говорити про їх розмови, бо дуже небезпечно, небажано, щоб хтось ще знав про це... Коли Чиж зайшов до палати, то застав Михайла Михайловича в тяжкiй задумi. - Що трапилося? - Можливо, велике нещастя, - вiдповiв Коцюбинський. - Допiру були в мене два якiсь вегетарiанцi i говорили, що в моїй творчостi втiлена їх iдея в чистому виглядi. I вiн розповiв усе. Чиж розправив свої вуса i потонув у крiслi. - З наведених фактiв, - почав резюмувати вiн, - ми можемо з достатньою певнiстю зробити висновок, що в даному разi маємо справу з кретинами. Але... I вiн пiдiйшов до Коцюбинського. - Дорогий Михаиле Михайловичу, хiба немає навiть серед ваших знайомих i друзiв таких, що виявляють у розумiннi ваших творiв не бiльше тонкостi, як i оцi два бовдури, що допiру були тут?.. - Є, звичайно, - жваво вiдгукнувся Коцюбинський,- та я не на них працюю. Менi аби народ зрозумiв думки мої до кiнця... Я для нього й пишу. В сiчнi збирається консилiум: вирiшують - вiдпускати хворого додому, чи залишати в клiнiцi. Доцент Стражеско висловлює думку, що клiнiчна обстановка впливає тепер на хворого негативно, йому потрiбне повiтря, домашнi умови, розваги. Щождо лiкування, то далi воно може здiйснюватись i в умовах домашнiх. В другiй половинi сiчня його виписують За ним приїздить дружина. В каретi швидкої допомоги його везуть на вокзал, до м'якого вагона першого класу. Так наказали лiкарi. На вокзал приходять знайомi i приятелi. Проводжають тепло, вiтають з одужанням. I хоч вiн не вiрить в одужання, але везе з Києва добрий настрiй, теплi враження вiд друзiв, вiд бодай вiдносної своєї свободи i вiд публiки, що засвiдчила йому свою повагу i любов. X. КВIТЕНЬ Звiдси, з Болдиної гори, любив вiн дивитись, як обступає мiсто весна. З далекого, в синiх димах, лiсу, з вируючої Десни, з широкої луки, що вже запалала розсипами кульбаби, - звiдусiль линуть на мiсто запашнi вiтри. Будять думки, тривожать серце, кличуть. Вечорами сюди приходить Марина, дивиться самiтно, з журбою, вдалину, згадує про нього. Важко їй. Востаннє зустрiчались два мiсяцi тому. Небагато залишилося зими, сили його тодi немов вiдновлювались, вiн радiсно дивився на майбутнє. Новi творчi задуми вже хвилювали його... Потiм одного дня вiн не прийшов в умовлену годину. Вона довго не знала про нього нiчого. Не витримала: пiшла в якiйсь вигаданiй справi до свого сусiда, знайомого художника, що часто бував у Коцюбинського. Довiдалась: Михайло Михайлович знову хворий. З того часу вiн майже не встає з лiжка. Вона не має вiд нього жодного рядка, жодної звiстки. Сама не наважується передати ким-небудь бодай записку. Iнодi вона в розпачi вiд цiєї безглуздої розлуки. Тодi йде в родину художника i довiдується про стан Коцюбинського. Сьогоднi в статбюро її зустрiв один з приятелiв Михайла Михайловича i повiдомив, що Коцюбинський викликав його вчора додому складати духiвницю. - Невже в нього безнадiйний стан? - Не думаю, але в усякому разi нема нiяких пiдстав для оптимiзму. Вона почула жорстокi слова. Невже кiнець?.. Кiнець його палким словам i мрiям? Кiнець їх восьмирiчнiй дружбi?.. Та ще тодi, коли буяе довкола переможна природа, i сонце справляє своє свято!.. Що ж буде з нею?.. Молодiсть свою вона вiддала йому; незчулася, коли й пролетiли вони - роки безоглядної дружби i любовi. Що ж робити їй? Хотiла - давно вже - змiнити життя, та так i не зважилась. Хотiла пiти за людьми сильними й рiшучими - не пiшла... Коли б їй хоч маленьку частину тої сили, що мала Надiя... Та й куди пiдеш вiд хворої матерi, що давно вже на її руках?.. Григорiй у листi кличе, обiцяє допомогти. Щастя там, за Десною, за синiми лiсами!.. Де ж узяти смiливостi, щоб iти по нього?.. Коцюбинський лежить у своїй робочiй кiмнатi. Бiль у серцi то гамується, то знову пiдсилюється. Хворий без успiху намагається здержати стогiн. Бiль змучив його. Цiлими ночами не спить. В домi пригнiченiсть i тривога. В своїй маленькiй кiмнатi беззвучно плаче його слiпа мати Ликера Максимiвна. Приходять приятелi, їм доводиться чекати, поки Михайло Михайлович вiдчує себе в силi їх прийняти. Вiн просить їх розповiсти про що-небудь, бо сам не має сили розмовляти. Та приятелi не знаходять слiв, щоб розважити його. - Набридло лежати - страх як!.. - знову промовляє хворий. Скiльки часу змарновано!.. Тепер би саме працювати!.. Є час, зiбраний матерiал, весна!.. Вiн дивиться у вiкно, до якого простягає свої галузки посаджена ним самим ялина. Якiсь невеселi думки скували його погляд i, звертаючись до свого постiйного лiкаря Утевського, вiн тихо просить: - Аркадiю Марковичу, обiцяйте менi, коли я помру, не залишити родину мою без вашого дружнього спiвчуття та моральної пiдтримки... Особливо прошу за дiтей... Його заспокоюють. - Михаиле Михайловичу, навiщо цi думки?.. Адже ви лише почали приймати новi лiки, скоро вам покращає й незабаром будете на ногах, будете з Болдиної гори дивитись на весну... А там i за роботу... Вiн стримує стогiн, прислухається до слiв приятеля i лiкаря. Уважно дивиться в обличчя iншим своїм товаришам. Вiн з надiєю шукає в їх поглядi якогось заперечення своїх власних прогнозiв. Чує згадку про роботу i не витримує, обриває слова лiкаря: - "Тiнi" вже вийшли в збiрнику... Ви читали? I, почувши пiдтвердження i схвальну оцiнку, продовжував: - Всi хвалять, всiм до вподоби... Вiн робить паузу, притискує долоню до грудей. Перемагає бiль у серцi, говорить далi: - Але ж це не все... Це тiльки початок того, що я хочу сказати про них. Iван загинув у своїх рiдних горах, тiкаючи вiд житейської суєти. Вiн iшов на поклик свого сумлiння, свого серця. А коли б вiн не послухав його? Коли б повернувся до своєї Палагни, чи жив би вiн?.. Звiсно, жив би. Але не вiн, тiльки якась його частка, а решта, все iнше вмерло б у ньому... I зрештою вiн теж би загинув... Михайло Михайлович вiдпочиває й запитує в Чижа: - До речi, ви знаєте, що кожний трудящий гуцул годує кiлькох чужих нероб i невiльний їх збутися? Три роки я збирав матерiал про гуцульське село, про чудовi гори i полонини... - I добре... Значить, матимемо нову прекрасну повiсть... Михайло Михайлович сумно хитає головою i раптом мiняє розмову. - Я люблю життя заради нього можу перетерпiти всяку муку. Та в тiм i рiч, що... здається, на цей раз уже кiнець... I вiн висловлює товаришам свою останню волю i дає останнi розпорядження родинi. - Страшна рiч, друзi мої, вмирати серед такої розкошi!.. - I вiн показав на вiкно, за яким квiтує весна. - Певне, це станеться незабаром... Таку красу попи тiльки оскверняють своїми кадилами i алiлуями... Обiйдемося без них. Наприкiнцi дня йому немовби трохи полегшало. Принаймнi вiн прокинувся пiсля короткого, немов хвилинного сну, i йому здалося, що трохи полегшало. Наче втихли його болi. Михайло Михайлович забажав написати записку Маринi. Вiн знав: вона мучиться, не маючи вiд нього й слова. Тепер уже ясно: їхнiй пiснi кiнець. Вiн через силу звiвся з лiжка. Здивувався, що бiль не мучить його. Сiв у постiйне своє крiсло бiля робочого стола. Отак вiн сидiв за ним тут, у Чернiговi, пiвтора десятка рокiв!.. Подивився на перо, що вже трохи взялося iржею. Вiдчув на губах солону краплину. Потiм, поки в кiмнатi була тиша й нiхто до кiмнати не приходив, вiн написав записку Маринi. Руки вже не корились йому, перо чiплялося за папiр i бризки чорнила сiдали на кривих розхитаних рядках. Колись Марина просила, якщо вiн матиме намiр розiйтися з нею назавжди, просто сказати або написати про це. I вiн написав їй про це. Тепер вiн почуває, вiн певен цього, що такий момент настане незабаром, може, навiть сьогоднi чи завтра... Завтра хтось iз приятелiв передасть цього листа. Його здивувала тиша в домi. Мати пiсля безсонних ночей, певне, заснула в крiслi, в своїй кiмнатцi. Дружина, мабуть, вiдпочиває в саду. Вийти б i йому в садок, полежати хвилину пiд яблунями, що, певне, вже почали розцвiтати. Хоч глянути! Вiн тримався за одвiрок i поволi ступав до вiтальнi. Звiдти вiн огляне свiй садок. Хтось покинув вiдчиненим вiкно. Коцюбинський схопився за лутки i глибоко вдихав тепле, напоєне весняними пахощами повiтря. На одну мить згадав Капрi. Це було давнє, далеке, казкове... Оддаля, на ослонi, за голим ще чагарником жовтої акацiї сидiла його дружина i Василевський. Ось вони пiдвелися. Прощаються. Коцюбинський бачив, як Василевський довго i захоплено цiлував руку Вiри Iустинiвни. Михайло Михайлович спокiйно зачинив вiкно i поволi пiшов до своєї кiмнати. Через кiлька днiв лiкар, прийшовши зранку до Коцюбинського, помiтив набряки. Це був грiзний симптом. Михайловi Михайловичу не сказали про це. Але до Києва була послана тривожна телеграма. Другого дня приїхав Стражеско. Михайло Михайлович трохи пiдвiвся на постелi i показав тремтячою худою рукою на вiкно: - Дивiться, як гарно в природi, а я помираю... Нiщо вже менi не допоможе. Якби можна було полегшити мої останнi муки. В сiм'ї на Стражеска покладали останнi надiї. Ликера Максимiвна, спрямовуючи до нього слiпi очi, благала: "Доктор, не кидайте нас, поки не врятуєте мого сина!.." Михайло Михайлович хвилювався за матiр. - Бiдна моя мати... Доктор, заспокойте її... Ликера Максимiвна плакала, зачинившись у своїй кiмнатi. Був останнiй засiб: впорскування дигалену. Але все одно становище було вже безнадiйне. Нiщо вже й справдi не могло врятувати хворого. Вирiшили утриматись i вiд дигалену, щоб не завдавати без жодної потреби i без жодної надiї мук хворому. Ввечерi, коли в домi не залишилось нiкого з чужих, Михайло Михайлович покликав дружину. - Вiро! - сказав вiн i взяв її за руку. - Нелегко жилося нам. Та ми боролися i жили... Знаю: важко тобi буде з дiтьми... Чи допоможуть тобi? На друзiв мала надiя. Треба покладатися на себе та виглядати кращих днiв, нового життя, про яке ми всi мрiяли... Вiра Iустинiвна хвилювалась, але мужньо стримувала сльози. Видко було: вона передумала багато i їй зовсiм не бракувало тепер рiшучостi боронити себе i дiтей в горi i безталаннi, якi ось немов заходили до їх хати. Коцюбинський умiв читати з обличчя. Певен був: вона не розгубиться, не пiдкориться бiдi, хоч i важко їй буде з чотирма дiтьми, з хворою його сестрою Лiдiєю, з слiпою, непрацездатною матiр'ю... - Вiро, - додав вiн тихше, - ще прошу тебе - бережи дiтей од Василевського. До моїх дiтей дорога йому заказана. Виховуй сама, тобi допоможе Лiдiя.. Ось i все. Вiн затих i лежав спокiйно. Вiра Iустинiвна зрозумiла: тепер скоро. Вона вийшла, щоб пiдготувати дiтей... Вночi страшний бiль кидав його в лiжку. Вiн не в силi був стримати стогiн. В страшнiй тривозi вся родина зустрiчала день. Але й день не принiс йому полегшення. Гасло життя людини, що над усе любила людей, що болiла болями свого народу i з ним була кожним почуттям своїм i думкою. Спадав вiчний морок на яснi очi поета-сонцепоклонника. ...А вiд жандармського управлiння з Чернiгова вже мчала до департаменту полiцiї звiстка про те, що "...12 апреля 1913 года умер поднадзорный Коцюбинский". I до книги померлих по мiсту за той день, пiд питанням: "Кто напутствовал?" записано: "Никто, не пригласили". Труну несуть на руках. Тисячним натовпом захлинулись вулицi. Весняне сонце не розлучається з тим, хто любив i оспiвав його. Гори вiнкiв на колiсницях. Нести їх на руках не дає полiцiя. Вона шукає мiж вiнкiв червоних стрiчок i ховає їх на спiд колiсницi. Ще цвiтуть у вiнках живi веснянi квiти... Плачуть, iдучи за труною, родина, знайомi, товаришi... Плачуть люди, що нiколи не бачили i не знали в обличчя небiжчика. В натовпi десятки делегацiй з рiзних мiст України, з-за кордону... А мiж людьми сновигає полiцiя. I по смертi цiєї людини вона має клопiт. Промови заборонено. ...З цiєї гори вiн любив дивитись, як обступає мiсто весна. З далекого, в синiх димах, лiсу "Святого", з вируючої Десни, з широкої луки, що й досi палає розсипами кульбаби,- звiдусiль линуть на мiсто запашнi вiтри. Будять думки, тривожать серце, кличуть... Вiтри i сонце справляють бiля його могили танок i спiвають, наче легiнi i молодицi бiля труни гуцула: ...Де ж ти свої спiваночки та й позадiваєш?.. "Вiчна пам'ять" i гуркiт вогкого груддя по дерев'яному вiку... Квiти вiн любив, i йому склали могилу з квiтiв. У головах хтось поклав простий вiнок з яблуневого цвiту. А з далекої сонячної далини телеграф принiс полум'янi слова Горького: "Смертен человек, народ бессмертен. Глубокий мой поклон народу Украины". 1939 [1] Мала набережна. [2] Багато туристiв привозила на острiв туристська компанiя американця Кука. [3] Здрастуй, море, вмираючi тебе вiтають!