е пiдготували. Зрештою, вона може порадитися з товаришами за стiною, виробити план i здiйснити його. Хiба мало тiкають з в'язницi?.. Нова iдея схвилювала її, хоч вона й до того була неспокiйна, нервувалась. Уявляла, як завтра вона простукає товаришам свою iдею, як усi заходяться навколо цього... Очевидно, їм пощастить пiдкупити або намовити когось iз в'язничних службовцiв, вiн зв'яже їх з зовнiшнiм свiтом i допоможе втекти. Лише на свiтанку вона заспокоїлась i заснула. Потiм вранцi прокинулась з якимось полегшенням на душi. I коли розвiялась остаточно сонна втома, коли побачила обличчя першого ж доглядача, вона раптом збагнула, що її нова iдея - просто химера, одна з нездiйсненних мрiй, якi опановують людей iнодi вночi пiд впливом раптових почуттiв i, можливо, хворобливого стану. Пiд час прогулянки побачила травневе сонце, розпуклi бруньки на деревах i навiть квiтки... Побачила вартових, доглядачiв, високi стiни кам'яницi... А вона думала перемогти стiни i варту... Прогулянка тiльки роз'ятрила її почуття. Вперше вона захотiла покинути двiр i повернутися до камери ранiше визначеного часу... Доглядач здвигнув плечима i не заперечував. Швидко ввiйшла до камери. Мить постояла на мiсцi, поки не почула, як за нею клацнув замок у дверях. Тодi рвучко кинулась на лiжко, накрила голову подушкою, щоб нiхто не почув, не побачив, що вона вже не може стримати своїх почуттiв. Коли б хтось з її знайомих з'явився перед нею, вiн не пiзнав би в нiй сувору, без усмiшки в очах, завжди замкнену в собi пiдпiльницю. Раптом почула: хтось вiдмикав дверi. Ну, чого ще вiд неї хочуть? Хiба не досить того чого вже домоглися вiд зламаної, понiвеченої людини? Вона привела себе в порядок. Перед нею стояв доглядач, найменш жорстокий з усiх тюремних виродкiв i садистiв. - На побачення... - На побачення?!. З ким?... Хто прийшов до мене? Я нiкого не хочу бачити. Вона i справдi думала не виходити нi до кого. Нiчого не могло полегшити їй побачення з людьми... - Не знаю, хто жде. Треба йти, Загiрна... Доглядач вимовив це якось многозначно i по-своєму дружньо, з прихованим спiвчуттям. Вона пiшла за ним. - Куди? До загальної? - запитала дорогою. - Начальник дозволив у канцелярiї. Вона знала, що кiмната для побачень ремонтується i тимчасово в нiй нiяких побачень не дозволялось. Увiйшли до канцелярiї. Доглядач показав їй на дверi до порожньої кiмнати. В кiмнатi, нервуючись i не вмiючи приховати сльози, чекала на неї Марина. Незнане досi в життi почуття кинуло Надiю до неї. Коли сестри припали одна до одної, немов хотiли й померти разом, доглядач одiйшов у дальнiй куток i одвернувся до загратованого вiкна. Минули довгi першi хвилини зустрiчi без жодного запитання, без єдиного слова - вони розумiли одна одну без слiв. Потiм Марина розповiла, як довго, цiлий рiк, їй вiдмовляли в побаченнi з сестрою. I лише вчора помiчник прокурора, нарештi, повiдомив у Чернiгiв, що побачення дозволяється. Вона залишила хвору матiр i зразу приїхала... Вона ледве не промовила: "поки не пiзно", але вчасно стрималась. Вони стояли поряд, i Марина не випускала сестру з своїх обiймiв. Вони могли шептати одна однiй усе, бо доглядач, якому Марина ще перед цим встигла передати асигнацiю, навмисно вiдiйшов далi i не прислухався до них. Надiя розпитувала про Григорiя. Але Марина знала тiльки те, що вiн на волi i що партiйна органiзацiя вiдрядила його на роботу в далеку якусь губернiю, де вiн не рискував зустрiтися з людьми, що могли б його пiзнати. Вiн хотiв приїхати до Києва, але органiзацiя не дозволила йому, бо це було б йому тiльки на шкоду. Та вiн знає, що друзi Надiї i рiднi не припинили своїх клопотань про помилування. Вони не встигли наговоритися. Доглядач почав виявляти своє нетерпiння. Час побачення минув. I боячись, що доглядач обiрве її на пiвсловi, Надiя призналася сестрi, тiльки їй, як не хочеться розлучатися з життям, як заздрить вона своїм товаришам на волi i мучиться, не будучи певна, що має бодай кiлька днiв життя. Але вороги цього не побачать... I коли вже сестри, примушенi доглядачем, через силу вiдiрвались одна вiд одної, Надiя хвилину мовчки дивилася в очi Маринi i любов до сестри полегшила їй горе... Потiм промовила: - Будь хоч ти щаслива, люба моя... А як вiн - любить тебе? Марина зрозумiла. - Вiн теж приїхав сюди, зi мною, щоб бачити тебе. Йому не дозволили: можна тiльки рiдним. Сьогоднi вiн жде, що я розповiм йому про тебе. Вiн немало зробив, щоб полегшити нам нашi муки... Доглядач рiшуче пiдiйшов до них, i сестри востаннє упали одна однiй в обiйми. Свiт уявлявся їй широким, просторим, з друзями, з постiйним прагненням i надiями. В цей день, пiсля зустрiчi з сестрою, вона вже не мала спокою, її вабило життя, нехай жорстоке, важке, але принаймнi не в цiй кам'янiй трунi, де повсякденно вона чекає шибеницi. Несподiвано з'явилась Марина, i вiдтепер її повсякденна туга за життям обернулась на муку, перетворилась на божевiльне прагнення жити, що б там не було, жити... В неї так багато друзiв, рiдних, знайомих - невже вони не знайдуть їй порятунку? Вже давно зайшла нiч, давно погасло свiтло в камерi. Та хiба вона може спати в таку нiч?.. Вона металася вiд стiни до стiни в темнiй камерi, пробувала лягти в лiжко i знову схоплювалась. Сидiти на лiжку здавалося їй мукою, i вона божевiльне металась по камерi. Розумiла, що довго так тривати не може. їй не-вистачить сили, якої стало вже набагато менше, нiж було ранiш. I тут її мука страшнiша, нiж у слизькому зашморгу. В неї промайнула думка, що її навмисно стiльки тримають у в'язницi, щоб знесилити, щоб домогтися її приниження перед катами. Пiзно вночi в якомусь пiвснi вона блукала без взуття, в самих панчохах, по камерi, натикалась на лiжко, стiл i нерозбiрливо шептала: "Каторжниця, ка-торжниця, каторжниця..." Ще дiвчиною так її лаяла мати. Тепер їй ввижалося, що сам начальник в'язницi принiс їй помилування вiд головного вiйськового суду з замiною страти на довiчну каторгу, i вона, стискуючи обома руками голову, як сновида, шептала: "Каторжниця... каторжниця..." Нескоро пiсля опiвночi вона заснула тривожним сном з маренням i стогоном. Увi снi марила все тим же... Здавалось, вона мрiяла... про каторгу... Незадовго до свiтанку хтось обережно повернув ключ у дверях. Замок дзенькнув, i дверi вiдчинились. До камери увiйшли люди. Вона розплющила очi i вмить пiдхопилась. Перед нею стояв той же доглядач, що водив її вдень на побачення з сестрою. З ним було двоє незнайомих чоловiкiв. Один з них обережно наближався до неї. Доглядач спинив його: - Не треба... Ця не опиратиметься... I справдi, вона не опиралась. Одяглась i мовчки пiшла з камери. В дверях оглянулась на стiни свого останнього холодного притулку, на заспанi байдужi обличчя тюремникiв i раптом щосили вигукнула: - Прощайте, товаришi!.. I немов за командою дружно вибухнула гуркотом i криком в'язниця. Заметушились доглядачi. Протест перекинувся на iншi вiддiли. Вона знала: немає сили, що змогла б приборкати орлиний клекiт збуреної в'язницi. Поволi йшла сходами вниз. Гуркiт i крик навколо дужчав. Її привели до карети смертникiв у дворi тюрми. Вартовий вiдчинив в заднiй стiнi карети дверi з подвiйними гратами. Вона не поспiшала. Сила протесту, яким проводили товаришi Надiю на страту, немов пiдiймала й наснажувала її. Десь у далекому корпусi заспiвали сумної пiснi, присвяченої загиблим борцям. Хтось пiдштовхнув її, але вона повернулась до вiкон в'язницi i на прощання встигла махнути до вiкон рукою. Потiм рiшуче повернулася, пружно i легко стала на залiзну приступку карети. Її впхнули в якийсь тiсний ящик, де не можна було стояти, а тiльки сидiти, не повертаючись. Замкнули за нею дверцята всерединi карети. Перегукнулись про щось вартовi з кiнними стражниками. Але карета не рушала. Надiя чула. як через кiлька хвилин ще когось упхнули в другий такий же ящик. Потiм карета загуркотiла по бруку... Мчали порожнiми вулицями київських околиць, полем, знову вулицями. Попереду й позаду їхали на конях стражники. А в тiсному ящику карети - аршин завдовжки, три четвертi впоперек - сидiла нерухомо Нядiя. Тепер було все ясно. Не хвилювали нiякi iлюзiї. Кiнець. Вона думала про те що все ж таки життя своє втратила вона не марно. Вона винна перед товаришами, що порушила загальну дисциплiну i вирвалась сама назустрiч своїй загибелi: та невже за це в їхнiм серцi не знайдеться для неї теплого почуття?.. Згадувала матiр, сестру i... дiвчину перед стратою, яку описано було в прослуханому на вечорi в Чернiговi оповiданнi, дiвчину з золотим сяючим волоссям над чолом. Карета почала пiдiйматись на гору. Конi стишили трохи рись. "Лиса гора,подумала Надiя.- Значить, приїхали". Вона дивувалася з себе: нi крихти страху, нi слiду хвилювання. "Скiльки проїхало цим шляхом, у цьому катафалку для живих!" - думала Надiя. Першим забрали з карети невiдомого їй в'язня. Майже iнстинктивно Надiя затисла собi вуха долонями. Вона боялася почути скиглiння... Але засуджений тiльки стогнав. Минуло кiлька хвилин. Вони здавалися їй неймовiрно довгими. Думала: "Тiльки б швидше"... Нарештi вивели й її. Недалеко вiд себе побачила групу людей, цивiльних i вiйськових. На неї чекали. Серед них помiтила попа, одного жандармського офiцера i кiлькох унтер-офiцерiв. Позад усiх, немов ховаючись вiд її погляду, стояв знайомий помiчник прокурора. Вона пiзнала його, але не спинила на ньому погляду. Вона шукала того, про кого знала ще в в'язницi,- київського ката Кругляка. Все було напоготовi. Бiля стола пiд шибеницею нахилився до землi чоловiк. Коли вiн пiдвiвся, вона догадалася: це й був кат. Середнього росту, з вусами i бородою, вiн мав вiйськову виправку i жорстоко-байдуже обличчя. Це вiн має торкнутися її, щоб накинути зашморг... I раптом вона побачила постать одного старого в'язня, що навколiшках цiлував простягнутий до нього хрест, i почула приглушенi, одноманiтно вимовленi слова: "I аз, недостойний iєрей, властiю его. мне данной, прощаю i розрєшаю..." Вона одвернулась i побачила коло себе коменданта. Вiн питав: - Священика приймете? Вона не вiдповiла. Тiльки зробила ледве помiтний нетерплячий жест плечима. Пiп, розмахуючи рукою з хрестом, поспiшав до неї. - Могли б спокiйно собi їхати спати панотче - сказав, одiйшовши вiд дiвчини, комендант. Потiм, коли кат зробив рух до неї, вона сама пiдiйшла до стовпа, скочила на стiл i дала зв'язати собi руки на спинi. Щось читав присутнiй тут секретар вiйськового суду. Надiя почекала, поки вiн закiнчив, i потiм голосно вигукнула: - Вiшайте, боягузи!.. Скоро i вас будуть вiшати на лiхтарях!.. Огидливо здригнулась вiд дотику катової руки. Перед нею немов пролинув у повiтрi на одну блискавичну мить лагiдний образ Григорiя з вiдкинутою назад бiлявою чуприною, з iмлистими, ваблячими очима, промайнула вузенька смужка Десни i пролунав звiдкiлясь грудний голос Марини... Чекаючи снiданку Коцюбинський перечитував ранковi газети. Приятель, у якого вiн спинився, уже зник з дому в своїх справах, незважаючи на раннiй час. Михайло Михайлович подивився на годинник. Була одинадцята. О дванадцятiй вiн мав зустрiтися з Мариною. Вчора вона розповiла йому про свою зустрiч з сестрою в Лук'янiвськiй в'язницi, i вони вирiшили домагатися негайно дозволу ше на одне побачення з Надiєю. Ввечерi до Києва приїхав Чиж i взяв на себе виклопотати дозвiл. Помiчником прокурора судової палати був колишнiй, ще з унiверситету, його знайомий, i Чиж пообiцяв Маринi рiвно о десятiй ранку вже бути в його приймальнiй. Постукали в дверi. Несподiвано на порозi з'явився Чиж. - Ну, як? - запитав Коцюбинський. Вiн чекав, що й на цей раз Чиж вiдповiсть якимось брутальним дотепом на адресу судової палати. Але той мовчки поринув у крiсло, не розправляв своїх вусiв, не нахмурював брiв. Нижня щелепа в нього безпорадне одвисла, наче в хворого, а спiдня губа тремтiла. - Що трапилось? - I Михайло Михайлович звiвся з крiсла. - Сьогоднi вранцi її повiшено... Чиж витер хусткою вологi очi. Михайло Михайлович застиг на мiсцi. Вiн не мiг вимовити й слова. Потiм мовчки пiдiйшов до стола i налив з карафи склянку води. - Звiдки ви взнали? - У помiчника прокурора... Вiн менi, як знайомому, навiть признався, що з обовязку сам був присутнiй при стратi. Здається, вiн ще й сам пiд враженням... - Вiн розповiдав вам про страту? - Занадто мало... Казав, що з ешафота вона пообiцяла, що за неї їх усiх скоро вiшатимуть. Першi хвилини Михайло Михайлович не мiг опанувати себе. Обидва сидiли приголомшенi. Потiм Чиж схопився з крiсла. - Чортовi собаки!.. Вони хоч iз шибеницi таки почули правду... Так i буде - живуть, як пси, i подохнуть, як пси... Марина ще не знала. Вирiшили привезти її сюди. Чиж поїхав по неї. Михайло Михайлович залишився сам. Служниця покликала його снiдати. Вiн з сумним виразом махнув рукою i вiдмовився. Ходив по кiмнатi, засунувши руки в кишенi, i не знав, за що взятися. Потiм почув у передпокої шум. Хтось голосно питався про нього, i через мить перед ним у кiмнатi стояв чернiгiвський фабрикант Хоменко. Було помiтно, що вiн перед цим добре i весело поснiдав i був у прекрасному гуморi. - А я вас шукаю, Михаиле Михайловичу, я шукаю... Як це до речi, що ви в Києвi... Нарештi довiдався i зразу до вас... Хотiв i шуряка з собою взяти, але знаю, що ви його не любите ще з чернiгiвської зустрiчi... I справдi, вiн такий... ну, просто антигромадський буржуй... Чисто поголений, в новому, зовсiм неприпасовяному на нього костюмi, з пучечком конвалiй у петельцi, Хоменко мав урочистий i упевнений вигляд. Вiн безцеремонне вмостився за стiл i продовжував: - Приїхав до Киева у справах... Вiйськовий округ здав менi велике замовлення. Тепер мої фабрики працюватимуть у двi змiни. Солдатик без махорочки кроку не ступить... Нехай собi Стамболi для панiв ароматнi сорти постачає, а Хоменко дає мужиковi, народовi куриво... Хмелiвка - перший сорт!.. Так ось: чому не використати нагоди?.. Захопив iз собою свiй рукопис. Вiн вийняв i поклав на стiл невеличкого зошита. - Довго працював... Скiльки тут мого поту i труда! Як вам заголовок до вподоби? Це вже остаточний: "Про невичерпнi скарби пестливих форм в українському язицi". Українському суспiльству буде корисна така праця.- Вiн пiдвiв голову i побачив перед собою обличчя Коцюбинського, розпалене гнiвом. - Пане,говорив, наче вiдрубував слова, той,- на бiса менi ваше писання... Суспiльству легше дихатиметься, коли воно позбудеться ваших послуг... Краще буде, коли ви i менi i всьому суспiльству дасте спокiй. Блiдий, переляканий фабрикант позадкував з кiмнати, тримаючи поперед себе обома тремтячими руками свiй зошит. VI. ПОЛОНИНИ З Києва вiн повернувся, конденсуючи в своєму настрої темнi враження вiд рiшучих лiкарських дiагнозiв, вiд жахливої загибелi Надiї Загiрної, вiд обивательських сварок i морального розгардiяшу в таборi знайомих дiячiв. Вiн майже радiв, що прожив життя не серед них, а на одшибi, чернiгiвським затворником. До всього цього домiшувалось неприємне враження вiд критики. Деякi українськi критики, пишучи про нього, свiдомо перекручували змiст його творiв. Давно вийшли переклади оповiдань росiйською мовою, проте й досi критика обмежувалась хоч i схвальними, але поверховими, загальними зауваженнями. Лише Горький захоплювався його творами i щиро висловлював свої враження авторовi особисто пiд час перебування його на Капрi та в листах. Вiн радив поспiшати з дальшим виданням його творiв у росiйських перекладах. Чикаленко, прочитавши рукопис другої частини "Fata morgana", говорив авторовi, що такi типи, як Марко Гуща, справлять тяжке враження на їх спiльного друга Володимира Леонтовича, бо його маєток в дев'ятсот п'ятому роцi i пiзнiше селяни громили не раз i тому картина розправи селян з панами навряд чи буде йому до вподоби. Про своє враження вiд другої частини повiстi вiн не сказав нiчого певного, та Михайло Михайлович розумiв. що й Чикаленковi, власнику двох маєткiв на Українi, не буде приємно вiд його повiстi. Чого ж вони хочуть вiд нього? Може, писання для їх доброго панського самопочуття? Треба було забути на якийсь час про все. В Києвi вiн залишив прохання про допомогу в п'ятсот карбованцiв для лiкування. Треба було їхати на пiвдень, куди наполегливо вiдряджали його київськi лiкарi. I, не чекаючи вiдповiдi, вiн вирiшив узяти тривалу вiдпустку i, хоч би там що, їхати. Iншого виходу не було. Але примхлива доля, здавалось, раптом поклала змилуватись над ним. Незабаром вiн одержав приємну новину. Його повiдомили, що українське "Товариство допомоги науцi i штуцi" призначило йому двi тисячi постiйного щорiчного утримання. Вiн прочитав лист про це, i гiрке почуття образи пiдкотило йому пiд груди: це була запiзнена допомога, заслужена давно, ще тодi, коли вiн був повний снаги i здоров'я... Певне, схаменулися приятелi з "Товариства", що вiдомий всiй Росiї письменник примушений просити в них на лiкування, примушений важкою, згубною для нього працею заробляти собi на хлiб, певне, ворухнулося в них сумлiння... Та все ж почуття образи незабаром вже не так болiло йому, i в похмурiй свiдомостi його промайнули радiснi думки. Це ж тепер, бодай i пiзно, зможе вiн покинути остогидлу роботу, що за десятки рокiв виссала з нього силу, i вiддатися тiльки своїм новелам i повiстям... Треба було швидше розповiсти новину Маринi. Вони пiшли за околицю мiста, де край рясного занедбаного кладовища, на галявинi, було їх облюбоване постiйне мiсце. Нiхто з стороннiх тут не зустрiчався, нiхто не заважав їх довгим захопленим розмовам. За кладовищем починились хлiба, а за ними, на горi - Троїцький монастир. Тут було чудово. Михайло Михайлович розповiв свою новину i вперше пiсля Києва їх обличчя в цей чудовий передвечiрнiй час були радiснi i безхмарнi. - Працювати стiльки рокiв,- говорив Михайло Михайлович,-i не створити нiчого значного, нiчого, що задовольняло б тебе, вiдповiдало б твоїм художнiм вимогам i смакам - адже це жахливо, адже в цьому цiла драма... I вiн уголос мрiяв про те. що тепер увесь порине в роботу i, можливо, йому пощастить здiйснити свої давнi творчi задуми. У нього було стiльки незакiнченого!. А хiба мiг вiн його закiнчити?.. Тепер, може, тепер... коли б тiльки здоров'я... Вiн розповiдав про задум щодо третьої частини "Fata morgana" i про великий роман, який вiн колись напише... Марина слухала уважно, радiла разом з ним i сама радила йому швидше їхати з Чернiгова - десь лiкуватись i працювати. Вона розповiла Коцюбинському, що й сама вирiшила змiнити тепер своє життя. Та й хiба може все залишитися по-старому?.. Коли б могла вона знайти людину, що навчила б її мститися за свою сестру i за всiх невiдомих їй сестер! Вона покинула б затишнi чернiгiвськi вулицi i пiшла б за нею. Потiм, уже дома, згадуючи цю зустрiч з Мариною, вiн думав про те, що вона тiльки для нього радiла його новинi i ховала свiй сум, який не покидав її пiсля смертi сестри. I йому теж було сумно.я Вiд того, що вiн з примхи долi робився тепер вiльнiший, необтяжений злиднями, свiт не мiнявся - вiн залишався такий же безвiдрадний, нудний i немов непристосований для людей. Це знов був хвильовий напад журби. Слiд було швидше лагодитись у дорогу - до ясного пiвденного моря, диких вершин пiд прозорим, невимовне голубим небом. ... I ось воно, благодiйне, цiлюще море, до якого не один поет приходив повiдати про свiй бiль i знаходив тут забуття всього, що виповнювало десь тяжкою суєтою його життя. На свiтанку, ще з-за моря не пiдводилось сонце, став пароплав бiля Алупки. Довкола стелився ранковий аромат садiв. Наче пiд одшлiфованим склом спокiйно вiдпочивало море. Знайомi мiсця радiсно схвилювали Коцюбинського, i йому здалося, що вiн знайшов те, чого шукав - пустельнi скелi, сонце i море. Вже кiлька день вiн з дружиною й дiтьми в Сiмеїзi. Селище причаїлось бiля самого моря пiд горою "Кiшкою", що й справдi по-котячому розкинула свiй вигинистий хребет, лягла головою до моря i неначе пильнує на здобич. А бiля самого берега, немов переслiдувана, вскочила в море скеля "Дiва", в розпачi пiдняла голову, вiдкинула назад волосся; в останню хвилину життя вона ще благає про рятунок... Та стоїть позаду кам'яний "Монах" i своїм суворим спокоєм немов позбавляє iї всякої надiї... Михайло Михайлович засмалився, почорнiв... Цiлими днями вiн буває на сонцi. Вiн не був тут давно, ще з днiв своєї молодостi. Тодi вiн був молодою людиною, дужою i повною бажання працювати для загального добра... Тут вiн знайшов тодi таке ж молоде i запальне товариство, що, так як i вiн, кепсько знало життя, не знало, якими шляхами вийдуть люди до цього загального добра. I тодi ж, серед гурту такої ж молодi, тiльки не тут, а на Українi, знайшов вiн собi дружину. Так розпочалося їх родинне буття. З того часу немовби минуло цiле життя. Упливло за водою його здоров'я, порозгублювалися десь товаришi. Минуло й родинне щастя. Вiн був тут. Вона на Українi, в Києвi. Вiн приїздив у зимовi мiсяцi на Україну. П'ятнадцять рокiв тому з'їхались у Чернiговi. Одружилися. Незабаром по тому вiн зробився "чернiгiвським затворником"... Минула молодiсть. I ось вiн знову тут, з нею, з дiтьми - їхнiми дiтьми. Вони ходять з ним, нова мiсцевiсть викликає в них багато запитань. Вони не дають йому спокою, не дозволяють побути на самотi з своїми думами. А йому є про що думати... Знову постає перед ним сувора i мовчазна Надiя Загiрна. Марина розповiла йому все про сестру - вiд початку її ув'язнення й до останнього дня перед стратою. Розповiла все так, як чула вiд самої Надiї. I доля цiєї дiвчини хвилює його. Вона врятувала Григорiя, якого заплутав Хоменко... Це добре, що вiн нагнав тодi Хоменка вiд себе... Як тiльки вiн додержував з ним стiльки рокiв знайомства? Справдi - стiльки рокiв!.. Вiн уже зовсiм неясно пригадує, як його познайомили з Хоменком в Києвi на одному з засiдань "Братства тарасiвцiв"... Вiн уже не пам'ятає, був Хоменко в "Братствi" чи нi... Але грошi на агiтацiю "Братства" давав вiн, Хоменко... Iнодi, коли дружина сама поведе кудись дiтей, вiн самотньо лежить на пляжi i йому спадає на думку iнше: щось з давнього його минулого - робота на фiлоксерi, або спiвробiтництво в газетi "Волынь" - i чомусь усе, усе неминуче закiнчується одним - сумними спогадами про Надiю Загiрну, немов мiж усiм найважливiшим, що пережив вiн у життi, i Надiєю iснував якийсь непомiтний зв'язок. Тут вiн не мiг працювати. Навiть його записна книжка майже не розкривалась. Невже його перестала вже вабити розкiшна довколишня природа?.. Адже тодi, в мо лодостi, вперше потрапивши сюди, вiн напочатку цiлi днi, зачарований морем i горами, ходив, як учадiлий, не маючи сили примусити себе до роботи... Тепер якiсь думки вирують у його головi - i в них вiн увесь... Тодi вiн знову написав до Львова Володимиру Гнатюковi, щоб вiн швидше виїздив на Гуцульщину, куди тепер ще дужче рвався й сам. Гнатюк мав найняти для нього в Криворiвнi хату. Тимчасом, поки не було вiд приятеля вiдповiдi, вiн нудився тут майже так само, як i в Чернiговi. Одного разу, забувши в примiщеннi цигарки, Коцюбинський повернувся ранiше, нiж завжди. Дiти десь гуляли. Дружина була за стiною в господаря дачi - купця Тафурова. Беручи зi стола цигарки, вiн побачив свiжо надписаний конверт i мимоволi прочитав прiзвище адресата: дружина писала до Василевського. Мiж ним i Коцюбинським були далеко не сердечнi вiдносини. Але Вiра Iустинiвна поважала Василевського i постiйно пiдтримувала з ним дружнi стосунки. Вона ввiйшла до кiмнати, i, побачивши несподiвано чоловiка, невдоволено здивувалась. Вiн зрозумiв: вона не розраховувала, що вiн побачить лист. Вiн тiльки мiж iншим зауважив: - Я б не хотiв, щоб мiж нами i цiєю людиною були, якiсь близькi взаємини. Вiн схильний до iнтриганства... та й взагалi нам з такими людьми не по дорозi. Вiра Iустинiвна спалахнула, але стрималась, як завжди. Забираючи лист, вона кинула: - Ми можемо залишитись кожен при сво'їй думцi... - Але в даному разi краще додержуватись однiєї... - Що ж, ти хочеш заборонити менi окреме листування? - Нi, нi, зовсiм нi,- i Коцюбинський виставив уперед долоню, немов боронився,- навпаки, кожен з нас вiльний вибирати собi товариство... Та все ж ця людина менi не до серця... Одягнувши жакет, Вiра Iустинiвна пiшла на пошту. Вона розгнiвано грюкнула дверима, i в Коцюбинського зiпсувався настрiй. На його щастя, прийшов сам Тафу-ров i принiс пошту. Вiн уважав за особливу чемнiсть щодо своїх дачникiв забирати в поштаря листи i самому приносити до їх кiмнати. Коцюбинський вiдразу пiзнав на листi руку Гнатюка. Цього листа вiн чекав уже бiльше як два тижнi. Тут же, при Тафурову, забувши навiть запросити його сiсти, Коцюбинський прочитав листа i враз засяяв: Гпатюк писав, що негайно виїздить до Криворiвнi, i запрошував туди Коцюбинського. Вiн враз повеселiшав i навiть почав жартувати з купцем. А Тафуров радiв ще бiльше, бо принiс поважному пановi дуже приємного листа. Коцюбинський дiстав вино i почастував Тафурова. Розмова з дружиною була вмить забута. Разом з хазяїном вiн пив вино i смiявся. Здавалося, був щасливий... через кiлька днiв можна було кидати Сiмеїз. Ой, чому ти, легiнику, та й не спiваєш? Де ти свої спiваночки та й позадiваєш? Ой, знаю я, товаришу, де я їх задiю: Занесу їх в Чорногору та там i посiю. А там будуть спiваночки по горах спiвати, А я буду, товаришу, по свiту блукати. Макiй Габорак поволi крутить позиченi в сусiдiв жорна. Пан, що ось iз самого ранку сидить у нього на подвiр'ї i дивиться, як вiн меле, питає, чому вiн не спiває своїх спiванок... Вiн i заспiвав йому. А пан щось i записав собi в книжку... видно, грамотний... Але ж добрий пан: просить пiсень спiвати або просто балакати... Пiснi божi - вони людям на втiху. А лихому пановi не до пiсень... А цей пан у дяка, через хату, живе, то й дяк казав, що добрий чоловiк. I мисливець Макiй знову заспiвав для пана: В полонинцi на кедринцi вбив чоловiк сою, Кликала м'я молодичка пiд зелену фою; Кликала м'я молодичка, вiйтова донечка, Щоби вона не видiла свiтлого сонечка! Щоби єго не видiла та й i не бачила, Що вна мене молодого та й розволочила! Не я тебе волочила та й не моя ненька, А чорнiї мої очi, чiвочка гладенька, Не я тебе та й волочу, сам же ж си волочиш, Замiсть iти в полонинку, гуляєш поночi. Макiй Габорак знає їх бiльше, нiж умiє лiчити. Але ось кросна в жорнах розхиталися - треба їх тугiше задовбати. - Макiю! - питає його чудний пан.- Сам i зладив жорна? - Де там!.. Я стрiлецтвом займаюся... В мене й ченгерицi своєї немає... в мiстi купую, щоби кулешу було їсти. А жорна Iванюковi. Вiн добрий газда. Має чорта,- десь у горах його знайшов, та й пiд коморою тримає. Дає йому цукру i молока - не шкодує. Чорта, кажуть, вiн у горах купив за десять левiв. А вiд цього йому зиск великий: худоба не гине, i сам дужий, i дiти здоровi.... - А Iванюк теж на жорнах меле? - Нi, вiн на млин возить .. А жорна людям дає... Потiм за це чого спитає - зробиш... I вiн знову крутить жорна. Це не легка робота, та вiн дужий i поспiшає. Навiть спiває за роботою, щоправда, не голосно i з перервами. Посеред колоди вижолоблений круг, в який положено по його формi камiнь. На ньому лежить i обертається другий - верхник, який не зсувається з спiдника, бо взятий у залiзну шину, приклепану до колоди. Всерединi верхника дiрка, в яку потрохи насипають кукурудзи. Верхник обертається погоничем, один кiнець якого вложений у ямку на верхнику, а другий угорi просунутий крiзь дiрку в кроснах. Макiй обертає погонича за верхнiй кiнець i так меле кукурудзу. Габорак пристає на цiй роботi i сiдає бiля Коцюбинського вiдпочити. Вiн набиває свою люльку з мiдяною протичкою, озлоблену бляшками, з довгим цибухом. Михайло Михайлович пропонує йому добрячу цигарку. Макiй оглядає її уважно i обережно кладе в кресаню, що лежить бiля нього. Коцюбинський дає йому сiрники. Вiн дивиться на них i не запалює, певне, думає, чи не можна покласти й їх у кресаню. Потiм таки запалює i повертає сiрники. Габорак уже лiтнiй чоловiк. Вiн живе сам. Мав шестеро дiтей, i всi померли. А пiсля них i жiнку однесли на цвинтар. Пошесть толi блукала горами. А другої жiнки Макiй не хоче брати, бо на дiти i "челядинку" йому не везе - обов'язково вигинуть... А ось до стрiлецтва вiн має вдачу... Бо самої доброї пушки не досить. Треба, щоб пiд неї звiр iшов, i треба вмiти його поцiлити. А цього нiяким майстерством i умiнням не досягти, треба знати чари. Щоб крiс добре нацiляв, треба пiймати гадину, взяти вiд неї язика, треба гадячого часнику, ладану i вершкiв iз дев'яти осик, вiдправити над цим дев'ять божих служб... А щоб крiс не гримiв та марно не лякав звiра по горах, треба в мартi забити гадину, висушити її голову i розтерти на порох та промовляти до цього: "Остра-с була, як вогонь; кого-с заразила, не врятувавси б, так аби мiй крiс, кого закрасит, аби не втiк..." Проти такої пушки уже нiхто не заворожить... Довго ще розповiдав вiн про те, що треба, коли пушка розносить шрiт, або влучить не в звiра, а в пса, або закривавиться, або на стрiльця звiрина не йде чи пушка чомусь не стрiлить... I на все iснував тiльки ворожбитський засiб, бо жоден iнший не змiг би зарадити... Коцюбинський вглядався в Макiя Габорака. Той говорив з таким же виразом обличчя, як говорив би i про речi реальнi, цiлком перевiренi щоденним життям. Нi в голосi його, анi в обличчi не було й тiнi страху чи таємничостi - нiякого вiдтiнку, яким позначають звичайно люди речi мiстичнi, зв'язанi з вiруванням чи забобонами. Для мисливця Габорака не iснувало рiзницi мiж реальним i мiстичним - все в однаковiй мiрi було реальне, правдиве. За розмовою вони й не помiтили, як у хмарах поховалися гори, як закурились лiси хмарами i почався набридливий дощ. Коцюбинський пiдвiвся. Старий мисливець запрошував його заходити, то вiн йому ще розповiсть, що слiд робити, щоб крiс не розiрвало вибухом, щоб вистрiл не лякав звiра в горах, щоб вiдрiзнити слiд звiрячий вiд слiду бiсячою, або лiсної, або рогатого щезника. Обiд для Михайла Михайловича готували в Гнатюкiв. Сюди часто заходив ще дехто з приїжджих дачникiв, що проводили кiлька лiтнiх мiсяцiв у цьому чудовому гiрському селi. На цей раз таким гостем був добре вiдомий у рiзних колах української iнтелiгенцiї, близький до лiтератури, але не письменник, близький i до полiтики, але не полiтичний дiяч Граблянський. Надворi все ще шумiв дощ, i тому не поспiшали обiдати, а по обiдi не поспiшали розходитися з привiтної хати вiдомого етнографа i прекрасного знавця Гуцулii Володимира Гнатюка. Говорили про свiтогляд гуцулiв. Михайло Михайлович, що не вперше вже був у Карпатах i пильно вивчав звичаї i свiтогляд тутешнiх людей, проводив рiзку грань мiж поглядами на дiйснiсть у гуцулiв i мiстикою в свiтоглядi iнтелiгенцiї. - Символiзм поета Сологуба,- говорив вiн,- це витончений, рафiнований мiстицизм. Сам поет знає, що вiн мiстик, свiдомо намагається обгрунтувати свiй свiтогляд i виступає проти матерiалiзму, що породжує в мистецтвi реалiзм. А гуцул -язичник. Нiякого уявлення про мiстицизм вiн не має. З погляду реальностi в нього немає рiзницi мiж ведмедем i чортом. Його мiстика - тiльки вiд його некультурностi, чого не можна сказати про рафiновану мiстику iнтелiгенга. Тут Граблянський зробив нетерплячий жест азартного опонента. Проте стримався вiд реплiки, певне, з поваги до Коцюбинського, до якого всi знайомi, що були в Криворiвнi, ставилися з винятковою пошаною, Гнатюк з зацiкавленням стежив за всiєю дискусiєю з приводу речей, найбiльшим знавцем яких був, певне, вiн сам. Коцюбинський, поволi обмiрковуючи кожне речення, провадив далi: - Чорт у поета Сологуба зовсiм не той, що в напiвдикого гуцула. В останнього вiн менш мiстичний. Я певен, якби гуцул знав, що чорта нiхто нiколи не бачив, вiн перестав би вiрити в його iснування. - Якi ж з цього висновки?- не без лукавства запитав Граблянський. що прожив серед диких гiр цiлий тиждень i, за мiцною звичкою, язик його вже занудьгувався хоч по якiй-небудь суперечцi... - А висновок такий,- просто i рiшуче вiдповiв Коцюбинський.- Творчiсть навiть таких некультурних народiв, як гуцули, лемки, бойки, реалiстичнiша, значить, i бiльш поступова за творчiсть якихось там Сологубiв... I Михайло Михайлович iронiчно подивився на свого над мiру завзятого опонента. Вiн навмисне згадав про цього, все ще модного поета, бо знав, що Граблянський чомусь возить з собою "Мелкого беса". Опонент Коцюбинського радiсно пiдхопився, немов його скинули з стiльця. Такої щасливої нагоди кинутися в словесну атаку вiн не мав цiлий тиждень. - Ага-а!.. - вигукнув вiн, пiдходячи до Коцюбинського, немов на рингу,- значить, ви зовсiм знецiнюєте Такi зразки словесного мистецтва, як... - "Мелкий бес"? - Так, авжеж так... "Мелкий бес"... Ви вважаєте, що творчiсть, скажiмо, Федора Сологуба - це не поступове явище?.. - Авжеж,спокiйно вiдповiв Михайло Михайлович i, щоб змiцнити свою позицiю, послався на свою розмову з Горьким пiд час останнього перебування на Капрi. - Пешков?! - раптом зайшовся Граблянський. - Письменник, що дописався до таких творiв, як "Мати"! Ви, може, й цей твiр поставите поряд з "Мелким бесом" в планi прогресу? - Нiколи!.. - сказав Коцюбинський, i кров прилила до його обличчя.- Не тiльки цей твiр,продовжував вiн, розпалюючись,- але й усi твори Сологуба, все писання подiбних до нього поетiв нiколи не стоятимуть врiвнi з книжками Горького, якi в нашi днi є найбiльшим досягненням великої росiйської лiтератури. - Ви перебiльшуєте... - вставив Граблянський. Коцюбинський раптом розсердився. - Пане,протягнув вiн з такою злiстю i рiшучiстю в голосi, що аж злякав Гнатюка,- чи ви вважаєте на те, що Горький навiть у вигнаннi є втiленням всього найпередовiшого, революцiйного в сучаснiй росiйськiй культурi, що пiднесення, яке маємо в лiтературi пiсля пережитих нами чорних рокiв, очолюється саме Горьким?.. Граблянський був дещо спантеличений i сполоханий тоном Коцюбинського. Проте вiн хотiв таки заперечити, але господар, не бажаючи мати в себе в хатi сварку, втрутився в розмову, вмiло перевiв її на iншу тему, а потiм запропонував прогуляїись понад бурхливим пiсля зливи Черемошем. I справдi, крiзь хмари прорвалося сонце, i кругом запарувала земля. Черемош гримiв i пiнився. Iнодi мчала на його хвилях вирвана з коренем деревина, раз у раз ховаючись у каламутнiй водi. Знову на кiлька днiв перервалося сполучення з бiльшою частиною села, що лежала по той бiк рiчки. Та вже була надiя на добру годину i на подорож верхи конем у гори на полонини. Гiрський кiнь i провiдник давно були до послуг Коцюбинського i тiльки ждали ясної години. Вночi знову прийшло безсоння, яке мучило його не одну нiч. В однiй кiмнатi з ним жив студент, i Коцюбинський заздрив йому, що той розкидався на лiжку i мiцно спав. Проте перед свiтанком Михайловi Михайловичу пощастило задрiмати. Кiлька годин сну освiжили його, i вранцi, залишившись в хатi сам, вiн дiстав папiр i з запалом почав писати. Вдень довiдався вiд хазяїна хати, дяка, що цiєї ночi щось напало було на Макiя Габорака за селом. Що саме - Макiй не бачив, а тiльки влучено було йому каменем у плече, що й рукою тепер не двига... Хотiв був iще розповiсти щось дяк, та Михайло Михайлович зразу вийшов з хати й переступив через перелаз до Габорака. Той лежав пiд порожнiм оборогом, пiдмостивши пiд себе стару свою гуню, i смалив люльку. Михайло Михайлович спитав: - Чи правда, Макiю, що вдарено вас? - Авжеж... - А дуже? - Нiчьо... Зажиє... Кровi нема, а плече болить, правицею не рушу... - У фельдшера не були? - Не можна... Це не чоловiк кидався, а щезник. Удень, як був на польованнi та стрiлив козу в смереччi. а потiм, як клав за плече її, то якось закривавилася пушка, а я й витер кров гунєю, щоб не закипiла... А хiба можна? Треба цiвку крiса вертiти навидлi i лити водою дев'ять разiв та ще й повiсити її на сук... А коза була щезникова, то вiн мстився за кров. Вiн був такий упевнений, що годi було доводити йому щось iнше. Другого дня в селi було храмове свято. Коцюбинський з Гнатюком та iншими приятелями ходили селом, гуляли понад Черемошем, що вже вгамувався трохи пiсля дощiв, i селяни перепливали його на маленькiй дарябi. Розцвiтала народом вулиця. Зайшли гуляючи на кладовище. Воно ряснiло мальовничим убранням гуцулiв. Було весело i шумно, бо гуцули не сумують навiть на могилках. Ряз у раз Михайло Михайлович зустрiчав знайомих селян. Вiн бiльшу частину свого часу бував серед селян, ходив у гори, їздив на полонини, сiдав бiля рибалок над Черемошем, стежив, як ловили форель. Чомусь трапилось так, що за все своє перебування тут вiн i разу не був на кладовищi. Тепер приглядався зацiкавлено до могилок, людей, хрестiв i оздоб на похованнях. Ось йому впало в око, що на всiх могилках були занадто мiзернi хрести. Тимчасом у матерiалi на хрест гуцул нiколи не має нестачi: треба лише вийти за околицю i в розкiшному лiсi вибрати собi ялину до вподоби... Певне, в цьому теж був якийсь народний звичай... Зразу нiхто iз знайомих не мiг цього пояснити. Михайло Михайлович не заспокоювався. Коли вже перед ним постало якесь питання, вiн мусив знайти вiдповiдь. Один iз знайомих Гнаїюковi селян вiдповiв: - А то нащо йому добрий хрест?.. Хiба воно чого хоче?.. Подумали, що пiдпилий гуцул жартує. В розмовi з священиком Коцюбинський звернув його увагу на це явище. I той пояснив. - Гуцул уважає,- сказав вiн,- що в людини тiльки земне життя прекрасне, тiльки це життя можна любити повним почуттям. Плохий, нiкчемний хрест на могилi - це символ мiзерiї смертi, мiзерiї кiнця людини. Михайло Михайлович насторожився. Але священик бiльш нiчого не мiг пояснити з цього приводу та й, певне, не бажав, бо в явищi, про яке його запитали, вiн убачав залишки поганського духу. А Коцюбинський був схвильований почутим i пiд час прогулянки не раз повертався до цiєї теми. Його цiкавило ставлення ще незiпсутих цивiлiзацiєю гуцулiв до життя, i тут вiн почув дещо важливе для цього питання. Хтось iз знайомих пообiцяв повести Коцюбинського до "бога" - мiсцевого ворожбита. Тепер Михайло Михайлович згадав про це, i вони пiшли, їм не пощастило: в цей святковий день бiля двору ворожбита було сила народу i пiдвiд. Люди приїздили до нього навiть з дальнiх сiл, розпрягали конi бiля ворiт i з ранку чекали своєї черги. Коцюбинському пропонували зайти без черги, але вiн вiдмовився. Вiй хотiв говорити з ворожбитом не поспiшаючи, на дозвiллi, i кiлька хвилин "прийому" в цiєї поважної персони його не задовольняли. Потiм, у буденнi днi, вiн не раз заходив до цiєї людини, простої, без нiяких зовнiшнiх ознак чаклуна, їх розмови часом були досить тривалi. Коцюбинському не пошасiило переконатися - свiдомо дурить ворожбит людей чи й сам вiрить у те, що пророкує людям. Вiн лише допевнився, що в жиггi гуцулiв вiн був не якоюсь особливою, дивною людиною, а буденною, постiйною потребою, як i крамар, як i пiп. Коцюбинський знав ще силу якихось темних людей - маклерiв i агентiв, що живилися все своє життя бiля селян. Щодо цих набридливих людей, рiзних спекулянтiв, перекупникiв, просго злодiїв, то вони не цiкавили Коцюбинського, але роль їх у життi гуцулiв була остiльки значна, що вiн довiдувався про них бiльше, нiж хотiв. Вони обступали гуцула на кожному кроцi. В них вiн дiставав потрiбнi йому в скругну хвилину грошi пiд величезнi проценти. Вiдробляв їм без кiнця свої позики i, зрештою, так заплутувався, що вже не мав можливостi сам продати вiвцi чи теля, а мусив збувати все цим людям за пiвцiни. Без них гуцул уже не мiг зробити жодного кроку. Вони обсiдали його, як мухи, годували