груди i вона впала на лiжко. Вбiг ще хтось до камери. Надiї накрили обличчя подушкою. Один давив подушкою, другий стрибнув на лiжко й топтався на нiй ногами, поки вона не втратила притомнiсть. Але й без її участi в'язниця бунтувала. Надiя вже не чула метушнi в сусiднiй камерi, де взяли двох смертникiв. Весняний ранок застав полiтичну в'язницю, що спiвала своїх пiсень, не залякана i не вгамована люттю тюремної полiцiї. Вдень побиту Надiю Загiрну забрали до карцера. На щастя, в ньому було хоч i темно, але сухо. Надiя боялась, що пiсля карцера їй погiршать умови. Але через шiсть днiв її знову повернули в її постiйну камеру. Розламаного ослона забрали, але нового не принесли. Тепер Надiя була чомусь певна, що незабаром туди повезуть i її. Останнiй протест полiтичних був особливо могутнiй i про нього, певне, вiдомо й прокуратурi. Значить, уживуть заходiв, щоб трохи розвантажити вiддiли... Вона не боялась страти, але життя щодалi дужче нагадувало про себе, i вона не могла легко вiд нього вiдмовитись. Але забирали не її. Незабаром пiсля того зник "Соловей". Останнiми днями вiн спiвав багато, з особливою упертiстю. Голос його швидко слабшав. "Соловей" був хворий, i хвороба пiсля катування швидко прогресувала. Проспiвавши з пiвгодини, вiн уже ледве мiг тягнути дальшi пiснi слабеньким, майже нечутним у коридорi голосом. Але що слабше спiвав вiн, тим сильнiш хвилювався цiлий корпус. Його забрали вдень до контори i тримали там до ночi. Тюремникам пощастило обдурити корпус, i вночi вони непомiтно вивезли його на страту. Тепер уже вона завдавала собi муки самою думкою про неминучу i, напевне, скору страту. Якось уночi - вона й сама не знала - увi снi чи просто вона й не спала - промайнула в неї думка про втечу. Вона пiдвелась i сiла на лiжку. Невже ранiше не спадало їй це на думку? Пригадує: не раз починала думати про це й кидала - в її умовах втеча була нездiйсненною мрiєю. Але тепер здалася їй досить реальною рiччю. Вона вже не думала про сон. Нова iдея раптом опанувала її цiлком. Вона пригадала, як хтось розповiдав їй про втечу з цiєї тюрми кiлька рокiв тому цiлої групи полiтичних. Вона навiть знала, як вони ц