кали в мутних ручаях качки з окуги, лiтом цiлi днi проводили на Дiнцi, а восени рвали багряний i солодкий глiд у золотих балках над "чавункою". Iнодi повз вiкон гримiло весiлля, i розлiталася холодна осiння грязь цiд ногами жiнок, що зухвало танцювали, тримаючи в однiй руцi заквiтчану курку. Попереду завжди йшов гармонiст, кучерявий i п'яний, за ним iшли бояри, перев'язанi рушниками, й молодi. Бiгла дiтвора i в грязi боролась за конфети, що їм щедро розкидали родичi молодих. А iнодi пропливали похороннi юрби з попом у золотих ризах, ридав хор, i голосили тi, що йшли за гробом. А з ними завжди йшов Лук'ян-дурачок, який не пропускав нiколи жодних похорон. Зачувши дзвони по мертвому, вiн кидав роботу й несамовито бiг провести ще одного гостя в царство тишини. Чомусь вiн любив вбирати хрестики, видурював їх у дiтей, а то й просто зривав а шиї разом iз шнурком. До кожного вiн приставав з своїм нудним i вiчним: - Дай х'єстика. Маленький i кремезний, з жилавими босими ногами й затуманеними божевiллям очима, вiн тихо й покiрно йшов за траурним походом. А ночами на цвинтарi можна було чути ридання другого дурачка, високого Ананiя. Щоночi вiн ходив на могилу своєї матерi й далеко по глухих вулицях скорботно й монотонно лунало: - Ой мамо, мамо... Худий i тонкий, вiн ходив по селу i щось бурмотiв про смерть i пожари. Його мутнi очi завжди дивились трохи вгору, i гостра руда борода сумно хиталась пiд незрозумiле бурмотiння. Ларька й Федька Горошенята ходили зi мною на смiтники заводського магазину. Цiлими днями копались у брудi, шукаючи солодких ягiдок i кольорових папiрцiв. Нам тiльки снилося прекрасне життя iнших, що не мрiють про м'ясо й гарну одежу. У них i ляльки, i теплi кiмнати, вони щоранку п'ють молоко з солодкими булочками, а ми, як цуценята, копаємось у багнi й чужих недоїдках. Я страшенно полюбив книжки. Вони менi давали той свiт, у якому одмовила доля. Я плавав з капiтаном Немо на пiдводному човнi, був в'язнем на повiтряному кораблi божевiльного вченого, ганявся за злочинцями з Натом Пiнкертоном 1, був пiд землею i в зоряних свiтах, полював на iндiянiв на далекому заходi i в тропiчних лiсах гойдався на лiанах над мутними водами, повними алiгаторiв i невiдомих тварин. У нас не було книжок, i я просив їх у знайомих, а то й зовсiм чужих людей, яких я зустрiчав на вулицi й питав: - Дядя! У вас нет сыщиков? Однi смiялись з мене й проганяли, а другi звертали на мене увагу, i я годинами на жорстокому морозi стояв бiля їх ворiт (соромився зайти до хати), поки вони вийдуть, щоб перемiнити книжку. Але вреднi дiти бруднили й рвали книжки так, що не можна було їх повернути, i тодi хлопцi мене за це били. Вони мене били на кожнiй вулицi, так що менi не можна було нiкуди й пiти. Пам'ятаю, була холера, i я надiйно думав: - Хоч би вже вони всi повмирали. Тодi б мене нiхто не бив. I раз один парубок, що я не повернув йому книжок, спiймав мене з хлопцями на Дiнцi. Втекти я не мiг i покiрно спинився перед мордатим велетнем з кулаками в мою голову. - Ну, чортове цуценя, тепер держись. Я тобi покажу, як не повертати чужих книжок. I вiн замахнувся надi мною страшним волохатим кулаком. Але я одскочив убiк i почав гаряче переконувати його, що мене не треба бити, що не винний я, маючи таких вредних братiв i сестер, що рвуть чужi книжки. Я дуже люблю їх, вони для мене краще всього, вони для мене все життя, й мене не можна бити. Менi було ж дванадцять рокiв, але я так натхненно й переконуюче говорив i як крем яшками грав чужоземними словами, я говорив так палко, що парубок тiльки здивовано розводив руками: - От так голова.. Оi голова... А я, смуглявий горобець, стояв перед ним i чекав на свою долю. Тут же був один хлопець, що мовчки слухав нас. I, коли я замовк, вiн, блiдий од гнiву, пiдiйшов до мого ката, взяв його за петельки так, що той почорнiв од спиненої кровi, i вдарив його всiм тiлом об тин: - Доки ти будеш мучити цю дитину? Хлопцi їх розняли. Але цей парубок бiльше мене не чiпав. Вiн навiть запросив мене до себе i дав ще книжок. Лiтом я тiкав у поле i в травi, що пахучо шумiла надi мною, забував над книжкою все в чарах нових свiтiв i пригод. Про мою любов до книжок узнав завiдуючий заводської бiблiотеки Сергiй Лукич Зубiв i почав давати менi даром читати книжки. Як сон були менi Третя Рота й порожнiй живiт. Книжки замiнили менi товаришiв i ласку матерi, вони влили новi барви в мою душу, i вона зацвiла ярко i любовно пiд сяйвом звiльненої думки. Вони дали менi крила й майбутнє, розкрила менi огненнi простори, повнi золота й кровi... Краса й сила одкрили менi своє лице i обiйми. А коли я вперше побачив живi картини в кiно, де на тлi чарiвної музики проходило перед очима те, що треба викликати силою уяви, коли читаєш книжку, я так намозолив очi господинi iлюзiону, що вона дозволила менi безплатно ходити на картини. Звичайно, моїми улюбленими були Аста Нiльсен 2 i Максимов 3. Макс Лiндер 4 доводив мене до судорог у животi. I от почала рости тоска. В кiно я ще дужче вiдчував те розкiшне життя, яким живуть iншi, вибранi, щасливi, яким я нiколи не буду жити, до якого нiколи менi не долетiти, хоч у мене й є крила, але крила фантазiї, на яких справдi не можна злетiти навiть на стрiху нашої хворостянки. I коли бархатнi акорди невiдомої музики заливають темний зал iлюзiону, я плачу незадоволеними й колючими сльозами так, що вiд них стає мокре пiдборiддя й мої дитячi губи. Як птиця з поламаними крилами вовтузиться у власнiй кровi й нiколи, нiколи не полетить у синi й чудеснi свiти, так i я, маленька й нещасна точечка в безжальному й жадному свiтi, сидiв у темнiй залi i плакав над загубленою радiстю. На шумних ярмарках ми з Федькою Горохом крали житняки й яблука. Там, де кричать: "И так - питак, и на выбор питак", я нахилявся над рядом i робив вигляд, що вибираю, а сам крiзь розставленi ноги (коли крамар обернеться) подавав Федьцi, що стояв позад мене, украдену ляльку i тихо одходив. Але потiм я кинув красти, бо в цьому не бачив нiякої радостi, крiм перспективи ходити з одбитими печiнками. Я дуже любив собак, кiшок i коней. Одного разу хлопцi спiймали сучку, що водила тiчок по городах, прив'язали її до тину i почали вбивати. Били вони її тоненькими дубцями i тiльки мучили її. I я, повний невимовної сили, весь у сльозах, розiгнав хлопцiв, одв'язав бiдну собачку i пустив її на волю. Я любив ходити на гнойовище над Дiнцем, куди приходили подихати конi. Вони рiдко й хрипко зiтхали, судорожно сiпали ногами, їм смертно тремтiла облiзла й мокра шкiра, i вони довго i тоскно простягали шию в синяву й свiтло до холодних осiннiх зiр. А потiм з них здирали шкiру, i собаки й галки робили своє дiло на їх димних од кровi тiлах. XXII Вчитель Василь Мефодiйович Крючко, з добрим теплим лицем i задушевним голосом, був особливим вчителем. Вiн горiв своєю роботою, любив нас, як своїх дiтей, а ми за це неможливо шумiли й на перервах пiдiймали такий пил, що лице Василя Мефодiйовича плавало в ньому, наче одiрване вiд тулуба, i скорбно кахикало, дивлячись на нас докiрливими й мутними очима. Вiн нiколи не бив нас, i тiльки раз боляче сiпнув мене за вухо, коли я об фанерну перегородку до вчительської вдарив свого товариша. Спокiйно й терпляче робив вiн своє непомiтне й велике дiло. До кожного вiн пiдходив iндивiдуально i рiзними чарiвними ключами одмикав нашi душi. Я був першим учнем, хоч i нiколи не вчив урокiв. Просто така в мене була пам'ять. В одному класi зi мною вчилася дiвчинка Лiза, вона давала менi пирiжки i довго дивилася на мене, наче хотiла щось сказати i нiяк не могла. А я по темних кутках плакав од муки, що не можу сказати їй, як я її люблю, що лице її, в райдузi золотого волосся, з синiми й печальними очима, щоночi менi сниться, що цiлi днi ходжу, як у снi, повний нею. I в свiтанковiм трепетi моєї закоханої душi звучало: Милая, знаешь ли, вновь видел тебя я во сне. В сердце проснулась любовь, ты улыбалася мне. Где-то, в далеких лугах, ветер вздохнул обо мне... Степь поживала в слезах, ты размечталась во сне... Ты улыбалась, любя, помня о нашей весне... Благословляя тебя, был я весь день, как во сне. А. Белый_ 1 Була весна, i ми з Лiзою пiшли за станцiю готуватися до iспитiв. Звичайно, в пiдручники ми й не заглядали, але я нiяк не мiг сказати Лiзi про любов. Я тiльки незграбно йшов за нею, дивився на неї, як на святу, i молився на її золоту потилицю. Од неї вiяло таким щастям i ароматом, що я захлинався, коли говорив, вiдчував, що кров розiрве моє лице, але не мiг сказати їй про свою таємницю. Ми ходили у свiтлi й шумi, я дивився на її нiжнi рухи, як вона томно повертала своє лице й поправляла непокiрне волосся, що вiтер жартiвливо розгортав на її рожевих i [голубих] скронях. Коли ми поверталися в село, хлопцi кричали менi: - Куди це ти її водив?.. Лiза вiдповiдала: - Не он, а я его водила. I дiйсно, я спотикався i йшов за нею з блаженними, повними слiз очима, менi хотiлося, щоб нiколи не було села i цих противних хлопцiв, щоб я вiчно йшов за Лiзою, дивився на її нiжнi рухи й молився на її золоту потилицю. Моя любов була, як квiтка в росi, що п'яно хитається в янтарному полi, й молиться на зорю, i плаче багряними сльозами зорi од щастя. Моя душа подiбна була до амфори, i я обережно ходив, щоб не розплескати своєї радостi. Була якась насолода в тому, що я мовчу, хоч i знав я, як щасливо засiяють синi й коханi очi, бо часто, коли ми бавились, ми, мов навмисне, притулялись одне до одного i з розширеними очима, блiдi й щасливi, слухали тепло й жагу наших тiл. Тiльки тепер я вiд Лiзиної подруги узнав, що вона мене любила. За вiкном синя вечiрня печаль, i заплакане лице моєї молодостi дивиться в шибки... Мiж нами тiльки скло... Ось я встану, вiзьму Лiзу за тремтячу руку i скажу їй про свою любов, загляну в блiде восторжене лице, i мої губи вiдчують солоне тепло щасливих слiз... Я глибоко вдихатиму дороге дихання... i питиму з заплаканих вiй сльози - росу першої любовi. Та не скло мiж мною i моєю молодiстю, а довгi огненнi роки, повнi любовi й смертi. Iнодi образи встають перед мене, i прокляте марево їх затуляє од мене синi й далекi очi моєї першої любовi. Дзвонить годинник, одбиває хвилини, що вже нiколи не повернуться, чорнi вказiвки не покрутяться назад крiзь кров i снiг мого минулого, щоб наблизити до мене розширенi й коханi очi. За вiкном риплять кроки перехожих, i плаче моя молодiсть. XXIII Пухка її срiбна зима в холодi багряних зiр i далекого сонця рипiла на вулицях Третьої Роти, коли ми з батьком їхали шукати щастя на Полтавщину. Недалеко вiд Черкас, бiля мiстечка Мошни, в сосновому бору жив наш родич Микола Уваров. Вiн був лiсовим iнженером, i батько хотiв знайти в нього працю. Недалеко вiд Черкас нас висадили з вагона, бо ми їхали "зайцями". Була нiч. Стомлений батько лiг i заснув бiля станцiйного буфету, прямо на паркетi. До нього пiдiйшов жандармський офiцер i носком блискучого чобота вдарив його в бiк. - Вставай! Батько встав. Лице йому налилося кров'ю вiд несподiваної образи. - Вы должны вежливо сказать, что здесь спать нельзя. Но как вы смеете бить человека ногою в бок? Неужели вы только для этого получили образование и считаетесь интеллигентным человеком? I марно йому офiцiант злякано шепотiв на вухо, що "он тебя засадит в тюрьму", батько не звернув на це уваги i так одчитав жандарма, що той почав вибачатись, купив нам квитка до Черкас i на прощання гаряче тиснув батьковi руку. З Черкас ми йшли шумним бором тридцять верст до Уварова. I колiї ми ввiйшли у великий бiлий будинок, Уваров, високий, стрункий i чорнявий, закричав на батька: - Ты чего здесь? - Я - муж Антонины Дмитриевны Локотош. Лице Уварова одразу стало привiтним, i вiн простягнув батьковi руку. Я попав у дiйсний рай. Море книжок i цукерок. Дiти Уварова були, як квiти, безжурнi й щасливi. У них був репетитор, розкiшнi кiмнати й багато розваг. Вони грали на пiанiно, грали в шахи i вчили мене танцювати. Але я був незграбний i нiяковий. Я тiльки читав i марив. Ми ходили на полювання, каталися на коньках, i менi здавалося, що це я сню солодким i дивним сном. Що ось я вигляну з-пiд одiяла i почую голодний плач братiв i лайки матерi, що буде холодно вдягатися, i в запорошенi вiкна гляне вороже сонце, i блакитнi шибки заллються шумом нового голодного дня. Батьковi стало скучно жити в лiсi, i знову знайомi труби нашого заводу задимiли надi мною. Знову потяглись кошмарнi ночi, повнi докорiв матерi, горiлчаного духу i голодних слiз у душнiй i тiснiй хворостянцi. Я почав ходити на щебiнь. Ще не сходило сонце, i замiсть гудкiв спiвали пiвнi, й холодна зоря тiльки займалася над селом, як мати будила мене, i я йшов туди, де над "чавункою" i гулом поїздiв гримiло камiння пiд ударами сотень молоткiв, де нам видавали на снiданок iржавi оселедцi, i важка тачка з камiнням натирала мої руки до кривавих пухирiв. На щебенi робило багато дiвчат, i часто пiсля роботи пiд холодними зорями в шумi трав i молодої кровi вони кликали мене ночувати в половниках, повних золотої соломи й мiсячного промiння. До ранку ми вовтузились i нарештi засинали з блiдими й стомленими обличчями й схрещеними ногами. А потiм знову гримiло камiння, в пилу метушилися нашi химернi тiнi, а повз каменярень пролiтали поїзди, i я замрiяно дивився на дiвчат, що в шумних вагонах з пiснями пролiтали мимо i кричали менi: - Чорнявий, поїдем з нами. Червонощокi й чорнобривi, з неначе налитими сонцем рожевими литками, вишневогубi, вони димно летiли в даль, i їх повнi голоси нагадували менi про рум'янi степи, привiтний шум гаїв i кохання пiд зоряним оксамитом неба. Часто я не витримував важкої i монотонної працi, кидав її i йшов до своїх книжок i мрiй. А мене хлопцi проводжали маршем, б'ючи молотками в лопати й цеберки. Вечорами в заводському садку грав оркестр, i ми ходили туди на гуляння, ковтали пил i залицялися до дiвчат на головнiй алеї. Та менi не подобалося без толку ходити в пилу i дивитися на однi й тi ж лиця. Я йшов на станцiю, де шум верб над Дiнцем говорив менi бiльш, нiж роблено веселi обличчя в садку, що нагадували менi недокурок, i обридлi розмови про давно обридлi речi. Позаду гримiв залитий електрикою завод, i огнi зiр зливалися з його огнями. А надi мною мрiйно хиталися верби, i мiсяць чiпляв на їх вiтах срiбне павутиння. На серединi Дiнця одиноко чорнiли човни з закоханими парочками, смутно долiтав дзвiн гiтари i поцiлункiв. Або гармонiя ридала й жалiлася над спокiйним свiчадом рiки. На тiм боцi шумiв i хитався лiс, i теплi далекi зiрницi мерехтiли над ним. Ясно й щасливо було над рiкою. Дивитись би так без кiнця й краю на iзумруди далеких зiр у водi й на небi i вiдчувати себе щасливою часткою яркого й коханого свiту. А потiм я йшов на печальний каганець у вiкнi нашої хворостянки i до ранку сидiв у сiнях над книжкою, де пригоди й любов у середньовiчних мiстах або в жагучих пустелях Африки брали мене в свiй чарiвний полон, i дiйснiсть химерно переплiталася з мрiями так, що менi здавалося сном моє дiйсне життя, що я зовсiм не в хворостянцi, а в розкiшному палацi володарiв Iндiї або в шумi тайги шукаю скарби невiдомого народу. XXIV Сашко Гавриленко торгував у пивнiй i часто на лавочцi розповiдав менi про бахмутських повiй, викидайлiв i бандерш, про веселi гулянки, "котiв", артисток i вино, що ллється рiкою у дзвонi чарок в далеких золотих мiстах. Я йому грав на гiтарi й писав любовнi листи до волошок. Вiн не мiг ходити, i в нього були милицi. Вся сила з нiг перейшла йому до рук, i нiхто не мiг вирватись iз жахних обценькiв його пальцiв. В теплi янтарнi вечори вiн плакав i спiвав про зрадливе життя й циганок, про зорi над тихим Доном, буйну козацьку волю i сльози дiвчини, що "полюбила козаченька, при мiсяцi стоя". I якось не в'язалось його цвiркання крiзь зуби, "розмови про доми розпусти i вульгарнi частушки з невимовним сумом його нахиленого обличчя i сльозами, що тоскно котилися по його щоках i падали на брудну, залиту пивом пiдлогу. Пiсля роботи до пивної збиралися хлопцi, i знову гримiла пiдлога пiд буйними молодими ногами. Потiм хлопцi билися за дiвчат поляками з тинiв i кизиловими палками, провалювали один одному голови, ламали ребра i пороли животи ножами. Животи зашивали, засихали рани на головах, зросталися ребра, i недавнi вороги, неначе нiчого не було, знову пили вiчнi могоричi, цiлув.ались i п'яно запевняли один одного в вiчнiй дружбi. Був там Юхим Кричун, високий, русявий i довгорукий, з синiми наївними очима й дитячою усмiшкою немов намальованих повнокровних губ. Його наїхала узвозна вагонетка в кар'єрi i майже розплескала його. Вiн вийшов з лiкарнi косим i подiбним до конверта, такий вiн був плескатий i тонкий. Та скоро вiн зовсiм одужав i перестав косити очима. Одного разу йому дуже хотiлося курити. Саме Гавриленко кинув великого недокурка, i його хотiв схопити Заяць, якому теж дуже хотiлося курити. Та не встиг вiн добiгти, як недокурок опинився в довгiй руцi Юхима. - Вiддай. - Одскоч. I Юхим почав щасливо з насолодою засмагатися. Розлютований Заяць хотiв видерти недокурок iз залiзних рук синьоокого велетня, але йому не пощастило, i вiн почав бити Юхима. Та це все одно що бити в залiзний мур. Юхим навiть i не поворухнувся. Вiн спокiйно стояв i курив, доки Заяць не захекався. Тодi вiн плюнув на огонь недокурка i роздавив його ногою. - Ну, а тепер я покажу, як у нас б'ють. Дивлюсь, а його кулак уже гуде бiля нашої хати. Вiн ударив бiдного Зайця тiльки один раз, i той опинився на землi з повним ротом кровi й вибитих зубiв. Його одливали водою. Та Кричун був дитиною в порiвняннi з Серьогою Дюжкою, Дюжкою, якого боялося все село. Коли вiн бився, так не висмикував коляк з тинiв, а схопить тин - i нема тина, схопить ворота - i нема ворiт. А коли вiн зiб'є ворога з нiг, то бере його обома руками за штани й пiджак i б'є об землю. Раз я iду по "чавунцi". Дивлюсь, а бiля будки багато людей. Пiдходжу ближче, i, о жах, наш непереможний Серьога лежить весь мокрий i побитий. Вiн був п'яний, i один чоловiк збив його з нiг кизиловою палкою. У Серьоги було два брати. Вони робили на заводi i були по сажню зросту. Вони вночi прийшли до хати того, що побив Серьогу, i почали його викликати. Це був чоловiк хоробрий i винахiдливий. Вiн узяв велику макiтру, i, тримаючи її перед лицем, одчинив дверi. Вiд граду камiння вiд макiтри в його руках лишилося тiльки денце. Старий Гавриленко робив у кар'єрi i дуже любив випивати. Вiн часто танцював пiд акомпанемент моєї гiтари доти, доки мої пальцi одмовлялися торкатися струн, i завжди перетанцьовував мене. Наш сусiд, волох Арифей, посварився з ним, але вiн був слабосильний i помстився Гавриленковi так. Була пiзня осiнь, i на дворi стояли великi калюжi. Гавриленко просить у Арифея четвертак на горiлку, але той згодився поставити пiвпляшки, коли Гавриленко скупається в калюжi. I Гавриленко згодився. Вiн пiшов i сiв до пояса в калюжу. Арифей стоїть на сухому, танцює од радостi й кричить: - Пiрнай з головою. Гавриленко пiрнув. - Пiрнай ще. Тричi кричав Арифей, i тричi пiрнав у калюжу старий Гавриленко. Так помстився Арифей. А Гавриленко випив i другого дня, мов нiчого не було, пiшов ламати крейду. XXV Дядько Кирило Науменко, чоловiк моєї тiтки Гашi Холоденко, моєї тiтки в третiх, був спокiйний i мовчазний труженик. Вiн багато рокiв працював на заводi, але мав i клаптик землi. Наймитiв у нього не було. Замiсть них, фактично як наймити, день i нiч працювали його сини Ягор i Улян. Удян вiчно щось майстрував на подвiр'ї або в хатi, i я нiколи не бачив, щоб його руки не були чимось зайнятi. Такий був i Ягор. Вiн прекрасно, з солов'їно-мрiйним захватом спiвав: "По синим волнам океана" Зейдлiца в генiальному перекладi Лєрмонтова (або, здається, Гете в перекладi невiдомого автора): Оружьем на солнце сверкая, под звуки лихих трубачей, по улицам пыль поднимая, проходил полк гусар-усачей. У нього була повна скриня книжок, якi я всi перечитав. Вiн був добрий i задушевний. Не одмовляв менi в них. Особливо менi сподобалась одна книжка про розбiйникiв i їхня пiсня: Я твой, когда заря востока моря златит. Я твой, когда сапфир потока луна сребрит. Я твой... (тут я не пам'ятаю все) когда пришлец блуждает в горах у сивiм туманi... I кiнець: И в хоре звезд рубиновых мелькает мне образ твой. Дивно, що пiсня "Оружьем на солнце сверкая": А там, чуть подняв занавеску, чьих-то пара голубеньких глаз... що спiвав Ягор, i кiнець пiснi розбiйникiв були духовним поштовхом для шукань мого юнацького серця, коли я закохався втретє, уже не в сiрi i карi, а в голубi очi i так само уявляв їх, як той розбiйник у горах, коли в морi зiр за розсуненими моєю уявою стiнами й стелею казарми її обличчя широке, як небо, нахилялося надi мною i теплi й рiднi губи до фiзичного вiдчуття притулялися до моїх гарячих i жадiбних губ... XXVI Був липень 1914 року... Бiля прохiдної конторки стояло багато людей i тривожно дивилися на вiдозви з чорними великими лiтерами. Нiмеччина оголосила нам вiйну. Потiм була загальна мобiлiзацiя, закрили казьонки й по вулицях ходили манiфестацiї з портретами царя i оркестром, яким керував австрiєць з блiдим i печальним лицем. Тужливi сцени проводiв на фронт, станцiя, повна ридань i пiсень, останнi дзвiнки й не останнi сльози... Урочисто ходили полiцаї, всi в чорному, з медалями на грудях. Я ще малим, коли дивився на них, так усе почував себе в чомусь винним i боявся дивитися їм у вiчi. Однiєї ночi я йду по вулицi од заводу i насвистую якусь пiсню. Пiдходить полiцай i каже: - Не свисти. - Що ж тут такого, що я свистю? - А может, ты кого вызываешь. Я перестав свистiти. Важко ходили цi ворони в срiбних медалях по перону, залитому сльозами матерiв, крутили свої довгi вуса i, як коти, поглядали на осиротiлих солдаток. А десь шумiли поїзди, повнi людей у сiрих шинелях, одiрваних од звичайної працi, з холодними дулами гармат на площадках, i мчали на далекi смертельнi поля. Я поступив в агрономiчну школу бiля станцiї Яма. Зимою ми вчилися, а лiтом робили в полi й економiї. Я був стипендiатом. В маревi споминiв встає обличчя Сергiя Васильовича Смирнова, що викладав нам росiйську мову. Вiн, сухий i розумний, усе приходив до нас, коли ми вчили уроки, спостерiгав i записував. З ним же в довгi зимовi ночi ми спiвали пiсень i росiйських, i наших. Ось пливуть обличчя товаришiв з затуманеними пiснею зiницями, а вона летить в холодному класi, й нам тепло, тепло... Україно моя мила, краю пам'ятливий. Там любив я дiвчиноньку, • там я був щасливий... I менi здається, що я вже багато пережив i десь на чужинi згадую мiй край, мою далеку Україну, печальнi карi очi покинутої дiвчини, i я в'яну од журби з повними слiз гарячими очима... А то лечу я "Вниз по Волге-реке, с Нижня Новгорода" на "стружке, на снаряженном", де "сорок два молодца удалых сидят". Всi веселi, з буйно заломленими шапками в яркiй одежi, в срiбнiй i золотiй зброї. Тiльки я один сумую... За ким?.. "Стружок" летить, i десь на синiх хвилях могутньої рiки чекають смерть i слава, десь кривавi й жаднi губи персiянки притиснуться до моїх, але ж чи повернусь я до русих кiс i синiх очей єдиної, що там десь чекає свого "буйна молодца"?.. А пiсня летить, i хитається рiка, шумлять стародавнi лiси, й крввавий мiсяць зажурено пливе над ними... Це - пiсня. А товаришi... Ось розбишакуватий Альохiн наливав чорнила на зошит Кривсуновi: - Докажи, що це я тобi налив чорнила. Ми всi смiємось. А Кривсун, високий i кучерявий, тупо дивиться на Альохiна i мовчить. Вiн був не тiльки дурний, але й скупий. Од батька, лiсовика, пiн привозив повну скриньку сала. Скринька була чимала й не влазила до загальної шафи з вiддiлами для кожного. Й вiн замикав її на великий замок. По кутках, щоб пiхто не бачив, вiн наминав своє сало, а ми голодними вовками дивилися на його слизькi губи й ситi очi. Ми порiшили без згоди Кривсуна забрати його сало. Але нiяк не могли одiмкнути замок. Скринька була на третьому поверсi, й ми у вiдчинене вiкно просто скинули її на землю. Вона розбилась, i ми забрали сало. Кривсун мовчки дивився, як Альохiн їв його сало. Альохiн навiть говорив йому про це. - Докажи, що я їм твоє сало. Де ти зараз, мiй кучерявий дурнику? Чи порозумнiшав ти, чи, може, твоє тiло в довгiй кавалерiйськiй шинелi навiки занесли снiги нашої великої революцiї? Ось залiзнорукий Гнатко з чорним, аж синiм, волоссям i кам'яними рисами лиця. Вiн дуже боляче б'є мене, щоб я не матюкався, i ми з ним ходимо на кухню ночувати до дiвчат. Ось бiлявий i нiжний Вася Демський у рудому й бiдному пiджаку розчiсує пальцями своє волосся. Кажуть, його дуже любила дочка помiщика, а вiн не любив її i одружився на простiй дiвчинi з економiї. Бурдун Даня, чорнявий, з рисами iндiана, тягне мене по кутках i таємно бурмоче: - Думал ли ты, Володя, о бедном народе? Как нам помочь бедному народу?.. I його темнi й гарячi очi наливалися сльозами од великої муки й любовi. Його брат, революцiонер, сидiв у в'язницi, i Даня горiв його огнем. В селi Званiвцi жила моя бабуся, i я в неї проводив канiкули. Вона була релiгiйна фанатичка i мала на мене великий вплив. Ще малим вона водила мене до церкви. Над головами селян тремтiло марево од їх дихання, пахло ладаном, холодом i свiчками. Я любив дивитися на стрункi ноги янголiв, обличчя святих i синi горизонти за нпми. Тiльки менi непрпкмно було молитися боговi й почувати себе його рабом. Вiн тяжко давив мою душу i нiколи щиро й повно не захоплював мене. Iнодi вночi, коли всi спали, на мене налiтало бажання впасти на колiна й довго молитися, але порив зникав, i я засинав без молитви. В школi було багато журналiв, i мене захоплювали патрiотичнi вiршi в них. Я теж почав писати вiршi. Сергiй Васильович показав менi, що таке стопи й розмiр. Першi мої вiршi були про бога й Русь. Апухтiн\ _i Надсон2 були для мене недосяжним iдеалом, i мої зошити були повнi їх вiршiв. Починав я росiйською мовою. Пам'ятаю першi рядки: Господь, услышь мои моленья, раскаянье мое прими. Прости мои ты согрешенья, на путь святой благослови. Милая родина, многострадальная, милая, светлая Русь. Я о спасеньи твоем, лучезарная, жгуче и жарко молюсь. Дитина. Що я мiг i що я знав у той скажений i страшний час? В кiнцi навчального року мати написала менi, що батько захворiв i їй нема чим жити. Я мусив покинути школу. Батько сухо й гулко кашляв, у нього розширились вени, i вiн уже не мiг довго стояти. Вiн швидко дихав, лежав на ряднi й дивувався, чому до нього так липнуть мухи. А вони вже почували мертвяка i чорно обсiдали його. Спокiйно чекав вiн смертi. Тiльки очi його, великi й свiтлi, були повнi муки й жаху перед невiдомим. Вiн страшенно схуд i вже не мiг викашлять мокроти, вона душила його, i мати виймала з його рота повнi жменi вонючої й зеленої слизi. Йому ж було тiльки тридцять сiм рокiв, а вiн мусив умерти. Вiн давно вже не говiв i казав, що попи дурять народ. Ще вiн говорив, що якби нiмцi нас побили, було б краще, вони дали б нам культуру. А ноги йому вже заливала лiмфа, i одна була пухла й синя. Перед смертю вiн попросив перевести його на долiвку. Заходило сонце, i ми його поклали бiля порога. Вiн лежав на спинi i страшно хитав гострими колiнами. Починалась агонiя. Приїхала бабуся. Вона плакала дрiбними старечими сльозами, здiймала догори руки, i я чув крiзь її тонкий плач скорбне й монотонне: - Ох Коля, Коля. Я побiг за лiкарем, i, коли повертався назад, зустрiв матiр i по її блiдому й залитому сльозами обличчю зрозумiв, що батька вже нема. Його любили селяни, i за гробом iшло все село. Мокрою од слiз землею засипали мого батька. Дощi змили на бiлому хрестi сумний напис, а потiм i вiн зогнив разом з костями того, хто дав менi гаряче серце й тривожну душу. Я почав носити рудий батькiв пiджак i поступив на завод. Часто ми їздили з помiчником маркшейдера на шахти, i в задушливих i мокрих продольнях робили зйомки для рисункiв. Замурзанi шахтьори по колiна в водi ганяли важкi вагончики i з матюками довбали вугiль. Iнодi з диким свистом коногона пролiтала низка вагонеток, i ми притулялися до пiдпорок, щоб не бути роздавленими. Сама страшна смерть - це в шахтi. Я не мiг уявити, Як це можна умерти далеко вiд сонця з горами землi на грудях. Зiгнено ходили ми i з непривички я стукався головою об "матки". А коли клiть скажено виносила нас на поверхню, був уже вечiр, i зорi холодно й далеко свiтили над землею. XXVII Кравця Кривов'яза (у нього дiйсно були кривi в'язи) проводжали на фронт, i його брат запросив мене на прощальний вечiр, тому що в мене була гiтара. Вiн сказав, що у них буде одеська артистка. Коли я переступив порiг хати Кривов'яза, то побачив дiвчину з червоними трояндами на щоках, тонкими рисами обличчя i чорними бровами, що як птиця влетiли в мою душу, а моє сiмнадцятилiтне серце солодко стислось од холоду щастя тiльки дивитись на неї. Мене закрутив солодкий вир першого кохання. Було дуже весело i сумно. Мене вразила пiсня: Козак вiд'їжджає, дiвчино-о-нька плаче. Куди вiд'їжджаєш, мiй милий козаче! А вiн одповiдає: Я їду на той пир, де роблять на диво з кровi супостата червонеє пиво. I менi здавалось, що це не Кривов'яз їде на фронт, а плаче за мною моя перша любов (її звали Докiя, Дуся). I з того часу, як прозвучить у менi цей мотив, особливо в тому мiсцi, де "Дiвчино-о-нька плаче", одразу спалахне мить, коли я блискавично вiдчував холод щастя першої справжньої любовi. Ми грали в фанти. Прийшла i моя черга сподiватися. Я сiв на стiльця, а проти мене на стiльцi - Дуся. Нас накрили великим платком. I Дуся спитала мене своїм грудним, задушевним голосом. У цiй солодкiй i таємнiй напiвтьмi, де так чарiвно туманiло її дороге навiки лице. - Грешен? - Да. - Сколько раз согрешил? - Десять раз. Ми повиннi були поцiлуватися, за грою, десять разiв. Але ми загубили лiк поцiлункам, доки з нас не стягли платок тi, що нетерпляче чекали своєї черги. Ми домовились другого дня зустрiтись бiля нашої станцiї. Дуся жила в Лисичому. Але на побачення вона прийшла з подругою. Та це нiчого. Я був невимовне щасливий од того, що тiльки дивився на неї i чув її голос. Весь свiт сiяв i спiвав для мене. Коли ж попрощалися i вона з подругою пiшла од мене, весь свiт менi одразу став темний i порожнiй, наче на мої очi опустилась чорна завiса. I часто потiм, пiсля роботи, я ходив у Лисиче, щоб тiльки побачить її, тiльки почути, як вона скаже бархатним i коханим голосом, що полонив мою душу: "Володя!.." I цього менi було досить. I одного разу, коло її дому, на Базарнiй вулицi, я сказав їй: - Дуся! Я хочу тебе что-то сказать... Давай отойдем в сторону. Ми були не однi. Вона, нiби знаючи, що я скажу, трохи повагавшись, одiйшла зi мною за рiг будинку, де було темно i не було людей. I зоряна зимова нiч почула мiй хрипкий од хвилювання сiмнадцятилiтнiй голос: - Дуся!.. Я люблю тебя... - Ну?! Я незграбно взяв її за плечi, а вона стала на дибочки i припала гарячими губами до моїх жадiбних губ... Вона мене цiлувала не так, як на фантах, а взасос i з такою сплою, що в мене аж зуби болiли i крутилася голова од безмежного, як свiт, щастя. Три роки я любив її так, як нiколи i нiкого не любив до неї. I прийшла нiч, що стала золотим, повним квiтiв i радостi днем. Був квiтень 1917 року. Надходив Великдень, i Дуся призначила менi побачення бiля церкви, коли вона вийде зi сповiдi. Я знову був учнем сiльськогосподарчої школи, i прийшов у форменiй шинелi й кашкетi з золотими граблями, косою й колоссям на нiм. Уночi було ще вогко й холодно. Ми прийшли на Дусин город. Я зняв шинель i розiслав її на вогкiй i чорнiй землi, i ми з Дусею сiли на неї. Я обняв i притулив її до свого серця, захлинаючись од любовi, а вона почала плакати i благати мене, щоб я її не покинув, вимагала клятв у вiрностi, що я з радiстю зробив, поклявся їй, як Демон Тамарi. Тiльки чому, коли вона плакала, її вiї пiд моїми губами були сухi?.. Потiм вона спитала: - Ты завтра придешь? - Нет. У меня болит голова. - Все вы такие!.. Її дiвочий вiнок уже до мене був розтоптаний, хоч вона мене запевняла до митi злиття, що вона нiколи й нiкого до мене не любила. Так розбилося моє перше кохання. Воно, як вражена жорстоким стрiльцем чайка, волочило розбите гарячим свинцем закривавлене крило по камiннях i тернах моєї муки i нiяк не могло злетiти в небо... В нiч, коли розбилось моє кохання золотою голiвкою об гостре камiння, Дуся показала менi дорогу до Дiнця через яр, щоб я не йшов по вулицi, де мене могли б зустрiти лисичанськi хлопцi, що були вiрнi давнiй шахтарськiй традицiї. Вони, коли зустрiнуть чужiя, то, якщо той не поставить могорича, беруть його за руки й ноги, пiдiймають вище своїх голiв i з розгону мiсцем, що нижче спини, як трамбовкою, б'ють об залiзну донецьку землю. Ну, в людини пiсля цього все всерединi пообривається або висить на волосках, i через недовгий час погребний дзвiн по ньому холодно лунає в синьому i байдужному небi... Iдучи вiд Дусi, з Лисичого, де пахло вугiллям i юнiстю, я по дорозi заходив в примiщення нашої станцiї погрiтися пiсля морозної мандрiвки, бо одягнений я був не дуже тепло. В юрбi людей я часто бачив смугляву дiвчину з широкими стегнами й повними стрункими ногами. Вона крадькома дивилася на мене, а коли я оглядався на неї, швидко повертала голову вбiк, удаючи, що не бачить мене. I от прийшло лiто. Осики й верби над Дiнцем у зелених платтях дивились у зелене дзеркало вод i мрiяли, як дiвчата, милуючись своєю красою у чарiвному склi, що вiдбивало їх у хитливiй глибинi. Щовечора ми ходили на станцiю зустрiчати пасажирський поїзд, що пiдлiтав до перону з синiми iскрами з-пiд колiс од рейок. Рiвно о сьомiй годинi вiн тяжко дихав, вiдпочиваючи од шаленого бiгу уклоном вiд полустанка Вовчеярiвка до Переїзної, як звали нашу станцiю. Раз у юрбi я побачив Дусю, що стояла спиною до мене i солодко-знайомим жестом поправляла тонкими пальчиками волосся бiля нiжного й милого вушка. Вона обернулася, - i на мене глянула сестра Дусi, що була дуже схожа на неї. Я так любив Дусю, що коли побачу її, враз, як той боягуз од переляку на фронтi перед тим, як iти в атаку, слабував животом... I це пiсля того, як моя мрiя розбилась на скалки, i скалки тi гостро вп'ялися в серце, повне любовi й жалю... Провiвши поїзд, ми, заводська i сiльська молодь, iшли до скверу, що був мiж станцiєю i заводом, i пiд срiбнi звуки заводського оркестру гуляли порохливими алеями. Хлопцi залицялися до дiвчат, а дiтвора кидала в третяротських красунь реп'яхи, що чiплялися до їх суконь... Ми ходили вперед i назад по головнiй алеї двома довгими рядами, i голови першого ряду були поверненi до голiв другого впродовж алеї. Мiй товариш сказав менi: - З тобою хоче познайомитись одна загорянка. Загорянами ми називали усiх, хто жив у заводському посьолку на горi. Я спитав: - А вона красива? Товариш усмiхнувся: - Як на чий смак. Та ось вона йде! Навпроти йшла та, що часто крадькома поглядала на мене чорними, повними любовi очима на станцiї. Ми познайомились. Її звали Тетяна. Поруч iз великим сквером був маленький сквер, куди майже нiхто не заглядав. Ми пiшли з Тетяною в той скверик. Сiли на лавi. Довго мовчали. I раптом Тетяна млосно i томно упала обличчям менi на груди... - Володя!.. Я люблю тебе!.. - прошепотiла вона i майже в нестямi застигла на моїм плечi... Пiзно вночi я проводжав її на гору повз татарських казарм. Наближалась гроза, i трави пристрасно i п'яно шумiли од вiтру... Блискавицi протинали небо, а серця нашi протинали iншi блискавицi... Я не любив Тетяни. Менi тiльки приємно було, що вона мене любить. Потiм на ганку її хати ми довго сидiли. Цiлувалися в сполохах блискавиць... А Тетяна, пахуча й розпатлана, все не давалася менi, боролася зi мною, закохана й жагуча... А потiм гроза вдарила в землю рясними сльозами неба... I Тетяна в темних сiнях, гаряче дихаючи менi в лице, сказала: - Ти ж не кажи нiкому. Ми часто ходили з нею в кам'яний кар'єр за посьолком, i я любив дивитись на покiрну красу Тетяни, залиту морем срiбного сяйва з неба... Менi було дивно i солодко-дико, що вона така ж людина, як i я, а я можу вести її куди захочу i що хочу робити з нею. Але моя робота в шахтi не давала менi змоги допомагати матерi, як я хотiв, i я вирiшив знову вчитись у сiльськогосподарськiй школi. Я сказав про це Тетянi. Вона сумно глянула на мене: - Тогда я тебя потеряю. Коли я з Дусею гуляв по центральнiй вулицi Лисичого, то за нами завжди ходили купками дiвчата, i за спиною я чув їх комплiменти на мою адресу: - Хорошенький!.. - Хорошенький!.. I менi приємно було це чути. А то у нас на "чавунцi", коло заводу, де ми гуляли по путях до станцiї, волоськi дiвчата добре частували мене верболозом у вербну недiлю. Цим вони виявляли свою симпатiю до мене. Словом, я був нiчого собi хлопець, i навiть сестра Зоя казала, що я красивий. I от, коли я гуляв у садку кiнотеатру, що бiля шахти "Дагмара" в Лисичому, менi хлопчик передав записку, в якiй було написано, що зi мною хоче познайомитись одна дiвчина. Я подивився, куди менi показав хлопчик. У формi лисичанської прогiмназiї назустрiч менi йшла пишна смуглянка, справжня бiблiйська красуня. Ми познайомились. Її звали - Юлiя. Пiсля кiно я проводив її додому. Було вже пiзно. Пiшов дощ. I ми стали пiд козирок базарної будки. Я почав її цiлувати. А вона якось чудно розтулила губи, так що замiсть поцiлунку виходив один свист, i я цiлував тiльки її дихання... Я розсердився i покинув її одну нiччю на базарi... В кам'янську школу, пiсля канiкул, прийшов чималенький лист од Юлi, в якому вона писала, що "Ваш поцелуй прожег меня насквозь...", "хоть бы гром неба разразил мою душу...." Я думав: i який там поцiлунок, i як вiн її мiг пропалити наскрiзь, коли його i не було, а був тiльки порожнiй свист... Менi неприємно було, що Юля писала свого листа з вiршами Бальмонта 1 i Сєверянiна 2 на бланках свого батька, що був управителем вугляних складiв. I знову Лисиче. На вулицi, що звали Камiння, "на камнях" вечорами гуляла молодь, гуляв i я. Серед юрби я побачив Юлю. Вона була в бiлому, як вишневий сад, платтi i йшла з подругою. Я пiшов їй назустрiч. Юля щось шепнула подрузi, i та зникла в юрбi. Ми пiшли за село. I от... У мiсячнiм сяйвi лежить на камiннi розкiшна Юля з великими, чорними, гiпнотичними очима i од нетерплячки рве бiлими й красивими зубами лакований хлястик мого кашкета... Вся моя душа рветься до неї, а я мов кам'яний стою над нею, дивлюсь на годинник на руцi й кажу: - Поздно. Мне пора домой. А вона не пiдводиться i владно чекає. Мене обурювало те, що її очi мали надi мною якусь майже непереможну силу. Потiм вона менi писала в школу, що я - її мрiя, i вона хоче з цiєю мрiєю "реально столкнуться". Але до "столкновения" не дiйшло, бо я не любив її. Юля пiдвелася з камiння, вiддала менi кашкета i пiшла проводжати мене за Лисиче, в другий бiк, ближчий до Третьої Роти... Коли ми вийшли за село, вона дивилась менi у вiчi сумно-сумно... I цей погляд був такий могутнiй, що душа моя ледве не розлучилася з моїм тiлом, щоб навiки злитися з її душею... Але я стояв як кам'яний. Тодi Юля близько-близько пiдiйшла до мене i спитала: - Значит, надежды нет? I холодно злетiло з моїх байдужих губ: - Нет. Тодi Юля чорною тiнню повернулась iз опущеними плечима й руками, зiгнена i невиновно скорботна пiшла в нiч. Моє серце рвонулося за нею, але я був мов кам'яний. XXVIII Ще малим я дуже любив читати рiзнi "декляма