i були! I навiть зняв бриля. Мальви були українськi. - Заздрю, багато разiв вам заздрю, Михаиле Михайловичу,- промовляв Горький,- незабаром будете в себе, на Українi... Колись я її теж виходив по всiх вiтрах... Залюбки i тепер би ходив по полтавських хуторах або в степах катеринославських, херсонських, в Приазов'ї... Чудесна ваша Україна, я її люблю. Коцюбинський раптом вирiшив розпитатися, з'ясувати, нарештi, нез'ясоване вчасно питання. - Олексiю Максимовичу, хочу у вас прямо спитати: якої ви думки про пана Якубовича, мого земляка? - А що там говорити, - одмахнувся рукою Олексiй Максимович,- я сам чоловiк поганий, погано й про людей думаю... Не до серця менi цей Якубович. З самого першого разу, тiльки побачив - так i вирiшив: людина мiзерних якостей. Справдилося. Вiн менi про євреїв нiсенiтницю верз, потiм про росiйську iнтелiгенцiю... Мовляв, кожен росiйський iнтелiгент, хоч трошки, хоч в мiнiмальнiй дозi шовiнiст... Чорт знає, що розпатякував. Приятелем вашим рекомендується, а спитав я дещо про вашi книжки, то й виявилося, то вiн не тiльки нiчого вашого не читав, але й до ладу не знає, що саме ви написали .. Розповiдає менi про якусь вашу повiсть i - чую - дурницi... "Що за повiсть?" - питаю. Вiн дає назву, якої у вас зроду не було, а повiсть написав Франко i давно вже... От тобi, думаю, i приятель... Не дай боже їх мати... У мене теж подiбнi є... I Олексiй Максимович, злегка всмiхаючись, розповiв про багатьох вiдомих йому людей, що називали себе поклонниками його таланту, а його творiв зовсiм не читали. - Смiшнi, Михаиле Михайловичу, i порожнi люди... I вони йшли далi, розглядаючи знайомi, немов вiдродженi весною мiсця. Було чудесно на островi. I працювалося легко, i сил набиралося чимало. Тепер уже менше турбували знайомi туристи земляки. Сезон ще не розпочинався. А проте гостi не прибували. Якийсь українець, з Києва, раптом з'явився на островi i, звичайно, завiтав до Коцюбинського. Довелося навiть зробити з ним кiлька прогулянок по острову. Олексiй Максимович пiд час обiду жартував: - Напевне, й цей ваш земляк, Михаиле Михайловичу, або великий помiщик, або якийсь акцiонер, або просто багач. Скiльки їх у вас, на Українi... - Можливо, - вiдповiв Михайло Михайлович. Вiн посоромився чомусь признатися, що новий гiсть був i справдi мiльйонер, який перебував зиму в Єгиптi i тепер, не поспiшаючи, повертався до Росiї. Тепер Михайло Михайлович щодня багато гуляв. Цi прогулянки його виснажували. Iнодi його опановував якийсь особливий настрiй. Вiн поривався вперед i його неможливо було спинити. В такi днi вiн робив пiшки важкi подорожi вгору на Анакапрi, Монте-Тiберiо, на Пунта Трагара, до Тараглiонiв... Вузенькими крутими страдетами видряпувався вгору на кiлька сот метрiв з юнацькою вправнiстю, хоч i хапався потiм за груди. Часто виймав невеличкий альбом i змальовував листки якоїсь рослини, що правили колись за зразки для вiзерункiв античного iонiйського капiтеля, або якийсь пейзаж. Гостi роз'їхались. Лагодився в дорогу й Коцюбинський. Грошi з дому все не надходили. Вiн турбувався й не знав, як улаштує справу. Олексiй Максимович виїздив на кiлька днiв до сина. Напередоднi вони вдвох багато ходили по острову. За обiдом не було, як ранiше, нiкого з чужих.Гостi з Росiї, що були на островi, давно роз'їхались. - Ви, ось, їдете,- говорив Коцюбинський Олексiєвi Максимовичу, - через кiлька днiв i я... Не вiрю я в передчуття, а просто маю сумнiв - чи доведеться нам зустрiтися ще? I ввечерi, коли вони знову вдвох блукали стежками понад морем, його не покидала та ж сама думка: - Серце, Олексiю Максимовичу, все життя держить мене в полонi... Я його раб. Коли я бунтую, воно жорстоко мене карає. Та не можу я не бунтувати. Мало менi того простору, що дає воно. Буду й надалi бунтувати, хоч i певен - мiй господар вичерпає своє терпiння i скарає свого раба... - У вас, Михаиле Михайловичу, просто тимчасово пiдупав настрiй... Пiд впливом яких-небудь обставин... Скажу я вам по-дружньому: не вiрю я в подiбну жорстокiсть вашого серця, їдьте додому, перебудете лiто, а на зиму приїздiть знову сюди, в свою бiлу, весняну кiмнату, i будемо з вами, як i тепер, блукати по острову та розповiдати один одному свої сюжети. - Хотiлось би, не можна й висловити, як хотiлось би,- вiдповiдав Коцюбинський.- Чотири мiсяцi капрiйського iснування, звичайно, пiдняли мене... Зараз менi хоч у солдати - не забракують. А повернуся до Чернiгова - i хто знає, як воно там буде. Завжди траплялось гiрше, нiж передчувалося. Встигнути б закiнчити нову книгу... Три роки готуюся, матерiал, як скарб, бережу... Хочу народних героїв вiдтворити. Не може ж того бути, щоб i цього менi не дано зробити... Було пiзно. Вони повернули на вiллу. Вранцi Михайло Михайлович проводив Горького до пароплава. Перегукувались бiля берега рибалки. Кiлька пасажирiв, не поспiшаючи, несли чемодани. Задимiв пароплав. А над усiм цим голубiло напрочуд ясне капрiйське небо, гомонiло на березi птаство i линула запашна березнева повiдь. Треба було прощатися. Обнялися. Тричi поцiлувались. I ще раз обнялися, наче прощались назавжди. Iдучи за носильником, Горький витирав очi. Довго ще, стоячи на пристанi, бачив Михайло Михайлович чорного бриля в пiднесенiй руцi Олексiя Максимовича. I, стискаючи в руках томик творiв, подарований на прощання Горьким, Коцюбинський поволi пiшов до вiлли. Коли очi його прояснiли, прочитав: "Михаил Михайлович, очень рад я, что встретил Вас и очень полюбил славную Вашу душу". I вже згори Михайло Михайлович ще раз оглянувся на море. Та за деревами голубiло тiльки небо, в якому розтавала хмарина чорного диму з пароплава. IX. ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА ГОДИНА "...з мого почерку ви переконаєтесь, що я досяг двадцять четвертої години". Ромен Роллан. "Мiкель Анджело". Вiдома унiверситетська клiнiка на Бiбiковському бульварi - ось куди привела його нарештi жорстока доля, що поволi i рiшуче йшла по своїй спiральнiй путi ближче й ближче до кiнця. Виснажений вкрай, з важким i гнiтючим почуттям, Коцюбинський ледве знаходить сили переступити порiг знаменитої лiкарнi. Специфiчний дух клiнiки здається йому в цю хвилину подихом невблаганного кiнця, апофеозом страдницького шляху людини, що за цiле життя не зазнала щастя. Може й не слiд було йому цього лiта пiсля Капрi їздити в Карпати. Не по силi для нього була ця подорож. А лiто в Криворiвнi випало жорстоке - дощове, холодне. Це було небезпечно, i друзi вiдмовляли його вiд подорожi. Але для нової книги бракувало кiлькох спостережень. Ще кiлька рисок, кiлька розмов з легiнями i "челядинкою", кiлька спiванок - i правда про гори, полонини, як щире золото, засяє пiд його пером!.. Не втримала родина, не втримали друзi, а кохана, хоч i одмовляла, та знала його краще за всiх - не одрадиш... Холоднi дощi, тумани i високi полонини збавили йому сили, i - хто знає? - якби послухався вiн помiркованих, тверезих порад, то, може, i не довелось би переступати в цей час порога клiнiки... Наближався мiнливий жовтень. Окремi прозорi днi - як чудовi просвiти в iнший свiт, в свiт руху, боротьби, любовi... Сонце за вiкном палати вабить його, як розквiтлий соняшник з українських полiв. I, подiбно соняшниковi, Коцюбинський з лiжка повертає обличчя до промiння, неспроможний встати, знесилений i блiдий сонцепоклонник. I в ньому знову прокидається почуття, що не вмирало в його серцi нiколи, хоч i засинало часто пiд вагою життєвого тягару. "Серце спокiйнiше залюбки приймає дрiбнi радощi життя: промiнь сонця в вiкнi, букет квiтiв на столi, занесений друзями, людську ласкавiсть i увагу",- пише вiн до Марини. А за вiкном уже мiниться настрiй природи. Немов на саме серце насуваються важкi, повiльнi хмари. Шумить ва стiною Ботанiчний сад, i проти вiкна хитається ще не зовсiм оголене верховiття, скидає вже непотрiбнi йому оздоби. Мжичка запинає свiт за вiкном. I десь у цiй мжичцi метушаться його друзi i знайомi, хвилюються, сперечаються, прагнуть... Кожен виборює собi право на свiй куток у широкому i вiльному свiтi. У нього тепер є час подумати i про свiй шлях. Невже i вiн був серед цiєї метушнi? I здається йому, що якось iнакше, не так, як iншi люди, пройшов вiн своїми полонинами. Тиху Сiверянську вулицю в Чернiговi тiльки зрiдка будили бурi. Та вiн, як досвiдчений метеоролог, завжди стежив за циклоном, вивчав його силу й шляхи, завжди готовий сам пiти йому назустрiч. I ось раптом довколишнiй свiт немов уперше довiдується про хворобу одного з улюблених своїх письменникiв. В газетах друкуються вiдомостi про стан його здоров'я. Сила знайомих i зовсiм не вiдомих йому людей, занепокоєних хворобою свого письменника, надсилають йому до клiнiки привiт i найкращi побажання. Вiн хоче i не може вiдповiсти всiм. Обмежується двома-трьома словами подяки. Але й так не має можливостi одписати на всi листи. Їх, людей, що, схвильованi i засмученi, приходять до його лiжка, далеко-далеко бiльше, нiж вiн уявляв. Невистачає часу, щоб прийняти всiх i потиснути їх дружню руку. Святами, коли люди мають вiльний день, у палатi Коцюбинського особливо людно i шумно. Надворi пiзня осiнь, а палата кожного дня заквiтчується прекрасними живими квiтами. Їх приносять багато. Ставлять на стiл, на вiкна i просто долi. Палата нагадує оранжерею. Вiн любить квiти. На столi росте гора книжок. Вiн нiколи не зможе їх прочитати!.. Щодня - мiж третьою i шостою - приходять друзi i дарують новi - в дорогих i дешевих оправах, товстi i тонкi томи, сповненi людської мудростi чи їдкої жовчi, розпачу i безнадiї. Вiн читає досхочу. Часу досить!.. Вiн читає над мiру i, жартуючи, говорить, що в лiкарнi робиться день у день розумнiший. "Iнодi чудесно отак розважитись... Прекраснi люди вiдвiдують мене щодня, приносять менi все, що я люблю - квiти, книжки, самих себе. В вiкно заглядає те ж сонце, що й вас грiє,- i вiд того здається ще теплiше i ласкавiше",- дiлиться вiн настроєм з Олексiєм Максимовичем на Капрi. Спецiалiсти з хвороб серця - професор Образцов i його помiчник доцент Стражеско - сумлiнно вiдвiдують хворого щодня. Вони стежать за найнепомiтнiшими проявами його хвороби. Популярнiсть хворого пiдносить в них почуття вiдповiдальностi. За хворим палати номер дев'ять установлений особливий догляд. Вiн один має окрему палату в тихому спокiйному кiнцi коридора. Спецiально для нього готується дiєтична страва. В пресi друкуються повiдомлення про стан його здоров'я. Коцюбинський намагається не думати про те, що ця зворушлива увага i широке визнання обминали його, коли вiн був дужим, квiтучим, i прийшли запiзнено, до його лiжка. Але тримати думки свої цiлими днями пiд контролем волi важко. Страшно вiдчувати наближення кiнця. В його планах i мрiях - велике, багате життя. Адже вiн багата. чого ще не закiнчив. В уявi прозорiшають перспективи третьої частини "Fata morgana". Життя оправдує його задум. Останнi, важко пережитi ним роки розгорнули перед ним готову книгу життя. I вiн - тiльки лiтописець, що запише на свої сторiнки бачену правду. Десь блукає його Марко Гуща, забувши про самого себе, окрилений своїми iдеями, натхненний, палкий. "На островi" - не закiнчено!.. I нiхто, окрiм нього, не знає, чим завершиться ця одiссея по чудових морях i землях невтомного чернiгiвського мрiйника. А в збудженiй уявi, в синьому гiрському туманi, вимальовується повiсть про казковi карпатськi полонини I вершини, про плем'я красенiв-легiнiв, приречених на вимирання... Вiн вiддав цьому три лiта i, можливо, здоров'я, i не знає тепер, чи випаде йому щастя завершити свiй задум. Скiльки б вiн мiг дати людям! Серед принесених книжок натрапляє на Чарлза Дарвiна. Гортаючи знайомi сторiнки, згадує давно прочитане, вивчене. I раптом руки його тремтять. Вiн пiдводиться, Перемагаючи несподiвано збуджений пульс серця, вiн ще i ще раз читає непомiченi ним колись, замолоду, слова великого мислителя i великого знавця життя: "Коли б менi довелося вдруге пережити своє життя, я б постановив собi за правило читати поетичнi твори i слухати музику хоч раз на тиждень - таким чином, частини мого мозку, тепер атрофованi, зберегли б свою живучiсть. Втрата цих смакiв являє втрату певної частки щастя". Ось про що шкодує великий вчений на порозi своєї могили!.. Як же не шкодувати за життям йому, людинi, що все своє життя i все своє щастя бачить у поезiї i ось тут переконується, що досягла тiльки брами до цього... I Коцюбинському здається: коли б не iснувала для нього поезiя, вiн би не шкодував за життям. А смерть щодня нагадує про себе. В листопадi помер Микола Лисенко. Коцюбинський довiдується про це того ж дня. Тут, у клiнiцi, його iнформують про громадське життя швидше й повнiше, нiж де. Чернiгiвський приятель Чиж тепер заради Коцюбинського часто приїздить до Києва. Годинами пересиджує на Бiбiковському бульварi, щоб тiльки дочекатись, коли почнеться година вiдвiдування хворих у клiнiцi. Цього разу вiн не чекає, а крадеться не помiчений нiким до свого друга зранку, коли Михайло Михайлович ще тiльки закiнчує снiданок. На обличчi Чижа вiн читає: щось трапилось... Вiн запитливо дивиться на свого приятеля. Але той, як завжди, важко сiдає в крiсло пiд стiною, глибоко поринаючи в нього. Коцюбинський боїться, що вiн зараз розтягне свої довжелезнi вуса i за звичкою скаже якiсь маснi, непристойнi слова. Тепер це було б не до речi. Але Чиж мовчить, похилившись. Щось перемогло цю людину, i вона не в силi пiдняти очi на свого хворого друга, щоб пошкодувати його i не смутити без потреби. - Ну, що ж у нас трапилося, друже? Та Чиж мовчить. Вiн боїться вразити Коцюбинського. I той уже знає, що трапилось якесь страшне, велике нещастя. Сталася якась катастрофа для їх обох, для всiх близьких їм людей. Все вмiє прочитати вiн на мовчазному обличчi свого друга... Ще зовсiм недавно ховали Карпенка-Карого. Смерть косить найвидатнiшнх людей батькiвщини. Десь у селi, з голоду й хвороби, замучений глитаями, загинув молодий талант горя i селянських гiрких слiз - Архип Тесленко. Мучився хворобою, день у день чекаючи кiнця, Iван Франко. Десь у пiвденних краях загибало, не в силi перемогти свою недугу, трагiчне серце мужньої Лесi Українки. Хто з них? - Хто? - раптом тихо i суворо питає вiн, - Микола Вiталiйович... - Коли? - Сьогоднi... Газети ще не встигли оповiстити. Але Коцюбинський уже вiдкинув ковдру. Тепер вiн сидить на лiжку, звiсивши босi ноги. Легкий вiзочок iз снiданком вiдштовхнуто на середину палати. Чиж помiчає, що ноги Коцюбинського - набряклi, опухлi, хворобливо синього вiдтiнку. Вiн хоче допомогти хворому взяти пантофлi, що стоять тут же, але, вражений, знову сiдає на стiлець... Коцюбинський беззвучно плаче. Сльози скочуються з його запалених блискучо-чорних очей по схудлому, хворобливому обличчi. Вiн не стримує їх, не робить спроби, як бувало завжди, знайти десь у кишенi хустку... Вiн нагадує зараз велику дитину, яку тяжко i незаслужено скривдили. Вiн, ще пильно стежить, по чиїх трупах довкола нього ступає смерть, в цю хвилину плаче по всiх, на чиї плечi ось зовсiм, здається, недавно смерть поклала свою жахливу руку. Коли клiнiчний фельдшер i Чиж заспокоюють хворого, вкладають його знову в лiжко, вiн тiльки шепче: - Втратити таку людину! Втратити таку людинуї Втратити таку людину!.. Цей день важкий, на диво довгий. Вiдвiдувачi трохи розважають. Але у вiкно видко клапоть сiрого, тужливого неба, i на серцi тужно i важко, i здається, що друзi, -якi сидять поряд, у палатi, десь далеко-далеко, звiдки глухо, немов тривожний шум натовпу, ледве чутно долiтає їх голос... Минає кiлька днiв, i серед купки листiв вiн знаходить лист вiд Горького. Як вчасно завжди приходять цi листи! З них вiн немов черпає для себе нову життьову снагу в хвилини i днi розпачу та знесилення. "Смерть Лисенка розумiю як величезну втрату, але, читаючи опис його похорону, вiдчуваю якесь тремтiння радостi в серцi: як любить народ свою людину! I ясно вiдчуваєш, що народ зрозумiв велич її працi. Прекрасна i смерть, коли вона веде за собою таке збуджене життя, такий полум'яний розквiт почуття любовi до покiйного". Так, народ зрозумiв велич його працi... Це найбiльша радiсть митця! Вечорами, коли розiйдуться вiдвiдувачi i вiн вiдпочине вiд довгих, часто хвилюючих розмов, раз у раз приходять до нього думи. Вони не можуть не приходити, бо вiд розмов, вiд принесених йому новин залишається сила вражень, розпалюється прагнення взятися швидко за перо. Вiн жадiбно збирає вiдомостi про рiзнi подiї. Цей рiк багатий на них. Пiсля квiтневих подiй на Ленi Росiя пiдiймалася знову, як пiсля кошмарного сну. В Кронштадтi судили шiстдесят двох матросiв за участь у революцiйнiй органiзацiї. В Туркестанi повстали сапери i скарано було п'ятнадцять солдатiв, а понад сотню заслано на каторгу. Розгiн третьої Державної думи i виборча кампанiя перед четвертою. Численнi страйки протесту в Петербурзi проти позбавлення робiтникiв права участi у виборах, страйки по всiй Росiї проти смертних присудiв севастопольським матросам. Пiдiймався голос народу. Ще до лiкарнi Коцюбинському пощастило прочитати один з номерiв "Соцiал-демократа". Вiн пам'ятає висловленi там думки: ленський розстрiл став приводом для переходу революцiйного настрою мас у революцiйне пiднесення. В серце Михайла Михайловича закрадається тривога. З часу, як повеснi повернувся вiн з Капрi, вона не дає йому спокою. Росiя знову вирує, десь гуркотять громи,- бути грозi... Тривога за свiй народ опановує його. Вiн бачить: дехто з видатних землякiв не помiчає нiчого, його поплiчники не поспiшають... Вони прислухаються зовсiм не до того, чого прагне народ. На його звернення мляво хитають головами. Вiн шукає, що б можна було придумати. I, здається, знаходить. Вiн удається до Горького, просить його пояснити всiм,- широко, всенародно,- чого прагне передова росiйська iнтелiгенцiя. Вiн хоче, щоб i всi переконались в тому, чого певен вiн. Олексiй Максимович на далекiй чужинi стежить за кожним голосом, за кожним словом з Росiї, йому й самому тривожно. I ось у вiдповiдь на прохання Коцюбинського вiн пише до "Украинской жизни" статтю "О русской интеллигенции в национальных вопросах". За неї вислухує лайку i iстеричнi зойки великодержавних шовiнiстiв. Самотнiй у палатi, вiн почуває себе не самотнiм на свiтi. Йому лише хочеться швидше одужати, щоб знову вирватись на волю, в свiт... А тимчасом одужання його посувається мляво. Головне - нiчого сталого. То почуває себе краще, то настає раптове погiршення. Лiки для серця допомагають йому. Але ж не слiд привчати до них серце. Лiкарi починають утримуватись вiд них. Тодi буває дуже тяжко. Десятки хвороб мiцно вхопилися за органiзм Коцюбинського. Вiн страждає вже не тiльки на складний порок серця з мiокардитом. У нього болить горло, у нього рiзке порушення кровообiгу, бiль за вухами, а вiд уживання каломелю не перестають болiти зуби i в ротi все спухло, сочиться кров, рот - суцiльна рана... Професор раптом виявив у нього плеврит з лiвого боку. Лiкують плеврит. Другого дня встановлюють ще й розлиття жовчi. А можливо, i в шлунку якась iнфекцiя. Болить голова, болить печiнка. Через бiль зубiв вiн не може їсти. На довершення всього - безсоння, що мучить його вже роками, що знайоме йому ще замолоду. Його оглядає Образцов. I Михайло Михайлович чує, як вiн говорить лiкарям: - Нарештi, здається, є натяк на полiпшення... Але хворий розумiє: цi слова сказанi для того, щоб потiшити безнадiйно хворого. I вiн думає: кепсько, якщо лiкар вживає таких засобiв. Iнодi йому пiдпирає в грудях, страшний бiль пронизує тiло. Вiн метається i кричить вiд болю. Минає пiвгодини. Бiль припиняється. Йому легшає. Вiн лежить розбитий, втомлений, без сну i думок. Але мусить же прийти полегшення!.. I воно приходить. Знову вдаються до серцевих лiкiв. Вiн немов повертається до життя. Бiль уже менше непокоїть. Потроху регулярно спить. Приходить кращий знавець серця доцент Стражеско. Вiн слухає серце хворого, пульс... На його обличчi задоволення. Вiн хвалить серце хворого i обiцяє Коцюбинському дозволити незабаром трохи сидiти в лiжку. А проте лiкарi не були впевненi в сталому полiпшеннi стану хворого. Не було пiдстав розраховувати на тривале вiдновлення нормального кровообiгу. Серцевi припадки завжди починалися несподiвано. Та хворий уже бадьорiшає. Все це йому набридло. Нишком вiд лiкарiв вiн пiдводиться на лiжку i дозволяє собi посидiти цiлих пiвгодини!.. В його руках - записна книжка. Крила його фантазiї знову мiцнiшають. Заходить вiдвiдати знайомий професор, i Михайло Михайлович викладає йому глибокi, яскравi думки про людину, що самiтно вмирає в госпiталi, намагається боротися з агонiєю i - головне - сама. Нiхто не приходить, щоб її розрадити, полегшити її конання. Це - вiн не про себе. Це фантазiя. Це звичка людини постiйно думати, дивлячись на кiнчик свого пера. Тепер вiн - як над мiру чутлива фотопластинка, що готова вiдбити все довкола, навiть те, чого нiколи не побачить звичайне людське око. Але в цих чотирьох стiнах немає вражень. Вiн почуває себе бiдним на враження i щиро признається в цьому своїй Маринi. В цi днi в нього прокидається до неї особлива, незвичайна нiжнiсть. Вiн мрiє про її приїзд до Києва... Хоч на одну годину побачити її в себе тут, наговоритися, бо скiльки вже мiсяцiв вони не мали цього маленького щастя. Але все це майже неможливо. I вiн пише їй листи, часто, з трудом, лежачи в лiжку. Листи до неї носить на пошту клiнiчний фельдшер Гурiй Микитович. Для неї, для свого почуття вiн добирає слова, якi не вживалися мiж ними за всi вiсiм рокiв їх дружби. Може, в цих листах - частина його творчого почуття?.. I в них вiн уже не тяжко хвора, майже п'ятдесятирiчна людина, що виборює собi в життя бодай рахованi днi. Вiн - нiжний, палкий друг i коханець, щиро вiдданий своїй подрузi. I вiн спiшить закiнчити тут, у хвилини самотностi, свою лебедину поему про сонце, море, кохання... Воля, казкове море, образ коханої хвилюють, зачаровують ув'язненого й закутого сонцепоклонника. Тяжко бути непевним завтрашнього дня. А вiн не знає, чи пощастить закiнчити "На островi"... Пароплав вiдпливає i з ним - вона, незнайома красуня з очима-фiалками... Женуть угору свої передсмертнi стрiли агави, що немов спали перед цим багато рокiв. Завтра розквiтнуть вони пишно, щоб потiм погаснути назавжди... Кохана недосяжна, як недосяжне його щастя. I коли друзi майже силомiць забирають в нього незакiнчений ще рукопис, вiн, не вагаючись, дописує: Ave, mare, morituri te salutant[3]. Вчора вперше засiдала нова Державна дума. Коцюбинський нетерпляче жде години вiдвiдування хворих у клiнiцi. Про що говорять сьогоднi в Росiї? Рiвно о третiй з'являється Чиж. Вiн приносить новi газети i коробку мармеладу. Михайло Михайлович, нiяковiючiї, дякує. - Ну, що чути в мiстi? Чиж поринає в крiсло i крутить рукою вус. В Коцюбинського добрий настрiй, i вiн радо пробачить приятелевi його непристойний анекдот. Але не встигає Чиж розкрити рота, як до палати вривається Граблянський. - Як, ви вже тут?! - здивовано i розчаровано гукає вiн до Чижа. Вiн хотiв перший прийти до Коцюбинського. Поки Чиж вигадує для Граблянського мiцну реплiку, той захоплено вигукує, вимахуючи газетами: - Читали?.. Це ж майже наша перемога!.. Чиж насторожується. Його дошкульний дотеп не злiтає з уст. А Граблянський уже не зважає нi на що. - Ви ж лише уявiть: нащадок святого Афанасiя Лубенського - голова Державної думи!.. Родзянки - старовиннi козацькi полковники!.. Василь Iванович Родзянко, сотник хорольський, пiдписував чолобитну Павла Полуботка, був наказним миргородським полковником. Був у шведському полонi цiлих сiм лiт, за що й дiстав вiд Данила Апостола нагороду селами i людьми. А Михайло Петрович Родзинко у вiйнах проти Наполеона був ад'ютантом у Коновнiцина, потiм полковником гусарського принца Оранського полку, був i командиром Лубенського гусарського полку, потiм дiстав чин генерал-майора... Тепер Михайло Володимирович Родзянко - голова четвертої Думи!.. - Але ж цей нащадок святого Афанасiя Лубенського був головою й третьої Думи... - нервуючись, спиняє його красномовство Коцюбинський. - Був, то що ж?.. Це ж один iз старовинних українських родiв. Що ви маєте на увазi? - Просто я згадав, що третя Дума схвалила столипiнський закон про вiдруби. Куркулi радiють... Навряд чи зробить що й тепер Родзянко для народу. Хiба що схвалить новий закон, ще дошкульнiший за той... Граблянський запаморочено дивиться па Коцюбинського, потiм повертається до Чижа, але й на обличчi того не знаходить спiвчуття. Вiн одну мить думає i знову раптом вигукує: - О!.. Менi ж iще в десять мiсць треба встигнути сьогоднi. Коли я встигну!.. Бувайте, бувайте... Вибачте, що не маю змоги залишатись довше... Вiн бiжить i зникає за дверима. - Старовинний український йолоп! - промовляє нарештi Чиж i присувається з крiслом до Коцюбинського. що смiється й хитає головою. - Який настрiй? - питає Коцюбинський.- Маємо ж уже Думу, маємо мало не родича головою Думи... - Народ хвилюється. В Петербурзi демонстрацiї i страйки... Незабаром будуть докладнi вiдомостi. - А в Києвi? - Теж незадоволення й обурення... Тiльки "Киевлянин" захлинається в дифiрамбах. Революцiйний настрiй пiдiймається i тут. Вчора ввечерi в кав'ярнi на Подолi я несподiвано зустрiв Камищука. - Григорiя?.. - пiдхопився Михайло Михайлович.- Де? Коли? Ви його ще побачите?.. - Чого вiн приїхав до Києва - не знаю... Вiн не сказав. Звичайно, його вiдрядили сюди з якимось завданням. Не мiг я його розпитувати. Вiн каже, що назрiвають великi подiї. Сам настроєний по-бойовому, когось чекає, кудись має їхати... Все це - в секретi, все партiйнi завдання. Вiн мiг говорити зi мною яких сiм-вiсiм хвилин. Допитувався про Надiю - чи не дозволено було поховати її десь на кладовищi... Я розповiв йому про вас i сказав, що ви знаєте деякi подробицi про її страту. Вiн схопив мене за руку i домiгся, щоб я влаштував йому зустрiч з вами. Вiн взагалi хоче бачити вас... Михайло Михайлович хвилюється. - Треба негайно... сьогоднi ж або завтра влаштувати нам побачення. - Сьогоднi не можна: вiн тiльки ввечерi дзвонитиме менi до готелю, щоб запитати про вашу згоду. Адже вiн живе нелегально, бачитися з ним може бути й небезпечно. - Нiсенiтниця... Хай приходить завтра в прийомнi години, а я вживу заходiв, щоб до мене нiхто бiльше не приходив. Скiльки я вже думаю про нього... Але Григорiй Камищук не прийшов. Даремно цiлих три години нетерпляче ждав його Михайло Михайлович. Чекання нервувало його, перевтомило. Другого дня приходив Чиж. Вiн повiдомив, що Григорiй телефоном зв'язався з ним i таки мав зустрiтися вчора з Коцюбинським. Приємнi звiстки чергуються з неприємними, добрий настрiй змiнюється на сум, повiльне одужання затьмарюється частим i рiзким погiршенням. А загалом усе це до болю набридле, важке... Пора вже кидати палату. Давно впала зима i, пiсля листопадового пiвмороку, кiмнату заповнює м'яке заспокоююче свiтло вiд снiгу надворi. Марина повiдомила, що хоче приїхати на день до Києва, зустрiтися. I ось його мрiя про зустрiч з нею немов здiйснюється. Листовно умовились про число. Доктор Рафiєв дозволив для нього прийом гостя навiть не в години загального вiдвiдування хворих. Про це були попередженi деякi службовцi клiнiки. Всi знали, що до Коцюбинського хтось приїде. В палатi стоять квiти. Марину жде приготовлений для неї подарунок. I навiть бiльше - Стражеско обiцяв цими днями дозволити прогулянку вiзником по мiсту. Значить, вiн буде з нею. Нехай хоч пiвгодини вони їхатимуть по мiсту, i свiжий снiг рипiтиме пiд полозками саней. Це нагадає йому зимовi чернiгiвськi вечори. Радiсне хвилювання пiдносить його. Вiн використовує настрiй i пише хорошi листи приятелям. Призначений день зустрiчi здається йому святом. Вiн знає - поїзд приходить об одинадцятiй ранку. Вона поїде до готелю i о дванадцятiй чи трохи пiзнiше буде в нього. Пiсля снiданку вiн мiняє халат на свiй звичайний костюм i навiть оглядає себе в маленьке дзеркальце. Вiн знає: виглядає жахливо i не хоче неприємно вразити Марину. Добре пошитий на нього костюм тепер незграбно висить на плечах. Очi запали, обличчя занадто схудло. Вiн ще в листi до Марини добре змалював себе, щоб потiм, при зустрiчi, її не вразити... Тiльки б не трапилося серцевого припадку чи якогось раптового погiршення. Тодi зустрiч не принесе йому радостi. Для неї вiн береже настрiй i веселий вигляд. На столi коректура. Треба швидше правити i одсилати. Але вiн не в силi взятись за неї, не може примусити себе до цього. Збудженi думки не пiдкоряються зараз його волi. "Зачекає!.." - думає вiн про коректуру. Кожної хвилини може постукати в дверi Марина. Вiн зустрiне її i буде намагатися стримати своє хвилювання, щоб не пошкодити самопочуттю... Нi, вiн не уявляє, як це вона сидiтиме у нього в палатi... Та й яка вона тепер? Пише, що схудла... Михайло Михайлович смiється сам з своєї сентиментальностi. Немов вiн повернувся до своєї молодостi, навiть до дитинства, коли був закоханий у значно старшу за себе дiвчину i по-дитячому сентиментально мрiяв про зустрiч з нею... Глянувши на годинник, вiн раптом стривожився. Минуло так багато часу. Де ж вона могла бути? Чи не пiшла по крамницях шукати йому подарунок або квiти?.. Вiн нервово ходить по палатi. Потiм лягає вiдпочити кiлька хвилин i знову ходить нервовими, плутаними кроками. До палати заглядає чергова сестра. - Що це ви одягнулися, як на весiлля?.. - Це так i є,- жартує вiн.- Ось подадуть санки, i я поїду на весiлля... Вiн смiється, поки сестра стоїть тут i незадоволено хитає головою. Вона не може збагнути: такий солiдний, такий хворий чоловiк i раптом одягнувся й причепурився, як дiвчисько... А для чого?.. - Може, вам i дзеркало принести? - запитує незадоволено вона. - Якщо ваша ласка... - розумiючи жарт, говорить Коцюбинський.- У мене, щоправда, є своє, але занадто маленьке, я увесь не можу в нього влiзти... А менi хочеться поглянути на свою постать!.. I вiн випростується перед черговою сестрою на весь зрiст i доброзичливо глумиться з неї. Тодi вона теж захоплюється грою. Струшує завзято рудими кучериками, що виглядають з-пiд косинки, i з штучною серйознiстю промовляє: - А ви, пане, не позбавленi привабливостi... Молодiй панi просто не встояти перед вами... Для безпеки вас треба тримати пiд замком. - Щиро дякую, панi... - вiдповiдає вiн i дивиться на годинник. Потiм, наче зламаний, сiдає в крiсло. - Ми обоє злегковажили своїми обов'язками,- говорить сестра.- Що з вами? - Нiчого. Раптом заболiла голова. Вiн не говорить їй, що його стурбував годинник. Вже пiзно. Треба лягати в лiжко. Невже Марина не приїхала? Вiн говорить сестрi, що ляже вiдпочивати. Вона йде i через кiлька хвилин повертається з телеграмою. Михайло Михайлович хапає телеграму. Марина повiдомляє, що через раптову хворобу не може приїхати. Тепер вiн з хвилюванням чекатиме вiд неї звiстки про її хворобу, адже вiн не знає, що їй сталося. А таки вiн поволi одужує. В другiй половинi грудня в Києвi розпочався терапевтичний з'їзд i обом лiкарям - Образцову i Стражеско - невистачає часу: вони активнi учасники i органiзатори з'їзду. Заради Коцюбинського Стражеско якось уриває трохи часу й приїздить до клiнiки. Вiн задоволений оглядом хворого i приписує йому короткi прогулянки на повiтрi, звичайно, вiзником i в добру годину. Коцюбинський радiє, як дитина: понад два мiсяцi вiн не виходив з кiмнати... Останнiм часом його вже менше вiдвiдують знайомi: певне, набрид усiм... Навiть дружина з Чернiгова пише мало, хоч вiн i просить її у листах писати частiше i докладнiше. Вiн турбується за матiр - Ликеру Максимiвну, просить дружину краще опалювати кiмнату матерi, щоб не застудити її. Його турбує навiть те, щоб дiти, розпалюючи грубки - а перед рiздвом особливо багато опалюють - не наробили випадково пожежi. Вiн застерiгає всiх вiд необережностi... Але дружина пише рiдко, i по штемпелях на конвертi вiн помiчає, що, написавши лист, вона не поспiшає вiднести його на пошту. Часто це псує йому настрiй, роздратовує. Бiля клiнiки стоїть легковий вiзник. Служник поволi виводить Коцюбинського. Доктор Рафiєв пропонував провiдника на всякий випадок. Але нащо провiдник? Вiзник їде поволi, кроком. Швидка їзда Коцюбинському заборонена. Коцюбинський їде Володимирською, потiм виїздить на Хрещатик, трохи пiдiймається по Олександрiвськiй, до музею... Далеко не можна: перебiльшить дозволений час прогулянки. Але надто вже прекрасна зима i пречудовi дерева Царського саду в зимовому вбраннi... З радощiв вiн не знає, на що дивитися. Його зiр ваблять дерева саду у густiй паморозi. Вiн веселий i життєрадiсний. Вiзник поволi їде попiд самим тротуаром, i Коцюбинський вдивляється в обличчя людей. Вiн шукає знайомих. Йому хочеться подiлити з кимось свою радiсть. Вiн знову на Хрещатику. З гиканням i свистом пролiтають повз нього розкiшнi рисаки пiд кольоровими сiтками, проносяться авто i триколiснi мотоциклетки, яких у Києвi особливо багато. Вiн одвик уже вiд свiжого зимнього повiтря i шуму. В нього злегка паморочиться в головi. Але йому добре. Наступного разу вiн виїде ранiш i заїде до одної-двох редакцiй. Треба й самому вiдвiдати знайомих. Чудесно!.. Незабаром вiн покине лiкарню, поживе тижнiв зо два в Чернiговi i знову на пiвдень... Треба поїхати до Єгипту. Лiкарi радять. До речi, там, здається, зараз Леся Українка. Побачити Єгипет! А проте це зайвi мрiї: в нього навряд чи вистачить грошей поїхати на Кавказ, до Сухума... Все ж там зима неважка буде для нього. Вiн вже встиг недавно позичити в "Товариства допомоги" п'ятсот карбованцiв. Лiкування коштує недешево. Отже, хiба що на Кавказ... Про Єгипет чи Капрi нема чого й мрiяти. В задумi вiн не помiчає, що за ним стежить пара очей. Людина в простому дешевому пальтi i смушковiй шапцi, зустрiвши вiзника з Коцюбинським, раптом повертає за ним i непомiтно тримається за кiлька крокiв. Вони пiдiймаються Фундуклеївською. Назустрiч, униз, мчить чудовий рисак пiд сiткою, вiзник у передку тримається, як князь... Коцюбинський встигає розпiзнати закутаного в єнотову шубу Хоменка. Рукою вiн притримує так само закутану в хутра даму... Михайловi Михайловичу робиться весело. До нього обертається вiзник. - Бачили? Паня яка!.. Як губернаторша!.. А до кого я тiльки не возив її по ночах... Ця навчить, як жити!.. Коцюбинський смiється: такий тюхтiй, як Хоменко, i раптом - такi фортелi!.. Ну, от... А вiн шукає знайомих!.. На розi Володимирської довелося чекати, поки перейдуть трамвайнi вагони. Хтось пiдходить до санок i нахиляється до Коцюбинського. - О! - вигукує Михайло Михайлович. Перед ним стоїть Григорiй Камищук. Його вродливе обличчя трохи схудло й немов постарiло. Вiн одпустив коротенькi бiлявi вуса i пiзнати його давнiм знайомим не легко. Коцюбинський не пускає його руки. - Зачекай трохи, - говорить вiн вiзниковi. - А я зустрiв вас на Хрещатику i стежу - як би пiдiйти... Та все не зважуюсь... Говорить Григорiй уже не спiвучим голосом, як ранiш, а трохи згрубiлим, постарiлим баском. Але все ж вiн залишився тим же красунем, з голубими iмлистими очима i смуглявим обличчям. - Ну, як ви - одужали вже?.. Обличчя у вас змарнiле ще... - Я здоровий, Григорiю... Скоро випишуся з клiнiки i повернусь до Чернiгова... - Хочеться й менi туди!.. - Так чого ж? - Не можна... Пiзнають... - шепче вiн Михайловi Михайловичу. - Вам казав Чиж? Я ж нелегально... Так хотiв прийти до вас у клiнiку i... - вiн оглядається, потiм продовжує,- ув'язався хвiст за мною... Добре, що я заздалегiдь його вгледiв, а то б якраз до вас у клiнiку привiв... - Я Григорiю, нiкого не боюся... А вас я ждав, бiльше як чотири роки не бачились... Скучив. Думав, що зовсiм не зустрiнемося. - Спасибi, Михаиле Михайловичу, спасибi за все... А вашi оповiдання я всi читав, i людям читаю... Вiн, поспiшаючи, переходить на iнше: - Поговорити б менi з вами... Михайло Михайлович розумiє: - Я знаю... Треба... Я з Мариною приїздив до Києва. Марина її бачила якраз за день до... Раптом Григорiй оглядається i вмить стривожено спиняє Коцюбинського. Михайло Михайлович бачить бiля санок незнайому людину, що немовби цiлком байдуже оглядає здаля будинок i прислухається до їх розмови. Коцюбинський розумiє. - Прощайте, - говорить Григорiй, потiм нахиляється й шепче: - Побачите батька - перекажiть, що бачили i скоро хай не жде... Вiн по-молодецькому збив на потилицю шапку, нагнав трамвай i скочив на всьому ходу на приступку. Шпик скочив у санки незайнятого вiзника i помчав за трамваєм, але Коцюбинський помiтив, що перед цим шпик подивився на номер його вiзника. Коцюбинський теж рушає. З задоволенням вiн дивиться, як вiзник iз шпиком далеко вiдстає вiд трамвая, в якому заховався Григорiй. Бiля клiнiки, подаючи вiзниковi грошi, Коцюбинський говорить: - Якщо в полiцiї запитають, куди пасажира возив, скажи: на вокзал... - Покорнєйше благодарим... Слушаюсь... Ми понiмаєм... - весело вiдповiв той i, хвацьки вiдхиливши полу своєї довгої лiвреї, ховає грошi в кишеню. Свiжий i немов помолодiлий, пiдiймається Коцюбинський сходами клiнiки. В своїй палатi застав двох незнайомих чоловiкiв, що вiдразу пiдвелися й назвали свої iмена. Один був високий, рудий, могутнього складу, в студентськiй унiверситетськiй формi. Другий - лiтнiй чоловiк, з сухорлявим жовтим обличчям, голений, з застиглою делiкатною усмiшкою. Вони заявили, що вони представники "Українського вегетарiанського товариства iменi Григорiя Савича Сковороди", яке заснувало свою вегетарiанську їдальню в Києвi, на Прорiзнiй вулицi. Тепер вони просять всiх українцiв вiдгукнутися. Михайло Михайлович запросив їх сiсти й розглядав несподiваних гостей, поки вони викладали суть своєї справи. Рудий студент розповiдав i втирав хусткою свою могутню, рясно вкриту потом шию. Вiн нагадував перевдягненого в студента рiзника. Неабиякою силою й завзяттям вiяло вiд його постатi. Михайло Михайлович думав з усмiшкою про те, що, певне, цей козарлюга щовечора влаштовує з товаришами занадто гучнi гулянки й не гребує нiякими стравами, а вдень удає з себе поборника вегетарiанства... Суха постать його компаньйона нагадувала Коцюбинському людину, що її лiкарi посадили на сувору дiєту... Цей весь час мовчав i, певне, стежив тiльки за тим, щоб з його обличчя не зникала делiкатна посмiшка. Говорив, жестикулюючи, студент. Чого тiльки не було в його промовi!.. I про погляди його на здоров'я, i про тiлесну гiгiєну, i про гуманiтарнiсть, i про величезну рiзницю мiж українським вегетарiанством та росiйським, яке, на його думку, навiки зв'язало себе з толстовством. А ось українцi обрали собi в патрони Григорiя Сковороду. Вiн починав уже набридати. Нарештi пiдiйшов i до лiтератури. - Письменство наше, - говорив вiн захоплено, - стихiйно вiдбивало iдею вегетарiанства, маючи в нашi часи такий кришталево-чистий i прекрасний вияв у всiй вашiй творчостi, Михаиле Михайловичу. Коцюбинський був вражений. Ось чого вiн найменше сподiвався вiд гостей i вегетарiанства... - Наша їдальня,- не вгамовувався студент,- хоче навiть узятися за видання книжок. I насамперед ми хочемо видати ваш твiр "Лист"... - Але ж iдея цього твору зовсiм iнша... - Дарма, дарма, пане... Нам треба видавати. Наша їдальня - це не тiльки їдальня... Щоправда, маємо матерiальну скруту... За чотири мiсяцi розтринькали п'ятсот карбованцiв, але якби нам ще сто чи сто п'ятдесят, тепер би вже пiшло на лад... Вони швидко зникли, залишивши майже приголомшеного Коцюбинського. На прощання просили тiльки нiкому не