Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ПРОЛОГ

   Народився я на станцiї Дебальцево о десятiй годинi ранку шостого  сiчня
1898 року. Народився на тиждень ранiше. Це  було  так.  Мати  на  останнiм
мiсяцi вагiтностi виходила а вагона, i її ударив  в  живiт  гострим  кутом
скринi якийсь пасажир. Вiн це зробив ненавмисне. Але менi вiд того було не
легше. Мабуть, вiн ударив мене в  лiву  половину  голови,  i  вiд  того  я
народився передчасно.
   Мати, коли побачила мою чорну голiвку, крикнула:
   "Чорт!" - i знепритомнiла. Мати моя була дуже легковажна i  романтична.
На останнiм мiсяцi вагiтностi вона бiгала,  переплигувала  через  тини  i,
взагалi, майже не було помiтно,  що  вона  скоро  стане  матiр'ю.  Вона  з
походження була (чоловiча  лiнiя)  сербiянка,  хоч  прiзвище  у  неї  було
Локотош, що угорською мовою значить - "слюсар". Мабуть, у  матерi  була  i
угорська кров. По жiночiй лiнiї вона була єврейкою i українкою.
   Батько мiй був з  походження  (чоловiча  лiнiя)  француз,  -  правильно
прiзвище "Соссюр",  навiть  з  приставкою  "де".  Пономаренко  Пантелеймон
Кiндратович 2, який читав початок цього роману, сказав менi, що  я  нiякий
не француз i що правильно моє прiзвище не "Соссюр", а "Сюсюра" (i  вiдкiля
вiн це узяв, бо в  документах  нашого  колишнього  волосного  правлiння  я
дiйсно  записаний  на  прiзвище  "Сюсюра"),  що  у  нього  був  друг  його
батрацької юностi, козак iз Кубанської станицi Брюховецька  Сюсюра,  що  в
тiй станицi майже половина Сюсюрiв.
   Але  дiд  мiй  пiдписувався  "Соссюр"  i  казав,   що   наше   прiзвище
українiзували писарi. Можливо, це так i було.
   Очевидно, мiй предок, -  чомусь  менi  здається,  що  вiн  з  пiвденної
Францiї, Провансалю, - потрапив до Запорозької Сiчi, де писарi i  записали
його "Сюсюрою".
   Мої родичi, звичайнi селяни i робiтники, кажуть:
   "Ми - французи".
   А вiдкiля вони це знають?
   По жiночiй лiнiї батько був карачаєвець i українець, по  чоловiчiй  теж
українець. У цього пiд нижньою губою була  еспаньйолка,  а  на  пiдборiддi
волосся не росло. Вуса в нього  були  довгi,  козацькi,  запорозькi  вуса!
Задумливi, нiжно-суворi, свiтло-карi очi, орлиний нiс, високий лоб,  тонкi
брови. Вiн був стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, трохи зiгненими
кавалерiйськими ногами; ходив вiн ледь сутулячись i завжди  дивився  трохи
вниз. Вiн був спокiйний, мовчазний, чудесно малював,  особливо  аквареллю,
пейзажi i любив  малювати  людськi  обличчя.  Грав  на  гiтарi  i  пiд  її
задумливий, срiбний акомпанемент  спiвав  задушевних  українських  пiсень.
Писав вiршi, але бiльше сатиричнi.
   Моя мама, як  контраст  до  мого  русявого  татка,  була  чорна,  майже
циганка, мятежна i розкидана. Вона була красуня її  смуглявi  тонкi  риси,
темно-карi очi; чорнi, аж жагучi, мов крила летючих птиць, красиво загнутi
брови; нервовi нiздрi майже класичного, з ледве  помiтною  горбинкою  носа
завжди були в якомусь дивнiм, хвилюючiм русi. Мама була чудесно збудована.
У цеї було чорве, аж до синяви, волосся, i  вся  вона  була  як  зоряна  i
пристрасна пiсня. Вона дуже любила зорi i часто  молилась  i  плакала  пiд
ними. В юностi своїй вона працювала на патронному заводi в її рiднiм мiстi
Луганську (сама  вона  з  Кам'яного  Броду).  I  на  загальномiськiм  балу
одержала перший приз за красу. Там були претендентками  i  дочки  багатiїв
мiста, а вона, звичайна робiтниця, всiх їх перемогла. Татко нагадував менi
похмурого козацького орла, а  мама  -  якусь  смугляву  птицю,  що  їй  не
сидиться на мiсцi i  все  вона  хоче  кудись  полетiти.  Як  протилежнiсть
батьковi, вона була дуже балакуча, її одвертiсть була потрясаюча.
   Коли я був ще маленьким i  ми  багато  їздили,  мама  своїм  випадковим
вагонним сусiдам розповiдала про все своє життя i з  такими  iнтимностями,
що, не тодi, коли  я  був  маленький,  а  зараз,  коли  я  великий  i  вже
старенький, просто дивуюсь. Я все слухав, що говорила мама, а вона  багато
разiв, тому що у  неї  було  багато  сусiдiв  пiд  час  рiзних  мандрiвок,
розповiдала одне i те ж. Це врiзалось назавжди в  мою  душу.  Вона  багато
разiв розповiдала про себе i татка, про свої романтичнi пригоди, коли вона
була ще дiвчиною, про своїх близьких, рiдних i знайомих. Вона  розповiдала
це так поетично i образно, що передi мною як живi стояли повнi чар i краси
срiбно-мiсячнi ночi Донбасу i люди, прекраснi  люди,  цiлi  зорянi  свiти,
святi, далекi i казково-близькi.
   Дiд мiй, по батьковi, виховувався помiщиком як  талановитий  селянський
хлопчик. Коли вiн пiдрiс, його вiддали в  Лисичанську  штейгерську  школу,
дворiчну. Дiд не хотiв вчитись, прибiгав додому i ховався  на  печi.  Тодi
приходив прикажчик  помiщика  з  мiшком.  В  цей  мiшок  вiн,  як  порося,
заштовхував мого дiда i тягнув його на плечах кiлька кiлометрiв, в Лисиче.
Дiд, Володимир Кирилович Сосюра, закiнчив нижчу гiрничу освiту, але  через
кволе здоров'я в шахтi не працював, а пiшов по канцелярськiй лiнiї.  Сорок
рокiв вiн  був  секретарем  Луганського  "Крестьянского  присутствия".  За
вислугу лiт йому давали дворянство, але вiн одмовився:
   "Я крестьянином родился и таковым хочу умереть". На старостi йому  дали
казьонку, i вiн до самої смертi торгував горiлкою  на  користь  росiйськiй
iмператорськiй армiї, яка одягалася i годувалася за  прибуток  од  продажу
горiлки. Дiд, як i мiй батько, писав вiршi, теж iз  сатиричним  уклоном  i
теж українською й росiйською мовами. Пам'ятаю змiст його сатиричної  поеми
українською мовою, датованої 1859 роком. (Я вiддав у Харковi оригiнал цiєї
поеми дiда в музей iменi Шевченка 3, але за Вiтчизняної вiйни все загинуло
i портрет мого прадiда Майбороди - теж). У поемi  говориться  про  те,  що
пани без селян поздихають, звiльнивши їх од крiпацтва.  У  нiй  говорилось
про те, як помiщики мiняли на цуценят людей, як вони  знущалися  з  них  i
мучили їх i на кровi й сльозах  труженикiв  будували  своє  сите  i  пiдле
життя.
   Батько мiй теж учився в штейгерськiй школi, але вже  трирiчнiй,  та  не
скiнчив її. Вiн почав вчитися з п'яти лiт, на колiнах у вчителя.  Закiнчив
церковноприходську  школу,  потiм  мiське  начальне  училище.  Мрiяв  бути
моряком, але мрiї не здiйснились, i вiн став учнем штейгерської  школи  4.
Вчився вiн на "вiдмiнно" i одержував як вiдмiнник казьонну стипендiю. Маму
дуже смiшило, коли мiй батько, безвусий парубiйко, готував  до  випускного
екзамену, сам будучи в першому класi, своїх бородатих  старшокласникiв,  i
коли вони туго  сприймали  його  пояснення,  вiн  нервував  i  називав  їх
"ослами". Але  вони  не  ображались  на  нього,  бо  вiн  так  їх  називав
заслужено.
   За рiк до закiнчення штейгерської школи батько був виключений за участь
у революцiйному гуртку з  формулiровкою:  "За  пьянство".  Тiльки  завдяки
зв'язкам дiда, батько не був засланий туди, куди "Макар телят не ганяв" 5.
Коли татка виключили з штейгерської школи, вiн написав дiдовi  вiршованого
листа. Пам'ятаю, що в ньому були нарiкання на самотнiсть,  на  судьбу,  на
незаслуженi страждання:

   Не убил я человека,
   Златом будучи прельщен...
   А дiд йому вiдповiв:
   Ты страдаешь, это ясно.
   Но ты сам тому виной:
   Променял свой путь прекрасный
   На тернистый и глухой,

   Дiд пiсля своєї смертi не залишив батьковi спадщини.  В  заповiтi  було
написано: "Сыну Николаю ничего не завещаю".
   У батька була сестра, тьотя Нiна. Вона мала начальну освiту, а далi  не
вчилась. Дiд її дуже любив, а батька  теж,  звичайно,  любив,  але  iншою,
суворою i мужньою любов'ю. Вiн бачив, що татко талановитий  i  сам  проб'є
собi дорогу. А тьотя була непристосована до життя i боялась  його.  У  неї
була нещасна любов, i вона так i залишилась  до  смертi  старою  дiвчиною.
Грошi вона сховала в матрац, i пiд час пожежi згорiло десять тисяч.
   Бабуся, батькова мати, дуже любила татка. А тьотю теж  любила,  але  не
так дуже. У дiда був незаконнороджений син, якого вiн виховував тайно  вiд
бабусi  i  платив  великi  грошi  за  його  освiту,  що   вiдбивалось   на
матерiальному станi його сiм'ї.
   I одного разу бабуся узнала про це, що у дiда є незаконнороджений  син,
i з нею стався припадок, пiд час якого вона вивела в  степ  мого  татка  з
сестрою i хотiла їх повiсити... Добре,  що  не  було  на  чiм...  Припадок
пройшов, але у бабусi на обличчi залишився слiд: у неї був викривлений рот
iз лiвого боку.
   Дiд весь час жив у Луганську, бабуся займалась хазяйством.  Од  важкого
труда у неї була грижа. Дiд одружився з нею вiд злостi на дочку  помiщика,
яку вiн дуже любив,  а  потiм  розчарувався  в  нiй,  бо  вона  була  дуже
легковажна, легкодумна i зрадлива.
   Бабуся служила в  батька  невдалої  нареченої  мого  дiда  економкою  i
чудесно знала французьку мову.
   Бабуся моя була теж, як i мама, смуглява.
   Я схожий на мамку, татка i на себе.
   Бабуся Вiра Iванiвна була черкешенкою по жiночiй лiнiї, а по  чоловiчiй
- росiянка. Вона була до фанатизму релiгiйною i по сутi була моєю духовною
матiр'ю. Але про це потiм.
   Батько моєї матерi, мiй дiд Дмитро  Данилович  Локотош,  був  мiщанином
города Луганська i мав водяного млина, якого пропив. Його дiд був  багатий
серб, а прадiд - полковник  сербської  армiї,  що  за  росiйсько-турецької
вiйни перейшла на бiк росiян, i загинув у боях проти турок.  Разом  з  ним
загинули документи про його дворянство, i його вдову з  сином  записали  в
мiщани города Луганська. У дiда було два брати. Пiсля смертi мого  прадiда
вони дiлили землю  i  взагалi  спадщину.  Дiдiв  брат  Андрiй  не  захотiв
залишатись на землi, а сказав, щоб аа нього платили за учобу, а землi йому
не треба, i став вчитись.
   Вiн закiнчив юридичний факультет Воронезького унiверситету i дослужився
до председателя окружного суду. У нього дружиною  була  якась  княгиня  (я
прiзвище забув), а утриманкою - красуня прачка. Я  пам'ятаю  її,  повну  i
чорноброву.  Вона  розповiдала  матерi,  що  для  того,  щоб  поправитись,
намазувала маслом хлiб на два пальцi товщини. А я, голодний, слухав. Це  -
про дядька моєї матерi.
   Дiд мiй був дуже  балакучий,  натхненний  i  все  менi  розповiдав  про
Гарiбальдi  6  i  взагалi  всякi  iнтереснi  романи.  Вiн  розповiдав  так
натхненно, що у мене од захвату серце сiяло, як сонце, i  я  не  мiг  його
наслухатись. Вiн одружився з дочкою колишнього священика, що одмовився  од
сану ("Не хочу дурить народ"), мого прадiда, Майбороди, що при переходi  в
духовне звання змiнив прiзвище на  Костянтинiв.  Мiй  прадiд  був  дрiбний
український шляхтич, нащадок одного з ватажкiв i органiзаторiв Запорозької
Сiчi, Майбороди.
   Мiй прадiд Микола Костянтинiв  закохався  в  красуню  єврейку  Розу  iз
купецької родини Старикових в городi Катеринославi.
   Мати Рози спiвчувала любовi прадiда i Рози, а батько її i  його  родичi
були гостро проти.
   Тодi прадiд  iз  Розою  однiєї  осiнньої  ночi  втекли.  За  мiстом  їх
наздогнав батько з родичами, i прадiда так побили, що  в  нього  зiскочила
нижня щелепа вбiк. Вони думали, що вiн убитий, i кинули його в ярок.  Була
пiзня осiнь. Прадiд всю нiч лежав у ярку, а вранцi його  побачили  селяни,
що їхали до мiста на базар, i витягли з ярка.
   Два мiсяцi хворав мiй прадiд, а коли вiн одужав, то знов украв Розу.
   I Роза стала Надiєю.
   Бабуся моя iiо матерi, Ольга - напiвєврейка  i  напiвукраїнка,  -  була
дуже вразлива i все брала близько до серця. Вона дуже любила  мою  маму  i
коли  узнала,  що  татко  гiрко  п'є  горiлку  i  ми  бiдно  живем,   тихо
збожеволiла.
   Це було так: бабуся прийшла з церкви. Було "Андрiєве стояння" 7. Бабуся
тихо сiла в темний закуток, до неї пiдiйшла мати i щось запитала, а бабуся
замiсть вiдповiдi страшенно глянула на маму i заспiвала: "Преподобный отче
Андрее, моли бога за нас..."
   З криком: "Ой боже,  мамочка  збожеволiла!.."  -  мати  моя  вибiгла  з
кiмнати.
   Ну, ще про кохання моїх татуся i мами.
   З Лисичанська, будучи учнем  штейгерської  школи,  батько  приїздив  на
канiкули до дiдуся в Луганськ. Там вiн проходив практику. В  мою  майбутню
маму всi закохувалися, навiть один грузинський  князь  хотiв  її  зарiзати
тому, що вона його не любила. I взагалi на вечорах  всi  кавалери  до  неї
пiдлизувались, i мама вертiла ними як  хотiла.  Вона  назначала  до  п'яти
побачень, звичайно, в рiзний час, але в один i той же  день.  Кавалери  її
врештi-решт узнали, що вона водить їх за  нiс,  i  прийшли  всi  разом  на
кладбище (а мама думала, що  прийде  один)  i  поставили  питання  ребром:
"Скажiть нам, Антонiно Дмитрiвно, кого з нас ви кохаєте?"
   Мама крикнула: "Нiкого я з вас не люблю!", заплакала i втекла. Особливо
самовiддано i свято кохав її хороший i задушевний юнак Сеня  Логозинський,
а мама не любила його, тiльки дуже жалiла, до слiз жалiла. А  любила  вона
якогось Ярового, якому вона готова була цiлувати ноги i навiть слiди  його
нiг на землi, а вiн не любив її...
   Потiм тому, що вона була гарненька, мама,  здобувши  початкову  освiту,
далi не схотiла вчитися. На мiському балi вона  одержала  перший  приз  за
красу. Врахуйте, що це звичайна  робiтниця,  яка  працювала  на  патроннiм
заводi. Вона була дуже егоїстична i самозакохана i не могла  собi  уявити,
що в неї хтось з молодих людей не може бути  закоханий.  Якось  на  вечорi
вона зустрiла свiтлого, задумливого юнака у формi учня штейгерської школи,
який на неї дивився  так  нiжно  i  закохано,  але  тримав  себе  гордо  й
незалежно. Вiн не принижувався i не пiдла бузничав перед нею, а  любив  її
до безтями. В нiм вiдчувалась якась потаємна, ваблива сила.  I  мама,  вiд
злостi, тому, що вiн на неї не звертав уваги, вiрнiше, робив вигляд, що не
звертає уваги, закохалася  в  нього,  як  говорять,  до  самозабуття.  Але
характер свiй вона спробувала показати й на ньому, тобто повертiти ним, як
iншими. Пiсля одного з вечорiв татко проводжав її глухими  кам'янобрудними
вулицями, де сади, ламання ребер i взагалi всякi  хулiганськi  витiвки  iз
свинчатками й ножами. На пiвдорозi до будинку матерi їх наздогнав фаетон з
одним iз материних поклонникiв.
   - Антонiно Дмитрiвно! Сiдайте, пiдвезу.  Вона  неуважно  попрощалася  з
моїм батьком, сiла в фаетон i поїхала, а батько залишився на самотi, серед
жахливої, глухої хулiганської ночi з шаленими бурями  в  душi.  Наступного
разу, пiсля такого ж вечора,  батько  проводжав  мою  матусю  додому.  Вiн
привiв її точно до того ж мiсця, де вона його так покинула,  попрощався  з
нею i сказав:
   - А тепер, Антонiно Дмитрiвно, можете йти самi. I мама з плачем побiгла
в нiч...
   Потiм вони помирилися.
   Бiльш матуся не показувала свого характеру перед батьком.
   Вiд'їжджаючи з Луганська, татусь сказав матерi, яка гiрко плакала:
   - Через рiк я повернуся, i якщо ти мене  за  цей  час  не  розлюбиш,  я
одружусь на тобi.
   Мати вiрно чекала його, вона забула про всiх своїх поклонникiв,  нiкого
не помiчала, була, як увi снi, i так покохала його, так покохала, що, коли
вiн повернувся, вона ще до шлюбу належала йому...
   Так що я - дитя першого кохання...
   Вода. Страшний,  широкий  i  неосяжний  свiт,  що  срiбним  маревом  то
пiдiймається до мене, то даленiє, падає...
   Я на руках у срiбної од води мами...
   Це вона то близько нахиляється до води, i мене майже з головою  заливає
її страшне й блискуче срiбло, то швидко пiдiймає мене вгору,  до  життя  i
золотого вiд сонця сяйливого, синього  неба...  I  тодi  я  заспокоююсь  i
замовкаю... перестаю кричать...
   А моторошно-невiдомий i в той же час такий  дивнопринадний  мерехтливий
свiт тремтить, i переливається всiма  кольорами  райдуги,  й  широко  лине
лiворуч, кудись униз, повний пахучої й холодної свiжостi,  весь  обсипаний
лазурними поцiлунками вiтру.
   Це моє перше вражiння життя.
   Я не розумiв слiв i не знав, що той срiбний, страшний i принадний  свiт
зветься рiкою Дiнцем, а те, в чому з смiхом плескотiлись i дзвiнко зойкали
люди, - водою.
   Далi я нiчого не пам'ятаю.
   Немов крiзь невiдому туманнiсть я смутно  й  тихо  летiв  угору...  Ось
туманностi не стало, i я  йду  з  батьком  i  матiр'ю  через  щось  димне,
прорiзане на  землi  блискучими,  гострими  й  твердими  смугами,  об  якi
стукотять каблуки моїх туфельок... Батько й мати ведуть мене  за  руки.  З
правого боку пiдноситься багато великого,  й  вiдтiля,  з  якогось  грiзно
розкритого простору, виповзає чорна й грiмлива  потвора...  Вона  димно  й
тонко кричить в осяйну, покриту темним, розiрваним i швидким, вишину.
   Менi страшно, i я дужче стискаю рученятами добрi i теплi руки  татка  й
ненi... Я шукаю в них порятунку й вiрю в нпх. Iду крiзь жах з цiєю вiрою й
надiєю, що мене  нiяка  сила  не  зачепить,  бо  зi  мною  мої  могутнi  й
непереможнi татко й неня.
   Це ми переходили залiзницю з незлiченного плетива рейок, з лiвого  боку
була станцiя Переїзна, з правого -  Донецькi"  й  содовий  завод,  вiдкiля
виповзала, перетинаючи нам дорогу, заводська "кукушка"  '.  Ми  ввiйшли  в
щось зелене й хитливе, повне гомону й шуму... Потiм були  якiсь  перепони,
палки,  щось  кололо  менi  ноги,  було  багато   яркого   кольорового   i
ароматного... Були якiсь нори, а з нпх повилазили невiдомi чуднi, округлi,
зеленосмугастi й жовтi звiрятка  з  тугими,  довгими,  сухими  й  колючими
хвостами... Вони не рухалися i  насторожено  й  хижо  чекали...  Я  боязко
обходив їх i почував себе якось незвикле, незручно й нетривко...
   Це ми ввiйшли в лiс, а  потiм  -  на  баштан.  Те,  що  здавалося  менi
страшними й невiдомими звiрятками, були кавуни, гарбузи й динi, а все ярке
й кольорове - квiти. Кололи менi ноги колючки,  а  до  панчiшок  чiплялися
реп'яхи.
   Я бачу залиту янтарним морем промiння  кiмнату,  з  багряною  пiдлогою,
килимами й картинами на стiнах. У широко розчиненi вiкна,  сковзаючись  по
хиткiй лазурi шибок, вживався шумливий, зелений день...
   Спiвали птицi, й лунали  дзвони...  Вони  лунали  тонко  й  хрустально,
неначе хто ронив з неба спiвучi дiаманти.
   Мiй дiд п'є чай. Менi чудно, що вiн шклянку з подiбним до  вина  напоєм
повiльно пiдносить до губ, зрооить ковток, потiм так же  повiльно  ставить
шклянку на стiл, i знов пiдносить до губ, i знову ставить на стiл...
   Менi хотiлось, щоб вiн пив чай, не одриваючп шклянки од  губ.  Але  вiн
цього не робив. Мабуть, чай був гарячий або вiн хотiв  продовжити  смакову
насолоду.
   Взагалi я  хотiв,  щоб  усе  робилося  швидко.  Потiм  знов  туманнiсть
замкнулась.
   Я  прорвався  крiзь  неї  на  Золотому  руднику,  де  батько   працював
будiвничим.
   Ми йдемо полем. Батько й мати йдуть швидко i з  обох  бокiв,  за  руки,
пiдiймають мене вгору, i менi так весело i так гарно, що, коли  вони  мене
поставлять на землю, я благаю їх знов пiдiймати мене вгору... Це  вражiння
польоту так захоплювало мене, що я весь завмирав од щастя i  обертався  на
птицю... Довго мене пiдiймали то вгору, то опускали вниз, i я переходив од
радостi до туги й навпаки. А потiм татко переступив через рiвчак з  лiвого
боку дорогiї, простягнув руку до верби, зеленої й  гомiнкої,  i  зiрвав  з
неї... вареника з вишнями.
   Вареник був такий смачний, соковитий i солодкий.
   Менi був один рiк.
   Я потiм часто просив татка пiти зi мною до цiєї верби за варениками.
   Але татко чомусь цього не робив.
   Я катався з сином iнженера в дерев'яному ящику ца колiщатках. Я був  за
пасажира, а вiн -  за  коня.  Потiм  ящик  зупинився,  бо  "кiнь"  захотiв
вiдпочити. Я почав пiдводитись, а "кiнь" в цю мить сiпнув... I мене боляче
вдарило пiдборiддям об гострий переднiй край  ящика...  Я  плачу,  а  кров
заливає менi шию i груди...
   Ми їмо оселедця. I враз щось гостре й колюче застрягло менi в  горлi...
Я подавився  кiсткою  з  оселедця,  а  мати,  блiда-блiда,  з  чорними  од
розширених зiниць очима, пальцем витягає менi з горла кiстку... Я  страшно
кричу...
   Мати врятувала менi життя.
   Потiм я :i;овго не мiг їсти оселедцiв.
   Це теж було на Золотiм руднику.
   А це  -  на  Брянськiм.  Туманнiсть  вже  зникла.  Я  розмовляв  тiльки
росiйською мовою, був гордий i самолюбивий, жорстокий i нiжний, вередливий
i влюбливий. Любив передражнювати мою  тiтку  Клаву,  що  вiчно  крутилась
перед дзеркалом, i показувати їй за спиною язика, не розумiючи, що вона це
бачила в дзеркалi.
   I я думав, як вона могла це побачити своєю  спиною,  бо  вона  жалiлась
матерi, а мати за це мене била.
   Менi дуже подобалось, коли одна смуглява й красива подруга матерi брала
мене собi на колiна. Од неї так гарно пахло  i  вона  була  така  уютна  й
хороша.  Менi  було  вже  п'ять  рокiв.  Я  навiть  був   "великодержавним
шовiнiстом" i називав  татового  брата  в  других,  що  приїжджав  до  нас
гостювати а Третьої Роси, i його батька, татового дядю,  негарним  словом,
коли мати просила мене їх цiлувать.
   А дядько й дiд були бородатi,  в  кожухах  i  брудних  чоботях,  димiли
смердючим тютюном, були дуже високi, довговусi й  плювали  на  килим,  хоч
мати й не дозволяла цього робить, навпаки, коли вона  їм  казала,  що  так
робити не слiд, вони смачно, з насолодою плювали, харкали й  розтирали  цю
гидоту своїми намазаними дьогтем чоботищами.
   Мати мене питала:
   - Сыночек, почему ты не хочешь поцеловать своего дедушку? Я вiдповiдав:
   - Потому что от него несет хохлом.
   А мiй братик Коля, кирпатенький, товстенький, в теплих панчiшках, такий
ласкавий, трудолюбивий, послушливий i  добрий,  не  гидував  їх  цiлувати,
дядька й  дiда.  Вiн  пригортався  до  їхнiх  гiгантських  нiг  в  широких
шароварах, заривав своє личко в кожушину i казав:
   - А я буду хохленком!
   - О, це добра дитина, - говорив дiд i  любовно  гладив  Колину  голiвку
своєю величезною запорозькою ручищею.
   - А це - чортеня, - сердито  блискав  вiн  на  мене  суворими  очима  й
штовхав у лоба своїм страшним, майже в  мою  руку,  пальцем,  од  якого  я
злякано одсахувався...
   Я не розумiв, що таке нужда, i погордливо дивився  на  бiдно  одягнених
дiтей.
   У нас була кiшка, а потiм у неї з'явилось багато кошенят.  Вони  ранком
дуже шумiли i бiгали по кiмнатi, де ми спали. I в мене прокидалось страшне
й солодке бажання взяти ножа i всiх їх порiзать... Але я не зробив  цього.
Я тiльки кинув кiшку в нужник у дворi... Вона довго,  довго  так  кричала,
так страшно i жалiсно, так одиноко i смертно, що в мене серце  розривалося
з жалю, але кiшечку так i не змогли врятувать.
   А перед тим я пiд ганком,  разом  iз  Колею,  замучив  курку.  Коля  її
тримав, а я крутив їй голiвку. Вона так покiрно й  приречено  дивилась  на
мене своїми малюсiнькими чорними оченятами...
   Мати сказала, що мене за це покарає бог. Я дуже боявся  його.  I  коли,
вже на селi, веселi хлопчики йшли барвистою юрбою до церкви i  запрошували
мене, я не йшов з ними. Я смутно i одиноко стояв  осторонь  їх  веселої  й
щасливої дороги, а вони, смiючись i перегукуючись, як  дзвiнкi  i  радiснi
птицi, проходили за ограду  i  йшли  в  широко  розкритi  дверi  церкви  з
намальованими на них ангелами з огняними мечами в  руках...  Там,  де  все
залито сяйвом i звучить неземний прозорий хор, хор янголiв, ходить  бог  в
золотих ризах... А менi туди не можна... Я ж грiшник...
   Я думав, що священик - це бог.
   "Авдiторiя", куди мати з своїми знайомими ходила на концерти...  Сад...
Музика... Шахтарський  посьолок.  Зорянi  вечори,  повнi  дзвону  гiтар  i
поцiлункiв... Перед вiкнами двi чуднi башти, а з них подихав в небо тихий,
задумливий i багровий вогонь...  Естакади...  Летючi  сплетiння  сталi  на
землi i в повiтрi, маленькi паровозики, якi з веселим криком мчали з собою
мiнiатюрнi вагончики з вугiллям...
   Ми часто ходили до Лозової Павлiвки на базар у  недiлю.  Маги  купувала
нам iграшки.
   Тiльки дорога здавалась менi дуже довгою,  степом  i  нагору,  довга  й
колюча дорога.
   Ми йшли по стернi,  i  вона  дуже  колола  менi  в  п'яти.  Татко  менi
показував, як треба йти, щоб не кололо. Треба було сковзати ногами,  майже
не вiдриваючи їх од землi. I тодi не кололо. Але я дуже стомлювався.  Менi
обридло триматись за юбку матерi. Я ж мужчина.
   Але втома брала своє, i я знов  чiплявся  за  юбку.  Мати  купила  менi
коника. Я розмахую цим коником, i менi здається, що їду на нiм верхи. Тодi
втома проходила, i я бадьоро крокував золотим, пахучим i  повним  багряних
квiтiв степом.
   Мати купила менi й Колi пальта з  блискучими  гудзиками.  Я  казав,  що
"буду iнженером", а Коля - "хохленком".  Ще  в  пас  була  сестричка  Зоя,
свiтла й гостроока. Я її дуже любив, а Колю чогось не любив i  любив,  але
iнодi, в тяжкi для нього й для мене хвилини.
   Ще в Третiй Ротi, де я часто любив  передражнювати  кахикання  татового
батька на порозi його кабiнету, у нас з'явилась Зоя...  Якась  чужа  жiнка
показала нам її, зморщену, червону, з роздертим од крику ротом, i сказала,
що найшла її на капуснику i зараз однесе її назад. Я плакав i благав її не
робити цього. Я не знав, що таке "свято". Я думав, що це - багато поличок,
а на них усе - цукерки й пряники... Ще я не знав,  що  значить  "живий"  i
"мертвий".
   Я любив ходити в поле i  милуватись  квiтами,  особливо  багряно-синiми
квiтами будяка, i любив придавлювати за животики чуднi блакитнi  цвiточки,
такi бархатнi й добрi, а  вони,  коли  їх  придавити  за  животик,  широко
одкривали свої ласкавi, золотi ротики... Ще я любив дивитись на зорю пiсля
заходу сонця i кидать камiнцi в срiбнi води ставка... Я кину  камiнець,  а
вiн булькне, i пiсля нього довго що йдуть  по  золотiй  вечiрнiй  водi  за
колами кола, все ширше й  ширше,  а  потiм  зникають,  i  вода  знов  стає
спокiйною, темною i тихою... Я питав у матерi:
   - Куда деваются камушки, и отчего от них идут круги по  воде,  а  потом
исчезают?
   Менi було неприємно, що коли обрiжеш пальця, так довго йде  кров  i  її
трудно спинити...
   Я питав у матерi:
   - Почему бог сделал человека таким непрочным? Мати казала:
   - Сыночек! Ты мне задаешь такие вопросы, что я на  них  и  ответить  не
могу.
   Одного разу я стояв коло жовтого, залитого сонячним сяйвом  погреба,  i
до мене,  в  наш  двiр,  просто,  привiтно  й  спокiйно  зайшов  стрункий,
смуглявий, гарненький хлопчик. Я дуже полюбив його, i ми стали дружити. Це
був син рудничого фельдшера Коля Канарейкiн.
   Тiльки коли вiн довго не приходив до мене, так я за те,  що  вiн  мучив
мене чеканням, бив його довгою лозиною.
   Ще менi було дуже iнтересно i красиво ходити з моею ровесницею,  дочкою
кучера, в поле, де  ми  грали  в  крем'яшки,  ловили  метеликiв.  Я  любив
дивитись, як вона тонкими й нiжними пальчиками сплiтала вiночки з польових
квiтiв для себе й для мене.
   Вечорами повз вiкпа проходили п'янi шахтарi й спiвали пiсню про доктора
Лойку, якого вони дуже любили:
   Доктор Лойка, он все знает, От всех болезней излечает.
   А наша служпиця Поля виходила до них назустрiч, i її обнiмав у  нас  за
сараєм красивий i веселий коногон Шаповалов.
   Вiн часто бував у нас на кухнi, внизу, куди я,  в  одкриту  ляду,  коли
надходив час, дзвiнко й владно кричав:
   - Поля! Подавай обедi
   Менi дуже подобалось так кричати.
   А Поля теж була хороша штучка. Вона свойому Ванi смажила картоплю  так,
що та аж кипiла в маслi, а нам до столу подавала майже суху.
   За це Ваня часто бив її, за любов  i  картоплю  в  маслi.  Це  вiн  так
виявляв до неї свою "подяку".
   I татко й мати, а iнодi й їх знайомi,  ледве  втихомирювали  буйного  й
п'яного Ваню. Вони його зв'язували, а вiн  плакав,  лаявся,  називав  Полю
нехорошими словами i часто, разом iз  плювками  в  її  лице,  незрозумiлим
словом:
   - Изменщица!
   А Поля. з розпатланим волоссям, в синцях i розiрванiй кофточцi, довгими
чорними косами витирала йому сльози, плакала й цiлувала  зв'язанi  руки  й
ноги, а вiн, пiд  її  поцiлунками,  тiльки  стогнав,  скреготiв  зубами  i
страшно крутив налитими кров'ю очима, що майже вилазили з орбiт...
   А потiм вони мирились i, мов нiчого не було, знов солодко цiлувалися за
сараєм, а Поля кудкудахтала, як курка, якiй я одкрутив голiвку, задихалась
i переривчастим шепотом питала:
   - Вань, а Вань! Когда ж мьi поженимся?
   - Подожди: вот я заработаю денег, справлю себе  спинжак  и  ботинки  на
рантах... Куплю гармошку и корову, выпишу мать, и тогда будем все  вместе,
- вiдповiдав Ваня сухим басом i чомусь захлинався.
   Соня, дочка кучера, коли ми ходили в поле, теж питала мене  (ми  з  нею
часто пiдглядали, як Поля з Ванею цiлувались):
   - Вов, а Вов! Когда же мы поженимся? Я вiдповiдав їй, як Ваня,  хрипким
i переривчастим "басом":
   - Погоди, вот я заработаю много  денег,  справлю  себе  спинжак,  куплю
гармошку и корову, а потом сядем на ту корову и убежим.
   Iнодi вечорами у нас збирались гостi, грали на  гiтарi,  пили  горiлку,
потiм грали в преферанс  i  показували  фокуси.  А  один  худий  i  довгий
конторщик ходив на руках i майже дiставав до стелi ногами.  Це  було  дуже
смiшно. Всi смiялись i аплодували йому.
   Тiльки менi не подобалось, що коли вiн  їв,  то  витирав  куточки  рота
шматочком хлiба, а потiм посилав їх собi за вуса. Менi було  гидко  на  це
дивитись...
   Менi дуже подобались пiснi, що їх спiвали мати й гостi.
   Особливо любив я  старовинну,  козацьку,  якої  матiр  навчив  донський
офiцер:
   По дороге пыль клубится,  Слышны  выстрелы  порой...  Из  набега  ой-да
удалого Едут все донцы домой!
   Я уявляв їх, буйних i запорошених, чорних як циган од сонця й вiтру,  з
кашкетами набакир, чорними й золотими чубами, розпатланими од бiгу  баских
коней, що почули запах батькiвщини й солодкого вiдпочинку.
   Вони мчать i стрiляють на скаку. Весела  золота  ватага,  вся  обвiшана
награбованим золотом i зброєю, на якiй запеклась  кров  чужинцiв...  Я  не
любив їх за розбiйнi справи,  але  вони  менi  подобались  тому,  що  були
хоробрi й красивi, як той чорновусий донський офiцер, що був  закоханий  в
мою матiр i дуже подобався їй... Але мати в ньому розчарувалась, бо батько
їй сказав, що в тонких губах донського красеня є щось єхидне...
   Не допомогла офiцеру й донська пiсня, в якiй менi  особливо  подобалось
мiсце, де говориться, що
   Лишь один казак не весел..."
   Смутно i самотньо  їде  вiн  осторонь  товаришiв,  на  чужому  конi,  з
пониклим чолом... Товаришi його питають, чому вiн такий невеселий:
   Аль турчанкой ты пленился
   в басурманском во краю...
   А козак їм вiдповiдає:
   Это горе - нам не горе,
   Мы привыкли в горе жить,
   Чтоб по ветреной девчонке
   Сокрушаться и тужить.
   Вiн тужив не за коханою, а  за  своїм  вiрним  другом,  бойовим  конем,
убитим злою турецькою кулею... Ще я любив, коли  мати  спiвала  циганських
пiсень:
   Положите мне золота в ручку,  и  всю  правду  я  вам  расскажу,  -  про
ворожку, що "неведомых духов царила" i їй "власть  прорицанья  дана",  про
цигана:
   Лишь один цыган не пьет, не гуляет, он да па цыганку скоса поглядает...
   Я любив все, що спiвали мати й гостi. I про моряка:
   "Лет семнадцать по неволе моряк все плавал по  волнам...",  i  "Разлука
ты, разлука, чужая сторона, никто нас не разлучит, ни солнце, ни  луна..."
Особливо слова:

   Моя рука писала,
   не знала, для кого,
   а сердце подсказало:
   для друга своего...

   i "Помнишь ли, милая, ветви тенистые,  ивы  над  сонным  прудом...",  i
"Любила меня мать, уважала, что я ненаглядная дочь.  А  дочь  ее  с  милым
убежала в осеннюю, темную ночь..."
   А батько додавав: "Тир-дир-точь, тир-дир-точь..." Цi пiснi дзвенiли або
в залитiй лагiдним сяйвом широкiй,  з  високими  вiкнами  кiмнатi,  або  в
степу, в таємному свiтлi вогнища i в голубому й далекому  мигтiннi  зiрок,
пiд задумливий дзвiн гiтари в чарiвних руках татка, що  спiвав  задушевним
бархатним баритоном.
   Коли батько та їх гостi,  жiнки  й  чоловiки,  спiвали  пiсень,  то  їх
обличчя ставали якимись особливими, гарними й  задушевними,  неначе  тихий
генiй добра благословляв бiлими крилами чудеснi  душi  стомлених  трударiв
нашої землi... У жiнок тремтiли сльозп на довгих i сумних вiях, а чоловiки
були блiдi, неначе їм чогось було жалко i перед кимсь соромно, i вони тодi
ставали особливо гарними, i я їх усiх любив, навiть того довгого i худого,
що витирав губи шматочками хлiба... Вiн же був не винен, що в  нього  така
дурна звичка. I моя дитяча  душа,  повна  восторгу  пiснi  i  всепрощення,
готова була обняти весь свiт, з усiм добрим i злим... Для  мене  тодi  все
зле пропадало i залишалось тiльки добре... Я  одiйду  од  людей,  ляжу  на
пахучу траву, дивлюсь на далекi зорi, про якi менi мати казала, що це "очi
янголiв", i плачу, плачу... Пiсля слiз менi ставало так легко  i  тихо  на
душi... Я наче виростав i  летiв  у  зорянi  свiти,  що  скажено  мчать  у
вiчнiсть, а за спиною в мене шумiли могучi, на все небо, крила... I завжди
пiсля таких "польових каш" з костром, музикою й пiснями, я не пам'ятав, як
опинявся в свойому теплому i  уютному  лiжку,  i  прокидався  пiд  радiсне
щебетання птиць за вiкном, весь осипаний золотим дощем  ранкових  променiв
сонця...
   До нас приїхали з Воронежа  маминi  брати  Костя  й  Льоня.  Костя  був
кучерявий, красивий i балакучий, а  Льоня  кирпатий  i  злий.  Вони  часто
сперечались. Костя був розумнiший, i Льоня, коли в нього не ставало слiв i
взагалi нiчим не мiг аргументувати, так вiн хватав Костю за  груди  своїми
злими й дужими руками i бив мого  кучерявого  дядю  спиною  й  головою  об
стiну. Так завжди сварка увiнчувалась "перемогою" дядi Льонi.
   Вони наговорили моїм батькам стiльки казок про багате життя на Кавказi,
що батько взяв в конторi "рощот", 1 ми виїхали...
   Перед виїздом мати продала всi меблi,  а  я  бiгав  за  речами,  що  їх
виносили назавжди чужi люди з наших опустiлих кiмнат...
   Особливо я плакав за рукомийником i все благав матiр, щоб вона хоч його
не продавала... А мати, блiда, з затислими, побiлiлими губами, нiчого менi
не вiдповiдала i ходила по кiмнатах, як чорна й гнiвна судьба...
   Я  назавжди  прощався  з  моїм  дорогим  рудником,  Лозовою  Павлiвкою,
станцiєю Алмазною, рейками, вагончиками, квiтами, ставком i зорями. Зорями
мого золотого дитинства,  мого  безжурного  життя,  Колею  Канарейкiним  i
заплаканою Сонею.
   Була осiнь, але не пiзня, а тиха, золота i печальна...
   Вечiрнє промiння заливало безмежнi простори донецьких степiв,  а  ми  з
Сонею все йшли i йшли в погасаюче небо...
   Ми пройшли повз лiкарню й  ряди  красивих  будинкiв,  що  здiймались  у
вишину, з вiкнами, залитими кров'ю зорi... Десь за одним iз  цих  кривавих
вiкон плаче мiй смуглявий друг Коля (я з ним уже попрощався), а ми  йдемо,
маленькi й самотнi, у великому, повному слiз свiтi... Слiз мого прощання з
першою дитячою любов'ю i життям, яке потiм буде менi тiльки снитись...

   II

   Все гуркоче й строкато пролiтає мимо розчиненого вiкна вагона,  а  далi
кружляв плавно й повiльно...
   Вiтер шумить i вiє менi в лице, а я хочу, щоб поїзд летiв усе швидше  й
швидше... Я висовуюсь iз вiкна  лицем  до  бiгу  поїзда  i  всiм  тiлом  i
бажанням наче пiдганяю його...
   Батько на кожнiй зупинцi виходив, щоб купити нам ласощiв або за  водою,
а бiльше - випити горiлки.
   Я дуже хвилювався, що  поїзд  пiде  без  татка,  плакав,  а  Коля  мене
заспокоював:
   - Не плачь... Папа скоро прийдет, он пошел прогнать курицу.
   Я нiяк не мiг заспокоїтись... Менi  здавалось,  що  татунь  вiдстав  од
поїзда... Що ось вiн стоїть одинокий в страшному й  невiдомому  полi...  I
менi так жалко, так жалко за ним,  що  нестримнi  ридання  стискають  менi
горло i сльози заливають щоки...
   А коли татко приходив, я заспокоювався... I так було всю дорогу.
   Кавказ...
   Нiч.
   Поїзд їде берегом моря... Воно глухо  й  грiзно  шумить  i  б'ється  за
вiкнами, а перед нами туманно бiжить в  гору  кам'яна  стiна,  хвиляста  й
страшна...
   Це - гора Арарат.
   Черкешенки, пiд чорними чадрами, все плачуть i плачуть, ниють  печально
i страшно... Це вони так спiвають, як менi сказала мати.
   Перед тим на однiй шумливiй станцiї була пересадка. Пiдiйшов  поїзд.  Я
стояв у метушливiй i тривожнiй юрбi. Ударив другий дзвiнок, а в  вагон  ще
не пускають. Жах охопив мою душу...  Я  сплеснув  руками  i  повним  одчаю
голосом закричав:
   - Ой боже ж, мы опоздаем!
   Всi здригнули й глянули на мене...
   Це було як електричний ток...
   Нам дали дорогу, i ми першi ввiйшли до вагона.
   Я дуже сподобався одному красивому грузину з чорними,  неначе  налитими
дьогтем, очима...
   Вiн менi на кожнiй зупинцi купував масу схiдних солодощiв.
   Особливо менi сподобались гранати.
   Грузин часто брав мене собi на колiна й навчав рахувати  по-їхньому  до
п'яти:
   - Эрти, ори, сами, охти, хути...
   Але матерi чомусь не сподобалась дружба грузина зi  мною.  I  коли  вiн
пiшов на однiй iз зупинок за новою порцiєю ласощiв, вона сховала  мене  на
верхнiй полицi.
   Грузин прийшов, а мати сказала йому, що я в другому кiнцi поїзда.
   Вiн кiлька разiв оббiгав весь состав, все  шукав  мене,  i,  пробiгаючи
повз наше купе, тривожно заглядав у нього й стурбовано питав:
   - Дэ Волода?..
   Мата казала, що мене нема, i грузин бiгав як навiжений. по всiх вагонах
i кричав:
   - Вы нэ видэл такой  смуглый,  хорошенкий  малчик?..  Йому  вiдповiдали
смiхом, i вiн бiг далi. Нарештi його розпачливi  крики  замовкли.  Мабуть,
вiн зiйшов ва своїй станцiї. I мати дозволила менi бути на нижнiй полицi i
знову дивитись у вiкно... Помiж немов розчахненої гори  я  вперше  побачив
море. Воно чомусь було як спнiй мур, не  лежало  плескато,  а  синiло,  як
стiна гiгантського будинку... I я думав, як же в ньому плавать?..  Мабуть,
дряпатись нагору, а потiм, як на  санях,  летiти  вниз...  Але  так  можна
розбитись об гостре камiння...
   Ми швидко наближались до моря, i воно поволi лягало синьо й широко...
   Над поїздом звисали величезнi й страшнi  кам'янi  брили,  що.  наче  на
ниточцi, тримались на могутнiх  боках  гiр,  i  менi  здавалось,  що  вони
ось-ось упадуть на нас i роздушать, як комашню...
   Але брили не падали на нас, i поїзд  з  важким  гуркотом  пролiтав  пiд
ними...
   Ми їхали до мiстечка Кульпи, де жив мамин брат у других Радя Локотош 1,
який був там приставом.
   Вночi до нашого вагона зайшло два горянина. Батько й  син.  Батько  був
весь неначе мiдний, з оголеними волохатими грудьми. Вiн у великiй лахматiй
шапцi, а син одягнений в якесь лахмiття, смуглявий i  чорноокий.  Це  були
дiти злиднiв, але чимось буйним, диким  i  гордим  вiяло  од  них...  Вони
внесли до нашого вагона гори з їх грiзними скелями, шумливими  й  швидкими
рiчками, вiчним лементом листя i спiвом птиць, з їх хмарами i орлами...
   Ми з хлопчиком одразу ж подружили.
   Вiн на мене казав: "Якшi".
   Менi з'ясували, що це значить "красивий, гарний". А  "яман"  значить  -
"некрасивий, поганий".
   Хлопчик був схожий на мене, тiльки вiн був дужчий, i  очi  йому  палали
огнем його батькiвщини, Кавказу, грiзного й похмурого, в вiчних  снiгах  i
туманах, повних сонця, вiтру й волi.
   Пiсля поїзда ми їхали бричкою сто кiлометрiв до Кульпи - їхали багряною
i нескiнченною пустелею...
   Перед нами синiла близька гора, так  близько,  що,  здавалось,  до  неї
можна було доторкнутись рукою...
   А ми їхали до цiєї горп, що так близько i казково  синiла  перед  нами,
сто кiлометрiв...
   Таке прозоре повiтря було на Кавказi.
   Довга i порохлива  була  дорога.  Iнодi  з  ям,  обабiч  неї,  вибiгали
навстрiчу нам обiдранi, смуглявi й чорноволосi, подiбнi до циганчат  дiти,
кричали  щось  незрозумiле  i  грозили  нам  услiд   чорними,   худенькими
кулачками...
   Ми гримiли повз них, а вони  довго  ще  бiгли  за  нами  i  тоненько  й
протяжно кричали щось люте, i все грозили, поволi даленiючи,  їх  маленькi
фiгурки...
   Я не сердився на них, менi було до слiз жалко за ними, що вони живуть в
ямах, такi худенькi й обiдранi, за те, що в них такi рiднi очi...
   Нарештi ми в'їхали до Кульпи.
   На ганку стояв дядько з черкесами i щось з ними по-їхньо.чу  розмовляв.
Вiн був у черкесцi, високий, стрункий i  красивий,  з  пишною,  роздвоєною
золотою борiдкою.
   Горянiї стояли круг нього в чорних бурках i папахах, як похмурi орли, i
кинджали їх, у срiбних пiхвах, холодно й грiзно блищали на сонцi...
   Дядько Радя був дуже добрий i простий. Вiн мiг  задурно  брати  рибу  в
горян, але цього не робив i  платив  грошi.  Його  кiмнати  були  обвiшанi
килимами, а на них  висiли  красиво  вигнутi  шаблюки  i  взагалi  всiляка
зброя...
   У нього був лакей, що ходив як тiнь i в точно визначену годину  нечутно
з'являвся в кiмнатi i монотонно говорив: "Улжiн гатов..."
   Я любив сидiти бiля вiкна i дивитись на червонi гори за  його  голубими
шибками... Гори були дуже близько, а з їх бокiв тонко й жалiсно здiймались
у небо синi завитки диму з ям, в яких жили люди...
   Повз вiкон часто проходили верблюди, вони хитали  добрими  й  покiрними
головами на волохатих i витягнутих шиях, неначе здоровкались  зi  мною,  i
дзвенiли маленькимiї круглими дзвониками... Довгими караванами кожний день
вони проходили повз вiкна... I iнодi проїжджав па гору  маленьким  iшаком,
худеньким i довговухим, величезний, гладкий i пузатий горянин.  Його  ноги
майже волочились по землi, i бiдний iшачок лiз з останнiх сил на  гору,  а
гладкий горянин iще,  мабуть,  щоб  iшачковi  було  важче,  гойдав  своїми
ногами.  Менi  було  жалко  бiдненького  iшачка.  А  гладкого  горянина  я
ненавидiв за його пухкi й маснi од жиру щоки,  за  веселi  пiснi,  що  вiн
наспiвував, роздуваючи од напруги своє жирне й чорне горло  i  не  звертав
жодної уваги на страждання бiдного четвероногого мученика.
   У мене був охоронець з кинджалом.
   А раз до мене прийшов його маленький брат-горянин  i  повiв  показувати
Кульпи. Ми ходили з ним по лабiринту вузеньких i кривих вулочок, а з бокiв
були глинянi, з плескатими покрiвлями саклi.  На  саклях  паслись  кози  i
спали жiнки i дiти.
   Ми ввiйшли до саклi, де жив хлопчик. На  долiвцi  покотом  лежали  його
рiднi, i  їх  голови  були  замотанi  рушниками.  Я  думав,  що  хтось  їм
попровалював голови i вони обв'язали їх i  лежали  хворi.  А  вони  просто
вiдпочивали, i голови їм були не проваленi  i  обмотанi  не  рушниками,  а
чалмами. Це такi головнi убори. Я потiм узнав про те. А тодi менi їх  було
дуже жалко.
   Я спитав хлопчика:
   - Отчего они спят?
   - От голода, - вiдповiв хлопчик i подивився на мене  сухими,  гарячими,
голодними, бездонними й гнiвними очима...
   У дядька на столиках було дуже багато рiзних красивих речей з  хрусталя
й гiрської кристалiчної солi. Я завжди питав у нього дозволу,  коли  хотiв
що взяти з його чудесних столикiв. А Коля не  питав  дозволу  у  нього,  а
просто брав. Дядьковi подобалось, що я завжди питав у нього дозволу, i  не
подобалось, що Коля все робив, як йому хотiлось, наче дядька зовсiм  i  не
було на свiтi. Коля не любив його, i вiн вiдповiдав йому тим  же.  А  мене
вiн дуже любив.
   Часто вiн голубив мене, пригортав до себе  i,  дивлячись  менi  в  очi,
казав мамi:
   - З цього хлопчика вийде щось  велике...  Вiн  вирiшив  узяти  мене  на
виховання, бо був нежонатий.
   Мати погодилась, а потiм уся в сльозах повернулась  i  забрала  мене  в
дядька. Вiн подарував менi на прощання шаблюку. Вона була довга,  вища  за
мене, на шумливому вокзалi, повнiм жiнок у чадрах, що все хиталися i  щось
мурмотiли, батько продав за четвертак дядькiв подарунок i  випив  за  його
здоров'я горiлки, а я - гiрких слiз.
   Баку...
   Ми стоїмо з батьком на березi Каспiйського моря, бiля великого  мiдного
якоря, вритого в землю. Я дивився на море як  на  величезну  i  безкiнечну
бурхливу вiтряносиню гору...
   Хвилi добiгали майже до моїх нiг i  залишали  на  пiску  срiбнi  волани
ажурної пiни...
   В порту було багато кораблiв  з  шумливим  гаєм  вiтрил,  i  воии  дуже
хитались, а од берега одходив i повiльно дерся на синю i  гуркiтливу  гору
моря бiлий i красивий, як мiсто, пароплав. I  далеко-далеко,  як  блакитнi
метелики, були розкиданi в розпеченiй синявi неба кораблi...
   Ми з татком ходили безкiнечними вузькими й заплутаними вулицями Баку, i
менi було дивно, що вiн нi в кого не питає дороги i все знає, куди йти, на
що дивитись...
   Мати казала, що Баку - це "город мiлiонерiв". Ще вона казала, що в Баку
продають снiг...
   Ми там жили цiлий мiсяць у готелi i платили по  карбованцю  в  день  за
номер. Менi здавалось, що це дуже великi грошi.
   Матерi не сподобався Кавказ, бо вона  боялася  "розбiйникiв",  як  вона
казала, а насправдi її,  як  i  батька,  туга  за  батькiвщиною  примусили
покинути цей чудовий край i повернутись на  димний,  суворий,  але  рiдний
Донбас.

   III

   Це був уже не Брянський Рудник, а село Чутине. Чудно й дико  менi  було
жити на селi. У мене була червона сорочка, а хлопцi  були  вреднi  i  дуже
бились, i собаки теж були дуже вреднi. Ми жили в незвиклiй нуждi, на чужiй
квартирi, i я грався з братиком i сестрою на глинянiй i колючiй печi. Мати
часто плакала, а батька майже завжди не було вдома.
   Вiн приходив рiдко, стомлений i злiш. Все шукав роботи  i  не  знаходив
її. Вiн став багато пити. А  коли  нап'ється,  стає  блiдий-блiдий  i  все
мовчить.
   Мати часто сумно спiвала:
   Потихесеньку, помалесеньку,
   мої дiтки, йдiть...
   Спить п'яниця в рубленiй коморi,
   глядiть його та не розбудiть...
   I далi:
   Ой п'япиця та не робiтниця,
   день i нiчку п'є,
   а як прийде iз корчми додому,
   мене, молодую, б'є...
   П'яний батько хрипко й з тяжкими перервами  дихає  на  лiжку,  а  голос
матерi жалiсно чайкою б'ється в бiднiй i сумнiй хатi i тремтить сльозами:
   Спить п'яниця в рубленiй коморi, глядiть його та не розбудiть...
   Особливо я любив, коли мати спiвала:
   Мiсяць з хмари виглядає,
   свiтить у хатину...
   А там жiнка молодая
   колише дитину...
   Або батько:
   Вiє вiтер, ще й буйнесенький,
   та на той садок зеленесенький...
   А у тiм садку живе удова,
   а в тiї вдови - дочка молода...
   Ми пiшли з Колею за село i забрели на чужий баштан. Нам дуже подобалось
блукати золотим лiсом кукурудзи. Та якийсь страшний дядько, мабуть, хазяїн
або його син - худий, високий, чорний i в золотому брилi - наскочив на нас
i почав лаятись. Я перелякався i втiк. А Колiчка залишився з цим  страшним
дядьком. Я одбiг далеко, а потiм зупинився. Менi стало  дуже  соромно,  що
Колiчка не втiк, а я втiк. I ще я думав, що дядько вбиває Колiчку,  i  моє
серце обливалось кров'ю i жахом.
   Я сумно й лякливо повертався назад i побачив, що менi назустрiч,  немов
нiчого й не було, iдуть Коля i страшний хазяїн  баштана.  Колiчка  радiсно
кричав i кликав мене до себе, а "страшний" дядько був зовсiм не страшний i
привiтно менi усмiхався.
   Я наче проснувся од жахливого сну, коли побачив, що братик живий.
   Ми знов повернулись до Третьої Роти i жили в нашого  родича,  залiзняка
Удовенка.
   Раз батько напився п'яний i посварився з матiр'ю, а потiм вигнав  її  i
заложив дверi мiцною палицею, щоб мати не могла одчинить.
   Коля був на печi, а я лежав коло п'яного батька i боявся поворухнутись,
щоб не потривожить його сну. Я любив його i був сердитий на матiр, що вона
його лаяла. Мати в холодних сiнях жалiсно просила, щоб я їй одчинив дверi.
Але я цього не зробив i не дозволяв зробити Колi.
   Колiчка все заспокоював маму, щоб вона почекала, коли я засну,  i  тодi
вiн одчине їй дверi.
   Нарештi я заснув.
   Крiзь чуйний, злий i тривожний сон я почув якесь  сопiння,  потiм  щось
луснуло, i хтось тяжко упав на  долiвку.  Це  Коля  усiм  своїм  маленьким
тiльцем повиснув на палицi i переломив її. Вiн тiльки крикнув:
   - Чуть-чуть не упал!
   Це була в нього гака звичка - завжди, коли вiн падав, то чомусь радiсно
кричав:
   - Чуть-чуть не упал!
   Це вiн так казав, щоб мати не хвилювалась, що  йому  боляче.  Вiв  дуже
любив матiр i не дозволяв їй прибирати у кiмнатi  i  все  робив  сам.  Вiн
плакав, коли мати не дозволяла йому це робити.
   Син моєї тiтки Рашi Холоденко, Улян, часто бив мене. Це в нього ввiйшло
майже в систему. Раз вiн мене бив, а Коля, вдвiчi менший за нього, терпiв,
терпiв, а потiм як пiдскочить до Уляна, як закричить на нього:
   - До яких пiр ти будеш бити мого брата? - та як лусне його в нiс,  так,
що в того чвиркнула кров, i нiс на моїх  очах  став  синiм  i  розпух,  як
груша...
   А Колiчка, як  гнiвна  молнiя,  в'ється  круг  Уляна  i  молотить  його
залiзними од справедливої злоби кулачками i в боки, i в живiт... А потiм з
усього розмаху шибонув пiд ложечку  так,  що  Улян  охнув  i  без  дихання
джвакнувся в пил...

   IV

   Юзiвка 1.
   Ми жили в маминої подруги. В такiй  же  квартирi,  що  була  в  нас  на
Брянському Руднику. Повз вiкон часто пробiгали веселi  англiйськi  дiти  в
твердих,  бiлих,  накрохмалених  комiрцях,  з  галстуками  i  в   мужських
сюртуках, тiльки штанцi в них були до колiн, ну, панчiхи й штиблети.  Вони
були в окулярах, не всi,  звичайно,  дуже  чистенькi,  пихатi,  нiкого  не
помiчали, на нас дивились як на щось не варто уваги i гелготiли як гуси...
   У маминої подруги було двоє дiтей. Вони лежали в другiй кiмнатi,  хворi
на скарлатину. Ми бiдно жили, а хворi хлопчики  не  їли  своїх  булочок  i
оддавали нам а Колего. Вони тiльки надкусували їх, а ми з Колею доїдали.
   I от одного разу, коли я проснувся, мати сказала, що Коля захворiв.
   Вiн лежав  на  пiдлозi  i  жалiсно  дивився  своїми  темними,  добрими,
бархатними очима i тихенько стогнав...
   Я сказав:
   - А... Это он так, представляется...
   Ми завжди, коли хотiли, щоб мати давала нам їсти  бiльше  i  краще,  по
черзi "хворiли". А мати завжди таких "болящих"  краще  годувала  i  давала
бiльше солодкого.
   Але Коля не "представлявся".
   Прийшов високий, красивий i огрядний, в  пенсне,  бородатий  вiйськовий
лiкар.
   Вiн оглерiв Колю i сказав, що в нього скарлатина.
   Колю поклали на лiжко. Вiн був весь червоний i гарячий... Лiкар  кiлька
разiв приходив i сумно дивився на Колiчку, давав йому лiки,  але  лiки  не
допомагали.
   На третiй день, вранцi, Коля почав умирати.
   Вiн дуже любив маму i  все  просив  її  не  вiдходити  од  нього.  Мати
нахилялась над ним, а вiн дивився на  неї  вже  мутними  оченятами  i  все
знiмав у неї з волосся на потилицi якiсь "катушки"...
   Перед  смертю  вiн  попросив  умитись,  умився,  потiм  попросив  iкону
Козельської божої матерi, перехрестився, поцiлував її й лiг...  I  ще  вiн
попросив, щоб його поклали на пiдлогу.
   Його поклали... Мати дуже плакала, а Коля, щоб вона не плакала,  навiть
стримувався, щоб не стогнати... Так вiн її любив...
   А батько втiк... Вiн не мiг бачити останнiх  мук  свого  синочка.  Коля
вмер уночi.
   Вiн як живий лежав у великiй кiмнатi, i з його носика виглядала  срiбна
пiна...
   На його пухкеньких нiжках були теплi панчiшки й туфельки.
   Я не вiрив, що вiн умер, менi здавалось, що ось вiн зараз  пiдведеться,
одкриє свої бархатнi очi пiд густими й довгими, красиво загнутими вiями, i
скаже: "А я буду хохленком!" Але Колiчка тихо i срiбно лежав перед нами...
   А потiм його везли по мiсту на дрогах, в бiлiй, пепофарбованiй трунi, а
ми йшли за нею...
   Байдуже димiли труби, проходили чужi, жорстокi в своїй байдужостi люди,
а ми все йшли i йшли за бiлою труною Колiчки, йшли i плакали...
   Потiм ми в'їхали на цвинтар, i чужi люди опустили труну Колiчки в яму i
засипали землею.
   Хрест  на  могилi  братика  був  теж,   як   i   його   труна,   бiлий,
непофарбований.
   Потiм,  коли  ми  вiд'їжджали  з  Юзiвки,  прийшли  на  Колину  могилку
прощатися з ним.
   Мама дуже плакала, а татко став навколiшки бiля могили, i з  його  очей
капали дрiбнi, дрiбнi сльози, як осiннiй дощик, що мжичив над нами...
   Ми їхали, а за нами ще довго було видно хреста над могилою Колiчки...
   Ох, то не хрестик, то Колiчка  простягав  услiд  за  нами  свої  блiдi,
дорогi й неповоротнi руки...
   Як я потiм картав себе за те, що був не ласкавий з Колею, що iнодi  бив
його... Як би я тепер любив його, боронив од хлопцiв i собак!

   V

   Села, все села... Iнодi рудники... Але рудники -  як  бистролетнi  сни,
рiднi й неповторнi...  I  шахти,  клiтi,  стволи,  шахтарi,  запах  милого
дитинства  од  вугiльної  руди,  рейок,  сиве  мелькотiння   вагонеток   i
"страданье", срiбний плач або буйний  розгул  золотих  ладiв  пiд  п'яними
пальцями коногона, чубатого й одчайдушного.
   Татко працював на рудниках бiльше креслярем, iнодi шахтарем, а на селах
учителював, був i сiльським писарем. Працював i землемiром, а в  основному
- сiльським адвокатом, писав селянам  "прошения",  починаючи  од  волосної
управи i кiнчаючи царем. Але про це потiм.
   На Кавказi я захворiв на малярiю, i вона мене часто трусила.
   Але ще до малярiї я щороку по п'ять днiв хворiв якоюсь чудною хворобою.
   Ранком, пiсля туманного й тяжкого сну, я прокидався якийсь кволий i сам
не свiй. Все злiва направо бiгло перед моїми  очима...  Весь  свiт  кудись
безперервно линув... Я не мiг ходити, а лежать було мукою, бо це  мене  не
позбавляло од головокружiння, хоч трохи й послаблювало його...  Я  затуляв
очi, але це не допомагало... Я нiби провалювався в якiсь перетинаючi  одна
одну безоднi, нiби розпадався на шматки, хмарно й  гойдливо...  Нiчого  не
мiг їсти. Все йшло назад... Часто мене тошнило...
   На п'ятий день я  прокидався  без  головокружiнь,  але  не  мiг  швидко
повертатись, особливо лiворуч, коли я так  робив,  то  падав  на  землю...
Доводилося повертатися всiм тiлом, тихо, тихо. Лiва половина голови в мене
була завжди якась туманна...
   Коли менi був один рiк, мене поклювало стадо гусей.  Служниця  залишила
мене одного на подвiр'ї, а сама пiшла до хлопцiв  на  вулицю.  Я,  мабуть,
лежав на правiм боцi. Гуси мене клювали все в голову, все в голову... Я не
кричав... I про це нiчого' не пам'ятаю... Це з слiв матерi.
   Вся лiва половина голови в мене була  пiсля  нападу  гусей  в  моргулях
завбiльшки з голубине яйце...
   А двох рокiв я обварився до пояса кип'ятком. Це я пам'ятаю. Я  стояв  у
низькому коридорi, а за спиною  в  мене  служниця  поставила  мiдний  таз,
повний кип'ятку. В цей час по коридору проходив татко. Я  чемно  дав  йому
дорогу, одступив на крок i... сiв у таз з кип'ятком...
   Немов крiзь страшний гарячий туман бачу все це... Татко шбидко  рве  на
менi чорнi бархатнi штанцi, а мати рве на собi волосся i то  пiдiймає,  то
опускає руки. Крику її я нг чув... Це було як у снi...
   А далi - тьма...
   Далi - з слiв матерi.
   Лiкував мене наш третяротський фельдшер Трохим Iванович.
   Я обварився так, що залишився останнiй слой кожi, за яким, якби злiз  i
вiн, була смерть.
   Мати платила фельдшеру (щоб не знала бабуся) щоденно по  карбованцю  за
вiзит, а бабуся (щоб не знала мати) давала стiльки ж.
   Вiн  пiдсипав  до  моєї  мазi  якоїсь   гидоти,   що   викликала   знов
запалювальний процес, i я трохи не вмер.
   Батьки дали лiкаревi на аналiз цю мазь, i  пiсля  аналiзу  стала  ясною
причина, що трохи не загубила мене. Фельдшера прогнали.
   А ще до  того  бабуся,  яка  часто  сварилася  з  мамою,  щоб  дати  їй
зрозумiти, що значить  любов  до  сина  i  тривога  за  ним,  взяла  мене,
закутаного в пелюшки, коли мати кудись ходила, i засунула в темний далекий
куток пiд кровать...
   Мати трохи не вмерла од жаху, бо нiде не могла мене знайти. Вона шукала
цiлий день, а я весь цей час лежав на голiй i холоднiй пiдлозi...
   Мати потiм нiяк не могла собi з'ясувати, чому  я  цiлих  шiсть  мiсяцiв
безперервно кричав, i вона нiчим не могла мене заспокоїти.
   Ну, звичайно, це в мене був ревматизм.  На  Брянському  руднику,  перед
сном, у мене часто ламало ноги, i мама робила  менi  масаж,  натираючи  їх
лампадним маслом  або  керосином;  потiм  закутувала  Їх  теплою  вовняною
хусткою...
   Отже, менi пощастило.
   Перед тим, як  потрапити  на  село,  ми  приїхали  в  Харкiв.  Жили  на
Потинськiй вулицi, 110. Нам дав притулок дiдусь по  матерi.  А  дiдуся  по
батьковi вже не було. У маминого батька було двi дочки й три сини:  Клава,
Нiна, Льоня, Костя i Ваня.
   Дiдусь часто випивав, i  тодi  вiн  ставав  буйним.  Жахливо  лаявся  з
бабусею i дiтьми, з мамою - теж. На мене цi сварки  дiяли,  як  грози  без
грому... Вони безперервними блискавицями палили мою душу... Це  було  дуже
часто.
   Тiльки менi було дивно, що вони всi лаються i лаються, а не  б'ються...
Це було жахливо - чекання бiйки, напевне, з сокирами i т. iн.
   Я, тремтячи вiд жаху, все чекав, коли ж почнуть  битися...  А  вони  не
бились i тiльки лаялись як попало... Кiмната сповнювалась нервовою  бурею,
i ця буря рвала моє серденько на шматки. Це - як перед пострiлом. Не такий
страшний пострiл, як його чекання.
   Вони  були  жахливi  неврастенiки,  крiм  мого  татуся.  Всi,  як  туго
натягнутi струни, дивно напруженi i повнi погрожуючого дзвону, що  ось-ось
порвуться...
   Я бiгав на вулицю i на шумливих яскравих тротуарах спiвав з хлопчаками:
   Вставай, пiднiмайся, робочий народ!..
   Тiльки, замiсть "крик мести народной", ми спiвали:
   "крицместер народный".
   Це був 1905 рiк.
   Дядя Ваня вчився у жерстянiй майстернi, проте мрiяв  стати  машинiстом.
Ще маленьким вiн спiвав:
   Тут, тут поезд стоит пять мипут.
   Його мрiя здiйснилася.
   Але про це потiм.
   А коли ми повернулися в село, в рiдну Третю Роту, я бачив  робiтничу  i
селянську манiфестацiю.
   Через майдан, на Червону вулицю йшли статечнi молодi хлопцi в  пiджаках
i яскраво начищених чоботях.
   Вони йшли повiльно i спiвали:
   А у Питере, на троне,
   сидит чучело в короне...
   Вони спiвали протiї царя.
   А полiцаї поховалися.
   Робiтники йшли до содового заводу...
   Так i стоїть вона в моїх очах,  ця  яскрава,  смiлива  й  спокiйна,  що
нiкого не боїться, манiфестацiя.
   Я тодi не розумiв, навiщо це робиться, але менi подобалось море людей у
яскравих вiд сонця сорочках, пiдперезаних красивими шнурками  з  китицями.
Вони йшли, твердо ставлячи ноги на запилену лiтню землю, цi  свiтлi  i  до
слiз рiднi менi господарi нашої землi.
   Мама говорила, що вони йдуть завойовувати свободу, а у татуся очi  були
свiтлi-свiтлi, як у орла, коли вiн дивиться на сонце.

   VI

   Харкiв, знову Харкiв...
   Вiн нескiнченно широкий i шумливий.
   Я вже ходжу в школу.
   Недiля.
   Вчителька веде нас дивитись "туманнi картини"... Ми довго, довго  йшли.
Я дуже стомився. Нарештi ми прийшли  в  широку  залу.  Стемнiло.  Потiм  -
яскраво, на екранi бiгали маленькi чорнi чоловiчки, i нам було far смiшно.
Потiм усе зникло, як золотий i красивий сон, i "туманнi картини", i школа.
   Iнодi ми жили в мiстах, але недовго.
   В  Луганську  я  стрибав  униз  головою  iз   залiзного   мосту,   бiля
Гартманського заводу, в рiчку  Луганку.  У  Воронежi  бився  навкулачки  з
хлопчиками, якi смiялися з того, що я замiсть "арбуз" говорю "кавун", а на
селi хлопчаки смiялись, що я, приїхавши з Воронежа, говорив замiсть "а  що
ж" - "дьiк што"...
   Зате у Воронежi я навчився кататися на санчатах не сидячiї, а лежачи на
животi, i правити не каблуками, а носками. Цього нiхто не вмiв,  i  я  був
герой. Злiтав на санчатах там, де нiхто не мiг.
   Любив кататися iз заводської гори, на дорiжцi, якою  ходили  робiтники,
спускався по нiй аж до залiзничного насипу. Я лечу, а повз мене  мелькають
стовпцi, мелькає смерть...
   Iз страшенною швидкiстю я пролiтав, обминаючи чавунний кран,  iз  якого
брали воду, i летiв прямо до насипу. Бiля крана  розливали  воду,  i  вона
замерзала. Поступово  вона  мерзлим  покровом  розляглася  навколо  нього.
Санчата в  мене  були  на  залiзних,  гострих  i  блискучих  вiд  вживання
полозках. Я лечу з гори. Швидко  наближається  чавунний  кран.  Хочу  його
об'їхати. Але полозки на замерзлiй  водi  сковзаються,  i  санчата  летять
прямо на чавунну колонку крана...
   Ще трохи, i голова моя розлетиться вщент.
   До крана лишається кiлька метрiв.
   Я розжав руки i випустив з-пiд себе санчата.
   Вони помчали передi мною, вдарилися об кран i вiдлетiли вбiк.
   А я теж з шаленою швидкiстю, сковзаючи животом  по  кризi,  налетiв  на
кран i вдарився об нього витягнутими перед головою руками, щоб  пом'якшити
удар i захистити голову. Руки  мої  м'яко  вперлися  в  холодний  чавун  i
зiгнулися так, що лише доторкнувся головою до крана.
   Я перехитрив смерть.
   Менi було десять рокiв.
   З двох рокiв я почав малювати.  Уже  дорослим  я  бачив  у  бабусi  мої
малюнки, малюнки дворiчного художника-початкiвця... Я малював усе паровози
та вагончики в  трипалими  людьми...  Паровози  i  вагончики,  паровози  з
тендерами, вагончики товарнi, ешелони... Нiби знав, як багато  грiзного  у
мене буде з ними пов'язано, як багато  радiсного  i  грiзного,  як  багато
грiзного i радiсного.
   Але про це, криваве, - потiм, пiзнiше... Уже, крiм Зої, був  Олег,  мiй
улюблений брат.  Вiн  ще  на  рудниках  i  в  мiстах  п'ять  разiв  хворiв
запаленням легенiв. В пам'ятi моїй вiн блiдий i  тихо-покiрний  лежить  на
лiжку, в Юзiвцi, з п'ятим запаленням легенiв.  Його  сумовите  й  спокiйне
личко горить в кровi моїх спогадiв блiдим факелом, i вiтер  нужди  i  горя
вiв менi в лице з далеких i  скорботних  днiв  нашого  тяжкого  дитинства.
Кiстлява рука смертi хоче погасити цей факел, але вiн  горить,  щоб  потiм
засяяти рiвним свiтлом перемоги.
   Ось сестричка Зоя  теж,  в  Юзiвцi  чи  на  iншому  руднику,  страшенно
розпухла вiд запалення нирок...

   VII

   Сметанiвка.
   Це невелике село, майже хутiр.
   Батько був там учителем. Вiн брав з кожного учня  щомiсяця  полтиник  i
хлiбину. За зиму його учнi вже вмiли читати, писати  i  знали  чотири  дiї
арифметики...
   До кожного учня у батька був iндивiдуальний пiдхiд.
   Я теж почав учитися. В мене були зошити, олiвець,  ручка,  чорнильниця,
грифель i грифельна дошка.
   Спочатку ми писали на грифельнiй дошцi палочки, потiм лiтери.
   Батько не вчив нас по старинцi; "аз", "буки", "вєди", "глагол", а  так,
як лiтери є i зв'язують їх мiж собою у вимовi...
   Ми старанно мукали хором  i  скрипiли  грифелями,  вчились  рахувати  i
почали розв'язувати задачi.
   Якось я сам написав на дошцi: "Папа... Мама..." Мати радiсно  закричала
у мене за спиною:
   - Коля! Подивись, Володечка вже може писати "папа" i "мама".
   Чудна, Я вже мiг писати усi слова, якi знав, i цiлi фрази, навiть  лисг
мiг би написати, звичайно, без роздiлових знакiв. А мама  мене  не  питала
про це. їй було досить i тiєї маленької радостi, що  її  старший  син  уже
пише "папа" i "мама".
   Нашi господарi часто запрошували  до  себе  в  гостi  своїх  сусiдiв  i
знайомих, багатих селян. I в зимовi, бiлi вiд снiгу i  сповненi  завивання
вiтрiв мiсячнi ночi  вони  пили  горiлку  i  спiвали  чумацьких  пiсень...
Червонi й бородатi обличчя стоять передi мною з розтуленими  i  дзвенячими
вiд пiсень ротами, а повнi жiнки, рум'янi i пишнощокi, пiдперши пiдборiддя
руками, тонко й журливо врiзували свої голоси в гримливi  баси  довговусих
чоловiкiв.
   Я з хлопчиками часто бiгав на замерзлу рiчку, де ми грали "в  ковiньки"
i ганяли по  дзвiнко-спiвучiй  вiд  наших  нiг  тонкiй  i  прозорiй  кризi
ковiньками "свинку" вiд кону до кону...  Крига  хвилеподiбне  гнулася  пiд
нами, а ми мчалiї з солодко завмираючим вiд жаху  i  радощiв  серцем,  над
холодною водяною смертю пiд ногами. Вiд бiгу нам ставало жарко i  хотiлося
пити. Тодi ми кийками пробивали у кризi дiрочки i припадали до них, руками
ритмiчно надавлюючи на кригу, а вода з манюсiнької  "ополонки"  поштовхами
била нам в рот. Ми її пили - солодку й холодну. А потiм  знову  смуглявими
горобцями розлiталися по дзвiнкiй кризi...
   Ах, цей солом'яний запах диму iз труб, такий  рiдний  i  незабутнiй,  i
пишнi снiги iз петлями заячих  нiг  та  пташиних  лапок,  i  засмаглi  вiд
зимового вiтру обличчя хлопчакiв, i вiршi Кольцова ':
   Ну, тащися, сивка 2,
   Пашней десятинной,
   Выбелим железо
   О сырую землю...
   i Нiкiтiна 3:
   Вырыта заступом яма глубокая 4,
   Жизнь невеселая, жизнь одинокая,
   Жизнь бесприютная, жизнь терпеливая,
   Жизнь, как осенняя ночь молчаливая.
   Долго она, моя бедная, шла,
   И, как степной огонек, замерла.
   Особливо менi подобалось закiнчення:
   Тише... О жизни покончен вопрос.
   Больше не нужно ни песен, ни слез...
   Кольцов, особливо Нiкiтiн...
   Я його дуже любив, i зараз всiм серцем люблю. Я й Кольцова любив, але в
нього бiльше радостi, а в Нiкiтiна - суму, i  тому  вiн  менi  рiднiший  i
ближчий.  О  цi  зошити  з  найкращими  вiршами   росiйських   поетiв   на
обкладинках, бiднi синенькi зошити "для народу"...
   I церкви з срiбним  гудiнням  дзвонiв,  i  золотi  ризи  священикiв,  i
голоси, ангельськi голоси пiд голубим склепiнням з розпростертим на  ньому
богом Саваофом 5, i все це теж, як синенькi зошити "для народу"...  Золота
вiддушина горю народному, єдиний вихiд його бентежної, скорботної душi,  а
бiльше виходу не було. I в нас теж - iз страшних i безпросвiтних злиднiв.
   Народилася сестричка Оля.  Помiщиця  була  її  хрещеною  матiр'ю.  Така
красива, повна, рум'яна i темноока. Я бував  у  них  в  маєтку.  Ходив  по
широких кiмнатах, дивився на красивi столики з  рiзними  витребеньками,  з
розкиданим срiблом на них, i менi було болячеболяче...
   Адже в нас цього не було, i в бiдних селян теж не було.
   Син помiщицi iнколи навiдувався до матерi з столицi. Вiн був  офiцер  i
красень. В нього закохувалися чарiвнi жiнки, були закоханi майже всi дочки
сусiднiх помiщиць. Але вiн не звертав на них нiякої уваги, а  любив  дочку
бiдного селянина iз Сметанiвки, так любив її, що плакав вiд кохавня.
   Вiн був стрункий, благородний i культурний, а дiвчина, яку вiн кохав, -
груба i некрасива, майже потвора.
   В мiсячнi ночi я вибiгав на город до  коханки  сина  помiщицi.  Залитий
срiблом повновидого  мiсяця  чорнiв  тонкий  i  красивий  силует  офiцера.
Оксамитно стогнав його благородний голос:
   - Горлице моя сизокрила... Ластiвочко моя ненаглядна! А йому вiдповiдав
майже бас його "дульцiнеї":
   - Геть вiд мене! Вiдчепись... Я люблю твої хусточки  та  грошi,  що  ти
менi даєш. А тебе не любила, не люблю i любити не буду. У мене є  хлопець.
Вiн тобi печiнки одiб'є. Геть вiд мене!
   - Ясочко моя золота, хоч засмiйся своїм срiбним голоском.
   А у вiдповiдь чулося громоподiбне iржання:
   - Ги-гп, ги-ги-ги!..
   - Боже мiй, як я тебе люблю, ти мiй бог, зiрочко моя, небо моє.
   - Ну годi, годi... Усю мене обслинив... I скiльки разiв я тобi  казала,
щоб ти не приходив до мене, коли од тебе смердить  усякими  одеколонами...
Вони гидкi менi, як i ти сам, ось мiй Василь, так  той  пахне  кiзяком,  i
молоком, i медом. Геть вiд мене!..
   I вона його штовхала з усього розмаху в груди своєю богатирською рукою,
штовхала так, що вiн летiв, як чорна i печальна тiнь, в голубий i глибокий
снiг. А дiвчина з громовим смiхом тiкала в хату.
   I я ще довго чув пiд запорошеним снiгом, вузьким,  темним  i  жорстоким
вiконцем невтiшний плач молодого красеня.
   Нiчого не допомогло. Нi вмолювання i сльози матерi,  нi  її  погрози  i
навiть випадок, вiрнiше напад "хлопця" коханої офiпера з  парубками,  коли
закоханому ледь не вiдбили печiнок. Нiчого не допомогло!
   Так i вмер вiд кохання син помiщицi,  вiд  нероздiленого  i  проклятого
кохання.
   А весною ми виїхали iз Сметанiвки.
   Щолiта ми жили в Третiй Ротi, а  взимку  -  по  селах,  де  батько  або
вчителював, або служив сiльським писарем.

   VIII

   Переїзна... Село Переїзна... Химiвка. Це - хутiр недалеко вiд Званiвки,
де жила бабуся при тiтцi, а в тiтки була казенна винна лавка.  Тiтка  була
"сидiлкою". Бона мала красивий  будинок  пiд  зеленим  залiзним  дахом,  з
кiмнатами  на  пiдлозi,  старовинними  комодами,  стiльцями,  буфетами   i
килимами. Широкий двiр повний  птицi,  а  в  кутку,  бiля  ворiт,  дерева,
кролики, голуби.
   А в нас не було нiякого будинку. Ми жили в  напiврозваленiп  мазанцi  з
тарантулами, в покинутому  саду  помiщика  бiля  таємничих  пустельних  та
страхiтливих сараїв.
   Лiто. Мене страшенно мучить пропасниця. В мене дуже висока температура.
Нi лiкаря, нi фельдшера, нi мами. Нiкого.  Я  самотнiй,  тiло  мое.  якесь
дпвне, нiби в мене багато  тiла,  нiби  я  ввесь  великий-великий,  бiльше
всього свiту. Потiм втратив свiдомiсть, i було якесь жовте i дзвiнке  море
навколо мене. А вода гiрка, погана...
   I ще цi тарантули, i мокрицi, i чорнохвiсткн, що лазили по  менi,  а  я
страшенно боявся, аби чорнохвiстка  не  залiзла  менi  у  вухо.  Як  я  не
берiгся, одна все-таки залiзла менi у  вухо  i  внесла  туди  нескiнченний
гуркiт, такий гуркiт, що я ледь не збожеволiв вiд крику i жаху. Вухо  менi
залили "оливою"  (лампадним  маслом),  i  чорнохвiстка  здохла.  Ще  довго
гримiли громп у моїй головi, але це лшле здавалось. Разом з  чорнохвiсткою
здохли й вони.
   Я дуже любив лазити по деревах -  високо-високо.  Мати  внизу  кричить,
лається, а менi лише смiшно. Вона думає, що я впаду, а я зовсiм  цього  не
думаю i залiзаю куди захочу. Тiльки менi не подобалось, що  хлопчаки  такi
жорстокi. Вони полiзуть на явiр, i повитягають з  гнiзд  голих  жовторотих
горобчикiв, i всiх їх повбивають, та ще й смiються. А  я  плачу.  Хлопчаки
великi й дужi, а я маленький i не можу захистити бiдних пташинок. Я тiльки
обливаюся гiркими сльозами.
   Потiм ще хлопчики негарно лаялися й курили, а їхнi матерi,  коли  я  їм
говорив про це, тiльки смiялись.
   Батько часто ходив зi мною до бабусi й тьотi. Бабуся  завжди  що-небудь
дасть батьковi, щоб тiтка не бачила, ну там грошi або  горiлку.  Тiтка  ж,
коли ми залишали їх, завжди обшукувала батька й мене. Менi  було  тяжко  й
соромно не за себе, а за тiтку. Ну хiба ж я мiг у неї щось украсти?
   Ось я стою перед нею у маминiй теплiй кофтi,  пiдв'язаний  мотузкою,  у
подертих черевиках, а надворi трiскучий мороз, куди менi боязко йти. А тут
так тепло, свiтло i затишно. А  тiтка  нишпорить  тремтливими  вiд  злостi
руками в моїх кишенях.

   IX

   Весна.  Я  бiгаю  вузькими  брудними  вулицями  Третьої  Роти.  Шумлять
струмки, i дзвiнке синє небо  над  Дiнцем  хвилюється  тремтливим  маревом
заводського диму. Вiтер вiдносить його направо  за  Донець,  за  голубiючi
лiси, до росiйських сiл серед пiскiв i сосен.
   На Червонiй вулицi, центральнiй вулицi нашого заводського села, до мене
пiдбiгло два хлопчаки, смаглявi, кирпатi i веселi. Вони були також,  як  i
я, бiдно одягнеш, але весняною радiстю палали їхнi чорнi задерикуватi очi.
Старший гукнув менi:
   - Давай бiгати!
   - Давай!
   I ми побiгли.
   Це були дiти годилникового майстра Дмитра Гороха - Ларя  i  Федя.  Вони
жили в бiднiй, неогородженiй чужiй хатi,  яку  наймали.  Мати  Ларi  прала
бiлизну у Ванвiнкенрова або "Жили", як його називали в народi,  бельгiйця,
власника фабричної майстернi бiля заводу. Батько Ларi i  Федi,  як  i  мiй
татусь, був алкоголiком, вiн  щолiта  йшов  на  рудники  i  залишав  сiм'ю
напризволяще, а взимку повертався у Третю Роту майже  зовсiм  роздягнений:
на однiй нозi - онуча, а  на  другiй  -  роздерта  калоша.  Дружина  його,
Наташа, фактично утримувала п'яницю. Вона його обмиє, одягне, а влiтку вiн
знову зникає, щоб на зиму повернутися брудним, обiрваним... У  нього  тодi
лазять на комiрi цiлими армiями паразити, а вiн не дозволяє знищувати їх:
   - Воша теж хоче жити. Не чiпай їх!
   Вiн жахливо бешкетував, коли нап'ється, викидав iкони з хати, топтав їх
ногами i ганявся з ножем за своїми дiтьми, щоб їх порiзати.
   Вiн вибiгав босий на снiг i кричав менi:
   - Володько, чому земля крутиться? Я не хочу, щоб вона крутилась!  Я  їй
забороняю це робити!
   Але земля не слухала Гороха i не  переставала  крутитися.  Горох  хотiв
змайструвати, як i чоловiк сестри мойого дiдуся, гiгант-столяр  Холоденко,
вiчний двигун;
   тiльки Холоденко дерев'яний, а Горох - залiзний "перпетуум мобiле" '.
   Але нiчого не виходило з цих вiчних  двигунiв,  а  нещаснi  винахiдники
вперто продовжували свою безнадiйну справу.
   "Добрi люди" порадили мамi i Горошисi напоїти своїх чоловiкiв горiлкою,
настоєною на "божих коровках", щоб вiдучити їх пити.
   Мама i Горошиха так i зробили.
   Татусь ледь не вмер вiд нескiнченного блювання, а  Горох  -  нiчого.  У
нього був залiзний шлунок. Вiн  лише  гарненько  вiдшмагав  свою  дружину.
Горошиха була молдаванка, вiрнiше - волошка, i дуже любила свого нещасного
чоловiка. Вона була справжня трудiвниця. День i нiч працювала i утримувала
всю свою сiм'ю.
   Дивним i жорстоким був Горох до своїх дiтей-хлопчикiв, а дочку Серафиму
вiн любив. Коли четвертий син - маленький Василь - упав лицем на розжарену
плиту, батько навiть пальцем не поворухнув, щоб врятувати свого сина.  Вiн
тiльки й мовив:
   - Нехай горить... Чорт його не вiзьме.
   У Василя жахливо обгорiло лiве око.
   Старший син, Петро, вже ходив на роботу на завод. Менi подобалась їхня,
цих Горошенят, працьовитiсть i бережливiсть. Подобалася  їхня  смiливiсть,
коли вони билися в хлопчиками, особливо сила, хоробрiсть i витримка  Федi.
Вiн бився мовчки, вiд ударiв нiколи не плакав 1 завжди виходив переможцем.
Його противникiв лякало  залiзне  i  грiзне  мовчання  Федi,  пiдкрiплене,
звичайно, сильними штовханами i сталевою хваткою руки.
   А Ларя все малював, як 1 його батько. Вiн мрiяв стати художником.
   Ми часто купалися в Донцi, перепливали на той бiк, в  лiс,  i  крали  у
лiсника Паримона кавуни i динi на баштанi, рвали  дикi  грушi  i  кислицi,
збирали дрова, а бiльше крали їх; розбирали тини  у  Паримона,  ходили  на
озеро ловити рибу i викорчовували пеньки для палива, рвали ожину i збирали
гриби.
   На смiтнi;ку за магазином "Общество потребителей" при содовiм заводi ми
часто нишпорили в пошуках  рiзнокольорових  папiрцiв,  ягiдок  i  цукерок,
яскравих шматочкiв...
   Якось ми копались на цьому проклятому смiтниковi, i  я,  не  помiтивши,
наступив  босою  ногою  на  половину  розбитої  пляшки;  гострi  кiнцi  її
врiзалися менi в п'яту.  Я  страшенно  закричав  i  нiяк  не  мiг  спинити
кровi... Тодi Ларя Горох вiдiрвав вiд своїх штанцiв  кишеню  i  перев'язав
менi ногу. Потiм я полежав дома.
   ...Ось ми катаємось на залiзничнiй дрезинi, якою робiтники возять шпали
для ремонту колiї бiля  заводу.  Я  схопився  за  залiзнi  ручки  попереду
дрезини i бiжу по шпалах - спиною до станцiї. Коли дрезина розгониться,  я
тодi на неї вискакую, i ми, смiючись, гуркочемо по рельсах, а  потiм  в-се
починається спочатку. Але якось я не встиг вискочити на дрезину, що шалено
мчалася. Horn мої потрапили мiж шпал, i дрезина вдарила мене  вище  колiн.
Та залiзних ручок я  не  випустив  з  рук,  хоч  все  тiло  опинилося  пiд
дрезиною, мiж рейками. Горошенята нiяк не можуть  зупинити  дрезину,  вона
мчить, а я кричу i волочусь пiд нею, але залiзних  ручок  не  випускаю  iз
закам'янiлих рук.
   Нарештi дрезина  зупинилася.  Мене  витягли  з-пiд  неї,  я  попробував
встати, але не змiг. Той страшенний удар, мабуть, паралiзував менi ноги, i
колiннi чашечки зiскочили вбiк. їхав селянин з гарбою сiна, мене пiдняли i
поклали на це сiно, привезли додому, я два мiсяцi не мiг ходити.  А  потiм
все минуло, лише колiннi чашки у мене й до цього часу гострi.
   Ми збирали вугiлля на шахтах i залiзо, мiдь i жерсть, чавун, але бiльше
- крали його на заводi i металевий лом продавали нашому родичу Удовенковi,
який  жив  на  глухiй  вулицi,  над  Донцем,  i   називався   по-народному
"Залiзняк".
   Вiн платив нам за фунт мiдi 8 копiйок, за фунт  залiза  -  копiйку,  за
фунт чавуну - пiвкопiйки i копiйку за три фунти жерстi. Якось  мама  взяла
мене за руку i повела в заводську бондарну майстерню, де я почав працювати
учнем. Пантелiй Плигунов, цеховий бригадир, платив менi щодня 5 копiйок, а
я за це збирав цвяшки по цеху. Потiм квалiфiкацiя моя пiдвищилась: я почав
"заовтарювати" дiжки для  бiкарбонату,  тобто  вбиватп  цвяхи  в  маленькi
обручi над дном i вгорi дiжки з внутрiшнього боку ободу i вбивати кiльця в
дно цих дiжок.
   Ще в Сьомiй Ротi, де татусь був  сiльським  писарем,  я,  коли  пас  iз
селянськими  хлопчиками  i  дiвчатками  телят  i  корiв,  крiм   iгор   "у
крем'яшки", навчився грати пальцями на губах.  Це  робиться  так:  великим
пальцем повернутим i загнутим вниз,  впираєш  у  пiдборiддя,  пiд  нижньою
губою, але не сильно, i витягуєш рештою зiмкнутих пальцiв долоню, охопивши
великий палець лiвої руки правою рукою, а потiм  починаєш  швидко  крутити
вгору i вниз долоню правої руки. Коли крутиш долонею i при  цьому  мукаєш,
то мукання перетворюється на безперервне "бiб-бi-бi", або "мi-мi-мi",  або
ж "мама-ма", словом, як хочеш.
   Я знав багато мотивiв вальсiв,  маршiв,  пiсень,  i  Пантелiй  Плигунов
примушував мене грати для робiтникiв на губах.
   Я сiдав, заклавши ногу за ногу, на дiжечку  i  майже  цiлий  день  грав
робiтникам на губах, а вони вiд цього краще працювали.
   Я ж iнколи одержував гривеник "на цукерки".
   Менi дуже подобалось працювати на бондарцi, а грати маршi набридло,  бо
вiд них у мене болiли губи i нiмiли руки.
   Всi робiтники були веселi й спiвучi.
   Вони ходять навколо дiжок на верстатах, забивають у обручi гвiздочки  i
все спiвають, смiються i спiвають:
   Он по горнице похаживает, Балалаєчну налаживает...
   А рум'яний i красивий Панько Плигунов,  наш  цеховий  бригадир,  тiльки
походжав своєю тихою  походкою  по  цеху  i  привiтливо  та  радiсно  всiм
посмiхався. Вiн був  ласкавою  людиною,  задушевний,  щирий  i  поетичний.
Нiколи нi на кого не кричав i не бив,  i  робота  навколо  кипiла,  вся  в
пiснях i сонцi.
   Може, й бували в нього конфлiкти  з  робiтниками,  але  я  не  пам'ятаю
цього. Моя дитяча уява була сповненою пiснями i райдугою працi...  Я  всiм
серцем вiддавався працi. Я дуже полюбив її i хотiв бути як дорослi.
   Але я був малий, а дитячий труд заборонявся на заводi, i коли  приходив
iнспектор працi, Панько  Плигунов  ховав  мене  у  велику  дiжку,  а  коли
iнспектор залишав цех, я вилазив звiдти i радiсно  поринав  у  дзвiнкий  i
свiтлий свiт працi.
   Але недовго тривала моя золота радiсть... Довелося менi покинути завод,
бо малим  не  дозволялося  працювати  в  цьому  кiпгявому  й  гуркотливому
гiгантi.
   Часто менi  снилася  залита  райдужним  сонячним  промiнням  i  пiснями
бондарка, i я плакав увi снi вiд журби,  що  не  можу  повернутися  в  цей
чудовий i привабливий свiт. А взимку ми виїхали в село Переїзна, де  татко
став учителем. Я вже красиво писав, на п'ятiрки, i розв'язував без помилок
задачi на всi чотири дiї, множив тризначнi i навiть чотиризначнi числа.

   X

   Зима. Яскрава, пухнаста, мiсячна зима в селi. Я вибiг за ворота,  а  до
мене пiдiйшли двi гарненькi дiвчинки. Одна в шубцi  з  хутряним  комiрцем,
смуглява, чорноока й ласкава.  Мiсяць  над  нами  срiбно  смiється,  а  ми
дивимося одне на одного, це смугляве дiвча i я; менi солодко  i  [приємно]
дивитися на неї. Серце моє тремтливо й спiвучо стискується, i я, як срiбна
радiсна пташка, лечу в чорнiї i повнiї зiрок моря її очей...
   У мене не було гудзикiв на пальтi, i дiвчинка  витягла  голку  з  своєї
шубки i сколола менi пальто, щоб я  не  простудився.  Коли  вона  до  мене
доторкалася, я ввесь завмирав вiд солодкого i страшного  захоплення.  Менi
хотiлося, щоб вона нiколи не вiдпускала своїх рук вiд мене... Ще в мене не
було носової хусточки,  i  вона  менi  подарувала  свою,  таку  духмяну  i
чистеньку.
   Потiм ми втрьох грали у фанти, зав'язуючи  рiжки  на  хустинцi.  Тiльки
коли я цiлував цю дiвчинку, то нiяк не мiг потрапити  їй  в  губи,  а  все
тикався носом в її запашний i ласкавий комiрець. Потiм ця дiвчинка  почала
у нас вчитись, її привела до нас  її  мама,  повна,  струнка,  смаглява  й
красива. Вона була слiпа, та по її очах цього не було видно. Вона дивилась
на нас своїми темними безоднями i наче бачила все навколо. Та вона  нiчого
не бачила. У неї в очах була "темна вода".
   Я дуже любив її дочку. Тiльки менi не подобалось, що вона  афiшує  нашу
любов.
   Вiд цього вона зробилась менi противною.
   Взагалi менi всi дiвчиська були тодi противнi.
   Я навiть дивувався, як я мiг закохатися  в  цю  смуглянку.  Але  дивно,
дiвчиська були менi противнi, а я в кожному селi закохувався в  котрусь  з
них i вони в мене...
   Одного разу  ми  "рiздвували",  тобто  ходили  з  зiркою  i  спiвали  у
селянських хатах, а за це нам давали  цукерки  або  грошi.  Ми  зайшли  до
однiєї хати, дуже бiдної хати. Нам вiдчинила дверi дiвчинка з таким гарним
лицем, що в мене захолола душа вiд раптового щастя. Я в неї закохався,  як
блискавиця.
   Бiльше я нiколи не бачив цiєї дiвчинки, бо ми  знову  поїхали  в  Третю
Роту.
   Всi любовi мої в рiзних селах нiколи не закiнчувались i не рослiї разом
iз мною, бо ми переїжджали з села до села.
   Ось Звановка.
   Я у церквi i закоханий у дочку диякона.
   Вона спiває у церковному хорi, i коли проходить повз мене, як блiдий  i
скромний ангел, опускає вiї i вся червонiє. А менi так таємниче й дико...

   XI

   Ось Сьома Рота i також моя любов - дочка диякона.  Тiльки  перша  дочка
диякона була худенька, струнка, а ця -  рум'яна  товстушка,  як  просфора,
залита вечiрньою зорею, з темними, як i перша, очима.
   Звичайно, моя любов до цих дочок  дияконiв  обмежувалась  зiтханнями  i
мрiями, чистими, дитячими.
   Ах, Сьома Рота!..
   Вона, як i Третя, на березi Донця, на його правому й крутому березi.
   Шумливий лiс п'яно хитається на тiм березi  срiбної  дороги  в  Дiн.  I
гребля, а на нiй дядьки в широких солом'яних брилях  "водять"  у  глибокiй
водi щук.
   Вудка туго зiгнулась, i волосня от-от розiрветься од метань хижака,  що
проковтнув разом з наживою гострий,  смертельний  гачок.  Як  бореться  за
життя щука! Вона туманною блискавкою протинає  глибину  i  то  вправо,  то
влiво, то вгору, то вниз кидається, як оскаженiла... А дядько, примруживши
хитре каре око, цей довговусий Сковорода, спокiйно то вiдпустить  волосню,
щоб дати умовну волю щуцi, щоб  вона  ще  дужче  стомила  себе,  то  трохи
пiдтягне, аж поки безсила гроза пiчкурiв i себелiв не вiддасться  на  волю
переможця в полотнянiй бiлiй сорочцi з незмiнною люлькою в зубах.
   Дядьки, мої дядьки!
   Як я вас любив i люблю!
   Чи, може, тому, що в мене родичi такi ж, як  ви,  селяни,  що  спокiйно
живуть, i працюють, i спокiйно вмирають, коли треба, на полi бою, пiд  рев
гармат, чи в бiднiй хатинi на долiвцi пiд плач i голосiння близьких.
   Я пiшов по воду до колодязя на перехрестi двох вулиць. Але  в  мене  не
було бичовки.  Пiдiйшли  з  синенькими  вiдрами  двi  гарненькi  дiвчинки,
подивились на мене, усмiхнене переглянулись. Одна сказала другiй:
   "Давай наберем йому води". Вони витягли води i  налили  менi  в  вiдро,
потiм витягли собi...
   А я, розгублений i вдячний, стояв i, як зачарований, дивився їм  услiд,
як вони стрункими i загорiлими ноженятами не йшли, а  пливли  над  землею,
повною веселого i зеленого гомону лiта.
   Хлопчик нашого сусiди пiшов зi мною на Дiнець. Пiсля купання вiн  повiв
мене у вишневi сади над Дiнцем. Ми ввiйшли в їх райдужне марево од  сонця,
бджiл i квiтiв, а хлопчик  почав  весело  i  голосно  спiвати,  розмахуючи
руками i всiм своїм тiлом, показуючи невичерпну радiсть життя.
   Я йому сказав: "Не спiвай так голосно, бо почують i наб'ють  нас!"  Але
вiн почав спiвати ще дужче.
   А потiм обернувся до мене i каже гордо i незалежно:
   "А що? Хiба я на своїй землi не можу спiвати?!"
   I вiн весело тупнув ногою  по  землi,  що  звучала,  як  голубий  акорд
щастя...
   Батько i тут був писарем.
   Якось на подвiр'я правлiння привели зв'язаного  i  побитого  конокрада.
Вiн лежав на дрогах, а дядько тяжко бив його майже непритомного.  I  нiхто
йому не забороняв це робити. Навiть  спiвчутливо  дивилися  на  нього.  Ви
знаєте, чого вартий на селi кiнь i як чорно б'ють за вкраденого коня,  так
б'ють,  що  конокрад  довго  пiсля  того  i  не  протягне.  Але  так,   як
нiмцi-колонiсти б'ють конокрадiв, ще нiхто з українцiв не додумався.
   У нас їх б'ють дугами, голоблями, а бiльше  кулаками  та  пiдборами,  а
нiмцi б'ють "культурно", щоб слiдiв зовнi не було.
   Вони кладуть на землю боком конокрада, i до спини й живота  на  довжину
всього тiла прив'язують двi дошки, потiм пiдводять конокрада на ноги  i  з
розгону б'ють важкою ломакою по дошцi спереду чи ззаду. Конокрад у  дошках
важко гупаеться об землю. Потiм злодiя, у якого вже одбитi печiнки,  знову
ж пiдводять i знову б'ють. Ну, ясно,  що  пiсля  цього  людинi  заспiвають
"Вiчну пам'ять" 1 трави i птицi або летючий i хмурий снiг у глухих  степах
України.
   Я дуже полюбив книжки.
   Образи Жюля Верна 2 з "Воздушного корабля" ярко  жили  в  моїй  дитячiй
головi з iменами, як я їх_ тодi запам'ятав, чомусь  "дядя  Фрюдан"  (а  не
"Фрюден") i "Фiль Евене".
   Особливо мене захоплювала книга "Ветхий завiт"3,  написана,  як  роман,
про блукання єврейського народу  в  гарячих  пустелях  пiвдня,  коли  вони
шукали землю Ханаанську4  (в  цi  роки  я  цi  шукання  з  боєм  i  ордами
фiлiстимлян5 можу порiвняти з "Залiзним потоком"  Серафимовича6...  Тiльки
там iще величнiше). Я захоплювався героїзмом Гедеона, братiв Маккавеїв  7,
Самсоном 8, а особливо Iсусом Навiном 9, який одним наказом "Стой, солнце"
спинив день, щоб євреї змогли довершити розгром ворога.
   Я любив усе героїчне i красиве.
   Менi потрапила до рук непоказна i не дуже велика за розмiром книжечка -
"В тумане тысячелетий" '° (забув автора), i вона мене так захопила, коли я
читав її у травi нашого подвiр'я, що все, що було в книзi, жило й сiяло  в
моїй уявi так сильно i гостро, що здавалось реальним, i я поринув у  нього
всiм своїм маленьким єством, а все, що навколо, не iснувало для мене.
   Я не чув, як мати кликала мене на обiд. Буря восторгу вхопила  мене  на
свої огнянi крила i понесла мене туди,де:
   Белеет парус одинокий...
   де:
   Рыщут по морю викинги...
   Звенел мой меч в тот день ненастный среди Британии полей.
   Рассек я шлем вождя по плечи, скатилась прядь его кудрей.
   I герой роману... Чомусь я запам'ятав його iм'я як "Святослав",  а  це,
як потiм я прочитав через багато, багато рокiв у продовженнi нього  роману
- "Гроза Вiзантiї", був Всеслав, автор - Красновський.
   I цей могутнiй i страшний нерук, i старий кудесник, i любов Всеслава до
Любушi, i його ворог  Вадим,  i  друг,  пiвнiчний  витязь,  якого  Всеслав
зарубав... Усе це так владно i сонячно захопило мене, що  й  зараз,  сивим
юнаком, я можу розповiсти в деталях про роман "В тумане  тысячелетий",  що
так полонив мою дитячу уяву i, безумовно, в  тисячу  разiв  кращий  "Грози
Вiзантiї", що сподобався менi тiльки своєю iнтригуючою назвою. Така  назва
бiльше пiдходила б до другого мого улюбленого героя, до Святослава.
   В густiй травi нашого подвiр'я я так  зачитався  "Ветхим  завiтом",  що
забув про навколишнiй свiт, а так  у  книзi  блукав  по  жовтiй  од  пiску
безкiнечнiй пустелi пiд гарячим, безжальним сонцем з героїчним  єврейським
племенем i захоплено дивився на Гедеона,  коли  вiн  видiляв  хоробрих  од
боягузiв по тому, як вони пили воду в рiчцi, - чи губами, чи жменями.
   А юнак Давид з його пращею, якою вiн знищив велетня Голiафа 11, а потiм
його ж мечем вiдрубав йому голову...
   Ну i, звичайно,  мiй  улюблений  Самсон,  що  ослячою  щелепою  перебив
п'ятнадцять тисяч фiлiстимлян. Як я ненавидiв ту сучку  Далiлу,  що  через
неї Самсоновi вiдрiзали його довге волосся, в якому була вся його сила,  i
ослiпили героя.
   I печально радiв я, як вiдплатив Самсон  ворогам,  коли  вiдросло  його
волосся.
   Жалко тiльки, що вiн  i  сам  загинув  на  купах  трупiв  пiд  уламками
роздавлених його богатирськими руками колон i стелею храму.
   А чудо з iєрихонськими трубами 12, коли вiд одного їх реву  розсипались
у прах мури ворожої фортецi i євреї взяли її голими руками...
   Мати мене кличе обiдати, а я не чую, потопаючи в уявному свiтi  золотої
легенди людства.
   I от батько мiй захворiв на запалення шлунка. Довго й тяжко боровся вiн
зi смертю, а мати сидiла бiля нього на долiвцi i рушником або його шляпою,
як вiялом, навiвала йому свiжого повiтря, бо батьковi було нiчим дихати.
   Мати купувала батьковi церковного вина. Я це вино потай  покуштував,  i
воно менi здалось таким чудесним, що бiльше нiколи в життi я  такого  вина
не пив. Тiльки коли причащався. Але тодi пiп у золотiй ложечцi давав  його
так мало, що тiльки розчаровано облизувався.  Доктор  сказав,  щоб  батько
покинув пити горiлку, а коли вiн не кине, то помре.
   Батько одужав.
   Але горiлки пити не кинув.
   Якби ж вiн знав!
   Я дружив з сусiдськими хлопчиками, старший брат яких був ковалем. Часто
я ходив до  його  кузнi  i  любив  слухати,  як  вiн  весело  i  вiртуозно
видзвонював по ковадлу молотком або допомагав його батькам на гарманi.
   Я змагався з своїми маленькими друзями, хто швидше працюватиме.
   Ми переносили великими корзинами полову. Я  переносив  майже  бiгом,  а
мене, щоб я працював ще краще, дорослi хвалили:
   - От молодець!
   - От молодець!
   А я стараюсь, а я стараюсь...
   Була епiдемiя скарлатини. Нам у школi зробили прищеплення од неї.
   Ми, хлопчаки, хизувалися перед дiвчатками, нiби  нам  не  болить,  коли
голка шприца тонко i гостро входила пiд шкiру на спинi, а  дiвчатка,  коли
їх кололи, кривились i плакали.
   Ми ж ходили як герої.
   У мого друга захворiв на скарлатину менший  братик.  Була  зима,  i  по
залiзнiй од морозу землi його братика, хворого, смертельно блiдого, повели
до церкви, що була недалеко вiд хати сусiдiв.
   А потiм його вели по великих кам'яних плитах церкви пiд руки назад. Вiн
iшов, весь наче прозорий i нетутешнiй, i хитався, задихаючись  од  нестачi
повiтря... Так i стоїть перед моїми очима його блiде, покiрне i  приречене
личко...
   Потiм його хоронили.
   I ще.
   В однiєї жiнки умерло двоє близняток-малят.
   До хати, де вони лежали на столi, заходили мовчки  i  урочисто  люди...
Стояв печальний кашель i траурний шепiт у кiмнатi...
   Я пiдiйшов до маленьких мерцiв. Вони лежали як крейдянi ляльки, восковi
й тихi.
   Я доторкнувся до ручки одного з них.
   Рука була холодна як лiд.
   Сьома Рота!
   Я не забуду тебе, колиска радостi й горя в мої далекi й неповторнi днi.

   XII

   Ми знову в Третiй Ротi. Жили ми у шевця Iвана з дерев'яною ногою.
   Вiн був красивий i подобався дiвчатам. А коли йому на руднику в  п'янiй
бiйцi одсiкли жерстяним чайником  кiнчик  носа,  вiн  перестав  подобатись
дiвчатам. Особливо однiй, з якою до естетичної катастрофи з  ним  у  нього
був роман. Вiн був дуже строгий з своїми меншими братами, i як тiльки  що,
то кричав:
   - А де мiй потяг? - i тягся за ременем, якого дуже  боявся  його  малий
брат Макар.
   Його другий брат оженився з кирпатенькою i веснянкуватою дiвчиною,  яка
стала його веселенькою жiночкою, i вони дуже гарно жили i  все  цiлувалися
бiля нового будиночка, що збудували для себе, як голуби тепле гнiздечко.
   Ми були вже дуже бiднi. Батько продав надiл землi,  що  мав,  куркулевi
Андрону за 250 карбованцiв, хоч надiл коштував 1100  карбованцiв  -  п'ять
десятин. Андрон  платив  нам  золотими  п'ятiрками  дуже  рiдко,  поки  не
виплатив борг. Так от ми, хоч i були  бiднi,  а  все  ж  я  iнодi  купував
фiсташки, якi дуже любив.
   Коли кирпатенька курiпочка, дружина Iванового брата, побачила, що я  їм
фiсташки, вона при жiнках,  зневажливо  закопиливши  губу,  сказала:  "При
злиднях, та ще й з перцем".
   Потiм ми перейшли жити до волошки, вдови Кравцової.
   Я дуже дружпв з її сином Мiною i його сестрою,  чорнобривою  i  веселою
щебетухою Степанидою. Вони мене вчили  волоської  мови.  Я  питав,  як  що
зветься, вони казали, i я записував до зошита.
   Ми живемо в рибалки й шевця Заливацького. У нього були чорнi ворота,  а
за цими ворiтьми  праворуч  жив  хазяїн  з  своїми  помiчниками-шевчиками,
лiворуч - у бiднiй мазанцi - ми.
   Старший шевчик, юнак, менi подобався за  те,  що  був  дуже  сильний  i
красивий. Я ж був ще маленький i дуже заздрив, що  вiн  такий  великий.  Я
мрiяв бути таким, як вiн, також красивим i одчайдушним. Я уявляв,  з  якою
силою вiн ударив би мене всiм тiлом об землю...
   I дивна рiч! Наче я собi наврочив своєю уявою. Якось я  чимось  образив
його, якимось необережним словом.
   Це було на подвiр'ї. Батька i матерi не було дома. Вони кудись пiшли.
   Марко схопив мене в чугуннi лабети, пiдняв над землею i  з  усiєї  сили
всiм маленьким i млосно-переляканим тiльцем  ударив  мене  об  землю.  Все
загримiло i опало в менi. Я потiм ледве пiдвiвся... Але нiкому  не  сказав
про це.
   Я  любив  дивитися,  як  Марко  i  його  напарник  сукають  дратву,  як
блискавично i  точно  вони,  колючи  шилом  тугу  i  темно-жовту  пiдошву,
забивають в неї дерев'янi гвiздки, як iз рiзного з'являлося, народжувалося
в їх чарiвних руках єдине i гармонiйно-цiле.
   Раз вони шили ловкi жiночi туфлi i заспорили, хто кого пережене, у кого
кращi вийдуть туфлi. Я гарячкове стежив за їх змаганням. Усе горiло  в  їх
руках... I коли вони разом  скiнчили  свою  дивну  i  блискавичну  роботу,
туфельки були одинаковi.
   Це були лаковi близнята.
   Куток села, де ми жили, називався Волохи.  Половина  села  у  нас  були
волохи. Вони дуже схожi на українцiв. Така ж любов до всього красивого, до
чистоти, до квiтiв i до людей. Тiльки вони були  дружнiшi,  нiж  українцi.
Любов  до  людей,  гостиннiсть  i  барвистiсть  їх  життя   дивним   чином
сполучалась у них з дикою, я б сказав, доiсторичною жорстокiстю,  особливо
у дiтвори.
   Вони були хоробрi, тiльки коли їх було багато, а українцiв менше.

   XIII

   Я стояв без штанцiв, тiльки в однiй сорочцi, по колiна в  зеленiй  водi
Дiнця недалеко вiд прудководу, а  навскоси  димiв  содовий  завод,  повний
залiзного гомону, i дим його розвiяно плив над моєю головою високо-високо,
де бiлi хмаркiї усмiхалися сонцевi й вiтрам.
   За кiлька крокiв передi мною, стоячи в водi у закачаних  штанях,  ловив
вудкою рибу мiй товариш, а я стояв за його спиною i спостерiгав. Коли  вiн
закидав вудочку, а робив вiн це часто, бо вода була швидка,  то  крючок  з
волоснею пролiтав повз мене збоку або над головою, i я  подумав:  "Мабуть,
вiн мене зачепить". Так i сталось.
   Та зачепив мене вiн не як-небудь, а за грiшне тiльце, i так сiпонув, що
крючок угруз по саму голiвку.
   З плачем я йшов з товаришем без штанцiв, а вiн, - бо  йому  було  жалко
рвати волоснi, - так i вiв мене селом з вудочкою, як свою  здобич,  що  за
терпiння подарував йому Дiнець.
   Уже знайомий нам вiчно молодий i  рум'яний  фельдшер  Трохим  Iванович,
побачивши нас на порозi прийомної,  з  усмiшкою  сказав  моєму  невiльному
кату: "Що? Бубиря спiймав?!"
   I почав орудувати бiля мене якоюсь блискучою металевою вродi ложечкою.
   Я страшенно кричав, а Трохим Iванович мене  побатькiвськи  заспокоював:
"Нiчого, синок! Нiчого!.."
   I нарештi з кров'ю вiн витяг проклятого крючка i  переможно,  з  доброю
усмiшкою показав менi.
   Товариш мiй, як дуже бережлива i  скупа  людина,  попросив  крючка,  що
побував у менi, у Трохима Iвановича,  i  той  вiддав  його  йому:  "Тiльки
бiльше не лови таких бубирiв". Так я побув у ролi гiршiй, нiж дiд Щукар  у
Шолохова.

   XIV

   Коли ми жили в Воронежi (вулиця  Дворянська...  Пам'ятники  Нiкiтiну  й
Петру Першому, м'який передвесняний снiг... Бої навкулачки), я там замiсть
"Дай кавуна!" навчився говорити "Дай арбуза" або замiсть "Так що"  -  "Дык
што", а приїхали на село, хлопцi смiялися з моєї росiйської вимови,  як  у
Воронежi смiялися з української.
   Мати закрутила своїми комерцiйними фантазiями голови дiдусевi й бабусi.
Чомусь їй здавалося, що в Третiй Ротi  буде  великий  попит  на  кольоровi
китайськi вiяла з паперу.
   Дiдусь продав усе що мiг, накупив кiлька скринь тих нещасних китайських
вiял, i ми переїхали з Воронежа в Третю Роту.
   Звичайно, дiдусь "прогорiв".
   Нiхто вiял у нас не купував, i ми почали бiдувати.
   За те, що ми в середу й п'ятницю iнодi  їли  скоромне,  волоськi  дiти,
бiгаючи повз наших вiкон, кричали:
   - Жиди-молоко!
   - Жиди-молоко! А я їм кричав:
   - А волохи-дуки, поїли гадюки.
   А ми кажем: "Дайте нам!" Вони кажуть: "Мало й нам!"
   Бабуся, дочка колишньої Рози, була дуже вразлива.  Вона  вже  раз  тихо
божеволiла, коли узнала, що мiй татко -  алкоголiк  i  мати  за  ним  дуже
бiдує. А тепер вона це побачила на власнi очi. Вона  не  витримала,  i  її
розбив паралiч. А їй же було тiльки п'ятдесят рокiв. Її матiр, уже  Надiя,
померла 110 рокiв у Харковi.
   Бiдна моя бабуся!
   Як я каявся, що помучив її своїми  настирливими  проханнями:  "Расскажи
сказку!"
   Вона, стомлена пiсля денних турбот, покiрна й тиха, лежить на  долiвцi,
їй хочеться спати, вона позiхає й хрестить рота, а я все  мучу  її  своїм:
"Бабушка, расскажи сказку!"
   I вона нiколи менi не вiдмовляла.
   Її улюблений син Костя  цiлувався  з  своєю  дiвчиною  на  призьбi  пiд
вiкном, за яким лежала на столi жовта й навiки вже спокiйна бабуся.
   А потiм на обличчi бабусi з'явилися зеленi плями, i в кiмнатi солодко й
душно запахло мертвим тiлом, що почало розкладатись.
   Приїхав дядя Льоня, все такий  же  кирпатий,  але  весь  осяяний  двома
довгими рядами великих срiбних гудзикiв на його чорнiй шинелi.
   Вiн працював кондуктором на залiзницi.
   А дядя Ваня (Ванюша, що читав менi  казку  про  Iвана-богатиря,  -  якi
грозовi образи пролiтали в моїй головi!) невтiшно плакав, весь опухлий  од
слiз. Вiн найдужче любив бабусю, хоча вона найдужче любила Костю.
   Поховали бабусю на нашому тихому  старому  кладовищi  пiд  вишнями,  що
плакали за нею багряними сльозами, там, де перед  нею  навiки  заснув  мiй
дiдусь Соссюр, де потiм заснули таким же сном, сном вiчностi, й мiй татко,
i братик Коля, i бабуся, рiдна й мила моя бабуся, Вiра Iванiвна,  що  була
моєю духовною матiр'ю.
   Але про це потiм.
   Дядя Ваня, на три роки старший за мене, був  хоробрий  i  дуже  сильний
(потiм, коли вiн уже юнаком працював слюсарем у  харкiвському  паровозному
депо, Балашовський вокзал, - то хрестився двопудовими гирями).
   Одного разу, коли ми йшли од волоського  колодязя  з  водою  (Ваня  нiс
воду, а я йшов "за кампанiю"  або,  як-то  кажуть:  "Кобила  за  дiлом,  а
лоша-без дiла"), до  нас  пiдiйшла  юрба  волоських  хлопчикiв,  i  почали
задиратися до Ванi, пiдступаючи а усiх бокiв до нас:
   - Да-шi? Да-шi? А Ваня їм:
   - А що? А що?..
   Вони, особливо волошенята, довго пiдбадьорювали себе  криками,  а  Ваня
усе мовчав i тiльки грiзно дивився на них.
   Тодi вони випустили на Ваню їхнього найхоробрiшого i найдужчого.
   Перед Ванею став маленький "ухарь-купець", у плисовiй курточцi i  таких
же штанях i блискучих чобiтках.
   Руки в боки, вiн стояв перед Ванею, як  золотий  i  задиристий  пiвник,
готовий до бою.
   Ваня опустив важкi вiдра i вiдчепив вiд них коромисло.
   Я тiльки побачив, як знялась курява, а що там робилось у тiй курявi, не
видно було. Якийсь вихор, повний тупотiння, ударiв i хекання.
   Потiм курява розвiялась, i я побачив... одного Ваню з коромислом.
   Волошенят не було.
   Тiльки десь я почув плаксивий крик: "Оy ши пий цой да!", "Оy  ой  спуни
луй нене!"
   Ваня знову зачепив вiдра за коромисло, i ми пiшли додому. Ваня,  гордий
з перемоги, а я з Ванi, мого справжнього, а не в казцi, Iвана-богатиря.

   XV

   Ми  переїхали  жити  в  село  Чорногорiвку,  в  кiлометрах  восьми  вiд
Званiвки, де жила бабуся.
   Одного разу вона посварилася з своєю дочкою i вирiшила  пiшки  пiти  до
свого сина (мого батька), щоб жити у нього. Але вона знала  дорогу  тiльки
до Радивонiвки, що була мiж Званiвкою i Чорногорiвкою.
   Бабуся    помолилась    своєму    улюбленому     святому     (здається,
Миколi-угоднику), щоб вiн допомiг їй зустрiти таку людину, яка знає дорогу
до мого батька i проводить її до нього.
   Бабуся була релiгiйна фанатичка.
   I от якась могутня i владна сила потягла мене в поле.
   Я бiжу по чорнiй й пахучiй рiллi (спробуй по нiй побiгти,  дядьки  тобi
за це ребра поламають).
   Бiжу i бiжу все по прямiй лiнiї, навпростець до Радивонiвки,  а  теплий
квiтневий вiтер напинав й полоще мою червону без пояса сорочку.
   Добiгаю до греблi через Бахмутку i бачу: з Радивонiвки iде моя бабуся.
   Я взяв її за руку i привiв до батька.
   Я дуже любив свого братика Олега i часто брав  його  собi  на  плечi  i
ходив з ним гуляти в поле за село.
   Але ходив не по рiллi.
   I от Олежик захворiв на вiспу.
   Перед тим йому зробили прищеплення вiспи, але передтермiн був короткий,
i Олежик захворiв.
   Вiн лежав весь  у  виразках,  опухлий  i  терплячий.  Вiспинок  вiн  не
роздирав нiгтями, хоч йому жахливо свербiло i мучило його.
   Раз вiн попросив у мене напитися води. На табуретцi стояв майже  повний
стакан. Я дав його братиковi.
   Вiн, не одриваючи губ од стакана, випив i гiрко скривився:
   - Кисло!
   В стаканi був уксус.
   Я подумав, що отруїв братика, i серце моє захололо вiд жаху.
   Але все обiйшлося благополучно.
   Менi було вже дванадцять рокiв.
   Село було дике i страшне.
   Один бiдняк украв у однiєї  жiнки  кофту  i  пiвпляшки  горiлки,  i  їх
викопали з землi, куди вiн їх заховав.
   Як страшно його били! Лопатою, її округлим  i  широким  гостряком  йому
розрубали голову, i вiн  лежав  весь  закривавлений  i  плескатий...  Його
товкли ногами, били важкими чобiтьми в боки i  в  обличчя,  а  вiн  тiльки
тяжко стогнав та охкав... А потiм мертво замовк.
   Я, щоб допомогти батьковi, носив сiльську  (з  правлiння)  переписку  в
село за горою. Йти було далеко, а особливо тим селом, яке  було  довге  до
безкiнечностi.
   Тодi мене в полi заставала гроза. Я дуже боявся блискавки,  що  вбивала
людей у полi, i панiчно метався по дорозi, коли  надi  мною  грiм  багряно
розривав грiзнi хмари...
   А потiм гроза проходила, i сонце заливало мою душу.
   У помiщика ми, маленькi хлопчики, за гривеник у день обкопували  дерева
в саду та оббирали гусiнь з дерев i  обрiзали  сухi  гiлочки  ножицями  на
довгiй палицi.
   Помiщик, низенький, гостроносий i пихатий, iнодi сходив  з  гори  своєї
величi i розмовляв з нами. Вiн питав мене про батька.
   Я сказав йому, що мiй батько  не  тiльки  писарем  може  бути,  що  вiн
працював i будiвничим, i маркшейдером, що вiн знає всi  закони  напам'ять,
який номер i од якого числа. А помiщик, похитуючись передi мною на  носках
своїх лакованих чобiт, процiдив крiзь зуби:
   - Видно сову по полету, какова она.
   Я мовчав.
   Що я мiг сказати цьому пустоголовому виродку, коли вiн менi не вiрив.
   I от почалася холера.
   В селi запахло дезинфекцiєю, бiлi плями вапна були розляпанi скрiзь.
   Куркулi повели агiтацiю, що лiкарi й тi,  хто  їм  допомагає,  отруюють
народ.
   Особливо один  куркуль,  що  за  щось  по-звiрячому  ненавидiв  батька,
нацькував на нього темних людей за те, що батько дуже  активно  боровся  з
холерою i роз'яснював людям,  що  треба  робити,  щоб  не  захворiти  цiєю
страшною хворобою.
   Дочка цього куркуля  була  дуже  вредна,  дражнилася,  показувала  менi
язика, i я за це кинув у неї крем'яшком, яким ми гралися на призьбi.
   Вона розплакалася i побiгла жалiтися батьковi.
   I от вибiгав цей розлючений i бородатий бугай i женеться за мною.
   Я бiжу швидко, але не можу ще швидше, бо у мене млiють од жаху ноги.  А
за мною важко гупають чоботища Куркуля, i земля хитається пiдi мною...
   Але куркуль мене не наздогнав...
   Якось вiн показував  своїх  коней  управителевi  економiї  (Кам'янський
зрошувальний участок). Той у бiлому костюмi й такiй  же  шляпi  приїхав  у
фаетонi з дружиною.
   Важко з нього вилiз i, заклавши руки за  спину,  гладкий  i  мовчазний,
дивився,  як  куркуль  перед  ним  i  бiднотою,  що  зiйшлась  подивитись,
хизувався своїми чорними, як ворони, з  тугою,  блискучою  шкiрою  баскими
кiньми.
   Дивився управитель, дивились люди, але очi у них дивились по-рiзному.
   В управителя в очах - панська поблажливiсть, а в людей - сум i гнiв...
   Раз я пiшов на подвiр'я нашого сусiди. Його  син,  уже  парубок,  гарно
ставився до мене, i я з ним по-дитячому дружив.
   Я стояв у дворi, а вiн недалеко вiд мене розкрутив у себе  над  головою
кийка, а вiн вирвався з його рук...
   Я iнстинктивно нахилив голову, i смерть страшно джикнула надi мною... А
сусiдня, з iншого боку, дiвчинка Оксана чарувала мою маленьку  душу  своїм
задуманим лицем i чорними бровами.
   Я любив її.
   Звичайно, моя любов була наївна i чиста, як роса на травах у  зорi,  як
тьохкання соловейка в кущах, коли вiє солодкий вiтер свiтання.
   Потiм, коли я вже вчився в сiльськогосподарськiй школi при Кам'янському
зрошувальному участку, я часто зустрiчав її, коли  чергував  на  фермi,  а
вона там працювала, i потiм мене чарувала її горда краса.
   Але я їй нiчого i не сказав.

   XVI

   У своїх родичiв, Сидора Сосюри i його дружини, тьотi Галi, я цiле  лiто
робив на гарманi. За це я одержав на кiнець лiта пуд борошна.
   Борошно я продав на базарi за 75 копiйок i за цi грошi купив квиток  на
право навчання до нашої 2-класної Мiнiстерської школи, в якiй  треба  було
вчитись п'ять рокiв.
   Але мене прийняли до третього вiддiлення, а не до  першого,  бо  батько
мене пiдготував до нього, ще коли вiн учителював по селах Донбасу. Я  став
учнем.
   I це для мене було таке щастя, таке щастя!
   Коли нам задавали уроки, наприклад, по iсторiї "от сюда - до сюда",  то
мене не задовольняло читати "до сюда", а я читав далi. Мене  цiкавило,  що
далi... Взагалi я дуже багато чиїав маленьким.
   Я вже полюбив бронзовi образи "Iлiади", "Одiссеї" 1, плакав над "Кубком
Шiллера", захоплювався Зейдлiцом i Уландом2  у  перекладах  Жуковського  i
Лєрмонтова, ну i, звичайно, заливав сльозами сторiнки "Кобзаря" Шевченка.
   Казки Пушкiна мене чарували, як i "Демон" Лєрмонтова,  i  це  поряд  iз
"сищиком" i "Пещерою Лейхтвейса" та "Индейскими вождями"...
   Тiльки ясно, що в моїй головi цiєї мiшанини, що  я  запоєм  ковтав,  не
було.
   Мов якась чарiвна рука все дбайливо i нiжно розкладала в моїй  душi  по
поличках, а непотрiб викидала, i моя душа все росла,  росла,  i  її  крила
поволi обростали орлиним пiр'ям, крила знань i фантазiї.
   У нас у школi раз на тиждень був спiльний урок спiвiв, якi нам викладав
(теорiю i практику) завiдуватель школи Василь Мефодiйович Крючко. На цьому
уроцi завжди були присутнi учнi 3-го, 4-го, 5-го вiддiлень.
   Ми часто спiвали патрiотичних пiсень i особливо:
   Ген, славяне! Еще наша речь свободно льется, пока наше верно серце  для
народа бьется!
   Там, у цiй пiснi, е слова:
   Пока люди все на свете превратятся в гномов!
   Василь Мефодiйович спитав, звертаючись до учнiв усiх трьох вiддiлень (я
тодi був у третьому):
   - Кто мне скажет, что такое гномы?
   Всi мовчали.
   Тодi я пiдняв руку.
   - Ну, Сосюра! Я сказав:
   - Карлик.
   А вже в четвертому вiддiленнi, коли Василь Мефодiйович бiля дошки довiв
другий випадок рiвностi трикутникiв, задаючи на урок на другий  день,  вiн
раптом спитав:
   - А кто мне сейчас докажет эту теорему?
   Всi мовчали.
   Тодi я простяг руку.
   - Ну, Сосюра!
   Я вийшов iз-за парти i слово в  слово,  як  Василь  Мефодiйович,  довiв
теорему.
   Вiн казав учням про мене: "Сосюра блестяще владеет литературным русским
языком, но он любит иногда задавать такие идиотские вопросы,  что  у  меня
просто уши вянут".
   А я дiйсно iнодi задавав йому запитання, тiльки у  Василя  Мефодiйовича
вуха в'янули не вiд сорому за мене, а за себе. Бо вiн не мiг вiдповiсти на
мої запитання, як колись моя мама, коли я п'ятирiчним  хлопчиком  питав  у
неї: "Почему Бог создал человека таким непрочным?"
   Ванi вже не було. I я сам носив воду додому.
   Але у нас не було бичовки.
   Менi соромно просити бичовки у людей, i я зимою на льоду, що  наплыв  i
замерз од розлитої води, в  маминiй  теплiй  кофтинi  й  великих  на  мене
батькових чоботях стою бiля колодязя i мовчки мерзну.
   I от пiдходить гладка i рум'яна тепло одягнена багатiйка. Вона дивиться
на мене i, спiвчутливо хитаючи головою, тягне воду й каже:
   - Бiдна дитянка! Як вона замерзла! Вже ручки й губенята посинiли!
   Витягла воду й пiшла.
   А ось пiдходить бiдна жiнка.
   Вона мовчки витягне води, спершу наллє менi, а потiм собi й пiде, свята
й повна сяйва для мого  маленького  дитячого  серця,  жiнка-тру  жениця  з
великої лiтери.
   А таких мiльйони.
   Потiм уже, на фронтах громадянської вiйни,  ми  йдемо,  пiсля  тифу,  в
обозi, худi, виснаженi, жовтi й голоднi.
   Йдемо через село.
   А бiля ворiт стоять гладкi куркулихи й, склавши хрестом руки  на  своїх
високих, повних сала й молока грудях, спiвчутливо хитають своїми свинячими
головами.
   А хлiба дадуть?
   - Давай бiлизну!
   А де її вiзьмеш тодi, бiлизну, коли ми її давно промiняли на хлiб.
   А бiдна жiнка мовчки винесе нам з останнього  буханку  хлiба,  а  то  й
нагодує кислим молоком iз мамалигою.
   Святi й прекраснi жiнки нашого народу!
   Вони мовчки робили своє святе дiло.
   А куркулихи не жiнки нашого народу. То потвора без душi, якi  не  мають
нiякiсiнького права зватися людьми.
   Василь Костянтинiв, що потiм, у  вiйну,  був  добровiльцем  батальйонiв
смертi, менi подобався. Красивий, чорнобривий i  хоробрий,  вiн  був  дуже
сильний i запальний.
   Менi тiльки не подобалось, що вiн такий жорстокий.
   Я бачив, як Василь з волоськими хлопцями (сам вiн теж волох) убивали на
глинищi бiля Дiнця собаку.
   Вони це робили радiсно i завзято, а Василь аж гарчав од насолоди,  коли
забивав ломакою гостру кiстку собацi у залите кров'ю око...
   I був ще на селi один Василь Костянтинiв з могучим басом. Вiн  з  усiєї
сили бив себе кирпичиною в свої груди, що гули, як орган,  i  доiсторичний
крик його, мабуть, долiтав  од  нашої  хати  до  заводу.  Вiн  потiм  став
червоногвардiйцем i тримав себе героєм.
   Ми часто купалися на Дiнцi, майже жили водяним життям.
   Особливо ми любили купатися в гарячiй водi, що текла з заводських  труб
пiд землею i виходила на береги Бiлої (що впадала в Дiнець) i Дiнця.
   Нам подобалось iз гарячої води (Бiла, коли пiдходила до Дiнця,  ставала
гарячою од гарячої води з заводу) запливати в холоднi зеленi й швидкi води
Дiнця. Все тiло наше кололо  безлiччю  голок  вiд  раптового  переходу  од
гарячого до холодного.
   Дiнець. Рiка мого золотого дитинства. Ти вiчно в менi, в  моїх  золотих
згадках про тебе, про солодке й гiрке, що  переснилося  i  одснилося  моїм
карим i сумним очам, душi моїй тривожнiй...

   XVII

   Ми йшли на гору од Дiнця.
   Юзефович, мiй шкiльний товариш, iшов останнiм за мною  iз  твердим,  як
залiзо, сучком iз держалном, виламаним iз грубенької дошки.
   Нечутно наблизившись до мене, вiн з усiєї сили рiзонув мене тим  сучком
у лiву половину голови, за вухом.
   Голова моя якось легко закрутилась, i я упав, нi, не упав, а земля сама
до мене пiдлетiла i чомусь з правого боку, як стiна... I я лiг на неї,  як
на теплу, уютну i м'яку подушку.
   Я лежав, мабуть, не довго, бо не бачив, як тiкав "бочонок".
   - Чого ж ви стоїте? - крикнув я до хлопцiв, але всi розгублено мовчали,
а Нестор, теж шкiльний товариш, тiльки знизав плечима.
   Потiм у школi, коли я узнав, звiдки людина вiдчуває,  що  вона  стоїть,
сидить чи лежить, я зрозумiв, що удар Юзефовича на  мить  порушив  у  мене
рiдину в полукружних каналах середнього вуха. Кiстка черепа  за  вухом  не
трiснула, а трохи вгнулася i здавила слуховий нерв.
   Я став глухим на лiве вухо, i з того  часу  у  мене  в  лiвiй  половинi
голови вiчний шум, як розвiяний дзвiн, який то слабне, то дужчає.
   "Бочонка" я таки спiймав на тiм же Дiнцi i  важкими  грудками  засохлої
землi загнав у капусник.
   Удари гулко гупали по ньому, а вiн, як хижа кiшка,  вишкiрившiї  гострi
зуби, стрибав по вогкiй землi i нiяк  не  мiг  прорватися  до  мене  крiзь
гнiвний град грудок завбiльшки з дитячу голову.

   XVIII

   Ми переходили через ярок, що бiля кладовища, повз яке  нам  треба  було
йти.
   Було ще темно, i снiг пiд нашими маленькими ногами так гостро i холодiю
скрипiв...
   Раптом до нас метнулися двi великi чорнi тiнi.
   - Давай грошi!
   Ми плачемо, не даємо, а вони, вищi за нас у пiвтора раза,  здавили  нас
своїми важкими, залiзними руками. Той, що обшукував мене, сказав:
   - Я всi не заберу.
   Але вiн забрав усi мої нещаснi мiдяки,  i  я  нiколи  не  забуду  хижої
куркульської руки в правiй кишенi моїх штанцiв, що розчепiрила там пальцi,
а потiм люто й переможно  стиснулась  в  кулак  з  моїм  нахристославленим
гонораром.
   Ну, ясно, що це були куркульськi мордатi буцiвки, бо дiти бiдних  людей
нiколи б на таке дiло не пiшли.
   Наша сучка народила багато цуценят i здохла. Цуценятка були слiпенькi й
безпорадно вовтузились бiля мертвої матерi, а потiм почали  подихати  одне
за одним.
   Менi було важко дивитись на їх муки, i я взяв їх уже  трьох  (бо  решта
повмирала) в корзинку i понiс на кручу над Дiнцем, щоб вiдтiля (круча була
дуже  висока)  покидати  їх  униз,  а  вони  долетять  до  землi  i  зразу
повбиваються.
   Дурний, я зовсiм забув, що внизу було гнойовище!..
   Була нiч, темна й  жорстока  нiч,  коли  я,  маленький,  пiд  донецьким
вiтром, з городу вийшов на кручу.
   Я поставив бiля  себе  корзину  i  з  плачем  витяг  iз  неї  тепленьке
цуценятко, що теж плакало й тпкалось мокрим  i  холодним  носиком  менi  в
руку.
   I в чорнiй вiтрянiй тьмi я, з серцем, що розривалося од жалостi, високо
розмахнувся над головою цуценятком i шпурнув його вниз...
   Воно десь там, у глухiй тьмi, м'яко i  страшно  гупнулось  об  землю  i
почало кричати...
   Я думав, що воно зразу вмре, а воно кричить...
   Решти цуценяток я бiльше не кидав вниз, а схопив корзину з ними й побiг
навкруги кручi на крики мого маленького братика...

   XIX

   Осiннiй ярмарок на вигонi за селом, море фарб i  кольорiв,  вигукiв,  i
все це райдужно рухається концентричними хвилями.
   Пахне борщем i ковбасою, що тут же, пiд полотняними  напиналами,  їдять
заклопотанi люди.
   Бiля коней, що вихваляють чорнi бiлозубi цигани, поважно ходять  дядьки
з виглядом знавцiв i цьвохкають батiжками,  що  тримають  за  пужално,  їх
жилавi й натрудженi руки, руки степових  богатирiв.  I  тут  же,  в  цьому
барвистому i рiзноголосому гомонi, грають  у  рулетку  люди,  забувшiї  од
звiрячої жадоби навiть про епiлептика, що лежить пiд  столом  з  рулеткою.
Його щоки то кругло i туго надимаються, вiн дихає страшно i важко,  а  над
ним його "ближнi" гризуться, як вовки, за нещаснi копiйки, забувши,  що  у
них пiд ногами стогне i мучиться  людина  в  епiлептичному  припадку.  Ми,
хлопчики, часто крутили на грошi балки каруселi, i од цього крутилися люди
на дерев'яному конi. А за це один раз задурно  катались  на  каруселi  пiд
мотив пiснi:
   Где-то ласточки песня слышна, ветерочек траву чуть колышет.
   А з балаганiв повибiгали  "на  раут"  мандрiвнi  артисти  i  закликають
публiку.
   Хазяїн звiринця на очах у всiх встромляє в рот слизьку й холодну голову
удава, строката лiана якого обвилась  йому  круг  шиї,  пояса  i  звивисто
збiгає до нiт.
   Я купив за п'ятак квиток i зайшов у звiринець. Менi було 12-13 лiт, а я
заранi, не глянувши на напис, узнавав кожного дикого бранця,  моїх  давнiх
знайомих по Майн Рiду 1 i Густаву Емару.
   Особливо  менi  сподобались  мавпи  i  мавпенята,  що,  незважаючи   на
присутнiсть публiки, меланхолiйно займалися  пристойними  i  непристойними
справами.
   Був пiзнiй вечiр, коли  я,  покинувши  звiринця,  повертався  до  своєї
рiдної хворостянки, що  ще  й  досi  менi  сниться,  хоч  менi  вже  майже
шiстдесят два роки.
   Я навчився ходити на руках, як ярмарковi гiмнасти.
   Спочатку це довго не виходило, i я часто звозив до кровi собi вилицi  й
щоки об землю.
   Але я уперто  продовжував  i  таки  навчився.  Тодi  не  було  на  селi
iнструкторiв фiзкультури. Я не  знав  мiри  i  зводив  важкi  каменюки  на
витягненiй руцi, а особливо коли ходив на  руках,  то  неправильно  дихав,
власне, зовсiм затримував дихання. А потiм, бо менi набридло  ждать,  поки
одхлине кров од голови, пiдстрибував i  всiм  витягненим  тiлом  бився  об
землю пiдошвами, вiд чого весь стрясався, як од грому... I це не раз i  не
два...
   I от одного разу, коли я читав дiдусевi "Вершника без голови" 2 (сам  я
був без голови з тим стрибанням i ходiнням на руках!), у мене в серцi щось
порвалося, неначе  лопнула  туго  натягнена  нитка...  Я  захлинувся...  i
продовжував далi читати. Через небагато днiв, якось прийшовши iз школи,  я
потягнувся до полицi з книжками,  що  була  прибита  на  стiнi  вище  моєї
голови, i вiдчув, так страшно  вiдчув,  що  все  менi  в  грудях  поповзло
вниз... I весь я, як пучок туго натягнених  струн,  почав  надиматися  усе
дужче i дужче i, не витримавши цiєї муки, з  плачем  вибiг  на  вулицю  i,
пiдiймаючи руки до  зоряного  неба,  ненавмисно  торкнувся  серця...  Воно
билося швидко, швидко.
   Я пiшов до Трохима  Iвановича,  нашого  вiчно  молодого  з  гiгантським
досвiдом  фельдшера,  що  мiг  дати  сто  очкiв  наперед   першому-лiпшому
докторовi з дипломом, хоч вiн i без диплома.
   Вiн вислухав моє серце i сказав:
   - Что же ты так поздно пришел? У тебя больное сердце.

   XX

   На горi заводський посьолок, а пiд горою содовий  завод  i  наше  село.
Вузька i каламутна рiчка Бiла одрiзняє нас од заводу. Вона тече в  Дiнець,
що срiбним поясом  лине  повз  димний  гай  заводських  труб  i  замрiяних
селянських хатин. А  за  заводом  станцiя.  Залiзниця  лежить  пiд  горою,
золотою пiдковою протинав село i зникає за  синiми  вiтряками.  А  по  нiй
вiчно дзвонять i хитаються червонi змiї поїздiв, i видно, як пiд колесами,
на стиках, ритмiчно вгинаються рейки i шпали.
   Ми чiпляємось на ходу, i за нами ганяються кондуктори.
   Багато хлопчикiв лишило свої голови i ноги на кривавих i димних  рейках
нашої залiзницi...
   Але це не спиняло iнших.  I  було  героїзмом  зiскочити  з  потягу,  що
скажено мчить з гори до заводу, або лягти мiж рейками  i  шпалами,  а  над
тобою громово пролiтає потяг i  смертно  дзвенить  ланцюгами...  Його  вже
нема, десь далеко цокотять його колеса, а ти  не  пiдводиш  голови...  Все
здається, що потяг летить над тобою, i повна грому твоя душа...
   А спробуйте ви пройти по однiй рейцi од будки до будки або стрибнути  з
високої верби в Дiнець, ударитись головою об затоплений човен  i  лишитись
живим...
   Вiчно дзвонить завод, кричать паровози, шумить за Дiнцем лiс, i  летять
у димнiй синявi вагончики за Дiнець i на далекi шахти.
   А вночi, коли вийдеш на  гору,  далеко  внизу  ти  побачиш,  мов  яркий
дiамант, повний гулу й електрики завод i смутнi каганцi села. Це наше село
Третя Рота. Як я люблю тебе, моє бiдне замурзане село з вузенькими вiкнами
й долiвками з глини, рушниками й вродливими  дiвчатами!..  Твої  пiснi,  й
гармонi, й парубкiв... Такi села є тiльки в тебе, моя могутня Україно, мiй
цвiте чарiвний i нiжний! Моє дихання й очi снять тобою... Твiй синiй вiтер
i золотi вечiрнi верби, твої мiсячнi ночi у дзвонi солов'їв i  поцiлункiв,
з довгими тiнями яворiв...
   Третя Рота...
   Спiває телефон у полях, i по стовбовiй дорозi  летять  ївто,  а  в  них
сидять люди, в шубах i синiх окулярах.
   Обдертi й замурзанi, ми вибiгаємо дивитись на  них,  за  ними  женуться
нашi крики й собаки... Авто хрипко i страшно кричить, i од його крику конi
злякано несуть дядькiв у бiдних свитинах, з суворими i  засмаглими  лицями
пiд золотими брилями...
   Це - мої дядьки, це - моя Україна...
   Яке щастя, що я - українець, що  я  син  моєї  прекрасної  i  трагiчної
нацiї!

   XXI

   В кiнцi Красної вулицi, бiля волоха Арифея й пивної Гавриленка, громада
збудувала маленьку, неогороджену хворостянку бабi Цибульчисi, за землю.
   Вона, як догорiла свiчка, вiчно лежала на печi,  вiдкiля  виглядало  її
зморщене, як вiск i земля, лице.
   Люди приносили їй окрайцi хлiба й воду.
   Одного разу вода лишилася не випитою й хлiб не з'їденим. На печi лежало
маленьке й висохле тiло з запалими й плескатими очима й загостреним смертю
носом.
   Чужi люди обмили й поховали самотню i неогороджену любов'ю, як тином її
хворостянка, бабусю.
   Ми стали жити в цiй хворостянцi. Нас було десять душ;  батько,  мати  й
вiсiм душ дiтей - три хлопцi i п'ять дiвчат.
   Колись ми гарно жили, але батько дуже любив горiлку, - i ми стали  жити
погано. Мати вiчно бiгала за ним, щоб вiн не пропив грошей, - i ми  росли,
як трава, в брудi й сонцi - вiчно голоднi й немитi.
   Обдертi, ми покотом спали на своїй одежi, у снi мочилися на нiй i жили,
як мавпи...
   Вночi приходив вiчно п'яний батько, i хату заливав  горiлчаний  дух,  i
плач, i лайки матерi... А батько в туманi алкоголю не бачив  нiчого  i  на
голоднi докори матерi вiдповiдав:
   - Бог даст день, бог даст пищу.
   У нього було вузьке татарське лице, опуклi  карi  очi,  орлиний  нiс  з
чулими  й  тонкими  нiздрями,  довгi  козацькi  вуса  i  безвольне   нiжне
пiдборiддя, бороди не було, а пiд нижньою яркою i повною губою  рiс  кущик
волосся - буланжа. Пальцi в нього були жовтi вiд махорки, i  задуманi  очi
завжди дивились униз.
   Вiн ходив трохи зiгнуто в чоботях  i  сорочцi,  пiдперезанiй  мотузком,
любив спiвати  сумних  українських  пiсень  i  писав  вiршi.  Говорив  вiн
росiйською мовою. Це був феномен i жертва того часу. Вiн п'яти рокiв  став
школярем i на колiнах у вчителя  рiшав  завдання.  Потiм,  у  штейгерськiй
школi,  вiн,   першокласник,   готував   до   випуску   своїх   товаришiв,
третьокласникiв. Тодi вiн був тонким юнаком з натхненними свiтлими очима.
   Як тяжко пригадувати цi днi, коли за вiкнами стогне  завiрюха,  кричать
авто, i в димi мiських цигарок, крiзь сльози споминiв, мерехтить  смугляве
личико задуманого хлопчика на дерев'яних  коньках,  закручених  цурками  й
мотузками...
   Менi вже тридцять рокiв, у мене два сини, i один  страшно  подiбний  до
мене.  Я  дивлюсь  на  нього,  на  його  рученята  й  капризнi  губи...  i
непереможно встає бажання ще раз прожити, хоч у споминах, своє  життя  над
золотим Дiнцем, у шумi тихих верб i  осик,  у  янтарному  цвiтi  акацiй  i
дзвонах, церковних дзвонах,  тепер  чужих,  а  колись  таких  мiстичних  i
рiдних.
   О моя Третя Рота... Твiй вiтер тепло й ласкаво б'є в моє лице, я  плачу
вiд любовi й музики, що не вернувся до  твоїх  кривеньких  тинiв,  далеких
яблунь i моєї молодостi.
   Моя смуглява й темноока мати варить борщ i  проклинає  свою  долю.  Ми,
замурзанi i обдертi, бiгаємо круг неї, нам  хочеться  їсти,  мii  з  ранку
нiчого не їли, i, щоб не так  хотiлося  їсти,  довго  спали...  Та  це  не
помагає,  i  ми  мордуємо  матiр  своїми  голодними   крикамп.   А   вона,
заклопотана, у бруднiй спiдницi, б'є нас, худеньких своїх катiв, i витирає
полою злi сльози.
   Ми рано навчилися знати все. П'янi сцени, повнi плачу й лайки,  зробили
нас нервовими i вразливими старичками з не по лiтах розумними й печальними
очима.
   Кругом жили щасливi люди. Сусiдськi дiти були гарно одягненi,  купували
на ярмарках ляльки, цукерки, i вони весело дивилися на свiт. А ми, в брудi
й холодi, були подiбнi до картоплi, що блiдо цвiте  в  темних  i  холодних
погребах.
   А поруч, у пивнiй, пiд  ногами  п'яних  робiтникiв  гримiла  пiдлога  i
одчайдушний голос виводив:
   Получил получку я, веселись, душа  моя.  Веселись,  душа  и  тело,  вся
получка пролетела.
   Пиво й сльози лилися рiкою, i золотою рiкою ц.-iивли у безвiсть  смутнi
огнi над селом i над димом  заводу.  I  крiзь  дим  вони  здавались  очима
печальних матерiв, що плачуть над пропащою долею своїх дiтей.
   Ранками владно кричав гудок на заводi, йому хрипко вiдповiдали гудки на
шахтах, i сiрою низкою тяглися робiтники з клунками своєю вiчною  дорогою.
А ми, дiтвора, зимою грали  в  ковiньки,  розбивали  носи  на  сковзалках,
весною пускали в мутних ручаях качки з окуги, лiтом цiлi днi проводили  на
Дiнцi, а восени рвали багряний  i  солодкий  глiд  у  золотих  балках  над
"чавункою".
   Iнодi повз вiкон гримiло весiлля, i розлiталася  холодна  осiння  грязь
цiд ногами жiнок, що зухвало танцювали, тримаючи в однiй  руцi  заквiтчану
курку. Попереду завжди йшов гармонiст, кучерявий i  п'яний,  за  ним  iшли
бояри, перев'язанi рушниками, й молодi. Бiгла дiтвора i в  грязi  боролась
за конфети, що їм щедро розкидали родичi молодих.
   А iнодi пропливали похороннi юрби з попом у золотих ризах, ридав хор, i
голосили тi, що йшли за гробом. А з ними завжди йшов Лук'ян-дурачок,  який
не пропускав нiколи жодних похорон. Зачувши дзвони по мертвому, вiн  кидав
роботу й несамовито бiг провести ще одного гостя в царство тишини.  Чомусь
вiн любив вбирати хрестики, видурював їх у дiтей, а то й просто  зривав  а
шиї разом iз шнурком. До кожного вiн приставав з своїм нудним i вiчним:
   - Дай х'єстика.
   Маленький  i  кремезний,  з  жилавими  босими  ногами  й   затуманеними
божевiллям очима, вiн тихо й покiрно йшов за траурним походом.
   А ночами на цвинтарi можна було чути ридання другого дурачка,  високого
Ананiя. Щоночi вiн ходив на могилу своєї матерi й далеко по глухих вулицях
скорботно й монотонно лунало:
   - Ой мамо, мамо...
   Худий i тонкий, вiн ходив по селу i щось бурмотiв про смерть i  пожари.
Його мутнi очi завжди дивились трохи вгору, i  гостра  руда  борода  сумно
хиталась пiд незрозумiле бурмотiння.
   Ларька й Федька Горошенята  ходили  зi  мною  на  смiтники  заводського
магазину. Цiлими  днями  копались  у  брудi,  шукаючи  солодких  ягiдок  i
кольорових папiрцiв. Нам тiльки  снилося  прекрасне  життя  iнших,  що  не
мрiють про м'ясо й гарну одежу. У них i  ляльки,  i  теплi  кiмнати,  вони
щоранку п'ють молоко з солодкими булочками, а ми, як цуценята, копаємось у
багнi й чужих недоїдках.
   Я страшенно полюбив книжки. Вони менi давали той свiт, у якому одмовила
доля. Я плавав з капiтаном  Немо  на  пiдводному  човнi,  був  в'язнем  на
повiтряному кораблi божевiльного вченого, ганявся за  злочинцями  з  Натом
Пiнкертоном 1, був пiд землею i в зоряних свiтах, полював на  iндiянiв  на
далекому заходi i в тропiчних лiсах гойдався на лiанах над мутними водами,
повними алiгаторiв i невiдомих тварин. У нас не було книжок, i я просив їх
у знайомих, а то й зовсiм чужих людей, яких я зустрiчав на вулицi й питав:
   - Дядя! У вас нет сыщиков?
   Однi смiялись з мене й проганяли, а другi звертали на мене увагу,  i  я
годинами на жорстокому морозi стояв бiля  їх  ворiт  (соромився  зайти  до
хати), поки вони вийдуть, щоб перемiнити книжку.
   Але вреднi дiти бруднили й рвали  книжки  так,  що  не  можна  було  їх
повернути, i тодi хлопцi мене за це били. Вони мене били на кожнiй вулицi,
так що менi не можна було нiкуди  й  пiти.  Пам'ятаю,  була  холера,  i  я
надiйно думав:
   - Хоч би вже вони всi повмирали. Тодi б мене нiхто не бив.
   I раз один парубок, що я  не  повернув  йому  книжок,  спiймав  мене  з
хлопцями на Дiнцi. Втекти я не  мiг  i  покiрно  спинився  перед  мордатим
велетнем з кулаками в мою голову.
   - Ну, чортове цуценя, тепер держись. Я тобi  покажу,  як  не  повертати
чужих книжок.
   I вiн замахнувся надi мною страшним волохатим кулаком.
   Але я одскочив убiк i почав гаряче переконувати його, що мене не  треба
бити, що не винний я, маючи таких вредних братiв i сестер, що  рвуть  чужi
книжки. Я дуже люблю їх, вони для мене краще всього,  вони  для  мене  все
життя, й мене не можна бити.
   Менi було ж дванадцять рокiв, але я так натхненно й переконуюче говорив
i як крем яшками грав чужоземними словами, я говорив так палко, що парубок
тiльки здивовано розводив руками:
   - От так голова.. Оi голова... А я, смуглявий горобець, стояв перед ним
i чекав на свою долю.
   Тут же був один хлопець, що мовчки слухав нас. I, коли я  замовк,  вiн,
блiдий од гнiву, пiдiйшов до мого ката, взяв його за петельки так, що  той
почорнiв од спиненої кровi, i вдарив його всiм тiлом об тин:
   - Доки ти будеш мучити цю дитину?
   Хлопцi їх розняли. Але цей парубок бiльше мене  не  чiпав.  Вiн  навiть
запросив мене до себе i дав ще книжок.
   Лiтом я тiкав у поле i в травi, що пахучо шумiла надi мною, забував над
книжкою все в чарах нових свiтiв i пригод.
   Про мою любов до книжок узнав завiдуючий заводської  бiблiотеки  Сергiй
Лукич Зубiв i почав давати менi даром читати  книжки.  Як  сон  були  менi
Третя Рота й порожнiй  живiт.  Книжки  замiнили  менi  товаришiв  i  ласку
матерi, вони влили новi барви в мою душу, i вона зацвiла  ярко  i  любовно
пiд сяйвом звiльненої думки. Вони дали менi  крила  й  майбутнє,  розкрила
менi огненнi простори, повнi золота й кровi... Краса й сила  одкрили  менi
своє лице i обiйми. А коли я вперше побачив живi картини в кiно, де на тлi
чарiвної музики проходило перед очима те, що треба викликати  силою  уяви,
коли читаєш книжку, я  так  намозолив  очi  господинi  iлюзiону,  що  вона
дозволила менi безплатно ходити на  картини.  Звичайно,  моїми  улюбленими
були Аста Нiльсен 2 i Максимов 3. Макс Лiндер 4 доводив мене до судорог  у
животi.
   I от почала рости тоска. В кiно я ще дужче вiдчував те розкiшне  життя,
яким живуть iншi, вибранi, щасливi, яким я нiколи не буду жити,  до  якого
нiколи менi не долетiти, хоч у мене й є крила, але крила фантазiї, на яких
справдi не можна злетiти навiть на стрiху нашої хворостянки.
   I коли бархатнi акорди невiдомої музики заливають темний зал  iлюзiону,
я плачу незадоволеними й колючими сльозами так,  що  вiд  них  стає  мокре
пiдборiддя й мої дитячi губи. Як птиця з поламаними крилами вовтузиться  у
власнiй кровi й нiколи, нiколи не полетить у синi й чудеснi свiти,  так  i
я, маленька й нещасна точечка в  безжальному  й  жадному  свiтi,  сидiв  у
темнiй залi i плакав над загубленою радiстю.
   На шумних ярмарках ми з Федькою Горохом крали житняки й яблука. Там, де
кричать: "И так - питак, и на выбор питак", я нахилявся над рядом i  робив
вигляд, що вибираю, а сам крiзь розставленi ноги (коли крамар  обернеться)
подавав Федьцi, що стояв позад мене, украдену ляльку i тихо одходив.
   Але потiм я кинув красти, бо в цьому  не  бачив  нiякої  радостi,  крiм
перспективи ходити з одбитими печiнками.  Я  дуже  любив  собак,  кiшок  i
коней. Одного разу хлопцi спiймали сучку,  що  водила  тiчок  по  городах,
прив'язали її до тину i почали вбивати. Били вони її тоненькими дубцями  i
тiльки мучили її. I я, повний невимовної сили, весь  у  сльозах,  розiгнав
хлопцiв, одв'язав бiдну собачку i пустив її на волю.
   Я любив ходити на гнойовище над Дiнцем, куди приходили  подихати  конi.
Вони рiдко й хрипко зiтхали, судорожно сiпали ногами, їм смертно  тремтiла
облiзла й мокра шкiра, i вони довго i тоскно простягали  шию  в  синяву  й
свiтло до холодних осiннiх зiр.
   А потiм з них здирали шкiру, i собаки й галки робили своє  дiло  на  їх
димних од кровi тiлах.

   XXII

   Вчитель Василь Мефодiйович Крючко, з добрим теплим лицем  i  задушевним
голосом, був особливим вчителем. Вiн горiв своєю роботою,  любив  нас,  як
своїх дiтей, а ми за це неможливо шумiли й  на  перервах  пiдiймали  такий
пил, що лице Василя  Мефодiйовича  плавало  в  ньому,  наче  одiрване  вiд
тулуба, i скорбно кахикало, дивлячись на нас докiрливими й мутними очима.
   Вiн нiколи не бив нас, i тiльки раз боляче сiпнув мене за вухо, коли  я
об фанерну перегородку до вчительської вдарив свого товариша.  Спокiйно  й
терпляче робив вiн своє непомiтне й велике дiло. До кожного  вiн  пiдходив
iндивiдуально i рiзними чарiвними ключами одмикав нашi душi.
   Я був першим учнем, хоч i нiколи не вчив урокiв.  Просто  така  в  мене
була пам'ять.
   В одному класi зi мною вчилася дiвчинка Лiза, вона давала менi  пирiжки
i довго дивилася на мене, наче хотiла щось сказати i нiяк не могла.
   А я по темних кутках плакав од муки, що не можу сказати  їй,  як  я  її
люблю, що лице її, в райдузi  золотого  волосся,  з  синiми  й  печальними
очима, щоночi менi сниться, що цiлi днi ходжу, як у снi, повний нею.
   I в свiтанковiм трепетi моєї закоханої душi звучало:
   Милая, знаешь ли,
   вновь видел тебя я во сне.
   В сердце проснулась любовь,
   ты улыбалася мне.

   Где-то, в далеких лугах,
   ветер вздохнул обо мне...
   Степь поживала в слезах,
   ты размечталась во сне...

   Ты улыбалась, любя,
   помня о нашей весне...
   Благословляя тебя,
   был я весь день, как во сне.
   А. Белый_

   1

   Була весна, i ми з  Лiзою  пiшли  за  станцiю  готуватися  до  iспитiв.
Звичайно, в пiдручники ми й не заглядали, але я нiяк не мiг  сказати  Лiзi
про любов. Я тiльки незграбно йшов за нею, дивився на неї, як на святу,  i
молився на її золоту потилицю. Од неї вiяло таким щастям i ароматом, що  я
захлинався, коли говорив, вiдчував, що кров розiрве моє лице, але  не  мiг
сказати їй про свою таємницю. Ми ходили у свiтлi й шумi, я дивився  на  її
нiжнi рухи, як вона томно  повертала  своє  лице  й  поправляла  непокiрне
волосся, що вiтер жартiвливо розгортав на її рожевих i [голубих]  скронях.
Коли ми поверталися в село, хлопцi кричали менi:
   - Куди це ти її водив?.. Лiза вiдповiдала:
   - Не он, а я его водила.
   I дiйсно, я спотикався i йшов за нею з блаженними, повними слiз  очима,
менi хотiлося, щоб нiколи не було села i  цих  противних  хлопцiв,  щоб  я
вiчно йшов за Лiзою, дивився на її нiжнi  рухи  й  молився  на  її  золоту
потилицю. Моя любов була, як квiтка в росi, що п'яно хитається в янтарному
полi, й молиться на зорю, i плаче багряними сльозами зорi од щастя.
   Моя душа подiбна була до амфори, i я обережно ходив, щоб не розплескати
своєї радостi.
   Була якась насолода в тому, що я  мовчу,  хоч  i  знав  я,  як  щасливо
засiяють синi й коханi очi, бо часто, коли ми бавились, ми, мов  навмисне,
притулялись одне до одного i з розширеними очима, блiдi й щасливi, слухали
тепло й жагу наших тiл.
   Тiльки тепер я вiд Лiзиної подруги узнав, що вона мене любила.
   За вiкном синя вечiрня печаль, i заплакане лице моєї молодостi дивиться
в шибки... Мiж нами тiльки скло... Ось я встану, вiзьму Лiзу  за  тремтячу
руку i скажу їй про свою любов, загляну в блiде  восторжене  лице,  i  мої
губи вiдчують солоне тепло щасливих слiз...  Я  глибоко  вдихатиму  дороге
дихання... i питиму з заплаканих вiй сльози - росу першої любовi.
   Та не скло мiж мною i моєю  молодiстю,  а  довгi  огненнi  роки,  повнi
любовi й смертi. Iнодi образи встають перед мене,  i  прокляте  марево  їх
затуляє од мене синi й далекi очi моєї першої любовi.
   Дзвонить годинник, одбиває хвилини, що вже нiколи не повернуться, чорнi
вказiвки не покрутяться  назад  крiзь  кров  i  снiг  мого  минулого,  щоб
наблизити до мене розширенi й коханi очi.
   За вiкном риплять кроки перехожих, i плаче моя молодiсть.

   XXIII

   Пухка її срiбна зима в холодi багряних зiр i далекого сонця  рипiла  на
вулицях Третьої Роти, коли ми з батьком їхали шукати щастя на  Полтавщину.
Недалеко вiд Черкас, бiля мiстечка Мошни, в сосновому бору жив  наш  родич
Микола Уваров. Вiн був лiсовим iнженером, i батько хотiв  знайти  в  нього
працю.
   Недалеко вiд Черкас нас висадили з вагона, бо ми їхали "зайцями".  Була
нiч. Стомлений батько лiг i  заснув  бiля  станцiйного  буфету,  прямо  на
паркетi. До нього пiдiйшов жандармський офiцер i носком блискучого  чобота
вдарив його в бiк.
   - Вставай!
   Батько встав. Лице йому налилося кров'ю вiд несподiваної образи.
   - Вы должны вежливо сказать, что здесь спать нельзя. Но как  вы  смеете
бить  человека  ногою  в  бок?  Неужели  вы  только  для  этого   получили
образование и считаетесь интеллигентным человеком?
   I марно йому офiцiант злякано шепотiв на вухо, що "он  тебя  засадит  в
тюрьму", батько не звернув на це уваги i  так  одчитав  жандарма,  що  той
почав вибачатись, купив нам квитка до Черкас i на прощання  гаряче  тиснув
батьковi руку.
   З Черкас ми йшли шумним бором тридцять верст до Уварова.
   I колiї ми ввiйшли у великий бiлий будинок, Уваров, високий, стрункий i
чорнявий, закричав на батька:
   - Ты чего здесь?
   - Я - муж Антонины Дмитриевны Локотош.
   Лице Уварова одразу стало привiтним, i вiн простягнув батьковi руку.
   Я попав у дiйсний рай. Море книжок i цукерок.  Дiти  Уварова  були,  як
квiти, безжурнi й щасливi. У них був репетитор, розкiшнi кiмнати й  багато
розваг. Вони грали на пiанiно, грали в шахи i вчили мене танцювати. Але  я
був незграбний i нiяковий. Я тiльки читав i марив.
   Ми ходили на полювання, каталися на коньках, i менi здавалося, що це  я
сню солодким i дивним сном. Що ось я вигляну з-пiд одiяла i почую голодний
плач братiв i лайки матерi, що буде  холодно  вдягатися,  i  в  запорошенi
вiкна  гляне  вороже  сонце,  i  блакитнi  шибки  заллються  шумом  нового
голодного дня.
   Батьковi стало скучно жити в лiсi, i знову знайомi труби нашого  заводу
задимiли надi мною.
   Знову потяглись кошмарнi ночi, повнi докорiв матерi, горiлчаного духу i
голодних слiз у душнiй i тiснiй хворостянцi.
   Я почав ходити на щебiнь.
   Ще не сходило сонце, i замiсть гудкiв спiвали  пiвнi,  й  холодна  зоря
тiльки займалася над селом, як мати будила мене, i я  йшов  туди,  де  над
"чавункою" i гулом поїздiв гримiло камiння пiд ударами сотень молоткiв, де
нам видавали на  снiданок  iржавi  оселедцi,  i  важка  тачка  з  камiнням
натирала мої руки до кривавих пухирiв.
   На щебенi робило багато дiвчат, i  часто  пiсля  роботи  пiд  холодними
зорями  в  шумi  трав  i  молодої  кровi  вони  кликали  мене  ночувати  в
половниках, повних золотої соломи й мiсячного промiння.
   До ранку ми вовтузились i  нарештi  засинали  з  блiдими  й  стомленими
обличчями й схрещеними ногами.
   А потiм знову гримiло камiння, в пилу метушилися нашi химернi  тiнi,  а
повз каменярень пролiтали поїзди, i я замрiяно дивився  на  дiвчат,  що  в
шумних вагонах з пiснями пролiтали мимо i кричали менi:
   - Чорнявий, поїдем з нами.
   Червонощокi й чорнобривi, з неначе налитими  сонцем  рожевими  литками,
вишневогубi, вони димно летiли в даль, i їх повнi голоси  нагадували  менi
про рум'янi степи, привiтний шум гаїв  i  кохання  пiд  зоряним  оксамитом
неба. Часто я не витримував важкої i монотонної працi, кидав її i йшов  до
своїх книжок i мрiй. А мене хлопцi проводжали маршем,  б'ючи  молотками  в
лопати й цеберки.
   Вечорами в заводському садку грав оркестр, i ми ходили туди на гуляння,
ковтали пил i залицялися до дiвчат на головнiй алеї.
   Та менi не подобалося без толку ходити в пилу i дивитися на однi й тi ж
лиця. Я йшов на станцiю, де шум верб над Дiнцем говорив  менi  бiльш,  нiж
роблено веселi обличчя в садку, що нагадували менi  недокурок,  i  обридлi
розмови про давно обридлi речi.
   Позаду гримiв залитий електрикою завод, i огнi  зiр  зливалися  з  його
огнями. А надi мною мрiйно хиталися верби, i мiсяць  чiпляв  на  їх  вiтах
срiбне павутиння.
   На серединi Дiнця одиноко чорнiли човни з закоханими парочками,  смутно
долiтав дзвiн гiтари i поцiлункiв. Або  гармонiя  ридала  й  жалiлася  над
спокiйним свiчадом рiки.
   На тiм боцi шумiв i хитався лiс, i теплi далекi зiрницi  мерехтiли  над
ним.
   Ясно й щасливо було над рiкою. Дивитись би так  без  кiнця  й  краю  на
iзумруди далеких зiр у водi й на небi i вiдчувати  себе  щасливою  часткою
яркого й коханого свiту.
   А потiм я йшов на печальний каганець у вiкнi  нашої  хворостянки  i  до
ранку сидiв у сiнях над книжкою,  де  пригоди  й  любов  у  середньовiчних
мiстах або в жагучих пустелях Африки брали мене в свiй чарiвний  полон,  i
дiйснiсть химерно переплiталася з мрiями так, що менi здавалося  сном  моє
дiйсне життя, що  я  зовсiм  не  в  хворостянцi,  а  в  розкiшному  палацi
володарiв Iндiї або в шумi тайги шукаю скарби невiдомого народу.

   XXIV

   Сашко Гавриленко торгував у пивнiй i часто на лавочцi  розповiдав  менi
про бахмутських повiй, викидайлiв i бандерш, про веселi гулянки,  "котiв",
артисток i вино, що ллється рiкою у дзвонi чарок в далеких золотих мiстах.
   Я йому грав на гiтарi й писав любовнi листи  до  волошок.  Вiн  не  мiг
ходити, i в нього були милицi. Вся сила з нiг  перейшла  йому  до  рук,  i
нiхто не мiг вирватись iз жахних обценькiв його пальцiв.
   В теплi янтарнi вечори  вiн  плакав  i  спiвав  про  зрадливе  життя  й
циганок, про зорi над тихим Доном, буйну козацьку волю i  сльози  дiвчини,
що "полюбила козаченька, при мiсяцi  стоя".  I  якось  не  в'язалось  його
цвiркання крiзь зуби, "розмови про доми розпусти i  вульгарнi  частушки  з
невимовним сумом його нахиленого обличчя i сльозами, що тоскно котилися по
його щоках i падали на брудну, залиту пивом пiдлогу.
   Пiсля роботи до пивної збиралися хлопцi, i знову  гримiла  пiдлога  пiд
буйними молодими ногами.
   Потiм хлопцi билися за дiвчат поляками з тинiв  i  кизиловими  палками,
провалювали один одному голови, ламали ребра i пороли животи ножами.
   Животи зашивали, засихали рани на головах, зросталися ребра, i  недавнi
вороги, неначе нiчого не було, знову пили вiчнi  могоричi,  цiлув.ались  i
п'яно запевняли один одного в вiчнiй дружбi.
   Був там Юхим Кричун, високий, русявий i довгорукий, з  синiми  наївними
очима й дитячою усмiшкою немов намальованих повнокровних губ. Його наїхала
узвозна вагонетка в кар'єрi i майже розплескала його. Вiн вийшов з лiкарнi
косим i подiбним до конверта, такий вiн був плескатий i тонкий.  Та  скоро
вiн зовсiм одужав i перестав косити очима. Одного разу йому дуже  хотiлося
курити. Саме Гавриленко кинув великого недокурка,  i  його  хотiв  схопити
Заяць, якому теж дуже  хотiлося  курити.  Та  не  встиг  вiн  добiгти,  як
недокурок опинився в довгiй руцi Юхима.
   - Вiддай.
   - Одскоч.
   I Юхим почав щасливо з насолодою засмагатися. Розлютований Заяць  хотiв
видерти  недокурок  iз  залiзних  рук  синьоокого  велетня,  але  йому  не
пощастило, i вiн почав бити Юхима. Та це все одно що бити в залiзний  мур.
Юхим навiть i не поворухнувся. Вiн спокiйно стояв i курив, доки  Заяць  не
захекався. Тодi вiн плюнув на огонь недокурка i роздавив його ногою.
   - Ну, а тепер я покажу, як у нас б'ють.
   Дивлюсь, а його кулак уже гуде бiля  нашої  хати.  Вiн  ударив  бiдного
Зайця тiльки один раз, i той опинився на землi  з  повним  ротом  кровi  й
вибитих зубiв.
   Його одливали водою.
   Та Кричун був дитиною в порiвняннi з  Серьогою  Дюжкою,  Дюжкою,  якого
боялося все село.
   Коли вiн бився, так не висмикував коляк з тинiв, а схопить тин - i нема
тина, схопить ворота - i нема ворiт. А коли вiн зiб'є  ворога  з  нiг,  то
бере його обома руками за штани й пiджак i б'є об землю.
   Раз я iду по "чавунцi". Дивлюсь, а бiля будки  багато  людей.  Пiдходжу
ближче, i, о жах, наш непереможний Серьога лежить весь мокрий  i  побитий.
Вiн був п'яний, i один чоловiк збив його з нiг кизиловою палкою.
   У Серьоги було два брати. Вони робили на заводi i були по сажню зросту.
Вони вночi  прийшли  до  хати  того,  що  побив  Серьогу,  i  почали  його
викликати.
   Це був чоловiк хоробрий i винахiдливий. Вiн  узяв  велику  макiтру,  i,
тримаючи її перед лицем, одчинив дверi. Вiд граду камiння  вiд  макiтри  в
його руках лишилося тiльки денце.
   Старий Гавриленко робив у кар'єрi i  дуже  любив  випивати.  Вiн  часто
танцював пiд акомпанемент моєї гiтари доти, доки  мої  пальцi  одмовлялися
торкатися струн, i завжди перетанцьовував мене.
   Наш сусiд, волох Арифей, посварився з ним, але вiн був  слабосильний  i
помстився Гавриленковi так.
   Була пiзня осiнь, i на дворi стояли великi калюжi.
   Гавриленко просить у Арифея четвертак  на  горiлку,  але  той  згодився
поставити пiвпляшки, коли Гавриленко скупається в калюжi.
   I Гавриленко згодився.
   Вiн пiшов i сiв до пояса в калюжу.
   Арифей стоїть на сухому, танцює од радостi й кричить:
   - Пiрнай з головою. Гавриленко пiрнув.
   - Пiрнай ще.
   Тричi кричав Арифей, i тричi пiрнав у  калюжу  старий  Гавриленко.  Так
помстився Арифей.
   А Гавриленко випив i другого дня, мов  нiчого  не  було,  пiшов  ламати
крейду.

   XXV

   Дядько Кирило Науменко, чоловiк моєї тiтки Гашi Холоденко, моєї тiтки в
третiх, був спокiйний i мовчазний труженик. Вiн багато рокiв  працював  на
заводi, але мав i клаптик землi. Наймитiв у нього не  було.  Замiсть  них,
фактично як наймити, день i нiч працювали його сини Ягор i Улян.
   Удян вiчно щось майстрував на подвiр'ї або в хатi, i я нiколи не бачив,
щоб його руки не були чимось зайнятi.
   Такий був i Ягор.
   Вiн прекрасно, з солов'їно-мрiйним захватом спiвав:
   "По синим волнам океана" Зейдлiца в  генiальному  перекладi  Лєрмонтова
(або, здається, Гете в перекладi невiдомого автора):

   Оружьем на солнце сверкая,
   под звуки лихих трубачей,
   по улицам пыль поднимая,
   проходил полк гусар-усачей.

   У нього була повна скриня книжок, якi я всi перечитав.
   Вiн був добрий i задушевний. Не одмовляв  менi  в  них.  Особливо  менi
сподобалась одна книжка про розбiйникiв i їхня пiсня:
   Я твой, когда заря востока
   моря златит.
   Я твой, когда сапфир потока
   луна сребрит.
   Я твой... (тут я не пам'ятаю все)
   когда пришлец блуждает
   в горах у сивiм туманi...
   I кiнець:
   И в хоре звезд рубиновых мелькает
   мне образ твой.
   Дивно, що пiсня "Оружьем на солнце сверкая":
   А там, чуть подняв занавеску,
   чьих-то пара голубеньких глаз...
   що спiвав Ягор, i кiнець пiснi розбiйникiв були духовним поштовхом  для
шукань мого юнацького серця, коли я закохався втретє,  уже  не  в  сiрi  i
карi, а в голубi очi i так само уявляв їх, як той розбiйник у горах,  коли
в морi зiр за розсуненими моєю уявою стiнами й стелею казарми  її  обличчя
широке, як небо, нахилялося надi мною i теплi й рiднi  губи  до  фiзичного
вiдчуття притулялися до моїх гарячих i жадiбних губ...

   XXVI

   Був липень 1914 року...
   Бiля прохiдної конторки стояло багато  людей  i  тривожно  дивилися  на
вiдозви з чорними великими лiтерами.
   Нiмеччина оголосила нам вiйну.
   Потiм була загальна мобiлiзацiя, закрили казьонки й по  вулицях  ходили
манiфестацiї з портретами царя  i  оркестром,  яким  керував  австрiєць  з
блiдим i печальним лицем.
   Тужливi сцени проводiв  на  фронт,  станцiя,  повна  ридань  i  пiсень,
останнi дзвiнки й не останнi сльози...
   Урочисто ходили полiцаї, всi в чорному, з медалями на грудях.
   Я ще малим, коли дивився на них, так усе почував себе в чомусь винним i
боявся дивитися їм у вiчi.
   Однiєї ночi я  йду  по  вулицi  од  заводу  i  насвистую  якусь  пiсню.
Пiдходить полiцай i каже:
   - Не свисти.
   - Що ж тут такого, що я свистю?
   - А может, ты кого вызываешь.
   Я перестав свистiти.
   Важко ходили цi ворони в срiбних медалях по перону,  залитому  сльозами
матерiв, крутили свої довгi вуса  i,  як  коти,  поглядали  на  осиротiлих
солдаток.
   А десь шумiли  поїзди,  повнi  людей  у  сiрих  шинелях,  одiрваних  од
звичайної працi, з холодними дулами гармат на площадках, i мчали на далекi
смертельнi поля.
   Я поступив в агрономiчну школу бiля станцiї Яма. Зимою  ми  вчилися,  а
лiтом робили в полi й економiї.
   Я був стипендiатом.
   В  маревi  споминiв  встає  обличчя  Сергiя  Васильовича  Смирнова,  що
викладав нам росiйську мову. Вiн, сухий i розумний, усе приходив  до  нас,
коли ми вчили уроки, спостерiгав i записував. З ним же в довгi зимовi ночi
ми спiвали пiсень i росiйських, i наших.
   Ось пливуть обличчя товаришiв з затуманеними пiснею  зiницями,  а  вона
летить в холодному класi, й нам тепло, тепло...
   Україно моя мила, краю пам'ятливий. Там любив я дiвчиноньку,  •  там  я
був щасливий...
   I менi здається, що я вже багато пережив i десь на  чужинi  згадую  мiй
край, мою далеку Україну, печальнi карi очi покинутої дiвчини, i  я  в'яну
од журби з повними слiз гарячими очима...
   А то лечу я "Вниз по Волге-реке, с Нижня  Новгорода"  на  "стружке,  на
снаряженном", де "сорок два молодца удалых сидят".  Всi  веселi,  з  буйно
заломленими шапками в яркiй одежi, в срiбнiй i  золотiй  зброї.  Тiльки  я
один сумую... За ким?.. "Стружок" летить, i десь на синiх хвилях могутньої
рiки  чекають  смерть  i  слава,  десь  кривавi  й  жаднi  губи  персiянки
притиснуться до моїх, але ж чи повернусь я  до  русих  кiс  i  синiх  очей
єдиної, що там десь чекає свого  "буйна  молодца"?..  А  пiсня  летить,  i
хитається рiка, шумлять стародавнi лiси, й крввавий мiсяць зажурено  пливе
над ними... Це - пiсня. А товаришi...
   Ось розбишакуватий Альохiн наливав чорнила на зошит Кривсуновi:
   - Докажи, що це я тобi налив  чорнила.  Ми  всi  смiємось.  А  Кривсун,
високий i кучерявий, тупо дивиться на Альохiна i мовчить.
   Вiн був не тiльки дурний,  але  й  скупий.  Од  батька,  лiсовика,  пiн
привозив повну скриньку  сала.  Скринька  була  чимала  й  не  влазила  до
загальної шафи з вiддiлами для кожного. Й вiн замикав її на великий замок.
   По кутках, щоб пiхто не бачив, вiн наминав своє сало,  а  ми  голодними
вовками дивилися на його слизькi губи й ситi очi.
   Ми порiшили без згоди Кривсуна забрати його сало.  Але  нiяк  не  могли
одiмкнути замок. Скринька була на третьому поверсi, й ми у вiдчинене вiкно
просто скинули її на землю. Вона розбилась, i ми забрали сало.
   Кривсун мовчки дивився, як Альохiн їв його сало. Альохiн навiть говорив
йому про це.
   - Докажи, що я їм твоє сало.
   Де ти зараз, мiй кучерявий дурнику? Чи порозумнiшав ти, чи, може,  твоє
тiло в довгiй кавалерiйськiй шинелi навiки  занесли  снiги  нашої  великої
революцiї?
   Ось залiзнорукий Гнатко з чорним, аж синiм, волоссям i кам'яними рисами
лиця. Вiн дуже боляче б'є мене, щоб я не матюкався, i ми з ним  ходимо  на
кухню ночувати до дiвчат.
   Ось бiлявий i нiжний Вася Демський у рудому й бiдному пiджаку  розчiсує
пальцями своє волосся. Кажуть, його дуже любила дочка помiщика, а  вiн  не
любив її i одружився на простiй дiвчинi з економiї.
   Бурдун Даня, чорнявий, з рисами iндiана, тягне мене по кутках i  таємно
бурмоче:
   - Думал ли  ты,  Володя,  о  бедном  народе?  Как  нам  помочь  бедному
народу?..
   I його темнi й гарячi очi наливалися сльозами од великої муки й любовi.
Його брат, революцiонер, сидiв у в'язницi, i Даня горiв його огнем.
   В селi Званiвцi жила моя бабуся, i я в неї проводив канiкули. Вона була
релiгiйна фанатичка i мала на мене великий вплив.
   Ще малим вона водила мене до церкви. Над головами селян тремтiло марево
од їх дихання, пахло ладаном, холодом i  свiчками.  Я  любив  дивитися  на
стрункi ноги янголiв, обличчя святих i синi горизонти за нпми. Тiльки менi
непрпкмно було молитися боговi й почувати себе його рабом. Вiн тяжко давив
мою душу i нiколи щиро й повно не захоплював мене. Iнодi вночi,  коли  всi
спали, на мене налiтало бажання впасти на колiна  й  довго  молитися,  але
порив зникав, i я засинав без молитви.
   В школi було багато журналiв, i мене захоплювали  патрiотичнi  вiршi  в
них. Я теж почав писати вiршi.
   Сергiй Васильович показав менi, що таке стопи й розмiр.
   Першi мої вiршi були про бога й Русь. Апухтiн\ _i Надсон2 були для мене
недосяжним iдеалом, i мої зошити були повнi їх вiршiв.
   Починав я росiйською мовою.
   Пам'ятаю першi рядки:

   Господь, услышь мои моленья,
   раскаянье мое прими.
   Прости мои ты согрешенья,
   на путь святой благослови.

   Милая родина, многострадальная,
   милая, светлая Русь.
   Я о спасеньи твоем, лучезарная,
   жгуче и жарко молюсь.

   Дитина. Що я мiг i що я знав у той скажений i страшний час?
   В кiнцi навчального року мати написала менi, що батько  захворiв  i  їй
нема чим жити.
   Я мусив покинути школу.
   Батько сухо й гулко кашляв, у нього розширились вени, i вiн уже не  мiг
довго стояти. Вiн швидко дихав, лежав на ряднi й дивувався, чому до  нього
так липнуть мухи. А вони вже почували мертвяка i чорно обсiдали його.
   Спокiйно чекав вiн смертi. Тiльки очi його, великi й свiтлi, були повнi
муки й жаху перед невiдомим. Вiн страшенно схуд i  вже  не  мiг  викашлять
мокроти, вона душила його, i мати виймала з його рота повнi жменi  вонючої
й зеленої слизi.
   Йому ж було тiльки тридцять сiм рокiв, а вiн мусив умерти.
   Вiн давно вже не говiв i казав, що попи дурять народ. Ще  вiн  говорив,
що якби нiмцi нас побили, було б краще, вони дали б нам культуру.
   А ноги йому вже заливала лiмфа, i одна була пухла й синя. Перед  смертю
вiн попросив перевести його на долiвку. Заходило сонце, i ми його  поклали
бiля порога.
   Вiн лежав на спинi i страшно хитав гострими колiнами.
   Починалась агонiя.
   Приїхала бабуся. Вона плакала  дрiбними  старечими  сльозами,  здiймала
догори руки, i я чув крiзь її тонкий плач скорбне й монотонне:
   - Ох Коля, Коля.
   Я побiг за лiкарем, i, коли повертався назад, зустрiв  матiр  i  по  її
блiдому й залитому сльозами обличчю зрозумiв, що батька вже нема.
   Його любили селяни, i за гробом iшло все село.
   Мокрою од слiз землею засипали мого батька.
   Дощi змили на бiлому хрестi сумний напис, а потiм i вiн зогнив разом  з
костями того, хто дав менi гаряче серце й тривожну душу.
   Я почав носити рудий батькiв пiджак i поступив на завод.
   Часто ми їздили з помiчником маркшейдера на шахти,  i  в  задушливих  i
мокрих продольнях робили зйомки для рисункiв.
   Замурзанi шахтьори по колiна в водi ганяли важкi вагончики i з матюками
довбали вугiль. Iнодi з диким свистом коногона пролiтала низка  вагонеток,
i ми притулялися до пiдпорок, щоб не бути роздавленими.
   Сама страшна смерть - це в шахтi. Я не мiг уявити, Як це  можна  умерти
далеко вiд сонця з горами землi на грудях.
   Зiгнено ходили ми i з непривички я стукався головою об "матки".
   А коли клiть скажено виносила нас на поверхню, був уже  вечiр,  i  зорi
холодно й далеко свiтили над землею.

   XXVII

   Кравця Кривов'яза (у нього  дiйсно  були  кривi  в'язи)  проводжали  на
фронт, i його брат запросив мене на прощальний вечiр, тому що в мене  була
гiтара. Вiн сказав, що у них буде одеська артистка.
   Коли я переступив порiг хати Кривов'яза, то побачив дiвчину з червоними
трояндами на щоках, тонкими рисами обличчя i чорними бровами, що як  птиця
влетiли в мою душу, а моє сiмнадцятилiтне серце солодко стислось од холоду
щастя тiльки дивитись на неї.
   Мене закрутив солодкий вир першого кохання.
   Було дуже весело i сумно.
   Мене вразила пiсня:

   Козак вiд'їжджає,
   дiвчино-о-нька плаче.
   Куди вiд'їжджаєш,
   мiй милий козаче!

   А вiн одповiдає:

   Я їду на той пир,
   де роблять на диво
   з кровi супостата
   червонеє пиво.

   I менi здавалось, що це не Кривов'яз їде на фронт, а плаче за мною  моя
перша любов (її звали Докiя, Дуся).
   I з того часу, як прозвучить у менi цей мотив, особливо в  тому  мiсцi,
де "Дiвчино-о-нька  плаче",  одразу  спалахне  мить,  коли  я  блискавично
вiдчував холод щастя першої справжньої любовi.
   Ми грали в фанти. Прийшла i моя черга сподiватися. Я сiв на стiльця,  а
проти мене на стiльцi - Дуся. Нас накрили великим платком. I Дуся  спитала
мене  своїм  грудним,  задушевним  голосом.  У  цiй  солодкiй  i   таємнiй
напiвтьмi, де так чарiвно туманiло її дороге навiки лице.
   - Грешен?
   - Да.
   - Сколько раз согрешил?
   - Десять раз.
   Ми повиннi були поцiлуватися, за грою, десять разiв.  Але  ми  загубили
лiк поцiлункам, доки з нас не стягли платок тi, що нетерпляче чекали своєї
черги.
   Ми домовились другого дня зустрiтись бiля нашої станцiї.
   Дуся жила в Лисичому. Але на побачення вона прийшла з подругою.
   Та це нiчого.
   Я був невимовне щасливий од того, що тiльки дивився на  неї  i  чув  її
голос. Весь свiт сiяв i спiвав для мене.  Коли  ж  попрощалися  i  вона  з
подругою пiшла од мене, весь свiт менi одразу став темний i порожнiй, наче
на мої очi опустилась чорна завiса.
   I часто потiм, пiсля роботи, я ходив у Лисиче, щоб тiльки побачить  її,
тiльки почути, як вона скаже бархатним i коханим голосом, що  полонив  мою
душу: "Володя!.."
   I цього менi було досить.
   I одного разу, коло її дому, на Базарнiй вулицi, я сказав їй:
   - Дуся! Я хочу тебе что-то сказать... Давай отойдем в сторону.
   Ми були не однi.
   Вона, нiби знаючи, що я скажу, трохи повагавшись, одiйшла  зi  мною  за
рiг будинку, де було темно i не було людей.
   I зоряна зимова нiч почула мiй хрипкий од  хвилювання  сiмнадцятилiтнiй
голос:
   - Дуся!.. Я люблю тебя...
   - Ну?!
   Я незграбно взяв її за  плечi,  а  вона  стала  на  дибочки  i  припала
гарячими губами до моїх жадiбних губ...
   Вона мене цiлувала не так, як на фантах, а взасос i з такою сплою, що в
мене аж зуби болiли i крутилася голова од безмежного, як свiт, щастя.
   Три роки я любив її так, як нiколи i нiкого не любив до неї.
   I прийшла нiч, що стала золотим, повним квiтiв i радостi днем.
   Був квiтень 1917 року.
   Надходив Великдень, i Дуся призначила менi побачення бiля церкви,  коли
вона вийде зi сповiдi.
   Я знову був учнем  сiльськогосподарчої  школи,  i  прийшов  у  форменiй
шинелi й кашкетi з золотими граблями, косою й колоссям на нiм.
   Уночi було ще вогко й холодно.
   Ми прийшли на Дусин город. Я зняв шинель i  розiслав  її  на  вогкiй  i
чорнiй землi, i ми з Дусею сiли на неї.
   Я обняв i притулив її до свого серця, захлинаючись од  любовi,  а  вона
почала плакати i благати мене, щоб я  її  не  покинув,  вимагала  клятв  у
вiрностi, що я з радiстю зробив, поклявся їй, як Демон Тамарi.
   Тiльки чому, коли вона плакала, її вiї пiд моїми губами були сухi?..
   Потiм вона спитала:
   - Ты завтра придешь?
   - Нет. У меня болит голова.
   - Все вы такие!..
   Її дiвочий вiнок уже до мене був розтоптаний, хоч вона  мене  запевняла
до митi злиття, що вона нiколи й нiкого до мене не любила.
   Так розбилося моє перше кохання.
   Воно, як вражена жорстоким стрiльцем чайка,  волочило  розбите  гарячим
свинцем закривавлене крило по камiннях i тернах моєї муки i нiяк не  могло
злетiти в небо...
   В нiч, коли розбилось моє кохання золотою голiвкою об  гостре  камiння,
Дуся показала менi дорогу до Дiнця через яр, щоб я не йшов по  вулицi,  де
мене могли б зустрiти лисичанськi хлопцi, що були вiрнi давнiй шахтарськiй
традицiї.
   Вони, коли зустрiнуть чужiя, то, якщо той не поставить могорича, беруть
його за руки й ноги, пiдiймають вище своїх голiв i з  розгону  мiсцем,  що
нижче спини, як трамбовкою, б'ють об залiзну донецьку землю.
   Ну, в людини пiсля цього все  всерединi  пообривається  або  висить  на
волосках, i через недовгий час погребний дзвiн по ньому  холодно  лунає  в
синьому i байдужному небi...
   Iдучи вiд Дусi, з Лисичого, де пахло вугiллям i  юнiстю,  я  по  дорозi
заходив в примiщення нашої станцiї погрiтися пiсля морозної мандрiвки,  бо
одягнений я був не дуже тепло.
   В юрбi людей я часто бачив  смугляву  дiвчину  з  широкими  стегнами  й
повними стрункими ногами.
   Вона крадькома дивилася на мене, а коли  я  оглядався  на  неї,  швидко
повертала голову вбiк, удаючи, що не бачить мене.
   I от прийшло лiто. Осики й верби над Дiнцем у зелених платтях  дивились
у зелене дзеркало вод i мрiяли,  як  дiвчата,  милуючись  своєю  красою  у
чарiвному склi, що вiдбивало їх у хитливiй глибинi.
   Щовечора  ми  ходили  на  станцiю  зустрiчати  пасажирський  поїзд,  що
пiдлiтав до перону з синiми iскрами з-пiд колiс од рейок.
   Рiвно о сьомiй годинi вiн тяжко дихав, вiдпочиваючи  од  шаленого  бiгу
уклоном вiд полустанка Вовчеярiвка до Переїзної, як звали нашу станцiю.
   Раз у юрбi я побачив Дусю, що стояла спиною до мене i  солодко-знайомим
жестом поправляла тонкими пальчиками волосся бiля нiжного й милого  вушка.
Вона обернулася, - i на мене глянула сестра Дусi, що була  дуже  схожа  на
неї.
   Я так любив Дусю, що коли побачу її, враз, як той боягуз од переляку на
фронтi перед тим, як iти в атаку, слабував животом... I це пiсля того,  як
моя мрiя розбилась на скалки, i скалки тi гостро вп'ялися в  серце,  повне
любовi й жалю...
   Провiвши поїзд, ми, заводська i сiльська молодь, iшли до скверу, що був
мiж станцiєю i заводом, i пiд срiбнi  звуки  заводського  оркестру  гуляли
порохливими алеями. Хлопцi  залицялися  до  дiвчат,  а  дiтвора  кидала  в
третяротських красунь реп'яхи, що чiплялися до їх суконь...
   Ми ходили вперед i назад по  головнiй  алеї  двома  довгими  рядами,  i
голови першого ряду були поверненi до голiв другого впродовж алеї.
   Мiй товариш сказав менi:
   - З тобою хоче познайомитись одна  загорянка.  Загорянами  ми  називали
усiх, хто жив у заводському посьолку на горi. Я спитав:
   - А вона красива? Товариш усмiхнувся:
   - Як на чий смак. Та ось вона йде!
   Навпроти йшла та, що часто крадькома поглядала на мене чорними, повними
любовi очима на станцiї. Ми познайомились.
   Її звали Тетяна.
   Поруч iз великим сквером був  маленький  сквер,  куди  майже  нiхто  не
заглядав.
   Ми пiшли з Тетяною в той скверик. Сiли на лавi.
   Довго мовчали.
   I раптом Тетяна млосно i томно упала обличчям менi на груди...
   - Володя!.. Я люблю тебе!..  -  прошепотiла  вона  i  майже  в  нестямi
застигла на моїм плечi...
   Пiзно вночi я проводжав її на гору повз татарських казарм.
   Наближалась гроза, i трави пристрасно i п'яно шумiли од вiтру...
   Блискавицi протинали небо, а серця нашi протинали iншi блискавицi...
   Я не любив Тетяни. Менi тiльки приємно було, що вона мене любить.
   Потiм  на  ганку  її  хати  ми  довго  сидiли.  Цiлувалися  в  сполохах
блискавиць... А  Тетяна,  пахуча  й  розпатлана,  все  не  давалася  менi,
боролася зi мною, закохана й жагуча...
   А потiм гроза вдарила в землю рясними сльозами неба...
   I Тетяна в темних сiнях, гаряче дихаючи менi в лице, сказала:
   - Ти ж не кажи нiкому.
   Ми часто ходили з нею  в  кам'яний  кар'єр  за  посьолком,  i  я  любив
дивитись на покiрну красу Тетяни, залиту морем срiбного сяйва з неба...
   Менi було дивно i солодко-дико, що вона така ж людина, як i я, а я можу
вести її куди захочу i що хочу робити з нею.
   Але моя робота в шахтi не давала менi змоги  допомагати  матерi,  як  я
хотiв, i я вирiшив знову вчитись у сiльськогосподарськiй школi.
   Я сказав про це Тетянi. Вона сумно глянула на мене:
   - Тогда я тебя потеряю.
   Коли я з Дусею гуляв по центральнiй вулицi Лисичого, то за нами  завжди
ходили купками дiвчата, i за спиною я чув їх комплiменти на мою адресу:
   - Хорошенький!..
   - Хорошенький!..
   I менi приємно було це чути. А то у нас на "чавунцi", коло  заводу,  де
ми гуляли по путях до  станцiї,  волоськi  дiвчата  добре  частували  мене
верболозом у вербну недiлю.
   Цим вони виявляли свою симпатiю до мене.  Словом,  я  був  нiчого  собi
хлопець, i навiть сестра Зоя казала, що я красивий.
   I от, коли я гуляв у  садку  кiнотеатру,  що  бiля  шахти  "Дагмара"  в
Лисичому, менi хлопчик передав записку, в якiй було написано, що  зi  мною
хоче познайомитись одна дiвчина.
   Я  подивився,  куди  менi  показав  хлопчик.   У   формi   лисичанської
прогiмназiї назустрiч  менi  йшла  пишна  смуглянка,  справжня  бiблiйська
красуня.
   Ми познайомились.
   Її звали - Юлiя.
   Пiсля кiно я проводив її додому.
   Було вже пiзно. Пiшов дощ. I ми стали пiд козирок базарної будки.
   Я почав її цiлувати.
   А вона якось чудно розтулила губи, так  що  замiсть  поцiлунку  виходив
один свист, i я цiлував тiльки її дихання...
   Я розсердився i покинув її одну нiччю на базарi...
   В кам'янську школу, пiсля канiкул, прийшов чималенький лист од  Юлi,  в
якому вона писала, що "Ваш поцелуй прожег меня насквозь...", "хоть бы гром
неба разразил мою душу...."
   Я думав: i який там поцiлунок, i як вiн її мiг пропалити наскрiзь, коли
його i не було, а був тiльки порожнiй свист...
   Менi неприємно було, що Юля писала свого листа з вiршами Бальмонта 1  i
Сєверянiна 2 на бланках свого батька, що був управителем вугляних складiв.
   I знову Лисиче.
   На вулицi, що звали Камiння, "на камнях" вечорами гуляла молодь,  гуляв
i я.
   Серед юрби я побачив Юлю. Вона була в бiлому, як вишневий сад, платтi i
йшла з подругою.
   Я пiшов їй назустрiч. Юля щось шепнула подрузi, i та зникла в юрбi.
   Ми пiшли за село.
   I от... У мiсячнiм сяйвi лежить на камiннi  розкiшна  Юля  з  великими,
чорними, гiпнотичними очима i од нетерплячки рве бiлими й красивими зубами
лакований хлястик мого кашкета...
   Вся моя душа рветься до неї, а я мов кам'яний стою над нею, дивлюсь  на
годинник на руцi й кажу:
   - Поздно. Мне пора домой.
   А вона не пiдводиться i владно чекає.
   Мене обурювало те, що її очi мали надi  мною  якусь  майже  непереможну
силу.
   Потiм вона менi писала в школу, що я - її мрiя,  i  вона  хоче  з  цiєю
мрiєю "реально столкнуться".
   Але до "столкновения" не дiйшло, бо я не любив її.
   Юля пiдвелася з камiння, вiддала менi кашкета i пiшла  проводжати  мене
за Лисиче, в другий бiк, ближчий до Третьої Роти...
   Коли ми вийшли за село, вона дивилась менi у вiчi сумно-сумно...
   I цей погляд був такий могутнiй, що душа моя  ледве  не  розлучилася  з
моїм тiлом, щоб навiки злитися з її душею...
   Але я стояв як кам'яний.
   Тодi Юля близько-близько пiдiйшла до мене i спитала:
   - Значит, надежды нет?
   I холодно злетiло з моїх байдужих губ:
   - Нет.
   Тодi Юля чорною  тiнню  повернулась  iз  опущеними  плечима  й  руками,
зiгнена i невиновно скорботна пiшла в нiч. Моє серце рвонулося за нею, але
я був мов кам'яний.

   XXVIII

   Ще малим я дуже любив читати рiзнi "декляматори",  художнi  читанки  та
рецензiї на вiршi в додатках до "Нивы" '. Звичайно, я  любив  переписувати
до зошита, а то й просто вивчати напам'ять тi поезiї, що мене захоплювали.
   Я дуже хотiв бути поетом, гадаючи, що поети - це надзвичайнi  люди:  до
них, в ароматнi кiмнати, приходять закоханi й покiрнi жiнки,  неодмiнно  з
жертвенним i тихим коханням, i, звичайно, у цих жiнок синi небеснi  очi  й
золоте волосся... Особливо мене захопив вiрш Дмитрiя Цензора 2:  "Любил  я
женщину с лазурными глазами..."
   Є такi поети, що за своє життя можуть написати один-два чудеснi  вiршi.
Такий i Дмитрiй Цензор.
   Не можу не навести цього вiрша:

   Любил я женщину с лазурными глазми,
   не знал я женщины безмолвней и грустней.
   Загадка нежности меня пленяла в ней
   и грусть покорных глаз с их тихими слезами...

   Покорно, как дитя, пошла она за мной,
   на нежность и любовь ответа не просила...
   И в этом чудилась непонятая сила,
   томившая своей безмолвной тишиной...

   Однажды вечером, под шелест листопада,
   она безропотно ответила: "Прощай..."
   И думал я: "Судьба как будто невзначай сроднила нас...
   Прости. Так суждено. Так надо".

   И жадно я искал... И много, много раз
   любовь была как сон, как призрак, как вериги...
   И женские сердца я изучал, как книги,
   но позабыть не мог печаль покорных глаз.

   Когда мне больно жить, мне хочется сначала
   молитвенно прильнуть к душе ее простой.
   Ведь я не знал тогда, что нежной красотой
   цвела ее любовь и жертвенно молчала.

   Чому менi сподобався цей вiрш?
   Менi здається, з двох причин. Тут намальовано образ iдеальної для  мене
жiнки (така дружина була в поета Фофанова3). По-друге,  я  сам  в  якихось
глибинах своєї iндивiдуальностi подiбний до Дмитрiя  Цензора,  власне,  до
того  Дон-Жуана  4,  яким  би  хотiв  бути  Дмитрiй  Цензор,  бо  я  тепер
переконався, що поети завжди  брешуть  i  гiперболiзують  або  гарне,  або
погане в людинi.
   Колись я ворожив на оракула (не смiйтеся, мої  любi  читачi,  я  ж  був
дурний, маленький - дванадцять  рокiв)  пшеничною  зернинкою,  i  менi  на
запитання: "Кто меня будет любить?" - показано: "Женщины".
   Значить, психологiчна пiдготовка, хоч i на мiстичному грунтi, -  але  я
певний, що цьому були вiдповiднi психофiзiологiчнi  причини  в  формуваннi
моєї iндивiдуальностi.
   Може, тому, що я ще маленьким жив у мiстi i звуковi й  зоровi  вражiння
одклалися таємними й солодкими шарами в моїй пiдсвiдомостi, я завжди мрiяв
жагуче про мiсто: там контрасти,  там  рух,  там  нiжнiсть  i  жорстокiсть
переплелися в такiй могутнiй гармонiї, що вона,  як  магнiт,  тягнула  мою
уяву в далекi, широкi, повнi пригод i кохання мiста.  Я  ж  жив  у  глухiй
провiнцiї пiд вiчним гуркотом заводу i криками поїздiв, що пролiтали крiзь
наше село, особливо увечерi, коли пасажирськi  вагони  ярко  i  огненно  з
веселими й невiдомими людьми все  летiли  туди,  в  невiдомi  й  прекраснi
мiста, а за ними гналася моя маленька душа, як руде єсенiн
   ське жереб'я, й тепер ретроспективно, крiзь смiшнi й наївнi сльози,  що
заливають мої очi, звучать менi слова поета:
   Милый, милый, смешной дуралей!
   Ну куда он, куда он .гонится.? 5
   Але жереб'я стало великим поетом  України,  воно  наздогнало  залiзного
коня i злилося з ним у шаленому руховi в Прийдешнє.
   Писали вiршi й мiй дiд, i мiй батько (українською й росiйською мовами),
я теж почав писати вiршi, не тому тiльки, що  писали  їх  мiй  дiд  i  мiй
батько, а й тому, що взагалi люди можуть бути поетами, а я не можу. Що  це
значить?
   Колись до нас на ярмарок приїхали акробати. Вони в балаганi  ходили  на
руках, я захоплено дивився на них i думав, вони ж ходять на руках, а  вони
такi ж люди, як i я. Значить, i я навчуся ходити на руках.
   I я навчився ходити на руках.
   Правда, я позвозив собi скронi до кровi, мало не вибив правого ока, але
навчився. Хлопцi з мене смiялися, били мене, а я не звертав на них уваги й
почував себе героєм.
   Одного разу, коли я (чотирнадцять рокiв) писав першого свого вiрша,  то
у мене було таке  iдiотське  обличчя,  що  бабуся,  проходячи  повз  мене,
сказала: "Брось писать стихи, а то ты сойдешь с ума".
   Я перелякався й покинув писати вiршi.
   Але коли почалася iмперiалiстична вiйна, злива  патрiотичних  вiршiв  у
тодiшнiх журналах захопила й закрутила мене.
   Я остаточно порiшив бути поетом.
   В якiйсь книзi я прочитав: "Какой же он поэт, ведь у  него  нет  еще  и
сорока  стихотворений!"  1  я  подумав,  що  коли  в  мене   буде   "сорок
стихотворений", я стану справжнiм поетом.
   Взагалi, люди певного вiку починають писати вiршi, коли закохуються,  я
ж почав писати вiршi на релiгiйному грунтi.
   Єсенiн 6 був пiд великим впливом свого релiгiйного дiда, а  я  -  своєї
релiгiйної бабусi.
   Взагалi, я хотiв бути ченцем.
   Ось мiй перший вiрш (я почав писати росiйською мовою тому, що вчився  в
росiйськiй школi й читав дуже багато росiйських книжок):

   Господь, услышь мои моленья,
   раскаянье мое прими,
   прости мои ты согрешенья,
   на путь святой благослови.

   Я [ж] хотiв бути святим, як "Iоан Кронштадтський", творами якого я, мiж
iншим, захоплювався i через те не любив читати Толстого 7.
   А ось про вiйну:

   Друг друга люди бьют и режут,
   забыли, что придет пора,
   прорвется грешной жизни нить,
   и все их грешные дела
   придется богу рассудить.

   Коли я писав вiршi, то думав, що вони генiальнi i  кожний  вiрш  коштує
десять тисяч карбованцiв...
   А це про колективну творчiсть.  I  знов-таки  про  ярмарок  i  балаган.
Мандрiвнi артисти завжди спiвали в балаганi:

   Живо, живо! Подай пару пива!
   Подай поскорей, чтоб было веселей!..

   А в нас, коли хто нап'ється, хлопцi казали: "Що?! Нагазувався?"
   У нас був содовий завод, де доводилося  працювати  в  хлорi:  там  дуже
важно, i робiтник мiг витримувати тiльки двi години, - пiсля цього його за
ноги майже в нестямi витягали на повiтря.
   Вiд цього й пiшло (щодо п'яних): "нагазувався".
   Тодi я придумав, власне,  переробив  "Живо,  живо  подай  пару  пива!":
"Живо, сразу! Подай пару газу, подай поскорей, чтоб было веселей".  I  всi
почали спiвати.
   Коли ж я говорив хлопцям, що це видумав я, -  вони  не  вiрили  менi  i
навiть били мене, вважаючи, що це їхнє:
   "созданное тобою уже не принадлежит тебе".
   Я дуже любив чигати  [про]  сищикiв:  Ната  Пiнкертона,  Нiка  Картера,
Шерлока Холмса8, Пата Конера, Етель Кiнг, Арсена Люпена i т. д.
   Взагалi я дуже любив читати про пригоди i зовсiм не любив поезiї.  Коли
йде опис природи, то я перегортав цi сторiнки й читав далi:  мене  цiкавив
розвиток дiї - "що далi..."

   XXIX

   Ще коли я працював учнем в маркшейдерському бюро нашого заводу, я  нiяк
не мiг навiть на роботi не мрiяти про мою любов до Дусi. Вона так i стояла
завжди перед моїми очима. Гiпноз кохання!
   Одного разу я так замрiявся, уявляючи  лице  моєї  першої  любовi,  що,
забувши про все на свiтi, подув на волосинку,  щоб  диханням  здути  її  з
рейсфедера, якого я тримав над розкритим планом виробок шахти, який  треба
було перенести на кальку.
   I, о жах, я видув не тiльки волосинку, але й  туш,  що  чорно  й  густо
розбризкала план.
   Розвал, наш начальник, почервонiв, як гребiнь пiвня, i крикнув на мене:
"Болван!"
   Я спокiйно пiдiйшов до  вiшалки,  зняв  свого  пiджака  i,  одягаючись,
сказав:
   - Я сюди прийшов не для того, щоб бути попихачем.
   I пiшов за рощотом.
   Товаришi менi кажуть, що скоро мобiлiзацiя мого року i мене заберуть на
вiйну, але я не слухав їх.
   Управитель заводу Вульфiус гарно до мене ставився i покликав до себе.
   - Что же вы, Володя, как нежная девица. Я позвонил Розвалу, и он  перед
вами извинится. Идите наверх. Розвал з усмiшкою подивився на мене:
   - Ну что, Володя, давайте помиримся.
   - Давайте.
   Але я не заробляв собi навiть i на чоботи  i  замiсть  помагати  матерi
сидiв у неї на шиї.
   Я взяв вiдпуск i поїхав знову до тiєї школи, де я вчився.
   Управитель  Григорiй  Павлович  Фiалковський  сказав,  що  мене  можуть
прийняти тiльки до першого класу через конкурсний iспит.
   Я ж одним iз кращих учнiв перейшов до другого класу, i от - iспит.
   Виходу не було, i я згодився.
   Iспит я витримав, але на медичнiй комiсiї в мене знайшли  анемiю,  i  я
мусив їхати додому.
   Я порiшив iти на вiйну добровольцем. Мати  мене  благословила,  товариш
дав грошей на дорогу до вiйськового начальника.
   На однiй станцiї мене зустрiв шкiльний товариш Жорж Науменко i  порадив
пiти до заводського лiкаря. Може, в мене нема анемiї, i тодi мене приймуть
до школи.
   З посвiдченням, що в мене нема анемiї, я приїхав до школи.
   Управитель глянув на мене.
   - Сколько заплатили? Я нiчого не сказав.
   - Но ваше место занято кандидатом, и мы не можем вас принять.
   - Я готов жить в сторожке, лишь бы учиться. Вы же знаете,  что  у  меня
умер отец, и  единственная  надежда  помочь  матери  -  это  кончить  ваше
училише.
   - Хорошо. Я поставлю ваш вопрос на педагогическом совете.
   Я трохи не збожеволiв, поки йшла нарада. Нарештi виходить управитель.
   - Вы приняты, но будете учиться на свой счет и не должны болеть.
   Це все одно що мене не прийняли, бо ще коли був  живий  батько,  я  був
стипендiатом. А як же тепер?..
   Я пiшов у завод до Вульфiуса, i вiн, нiмець, зовсiм чужа  менi  людина,
згодився платити за мене. Вiн знав, що я пишу вiршi, але коли я казав йому
ще на заводi, що хочу вчитися, вiн радив менi робити це i казав:
   - Лучше быть хорошим агрономом, чем плохим поэтом.
   I я знову став учнем. Та весь час боявся, що захворiю i мене  виключать
iз школи.
   Менi навiть так i снилось, що я хворий i мушу їхати додому. Я  ридав  у
снi. I на ранок товаришi мене питали:
   - Чого ти плакав, Володя?
   I за кiлька день до рiздвяних канiкул я не витримав вiчної  тривоги,  й
коли о шостiй годинi задзвонили на роботу, я не мiг пiдвестись.
   Я захворiв.
   Приходить управитель.
   Його ненависнi свинячi в кривавих жилках очi глузливо глянули на мене:
   - А вы ж обещали не болеть. Я мовчав.
   Що я мiг сказати цьому кату, од якого залежало моє життя.
   Ми його продражнйли "Плюшкiн" 1. Весною  пiд  час  робiт  i  лiтом  вiн
стежив за нами в бiнокль iз балкона, збирав iржавi гвiздки  i  клав  їх  у
кишеню свого снiжно-бiлого пiджака.
   Свого сина Павлика вiн заставляв збирати такi гвiздки i платив йому  по
копiйцi за дюжину.
   Вiн часто приходив i дивився, як  ми  працюєм.  Були  такi  хлопцi,  що
гарячкове копали, коли був управитель, а коли його не  було,  вони  зовсiм
нiчого не робили. А я робив i спочивав, чи  був  управитель,  чи  його  не
було.
   I хлопцiв, що тiльки на його очах робили, вiн хвалив, а мене лаяв.
   А кругом шумiла посадка з шовковиць i диких маслин, i я часто писав там
вiршi.
   Управитель глузував з мене:
   - Вот вы, Сосюра, поэт. Почему бы вам не написать про поросят. Это  так
поэтично.

   XXX

   На заводському майданi грозово  лунали  мiтинги,  охриплi  агiтатори  в
хрестах кулеметних стрiчок закликали до червоних лав, але робiтники  сумно
й нiяково стояли й мало хто йшов до смертникiв революцiї.
   I чого їм  iти,  коли  в  заводському  магазинi  пшоно,  м'ясо  й  олiя
продаються по цiнах мирного  часу,  наприклад,  хлiбина  на  вiсiм  фунтiв
коштувала 18 к., а коли чого не  було  в  магазинi,  то  робiтникам  зверх
звичайної платнi видавали грошi на цi речi по пiнах ринку.
   Завод належав чужоземцям, i директор Теплiц знав, що робив.
   Тiльки окремi герої йшли до червоної гвардiї.
   Я приїжджав на один день додому i узнав,  що  учнi  штейгерської  школи
скинули свого управителя, несправедливу i вредну людину.
   Ну, думаю, коли вони це зробили, так i ми це можемо зробити.
   Я пiшов  до  латиша,  комiсара  станцiї  Яма,  розказав  йому  все  про
управителя i що я хочу зробити так, щоб його скинули.
   Вiн порадив менi зв'язатися з робiтниками економiї, а  коли  справа  не
вийде, то вiн сам її докiнчить. I запропонував менi органiзувати  в  школi
гурток соцiалiстичної iнтелiгенцiї.
   Коли я прийшов до  школи,  гнiв  зовсiм  вибив  з  моєї  голови  пораду
комiсара.  Я  тiльки  зговорився  з  кiлькома  товаришами,   якi   обiцяли
пiдтримать мене, взяв дзвiнок i почав дзвонити на збори.
   Всi бiжать i питають, у чiм рiч.
   - Зараз узнаєте, - кричу я i ще дужче калатаю дзвоником.
   Зiбралися всi учнi.
   - Кличте управителя, - владно кажу я, i хлопцi побiгли за ним.
   Управитель прийшов у парадному мундирi, блiдий i спокiйний.
   Я вийшов i став перед ним.
   - Товарищ  Фиалковский.  От  лица  всех  присутствующих  предлагаю  вам
удалиться из школы, иначе вы провалитесь, и провалитесь с треском.
   Раптом чую позаду:
   - Мы тебя не уполномачивали.
   Я обернувся i дивлюсь на  тих,  що  обiцяли  мене  пiдтримати,  а  вони
опустили голови i мовчать. Пам'ятаю з них Ваню Шарапова i Степана Кащеєва.
   Од гнiву кров так бурно менi прилила до голови, що, здавалося, її напор
проб'є моє тiм'я i тугим фонтаном ударить в стелю.
   - Тогда я говорю от себя  лично.  В  вас  с  молоком  матери  всосалось
сознание рабов, и у вас язык исчез при виде блестящих пуговиц  и  зеленого
мундира нашего мучителя. - Обертаюсь до управителя. -  Помните,  когда  вы
вновь приняли меня в школу с вашим условием  не  болеть.  И  когда  я,  не
выдержав моральной пытки, заболел, вы приходили и  издевались  надо  мною,
напомнив мое обещание не болеть. Я тогда хотел броситься и задушить вас. А
теперь времена переменились. Уходите отсюда и дайте дорогу новым светлым и
могучим людям, которые будут учить нас  не  гнуться  в  три  погибели,  не
дрожать при виде ваших ярких петлиц и звуках  вашего  голоса,  а  прямо  и
светло смотреть в глаза новой жизни. Я сейчас пойду  к  комиссару  станции
Яма, и тогда посмотрпм, как вы провалитесь. Вы не ведете нас к  прогрессу,
а наоборот, вы духовный контрреволюционер. Блiдий  i  переляканий  Плюшкiн
попросив води.
   - Хорошо, я согласен не быть управляющим, но оставьте  меня  при  школе
педагогом хоть на то время, пока я подыщу себе место.
   Вiн почав перераховувати всi комiтети й  комiсiї,  де  вiн  головою,  i
пiднялась цiла  буря  протесту  проти  мого  виступу.  Особливо  обурились
старшокласники, яким потрiбний  був  пiдпис  Фiалковського  на  випускному
атестатi. Власне, це був не протест проти  мене,  а  просто  вони  просили
Фiалковського i надалi бути управителем.
   Я побiг до комiсара. Недалеко од станцiї  я  почув  астматичне  дихання
мого улюбленого вчителя Дмитра Купрiяновича.
   - Зачем вы это делаете, Сосюра? Теперь Фиалковский в наших руках, и  мы
сможем с ним сделать все, что нам надо.
   А нiмцi вже захопили Харкiв 1
   Я згодився з ним, та, по правдi, менi стало трохи жалко управителя,  бо
вiн був чудесний лектор.
   Плюшкiн подав заяву до педагогiчної  ради  за  те,  що  я  назвав  його
контрреволюцiонером.
   Мене викликають. Я забув, що  на  педнарадi,  i  почав  свистiти.  Мене
закликали до порядку.
   Я сказав, що управителя  назвав  тiльки  духовним  контрреволюцiонером,
розказав все те, що говорив управителевi, що вiн ставиться так  не  тiльки
до мене, а й до iнших.
   - Да, это -  издевательство,  -  сказав  один,  i  мене  одпустили,  не
зробивши навiть менi i догани.
   А нiмцi пiдходили все ближче.
   Дiтей бiдних батькiв весною вiдпускали на три  мiсяцi  для  допомоги  в
господарствi.
   Одпустили й мене.
   Демобiлiзованi  солдати  органiзували  секцiю  при  радi  депутатiв  i,
скориставшись   повстанням   куркулiв,   обеззброїли   заводський    загiн
червоногвардiйцiв, поклялися радi, що  будуть  вiрнi  революцiї,  i  стали
нести охоронну службу.
   Я записався в цей загiн.
   Секцiї дали зброю з умовою, що вона буде одступати  разом  з  останнiми
загонами червоної гвардiї.
   Бої йшли вже бiля Сватової.
   Ми несли варту на залiзничному мосту через Дiнець.  Уночi  я  стояв  на
вартi i тривожно вдивлявся в кущi, якi у тьмi здавалися  живими  iстотами,
ворогом, що хижо лiзе з динамiтом зiрвати в повiтря залiзного велетня,  що
гув i хитався пiд моїми ногами у симфонiї зоряної ночi. Тихо линув  димний
молодик над могутнiми горами, над лiсом i водою,  i  його  промiння  тонко
торкалося до багнета i сумно тремтiло на затворi моєї рушницi.
   Був теплий i погожий день, i раптом тривожно i дико закричав  гудок  на
заводi. Це був без краю довгий крик, вiн бив по нервах i кликав до бою.  Я
схопив рушницю i вибiг на вулицю.
   На заводi вже гримiла стрiльба i гулко били гармати. А по "чавунцi", що
йшла пiвколом через село i була над ним, грiзно й  тихо  йшли  броньовики.
Вони одкрили по селу й  заводу  огонь,  вони  оборонялися  од  солдатiв  i
спровокованих заводською адмiнiстрацiєю робiтникiв, що не дали їм  спалити
порома через Дiнець.
   Червоногвардiйцi  густими  рядами  стояли  на  одкритих  платформах   з
рушницями до ноги i без лiку падали пiд кулями спровокованих братiв.
   Я ие схотiв бити по них i вiддав рушницю одному солдатовi.
   До мене  пiдскакує  на  конi  мiй  родич  Холоденко,  начальник  загону
солдатської секцiї.
   - Ти чого без винтовки?
   - Я зараз пiду її принесу.
   Вiн пiдозрiло глянув на мене i помчав далi.
   Але коли я ще бiг i провулки були так повнi стрiляниною, що, здавалося,
стрiляють бiля мене, я не витримав, послав кулю в далекий ешелон. Тепер  я
знаю, що та куля не вбила нiкого, бо я цiлився  в  покрiвлi  вагонiв,  але
вона одiрвала менi серце.
   Червонi броньовики одiйшли до Лоскутовки i почали бити по штабу.
   Пiсля кожного  удару  в  небi  тонко  шумiли  набої  й  пихкали  хмарки
розривiв, або набiй поцiляв у залiзницю, i тодi здавалося,  що  гримить  i
розлiтається весь свiт.
   Їм вiдповiдали заводськi гармати за горою.
   Бiй припинився, i червоногвардiйцi  прислали  до  нас  делегатiв.  Вони
їхали в фаетонi в золотiй спецi дня, сухорлявi й спокiйнi.
   В штабi я бачив нашого червоногвардiйця Вельцмана Михайла.
   Вiн у кулеметних стрiчках сумно стояв i слухав члена Ради Ажипу.
   Той гаряче й страсно говорив:
   -  Дорогие  красные  орлы!  Вас  не  поняли,  и  вот  вы,  разбитые   и
озлобленные, отступаете по  окровавленным  полям  Украины.  Вас  никто  не
поддерживает. Но придет время, когда вас позовут, и вы  вернетесь  сюда  -
могучие, светлые и непобедимые.
   Я пiшов, але довго перед моїми очима  стояло  сумне  обличчя  червоного
героя.

   XXXI

   Я хмуро стояв на "чавунцi", а мимо гримiли обози нiмецької армiї. Синьо
й грiзно йшли  кованим  кроком  незлiченнi  колони  баварської  пiхоти,  i
ритмiчно хиталися в сiдлах кавалеристи.
   Мене вразив один вродливий юнак офiцер. Вiн був  тонкий  i  нiжний,  як
дiвчина. I йому так личила жовта каска.
   Важко i невблаганно повзли гармати i тупими дулами хижо дивилися  туди,
де разом з кривавим сонцем зникли люди в хрестах кулеметних стрiчок.
   I знову повернувся колишнiй жах i колишнiй пристав на заводi.  Блистiла
багнетами гетьманська варта пiсля розгону нiмцями Центральної Ради  1.ї  в
Нiмеччину висмоктували довгi ешелони муку й сало.
   По селах катували селян, повертали майно й землю помiщикам i без  кiнця
розстрiлювали червоногвардiйцiв i матросiв.
   Я нiде не мiг знайти роботи, ходив  з  хлопцями  до  дiвчат  i  в  чаду
самогонки марив про якiсь синi очi, якi я мушу зустрiти, хоч  i  не  бачив
нiколи.
   Почав захоплюватись Олесем 2 i Вороним 3. Iнодi писав українськi вiршi.
   Я не мiг так просто пити самогону i затуляв пальцями нiс, щоб  не  чути
його жахного  паху.  А  потiм  плакав  п'яними  сльозами  над  "Катериною"
Шевченка, над своїм минулим i лiз цiлуватися до товаришiв.
   Один нiмець полiз до дiвчини Серьоги Дюжки. Вона почала кричати, нiмець
був гладкий i сильний. Але Серьога збив його з нiг, схопив його за штани й
блузу i почав бити об долiвку. У нiмця вже мертво  телiпається  голова,  i
кров перестала йти з горла, а Серьога все гупає ним об долiвку.
   Дiвчата попередили його, що бiжать нiмцi.
   Серьога вискочив i побiг. Нiмцi, стрiляючи на бiгу, погналися  за  ним.
Вони його загнали на кручу над Дiнцем.
   Було вже холодно, i Серьога з розгону стрибнув униз головою  в  Дiнець.
Пiд огнем вiн переплив осiнню рiку i став на березi. Кулi чокають об пiсок
пiд його ногами, а вiн усмiхнувся,  зняв  свою  кепочку,  чемно  вклонився
нiмцям i зник у лiсi.
   Один нiмець теж стрибнув у Дiнець, переплив його, добiг  до  лiсу,  але
далi побоявся йти i повернувся назад.

   XXXII

   Був травень, i на село приїхали  таємнi  органiзатори  повстання  проти
гетьмана. Вони пропонували нам записатись  до  Бахмутської  комендантської
сотнi, щоб мати в руках зброю, i  коли  почнеться  вибух,  приєднатися  до
повстанцiв. Я записався з кiлькома червоногвардiйцями.
   Ми порiшили, коли сотня буде не з потрiбного матерiалу, розкласти її.
   В Бахмутi нас привели в казарми на Магiстральнiй вулицi,  i  ми  почали
нести охоронну службу.
   Бунчужного, що був одним iз тих, що агiтували нас за  вступ  до  сотнi,
раптом зняли з посади, i вiн зник невiдомо куди.
   Ми написали сотенному заяву, щоб нам повернули бунчужного, бо вiн гарна
людина i нам потрiбний. Нас чотирьох делегували до сотенного.
   Вiн тiльки глянув на заяву i став кривавим од лютi.  Зiницi  його  очей
звузились i стали колючими. Вiн холодно глянув на нас.
   - Ви всi заарештованi. Вас одправлять до австрiйського штабу.
   В мене холодно упала душа.
   - Пане сотнику, ми ж не знаємо, в чому рiч.  Ви  нам  з'ясуйте.  Просто
була хороша людина, i нам його жалко.
   Можете нас  заарештувати,  але  знайте,  що  всi  ми  були  пiд  кулями
червоних.
   Лице сотенного пом'якшало:
   - Ваш бунчужний не може бути з вами, бо в  його  сифiлiс.  Я  вiдпускаю
вас, але знайте, що це вам не вiльне козацтво, i щоб бiльше таких заяв  не
було.
   Ми пiшли, блiдi й радi.
   Почали приїжджати офiцери в золотих погонах. Вони глузливо дивилися  на
нас i казали, що тепер їхнiй час. Ми тiльки хмуро дивилися на них.
   Козаки були покiрнi й забитi. Нам стало ясно, що, коли  їх  пошлють  на
селян, то вони хоч i з плачем, а будуть  розстрiлювати  своїх  братiв.  Ми
почали прикладом i словом розхитувати дисциплiну.
   Був у мене товариш, колишнiй шахтар, вiн матюкався i ходив до наймичок,
але коли заспiває - море мурашок заливає мене, i я в'яну од насолоди.
   Був вечiр, i ми стояли з ним бiля розчиненого вiкна.
   Проти нас був тихий будинок з вишневим ганком  i  синiми  ставнями.  На
ганку сидiла дiвчина i читала книжку.
   Товариш мiй заспiвав, i дiвчина пiдвела голову. Мене наче що вдарило, я
здригнув i, хоч не бачив її очей, зразу вiдчув, що в неї тi синi  очi,  що
так довго менi сняться...
   А пiсня на своїх огненних крилах несла мене туди,  де  йдуть  хлопцi  з
поля i "через тин перехилилась голова дiвчини"... I я уявляв, як  томно  i
нiжно вона перехилилась через тин i слухав  пiсню  хлопцiв...  Нi,  то  не
хлопцi спiвають, а зоря, що залила небо над яворами, i на її фонi  самотня
фiгура дiвчини бiля тину. Нi, не бiля тину, а ось вона сидить на  ганку  в
лiловiй шалi, така незнайома й рiдна...
   Я написав їй записку й передав козаком.
   Написав так:
   "Я не спрашиваю, кто вы, не надо знать, кто  я.  Но  мы  будем  писать,
видеть и не знать друг друга. Это будет так хорошо.
   Жемчужный".
   Вона менi вiдповiла:
   "Это будет так хорошо. Мы  будем  чувствовать  друг  друга.  Это  будет
лучше, чем знать. Я буду писать вам изречения  моих  любимых  философов  и
писателей.
   Констанция".
   I ми почали листуватися.
   Ми долистувалися до того, що вже не могли не бачити одне  одного.  Коли
всi заснуть, я роздягаюсь голий i пишу їй вiршi, щовечора по сiм  штук.  А
потiм лежу на спинi й уявляю до фiзичного болю її губи й очi. Ось її  лице
нахиляється над моїм, пропадають стiни, i синi очi заливають  все  небо...
Губи, теплi й вiчно знанi, притуляються до моїх, i, як у молитвi, завмирає
моя душа...
   I в один вечiр я замiсть козака, що був нашим листоношею,  пiдiйшов  до
хвiртки, де стояла Констанцiя.
   - Вы уже приготовили ответ моему товарищу?
   - Нет еще.
   Я вже не мiг грати i близько пiдiйшов до неї.
   - Я хотел пооригинальничать, но  из  этого  ничего  не  вышло.  Давайте
познакомимся. - I я простягнув їй свою руку. - Жемчужный.
   Вона тихо зiтхнула i трохи не впала менi на груди.
   - Какие у вас глаза?..
   I наче крiзь марево далекого сну, як музика всiх моїх поривiв i шукань,
тихо злетiло з її губ:
   - Голубые.
   Та її покликала мати, i вона пiшла од мене. Одлетiв новий день, i вечiр
тихою голубою ходою прийшов на землю.  Тепло  шумiли  дерева,  i  наймички
гуляли з козаками. Я вийшов i побачив Констанцiю  на  протилежнiй  панелi.
Вона грацiйним i нiжним поворотом голови кликала мене.
   Та я не перейшов вулицю прямо, а йшов по  цiм  боцi,  щоб  не  помiтили
iншi, що йду до неї. Ми йшли до дерев, де було темно i не видно людей.
   I коли ми зiйшлись, я тричi поцiлував Констанцiю, i її губи,  як  вiчна
рана, ввiйшли в моє серце.
   Вона мене познайомила з своїми батьками й братом. Це була тиха польська
сiм'я, i Польща, щоб вони її не забули, дала їм на спомин золоте волосся й
синi очi.
   Батько її, Iполит Вiкентiиович, огрядний i високий, з гордо поставленою
головою, був подiбний на золотого лева. Вiн працював у банку i  за  обiдом
говорив такi речi, що ми всi червонiли i трохи не  захлиналися  од  смiху.
Вiн говорив це так просто, це виходило так наївно й безгрiшно,  що  зовсiм
не було нiяково. Я почував  себе  з  ним  так,  як  дома,  вiн  був  такий
безпосереднiй, що його не можна було не полюбить.
   Мати, Полiна Василiвна, енергiйна й моторна, все курила й  шила  жiночi
вбрання. Синьоока й весела, вона завжди щось робила i нiколи не сидiла  на
мiсцi. Вона ласкаво дивилася на мене i дозволяла нам з Котьою ходити, куди
ми хочемо.
   Брат, Броня, вилита копiя батька, вчився в реальнiй  школi,  марив  про
червоне чудо i вирiзував на деревi коханi iнiцiали.
   Ми ходили з Котьою в поле i довго сидiли над ярком. Од  її  покiрних  i
гарячих губ у мене так закрутилася голова, що я упав у ярок.
   Я любив, коли  пiд  моїм  поглядом  блiде  й  нiжне  лице  Котi  поволi
заливалося кров'ю, як зорею...  Тодi  вона  нахиляла  голову  i  не  могла
дивитися на мене.
   Щовечора через Котю я пропускав перевiрку, i за це поза чергою  щоранку
чистив картоплю.
   З вiкна казарми менi було видно лице  Котi  в  вiкнi.  Вона  вчилася  в
гiмназiї, i я дуже любив, коли вона менi читала по-французьки, хоч я i  не
розумiв нi слова. Мене просто чарувала музика звукiв. Часто зiр мiй  летiв
через вулицю до нахиленого обличчя над книжкою, тепло  пробiгали  по  менi
мурашки, i з очей пливли якiсь могутнi хвилi. Щоб їх викликать, я затаював
дихання, трохи одкривав рот i робив внутрiшнє напруження... Котя  здригала
i пiдiймала голову. Вона завжди вiдчувала мiй зiр i боялася його.
   Я приходив до Котi, вона вчила голосно уроки, i коли я  починав  думати
про неї, вона поволi замовкала, пiдходила до мене, брала мою руку i  клала
собi на груди. Я цiлував її руки на внутрiшнiй сторонi лiктя i дивився  на
неї, подiбну до янголiв на польських цвинтарях.
   Ми ходили мимо яркої й шумної каруселi в  поле,  я,  Котя,  її  подруга
Марiя i Броня.
   Раз ми були в полi.
   Котя сидiла, а нашi голови, моя й Марiїна, лежали на колiнах.
   Я почав думати про Марiю, як про Котю, i вiдчув,  що  її  рука  в  моїй
зробилася в'ялою й безвольною, а тiло покiрно подається до мене.
   Я кажу:
   - Котя, посмотри, какие чудесные звезды. Вона  пiдiймає  голову,  й  ми
цiлуємось з Марiєю куточками губ. Котя  помiтила  й  руками  розняла  нашi
голови.
   А по дорозi вона менi говорила.
   - Зачем ты это делаешь? Мне так больно. Ты превращаешь меня в камень.

   XXXIII

   Потяг летiв безмежними полями, заходило сонце, i його промiння, як кров
розстрiляних, заливало трави й платформу з гарматами, де я сидiв  i  мрiяв
про Констанцiю.
   За синi горизонти заходило сонце. I в одноманiтному гуркотi колес перед
мене пливло блiде нахилене лице. Я дивився на  нього,  й  воно  заливалося
кров'ю кохання.
   Ця кров зливалася з багряними ручаями зорi на холодних вечiрнiх  травах
i шумiла в моїх жилах.
   Констанцiя...
   Ось вона стоїть, боса й рiдна, бiля хвiртки. Сонце поклало вiнок на  її
волосся i золотим дощем залило вбрання.
   Сонце!..
   А потяг летить у громi й хитаннi вагонiв, холодно блистять дула  гармат
i даленiють синьокрилi вiтряки, станцiї й села, залитi вечiрнiм багрянцем.
   Непривiтно гудуть телеграфнi дроти й бiжать [то], вгору, то вниз  перед
моїм затуманеним зором.
   I знову тихий Бахмут, i в вечiрньому шумi дерев  синiй  зiр  i  покiрнi
коханi губи.
   В Констанцiю закохався один козак i земляк мiй Митя Дибтан. Вiн зустрiв
мене в темному кутку i схопив за петельки:
   - Уступи.
   - Кого?
   - Котю.
   - Та що ж вона - мої чоботи, чи що? Але вiн мене не слухав i  трохи  не
зарубав тесаком, якби я не зачинив перед ним дверi. Вiн говорив хлопцям:
   - I за що вона його любить? У нього й каблуки кривi.
   Було вже темно. Я пiшов до Котi. В кiмнатах горiла електрика i не  було
нiкого. Котя повела мене до  спальнi  i,  коли  ми  цiлувалися,  виключила
свiтло i впала на лiжко. Я впав на неї i, хоч Котя  говорила,  що  я  можу
робити з нею, що хочу, я не зробив того, що  зробив  би  кожен  на  мойому
мiсцi, бо знав, що можу згорiти в огнi близького повстання, а їй це на все
життя. I як будуть думати про мене її батьки, такi добрi й хорошi.
   Нi!
   Котя плакала, а я пiдвiвся i нiчого не зробив.
   В червнi нас розформували.
   Я попрощався з Рудзянськими i самотнiй пiшов на вокзал.
   Котя дала менi промокатку i взяла  з  мене  слово  не  читати,  що  там
написано, доки не сяду в вагон.
   I, коли одлунали останнi дзвiнки, я розгорнув промокатку. На  нiй  було
нашкрябано булавкою: "Люблю".
   Якраз скiнчився мiй вiдпуск, i я приїхав до школи. Там стояв  батальйон
нiмцiв, i якби в мене не було  посвiдчення,  що  я  був  козаком,  мене  б
розстрiляли.
   Один педагог, якого ми продражнили "Артишок" 1 за його рухи  й  фiгуру,
пiдiйшов до мене й сказав:
   - Хитрость жизни.
   Мене виключили зi школи.

   XXXIV

   Я знову на селi.
   В шумi вiтру, в тремтiннi зiр i хвиль надi мною плив, i танув, i  знову
яснiв образ Констанцiї.
   По вечорах пiд горою в чорних хрестах рам жовто  горiли  вiкна  великих
панських будинкiв пiд горою, i на їхньому тлi  чiтко  i  чорно  рiзьбилося
дороге лице.
   Груди мої, рано моя... Хто в вас налив вiчного болю,  з  яким  судилося
менi йти до краю моєї дороги.
   I в кiно, в риданнi пiанiно душа моя рвалась од крику  i,  як  птиця  з
пiдтятими крилами, билася в кровi мовї муки.
   Пiанiстка завжди грала одну рiч, де  був  такий  акорд,  що,  коли  вiн
наставав i гримiв в менi, я до  божевiлля  ярко  уявляв  себе  птицею,  що
рветься в синi простори i чує, що нiколи вже не лiтати їй,  бо  на  крилах
кров смертельних ран... Вона б'ється в тузi й  з  останнiх  сил  повзе  по
землi, лишаючи на нiй багрянi плями й пiр'я...
   Тiльки тепер я узнав, що ця рiч зветься "Ранений орел".
   I летiли днi, повнi туги, самотнього забуття й розгулу молодої кровi.
   Я iнодi забував Констанцiю, 1 тодi знову робився  смуглявим  i  веселим
селюком.
   Нi, нi... Бо коли я цiлував дiвчину, я закривав очi i уявляв, що  цiлую
Констанцiю.
   По-старому цокотiв завод, але в тонких криках паровозiв уже_ почувалися
тривога i гнiв мiльйонiв.
   Мою тiтку Гашку Холоденчиху в молодостi обдурив i покинув один п'арубок
Михайло. Тодi її брат Федот спiймав його i вдарив у лiве вухо так,  що  iз
правого чвиркнула кров.
   Михайло одружився на Гашцi i швидко вмер.
   Федот  жив  за  "чавункою"  бiля  Вовчеярiвки.  Його   сусiда,   сторож
заводської лазнi, вибирав усю воду з  Федотової  криницi  й  поливав  свiй
садок, а Федотовiй сiм'ї навiть не було чого пити. Вони часто сварилися за
це.
   Од слiв перейшли до дiла, i одного разу високий Федот насiв  маленького
банщика i почав його бити. Ясно, що банщик пожив би недовго. Та вiн  витяг
ножика i встромив у серце Федота.  I  велетень  з  ножем  у  серцi  встав,
пройшов три кроки i з криком:
   - Ой, Химко, мене зарiзали! - впав на землю.
   Банщика судили й виправдали. Вiн i зараз живий, ходить по Третiй Ротi i
пiвнем дивиться на гiгантiв-синiв Федота.
   Федька Горох став нальотчиком i ходив тiльки  вночi  вiчно  в  тривозi,
блiдий i напружений.
   Ларька поступив до художньої школи, жив у мiстi й малював куховарок,  а
вони його за це годували.
   На кожнiй станцiї стояли загони окупантiв. У них були важкi  й  могутнi
конi, i вони сидiли на них, неначе вилитi з мiдi. Нахабно i  гордо  лунали
по мiстах України чужоземнi пiснi завойовникiв.
   Я повiз у велике мiсто вiршi.
   Самотнiй i розгублений, ходив я в шумi юрб i дзвонi трамваїв,  а  перед
очима все стояли слова забутого поета:
   И только кашель, только кашель терзает, пенясь и рыча, набитое кровавой
кашей сухое горло палача.
   Ночував я на вокзалi, i мене там обiкрали. Забрали мої вiршi й бiлизну.
I я знову повернувся на село.
   Я так швидко й нервово йшов  по  перону  нашої  станцiї,  що  озброєний
нiмецький вартовий з бомбами за поясом злякано повернувся до мене.

   XXXV

   Щороку 14 вересня у нас буває ярмарок. Ну а щовечора  хлопцi  йдуть  на
вулицю до дiвчат.
   Я не знав, що з Лисичого до нас приїхав карний загiн  i  що  заборонено
пiзнiше десятої години бути на вулицi. Та, мабуть, якби  й  знав,  то  все
одно був би на вулицi. Ви ж розумiєте- теплi  ночi  вересня  i  дiвчата...
Смiх пiд зорями, солодкi тиски гарячих i жадiбних рук.
   Я чомусь найбiльше смiявся, смiявся так, що хлопцi казали:
   - Ой, Володько, мабуть, на своє горе ти смiєшся, хтось тебе битиме...
   Я не звертав на це уваги i смiявся, смiявся...
   Вже по десятiй почали розходитися.
   Iду я Красною вулицею. I вже лишилося до хати крокiв зо сто, як  летить
вершник i немилосердно лупцює нагаєм чоловiка, який неймовiрно кричить  од
болю.
   Я йду спокiйно. Думаю - хтось прокрався на ярмарку, а менi що... Iду, i
враз я й не побачив, як опинився в колi кiлькох вершникiв...
   - Ти хто?
   - Володька.
   - Вiдкiля?
   - Та вiдцiля. Аж он моя й хата. Бачите, свiтиться вiкно?
   - А зброя в тебе є? - каже вершник i, нахилившись, мацає мої кишенi...
   А другий вершник перегнувся до  мене  та  як  оперiщить  нагаєм  раз  i
другий... I все намагається через лоб, а я одхиляюся трохи в  бiк,  i  вiн
попадав через плече...
   - За що?
   I наїжджає на мене грудьми коня їхнiй блискучий капiтан i кричить менi:
   - Беги, сукин сын, а то застрелю, как собаку!..
   Я бiжу, а вiн за мною... Та хiба од коня утечеш...
   Я перестрибнув через паркан й причаївся. I от чую:
   - Ах вы, буржуазные лакеи, так вас и так.
   Кричить уже побитий хазяїн гостиного двору, куди я заховався,  робiтник
Свинаренко.
   То йшли робiтники  з  заводу  пiсля  десятої,  яких  каральники  почали
лупцювати, як i всiх.
   Звичайно, вiн це кричав, коли козацькi конi тупотiли вже далеко вниз по
Краснiй вулицi.
   А на ранок... У всiх хлопцiв моргулi то на лобi, то на _скронях. На  що
вже Сашко Гавриленко, звичайно, вiн, хоч i на милицях, а хлопепь гарний  i
його люблять волоськi молодицi, правда, за те, що в його батька пивна, так
i того не пожалiли. Вiн кричить:
   - Я iнвалiд...
   А вони його шпарять...
   Я вже радiю з того, що хоч i в мене червоно-синя  попруга  є,  але  пiд
френчем не видно...
   Ну а в листопадi - повстання.
   Робiтники обеззброїли карний загiн i блискучого капiтана, що гнався  за
мною, посадовили на прохiднiй конторцi. I кожний робiтник  мiг  на  аього,
йдучи на роботу, подивитися, плюнуть i дати йому  свого  характеристику  i
язиком, i ногами... А в нас характеристики дуже влучнi.
   Потiм приїхав на село 3-й гайдамацький  полк.  Розстрiлює  каральникiв,
обеззброює нiмцiв, тримає фронт роти дончакiв 1...
   Ви розумiєте, як це впливає на наївного хлопця, що начитався Гоголя  та
Кащенка 2, змалку марив грозовими образами козаччини...
   А тут вона жива... Воскресла моя синя омрiяна Україна, махнула клинком,
i зацвiла земля козацькими шликами...
   Та ще й кажуть:
   - Ми бiльшовики, тiльки ми українцi.
   Ну й я українець. Чого ж менi треба? I  записався  я  до  повстанцiв  у
такий момент.
   На Сватово поїхали обеззброювати нiмецьку кiнноту.
   Наш ешелон спокiйно пiд'їхав майже до перону...
   Iшов нiмець з чайником кип'ятку. I якийсь iдiот навiв його на  мушку...
I не стало нiмця, не стало далекого фатерлянду i золотоволосої  Гретхен...
Тiльки мозок, як кип'яток з розбитого i погнутого чайника, розплескався по
рейках... Нiмцi б мирно вiддали нам зброю, а тепер вони: "Цум ваффен..." 3
   Нашi  в  станцiю...  Нiмцi  вiдступили...  А  потiм   пiдковою   почали
наступати. Хлопцi, замiсть брати зброю, почали надiвати на себе по  кiлька
штанiв та шинелiв, розпухли, як баби, й стали жабами...
   Нiмцi нас одсунули з боєм од станцiї...
   В бою ж треба бути швидким, а куди там  будеш  швидким,  коли  на  тобi
кiлька штанiв та шинелiв... Звичайно, тi хлопцi, що заскочили  в  станцiю,
не встигли вискочити з неї...
   I став на дверях нiмецький офiцер i кожного, хто  похапливо  вискакував
iз дверей, бив просто в голову...
   А потiм нiмцi а купою трупiв вiддали нам i свою зброю.
   Козакiв ховали з музикою...
   А обеззброєнi нiмцi сумно й грiзно, синiми спокiйними колонами йшли  на
гору до татарських казарм.
   I думав я: якби нiмцi захотiли, то тiльки соплi  лишилися  б  вiд  моєї
синьої омрiяної України... Але я ще вiрив...
   Бо з усiх сiл iшли до нас дядьки в свитках i з торбинками. Записувалися
i спокiйно, як до церкви, йшли на смерть... Наче кабана колоть...
   I я завжди дивився їм у вiчi... Перед боєм у одних очi бувають сумнi  й
слiзно-прозорi, а у других веселi й каламутнi...
   I тi, в кого перед боєм були сумнi очi, бiльше нiколи не  верталися,  а
люди з веселими очима похвалялися, скiлькох вони забили...
   Коли ж нiмцi почали нас бити так, що небо й снiг  робилися  чорними  од
шестидюймових, то хлопцi почали  тiкати  додому,  звичайно,  зi  зброєю  i
обмундируванням.
   - Хай прийдуть до нас на село. Ми їм покажемо...  -  нахвалялися  вони,
озираючись на всi боки, чи не видно нiмцiв.
   От одного спiймали (з Борiвського за Дiнцем - руська колонiя) i  почали
шомполувати...
   Козаки обурились.
   - Ми революцiйна  армiя.  Ганьба.  Геть  шомполи!  Вiдпустiть  його!  А
сотенний Глущенко:
   - Без балачок! Зараз покличу старих гайдамакiв i всiх перестрiляю.
   I я дiзнався тодi, що таке старi гайдамаки.
   "Борiвшанина" все ж вiдпустили...
   Але нас, як що, так i лякають: старi гайдамаки...
   Це тi, що в сiчнi 1918 року розстрiляли в Києвi червоний  "Арсенал"  4,
ядро полку.
   Я терпiв, терпiв та й собi втiк.

   XXXVI

   Грудень 1918 року. Мобiлiзацiя. Мiй рiк має йти.
   Мати мене жене  з  дому:  в  мене  вже  й  штанiв  немає.  Я  їй  кажу:
"Пiдождiть, ось уже недалеко червонi". А вона менi:
   - Доки прийдуть твої червонi, так ти будеш свiтити голими... Iди, сукин
син, доки ти будеш сидiти на моїй шиї...
   Що ти поробиш...
   Пiшов.
   Тiльки не в Бахмут, а знов же до цього полку, штаб якого стояв у нашому
селi. Думаю, все одно. Всi однаковi, а Бахмут далеко... То  хоч  трохи  ще
ходитиму до дiвчат. (Ох, дiвчата, дiвчата! Може, й ви  виннi,  що  я  став
петлюрiвцем).
   Ну  i  знову  бої,  вже  з  бiлими,  на  Алмазнiй,  Дебальцевiй  (де  я
народився)...
   I от занесли снiги  дорогу,  "чавунку"...  I  поїхали  ми  на  паровозi
очистити  од  снiгу  "чавунку"...  I  заспiвав  п'яний  кочегар:   "Смело,
товарищи, в ногу..." I заплакав я, вiдчувши гостро й  глибоко,  що  довго,
довго я не буду з своїми, буду проти своїх.
   Ще одна дрiбниця. Власне, тодi вже не була для мене дрiбницею.
   Холодний,  порожнiй  вагон.  Я  приїхав  на  Сватове,   записатися   до
повстанцiв...
   Тихо. I враз:
   - Сосюра...
   - Що? Нiкого.
   - Сосюра!
   - Що?.. Нiкого.
   - Сосюра?
   - Що?
   Три рази мене кликало, i три рази я озивався.
   Старi люди кажуть, що не треба озиватись.
   Але три рази мене кликало, i три рази я озивався.
   Це - на смерть.
   Але я записався.
   Ще.
   Розстрiлювали варту. Нiч. Караульне помешкання - II клас нашої станцiї.
Привезли обеззброєних карникiв i їх начальника  з  синьою  од  побоїв,  як
чавун, мордою, який усе тикав нашого осавула у  груди  i,  хитаючись,  усе
хотiв йому щось довести i нiяк не мiг...
   Їх вистроїли. I мiж ними стояли два бiлих лiтуни, яких хлопцi випадково
збили  з  аероплана  на  станцiї  Нирковiй.  Один  каштан   (ранений),   а
другий-стрункий i спокiйний, з мармуровим шляхетним лицем,  нащадок  графа
Потьомкiна 1.
   Цей, з мармуровим  лицем,  зняв  з  пальця  свого  персня,  подав  його
осавуловi нашому i сказав:
   - Передайте моей жене. Їх повели.

   XXXVII

   Вагони. Пахне самогоном, патронами i олiєю, пахне нiгом i кров'ю...
   Менi й тепер iнодi зимою... коли снiг i я один,  подує  кийсь  вiтер  i
запахне... снiгом i... кров'ю... Правда, тепер не так часто  (може,  тому,
що НЕП i i мiхова доха...).
   Ще пахло кожушиною i козацькими онучами...
   Нас вiдправляють на позицiї.
   I чудно. Я був безпричинно веселий...  Наче  мене  це  не  торкалося...
Тiльки сестра моя стояла бiля дзвiнка гумно, сумно дивилася на мене...
   Вона вмерла в 1919 роцi, я так її й не бачив.
   А мати не прийшла мене проводжати, бо не знала  про  вiдправку  нас  на
фронт...
   Ми спiвали "Чумака" 2.
   Було нам весело, наче їхали ми не на смерть, а роззброювати нiмцiв...
   (Тiльки чому нас посилають на Сватове?.. Там же ворога немає? Ворог  на
Дебальцевiй, Алмазнiй...
   Тiльки чому нам вчора з наказу батька Волоха всiм завели оселедцi?..).
   Їдемо.
   I вже на Сватовiм перонi... (Нiч...  Снiг...  Вiтер...).  Курiнний  нам
каже (нас поїхало три сотнi: 9-та, де я, 11-та й 12-та):
   - Ми з бiльшовиками не воюємо. Але вони захопили Куп'янськ.  Ми  тiльки
вiзьмемо у них назад Куп'янськ, а воювати з ними не будемо. Хай вони  самi
собi, а ми самi собi.
   Пiшли в розвiдку.
   Звичайно, селяни нам не кажуть, де червонi.
   Всi села - бiльшовицькi.
   На другу нiч я був призначений ройовим. (Ви не дивiться, що я лiрик,  я
бойовий). Я-вартовий по кухнi. Над ранок о п'ятiй iти на кухню.
   А знаєте, що це значить? Це значить: наїстися  пволю  м'яса,  яке  тодi
було краще за шоколад-мiньйон. Я уявляю, як я буду їсти м'ясо,  i  з  цiєю
мрiєю заснув... Готелiв для козакiв не  стало,  i  декого  розташували  по
хатах. Мене й ще одного козака мого рою - в хату.
   Ми з ним наче вдома; розляглися до бiлизни,  бомби  поклали  на  вiкно,
рушницi поставили в куток. Спимо.
   А в мене сон такий, що хай над головою б'є гармата (це тодi...),  я  не
проснуся.
   Враз вбiгає хазяйка (2 година ночi).
   - Ой, дiточки мої, ви ж пропали!
   - Що таке?..
   - Вашi всi побiгли на станцiю, була стрiлянина, кулi звистiли по садку.
   Ми спокiйно одяглися. Я, як вартовий по кухнi, взяв  запхнув  за  пояса
тiльки багнета. I йдемо ми картошку чистити. Зброї не взяли.
   - Це, кажу, "так, просто панiка  якась".  Менi  не  вiрилося...  нiмцiв
побили, варту побили, Київ iаш, а тут, на тобi... втекли... покинули...  I
навiть не юзбудили... Нi! Ми  йдемо  чистити  картошку".  Виходимо.  Снiг.
Туман. Вулиця йде просто до вокалу.
   Тихо. Смертно тихо. Навiть собаки не гавкають. Тiльки на станцiї  тонко
й одиноко кричать паровози. Iз туману пiдходить до нас козак, i рушниця  в
його а плечем.
   - Що таке?..
   - Та нашi всi побiгли на  станцiю...  Була  стрiльба,  ричали  "слава",
"ура".
   Тишина смертна.
   Iдемо чистити картошку.
   Я ще не вiрю, що це кiнець.
   Менi деревляно спокiйно i покiрно.
   I от iз туману смутно, а потiм чiтко: "Конi!"
   "Не нашi", - щось сказало менi, i я притулився до ину.
   Мої товаришi стали на пiвкроку вперед од мене. Ми пiдковi вершникiв.
   - Хто йде?
   - Свої.
   - Пропуск.
   - Олена.
   - Яка Олена?.. Руки вверх!
   Не знаю, чи пiдняли мої товаришi руки, чи нi, але вiдчув жах  у  голосi
того, що кричав "руки вверх", перескочив через тин за  копицю...  Бiжу  по
городах... а ззаду чую удар по чомусь  м'якому  i  "ой...  ой..."  тихе  й
тоскне. А зiр механiчно вiдбиває, вiдбиває  кривеньку  чорну  вишеньку  на
бiлому тлi снiгу, смутнi контури тинiв, копиць i хат.
   Шлика я зiрвав... але оселедця зiрвати не можна.  Та  й  шапка  в  мене
кавалерiйська,  лахмата,  її  скидати?  Холодно,  та  й  оселедець  одразу
побачать...
   А коли попадають в полон з оселедцями, то  з  ними  не  церемоняться...
Смерть...
   А який я старий гайдамака? Червонi думають, що як з оселедцем, значить,
i старий гайдамака:
   - К стенке! Або:
   - На рубку!..
   Тiльки в процесi боїв я дiзнався, чому вони не стрiляли менi  в  спину.
Просто вони думали, що ми дозор, а ззаду лава.  Вони  тихо  нас  i  зняли,
цебто тих двох - порубали... У них теж були оселедцi (а вони шахтьори...).
Про це я дiзнався аж 1921 року (що їх порубали...).
   I почалася стрiльба...
   Нiч раз у раз протинало червоними мечами пострiлiв... Я вирив  у  снiгу
рiвчака i лiг у нього... Пливли образи Констанцiї i бабусi, якi мене  дуже
любили... Констанцiя тодi, а бабуся й тепер - їй 102 роки.  Образу  матерi
не випливло... Та й то, як мить. Якась спокiйна покора смертi. Я iнодi  не
витримував, вставав i йшов прямо на вогонь, але знов лягав...  Вода  капає
менi за комiр, на щоки... Потiм я зайшов у двiр i пiдлiз пiд  призьбу  (до
хати не пустили.  Я  стукотiв,  але  вони  по  голосу  пiзнали,  що  я  iз
"побежденных"...).
   I от червонi займають село...
   З годину цокотiла вулиця... То батареї (мiж iншим - на  волах),  обози,
кiннота... I все цокотить, цокотить, цокотить... Нарештi почало свiтати. Я
вилiз i пiшов знову в город. Крiзь паркан видно було,  як  iдуть  баби  по
воду... I от забили дзвони. Недiля.
   Й вийшов, наче у снi, на вулицю... Там... Там... Там... Купками  стоять
червонi... У мене ж лахмата шапка i обмотки побiлiли од  води  (вони  були
зеленi, новi). З йду просто крiзь червоних, а навколо мене сон... Я наiiть
i голосiв їхнiх не чув...
   I нiхто мене не спитав, не затримав...
   Все село - бiльшовицьке.
   Я зайшов до крайньої хати. Дома дядько i його син.
   - Острижiть менi оселедця.
   Син бере й стриже менi оселедця.
   Але ж голова моя побрита.
   Я дав дядьковi цукру (у мене було  трохи  в  хусточцi),  вiн  дав  менi
хлiба, i я пiшов.
   Вийшов на гору. Дивлюсь, бiжить один козак... Блiдий од жаху, одне  око
бiльше, а друге менше, й наче ому дуже холодно... Втiк з-пiд розстрiлу.
   Це - старий гайдамака.
   - Ну, - кажу, - "ходiм на Святi Гори" (75 верст - неначе в другу хату),
а вiдтiля потягом додому.
   I який же я дурний (а може, хитрий... Це ж така тонка рiч), їдуть  баби
з хуторiв на базар, а я їм кричу:
   - Ви не кажiть, що ми сюди пiшли. Ми - гайдамаки.
   - Не скажемо, дiточки, не скажемо. I не сказали.
   Ночуємо ми на хуторi. Товариш мiй каже, що ми, мобiлiзованi Петлюрою 3,
тiкаємо додому. Лежимо на печi. дядько хитро примружив  око,  пiдiйшов  до
нас i каже:
   - Та признайтесь, хлопцi, ви ж гайдамаки? Вас же били  на  Сватовiй?  Я
сказав:
   - Так, ми гайдамаки.
   Дядько нiчого не сказав.
   Але я довго не мiг заснути i все дивився на сокиру укутку...
   I недалеко вiд Святогорської  станцiї  (кругом  червонi  партизани),  в
одному селi, коли ми лежали на долiвцi, увiйшов лисий старенький  староста
i затребував у нас "пачпорта".
   - Який "пачпорт", коли ми мобiлiзованi?
   - Та що там з ними базiкати! До штабу їх.
   А жiнки не вiддають нас, плачуть та приговорюютi
   - Та вони ж такi, як i ми: i чорнобривi, й по-нашому розмовляють.
   I прокинувся в менi поет-агiтатор... Я почав говорити, хто ми й  за  що
така наша доля, почав читати їм свої вiршi...
   I стало чудно... Лисий "пачпортний" староста просит: переписати йому на
пам'ять вiршi. Пам'ятаю початок., (О мої поезiї, такi ж наївнi  й  зеленi,
як моя вiчна. молодiсть...).

   Пiсня ця родилась в темнiм, темнiм гаю
   i тепер по свiту хай вона блукає.
   Хай вона до зброї всiх рабiв скликає.
   Пiсня ця родилась в темнiм, темнiм гаю...
   1918 _p._

   Це такi слова... Але ви б послухали,  як  я  тодi  декла  мував.  Я  на
"Плузi"4 i тепер, i ранiше так не декламу вав i не декламую... У  мене  аж
волосся ворушилось вiд пiднесення...
   Нам дали сала, огiркiв та  хлiба  i  вiдпустили.  Прийшли  на  станцiю.
Власне, я сам прийшов на станцiю.  Товариш  мiй  зник...  Його  дядьки  не
пустили.. Я й досi не знаю, де вiн... Це було так. Коли ми виходили,  один
дядько, що мовчки слухав мої вiршi, мовчкi пiдiйшов до мого товариша, взяв
його за плечi й сказав
   - А ти, хлопче, останься, побалакаємо...
   Та й досi балакають...
   Питаю на станцiї у телеграфiстiв, де червонi, де петлюрiвцi, а менi  не
кажуть...
   Пiдходить потяг (пасажирський). Сiдаю, їду. Потяг- на Харкiв. В Харковi
з вокзалу не можна вийти. Я ж не цивiльний.
   I мусив я тимчасово прикомандируваться до мазединського полку 5.
   В Харковi мiй дядько, слюсар Iван  Локотош...  Але  не  можна  вийти  з
вокзалу,
   Мазепинцi вiдбили у каральникiв двi цистерни горiлки,  i  нам  видавали
щодня майже по котелку.
   Одного разу нам видали по котелку горiлки. Ми вишли.  Нас  построїли  i
повели до мiста. Попереду йдуть i наганами старшини i кожного з публiки, в
кого руки i кишенi, заставляють пiдносити їх догори... Приходимо у  якийсь
завод. Я й досi не пам'ятаю, де вiн, але знаю, що ми дуже  довго  йшли  до
нього... Тiльки ми вiдчинили раму заводу, як ударила стрiльба...
   Ми - назад..
   Потiм знову-в завод.. У нас ручнi  кулемети.  (Я  попав  до  кулеметної
ватаги, але ще був з рушницею). i заводi тихо. нiкого нема... Тiльки сумнi
чорнi вiкна та битий випадковою кулею реалiстик у дворi...
   Iдемо далi... Ну,  звичайно,  котелок  горiлки  зовсiм  плинув  на  мiй
"котелок"... Заходимо у якийсь двiр. У кiмнатi пiд полом  багато  зброї  i
листiвки з вiдозвами о повстання.
   О мої рушницi, змазанi маслом, мої робочi  рушницi...  Це  ж  я  своїми
руками клав вас на дороги i їв абрикосове  варення...  Тiльки  менi  чудно
було, що  хлопцi  заради  i  одiж,  i  порося,  i  коньки...  Ну,  цигарки
(десертнi), ну, варення... Варення я  змалку  люблю.  Ну,  а  причому  тут
панталони й порося?..
   Потiм ми полили вулицю з кулеметiв i вернулися на окзал.
   Вiдступ.
   На "Новiй Баварiї" я зустрiчаю броньовик 3-го гайдолку 6.
   - А, Володька?
   - А ми ж сказали твоїй сестрi, що тебе зарубали на Сваровiй.
   Мiж iншим, на Сватовiй нас тодi розбили лiвi есери 7 "сахаровцi".
   Менi трошки жалко було, що вони одбили у нас вагої з обмундируванням...
У мене була розiрвана й стара шинеля... Менi якраз обiцяли видати нову,  а
тепер чекай, коли вони видадуть...
   Я все не вiрю... Думаю, що це непорозумiння, що ми з_  бiльшовиками  не
воюємо.
   Лозова._ Грудень 1918 p.
   Делегацiя нiмцiв їде до Москви. Ми її пропустили Хотiли вiдбити у Махна
8 Павлоград, не ми, а  Павлоградський  полк.  Так  вiн  пустив  козакiв  у
Павлоград, та як узяв їх в кулемети...
   Бiльше Павлоградський полк не ходив вiдбивати у Махна Павлоград.
   Сотенний Глущенко взяв мене i кiлька козакiв iз мого рою, i ми пiшли на
базар. Коли ми стояли бiля рогу, де нас iз публiки пiдiйшов  мiй  колишнiй
шкiльний  товарнiї  по  сiльськогосподарськiй  школi  Гнатко.  Вiн  був  у
цивiльному, i менi якось дико було говорити з пiiм пре  минуле,  я  тiльки
сказав йому:
   - Жалко, що в таких умовах ми зустрiлися з тобою
   - Праворуч! - I ми чiтко пiшли робити своє дiло  Ми  заарештували  двох
кiннотникiв iз Павлоградського полку. У них в руках були пiдметки, хромовi
вптяжкi i взагалi все, що потрiбно для чобiт. Коли ми їх велг на  станцiю,
до нас пiдскочило кiлька кавалеристiв iз їх полку.  Вони  на  вигляд  були
дуже войовничi: смуглявi, з чорними шликами,  чингалами  9  за  поясами  i
кривими шаблюками. Ну, запорожцi тобi, та й годi. Вопв почали  кричати  на
нас i розмахувати руками, аби  ми  повернули  їм  заарештованих.  Сотенний
Глущенко хрипко закричав:
   - По бандитам - пальба...
   Я мляво i лячно зробив те,  що  треба.  Ми  були  готовi  до  стрiльби.
Павлоградцi зблiдли i  наче  опали.  Обличчя  їх  одразу  схудли,  i  було
противно слухати, коли вони, заїкаючись, почали белькотiти:
   - Та що, та ми нiчого... Та ми нiчого, - i жалко поiали задкувати перед
нами.
   В станцiї нас оточила маса павлоградцiв.  Вони  розмахували  бомбами  i
насiдали на нас. Нашi хлопцi теж розмахували бомбами. Кричали, що не  може
бути, щоб свої  та  своїх  розстрiлювали.  Павлоградцiв  було  бiльше,  ми
повернули їм заарештованих.
   Ще. Заарештовано два євреї - студенти з  Одеси,  їхали  уОдесу.  У  них
настрiй,  розумiєте,  який...  Коли  прихоять  п'янi  козаки  i  б'ють  їх
табуретками по мордi, а вони тiльки затуляються руками  та  дивляться,  як
кролики...
   I от їм, тому що вони студенти, я читав свої поезiї ро Констанцiю,  про
зорi та конвалiї... I вони крiзь iертну тугу усмiхались менi i казали,  що
я - поет. правда, я весь час почував, що  їх  не  розстрiляють,  заюкоював
їх... Але лiзти до них з поезiями, та ще якими... Коли люди вже  за  муром
смертi...
   Цих студентiв звiльнили, але, звичайно, забрали у них  усi  грошi...  I
вони, бiднi, сидять край столу на вокзалi  не  знають,  що  їм  робити.  Я
пiдiйшов до них з одним своїм товаришем, i ми вiддали їм усi  свої  грошi,
що ми получили платнi за мiсяць. Вони не знали, як нам  дякувати,  i  дали
нам свої вiзитнi карточки на всякий випадок... Я карточку заложив  собi  в
шапку. Але шапку вiддав якiйсь тiтцi на Подiллi за хлiб... (а цiкаво  було
б попитати цих студентiв).
   24 грудня. Лозова. Вечорiє. Я вийшов з вагона натоти в котелок води.  I
тiльки пiдняв ричаг, як враз гориться все  стрiльбою...  Бомби,  кулемети,
рушницi...
   До зброї!
   Наш бронепоїзд тихо вiд'їжджає... А стрiльба все йде, йде...  I  горить
електрика... Менi страшно досадно, що вона горить... Але яке  їй  дiло  до
мене, коли так хотiли робочi або махновцi. Я не знаю. У всякiм разi, не я.
   Ми одступили, потiм розсипались в лаву i  почали  наступати.  Iдемо  по
"чавунцi", а по боках посадка... Наш сотенний заховався в броньовик, а нас
- в лаву. Iдемо по полотну залiзницi.  Хлопцi  все  збиваються  в  купу...
Лячно йти бiля посадки... А прямо  в  вiчi  залитий  електрикою  i  повний
стрiльби вокзал. Лягли... Я тiльки чую снiг тилом  лiвої  долонi,  що  пiд
стволом рушницi... Бiльше нiчого... I враз гасне  електрика,  а  з  нею  й
стрiльба.
   Ми одержали наказ з броньовиком охороняти  моста,  що  на  Полтаву.  На
ранок пiшли в обхiд махновцям... Був туман... i  лава  наша  далеко-далеко
обхопила поле... по боках хмарами -  кiннота...  Десь  стукнув  пострiл...
Переходимо залiзницю, i чудно простукотiли  мої  штиблети  об  рейки...  У
дворi будки я побачив забитого... Вiн одиноко i смутно  лежав,  на  штанах
йому були лампаси нiмецького бранника, а в головi - яма... Це  був  перший
забитий, якого я близько  побачив...  Iдемо  в  туманi  i  по  командi  то
спиняємося,  то  знову  йдемо...  Входимо  в  село,   власне,   передмiстя
Лозової... Ворога немає, тiльки трупи по дорозi. Мене вразив труп дiдуся у
новому кожушку, який присiв бiля телеграфного стовпа... Люди гонорили,  що
вiн пiшов до церкви. Його не пускали, наче чули... а вiн  пiшов.  I  чудно
менi було, що дiдусь хотiв заховатися за стовпом вiд кулi...
   Йдемо до станцiї й на фонi трупiв i ридань наївно й весело спiваємо:
   - Ой там. коло млину, он там, коло броду...
   Коли ми проходили повз вагон музичної команди, капельмейстер  показував
нам сурму, яка була майже розплескана i повна дiрок вiд куль.
   Павлоградський полк, не прийнявшiї бою, втiк, i  гайдамаки  самi  ледве
вдержали станцiю. Махновцi заскочили навiть у  вокзал,  i  ми  захопили  у
полон 18 махновцiв... Вони сидiли в караульному помешканнi, i нашiй  сотнi
було призначено їх розстрiлювати.
   Ми пiдiйшли до карному 1... Я наче чув i пiдiйшов майже  останнiм.  Наш
сотенний Глущенко  вiдчинив  дверi,  i  кожного  махновця,  що  виходив  з
карному,  бив  кулаком  по  мордi  i  вiддавав  козаковi,  який  мав  його
розстрiляти, приговорюючи: "Оце тобi... Оце тобi..." А  я  все  вiдступаю,
все вiдступаю, щоб вiн не сказав менi: "Оце тобi..."
   Нарештi махновцiв розподiлено. Це були звичайнi селянськi хлопцi. Такi,
як i я... Тiльки що ми в шинелях, а вони в пiджаках.  Двох  цивiльних,  що
випадково попали до карному, вiдпустили, i тi,  пiдстрибуючи  по-телячому,
побiгли вiд нас... Це було ранком 25 грудня 1918 року. В нашому полку  був
пiп. Ми ведемо махновцiв розстрiлювати... Пiдвели їх до церкви i вистроїли
в один шерег бiля церковної огради...  Вгорi  кличе  молитися  дзвiн...  А
потiм йому наче стало соромно, i вiн замовк...
   З хат повиходили баби, дiвчата... дивляться...  а  махновцiв,  по  два,
пiдводили призначенi до огради, ставили навколiшки  спиною  до  нас  i  по
командi: "По зрадниках... огонь!.." - били їх огнями, i  тi,  як  папiрцi,
прибитi до дороги несподiваним вiтром, мовчки, без крику  падали...  Потiм
по командi їх кололи штиками, та не в спину, а в стегна... Штик, звичайно,
застрягне в кiстцi, i козак, намагаючись  його  витягти,  волоче  тiло  по
снiгу, а  потiм  криваве  лезо  з  реготом  витирає  об  снiг...  Виходили
розстрiлювати i добровiльно... А один iз призначених козакiв перед  залпом
заплакав, перехрестився i сказав:
   - Прости мене, божа мати. Це не я роблю...
   Мовчки роздягалися i мовчки вмирали махновцi... А як  вони  йшли...  їх
нiжки наче хитав вiтер... Дiйсно, нiжки... бо то були хлопцi рокiв по  17.
I  з  кожним  махновцем  я  мовчки  пiдходив  до  стiнки,  покiрно  ставав
навколiшки, i... злiсно й недружно гавкали рушницi, i тi  звуки  впивалися
кулями в моє тiло... Я стояв i дивився... Менi було солодко, i я не  знаю,
чи плакати, чи смiятися  хотiлося  менi...  Я  стояв.  Старшини  ходили  й
добивали в голову... i хто був недобитий козаками,  тiльки  здригав,  коли
куля старшини розбивала його останнi  надiї...  Останнiй,  лiтнiй  уже,  в
одязi нiмецького бранника, коли роздягався, тiльки сказав;
   - Я сам был три года в плену у немцев...
   Його зразу не застрелили. Коли його кололи,  вiн  довго,  довго  кричав
тоненьким i далеким-далеким голосом...
   А це ж було за кiлька крокiв вiд мене...
   Потiм ми пiшли. Сотенний 11 сотнi надiв синього  дiагоналевого  пiджака
останнього розстрiляного... А сотенний Глущенко йшов, танцюючи,  i  спiвав
хрипко й радiсно... Да, одного, коли кололи,  вдарили  багнетом  у  шию...
гостряк багнета вилiз йому iз рота, i вiн ухопився за нього рукою...
   Ми стоїмо ще на Лозовiй... Махно має  об'єднатися  ще  з  червоними.  I
чудно було менi, що деякi козаки везуть iз собою повнi скриньки барахла  i
дбають, аби його було ще бiльше... Я ж вiддавав залiзничникам все зайве  з
одягу, що менi видавали: фуфайки, теплi штани, бiлизну...  I  раз  лiзе  в
вагон козак. Спочатку показався його оселедець, а потiм жiноча пелерина  i
тiльки сорочка з плямами кровi на нiй... Далi лiзе другий i  показує  жмут
"українок" 2... Це - злодiї ночi... А сотенний каже:
   - Робiть що хочете, аби не на моїх очах... Коли ж хто  спiймається,  то
буде кара...
   I для виду навiть розстрiлювали котрих... Хлопцi ходили до проституток.
Я не ходив до проституток. Хлопцi вмивалися, - я не  вмивався.  Нащо?  Все
одно вб'ють... Менi не вiрилось, що я вернуся додому, коли навколо стiльки
смертей. Часто я ходив у вокзал,  знову  повний  цивiльних,  i  дивився  в
трюмо... На мене дивилося сумне смугляве обличчя козака в лахматiй  шапцi,
обiрванiй шинелi, з нiмецьким багнетом за  поясом  i  жовтих  штиблетах  з
нiмецького офiцера... Кажуть, що махновцi будуть знову наступати  i  що  з
ними йде сам батько Махно... На вокзалi  росте  тривога...  Цивiльних  все
меншає. Вокзал майже порожнiй...  Тiльки  я  в  нiм  з  вiчною  мрiєю  про
Констанцiю... Та самотнiй майстровий з гармонiєю.
   I от вiв заграв... Заграв мого улюбленого вальса "Пережитое",  якого  я
часто слухав у кiно у нас на базарi... В кiно його грали на мандолiнi  пiд
акомпанемент гiтари й балалайки... Iнодi я чув на вулицi на гармонiї,  але
його завжди грали неправильно,  що  мене  дуже  нервувало...  А  цей  грав
iдеально правильно, iменно так, як я хотiв.
   I в морi ридань, широко i безнадiйно, пронеслося все моє життя. Я трохи
не вмер од болю...
   Де ти, коханий гармонiсте?.. Може,  ти  прочитаєш  цi  рядки,  написанi
нашою кров'ю.
   На ранок ми поїхали пробувати нову тридюймiвку для нашого броньовика...
   Почали стрiляти... I десь далеко обiзвався чужий  удар...  Махно  почав
бити по Лозовiй, Махно наступає.
   Наш броньовик став на  полтавському  мостi  i  почав  бити  по  якомусь
хуторi,  де  метушилися  пiсля  кожного  розриву  далекi   чорнi   фiгурки
махновцiв... З лiвого боку, недалеко вiд станцiї,  зiйшлися  лави  нашi  й
ворожi... Довго, довго, напружено тривожно й недружно лопотiли рушницi,  i
невiдомо було, чия вiзьме... Коли ми їхали на бiй, вздовж посадки я  бачив
нашу лаву. Бунчужний, молодий вродливий хлопець,  радiсно  перекидався  на
снiгу, i здавалось, вiн не бунчужний, а  просто  собi  звичайний  хлопчик,
якому дуже весело гратися  в  вiйну...  Махновцi  не  витримали  й  почали
вiдступати... Скiльки їх побили, я не знаю... Але поле було все чорне  вiд
їх трупiв.
   Червона Армiя була вже близько... Десь гримiв її  непереможний  крок...
Ми отримали наказ покинути Лозову... їдемо на Полтаву.
   У всiх така думка, що в Полтавi спочинемо.  Тил...  Але  тилу  нiде  не
було...  Кожної  хвилини:  "До  зброї!.."  Ми  спали  в  патронташах,   не
роздягаючись, i вiд крику вартового хапали зброю i вибiгали на смерть.

   XXXIX

   Полтава._ 5 сiчня 1919 року.
   Тiльки-но ми приїхали. От, думаю, хоч раз спокiйно  засну.  Як  зирк  у
вiкно, а всi люди бiжать iз базару...
   Повстання...
   Мiсцевi бiльшовики повстали. Вони поставили кулемета на соборi,  i  наш
броньовик почав бити по собору то шрапнеллю, то гранатами: на удар...
   Вечорiє... Зiрки розривiв обсипають собор... Коли ж пiсля  удару  зiрка
бiля собору не блискає, значить, снаряд у соборi, де золото iконостаса, де
бог, в якого я перестав вiрити... Ми ж з попом, а пiп нiчого не  каже,  що
ми б'ємо по собору нашого бога, пiп нiчого не сказав, коли  ми  на  рiздво
бiля церковної огорожi розстрiлювали 18... Я перестав вiрити в  бога...  I
па людей я став дивитися як на папiрцi...  Особливо  зневажав  i  жалiв  я
цивiльних.
   До вечора був бiй... А увечерi в наш вагон вскакує сотенний Глущенко:
   - Полтава наша. Слава!
   Йому нiхто не вiдповiв...
   Тiльки чому ж це - "Полтава наша", а з київського вокзалу  почало  бити
поважно й грiзно... Наш броньовик вийшов за товарну станцiю. Праворуч лiс,
у лiсi село чи передмiстя... На мутному снiгу чорнiють козацькi лави...
   Наш броньовик - тiльки по назвi  броньовик,  а  це  звичайний  пульман,
стiни якого обкладено мiшками з пiском. Коли стрiляти, то  треба  висувати
голову... Значить, коли - куля, то тiльки в голову...
   Наступає регулярна (Червона) армiя... Наша сотня по  черзi  вартова,  i
ми-на броньовику... До нас прислали сiчових  стрiльцiв  1  у  касках  i  з
кулеметами... Ждемо... А в селi гавкотять  стурбованi  собаки,  без  кiнця
гавкотять... То... iдуть...
   Прибiгли козаки з розвiдки...  Наткнулись  на  дозор  "7-го  советского
полка..." I от близько, близько од нас показалися  лави  червоних...  Вони
смiливо й просто йшли у ввесь зрiст прямо на нас...
   - Огонь!
   Гармата скажено вдарила прямо по лавi, i я закрутився в огнi бою.
   Бiля мене строчили кулемети, рушницi, i пiсля кожного удару гармати рот
мiй  механiчно  пiдстрибував...  Хорунжий  не  ховав  голови  i  трохи  не
застрелив мене, коли я нiяк не мiг вiдчинити  цинки  з  патронами...  Нашi
кулемети били з перебоями ("засєчка"), теж i бiльшовицький  кулемет  гарно
застрочив, навiть якимось мотивом... Ну так же тонко й гарно, що ми всi аж
засмiялися... Я пiк пальцi об гаряче од стрiльби дуло моєї рушницi...
   А кулi спiвають тонко й солодко...
   Нашi рушницi б'ють гулко, а бiльшовицькi - наче паперовi хлопушки: пак,
пак... Це звукова омана... Всi рушницi б'ють однаково...
   Червонi почали стрiляти вже з тилу... Броньовик наш вiдступає...  Що  ж
тi, що в лавi, що лежать самотньо на снiгу,  коли  броньовик  вiдступає?..
Коли ми проїжджали мимо водокачки, червонi били вже по нас прямо з  неї...
Як вони не засипали нас бомбами з моста, я й досi не знаю. А вони  ж  були
на мосту, над нашою головою...
   Броньовик пiдiйшов до станцiйного перону, на якому спокiйно  i  поважно
стояли кулемети, а мимо  швидко  й  тривожно,  колонами,  вiдступала  наша
пiхота... Чулись голоси старшин:
   - Не хвилюйтесь, панове козаки...
   - Не хвилюйтесь, панове козаки...
   А козаки з сумками й рушницями за плечима йшли в тьму... Наш  броньовик
став на мосту на Ворсклi. Ми прикриваємо вiдступ. Нашу сотню змiнили, i  я
мертво заснув у вагонi... Констанцiя менi не снилась. Враз,  крiзь  сон...
гарматний удар... один i другий... Злякано  застрочив  кулемет,  i  я  пiд
крики "До зброї!" схопився з лiжка...
   Чую... їдемо... Стрiльба замовкла...
   А було от що.
   Потомленi боєм  вартовi  на  броньовику  заснули,  а  червонi  колонами
пiдiйшли до нас i вже почали братися за ручки броньовика, як їх  випадково
побачив наш чотовий, що  вийшов  iз  вагона  оправитись,  i  крикнув:  "До
зброї!.."
   Червонi пiд нашим огнем одхлинули за насип i залягли в лаву.
   Снiги... нiч... поле... i сум колiс... Куди ми  їдемо?..  Старшини  нам
кажуть, що ми воюємо за  Радянську  владу,  а  селяни  через  кожнi  п'ять
верстов рвуть пам залiзницю... В Кременчуцi наш полк (2-й курiнь, наш 3-й)
роззброїв Балбачана, а газети  писали,  що  це  зробили  сiчовi  стрiльцi.
Балбачан хотiв нашу армiю подарувати Денiкiну 2.
   В Кременчуцi ми пiшли в баню... Попереду йшли бунчужний i  гармонiст...
Вони якось смiшно хиталися  у  валянках...  Коли  ми  пiдiйшли  до  лазнi,
помилися козаки 1-го куреня... (до лазнi всi йшли при зброї), i чiтко  пiд
хитання багнетiв вони заспiвали:

   Ми гайдамаки, всi ми однакi...
   Ми ненавидим пута й ярмо.
   Йшли дiди на муки,
   пiдуть i правнуки,
   ми за нарiд життя свое дамо...

   "За нарiд?.." Ще багато було телят, якi думали, що ми йдемо за нарiд. Я
теж думав, що ми йдемо за нарiд... Що бiльшовики - шовiнiсти. Особливо нас
обурювало, що нас за те, що ми говоримо свовю мовою,  взивали  буржуазними
лакеями. А наш полк у нивах був весь бiльшовицький... Того вiн i був самий
бойовий з усiаї петлюрiвської армiї, i бiльшовики  завжди  не  витримували
нашої штикової атаки... Того i (не) любив нас дуже улюблений полк Петлюри,
мазепинський полк... Кiлька разiв доходило майже  до  бою  з  мазепинцями,
яким ми зривали погони. Того ми й  не  вiдступали  через  Київ...  Того  й
нiколи не приїжджав до нашого полку Петлюра, який  спокiйно  почував  себе
тiльки мiж мааепинцями та сiчовими стрiльцями...
   З Кременчука ми поїхали бронепотягом у розвiдку в напрямi  на  Полтаву.
Було тяжко й лячно сидiти у вагонах i  чекати  на  смерть.  Бо  скрiзь  же
партизани, i щохвилi нас  можуть  одрiзати  од  Кременчука.  Ми  сидимо  у
вагонi, у всiх настрiй неможливий.  А  один  козак  так  жалко  й  жалiсно
матюкався i нив перед мене, що я не витримав i сказав: "Та замовчи ти. Тут
i так тошно й без тебе..." А вiн усе ниє... I було  противно  дивитись  на
його перелякане, повне болю, спiтнiле обличчя. Бунчужнi нашої та 9-ї сотнi
були бiльшовицькi агiтатори.  Бунчужний  И-ї  сотнi,  низький  i  русявий,
казав:  "Надо  не  ныть,  а  делать  дело".  Почувалося  щохвилi,  що  всi
схопляться за зброю i почнуть бити старшин.  Сотенний  Глущенко  попередив
нас. Вiн вихопив свою кубанську шаблюку i, махаючи нею перед  нами,  почав
кричати;
   - Я не хочу бути за сотенного у бандитiв!
   Хлопцi не були ще готовi, без зброї, i ми кинулися од нього тiкати, але
в дверях застрягли. Бунчужний нашої  сотнi  спокiйно  став  на  дверях  iз
рушницею i чекав. Курiнний  Лiневський  заспокоїв  Глущенка,  i  той  його
послухав. Коли ми приїхали в Кременчук, нашi бунчужнi  зникли:  був  даний
наказ їх заарештувати, але вони про це заранi довiдалися i зникли.

   XL

   Знам'янка._ Лютий 1919 p.
   Кiлька день ми стоїмо на Знам'янцi. Нас оточили з усiх бокiв червонi...
Григор'єв  нас  зрадив,  перейшов  на  бiк  червоних  '...  Його  штаб  на
цукроварнi... Вiдтiля його броньовик почав бити по Знам'янцi. Наш курiнь в
заставi. Лава наша йде вперед. У лiсi. Нiч. Наш  броньовик  вiдповiдає  на
далекi удари... Григор'єв б'є по путi, що йде на  Цвiтково,  хоче  розбити
рейки...
   Ми йдемо й тихо пересвпстуємося, щоб не загубити зв'язку... I от  чорну
тьму перед нами тихо й  жутко  прорiзала  ракета...  Ми  знову  вийшли  на
полотно залiзницi. На лiвiм фланзi почалася стрiлянина... Ми покiрно впали
навколiшки i приготовились... Стрiльба так же, як  i  почалась,  замовкла.
Виявилося, що на нашу ласу наскочила кiнна розвiдка, i  пiд  час  стрiльби
забито прямо в голову одного нашого козака, а у  одного  кiннотника  нашою
кулею збито шапку... По тiй шапцi ми потiм дiзналися, що то була  розвiдка
нашого полку...
   На ранок ми маємо наступати на цукроварню, де грiїгор'ївцi. Поширюються
чутки, що григор'ївцi не готовi зовсiм, що вони тiльки п'ють та гуляють...
Мапi не вiрiїлося... Я почував грозу, що її вiтер доносив iз-за лiсу...  Я
чув, що григор'ївцi йдуть...
   Од будки машинiста до нас на пульман був проведений телефон.
   Броньовик наш просто й смiло вискочив з-за лiсу...  Димiв  бiля  заводу
броньовик ворога, а збоку було як  комашнi  григор'ївцiв,  якi,  побачивши
нас, почали швидко-швидко бiгти  назад...  Кулеметник  вхопився  за  ручки
кулемета, але вiн не працює...
   Як почало ж по нас бити...
   Снаряди вiтром шумiли над нашими головами,  i  щохвилi  почувалося,  що
прицiл береться все кращий i кращий.  Ми  всi  присiли...  Не  було  змоги
висунути голови... Вперед не можна їхати, бо рейки вже розбито...
   - Назад!
   - Назад! - кричимо ми всi... Телефон зiпсовано, i броньовик iде вперед,
туди, де снаряди б'ють  прямо  по  рейках,  i  видно,  як  шпали  чорно  й
розкидано летять у небо... Врештi  машинiст  почув  команду,  i  броньовик
поволi, пiд ураганним огнем, почав одходити...
   - В лаву!
   Козаки вискочили й побiгли в лаву, а я сказав курiнному, що погано себе
почуваю, що у мене болить живiт, i лишився на броньовику. Я злякався...
   Але менi було соромно перед  самим  собою,  i  я,  взявши  двi  коробки
кулеметних стрiчок, понiс їх вздовж залiзницi до лави... Йшов я  чомусь  у
виямпi збоку рейок... Ворог б'є... раз - по броньовику, а три -  по  лавi,
раз - по броньовику, а п'ять - по лавi...
   Перед мене з правого боку прямо об рейки наче велетенська рука з  силою
шпурнула купою розбитого шлаку... Набiй... Я впав i трохи не виламав  собi
шиї... Пiдвiвся...
   Але мусив з коробками йти, нi, бiгти назад,  бо  козаки  й  старшини  з
круглими, вилупленими, повними смертi очима бiгли назад...
   - Вiдступай!..
   Тяжко й сумно пiд уже сконцентрованим огнем ворога ми почали  одходити.
Ворог бив по диму... Хорунжий повернув гармату дулом униз i почав бити  по
рейках... Григор'ївцi нас  обходять,  може,  вже  обiйшли...  Вони  хочуть
перерiзати нам дорогу на Цвiткове... I поки на станцiї переводили стрiлку,
в менi все тремтiли слова:

   Силой прекрасной, могучею...
   Силой прекрасной, могучею...

   i я од нетерплячки й жаху,  що  ми  не  встигнемо  проскочити,  не  мiг
устояти на мiсцi...
   Стрiлку перевели, i ми швидко рушили...
   Коли ми порiвнялися з .селом, воно було нам з лiвого боку, i  вже  було
чорно од григор'ївцiв... Ми думали, що вони  десь  уже  поклали  на  рейки
пiроксилiновi шашкiї... Але броньовик летить... Видно,  як  вийшли  з  хат
дiвчата...  Дивляться,  лускають  насiння...   Пiд   огнем,   присiвши   в
броньовику, навiть не вiдповiдаючи, ми...
   Проскочили...
   Дивимось  назад...  А  за  нами  летить  потяг  немуштрованої   частини
швидко-швидко... Мимоволi  хочеш,  аби  вiн  проскочив...  Там  же  грошi,
обмундирування, раненi козаки...
   Дивимось назад... аж летить тiльки  один  паровоз,  а  состава  нема...
Григор'ївцi не встигли пiдкласти пiроксилiну пiд паровоз, але  пiд  вагони
встигли, а може, бомбами розбпли зцiпку...
   Другий курiнь мусив вигрузитися i пiсля кiлькох атак вибив григор'ївцiв
iз села... Аж до цукроварнi тiкали Григор'ївцi... Полк  весь  проскочив...
Тiльки грошi Григор'ївцi таки одбили.
   Коли козаки  другого  курiня  пiсля  першої  атаки  розбито  тiкали  до
ешелонiв, iз одного двору вибiгла старенька бабуся i закричала на них...
   На Цвiтковiй чи на якiйсь ближчiй до неї станцiї  наш  п'яний  сотенний
стрiляв прямо в публiку i ранив одного цивiльного в стегно, просто так, нi
за що.
   На Христинiвцi ввесь час десь збоку били броньовики, але ми  в  бою  не
були.
   Через Жмеринку ми їхали пiд видом  ешелону  сппнотпфозних  (на  вагонах
крейдою було написано: "Сипний тиф"), хоч жодного хворого на тиф у нас  не
було, ми смiялися, грали в карти  i  пили  спирт,  розводячи  його  водою.
П'яний каптьор дає менi кружку_ спирту. Я питаю:
   - Розведено?
   - Розведено, розведено... - каже...
   А в кружцi ж не видно. Я залпом випив, i як  почало  в  менi  горiти...
наче хтось менi незлiченими  розпеченими  залiзними  кiгтями  почав  рвати
шлунок i кишки... Я проходив у сiльськогосподарськiй школi  (на  ст.  Ямi)
колись, що коли купоросну олiю або  азотну  кислоту  розводити  водою,  то
ї'~'_ сила слабшає. Я почав швидко й багато пити води. Стало легше.
   Який би я не був п'яний, я завжди був тихий i смирний,  тiльки  плакав,
щоб нiхто не бачив, за своїм селом та Констанцiвю... I було непри&мно,
коли деякi козаки п'яними починали розорятися, битись i кричати так, що їх
доводилось зв'язувати.

   XLI

   Проскурiв 1. 15 лютого 1919 року.
   Вечiр. Старшини сказали, щоб ми не роздягалися i були  напоготовi.  Нас
хочуть роззброїти.
   I на смутний ранок, коли крикнули: "До  зброї!"  -  я  в  штиблетах  на
босонiж вибiг останнiй. Бiля рампи була вже  наша  лава...  Я  пiдлiз  пiд
вагона i, ставши навколiшки, зайняв своє  мiсце.  Туман.  З  правого  боку
навпростець- пивний завод. Просто в виїмцi соша, на якiй залiг  ворог.  Це
повстав проти нас за владу Рад наш 15 бiлгородський кiнний полк.
   На правому фланзi почалася  стрiльба...  В  дiлi  -  кулемети,  орудiя,
бомбомети...
   Нам ще нема наказу стрiляти... Менi не лячно,  тiльки  дуже  напружено,
наче мої нерви витягло у прямi лiнiї i натягло до  одказу,  як  струни  на
гiтарi... Вже не треба, а хтось кiлочки крутить та крутить... I, здається,
осьось мене розiрве...I от почалася наша стрiльба... Кулемет, що був поруч
мене, так дуже  бив,  що  аж  лента  вискакувала  з  коробки.  Так  злiсно
вискакувала... Хтось iз наших почав кидати бомби...
   - В атаку!
   I коли ми побiгли на мiсце ворожої лави, там  не  було  нiкого,  тiльки
лежали трупи козакiв...
   Один, до якого я пiдбiг, був ще живий. Бiля голови його була чорна  яма
вiд розриву бомби... З голови текла кров, а з губ слова:
   - Не бийте... я ж - такий, як i ви...
   Це ж були козаки, українцi, нашi...
   Старшини агiтували бiльшовикiв-українцiв, щоб вони не воювали  з  нами,
бо ми говоримо однiєю мовою i дiти однiєї матерi України...
   Бiльшовики не слухали i били нас у хвiст  i  гриву,  пародируючи  слова
нашого гiмну (мотив якого, до речi, дiйсно  на  фонi  кошмарного  вiдступу
здавався менi похоронним) :
   - Ще не вмерла Україна, а тiльки смердить...
   I  почали  приводити  до  нашої  лави  козакiв  немуштрованоЇ   частини
бiлгородського полку, захоплених на станцiї,  якi  нiякого  вiдношення  до
повстання не мали, i за моєю спиною розстрiлювали...
   Бiлгородськi козаки всi були в полушубках, їх роздягли до бiлизни i  по
наказу курiнного Коломiйця купами розстрiлювали. Командиром полку був тодi
Маслов.
   Розстрiлювали добровольцi. Вони забирали у розстрiляних не тiльки одiж,
а й годинники, ножички... Один сказав: "За що ви нас  розстрiлюєте?  Ми  ж
такi, як i ви..."
   А другий, коли його роздягали i  сказали:  "Бiжи!"  -  перехрестився  й
закричав: "Спаси мене, божа мати!.."
   - Спасе її мать... - вiдповiв на його крик гайдамака, б'ючи його  прямо
в потилицю.
   I менi було досадно, що вiд кулi вiдлiтає майже половина голови... Це ж
так неестетично... Ну була б собi просто дiрочка, як  од  японської  кулi.
Японцi культурнiшi за нас... А то лежить розстрiляний на снiгу,  i  голова
йому, паче скибка кавуна,  чудно  вгрузає  в  снiг...  Повз  мене  провели
розстрiлювати кавалериста. Вiн у довгiй шинелi спокiйно i задумано йшов на
смерть, i тiльки шпори йому одиноко дзвенiли.
   Ми йдемо далi. Наступаємо на бiлгородськi казарми...
   Залягли в лаву. Позицiя погана. Тiльки поле рiвне та бiле.
   Ззаду мене лежать розстрiлянi, i я все одсовуюсь убiк,  щоб  не  лежати
проти розстрiляного (щоб не попала куля...).
   Да.  Коли  ми  збили  лаву  бiлгородцiв,  був  ще  туман,  i  за  рогом
заводського паркану показався козак з рушницею i в полушубку.  Ми  думали,
що то наш, i кличемо його до себе. махаємо руками...  А  вiн  несмiливо  й
нерiшуче став, потiм розгублено пiшов до нас. Дозорнi пiдiйшли  до  нього.
Вiн покiрно вiддав їм рушницю. Вони його роздягли i розстрiляли...
   Ах! А я ж махав йому рукою...
   Лежимо.
   I от просто на нас швидко летить хмара... чорна й грiзна.
   Кiннота.
   Ворог наступає...
   На лiвiм фланзi, бiля могили, стоїть полковник i команду*;...
   - Прицiл двадцять чоти-и-и-ри...
   I коли лiва рука тягнеться до прицiльної  рамки...  "Тiкай"...  кричить
моє тiло... Але всi лежать, не тiкають, i я вгрузаю,  прикидаю  до  снiгу,
витягнувши готовi до стрiльби руки...
   То гарматний дивiзiон ворога переходив на нашу сторону. Вони  поставили
ззаду нас на путях батарею i почали бити по казармах... Але першi два рази
вони нiби помилково ударили по  нашiй  лавi.  Снарядний  стакан  трохи  не
зробив мене безног-им...
   Наступаємо...
   Так, як i в Лозовiй...
   Тiльки перед нами з розчиненими  вiкнами  грiзно  мовчать  казарми.  Ми
йдемо... На три кроки позад од лави з карабiнами в руках iдуть старшини...
У мене нерви вже не напруженi, а наче розстроєна балалайка, менi  в'яло  й
лячно...  Позицiя  ж  жахна,  а  казарми  над  нами...  Думаємо,  це   нас
пiдпускають ближче... Дивуєшся,  чому  ворог  такий  спокiйний...  Але  ми
йдемо.
   Потiм з криками "Слава!" бiжимо в атаку на... уже покинутi казарми.
   Тiльки у дворi стояли виладнанi  в  один  шерег  тi,  що  залишилися  i
здавали зброю.
   Якби не саботаж старшин, бiлгородцi нас  би  розбили.  Це  ж  було  так
гаряче й несподiвано. За  мурами  залпи  розстрiлiв,  козаки  виносять  iз
казарм зброю, а бiлгородський старшина стоїть бiля дерева, ковирне  носком
хромового чобота снiг i, удаючи з себе спокiйного,  задумано  дивиться  на
нас. Але його нiхто не чiпає.
   Я з бойових трофеїв узяв тiльки росiйсько-український  словник  Курила.
Носкiв  менi  не  дiсталося.  Старшини  казали,  що  це  євреї  загiтували
бiлгородцiв. Казали, що  козаки  першого  куреня  поклялися  пiд  прапором
грошей не брати, а тiльки рiзати. Вони пiшли до мiста i вирiзали майже всю
проскурiвську  єврейську...  голоту.  Кравцiв  та  шевцiв.  До  буржуазних
кварталiв вони не заглядали. Був один козак, який знав єврейську мову. Вiн
пiдходив з товаришами до  замкнених  дверей  i  звертався  до  переляканих
мешканцiв єврейською мовою. Йому вiдчиняли...
   Однiй гiмназистцi застромили мiж ноги багнета...
   А  розстрiлювали  так:  стрiляють  i  дивляться  не  так,  аби  попасти
смертельно, а як-небудь, дають залп i  наввипередки  бiжать  до  ще  живих
розстрiляних i хапають з одягу те, що перед залпом кожний намiтив на своїй
жертвi...
   Один старий єврей перед залпом сказав:
   - Вы меня убьете, а из моего пупа выйдет пять мстителей. Стреляйте меня
в глаз, а не в пуп...
   Залп одгримiв, i єврей, майже перерiзаний кулями пополовинi, упав...
   Всi козаки поцiляли йому в живiт...
   Коли вели юрбу полонених бiлгородцiв та цивiльних на розстрiл, я бачив,
як бiля конвойних бiгав, кричав i ламав руки наш кавалерист. Його  ридання
розривали мою душу. На очах конвойних тремтiли сльози.
   Це був кавалерист нашого полку, а серед тих, кого вели на розстрiл, був
його рiдний брат... Старшини були невблаганнi. Я довго дивився  услiд  цiй
смертнiй юрбi i на тоскну фiгуру кавалериста, що плакав i бiг за ними...
   Я  зняв  лахмату  гайдамацьку  шапку,  залиту  кров'ю  української   та
єврейської голоти, надiв французьку каску i став санiтаром...
   На ранок скривавленi мури наче ще гули криком:
   "Русский?" - i собаки похапливо й жадно долизували кров на тротуарах...
Ми розташувалися в бiлгородських казармах. На кухнi на  чорних  дошках  ще
були крейдянi написи їжi та її складу. Головний лiкар  полкового  околодку
не взяв би мене  з  муштрової  частини,  але  я  почав  йому  читати  свої
росiйськi (я писав  i  росiйською  мовою)  поезiї,  i  вiн  мене  взяв  до
околодку.
   Мiсто ось-ось повстане...  Оголошено  мобiлiзацiю.  Козаки  поїхали  за
мобiлiзованими по селах. Тi йдуть. Робiтники ходили групами по вулицях.  I
я бачив i чув, як комендант мiста (iнiцiатор погрому), дивлячись  на  них,
кусав свої довгi вуса й злiсно хрипiв:
   - То-ва-р-ри-щи...
   Мiсто ось-ось  повстане.  Селяни  чекають,  що  й  Їм  буде  те,  що  в
Проскуровi, бо вирiзали ж п'ять тисяч євреїв (я дiзнався вiд т.  Фельдмана
1  тiльки  тепер,  що  шiстсот.  Вiн  сумно  сказав  менi:  "Справа  не  в
кiлькостi...").
   Iшли чутки, що регулярна армiя червоних наступає вся на конях з ручними
кулеметами у кожного червонарма.

   XLII

   Березень 1919 року.
   Нарештi виступаємо на фронт. Бої йдуть пiд Хрпстинiвкою. В  Жмеринцi  я
стояв у касцi, з червоним хрестом на правому рукавi, сумно дивився й махав
рукою козакам мого куреня, що гримiли  повз  мене  в  вагонах,  уквiтчаних
сосною, на яких було написано крейдою: "Смерь тим, хто руйнує нашу  неньку
Україну".
   Менi було страшно за них i соромно за себе. Боягуз. Наче хрестом  можна
затулитися вiд смертi? Недалеко  вiд  Христинiвки  на  якiйсь  станцiї  ми
спинилисяВечорiє. Вiтер жутко нагина явори станцiйного скверу,  крiзь  них
вигляда жовтий, як обличчя розстрiляного,  мiсяць...  А  далi  в  вечiрнiй
смутi видно, як iде дуель нашого й  червоного  броньовикiв.  Вони  смiливо
стали недалеко один проти одного i в упор б'ють огнями в огнi...
   Другого дня я ходив до сарая дивитись на побитих з нашого броньовика...
Їм було майже одiрвано голови. Вони лежали  розкидано  на  гнилiй  соломi,
роздягненi, босi... їх було п'ять.
   З червоного броньовика ударило набоєм прямо в дуло гармати нашого...  i
наслiдки я бачив у сараї... Одного, що  стояв  бiля  гармати,  як  i  всi,
навiть не контузило. Хлопцi казали, що вiн був тихий, смирний i  виконував
тiльки те, що йому наказували, а цi, побитi,  були  зарiзяки,  вони  перед
розстрiлом завжди мордували полонених.
   Була грязюка, i в  маревi  весняного  дощу  я  бачив,  як  нашi  колони
напружено, наче проти вiтру, йшли в наступ...
   На перонi я бачив двох  єврейських  хлопчикiв,  поколотих  багнетами...
Вони ще тоскно вовтузились у кровi... Казали, що це шпiони. Козаки пiшли в
атаку на червоний броньовик i на  платформi  захопили  в  полон  нiмцiв  -
орудiйну прислугу, їх привели на станцiю i пустили  на  вiтер...  Я  бачив
тiло одного нiмця, ще не закопаного дядьками, бiля паркану...
   Христинiвки не могли взяти.
   Матроси "7-го совполка" з криками "буржуазные лакеи"  одбивали  нас  од
станцiї.
   Вiдступаємо. А вже Жмеринку захопили повстанцi. Одного козака розiрвало
його власною бомбою  на  шматки,  коли  вiн  в  огнi  погонi  за  дядьками
зачепився бомбою (вона була нiмецька. Рукоятка була без кришки,  i  шнурок
зачепився за тин, коли козак через нього перестрибував),  i  його  ховали.
Менi було противно. Я од злостi, що вiн такий скупий  i  вредний  (ковбасу
пожарить i сам поїсть, попросиш - не дає. А на дурняка завжди  у  нас  їв.
Вiн менi показував картку своєї дружини), уявляв, як його  гладка,  налита
кров'ю морда розлетиться од набою. Воно так i вийшло.
   На Жмеринку вiдступ одрiзано i ми виступаємо через Вапнярку  на  Одесу.
Рада старшин i козакiв нашого корпусу (окремий запорозький)  випустила  до
бiльшовикiв вiдозву, що ми теж бiльшовики, але українцi, i що воювати  нам
нема за що, бо ми - брати. Червонi прислали до нас делегацiю.  В  нiй  був
козак нашого полку,  захоплений  в  полон  червоними,  коли  ми  вiддавали
Полтаву.
   Його захопили на  броньовику.  Вiн  був  з  оселедцем  i  в  широченних
червоних  штанях.  Як  рiдкий  i  комiчний  екземпляр,  червонi  його   не
розстрiляли,  а  тiльки,  впстроївшись,  кожний  добре  смикнув  його   за
оселедця.
   Я був щасливий, менi було радiсно. Я  не  знав,  що  ми  й  не  думаємо
переходити на бiк червоних. Коли я схвильовано i радiсно говорив осавуловi
полку, що ми переходимо до червоних, в його  звужених  до  макового  зерна
зiницях глянула на мене смерть... Червонi не дурнi, зразу розкусили нас, i
ми почали панiчно пiд їх ударами вiдступати до Вапнярки.
   Я ще раз побачив того вродливого  хлопця,  героя  бунчужного,  який  на
Лозовiй перед боєм з махновцями таї; радiсно  й  необачно  перекидався  на
снiгу. Його принесли до нашого вагона. У нього набоєм було вирвано  май;ко
всю ляшку, захоплено трохи бока i  перебито  руку  й  ключицю.  Коли  йому
робили перев'язку, вiн тiльки  кусав  руку  й  мовчав,  а  потiм  спокiйно
попросив у лiкаря закурити.
   Мене з лiтучкою ранених та тифозних козакiв командирують  до  санпотягу
окремого запорозького полку.
   Вагон другого класу. Уже пiд Роздiльною нас оточили червонi повстанцi.
   Сестра-жалiбниця перев'язала рану вiд кулi  на  руцi  у  старшини.  Цей
старшина, гладкий i переляканий, втiк з-пiд розстрiлу. Вiн був на селi,  i
його повстанець повiв у ярок розстрiлювати. У повстанця  була  австрiйська
рушниця, i по тому, як повстанець  возився  за  його  спиною  з  затвором,
старшина зрозумiв, що той не вмiє стрiляти, й побiг...
   Куля попала йому вище лiктя... Пiд бинтом рожевiла  кров,  i  захеканий
голос старшини врiзався в мою пам'ять...
   Голос - iз смертi...
   Вечiр... Повстанцi все ближче... Вже йде кругом стрiльба...
   Я пiшов у купе сестри-жалiбницi... В неї  були  iндуськi  очi  i  блiде
обличчя, повне смертi... Я почав читати їй свої поезiї. Вона спитала мене:
   - Ти не хворий? Я сказав:
   - Не знаю.
   Вона обдивилась мене i вiддалась  менi...  Смерть  заглядала  в  вiкна.
Повстанцiв одiгнали.
   На Роздiльну  прибiгло  кiлька  старих  гайдамакiв  з  мого  куреня.  З
iнiцiативи бунчужного Натруса наш курiнь i 4-й перейшли  на  бiк  червоних
десь пiд  Вапняркою.  Вони  роззброїли  старих  гайдамакiв  та  старшин  i
заарештували їх. Деяким удалося втекти.
   Одеса  була  захоплена  червоними,  i  з  Роздiльної  ми  повернули  на
Тирасполь. Коли ми були ще на Бiрзулi 1, то я на  перонi  бачив  грецького
офiцера, який задавакувато ходив по перону й дивився на нас,  як  на  щось
нижче, їх броньовик мав пiти на Голту в бiй з григор'ївцями.
   На Роздiльнiй були румуни. Але вони втекли  з  Роздiльної,  коли  фронт
почав з двох бокiв (од Одеси й Бiрзули) наближатися до  Роздiльної.  Ми  в
Тирасполi. Вино й мамалига. Я пiшов дивитися  на  французiв,  що  бiвуаком
розкинулись недалеко мiста. Вони були чистi, рум'янi й синенькi.  Спокiйно
дивилися на нас цi рожевi й гiгiєнiчнi дiти. Вони були такi спокiйнi...  А
ми?
   Я уже при санпоїздi. Менi дали два вагони тифозних, i я захворiв i  сам
на тиф.
   Мене кинули, як собаку, у вагон на полицю. В мене висока температура, а
санiтар цiлує мене, п'яно плаче i дає менi їсти солону ковбасу... Я вийшов
iз вагона... Iде головний лiкар санпотягу:
   - Ти чого вийшов iз вагона?
   - А чого ви мене кинули, як собаку, без усякої допомоги. Поки здоровий,
так i потрiбний...
   - Iди лягай у вагон.
   - Не пiду. Ви мене покладiть до м'якого вагона.
   - Iди, а то шомполiв дам.
   - Та ви не забувайте, що я з гайдамацького полку...
   - А... так ти так? Ну, я  з  тобою  пощитаюсь.  А  збоку  поруч  стоїть
штабний ешелон, i старшини, що в новеньких галiфе гуляють  бiля  блискучих
вагонiв, кричать у наш бiк:
   - Гоните их в шею.
   Я пiшов i лiг у вагон.
   До  румунського  короля  поїхала  делегацiя,  щоб  пропустили  нас   до
Румунiї... Недалеко - стрiльба. Горять пiдпаленi козаками ешелони...
   Нарештi їдемо через мiст на Бендери... Заборонено виглядати з вiкон пiд
загрозою смертi.
   В Кишиневi довго стояли _ми на станцiї.
   Я вiд високої температури говорив тоненько  й  жалiбно.  В  мене  перед
очима все пливуть якiсь жовтi квiти  й  Констанцiя...  А  сестра-жалiбниця
замiсть  подати  води   або   повести   мене   до   уборної,   кокетує   з
старшинами-чорношличниками i не звертає уваги на мої сльози й докори...
   I от за нами приїхали автомобiлi, й мене повезли до мiської лiкарнi...
   Я в бреду все бачив, наче червонi  входять  до  лiкарнi  i  б'ють  мене
штиками в груди. Кров моя фонтаном б'є в стелю, а я кричу їм, що  я  пiсля
жовтневого перевороту був спiвробiтником газети "Голос труда" лисичанської
Ради робiтничих та солдатських депутатiв  i  декламував  їм  свого  вiрша:
"Руку, товарищ, и в бой беспощадный..." Але вони не слухали i  все  кололи
мене в груди...
   Одного разу (це була криза) сестра послухала мого пульсу та як побiжить
вiд мене. Вона швидко повернулася i вприснула  менi  в  груди  бiля  серця
камфори. Я страшенно марив про ту хвилину, коли я з  насолодою  буду  пити
воду. Бо вода була така противна. Коли я почав одужувати, то  пiдiйшов  до
одного старшини, бiля якого було повно волоських горiхiв, i  попросив  хоч
трошки у нього. Старшина не дав менi горiхiв.
   Пiсля тифу я вкупi з одужавшими їду останнiм ешелоном через Буковину до
Галичини.
   А румуни... У їхнiх кiннотникiв на постолах остроги, їх старшi б'ють по
мордi, i вони тiльки покiрно пiдставляють свої  смуглявi  фiзiї,  а  потiм
мовчки витирають густу кров iз носа.  Надто  вже  покiрнi  тi  цигани,  їх
старшини - феодальнi дядьки: пудряться й затягуються в корсети. Ходять  по
перонах з блискучими стеками. Нас не вiдпускають од ешелону навiть  купити
мамалиги. Одного старшину нашого, що  пiшов  купити  мамалиги,  румунський
вартовий прикладом пригнав назад. Я радiю з того, що хоч тут ми  однаковi.
Бо в Проскуровi ще була старшинська їдальня, i взагалi старшини нашi  були
дуже привiлейованi. А козаки - це було щось нижче, безсловесне.  Та  й  не
дуже розбалакаєшся, коли полковник Маслов  пiсля  проскурiвського  погрому
казав козакам:
   - Хто  буде  агiтувати  за  бiльшовикiв,  даю  право  кожному  козаковi
стрiляти.
   I взагалi, що пан сотник сказав, то й закон, у козакiв же не було права
висловлювати своїх думок. Вони тiльки мовчки про себе думали.
   Пiсля тифу я ходив наче мертвяк. Ноги менi наче налило свинцем,  навiть
через рейки було важко переступати, а пiд вагонами я мiг тiльки  пролазити
рачки. Сили не було тримати тулуба зiгнутим.
   Дядьки в Буковинi лiтом ходять у кожухах, забитi  i  покiрнi.  Збоку  я
бачив Чернiвцi на горi i чудесний залiзний мiст.  Здаля  й  на  Згорi  вiн
здавався таким легким i прекрасним. Залiщики, Тарнопiль.
   Ставили п'єсу "Бурлака" з участю Садовського 2.  Пiсля  Садовського  ще
нiхто з артистiв так владно не захоплював мене. Галицькi дядьки чекають на
бiльшовикiв, якi мають дати їм землю. Галичина смутно промайнула.
   Тiльки часовнi, унiатськi церкви та вiтання:
   - Слава Iсусу.
   - Навiки слава.
   Я вийду в поле й спiваю:
   Повiй, вiтре, з України 3, де покинув я дiвчину...
   Через Волинь наступаємо, через Чорний  острiв  на  Проскурiв.  Коли  ми
увiйшли знову в Проскурiв, я на дорозi, бiля бiлгородських казарм, побачив
труп мадяра... Вiн синьо й одиноко лежав у грязi  на  дорозi...  Здається,
вiн був у погонах, i один йому  був  вiдiрваний...  Чому  вони  менi  такi
рiднi?.. Може, тому, що я по матерi мадяр? Ми дiйшли до Деражнi, а далi...
грiхи не  пускають...  Тiльки  нальотами  захоплюють  Жмеринку.  Славиться
Запорозька Сiч з батьком-божком на чолi. Це романтичнi й дурнi фiгури.
   Коли їх, гарно одягнених, кинули в бiй,  була  роса,  й  вони,  щоб  не
закалятися, не хотiли лягти  в  лаву...  їх  багато  покосило  з  червоних
кулеметiв.
   Гармати тупо, монотонно i  все  на  одному  мiсцi  б'ють  по  лiнiї  на
Старо-Костянтинiв  та  Деражню...  Це  двi  самi  крайнi  точки,  до  яких
фундаментально могли дiйти нашi.
   Коли Деражню захопили, козаки наскочили  бiля  ешелону  на  запiзнiлого
мадяра, який, побачивши їх, взяв бомбу, зняв з неї кiльце й притулив її до
щоки... Йому одiрвало голову...
   Ми все крутилися мiж Деражнею й Проскуровом...
   Головний лiкар Акулов був такий: коли червонi вiдступають,  то  вiн  за
Україну, коли ж ми, то вiн - бiльшовик. А фельдшер Чепурний - все одно  чи
наступають, чи вiдступають червонi - був червоним. Вiн  захоплено  малював
менi героїзм червоних, яких оточили фронти, а вони всiх б'ють.  I  доводив
менi з цифрами в руках, що в порiвняннi з  робiтником  селянин  е  дрiбний
буржуа.
   А головний лiкар, тому що получав грошей  бiльше  за  всiх,  казав,  що
кожний сам за себе, i був дуже скупий. Вiн тiльки зi мною не  був  скупий,
бо я часто читав йому свої поезiї, якi вiн дуже любив слухати. З нами  був
i пiп. Це була дрiб'язкова i вредна людина. Коли роздавали хлiб (а  давали
нам його дуже мало), вiн норовив одрiзати собi найбiльше. Коли  ж  червонi
наближалися, то вiн хапав свого чемодана, злякано бiгав по хатi й кричав:
   - Та куди ж його? Ой боже ж мiй! Та куди ж його?.. Ще лiкар  Акулов  зi
мною поводився гарно тому, що я з робочих. Бо ми  кiлька  разiв  околодком
усiм хотiли перейти до червоних.
   Вiдступаємо на Кам'янець на Подiллi. Лiто. Наш обоз тихо їде. Як летить
низько над землею аероплан, i з  нього  на  сонцi  щось  блиснуло.  Всi  -
врозтiч.
   А я бiжу прямо на блиск, бо вiн був паперовий. Радiсно бiжу  по  житах,
через болотяний ярок... Листiвки.
   Я схопив двi. I, поки добiгли хлопцi,  якi  вже  все  зрозумiли,  встиг
прочитати. Одна була вiдозва: "Все в Красную Армию", а друга:
   "Приказ рабоче-крестьянской Украины по петлюровской армии". В нiй  було
написано приблизно так: "Сдавайтесь. Вы окружены.  Переходите  группами  с
белыми флагами. Мы знаем, что вы обмануты  Петлюрою.  Если  же  вы  будете
защищаться с оружием в руках до конца, то никому из вас пощады не  будет".
Пiдписiв не пам'ятаю. Вiдступаємо на Кам'янець. Часто писали в газетах про
старшин, якi з великими грiшми тiкали за кордон. Наш полковник  Виноградов
теж хотiв утекти з великими грiшми за кордон. Але його козаки заарештували
i розстрiляли. Це було так.
   По дорозi, по грязi два козаки вели нашого  полковника.  Вiн,  нiби  це
його не торкалося, йшов попереду конвойних з закладеними в кишеню руками i
з задумано нахиленою головою. Вiн був кубанець i дуже бойовий.  Вiн  любив
мордувати червоних. Один козак iз конвойних тихо навiв  карабiн  в  голову
полковника... I не стало Виноградова... Тiльки шапка пiдстрибнула вгору  i
впала, повна кровi, на труп. А двi баби, що йшли  мимо,  з  переляку  сiли
прямо в грязь.
   Лишилося бiльшовикам захлопнутiї вiддушину помiж Смотричем i Кам'янцем,
i нам - кришка. Як  у  цю  вiддушину  ринула  галицька  армiя,  вигнана  з
Галичини поляками. Вони перейшли Збруч, i, коли нашi лави бiгли безнадiйно
назад, почулося "стiй!", i в нашi лави синiми  фiгурами  влилися  галицькi
лави...
   Червонi думали, що це нiмцi, i почали панiчно вiдступати.

   XLIII

   Що пан сотник скаже, то для козака закон. Козаки - телята. Я  й  думаю,
коли я буду паном сотником, то мене будуть слухати козаки. I я перейду  до
червоних зi своєю сотнею. По полках  було  наказано  нацiональне  свiдомих
козакiв з освiтою  за  чотири  класи  гiмназiї  посилати  до  Житомирської
юнацької школи, яка стояла тодi в Смотричi.
   Довго, наче чув, не хотiв осавул полку дати менi  командировки,  але  я
його упросив.
   Звичайно, якби в школi був iспит, то я б провалився, але менi  повiрили
на слово, i я став "майбутнiм старшиною". Це було в липнi  1919  року.  Ми
стояли в Смотричi.
   Коли була мобiлiзацiя, мене поставили на мосту  провiрятп  документи  у
селюкiв; я нi в кого не провiряв документiв. Всi проходили повз мене, а  я
стояв i тiльки марив про Констанцiю... Одному дядьковi, я хоч i  знав,  що
вiн буде бити нас, а не "ворони на городi", як вiн  казав,  я  дав  обойму
патронiв. Вiн обiцяв менi за них принести  хлiба,  але  хлiба  не  принiс.
Обдурив мене.
   Коли ми Київ узяли разом з денiкiнцями  1,  було  урочисте  свято.  Нас
вистроїли на  майданi,  i  наш  сотенний  Зубок-Моиiєвський  з  росiйським
акцентом почав нещиро говорити нам, що в  Києвi  кацапiв  уже  немає.  Вiн
вважав за кацапiв бiльшовикiв. Хто ж тодi, по його,  були  денiкiнцi,  якi
разом iз нами увiйшли до Києва?..
   Цей Зубок-Мокiєвський був знавець своєї справи. Вiн цифрами доводив, що
воєн на свiтi чим далi - все бiльше. Це був поет мiлiтаризму.
   У нас форма була така. Жовтi чоботи, синi галiфе  з  бiлими  тоненькими
кантами, френчi захисного  кольору  з  наплiчниками  (звичайнi  погони  "в
зародку") i  кашкети  германо-польського  зразка  з  тупими  козирками.  У
старшин було все  так  само,  тiльки  лампаси  на  галiфе  широкi,  срiбнi
вiдзнаки на рукавах, комiри срiбнi i такi ж хлястики на кашкетах.
   Муштровий  статут,  затверджений  Симоном  Петлюрою,  був  перекладений
просто з нiмецької.
   Зубок-Мокiєвський  казав  нам,  що  армiя  повинна  тiльки  воювати  та
готуватись до вiйни, а  полiтика  -  не  її  справа.  Армiя  повинна  бути
аполiтичною i у вiйськовiй технiцi бути європейською  армiєю.  У  Смотричу
юнаки (ще до мого вступу до школи) роздавили погром,  який  улаштував  наш
кiнний полк (забув назву його). Було розстрiляно юнаками  25  кiннотникiв.
Євреї цiлували юнакам руки.
   Да. Ще в санпотязi я читаю росiйську книжку. Пiдходить до мене старшина
й каже: "Ви чого читаєте кацапську книжку? Ми ж з кацапами воюємо".
   Я йому нiчого не сказав. Не мiг же я йому  сказати,  що  просто  нiчого
читати i книжка цiкава. Його ж не обдуриш.
   А: "Учiтеся, брати мої, думайте, читайте. I чужому научайтесь, свого не
цурайтесь"2.
   Вiн у запалi боротьби навiть i це забув. А з старшиною сперечатися ж не
можна.
   А Зубок-Мокiєвський на муштрi, коли треба  спочити  й  покурити,  казав
нам:
   - Спа-а-ачить.
   - Можно па-а-лить.
   I казав не "прошу", а  "проше".  Словом,  польсько-росiйсько-українська
мiшанина. Сам вiн  граф.  Одного  разу  до  нас  приїхав  начальник  школи
Вержбицький. Вiн красиво i кам'яно сидiв на норовитому конi. I нашi  сотнi
пiд музику проходили повз нього i на його вiтання  i  похвали  вiдповiдали
пiд ногу:
   - Слава Українi!
   Наша сотня неправильно вiдповiдала "Слава Українi"  (не  пiд  ногу),  i
Зубок-Мокiєвський гнав нас бiгом аж на гору.  Вiн  бiг  поруч  iз  нами  i
хрипко  кричав:  "Загоню,  сукины  сыны..."  (бач,  коли  хвилюється,  так
говорить росiйською мовою). Але вiн же бiг разом iз нами. Вiн уже  лiтнiй,
а ми молодi, повнi сил хлопцi (нас годували гарно, але мало. I ми пекли  й
їли ще кукурудзу). Ясно, що вiн захекався швидше нас. Команда:
   - Кроком! - I ми, в душi смiючись, струнко йдемо полем Подiлля.
   Нас виховували декоративно.
   Ми постояли ще в Цiвкiвцях, у маєтку Римського-Корсакова 3.
   А восени вирушили до Кам'янця.
   У мене в цей день, як на зло, народився чиряк пiд колiном,  i  менi  не
було сили розгинати ноги. Я поклав рушницю на дроги i хотiв їхати на  них.
Коли ЗубокМокiєвський побачив мене i послав до ладу.
   Я сiм верст iшов, шкутильгаючи, i аж в Кам'янцi розiйшовся.
   Нас розмiстили в духовнiй семiнарiї. Ми ходили  на  варту  до  "високої
директорiї" 4. Юнаки дуже любили козиряти, вiддавати  честь.  Вони  робили
навiть так. Рiдко ж зустрiчаються на вулицi старшини, яким треба козиряти.
Так вони в недiлю пiдуть у парк i групами ходять i козиряють один  одному.
Наче вони зустрiчаються випадково.
   Мене, як недисциплiнiрованого, не ставили бiля кабiнету Петлюри, а  все
в його садку. Була осiнь, i я "добре" стерiг Петлюру:  полiзу  в  сусiднiй
садок та й їм собi грушi. Вони холоднi, гарнi. Я дiйшов майже до божевiлля
i хотiв заколоти "українського Гарiбальдi", як писали про нього iталiйськi
газети. Петлюра у профiль дуже скидався на Раковського5.
   Коли ми йшли по мiсту, українська iнтелiгенцiя кричала  нам  "слава"  i
обсипала  квiтками  нашi  стрункi,   наче   вилитi   з   мiдi,   ряди.   А
Зубок-Мокiєвський, коли нiкого з панночок  немає,  мовчки  йде  поруч.  Як
тiльки побачить панночок, зараз же починає кричати на нас:
   - Головки выше!
   - Руки...
   - Багнети...
   I одного разу  нашу  варту  змiцнили  галицькою  жандармерiєю  (охорона
республiканського ладу), i я стою  вночi  на  одному  розi  вулицi,  а  на
другому галичанин. Я почав говорити з ним про  полiтику,  i  ми  зiйшли  з
своїх мiсць, власне, галичанин пiдiйшов до мене. А на  посту  ж  не  можна
балакати. Якраз було викрито атентат бiлих на Петлюру.
   Раптом чую з кущiв голос  Зубка-Мокiєвського  (вiн  був  тодi  вартовим
старшиною):
   - А це що таке?..
   Пiдбiгає до мене й кричить, тупочучи ногами, що я не юнак, а баба, i що
вiн мене вiдкомандирує назад до мого полку.  Для  кожного  юнака  це  було
крахом кар'єри, а для мене - смертю моєї чарiвної мрiї. Я спокiйно сказав:
   - Пане сотнику, ви  мене  ще  не  знаєте.  На  ранок  Зубок-Мокiєвський
жартiвливо звертався до мене i не згадував про мiй полк. Раз я  побачив  у
кiно Констанцiю. Тiльки в Констанцiї блакитнi очi, а в  цеї  чорнi.  Як  я
клично не дивився на цю, вона не звертала на мене уваги i дивилася  кудись
вбiкКоли я був на вартi у вiйськового начальника, я бачив махновцiв, що їх
з обозами вiддав нам Махно. Вони були в лахматих шапках. Я розговорився  з
ними, i коли вони дiзналися, хто я, вони менi сказали:
   - Какого ж черта ты сюда попал? Тебе место у батька _Махна.
   Вони казали, що воюють "за хлiб i волю".
   Раз ми сидимо босi. Побили на муштрi чоботи. Була вже осiнь. Чекаємо на
чоботи. До нас прийшов Петлюра. Я бачив його  дуже  близько.  Вiн  сiв  на
пiдвiконнi, питав нас про наше життя i жартував iз нами.
   В офiцiозi директорiї "Україна" друкувалися вiршi Стаха (Черкасенка)  6
i Олени Журливої  7.  Я  дуже  заздрив  Оленi  Журливiй,  бо  Володимировi
Самiйленковi 8 я що дам вiршi, а вiн кладе їх до кишенi  i  "забуває"  про
них. От хитрий дiдусь. Щоб мене не образити вiдмовою, вiн ховався за  свою
розгубленiсть.
   Перший поет, з яким я познайомився, був В. Самiйленко. Менi  було  дуже
приємно припалювати цигарку од його люльки... Я аж трусився  од  насолоди.
Це ж iз люльки великого поета...
   От початок одного вiрша, якого Самiйленко "забув" надрукувати:
   Червоний прапор в горi смiється,
   i трупи покотом лежать...
   Спiвають кулi, i серце б'ється...
   Не можу встать, не можу встать...
   1919_
   В  школi  галицькi  професори  та  старшини  виховували  нас   у   суто
нацiоналiстичному дусi.
   В школi я написав росiйською мовою  поему  "1918  год",  яку  присвятив
товаришевi Ленiну. Цю поему я читав юнакам. Один юнак сказав:
   - А й правда. Вони нас за це й б'ютьПам'ятаю кiнець цiєї поеми:

   ...Холодный стон минут...

   нарву я черных лилий,
   из них сплету венок для нашего вождя.
   Целует щеки мне холодный воздух синий,
   и поезда бегут, сверкая и гудя...
   1919_

   Галичани перейшли до бiлих... Наша армiя почала як вiск танути.  Козаки
нашi масами почали переходити до бiлих.  Бо  комсклад  був  iз  росiйських
офiцерiв, якi повтiкали  од  бiльшовикiв,  якi  були  тiльки  при  штабах,
пиячили та тiльки й знали що носити гарне галiфе та "одержувати  кошти..."
Про козакiв,  що  за  них  умирали,  вони  пiд  дзвiн  чарок  i  поцiлунки
проституток говорили:
   - Пускай воюют, этого гною для нас еще хватит.
   Листопад 1919 року.
   Наступає армiя Слащова 9. Всi панiчно тiкають.
   Офiцерський  броньовик,  що  перший  пiдiйшов  до  Жмеринки,   галичани
зустрiли музикою.
   Ще б'ється тiльки шоста окрема запорозька дивiзiя, у склад якої входить
i 3-й гайдамацький полк. I от нас, 800 юнакiв, Петлюра  кидає  на  оборону
пiдступiв до Проскурова, а сам тiкає в Польшу.
   Коли ми виступали, був шалений  вiтер...  Ми  виступаємо  на  фронт,  а
поляки займають Кам'янець. Ми - на новому  планi  мiста,  а  вони  вже  на
старому. Трохи не дiйшло до бою з поляками. Юнаки виставили заставу,  i  я
був у дозорi... Було темно й вiтер...
   Польськi  жовнiри  висадили  з  автомобiля  наших  мiнiстрiв  Швеця   й
Макаренка. Автомобiль забрали, й нашi мiнiстри прийшли пiшки по  грязi  на
вокзал.
   Тодi ж трохи не було бою.
   Нас погрузили в ешелон. У Проскуровi нам усiм  видали  довгi  кожухи  з
комiрами аж до плеч. В кожусi - не в шинелi, тепло. Я в Проскуровi зустрiв
товаришiв iз бувшого свого полку, 3-го гайдамацького.  Вони  напоїли  мене
"миколаївською" - i я п'яний їду на фронт.
   Нас вигрузили в Богданiвцях... Сидимо в станцiї... Як - "ббамм"!
   Броньовик "1-го офiцерського Сiмферопольського  полка"  почав  бити  по
нас. Б'є по водокачцi.
   Стрiлочник перелякався i з криками: "Ой пропав, пропав!" - кинувся  вiд
нас тiкати... Його спiймали, розложили, спустили до колiн  штани,  поклали
на  живiт,  i  юнак  iз  гайдамакiв  спокiйно  i  розмiрене   почав   його
шомполувати...
   Менi було противно слухати м'якi удари шомпола i стогiн залiзничника.
   Зубок-Мокiевський кричить:
   - 1-ша сотня, вперед!
   Я був у першiй сотнi.
   Розсипались у лаву i почали наступати полотном залiзницi.
   "Коршун" вiдступає i б'є по нас. Iдемо через лiси, ярками, снiгами... А
вiн усе б'є...
   Ще в Дунаївцях я набрав повну сумку сахару.  Ця  сумка  все  зсовується
менi наперед, б'є по ногах i заважає йти, а я  все  зсовую  її  назад,  за
спину, все зсовую назад... Броньовик б'є.
   Я в дозорi... Вiтер, i кругом смерть...
   Iдемо. Мимо села Богданiвнi косо спускаємося  горою...  На  снiгу  маса
слiдiв од нiг i дорiжка од кулемета.
   Старшини нам кажуть:
   - Не хвилюйтесь, їх небагато...
   Ззаду нас iдуть два нашi броньовики "Помста" й "Вiльна  Україна".  Вони
б'ють так невдало, що iнодi попадають не по "Коршуну", а по нашiй лавi.
   I  от  вийшли  ми  на  замерзле  болото,  що  мiж  Коржiвпями  i  селом
Богданiвцями. Це  болото  лiтом  було  непроходиме,  i  бiльшовики  та  ми
перестрiлювались гарматами через нього.
   Позицiя  жахна.  Лiс  та  де-не-де  кущики  очерету...  Чудно   дзвенiв
очерет... В лiсi була батарея бiлих. I коли ми пiдiйшли до лiнiї її вогню,
вона й "Коршун" почали по нас бити... У нас тiльки рушницi.
   Наш гарматний вiддiл ще десь тiльки iде, кiнний ще десь пiшим порядком.
Навiть кулеметiв у нас немає. Наша сотня - 33 чоловiки.
   Мiж iншим, тi юнаки, що в тилу були дуже дисциплiнованi, удавали з себе
героїв, розпиналися за неньку Україну i спiвали патрiотичних пiсень, майже
всi здезертирували або захворiли на живiт.
   Да! Школа наша стала  зватися  не  "Житомирська  юнацька",  а  "Спiльна
вiйськова". У нас були 4 вiддiли:  пiший  (де  я),  кiнний,  гарматний  та
технiчний.
   Ми розбiглися на 30 крокiв i залягли...
   Ворог  усе  робить  або  недолiт,  або  перелiт...  Вилка...  Менi  все
здається, що кожний набiй летить  на  мене...  Мозок  спокiйний,  а  серце
б'ється швидко-швидко.
   "Перебiжка вправо! Зайняти село Коржiвцi!.." I от пiд  ураганним  огнем
ворога почалась перебiжка...
   Десь  далеко  з  правого  боку  вiд  мене  пiдвiвся  крайнiй  юнак   i,
зiгнувшись, побiг. Вiн пiд сконцентрованим по ньому огнем пробiг  тридцять
крокiв i лiг...
   По лавi ходить наче велетень без тулуба... Тiльки чорнi страшнi ноги...
   Це стовпи розривiв...
   Далi бiжить другий, третiй... Вечорiє... Огонь досяг такої сили, що  ми
не витримали i всi побiгли вправо, на село Коржiвцi. Я  бiжу  i  оглядаюсь
назад... 1 от по юнаку, що бiг останнiм, ударив  набiй...  Юнак  пропав  у
чорному димi розриву...
   Нас лишилося 32.
   Ми зайняли монастир. Виставили заставу i на дзвiницi  поставили  варту.
Всi юнаки в трапезнiй. Рушницi поставили  в  куток.  Варять  галушки...  Я
пiшов до монаха в келiю. Дав я йому майже весь свiй цукор, а  вiн  менi  -
курятини... П'ємо з ним чай. Я кажу йому:
   - Как у вас здесь тихо и бело. Хочется бросить все и  остаться  у  вас.
Мне все это так надоело!.. Раптом убiгає переляканий монах.
   - Ваши все арестованы... Пришли люди с белыми повязками через шапки...
   У мене все похолонуло i, як живе, од грудей посунулося вниз. Менi стало
порожньо i холодно.
   Кiнець. Бiльше я не побачу нi Констанцiї, нi кривеньких  тинiв  Третьої
Роти, нi старої церкви.
   Мiй монах хоче лiзти пiд лiжко. А я кажу йому. що штик або куля найдуть
його пiд лiжком. Але вiн не слухає й лiзе... Одчиняються дверi, i  входить
денiкiнець. Вiн у студентськiй шинелi, через такий  же  кашкет  йому  бiла
стрiчка.
   Я без кожуха в шинелi стою.
   - Ваше оружие.
   - Прошу.
   Я вiддав йому мою чорну рушницю англiйського зразка, зняв  патронташ  i
патронник, а в розчиненi дверi  солдати  в  лахматих  шапках  i  з  бiлими
стрiчками через них кричать:
   - Выходи!
   - Поскорей!
   Я надiв кожуха й вийшов надвiр, у тьму, де вже виладнанi були  нашi.  А
вийшло от що.
   Настоятель монастиря  послав  у  село  хлопчика,  нiби  за  молоком,  а
насправдi з запискою до бiлих, що ми у нього. В селi (а ми  й  не  знали),
стояло два  батальйони  1-го  офiцерського  полку.  Вони  тихо  прийшли  з
кулеметами, оточiїли монастир, тихо зняли  нашу  варту  бiля  ворiт  i  на
дзвiницi. Увiйшли у двiр, пiдiйшли  до  трапезної  i  з  бомбами  в  руках
вiдчинили дверi трапезної...
   Хлопцям не довелося поїсти галушок, якi вже кипiли й  смачно  лоскотали
їм нiздрi... Нас ведуть...
   Вiтер i нiч, як у поемi Блока "12"... Я тiльки чую,  як  мене  б'ють  у
пiдошви грудки мерзлої землi...
   Капiтан, у якого тускло блищать погони, каже:
   - Вы думаєте, что деникинцы издеваются. Это все враки...
   Нас ведуть на село... Бiля тину крайньої хати прив'язано двоє осiдланих
коней... Денiкiнцi кинулись у двiр. А я нiби за муром.
   I їх голоси менi такi далекi й чужi... Нас вивели за село i построїли в
два шереги, один проти одного,  аби  однiєю  кулею  прорiзати  двох.  Вони
економнi...
   I менi здається, що зараз усi попадають на колiна  i  почнуть  плакати,
благати... Але нiхто не падає, i я стою.
   - Взвод, стройся!
   I пiсля нашої команди: "Чота, ладнайся!" - команда ворогiв звучить сухо
й гостро...
   їх капiтан пiдiйшов до нашого ройового Овсiя i сказав:
   - Ви нас прийшли бити? Овсiй сказав:
   - Били й будемо бити...
   Але задзвенiли копита вершникiв, i бiлий  папiрець  наказу  принiс  нам
життя...
   Нас не розстрiлюють i ведуть далi. Ми в колi пiхоти й вершникiв.
   Студент, що роззброїв мене, уважно дивиться в тьму на  якийсь  огонь  i
каже:
   - Что-то подозрительное...
   Прийшли  на  станцiю.  Лежимо  в  карпомi.  У  мене  голова  трохи   не
розвалюється... Думаю, там не розстрiляли, так розстрiляють тут...
   На станцiйнiй колонi було ножем або гвоздиком надряпано:
   "Привет курсисткам Деражни, - красноармеец (такой-то) ".
   Мене вразив цей напис, власне, нова орфографiя... В нiй я почув таку  ж
силу, як  у  газетах,  що  менi  попадалися...  Одна  газета  з  портретом
Шевченка, яка розбила мою наївну вiру, що червонi, як нам казали старшини,
розстрiлюють за кожне українське слово. Ця моя наївнiсть примушувала мене,
навiть пiсля проскурiвського погрому, вiдповiдати гордо  i  зневажливо  на
запитання:
   - Скажите, пожалуйста, сколько времени?
   - Я закордонної мови не розумiю. А на  запитання  одного  гiмназиста  в
проскурiвському театрi:
   - Как вы думаєте, займут большевики Проскуров? Я вiдповiв:
   - Они развеются, как дым.
   Коли ж старшини казали про три тисячi росiйських  дiтей,  яких  червонi
прислали до Києва з голодної Пiвночi:
   "Хай здихають iз голоду, нам вони не потрiбнi", - я думав:
   "Ага. Вкраїна  хай  їсть  вареники  з  сметаною,  а  другi  вмирають  з
голоду!.."
   I червоний рух вставав гiгантом передо мною:
   - За весь бедный народ.
   Пам'ятаю, раз ми наскочили на червону розвiдку,  i  на  наше  запитання
"вiдкiля?" вони вiдповiли:
   - Со всего света!.. Мене це так вразило:
   - Со всего света!..
   I якою мiзерною перед цим боєм за голоту всього  свiту  здавалася  наша
боротьба за самостiйну Україну.
   Ми тоскно лежимо i ждемо смертi. Враз вриваються до карному з оголеними
шаблюками кубанцi, такi ж, як i ми, чорнобривi i т.  iнш.,  i  хочуть  нас
рубати...
   Наша третя сотня пiшла в атаку на "Коршуна", i кулею в люк був  забитий
їх капiтан.
   До карному увiйшов полковник i сказав:
   - Пленные уже нам не враги.
   Нас почали переписувати. Один юнак, якому наймення було Мороз, пiдiйшов
до столу, вiддав честь, стукнув каблуками i на запитання:
   - Ваша фамилия? Сказав:
   - Морозов.
   Його брат був офiцером гусарського полку Добрармiї '°.
   Нас почали роздягати, а  галичан  нi.  По  умовi,  галичан,  яких  було
вкраплено в нашi полки, денiкiнцi вiдправляли до галицької армiї десь  пiд
Жмеринкою. Я зневажливо дивився на цих надднiстрянських  героїв,  колишнiй
мiй iдеал нацiональної самосвiдомостi. Галичани, як  наприклад,  для  мене
умерли.
   Юнкери нам кажуть:
   - Зачем нам воевать? Ведь вы юнкера и мы юнкера. Вони питають нас:
   - За что вы воюете?
   - А ви за що?
   - Мы - за единую неделимую.
   - А ми - за соборну Украшу.
   Старшин наших посадовили окремо i з ними  чемно  поводяться.  Коли  нас
захопили в полон, так наш чотар запитав їх офiцера:
   - Вы были в Константиновском?
   - В Константиновском.
   I вони потисли один одному руки...
   Менi лишили тiльки мою шинель, а то все забрали. Один офiцер "купив"  у
мене за двi "українки" мої чоботи, галiфе i гiмнастьорку, а менi дав  свої
велетенськi англiйськi штиблети, штани та гiмнастьорку шинельного сукна iз
погонами. Тут  же  кiлька  юнакiв  вiдгукнулися  на  заклик  полковника  i
добровiльно записалися на броньовик "Коршун".
   Нас погрузили в ешелон,  власне,  ми  вмiстилися  в  одному  вагонi,  i
вiдправляють до табору полонених на Жмеринку.
   Ми їдемо й спiваємо:
   "Ревуть, стогнуть гори, хвилi..."
   У старшин на очах сльози...
   З якою тугою ми виводили:
   Де ж ви, хлопцi-запорожцi,
   сини славнi волi?
   Чом не йдете визволяти
   нас з тяжкой неволi?..
   I менi здавалося, нiби наша кавалерiя, нi, не  вона,  а  загiн  мрiйних
запорожцiв женеться за ешелоном нас визволяти, але визволяти нас  не  було
кому.
   Сiмферопольцi казали, що "Коршун" сам захопив у Проскуровi  два  вагони
миколаївських грошей...
   Да, коли ми вступили до Проскурова, я в газетi, спецiально  присвяченiй
нам, прочитав:
   На вас, завзятцi юнаки, борцi за щастя України, кладу найкращiї  думки,
мої сподiванки бдинi.
   Хай кат жене, а ви любiть свою окрадену країну, за неї тiло до загину i
навiть душу положiть..."
   I чудно, коли я йшов у бiй на червоних, то в мене нiякого ентузiазму не
було, а тут було щось на нього подiбне, бо ми ж, хоч боком,  та  помагаємо
червоним, з якими тодi боїв уже не було.
   Я думав, що ми будемо вiдступати на Старо-Костянтинiв i там з'єднаємося
з червоними.
   До Жмеринки нас привезли  увечерi  i  одразу  ж  повели  до  казарм.  У
вiдчиненi дверi казарми нам ударив  такий  важкий  дух,  що  ми  одхлинули
назад. Але пiд ударами прикладiв мусили ввiйти.
   Як дрова, лежали трупи тифозних, хворi i ще здоровi. У всiх  од  голоду
восковi обличчя й тоненькi нiжки... Над головою  нари  в  один  поверх,  i
звiдти на мене сиплються тифознi паразити.
   Я лiг.
   Полонений! Таке дике й жахне слово. На своїй землi - й "полонений"!
   Нас вiдпускали просити у селян хлiба.
   Да! Коли в Деражнi нас переписували, до столу пiдiйшов наш бунчужний  з
хрестом Георгiя першої степенi на грудях.
   Полковник сказав:
   - Как же вам не стыдно: Георгиевский кавалер и петлюровец.
   - Це випадково, - сказав бунчужний.
   - Что это значит?
   - Случайно, - з'ясували йому юнаки.
   Коли з  канцелярiї  дiзнаються,  що  мiж  полоненими  є  козаки  з  6-ї
запорозької дивiзiї, то їх розстрiляють, як  i  махновцiв,  якi  десь  пiд
Уманню вирiзали й потопили майже ввесь Сiмферопольський полк.
   Один полонений сказав менi, що вiн махновець iз Успенського полку.
   Я не видав його.
   Не розстрiлюють тiльки безпартiйних, бiльшовикiв та петлюрiвцiв.
   А я ж колишнiй гайдамака.
   Що як Мороз видасть?!
   Але Мороз мене не видав, хоч часто менi  цпм  загрожував  i  шантажував
мене.
   Я захворiв на тиф.
   Одеса.
   З вокзалу я пiшов з високою температурою босий  по  грязi  дивитися  на
море.
   Воно майже замерзло, i над ним тихо i срiбно лiтали чайки...
   Повезли до шпиталю.
   Лежу на снiжно-бiлому лiжковi покiрно й тихо, весь в огнi...
   Поруч стогне й кидається хворий, i "сiделка" все ставить мене  йому  за
приклад, що у мене вища температура i  я  лежу  смирно,  а  вiн  з  меншою
температурою i не дає їй дихнути...
   Вiзитацiя.
   Входить лiкар i сестра-жалiбниця.
   Сестра глянула на мене,  зблiдла  i  трохи  не  впала  непритомною.  її
пiдтримав лiкар i вивiв.
   Потiм вона входить до нас, дивиться на мене i каже:
   - Как же вы меня испугали!
   Виявилося, що я подiбний на її забитого на фронтi нареченого, офiцера.
   Я - в iзоляторi. В мене поворотний тиф,  другий  приступ.  Один  був  в
дорозi.
   Вона каже:
   - Я вас беру к себе в палату. Вы хоть на несколько дней  напомните  мне
мое прошлое.
   Вона взяла мене до себе в палату, дала менi ще  своє  ватне  одiяло  (у
всiх по  одному.  Вогко,  сиро.  Поруч  мене  щоночi  по  два,  по  чотири
вмирають). Носить менi консерви, цукерки... i все якось чудно дивиться  па
мене та цiлує. Я, як i її наречений, вчився в сiльськогосподарчiй школi.
   В  мене  на  грудях,  пiсля  тифу,  абсцес,  -  i  мене  переводять  до
хiрургiчного шпиталю в грецькiй духовнiй школi чи семiнарiї.
   В шпиталi мiж раненими лежали й червонi з Таращанського полку  i  iншi.
Вони розповiдали, що коли бiлий десант  захопив  Одесу,  то  багато  важко
ранених червонармiв було викинуто просто на вулицю.
   Червонi ось-ось захоплять Одесу. Евакуацiя.
   З одним червонармом  я  дуже  подружив.  Вiн  признався  менi,  що  вiн
комунiст i що в нього є документи з ячейки,  не  дивлячись  на  те,  що  я
одрекомендувався йому, як бувший петлюрiвський юнкер. (Цей  товариш  потiм
учився зо мною в Артемовцi). Вiн був захоплений бiлими й мобiлiзований.  В
частинi офiцер, який догадувався, що вiн комунiст, але не  мав  матерiалу,
наче граючись, навмисно прострелив йому ногу. Ногу було одрiзано.
   Коли мене хотiли, як "юнкера", евакуювати до  Єгипту,  вiн  не  порадив
менi їхати, сказав, що я такий же юнкер, як вiн денiкiнець. I я залишився.
   Кораблi Антанти б'ють по червоних лавах...
   Над городом шумлять набої...
   Червонi близько...
   Привозять ранених офiцерiв, яких почали бити по окраїнах.
   Один кавалерист б'є обрубками рук у живiт  стражника,  який  од  ударiв
тiльки пiдстрибує всiм тiлом на лiжковi...
   Офiцери, яких не встигли евакуювати, лежать блiдi, блiдi...
   А один офiцер не витримав i сказав:
   - ...Ух... страшно...
   Ми дивимося з вiкна на вулицю, через яку тривожно  перебiгають  фiгурки
людей з багнетами. Деякi не встигають перебiгти й падають. На тлi  тривоги
бою вони лежать страшно нерухомi. Iде стрiльба.
   I от вiдчиняються дверi, i  входять  матроси  з  червоними  бантами  на
грудях. Вони спокiйнi, стрункi й коректнi.
   - У вас офицеры есть?
   Вони нiкого не забрали. Тiльки подивилися документи й пiшли.

   Лютий. 1920.
   При 4-й стрiлецькiй галицькiй бригадi,  яка  перейшла  до  червоних,  з
полонених  петлюрiвцiв  та   денiкiнцiв   формується   два   полки:   "1-й
Чорноморський"   та   "Кiнний   запорозький".   Я   вступаю    до    "1-го
Чорноморського".
   Команда українська.  Всi  старшини  й  козаки  ходять  з  тризубами  на
кашкетах. Полковий прапор жовто-блакитний. Денiкiнськi офiцери,  звичайно,
тепер за "нєньку Україну". Командир полку нiмець iз тризубом  на  кашкетi.
Вiн каже:
   - Я воював за неньку Україну i буду за неї воювати до смертi.
   Я думаю, який же це червоний полк. Та це ж жовтоблакитне пекло, з якого
я ледве вирвався. Я надiв на кашкета червону стрiчку.
   Воєнкома в полку нема. А є тiльки воєнком бригади.
   Вiн на мiтинзi агiтував нас, аби ми вступали до ячейки.
   - Я знаю, - казав вiн, нервово одкидаючи своє буйне волосся з лоба, - я
знаю, що мiж вами є такi, що шукали нас, але обставини їм заважали...
   Я трохи не впав i не забився в риданнi... Я ж шукав!..
   А вночi старшини й козаки умовляються убивати  тих,  хто  запишеться  в
ячейку. I нiхто не записується до ячейки.
   Я теж не записуюсь. Ячейки нема. Одного разу нас повели до  театру,  де
українською мовою бiльшовик почав нам говорити про iсторiю України  зовсiм
не так, як я читав у Грушевського. Наш старшина галичанин наказує нам  iти
з театру, бо це все "давно вiдоме"...
   Я не хотiв, але мусiв iти. Наказ.
   Коли було Шевченкiвське свято, ми й галичани вийшли на майдан  з  морем
жовто-блакитних знамен. Жодного червоного прапора не було.
   Червонi хотiли нас роззброїти, але чомусь цього не зробили. Вони тiльки
їздили кругом на грузовиках з кулеметами.
   Ми перейшли на  Iталiйський  бульвар,  в  будинок  був[шої]  вiйськової
школи.
   Раз на муштрi один старшина, бувший денiкiнець, закричав на козака:
   - Молчать! Без разговоров!
   Я, не дивлячись на те, що був у ладу, сказав цьому старшинi:
   - Це вам не денiкiнська армiя,  а  червона.  I,  будь  ласка,  говорiть
українською мовою, бо ви в українськiй частинi.
   Вiн пiшов i пожалiвся на мене курiнному. Курiнний, пузатий i спокiйний,
кличе мене. Читає менi нотацiю. Я йому схвильовано i гнiвно кажу:
   - Пане курiнний (казали у нас не "товаришу", а  "пане"),  я  ж  так  не
можу!
   Тодi вiн ласкаво менi всмiхнувся, нахилився до мене й тихо каже:
   - Ще рано!.. Але ж ви розумiєте?... пiдрив дисциплiни...
   Да, мене, як юнака, призначили чотовим. Однiєї ночi до карному прибiгає
цей курiнний i каже менi (я був начварти):
   - Оце вам патрони!  Нас  хочуть  роззброїти  комунiсти.  Так  ви,  пане
Сосюро, глядiть же. Бийте до останнього!
   Я сказав: "Добре..." Нiхто нас роззброювати не прийшов.  Виступаємо  на
охорону Днiстра в Тираспiль. По мiсту ми йшли  з  великим  жовто-блакитним
прапором, поруч якого телiпався маленький червоний.
   В Тирасполi бригада Котовського, яку ми змiнили, стала до  зброї.  Вони
думали, що ми петлюрiвцi.
   I не помилились.
   Старшини агiтують проти Радвлади. Козаки - телята.
   Приїхав воєнком полку т. Обушний i його секретар т. Прудкий.
   Прудкий надiв на кашкета тризуба й ходить мiж козаками, слухає.
   Я пiдiйшов до нього i розказав йому все. Вiн каже:
   - Ты хороший парень. Мы тебя заберем к себе. Вiн менi  дав  посвiдчення
вiд воєнному, написане червоним атраментом, що я член культпросвiту полку.
I я став полiтробiтником. I чомусь вiддав рушницю.
   Я органiзував читальню. Але козаки не ходять читати  газети,  а  тiльки
спiвають на вулицях:
   Ми гайдамаки, всi ми однакi...
   А старшини кажуть:
   - Я краще простягну руку нiмцевi, нiж  кацаповi...  Називають  червоних
"чужинцями". Ячейки нема.  Я  дiйшов  майже  до  божевiлля  i.  коли  один
старшина в нашiй сотнi так агiтував, сказав йому:
   - Забороняю вам балакати.
   Вiн замовк.
   Органiзовують старшинську їдальню. Я сказав, що  це  те  ж  "офицерское
собрание", що на мою думку в  червонармiї  не  може  цього  бути.  А  один
старшина сказав:
   - Я не хочу обiдати за одним столом iз варнякою.
   Ага, "варняка"!?..
   Я пiшов i  обурений  розказав  про  це  воєнкомовi  i  свсю  думку  про
старшинську їдальню.
   Воєнком похвалив мене i, покликавши цього старшину, прочитав йому  цiлу
лекцiю про рiзницю мiж петлюрiвським старшиною i червоним командиром.
   I раз уночi: питають деякi козаки, але
   - До зброї!..
   - Що таке? На кого? - ходить курiнний:
   - Без балачок. Нас хочуть комунiсти роззброїти.
   Одинокi голоси про те, що коли нас хочуть роззброїти, хай  роззброюють,
значить так треба, є такi, кого треба взяти за хвiст... Цi голоси потонули
в грiзнiй покорi козакiв, що стали до зброї.
   Я теж став до зброї.
   Мене поставили на дверях.
   Враз iз тьми пiдходять до мене кiлька:
   - Ваше оружие, товарищ.
   - Пожалуйста.
   Я спокiйно i радiсно вiддаю рушницю. Це - свої, дозорнi. Хлопцi зо мною
пожартували. Вони, смiючись, зникли у тьмi.
   Нiхто не хотiв нас роззброїти. Це просто була демонстрацiя.
   На ранок я їду до Одеси за газетами. На Роздiльнiй я  зустрiв  юнака  з
моєї сотнi, який познайомив мене з т. Старим. Я Старому все розказав.  Вiн
заспокоював мене, обiцяв забрати з цього полку i казав  про  мене  i  мого
союнака, що ми "большевистский материал".
   В Одесi я iнформував кого слiд (т. Дерев'янко) про те,  що  робиться  в
нашому полку.
   Повертаюсь до Тирасполя.
   I одного дня ми говоримо про попiв. Я кажу, що це  дурисвiти,  що  вони
нашi вороги, такi ж, як полiцаї.
   А офiцери кажуть:
   - Как вы  смеете  обижать  религиозные  убеждения.  Тут  же  сидить  т.
Прудкий, який мовчки нас слухає. Я звертаюсь до нього:
   - Т[оварищ] секретарь, почему у нас до сих пор нет ячейки?
   Вiн не встиг менi вiдповiсти, як крикнули: "До зброї!" Я зрозулiiв  усе
i тихо вийшов. Щоб не подумали, що я тiкаю, спокiйно йду  по  панелi.  Був
квiтень, а так жарко, як у нас лiтом.
   Повз мене швидко й нервово  пройшла  колона  нашої  сотнi.  У  всiх  на
кашкетах стрiчки: жовто-блакитнi й бiлi.
   Я прийшов до военкома попередити його. Стукаю. Нiкого нема.
   I тiльки-но я вiдiйшов кiлька крокiв од ганку, як почалася стрiльба.
   Вулиця йде просто до вокзалу.
   Зо мною поруч бiжать двоє з червоними бантами на грудях.
   Питаю їх:
   - Какой части?
   - 368 полка.
   - Скорей на станцию, это восстал украинский полк. Бiжимо...  А  в  лице
нам - чорна хмара кiнноти... Я-в двiр. Хазяйка сплескує руками й кричить:
   - Ти бiльшовик?
   - Бiльшовик.
   - Ой боже, i мiй синочок у комiсарiатi служе!
   А що, якби її синок не служив у комiсарiатi?..
   Вона мене заховала в погрiб. Стрiльба швидко вщухла. Думаю,  в  погребi
небезпечно... Можуть кинути бомбу, й точка.
   Вилiз. Посвiдчення запхнув у стрiху сарая.
   Увiйшов до хати.
   Хазяїн, швець, дав менi поїсти картошки з олiєю й огiрками...
   Вiн усе лаяв комiсарiв, а я йому пiддакував i говорив, що я  й  сам  iз
гайдамацького полку.
   Наш полк приєднали до 41-ї дивiзiї i стали звати 361-й.
   Виходжу на вулицю.
   Просто на мене з витягнутими для рубки шаблями летять два кавалеристи.
   - Якого полку?
   - 1-го Чорноморського!
   - Наш.
   Вони опустили шаблюки й тихо проїхали повз мене.
   А що, якби я сказав 361?..
   Виходжу на головну вулицю.
   На панелi стоять, мов поросята, кулемети, на бруку конi й козаки.
   Галицькi офiцери в польському убраннi.
   Всi тривожнi. Почуваю, що бояться. Повиходила публiка.
   Один п'яний козак пiдходить до мене, обiймав мене й каже:
   - Ой, козаче, я чека розбив, самогонки напився. У мене була гайдамацька
звичка носити набакир шапку, i повстанець прийняв мене за свого. Пiдходить
до мене з карабiнкого старшина в синiй чумарцi, той, що сказав "варняка".
   - Де военком?
   - Не знаю.
   - Що... зняв червоний значок?.. Я мовчу.
   - Ну, ходiм...
   Мене не розстрiляли тiльки тому, що курiнний був за мене.
   Всi сили нашi були кинутi на польський фронт, який уже почав  хитатися.
Галицька кiннота, що стояла в нiмецьких  колонiях,  повстала  проти  влади
Рад. Вони (галичани) налетiли на станцiю, зняли там караул i разом з нашим
полком захопили Тираспiль. В особвiддiлi  був  тiльки  карбатальйон  в  60
чоловiк.
   Старшини кажуть, що в наших руках уже Одеса, Херсон i Миколаїв.
   Менi да.iи рушницю й послали в караул на станцiю.
   Кiннота повстанцiв пiшла, як казали, в наступ на Роздiльну.
   Нiч.
   Ми в телеграфному вiддiлi. Телеграфує начальник  гарнiзону  Роздiльної.
Ми всi напружено нахилилися над бiлою стрiчкою, яка поволi розгорталася, а
на нiй чорними крапками й рисками божевiльне довго повзли слова:
   -   П-о-з-о-в-и-т-е   к   т-е-л-е-г-р-а-ф-у    в-о-е-н-к-о-м-а.    Йому
вiдповiдають:
   - В-о-е-н-к-о-м з-а-н-я-т, в-с-е с-п-о-к-о-й-н-о. В вiкна разом iз нами
нiч бархатно й чуло дивиться на грiзнi знаки:
   - Неужели еще есть противники Советской власти?..
   А ще вдень над станцiєю смiло й низько летить червоний аероплан.
   Хлопцi - врозтiч...
   Я кричу, що йому немає рацiї бити по станцiї, i стою на перонi.
   Аероплан двiчi ударив по фортецi, що  за  мiстом,  i  спокiйно  полетiв
назад.
   По ньому навiть не стрiляли.
   Перехоплено телеграму, що на Тираспiль з Одеси йдуть два броньовики.
   Я ще до цього не вiрив казкам старшин  про  нашу  перемогу.  Надто  вже
непевно вони себе почували.
   Ще ж котилися луни розгрому Добрармiї, себто грабармiї, як її називали.
   Уночi вирушаємо з мiста.
   Бiлiють  на  спинах  козакiв  вузли  награбованого  майна,   по   боках
проводжають нас одинокi i смутнi пострiли...
   У мене мета дiзнатися маршрут, а потiм...
   Менi страшно. Невже знов у ту прокляту жовтоблакить?..
   Коли ми переходили чавунку, мої очi стали  широкими,  як  нiч,од  жаху,
куди я йдуПройшли верст 15. Привали роблять не по селах, а в степу.
   Врештi я  дiзнався,  що  ми  йдемо  на  Бiрзулу  i  там  з'єднаємося  з
Тютюнником. По мiсяцю я помiтив дорогу назад.
   I на одному привалi я свому друговi козаковi сказав, що тiкаю, i кликав
його. Вiн одмовився, сказав, що не хоче воювати, хоче  додому.  Ми  а  ним
поцiлувалися, я вiддав йому свою банку консервiв i з  рушницею  вийшов  iз
кола кiнноти.
   Коли ми покидали Тираспiль, один мiй товариш козак сумно  подивився  на
мене i сказав:
   - Жалко менi, Володька, що ти не йдеш  туди,  куди  тебе  кличуть  твої
мрiї...
   Я йому не довiряв i тiльки загадково подивився па нього.
   Я вийшов iз кола кiнноти, наче "оправиться", i пiшов прямо.
   Було мiсячно. Як на зло, жодна хмарина не затуляла мiсяця, який холодно
дивився на мене.
   Я йшов, куди мене кликали мої мрiї.
   I коли кiннота злилася з тьмою, я побiг. Це  так,  наче  перший  раз  з
високого мiсця кидаєшся у воду головою  вниз...  Я  побiг  не  просто  вiд
кiнноти, а кругом i назад, перерiзавши нашу  вже  пройдену  дорогу.  Це  я
зробив на випадок погонi.
   Бiжу по рiллi, перетинаю дороги, на яких сухо й далеко дзвенять  копита
роз'їздiв.
   А серце хрипко й важко б'ється... Менi здається, що воно б'ється  не  в
менi, а з правого боку, поруч мене...
   Наскочив на якийсь курiнь,  впав  i  заснув.  Але  сон  був  божевiльно
швидкий. Я схопився i знов побiг. Потiм покiрно i стомлено йду.
   Все одно, навiть коли перемогли петлюрiвцi, менi все  одно.  Я  вже  не
можу з ними.
   Рушницю, вже зайву, бо вдень з нею небезпечно, я  взяв,  повернув  униз
багнетом i встромив у рiллю. Хай може, який дядько вiзьме її.
   Смутно прийшов день. Коли ми покидали Тираспiль,  говорили,  що  в  нiм
лишили охорону з 25 галичан.
   Я обминув Тираспiль i йду на Одесу. Iду вже по дорозi.
   Раптом пiдiймаю голову, i прямо на мене, колонами - кiннота!..
   "Точка", - думаю. Але менi нi крапельки не лячно, навiть радiсно. Це  ж
зараз мене рубатимуть "за весь бедный народ".
   I я спокiйно йду.
   Виявилося, що то не кiннота, а  євреї,  що  втекли  з  Тирасполя.  Вони
сидiли на високих нiмецьких тачанках, їх фiгури були над  кiньми  i  здаля
здавалося, що це колони кiнноти.
   Євреї питали мене, хто в Тирасполi, я все, що знав, розповiв їм. Спитав
їх про червоних. Вони менi сказали, що, здається, червонi на Роздiльнiй.
   Це був сон тяжкий i радiсний, коли я йшов на Роздiльну.
   Йду по виїмцi i щохвилi чекаю на смерть. Бо ж нiчого не знаю.
   Нарештi показалася Роздiльна.
   На станцiйному шпилi маяв червоний прапор.
   Пiшов дощ. Я радiсно бiжу вже не по путi, а навпростець. Махаю  руками,
плачу й смiюсь. Грязь налипла менi пудами на штиблети.
   Але мої ноги здаються легкими, як пух...
   Пiдбiг до перону i  впав  на  нього.  До  мене  пiдбiгли  червонарми  з
командиром т. Фiногеновим i воєнкомом т. Мiнським Андрiєм.
   Я сказав їм, хто я, i маршрут повстанцiв.
   За ними зразу ж погналися броньовi авто.
   Це був новий комсостав для нашого полку.
   Але вони не встигли.
   Моя нездiйсненна мрiя здiйснилася.
   Мене записали в роту, i я став червонармом.
   Слiдчий мене спитав:
   - Ви знаєте товарища Старого?
   - Знаю.
   -  Он  прислал  бумагу,  что  знает   ваши   убеждения   и   социальное
происхождение. Вы свободны.
   Я крiзь туман смертi здивовано глянув на нього  i  так  розгубився,  що
тiльки сказав:
   - Разрешите пожать вашу руку.
   I вiн простяг її менi, що одним розчерком пера могла послати  мене  пiд
холоднi дула вартових революцiї.
   На вулицi я здивовано дивився на людей i на будинки, i не вiрилося,  що
я вiльно йду по залитому сонцем бруку, i кусав губи, щоб узнати, чи не сон
це. Наче народжений удруге, ходив я по мiсту i слухав щасливi крики  птиць
у синi над золотими дахами.
   Любi бiльшовики! Значить, у вас є правда, i бог  удруге  обдурив  мене.
Приймiть же мене в свої свiтлi ряди для останнього штурму. Тепер я  навiки
ваш.
   I я пiшов до своєї частини.

   XLIV

   Цей полк був зовсiм не такий.
   У нас спiвали "Ще не вмерла Україна", казали не "товаришу", а "пане"...
А тут усi товаришi, всi такi рiднi, i менi  так  радiсно  спiвати  з  ними
"Iнтернацiонал".
   Тiльки iнодi, коли ми спiвали "Iнтернацiонал", воєнком кричав на деяких
червоноармiйцiв, що в них дуже дерев'янi лиця, а треба спiвати  натхненно.
На зборах военком вiiсунув мою кандидатуру  до  культкому,  i  червоноарми
обрали мене до культкому.
   Одного разу я писав вiдозву: чому червоноармам треба  ходити  до  свого
клубу, а в кiнцi додав строфу iз своєї поеми "1918 год":
   И будем мы идти вперед с кровавым флагом, где в солнце  новых  дней  со
мглою бой кипит, застонут камни гор под нашим гулким  шагом,  с  протяжным
воем зверь в пещеры убежит..,
   Военком Андрiй Мiнський прочитав вiдозву й питає мене:
   - А это чьи стихи? Может быть, ваши? Я сказав, що це з моєї поеми.
   Вiн тодi схопив цього листа, побiг до свого ад'ютанта й кричить:
   - Какая у нас могучая поэтическая сила...
   Вiн був такий ентузiаст, цей воєнком, i так усiм захоплювався. Вiн  був
молодий, стрункий i гарячий,  у  шкiрянiй  куртцi,  з  лахматою  шапкою  й
мавзером, чомусь нагадував менi анархiста. У  нього  була  така  рiшуча  i
романтична походка. Вiн завжди дивився трошки з-пiд лоба i коли говорив до
червоноармiв у клубi промову, то в перервах його промови йому завжди  грав
оркестр. Це його пiдносило. Вiн так чудесно  одкидав  з  лоба  своє  буйне
каштанове волосся. Ще вiн любив  чомусь  гiпнотизувати  бандитiв,  хоч  iз
цього гiпнозу, звичайно, нiчого не виходило. I тiльки  доводилось  вживати
бiльш рiшучих методiв.
   Був кiнець квiтня. Поляки  почали  наступать  2.  Пiд  їх  тиском  нашi
частини захиталися. Обози вже в панiцi добiгали до Тирасполя,  бо  в  тилу
лютував Тютюнник 3.
   З приводу цього в нас був мiтинг.
   На ньому виступали й жiнки, робiтницi Тираспольського жiнвiддiлу.  Було
радiсно й бадьоро. Виступала повна й  спокiйна  жiнка.  Вона  без  захвату
говорила, що ми в деяких мiсцях уже переходимо в наступ...  що  тривожного
нiчого нема... Пiсля неї виступила дiвчина, вся в чорному, з таким же,  як
у воєнкома, розпатланим волоссям, що вона його таким  же  жестом  одкидала
назад. У неї були старi, покривленi черевики, але вона на це  не  звертала
уваги i говорила. Вона сказала кiлька слiв, але вона їх так  сказала  i  з
такими рухами (у неї тонкi блiдi руки), що ми всi посхоплювались з мiсць i
громом оплескiв вiтали натхненну дiвчину.
   Я бив долонями до того, що вони в мене стали наче огнянi. Пiсля мiтингу
до мене пiдходить червоноарм:
   - Тебе кличе воєнком.
   Я пiшов, але я не знав, що треба стукотiти в дверi, а одчинив їх просто
так... На лiжку лежали воєнком i та струнка дiвчина.
   Вiн спокiйно встав, поправив на  собi  одежу,  а  дiвчина  лишилась  на
лiжку, тiльки закурила цигарку.
   Воєнком одрекомендував мене їй.
   - Знакомься, Ольга. Это - Сосюра, светило нашего полка.
   У Ольги було тонке аристократичне лице, темно-карi очi були  туманнi  й
глибокi. А на губи їй менi було соромно дивитися... Вони були такi  повнi,
червонi й страснi. В мене аж мурашки по тiлу бiгли.
   Я почав їй захоплено розказувати, як я мучився у Петлюри, як  я  рвався
до Червоної Армiї i яким неможливим  здавалося  сном,  що  я  буду  колись
червоноармом.
   - Менi наче сниться це. От я дивлюсь на вас, - казав я Ользi,  -  i  ви
для мене - не ви, а вся Червона Армiя...
   Вона попросила мене читати їй вiршi. Я читав їй вiршi, а вона  дивилась
на мене мутно й загадково.
   Але менi треба  було  швидко  їхати  до  Одеси  по  командировцi,  i  я
попрощався з нею.
   Вона менi так гаряче i нервово тисла руку, прямо тонула в менi очима  i
казала:
   - Мы еще встретимся, мы должны еще встретиться.

   XLV

   В Одесi, в нашому подивi1,_ я зустрiв  свого  товариша  по  заводу.  Ми
багато з ним говорили, i вiн дiстав _менi командировку на полiтичнi  курси
там же, при подивi.
   I я лишився на курсах.
   Було синє й чудесне море.  На  лекцiях  казали,  що  "бытие  определяет
сознание" 2,  що  душа  "продукт  производственных  отношений..."  I  менi
страшно стало, що я, людина, яка керує своїми думками й поступками, раптом
пiдлягаю якiйсь табуретцi i взагалi мертвим речам.
   Менi  перестало  хотiтися  жити,  i  я  умовився  з  однiєю  курсанткою
повiситись...
   Але море було таке чудесне, i увечерi на Дерибасiвськiй вулицi  золотою
ниткою тремтiли в небi лiхтарi, а повiтря було нiжне, тепле й бархатне,  i
я роздумав умирати. Я познайомився з одеськими поетами, вони прийняли мене
в свiй гурток. Раз на тиждень  у  нас  були  читки  вiршiв.  Я  був  такни
соромливий. Особливо менi було соромно, що у  мене  бiлi  обмоткп.  Одного
разу я читав вiршi, а через пiанiно на мене дивилася  смуглява  дiвчина  в
буржуазному вбраннi, у неї на шиї було янтарне намисто.  Взагалi  на  мене
дивилося багато дiвчат, i од того менi було соромно ще  дужче.  Дiвчина  з
янтарним намистом попросила в мене  прикурити.  Я  їй  простягаю  запалену
цигарку через пiанiно, але вона не бере, а хоче, щоб я їй дав прикурити  з
рота. Я взяв цигарку в рот i перехилився до неї через пiанiно, а  вона  до
мене, й нашi очi  майже  зiйшлися...  Коли  її  цигарка  загорiлася,  вона
сказала:
   - Как хорошо жить!
   I з вечiрки проводжала мене до подиву.  Тiльки,  колiї  ми  цiлувалися,
мене вразило, що в неї великий рот, мiй рот зовсiм потонув у ньому, й менi
стало неприємно. Потiм я зовсiм розчарувався в нiй, коли побачив  її  голу
на пляжi. В неї було повне  смугляве  тiло,  i  на  ньому,  як  на  тiстi,
лишилася шорстка печать каменя, до якого вона притулилася. I  взагалi  всi
цi буржуазнi жiнки, що любили мої вiршi, дивилися на мене, як  на  дикуна,
на  наївного  дикуна,  що  нагадував  їм  героїв  Гамсуна  3,  i  це  мене
одштовхувало од них, бо я ж був червоноарм i в мене душа  була  зовсiм  не
така, як вони уявляли: я таж любив красу i розумiв  її.  А  вони  до  мене
пiдходили дико й страсно. їм, мабуть, набридли отi  рудi  жевжики,  що  їх
оточували, бо вони вмiли тiльки пiднiмати хустки та  говорити  французьким
прононсом. I їхнi кавалери не пахли кров'ю, як мої губи. Вони казали, що у
мене "одухотворенное лицо бандита" i не вiрили менi, що я ще  не  вбив  нi
одного чоловiка. А в мiсячнi ночi вони ходили зi мною до  люря.  Було  вже
лiто. Природа була така незнайома й чудно мене хвилювала. I  закохалася  в
мене дiвчинка. Малюсенька дiвчинка. Вона  все  ходила  зi  мною  до  моря,
слухала мої вiршi i все просила поцiлувати мене, а я  не  хотiв,  тому  що
вона така маленька. У цiєї дiвчинки були всi риси женщини. Вона  ревнувала
мене, особливо до дiвчини з янтарним намистом. Одна поетеса з революцiйним
прiзвищем ходила до мене на курси. Я був в  окремiй  кiмнатi  з  малиновим
оксамитним меблем, а вiкно закривалося ставнями зсередини. За  вiкном  був
коридор. I мимо часто бiгали курсанти. Так я,  щоб  вони  не  заглядали  в
вiкно, закривав його ставнею. I менi було чудно, що поетеса смiялася, коли
я брав її... Вона менi казала:
   - Товарищ Сосюра, давайте жить вместе. Менi було нiяково:
   - Как же мы будем жить вместе, я ж  красноармеец  -  сегодня  здесь,  а
завтра там?
   Наближався випуск. Одного разу я пiшов до поарму 4 за  призначенням.  Я
ввiйшов до вiтальнi i побачив на канапi... Ольгу... На  нiй  була  шкiряна
куртка Андрiя, його мавзер i лахмата шапка. Тiльки чудно було,  що  в  неї
верхня половина  чоловiча,  а  нижня  жiноча.  Чорна  юбка  i  тi  ж  самi
покривленi черевики.
   - Здравствуйте.
   Вона дивиться на мене i не пiзнає. Нам повидавали костюми з мiшкiв, i в
мене ще була французька шапочка з маленькою червоною зiркою.
   Я вже був член партiї.
   А це було тодi, коли поляки захопили Київ 5.
   - Не узнаєте?
   Її очi стали зразу теплими й ясними, i вона вся аж  подалась  до  мене.
Але їй треба було iiти на прийом,  i  мii  тiльки  встигли  умовитись  про
зустрiч. Я сказав їй свою адресу. Вона обiцяла прийти  до  мене  о  другiй
годинi дня.
   Та менi не вiрилося, що вона прийде до мене, вона ж така аристократична
i з вищою освiтою, а я тiльки червоноарм. I я не пiшов на курси  о  другiй
годинi, а до вечора блукав по мiсту. Було вже темно,  коли  я  ввiйшов  до
кiмнати. В  кутку  сидiла  Ольга,  а  бiля  неї  на  столi  хтозна-скiльки
недокуркiв.
   - Что же вы меня обманули?
   Я сказав їй, що менi не  вiрилось.  Вона  засмiялася,  i  ми  одразу  ж
перейшли на "ти". Вона курила цигарку за  цигаркою,  я  теж  почав  курити
цигарку за цигаркою. Ми дуже хвилювалися i все говорили  про  любов.  Вона
про свою любов до Андрiя, а я до Констанци'. На другий день я не пiшов  на
лекцiю. Ольга знову прийшла до мене. Коли вона дивилася  на  мене,  у  неї
губи наче наливалися кров'ю. Вона казала менi, що з заплющеними очима може
узнати людину, коли вiзьме її за руку, i брала мене  за  руку.  Нам  разом
треба було їхати в поарм на Жмеринку.
   Ольга казала:
   - С тобой опасно ехать, - i смiялась.
   Чомусь вона почала гладити моє  волосся,  а  я  був  такий  пасивний  i
почував себе неначе дiвчина, її лице близько нахилялося до  мого,  i  менi
стало жутко її солодко, коли вона почала мене цiлувати. Вона мене цiлувала
так довго, що менi аж нiчим було дихати. Ми встали з  канапи  й  як  соннi
ходили по кiмнатi, перекидали стiльцi, а Ольга все цiлує  мене:  i  шию  й
руки. Вона стала на колiна передi мною i  почала  цiлувати  мою  одежу.  Я
подумав: "Рiвнiсть i братерство" - i теж став на колiна. Вже  вечорiло,  i
ми вийшли з готелю. Ольга зайшла до  свого  помешкання  переодягтися.  Але
вона вийшла в тiй же шкiрянiй куртцi, i я думав, як же вона  переодяглась.
Ми пiшли вниз до моря.  На  Нiколаєвському  бульварi  вгорi  шумiли  кроки
публiки. Це ж був пiвдень з теплими огнями города й вечiрнiми шумами моря.
Ми пiдiйшли до зруйнованого муру над морем. Внизу була безодня. Море  било
в руїни якогось будинку, де лякливо хитався огонь; Я  сiв  на  мур.  Ольга
сказала:
   - Давай ляжем.
   Я чув, як кущ коле менi щоки, i Ольга знову почала  мене  цiлувати.  Це
був якийсь огненний  ураган.  Вiн  закрутив  мене  у  своєму  вирi.  Ольга
розпахнула свою куртку, а пiд нею менi блиснуло молоде, бiле i туге  тiло.
I чогось ми почали тремтiти. Все дужче й дужче. А потiм  я  все  забув.  Я
потонув у гарячому туманi. Мене зовсiм не було. Були тiльки розширенi  очi
Ольги, її швидке дихання, i все... А потiм ми знову  почали  цiлуватись  i
тремтiти. Це було щось божевiльне. Я аж злякався. Може, це од моря?
   Ольга:
   -Я хочу выстрелить.
   Я:
   - Зачем тратить патроны - они пригодятся для панов.
   Але Ольга  вистрелила  в  нiч,  в  море,  прямо  в  огонь  зруйнованого
будинку... Огонь злякано заметушився й погас. Втомленi й щасливi  мн  йшли
нагору. А Ольга все цiлувала мої руки. А я не цiлував її рук. Я тiльки, як
дiвчина, дозволяв їй цiлувати свої.
   Приїхали  iталiйцi,  привезли  полонених  солдатiв  колишньої  царської
армiї. Одна iталiйська мiноноска наскочила на мiну. На Куликiвському  полi
ховали iталiйцiв. Виступав Серратi6. Ми не  розумiли  мови,  але  ми  чули
революцiйний огонь її, кричали "ура" i "дайош" пiд траурнi залпи гармат.
   Ольга ходила зi мною по мiсту. До неї причепився iталiйський лейтенант,
але вона щось сказала йому пофранцузьки i вiн, як обпечений,  одскочив  од
неї. Якось сумно любила мене Ольга. Вона все одкидала  волосся  Андрiйовим
рухом i мутно дивилася перед собою.
   Одного разу вона не прийшла, хоч i говорила, що прийде. Менi  було  так
тяжко, наче хтось мене посiк на шматки i я весь сочуся кров'ю... Я вже  не
знав, кого я дужче люблю - чи Ольгу, чи Констанцiю.  Другого  дня  прийшла
Ольга. Але я був весь час сумний з нею. Вона спитала мене - чого я сумний?
Я довго не хотiв їй говорити, а потiм сказав: того, що не  було  її.  Вона
радiсно й щасливо засмiялася, схопила  мене  в  обiйми  i  знову  був  той
огонь... Вона сказала, що  була  в  портнихи.  Наближався  день  вiд'їзду.
Вийшло, що Ольга їде ранiше, нiж я. Надходив вечiр. Ми пiшли до моря через
Олександрiвський парк. Був золотий серпень. В парку було так гарно, що  ми
лишилися в ньому.
   У Ольги вже не було юбки. Вона справила  собi  синє  галiфе  й  червонi
чоботи. Коли я давав їй свою шинелю, вона менi нагадувала юнкера з тонкою,
динамiчною фiгурою. Ми лягли пiд деревами. В парку нiкого  не  було.  Десь
горiли  в  вечiрньому  небi  золотi  руїни,  i  менi  здавалося,   що   то
середньовiчний замок, а ми з Ольгою - молодi  феодали,  що  повернулися  з
далекої мандрiвки, i той замок у вечiрньому золотi - наш. Проходили  iнодi
перекупки, i ми в них купували динi. У нас не було ножика, i Ольга тонкими
й нiжними пальцями розламувала їх. Ми цiлувались з нею  -  два  хлопцi.  Я
розстiбав їй одежу i пестив  її,  а  з  кущiв  хтось  у  иолосатих  штанях
пiдглядав нас  i  так  захопився  цим,  що  необережно  зашелестiв.  Ольга
схопилася i вдарила в кущi з мавзера. Кущi з ляком аж зашелестiли, i знову
був порожнiй парк, янтарнi килими листя, червонi губи Ольги i  її  молоде,
19-ти весен тiло. Вона розказувала про червону Венгрiю, де вона працювала.
Як там роздавили радянську владу 7. Про своє перше кохання до венгерського
революцiонера, про пiдпiлля й тюрму. Вона  з  жахом  i  мукою  казала,  як
гвалтував її  жандарм.  Ми  пiшли  до  моря.  Було  вже  темно.  Прожектор
огненними пальцями мацав нiч. Ми пiдiйшли до  муру.  I  одчинили  вузеньку
чавунну хвiртку. За муром свiжо дихало море, i внизу на руїнах Сiла  коза.
Мп идiйшли трохи вбiк од хвiртки i лягли в траву на моїй шинелi. Тiльки ми
почали цiлуватися, як розчинилася хвiртка i прямо  на  нас  налетiла  юрба
людей. Я скотився з Ольги прямо в ярок, i ми  тихо  лежали,  поки  пройшли
люди.
   Завтра Ольга вiд'їжджає. Сумний, проводжав я її на  станцiю.  Душу  мою
палили огнем останнi дзвiнки. Коли я пiдсадив Ольгу в вагон, у неї лопнуло
на колiнi галiфе, i я на прощання поцiлував його. Кругом смiялися люди,  а
я не звертав на них уваги, я бачив  тiльки  Ольгу  та  її  теплi  очi  пiд
лахматою шапкою. Одгримiли прощально вагони, а я все стояв i  бачив  блiду
тонку руку в пiвденнiй синявi.
   ...Швидко й ми вирушили на фронт. Пiд стук колiс, що летiли на  далекий
голос смертi, ми спiвали революцiйнi пiснi. Вони були такi яркi й  хорошi.
Це нас так захоплювало... В вiдчиненi дверi  вагону  мiрiадами  дальнiх  i
вiчних очей дивилася нiч... Юнi голоси тремтiли, наче сльози, що ними було
залито "мир безбрежний"... Потяг мчав, i в ньому ми радiсно несли в  огонь
cbog життя, щоб осушити цi сльози.
   В поармi я зустрiв мого товариша дитинства - Павку  Євсеєнка.  Вiн  був
вже наподивом8 i, коли знайомив мене з своїми товаришами,  трохи  iронiчно
рекомендував мене:
   - Знакомьтесь, это бывший петлюровец.
   Менi було дуже важко, що я "бывший петлюровец", i  хотiлося,  щоб  мене
ранило на фронтi. В Кам'янцi я вiддав  у  подив  свої  документи  й  пiшов
гуляти. До мене пiдiйшов хлопець з рушнпцею i спитав мої документи.
   Я сказав, що у мене немає документiв, я оддав їх до  подиву,  i  просив
його пiти зi мною до подиву, а вiн не схотiв i повiв мене в ЧК.
   В  ЧК  спокiйний  робiтник  з  залiзним  обличчям  подивився  на   мого
партквитка, сказав: "Це наш", - i одпустив мене.
   Мене призначили  спiвробiтником  дивiзiйної  газети  "Красная  звезда".
Недалеко вiд Гусятина стояв наш ешелон, а десь далеко гримiли гармати.  То
наступала  наша  дивiзiя.  Ми  у  пастухiв  мiняли   яблука   на   газети,
влаштовували мiтинги й кiносеанси  в  селах,  звiльнених  од  панiв.  Були
холоднi мiсячнi ночi зi срiбними тополями i довгими тiнями од них. Нарештi
ми  пiдiйшли  до  Гусятина.  Вiн   був   зовсiм   зруйнований   ще   огнем
iмперiалiстичних армiй. Я ходив вночi на руїни i все марив  про  Ольгу.  В
поармi в анкетах я  знайшов  її  прiзвище,  але  куди  вона  призначена  -
невiдомо. Мимо пролiтали ешелони з новими частинами, а я  дивився,  чи  не
блиснуть пiд лахматою шапкою теплi очi Ольги. Ворог спинив нашi  армiї,  i
на фронтi стало тривожно. Мене посилають на фронт. Я хотiв в полк  Андрiя,
але його полк не був ще в розпорядженнi подиву, i мене послали завiдувачем
бiблiотеки в сапернiй ротi. Я трохи не плакав, того що я хотiв до  Андрiя,
а мене посилають бiблiотекарем тiльки тому, щоб зберегти як поета.
   Рота стояла десь пiд Монастириськами. Я ледве знайшов її. Тiльки  почав
я писати каталог книжок, як набої почали бити по нас iз тилу i розриватися
пiд моїм вiкном бiля унiатської часовнi. Був поганий зв'язок, нашi частини
вночi вiдступили. I ми опинились пiд польським i нашим огнем. Не  було  нi
пiдвод, нiчого. Ми перекинули гарбу з сiном, що вiз один  дядько,  поклали
туди дещо з телефонного майна i вибiгли на  гору.  За  горою  стояли  нашi
батареї i кулемети, але треба ж визволяти ротне майно. Про бiблiотеку я  й
не думав, вона лишилася в кiмнатi з моїм недописаним каталогом. Пiшло  сiм
чоловiк на чолi з военкомом i командиром роти Прокоповпчем на  конi.  Вони
були там недовго. Прибiгли з блiдими  обличчями,  без  командира  роти,  у
воєнкома була розiрвана шинель i  налпте  кров'ю  од  бiгу  лице.  На  них
налетiла кiнна розвiдка чорношличникiв. Це  було  так:  хлопцi  тiльки  що
спустилися з гори, як на горизонтi показалися рухливi  чорнi  точки.  Вони
швидко   наближалися.   Це   було   вiсiмнадцять   кавалеристiв.    Почали
одстрiлюватись, але рушницi японського зразка пiсля другого пострiлу стали
майже негiднi до  стрiльби.  Затвор  наче  прикипав,  i  його  треба  було
одбивати ногою,  а  ворог  казково  наближався.  Тiльки  й  чорношличникам
довелося зле. Пiсля пострiлу кавалериста кiнь спиняється  й  крутиться  на
мiсцi.  Тодi  буває  нерухома  мiшень,  i  кiннотник  летить   на   землю.
Чорношличники спiшились i залягли в лаву. Пiд їх огнем нашi хлопцi  почали
вiдступати. Перескочили через тин, а командир роти не мiг, бо вiн  був  на
конi. Чотири кiннотники летiлп на них.  Два  червоноарми  не  витримали  i
почали тiкати... За  ними  погналися  два  кiннотники.  Перший  кавалерист
пролетiв повз комроти, але не встиг ударити  шаблюкою,  яку  вiн  вихопив,
коли пролiтав мимо. Другий кiннотник кричить комроти: -  "Кидай  рушницю!"
Прокопович кинув рушницю, вихопив нагана, але  чомусь  наган  не  стрiляє,
комроти забув, що наган не самозвод, i чорношличник рубнув його по головi,
комроти впав, хлопцi не могли нiчого зробити, бо  вони  одстрiлювалися  од
петлюрiвцiв, що залягли за домами. Чорношличник пiдскочив прямо  до  тину,
вiн струнко й гарно сидiв на конi, з клинка його шаблюки ще  стiкала  кров
комроти. "Панове бiльшовики, кидайте зброю!" Але товариш iз правого флангу
замiсть вiддати зброю вдарив його з японської карабiнкп в голову.
   Одступаємо на Гусятин. Але в Гусятинi вже поляки. Ми,  розбитi  й  злi,
стоїмо бiля шосе, а мимо проходить з музикою триста шiстдесят другий полк,
що його  командиром  Андрiй  Мiнський.  Майже  всi  червоноарми  були,  що
приїхали з французького полону. В кiнцi на тачанцi їхав Андрiй.  На  ньому
була звичайна ватяна фуфайка i старий солдатський кашкет без зiрки.
   - Ты чего тут? - кричить вiн на мене. - Едем со мной!
   Його полк iшов на лiквiдацiю прориву. Я вже занiс ногу на тачанку,  але
на плече менi опустилась рука мого воєнкома.
   - Нельзя.
   Я сумно дивився услiд Андрiєвi. Десь за поворотом зникли синi колони, i
тiльки чутп було приглушенi звуки оркестру. Ми одступаємо  через  лiси  на
Сатанове. У тьмi ночi батареї  загрузають  у  глинi,  i  ми  їх  витягуємо
руками, освiтлюючи собi дорогу смолоскипами iз соломи. От вискоче iз кущiв
ворог, i почнеться смерть. Вогко пахло глиною. Ми йшли майже останнiми,  i
я декламував про себе вiршi, що присвятив Ользi.
   Була велика тривога. Частини збились  i  переплутались.  Казали,  що  у
полякiв є жiночi кiннi загони, -  почувалося,  що  вони  переживають  нашу
керенщину 9, що ми повернемось назад. Перейшли Збруч,  i  уже  в  Сагановi
хтось не витримав i крикнув:
   - Тепер ми на своїй землi, хай живе Радянська влада!
   Але i на своїй землi ми панiчно вiдступали. Мимо  пролiтали  обози.  По
дорозi котилися хлiбини, а мп йшли в пилу,  голоднi,  босi  i  смiялися  з
боягузiв.
   Всi  насторожувалися,  коли  на  горизонтi  холодно  блистiла  зброя  i
пролiтали крики: "Поляки!" З нами вiдступало багато галицьких жовнiрiв,  а
вночi, в клунi, пiд тривожнi, близькi удари гармат i  регiт  кулеметiв,  я
розказував товаришам про свою любов до Ольги, вони слухали мене i  ласкаво
смiялися з мене. Так i зверталися до мене:
   - Тов. Ольга, ходiм у розвiдку.
   Мене знову одкликали до подиву спiвробiтничати в "Красной Звезде".
   Був жовтень. Ми стояли в вагонi на  Вапнярцi.  По  ночах  було  страшно
холодно. Бiлизну я промiняв на хлiб, i у мене  лишилися  тiльки  галiфе  i
гiмнастерка, що я взяв у полоненого петлюрiвця. Ще змалку я  привик  спати
голим. I в вагонi з плачем i матюками я роздягався  догола,  простилав  на
газети гiмнастерку й штани i  укривався  дiрявою  шинеллю.  За  нiч  разiв
двадцять я просипався, а коли одягався, знову плакав од холоду  i  нарiкав
на свою долю. А поруч, в  вагонi  полiтосвiти,  пiд  пальцями  пiанiста  в
постолах гримiв марш Гiндепбурга 10.
   Пiсля змирення з поляками  11  мене  посилають  на  вiйськово-полiтичнi
курси при поармi. Завiдуючим курсами був товариш Скворчевський.
   Курси стояли в Єлисаветi. Був уже листопад. Пiсля голодовки  на  фронтi
(по п'ять день ми нiчого не їли, а коли доводилось їсти, то бiльше  яблука
iз панських садiв) в мене почалась дизентерiя. Я кажу завхозовi,  щоб  вiн
дав вiзника до лiкарнi, бо я босий, а надворi грязь i йде снiг. Але вiн не
дав менi вiзника, i я пiшов босий до лiкарнi.  Це  було  далеко,  десь  за
вокзалом.  Я  йду  I  шiачу,  а  мимо   проходять   червоноарми,   гримить
"Iнтернацiонал", i менi ще дужче жалко себе. Перехожi дивляться на мене  i
жалiсно хитають головами. Коли я проходив через вокзал, до  мене  пiдiйшов
спекулянт i хотiв купити мою шинелю. Це було  так  дико  й  страшно,  я  ж
босий, а вiн мене хоче ще зовсiм роздягнути.
   Доки мене поклали на койку, я вiсiм день лежав i мучився на  бруднiй  i
запльованiй пiдлозi в iзоляторi. Одного разу в  iзолятор  зайшла  жiнка  -
военком шпиталю. Я глянув на неї - це була наша дивiзiйна  полiтробiтниця.
Вона пiзнала мене i дала менi постоли.
   Коли я виходив з лiкарнi, була вже зима. На полiткурсах було  весело  й
бадьоро, тiльки коли я їв хлiб, чорний глевкий хлiб, менi здавалося, що  в
шлунку  камiння.  Але  це  не  заважало  менi   полюбити   замiсть   Ольги
полiтекономiю.  Я  навiть  хотiв  покинути  писати  вiршi  i  бути  просто
полiтробiтником. Полiтекономiю викладав Скворчевський. Вiн так чудесно  її
викладав, що я ще й досi не зустрiчав такого  лектора,  як  вiн.  Од  моїх
постолiв лишилися тiльки огризки. Дiвчата пошили менi з шинелi туфлi, i  я
в них щоранку вибiгав на вулицю, i бiг через квартал, i на розi дивився на
мiсцеву газету - чи нема там моїх вiршiв. Тодi ж виходила анархiчна газета
"Набат". В "Набатi" було багато повiдомлень про вихiд комунарiв iз партiї.
3. Т. Скворчевський хвилювався i казав:
   - Разогнал бы этих сопляков, а то мы дождемся, что они начнут  стрелять
нас на каждом перекрестке.
   I раз уночi (це було вже пiсля Перекопської перемоги) - "До  зброї!"  -
ми  всi  вибiгли  i  почали  з  нервовим  смiхом  одягатися.  У  курсисток
ентузiастично горiли очi, вони теж були з рушницями й хотiли йти  з  нами.
Махно повстав i хоче захопити Єлисавет. Частини всi вийшли за мiсто,  йшли
колонами. В могутньому ритмi крокiв i хитаннi рядiв я раптом зник...  Мене
не було. Хвилями встала невимовна сила i залила моє "я". Я вiдчув  мiць  i
порив мiльйонiв "ми" революцiї... I було радiсно йти на смерть. Мене й  ще
двох товаришiв послали в дозор.  Десь  далеко  були  огнi  города  i  наша
застава. А ми стоїмо в порожньому й тривожному полi,  самотньо  й  страшно
гудуть провода, i навколо нiкого, нiкого. I от  iз  тьми,  на  бiлому  тлi
снiгу, наближається  невiдомий  загiн.  Ми  _послали  товариша  повiдомити
заставу про  ворога,  а  самi  стали  з  рушницями  "на  огонь"  i,  майже
божевiльнi, кричимо:
   - Стiй!.. Виїжджай один!-Загiн наче вгруз в снiг... Од загону оддiлився
один кiннотник, їхнiй командир iз наганом у руцi, пiд'їхав до нас.
   Ми:
   - Какой части? Вiн:
   - Нашей. Ми:
   - Пропуск. Вiн:
   - Орел. Отзыв. Ми:
   - Тамбов.
   I не встигли ми обернутись, як нас уже оточила кiннота.  Отзыв  був  не
"Тамбов", а "Курськ". I ми чекали, що нас почнуть рубати. Мої плечi тоскно
щулилися, паче вже чули холодну i страшну крицю.
   - Кто начальник гарнизона?
   - Не внаем. - I мої плечi ще  дужче  хилились,  i  по  костях  пробiгав
чорний вiтер смертi.
   - А ваш военком?
   - Скворчевский.
   - Ведите нас к вашему военкому.
   Це був загiн Ревтрибуналу.
   Махно пробився на Чорний лiс. Вiн захопив на пiвгодини Новоукраїнку. На
другий день вiн захопив її знову,  коли  працювали  установи  i  все  було
спокiйно, i тримав її п'ятнадцять годин. За цей час  вiн  вирiзав  мiсцеву
мiлiцiю й комсомол. В лiсових боях, у тьмi  ночi,  Махно  переплутав  нашi
частини, i свої били своїх... брали в бран комроти наших  полкiв.  В  полi
йшла кiнна дивiзiя. Начдив i воєнком з джурою вiд'їхали далеко  вперед.  З
лiсу виїхало кiлька тачанок i кiннота. Начдив  носила  джуру  узнати,  хто
такi. Той пiд'їхав до невiдомих кiннотникiв, поговорив  з  ними.  Значить,
нашi. I воєнком i начдив покiйно їдуть їм назустрiч. А то  були  махновцi.
Вони пiд загрозою смертi примусили джуру мовчати, i вiн  мовчав.  Махновцi
пiд'їхали:
   - Кто такие?
   - Я - воєнком такой-то.
   - Я - начдив такой-то.
   - Ага. вас нам i треба. Злiзаи з коня!
   Военкома i начдива поставили на  снiгу  навколюшкп,  i  на  очах  майже
божевiльної дивiзiї нахилили їм голови -  порубали,  i  чорною  блискавкою
зникли в лiсi. А з околишнiх сiл до  Єлисавета  все  везуть  i  везуть  на
селянських фурманках порубаних юнакiв. Махно був уже десь пiд Уманню.  Дав
бiй червоiюармiйцям i помчав далi.

   XLVI

   Я знову марю про Констанцiю. Вона менi щоночi сниться. Я ж  скоро  буду
дома i побачу її. Я все декламував iз Шевченка:
   Коли зустрiнемся ми знову,
   Чи ти злякаєшся, чи нi?
   Якеє тихеє ти слово
   Тодi промовила б менi? '
   Мене посилають на Донбас для громадської роботи. З Єлисавета до Харкова
я їхав чотирнадцять днiв. Бiля "Нової Баварiї" 2 я  не  витримав,  покинув
ешелон i пiшки прийшов до Харкова. На Донбас потяг iшов швидко. Менi  було
радiсно й тривожно. Не вiрплося, що я знову побачу миле,  рiдне  село,  тi
кривенькi тини, про якi  я  боявся  марити,  бо  кругом  було  так  багато
смертi...
   В Лисичому потяг довго стояв. Була нiч. i я пiшов по знайомому путi  до
своєї станцiї. Це було недалеко - пiвтори версти. Рипiв пiд  ногами  снiг,
так, як тодi, як колись, коли я, закоханий, ходив у Лисиче.  За  поворотом
блиснули огнi заводу. Вони привiтно добiгли по рейках  до  мене,  i  стало
чомусь страшно. Невже я дома? Голова стала порожньою. Всi думи  зникли.  Я
хочу хоч одну спiймати, але не можу.  Нарештi  я  спiймав  думку.  i  мене
залпла  радiсть  повороту.  Коли  входив  в  село,  скiнчилась  вистава  в
робiтничому клубi, i я побачив знайомих хлопцiв. Коли я їхав на фронт, так
цi хлопцi були маленькi, а тепер вони були вищi  за  мене,  багато  з  них
поженилися i навiть мають дiтей.
   По Краснiй  вулицi  я  йшов  додому.  Як  i  колись,  блимав  вогник  в
маленькому вiкнi хворостянки. Я постукотiв в дверi.
   - Хто там?
   - Володька.
   Дверi швидко вiдчинилися, i крик "Володька!" злився в  одне  божевiльне
радiсне виття. Мати була в сусiди, її покликали, i  вона  з  плачем  упала
менi на плече. Ще коли я пiдходив до дому, менi сказали про смерть  брата.
Я страшно плакав за ним. Мати розказувала, який вiн вже був великий, що не
вмiщався на скринi. Вiн перший одержав мого листа з фронту. А думали ж, що
я вже вбитий. Мати служила по менi панахиду. Олег умер од тифу. Вiн так  i
не дочекався, щоб я привiз йому iз фронту галiфе. А вiн так хотiв галiфе -
синє з золотими кантами. Менi брат розказував, який вiн був дужий.  Ще  як
малим, так бив парубкiв, а коли пiдрiс, так його боялося все село i любили
всi дiвчата. Коли вiн умер, на домовину принесли багато вiнкiв i слiз...
   Махно ще був не  лiквiдований,  i  через  наше  село  проходили  банди.
Комунарiв було мало, i вони мусили  ховатися  в  заводських  трубах.  Мати
робила самогон, i я перекидав їй його. Вона плакала i казала:
   - Нема того Володi. Умер наш Володя.
   А я в обiдранiй шинелi  i  в  полатаних  штанях  натхненно  спiвав  "Мы
кузнецы" i по ночах з рушницею бiг на тривогу. Мати казала:
   - Он другi комунiсти, що приїхали з фронту... у них i галiфе, i  грошi,
а ти як був босяком, так босяком i зостався.
   Я її заспокоював i казав, що скоро буде  гарно  всiм  жити,  не  тiльки
одним нам. А в село привозили порубаних кооператорiв i комунiстiв. Я лежав
в тифу в заводськiй лiкарнi, а прямо в  вiкно  було  видно  часовню,  куди
щодня носили мерцiв. Я думав - скоро i мене туди понесуть.
   Пiсля кожного приступу я виписувався i все розказував на вулицi хлопцям
про бої, а вони, купами, з розкритими ротами слухали, доки мене  не  ламав
новий приступ, i я лягав знову до лiкарнi. Це був останнiй  тиф.  Я  майже
вмирав, а тут iще мати приходила й плакала,  що  нема  чого  їсти,  щоб  я
написав їй  записку  до  кооперативу.  Вона  хотiла  надiти  менi  на  шию
хрестика, але я одмовився. Менi снилися попи, повстання,  власне,  це  був
бред. Серце швидко билося, i я  марив,  коли  воно  лерестане  так  швидко
битися, та все просив лiкаря послухати менi пульс...  За  сiм  день  пiсля
того, як я виписався iз лiкарнi, мене "в порядке боевого приказа" викликає
Лисичанський партком i дає призначення. А по селах рубають партробiтникiв,
i бандити на тiм боцi Дiнця гукають перевозу.  По  залiзницi  кругом  села
весь час ходить броневик. Мене посилають по службовiй справi в Бахмут.
   Бахмут... Невже я побачу Констанцiю? Це ж моя вiчна мрiя на фонi  кровi
й смертi. Був квiтень, i я, блiдий, смуглява  смерть  у  шоломi,  їхав  до
своєї мрiї.  Констанцiї  не  було  дома,  вона  працювала  в  губнаросзiтi
секретарем соцвиху. Батько її набивав цигарки. Я  так  багато  хотiв  йому
сказать, але чомусь тiльки сказав: "Дайте закурить". Вiн дав менi закурити
i почав говорити про полiтику, як  його  бiльшовики  ганяли  на  примусовi
роботи. Але про все це вiн розказував  весело,  не  злобливо.  Брат  Котi,
Броня, був в армiї. Я  пiшов  до  губпаросвiти.  Найшов  кiмнату  соцвиху,
одчинив дверi i бiля стiни з лiвого боку побачив за столом Копстанцiю.
   - Здесь тов. Рудзянская?
   Вона обернулась, глянула на мене, хотiла щось сказати i захлинулась.  Я
був наче мертвий. Пiдi мною не було нi пiдлоги, нi  стiн  навколо...  Менi
здавалося, що коли я побачу Котю, так од щастя я упаду. Менi навiть так  i
снилося, що от я йду до Котиного ганку, а на ньому стоїть вона. Я пiдiйшов
до неї i впав бiля її нiг, вниз лицем. Лежу  й  мовчу  i  тiльки  чую,  як
солодко й тяжко б'ється моз серце. Пiдiймаю голову, а на ганку  стоїть  не
Котя, а її батько. Я питаю:
   - Де Котя?
   - Она уехала на полярный круг.
   Але в уяву я не впав, а тiльки хитався i здавався  собi  легким-легким,
неначе пiр'їнка. Ми вийшли з Котею  в  коридор,  але  не  могли  говорити,
тiльки дивились одне на одного та зiтхали. Потiм я ходив до Котi  i,  коли
говорив з батьком, усе дивився на неї так, як тодi, весною 18 року, а вона
просила, щоб я так не дивився на неї, i  чомусь  полотнiла.  Я  був  такий
щасливий, що нiчого не помiчав i не хотiв помiчати. Котя показувала  менi,
якi в неї маленькi туфлi. Дiйсно, в неї манюсенькi туфлi. Але я ii досi не
знаю, чому вона ховала од мене свої ноги, коли була босою, ще тодi, весною
18 року...
   Мене, як неправильно демобiлiзованого, латишi знову забрали до армiї, i
медична комiсiя дала менi  мiсячний  вiдпуск,  щоб  поправити  пiсля  тифу
здоров'я.  Я  цей  час  хотiв  використати  в   Москвi,   ознайомитися   з
лiтературним свiтом i лишитися там. Одного разу Котина мати сказала  менi,
що Котя хоче поговорити зi мною. Ми вийшли. Йшли по тiй же  Магiстратськiй
вулицi. Котя хоче менi  щось  сказати  й  не  може.  Потiм  вона  сумно  й
несмiливо показує свою праву руку, а на нiй, на пальцi, обручальний персте
еiь, що я його до цього часу  зовсiм  не  бачив.  Такий  я  був  дурний  i
щасливий. I чудно, я зовсiм  спокiйно  прийняв  це,  тiльки  став  якимось
порожнiм, i життя одразу почорнiло. В цей день я їхав, i ми довго ходили з
Котею по якомусь пустирю. Я, наче сонний, водив її взад i вперед,  плутав,
крутив, i вона покiрно йшла за мною, тiльки була блiда, блiда. Менi  треба
йти, i я спинився з нею бiля ворiт. I от нахлинули сльози. Вони  нахлинули
з такою силою, що я не витримав i заплакав.  Я  тяжко  плакав  над  своїми
мрiями. I жалко, безумно жалко було, що три роки  на  фронтах,  в  огнi  i
тривозi я нiжно марив за цiєю людиною. Я крiзь ридання говорив їй про  це,
а вона стояла мармурова й холодна. Я плачу й кажу:
   - Дай я тебе хоч на прощання поцiлую. А вона не хоче... Я плачу й кажу:
   - Ну дай я поцiлую хоч волосинку...
   А вона не хоче...
   Ох, як тяжко я плакав над трупом своєї любовi...
   Вона казала, що вже пiзно, що я нiколи не забуду i не прощу її...  Вона
не хоче кинути менi, як собацi, "недоїдки"...
   Вона каже:
   - Iдiть...
   - Ти ж казала колись, що де б я не був, ти  будеш  стежити  за  мною  i
прийдеш до мене... Коли ти його розлюбиш, ти прийдеш до мене.
   Вона довго мовчала, потiм тихо й мертво:
   - Прийду... Iдiть...
   - Ну скажи хоч "iди".
   - Iди...
   Тодi я йду по бруднiй вулицi i плачу, плачу... Щоб не помiтили перехожi
моїх слiз i ридань, я зiгнувся i заховав лице в шинель...
   Потяг одiйшов од станцiї, i страшно i тоскно закричав свисток... Я їхав
наче в безодню... Я ж комунар... Моє життя належить колективовi...  Але  в
безоднi моєї муки потонули i колектив, i комуна. Менi зовсiм  не  хотiлося
жити. Не було стимулу. В вагонi їхав труп... I  в  останнiй  момент,  коли
здавалось, що серце розiрветься од болю, надi мною, над моїм заплаканим  i
помертвiлим лицем нiжно  нахилилося  обличчя  Ольги.  Теплi  очi  привiтно
зорiли пiд лахматою шапкою, i губи її червонi,  незабутнi  губи,  говорили
про щастя, що не все загублено для мене... I менi стало легше...

   XLVII

   Харкiв... Квiтень, юнiсть, сонце, надiї...
   Я пiшов iз товаришкою Пiонтек 1, яку знав iще в Одесi.
   Вона повела мене в бiблiотеку-читальню ЦК КП(б)У.
   Ми зайшли в тиху кiмнату, де  на  канапi  в  синьому  костюмi  з  рудою
борiдкою Христа сидiв маленький чоловiчок, схожий на захiдного  робiтника,
i читав газету.
   Товаришка Пiонтек попросила мене почитати їй свої вiршi.
   Я читав їй мої росiйськi поезiї,  а  маленький  синiй  чоловiчок  читав
газету, не звертаючи на нас жодної уваги.
   Я спитав Пiонтек:
   - А вы понимаете по-украински?
   - Да.
   I я почав читати їй "Вiдплату".
   Коли я читав, наш сусiда одiклав газету i  уважно  слухав,  доки  я  не
скiнчив. Потiм вiн пiдвiвся з канапи i пiдiйшов до  нас.  Це  був  товариш
Кулик 2.
   - Хто ви такий будете, товаришу? - спитав вiн мене.
   Я сказав.
   I Пiонтек попросила товариша Кулика одкликати мене з армiї як  молодого
поета, що подає надiї.
   I товариш  Кулик,  як  завагiтпропу  ЦК  КП(б)У,  одкликав  мене  через
"Учраспред" ЦК з армiї.
   Пока  оформлювали  моє  вiдкликання   в   розпорядження   ЦК,   я,   як
командирований з периферiї вiйськовий  полiтробiтник,  був  улаштований  в
"Червоному готелi" i мав багато вiльного часу.
   Я познайомився в редакцiї газети "Вiстi" 3 з  товаришами  Коряком  4  i
Блакитним 5.
   Коряк -  маленький  i  гостроносий,  в  довгiй  кавалерiйськiй  шинелi,
перебивав мене захопленими вигуками, коли я читав йому "Вiдплату".
   Вiн дякував менi за "гарнi переживання" i говорив:
   - Де ви були? Ми так давно чекали вас в українськiй  лiтературi...  Нам
доводиться друкувати таку їрунду!
   - А ви цiєї їрунди не друкуйте, а друкуйте  мене,  -  наївно  сказав  я
йому.
   Читав я Коряковi й мої вiршi росiйською мовою про любов, трави,  шахти,
i крiзь спомини i розлуки з рiдним селищем - "солодкий дим заводу".
   I Коряк порадив менi про це ж саме написати українською мовою.
   На другий день я принiс йому "Червону зиму".
   Хоч мiсто i взяло мене в свiй солодкий  полон,  але  менi  все  снилися
зеленi пахучi береги Дiнця, рiки мого смуглявого  хлоп'яцтва,  з  якими  я
познайомився ще малям...
   Одгорiв метушливий день. Я повертався до готелю.
   В номерi з меблiв були лiжко, стiл, стiлець  i  шафа  з  дзеркалом  для
одежi. От iз цiєю шафою, власне, з трюмо  в  нiй,  i  зв'язане  народження
"Червоної зими".
   Я стояв перед трюмо, звiдки на мене дивився смуглявий юнак, i раптом  я
нiби розтанув в туманi i зник у свiчадi, а замiсть мене простяглася важка,
грозова й радiсна дорога мого молодого життя...
   Я пригадав свої першi трудовi кроки, друзiв  своїх,  з  якими  дiлив  i
радiсть i горе, рум'яних чорнобривих дiвчат, i мiсячнi половники, i те, як
радiснi робiтничошахтарськi колони вiтали революцiю,  а  я,  сп'янiлий  од
щастя, iшов у цих колонах i цiлувався з такими ж, як я...
   Ось тривожно i грiзно кричить заводський гудок, i цей залiзний i довгий
крик туго i владно б'є по нервах i кличе, кличе...
   В небi рвуться i тануть димки шрапнелi, наче безжурнi хмарки, але з них
летить смерть...
   Ми з гвинтiвками в руках бiжимо до заводу по вулицях, повних кулеметної
стрiлянини, на бiй за владу Рад...
   Дороги, дороги, дороги...
   Снiги, ешелони, кров...
   I  нарештi,  мов  казкова  жар-птиця,  в  радiсних  руках  мiльйонiв  -
Перемога!
   З тисячами таких же, як i я, повертаюсь на село.
   Мене тяжко засмутила смерть брата Олега, що так i не дочекався  мене  з
фронту з  галiфе  для  нього,  про  яке  вiн  наївно  мрiяв,  працюючи  на
заводських каламажках... Пому було сiмнадцять рокiв.
   Туга i радiсть злилися в менi в золотий спомин душi, що вилився в пiсню
i став "Червоною зимою"...
   Я дивився в трюмо i спiвав i плакав, спiвав i плакав... Про форму я  не
думав. Вона сама виникла з лiричної повенi, що залила мою душу...
   Я не писав, а складав поему.
   I коли я скiнчив, то вiдчув таку  щасливу  спустошенiсть,  якої  бiльше
нiколи не вiдчував нi до, пi пiсля "Червоної зими".
   Все: i  композицiйна  будова,  i  лiрико-епiчний  сюжет  з  наростанням
лiричного струму, його кульмiнацiбю i спадом, мелодика в будовi  словесних
сполучень, образи - все це народилося  з  пережитого  i  передуманого,  як
дитина першої любовi, в сонячному русi почуття, вагiтного думкою...
   Слова, як намисто на нитку, нанизувались на мотив i  зливалися  з  ним,
щоб стати пiснею моєї, нашої революцiйної юностi.
   Другого дня я пiшов до Василя Блакитного. Вiн кудись iшов з товаришем i
спускався сходами. Там же, на сходах, я дав йому рукопис поеми. Вiн глянув
на першi рядки, i враз його очi синьо й щасливо засiяли...
   - А гарно... Дивись! - захоплено вигукнув вiн до товариша i прочитав те
мiсце, де "шикують злиднi нас юнак до юнака"...
   У поеми не було ще назви, i Блакитний взяв її з самого  тексту:  "О  не
забуть менi Червону ту Зиму!" Вiн  порадив  менi  назвати  поему  "Червона
Зима".
   Мене призначили iнструктором преси при ЦК КП(б)У.
   Звичайно, iнструктор преси з мене був нiкудишнiй,  я  тiльки  ходив  по
шумливому Харкову, закохано  пив  юнацьким  серцем  його  життя,  мрiяв  i
складав у головi вiршi.
   Поетична лабораторiя у мене i зараз у головi. Я перекреслюю i виправляю
рядки вiршiв у головi, а не на паперi, а коли впливаю образи на папiр,  то
жодних перекреслень i виправлень не буває. Звичайно, iнодi я  виправляю  i
перекреслюю на паперi, але, як правило,  поетична  лабораторiя  у  мене  в
головi i в серцi.
   Я записався в марксистський гурток при агiтпропi ЦК.
   Старий бiльшовик товариш Iкс, що вiв цей  гурток,  якось  сказав  усiм,
показуючи на мене  (я  любив  задавати  запитання,  i  ця  звичка  у  мене
залишилася змалку й до сивини):
   - Судя по вопросам этого товарища, у  него  знаний  на  профессора,  но
только они у него не организованы.
   I  вiн  нам  розповiдав,  як  треба  систематизувати   набутi   знання,
розкладати їх у головi "по полочкам".
   Чудесна людина був дорогий i незабутнiй товариш Iкс.
   Його спокiйне i мудре лице i добрий зiр iз-за  шкельцiв  пенсне  стоїть
передi  мною   як   приклад   великої   самодисциплiни,   спроможностi   i
органiзованостi. ' Але не довго я був iнструктором преси.
   Мiж  iншим,  моє  iнструкторство  показує,   яка   чула   i   прекрасна
бiльшовицька партiя.  Як  мати,  в  особi  тт.  Пiонтек,  Кулика,  Коряка,
Блакитного, вона зрозумiла мою душу поета, майже не пристосовану до  життя
людину, i давала менi всiлякi поблажки, "панькаючись" зi мною,  як  казали
мої вороги, на протязi довгих рокiв i пiднiмаючи мене доброю рукою, коли я
падав серцем на гостре камiння жпття.
   Велика партiє. Якби я вiрив у бога, я б молився тобi, так я люблю  тебе
i схиляюся перед тобою  як  твiй  смуглявий  син,  якому  ти  дозволила  i
допомогла залишити до сивого волосся дитячу душу  i  юну  пiсню,  що  живе
тiльки тобою, моя партiє, мати моя генiальна!
   Оргбюро ЦК, в особi товариша Гордона, призначило  мене  членом  оргбюро
Всеукраїнського пролеткульту6, куди увiйшли товаришi Захар Невський, Рижов
7, Коряк, Пилипенко 8 i Василь Блакитний, Мiша Майський 9 i Хвильовий '°.
   Ми стали працювати разом у будинку  на  Московськiй,  20,  де  я  часто
приймав участь у лiтературних вечорах.
   I там я познайомився з Хвильовим.
   Вiн одразу ж захопив мене своєю любов'ю до життя й поезiї.
   В  шкiрянiй  куртцi  й  кепцi,   а   потiм,   пiзнiше,   у   шинелi   з
врангелiвського, або, вiрнiше, з англiйського  сукна,  в  сивiй  смушковiй
шапцi  ще  з  iмперiалiстичної  вiйни,  невисокого   зросту,   швидкий   i
динамiчний, чорнобривий i зеленоокий, вiн зачарував  мене  своєю  магiчною
iндивiдуальнiстю.
   Тiльки щось у моїй пiдсвiдомостi опиралося його волi.
   Я з делiкатностi погоджувався з  ним,  що  треба  писати  верлiбром,  а
прийду додому i пишу ямбом.
   Це повторювалось не один раз, що я погоджувався з ним на словах,  а  на
дiлi не погоджувався.
   Нарештi Хвильовому це обридло, i вiн махнув на мене рукою.
   Вiн: "А тьi, Володя, себе на уме!"
   Я: "А что ж ты думаешь, Коля, что я под твоим умом?"
   Так Хвильовий i не перехрестив мене в свою поетичну вiру.
   Тодi ж (це був 1921 рiк) приїхав з Галичини до Харкова Валерiан Полiщук
п, синьоокий красень з вкрадливими  манерами,  якi  особливо  впливали  на
дiвчат, з усмiшкою - собi на умi.
   Величезна ерудицiя його мене захоплювала.
   Та ще сонячна бадьорiсть.
   Тiльки не подобався менi натуралiстичний бiологiзм у його  поезiї,  але
окремi вiршi й мiсця величезних поем мене захоплювали.
   Хвильовий часто любив повторювать iз Полiщука:
   "Котра година, товаришу? "Друга". I далi пiшла сiра  смуга  дороги  пiд
ноги...
   Або: "Нема Нiкандрика, нема 12..." - про брата Валерiя.
   I було двi сестри, Лiка i Льоля 13, якi обидвi закохалися в Валерiя,  i
вiн обох їх любив.
   Дивно?
   Але це так.
   З Льолею до Валерiя у мене була любов. Тiльки коли я йшоп вiд  неї,  то
пiсля її пестощiв почував себе так, нiби iю  менi  проїхав  з  гуркотом  i
дзвоном трамвай.
   Я знав, що це не любов, але нiчого не мiг з собою поробити, бо  її  очi
були такi мiстичнi  й  таємнi.  Вона  завжди  їх  так  томно,  по-схiдному
мружила. Та ще вона причарувала мене пiснею:
   Это было на радостном  юге,  в  очарованом  мире  чудес,  где  купается
розовый лотос в отраженной лазури небес 14.
   I от туди приходила купатися красуня єгиптянка Радонiс.
   Одного разу високо над нею пролiтав орел. Побачив своїм гострим орлиним
оком туфельки Радонiс i вкрав одну з них.
   Пролiтаючи над садами  Мемфiса  i5,  резиденцiї  фараона,  вiн  загубив
туфельку красунi в сад владаря Єгипту.
   Фараон по туфельцi закохався в Радонiс i наказав її розшукати.
   Розшуки закiнчились щасливо.
   И царицею стала Радонис, и любима была потому, что такой  ослепительной
ножки не приснилось уже никому.
   Льоля спiвала цю пiсню на мотив "Слышен звон бубенцов издалека".
   Потiм я узнав авторку цiєї пiснi,  власне,  цього  вiрша.  Це  улюблена
поетеса Iгоря Сєверянiна Мiрра Лохвицька.
   I ще я узнав, що Льоля мружить свої темнi єгипетськi очi не тому, що  в
неї така мiстична душа, що випромiнюють її слпвоподiбнi очi,  а  тому,  що
вона близькозора.
   I чари розвiялися.
   Я розлюбив Льолю.
   А тут з'явився Полiщук, - прийшов, побачив i перемiг.
   Льоля безоглядно закохалась у Валер'яна, перемогла свою сестру i  стала
його дружиною.
   З пролеткульту нiчого не вийшло. Вiн так i вмер, не народившись.
   Але перед смертю вiн захотiв моїми зубами укусити Маяковського.
   Це було в росiйському драмтеатрi, що мiстився тодi над Лопанню.
   Приїхав Маяковський i мав виступити в цьому театрi.
   Менi, в порядку пролеткультiвської дисциплiни, було доручено  виступити
з негативною критикою Маяковського.
   Я погодився.
   Але вони не знали, як я любив його!
   I от вечiр.
   Маяковський  приїхав  i  виступив  (чи  менi  так   запам'яталося,   чи
здавалось) у театральнiй тапочцi,  величезного  зросту,  зовнi  гострий  i
безпощадний у боротьбi з своїми опонентами.
   А я дивився на його очi, i побачив, що вiн зовсiм не  такий,  яким  вiн
хотiв здаватися. Очi в нього були сумнi i добрi, добрi,  повнi  невимовної
нiжностi до людей, в його очах я наче бачив свою душу.
   Пiсля  читання  вiршiв,  що  як  громи,  викликали   безперервнi   бурi
аплодисментiв,  почалося  обговорення  прочитаного  i  взагалi  по  поезiї
Маяковського.
   Маяковський - гiгант фiзично i гiгант поетично -  розправлявся,  як  iз
цуценятами, з своїми ворогами.
   I от на сцену, в хутрянiй  шубi,  лiзе  просто  через  рампу  старий  i
однозубий (мiж iншим, прекрасна людина) член оргбюро пролеткульту Рижов.
   Маяковський з вишини свого гiгантського зросту розправившись  iз  своїм
черговим ненависником, спитав Рижова, що напiввилiз на сцену:
   - И ты туда же, детка?!
   I  Рижов  злякано  порачкував  назад,  так  i   не   виступивши   проти
Маяковського. Тодi дали слово менi. Я спитав Маяковського:
   - Вы были на фронте?
   - Был.
   - Я еще никогда не читал и не слышал такой  потрясающей  поэзии.  В  ее
гигантских образах и могучем ритме чувствуется железная поступь Революции.
Вы - великий поэт. Разрешите пожать вашу руку.
   I вiн, глянувши на мене  добрими  людськими  очима,  що  втратили  свою
гостроту од запалу полемiки, простягнув менi свою руку, яку я  обережно  i
побожно потис.
   А потiм пролеткультiвцi казали, що "Сосюра целовал ноги Маяковскому".
   Товариш Блакитний, як редактор газети "Вiстi" (тодi вона була  "Вiсти",
а не "Вiстi", як потiм) дозволив менi жити на горищi редакцiї,  де  колись
була,  ще  до  революцiї,  церква  Юзефовича,  редактора   газети   "Южный
край",обладнана в клуб.
   Зимою в нiй було дуже холодно, i  мене  рятувала  хутряна  шуба,  що  я
вперше за своє життя купив на гонорар за поему "1917 рiк" 16.
   В тiй колишнiй церквi я жив i писав вiршi, i  туди  до  мене  приходила
Льоля з її мiстичними очима, в яких я так гiрко розчарувався, коли  узнав,
що їх мiстичнiсть не що iнше, як близькозорiсть.
   В цiй же церквi у нас вiдбувалися лiтературнi вечори, на якi  приходили
всi, хто любив українську лiтературу. А таких було багато  i  ставало  все
бiльше.
   Пiсля суду "над пролетарськими поетами" клуб наш  у  церквi  попрацював
недовго.
   Стали ширшi масштаби, i лiтвечори перенесенi в  Селянський  будинок  на
площi Рози Люксембург 17.
   Хвильовий  через  свою  чарiвну  iндивiдуальнiсть  i  величезне  знання
росiйської i української лiтератури (по сутi,  вiн  був  учнем,  як  i  я,
великої росiйської лiтератури, наших класикiв  i  народу)  зiбрав  навколо
себе цiлу плеяду молодих прозаїкiв. Вiн  перейшов  на  прозу  пiсля  своєї
збiрки поезiй "Досвiтнi симфонiї".
   Його соратниками були трохи пiзнiше Панч 18,  Вражливий  19,  Копиленко
20, Яновський 21 (духовно, в київськiй вiддалi), Пiдмогильний 22 i iншi.
   Можна  сказати,  й  Головко  23.  I  на  всiх  їх  була   печать   його
генiальностi.
   Я вважаю, що Хвильовий, як художник, як поет у прозi, -  основоположник
української радянської поезiї, особливо в  своїх  раннiх  творах.  Це  моя
особиста думка, i я її нiкому не нав'язую.
   Першу мою збiрку  "Поезiї",  що  видало  Державне  видавництво  України
(друкувалась у Сумах) 24, рецензував В. Коряк, а потiм  вiтав  М.  Доленго
25: "Золотим сумом вiє од поеми "Червона зима".
   А потiм, в 1922 роцi, коли вийшла друга моя збiрка "Червона  зима"  26,
її  вiтав  сип  мого  безсмертного  вчителя  Iвана  Яковича  Франка  Тарас
Франко27: "Дивним чаром вiє од першої збiрки молодого поета".
   Вiн мене застерiгав од футуризму Семенка 28, i правильно,  як  я  потiм
зрозумiв.
   Я не любив його розхитаних ритмiв не верхарнiвського типу, але там,  де
вiн ставав бiльш-менш органiзованим  ритмiчно  i  гостродумнпм,  вiн  менi
подобався.
   Якось я зайшов до редакцiї "Вiстi" в кабiнет редактора.
   На мiсцi Блакитного сидiв симпатичний брюнет з гострими, жагуче чорними
очима, маленький i зосереджений.
   Я його спитав:
   - Ви Семенко? А вiн менi:
   - А ви Сосюра?
   Так ми з ним познайомились.
   Вiн менi як молодому поетовi  радив  не  дуже  зважати  на  лiтературнi
авторитети, що справа не в тому, скiльки книжок вийшло у письменника, а що
вiн дав нового, в чому його оригiнальнiсть. Вiн  менi,  мiж  iншим,  радив
римувати: "корова" i "театр".
   Першу пораду його я сприйняв, а другої - нi.
   Я працював в лiтературному вiддiлi Наркомосу (лiто), де виходив  журнал
"Червоний шлях", редактором якого був т. Коряк.
   В черговому номерi "Червоного шляху" 29 я прочитав новели Мамонтова 30,
i одна з них мене гостро обурила. В нiй було таке мiсце:  "Спить  обдурене
село, засипане снiгом i прокламацiями"...
   Я сказав т. Коряку:
   - Як ви могли надрукувати таку новелу!? Це ж справжня контрреволюцiя! Я
пiду в ЦК.
   Товариш Коряк перелякався i почав виправдовуватися, що його не  було  в
Харковi, що номер вийшов без нього i т. д.
   Я пожалiв тов. Коряка i в ЦК не пiшов.
   У черзi за бiдним обiдом для спiвробiтникiв Наркомосу я познайомився  з
Копиленком.
   Його здивувало, що я в черзi щось мурмотiв. Я йому сказав,  що  пошепки
складаю вiршi, бо в черзi довго стояти, а я не люблю гаяти часу.
   Копиленко познайомив мене з Сенченком 31.
   Наскiльки перший був жвавий, запальний i любив лiтературу  всiєю  своєю
широко розкритою  сонцю  i  вiтрам  життя  душею,  настiльки  мовчазним  i
зосередженим був кремезно збитий русявий другий.
   Вони жили на Журавлiвцi, i я часто  заходив  до  них,  де  ми  дiлилися
духовною їжею, а вони ще й пiдгодовували мене смачною гречаною кашою.
   О юнiсть! Повна сонця i надiй юнiсть!
   I що для тебе була гречана каша,  голоднi  пайки,  холод  i  нестача  в
одязi, коли тобi належав весь свiт! Мила моя жертвена i героїчна юнiсть!..
   Через те.  що  в  мене  була  полiтична  освiта  слабенька,  брошурного
характеру й трохи вiйськово-полiткурсантського, де я познайомився тiльки з
основними принципами марксизму i керувався бiльше класовим  iнстинктом,  я
вступив студентом до Комунiстичного унiверситету iм. Артема 32.
   Ректором був (о радiсть!) т. Скворчевський, якого я дуже любив,  а  вiн
мене, як поета.
   Екзаменував мене професор Яворський, якого дружина, що вiн її  покинув,
викрила фотографiєю як австрiйського жандарма.
   Вiн мене спитав:
   - Як ви гадаєте, це добре, що на землi  точиться  класова  боротьба?  Я
сказав:
   -  Вiд  того,  що  я  скажу,  добре  це  чи  нi,  класова  боротьба  не
припиниться. Це закон життя нашого часу, об'єктивний закон,  який  не  має
нужди в моїх оцiнках.
   Я був прийнятий до Артемiвки.
   Тiльки менi не сподобалось, що професор Яворський сказав про мене, що я
"чудесний матерiал". Який я матерiал? Я людина!
   В Артемiвцi викладав професор Рожицин з3, який в той же час працював  i
в ЦК.
   Вiн прославився своєю чудною i дикою для мене лекцiєю: "Красота  -  это
контрреволюция", i пiд час диспуту по нiй розбив в пух i прах  усiх  своїх
опонентiв.
   Хоч  менi  дивно  було,  як  це  вiн   проповiдував,   що   красота   -
контрреволюцiя, хоч сам любив квiти i мав дуже красиву дружину.
   А коли вiн у ЦК перевiряв дiвчину, що хотiла мати роботу секретарки, то
сказав їй:
   - У вас некрасивий почерк!
   I от Валентин  Сергiйович  Рожицин  читав  нам,  студентам,  лекцiї  по
iсторiї культури, i коли дiйшов до Пушкiна, то  я  запискою  спитав  його:
"Почему Пушкин писал по-русски?"
   Всi, чи бiльшiсть студентiв, гримнули розкотистим смiхом,  мовляв,  яке
iдiотське запитання.
   Але Рожицин сказав:
   - Товарищи! Здесь не до  смеха.  Вопрос  очень  серьезный.  Информирую.
Пушкину гораздо легче было  писать  по-французски  потому,  что  он  думал
по-французски.
   А по-русски он писал потому, что был под влиянием народного творчества:
няня.
   Професор розв'язав мої останнi  сумнiви.  Справа  в  тому,  що  за  мiй
перехiд як поета з росiйської мови на українську я не  подобався  багатьом
студентам. Вони дорiкали менi за це майже як за нацiональну зраду, вважали
українським нацiоналiстом.
   I коли я говорив їм, що писав би росiйською  мовою,  якби  народився  в
Росiї, бо я знаю тiльки лiтературну росiйську мову, а  народної  не  знаю.
Без знання ж народної мови письменником, яким я хочу стати, не станеш.
   - А Гоголь? - казали вони менi.
   - Так Гоголь тим же й великий, що своїм  знанням  народної  української
мови збагатив росiйську лiтературу, - казав я.
   Але це їх не задовольняло.
   Один менi сказав:
   - Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку? Я гаряче вiдповiв:
   - "Сопилка" мне дороже тысяч королевских флейт!
   I от за допомогою т. Рожицина я  розв'язав  для  себе  свої  вагання  в
сторону рiшучого i беззастережного переходу на українську мову.
   Звичайно, я задавав т.  Рожицину  запитання  для  студентiв,  якi  дуже
любили, як i я, Рожицина.
   Я прекрасно знав, що  у  Пушкiна  в  сiм'ї  панувала,  як  i  у  всього
росiйського дворянства, французька мова як побутова мова.
   Менi  хотiлося   вустами   професора   вiдповiсти   студентам   на   їх
великодержавницькi нарiкання.
   Вчився я добре. Вчителька з росiйської мови навiть звiльнила  мене  вiд
слухання її лекцiй.
   А от економгеографiя та фiнансовi всякi справи менi нiяк не давалися, i
я заздрив дiвчатам i студентам, що в цих питаннях почували себе, як риба в
водi.
   Менi дуже сподобалась одна студентка. Вона була дуже красива  нiжною  i
мрiйною  українською  красотою  з  правильними  рисами  обличчя,   тонкими
крилатими  бровами  й  довгими  вiями,  за  якими  сiяли  карi  сонця   її
чудесних,глибоких,як щастя,очей.
   Це була Наталя Забiла 3".
   Я писав їй закоханi записки, i раз запискою просив її прийти на цвинтар
уночi, де часто молодь улаштовувала романтичнi побачення.
   Цвинтар був поруч Артемiвки.
   Але Наталя не прийшла. Замiсть неї мали прийти її чоловiк, теж  студент
Артемiвки, Сава Божко 35 з Iваном Кириленком 36, та  побоялись,  як  потiм
розповiдав менi Кириленко, бо думали, що в мене є зброя.
   А зброї в мене i не було.
   Звичайно, я не знав, що в  Наталi  є  чоловiк,  та  ще  такий  цинiк  i
Дон-Жуан, як Сава.
   Правда, Дон-Жуан вiн був примiтивний, як сiльськi  куркульськi  парубки
або росiйськi купчики: "Моему-де праву не препятствуй!"
   Але справа не в тому, справа в тому, що натурою я був схожий до Наталi,
а в Савi її,  мабуть,  захопила  його  емоцiональна  первiснiсть,  сила  i
напористiсть, яких у мене не було.
   Я був нiжний i нiяковий, i навiть Наталя часто читала менi марксистськi
нотацiї за мою розхристанiсть i непокiрнiсть певним  догмам,  в  якi  вона
свято, як начотниця, вiрила, не розглядаючи їх крилато, в дiї, в зв'язку з
життям.
   Але ми ж були молодi, i кожний по-свойому молився марксiвському боговi.

   XLVIII

   Органiзувалася   спiлка   пролетарських    письменникiв    "Гарт"    1.
Органiзатором i її iдейним керiвником i натхненником був т Блакитний,  або
Еллан. Ми пiшли в "Гарт". Йогансен 2, хвiїльобiїй, Полiщук i ще багато.
   Ми називали себе спадкоємцями класичної лiтератури, власне, так було на
дiлi. Я, наприклад, нiяк не мiг примиритися з буржуазною теорiєю одмирання
поезiї,  яка  то.и  розкладалась,  але  не  поезiя   взагалi,   а   поезiя
розгромленої (у нас) буржуазiї, коли були у  нас  рiзнi  течiї:  футуристи
(слово-звук) 3, iмажинiсти  (слово-образ)  4,  акмеїсти  (слово-плоть)  5,
нiчевоки  (слово-тiнь)  6  i  т.  iн.,  не  кажучи  вже  про   символiстiв
(слово-символ) 7 i декадентiв 8 рiзних мастей. Повний розклад на атоми.
   Теорiя одмирання поезiї була гадючим жалом  переможеного  ворога,  який
хотiв отруїти молоду i свiжу свiдомiсть переможцiв.
   Я вважав, що ми повиннi продовжувати традицiї  класичної  лiтератури  i
вести її на новi, на свої вершини, i продовжувати творчо, по-своєму.
   Коряк написав статтю "Iз стрiх вода крапле" i прочитав її нам на зборах
"Гарту".
   В статтi говорилося, що нашi  молодi  письменники  повиннi  писать  так
просто, як Пушкiн, Толстой, Гоголь.
   Всi, що виступали в обговореннi,  хвалили  статтю.  Я  виступив  теж  i
сказав:
   - Товариш Коряк калiчить молодих початкiвцiв. Писати так,  як  Толстой,
Пушкiн i Гоголь, неможливо, а бути їх епiгонами це не вихiд, це смерть для
пролетарської лiтератури.
   Вчитись у класикiв необхiдно, але вчитись творчо i не  в  одного,  а  в
багатьох класикiв не тiльки українських, росiйських, але i в чужоземних.
   Тiльки через складний лабiринт творчих шукань у боротьбi з шаблонами  в
других i в себе можна прийти до своєї iндивiдуальної простоти.
   Так треба вчити молодь, а не штовхати її на безплiдне епiгонство.
   Коли я це говорив, товариш Коряк гостропосо i  сумно  похнюпився.  Менi
було його дуже жалко, але думок його не жалко.
   Коряк у заключному словi сказав:
   - Всi, хто тут виступили, були не щирi. Один тiльки Сосюра сказав  менi
правду.
   Ще перед "Гартом"  була  органiзована  спiлка  селянських  письменникiв
"Плуг"  т.  Пилипенком  Сергiєм  Володимировичем  -   високим,   спокiйним
чорновусим красенем з нiби  вiрiзьбленим  з  мармуру  шляхетним  обличчям,
колишнiм офiцером царської армiї  i  прекрасним  бiльшовиком-українцем,  в
якому гармонiйно поєднувалось соцiальне i нацiональне.  Це  був  справжнiй
вiдданий  справi  Ленiна,  як  i  Блакитний,  iнтернацiоналiст  в  кращому
розумiннi цього слова.
   Я, в силу своєї мандрiвної душi, переходив то з "Плугу" в "Гарт", то  -
навпаки.
   Як маятник, мотався мiж ними, бо любив i плужан, i гартованцiв.
   I  ще  обличчя  Сергiя  Володимировича   нагадувало   менi   старовиннi
українськi фрески.
   Я дуже любив його i дивився на нього, як на батька. Так само я любив  i
Еллана, але дивився на нього, як на старшого брата з блакитними, смiливими
i натхненними очима, i зразкового комунiста.
   I Пилипенко, i Еллан дуже любили молодь, i молодь любила _їх.
   Пилипенка ми всi любовно називали "папаша" i безсоромно зловживали його
добротою, спустошуючи його портсигар.
   Вiн, блiдий i прекрасний, стояв перед нами, i ми були  готовi  пiти  за
ним в огонь  i  в  воду,  так  само  i  за  Блакитним,  який  вражав  мене
iнтелектуальнiстю вищого типу. Пилипенко був бiльш народний, i тому спiлка
"Плуг" набрала таких масових форм  з  лiтгуртками  iменi  "Плугу",  що  це
декого стривожило (мене дивує-чому?) i т. Пилипенка стали обвинувачувати в
масовiзмi.
   Нiколи "Плуг" не замiняв  партiю,  як  дехто  думав.  Це  був  широкий,
сонячний рух української молодi до культури, i  неправильно  зроблено,  що
завчасно "Плуг" лiквiдували.
   Треба було б дати йому визрiти в прекрасний плiд  культурної  революцiї
на Українi, яка тодi приймала грандiозний розмах.
   Так само i з "Гартом" i "Ваплiте" 9, хоч "Гарт" мав  меншi  форми  i  в
своєму розвитку зустрiчався ще  з  iнерцiєю  безкiнечнорiчної  русифiкацiї
серед українських робiтникiв, а от "Плуговi" була вiдкрита "зелена" вулиця
в серця української молодi.
   "Ваплiте" - Вiльна академiя пролетарської лiтератури, в якiй я теж був,
але рiк, була ще вужча, по сутi, кастова органiзацiя, куди приймали тiльки
"аристократiв", обранцiв од лiтератури. Якось я  дав  М.  Кулiшевi10  нову
збiрку своїх поезiй для видання в видавництвi "Ваплiте".
   Збiрка пройшла понад п'ять рецензiй, i все не було нiяких наслiдкiв.
   В цiй збiрцi був вiрш "Неокласикам" п, i Хвильовий i Кулiш хотiли,  щоб
я вилучив цього вiрша iз збiрки, а я не хотiв.
   Одного разу я спитав т. Кулiша, скiльки ще рецензiй пройде моя збiрка.
   Кулiш вiдповiв з усмiшкою:
   - Та, мабуть, ще рецензiй з десять. Тодi я обурився i сказав:
   - Вiї менi нагадуєте петлюрiвського старшину. А потiм подав  заяву  про
вихiд iз "Ваплiте" i перейшов до  ВУСППу12,  який  був  органiзований  для
боротьби з "Плугом", "Ваплiте", потiм "Лiтфронтом" 13, "Новою  генерацiєю"
14, "Авангардом" 18 i т. iн.
   Ще про "Молодняк" 16, комсомольську органiзацiю  молодих  письменникiв,
на чолi якої був Павло Усенко 17, сухолиций з  гострими  очима  i  широкою
походкою юнак.
   Вiн почав широко ходитп, коли став на чолi "Молодняка".
   Я  любив  його  як  своє  продовження.  Але  менi  не  подобалось,   що
молоднякiвцi протиставляли себе старшим письменникам, а себе  (мiж  собою)
возводили трохи не в генiї.
   Тодi ж мене ударив у серце С. К. 18 вiршем [з], якого я пам'ятаю тiльки
чотири рядки:
   Зростав на лiрицi Сосюри. Де Гете, Шiллер, де Байрон?.. Чи стану  понад
дужi мури, яким просте iм'я - шаблон!..
   Да, С.! Ти не став "понад дужi мури", а так i залишився, як поет,  моїм
епiгоном.
   Звичайно, Павло Усенко, хоч i любив його як поета, i перший вiтав  його
як поета, присвятивши йому вiрша, коли вiн iще жив  у  Полтавi,  "Сьогоднi
генiїв чекаю" 19, звичайно, Павлуша благословляв такi випадп в моє оголене
всiм вiтрам революцiї серце.
   Це схоже на статтю Якова Савченка  20  "Мертве  й  живе  в  українськiй
поезiї", де вiн хотiв розправитись зi мною, як колись iз Чупринкою  21,  i
зарахувати мене до мертвих, а таку еротичну поетесу, як Раїсу Троянкер 22,
до живих.
   Потiм,  коли  вiн  i  я  були  в  Москвi  на   змичцi   з   росiйськими
письменниками, Савченко спптав мене:
   - Ти не сердишся?
   - Нi.
   - Це культурно.
   А чого б я мiг на нього сердитись, коли вiн сам себе побив.
   Якось критик Меженко 23 сказав менi:
   - Я вважаю всiх поетiв за дегенератiв, крiм Тичини. Я вiдповiв:
   - А я вважаю всiх критикiв за дегенератiв, крiм Коряка.
   Взагалi, коли я розсердюсь, то стаю гострий на язик i на перо.
   Але треба повернутись назад.
   Був студентський вечiр в Артемiвцi. Мене все годувала пирiжками одна  з
розпорядниць - бiлява, з волоссям, як льон, свiтлоока дiвчина в  трофейнiй
врангелiвськiй шинелi. Звали її Вiра 24.
   Вона чомусь суворо й задумливо-нiжно все дивилася на мене.
   Я призначив їй побачення, й вона з охотою дала згоду.
   Цвинтар. Сонце. Пташинi пiснi... Життя, молодiсть, i любов, а пiд  нами
- царство мертвих, свiт мертвих.
   Я нiжно взяв в долонi золоту  од  сонця  голову  Вiри,  i  вона,  трохи
опираючись, повернула своє лице до моїх губ.
   - Ты любишь по-рабочему... Быстро!
   Чому вона думала, що всi робiтники нахаби, не знаю.
   Бо було ж  нахабством  з  мого  боку,  так,  без  усякої  психологiчної
пiдготовки, як говорили тодi заправськi  Дон-Жуани,  так  просто  взяти  й
поцiлувать.
   Я сказав їй, що я не такий швидкий, як вона думає, що  я  не  цинiк,  а
зробив це, бо не мiг не зробити, бо я полюбив її  за  її  хорошу  усмiшку,
льонове волосся, i що вона так гарно збудована.
   Вона менi розповiла про себе, що була  полiтруком  ескадрону,  приймала
участь в штурмi Перекопу, а до того в придушеннi  куркульського  повстання
на Харкiвщинi.
   Крiм того, вона закiнчила в Москвi Свердловський  комунiверситет  25  i
викладала полiтекономiю  в  Харкiвськiй  губпартшколi,  що  була  зв'язана
господарчо з Артемiвкою.
   Коли вона менi це розповiдала, раптом буквально за крок од  нас,  перед
нами, двоє мовчки й швидко почали копати могилу...
   I я подумав: "Мабуть, i щастя наше ляже в могилу".
   Так воно потiм i сталося.

   XLIX

   Через  недостатнiсть  загальноосвiтньої   пiдготовки   я   перейшов   з
Комунiверситету  за  власним  бажанням  до  робiтфаку  Iнституту  народної
освiти.
   Перед тим я одружився з Вiрою.
   Вона все писала менi записки  i  клала  менi  пiд  подушку,  щоб  я  не
помiтив, коли приходила до нас у кiмнату студентського гуртожитку.
   Я записки читав i став дивитися на Вiру якось чудно, проганяв її.
   А вона не сердилась на мене i  все  приходила.  Менi  сподобалась  така
упертiсть, i я сказав їй:
   - Идем в загс.
   Вона щасливо почервонiла, i лице її всю дорогу, поки ми йшли до  загсу,
палало, як троянда, коли  сонце  заходить  i  цiлує  її  своїми  багряними
губами...
   На робiтфак я пiшов на перший триместр, щоб iти разом з  дружиною,  яку
теж прийняли до 1-го триместру.
   Ректором iнституту був товариш Стрiльбицький, свiтла пам'ять про  якого
незгасно горить в моєму серцi. Це був, якщо  можна  так  сказати,  свiтлий
бiльшовик. Чула i сердечна людина з великої лiтери.
   I от почалась учоба.
   Лектор по хiмiї, товариш Фiнкельштейн, почав нас знайомити з елементами
свiту, з киснем, воднем, азотом i т. i[н].
   Вiн каже:
   - Кисень.
   А я з задньої парти:
   - Оксiгенiум.
   Вiн:
   - Водень.
   Я:
   -_ Гiдрогенiум. Вiн:
   - Азот.
   Я:_
   - Нiтрогенiум.
   Тодi Фiнкельштейн (мiж iншим, менi не подобалось, що вiн казав, що  все
в природi побудовано без усякої  участi  розуму.  А  вiдкiля  ж  генiальне
визначення Маркса "Материя думает!"), тодi Фiнкельштейн каже:
   - А кто там из вас такой умный? Сосюра? Я пiдвiвся.
   - Идите в третий триместр.
   - А жена?
   - I жена пусть идет. Вы ей поможете.
   I от я на третьому триместрi робiтфаку ХIНО 1.
   До класу входить викладач української лiтератури т. Єрофеїв. Мiж iншим,
тодi   вийшла   хрестоматiя   з   укрлiтератури   проф.   Плевако   2,   i
основники-студенти вивчали мене по всiй Українi, а я вчився на робiтфацi.
   Цiкаво?
   Такi "казуси" могли бути тiльки за диктатури пролетарiату.
   Єрофеїв почав за списком знайомитись з робiтфакiвпями.
   Коли вiн дiйшов до мене i назвав моє прiзвище, я пiдвiвся.
   - Сидiть, сидiть! Я сiв.
   - Ви не родич того Сосюри, що пише вiршi?
   - Нi, це - я.
   - А може, ви його брат?
   - Та нi! Це - я.
   А потiм професор Єрофеїв, коли  закiнчував  свою  лекцiю,  часто  питав
мене:
   - Ну, як? Правильно я говорив?
   Менi було це дуже смiшно.
   I це примусило мене задуматись.
   Робiтфак, по сутi, повторював те, що я знав ще  з  агрономiчної  школи.
Навiть там знання давали глибшi й ширшi.
   Iти на  основний,  як  менi  пропонував  т.  Йогансен,  що  викладав  в
iнститутi?
   Так лiтературу я знав краще за першого-лiпшого професора лiтератури.
   Я з 12-ти рокiв уже був  знайомий  не  тiльки  з  росiйською  класичною
лiтературою (з українською я познайомився пiзнiше, за громадянської вiйни,
i особливо, пiсля неї), але i з свiтовою (через росiйськi переклади).
   Так що менi мало чого було робити i на основному.
   Наприклад,  хiба  викладали  там  таке:  на  поемi  Пушкiна  позначився
величезний вплив французького "Слова о полку Iгореве" - "Песни о  Роланде"
3.
   Портрет Петра 4 списаний буквально з портрета короля Фiлiппа °:  "Глаза
сияют, лик прекрасен..." 6 i т. д.
   Або: франки маврiв "рубають, колють, рiжуть!!!"
   I у Пушкiна: "швед, русский колет, рубит, режет".
   Так що менi було нема чого робити нi на робiтфацi, нi на основному.
   I я покинув учобу i став просто поетом. Правда, в партiйних  документах
у мене записано, що я маю незакiнчену середню  освiту,  бо  в  мене  немає
диплома про закiнчення вищої  освiти.  Але  мiй  диплом  -  мої  три  томи
вибраних  поезiй.  Це  не  нескромнiсть,  а  образа  на  наших   партiйних
бюрократiв, яких я терпiть не можу, як i усяких чинуш,  що  загубили  свою
людську душу за  "согласовать",  "углубить",  "провернуть",  "протереть  с
песочком" i т. д.
   Iшли роки.
   В мене було вже два сини, Олег  i  Коля.  Чомусь  я  дуже  любив  Колю,
схожого на мене, з очима глибокими й повними якогось до солодкого  почуття
темного блиску, в якому потопав мiй зiр, i я що довше  дивився  в  глибину
його очей, - все дужче любив його. А Олега я  теж  любив.  Тiльки  не  так
сильно.
   Вiра вже була студенткою агробiологiчного факультету IНО.
   Я  все  робив,  щоб  вона  закiнчила   освiту,   а   вона,   як   усякi
дрiбнобуржуазнi натури (вийшло,  що  вона  не  селянка,  як  казала  менi,
партiї, i її за це виключили  з  партiйних  лав),  вона  не  мала  почуття
вдячностi.
   Якось вона байдуже i зверхньо сказала менi:
   - Ты лентяй и некультурный. Я спитав її:
   - А что такое шваповская оболочка?
   Вона, бiологiчка, не змогла менi вiдповiсти. Мiж iншим, ще в  агрошколi
ми вивчали фiзiологiю, гiстологiю, ембрiологiю i т. i[н].
   I от почалося, як наслiдок розрухи, що нам лишили  вiйна  i  революцiя,
безробiття.
   Ми йдемо з Вiрою майданом Тевелєва 7, i на вiтринi Вiра побачила  гарну
кофточку.
   - Купи мне эту кофточку! Я:
   - А бачиш, он дядьки хлiба просять?.. Вона:
   - А... ты меня не любишь!
   Ясно.
   Я ж її одягав добре, i особливих потреб в  нових  кофточках  у  неї  не
було.
   Словом,  колишня  свердловка  i  полiтрук  ескадрону  стала   звичайною
мiщанкою.
   Навiть сестра її, що жила в Москвi i вчилася на iнженера, писала їй, що
"у тебя миросозерцание сузилось до размеров булавочной головки".
   I я вирiшив покинути Вiру, коли вона закiнчить IНО. А сини,сини!?
   Як я забув про синiв, особливо про  Колю?..  Не  знаю.  Якийсь  гарячий
туман кинув у тьму мою душу, бо не тiльки за це я вирiшив покинути Вiру. I
не за те, що вона приховала своє соцiальне походження.  Останнiм  приводом
для розлуки було таке. Якось я Вiрi сказав (ми уже  кiлька  рокiв  жили  в
новому будинку письменникiв "Слово" 8):
   - Вера! Когда ты окончишь ИНО и будешь работать, ты будешь мне помогать
хоть ежемесячным взносом квартплаты?
   - Нет. Я свое жалованье буду  посылать  матери.  Менi  було  так  важко
матерiально. Я бився як риба об лiд, щоб допомогти Вiрi вчитися. Сам же  я
не вчився, i, можливо, заради неї, бо вдвох нам було  тяжко  вчитися  (був
уже тодi Олег) з матерiальних причин. I чи не це було  основною  причиною,
що я покинув вчитися. Бо я все ж заздрив Вiрi, що вона матиме вищу освiту,
а я - нi. Хоч товариш Iкс казав, що в мене знань на професора, але вони не
органiзованi... А органiзацiю знань, систематизацiю  їх  дає  тiльки  вища
освiта, i це я визнаю й зараз, бо в мене є провали i в  математицi  (я  не
вчив нi тригонометрiї, нi логiки, нi алгебри),  не  кажучи  вже  про  вищу
математику i астрономiю. В природничих науках я пiдкований добре. Але це ж
не все. I менi часто снилися сни, що я  студент  то  партунiверситету,  то
просто унiверситету, i це вiчно терзало i зараз терзає мене, хоч як  я  не
хизувався  перед  цим  (у  цьому  романi),  що  маю  блискучу  лiтературну
самоосвiту.
   Так що лiтературнiй молодi я всiм серцем рекомендую вчитися, вчитися  i
вчитися. Я на все дивився, як поет:
   на книжки, на людей, яких вчився читати, як книжки,  на  життя  у  всiй
його складностi, на мистецтво й знання... Все це було для мене засобом,  а
мета - поезiя, i щоб ця поезiя служила нашому народу, який  одягає,  годує
нас, виховує нас, як добрий батько. Як же  не  любити  його,  не  молитись
йому, як колись я молився боговi! Я вiчний учень народу  i  горджуся  цим.
Хоч це не значить, що я "вiчний студент". Як комунiст, борючись  за  лiнiю
партiї в життi (я знаю, що лiнiя партiї - лiнiя трудового народу,  i  якби
партiя  в  своїй  боротьбi  за   комунiзм   не   додержувала   на   основi
марксо-лепiнiзму лiнiї народу, вона б не була  комунiстичною  партiєю),  я
знаю, що ми не тiльки учнi, але й вчителi народу.
   Але я нiяк не можу уявити себе вчителем, бо я сип народу.  А  хiба  син
може вчити батька? У батька  (а  це  мiльйонний  батько)  бiльше  голiв  i
досвiду!
   Я не можу i не хочу йти попереду народу,  я  хочу  йтii  за  ним,  хочу
злитися з ним i дивлюся на нього не зверху вниз,  як  дехто,  i  не  знизу
вгору, як дехто, а просто в вiчi, як моєму батьковi колись дивився i якого
любив так, як зараз люблю народ. Але це вже вiд фiлософiї.
   Вернуся до себе, молодого, смуглявого, розхристаного i нiжного до  слiз
у своїй любовi до людей, до  природи  моєї  золотої  Донеччини  i  взагалi
України.
   Правда, ця нiжнiсть  не  заважала  менi  iнодi  ставати  тим  сiльським
хлопцем, що приймав участь у "боях" з лисичана.чи за дiвчат i  за  те,  що
вони нас дражнили:
   "Хахол-Мазепа!" (Ну, то було вiд "разделяй и властвуй...").
   Розкажу ще про один лiтературно-мордобiйний випадок.
   Це було в кiмнатi редакцiї "Червоний  шлях",  що  мiстилась  у  будинку
ВУЦВИК'у з боку Спартакiвського провулку.
   Я зайшов за гонораром до редакцiї, але гонорару не  видавали,  а  перед
тим я отруївся бананами i зi мною було, як при холерi. Це  -  психологiчна
пiдготовка.
   Ну i ще,  я  купив  хутряну  доху,  яка  теж  -  елемент  психологiчної
пiдготовки.
   В редакцiї були Iван Днiпровський 9, Панч, Тичина, Наталiя Забiла i  її
другий чоловiк, поет Шмигельський 10.
   Тодi вийшла нова збiрка поезiй Полiщука "Громохкий слiд".
   Забiла i Шмигельський були в захопленнi од "Громохкого слiду" i казали,
що книжка генiальна.
   Я сказав, що вона генiально видана, але всерединi в неї г...
   Шмигельський i Забiла напались на мене, що я нiчого не розумiю в поезiї
i т. i[н].
   Я сказав, що їх iнтелiгентська думка для народу не характерна.
   Тодi Забiла:
   - Если ты хочешь знать, так в партии тебя держат потому, что ты поэт, а
так тебя давно уже надо вышвырнуть из партии.
   Я не знав, що вона була вагiтна на третьому мiсяцi, i крикнув:
   - Ах,_ ты, беспартийная идиотка!
   Тодi вона, як розлючена кiшка,  кинулася  на  мене  i  почала  бити  по
обличчi. А її чоловiк,  Шмигельський,  замiсть  схотiти  Наталю  за  руки,
схопив за руки мене, щоб дати їй набитись.
   У боротьбi одiрвався рукав моєї новенької дохи.
   Ви уявляєте?
   Отруївся бананами, не дають гонорару, та ще й б'ють по мордi.
   Хоч, признаюся, менi не так  болiло,  як  було  приємно,  що  мене  б'є
людина, в яку я ще був i тодi закоханий.
   Але при чому її чоловiк?
   Коли Наталiя набилася, вона, вся червона i захекана, вибiгла з кiмнати.
   Тодi Днiпровський, як прекрасний психолог, спокiйно пiдiйшов до  дверей
i защiпнув їх на гачок. Наче вiн знав. що буде далi.
   А Шмигельськпй дивиться на мене й смiється.
   Я з словами "муж и жена - одна сатана" пiдiйшов до нього та  як  чесону
його в обличчя з правого боку...
   А вiн мене як свиснув, та так, що я полетiв на стiл, єтiл на стiлець, а
стiлець на Тичину, який присiв у кутку, закрив лице руками, але  лукаво  i
спостережливо дивиться крiзь розтуленi пальцi...
   Я подумав: "Прямая линия самая короткая", - i почав бити  Шмигельського
прямим ударом у вилицю коло правого ока. Тiльки це робилося швидше, нiж  я
пишу. Шмигельський так  бiльше  i  не  мiг  влучити  мене  своїм  залiзним
кулаком.
   Такий я був швидкий i сердитий.
   Словом, од моїх прямих ударiв, i все в одну точку, правою рукою  Антона
одкидало на шафу, а шафа його кидала на мене, i я став вiдчувати,  що  б'ю
не в обличчя, а в мокру i слизьку подушку, що росла i пухла на моїх очах.
   Антон уже почав безвольно  схиляти  голову,  але  в  цей  момент  хтось
гарячкове i швидко постукав у дверi.
   Вбiгає Йогансен.
   - Що? Сосюру б'ють?
   - Нi, - сказали йому, - навпаки...
   Але я через те, що менi не дали добитися, сiв на канапу i розплакався.
   Де взявся Хвильовий, гладить мене по головi й примовляє:
   - Не плач, Володю, не плач! Панч сказав:
   - А ти, Володю, пiшов не по своїй спецiальностi. Тобi б треба було бути
боксером.
   Другого дня в коридорi тiєї ж редакцiї Шмигельський менi сказав:
   - А ти, Володю, здорово б'єшся. У мене й досi голова гуде...
   Чи воно в менi щось первiсне, глибоко приховане, i вибухає, коли я дуже
розсердюсь i, особливо, коли я правий? Де тодi беруться  й  сили.  Я  наче
дивлюсь на себе збоку i сам дивуюсь собi, захоплююсь собою.
   Так буває пiд час натхнення, коли пiсля того, як напишеш, сам не вiриш,
що це ти написав.
   Так що повернуся ще до одного мордобою, про який забув згадати.
   Ви менi пробачте, любi читачi! Пишу я це не для того,  щоб  радити  вам
розв'язувати всi суперечки кулаками, але справа зараз йде  про  хулiганiв,
яких я ненавидiв i ненавиджу всiма силами своєї душi.
   Це було ще в 1922 роцi, коли я був студентом Артемiвки.
   В кiнотеатрi йшла  американська  картина  "Сiнабар",  в  якiй  особливо
рекламувався бокс, власне, не бокс, а справжнiсiнький  звiрячий  мордобiй.
Тодi мiсця не нумерували, i хто захопив яке мiсце, той на тому й сидiв.
   Вiра була вагiтна, i юрба так стиснулась, що придавила нас iз Вiрою  до
одвiрка. Я закрив Вiру собою i схопився за  рiг  дверей  рукою,  стримуючи
юрбу, щоб вона не роздавила живiт Вiрi.
   Юрба так надавила на мою напружену руку та ще  проти  її  згину,  що  я
думав - рука зламається, але вона тiльки туго угнулася i витримала  натиск
юрби. "Пробка" розсмокталася, i ми з Вiрою побiгли до  моряка-iнвалiда  на
дерев'яшпi, що стояв з краю ряду стiльцiв,  в  якому  вiн  захопив  чотири
мiсця. Три були порожнi, а коло четвертого вiн стояв  сам,  затуляючи  нам
прохiд.
   Я спитав його, чому вiн один захопив стiльки мiсць. Вiн же на  чотирьох
стiльцях не сидiтиме.
   "Это для товарищей".
   Я (одсовуючи моряка вбiк):
   - Места не нумерованы. Садись, Вера!
   Але ззаду кiлька парубчакiв почали мене лаяти, i особливо один iз  них,
худий, з нахабним обличчям в матроськiй смугастiй тiльняшцi. Видно, що вiн
нiякий не матрос, а тiльняшку надiв для форсу i залякування "фраєрiв".
   Вiн брудно мене облаяв, пославши до однiєї матерi...
   Я йому вiдповiв тим же, тiльки додав:
   - Бандит!
   - Он его назвал бандитом... Он его назвал бандитом, - загомонiли  його,
як видно, захопленi поклонники, а вiн, мабуть, був їх отаманом.
   Мiж iншим, я в  таборах  Чона  н,  купаючись  на  Дiнцi  пiд  Чугуєвим,
розпанахав собi вказiвного пальця правої руки об розбиту бутилку.  Так  що
права рука у мене висiла на перев'язi.
   I от передi мною пiдвелась довга верста з маленькою гадючою голiвкою  i
поцiлює менi кулаком у обличчя, хоч i бачить,  що  я  можу  битись  тiльки
лiвою рукою проти його двох довгих рейок.
   Вiн розмахнувся iз-за спинки стiльця, але я  уважно  стежив  за  ним  i
вчасно одсахнувся од удару, що сплющив би мене у млинець, i страшний кулак
якось скоса, згори вниз, пролетiв повз мого носа.
   Хулiган по iнерцiї перегнувся i повис животом на  спинцi  мого  стiльця
головою вниз.
   Тодi я ударом середньої сили лiвою рукою зацiдив йому ребром долонi пiд
ложечку.
   Вiн кiлька разiв тiпнувся i залишився висiти  на  стiльцi  як  порожнiй
мiшок.
   Майже вся публiка стала ногами на стiльцi i мовчки дивиться.
   А хулiган, очупявши,  як  сповите  [дитя],  знову  поцiлюб  мене  своїм
кулачищем, i знову я заспокоїв його ребром долонi,
   Тодi члени його банди, якi з своєрiдного благородства не  втручалися  в
наш двобiй, стягли свого зiв'ялого отамана з спинки  мого  стiльця  i,  як
неживу ляльку, посадовили бiля себе.
   До мене пiдiйшов один.
   - Ваши документы.
   Я йому показав свого студентського квитка i сказав, що не можу як  я  з
однiєю рукою дати себе битя, що я активно оборонявся.
   Погасиля свiтло, i почалося кiно.
   А ззаду я чую:
   - Всунь ему перышко.
   Та я спокiйно дивився кiнокартину, бо знав, що в кiнотеатрi  вони  менi
нiчого не зроблять, а от на вулицi...
   Я сказав Вiрi:
   - Ты иди к центральному выходу. Они будут думать, что я с  тобой.  А  я
пойду через запасный выход. Как женщину да еще  беременную,  они  тебя  не
тронут.
   Так i вийшло.
   В метушнi вони не помiтили, що мене нема з Вiрою, а думали, що  я  десь
близько вiд неї, i йшли за Вiрою.
   Бiля центрального виходу утворилася "пробка", i  хулiгани  застрягли  в
нiй.
   Я спокiйно пройшов через майже вiльний запасний вихiд.
   Iду повз центрального, а  хулiгани  бачать  мене,  та  "пробка"  їх  не
пускає, i вони в безсилiй лютi тiльки загрозливо махають на мене кулаками.
   Я зняв кепку, глузливо попрощався з ними й швидко пiшов додому.
   Далеко пiзнiше прийшла блiда Вiра.
   Вони йшли за нею до самого нашого дому.
   А це вже про бандитiв, i я теж забув про це писати ранiше.
   Зима 1923 року.
   Я в демiсезонному пальтi, з портфелем iз парусини, йду додому  Басейною
вулицею. Третя година ночi. Порожньо i тривожно кругом, бо тодi  роздягали
навiть i вдень. Проти мене йде один, а другий iде з Чернишевської  вулицi,
що перетинає Басейну. Iде до  мене  з  правого  боку.  Але  вiн  далi  вiд
першого. Вони пересвистувались, але не розрахували, щоб вчасно  зiйтись  в
однiй точцi, якою був я.
   Я їх випередив,  швидко  пiшовши  назустрiч  першому,  випнувши  великi
пальцi рук у кишенях.
   Так, щоб вiн подумав, що в мене є зброя, i не в однiй руцi.
   Коли ми порiвнялися, бандит спитав мене:
   - Спички есть?
   - Нет, товарищ! - вiдповiв  я,  спокiйно  i  напружено  проходячи  повз
нього.
   Так саме спокiйно я пiшов, не оглядаючись, далi.
   I коли я пройшов досить, то  оглянувся,  у  свiтлi  вуличної  електрики
побачив, що бандити на розi Чернишевської зiйшлися  i  той,  другий,  щось
швидко говорив першому i гнiвно розмахував руками. Але  за  мною  вони  не
погналися, бо, як i Сава Божко з Кириленком, думали, що в мене є зброя.
   А в мене її й не було.

   L

   Ще на фронтi я читав вiршi Тичини в 1919 роцi,  але,  крiм  "Бiльше  не
побачу сонячних очей" 1, нiчого не зрозумiв. Потiм, пiзнiше, його "Сонячнi
кларнети" ввiйшли в мою душу як море акордiв i дня, i ночi, i свiтання,  i
заходу. Вiн чарував i полонив мене. Я жив тiльки  його  образами,  повними
музики i сонця, а то й трагiчними, як трагедiя  мого  народу,  як  я  тодi
думав.
   Да. Раннiй генiальний Тичина був вчителем моєї поетичної  юностi  пiсля
Шевченка, Франка, Лесi Українки, Вороного, Чупринки i Олеся, бо я вчився у
багатьох, мiж iншим, i у прозаїкiв, як поет, а основне, я  вчився  у  мого
народу, як i вчусь у його пiсень, то трагiчних, то нiжних, то повних такої
героїки,  що  серце  захлинається  од  щастя,  що  я  син  такого  народу.
Безкiнечно благородного, рицарського, який нiколи нiкого не поневолював, а
тiльки бився за своє мiсце на землi. Боронив свою рiдну Вкраїну.
   Так от. Про Тичину.
   Коли я познайомився з ним живим, а не в мрiях, то моє уявлення лишилося
про нього таке, як i у мрiях.
   Тонкий i стрункий, зеленоокий i нiжний, вiн немов летiв  у  моїх  очах,
мов летiв у небо слави, якого вiн, як нiхто з нас, був достоїн.
   Це ж був 1923 рiк, один з перших рокiв нашої лiтературної молодостi.
   Якось ми були на городi диткомуни  iменi  Василя  Чумака  2.  Був  Iван
Кириленко, здається, Божко й iншi, яких не пам'ятаю.
   У Тичпни, в його генiальному вiршi "Воздвигне Вкраїна  свойого  Мойсея"
3, є такi рядки:
   Од всiх своїх нервiв у степ посилаю:
   - Поете, устань!
   Я ще на фронтi, коли читав:
   А справжня муза, неомузена, там, десь на фронтi,  в  нiч  суху,  лежить
запльована, залузана на українському шляху 4, - то  думав,  що  т.  Тичина
сказав це про мене. А в рядках:
   "Поете! Устань!"
   я просто вiдчув, чи менi так здавалося, що вiн звертається до мене,  що
запльованою i залузаною душею, в суху нiч лежав я з гвинтiвкою в руках  на
кривавому шляху України...
   "Поете! Устань!"
   I я душею кричав великому поету нашого народу:
   - Якщо я чудом залишусь живим, я встану!
   Якось дивно переплiтається в менi в часi поезiя Тичини.
   Але це було так.
   Бо в боях десь у глибинi душi  в  мене  було  передчуття,  що  мене  не
вб'ють, що я ще буду жити i спiвати.
   Смертi я не боявся. Менi тiльки жалко було моїх вiршiв.
   I буквально так, якось пiзнiше, сказав про себе Павло Григорович.
   Я просто жахнувся. Наче вiн - я.
   Але повертаюсь на город диткомуни.
   Павло Григорович лежав у травi  i  задумано  i  мрiйно  дивився  своїми
зеленими волшебними очима в небо й iнодi на нас.
   Я спитав його:
   - Прийшов той поет, якого ви кликали? I Тичина вiдповiв:
   - Нi.
   Та я не повiрив йому.
   Яка дивна юнацька самовпевненiсть i вiра в свої сили, не тiльки тi,  що
були в мене, а в тi, що будуть!
   Потiм iще летiли днi.
   Павло Григорович бував в сiм'ї Днiпровського Iвана, куди заходив i я, i
читав нам свої харкiвськi вiршi про жорстокий годинник  над  головою,  про
цвинтар 5...
   I раптом вiн сказав:
   - А що, як я усохну?..
   Ми мовчали.
   I далеко потiм Тичина сам вiдповiв на цей крик його стривоженої душi:
   "Глибинами не всохну, не вмiлiю" 6...
   Да. Я любив i люблю Тичину як нашого великого поета.
   Хоч i люблю в нiм не все.
   Багато вiн дає до друку так  званi  поетичнi  вiдходи  з  його  творчої
лабораторiї, що непокоїли i непокоять мене, бо я знаю, який це  гiгант,  i
стає боляче, коли вiн iнодi, i не зовсiм iнодi, стрiляє з гармат горобцiв.
   Але не дивлячись на це, Тичина - генiй, i таким вiн  е  не  тiльки  для
нас, а таким залишиться i для наших нащадкiв, коли ми мовно не зникнемо як
нацiя.

   LI

   I от Вiра з синами покинула  мене.  Вона  переїхала  в  стару  кiмнату,
посварившпся зi мною навiки.
   Ну хай ми посварилися. Але при чому ж дiти?
   За що вони росли напiвсиротами?
   Я нiколи собi не подарую цього, як i сини мої, що вiдмовились вiд мене.
   Олег навiть сказав, що коли я помру, вiн не пiде за моїм гробом.
   А Коля гостро i назавжди порвав зi мною.
   Вiра їх виховала в смертельнiй ненавистi до мене. Вона навiть  вигадала
лозунг для синiв: "Рвать и презирать".
   Це у мене "рвать" i мене "презирать".
   Ну що ж. Що посiєш, те й пожнеш.
   Тяжко оголювати своє серце, але я iнакше не можу. Моя  рана  не  тiльки
моя. Скiльки у нас родинних трагедiй! їх навiть i не перелiчиш.
   Правда, їх стає все менше. Це показує на  змiцнення  нашої  держави,  i
врештi їх i зовсiм не буде. Я вiрю в це.
   Вiрю в гармонiйну людину комунiзму, яка  переможе  не  тiльки  морально
доiсторичну людину, але  переможе  й  смерть  i  стане  Владарем  Космосу,
переможе час i простiр, стане безсмертною.
   Знов повертаюся назад.
   Як менi хочеться сказати про тих, кого уже нема мiж нами. Кого  видерла
з наших лав кривава рука порушникiв радянської заповiтностi, про тих,  хто
чудом лишився живим.
   Я написав поему "Махно" 1, за яку стiльки випив  горя,  що  й  нащадкам
стане.
   I в цiй поемi я згадую про Примакова 2, переможця Махна,
   I от вiн, живий герой моїх мрiй, запросив  нас  на  зустрiч  iз  ним  у
квартирi Раїси Азарх 3, яка говорила нам,  шо  вона  командувала  бойовими
дiлянками фронтiв. А менi щось не вiрилось. I товариш Примаков спитав її:
   - А помнишь, как ты командовала санитарным участком фронта?
   Ну, санiтарна i бойова дiлянки мають чималу дистанцiю.
   Видно, Азарх дуже хотiлося, щоб я або хто iнший оспiвав її  як  героїню
громадянської вiйни. Але чому  вона  не  щира?  Хiба  серед  медробiтникiв
громадянської вiйни не було героїв?
   Примакову я читав "Махна", i вiн менi сказав, що коли почнеться  вiйна,
то забере мене до себе.
   Але ще до вiйни його забрала смерть, такого морально чистого,  безмежно
хороброго i прекрасного полководця буремних днiв на Українi.
   Так само i Пилипенка  забрала  та  ж  смерть,  що  зветься  "порушенням
радянської законностi", i Епiка  4,  Кулiша,  i  багатьох,  що  чесними  i
чистими очима дивляться на нас iз  вiчностi,  повними  слiз  i  любовi  до
народу, за яку вонп пiшли в безсмертя, бо пам'ять про них вiчно горiтиме в
наших серцях.
   Звичайно, лiтература у нас творилася не кулаками, як, звичайно, дехто з
моїх "друзiв" почне  менi  дорiкати,  зважаючи  на  описанi  мною  кулачнi
епiзоди. Але я їх описав не для смiху, а щоб показати, як пристрасна любов
до лiтератури керувала нами, що iнодi ми забували навiть, що  ми  люди,  i
ставали троглодитами, знов таки ж з безмежної любовi до слова, що є  душею
нашого народу.
   Я написав поему "ДПУ" 5, i коли прочитав її однiй своїй знайомiй,  вона
сказала:
   - Насколько мне помнится из истории русской литературы, в ней никто  не
воспевал жандармов. Я перестав бути знайомим цiєї  дiвчини.  На  чекiстiв,
справжнiх чекiстiв, я дивився крiзь святий образ Дзержинського.
   Iменно вiра в нашi органи безпеки i любов до них керували мною в  поемi
"ДПУ".
   Азарх була, здається, головредактором ДВУ 6, i коли  вона  прочитала  в
поемi, що в отамана бандитiв карi очi, а  в  чекiста,  що  його  вартував,
свiтлi, то вона сказала:
   - Измени цвет глаз, и вообще,  за  это  противопоставление  карих  глаз
светлым тебе может крепко влететь.
   Але я колiр у очей не мiняв i менi "крепко" не влетiло.
   Взагалi, тодi дуже чiплялися до лiрики i в серце моє встромляли  тисячi
ножiв рiзнi лiтературнi шавки, внаслiдок  чого  я  написав  збiрку  поезiй
"Серце" 7.
   Коли почалися  арешти  українських  радянських  письменникiв,  то  менi
страшно стало, що розбивалася моя вiра в людей. Я, ми знали дану людину як
хорошу, чесну, радянську, - раптом вона - ворог народу.
   I так удар за ударом, i все в  душу.  душу  народу,  бо  письменники  -
виразники народної душi.

   LII

   На робiтфацi вчилася зi мною на одному триместрi  Бєлєнькая-Ситниченко,
що вхожа була до т. Затонського 1 - тодi наркома освiти.
   Бєлєнькая повела мене до нього на  квартиру,  i  вiн,  великоголовий  i
широкоплечий, за столом здавався менi високим, а як вийшов з-за столу,  то
передi мною стояла людина маленького зросту  з  широким  i  високим  чолом
фiлософа.
   Його чорнi, а може, синi (це ж при електрицi) очi були повнi  блиску  й
мудростi.
   Я читав йому вiршi, i вiн мене назвав "поэтом  гражданских  набегов"  i
дав наказ дати менi через секцiю наукових робiтникiв окрему кiмнату.
   Але коли я написав поему "Махно", Беленькая  говорила  його  думку  про
мене: "Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но  он  не
наш".
   Якось, уже пiсля дискусiй  з  троцькiстами,  ми,  робiтфакiвцi,  почали
говорити про Пушкiна, i я сказав, що Леiгiн любив Пушкiна через  соцiальну
спорiдненiсть iз  ним,  що  естетично  Ленiн  був  вихований  у  такому  ж
оточеннi, як  i  Пушкiн,  себто  тому,  що  Ленiн  i  Пушкiн  дворянського
походження.
   Що Ленiн полiтичне для мене вождь, а от щодо поетичнiiх симпатiй, то  я
з ним не згоден.
   Гурiнштейн, Мiллєр, Бєленькая й iншi накинулись на мене, як на  ворога.
Потiм перескочили на революцiю.
   Мiллєр сказав:
   - Каждый стон раненого красноармейца - музыка. Я крикнув:
   - Ти садист i мерзавець!
   А Бєлєнькая-Ситниченко крикнула менi:
   - Революция - это напор! Я:
   - Кинь! Ти ховалась десь по куточках i не знаєш революцiї!
   Словом, на мене полетiли заяви, i мене викликали на партбюро робiтфаку.
   I знову всi накинулися на мене за Ленiна. Я їм  говорив,  що  я  Ленiна
люблю, що я за його iдеї, якi стали iдеями всього трудового  народу,  iшов
на смерть.
   Але менi не повiрили.
   Тодi я сказав:
   - Если уж правильно рассуждать, то я принес партии пользы  больше,  чем
вы все вместе взятые.
   Один з членiв бюро аж пiдскочив на мiсцi:
   - Ого! Сильно сказано!
   Я бачив, що питання стоїть так,  що  все  бюро  за  виключення  мене  з
партiї.
   Я, в силу своєї полiтичної розхристаностi i покладання надiй бiльше  на
класовий iнстинкт, а не на знання уставу i теорiї партiї, не знав,  що  за
партквиток можна боротись аж до ЦК ВКП(б), i тiльки  коли  вiн  санкцiонує
виключення з партiї, тiльки тодi треба здати партквиток.
   I, заранi знаючи рiшення бюро, я вклав руку в кишеню пiджака,  що  бiля
серця.
   Всi пополотнiли... (Думали, що в мене зброя).
   I коли я  з  кишенi  витяг  партквиток,  всi  раптом  i  з  полегшенням
зiтхнули.
   Коли розбирали рiшення бюро на загальних зборах, я був дома,  бо  подав
заяву (Гурiнштейн була секретарем партбюро робфаку), що я здав  партквиток
у станi нервового вибуху i що прошу партквиток менi повернутiї, але справу
хай розглядають без мене, бо я боюсь наробити ще чогось iстеричного.
   Гурiнштейн моєї заяви зборам не читала,  i  тi  товаришi,  що  боронили
мене, були обеззброєнi, коли на запитання: "А де ж Сосюра?"  -  Гурiнштейн
вiдповiла:
   - А Сосюра ходит в коридоре. Ему стыдно быть на собрании.
   На партбюро IНО рiшення про виключення мене з  партiї  було  стверджено
бiльшiстю двох голосiв проти одного.
   Але наспiла партiйна чистка.
   Головою комiсiї по чистцi у нас був т. Касторов, старий бiльшовик.
   Коли мене викликали, я зайшов до кiмнати, де за довгим столом, накритим
червоним, сидiли... робiтники. Змалку рiднi обличчя глянули на мене  очима
мого заводу:
   - Ваш партбилет?
   - У меня его нету. Рассказать вам, почему у меня его нет?
   Т. Касторов так чуло, як батько, нахилився до мене i каже:
   - Расскажите!
   I я розповiв, як мене цькували троцькiсти типу  Гурiнштейн,  яка,  коли
висували кандидатiв до Рад, пропонувала висувати своїх,  бо  робiтники  не
вмiють думати, що треба думати за них, про фразу Мiллєра, що "каждый  стон
раненого красноармейца - музыка" i ще багато.
   Тодi т. Касторов каже:
   - Все это правильно. Но вот вы, пролетарский  поэт,  как  же  вы  могли
сдать партбилет? Ведь он должен быть, как сердце.  А  разве  сердце  можно
вынуть из груди и отдать? Сдать партбилет - это политическое самоубийство.
Без партбилета, как и без сердца, для коммуниста нет жизни.  Пролетарскому
поэту надо это знать.
   I от прийшов час оголошення результатiв чистки.
   Ми всi прийшли, хто з надiєю, хто з тривогою.
   Була тривога i у мене.
   Нарештi заходить комiсiя. Першим зайшов секретар комiсiї  i  привiтався
зi мною.
   Я подумав: "Мабуть, не виключили, раз вiтається".
   I менi стало свiтлiше на душi.
   Але тривога не проходила, хоч до неї приєдналась i бiлокрила надiя.
   Почали читати прiзвища тих, кого залишили,  кому  рiзнi  партпокарання,
кого виключили.
   Номер мого партквитка був 279305.
   Читали спочатку номер партквитка, потiм прiзвище.
   I от Бєлєнькая-Ситниченко.
   Забув, яке покарання за те, що вона  приписала  собi  партстаж  з  1915
року, а сама вона член партiї з 1917-го. Та ще й що вона за  громадянської
вiйни бiльше була в командировках.
   Гурiнштейн: "За неизжитую психологию Бунда 2 из партии исключить".
   Гурiнштейн тяжко зiтхнула i, наче з неї випустили повiтря, як  порожнiй
мiшок, опала на стiльцi.
   Я грiшним дiлом дуже зрадiв, що її спiткала така смертна для комунiстки
доля.
   I от нарештi Сосюра:
   "За сдачу партийного билета вынести строгий выговор с предупреждением".
   А Ленiн дивиться на мене з  стiни,  тепло  усмiхається  своїми  мудрими
примруженими очима i наче каже:
   "Признайся! Ти ж для красного слова,  щоб  бути  оригiнальним,  говорив
проти моєї любовi до Пушкiна. Ти теж його любиш!"
   I душа моя вiдповiла Ленiну: "Люблю! А ще дужче  люблю  тебе,  великий,
безсмертний!"
   I, повний щастя, я глянув на свiт так, як я дивився, коли мене, замiсть
розстрiляти, червонi брати прийняли в свої  лави  бiйцiв  за  весь  бiдний
народ.
   Перший арешт, як писав Хвильовий у  своєму  листi  перед  самогубством,
"перший пострiл по нашiй генерацiї" (не по "Новiй генерацiї" Полiщука, яка
складалася з одного його, а по генерацiї письменникiв, якi творчо йшли  за
Хвильовим), перший арешт був арешт Мiшi  Ялового  3,  якого  ми  всi  дуже
любили, прекрасного комунiста i людини,  поета  (Юлiан  Шпол)  i  прозаїка
("Золотi лисенята" - роман).
   Не марно ми всi називали його Мiшою, ласкаво, як улюбленого брата.
   Яка це була сонячна людина!
   Коли вiн був секретарем редакцiї  журналу  "Червоний  шлях"  i  я  йому
принiс уривок iз "Третьої Роти" ("З минулого"), вiн прочитав його (це  про
кривавий перiод мого перебування в Петлюри) i сказав менi:
   я:
   Не советую тебе печатать! Почему?
   Вiн:
   - Слишком пристальное внимание. Я сказав:
   - Друкуй.
   Грiшним дiлом, я, коли його заарештували (а ми ж вiрили  нашим  органам
безпеки), подумав, що "пристальное внимание" було скероване на нього, що в
нього була совiсть  не  чиста  i  вiя,  вважаючи  мене  теж  за  грiшника,
застерiгав мене словами: "Слишком пристальное внимание".
   А тепер виявилося, що совiсть його перед революцiєю чиста,  як  сльоза,
як i багатьох, що пiсля нього пiшли в небуття з  жахом  у  серцi.  Вони  ж
думали, що гинуть од руки своїх, а це був iдейний жах,  найстрашнiший.  Бо
коли умираєш од руки ворога, то ти знавш: духовно  -  ти  не  умреш,  тебе
нiколи не забудуть червонi брати, а коли умираєш од руки своїх,  як  ворог
народу, це страшно, бо це не тiльки фiзична, але й духовна смерть.
   За арештом Ялового пролунав пострiл iз браунiнга, яким Микола Хвильовий
розбив собi череп, i його генiальний мозок криваво розбризкав  стiну  його
кiмнати, де вiн творив, клянусь серцем, тiльки з любовi до свого народу.
   А Н.4 хоче Хвильового вбити духовно. Нi! Хвильовий  як  письменник,  як
генiй, безсмертний. I не Н., який ходив пiд столом, а то може, й на  свiтi
його не було, коли ми  з  Хвильовим  одкривали  першi  сторiнки  Жовтневої
лiтератури,  не  Н.,  цьому   лiтературному   флюгеровi,   вбити   пам'ять
генiального сина Революцiї, що був бiйцем багряного  Трибуналу  Комуни,  а
загинув од  чорного  трибуналу,  тiльки  не  Комуни,  а  тих,  хто  амiйпо
вислизнув з-пiд контролю  партiї  i  хотiв  мечем  диктатури  пролетарiату
знищити завоювання Жовтня. Але з кривавих рук  ворогiв  народу,  що  дiяли
iменем народу. вибили меч руки партiї i вiддали його знову в чеснi й святi
руки синiв Дзержинського.

   LIII

   Я повернуся ще трохи назад, власне, не трохи, а далеко назад.
   Коли ми з Хвильовим прийшли в Жовтневу українську лiтературу, то були в
нiй Еллан, Кулик, Коряк, Доленго i  почали  приходити  до  нас:  Йогансен,
потiм  приїхав  iз  Галичини  Валерiан  Полiщук,  з'явилися  Копиленко   i
Сенченко.
   Я не кажу про Київ, де засiяла така зоря Жовтневої  поезiї,  як  Василь
Чумак (пiсню якого - "Бiльше надiї, брати!"-ми спiвали на робфацi).  Чумак
i ще Залiївчий 1, що першого покололи  багнетом  в  пiдвалах  денiкiнської
контррозвiдки,  а  другий  героїчно  загинув  пiд  час   повстання   проти
гетьманцiв у Чернiговi. Ну, i звичайно, Тичина. Словом, ми почали  творити
українську лiтературу Жовтня, коли нас можна було порахувати на пальцях.
   А лiтвечори в сельбудi! Яке це  було  щастя,  коли  нашi  молодi  серця
билися, як одне серце, в єднаннi з такими ж, як i ми,  молодими  читачами,
що так же, як i ми, любили рiдне художнє слово.
   Як чудово знав сучасну росiйську лiтературу i пропагував її серед  нас,
письменникiв, Копиленко, як вiн вiтав все нове i прекрасне в нiй, як любив
вiн все нове в лiтературi України!
   А Сенченко Iван!
   Безумовно, в його перших вiршах (та й Копилепко починав, як поет)  було
дихання  генiальностi,  у  вiршах  про  нове,  радянське  мiсто,  якi  вiн
вмонтовував у свою прозу зi скульптурними образами.
   Жалко, що Iван чомусь  покинув  писати  вiршi  i,  зачарований  прозою,
остаточно закохався в неї, щоб бути вiрним їй до кiнця.
   I тихий, i мудрий Доленго Мiша, якого я  дуже  любив  як  лiтературного
труженика, трохи чудного i химерного поета, але iменно цим i привабливого,
чудесного критика з тонким художнiм смаком.
   Його я люблю й зараз. I зараз вiн такий же, як i був, тихий i мудрий.
   А Еллан! Перший пiсля Кулика  живий  поет,  якого  я,  ще  початкiвець,
побачив i полюбив всiєю душею за сталевi синi  очi  з  гострим  холодом  у
зiницях, коли вiн хвилювався,  владно  стисненi  губи,  коли  говорив  про
завдання жовтневої поезiї.
   Солдати, солдати, солдати пiд знаком червоних зiрок!.
   Або:
   Нiжно iскрять апарати Кремля на словах манiфесту-декрету...
   Ну i, звичайно, "Ударом зрушив комунар..." i "Повстання".
   Так. Вiн був i другом, i вчителем для таких, як я. Вiчно для  других  i
нiколи - для себе.
   Такий Василь чудесний i всiм єством вiдданий  комунiзму  богатир  духу,
який все особисте пiдкорив загальному, i таким i пiшов вiд нас, коли  його
огняне серце перестало битися для революцiї, щоб  битися  вiчно  в  рядках
його поезiй, що вiн залишив нам i нашим нащадкам.
   Як я їх всiх любив! I Хвильового, i Коряка, i  Пилипенка,  i  Йогансена
(поета-чародiя), i Копиленка, i всiх, хто запалив своє серце огнем  любовi
для народу i свiтив ним своєму народу на шляхах його героїчних шукань.
   Про кожного трудно сказати, майже неможливо, бо нас ставало все бiльше.
Але всi вони злилися для мене в один образ,  який  менi  свiтить  iз  днiв
нашої юностi, i цей образ нiколи не погасне для моїх очей...  А  коли  мої
очi погаснуть, вiн буде свiтити для очей  мого  безсмертного  українського
народу...
   I от Хвильовий застрелився, застрелився Скрипник 2, якого я любив  всiм
серцем i дивився як [i] на мого комунiстичного батька, називаючи "червоним
левом Революцiї".
   Нас викликали на бюро Дзержинського райкому -  Кулiша,  Досвiтнього  3,
Касьяненка 4 i мене, щоб ми сказали  про  своє  ставлення  до  самогубства
Хвильового i Скрипника. Секретарем райкому  була  висока  енергiйна  жiнка
(забув її прiзвище), що дала нам слово.
   Ну, всi виступали, як бог на душу положе. Та от виступає  вiйськовий  у
шинелi, з перев'язаною бинтами головою (я ще не виступав), i каже:
   - Кто не знает такого поэта, как  Сосюру.  У  нас  есть  сведения,  что
Сосюра имел со Скрыпником связь не только как с  наркомом  просвещения,  а
еще и по линиям, которые сейчас выясняются...
   I коли менi було дане слово, я сказав:
   - Товарищ с перевязанной головой сказал о каких-то "иных"  линиях  моей
связи со Скрыпником. Пусть это остается на его  совести.  Недаром  у  него
перевязана голова. Кроме писем к т. Скрыпнику, в которых я  каялся  ему  в
своих уклонах как поэт, т.  к.  я  смотрел  на  него,  как  на  партийного
руководителя, "математика Революции", как я  называл  его  в  письмах,  да
нескольких посещений его на дому, где я читал  ему  по  его  просьбе  своп
стихи, никаких "иных линий" связи с ним у меня не было.  Пусть  товарищ  с
перевязанной головой скажет откровенно, какие еще "иные" связи были у меня
со Скрыпником. Все здесь коммунисты и сказать про это надо, не  пряча  его
во мраке, и не  пугать  меня  бессмысленными  угрозами,  т.  к.,  клянусь,
товарищи, что он  и  другие,  даже  не  с  перевязанными  головами,  будут
выяснять эти мифические  "иные  линии"  связи  со  Скрыпником  до  второго
пришествия, а так как его никогда но будет, то и никогда не  выяснят  этих
глупо выдуманных с чужого голоса "иных линий" связи с так страшно  ушедшим
от нас человеком.
   Я вiрив тому, як офiцiйно трактувалися смерть Хвильового i Скрипника, i
щиро сказав, що я любив цих людей i що менi дуже тяжко  розчаровуватися  в
них.  Що  я  засуджую  їх  самогубство,  як  жах  вiдповiдальностi   перед
Трибуналом Комуни, як ганебне дезертирство. Секретар райкому  сказала,  що
виступи Кулiша, Досвiтнього i Касьяненка незадовiльнi, а мiй  виступ  вона
визнала щирим, i що вiн задовольняє ЇЇ. З цим погодились iншi.
   I ще я пам'ятаю. Сонячний день, хвiртку  двору  будинку  "Слово",  бiля
якої стояли Досвiтнiй i Епiк.
   Я чимось був дуже обурений, а вони лагiдно мене  заспокоювали,  казали,
що все добре, а над ними, молодими, стрункими i красивими, смерть iз  тьми
вже замахнулася своєю гострою i безпощадною косою... А може, й  знали,  бо
за ними вже ходили її двоногi тiнi...

   LIV

   Що я забув написати про саме прекрасне i про саме страшне в моєму життi
- про любов i голод.
   Голод тiльки торкнувся нас iз Марiєю своїм чорним крилом, але багатьох,
багатьох вiн не тiльки торкнувся, але i штовхнув у  незлiченнi  могили  на
моїй милiй Українi.
   Почалася колективiзацiя.
   Вона йшла нереальними темпами, масовим  порядком,  i  з'явилася  стаття
Сталiна "Головокружение от успехов".
   Потiм, трохи пiзнiше, в 1932 роцi, в Кисловодську, один хворий на астму
старий бiльшовик менi казав:
   "Все как будто хорошо по статье Сталина о головокружении. Но меня, душу
мою терзает черная кошка  сомнений...  Почему  Сталин  одной  рукой  пишет
статью "Головокружение от успехов",  а  другой  рукой  подписывает  тайную
инструкцию о прежних бешеных темпах коллективизации".
   Якось  дивно  писати  про  любов  на  цьому  страшному  фонi  страждань
мiлiонiв, i я скажу просто.  Мене  посилали  в  Сталiне  для  лiтроботи  з
початкiвцями на мiсяць.
   Я зайшов до Вiри i спитав її (я iнодi заходив до синiв):
   - Если  я  встречу  человека,  которого  полюблю  на  всю  _жизнь,_  ты
разрешишь мне жениться?
   I мертво вiдповiли губи людини, про яку я  писав  вiрш  "Так  нiхто  не
кохав":
   - Разрешу.
   I я в Сталiне одружився з моїм синьооким щастям i горем, що полюбив  на
все життя.
   Я з Марiєю 1 приїхав з Донбасу в Харкiв.
   Якось  на  вулицi  я  познайомив  Вiру  з  Марiєю,  i  Вiра,  блiда,  з
затисненими од суму i гнiву вустами, процiдила крiзь  них  своїй  подрузi,
коли вони одходили од мене:
   - А она красивая...
   I от почався голод.
   На вiтринах продовольчих магазинiв були  тiльки  одпнокi  бiлi  головки
капусти та iнодi картоплини.
   Продавцям нiчого було робити, i вони сумно й безпорадно  стояли  всi  в
бiлому, як у китайському траурi, за прилавками.
   По вулицях ходили так же, як за безробiття  в  часи  непу,  тiльки  без
пилок i сокир, селяни в свитках, голоднi мої брати, вони од голоду вже  не
могли ходити, i їх звозили у призначенi мiсця.
   Iнодi вони ходили по квартирах нашого будинку "Слово",  але  на  високi
поверхи вони вже не могли пiднiматись. Я жив на другому  поверсi,  i  коли
вони заходили до мене, то я мiг дiлитися з ними тiльки хлiбом,  бо  нiчого
iншого в нас не було. Ми й самi їли тiльки один раз на день i  робили  все
можливе, щоб син їв тричi на день.
   А вони, худi й жовтi, як вiск, ледве  молили  зсохлими  й  гарячими  од
внутрiшнього пожару губами:
   - Хоч би шматочок м'яса!..
   А де я його мiг узяти?..
   I от напiвпомерклi очi страдникiв мого народу з тяжким докором дивились
у мою залиту сльозами душу, i їх муки страшно вгрузали в неї, щоб  в  1934
роцi вибухнути гiпоманiакальним пожаром.
   Ми, напiвголоднi, стоїмо бiля вiкна нашої  письменницької  їдальнi,  на
першому  поверсi  нашого  крила  "Слова",  а   дружина   одного   вiдомого
письменника, що чудом залишився живим пiсля страшних поневiрянь "де  Макар
телят не ганяв", стоїть  (дружина)  над  нами  на  сходах  i  з  глузливою
зверхнiстю каже нам:
   - А ми цими обiдами годуємо наших цуценят...
   Я зненавидiв її за цю фразу, i коли її репресували,  то  подумав:  "Так
цiй куркульцi i треба!"
   I от 1933 рiк.
   Мене послали на Нiкопольщину, власне, в самий Нiкополь, на  будiвництво
трубного заводу. Я поїхав з дружиною, а син лишився дома з її сестрою.
   Крiм того, що я був на будiвництвi,  помiчник  начполiтвiддiлу  показав
менi рибальськi артiлi i артiлi колективiстичнi.
   Коли ми йшли з околицi в одне село (вже починала  зеленiти  весна),  ми
побачили маленьку дiвчинку, що опухлими руками  зривала  з  зеленого  куща
якiсь ягiдки, ще зеленi... Од цих  бiдних  опухлих  ручок  серце  моє  мов
зупинилось i весь свiт захитався в менi i навколо... Але  це  було  тiльки
мить, i я повернувся до життя.
   Заходили в село. Iдемо в колгоспний  дитсадок,  що  мiстився  в  сараї,
власне, їдальня дитсадка.
   Дiти  сидять  навпочiпки  коло   круглого   низенького   столу,   їдять
дерев'яними ложками, всi з однiєї миски.
   Одна дiвчинка набере ложку мутiюї рiдiти, пiднесе до губок, проковтне i
оближе ложку, а потiм знову, проковтне i  оближе  ложку,  а  потiм  знову,
проковтне i оближе.
   Мп її питаємо:
   - Для чого ти так робиш? А вона:
   - Щоб довше їсти...
   Боже мiй! Я бачив тiльки краплю страждань мого народу, та й  тi  краплi
падали, як вогнянi, на моє серце, i пропiкали його наскрiзь.
   А писати про те, що менi розповiдали iншi, я не можу, бо в мене  i  так
страшно горить лице i гостро болить потилиця.

   LV

   Ще  задовго  до  цього  жахливого,  що  нам  довелось  пережити  i   не
поламатися, а вистояти в морi трупiв i на своїх плечах (я  кажу  про  весь
народ) понести й далi святий тягар труда во iм'я комунiзму, бо навiть  те,
що робилося iменем робiтничого класу, iменем партiї, не одiрвало селян  од
робiтникiв,  не  викликало  страшного  повстання,  як   акту   соцiального
самоїубства, на  яке  штовхали  народ  наш  чорнi  руки  ворогiв  i  лiвих
загибникiв, що колективiзували народ пiд дулом нагана.
   Святий наш народ. Вiн усе витримав, i навiть  такi  страшнi  жертви  не
захитали його вiри в партiю. Настiльки полiтичне вирiс наш народ,  що  вiн
не тiльки вiдчуаав, але  й  знав,  що  партiя  веде  його  лiнiю,  але  її
перекручували всi, хто був зацiкавлений в дискредитацiї  Радянської  влади
перед українським народом, який був i є Радянська влада, як  i  росiйський
народ, як всi народи-брати.
   А який дурень сам устромить ножа в своє серце? Так i наш народ.
   Хоч i є страшне прислiв'я, вигадане  виродками  людства,  яке  наводить
[...] 1 в одному з своїх романiв:
   "Не надо человека вешать, а надо его довести до такого состояния, чтобы
он сам повесился".
   Я вважаю, що це прислiв'я перевершує всi iєзуїтськi "iдейнi" концепцiї.
   Але, повторюю, народ наш витримав,  i  в  цьому  його  безсмертя,  i  я
горджусь моїм народом i молюся йому, як колись молився богу.
   Тiльки народ мiй витримав, а я -  нi,  бо  захворiв  психiчно.  Про  це
потiм.

   LVI

   Пробачте, любi читачi, що я вже вживаю методи кiнонапливу i  повертаюсь
усе назад, але це не вiд того, що я забудько, а щоб  краще  iти  вперед  i
яснiше було те, що буде.
   В 1929 роцi ми, українськi письменники, -  пiсля  дружнього  вiзиту  до
синьоокої сестри України Бiлорусiї, де я близько i рiдно узнав чудесних  i
свiтлих Михася Чарота 1, Дубовку 2, Александровича 3, не  кажучи  вже  про
таких велетнiв, як Якуб Колас 4 i Янка Купала 5.
   Ми поїхали з таким же вiзитом до бiлявої сестри України, могучої сестри
всiх радянських народiв, до Росiї, в Москву.
   I от Москва... Не така, як зараз, що наче летить у гуркотi i дзвонi,  в
гiгантському розгонi до щастя, а швидше велике село, але така ж рiдна,  як
i зараз.
   Нас приймав товариш Сталiн в примiщеннi ЦК ВКП(б). Але  перед  тим,  як
зайшов вiн. з нами розмовляв дуже калiченою українською мовою Каганович, i
це мене дуже дратувало.
   I от зайшов товариш Сталiн.
   Всi на нього дивилися побожно, а коли т. Сталiн щось спитав, то  Кулик,
як школяр, пiдняв руку, i я бачив, як пiд столом у нього од пiдхалiмського
захвату дрiбно трусилася лiва нога...
   Менi й Пилипенковi дуже хотiлося їсти, а може, i з  якоїсь  пiдсвiдомої
бравади ми з ним в пiв-уха слухали тов. Сталiна, бо  пили  чай  i  заїдали
його бутербродами з ковбасою.
   Але мене навiчно вразили слова людини, в образi якої ми бачили  партiю,
народ. Вiн уособлював в собi  для  нас  все,  i  природу  нашу,  що  народ
змiнював своїм героїчним трудом i цим самим змiнювався сам, i найсвятiше в
свiтi - Вiтчизну:
   - Я получаю письма со всего  Советского  Союза,  в  которых  мне  пишут
следующее: "Зачем развивать национальные культуры? Не лучше ли  делать  на
общепонятном языке (подразумевается под этим русский)", - каже т.  Сталiн.
- Все это глупости. Только прп полном ц  всемерном  развитии  национальных
культур мы прийдем к культуре интернациональной. Иного пути нет п не может
быть.
   I цi слова нашого вождя, як золотий дороговказ, свiтили  менi  в  темнi
ночi моїх хитань у мовному питаннi, в моїй безкiнченнiй муцi й тривозi  за
душу мого народу, за українську мову. I цi хитання ще й  зараз  потрясають
мене, i я не сплю ночами i все думаю, думаю...
   Я вважаю неправильним твердження товариша Кпрпченка (вiн сказав  це  на
прийомi українських письменникiв у  себе,  в  ЦК  КПУ,  коли  працював  на
Українi):
   "Україна - не Болгарiя".
   Так. Україна не Болгарiя, а Україна, або український  народ,  не  давав
права нi Корнiйчуковi6, нi Бiлодiдовi7  говорити,  що  український  народ-
двомовна нацiя.
   У мене серце обливається кров'ю од гнiву i обурення на цих людей.
   Ну,Кириченко помиляється!
   Але нi Корнiйчук, нi Бiлодiд не "помиляються", вони це  говорили  тому,
що бони самi двомовнi, i накидали це українському  45-мiлiонному  народовi
бюрократично, якщо не сказати гiрше,  розписувались  за  безсмертя,  перед
яким вони тiльки є прах!
   Да, Україна - не Болгарiя.
   В Болгарiї болгарська мова не зазнала долi української, хоч як її турки
не зживали з свiту. Але росiйське самодержавство, взявши собi на  допомогу
страшного спiльника - православiє, призвело наш народ до  того  (майже  за
300 рокiв), що вiн забув своє iм'я (нам же  навiть  забороняли  в  церквах
молитись своью мовою, не кажучи вже про школи), i коли  питали  українцiв,
хто вони, то була тiльки одна страшна вiдповiдь: "Ми- православнi".
   I от тепер великодержавнi шовiнiсти усiх мастей беруть собi в спiльники
росiйську мову, щоб асимiлювати наш народ в росiйськiй культурi.
   Невже це потрiбно великому, святому i благородному росiйському народовi
("Повинную голову и меч не сечет", "Лежачого не б'ють!")?
   Нi! Росiйський  народ  не  акула,  а  наш  великий  брат,  i  не  марно
радянський Рилєєв 8 - прекрасний росiйський поет  Прокоф'єв  9-виступив  в
журналi  "Огонек"  на  захист  української  мови,  як  перед  тим  товариш
Софронов10 -_ теж один з кращих синiв нашого пiвнiчного брата  -  вiдповiв
на крик мого серця, коли вiн був  на  Українi,  на  "Любiть  Україну"  вiн
благородно i мужньо вiдповiв:
   - Люби Україну!
   От справжнi сини Росiї, а їх сiмдесят, якщо не бiльше мiлiонiв,  i  всi
вони так думають, i всi вони люблять Україну святою  братньою  любов'ю,  i
вiра в це розвiює пiч моєї душi, i в нiй встає залитий  сльозами  свiтанку
день, що у нас є великий  спiльник  i  вiн  не  вiддасть  на  поталу  нашу
українську мову всiляким воробйошш i бiлодiдам. Я залiзно вiрю  в  це,  як
вiрю в безсмертя мого народу, якому молюсь, як колись молився боговi.
   Пiсля Москви мене з групою товаришiв послали в Ленiнград.
   Нашу бригаду очолив Микитенко 11.
   В готелi нам дали спiльний номер з Микитенком.
   Був вихiдний день, i ми мали пiти в Ермiтаж 12.
   До мене прийшла знайома, яка сподобалась Микитенковi, i вiн запросив її
до себе в кiмнату.
   Через кiлька хвилин моя знайома, обурена, вийшла з кiмнати Микитенка, а
за нею - вiн, червоний i розлючений.
   Микитенко (домене):
   - Ти iдеш в Ермiтаж? Я:
   - До мене прийшла знайома, i в Ермiтаж я пiду пiзнiше.
   Микитенко вийшов i сердито грюкнув дверима. Потiм, пiсля Ермiтажу (я не
ходив), ми обiдали в ресторанi готелю, i Микитенко як  накинувся  на  мене
при товаришах, як почав менi читати нотацiю:
   - Який ти делегат!
   I, перейшовши на росiйську мову:
   - Мы, когда приедем на Украину, тебя в дугу согнем!
   Я обурився i жахливо вилаяв Микитенка, назвавши його вождем з епiтетом,
що неприємно пахне.
   Вiн почервонiв од лютi, кинув ложку i перестав їсти.
   Сидiв i думав. Довго думав. А потiм каже:
   - Давай помиримся. -  I  простягнув  менi  руку.  А  коли  приїхали  на
Україну, почалося биття. Я почав писати поему  "Мазепа".  Уривок  iз  неї,
власне, початок я послав у журнал "Життя  й  Революцiя",  а  там  "Мазепу"
надрукували, тiльки було зазначено, що то не уривок, а поема!
   Образ був ще тiльки ембрiоном, а мене навiть за ембрiон почали бити.  I
очолювали це биття Микитенко i Кулик.
   Наслiдком такого биття була збiрка "Серце",  в  якiй  я  гiперболiзував
образ поета, що приходив щоночi п'яний i бив свою бiляву дружину,  словом,
розкладався, забувши про заводське оточення, з якого вийшов.
   Редактор газети "Комунiст" т. Таран зрозумiв це,  нiбито  я  писав  про
себе (я писав, як лiрик, од першої особи), i наслiдком цього непорозумiння
була стаття в "Комунiстi" "Жовта муть".
   Тодi я прийшов до Тарана в його редакцiйний кабiнет i,  задихаючись  од
гнiву, сказав, дивлячись в ненависне i спокiйне обличчя:
   - Що, куркульська мордо?.. Радiєш?.. Але знай, що ти не Савченко,  а  я
не Чупринка!
   А Таран, у синьому костюмi, випещений i спокiйний  (це  було  при  його
пiдлеглих), тiльки пальцi його дрiбно i нервово вистукують по столi, каже:
   - Iдiть, iдiть! Я:
   - Я то пiду, а от тебе винесуть звiдси вперед ногами...
   I,  повний  гнiву  i  одчаю,  я  ходив  по  золотих  вулицях   Харкова,
зацькований "лiтературною сараною" на зразок поета Каца 13. що  кричав  на
мене з трибуни на письменницьких зборах:
   - Мерзавець!
   А потiм голод, i в 1934 роцi-Сабурова Дача.
   Мене кинули в неї обманним чином  Кулик,  Микитенко  -  був  закулiсним
керiвником, за освiтою вiн був невропатолог.
   Я був доведений цькуванням i тим, що бачив в 1933 роцi в Харковi  i  на
Нiкопольщинi, майже до вогняного стану.
   Коли менi передали фразу дружини Микитенка: "Сосюра!? Та це ж фашист!",
- то я, узнавши, що її брата  було  заслано,  як  крупного  спекулянта,  в
Соловки, зустрiв її з холуєм Микитенка Дубровським i сказав їй:
   - Я тобi покажу, чортова спекулянтка, який я фашист!
   Ну ясно, що я божевiльний, бо як же я смiв таке  сказати  па  всевладну
дружину лiтературного деспота Микитенка,  у  якого  навiть  походка  стала
начальницькою i тiнi якого боялися всi, бо вiн же був вхож  до  Хвилi14  i
розправлявся з кожним, хто хоч крапельку його критикував,  як  з  класовим
ворогом.
   Мене кинули по записцi Кулика в будинок божевiльних машиною Затонського
(його дружина була директрисою всiх  психiатричних  закладiв  України),  в
машинi був переодягнений мiлiцiонер, а шофером машини був  т.  Богатирьов.
Менi народ усе говорить.
   Я навiть знав,  що  про  мене  казав  т.  Затонський,  якого  як  члена
Радянського  уряду  трохи  не  розстрiляли  червоногвардiйцi  в  Києвi  за
громадянської вiйни, коли Муравйов 15 - цей зрадник  i  провокатор  -  дав
наказ розстрiлювати за кожне українське слово.
   I не дивлячись на це, Затонський писав  у  своїй  брошурi  "Нацiональне
питання" чи "Про нацiональне питання", що  кожний  червоногвардiєць,  який
розстрiлював за кожне українське слово, "об'єктивно боровся  за  Радянську
владу!"
   Який кривавий цинiзм  i  приниження!  Такi  червоногвардiйцi  нiчим  не
вiдрiзнялися вiд контрреволюцiонерiв, раз  вони  так  ретельно  виконували
контрреволюцiйний наказ.
   В порядку революцiйної совiстi вони могли не виконувати цього страшного
наказу, що був  скерований  на  дискредитацiю  перед  українським  народом
Радянської влади.
   Правда, далеко потiм Муравйова розстрiляли, як зрадника, але духовно не
розстрiляли за Київський погром українцiв.
   А духовний розстрiл Муравйова i таких, як вiн, це  -  українiзацiя,  за
яку я всiм серцем, тим бiльше, що проти українiзацiї були троцькiсти.
   Дивна рiч, у т. Кулика були i хорошi риси, за що я любив його, i одна з
них запам'яталася менi на все життя.
   Це було в 1923 роцi в "Хараксi" (пiвденний берег Криму).
   Товариш  Кулик  i  колишнiй  редактор  Київської  газети  "Пролетарська
правда" говорили про українiзацiю (а  я  слухав).  Кулик  був  за,  а  той
редактор, троцькiст i великодержавний шовiнiст, був проти українiзацiї.
   Т. Кулiiк сказав:
   - Ленин говорил: "Тот коммунист, который, живя и работал на Украине, не
знает украинского языка, - плохой коммунист".
   А троцькiст йому:
   - Мало ли какими словечками бросался Ленин!
   Це вже тепер  на  зборах  письменникiв  виступив  т.  Червоненко  16  i
говорив, що не  можна  одним  розчерком  пера  виправити  всi  викривлення
ленiнської нацiональної полiтики, що  держава  не  може  втручатися  в  цi
справи (в мовнi справи).
   Я мовчав.
   Але через два-три днi я прочитав у "Правдi",  що  в  Узбекистанi  чи  в
Таджикистанi,  я  не  пам'ятаю,  але  пам'ятаю  точно,  що  в   однiй   iз
середньоазiатських республiк, держава  премiями  заохочує  серед  учителiв
краще викладання росiйської мови.
   Ясно, що якби "Правда" надрукувала до зборiв це повiдомлення,  на  яких
виступив Червоненко, я б йому сказав:
   - Значить, на Українi держава  не  втручається  в  мовнi  справи,  а  в
Середнiй Азiї втручається! Значить, мене штовхають на  печальнi  i  гнiвнi
роздуми, що держава росiйськiй мовi - мати, а нашiй - мачуха.
   Але я вiрю, що це - неправда, я маю свiтлi надiї на те, що раз  держава
i народ - це одне i те  ж,  то  українська  мова  займе  таке  мiсце,  яке
належить 45-мiлiонному народовi, що дає гiгантський вклад в  нашу  спiльну
побудову комунiзму, i не тiльки матерiальний, а i духовний.
   Ще в 1926 роцi т. Затонський казав про мене на Полiтбюро ЦК КП(б)У,  що
зi мною треба "расправиться  ножом",  а  т.  Любченко  Панас  Петрович  17
вiдборонив мене од смертi. I про це менi говорив народ.
   Я все знав, що про мене є i в МГБ, про це менi теж говорив народ.
   Ви уявляєте, познайомився я з таким собi богємнпком Мазюкевичем,  який,
за його словами, теж був у Петлюри, а потiм у 1-му Чорноморському полку  з
полонених петлюрiвцiв i  денiкiнцiв  при  4-й  Галицькiй  бригадi,  що  од
денiкiнцiв перейшла на бiк Червоної Армiї. I коли цей полк  повстав  проти
Радянської  влади  i  мене  хотiли  розстрiляти,   (але)   нiби   вiн   на
старшинському зiбраннi (Мазюкевич) виступив за мене, мовляв  "Сосюра  наш,
тiльки загiтований бiльшовиками".
   Ось про цього Мазюкевича, що приїхав з Чехословаччини на Україну,  один
студент, що теж приїхав iз  Чехословаччини,  сказав  менi,  що  Мазюкевича
виключили iз чехословацької компартiї як провокатора.
   Одного разу (я не був алкоголiком, але iнодi  за  компанiю  випивав,  i
добренько таки випивав, iнодi до самозабуття).
   I от, коли в мене були в  гостях  Фореггор  18,  корiвппк  тодi  балету
Державоперп, Плстньов, балорун, i двi чи три балерини, коли я  випив  таки
добренько, Мазюкевич, iдучи по кiмнатi зi мною,  голосно,  щоб  усi  чули,
сказав менi:
   - Помнишь, как мы с тобой расстреливали комиссаров?..
   Я був настiльки п'яний, що замiсть викинути провокатора разом  iз  його
компанiєю, яка на чолi з Форейгером насторожено слухала, обняв його  лiвою
рукою за його гадючий тулуб i лагiдно i спокiйно сказав йому:
   - Ты фантазируешь.
   Були й такi "знайомi"  в  мене.  А  скiльки  їх  було,  особливо  серед
жiнок...
   А коли я їх викривав, вони зникали i замiсть їх з'являлися iншi.
   Не марно в Одесi одна бiдна слiпа iнтелiгентка-жебрачка, якiй  я,  коли
проходив повз неї, давав завжди (їй) грошi,сказала:
   - Остерiгайся женщин.
   I це ж саме сказав менi через багато рокiв товариш Назаренко  19,  тодi
секретар ЦК КПУ, коли "законники" репресували мою дружину Марiю:
   - Не доверяй женщинам.
   I от я в будинку  божевiльних,  куди  мене  привезли  пiзньої  ночi,  в
психiатричному вiддiлi, який вiв професор Юдiн Тихон Iванович.
   Приймала мене його асистентка Вiра Василiвна Яблонська.
   Я почав обурено лаятись, кричати  на  неї,  навiть  назвав  її  брудним
словом, яким звуть вуличних женщин, i, щоб налякати  її,  зробив  короткий
жест правої руки ребром долонi до її горла i на зльотi спинив  долоню,  бо
все ж вона жiнка.
   Але в ту мить, коли я на пiвдорозi спинив руку, вона очима  дала  знак,
i...
   На мене моторошним градом кинулися ззаду i з бокiв санiтари... Того, що
кинувся на мене спереду, я одкинув ударом ноги мiж ноги нижче живота,  але
це йому не дуже зашкодило, бо вiн був у шкiрявому фартуцi.
   А ззаду мене схопила рукою за горло, обнявши  мою  шию  залiзною  рукою
(середньовiчний прийом "хомут"), людина, вища за мене на зрiст, i так менi
здавила горло, що менi стало нiчим дихати i я перестав боротись.
   Як розп'ятому, руки менi витяглiї в сторони i зробили  укол,  од  якого
наче гори упали на моє серце, - чи витримає, чи нi, - але серце витримало,
а я став весь  як  холодець,  безвольний  i  покiрний,  i  чомусь  в  менi
воскресло дитяче...
   Бо коли лiкпом Бородiн, що душив мене середньовiчним прийомом за горло,
вiв мене з санiтарами в буйний дiм,я плакав i просився:
   - Дядя, я больше не буду!..
   Мене привели в буйну ("неспокойное отделение") i, брутально зiрвавши  з
мене одежу, кинули, як хмиз, на залiзне, майже голе лiжко...
   А навколо мене ад, повний безперервного руху i марення.
   Один бiгає коло лiжок i кричить, що  вiн  горить,  що  вiн  потопає,  а
другий - паралiтик пiсля люїса просить у мене закурити, а в мене немає,  i
вiн щипає i крутить  мою  шкiру  гострими  гибкими  нiгтями...  А  я  лежу
безвольний i байдужий.
   Менi не страшно, особливо я став  веселiше  дивитися  на  свiт  у  тому
безладдi, коли хлопчпк  в  однiй  бiлизнi,  що  бiгає  круг  свого  лiжка,
крикнув:
   - Цвiте Червона Україна!
   Я подумав, що раз мене i божевiльнi знають, то чого ж я буду боятися?
   А на ранок мене перевели з буйного, поставили менi лiжко за стiною бiля
нього, бо вхiд туди не мав дверей.
   Прийшли лiкар з професором.
   I один з них сказав менi, подивившись в мої очi:
   - У вас очень сильное сознание, но зрачки расширены. Я:
   - Доктор! Если бы вам впрыснули столько наркотической гадости, как мне,
то у вас глаза б повылазили.
   Менi дозволили ходити в межах коридора i знайомитись з хворими.
   Я зайшов до курилки, де троє божевiльних колективно складали вiршi.
   Один каже:
   Буря мглою небо кроет.
   другий:
   Выхожу один я на дорогу, сквозь туман кремнистый путь блестит.
   А третiй:
   Что ты спишь, мужичок,
   ведь весна на дворе, ведь соседи твои
   работают давно...
   Я:
   - Товарищи! Ведь это не ваши стихи. Это - Пушкина,  это  -  Лермонтова,
это - Кольцова...
   Тодi вони, як тигри, приготувалися кинутись на мене i крикнули:
   - Ты что на нас наседаешь!..
   Була вiдкрита кватирка, i я попросив їх:
   - Товарищи! Закройте, пожалуйста, форточку!.. I вони всi  втрьох  чемно
полiзли закривати кватирку, а я вийшов iз  курилки.  Назустрiч  менi  йшов
Юдiн. Я йому сказав:
   - Професор, что же вы посадили меня с безнадежными!
   Якось,_ коли я узнав, що хворим роблять рентгензнiмки мозку, я попросив
професора зробити i менi такий знiмок.
   Професор показав собi пальцем на лоба:
   - У вас здесь все в порядке. Я:
   - Зачем же вы здесь меня держите? Вiн:
   - Инструкции.
   Менi все стало ясно.
   I я вирiшив утекти з Сабурової Дачi.
   Хворi мали на собi тiльки бiлизну, халати й капцi.
   Менi ж професор на моє прохання дозволив повернутiї мою сорочку,  штани
й черевики.
   Була хороша чергова, студентка, що любила мої поезiї, i вона  дозволила
менi вийти погуляти на подвiр'я.
   Божевiльнi, як правило, тiкали, через проломи у мурi, а там по ярках, i
санiтари швидко назцогапяли їх.
   А я пiшов повз прохiдної через ворота, i мене  вартовий  пропустив,  бо
подумав, що я один iз працiвникiв Сабурової Дачi.
   Мiж iншим, лiкарi мене втiшали, що на Сабуровiй Дачi  лiкувався  Гаршин
20. Мовляв, май за честь, що ти мучишся там же, де мучився Гаршин.
   Санiтари вже, мабуть, гасають по ярках, шукаючи "божевiльного"  Сосюру,
а я ще почекав бiля трамвайної зупинки, що була метрiв  за  сто,  а  то  й
бiльше вiд Сабурки, i приїхав додому.
   Дома,звичайно,панiка.
   Уже було темно, i в коридорi я зачепився за цинкове корито. Дружини  не
було, а сестра її,  Сiма,  iстерячна  особа,  пiдняла  страшний  крик,  бо
подумала, що я розбиваю квартиру.
   Один тiльки синок мiй, дворiчний Вова, сонячно усмiхнувся менi i  пiшов
на руки.
   Вiн дуже зрадiв менi.
   Дружина i її сестра вважали мене за божевiльного i безнадiйного, бо так
сказав їм Хаїм Гiльдiй.
   Мiж iншим, перед моєю утечею професор казав менi, що перебування дальше
в його вiддiлi буде мене пригнiчувати.
   I я втiк не тiльки тому, що сам цього хотiв.
   I от прийшов за мною (Сiма кудись втекла, i я лишився один iз  синочком
на руках) санiтар. Це був волохатий i високогрудий гiгант,  бiльше  схожий
на троглодiта, з тупим i байдужим вузьколобим обличчям дегенерата.
   Я взяв плитку од електричного утюга  i  сказав  йому,  що,  як  ханьку,
розколю його порожню голову, коли вiн доторкнеться до мене.
   А син плаче  i  лає  мавпоподiбну  потвору  за  мене,  махає  на  нього
маленькими рученятками, а той насторожено сидить на канапi  i  все  робить
рухи, наче хто його шпигає електричним током нижче спини, щоб кинутись  на
мене, та плитка утюга, гострим кiнцем обернена до нього, спиняє його.
   I вiн знову сидить i все хоче кинутись на мене горою своїх  мускулiв  i
тваринної лютi. Очi йому горiли, як у  вовка,  i  вiн  усе  чекав  слушної
митi...
   А син все плакав, i моторошна нiч заглянула у вiкно.
   Таке напруження довго не могло тривати, i сталося б щось страшне.
   I санiтар це вiдчував, бо очi мої  теж,  мабуть,  горiли  вогнем  i  ще
гострiшим, нiж у нього, та я з усiх сил стримував себе, щоб не кинутись на
нього i  не  ударити  його  гостряком  плитки  так,  щоб  угрузла  в  його
ненависний череп (вона).
   Я знав, що це - машина, тупий виконавець, i цим стримував себе.
   Нарештi зайшов Iван Кириленко i  почав  умовляти  мене  повернутись  до
божевiльнi.
   Наближалась партчистка, i  я  товаришам  говорив  (до  божевiльнi),  що
виступлю проти Микитенка за те, що вiн сховав  од  партiї  своє  соцiальне
походження як син куркуля, а не незаможника, як вiн писав у анкетi.
   Менi ж народ усе говорить.
   Це було невигiдно Микитенковi, i мене зробили  божевiльним.  А  Куличок
ненавидiв мене за мої "ухили" в нацiональному питаннi, хоч вiн са.м  любив
свою нацiональну дрiбну буржуазiю.
   Коли ми обговорювали статут ВУСППу i Хаїм Гiльдiй внiс пропозицiю,  щоб
записати в статутi пункт i про боротьбу з єврейським шовiнiзмом (головував
Кулик), то Кулик сказав, що такого пункту включати в наш статут не  треба,
бо це "нетактовно".
   Микола Терещенко21 нiяково усмiхнувся, пiдтримав його.
   А я виступив i сказав:
   - Коли ми цього пункту не включимо  в  наш  статут,  то  ми  будемо  не
пролетарською органiзацiєю, а дрiбнобуржуазною. Партiя записала  на  своїх
знаменах i цей пункт, а Кулик хоче, щоб ми були вищi партiї?].
   Але пройшла пропозицiя Кулика.
   Гiльдiй мовчав.
   I ще: товаришi говорили, жартуючи мiж  собою,  що  "божевiльний  Сосюра
пише вiршi краще, нiж нормальний Кулик".
   Попереду я писав, що голод на Українi i цькування, очоленi  Микитенком,
довели мене до психiчної хворостi.
   Це було майже так. Я був майже божевiльний, коли розбурхана душа  от-от
перехлюппеться за гранi свiдомостi...
   Мiж iншим, коли па чистцi т. Скуба (а я був тодi у  божевiльнi)  спитав
Микитенка, чи це правда, що вiн сив куркуля, Микотенко:
   - А хто вам це сказав? Скуба:
   - Сосюра.
   Микитенко:
   - Так Сосюра ж божевiльний!.. I цим одвiв од себе удар.
   Я повертаюсь до моєї втечi.
   -  Це  ж  правда,  що  Микитенко  приховав  од  партiї  своє  соцiальне
походження? - спитав я Кириленка. Кириленко:
   - Правда, але про це ЦК знає. Вiн своєю творчiстю реабiлiтував себе. Я:
   - Навпаки, вiн своєю творчiстю ще поглибив злочин приховання од  партiї
свого соцiального походження.
   Я мав на увазi його  "Справу  честi"  22,  яку  гостро  критикував  мiж
товаришами, а за це Микитенко дивився на мене, як на класового ворога.
   - Так ти не повертаєшся назад? - спитав мене Кириленко. Я:
   - Нi! Я вимагаю негайного консилiуму тут, на мiсцi.
   I от приїхав з лiкарями професор Гейманович, i почався консилiум.
   Мене переконали, що переведуть  до  Москви  (як  я  просив),  тiльки  з
умовою, щоб я повернувся до Сабурки, бо iнакше не можна оформити перевод.
   I я повернувся до божевiльнi.
   Професор Юдiн сказав:
   - Вы хорошо сделали, что убежали. Это их встряхнуло.
   До Москви мене супроводили в капцях, не дали навiть заїхати додому, щоб
взятiї штиблети.
   Супроводив мене той, що душив за горло, - лiкпом Бородiн.
   У   Москвi   мене   влаштували   в   санаторiй   для   невротикiв    на
Покровському-Стрешнєво.
   Менi дозволяли, як я просив, бувати в мiстi. I я часто їздив до  Спiлки
письменникiв. Мене любив Лахутi 23, i я його дуже любив, хоч менi не  дуже
подобалось, що вiн дивиться на Сталiна, як на бога.
   А взагалi, Лахутi був прекрасна людина.
   Вiн не цурався мене, як божевiльного,  i  прп  всiх  ходив  зi  мною  в
примiщеннi Спiлки письменникiв,  пригощав  мене  обiдом  у  письменницькiм
клубi, давав менi грошi.
   Потiм, пiзнiше, вiн передав менi те, що говорив йому Ставськпй  24  про
мене:  "Й  охота  тебе  возиться  с  этим  сумасшедшим  поэтом!   Его   не
сегодня-завтра арестуют".
   А Лахутi не повiрив Ставському i, як брат, не одривав  своєї  теплої  i
доброї руки вiд змученої моєї.
   Вiчна слава i хвала тобi, мiй генiальний i смуглявий брате!
   Ти в найстрашнiшi хвилини мого жаття не вiдступився вiд  мене.  мужнiй,
прекрасний i вiрний!
   Да. Який же ти великий i благородний, народе Росiї, за твої  прислiв'я,
що випромiнює твоя свята душа!
   "Товарищи познаются только в беле".
   "В беде познаются товарищи".

   LVII

   Коли я повернувся з Москви, столицею України вже став Київ, i  я  сумно
дивився в вiкно, як мої соратники по перу радiсно готувалися до  переїзду,
бо мене, як опального, не брали до Києва.
   Цькування продовжувалось.
   Кулик сказав моїй дружинi, коли вона його спитала, чому круг мого iменi
змова мовчання:
   - Мы не заинтересованы в популяризации Сосюры.
   I от письменники переїхали в основнiй своїй масi до Києва,  а  я  й  ще
[дехто] .i не .браних залишився в Харковi, якийi одразу нiби щось загубив,
став теж сумний i не такий шумливий i радiсний, коли був столицею.
   Через деякий час iз Києва приїхав Мпкитенко, як  секретар  парткомiтету
Спiлки  письменникiв  (київського),  виключати  мене  з  партiї  за  поему
"Розгром"1, яку я починав на волi, а закiнчив за гратами божевiльнi.
   Поема була скерована проти  нацiоналiстiв,  до  яких  я,  вiрячи  нашим
органам безпеки, зараховував  i  Вишню  2,  що  вже  був  репресований,  i
Рiчицького 3, i Мiшу Ялового, бо офiцiйна партiйна думка була така ж.  Але
про Хвильового i Скрипника я  написав  з  болем,  як  за  людей,  що  були
комунiстами i, обдуривши себе, стали ворогами народу.
   I за те, що я так про них написав (хоч я погодився  змiнити  думку  про
них,  як   вимагала   рецензiя   т.   Щербини   4,   тодi   головредактора
письменницького видавництва), мене вирiшили виключити з партiї.
   I от Микитенко приїхав iз Києва розправитися зi мною, бо не  мав  надiї
на харкiв'ян.
   Почалися партзбори.
   Я бачив, що все робиться за командою зверху i питання  про  мене  давно
вже вирiшено, майже не боровся.
   Я казав, що поема мала була прийнята до  друку  (менi  навiть  виписали
гонорар), тiльки треба було переробити два мiсця.
   Виходить один старий з довгою бородою i каже:
   - Сосюра говорить неправду, що йому пропонували переробити поему. Я:
   - Як вам не соромно! Такий старий i брешете! Микитенко:
   - Як ви смiєте ображати таку поважну людину! Я:
   - А чого ж вiн бреше?
   То був Крушельницький 5, що приїхав iз Галичини.  Два  сини  його  були
репресованi.
   Я цього не знав. Виходить Антiн Лiсовий 6 i каже:
   - Сосюра - як гнилий овоч, упав з дерева. Фефер 7;
   - Поэма "Червона зима" - махновская поэма.  А  Городськой  8,  так  той
прямо так i сказав:
   - Сосюра?
   Да это же литературный паразит!
   А коли я, доведении до одчаю, говорив,  що  поему  я  написав  у  станi
психiчної хворостi, Городськой глузливо сказав:
   -  А  почему  Сосюра  не   сошел   с   ума   большевистски,   а   сошел
националистически?
   Ясно, мене хотiли зробити полiтичним трупом i майже зробили  ним,  коли
руки пiдвелися угору, щоб я пiшов униз...
   Товаришка Логвiнова, секретар з пропаганди нашого райкому, послала мене
технiчним секретарем багатотиражки на фабрику "Червона нитка".
   Я там працював з осени 1934 року до лiта 1935-го.
   Студенти приходили на фабрику i сумно дивилися на мене...
   Я не витримав, покинув технiчну роботу на фабрицi i поїхав до Києва.
   В Києвi я зайшов до Наркомосу на нрпйом до т. Затонського.
   В коридорi Наркомату я зустрiв Копиленка, який спитав мене:
   - Приїхав за правдою?
   Я сказав, що так, i Копиленко, байдужий  i  чужий,  заклопотано  пiшов,
гарно одягнений у чорний iз смокiнгового сукна костюм, в своїх справах,  а
на менi був старий-старий не костюм, а мiшок...
   Затонський мене прийняв.
   Тiльки двоє його охоронцiв майже нависли ззаду над моїми плечима.
   Може, вони думали, що  я  прийшов  застрелити  товариша  Затонського?!.
Нарком спитав мене:
   - Чому ви звернулись iменно до мене? Я сказав:
   - Тому, що я знаю вашу думку про мене. Затонський:
   - Могло б бути гiрше... Я:
   - Чому? Вiн:
   - А що ви ляпали?
   Я мовчав.
   Тодi Затонський спитав мене, над чим я працюю.
   Я сказав, що переклав поему "Демон" Лєрмонтова.
   Вiн попросив мене прочитати йому переклад.
   Я йому прочитав з пам'ятi початок, i вiн сказав:
   - Як в оригiналi.
   Потiм вiн дав розпорядження, щоб менi виписали  двiстi  карбованцiв  на
дорогу до Харкова i подзвонив до  Спiлки  письменникiв,  сказавши,  щоб  я
зайшов туди.
   Я ж був виключений i з Спiлки письменникiв!
   Я прийшов до голови  Спiлки  Антiна  Сенченка  9  -  лисого  красеня  з
жагучими чорними бровами - i сказав йому,  шо  хочу  жити  i  працювати  в
Києвi. Вiн вiдповiв, що це  залежить  тiльки  вiд  мене,  i  подзвонив  до
видавництва, щоб зi мною склали договiр на збiрку вибраних поезiй,  i  дав
розпорядження, щоб менi купили новий костюм i видали путьовку  в  Єсентуки
моїй хворiй дружинi.
   Вiн менi говорив, що за костюм грошей повертати не треба, але я сказав,
що я не жебрак i грошi поверну.
   Вiн погодився зi мною.
   Щоб це все реалiзувати, треба було прожити в Києвi кiлька днiв, а  менi
не було де ночувати, i я одну нiч ночував на Шевченкiвському  бульварi,  i
так же склав у головi i вдень записав вiрша: "Сьогоднi я такий щасливий!"
   Удень я сумно йшов  по  вулицi  Короленка  повз  будинок  ЦК  10,  який
мiстився в страшному потiм N 33.
   Бiля входу в ЦК аж  до  панелi  важко  i  багряно  звисали  прапори.  Я
проходив повз них. Було лiто, повiяв теплий вiтер, i червоний прапор обняв
всього мене, як брата, з голови до нiг...
   Серце моє ледве не розiрвалося од щастя, i я подумав:
   "Нi! Бiльшовики не виключили мене з партiї!"

   LVIII

   З Києва, де зi мною боялися  навiть  вiтатися  ("Не  сегодня-завтра  он
будет арестован...") i де в гуртожитку курсiв молодих поетiв Геня Брежньов
1 i Боря Котляров  2  "зайцем"  влаштували  мене,  i  я  в  них  тайно  од
коменданта ночував у будинку на вулицi Комiнтерну, я поїхав додому.
   Гонорар, власне, аванс за збiрку вибраних поезiй, я тримав за  пазухою,
щоб не украли. Там же була i путьовка для Марiї. Настрiй у мене був ще  не
дуже веселий, бо все в перспективi було таке непевне i неясне.
   Коли я заходив у вагон, червоноармiйцi, що  їхали  в  ньому,  заспiвали
"Пiсню про Якiра" (мої  слова,  музика  Козицького  3),  що  тодi  ставала
народною, i я, колишнiй комунiст, слухаючи її, тяжко заридав у душi...
   Але що це я все про сумне!
   Треба i про веселе.
   Повернуся ще трохи назад, коли були живi тi, кого мiж нами немає.
   В Харковi у клубi Блакитного був  влаштований  диспут  па  тему  "Шляхи
українського театру".
   Зiбрався весь цвiт радянської iнтелiгенцiї. З Кпква приїхали артисти на
чолi з Гнатом Юрою 4.
   Доповiдь робив Лесь Курбас 5, що потiм з трагiчним обличчям стояв  бiля
тiла Хвильового, що з одчаю розбив собi голову кулею, та й  сам  пiшов  за
ним.
   Головував т. Озерський 6, прекрасна й незабутня людина.
   Пiсля  доповiдi  почалося  обговорення.  Були  хорошi  виступи,  що  не
повторювали один одного.
   Але мене вразив один iз промовцiв, що повчально пiдняв пальця  вгору  i
почав:
   "Колись Маркс сказав" (цитує).
   "А Енгельс сказав" (цитує).
   "А Луначарський сказав..."
   I тут я не витримав i перед його черговою цитатою врiзався  в  мовчання
запитанням iз публiки:
   - А ви що сказали?
   Всi гримнули оглушливим смiхом i майже полягли на стiльцi вiд цього.
   А промовець так розгубився, що не мiг далi продовжувати i свою  промову
в писанiй формi вiддав т. Озерському, що  все  пiдтримував  свого  живота,
який пiдстрибував од смiху, i крiзь смiх казав:
   - Товаришу Сосюра! Товаришу Сосюра! До мене пiдiйшов драматург Мамонтов
i попросив мене ще утнути щось аналогiчне, але я йому вiдповiв:
   - Хорошего - понемножку.

   LIX

   В 1937 роцi я  з  сiм'єю  переїхав  до  Кiи.ва  Менi  дали  в  "Ролiтi"
1-будинку письменникiв- квартиру на шостiм поверсi, а потiм  на  третьому,
пiсля того, як репресували Семиволоса 2, а потiм Проня 3.
   Було сумно на горi iншах. яке виходило не з моєї  волi,  будувати  своє
поетичне кубельце.
   Я продовжував свiй лiтературний шлях i хоч був формально позапартiйний,
але духовно нi на мить не вiдривався вiд партiї.
   Коли моє виключення з партiї санкцiонувало бюро Харкiвського мiськкому,
то секретар мiськкому, довговусий українець (хоч вiн говорив i  росiйською
мовою) сказав менi:
   - Мы оставляєм двери партии открытыми для тебя. Только ты докажи  своим
творческим трудом, что тяжкие свои ошибки перед партией исправил  (мене  ж
виключили як "зоологiчного нацiоналiста", и мы возвратим тебя в свои ряды.
   Мiж iншим, пiсля того бюро ми вийшли на Сумську з Кузьмичем 4,  що  був
секретарем нашої партiйної органiзацiї, i вiн менi сказав:
   - Ну, Володю, вiддай менi партквиток...
   Я весь внутрiшньо затремтiв од  страшного  одчаю,  душа  моя  заридала,
закричала, а права рука одiрвала од серця (чи разом з  серцем)  i  вiддала
Кузьмичевi моє щастя, моє все, чим я жив,  що  менi  свiтило,  i  пiшов  в
морок...
   Чому я вiддав партквиток, а не боровся за нього?
   Я знав, що все погоджено з тими, що  "свыше",  i  що  з  моєї  боротьби
нiчого  не  вийде.  Навiть  не  погоджено,  а  "свыше"   сказано   голосом
Затонського: "Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов,  но
он не наш".
   1939 року за видатнi заслуги в галузi розвитку  української  радянської
художньої  лiтератури  я  був  нагороджений  нашим  урядом  орденом  "Знак
Пошани".
   Був урядовий банкет, зв'язаний з iменем безсмертного Шевченка.
   Корнiйчук мене спитав:
   - Хочете познайомитись з Микитою Сергiйовичем? Я сказав, що хочу.
   Тодi вiн пiдвiв мене до товариша Хрущова i познайомив мене з ним.
   Микита Сергiйович сказав менi:
   - Я думал, что вы гораздо старше выглядите. Вы извините меня, что я так
говорю. Я вiдповiв:
   - Если бы я меньше пережил, я б выглядел еще моложе.
   Тримався я спокiйно, але в душi - буря од згадок про все.  так  страшно
пережите...
   А Микита Сергiйович дивиться на мене своїми зеленими  (чи,  може,  вони
менi здалися зеленими од електрики, а вони карi?!)  i  безкiнченно  чулими
очима, i в мою душевну бурю входить, як промiнь сонця з укритого грозовими
хмарами неба, його спокiйний, батькiвський голос:
   - Получите орден Ленина.
   I моя буря одразу стихла, i розбурхане море душi  стало  спокiйним,  як
очi товариша Хрущова.

   LX

   А мука, що я за лавами партiї, все  росла,  i  настав  момент,  коли  я
подзвонив у ЦК, що хочу поговорити з  Микитою  Сергiйовичем  в  особистому
питаннi, тим бiльше,  що  на  урядовому  банкетi  Микита  Сергiйович  менi
говорив:
   - Жаль, что в таких условиях нет возможности поговорить как следует.
   Але помiчник Микити Сергiйовича товариш Гапочка вiдповiв менi, що  йому
доручено поговорити зi мною.
   Я ж хотiв бути прийнятий безпосередньо т. Хрущовим.
   Та скiльки я не дзвонив у ЦК, Гапочка спочатку вiдповiдав, а потiм  вiн
став кудись виходити, то на доповiдi, то на наради.
   I я написав лпста товаришевi Сталiну. Лист був такий:
   "Дорогой товарищ Сталин!
   Пусть меня извинит Никита Сергеевич, что я через его голову обращаюсь к
вам, но я никак  не  могу  пробиться  к  нему  через  его  бездушно-глухое
окружение вроде всяких Гаиочек п Нагорных.
   В 1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а
я не мыслю жизни без партии.
   Меня доводили до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что
слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись".
   I я так ридав над листом, що кров  трохи  не  розiрвала  мого  обличчя.
Особливо над закiнченням:
   "Ты мое единственное спасение и прибежище.
   Отец! Спаси меня!!!"
   Точно я листа не пам'ятаю, але про народ i порятунок точно.
   Я послав листа авiапоштою.
   Але я не знав, що дружина розпечатала листа i вклада  туди  довiдку  од
психiатра.
   Так що лист до тов.  Сталiна  пiшов  з  довiдкою,  здасться,  професора
Абашева.
   I вiдповiдь прийшла як блискавка.
   Менi в обкомi сказали, що прийшов од товариша Сталiна хороший лист  про
мене. Я питав про змiст листа, але менi не  сказали.  А  лист  був  такий:
"Восстановить в партии. Лечить".
   Це я так гадаю, бо  на  бюро  мене  викликали  без  представника  нашої
письменницької органiзацiї т. Городського i розбирали справу без нього.
   Тiльки менi не  сподобалось,  що  товариш,  який  доповiдав  про  мене,
говорив тiльки погане плюс i те, що я був у петлюрiвцях.
   Вiн замiсть Сосюра сказав Петлюра.
   Мене це обурило, i [я] сказав спокiйним  людям,  що  сидiли  за  довгим
червоним столом:
   - Неужели товарищ, который докладывает обо мне,  не  мог  найти  ничего
хорошего, что я сделал для народа, а все  только  плохое,  и  даже  вместо
Сосюра назвал меня Петлюра?! Секретар обкому спитав мене:
   - Как вы считаете, былп у вас уклоны? Я вiдповiв:
   - Да. По национальному вопросу. Тодi секретар обкому каже:
   - Я считаю, что товарища Сосюру надо восстановить в  партии  с  прежним
стажем, с мая 1920 года, но  записать  перерыв  с  1935  года  до  1940  и
предложить Ленинскому райкому выдать ему партбилет.
   I кiмната захиталась i попливла пiд  моїми  ногами.  Од  щастя  я  став
легкий i крилатий.
   А люди за довгим червоним столом  спокiйно  дивились  на  мене  добрими
очпма братiв i усмiхались менi.
   Я сказав їм, не я, а моя залита сльозами щастя душа:
   - Спасибо, дорогие  товарищи!  Вклонився  їм  i,  не  чуючи  пiд  собою
пiдлоги, вийшов. Мене зустрiли очi  тих,  що  в  черзi,  то  тривожнi,  то
спокiйнi, то повнi надiї й благання, i по моєму блаженному обличчю  узнали
все ще до того, як я сказав їм:
   - Восстановили.
   I, щасливий до нестями, я швидко ходив по шумливих, повних сонця,  фарб
i кольорiв  вулицях  Києва  i,  зустрiвши  знайомого,  в  короткому  словi
"поновили" - дiлився з ним своїм щастям i бiг далi, щоб  побути  самому  з
собою, з своєю такою майже екстатичною радiстю..._

   LXI

   I який я забудько!
   Добре, що прийом кiнонапливу менi допомагає.
   Лахутi,
   Смуглявий-смуглявий, дуже схожий на iндуса,  вiн  приїхав  до  Києва  i
вручив нам членськi квитки Спiлки письменникiв СРСР.
   Це було на Ленiна, 7, в 1936 роцi.
   Була урочиста атмосфера. Я, ще не  поновлений  в  партiї,  пiдiйшов  до
столу, за яким стояв Гасем. Вiн мене спитав:
   - Что ты будешь делать, если тебе насыпать земли в карманы?
   - Я ее выброшу. - сказав я.
   - Так вот, брось это! - I Гасем показав на порожнi пляшки вiд  боржому.
Я дав слово, що кину.
   Та знов я лечу не крiзь туманнiсть  i  не  вгору,  як  в  дитинствi,  а
вперед, крiзь радiсть, у якiй зростав разом з народом, як зростав з ним  i
у горi, в грiзний 1941 рiк, повний громiв i тривоги мiлiонiв, тривоги, яку
серце передчувало, але в яку розум не хотiв повiрити,  -  така  вона  була
смертно несподiвана.
   Не встиг я прийняти в Кисловодську  кiлька  ванн,  як  почалась  Велика
Вiтчизняна вiйна.
   В Харковi я був трохи не заарештований, як диверсант, бо  приїхав  туди
небритий i в костюмi не з нашої матерiї та чемоданом у руках.
   Маленький син був  у  Євпаторiї  1  з  такими  ж,  як  вiн,  дiтьми  на
оздоровленнi, а дружина в Києвi.
   Смерть уже переривчасте гула над головами мiльйонiв, i серпе здригалося
од тривоги i гнiву.
   Почався бiй людей з потворами i машин з машинами.
   Небо i земля були повнi смертi... Вони дивилися в нашi розширенi зiницi
i в звуженi зiницi горил  у  стальних  шоломах,  що  йшли  й  котилися  на
мiлiонах шин за бронею машин по нашiй залитiй  кров'ю,  огнем  i  сльозами
землi, що стогнала од вибухiв, якi терзали її материнськi грудп...
   В Києвi, як i скрiзь, куди досягав вогонь ворога, де на землi, а  де  з
неба, з неба - далi, а на землi ще не так близько, страшне  дихання  вiйни
вiдчувалося  в  переривчастому,  повному  гадючої  лютi  ревi  фашистських
моторiв та в безумному скреготi сталi од гiгантських розривiв у Днiпрi мiж
мостами через рiднi водп, що гнiвно бiiли в береги i кликали  до  вiдплати
синiв України i їх червоних братiв з  неосяжних  просторiв  нашої  зоряної
чатерi.
   Якось  на  фонi  того  гiгантського  i  страшного  в  своїй  сподiванiй
несподiваностi незручно i нiяково говорити про особисте.
   Словом, дружина була евакуйована з письменниками  старого  поколiння  в
Уфу. Що сталося з спiюм, я не знав.
   ЦК розбило нас,  письменникiв,  на  агiтгрупи,  i  ми  виступали  перед
населенням.
   Я був у парi з Кобилецьким Юрком 2.
   Вiн виступав з промовами, а я читав вiршi пiд небом, що скоро мало бути
не нашим, безкiнченно рiдним небом моєї святої України...
   Мене тiльки вразила телеграма з Уфи. Один вiдомий поет, якого вже немає
в живих не з його волi, а з волi тих, кого теж уже немає в  живих,  у  цiй
телеграмi питав, коли кров уже лилась  морями  i  мiста  кричали  до  неба
гуркотом пожеж, повнi ран, як i люди, цей поет питав:
   "Как моя квартира?"
   А в його квартирi був штаб,  а  на  покрiвлi  будинку  (я  називав  цей
будинок "феодальним", а наш "плебейським"), де вiн жив, стояла  зенiтка  i
гостро i гулко кашляла в грiзне небо...
   Штаб, звичайно, письменницький, де Бажан 3 видавав нам ще залитi маслом
пiстолети "Тете".
   А  перед  тим  у  вiйськовому  вiддiлi   ЦК   нам   видали   офiцерське
обмундирування.
   Його одержала i Ванза Василевська 4 i стала дуже схожа на  жiнку  часiв
громадянської вiйни, жiнку вiйськового комунiзму.
   Менi сподобалось, що вона не боялась, а була спокiйна i зосереджена.
   ЦК знову розбило нас, але вже на двi групи: одну вiдправляли в  тил,  а
другу на фронти.
   В письменницькому садку пiд переривчастим гулом фашистської смертi  над
золотим i закривавленим Києвом на лавi лежав Вадим Собко5 i спокiйно читав
книжку.
   Його посилали на фронт.
   А Iван Нехода 6, що теж iшов у вогняне море останньої  битви  з  тьмою,
казав менi, такий же спокiйний, як i _Вадим:
   - Ви в тилу, а ми на фронтi будемо робити одне спiльне дiло.
   А менi було гостро соромно, що мене посилали  туди,  де  ще  горить  по
ночах електрика i люди можуть спокiйно спати за  вiкнами,  не  залiпленими
хрестами паперових стрiчок.
   Але бойовий наказ ЦК.
   Дисциплiна серця, яке звикло слухатись голосу  партiї,  повела  мене  в
Харкiв крiзь вогняний вихор ударiв з неба.  В  Харковi  ми  теж  працювали
зброєю слова.
   У мене вийшла там перша збiрка вогняних рядкiв "Червоним воїнам" 7.
   Та ночами i Харкiв почав заливати  небо  вогняними  пунктирами  куль  i
снарядами, бо i над ним усе частiше почали лiтати залiзнi птицi  i  кидалп
яйця смертi на землю,  з  якої  дiти  худенькими  скривавленими  кулачками
посилали прокльони убiйникам з "цивiлiзованого" Заходу.
   А вони, нахабнi своєю тимчасовою перевагою, на своїх залiзних  воронах,
поблискуючи троглодитними очима за шкельцями пенсне,  ганялися  навiть  за
коровами...
   I от мене знову посилають ще далi i вже у глибший тил.
   Уфа.
   Що ти скажеш про землю, яка одкрила нам теплi  обiйми  i  прийняла,  як
своїх змучених синiв з братньої землi далекої України.
   Скажу тiльки, що я нiколи не забуду  Башкири7  i  буду  любити  її,  як
полюбив її синiв i дочок, а особливо  її  поетiв,  виразникiв  її  великої
душi, Сайфi Кудаша8, Баяна 9 i ще багатьох, таких рiдних i незабутнiх.
   Сина дружина знайшла в Харкiвському вокзалi i з iншими дiтьми  привезла
в Башкирiю. Там же (в Уфi) була i наша Академiя 10. Там  же  було  й  наше
письменницьке  видавництво  i  виходила  лiтгазета,  в   якiй   Городськой
("Сосюра? Да это же  литературный  паразит!")  писав  про  "золоту  лiрику
Сосюри..." i т. iн.
   Там  же  я  написав  вiрш  "Коли  додому  я  прийду"  12,  який  вважаю
центральним вiршем мого серця, якщо можна так сказати.
   Вiдтiля ж полетiв ешелонами i лiтаками "Лист  до  землякiв"  13  i  над
поневоленим, але нескореним Донбасом розлiтався бiлими метеликами  i  тихо
опускався ними на золоту землю моєї любовi, юностi моєї...
   Але що це я, все про себе та про себе.
   I Павло Григорович Тичина, i  Рильський  Максим  Тадейович,  i  всi  ми
злились в один збройний табiр слова, вiдданого служiнню Батькiвщинi.
   Батькiвщина!
   Крiм неї, крiм її страждань i  гнiву,  крiм  її  боротьби  для  нас  не
iснувало нiчого.
   I коли нам часом було i  холодно,  i  голодно,  то  одна  золота  думка
гартувала нашi серпя, повнi любовi до партiї,  до  синiв  Вiтчизни,  що  у
стальних шоломах, як ангели вiдплати, стояли муром сердець i залiза  проти
озброєного зла, озброєна правда проти  озброєного  зла,  i  ми,  коли  нам
ставало дуже важко, думали: "А на фронтi ше важче".
   Нам хоч смерть не дивилась у вiчi, а там... Там...
   В те вогняне "там", де вирiшувалась доля не тiльки наша, всiх простих i
чесних людей на землi, летiли нашi думи i серця...
   Восени 1942 року частину нас,  письменникiв,  запросили  до  Москви  на
лiтвиступи.
   В  Москвi  я  зайшов  до  т.  Коротченка  14,  що  сидiв  за  столом  з
намагнiченими гнiвом i безсонням сталевими очима.
   Я спитав його:
   - Какой у меня способ мышления...
   I серце моє, що здригнулося вiд щастя, почуло:
   - Большевистский. Я сказав:
   - Я хочу працювати в Москвi, тут ближче до фронту.
   Дем'ян Сергiйович погодився.
   Тодi я попросив дозволу його поцiлувати.
   I вiн вийшов iз-за столу, i я поцiлував його, як брата, як батька...
   Такий я був наелектризований бурею, що гримiла i в серцi, i кругом...
   Я працював i в українському радiокомiтетi, як поет,  i  в  Українському
партизанському штабi у т. Строкача 15, куди мене послав т. Корнiєць 16.
   Партизанам я писав вiршi i навiть одержав листа од т. Ковпака,  де  вiн
писав про те, що вiн робить на черепах фашистiв: "Це  тiльки  цвiточкп,  а
ягодки будуть впередi!.."

   LXII

   Микита Сергiйович викликав нас на фронт-Тичину, Рильського i мене.
   Тичину тодi призначили наркомом освiти  України,  яку  ще  мали  тiльки
звiльнити, а Рильський працював над словником 2, i вони не поїхали.
   Поїхали Головко, Малишко 3 i я.
   Про це я багато сказав у поемi "Вiтчизна" 4.., яку Прожогiн так нечесно
"критикував", коли мене потiм били за вiрш "Любiть Україну!".
   Але про це - потiм.
   Ми бували iнодi на передовiй, маючи  базу  глибокого  тилу,  при  штабi
Воронезького фронту.
   Годували нас не дуже гарно.
   Перше було завжди з трофейних картопляних очисткiв, i в мене дуже болiв
живiт.
   Микита Сергiйович iнодi  запрошував  нас  до  їдальнi  штабу  фронту  i
пiдгодовував нас.
   Я наїдався так, що в мене живiт ставав, як тугий мавританський барабан.
   Одного разу Микита Сергiйович показав нам фото свого сина льотчика,  що
загинув смертю хоробрих.
   Коли Микита Сергiйович розповiдав нам про смерть свого сина, вiн  якраз
тримав у правiй руцi повну ложку супу, а в лiвiй фото сина.
   I мене вразило, що ложка супу в його руцi не здригнулась, не  пролилося
з неї нi краплi, хоч у душi срiбноголового воїна бушувала буря...
   Я iiю бурю чув своїм серцем, повним любовi до людини, що так  любила  i
любить Україну, що уособлювала для нас її, якiй, як i йому, належали  нашi
гарячi i вiрнi серця.
   Я з захопленням дивився на нього, на цей залiзний спокiй батька,  серце
якого обливалося кров'ю жалю за сином.
   А от i веселе, власне, це веселе могло кiнчитися дуже сумнiїм.
   Ми були в Сьомiй гвардiйськiй армiї.
   Наша "база" була в селi, де розташувався полiтвiддiл армiї.
   Коли ми приїжджали з  передової,  -  вона  проходила  берегом  Дiнця  -
золотої рiки мого дитинства, - i нiмцi били з-за  неї  по  нас  iз  важких
гармат, так хлопчик господаря хати, де ми жили, завжди зустрiчав нас так:
   - Ну, как дела, пацаны? Закурить есть?
   I от стою я у дворi в  солдатському  -  в  солдатськiй  гiмнастерцi,  в
офiцерських темно-синiх галiфе й кирзових чоботях, пiлотцi й  портупеї,  з
"тете" на боцi  та  "Знаком  Пошани"  бiля  серця.  Ми  тодi  ще  не  були
атестованi i не мали звань.
   Пiдлiтає до ворiт подвiр'я, в якому  я  стояв,  мотоцикл  з  передової.
Мотоцикл iз човником, у якому сидiв маленький, нервовий i гарячий генерал.
   Рукою в чорнiй рукавицi вiн зробив  владний  i  гострий  жест,  мовляв,
бiжи!
   Я йду до нього.
   Тодi вiн кричить менi:
   - Эй, ты! Бегом!
   Я йду до нього.
   Пiдходжу до човника i кажу маленькому генералу:
   - Вы поосторожнее. Вiн:
   - Ты кто такой! Я:
   - Писатель украинский. Вiн:
   - А-а! Извиняюсь. Скажите, пожалуйста, где здесь политотдел армии?
   - Я не знаю. Но здесь есть товарищи, которые должны знать.
   Генерал вилазить iз човника i йде за мною, нетерпляче хльоскаючи стеком
по блискучiй халявi свого чобота.
   Я трохи вiдчинив ворота  сарая,  де  Головко,  Малишко  i  кореспондент
"Радянської України" майор Купцов грали в карти i випивали горiлку.
   Я тихо сказав Малишковi:
   - Андрiю! Тут тебе хоче бачити один громадянин.
   Малишко вийшов, позiхаючи i мутно клiпаючи своїми японськими  оченятами
та ще з рухами скуки, байдужостi i втоми.
   Вiн ще як слiд не розгледiв генерала, як той  бурею  гнiву  налетiв  на
нього:
   - Ты как стоишь!..
   I т. д.
   Малишко тiльки злякано i зблiдло стояв, виструнчившись перед генералом,
а той одводив на ньому свою душу.
   А потiм лукаво глянув на мене i спитав:
   - А может быть, это тоже писатель? Я сказав:
   - Да. Писатель.
   Тодi генерал з словами: "Я тоже люблю лiтературу",  -  пiшов  вiд  нас,
нервово хльоскаючи стеком по блискучiй халявi свого чобота.
   А Малишко гiрко образився:
   - А чого ж ти менi не сказав? Вiн же мiг мене розстрiляти...
   А я пiшов за сарай i заплакав з образи, що генерал  кричав  на  мене  i
називав "ти".

   LXIII

   Танковий корпус нагородили гвардiйським званням,  i  ми  були  в  цьому
корпусi.
   Мене  вразив  командир  танкового   батальйону,   молодий   хлопець   в
парусинових чобiтках, що швидко i заклопотано ходив мiж танками.  Вiн  був
невисокого зросту i дiйсно нагадував  менi  пiдлiтка.  Всi  танкiсти  були
молодi, молодi.
   Це ж було перед битвою, а вони себе тримали так,  нiби  не  вони  мають
ринути крiзь океани ворожого вогню визволяти рiдну землю України.
   Серед них були сини рiзних народiв нашої Батькiвщини, i всi вони  були,
як брати, що йшли з вогню в вогонь вiд легендарного Сталiнграда.
   У блiндажi один танкiст, що недавно був  кавалеристом,  гаряче  доводив
усi переваги коня над танком, як живої енергiї i дружби  кавалеристiв  над
дружбою танкiстiв.
   Але його розбили по всiх пунктах, i вiн, тяжко зiтхнувши, погодився.
   Мабуть, вiн сумував за своїми друзями i конем...
   Перемагають армiї з молодим командним складом. Я чув чи читав про це.
   Я написав для танкiстiв вiд їх iменi вiрш "Клятва  танкiста"  з  нагоди
близького вручення їм гвардiйського прапора i читав йото їм.
   В цьому вiршi,  що  потiм  поклав  на  музику  фронтовий  композитор  i
виконувала  фронтова  капела,  танкiсти  клялися  визволити  Україну,   на
священну землю якої вони уже вступили i стали грiзними армiями над Дiнцем,
клялися нищити ворогiв i вiдплатити їм за муки нашого народу.
   Клялися сини всiх народiв разом iз синами України, i ця клятва звучала,
як грiм у моєму серцi.
   Вони менi сказали (молодi, запорошенi, прекраснi в  своїй  героїчнiй  i
жертвенiй молодостi):
   - Товарищ Сосюра! Не беспокойтесь, все будет сделано!
   Вони потiм бронею i серцем  зустрiли  на  Курськiй  дузi  безумнi  орди
бронiрованої ночi, трохи угнулись їх зорянi лави, але не прорвав їх ворог,
бо угнутi ряди героїв майбутнього комунiзму туго вдарили  в  криваве  лице
нападника, i армiї переслiдування, що були  напоготовi,  погнали  фашистiв
туди,  де  Україна   простягла   своїм   молодим   визволителям   руки   в
напiврозiрваних ланцюгах...
   Але я вже не був свiдком гiгантської битви на Курськiй дузi,  бо  рука,
що берегла мене, повернула мене в Москву.
   Сказали, що телеграмою викличуть мене знову на фронт. Але я  так  i  не
дочекався тiєї телеграми.
   I почалося щастя мiлiонiв, щастя визволення загарбаних ворогом  мiст  i
сiл Батькiвщини.
   Все далi i далi на захiд iшли полки визволення й вiдплати.
   Салюти, салюти, салюти!..
   Небо  Москви   ритмiчно   гримiло   гарматними   [салютами]   i   сiяло
рiзнобарвними огнями iлюмiнацiй, щовечора воно сiяло...
   Уже Харкiв залило сонце Батькiвщини...
   Донбас обнiмав крилатих вiсникiв весни людства...
   А вогненна лавина визволення котилася все далi й далi...
   Полтава!..
   I нарештi - Київ!!!
   Урядовим поїздом ми летiли полями України, що витирала сльози  щастя  з
своїх безсмертних очей, ми летiли на мiтинг iнтелiгенцiї, що  мав  бути  з
нагоди визволення Києва.
   Минуло кiлька днiв, як одгримiли битви за серце України Київ...
   I от уже це серце б'ється в грудях соцiалiзму.
   Ми поїздом їхали до Дарницi, а там машинами [i] через понтонний мiст  у
Київ.
   Днiпро...
   Нiякi слова не передадуть нашого щастя...
   А повз  нас  гримiли  танки,  вони,  сивi  од  iнею,  йшли  i  йшли  по
Шевченкiвському бульвару туди, де йшов грандiозний бiй за все новi мiста i
села України.
   Це ж саме творилось i в бою за визволення iнших республiк  Країни  Рад,
тимчасово залитих гадючою тьмою свастичних ночей...
   Руїни, i рани, i щастя, щастя, щастя...
   Воно переважало все, йому пiдкоренi були i нашi серця, i серця  блiдих,
виснажених братiв i сестер, що вийшли до  нас  iз  печер  ночi,  назустрiч
сонцевi i щастю, щастю, щастю...
   Звичайно, бiль незлiченних ран i втрат iще тьмою муки за сяйвом радостi
в  очах  врятованих  коливався,  як  нiч,  що  вiдходила  перед  багряними
прапорами свiтання...
   Моя особиста радiсть, радiсть повороту i перемоги, зникла  в  загальнiй
радостi, i вiд того здавалося, що серце не  витримає  щастя,  що  потоками
заливало його, що летiло в нього з мiльйонiв таких же сп'янiлих  од  щастя
сердець...
   Але ворог зробив останню спробу повернутiї Київ. Вiн узяв Житомир, i ми
вже чули глухий i зловiсний  гуркiт  канонади,  що  поволi,  але  невпинно
наближалась до нас.
   Мiтинг не вiдбувся, i нас перекинули на лiвий берег Днiпра.
   I знову поїзд летiв, а його шукали фашистськi самольоти i нiяк не могли
знайти.
   Ворога одiгнали.
   Та уряд i ЦК були ще в Харковi.
   Коли ж ворога одiгнали ще далi, знову засiяли перед нами Лавра i колоїш
будинку ЦК над Днiпром, знову рiднi вулицi, чорнi руїни Хрещатика, вiтер в
покрученому вибухами залiзi i,  як  очi  мерцiв,  порожнi  вiкна  розбитих
гнiзд, вiдкiля до вiйнп лунали музика i смiх щасливого  життя,  що  ще  не
знало смертної тривоги, не чуло переривчастого  реву  фашистських  моторiв
над золотими голiвками дiтей...

   LXIV

   Там, на заходi,  iще  гримить  битва  гiгантiв,  щоправда,  фашистський
гiгант, коли тiкав вiд нас, ставав все меншим i меншим, поки не  обернувся
на гнома пiд безпощадними ударами меча Червоного богатиря... Але ще  ворог
пручався i намагався удавати, що  вiн  не  гном,  а  той  же  бронiрований
гiгант, що топтав нашi поля i серця своїми  чобiтьми,  залитими  кров'ю  i
мозком масових розстрiлiв, тортур i погромiв.
   Тепер мiлiонний месник iшов по його полях з  сходу  i  заходу,  з  двох
бокiв били фашистського звiра...
   А тут, на визволенiй землi нашої спiльної Матерi, всемогучий труд почав
загоювати страшнi рани...
   I руїн ставало все менше, вони танули, наче снiг на сонцi...
   Битва за хлiб кипiла на полях Батькiвщини...
   Ну, та це все вiдоме вам, дорогi читачi...
   А де ж, ви скажете, Третя Рота?
   А Третя Рота в моєму серцi, як море в краплi його води.
   I про Третю Роту ще буде мова.

   LXV

   Повний щастя перемоги i радостi повороту на  Україну,  я  в  1944  роцi
написав вiрш "Любiть Україну", який студенти просили мене по кiлька  разiв
читати їм на лiтвечорах.
   Поет Олекса  Новицький  1  надрукував  "Любiть  Україну"  в  "Київськiй
правдi", а Леонiд Новиченко 2, як  редактор,  передрукував  його  в  нашiй
"Лiтературнiй газетi".
   Цього вiрша я написав внаслiдок таких фактiв...
   Ще в Башкирiї, в Уфi, коли Україну  розпинали  кривавi  окупанти,  одна
така сказала при менi й Юрi Кобилецькому:
   - Как я соскучилась за украинским салом! Кобилецький:
   - А за украинским народом вы не соскучились? I в Москвi теж  одна  така
сказала, коли ми з молодим прозаїком iз Захiдної України Ткачуком 3 iшли з
нею по вулицi Горького:
   - Для меня Родина - там, где мене хорошо.
   Ткачук сказав:
   - Свиняча фiлософiя.
   I ще Валентин Бичко 4 пожалiвся менi, що днями за
   порадою т. Мануїльського5 з одного номера газети "Зiрка" знято шапку  з
такими словами:
   Учiтеся, брати мої, думайте, читайте.
   I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!..6
   I ще:
   Мова рiдна, слово рiдне, хто вас забуває, той у грудях не серденько,  а
лпш камiнь має...7
   Я не буду називати авторiв цих слiв... У вiдповiдь на це i те, що  було
перед цим, я написав "Любiть Україну".

   LXVI

   Часто я ходив i ходжу повз Софiївський собор, золотий  гомiн  якого  ще
колись лунав над Києвом разом iз гомоном Лаври (дзвони...), що  оспiвав  у
чудесних вiршах  молодий  Тичина  ',  i  згадую  веселого,  з  свiтлими  й
смiливими очима, як у сiльських парубкiв, Григорiя Косинку  2,  що  жив  у
флiгелi соборського подвiр'я разом iз своєю високогрудою жiночкою.
   Я до них часто ходив, коли в 1925 роцi вiдпочивав у Дарницi.
   Я так любив Григорiя, золоте i спiвуче життя якого обiрвала куля  ката,
i не фашистського одвертого ката, а ката, що пiдступно,  кривавою  гадюкою
залiз у нашi лави i як багато i смертельно покусав вiн жалами  куль  серця
нашого цвiту!..
   Фашистське вимели смiття полки визвольною грозою... И  багряний  прапор
надi мною благословля нове життя.
   Тут над штикiв колючим гаєм  був  клич;  "Вперед,  товаришiї"  I  образ
Ленiна сiяє в моїй закоханiй душi.
   I ще я згадував, як я листувався з  Грицем,  якi  прекраснi  українськi
листи вiн менi писав. Якби вiн жив, вiн став би нашим Тургенєвим у  прозi,
бо, як i Тургенев, вiн був поетом у прозi.
   Ленiн...
   З iменем цим так багато зв'язано в нас. Це iм'я пiдтримувало наш дух  у
тяжкi години вiдступу i окрилювало в години гнiву i вiдплати.
   Я знов лечу у споминах назад.
   Був призов ударникiв у  лiтературу,  по  сутi,  шкiдлива  i  непотрiбна
справа, яка пошкодила i виробництву,  i  робiтникам  (молодi  робiтничiй),
яким задурили голову, що вони одразу стануть генiями.
   Щоправда, найталановитiшi з них  лишилися  в  лiтературi  (одиницi),  а
багато, багато були тiльки скалiченi духовно, i нiчого з них не вийшло.
   Мiж ударникiв, призваних в лiтературу, походжали, як єгипетськi  жерцi,
i "священнодiяли" мiж них, хизуючись знанням  Маркса,  Ленiна  i  Сталiна,
цитуючи їх твори (така-то сторiнка  i  такпй-то  абзац,  згори  чи  знизу)
критики Коряк, Щупак i Коваленко.
   Я запропонував  їм  при  ударниках  зачитати  уривок  з  статтi  одного
критика: "Його всi цитують, не друкують, а  я  вважаю,  що  це  -  хороший
критик".
   Вони поблажливо усмiхнулись:
   - Просим, просим!
   Я їм зачитав цей уривок росiйською мовою, де йшлося про право людини на
фантазiю.
   Коряк сказав: "Целевое ребячество".
   Щупак 3: "Це правий ухил".
   А Коваленко 4: "Та це i- справжня контрреволюцiя".
   Я сказав: "Товаришi! Це - з Ленiна".
   Картина.
   Але я знов повертаюсь до себе i знов лечу  на  чарiвному  конi  уяви  в
близьке минуле, в Київ 1944 року, з якого я  полетiв  у  Харкiв  тридцятих
рокiв.
   Та чогось мiй норовистий кiнь, як тiльки побачив золоту башню Лаври (їх
було двi - одну разом iз тiлом церкви зiрвали нiмецькi фашисти),  метнувся
на Донбас, правда, на мить, а  потiм  знов  у  Харкiв,  щоб  уже  в  Кпєвi
продовжувати свiй бiг у вiчнiсть, щоб я сам собi (був) яснiшим i для себе,
й для своїх читачiв.
   Колись моя мати, побачившiї, що я складаю вiршi на паперi,  гнала  мене
на шахти збирати вугiлля:
   - Iди, сукин син, на шахти, нiчим уже топити в хатi. А вiршi  хлiба  не
дадуть.
   Потiм, пiзнiше, у Харковi, коли я став вiдомим поетом i коли в мене  не
було настрою писати, вона менi казала:
   -  Синочок!  Чого  ти  не  пишеш?  Я  тобi  вже  й  чорнила  i   бумаги
приготовила...
   I я тодi написав "Днiпрельстан".
   (I ще кiнь метнувся на Донбас).
   Мати мене часто била, коли я був пiдлiтком, за сестру Зою, що мала дуже
поетичну уяву i гiперболiзувала все, що я робив iз нею, перед  матiр'ю,  а
та, не розiбравшись, у чiм справа, i вiрячiї тiльки Зої,  люто  накидалась
на мене i била полiняками або полумиском по головi.
   Нарештi менi набридло наставляти свою бiдну  голову  пiд  полумиски  та
полiняки, i я почав утiкати вiд матерi.
   Та спочатку вона  мене  повертала  пiд  свої  удари,  удаючи,  що  хоче
розiрвати кофту на грудях, i iстерично гукаючи мене.
   Та потiм я не повертався уже,  бо  коли  побiг  раз  i  мати  кофти  не
порвала, бiльше вже не вiрив їй.
   Менi дуже не подобалось, що вона на мене кричала:
   - Сукин синi Якось я їй сказав:
   - Мамо! Чого ви себе лаете? Я ж не сучкин син, а ваш!
   У матерi було довге й чорне, аж до синi воронячого  крила,  волосся,  i
мiй улюблений братик Олег  дивився  якось  на  нього  задумано-захопленими
карими оченятами i сказав:
   - Мамо! Яке в тебе гарне волосся! Як у собаки!..
   I знов Київ... Перон, дзвiнки...
   Ми їдемо в Москву  для  проведення  декади  української  лiтератури  та
мистецтва.
   Скiльки радостi!
   В Москвi нас дуже гостинно  i  гарно  зустрiчали  -  поетiв,  спiвакiв,
артистiв...
   Росiяни дуже люблять українцiв, як i ми їх, бо ми ж брати.
   Радiсно ми поверталися до Києва...
   Та от, як удар страшного i несподiваного  грому  з  безхмарного  iiеба,
редакцiйна стаття "Правди" 5, в якiй мене за  вiрш  "Любiть  Україну",  за
любов до України "в стягiв багряному шумi" названо, по сутi, нацiоналiстом
за те. що я нiбито пишу за Україну  поза  часом  i  простором  (а  "знамен
червоний шум!.." "Зойки гудкiв") i що Україна ("мiж братнiх  народiв,  мов
садом рясним, сiяє вона  над  вiками!")...  Справа  в  тому,  що  "Правда"
критикувала перший варiант "Любiть Україну", написаний у  1944  роцi,  сiм
рокiв тому, де був рядок:
   "Без неї - нiщо ми, як порох i дим, розвiяний в полi  вiтрами",  i  цей
варiант переклав Прокоф'єв,
   А в збiрцi "Щоб сади шумiли", за яку  я  був  нагороджений  Сталiнською
премiєю 1-го ступеня, був надрукований  вiрш  "Любiть  Україну",  в  якому
рядок: "Без неї-нiщо ми..." я замiнив рядком:  "мiж  братнiх  народiв...",
щоб показати Україну не iзольовано од своїх  соцiалiстичних  побратимiв  i
посестер.
   Але "Правда" почала мене бити за перший варiант  "Любiть  Україну",  що
пiд цим вiршем пiдписалися б такi недруги українського народу, як  Петлюра
i Бандера 6...
   I скiльки я не казав (коли мене почали бити у всеукраїнському масштабi,
- всi органiзацiї!.. - i навiть у всесоюзному - шукали в кожнiй республiцi
свого "Сосюру" - ламали йому ребра, били пiд душу, як мене на Українi),  i
скiльки я не казав, що я виправив "Любiть Україну", менi не вiрили i  били
до самозабуття.
   Корнiйчук на пленумi письменникiв України кричав  на  мене  (мабуть,  з
переляку, бо його теж критикували, але чемно i в мiру):
   - За який нацiоналiстичний грiш ви продалися?
   А Малишко вмiстив в газетi "Радянська Україна" цiлий  пiдвал,  у  якому
"доводив", що раз я був у петлюрiвських бандах, то менi не  можна  вiрити,
що я на кожному вирiшальному етапi становлення Радянської влади на Українi
"був не з нами".
   Його стаття була, по сутi, iдеологiчним ордером па мiй арешт.
   I теж Малишко робив це, як i Корнiйчук, щоб одвести вогонь  крптпкп  од
себе i сконцентрувати на менi, бо його,  як  i  Корнiйчука,  своїм  крилом
зачепила критика.
   Прожогiн шукав нацiоналiзм в моїй поемi  "Вiтчизна"  i  "знайшов"  його
там, де я писав про Україну, хоч у тiй же поемi я з  такою  любов'ю  писав
про Бiлорусiю, про Росiю i Москву, як серце Вiтчизни!..
   Н. 7 дописався до того, що "Сосюра  вже  перестав  бути  прикладом  для
лiтературної молодi!".
   Одразу ж пiсля появи статтi в "Правде" "Об идеологических  извращениях"
мене викликав перший секретар ЦК КПУ т. Мельников 8.
   Вiн менi говорив, що я  "представитель  рабочего  класса  в  украинской
поэзии", що "у нас нет ни тени сомнения по отношению к Вам".
   Внаслiдок  розмови  з  ним  я  написав  покаянного  листа  9,  що   був
надрукований у "Правде".
   А ще перед тим кореспондент  прогресивної  газети  українцiв  в  Канадi
приїхав, щоб перевiрити, чи я ще є на свiтi, бо нацiоналiстичнi  газети  в
Канадi писали, що я заарештований, i мене з цим кореспондентом у ВОКСi  10
сфотографували.
   Коли я приїхав у Сталiне 11, iшла конференцiя молодi, на якiй  виступав
секретар Сталiнського обкому КСМУ.
   Вiн говорив про "Любiть Україну", про те, що пiд цим вiршем пiдписалися
б Петлюра i Бандера.
   Закiнчивши промову, вiн сказав:
   - А теперь слово имеет товарищ Сосюра! Мене  зустрiла  електрична  буря
аплодисментiв. Якось я сумно iшов по Червоноармiйськiй бiля Бессарабки 12.
   Вулицею переходив юнак у мiському костюмi з чемоданом у руках.  Мабуть,
студент. Вiн пiдiйшов до мене i спитав:
   - Ви - Володимир Сосюра?
   - Я.
   - Дозвольте потиснути вашу руку!..
   Вiн потиснув менi руки  i,  не  сказавши  бiльше  нi  слова,  швидко  i
схвильовано пiшов вiд мене.
   Я так розгубився вiд радiсних слiз, що залили мою душу, що навiть забув
спитати його, хто вiн такий.
   То менi потиснула руку українська молодь.
   I тiльки це мене втримало вiд божевiлля або  самогубства,  сталiнськi13
аплодисменти i цей потиск руки...
   Але серце не витримало, i в мене почалися спазми  коронарних  судин,  а
потiм досягла свого апогею гiпертонiя.
   Тiльки це вже галузь  медицини,  а  не  iдеологiї,  i  за  це  я  прошу
пробачення у вас, мої золотi читачi!
   Тiльки медицина все ж зв'язана з  iдеологiєю,  власне,  з  iдеологiчною
боротьбою i любов'ю.
   Серце почало  протестувати  уже  пiсля  арешту  моєї  дружини  14,  яку
викликали в Мiнiстерство Державної Безпеки телефоном, коли  мене  не  було
дома.
   Так. Серце не витримало i почало давати грiзнi сигнали.
   Муки особистi не такi вже й цiкавi, тiльки у  нас  трудно  сказати,  де
починається особисте i де кiнчається громадське.
   Наскiльки чудесний наш соцiалiстичний лад, що  в  ньому  злитi  з  "ми"
воєдино "я" кожного з нас.
   Колись менi одна стара бiльшовичка сказала:
   - Переживайте всегда с народом. Если радость, она будет большей, а если
горе - оно будет меньшим.
   I в цьому моє щастя,  а  може,  й  сила,  що  я  ще  до  поради  старої
бiльшовички переживав завжди (i переживаю) з народом.
   Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще вiрив, що  НКВС  -  меч
диктатури пролетарiату, i раз заарештували Марiю - значить, було за що.
   Це говорила моя свiдомiсть, а серце кричало, i  плакало,  i  билось  об
ребра кривавими крилами, як пiдстрелена птиця.
   I я страшно угнувся духовно, як поет i як людина...
   Це дало право С. сказати на поетичнiй секцiї про мене:  "Сосюра  -  вже
смердючий труп".
   Правда, товаришi, i навiть Малишко (вiн iнодi буває  хорошим),  всипали
С. за мене.
   А вiн щось белькотiв, що вiн так сказав для користi лiтератури...
   Та товаришi в переносному смислi зробили iз С. "смердючий труп".
   Це було ще за доби "культу".
   До Києва приїжджали росiйськi  письменники,  i  з  ними  приїхав  Назим
Хiкмет 15.
   I теж цо було ще за Сталiна.
   Хiкмет попросив Малишка познайомити його зi мною i при товаришах сказав
менi:
   - Я читал ваше стихотворение "Люби Украину" и никакого  национализма  в
нем не нашел.
   Пiсля Сталiна почалося [оздоровлення] лiтературної атмосфери.
   Стало легше дихати i спiвати.
   Але за кiлька днiв до розгрому Берiї16 i його бандитiв уночi - дзвiнок.
   Дзвонив той же, що заарештував дружину:
   - Зайдите в министерство. За вами придет машина (з  таким-то  номером),
вы садитесь в нее и приезжайте к нам.
   Я вийшов.
   Машина з указаним номером уже чекала на мене. В нiй був один в чорному.
I я з ним поїхав в Мiнiстерство безпеки.
   Ще до цього за мною вже ходила тiнь смертi. В неї були жовтi  штиблети,
свiтло-шоколадний костюм i безбарвне обличчя нальотчпка.
   В мiнiстерствi той, що мене привiз, завiв до одного кабiнету i зник.
   В кабiнетi було двоє в вiйськовому.  Один  стояв,  а  другий  сидiв  за
столом.
   Я показав свою перепустку, i той, що сидiв за столом, забрав її в  мене
i замкнув до шухляди.
   Ясно.
   Менi сказали, щоб я почекав.
   Сиджу, чекаю...
   А вони. тi двоє, про щось жваво i  весело  розмовляють,  здається,  про
концерт, про гру артисток...
   Мовляв, вжиття уже летить повз тебе, а ти, птичко, уже в клiтцi",
   Довго я так чекав, а вони не звертали на мене уваги, нiби я  -  порожнє
мiсце.
   Очевидно там, нагорi, по прямому проводу питали згоди на мiй арешт одну
людину, що простягла благовiсну руку над моєю головою i сказала:
   - Сосюру не трогать!
   I чорна рука, що вже  добиралась  до  мого  серця,  щоб  стиснути  його
смертно своїми гострими, закривавленими кiгтями, одiйшла в морок...
   Тодi зроблено було такий крен.
   Заходять двоє у вiйськовому, рангом вищi за тих,  що  застосовували  до
мене прийом "психологической пытки", i один з них сказав:
   - Владимир Николаевич! С вами хочет поговорить министр.
   Ми пiшли нагору.
   Зайшли до кабiнету мiнiстра.
   Це  був  Мешiк  17,  потiм  розстрiляний  разом  iз  Берiєю  й   iншими
претендентами на криваву владу  над  тероризованим  народом.  Вони  хотiли
навалити Гiмалаї трупiв до тих, що вже навалили, але... не вийшло!
   Мешiк, коли я привiтався з ним, запросив мене сiсти.
   Я сiв.
   Вiн дивиться на мене i мовчить.
   Я теж мовчу.
   Мешiк:
   - Чого ви мовчите?
   - Я жду, що ви менi скажете. Мешiк:
   - Чого ви не даєте до друку ваших  вiршiв?  Ви  що,  протестуєте  проти
критики?! Я:
   - Нi, я не протестую. Вiршi я пишу, але мене не друкують. Мешiк:
   - Хто вас не друкує?
   Я:
   -  Газети,  i  журнали,  i  видавництва.  Я  вже  давно,  давно  дав  у
"Радянський письменник" велику збiрку поезiй  "За  мир",  але  її  й  досi
маринують.
   Мене. мiж iншим,  уже  не  друкували  два  роки  нiде  i  не  дозволяли
виступати перед народом.
   Тобi кажуть "виправляйся", а не друкують, як же я буду виправлятись?
   Смiлянський правильно говорив, коли його били:
   - Коли шахтьор помилився, то його ж не виганяють iз забою, а дають йому
змогу там же, в забої, i виправлятися!..
   Мешiк:
   - До вас нiхто не заходив з нацiоналiстичного пiдпiлля? Я:
   - Нi! Навпаки. Менi присилали загрозливi листи. Мешiк:
   - А як ви живете матерiально? Я:
   - Не вилажу з ломбарду. [Здав] речей на 10 000 крб. Мешiк:
   - Так ви менi напишiть листа про те, хто вас не друкує, i завтра у  вас
буде наш товариш. Ви передайте йому лiiста до мене i дасте йому переписати
номери ломбардних квитанцiй.
   Я попрощався з ним i пiшов.
   А той, що вiдiбрав у мене перепустку i замкнув її в шухляду  письмового
столу, з такою люттю i темною ненавистю у схiдних очах дивився на мене,  а
рука, рука ката, вiддавала менi перепустку.
   Я, не попрощавшись iз ними, вийшов.
   А через деякий час  та  рука,  що  сказала  своїм  благовiсним  жестом:
"Сосюру не  трогать",  повернула  менi  з  далекої  заснiженої  тайги  мою
дружину.
   Це вже було пiсля розгрому Берiї.

   LXVII

   Вiчно сiятимуть у вiкнах  зорi  легендарного  Сталiнграда,  де  почався
гiгантський розгром синьомундирних нападникiв, кривавих слуг ночi людства,
що хотiли поглинути наше сонце.
   Вiчно  сiятиме  у  вiках  прапор  перемог,  що  злетiв   над   пожарами
фашистського Берлiна, як багряна _птиця вiдвойованого щастя мiлiонiв.
   Вiчно сiяти стягам народної влади над столицями вiльних серед  вiльних,
кому простягнули _мiлiони червоних переможцiв свiтлу i добру руку допомоги
на Заходi i на Сходi.
   З вiчним вiдсвiтом останнього зльоту  свiтової  перемоги  в  серцях  ми
живемо i творим Комунiзм.
   I нiякi атомнi i водневi грози не зупинять ходи мiлiонiв  на  верховини
вселюдського щастя. З кожним днем ми  все  дужчi,  а  вороги  миру  -  все
слабшi.
   Це так, як ще за громадянських битв юнак, червоноармiєць, що потрапив в
полон бiлої смертi, сказав оскаженiлим  ворогам  (це  було  в  днi  агонiї
контрреволюцiї):
   - Мы все прибываем, а вы все малеете...
   Так. Ми все прибуваємо, а вороги все малiють, i це вже не  в  масштабах
колишньої Росiї, а на всiй земнiй планетi.
   I якось на фонi гiгантських подiй у всьому свiтi трохи чудно i  нiяково
говорити про долю поета, що вийшов  iз  золотої  Третьої  Роти  i  снiгами
Червоної  Зими  йшов  крiзь  огнянi  контрасти  грози,  що   гримiла   над
Батькiвщиною, йшов i йде з мiлiонами весни мiльйонiв, з п'ятикутною зiркою
на чолi i в серцi.
   Я - крапля в багряному океанi народної боротьби, i в менi, його краплi,
вiдбилась уся його краса i велич, i в менi ревли його бурi, коли вiн  iшов
грiзними валами на збройний штурм фортець старого свiту, i в менi вiн  сiя
чудесною красою в цi днi, коли вiн iде на трудовий штурм старого свiту  во
iм'я Миру i Комунiзму.



   Пiслямова

   В клубi Ради Мiнiстрiв були збори активу радянської  iнтелiгенцiї,  якi
вели письменники.
   Збори були присвяченi пiдсумкам роботи XX з'їзду нашої партiї.
   Всi радiсно вiтали все те,  що  генiально  накреслив  iсторичний  з'їзд
переможцiв ночi.
   Було урочисто й святково.
   I от виступає Корнiйчук i в своїй промовi, мiж iншим, сказав:
   - Марно критикували Сосюру за вiрш "Любiть Україну". Нiчого ворожого  в
цьому вiршi немає. Це патрiотичний вияв душi поета.
   Я дивився на обличчя, i всi вони злилися в моїх  очах  в  одну  туманну
пляму од слiз, що залили мої очi...
   Потiм виступав Малишко i теж у своїй промовi - палкiй i пристраснiй,  в
якiй його серце од гнiву на ворогiв народу навiть кинуло своє полум'я i на
тих, хто нi сном, нi духом до них не причетний,  Малишко  теж  сказав  про
мене, що марно мене били, що нiзащо мене калiчив Каганович...
   I я од радостi все простив - i те,  що  кричав  на  мене  Корнiйчук,  i
статтю  Малишка  в  "Радянськiй  Українi"  проти  мене,  i  все   i   всiм
дезорiєнтованим братам, що били мене так, що аж серце гуло од ударiв.
   Ви ж знаєте, як у нас умiють бити!
   Я всiм прощаю i всiх люблю.
   Люблю навiть Н. i С. К.
   А ще дужче я люблю свою Донеччину i  Третю  Роту,  що  провiдною  зорею
свiтла, свiтить i буде свiтити менi на поетичнiй путi, зливаючи своє сяйво
з зорями Комунiзму, що все бiльше i все ближче сiяють на нашому  трудовому
небi.

   Лiто 1926 року - Харкiв.
   Зима 1942 року - Москва.
   Зима 1959 року - Київ.



   Поетичну музу Володимира Сосюри справедливо називають голосом  нiжностi
i правди, адже вона могла звучати не тiльки солов'їне, а й бути "мов вибух
динамiта" у днi заграв та  суспiльних  бiд,  а  якими  доводилося  не  раз
стрiчатися поетовi на нелегкiй, а iнодi й тернистiй життєвiй дорозi.
   Дитинство i юнiсть майбутнього  поета  минали  в  донецькому  краю,  де
звучала здебiльш росiйська, це своєрiдно вiдбилося у лексицi роману, а вже
потiм українська, молдавська, грецька та iншi мови, але  там  найдзвiнкiше
лунала пiсня українська. Багато пiсень знала  й  спiвала  мати  смуглявого
первiстка Антонiна Дмитрiвна Сосюра,  а  ще  бiльше  вiн  чув  їх  у  часи
мандрiвного дитинства, коди в пошуках заробiткiв  батько  з  сiм'єю  часто
переходив вiд села до села,  вiд  селища  до  селища,  та  знову  й  зiюву
повертався в  задимлений  рiдний  Донбас.  Мабуть,  тому  "красу  i  силу"
шахтарської землi  В.  Сосюра  оспiвав  так,  як,  певне,  нiхто  з  iнших
радянських поетiв,  бо  амалолiт  пiзнав  цiну  скибки  хлiба  й  копiйки,
здобутих власними руками.
   Про це i починається розповiдь  в  романi  "Третя  Рота",  "як  золотий
дитинний сон" перетворився в страшну реальнiсть для  сiм'ї  Сосюр  -  жити
пiсля смертi батька у чужiй хатi-хворостяндi i  бути  постiйно  голодними.
Багато цiкавих i досi не знаних  фактiв  iз  життєпису  поета  розкривають
сторiнки цього автобiографiчного твору, над  яким  В.  Сосюра  працював  з
перервами в 1926-1930-му, в 1942-му i 1959 роках.
   В листку по облiку кадрiв, заповненому 17 травня 1957 p., В. Сосюра про
своє навчання i трудову дiяльнiсть повiдомляв таке:
   "Лiто 1909 - осiнь 1909 - учень бондарного це-ау_  Донецького  содового
заводу, м. Верхнє.
   Зима 1909 - весна 1910 -  телефонiст  Донецького  содового  заводу,  м.
Верхнє.
   Лiто 1910-осiнь 1910 - чорноробочий у каменоломнях.
   Весна  1911-лiто  1911-чорноробочий  Донецького  содового  заводу,   м.
Верхнє.
   Осiнь 1911-лiто 1914 - учень  двокласного  мiнiстерського  училища,  м.
Верхнє.
   Осiнь   1914   -   осiнь   1915    -    учень    трикласного    нижчого
сiльськогосподарського   училища   на   станцiї   Яма   Пiвнiчно-Донецької
залiзницi.
   Осiнь 1915-лiто 1916-учень маркшейдерського  бюро  Донецького  содового
заводу, м'. Верхнє.
   Осiнь 1916-осiнь 1918-учень трикласного нижчого  сiльськогосподарського
училища на станцiї Яма.
   Осiнь 1918- зима 1918-член повстанської робiтничої  дружини  Донецького
содового заводу, м. Верхнє.
   Зима 1918 - осiнь 1919 - козак петлюрiвської армiї.
   Осiнь 1919 - зима 1920 - вiйськовополонений денiкiнської армiї.
   Лютий  1920-квiтень   1921   -   червоноармiєць,   курсант   вiйськових
полiткурсiв, полiтпрацiвник.
   Весна 1921 - осiнь 1921 - iнструктор преси при ЦК КП(б)У.
   Осiнь 1921 - осiнь 1922 - член оргбюро Пролеткульту України.
   Осiнь 1922 - лiто 1923  -  студент  Комунiстичного  унiверситету  iменi
Артема.
   Осiнь 1923 - лiто 1925 - робфакiвець  Харкiвського  iнституту  народної
освiти.
   1923-1925, 1925-1941 - лiтературна робота, Харкiв, Київ.
   Лiто 1941-лiто 1944 - пропагандист при ЦК КП(б)У, старший  спiвробiтник
Академiї  наук  України,  лiтпрацiвник   партизанського   штабу   України,
вiйськовий кореспондент фронтової газети.
   З 1944 р. - на лiтературнiй роботi".
   Цiєї ж хронологiчної канви В. Сосюра дотримувався  i  в  романi  "Третя
Рота", де за кожним видiленим вiдрiзком часу, за  кожною  датою  -  цiкавi
роздiли книги його життя.
   Про роботу над романом "Третя Рота" маємо  цiннi  авторськi  свiдчення,
насамперед iз архiву поета, а також iз розповiдей  його  сучасникiв,  яким
часто доводилося бути i його першими слухачами, i  критиками.  Поет  майже
нiколи не мав творчих таємниць, мiг  навiть  творити  на  людях,  повнiстю
поринаючи у свiт поетичних образiв, у чому можемо переконатися, прочитавши
цей роман.
   Одне з найповнiших авторських свiдчень про iсторiю  написання  "Третьої
Роти" таке: "Я почав писати прозою роман-трилогiю  про  своє  життя  ще  в
1926-30-х роках. Уривок цього роману був надрукований в журналi  "Червоний
шлях", N10, за 1926 рiк ("З минулого"). Весь же роман  називається  "Третя
Рота" - 1. "Володька"; 2. "Крiзь вогонь"; 3. "Поет".  Надрукований  уривок
був про громадянську  боротьбу  на  Українi,  про  трагiчний  перiод  моєї
молодостi... Я вiдклав його i через 12 рокiв повернувся до нього,  в  1942
роцi, в  Москвi.  Так  як  не  було  машинiстки,  яка  б  могла  друкувати
українською мовою, то я диктував їй на росiйськiй мовi (почав з дитинства,
вiрнiше, повернувся до нього, щоб потiм писати про роки юностi i дiйти  до
старостi). Я продиктував  машинiстцi  шiстдесят  сторiнок  i  цей  початок
роману давав читати Клименту Єфремовичу Ворошилову як моєму земляковi. Вiн
теж iз Третьої Роти, i його соратником по громадянськiй вiйнi був мiй дядя
Iван Локотош, двоюрiдний брат моєї  матерi,  бувшої  робiтницi  патронного
заводу в м. Луганську. Товариш Ворошилов прочитав початок роману i побажав
менi через Пономаренка успiху. (Я передавав рукопис через т.  Пономаренка,
у якого був друг  по  батрацькiй  молодостi  кубанець  Сосюра  iз  станицi
Брюховецької, де живе половина Сосюр). Тов. Ворошилов побажав менi  успiху
i порадив випустити фiзiологiчнi моменти, що я i зробив.
   Пiсля Вiтчизняної вiйни, осiнню 1959 року, я повернувся знову до роботи
над романом i в чорновому виглядi закiнчив всi три книги  трилогiї  весною
I960 року. Редакцiя газети "Молодь України" попросила у мене (т. Семенець,
редактор) цей  роман,  щоб  друкувати  його  з  номера  в  номер  газетним
варiанто"!, про що повiдомила своїх молодих читачiв" 1.
   Але газетну публiкацiю роману було обiрвано буквально на першому  словi
- вольове рiшення одного дiяча виявилося  сильнiшим  вiд  бажання  молодих
читачiв республiки ознайомитися з цим новим  в  українськiй  лiтературi  i
оригiнальним твором мемуарного характеру. Адже в той час жанр мемуаристики
ще не був таким популярним, як тепер, тим бiльше - писати гостро й смiливо
про недавнє минуле, згадувати добрим, а iнодi й критичний словом декого iз
своїх сучасникiв-для  цього  треба  було  мати  мужнiсть  великого  поета.
Радостi автора,  який  побачив  початок  роману  на  сторiнках  молодiжної
газети, здавалося, не буде меж. Але не меншою була й гiркота,  коли  одним
телефонним дзвiнком було вирiшено долю цього твору. Як спомин про тi гiркi
часи, залишилася байка В.Сосюри "Дрозд i Соловей", яка теж дещо додає  до
iсторiї  газетної  публiкацiї,  принаймнi  допитливий  читач  може   легко
визначити, хто ж був тим "вольовим дiячем", що припинив друкування роману.

   Дрозд-бюрократ послухав Солов'я
   I подзвонив в редакцiю, де птицi
   Усi пiдлеглi: "Забороняю я
   Вам друкувати Солов'я дурницi.
   Вiн нацiоналiст! Усе за зорi лине.
   В поезiях його не труби, а трава!..
   Його не раз, не два вже били за Вкраїну
   Так, що у другого одпала б голова,
   А вiн не кається i все спiва, спiва..."
   Та Соловей не змовк, Дрозда вiн не злякався, -
   Вiн знову заспiвав, що аж за боки взявся,
   Як вiн спiвав в години злих заграв,
   I байку про Дрозда й про себе написав.
   25.III.60.

   Третьою спробою донести до читача цей  твiр  уже  пiсля  смертi  автора
стала скорочена публiкацiя в десятому томi творiв поета  (Київ,  "Днiпро",
1972, с. 84-155). Iз наявних в останньому зведеному, авторському  варiантi
є понад шiстдесят роздiлiв, а до видання потрапило лише двадцять шiсть (за
редакторською нумерацiєю). До того ж i надрукованi  роздiли  були  пiдданi
значному скороченню без вiдповiдних позначок, примiток i т. iн.
   Найширшу публiкацiю роману здiйснено в журналi "Київ" (1988,  NN  1-2).
Невеликi фрагменти друкувалися також у днi 90-рiччя з дня народження поета
в газетах "Лiтературна Україна", 7  сiчня  1988  p.,  "Вечiрнiй  Київ",  4
лютого 1988 р. та в "Литературной газете", 11 травня 1988 р. (переклад  H.
Висопької). Дана публiкацiя-це повний текст останньої авторської редакцiї,
що зберiгається у вiддiлi  рукописiв  Iнституту  лiтератури  iменi  Т.  Г.
Шевченка АН УРСР у фондi В. Сосюри.
   "Третя Рота" має  багато  варiантiв  i  редакцiй,  починаючи  з  раннiх
рукописiв i кiнчаючи останньою зведеною (роман-трилогiю перероблено в один
твiр), що була передана до публiкацiї газетi "Молодь України". Цю редакцiю
можна  вважати  виявом  останньої  волi  автора,  оскiльки,  як  видно  iз
цитованого вище свiдчення В. Сосюри, трилогiю було завершено "в  чорновому
виглядi". Навiть в останнiй, зведенiй редакцiї,  автор  не  змiг  уникнути
повторiв у  описi  деяких  подiй,  а  в  чорновому  варiантi  трилогiї  їх
порiвняно чимало. Ширший варiант, незважаючи на свою  незавершенiсть,  теж
заслуговує на публiкацiю, але в академiчному виданнi, де основним текстом,
очевидно, вважатиметься остання зведена редакцiя 1959 p.
   У багатьох вiршах i поемах В.  Сосюри,  починаючи  з  "Червоної  зими",
можна прочитати рядки, якi мають пряме вiдношення до  бiографiї  поета.  В
одних творах лiричний герой легко ототожнюється з  автором,  а  iншi,  без
сумнiву, повнiстю присвячувалися якiйсь конкретнiй  подiї  з  його  життя,
тобто є сторiнками бiографiї, трансформованої через  творчу  уяву.  От  де
можна майже без заперечення погодитися iз давньою iстиною, що життя  поета
- у його творах.
   У  поемах  "Оксана"  (1922),  "Вiра"  (1923),  в   епопеї   "Залiзниця"
(1923-1924;  складається  iз   п'яти   поем),   "Вчителька"   (1928-1929),
"Заводянка" (1927), "Минуле"  (1930),  "Галичанка"  (1931)  i  особливо  у
вiршованому романi "Червоногвардiєпь" (1937-1940) зустрiчаємо опис тих  же
подiй i тi ж iмена героїв, якi набагато  ширше  i  конкретнiше  описанi  в
"Третiй Ротi". Очевидно, як слушно зауважував i сам В. Сосюра, "про  рiзнi
речi есть i рiзний спiв, i рiзнi форми, бо життя строкате...".  Паралельне
вiдтворення яодiй в поезiї i  прозi  було  викликане,  очевидно,  не  лише
бажанням докумепталiзувати свою бiографiю: можливо, автор усвiдомлював той
факт, що поезiя може бути лише пiснею своєму народовi, а не лiтописом його
доби. Якщо в поетичних творах В. Сосюра мав право на творчий домисел, то в
автобiографiчному романi вiн з документальною точнiстю  прагне  вiдтворити
побачене i пережите ним на життєвiй дорозi. "Третя  Рота"  -  це  твiр,  в
якому автор намагався сконцентрувати все те,  про  що  частково  йшлося  в
багатьох поезiях: i про важке дитинство, i про буремно-трагiчну юнiсть,  i
про  першi  кроки  в  лiтературi,  якi  вiн  робив  при  допомозi  вiдомих
українських письменникiв. Часто автор  не  обминав  й  трагiчних  моментiв
нашої iсторiї, i свої власнi  невдачi  трактує  як  наслiдок  всенародного
горя, коли вiд окрайця хлiба, од лихого чи доброго слова залежало  людське
життя.
   Напоєний романтикою революцiї i громадянської вiйни, а також численними
гаслами про соцiальне й нацiональне визволення, В.  Сосюра,  як  i  багато
його сучасникiв, не змiг вникнути у полiтичний змiст тогочасних  гасел,  а
тому й зазнав тяжкого  "ходiння  по  муках".  Поет  iз  гiркотою  й  болем
зiзнається 1924 року:
   I пiшов я тодi до Петлюри, бо у мене штанiв не було. Скiльки нас отаких
бiля мурiв од червоної кулi лягло!..
   Згодом чиєюсь "дбайливою" рукою були "полiпшенi" останнi два рядки цiєї
строфи:
   Скiльки нас, отаких, через журу покидали востаннє село!
   Можливо, це редагування  належить  i  самому  автору,  але  його  можна
вiднести до того часу, коли пошуки "автобiографiзму" в  творах  призводили
часто до  трагiчного  завершення  людських  доль  i  до  такого  явиша  як
самоцензура:
   письменник змушений був писати не  все  те,  що  думав  i  мав  сказати
читачевi.
   У романi "Третя Рота" описано сцену розстрiлу  гайдамаками  двох  бiлих
льотчикiв, яких  випадково  збили  на  станцiї  Нирковiй.  ('Один  капiтан
(поранений),  а  другий-стрункий  i  спокiйний,  з  мармуровим   шляхетним
обличчям, нащадок графа Потьомкiна. Цей, з  мармуровим  обличчям,  зняв  з
пальця свого персня, подав його осавуловi нашому i сказав:
   "Передайте моей жене..." В лютому 1926 року поет  пише  лiричну  баладу
"Перстень", яку друкує тодi ж у журналi "Червоний шлях". У тому ж роцi вiн
розпочав i роботу над споминами "З  минулого",  надрукованими  в  десятому
номерi "Червоного шляху", що увiйшли згодом  до  роману  "Третя  Рота"  iз
незначними скороченнями.
   Трагiчнi епiзоди з перiоду громадянської вiйни  на  Українi  не  давали
поетовi спокою навiть у пiслявоєнний час. 25 червня 1948 р. В. Сосюра пише
вiрш про  моторошну  сцену  розстрiлу  петлюрiвцями  махновцiв,  яку  йому
довелося свого часу спостерiгати i описати в "Третiй Ротi":

   Я пам'ятаю дзвiн церковний
   бiля огради, край села,
   команди крик i жах безмовний,
   де кров розстрiляних текла.

   Я одного забуть не смiю,
   як умирав вiн в ту зиму...
   Йому штиком пробили шию,
   i з рота вийшов штик йому.

   Було це зранку, пiсля бою,
   На бiлий снiг багряний мак...
   Юнак поблiдлою рукою
   Схопив кривавий той гостряк...

   Кругом розстрiлянi лежали,
   а вiн отак i занiмiв,
   неначе смертi чорне жало
   iз горла видерти хотiв.

   У поемi "Розстрiляне безсмертя" (1960) В. Сосюра ще раз повертається до
цього жахливого епiзоду, переконуючи  i  себе,  i  читача,  що  "цього  не
викреслиш iз серця", що такi трагедiї були можливi лише тодi,  коли  "весь
свiт стогнав в гiгантськiм герцi, й земля кипiла в боротьбi..."  Недаремно
епiграфом до "Поеми другої" в епопеї "Залiзниця" поет з  гiркотою  записує
щире зiзнання:  "Я  прийшов  на  станцiю  Революцiя,  коли  ударив  другий
дзвiнок".
   Поема "Володька", над якою В. Сосюра працював у лютому 1943 р. в Москвi
(паралельно з романом "Третя Рота"),  була  спробою  описати  в  поетичнiй
формi спогади про своє дитинство i юнiсть:
   Де гнуться рейки од заводу i над Дiнцем ридає  _дим,  _менi  приснилась
Третя Рота i я собi, як був малим. Ведуть батьки мене за руки по  золотiй,
в пiснях землi, i тонко, тонко  _закаблуки  _об  рейки  стукають  _малi...
_Сидить дiдусь у кабiнетi i пише щось... Життя _мов!
   Ти, як стрiла в бринливiм летi...
   О України пiснечари, мiй золотий дитинний сон!
   I, нарештi, в архiвi В. Сосюри  залишилися  спроби  вiршованого  роману
"Третя Рота", публiкувати якi автор не став, знаючи,  очевидно,  що  пiсля
багатьох  автобiографiчних  вiршiв  i  поем  цей  твiр   буде   переспiвом
створеного ним ранiше.
   В.  Сосюра  визначає  жанр  "Третьої  Роти"  як  роман  (за   первiсним
задумом-роман-трилогiя). I, очевидно, з таким визначенням слiд погодитися,
хоч i не всi ознаки цього жанру проявилися в цьому творi. "Третя  Рота"  -
це розповiдь про власне життя, яким було - без прикрас, без самовихваляння
i самолюбування. Ця розповiдь спiвзвучна  контекстовi  епохи,  в  яку  жив
поет. Можливо, в деяких мiсцях автор допускає елементи суб'єктивiзму (i це
неминуче!) чи й помиляється в оцiнцi людських вчинкiв чи певних явищ,  але
в цьому вiн щиро зiзнається на сторiнках цього ж роману.  Складнi  життєвi
обставини iнодi загострювали стосунки iз деякими його  колегами  по  перу,
але на спiльному шляху боротьби i шукань поет  залишився  вiрним  найвищим
людським iдеалам, не погрiшив проти правди. Переповiдаючи, наприклад,  про
тимчасове загострення своїх взаємин iз I. Куликом  чи  I.  Микитенком,  В.
Сосюра нiтрохи не применшує їхнього внеску в не лише загальну  лiтературну
справу, але й у вирiшення долi його лiтературного таланту. А  на  вiдстанi
часу їхню трагiчну загибель вважає трагедiєю всього народу.
   Багато дослiдникiв, вiдзначаючи  документальну  вiрогiднiсть  мемуарiв,
чомусь вважають своїм обов'язком застерегти читача: мовляв, це джерело  не
позбавлене  суб'єктивних  оцiнок  автора,  а  дехто  просто   називав   це
суб'єктивiзмом, не вникаючи в значення цього  термiна.  Iнодi  в  сучаснiй
науковiй лiтературi (навiть тодi, коли йдеться про документальнi  джерела)
вживається термiн суб'єкi ивнiсть як  ознака,  що  знижує  їхню  iсторичну
достовiрнiсть.  Не  переоцiнюючи  значення  творiв  такого   жанру,   слiд
вiдзначити, що де  -  документи  найповнiшого  самовиявлення  i  характеру
людини, i способу її мислення, i пiдходу до оцiнки  певних  явищ.  Якщо  ж
автор, пишучи твiр такого жанру, буде постiйно думати про те, як сприймуть
його  сучасники  або  прийдешнi  поколiння,  то   мимоволi   стане   рабом
самопензури, позбавляючи таким чином науку найцiннiших надбань - розкриття
iндивiдуального  (нехай  навiть   i   суб'єктивного!)   пiзнання   людини,
суспiльних явищ i т. iн. Намагання бути об'єктивним  часто  призводило  до
пристосування своїх думок  до  традицiйних,  що  iнодi  будувалися  не  на
достовiрних фактах, а на загальних теоретичних судженнях.  "Чим  бiльше  i
щирiше мемуарист силкується перенести вповнi, з усiма  фарбами  i  тонами,
той образ давно минулих подiй, який лишився в  його  душi,  -  писав  Iван
Франко, - тим бiльша  небезпека,  що  вiн  до  того  образу  додасть  щось
зайвого, пiзнiшого, нанесеного течiєю часу". В. Сосюра нiде не силує свого
таланту, не приховує вiд  читача  навiть,  здавалося  б,  невигiдної  йому
правди, довiряючи йому найсокровеннiше i найболючiше, що траплялося в його
життi. I навiть наявнi  елементи  романтичного  максималiзму,  а  iнодi  й
наївностi дорослої людини нiтрохи не  знижують  художнiх  вартостей  цього
твору.
   Роман  "Третя  Рота"  -  це  яскравий  зразок  мемуарної   прози.   При
вiдсутностi щоденникiв i наявностi  дуже  невеликої  кiлькостi  листiв  В.
Сосюри цiннiсть такого автобiографiчного матерiалу надзвичайно велика.  О.
Пушкiн дуже високо цiнував твори такого жанру. У "Подорожi в  Арзрум"  вiн
шкодує, що Грибоедов  не  залишив  автобiографiчних  записiв,  i  написати
бiографiю поета - це обов'язок його друзiв. "Замечательныг люди исчезают у
нас, не оставляя по себе следов. Мы ленивы  и  нелюбопытны!"  -  ось  який
докiр  кидається  сучасникам  видатних  майстрiв  слова,   що   має   бути
пересторогою для всiх прийдешнiх поколiнь. Говорячи про "Записки Бййрона",
Пушкiн немовби радiє з того, що  вони  пропали,  але  насправдi  бере  пiд
оборону генiя, який часто бував  незахищеним  вiд  натовпу  з  його  iнодi
нездоровим iнтересом до iнтимних i побутових подробиць  приватного  життя:
"Зачем жалеешь ты о потере записок Байрона? черт с ними! слава  богу,  что
потеряны. Он исповедался в своих стихах,  невольно,  увлеченный  восторгом
поэзий. В хладнокровной прозе он бы лгал и хитрил,  то  стараясь  блеснуть
искренностью, то марая своих врагов. Его бы уличили, как уличили Руссо,  -
а там злоба и клевета снова бы восторжествовали. Оставь любопытство  толпе
и будь заодно с гением... Мы знаем Байрона довольно. Видели его  на  троне
славы, видели в мучениях великой души, видели в гробе посреди воскрешающей
Греции. - Охота тебе видеть его па судне.  Толпа  жадно  читает  исповеди,
записки etc., потому что в  подлости  своей  радуется  унижению  высокого,
слабостями могущего. При открытии всякой мерзости  она  в  восхищении.  Он
мал, как и мы, он мерзок, как мы! Врете, подлецы: он мал и мерзок - не так
как вы - иначе" '. Але така думка не виключає й iншої позицiї  Пушкiна:  у
листопадi 1825 p. вiн писав свої мемуари, якi змушений був  знищити  пiсля
грудневого  повстання  декабристiв.  При  цьому  вiн  iз  властивим   йому
захопленням вiдзначав: "Писать свои Memoires заманчиво и  приятно.  Никого
так не любишь, никого так не знаешь, как самого себя. Предмет неистощимый.
Но трудно. Не лгать - можно; быть искренним  -  невозможность  физическая.
Перо иногда остановится, как с разбега  перед  пропастью  -  на  том,  что
посторонний прочел бы равнодушно.  Презирать  -  braver  -  суд  людей  не
трудно; презирать суд собственный невозможно".
   Ще й досi багато щирих шанувальникiв таланту В. Сосюри -  письменникiв,
лiкарiв, учителiв, вчених - розповiдають цiкавi епiзоди, що  перетворилися
в легенди, як поет натхненно читав той чи iнший твiр, який так i залишився
неопублiкованим i невiдомим сучасному читачевi. Мiг навiть  дати  почитати
рукопис  i  не  вимагати  його  повернення,  що  й   траплялося   а   його
недрукованими творами. Створене  своею  поетичного  уявою  вiн  не  вважав
тiльки своєю власнiстю - воно вже належало народу.  Тепер  же  ця  легенда
став реальнiстю - читач одержує твори, якi десятилiттями лежали в  архiвах
i не були доступними навiть найвужчому колу дослiдникiв.
   Павло Тичина, даруючи авторовi "Червоної зими" видання "Вибранi  твори"
(1957) у трьох томах,  на  першiй  книзi  зробив  такий  напис:  "Дорогому
Володимиру  Миколайовичу  Сосюрi-одному  з  найбiльших  поетiв  Радянської
України, - та нi, - поетiв усього свiтуї Лiрик, - а разом з тим  смiливий,
дерзновенний.  Задушевний  -  а  разом  з  тим  -  бойовий  у  нього  тон,
наступальний. Та хiба можна в короткому цьому напису висловити все те,  що
я про В. М. почуваю! З любов'ю давньою, "непреходящей" любов'ю П. Тичина".
   Задушевнiсть, смiливiсть i  дерзновеннiсть  вiдчутнi  у  романi  "Третя
Рота", в якому-життя Людини i Поета, вiддане своєму народовi.

   КОМЕНТАРIЇ

   ПРОЛОГ

   Третя Рота - шахтарське селище  в  Донбасi  (тепер  селище  Верхнє,  що
входить до м. Лисичанська Ворошиловградської областi). Засноване  1721  p.
як сторожовий пост Iзюмського козацького полку. Пiсля лiквiдацiї козаччини
там  знаходилася  Третя  рота  Бахмацького  гусарського  полку,  звiдки  й
походить назва.
   1.  Дебальцево  -  тепер  мiсто  обласного  пiдпорядкування   Донецької
областi, засноване в 1878 p.
   2. Пономаренко Пантелеймон Кiндратович - товариш В. Сосюри, через якого
В. Сосюра передавав для ознайомлення К. Є. Ворошилову в 1942 р.  у  Москвi
рукопис роману "Третя Рота".
   3. ...Я вiддав у  Харковi  оригiнал  цiєї  поеми  дiда  в  музей  iменi
Шевченка... - Йдеться про музей  поета  в  Харковi  при  Iнститутi  Тараса
Шевченка, на базi якого  1933  p.  було  створено  галерею  картин  Т.  Г.
Шевченка в Харковi, а 1949 p. - Державний музей Т. Г.  Шевченка  в  Києвi.
Про долю рукопису  поеми  дiда  В.  Сосюри  тепер  нiяких  вiдомостей  нii
виявлено.
   4. ...вiн  став  учнем  штейгерської  школи.  -  Йдеться  про  навчання
гiрничої  справи  (маркшейдерiї),  що  стосується  просторово-геометричних
вимiрювань у надрах  землi  i  на  її  поверхнi  з  наступним  зображенням
контурiв корисних копалин, гiрничих виробок на планах i картах.
   5. "Макар телят не ганяв". - Дуже далеко, в суворих пеобжитих мiсцях.
   6. Гарiбальдi Джузеппе (1807-1882)  -народний  герой  Iталiї,  один  iз
керiвникiв   революпiйно-демократичного   крила   руху   Рисорджименто   -
вiдродження нацiонально-визвольного руху iталiйського народу.
   7. "Андрiеве стояния". - Очевидно, йдеться про свято  на  честь  Андрiя
Первозванного (помер у серединi  I  ст.  н.  е.)  -  одного  з  дванадцяти
апостолiв  Iсуса  Христа,  який,  за  руськими  лiтописами,   проповiдував
християнство  серед  слов'ян  Древньої  Русi,  побував  бiля  Киева  i  на
днiпровському березi встановив хрест. На цьому мiсцi збудовано Андрiївську
церкву.
   I
   1. ...заводська "кукушка" - побутова назва тодiшньої  марки  невеликого
маневрового паровоза.
   II
   1. Локотош Радя -  двоюрiдний  брат  матерi  поета  Антонiни  Дмитрiвни
Сосюри.
   IV _
   1. Юзiвка - тепер м. Донецьк.
   VII
   1. Кольцов Олексiй Васильович  (1809-1842)  -  росiйський  поет,  автор
вiршiв про красу росiйської природи, значна кiлькiсть  яких  покладена  на
музику i стала народними пiснями. Писав твори також i  українською  мовою;
бував на Українi, де збирав пiснi та прислiв'я, написав  твори  про  тяжку
долю українського народу.
   2. "Ну, тащися, сивка..." - В. Сосюра наводить слова iз  "Пiснi  орача"
0. В. Кольцова.
   3. Нiкiтiн Iван Савич (1824-1861) - росiйський  поет,  у  творах  якого
показано народне життя i висловлено протест проти самодержавства.
   4. "Вырыта заступом яма глубокая..." - В. Сосюра не зовсiм точно  цитує
вiрш I. С. Нiкiтiна, написаний в 1860 p.
   5. Саваоф (вiд давньоєврейського Цебаот) - одна iз  назв  бога  Ягве  -
верховного божества в iудаїзмi.
   IX
   1. ..."перпетуум мобiле" (вiд лат. perpetuum mobile-безперервне,  вiчно
рухливе) - те саме, що й вiчний двигун. Йдеться  про  уявну  машину,  яка,
пущена в дiю, виконувала б роботу як завгодно  довго,  не  беручи  енергiї
ззовнi, що суперечить закону збереження енергiї.
   XI
   1. "Вiчна пам'ять" - заупокiйна молитва у православних християн.
   2. Верн Жюль (1828-1905) - французький письменникфантаст i автор  праць
з географiї та iсторiї географiчних вiдкрить.
   3. "Ветхий завiт" ("Старий завiт")-перша частина Бiблiї, що  визнається
за "священне писання"  в  iудаїзмi  та  християяствi.  Книга  створювалася
протягом IX - II ст. до н. е. iудейськими  священнослужителями  на  основi
легенд i мiфiв Стародавнього Сходу.
   4.  ...шукали  землю  Ханаанську...  -Давня  назва   територiї   Сiрiї,
Палестини i Фiнiкiї на Близькому Сходi.
   5. Фiлiстимляни - древнi племена,  якi  проживали  на  схiдному  березi
Середземного моря i грунтувалися в II тисячолiттi до н. е. В кiнцi XIII-на
початку XII  ст.  до  н.  е.  фiлiстимляни  почали  захоплювати  територiю
Палестини i Сiрiї.
   6.  Серафимович  (справжнє  прiзвище   Попов)   Олександр   Серафимович
(1863-1943) -росiйський радянський письменпик.
   7. ...братiв Маккавеїв... -  Йдеться  про  братiв  Iуди  Маккавея-вождя
народного повстання II ст. до н. е. в Iудеї проти влади Селевкiдiв.  Пiсля
його загибелi  боротьбу  продовжували  його  брати  до  завоювання  Iудеею
полiтичної незалежностi в 142 р. до н. е.
   8. Самсон - герой бiблiйної легенди,  iзраїльтянин,  який  одружився  з
дiвчиною з ворожого племенi фiлiстимлян Далiлою.  Самсон  мав  надзвичайну
фiзичну силу, що мiстилася в його волоссi, але  пiдступна  жiнка  обрiзала
його i вiддала чоловiка в полон фiлiстимлянам. Полоненому Самсону викололи
очi  i  закували  в  кайдани.  В  полонi  волосся  вiдросло,  до   Самсона
повернулася сила, i вiн зруйнував храм, де його ув'язнили, в руїнах  якого
загинув i сам з ворогами.
   9. Iсус Навiн - за бiблiйною мiфологiєю слуга i сподвижник Мойсея; не е
автором Книги Iсуса Навiна iз "Старого завiту".
   10. "В тумане тысячелетий"  -  як  видно  iз  подальшого  пояснення  В.
Сосюри, автором книги був письменник Красновсъкий.
   11. А юнак Давид з його пращею, якою вiн знищив велетня Голiафа... -  В
Бiблiї (1-а Книга Царiв, 17) розповiдається, як юнак Давид убив каменем iз
пращi фiлiстимлянського богатиря-велетня Голiафа.
   12. Iєрихонськi труби. - Пiсля виходу iудеїв з єгипетського  полону  на
своєму шляху в Палестину вони обложили мiсто Iєрихон, але зруйнувати мiцнi
укрiплення не було можливостi. Iєрихонськi мури впали вiд священних  труб,
завдяки чому мiсто було взято.
   XVI
   1. "Iлiада",  "Одiссея"-давньогрецькi  епiчнi  поеми,  що  приписуються
Гомеру.
   2. Уланд Лгодвiг  (1787-1862)  -  нiмецький  поет,  драматург,  iсторик
лiтератури.
   XIX
   1.  Рiд  Томас  Майн   (1818-1883)   -англiйський   письменник.   Автор
авантюрно-пригодницьких  романiв,  в  яких  вiдображено  життя   i   побут
iндiанцiв.
   2. "Вершник без голови" - пригодницький роман Т. М. Рiда.
   XXI
   1. Нат Пiнкертон -  герой  серiї  аноншпих  книг  iз  оповiданнями  про
пригоди слiдчого, якi були створенi, очевидно, як  реклама  американського
"агентства розшуку Алана Ната Пiнкертона i його синiв".  Не  дивлячись  на
низький лiтературний рiвень цих книг, у  дореволюцiйнiй  Росiї  вони  мали
успiх i широке розповсюдження, особливо серед молодi.
   2.  Нiльсон  Аста   (1881-1972)   -датська   актриса,   яка   завоювала
популярнiсть у нiмому кiно.
   3. Максимов - очевидно, йдеться про  актора  театру  i  кiно  Максимова
(справжнє прiзвище -  Самусь)  Володимира  Васильовича  (1880-1937),  який
знiмався з 1911 p.
   4. Лiндер Макс (справжнє прiзвище  -  Габрiєль  Лев'єль;  1883-1925)  -
французький кiноактор.
   XXII
   1.  Белий  Андрiй  (справжнє  прiзвище  -  Бугаєв  Борис   Миколайович;
1880-1934) - росiйський радянський поет, теоретик символiзму.
   XXVI
   1. Лпухтiн Олексiй Миколайович (1840-1893) -росiйський поет.
   2. Надсон Семен Янович (1826-1887) - росiйський поет.
   XXVII
   1. Бальмонт Костянтин Дмитрович (1867-1942)-росiйський поет. Iз 1920 p.
перебував в емiграцiї.
   2. Северянiн Iгор (справжнє iм'я та прiзвище Iгор Васильович  Лотарьов;
1887-1941) -росiйський поет. Iз 1918 p. жив в Естонiї.
   XXVIII
   1. "Нива" - росiйський щотижневий журнал  для  сiм'ї,  що  видавався  в
Петербурзi в 1870-1918 pp. i був  одним  iз  пайпопулярнiших  у  Росiї.  В
1894-1916 pp. виходили щомiсячнi лiтературнi додатки до журналу; з 1891 p.
безплатним  додатком  до  "Ниви"  видавались  зiбрання   творiв   багатьох
росiйських та зарубiжних письменникiв,  що  забезпечувало  журналу  великi
тиражi i популярнiсть.
   2. Цензор Дмитрiй Михайлович (1877-1947) - росiйський радянський  поет.
Свої твори друкував iз 1894 р., в 1905- 1907 pp. - в нелегальнiй пресi.
   3. Фофанов Костянтин Михайлович (1862-1911)-росiйський поет.
   4. Дон-Жуан - герой старовинної iспанської  легенди;  людина,  яка  все
своє  життя  проводить  у  любовних  пригодах.  Дон-Жуан  став  персонажем
багатьох творiв свiтової лiтератури, в  тому  числi  драми  Лесi  Українки
"Камiнний господар".
   5. "Милый, милый, смешной дуралей!" - рядок iз вiрша С. Єсенiна.
   6. Єсепiн Сергiй  Олександрович  (1895-1925)  -  росiйський  радянський
поет. В. Сосюра переклав десять .вiршiв С.  Єсенiна  ("Береза",  "Пороша",
"Жебрачка", "Пiсня про собаку" та iн.).
   7. ...не любив читати Толстого. - Очевидно, йдеться  про  твори  Л.  М.
Толстого, що були складними для сприйняття юнаком В. Сосюрою.  Пiзнiше,  i
особливо в пiслявоєнний час i останнi роки  свого  життя,  поет  по-новому
перечитував класикiв свiтової лiтератури, i твори Л. М. Толстого викликали
його захоплення.
   8. Шерлок Холмс - герой оповiдань англiйського письменника  Копан-Дойля
(1859-1930), освiчений сищик (детектив),  який  розкривав  злочини  шляхом
логiчного  аналiзу,  спiвставляючи  рiзнi,  навiть   такi,   що   здаються
незначними, ознаки злочину.
   XXIX
   1. Плюшкiн - один iз героїв поеми М. В. Гоголя  "Мертвi  душi"  (1842),
помiщик-скнара, скупердяйство якого стало манiєю. "Плюшкiнство" -  синонiм
хворобливої скупостi.
   XXX
   1. А нiмцi вже захопили Харкiв. -У  квiтнi  1918  p.  Харкiв  загарбали
нiмецькi окупанти. Мiсто визволили червонi вiйська 3 сiчня 1919 p.
   XXXI
   1. ...гетьманська варта пiсля розгону нiмцями Центральної  Ради.  -  29
квiтня 1918 p. нiмецькi окупанти розiгнали Центральну раду,  замiнивши  її
марiонетковим "урядом"  на  чолi  з  колишнiм  царським  генералом  П.  П.
Скоропадським, правлiння якого у квiтнi-груднi 1918 p. увiйшло  в  iсторiю
пiд назвою "гетьманщини".
   2. Олесь Олександр (справжнє прiзвище  -  Кандиба  Олександр  Iванович;
1878-1944) - український поет.
   3. Вороний Микола Кiндратович (1871-1942) -український радянський поет,
театрознавець, перекладач  (переклав  українською  мовою  "Iнтернацiонал".
"Марсельєзу", "Варшав'янку").
   XXXIII
   1. "Артишок"  -  прiзвисько,  що  походить  вiд  назви  рослини  родини
складноцвiтих  -  артишок,  поширеної  в  країнах  Середземномор'я  i   на
Канарських  островах.  Культивується  в  СРСР  i  на  Українi  як  овочева
культура.
   XXXV
   1. ...тримає фронт проти дончакiв... - Йдеться  про  автономну  Донську
область, утворену пiсля контрреволюцiйного  заколоту  заможного  донського
козацтва, очолюваного генералом Каледiним.
   2. Кащенко Андрiан феофенович (лiтературнi псевдонiми -  I.  Тертишний,
А. Будiй; 1858-1921) - український письменник,  в  iсторичних  повiстях  i
романах  якого  висвiтлено  iсторичне  минуле  України.,  зокрема  iсторiю
козацтва.
   3. Цум вафен - до зброї (нiм.)._
   4.  Це  тi,  що  в  сiчнi  1918  року  розстрiляли  в  Києвi   червоний
"Арсенал"... - Йдеться про придушення в сiчнi 1918 p. збройного  повстання
робiтникiв i революцiйних солдатiв Києва проти Центральної  ради.  Центром
повстання був завод "Арсенал".
   XXXVI
   1. Потьомкiн Григорiй Олександрович (1739-1791)-росiйський державний  i
вiйськовий дiяч, генерал-фельдмаршал, князь. Був  фаворитом  i  найближчим
помiчником  iмператрицi  Катерини  II;  з   його   iнiцiативи   зруйновано
Залорозьку Сiч. Епiзод,  описаний  В.  Сосюрою  iз  полоненим  us  _щадком
Потьомкiна, згодом був використаний поетом у лi ричнiй  баладi  "Перстень"
(1926).
   XXXVII
   1.  НЕП  (нова  економiчна  полiтика)  -  економiчна  полiтик.  КПРС  i
Радянської держави в перехiдний перiод вiд  капi  талiзму  до  соцiалiзму,
запроваджена на основi рiшенi Х з'їзду РКП  (б)  (1921  p.).  Основу  непу
становили: замiнi продрозверстки продподатком, допущення  вiльної  торгiвл
при регулюваннi її органами Радянської влади,  здача  в  орен  ду  частини
дрiбних державних пiдприємств приватним осо  бам,  дозвiл  на  органiзацiю
невеликих приватних пiдприємств допущення в певних межах оренди  землi  та
iн.
   2. Ми спiвали "Чумака".народну чумацьку пiсню,
   3.  Петлюра  Симой  Васильович  (1879-1926)  -   один   iз   керiвникiв
української буржуазно-нацiоналiстичної контр революцiї; iз лютого 1919  p.
- голова Директорiї.
   4. "Плуг" - спiлка українських радянських  селянськм  письменникiв,  що
iснувала в 1922-1932 pp. (в 1931 р. "Плуп  було  переименовано  на  Спiлку
пролетарсько-колгоспних письменникiв).
   5. Мазепинський полк - гайдамацький полк  вiйська  С.  В.  Петлюри,  що
носив iм'я гетьмана Мазепи Iвана Степановича (1644-1709).
   6. Гайдполк - гайдамацький полк.
   7. ...лiвi есери  -  дрiбнобуржуазна  полiтична  партiя  в  Росiї,  яка
сформувалася в кiнцi 1917 p. з лiвого  крила  партiї  есерiв.  Лiвi  есери
входили  до  складу  Радянського  уряду,  користувалися  довiр'ям  частини
трудового селянства i мали угоду з бiльшовиками. Влiтку 1918 р.  стали  на
контрреволюцiйний шлях. На Українi лiвi есери пiдтримували  деиiкiиську  i
петлюрiвську контрреволюцiю.
   8.   Махно   Нестор   Iванович   (1889-1934)   -один   iз    керiвникiв
дрiбнобуржуазної контрреволюцiї на пiвднi  України  в  роки  громадянської
вiйни, анархiст. В 1921 p. втiк у Румунiю. В. Сосюра написав поему "Махно"
(близько 1924 p.), що не збереглася; описує ного втечу за кордон  у  поемi
"Розстрiляне безсмертя" (1960).
   9. Чингал - кинджал.
   XXXVIII
   1. Карпом - караульне помешкання.
   2. ...жмут "українок"... - очевидно, йдеться про паперовi грошi.
   XXXIX
   1. Сiчовi стрiльцi - вiйськовi формування контрреволюцiйної Центральної
ради i Директорiї, створенi в  1917  p.,  якi  були  розгромленi  Червоною
Армiєю навеснi 1917 p.
   2. Денiкiн Антон  Iванович  (1872-1947)  -  грдерал-лейтенант  царської
армiї, головнокомандуючий  контрреволюцiйними  збройними  силами  пiд  час
громадянської вiйни.
   XL
   1. Григорев нас врадив, перейшов  на  бiк  червоних...  -  Йдеться  про
петлюрiвського отамана Г. Григор'ева, який па той час  формально  перейшов
на бiк  Радянської  влади  i  командував  дивiзiєю  на  пiвденнiй  дiлянцi
Українського  фронту.  У  травнi  1919   р.   Г.   Григор'ев   органiзував
антирадянський   заколот   на   пiвднi   України,   вiдомий   пiд   назвою
"грпгор'євщина". Заколотникiв було розгромлено радянськими вiйськами.
   XLI
   1. Проскурiв - тепер м. Хмельшщьшн'i.
   2. Фельдман-очевидно, йдеться про перекладача i спiвробiтника наркомату
iноземних справ України в 1920-х роках Д. Фельдмана, з яким у Харковi  був
знайомий В. Сосюра.
   XLII
   1. Бiрзула - тепер м. Котовськ Одеської областi.
   2. Ставили п'єсу "Бурлака" з участю Садовського. - Йдеться про п'єсу I.
К. Карпенка-Карого, постановку якої здiйснив  Микола  Карпович  Садовський
(справжнє прiзвище - Тобiлевич; 1856-1933). В 1918  р.  М.  К.  Садовський
емiгрував iз невеликою групою акторiв театру  на  Захiд,  де  виступав  на
сценi. В 1920-1926 pp. жив за кордоном (Ужгород, а пiзнiше-Прага). В  1926
р. повернувся на Радянську Україну.
   3. "Повiй, вiтре, з України..."  -  українська  народна  пiсня  "Повiй,
вiтре, на Вкраїну..." на слова С. В. Руданського.
   XLIII
   1. Коли ми взяли Київ разом з денiкiнцями... - Йдеться  про  загарбання
Києва денiкiнцями i петлюрiвцями, що вiдбулося 31 серпня 1919 p. 16 грудня
1919 p. Київ було визволено червоними вiйськами.
   2. "Учiтеся, брати мої..." - цитата iз поеми Т. Г. Шевченка "I мертвим,
i живим..." (1845).
   3.  Римський-Корсаков  Микола  Андрiйович  (1844-1908)   -   росiйський
композитор i громадський дiяч.
   4. Директорiя - контрреволюцiйний  буржуазно-пацiопалiстичний  уряд  на
Українi, створений у листопадi  1918  р.  До  лютого  1919  p.  Директорiю
очолювали В. Винниченко i С. Петлюра. У квiтнi 1919 p. зазнала поразки вiд
Червоної  Армiї,  але  пiсля  одержання  допомоги  вiд   Антанти   вiйська
Директорiї у липнi 1919 p. вдерлися на Україну. Припинила  своє  iснування
пiсля радянсько-польської вiйни i розгрому цiйська С. Петлюри.
   5. Раковський Христiан (1873-1937) -радянський  партiйний  i  державний
дiяч. В 1919-1923 pp. - голова уряду України; в 1923-1927 pp. - посол СРСР
в Англiї i Францiї.
   6. Черкасенко Спиридон Феодосiйович (лiтературнi псевдонiми-Провiнцiал,
Стах Петро та iн.; 1876-1940) -український письменник. В 1919 p. емiгрував
за кордон.
   7. Журлива Олена  (справжнє  прiзвище  -  Котова  Олена  Костянтинiвна;
1898-1971)-українська радянська поетеса i педагог.
   8.  Самiйленко  Володимир  Iванович  (лiтературнi   псевдонiми   -   В.
Сивенький, Iваненко, Полтавець, Смутний та iн.; 1864-1925)  -  український
письменник.
   9. Слащов  Якiв  Олександрович  (1885-1929)  -  один  iз  органiзаторiв
контрреволюцiї в роки громадянської вiйни,  генерал-лейтенант.  Командував
корпусом денiкiнської, потiм врангелiвської армiї. Емiгрував до Туреччини,
1921 p. повернувся на Батькiвщину, був амнiстований i  служив  у  Червонiй
Армiї.
   10. Добрармiя (Добровольча армiя) - одне з найбiльших  бiлогвардiйських
з'єднань, основна ударна сила денiкiнщини. Армiю було створено  наприкiнцi
1917 р.  на  Дону  при  сприяннi  Антанти  з  контрреволюцiйних  офiцерiв,
верхiвки козацтва, юнкерiв та буржуазної молодi.
   11. "На вас, завзятцi юнаки..." - вiрш  Михайла  Петровича  Старипького
(1840-1904) "До молодi" (1876).
   XLIV
   1. Ранню поему "1918 год" В. Сосюра написав у  1919  в  м.  Смотрич  на
Подiллi. Строфа процитована, очевидно, i пам'ятi, бо  має  деякi  текстовi
рiзночитання iз  виправл  ною  автором  версткою.  Надрукований  у  газетi
"Краснi  звезда"  (192.0,  18  серпня)  уривок  має  посвяту:  "Посвящаете
товарищу Ленину".
   2. Поляки почали наступать, - Йдеться про початок агрес  бiлопольського
вiйська 25 квiтня 1920 p. на територiї Радянської Бiлорусiї  i  Радянської
України, яке за коротка час просунулося на 200 км у глиб України.
   3. Тютюнник Юрiй - генеральний хорунжий  армiї  Укрi  їнської  народної
республiки, начальник штабу Григор'єв З 1924  p.  проживав  на  Радянськiй
Українi; рострiляни у 1929 p.
   XLV
   1. Подив - вiд трьох росiйських слiв - "Политический оi дел дивизии".
   2. "бытие определяет сознание"... - У  передмовi  до  праг  "К  критике
политической экономии" (1859) К. Маркс пише "Не сознание людей  определяет
_их бытие, а, наоборот, и общественное бытие определяет _их сознание"  (К.
Марк и Ф. Энгельс, Сочинения, т. 13, М., 1959, с. 7).
   3. Гамсун Кнут (справжнє прiзвище - Педерсен;  18591952)  -  норвезький
письменник,  у  романах  якого  капiталi  стичному  мiсту  протиставлялося
патрiархальне село ("Сом землi", 1917).
   4. Поарм - вiд трьох росiйських слiв - "Политический от дел армии".
   5.  ...коли  поляки  захопили  Київ  -  6  травня   1920   p.   вiйська
буржуазно-помiщицької Польщi окупували Київ.
   6. Серратi Джачiнто Меноттi (1872 чи 1876-1926) -  один  iз  керiвникiв
Iталiйської соцiалiстичної партiї (в  1910-х  pp.);  учасник  II  конгресу
Комiнтерну (1920). В 1924 р. в числi "третьоiнтернапiопалiстiв" вступив до
компартiї.
   7. Вона розказувала про червону Венгрiю... Як там  роздавили  радянську
владу. - 21 березня 1919 р. в Угорщинi перемогла  пролетарська  революцiя,
було проголошено  Угорську  радянську  республiку.  Радянську  владу  було
встановлено  i  на  Закарпатськiй  Українi,  що  входила  тодi  до  складу
Угорщини. Пiсля придушення угорської революцiї iноземними  iнтервентами  в
Угорщинi в 1920 p. встановлено фашистську диктатуру на чолi  з  М.  Хортi,
вiдновлено монархiю.
   8. Наподив - начальник полiтичного вiддiлу дивiзiї.
   9. ...вони переживають нашу керенщину... - Очевидно, В. Сосюра  мав  на
увазi наянiсть жiночих загонiв, якi охороняли перед штурмом Зимовий палац,
де знаходився Тимчасовий уряд О. Ф. Керенського.
   10. Гiнденбург Пауль фон (1847-1934) - нiмецький вiйськовий i державний
дiяч,  генерал-фельдмаршал.  Пiд  час  першої  свiтової  вiйни   1914   p.
командував вiйськами Схiдного фронту, з 1916 p. -  начальник  генерального
штабу.
   У записi В. Сосюри йдеться, очевидно, про якийсь iз  вiйськових  маршiв
Гiндепбурга, популярний у тi роки.
   11. Пiсля змирення з поляками... - 12 жовтня  1920  p.  польський  уряд
погодився на перемир'я i пiдписав договiр у 1921 p.
   XLVI
   1. "Коли зустрiнемся ми знову..." - В. Сосюра цитує слова  Т.  Шевченка
iз вiрша "Якби зустрiлися ми знову..." (1848);
   Якби зустрiлися ми знову, Чи ти злякалася б, чи нi?
   Якеє тихеє ти слово Тодi промовила б менi?
   2. "Нова Баварiя" - передмiстя Харкова 1920-х рокiв.
   XLVII
   1. Пiонтек, - В рукописi нечiтко написано це прiзви в  результатi  чого
при передруковi та в публiкацiї урив роману в десятому томi Творiв в 10-ти
томах (К.,  "Днiп]  1972)  допущена  неточнiсть  -  "Шотнек".  Є  пiдстави
вважати,  що  це  була  дружина  1.  Ю.  Кулика  Люцiана  Карлiї   Пiонтек
(1899-1937) - українська радянська письменни
   2. Кулик Iван Юлiанович (справжнє iм'я та по батьков  Iзраїль  Юделевич
(1897-1941);  лiтературнi  псевдонiмi;  Р.  Ролiнато,  Василь  Роленко)  -
український  радянський  сьменник,  партiйний  i   громадський   дiяч.   В
автобiографiї, писанiй у Києвi 5 жовтня 1958 р., В. Сосюра так оцiнює роль
I. Ю. Кулика у вирiшеннi його творчої долi:
   "В Харковi мою долю в українськiй поезiї визначив її  Юлiанович  Кулик,
котрий звернув на мене  увагу  як  на  лодого  поета  i  через  ЦК  КП(б)У
вiдкликав мене з армiї.
   Руками Кулика партiя дала менi путiвку в поетичне ж тя..." (Див.  вид.:
Твори в десяти томах. - Т. 10. - К., "Дв po", 1972. -С. 76).
   3. "Вiстi" - українська республiканська газета "Вi ВУЦВК", що  виходила
в Києвi (березень-серпень 1919 1934-1941)  i  в  Харковi  (1920-1934).  14
травня 1941 p. 63 об'єднана з газетою "Комунiст".
   4. Коряк Володимир Дмитрович (1889-1939) - українськ радянський критик.
   5.  Блакитний  Василь   Михайлович   (справжнє   прiзвище   Елланський;
1894-1925) -український радянський письмi ник i громадський дiяч.
   6.  Всеукраїнський  пролеткульт  -  пролетарська  культурно-освiтня   i
лiтературно-мистецька  органiзацiя  України,  яка  ставила   своєю   метою
створення  нової,   пролетарської   культури   шляхом   розвитку   творчої
самостiйностi пролетарiату.
   Деякi  теоретики   пролеткульту   з   вульгарно-соцiологiчних   позицiй
пропагували iдею "чистої" пролетарської  культури,  заперечували  класичну
спадщину, претендували на повну автономiю в питаннях культури.
   7. 3. Невський, Рижов - члени оргбюро Всеукраїнського пролеткульту.
   8. Пилипенко Сергiй Володимирович (псевдонiм - Сергiй Слiпий,  Плугатар
та  iн.;  1891-1943)  -  український  радянський   письменник,   один   iз
засновникiв  лiтературної  органiзацiї  "Плуг".   Був   редактором   газет
"Бiльшовик", "Вiстi", "Комунiст", "Селянська правда".
   9. Майський (справжнє прiзвище Булгаков) Михайло Семенович  (1889-1960)
- український радянський письменник.  Пiсля  Великого  Жовтня  працював  у
Наркомосi, завiдував  робiтничим  вiддiлом  газети  "Вiстi",  багато  часу
вiддавав  органiзацiйнiй  роботi  в  пролеткультi  -   "Гартi",   де   був
вiдповiдальним секретарем.
   10. Хвильовий Микола Григорович (справжнє прiзвище Фiтiльов; 1890-1933)
- український радянський письменник.
   11. Полiщук Валер'ян Львович (лiтературнi псевдонiми - Микита Волокита,
Сонцвiт Василь та iн.; 1897-1942) - український радянський письменник.
   12. "Нема Нiкандрика, нема". - Рядок iз вiрша В. Л.  Полiщука  "Ридання
братнє", написаного на смерть молодшого брата Нiкандра.
   13. I було двi сестри, Лiка i Льоля... - Йдеться  про  сестер  Лiдiю  i
Олену Iллiвну Конухес (згодом дружина В. Л. Полiщука).
   14. Это было на радостном юге... - В. Сосюра  наводить  двi  строфи  iз
вiрша росiйської поетеси М. Лохвипької.
   15. Мемфiс-давньоєгипетське мiсто, засноване в III  тисячолiттi  до  н.
е.; столиця Єгипту в 28-23 ст. до н. е.
   16. "1917 рiк" - поема В. Сосюри, написана в 1921 р., в якiй вiдтворенi
подiї громадянської вiйни на Українi в 1917- 1919 pp.
   17.  Люксембург  Роза  (1871-1919)  -дiяч  нiмецького,   польського   й
мiжнародного робiтничого руху; її iм'ям було названо тодi площу в Харковi.
   18. Панч Петро Йосипович (справжнє прiзвище -  Панчснко;  1891-1978)  -
український радянський письменник.
   19. Вражливий Василь Якович (справжнє прiзвище - Штанько; 1903-1938)  -
український радянський письменник.
   20. Копиленко  Олександр  Iванович  (1900-1958)-український  радянський
письменник.
   21.  Яновський  Юрiй  Iванович  (1902-1954)  -  український  радянський
письменник.
   22. Пiдмогильний Валер'ян Петрович  (1901-1941)-український  радянський
письменник.
   23. Головко Андрiй  Васильович  (1897-1972)  -  український  радянський
письменник, один iз зачинателiв української радянської прози.
   24.  Перша  збiрка  В.  М,  Сосюри  "Поезiї"  була   видана   в   Сумах
(Всеукрдержвидав, 1921. -16 с.).
   25. Доленго Михайло Васильович (справжнє прiзвище - Клоков;  1896-1982)
-  український  радянський  поет,  лiтературний  критик,  ботанiк  (доктор
бiологiчних наук). Рецензiя М. Доленго  "Володимир  Сосюра.  Поезiї"  була
надрукована в журналi "Шляхи мистецтва", 1921, N 2, с. 141.
   26. ...в 1922 роцi, коли вийшла друга моя збiрка  "Червона  зима"...  -
Названа збiрка В. Сосюри вийшла в Харковi в  1921  p.,  але  на  титульнiй
сторiнцi було поставлено дату 1922.
   27.  Франко  Тарас  Iванович  (1889-1971)  -  український  радянськиi'i
лiтературознавець; син I. Я. Франка.  Рецензiя  Т.  I.  Франка  "Володимир
Сосюра. "Червона зима" була надрукована в журналi "Шляхи мистецтва", 1922,
N 1/3, с. 71.
   28. Семенко Михайло  (Михайль)  Васильович  (1892-  1937)  -український
радянський поет-футурист.
   28.    "Червоний    шлях"    -    український    громадсько-полiтичний,
лiтературно-мистецький i науковий журнал, що виходив у Харковi в 1923-1936
pp. як_ щомiсячник i був iз сiчня  1931  p.  органом  Федерацiї  об'єднань
радянських письменникiв Українi!.
   30. Мамонтов Якiв Андрiйович (лiтературнi псевдонiми -  Я.  Лiрницький,
Я. Пан; 1888-1940) - український радянський драматург, театрознавець.
   31.  Сенченко  Iван  Юхимович  (1901-1975)  -  український   радянський
письменник. Лiтературну дiяльнiсть розпочинав i як поет, видавши збiрку "В
огнях вишневих завiрюх" (X., ДВУ, 1925).
   32. Комунiстичний унiверситет iменi Артема -  вищий  навчальний  заклад
УРСР, що готував кадри керiвних  партiйних  i  профспiлкових  працiвникiв.
Унiверситет  було  створено  в  1922  р.  на  базi  реорганiзованої  Вищої
партiйної школи ЦК КП(б)У у Харковi (у 1932 p. був реорганiзований у  Вищу
комунiстичну сiльськогосподарську школу).
   33. Рожилин Валентин Сергiйович - професор Комунiстичного  унiверситету
iменi Артема.
   34.  Забiла  Наталя  Львiвна   (1903-1975)   -   українська   радянська
письменниця.
   35.  Божко  Сава  Захарович  (1901-1947)  -  український  pa   дянський
письменник.
   36.  Кириленко  Iван  Улянович  (1903-1939)  -  український  радянський
письменник.
   XLVIII
   1. "Гарт" -  Спiлка  пролетарських  письменникiв  України  (1923-1925),
членами якої були В. Блакитний, П. Тичина. I. Микптенко та iн.
   2. Йогансен Михайло (Майк) Гервасiйович (лiтературнi  псевдонiми  -  В.
Вецелiус, М. Крамар; 1895-1937) - український радянський письменник.
   3. Футуристи (слово-звук) -  представники  футуризму  (вiд  латинського
futurum-майбутнє), формалiстичного напряму в лiтературi  й  мистецтвi,  що
склався  напередоднi  i  в  роки  першої  свiтової  вiйни.  В  українськiй
лiтературi представниками футуризму були у 1920-х  роках  М.  Семепко,  Г.
Шкурупiй та iн.
   4. Iмажинiсти (слово-образ) -  представники  лiтературного  угруповання
iмажинiзму (вiд англiйського - image - образ),  що  iснувало  переважно  в
Росiї в 1919-1927 pp. (В. Г. Шершеневич, А. Б.  Марiєигоф,  раннiй  перiод
творчостi С. 0.  Єсенiпа).  Iмажинiсти  проголошували  основним  принципом
поетичної творчостi самоцiль форми, зводили поезiю до  штучних  образiв  i
метафор i т. п.
   5.  Акмеїсти  (слово-плоть)  -  представники  модернiстської  течiї   в
росiйськiй лiтературi початку XX ст. -  акмеїзму  (вiд  грецького  akme  -
вершина, вищий ступiнь, розквiт). Акмеїсти  проповiдували  "мистецтво  для
мистецтва", витончене естетство, iндивiдуалiзм, мiстику.
   6. Нiчевокв (слово-тiнь) - представники однiєї з модернiстських течiй в
росiйськiй лiтературi початку _XX ст.
   7.   Символiсти    (слово-символ)    -    представники    європейського
лiтературно-художнього напряму кiнця  _XIX  -_  поч.  XX  ст.  (французьке
symbolisme, вiд грецького symbolon - знак,  символ).  Елементи  символiзму
помiтнi у творчостi українських письменникiв М. Вороного, М.  Фiлянського,
В. Пачовського, а пiзнiше в поезiї П. Тичини, О. Слiсаренка, Я.  Савченка,
В. Ярошенка.
   8. Декаденти (вiд французького  decadence  -  занепад)  -  представники
антиреалiстичних течiй у буржуазнiй лiтературi та мистецтвi  кiнця  XIX  -
початку XX ст. Для декадентiв були характерними  вiдчуженiсть  вiд  життя,
вiдмова вiд суспiльної боротьби,  пропагування  концепцiї  "мистецтво  для
мистецтва", песимiзму, мiстики. Декадентство об'єднує рiзнi за формальними
ознаками, але близькi за суттю школи -  символiзму,  акмеїзму,  футуризму,
експресiонiзму, кубiзму, сюрреалiзму, екзистенцiалiзму.
   9. "Ваплiте" -  Вiльна  академiя  пролетарської  лiтератури-лiтературна
органiзацiя  на  Українi  (1925-1928).  До   Ваплiте   спочатку   належали
письменники М. Яловий, М. Хвильовий, 0. Слiсаренко, Г. Епiк, П.  Панч,  О.
Досвiтнiй, М. Йогансен, О. Громов, I. Днiпровський, А. Лейтес, П.  Тичина,
А. Любченко, О. Копиленко, Д. Фельдман, В. Сосюра, М. Бажан, М.  Майський,
В. Вражливий, О. Довженко, Г.  Коцюба.  Згодом  органiзацiю  поповнили  М.
Кулiш, Ю. Смолич, Ю. Яновський, I. Сенченко, Г. Коляда. Органiзацiєю  було
видано п'ять номерiв журналу "Ваплiте" i один випуск альманаху "Ваплiте" i
"Ваплiте, зошит перший".
   10.  Кулiш   Микола   Гурович   (1892-1942)   -український   радянський
письменник-драматург.
   11. "Неокласикам" - вiрш В. Сосюри, написаний у червнi 1926  p.  (друга
редакцiя-у 1957 p.) i не включений до  збiрок,  що  виходили  в  той  час.
Неокласики  -  лiтературне  угруповання   на   Українi   письменникiв   та
лiтературознавцiв (М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М.
Могилянський,  О.  Бургардт),  представники  якого   проповiдували   кращi
традицiї античностi,  ренесансу  та  класицизму,  запозичуючи  з  минулого
образи та стилiстичнi прийоми.
   12.  ВУСПП  -  Всеукраїнська  спiлка   пролетарських   письменникiв   -
лiтературна органiзацiя на Українi в 1927-1932 pp., до складу якої входили
I. Микитенко, Iван Ле, В. Сосюра, О. Корнiйчук та iн.
   13.  Лiтфронт  -  очевидно  Пролiтфронт  -   лiтературна   органiзацiя,
заснована в 1930 р. М. Хвильовим i колишнiми членами органiзацiї  Ваплiте.
Через рiк пiсля створення члени Пролiтфронту влилися до органiзацiї ВУСПП.
   14. "Нова генерацiя" - лiтературна органiзацiя українських  футуристiв,
що функцiонувала в Харковi в 1924-1931 pp., до якої входили письменники М.
Семенко, Г.  Шкурупiй,  О.  Полторацький  та  iн.  Засновники  органiзацiї
проголошували гасла про "нову форму", переносячи на радянський грунт рiзнi
течiї та формалiстичнi прийоми.
   15.  "Авангард"  -  лiтературна  група  в  Харковi  (1925-  1929),  яка
декларувала   тiсний   зв'язок   лiтератури   й   мистецтва    з    "добою
iндустрiалiзму", виявляючи  iнодi  зневагу  до  реаалiзму  i  прогресивних
традицiй нацiональної культури.
   16.  "Молодняк"  -   лiтературна   органiзацiя   письменникiв   України
(1926-1932), до якої Харкова й  Києва,  що  належала  до  "Плугу"  нiаацiя
видавала журнал "Молодняк". комсомольських входила молодь й "Гарту".
   17. Усенко Павло Магвiйович (1902-1975) - український радянський поет.
   18. С. К. - криптонiм вжито з етичних мiркувань.
   19. "Сьогоднi генiїв чекаю"  -  вiрш  В.  Сосюри  iз  поетичної  збiрки
"Мiсто" (1924), мав прис-вяту "Тов. Усенковi".
   20. Савченко  Якiв  Григорович  (1890-1937)  -  український  радянський
письменник. Стаття Я. Г. Савченка "Мертве й живе в українськiй поезiї",  в
якiй давалася й оцiнка творчостi В. М. Сосюри, була  надрукована  в  журн.
"Життя й революцiя", 1929, N 1 (с. 121-126) i N 2 (с. 122-38).
   21. Чупринка Грицько Оврамович - український поет.
   22. Троянкер Раїса - маловiдома поетеса.
   23. Меженко  Юрiй  Олексiйович  (справжнє  прiзивще  -  Iванов-Меженко;
1892-1969)   -   український   i   росiйський    радянський    бiблiограф,
лiтературознавець, колекцiонер.
   24. Вiра-Берзiна Вiра Касперiвна, перша дружина В. М. Сосюри, якiй поет
присвятив поему "Робфакiвка" (1923).
   25. Свврдловський комунiверситет - Комунiстичний унiверситет  iменi  М.
Я. Свердлова - перший  в  Радянськiй  країнi  вищий  партiйний  навчальний
заклад, що готував кадри керiвних  партiйних,  i  радянських  працiвникiв;
створений у 1919 р. У 1932 p.  унiверситет  було  реорганiзовано  у  Вищий
сiльськогосподарський комунiстичний унiверситет iменi Я. М. Свердлова.
   XLIX
   1. ХIНО - Харкiвський iнститут народної освiти.
   2.  Плевако  Микола  Антонович  (1890-1941)  -  український  радянський
лiтературознавець i бiблiограф. В. Сосюра має на увазi упорядковану вченим
двотомну "Хрестоматiю нової української лiтератури", де вмiщено  бiографiї
75 письменникiв а бiблiографiєю.
   3. "Песнь о Роланде" - героїчна епопея французького середньовiччя  (XII
ст.). Побудована на народних пiснях, легендах, лiтописах.
   4. Петро I Великий (1672-1725) - росiйський цар з 1682 p., iмператор  з
1721 p.
   5. Фiлiпп -  очевидно,  йдеться  про  Фiлiппа  II  Августа  (1165-1223)
-короля Францiї а 1180 p., який проводив полiтику централiзацiї держави  i
був одним iз керiвникiв третього хрестового походу.
   6. "Глаза сияют, лик прекрасен..." -  Тут  i  далi  В.  Сосюра  неточно
наводить рядки iз поеми О. С. Пушкiна "Полтава":
   "...лик ужасен".
   7. Тевелєв Мусiй Соломонович (1890-1918) - учасник  боротьби  за  владу
Рад на Українi. У 1915-1917 pp. працював у Катеринославськiй,  а  потiм  u
Харкiвськiй   бiльшовицьких    органiзацiях.    Розстрiляний    нiмецькими
окупантами.
   8. "Слово" - кооперативний будинок письменникiв у Харковi.
   9.  Днiпровський  Iван  Данилович  (справжнє   прiзвище   -   Шевченко;
1895-1934) - український радянський письмен ник.
   10. Шмигельський Антон Iванович (1901-1972) - україн  ський  радянський
письменник.
   11. Чон - "части особого назначения".
   1. "Бiльше не побачу сонячних очей". - В.  Сосюра  циту'  другий  рядок
другої строфи вiрпiа П. Тичини "Подивилас:
   ясно..." (1918).
   2. Чумак Василь Григорович (лiтературнi псевдонiми С. Вiче, Вагр, Iчня;
1901-1919) - український радянськиi поет.
   3. "Воздвигне Вкраїна свойого Моисея..." - рядок iз вiрша П. Тичини  "I
Белий, i Блок..." (1919).
   4. "А справжня муза неомузена..." - В. Сосюра цитує третю строфу  вiрша
П. Тичини "Один в любов..." (1919).
   5. ...читав нам  свої  харкiвськi  вiршi  про  жорстокий  годинник  над
головою, про цвинтар... - Йдеться про вiршi П. Тичини "Харкiв"  (1923)  та
"Фуга" (1921).
   6. "Глибинами не всохну, не вмiлiю"...  -  В.  Сосюра  не  зовеш  точно
наводить третiй рядок "Глибинами не втану, не змiлiю..." iз першої  строфи
вiрша П. Тичини "За всiх скажу..." (1922).
   LI
   1. "Махно" - поема В. Сосюри,  написана  приблизно  1924  р.  Текст  не
зберiгся.
   2. Примаков Вiталiй Маркович (1897-1937) - у роки  громадянської  вiйни
командир корпусу Червоного козацтва України.
   3. Азарх Раїса  -  письменниця,  спiвробiтниця  Державного  видавництва
України.
   4.  Епiк  Григорiй  Данилович  (1901-1942)  -  український   радянський
письменник.
   5. "ДПУ" - поема В. Сосюри "ГПУ", написана в 1928 p.
   6. ДВУ - Державне видавництво України.
   7. "Серце" - збiрка В. Сосюри, видана в 1931 p. (X., "ЛIМ", 1931).
   LII
   1. Затонський Володимир Петрович (1888-1938) - радянський партiйний  та
державний дiяч, академiк АН  УРСР  (з  1929  р.),  В  1922-1923  pp.  i  в
1933-1938 pp. -нарком освiти УРСР.
   2. Бунд (мовою iдиш-"союз"), "Загальний єврейський  робiтничий  союз  у
Литвi, Польщi i Росiї" -  опортунiстична  дрiбнобуржуазна  нацiоналiстична
органiзацiя (1891-1921).
   3. Яловий Михайло (лiтературний псевдонiм - Юлiан  Шпол;  1891-1934)  -
український  радянський  письменник,  член-фундатор  i  перший   президент
ВАПЛIТЕ. Роман "Золотi лисенята" був надрукований у 1927 p.
   4. Прiзвище даної особи не вказується.
   LIII
   1. Заливчий Андрiй Iванович  (1892-1918)  -  український  письменник  i
громадський дiяч, один iз керiвникiв повстання 1918 p. проти гайдамакiв  i
нiмецьких окупантiв на Чернiгiвщинi, у боротьбi з якими й загинув.
   2. Скрипник Микола Олексiйович (1872-1933)  -  радянський  державний  i
партiйний дiяч, академiк АН УРСР (з 1928 p.) i АН СРСР (з 1929 p.).
   3. Досвiтнiй Олесь (справжнє прiзвище - Скрипаль  Олександр  Федорович;
1891-1934)-український радянський письменник.
   4. Касьяненко Євген - журналiст. Iз 1925 p. - редактор газети "Вiстi".
   LIV
   1. Данилова Марiя Гаврилiвна - друга дружина В. М. Сосюри.
   LV
   1. У рукопису пропуск.
   LVI
   1. Чсiрот Михась (1896-1938) - бiлоруський радянський письменник.
   2. Дубовка Володимир Миколайович (1900-1976) -  бiлоруський  радянський
письменник.
   3. Александрович Андрiй Iванович (1906-1963) -  бiлоруський  радянський
письменник.
   4. Колас Якуб  (справжнє  прiзвище  -  Мiцкевич  Костянтин  Михайлович;
1882-1956) - бiлоруський радянський письменник, народний поет БРСР (з 1926
p.), академiк АН БРСР (з 1928 р.). В.  Сосюра  переклав  три  вiршi  Якуба
Коласа ("Киньте смуток!", "Вiдгук" i "Устiнський горбок").
   5.  Купала  Янка  (справжнє  прiзвище  -  Лупевич   Iван   Домiнiковцч;
1882-1942) - бiлоруський радянський поет, народний поет БРСР (з 1925  p.),
академiк АН БРСР (з 1928 p.), академiк АН УРСР  (з  1929  р.).  В.  Сосюра
переклав три вiршi Янки Купали ("Старi окопи",  "Генапвале",  "А  ми  собi
сiємо й сiємо...").
   6.  Корнiйчук  Олександр   Євдокимович   (1905-1972)   -   українськиii
радянський письменник-драматург, державний i громадський дiяч, академiк AH
CPCP (з 1943 p.), академiк АН УРСР iз 1939 р.), Герой Соцiалiстичної Працi
(з  1967  p.).  Був  головою  правлiння  Спiлки  письменникiв  України  (в
1938-1941 pp. i в 1946-1953 pp.).
   7. Бiлодiд Iван  Костянтинович  (1906-1981)  -  український  радянський
мовознавець, академiк AH CPCP (з 1972 p.), академiк АН УРСР (з  1957  p.),
заслужений дiяч науки УРСР (з 1966 p.). В. Сосюра, очевидно, мае на  увазi
працю I. Бiлодiда "Росiйська  мова  -  мова  мiжнацiонального  спiлкування
CPCP" (1962).
   8. Рилєєв Кiндрат Федорович (1795-1826) - росiйський  поет,  декабрист,
страчений  царизмом.  Автор  поезiй  високого   громадянського   звучання,
iсторичних дум, агiтацiйних вiршiв. К. Ф. Рiiлєев у 1817-1820 pp.  жив  па
Українi, знав українську мову, вивчав  iсторiю  України,  писав  твори  на
українську тематику (дума "Богдан  Хмельницький",  поеми  "Войнаровський",
"Наливайко"). В. Сосюра переклав вiрш К. Рилєєва "Мене навiдати бажала".
   9. Прокоф'єв Олександр Андрiйович (1900-1971) -  росiйський  радянський
поет, Герой Соцiалiстичної Працi (з 1970 p.),  лауреат  Ленiнської  премiї
(1961). Українi присвятив ряд  поезiй,  переклав  твори  Т.  Шевченка,  I.
Франка, Лесi Українки, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка.  В
редакцiйнiй статтi газети "Правда" вiд 2 липня 1951 p. "Проти iдеологiчних
перекручень в лiтературi", в  якiй  В.  Сосюру  було  пiддано  критицi  за
опублiкований у журналi "Звезда" (1951, N о)  вiрш  "Любiть  Україну",  О.
Прокоф'єва було звинувачено в тому, що вiн "безвiдповiдально поставився до
свого  обов'язку  перекладача",  "з  незрозумiлих  причин  допустив  повну
сваволю, вписавши в текст образи, яких зовсiм немає в автора вiрша".
   10.  Софронов  Анатолiй  Володимирович  (нар.  1911  p.)  -  росiйський
радянський письменник, драматург, Герой Соцiалiстичної Працi (з 1981  р.).
Ряд вiршiв присвятив Українi, Т. Шевченковi. У 1953-1986  pp.  -  головний
редактор журналу "Огонек".
   11. Микитенко Iван Кiндратович  (1897-1937)  -  український  радянський
письменник.
   Стосунки мiж В. Сосюрою i I. Микитенком  були  дружнi.ми,  хоч,  як  це
видно iз  роману,  iнколи  загострювалися.  В.  Сосюра  iнодi  суб'єктивно
оцiнював дiяльнiсть  свого  лiтературного  побратима,  але  iз  спiвчуттям
ставився до його загибелi в 1937 р., про що говорить у поемi  "Розстрiляне
безсмертя" (1960). В Сосюра присвятив 1. Микитенку поему "Мазепа"  ("Життя
й революцiя", 1929, N 1),
   12. Ермiтаж - найбiльший в СРСР  музей  iсторiї  мистецтва  i  культури
(Ленiнград), що виник  у  1764  p.  як  приватна  збiрка  художнiх  творiв
Катерини II.
   13. Кап Зельман Мендельович  (нар.  1911  p.)  -український  радянський
письменник.
   14. Хвиля Андрiй-керiвник агiтпропу в ЦК КП(б)У, а пiзнiше -  заступник
наркома освiти СРСР.
   15. Муравйов Михайло Артемович  (1880-1918)  -  вiйськовий  авантюрист,
який приєднався до боротьби за Радянську владу, лiвий есер,  пiдполковник.
В 1917 p. пiд  час  бунту  Керенського  -  Краснова  -  начальник  оборони
Петрограда. В 1918 p. - головнокомандуючий вiйськами Схiдного фронту,  але
зрадив Радянськiй владi i пiдняв 10-11 липня 1918 p.  бунт  у  Симбiрську.
Був убитий при арештi.
   16. Червоненко Степан Васильович (нар. 1915 p.) - партiйний i державний
дiяч УРСР, дипломат. В 1956-1959 pp. - секретар ЦК Компартiї України.
   17. Любченко Панас Петрович (1897-1937) - державний  i  партiйний  дiяч
УРСР.
   18.  Фореггер  Микола  Михайлович  (справжнє  прiзвище  -  Грейфентурн;
1892-1939) - росiйський i український  радянський  режисер,  балетмейстер,
народний артист УРСР (з 1934 р.). У 1929-1936 p. -режисер  Харкiвського  i
Київського театрiв опери та балету.
   19. Назаренко Iван Дмитрович (1909--1986) -партiйний i  державний  дiяч
УРСР, доктор фiлософських наук (з 1962 р.). В 1946-1947 pp. i в  1949-1956
pp. -секретар ЦК Компартiї України.
   20. Гаршин Всеволод Михайлович (1855-1888) - росiйський" письменник.
   21.  Терещенко  Микола  Iванович   (1898-1966)-український   радянський
письменник, перекладач.
   22. "Справа честi" - п'єса I, Микитенка (X., "Гарт", 1932).
   23. Лахутi Абулькасiм Ахмедзаде  (1887-1957)  -  таджицький  радянський
поет. В. Сосюра переклав два вiршi А.  Лахутi  ("Лист  з  дороги",  "Вином
любовi").
   24. Ставський Володимир  Петрович  (справжнє  прiзвище  -  Кирпичников;
1900-1943) -  росiйський  радянський  письменник.  Загинув  на  фронтi.  В
1937-1943 pp. був редактором журналу "Новый мир".
   LVII
   1. "Розгром" - поема В. Сосюри, текст якої не зберiгся.
   2.  Вишня  Остап  (справжнє  прiзвище  -  Губенко   Павло   Михайлович;
1889-1956) - український радянський письменник, сатирик i гуморист.
   3.  Рiчицький  Анатолiй  (лiтературний   псевдонiм   -   Пiсопький)   -
український полiтичний дiяч, журналiст.  Автор  працi  "Тарас  Шевченко  в
свiтлi епохи".
   4. Щербина Iван Савич (1891-1979) - український радянський письменник.
   5.  Крушельницький  Антiн  Володиславович  (1878-1941)  -   український
письменник, критик, журналiст.
   6. Лiсовий Антiн - український радянський поет.
   7. Фефер Iдик (Iсак Соломонович;  1902-1952)  -  єврейський  радянський
письменник. Переклав єврейською мовою вiршi Т.  Шевченка,  I.  Франка,  П.
Тичини, М. Рильського, В. Сосюри та iн.
   8. Городськой Якiв  Зiновiйович  (1898-1966)  -  росiйський  радянський
письменник. Переклав росiйською мовою вiршi багатьох українських поетiв, в
т. ч. i В. Сосюри.
   9. Сенченко Антiн -  тодiшнiй  голова  Спiлки  радянських  письменникiв
України.
   10. Удень я сумно йшов по вулицi Короленка повз будинок ЦК... - Йдеться
про теперiшню вулицю Володимирську i будинок N 33, в якому тодi знаходився
ЦК КП(б)У.
   LVIII.
   1. Брежньов Геннадiй  Iванович  (1913-1953)  -  український  радянський
поет.
   2. Котляров Борис Iванович (нар. 1911 p.) - росiйський радянський поет.
   3.  Козипький  Пилип  Омелянович   (1893-1960)-український   радянський
композитор, педагог, музично-громадський дiяч,  заслужений  дiяч  мистецтв
УРСР (з 1943 p.).
   4. Юра  Гнат  Петрович  (1888-1966)  -  український  радянський  актор,
режисер, народниїї артист СРСР (з 1940 p.).
   5.  Курбас  Лесь  (Олександр  Степанович;  1887-1942)   -   український
радянський актор, режисер, педагог, народний  артист  республiки  (з  1925
p.).
   6.
   Озерський - полiтичний дiяч, журналiст.
   LIX
   1. "Ролiт" - житловий будинок письменникiв у Києвi  по  вулицi  Ленiна,
68.
   2. Семиволос  Iван  Терентiйович  (1909-1943)  -український  радянський
письменник.
   3. Пронь Гнат - український радянський, письменник..
   4.  Кузьмич  Володимир  Савич  (1904-1943)  -  український   радянський
письменник.
   LXI
   1. Маленький син був у Євпаторiї... - Йдеться про сина Володимира.
   2.  Кобилецький  Юрiй  (Iван)  Свиридович  (1906-1987)  -   український
радянський лiтературознавець i критик.
   3. Бажан Микола  Платонович  (1904-1983)-український  радянський  поет,
державний i  громадський  дiяч,  академiк  АН  УРСР  (з  1951  p.),  Герой
Соцiалiстичної Працi (з 1974 p.). Лауреат Ленiнської (1982)  та  Державних
премiй.
   4.  Василевська  Ванда  Львiвна  (1905-1964)  -  польська  i  радянська
письменниця i громадська дiячка.
   5.  Собко  Вадим  Миколайович  (1912-1981)  -  український   радянський
письменник.
   6. Нехода Iван Iванович (1910-1953) - український радянський поет.
   7. Перша воєнна збiрка поезiй В. Сосюри "Червоним воїнам" була видана в
1941 p. (K. -X., Держлiтвидав).
   8. Кудаш Сайфi (справжнє прiзвище - Кудашев Сайфi Фаттахович; нар. 1894
p.) - башкирський радянський поет, народний поет Башкирської АРСР (з  1964
p.).
   9. Баян Hyp Галiмович (1905-1945) - татарський радянський поет.
   10. ...наша Академiя. - Академiя наук УРСР.
   11. ...Городськой (...) писав про "золоту лiрику  Сосюри..."  -  В  Уфi
була  надрукована  стаття  Я.  Городського  "Мобiлiзована   творчiсть"   -
Лiтература i мистецтво, 1942, 31 березня.
   12. "Коли  додому  я  прийду"  -  вiрш,  написаний  3  грудня  1941  p.
Композитор Б. М. Лятошинський у роки  Великої  Вiтчизняної  вiйни  написав
романс на цi слова поета.
   13. Вiдтiля ж полетiв ешелонами i лiтаками "Лист до  землякiв".  -  Цей
твiр розповсюджувався на тимчасово окупованiй територiї України у  виглядi
листiвок та окремих видань творiв Т. Шевченка,  де  мiж  текстами  Кобзаря
вмонтовувалися строфи iз вiрша В. Сосюри.
   14. Коротченко Дем'ян Сергiйович (1894-1969) - державний  i  радянський
партiйний дiяч УРСР, Герой Соцiалiстичної Працi (з 1964 р.).  В  1939-1947
pp. -секретар ЦК КП(б)У.
   15. Строкач Тимофiй Амвросiйович (1903-1963) - один iз органiзаторiв  i
керiвникiв партизанського руху на  Українi  пiд  час  Великої  Вiтчизняної
вiйни,  генерал-лейтенант  (з  19  i4  р.).  У  1942-1945  pp.  -начальник
Українського штабу партизанського руху.
   16. Корнiець Леонiд Романович  (1901-1969)  -  радянський  державний  i
партiйний дiяч. В 1939-1944 pp. - Голова Ради Народних Комiсарiв УРСР.
   LXII
   1. Тичину тодi призначили наркомом освiти України... - В 1943-1948  pp.
П. Г. Тичина був наркомом (з 1946 p. - мiнiстром) освiти УРСР.
   2.   ...Рильський   працював   над   словником...   -    Йдеться    про
Росiйсько-український словник, що готувався тодi до видання (вийшов у 1948
p. за редакцiєю академiкiв АН УРСР М. Я. Калиповича, Л. А. Булаховського i
М. Т. Рильського).
   3. Малишко Андрiй Самiйлович (1912-1970) - український радянський поет,
громадський дiяч.
   4. "Вiтчизна" - поема,  написана  в  1949  p.,  яку  теж  було  пiддано
необ'єктивнiй критицi, як i деякi  iншi  твори  поета,  Пiсля  редакцiйної
статтi "Проти iдеологiчних перекручень в лiтературi"  в  газетi  "Правда",
1951, 2 липня.
   LXV
   1. Новицький Олекса Миколайович (нар. 1914  p.)-український  радянський
поет, перекладач.
   2. Новиченко Леонiд Миколайович (нар. 1914 p.) -український  радянський
лiтературознавець, критик, академiк АН УРСР (з 1985 p.).  З  1943  р,  був
вiдповiдальним  редактором  газети  "Лiтературна  газета",  з  1962  p.  -
"Лiтературна Україна".
   3. ...з молодим прозаїком iз Захiдної України Ткачуком...  -  Очевидно,
йдеться  про  захiдноукраїнського  прозаїка  Iвана   Васильовича   Ткачука
(1881-1948), хоч йому па топ час було близько п'ятдесяти рокiв.
   4. Бичко Валентин Васильович (нар. 1912 p.)  -  український  радянський
поет.
   5. Мануїльський Дмитро Захарович (1883-1959) - радянський партiйний  та
державний дiяч, академiк АН УРСР (з 1945 р.). В 1944-1953  pp.  -заступник
Голови Раднаркому (з 1946 p. - Рада Мiнiстрiв УРСР).
   6. "Учiтеся, брати мої..." - Цитата iз поеми Т. Г. Шевченка I  мертвим,
i живим..." (1845).
   7. "Мова рiдна, слово рiдне..." -  В.  Сосюра  не  зовсiм  точно  цитує
фрагмент першої строфи iз вiрша С. Воробкевича  "Рiдна  мова"  (1869),  де
четвертий рядок має такий вигляд:
   "Тiльки камiнь мав".
   LXVI
   1. ...що оспiвав у чудесних вiршах  молодий  Тичина...  -  Йдеться  про
поему П. Тичшiи "Золотий  гомiн"  (1917)  та  iншi  твори  поета,  в  яких
оспiвано Київ.
   2.  Косинка  Григорiй  Михайлович  (справжнє   прiзвище   -   Стрiлець:
1899-1934) - український радянський письменник.
   3. Щупак Самiйло Борисович (1895-1942) - український радянський  критик
i  лiтературознавець,  на  працях  якого  позначиїiся  вплив   вульгарного
соцiологiзму.
   4.  Коваленко  Борис  Львович  (1903-1938)  -  український   радянський
лiтературознавець i критик.
   5.  ...редакцiйна  стаття  "Правди"  -  Йдеться  про   статтю   "Против
идеологических извращений в литературе", надруковану в газетi  "Правда"  2
липня 1951 p.
   6. Бандера Степан (1908-1959) - керiвник  вiйськово-терористичппх  банд
українських нацiоналiстiв в Захiднiй Українi в 1943-1947 pp.
   7. Н. - криптонiм ужито з етичних мiркувань.
   8. Мельников Леонiд Георгiйович (1906-1981) -  радянський  партiйний  i
державний дiяч. З 1949 p. був першим секретарем ЦК КП(б)У.
   9. ...я написав покаянного листа... -Лист В. Сосюри "В редакцiю  газети
"Правда" було надруковано 10 липня 1951 p.
   10. ВОКС -  абревiатура  вiд  повної  назви  товариства  -  "Всесоюзное
общество культурных связей с заграницей". Товариство засноване в 1925 р. з
метою ознайомлення громадськостi СРСР iз  досягненнями  науки  i  культури
зарубiжних країн  i  популяризацiї  культури  народiв  СРСР  за  кордоном.
Лiквiдоване в 1958 р. в зв'язку з утворенням  Союзу  радянських  товариств
дружби i культурного зв'язку з зарубiжними країнами (СРТД).
   11. Сталiне - колишня (у 1924-1961 pp.) назва м. Донецька.
   12.  Бессарабка  -  Бессарабська  площа  в   Києвi,   розташована   мiж
Хрещатиком, вулицями Басейною i Червоноар-мiйською, бульваром Т.  Шевченка
i  Крутим  узвозом.  На  площi  знаходиться  Бессарабський  критий  ринок,
збудований у 1910-1912 pp., назва якого, очевидно, походить вiд  того,  що
сюди приїздили торгувати вином i  фруктами  селяни  з  пiвдня  України  та
Бессарабiї.
   13. Мається. па увазi - "аплодисменти, що пролунали у Сталiне"
   14. ...пiсля арешту моєї дружини... - М. Г. Сосюру було заарештовано  в
1948 p., i вона перебувала в ув'язненнi протягом шести рокiв.
   15. Хiкмет Назим Ран (1902-1963) -  турецький  письменник,  громадський
дiяч.
   16. Берiя Лаврентiй Павлович тодi мiнiстр Державної безпеки СРСР.
   17. Мешiк П. - один iз найближчих  "сподвижникiв"  Л.  П.  Берiї,  який
разом iз ним постав перед судом 18 грудня 1953 p.

Last-modified: Tue, 30 Jul 2002 15:52:50 GMT

Оцените этот текст: