их. Я пiшов по воду до колодязя на перехрестi двох вулиць. Але в мене не було бичовки. Пiдiйшли з синенькими вiдрами двi гарненькi дiвчинки, подивились на мене, усмiхнене переглянулись. Одна сказала другiй: "Давай наберем йому води". Вони витягли води i налили менi в вiдро, потiм витягли собi... А я, розгублений i вдячний, стояв i, як зачарований, дивився їм услiд, як вони стрункими i загорiлими ноженятами не йшли, а пливли над землею, повною веселого i зеленого гомону лiта. Хлопчик нашого сусiди пiшов зi мною на Дiнець. Пiсля купання вiн повiв мене у вишневi сади над Дiнцем. Ми ввiйшли в їх райдужне марево од сонця, бджiл i квiтiв, а хлопчик почав весело i голосно спiвати, розмахуючи руками i всiм своїм тiлом, показуючи невичерпну радiсть життя. Я йому сказав: "Не спiвай так голосно, бо почують i наб'ють нас!" Але вiн почав спiвати ще дужче. А потiм обернувся до мене i каже гордо i незалежно: "А що? Хiба я на своїй землi не можу спiвати?!" I вiн весело тупнув ногою по землi, що звучала, як голубий акорд щастя... Батько i тут був писарем. Якось на подвiр'я правлiння привели зв'язаного i побитого конокрада. Вiн лежав на дрогах, а дядько тяжко бив його майже непритомного. I нiхто йому не забороняв це робити. Навiть спiвчутливо дивилися на нього. Ви знаєте, чого вартий на селi кiнь i як чорно б'ють за вкраденого коня, так б'ють, що конокрад довго пiсля того i не протягне. Але так, як нiмцi-колонiсти б'ють конокрадiв, ще нiхто з українцiв не додумався. У нас їх б'ють дугами, голоблями, а бiльше кулаками та пiдборами, а нiмцi б'ють "культурно", щоб слiдiв зовнi не було. Вони кладуть на землю боком конокрада, i до спини й живота на довжину всього тiла прив'язують двi дошки, потiм пiдводять конокрада на ноги i з розгону б'ють важкою ломакою по дошцi спереду чи ззаду. Конокрад у дошках важко гупаеться об землю. Потiм злодiя, у якого вже одбитi печiнки, знову ж пiдводять i знову б'ють. Ну, ясно, що пiсля цього людинi заспiвають "Вiчну пам'ять" 1 трави i птицi або летючий i хмурий снiг у глухих степах України. Я дуже полюбив книжки. Образи Жюля Верна 2 з "Воздушного корабля" ярко жили в моїй дитячiй головi з iменами, як я їх_ тодi запам'ятав, чомусь "дядя Фрюдан" (а не "Фрюден") i "Фiль Евене". Особливо мене захоплювала книга "Ветхий завiт"3, написана, як роман, про блукання єврейського народу в гарячих пустелях пiвдня, коли вони шукали землю Ханаанську4 (в цi роки я цi шукання з боєм i ордами фiлiстимлян5 можу порiвняти з "Залiзним потоком" Серафимовича6... Тiльки там iще величнiше). Я захоплювався героїзмом Гедеона, братiв Маккавеїв 7, Самсоном 8, а особливо Iсусом Навiном 9, який одним наказом "Стой, солнце" спинив день, щоб євреї змогли довершити розгром ворога. Я любив усе героїчне i красиве. Менi потрапила до рук непоказна i не дуже велика за розмiром книжечка - "В тумане тысячелетий" '° (забув автора), i вона мене так захопила, коли я читав її у травi нашого подвiр'я, що все, що було в книзi, жило й сiяло в моїй уявi так сильно i гостро, що здавалось реальним, i я поринув у нього всiм своїм маленьким єством, а все, що навколо, не iснувало для мене. Я не чув, як мати кликала мене на обiд. Буря восторгу вхопила мене на свої огнянi крила i понесла мене туди,де: Белеет парус одинокий... де: Рыщут по морю викинги... Звенел мой меч в тот день ненастный среди Британии полей. Рассек я шлем вождя по плечи, скатилась прядь его кудрей. I герой роману... Чомусь я запам'ятав його iм'я як "Святослав", а це, як потiм я прочитав через багато, багато рокiв у продовженнi нього роману - "Гроза Вiзантiї", був Всеслав, автор - Красновський. I цей могутнiй i страшний нерук, i старий кудесник, i любов Всеслава до Любушi, i його ворог Вадим, i друг, пiвнiчний витязь, якого Всеслав зарубав... Усе це так владно i сонячно захопило мене, що й зараз, сивим юнаком, я можу розповiсти в деталях про роман "В тумане тысячелетий", що так полонив мою дитячу уяву i, безумовно, в тисячу разiв кращий "Грози Вiзантiї", що сподобався менi тiльки своєю iнтригуючою назвою. Така назва бiльше пiдходила б до другого мого улюбленого героя, до Святослава. В густiй травi нашого подвiр'я я так зачитався "Ветхим завiтом", що забув про навколишнiй свiт, а так у книзi блукав по жовтiй од пiску безкiнечнiй пустелi пiд гарячим, безжальним сонцем з героїчним єврейським племенем i захоплено дивився на Гедеона, коли вiн видiляв хоробрих од боягузiв по тому, як вони пили воду в рiчцi, - чи губами, чи жменями. А юнак Давид з його пращею, якою вiн знищив велетня Голiафа 11, а потiм його ж мечем вiдрубав йому голову... Ну i, звичайно, мiй улюблений Самсон, що ослячою щелепою перебив п'ятнадцять тисяч фiлiстимлян. Як я ненавидiв ту сучку Далiлу, що через неї Самсоновi вiдрiзали його довге волосся, в якому була вся його сила, i ослiпили героя. I печально радiв я, як вiдплатив Самсон ворогам, коли вiдросло його волосся. Жалко тiльки, що вiн i сам загинув на купах трупiв пiд уламками роздавлених його богатирськими руками колон i стелею храму. А чудо з iєрихонськими трубами 12, коли вiд одного їх реву розсипались у прах мури ворожої фортецi i євреї взяли її голими руками... Мати мене кличе обiдати, а я не чую, потопаючи в уявному свiтi золотої легенди людства. I от батько мiй захворiв на запалення шлунка. Довго й тяжко боровся вiн зi смертю, а мати сидiла бiля нього на долiвцi i рушником або його шляпою, як вiялом, навiвала йому свiжого повiтря, бо батьковi було нiчим дихати. Мати купувала батьковi церковного вина. Я це вино потай покуштував, i воно менi здалось таким чудесним, що бiльше нiколи в життi я такого вина не пив. Тiльки коли причащався. Але тодi пiп у золотiй ложечцi давав його так мало, що тiльки розчаровано облизувався. Доктор сказав, щоб батько покинув пити горiлку, а коли вiн не кине, то помре. Батько одужав. Але горiлки пити не кинув. Якби ж вiн знав! Я дружив з сусiдськими хлопчиками, старший брат яких був ковалем. Часто я ходив до його кузнi i любив слухати, як вiн весело i вiртуозно видзвонював по ковадлу молотком або допомагав його батькам на гарманi. Я змагався з своїми маленькими друзями, хто швидше працюватиме. Ми переносили великими корзинами полову. Я переносив майже бiгом, а мене, щоб я працював ще краще, дорослi хвалили: - От молодець! - От молодець! А я стараюсь, а я стараюсь... Була епiдемiя скарлатини. Нам у школi зробили прищеплення од неї. Ми, хлопчаки, хизувалися перед дiвчатками, нiби нам не болить, коли голка шприца тонко i гостро входила пiд шкiру на спинi, а дiвчатка, коли їх кололи, кривились i плакали. Ми ж ходили як герої. У мого друга захворiв на скарлатину менший братик. Була зима, i по залiзнiй од морозу землi його братика, хворого, смертельно блiдого, повели до церкви, що була недалеко вiд хати сусiдiв. А потiм його вели по великих кам'яних плитах церкви пiд руки назад. Вiн iшов, весь наче прозорий i нетутешнiй, i хитався, задихаючись од нестачi повiтря... Так i стоїть перед моїми очима його блiде, покiрне i приречене личко... Потiм його хоронили. I ще. В однiєї жiнки умерло двоє близняток-малят. До хати, де вони лежали на столi, заходили мовчки i урочисто люди... Стояв печальний кашель i траурний шепiт у кiмнатi... Я пiдiйшов до маленьких мерцiв. Вони лежали як крейдянi ляльки, восковi й тихi. Я доторкнувся до ручки одного з них. Рука була холодна як лiд. Сьома Рота! Я не забуду тебе, колиска радостi й горя в мої далекi й неповторнi днi. XII Ми знову в Третiй Ротi. Жили ми у шевця Iвана з дерев'яною ногою. Вiн був красивий i подобався дiвчатам. А коли йому на руднику в п'янiй бiйцi одсiкли жерстяним чайником кiнчик носа, вiн перестав подобатись дiвчатам. Особливо однiй, з якою до естетичної катастрофи з ним у нього був роман. Вiн був дуже строгий з своїми меншими братами, i як тiльки що, то кричав: - А де мiй потяг? - i тягся за ременем, якого дуже боявся його малий брат Макар. Його другий брат оженився з кирпатенькою i веснянкуватою дiвчиною, яка стала його веселенькою жiночкою, i вони дуже гарно жили i все цiлувалися бiля нового будиночка, що збудували для себе, як голуби тепле гнiздечко. Ми були вже дуже бiднi. Батько продав надiл землi, що мав, куркулевi Андрону за 250 карбованцiв, хоч надiл коштував 1100 карбованцiв - п'ять десятин. Андрон платив нам золотими п'ятiрками дуже рiдко, поки не виплатив борг. Так от ми, хоч i були бiднi, а все ж я iнодi купував фiсташки, якi дуже любив. Коли кирпатенька курiпочка, дружина Iванового брата, побачила, що я їм фiсташки, вона при жiнках, зневажливо закопиливши губу, сказала: "При злиднях, та ще й з перцем". Потiм ми перейшли жити до волошки, вдови Кравцової. Я дуже дружпв з її сином Мiною i його сестрою, чорнобривою i веселою щебетухою Степанидою. Вони мене вчили волоської мови. Я питав, як що зветься, вони казали, i я записував до зошита. Ми живемо в рибалки й шевця Заливацького. У нього були чорнi ворота, а за цими ворiтьми праворуч жив хазяїн з своїми помiчниками-шевчиками, лiворуч - у бiднiй мазанцi - ми. Старший шевчик, юнак, менi подобався за те, що був дуже сильний i красивий. Я ж був ще маленький i дуже заздрив, що вiн такий великий. Я мрiяв бути таким, як вiн, також красивим i одчайдушним. Я уявляв, з якою силою вiн ударив би мене всiм тiлом об землю... I дивна рiч! Наче я собi наврочив своєю уявою. Якось я чимось образив його, якимось необережним словом. Це було на подвiр'ї. Батька i матерi не було дома. Вони кудись пiшли. Марко схопив мене в чугуннi лабети, пiдняв над землею i з усiєї сили всiм маленьким i млосно-переляканим тiльцем ударив мене об землю. Все загримiло i опало в менi. Я потiм ледве пiдвiвся... Але нiкому не сказав про це. Я любив дивитися, як Марко i його напарник сукають дратву, як блискавично i точно вони, колючи шилом тугу i темно-жовту пiдошву, забивають в неї дерев'янi гвiздки, як iз рiзного з'являлося, народжувалося в їх чарiвних руках єдине i гармонiйно-цiле. Раз вони шили ловкi жiночi туфлi i заспорили, хто кого пережене, у кого кращi вийдуть туфлi. Я гарячкове стежив за їх змаганням. Усе горiло в їх руках... I коли вони разом скiнчили свою дивну i блискавичну роботу, туфельки були одинаковi. Це були лаковi близнята. Куток села, де ми жили, називався Волохи. Половина села у нас були волохи. Вони дуже схожi на українцiв. Така ж любов до всього красивого, до чистоти, до квiтiв i до людей. Тiльки вони були дружнiшi, нiж українцi. Любов до людей, гостиннiсть i барвистiсть їх життя дивним чином сполучалась у них з дикою, я б сказав, доiсторичною жорстокiстю, особливо у дiтвори. Вони були хоробрi, тiльки коли їх було багато, а українцiв менше. XIII Я стояв без штанцiв, тiльки в однiй сорочцi, по колiна в зеленiй водi Дiнця недалеко вiд прудководу, а навскоси димiв содовий завод, повний залiзного гомону, i дим його розвiяно плив над моєю головою високо-високо, де бiлi хмаркiї усмiхалися сонцевi й вiтрам. За кiлька крокiв передi мною, стоячи в водi у закачаних штанях, ловив вудкою рибу мiй товариш, а я стояв за його спиною i спостерiгав. Коли вiн закидав вудочку, а робив вiн це часто, бо вода була швидка, то крючок з волоснею пролiтав повз мене збоку або над головою, i я подумав: "Мабуть, вiн мене зачепить". Так i сталось. Та зачепив мене вiн не як-небудь, а за грiшне тiльце, i так сiпонув, що крючок угруз по саму голiвку. З плачем я йшов з товаришем без штанцiв, а вiн, - бо йому було жалко рвати волоснi, - так i вiв мене селом з вудочкою, як свою здобич, що за терпiння подарував йому Дiнець. Уже знайомий нам вiчно молодий i рум'яний фельдшер Трохим Iванович, побачивши нас на порозi прийомної, з усмiшкою сказав моєму невiльному кату: "Що? Бубиря спiймав?!" I почав орудувати бiля мене якоюсь блискучою металевою вродi ложечкою. Я страшенно кричав, а Трохим Iванович мене побатькiвськи заспокоював: "Нiчого, синок! Нiчого!.." I нарештi з кров'ю вiн витяг проклятого крючка i переможно, з доброю усмiшкою показав менi. Товариш мiй, як дуже бережлива i скупа людина, попросив крючка, що побував у менi, у Трохима Iвановича, i той вiддав його йому: "Тiльки бiльше не лови таких бубирiв". Так я побув у ролi гiршiй, нiж дiд Щукар у Шолохова. XIV Коли ми жили в Воронежi (вулиця Дворянська... Пам'ятники Нiкiтiну й Петру Першому, м'який передвесняний снiг... Бої навкулачки), я там замiсть "Дай кавуна!" навчився говорити "Дай арбуза" або замiсть "Так що" - "Дык што", а приїхали на село, хлопцi смiялися з моєї росiйської вимови, як у Воронежi смiялися з української. Мати закрутила своїми комерцiйними фантазiями голови дiдусевi й бабусi. Чомусь їй здавалося, що в Третiй Ротi буде великий попит на кольоровi китайськi вiяла з паперу. Дiдусь продав усе що мiг, накупив кiлька скринь тих нещасних китайських вiял, i ми переїхали з Воронежа в Третю Роту. Звичайно, дiдусь "прогорiв". Нiхто вiял у нас не купував, i ми почали бiдувати. За те, що ми в середу й п'ятницю iнодi їли скоромне, волоськi дiти, бiгаючи повз наших вiкон, кричали: - Жиди-молоко! - Жиди-молоко! А я їм кричав: - А волохи-дуки, поїли гадюки. А ми кажем: "Дайте нам!" Вони кажуть: "Мало й нам!" Бабуся, дочка колишньої Рози, була дуже вразлива. Вона вже раз тихо божеволiла, коли узнала, що мiй татко - алкоголiк i мати за ним дуже бiдує. А тепер вона це побачила на власнi очi. Вона не витримала, i її розбив паралiч. А їй же було тiльки п'ятдесят рокiв. Її матiр, уже Надiя, померла 110 рокiв у Харковi. Бiдна моя бабуся! Як я каявся, що помучив її своїми настирливими проханнями: "Расскажи сказку!" Вона, стомлена пiсля денних турбот, покiрна й тиха, лежить на долiвцi, їй хочеться спати, вона позiхає й хрестить рота, а я все мучу її своїм: "Бабушка, расскажи сказку!" I вона нiколи менi не вiдмовляла. Її улюблений син Костя цiлувався з своєю дiвчиною на призьбi пiд вiкном, за яким лежала на столi жовта й навiки вже спокiйна бабуся. А потiм на обличчi бабусi з'явилися зеленi плями, i в кiмнатi солодко й душно запахло мертвим тiлом, що почало розкладатись. Приїхав дядя Льоня, все такий же кирпатий, але весь осяяний двома довгими рядами великих срiбних гудзикiв на його чорнiй шинелi. Вiн працював кондуктором на залiзницi. А дядя Ваня (Ванюша, що читав менi казку про Iвана-богатиря, - якi грозовi образи пролiтали в моїй головi!) невтiшно плакав, весь опухлий од слiз. Вiн найдужче любив бабусю, хоча вона найдужче любила Костю. Поховали бабусю на нашому тихому старому кладовищi пiд вишнями, що плакали за нею багряними сльозами, там, де перед нею навiки заснув мiй дiдусь Соссюр, де потiм заснули таким же сном, сном вiчностi, й мiй татко, i братик Коля, i бабуся, рiдна й мила моя бабуся, Вiра Iванiвна, що була моєю духовною матiр'ю. Але про це потiм. Дядя Ваня, на три роки старший за мене, був хоробрий i дуже сильний (потiм, коли вiн уже юнаком працював слюсарем у харкiвському паровозному депо, Балашовський вокзал, - то хрестився двопудовими гирями). Одного разу, коли ми йшли од волоського колодязя з водою (Ваня нiс воду, а я йшов "за кампанiю" або, як-то кажуть: "Кобила за дiлом, а лоша-без дiла"), до нас пiдiйшла юрба волоських хлопчикiв, i почали задиратися до Ванi, пiдступаючи а усiх бокiв до нас: - Да-шi? Да-шi? А Ваня їм: - А що? А що?.. Вони, особливо волошенята, довго пiдбадьорювали себе криками, а Ваня усе мовчав i тiльки грiзно дивився на них. Тодi вони випустили на Ваню їхнього найхоробрiшого i найдужчого. Перед Ванею став маленький "ухарь-купець", у плисовiй курточцi i таких же штанях i блискучих чобiтках. Руки в боки, вiн стояв перед Ванею, як золотий i задиристий пiвник, готовий до бою. Ваня опустив важкi вiдра i вiдчепив вiд них коромисло. Я тiльки побачив, як знялась курява, а що там робилось у тiй курявi, не видно було. Якийсь вихор, повний тупотiння, ударiв i хекання. Потiм курява розвiялась, i я побачив... одного Ваню з коромислом. Волошенят не було. Тiльки десь я почув плаксивий крик: "Оy ши пий цой да!", "Оy ой спуни луй нене!" Ваня знову зачепив вiдра за коромисло, i ми пiшли додому. Ваня, гордий з перемоги, а я з Ванi, мого справжнього, а не в казцi, Iвана-богатиря. XV Ми переїхали жити в село Чорногорiвку, в кiлометрах восьми вiд Званiвки, де жила бабуся. Одного разу вона посварилася з своєю дочкою i вирiшила пiшки пiти до свого сина (мого батька), щоб жити у нього. Але вона знала дорогу тiльки до Радивонiвки, що була мiж Званiвкою i Чорногорiвкою. Бабуся помолилась своєму улюбленому святому (здається, Миколi-угоднику), щоб вiн допомiг їй зустрiти таку людину, яка знає дорогу до мого батька i проводить її до нього. Бабуся була релiгiйна фанатичка. I от якась могутня i владна сила потягла мене в поле. Я бiжу по чорнiй й пахучiй рiллi (спробуй по нiй побiгти, дядьки тобi за це ребра поламають). Бiжу i бiжу все по прямiй лiнiї, навпростець до Радивонiвки, а теплий квiтневий вiтер напинав й полоще мою червону без пояса сорочку. Добiгаю до греблi через Бахмутку i бачу: з Радивонiвки iде моя бабуся. Я взяв її за руку i привiв до батька. Я дуже любив свого братика Олега i часто брав його собi на плечi i ходив з ним гуляти в поле за село. Але ходив не по рiллi. I от Олежик захворiв на вiспу. Перед тим йому зробили прищеплення вiспи, але передтермiн був короткий, i Олежик захворiв. Вiн лежав весь у виразках, опухлий i терплячий. Вiспинок вiн не роздирав нiгтями, хоч йому жахливо свербiло i мучило його. Раз вiн попросив у мене напитися води. На табуретцi стояв майже повний стакан. Я дав його братиковi. Вiн, не одриваючи губ од стакана, випив i гiрко скривився: - Кисло! В стаканi був уксус. Я подумав, що отруїв братика, i серце моє захололо вiд жаху. Але все обiйшлося благополучно. Менi було вже дванадцять рокiв. Село було дике i страшне. Один бiдняк украв у однiєї жiнки кофту i пiвпляшки горiлки, i їх викопали з землi, куди вiн їх заховав. Як страшно його били! Лопатою, її округлим i широким гостряком йому розрубали голову, i вiн лежав весь закривавлений i плескатий... Його товкли ногами, били важкими чобiтьми в боки i в обличчя, а вiн тiльки тяжко стогнав та охкав... А потiм мертво замовк. Я, щоб допомогти батьковi, носив сiльську (з правлiння) переписку в село за горою. Йти було далеко, а особливо тим селом, яке було довге до безкiнечностi. Тодi мене в полi заставала гроза. Я дуже боявся блискавки, що вбивала людей у полi, i панiчно метався по дорозi, коли надi мною грiм багряно розривав грiзнi хмари... А потiм гроза проходила, i сонце заливало мою душу. У помiщика ми, маленькi хлопчики, за гривеник у день обкопували дерева в саду та оббирали гусiнь з дерев i обрiзали сухi гiлочки ножицями на довгiй палицi. Помiщик, низенький, гостроносий i пихатий, iнодi сходив з гори своєї величi i розмовляв з нами. Вiн питав мене про батька. Я сказав йому, що мiй батько не тiльки писарем може бути, що вiн працював i будiвничим, i маркшейдером, що вiн знає всi закони напам'ять, який номер i од якого числа. А помiщик, похитуючись передi мною на носках своїх лакованих чобiт, процiдив крiзь зуби: - Видно сову по полету, какова она. Я мовчав. Що я мiг сказати цьому пустоголовому виродку, коли вiн менi не вiрив. I от почалася холера. В селi запахло дезинфекцiєю, бiлi плями вапна були розляпанi скрiзь. Куркулi повели агiтацiю, що лiкарi й тi, хто їм допомагає, отруюють народ. Особливо один куркуль, що за щось по-звiрячому ненавидiв батька, нацькував на нього темних людей за те, що батько дуже активно боровся з холерою i роз'яснював людям, що треба робити, щоб не захворiти цiєю страшною хворобою. Дочка цього куркуля була дуже вредна, дражнилася, показувала менi язика, i я за це кинув у неї крем'яшком, яким ми гралися на призьбi. Вона розплакалася i побiгла жалiтися батьковi. I от вибiгав цей розлючений i бородатий бугай i женеться за мною. Я бiжу швидко, але не можу ще швидше, бо у мене млiють од жаху ноги. А за мною важко гупають чоботища Куркуля, i земля хитається пiдi мною... Але куркуль мене не наздогнав... Якось вiн показував своїх коней управителевi економiї (Кам'янський зрошувальний участок). Той у бiлому костюмi й такiй же шляпi приїхав у фаетонi з дружиною. Важко з нього вилiз i, заклавши руки за спину, гладкий i мовчазний, дивився, як куркуль перед ним i бiднотою, що зiйшлась подивитись, хизувався своїми чорними, як ворони, з тугою, блискучою шкiрою баскими кiньми. Дивився управитель, дивились люди, але очi у них дивились по-рiзному. В управителя в очах - панська поблажливiсть, а в людей - сум i гнiв... Раз я пiшов на подвiр'я нашого сусiди. Його син, уже парубок, гарно ставився до мене, i я з ним по-дитячому дружив. Я стояв у дворi, а вiн недалеко вiд мене розкрутив у себе над головою кийка, а вiн вирвався з його рук... Я iнстинктивно нахилив голову, i смерть страшно джикнула надi мною... А сусiдня, з iншого боку, дiвчинка Оксана чарувала мою маленьку душу своїм задуманим лицем i чорними бровами. Я любив її. Звичайно, моя любов була наївна i чиста, як роса на травах у зорi, як тьохкання соловейка в кущах, коли вiє солодкий вiтер свiтання. Потiм, коли я вже вчився в сiльськогосподарськiй школi при Кам'янському зрошувальному участку, я часто зустрiчав її, коли чергував на фермi, а вона там працювала, i потiм мене чарувала її горда краса. Але я їй нiчого i не сказав. XVI У своїх родичiв, Сидора Сосюри i його дружини, тьотi Галi, я цiле лiто робив на гарманi. За це я одержав на кiнець лiта пуд борошна. Борошно я продав на базарi за 75 копiйок i за цi грошi купив квиток на право навчання до нашої 2-класної Мiнiстерської школи, в якiй треба було вчитись п'ять рокiв. Але мене прийняли до третього вiддiлення, а не до першого, бо батько мене пiдготував до нього, ще коли вiн учителював по селах Донбасу. Я став учнем. I це для мене було таке щастя, таке щастя! Коли нам задавали уроки, наприклад, по iсторiї "от сюда - до сюда", то мене не задовольняло читати "до сюда", а я читав далi. Мене цiкавило, що далi... Взагалi я дуже багато чиїав маленьким. Я вже полюбив бронзовi образи "Iлiади", "Одiссеї" 1, плакав над "Кубком Шiллера", захоплювався Зейдлiцом i Уландом2 у перекладах Жуковського i Лєрмонтова, ну i, звичайно, заливав сльозами сторiнки "Кобзаря" Шевченка. Казки Пушкiна мене чарували, як i "Демон" Лєрмонтова, i це поряд iз "сищиком" i "Пещерою Лейхтвейса" та "Индейскими вождями"... Тiльки ясно, що в моїй головi цiєї мiшанини, що я запоєм ковтав, не було. Мов якась чарiвна рука все дбайливо i нiжно розкладала в моїй душi по поличках, а непотрiб викидала, i моя душа все росла, росла, i її крила поволi обростали орлиним пiр'ям, крила знань i фантазiї. У нас у школi раз на тиждень був спiльний урок спiвiв, якi нам викладав (теорiю i практику) завiдуватель школи Василь Мефодiйович Крючко. На цьому уроцi завжди були присутнi учнi 3-го, 4-го, 5-го вiддiлень. Ми часто спiвали патрiотичних пiсень i особливо: Ген, славяне! Еще наша речь свободно льется, пока наше верно серце для народа бьется! Там, у цiй пiснi, е слова: Пока люди все на свете превратятся в гномов! Василь Мефодiйович спитав, звертаючись до учнiв усiх трьох вiддiлень (я тодi був у третьому): - Кто мне скажет, что такое гномы? Всi мовчали. Тодi я пiдняв руку. - Ну, Сосюра! Я сказав: - Карлик. А вже в четвертому вiддiленнi, коли Василь Мефодiйович бiля дошки довiв другий випадок рiвностi трикутникiв, задаючи на урок на другий день, вiн раптом спитав: - А кто мне сейчас докажет эту теорему? Всi мовчали. Тодi я простяг руку. - Ну, Сосюра! Я вийшов iз-за парти i слово в слово, як Василь Мефодiйович, довiв теорему. Вiн казав учням про мене: "Сосюра блестяще владеет литературным русским языком, но он любит иногда задавать такие идиотские вопросы, что у меня просто уши вянут". А я дiйсно iнодi задавав йому запитання, тiльки у Василя Мефодiйовича вуха в'янули не вiд сорому за мене, а за себе. Бо вiн не мiг вiдповiсти на мої запитання, як колись моя мама, коли я п'ятирiчним хлопчиком питав у неї: "Почему Бог создал человека таким непрочным?" Ванi вже не було. I я сам носив воду додому. Але у нас не було бичовки. Менi соромно просити бичовки у людей, i я зимою на льоду, що наплыв i замерз од розлитої води, в маминiй теплiй кофтинi й великих на мене батькових чоботях стою бiля колодязя i мовчки мерзну. I от пiдходить гладка i рум'яна тепло одягнена багатiйка. Вона дивиться на мене i, спiвчутливо хитаючи головою, тягне воду й каже: - Бiдна дитянка! Як вона замерзла! Вже ручки й губенята посинiли! Витягла воду й пiшла. А ось пiдходить бiдна жiнка. Вона мовчки витягне води, спершу наллє менi, а потiм собi й пiде, свята й повна сяйва для мого маленького дитячого серця, жiнка-тру жениця з великої лiтери. А таких мiльйони. Потiм уже, на фронтах громадянської вiйни, ми йдемо, пiсля тифу, в обозi, худi, виснаженi, жовтi й голоднi. Йдемо через село. А бiля ворiт стоять гладкi куркулихи й, склавши хрестом руки на своїх високих, повних сала й молока грудях, спiвчутливо хитають своїми свинячими головами. А хлiба дадуть? - Давай бiлизну! А де її вiзьмеш тодi, бiлизну, коли ми її давно промiняли на хлiб. А бiдна жiнка мовчки винесе нам з останнього буханку хлiба, а то й нагодує кислим молоком iз мамалигою. Святi й прекраснi жiнки нашого народу! Вони мовчки робили своє святе дiло. А куркулихи не жiнки нашого народу. То потвора без душi, якi не мають нiякiсiнького права зватися людьми. Василь Костянтинiв, що потiм, у вiйну, був добровiльцем батальйонiв смертi, менi подобався. Красивий, чорнобривий i хоробрий, вiн був дуже сильний i запальний. Менi тiльки не подобалось, що вiн такий жорстокий. Я бачив, як Василь з волоськими хлопцями (сам вiн теж волох) убивали на глинищi бiля Дiнця собаку. Вони це робили радiсно i завзято, а Василь аж гарчав од насолоди, коли забивав ломакою гостру кiстку собацi у залите кров'ю око... I був ще на селi один Василь Костянтинiв з могучим басом. Вiн з усiєї сили бив себе кирпичиною в свої груди, що гули, як орган, i доiсторичний крик його, мабуть, долiтав од нашої хати до заводу. Вiн потiм став червоногвардiйцем i тримав себе героєм. Ми часто купалися на Дiнцi, майже жили водяним життям. Особливо ми любили купатися в гарячiй водi, що текла з заводських труб пiд землею i виходила на береги Бiлої (що впадала в Дiнець) i Дiнця. Нам подобалось iз гарячої води (Бiла, коли пiдходила до Дiнця, ставала гарячою од гарячої води з заводу) запливати в холоднi зеленi й швидкi води Дiнця. Все тiло наше кололо безлiччю голок вiд раптового переходу од гарячого до холодного. Дiнець. Рiка мого золотого дитинства. Ти вiчно в менi, в моїх золотих згадках про тебе, про солодке й гiрке, що переснилося i одснилося моїм карим i сумним очам, душi моїй тривожнiй... XVII Ми йшли на гору од Дiнця. Юзефович, мiй шкiльний товариш, iшов останнiм за мною iз твердим, як залiзо, сучком iз держалном, виламаним iз грубенької дошки. Нечутно наблизившись до мене, вiн з усiєї сили рiзонув мене тим сучком у лiву половину голови, за вухом. Голова моя якось легко закрутилась, i я упав, нi, не упав, а земля сама до мене пiдлетiла i чомусь з правого боку, як стiна... I я лiг на неї, як на теплу, уютну i м'яку подушку. Я лежав, мабуть, не довго, бо не бачив, як тiкав "бочонок". - Чого ж ви стоїте? - крикнув я до хлопцiв, але всi розгублено мовчали, а Нестор, теж шкiльний товариш, тiльки знизав плечима. Потiм у школi, коли я узнав, звiдки людина вiдчуває, що вона стоїть, сидить чи лежить, я зрозумiв, що удар Юзефовича на мить порушив у мене рiдину в полукружних каналах середнього вуха. Кiстка черепа за вухом не трiснула, а трохи вгнулася i здавила слуховий нерв. Я став глухим на лiве вухо, i з того часу у мене в лiвiй половинi голови вiчний шум, як розвiяний дзвiн, який то слабне, то дужчає. "Бочонка" я таки спiймав на тiм же Дiнцi i важкими грудками засохлої землi загнав у капусник. Удари гулко гупали по ньому, а вiн, як хижа кiшка, вишкiрившiї гострi зуби, стрибав по вогкiй землi i нiяк не мiг прорватися до мене крiзь гнiвний град грудок завбiльшки з дитячу голову. XVIII Ми переходили через ярок, що бiля кладовища, повз яке нам треба було йти. Було ще темно, i снiг пiд нашими маленькими ногами так гостро i холодiю скрипiв... Раптом до нас метнулися двi великi чорнi тiнi. - Давай грошi! Ми плачемо, не даємо, а вони, вищi за нас у пiвтора раза, здавили нас своїми важкими, залiзними руками. Той, що обшукував мене, сказав: - Я всi не заберу. Але вiн забрав усi мої нещаснi мiдяки, i я нiколи не забуду хижої куркульської руки в правiй кишенi моїх штанцiв, що розчепiрила там пальцi, а потiм люто й переможно стиснулась в кулак з моїм нахристославленим гонораром. Ну, ясно, що це були куркульськi мордатi буцiвки, бо дiти бiдних людей нiколи б на таке дiло не пiшли. Наша сучка народила багато цуценят i здохла. Цуценятка були слiпенькi й безпорадно вовтузились бiля мертвої матерi, а потiм почали подихати одне за одним. Менi було важко дивитись на їх муки, i я взяв їх уже трьох (бо решта повмирала) в корзинку i понiс на кручу над Дiнцем, щоб вiдтiля (круча була дуже висока) покидати їх униз, а вони долетять до землi i зразу повбиваються. Дурний, я зовсiм забув, що внизу було гнойовище!.. Була нiч, темна й жорстока нiч, коли я, маленький, пiд донецьким вiтром, з городу вийшов на кручу. Я поставив бiля себе корзину i з плачем витяг iз неї тепленьке цуценятко, що теж плакало й тпкалось мокрим i холодним носиком менi в руку. I в чорнiй вiтрянiй тьмi я, з серцем, що розривалося од жалостi, високо розмахнувся над головою цуценятком i шпурнув його вниз... Воно десь там, у глухiй тьмi, м'яко i страшно гупнулось об землю i почало кричати... Я думав, що воно зразу вмре, а воно кричить... Решти цуценяток я бiльше не кидав вниз, а схопив корзину з ними й побiг навкруги кручi на крики мого маленького братика... XIX Осiннiй ярмарок на вигонi за селом, море фарб i кольорiв, вигукiв, i все це райдужно рухається концентричними хвилями. Пахне борщем i ковбасою, що тут же, пiд полотняними напиналами, їдять заклопотанi люди. Бiля коней, що вихваляють чорнi бiлозубi цигани, поважно ходять дядьки з виглядом знавцiв i цьвохкають батiжками, що тримають за пужално, їх жилавi й натрудженi руки, руки степових богатирiв. I тут же, в цьому барвистому i рiзноголосому гомонi, грають у рулетку люди, забувшiї од звiрячої жадоби навiть про епiлептика, що лежить пiд столом з рулеткою. Його щоки то кругло i туго надимаються, вiн дихає страшно i важко, а над ним його "ближнi" гризуться, як вовки, за нещаснi копiйки, забувши, що у них пiд ногами стогне i мучиться людина в епiлептичному припадку. Ми, хлопчики, часто крутили на грошi балки каруселi, i од цього крутилися люди на дерев'яному конi. А за це один раз задурно катались на каруселi пiд мотив пiснi: Где-то ласточки песня слышна, ветерочек траву чуть колышет. А з балаганiв повибiгали "на раут" мандрiвнi артисти i закликають публiку. Хазяїн звiринця на очах у всiх встромляє в рот слизьку й холодну голову удава, строката лiана якого обвилась йому круг шиї, пояса i звивисто збiгає до нiт. Я купив за п'ятак квиток i зайшов у звiринець. Менi було 12-13 лiт, а я заранi, не глянувши на напис, узнавав кожного дикого бранця, моїх давнiх знайомих по Майн Рiду 1 i Густаву Емару. Особливо менi сподобались мавпи i мавпенята, що, незважаючи на присутнiсть публiки, меланхолiйно займалися пристойними i непристойними справами. Був пiзнiй вечiр, коли я, покинувши звiринця, повертався до своєї рiдної хворостянки, що ще й досi менi сниться, хоч менi вже майже шiстдесят два роки. Я навчився ходити на руках, як ярмарковi гiмнасти. Спочатку це довго не виходило, i я часто звозив до кровi собi вилицi й щоки об землю. Але я уперто продовжував i таки навчився. Тодi не було на селi iнструкторiв фiзкультури. Я не знав мiри i зводив важкi каменюки на витягненiй руцi, а особливо коли ходив на руках, то неправильно дихав, власне, зовсiм затримував дихання. А потiм, бо менi набридло ждать, поки одхлине кров од голови, пiдстрибував i всiм витягненим тiлом бився об землю пiдошвами, вiд чого весь стрясався, як од грому... I це не раз i не два... I от одного разу, коли я читав дiдусевi "Вершника без голови" 2 (сам я був без голови з тим стрибанням i ходiнням на руках!), у мене в серцi щось порвалося, неначе лопнула туго натягнена нитка... Я захлинувся... i продовжував далi читати. Через небагато днiв, якось прийшовши iз школи, я потягнувся до полицi з книжками, що була прибита на стiнi вище моєї голови, i вiдчув, так страшно вiдчув, що все менi в грудях поповзло вниз... I весь я, як пучок туго натягнених струн, почав надиматися усе дужче i дужче i, не витримавши цiєї муки, з плачем вибiг на вулицю i, пiдiймаючи руки до зоряного неба, ненавмисно торкнувся серця... Воно билося швидко, швидко. Я пiшов до Трохима Iвановича, нашого вiчно молодого з гiгантським досвiдом фельдшера, що мiг дати сто очкiв наперед першому-лiпшому докторовi з дипломом, хоч вiн i без диплома. Вiн вислухав моє серце i сказав: - Что же ты так поздно пришел? У тебя больное сердце. XX На горi заводський посьолок, а пiд горою содовий завод i наше село. Вузька i каламутна рiчка Бiла одрiзняє нас од заводу. Вона тече в Дiнець, що срiбним поясом лине повз димний гай заводських труб i замрiяних селянських хатин. А за заводом станцiя. Залiзниця лежить пiд горою, золотою пiдковою протинав село i зникає за синiми вiтряками. А по нiй вiчно дзвонять i хитаються червонi змiї поїздiв, i видно, як пiд колесами, на стиках, ритмiчно вгинаються рейки i шпали. Ми чiпляємось на ходу, i за нами ганяються кондуктори. Багато хлопчикiв лишило свої голови i ноги на кривавих i димних рейках нашої залiзницi... Але це не спиняло iнших. I було героїзмом зiскочити з потягу, що скажено мчить з гори до заводу, або лягти мiж рейками i шпалами, а над тобою громово пролiтає потяг i смертно дзвенить ланцюгами... Його вже нема, десь далеко цокотять його колеса, а ти не пiдводиш голови... Все здається, що потяг летить над тобою, i повна грому твоя душа... А спробуйте ви пройти по однiй рейцi од будки до будки або стрибнути з високої верби в Дiнець, ударитись головою об затоплений човен i лишитись живим... Вiчно дзвонить завод, кричать паровози, шумить за Дiнцем лiс, i летять у димнiй синявi вагончики за Дiнець i на далекi шахти. А вночi, коли вийдеш на гору, далеко внизу ти побачиш, мов яркий дiамант, повний гулу й електрики завод i смутнi каганцi села. Це наше село Третя Рота. Як я люблю тебе, моє бiдне замурзане село з вузенькими вiкнами й долiвками з глини, рушниками й вродливими дiвчатами!.. Твої пiснi, й гармонi, й парубкiв... Такi села є тiльки в тебе, моя могутня Україно, мiй цвiте чарiвний i нiжний! Моє дихання й очi снять тобою... Твiй синiй вiтер i золотi вечiрнi верби, твої мiсячнi ночi у дзвонi солов'їв i поцiлункiв, з довгими тiнями яворiв... Третя Рота... Спiває телефон у полях, i по стовбовiй дорозi летять ївто, а в них сидять люди, в шубах i синiх окулярах. Обдертi й замурзанi, ми вибiгаємо дивитись на них, за ними женуться нашi крики й собаки... Авто хрипко i страшно кричить, i од його крику конi злякано несуть дядькiв у бiдних свитинах, з суворими i засмаглими лицями пiд золотими брилями... Це - мої дядьки, це - моя Україна... Яке щастя, що я - українець, що я син моєї прекрасної i трагiчної нацiї! XXI В кiнцi Красної вулицi, бiля волоха Арифея й пивної Гавриленка, громада збудувала маленьку, неогороджену хворостянку бабi Цибульчисi, за землю. Вона, як догорiла свiчка, вiчно лежала на печi, вiдкiля виглядало її зморщене, як вiск i земля, лице. Люди приносили їй окрайцi хлiба й воду. Одного разу вода лишилася не випитою й хлiб не з'їденим. На печi лежало маленьке й висохле тiло з запалими й плескатими очима й загостреним смертю носом. Чужi люди обмили й поховали самотню i неогороджену любов'ю, як тином її хворостянка, бабусю. Ми стали жити в цiй хворостянцi. Нас було десять душ; батько, мати й вiсiм душ дiтей - три хлопцi i п'ять дiвчат. Колись ми гарно жили, але батько дуже любив горiлку, - i ми стали жити погано. Мати вiчно бiгала за ним, щоб вiн не пропив грошей, - i ми росли, як трава, в брудi й сонцi - вiчно голоднi й немитi. Обдертi, ми покотом спали на своїй одежi, у снi мочилися на нiй i жили, як мавпи... Вночi приходив вiчно п'яний батько, i хату заливав горiлчаний дух, i плач, i лайки матерi... А батько в туманi алкоголю не бачив нiчого i на голоднi докори матерi вiдповiдав: - Бог даст день, бог даст пищу. У нього було вузьке татарське лице, опуклi карi очi, орлиний нiс з чулими й тонкими нiздрями, довгi козацькi вуса i безвольне нiжне пiдборiддя, бороди не було, а пiд нижньою яркою i повною губою рiс кущик волосся - буланжа. Пальцi в нього були жовтi вiд махорки, i задуманi очi завжди дивились униз. Вiн ходив трохи зiгнуто в чоботях i сорочцi, пiдперезанiй мотузком, любив спiвати сумних українських пiсень i писав вiршi. Говорив вiн росiйською мовою. Це був феномен i жертва того часу. Вiн п'яти рокiв став школярем i на колiнах у вчителя рiшав завдання. Потiм, у штейгерськiй школi, вiн, першокласник, готував до випуску своїх товаришiв, третьокласникiв. Тодi вiн був тонким юнаком з натхненними свiтлими очима. Як тяжко пригадувати цi днi, коли за вiкнами стогне завiрюха, кричать авто, i в димi мiських цигарок, крiзь сльози споминiв, мерехтить смугляве личико задуманого хлопчика на дерев'яних коньках, закручених цурками й мотузками... Менi вже тридцять рокiв, у мене два сини, i один страшно подiбний до мене. Я дивлюсь на нього, на його рученята й капризнi губи... i непереможно встає бажання ще раз прожити, хоч у споминах, своє життя над золотим Дiнцем, у шумi тихих верб i осик, у янтарному цвiтi акацiй i дзвонах, церковних дзвонах, тепер чужих, а колись таких мiстичних i рiдних. О моя Третя Рота... Твiй вiтер тепло й ласкаво б'є в моє лице, я плачу вiд любовi й музики, що не вернувся до твоїх кривеньких тинiв, далеких яблунь i моєї молодостi. Моя смуглява й темноока мати варить борщ i проклинає свою долю. Ми, замурзанi i обдертi, бiгаємо круг неї, нам хочеться їсти, мii з ранку нiчого не їли, i, щоб не так хотiлося їсти, довго спали... Та це не помагає, i ми мордуємо матiр своїми голодними крикамп. А вона, заклопотана, у бруднiй спiдницi, б'є нас, худеньких своїх катiв, i витирає полою злi сльози. Ми рано навчилися знати все. П'янi сцени, повнi плачу й лайки, зробили нас нервовими i вразливими старичками з не по лiтах розумними й печальними очима. Кругом жили щасливi люди. Сусiдськi дiти були гарно одягненi, купували на ярмарках ляльки, цукерки, i вони весело дивилися на свiт. А ми, в брудi й холодi, були подiбнi до картоплi, що блiдо цвiте в темних i холодних погребах. А поруч, у пивнiй, пiд ногами п'яних робiтникiв гримiла пiдлога i одчайдушний голос виводив: Получил получку я, веселись, душа моя. Веселись, душа и тело, вся получка пролетела. Пиво й сльози лилися рiкою, i золотою рiкою ц.-iивли у безвiсть смутнi огнi над селом i над димом заводу. I крiзь дим вони здавались очима печальних матерiв, що плачуть над пропащою долею своїх дiтей. Ранками владно кричав гудок на заводi, йому хрипко вiдповiдали гудки на шахтах, i сiрою низкою тяглися робiтники з клунками своєю вiчною дорогою. А ми, дiтвора, зимою грали в ковiньки, розбивали носи на сковзалках, весною пус