Але я ii досi не знаю, чому вона ховала од мене свої ноги, коли була босою, ще тодi, весною 18 року... Мене, як неправильно демобiлiзованого, латишi знову забрали до армiї, i медична комiсiя дала менi мiсячний вiдпуск, щоб поправити пiсля тифу здоров'я. Я цей час хотiв використати в Москвi, ознайомитися з лiтературним свiтом i лишитися там. Одного разу Котина мати сказала менi, що Котя хоче поговорити зi мною. Ми вийшли. Йшли по тiй же Магiстратськiй вулицi. Котя хоче менi щось сказати й не може. Потiм вона сумно й несмiливо показує свою праву руку, а на нiй, на пальцi, обручальний персте еiь, що я його до цього часу зовсiм не бачив. Такий я був дурний i щасливий. I чудно, я зовсiм спокiйно прийняв це, тiльки став якимось порожнiм, i життя одразу почорнiло. В цей день я їхав, i ми довго ходили з Котею по якомусь пустирю. Я, наче сонний, водив її взад i вперед, плутав, крутив, i вона покiрно йшла за мною, тiльки була блiда, блiда. Менi треба йти, i я спинився з нею бiля ворiт. I от нахлинули сльози. Вони нахлинули з такою силою, що я не витримав i заплакав. Я тяжко плакав над своїми мрiями. I жалко, безумно жалко було, що три роки на фронтах, в огнi i тривозi я нiжно марив за цiєю людиною. Я крiзь ридання говорив їй про це, а вона стояла мармурова й холодна. Я плачу й кажу: - Дай я тебе хоч на прощання поцiлую. А вона не хоче... Я плачу й кажу: - Ну дай я поцiлую хоч волосинку... А вона не хоче... Ох, як тяжко я плакав над трупом своєї любовi... Вона казала, що вже пiзно, що я нiколи не забуду i не прощу її... Вона не хоче кинути менi, як собацi, "недоїдки"... Вона каже: - Iдiть... - Ти ж казала колись, що де б я не був, ти будеш стежити за мною i прийдеш до мене... Коли ти його розлюбиш, ти прийдеш до мене. Вона довго мовчала, потiм тихо й мертво: - Прийду... Iдiть... - Ну скажи хоч "iди". - Iди... Тодi я йду по бруднiй вулицi i плачу, плачу... Щоб не помiтили перехожi моїх слiз i ридань, я зiгнувся i заховав лице в шинель... Потяг одiйшов од станцiї, i страшно i тоскно закричав свисток... Я їхав наче в безодню... Я ж комунар... Моє життя належить колективовi... Але в безоднi моєї муки потонули i колектив, i комуна. Менi зовсiм не хотiлося жити. Не було стимулу. В вагонi їхав труп... I в останнiй момент, коли здавалось, що серце розiрветься од болю, надi мною, над моїм заплаканим i помертвiлим лицем нiжно нахилилося обличчя Ольги. Теплi очi привiтно зорiли пiд лахматою шапкою, i губи її червонi, незабутнi губи, говорили про щастя, що не все загублено для мене... I менi стало легше... XLVII Харкiв... Квiтень, юнiсть, сонце, надiї... Я пiшов iз товаришкою Пiонтек 1, яку знав iще в Одесi. Вона повела мене в бiблiотеку-читальню ЦК КП(б)У. Ми зайшли в тиху кiмнату, де на канапi в синьому костюмi з рудою борiдкою Христа сидiв маленький чоловiчок, схожий на захiдного робiтника, i читав газету. Товаришка Пiонтек попросила мене почитати їй свої вiршi. Я читав їй мої росiйськi поезiї, а маленький синiй чоловiчок читав газету, не звертаючи на нас жодної уваги. Я спитав Пiонтек: - А вы понимаете по-украински? - Да. I я почав читати їй "Вiдплату". Коли я читав, наш сусiда одiклав газету i уважно слухав, доки я не скiнчив. Потiм вiн пiдвiвся з канапи i пiдiйшов до нас. Це був товариш Кулик 2. - Хто ви такий будете, товаришу? - спитав вiн мене. Я сказав. I Пiонтек попросила товариша Кулика одкликати мене з армiї як молодого поета, що подає надiї. I товариш Кулик, як завагiтпропу ЦК КП(б)У, одкликав мене через "Учраспред" ЦК з армiї. Пока оформлювали моє вiдкликання в розпорядження ЦК, я, як командирований з периферiї вiйськовий полiтробiтник, був улаштований в "Червоному готелi" i мав багато вiльного часу. Я познайомився в редакцiї газети "Вiстi" 3 з товаришами Коряком 4 i Блакитним 5. Коряк - маленький i гостроносий, в довгiй кавалерiйськiй шинелi, перебивав мене захопленими вигуками, коли я читав йому "Вiдплату". Вiн дякував менi за "гарнi переживання" i говорив: - Де ви були? Ми так давно чекали вас в українськiй лiтературi... Нам доводиться друкувати таку їрунду! - А ви цiєї їрунди не друкуйте, а друкуйте мене, - наївно сказав я йому. Читав я Коряковi й мої вiршi росiйською мовою про любов, трави, шахти, i крiзь спомини i розлуки з рiдним селищем - "солодкий дим заводу". I Коряк порадив менi про це ж саме написати українською мовою. На другий день я принiс йому "Червону зиму". Хоч мiсто i взяло мене в свiй солодкий полон, але менi все снилися зеленi пахучi береги Дiнця, рiки мого смуглявого хлоп'яцтва, з якими я познайомився ще малям... Одгорiв метушливий день. Я повертався до готелю. В номерi з меблiв були лiжко, стiл, стiлець i шафа з дзеркалом для одежi. От iз цiєю шафою, власне, з трюмо в нiй, i зв'язане народження "Червоної зими". Я стояв перед трюмо, звiдки на мене дивився смуглявий юнак, i раптом я нiби розтанув в туманi i зник у свiчадi, а замiсть мене простяглася важка, грозова й радiсна дорога мого молодого життя... Я пригадав свої першi трудовi кроки, друзiв своїх, з якими дiлив i радiсть i горе, рум'яних чорнобривих дiвчат, i мiсячнi половники, i те, як радiснi робiтничошахтарськi колони вiтали революцiю, а я, сп'янiлий од щастя, iшов у цих колонах i цiлувався з такими ж, як я... Ось тривожно i грiзно кричить заводський гудок, i цей залiзний i довгий крик туго i владно б'є по нервах i кличе, кличе... В небi рвуться i тануть димки шрапнелi, наче безжурнi хмарки, але з них летить смерть... Ми з гвинтiвками в руках бiжимо до заводу по вулицях, повних кулеметної стрiлянини, на бiй за владу Рад... Дороги, дороги, дороги... Снiги, ешелони, кров... I нарештi, мов казкова жар-птиця, в радiсних руках мiльйонiв - Перемога! З тисячами таких же, як i я, повертаюсь на село. Мене тяжко засмутила смерть брата Олега, що так i не дочекався мене з фронту з галiфе для нього, про яке вiн наївно мрiяв, працюючи на заводських каламажках... Пому було сiмнадцять рокiв. Туга i радiсть злилися в менi в золотий спомин душi, що вилився в пiсню i став "Червоною зимою"... Я дивився в трюмо i спiвав i плакав, спiвав i плакав... Про форму я не думав. Вона сама виникла з лiричної повенi, що залила мою душу... Я не писав, а складав поему. I коли я скiнчив, то вiдчув таку щасливу спустошенiсть, якої бiльше нiколи не вiдчував нi до, пi пiсля "Червоної зими". Все: i композицiйна будова, i лiрико-епiчний сюжет з наростанням лiричного струму, його кульмiнацiбю i спадом, мелодика в будовi словесних сполучень, образи - все це народилося з пережитого i передуманого, як дитина першої любовi, в сонячному русi почуття, вагiтного думкою... Слова, як намисто на нитку, нанизувались на мотив i зливалися з ним, щоб стати пiснею моєї, нашої революцiйної юностi. Другого дня я пiшов до Василя Блакитного. Вiн кудись iшов з товаришем i спускався сходами. Там же, на сходах, я дав йому рукопис поеми. Вiн глянув на першi рядки, i враз його очi синьо й щасливо засiяли... - А гарно... Дивись! - захоплено вигукнув вiн до товариша i прочитав те мiсце, де "шикують злиднi нас юнак до юнака"... У поеми не було ще назви, i Блакитний взяв її з самого тексту: "О не забуть менi Червону ту Зиму!" Вiн порадив менi назвати поему "Червона Зима". Мене призначили iнструктором преси при ЦК КП(б)У. Звичайно, iнструктор преси з мене був нiкудишнiй, я тiльки ходив по шумливому Харкову, закохано пив юнацьким серцем його життя, мрiяв i складав у головi вiршi. Поетична лабораторiя у мене i зараз у головi. Я перекреслюю i виправляю рядки вiршiв у головi, а не на паперi, а коли впливаю образи на папiр, то жодних перекреслень i виправлень не буває. Звичайно, iнодi я виправляю i перекреслюю на паперi, але, як правило, поетична лабораторiя у мене в головi i в серцi. Я записався в марксистський гурток при агiтпропi ЦК. Старий бiльшовик товариш Iкс, що вiв цей гурток, якось сказав усiм, показуючи на мене (я любив задавати запитання, i ця звичка у мене залишилася змалку й до сивини): - Судя по вопросам этого товарища, у него знаний на профессора, но только они у него не организованы. I вiн нам розповiдав, як треба систематизувати набутi знання, розкладати їх у головi "по полочкам". Чудесна людина був дорогий i незабутнiй товариш Iкс. Його спокiйне i мудре лице i добрий зiр iз-за шкельцiв пенсне стоїть передi мною як приклад великої самодисциплiни, спроможностi i органiзованостi. ' Але не довго я був iнструктором преси. Мiж iншим, моє iнструкторство показує, яка чула i прекрасна бiльшовицька партiя. Як мати, в особi тт. Пiонтек, Кулика, Коряка, Блакитного, вона зрозумiла мою душу поета, майже не пристосовану до життя людину, i давала менi всiлякi поблажки, "панькаючись" зi мною, як казали мої вороги, на протязi довгих рокiв i пiднiмаючи мене доброю рукою, коли я падав серцем на гостре камiння жпття. Велика партiє. Якби я вiрив у бога, я б молився тобi, так я люблю тебе i схиляюся перед тобою як твiй смуглявий син, якому ти дозволила i допомогла залишити до сивого волосся дитячу душу i юну пiсню, що живе тiльки тобою, моя партiє, мати моя генiальна! Оргбюро ЦК, в особi товариша Гордона, призначило мене членом оргбюро Всеукраїнського пролеткульту6, куди увiйшли товаришi Захар Невський, Рижов 7, Коряк, Пилипенко 8 i Василь Блакитний, Мiша Майський 9 i Хвильовий '°. Ми стали працювати разом у будинку на Московськiй, 20, де я часто приймав участь у лiтературних вечорах. I там я познайомився з Хвильовим. Вiн одразу ж захопив мене своєю любов'ю до життя й поезiї. В шкiрянiй куртцi й кепцi, а потiм, пiзнiше, у шинелi з врангелiвського, або, вiрнiше, з англiйського сукна, в сивiй смушковiй шапцi ще з iмперiалiстичної вiйни, невисокого зросту, швидкий i динамiчний, чорнобривий i зеленоокий, вiн зачарував мене своєю магiчною iндивiдуальнiстю. Тiльки щось у моїй пiдсвiдомостi опиралося його волi. Я з делiкатностi погоджувався з ним, що треба писати верлiбром, а прийду додому i пишу ямбом. Це повторювалось не один раз, що я погоджувався з ним на словах, а на дiлi не погоджувався. Нарештi Хвильовому це обридло, i вiн махнув на мене рукою. Вiн: "А тьi, Володя, себе на уме!" Я: "А что ж ты думаешь, Коля, что я под твоим умом?" Так Хвильовий i не перехрестив мене в свою поетичну вiру. Тодi ж (це був 1921 рiк) приїхав з Галичини до Харкова Валерiан Полiщук п, синьоокий красень з вкрадливими манерами, якi особливо впливали на дiвчат, з усмiшкою - собi на умi. Величезна ерудицiя його мене захоплювала. Та ще сонячна бадьорiсть. Тiльки не подобався менi натуралiстичний бiологiзм у його поезiї, але окремi вiршi й мiсця величезних поем мене захоплювали. Хвильовий часто любив повторювать iз Полiщука: "Котра година, товаришу? "Друга". I далi пiшла сiра смуга дороги пiд ноги... Або: "Нема Нiкандрика, нема 12..." - про брата Валерiя. I було двi сестри, Лiка i Льоля 13, якi обидвi закохалися в Валерiя, i вiн обох їх любив. Дивно? Але це так. З Льолею до Валерiя у мене була любов. Тiльки коли я йшоп вiд неї, то пiсля її пестощiв почував себе так, нiби iю менi проїхав з гуркотом i дзвоном трамвай. Я знав, що це не любов, але нiчого не мiг з собою поробити, бо її очi були такi мiстичнi й таємнi. Вона завжди їх так томно, по-схiдному мружила. Та ще вона причарувала мене пiснею: Это было на радостном юге, в очарованом мире чудес, где купается розовый лотос в отраженной лазури небес 14. I от туди приходила купатися красуня єгиптянка Радонiс. Одного разу високо над нею пролiтав орел. Побачив своїм гострим орлиним оком туфельки Радонiс i вкрав одну з них. Пролiтаючи над садами Мемфiса i5, резиденцiї фараона, вiн загубив туфельку красунi в сад владаря Єгипту. Фараон по туфельцi закохався в Радонiс i наказав її розшукати. Розшуки закiнчились щасливо. И царицею стала Радонис, и любима была потому, что такой ослепительной ножки не приснилось уже никому. Льоля спiвала цю пiсню на мотив "Слышен звон бубенцов издалека". Потiм я узнав авторку цiєї пiснi, власне, цього вiрша. Це улюблена поетеса Iгоря Сєверянiна Мiрра Лохвицька. I ще я узнав, що Льоля мружить свої темнi єгипетськi очi не тому, що в неї така мiстична душа, що випромiнюють її слпвоподiбнi очi, а тому, що вона близькозора. I чари розвiялися. Я розлюбив Льолю. А тут з'явився Полiщук, - прийшов, побачив i перемiг. Льоля безоглядно закохалась у Валер'яна, перемогла свою сестру i стала його дружиною. З пролеткульту нiчого не вийшло. Вiн так i вмер, не народившись. Але перед смертю вiн захотiв моїми зубами укусити Маяковського. Це було в росiйському драмтеатрi, що мiстився тодi над Лопанню. Приїхав Маяковський i мав виступити в цьому театрi. Менi, в порядку пролеткультiвської дисциплiни, було доручено виступити з негативною критикою Маяковського. Я погодився. Але вони не знали, як я любив його! I от вечiр. Маяковський приїхав i виступив (чи менi так запам'яталося, чи здавалось) у театральнiй тапочцi, величезного зросту, зовнi гострий i безпощадний у боротьбi з своїми опонентами. А я дивився на його очi, i побачив, що вiн зовсiм не такий, яким вiн хотiв здаватися. Очi в нього були сумнi i добрi, добрi, повнi невимовної нiжностi до людей, в його очах я наче бачив свою душу. Пiсля читання вiршiв, що як громи, викликали безперервнi бурi аплодисментiв, почалося обговорення прочитаного i взагалi по поезiї Маяковського. Маяковський - гiгант фiзично i гiгант поетично - розправлявся, як iз цуценятами, з своїми ворогами. I от на сцену, в хутрянiй шубi, лiзе просто через рампу старий i однозубий (мiж iншим, прекрасна людина) член оргбюро пролеткульту Рижов. Маяковський з вишини свого гiгантського зросту розправившись iз своїм черговим ненависником, спитав Рижова, що напiввилiз на сцену: - И ты туда же, детка?! I Рижов злякано порачкував назад, так i не виступивши проти Маяковського. Тодi дали слово менi. Я спитав Маяковського: - Вы были на фронте? - Был. - Я еще никогда не читал и не слышал такой потрясающей поэзии. В ее гигантских образах и могучем ритме чувствуется железная поступь Революции. Вы - великий поэт. Разрешите пожать вашу руку. I вiн, глянувши на мене добрими людськими очима, що втратили свою гостроту од запалу полемiки, простягнув менi свою руку, яку я обережно i побожно потис. А потiм пролеткультiвцi казали, що "Сосюра целовал ноги Маяковскому". Товариш Блакитний, як редактор газети "Вiстi" (тодi вона була "Вiсти", а не "Вiстi", як потiм) дозволив менi жити на горищi редакцiї, де колись була, ще до революцiї, церква Юзефовича, редактора газети "Южный край",обладнана в клуб. Зимою в нiй було дуже холодно, i мене рятувала хутряна шуба, що я вперше за своє життя купив на гонорар за поему "1917 рiк" 16. В тiй колишнiй церквi я жив i писав вiршi, i туди до мене приходила Льоля з її мiстичними очима, в яких я так гiрко розчарувався, коли узнав, що їх мiстичнiсть не що iнше, як близькозорiсть. В цiй же церквi у нас вiдбувалися лiтературнi вечори, на якi приходили всi, хто любив українську лiтературу. А таких було багато i ставало все бiльше. Пiсля суду "над пролетарськими поетами" клуб наш у церквi попрацював недовго. Стали ширшi масштаби, i лiтвечори перенесенi в Селянський будинок на площi Рози Люксембург 17. Хвильовий через свою чарiвну iндивiдуальнiсть i величезне знання росiйської i української лiтератури (по сутi, вiн був учнем, як i я, великої росiйської лiтератури, наших класикiв i народу) зiбрав навколо себе цiлу плеяду молодих прозаїкiв. Вiн перейшов на прозу пiсля своєї збiрки поезiй "Досвiтнi симфонiї". Його соратниками були трохи пiзнiше Панч 18, Вражливий 19, Копиленко 20, Яновський 21 (духовно, в київськiй вiддалi), Пiдмогильний 22 i iншi. Можна сказати, й Головко 23. I на всiх їх була печать його генiальностi. Я вважаю, що Хвильовий, як художник, як поет у прозi, - основоположник української радянської поезiї, особливо в своїх раннiх творах. Це моя особиста думка, i я її нiкому не нав'язую. Першу мою збiрку "Поезiї", що видало Державне видавництво України (друкувалась у Сумах) 24, рецензував В. Коряк, а потiм вiтав М. Доленго 25: "Золотим сумом вiє од поеми "Червона зима". А потiм, в 1922 роцi, коли вийшла друга моя збiрка "Червона зима" 26, її вiтав сип мого безсмертного вчителя Iвана Яковича Франка Тарас Франко27: "Дивним чаром вiє од першої збiрки молодого поета". Вiн мене застерiгав од футуризму Семенка 28, i правильно, як я потiм зрозумiв. Я не любив його розхитаних ритмiв не верхарнiвського типу, але там, де вiн ставав бiльш-менш органiзованим ритмiчно i гостродумнпм, вiн менi подобався. Якось я зайшов до редакцiї "Вiстi" в кабiнет редактора. На мiсцi Блакитного сидiв симпатичний брюнет з гострими, жагуче чорними очима, маленький i зосереджений. Я його спитав: - Ви Семенко? А вiн менi: - А ви Сосюра? Так ми з ним познайомились. Вiн менi як молодому поетовi радив не дуже зважати на лiтературнi авторитети, що справа не в тому, скiльки книжок вийшло у письменника, а що вiн дав нового, в чому його оригiнальнiсть. Вiн менi, мiж iншим, радив римувати: "корова" i "театр". Першу пораду його я сприйняв, а другої - нi. Я працював в лiтературному вiддiлi Наркомосу (лiто), де виходив журнал "Червоний шлях", редактором якого був т. Коряк. В черговому номерi "Червоного шляху" 29 я прочитав новели Мамонтова 30, i одна з них мене гостро обурила. В нiй було таке мiсце: "Спить обдурене село, засипане снiгом i прокламацiями"... Я сказав т. Коряку: - Як ви могли надрукувати таку новелу!? Це ж справжня контрреволюцiя! Я пiду в ЦК. Товариш Коряк перелякався i почав виправдовуватися, що його не було в Харковi, що номер вийшов без нього i т. д. Я пожалiв тов. Коряка i в ЦК не пiшов. У черзi за бiдним обiдом для спiвробiтникiв Наркомосу я познайомився з Копиленком. Його здивувало, що я в черзi щось мурмотiв. Я йому сказав, що пошепки складаю вiршi, бо в черзi довго стояти, а я не люблю гаяти часу. Копиленко познайомив мене з Сенченком 31. Наскiльки перший був жвавий, запальний i любив лiтературу всiєю своєю широко розкритою сонцю i вiтрам життя душею, настiльки мовчазним i зосередженим був кремезно збитий русявий другий. Вони жили на Журавлiвцi, i я часто заходив до них, де ми дiлилися духовною їжею, а вони ще й пiдгодовували мене смачною гречаною кашою. О юнiсть! Повна сонця i надiй юнiсть! I що для тебе була гречана каша, голоднi пайки, холод i нестача в одязi, коли тобi належав весь свiт! Мила моя жертвена i героїчна юнiсть!.. Через те. що в мене була полiтична освiта слабенька, брошурного характеру й трохи вiйськово-полiткурсантського, де я познайомився тiльки з основними принципами марксизму i керувався бiльше класовим iнстинктом, я вступив студентом до Комунiстичного унiверситету iм. Артема 32. Ректором був (о радiсть!) т. Скворчевський, якого я дуже любив, а вiн мене, як поета. Екзаменував мене професор Яворський, якого дружина, що вiн її покинув, викрила фотографiєю як австрiйського жандарма. Вiн мене спитав: - Як ви гадаєте, це добре, що на землi точиться класова боротьба? Я сказав: - Вiд того, що я скажу, добре це чи нi, класова боротьба не припиниться. Це закон життя нашого часу, об'єктивний закон, який не має нужди в моїх оцiнках. Я був прийнятий до Артемiвки. Тiльки менi не сподобалось, що професор Яворський сказав про мене, що я "чудесний матерiал". Який я матерiал? Я людина! В Артемiвцi викладав професор Рожицин з3, який в той же час працював i в ЦК. Вiн прославився своєю чудною i дикою для мене лекцiєю: "Красота - это контрреволюция", i пiд час диспуту по нiй розбив в пух i прах усiх своїх опонентiв. Хоч менi дивно було, як це вiн проповiдував, що красота - контрреволюцiя, хоч сам любив квiти i мав дуже красиву дружину. А коли вiн у ЦК перевiряв дiвчину, що хотiла мати роботу секретарки, то сказав їй: - У вас некрасивий почерк! I от Валентин Сергiйович Рожицин читав нам, студентам, лекцiї по iсторiї культури, i коли дiйшов до Пушкiна, то я запискою спитав його: "Почему Пушкин писал по-русски?" Всi, чи бiльшiсть студентiв, гримнули розкотистим смiхом, мовляв, яке iдiотське запитання. Але Рожицин сказав: - Товарищи! Здесь не до смеха. Вопрос очень серьезный. Информирую. Пушкину гораздо легче было писать по-французски потому, что он думал по-французски. А по-русски он писал потому, что был под влиянием народного творчества: няня. Професор розв'язав мої останнi сумнiви. Справа в тому, що за мiй перехiд як поета з росiйської мови на українську я не подобався багатьом студентам. Вони дорiкали менi за це майже як за нацiональну зраду, вважали українським нацiоналiстом. I коли я говорив їм, що писав би росiйською мовою, якби народився в Росiї, бо я знаю тiльки лiтературну росiйську мову, а народної не знаю. Без знання ж народної мови письменником, яким я хочу стати, не станеш. - А Гоголь? - казали вони менi. - Так Гоголь тим же й великий, що своїм знанням народної української мови збагатив росiйську лiтературу, - казав я. Але це їх не задовольняло. Один менi сказав: - Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку? Я гаряче вiдповiв: - "Сопилка" мне дороже тысяч королевских флейт! I от за допомогою т. Рожицина я розв'язав для себе свої вагання в сторону рiшучого i беззастережного переходу на українську мову. Звичайно, я задавав т. Рожицину запитання для студентiв, якi дуже любили, як i я, Рожицина. Я прекрасно знав, що у Пушкiна в сiм'ї панувала, як i у всього росiйського дворянства, французька мова як побутова мова. Менi хотiлося вустами професора вiдповiсти студентам на їх великодержавницькi нарiкання. Вчився я добре. Вчителька з росiйської мови навiть звiльнила мене вiд слухання її лекцiй. А от економгеографiя та фiнансовi всякi справи менi нiяк не давалися, i я заздрив дiвчатам i студентам, що в цих питаннях почували себе, як риба в водi. Менi дуже сподобалась одна студентка. Вона була дуже красива нiжною i мрiйною українською красотою з правильними рисами обличчя, тонкими крилатими бровами й довгими вiями, за якими сiяли карi сонця її чудесних,глибоких,як щастя,очей. Це була Наталя Забiла 3". Я писав їй закоханi записки, i раз запискою просив її прийти на цвинтар уночi, де часто молодь улаштовувала романтичнi побачення. Цвинтар був поруч Артемiвки. Але Наталя не прийшла. Замiсть неї мали прийти її чоловiк, теж студент Артемiвки, Сава Божко 35 з Iваном Кириленком 36, та побоялись, як потiм розповiдав менi Кириленко, бо думали, що в мене є зброя. А зброї в мене i не було. Звичайно, я не знав, що в Наталi є чоловiк, та ще такий цинiк i Дон-Жуан, як Сава. Правда, Дон-Жуан вiн був примiтивний, як сiльськi куркульськi парубки або росiйськi купчики: "Моему-де праву не препятствуй!" Але справа не в тому, справа в тому, що натурою я був схожий до Наталi, а в Савi її, мабуть, захопила його емоцiональна первiснiсть, сила i напористiсть, яких у мене не було. Я був нiжний i нiяковий, i навiть Наталя часто читала менi марксистськi нотацiї за мою розхристанiсть i непокiрнiсть певним догмам, в якi вона свято, як начотниця, вiрила, не розглядаючи їх крилато, в дiї, в зв'язку з життям. Але ми ж були молодi, i кожний по-свойому молився марксiвському боговi. XLVIII Органiзувалася спiлка пролетарських письменникiв "Гарт" 1. Органiзатором i її iдейним керiвником i натхненником був т Блакитний, або Еллан. Ми пiшли в "Гарт". Йогансен 2, хвiїльобiїй, Полiщук i ще багато. Ми називали себе спадкоємцями класичної лiтератури, власне, так було на дiлi. Я, наприклад, нiяк не мiг примиритися з буржуазною теорiєю одмирання поезiї, яка то.и розкладалась, але не поезiя взагалi, а поезiя розгромленої (у нас) буржуазiї, коли були у нас рiзнi течiї: футуристи (слово-звук) 3, iмажинiсти (слово-образ) 4, акмеїсти (слово-плоть) 5, нiчевоки (слово-тiнь) 6 i т. iн., не кажучи вже про символiстiв (слово-символ) 7 i декадентiв 8 рiзних мастей. Повний розклад на атоми. Теорiя одмирання поезiї була гадючим жалом переможеного ворога, який хотiв отруїти молоду i свiжу свiдомiсть переможцiв. Я вважав, що ми повиннi продовжувати традицiї класичної лiтератури i вести її на новi, на свої вершини, i продовжувати творчо, по-своєму. Коряк написав статтю "Iз стрiх вода крапле" i прочитав її нам на зборах "Гарту". В статтi говорилося, що нашi молодi письменники повиннi писать так просто, як Пушкiн, Толстой, Гоголь. Всi, що виступали в обговореннi, хвалили статтю. Я виступив теж i сказав: - Товариш Коряк калiчить молодих початкiвцiв. Писати так, як Толстой, Пушкiн i Гоголь, неможливо, а бути їх епiгонами це не вихiд, це смерть для пролетарської лiтератури. Вчитись у класикiв необхiдно, але вчитись творчо i не в одного, а в багатьох класикiв не тiльки українських, росiйських, але i в чужоземних. Тiльки через складний лабiринт творчих шукань у боротьбi з шаблонами в других i в себе можна прийти до своєї iндивiдуальної простоти. Так треба вчити молодь, а не штовхати її на безплiдне епiгонство. Коли я це говорив, товариш Коряк гостропосо i сумно похнюпився. Менi було його дуже жалко, але думок його не жалко. Коряк у заключному словi сказав: - Всi, хто тут виступили, були не щирi. Один тiльки Сосюра сказав менi правду. Ще перед "Гартом" була органiзована спiлка селянських письменникiв "Плуг" т. Пилипенком Сергiєм Володимировичем - високим, спокiйним чорновусим красенем з нiби вiрiзьбленим з мармуру шляхетним обличчям, колишнiм офiцером царської армiї i прекрасним бiльшовиком-українцем, в якому гармонiйно поєднувалось соцiальне i нацiональне. Це був справжнiй вiдданий справi Ленiна, як i Блакитний, iнтернацiоналiст в кращому розумiннi цього слова. Я, в силу своєї мандрiвної душi, переходив то з "Плугу" в "Гарт", то - навпаки. Як маятник, мотався мiж ними, бо любив i плужан, i гартованцiв. I ще обличчя Сергiя Володимировича нагадувало менi старовиннi українськi фрески. Я дуже любив його i дивився на нього, як на батька. Так само я любив i Еллана, але дивився на нього, як на старшого брата з блакитними, смiливими i натхненними очима, i зразкового комунiста. I Пилипенко, i Еллан дуже любили молодь, i молодь любила _їх. Пилипенка ми всi любовно називали "папаша" i безсоромно зловживали його добротою, спустошуючи його портсигар. Вiн, блiдий i прекрасний, стояв перед нами, i ми були готовi пiти за ним в огонь i в воду, так само i за Блакитним, який вражав мене iнтелектуальнiстю вищого типу. Пилипенко був бiльш народний, i тому спiлка "Плуг" набрала таких масових форм з лiтгуртками iменi "Плугу", що це декого стривожило (мене дивує-чому?) i т. Пилипенка стали обвинувачувати в масовiзмi. Нiколи "Плуг" не замiняв партiю, як дехто думав. Це був широкий, сонячний рух української молодi до культури, i неправильно зроблено, що завчасно "Плуг" лiквiдували. Треба було б дати йому визрiти в прекрасний плiд культурної революцiї на Українi, яка тодi приймала грандiозний розмах. Так само i з "Гартом" i "Ваплiте" 9, хоч "Гарт" мав меншi форми i в своєму розвитку зустрiчався ще з iнерцiєю безкiнечнорiчної русифiкацiї серед українських робiтникiв, а от "Плуговi" була вiдкрита "зелена" вулиця в серця української молодi. "Ваплiте" - Вiльна академiя пролетарської лiтератури, в якiй я теж був, але рiк, була ще вужча, по сутi, кастова органiзацiя, куди приймали тiльки "аристократiв", обранцiв од лiтератури. Якось я дав М. Кулiшевi10 нову збiрку своїх поезiй для видання в видавництвi "Ваплiте". Збiрка пройшла понад п'ять рецензiй, i все не було нiяких наслiдкiв. В цiй збiрцi був вiрш "Неокласикам" п, i Хвильовий i Кулiш хотiли, щоб я вилучив цього вiрша iз збiрки, а я не хотiв. Одного разу я спитав т. Кулiша, скiльки ще рецензiй пройде моя збiрка. Кулiш вiдповiв з усмiшкою: - Та, мабуть, ще рецензiй з десять. Тодi я обурився i сказав: - Вiї менi нагадуєте петлюрiвського старшину. А потiм подав заяву про вихiд iз "Ваплiте" i перейшов до ВУСППу12, який був органiзований для боротьби з "Плугом", "Ваплiте", потiм "Лiтфронтом" 13, "Новою генерацiєю" 14, "Авангардом" 18 i т. iн. Ще про "Молодняк" 16, комсомольську органiзацiю молодих письменникiв, на чолi якої був Павло Усенко 17, сухолиций з гострими очима i широкою походкою юнак. Вiн почав широко ходитп, коли став на чолi "Молодняка". Я любив його як своє продовження. Але менi не подобалось, що молоднякiвцi протиставляли себе старшим письменникам, а себе (мiж собою) возводили трохи не в генiї. Тодi ж мене ударив у серце С. К. 18 вiршем [з], якого я пам'ятаю тiльки чотири рядки: Зростав на лiрицi Сосюри. Де Гете, Шiллер, де Байрон?.. Чи стану понад дужi мури, яким просте iм'я - шаблон!.. Да, С.! Ти не став "понад дужi мури", а так i залишився, як поет, моїм епiгоном. Звичайно, Павло Усенко, хоч i любив його як поета, i перший вiтав його як поета, присвятивши йому вiрша, коли вiн iще жив у Полтавi, "Сьогоднi генiїв чекаю" 19, звичайно, Павлуша благословляв такi випадп в моє оголене всiм вiтрам революцiї серце. Це схоже на статтю Якова Савченка 20 "Мертве й живе в українськiй поезiї", де вiн хотiв розправитись зi мною, як колись iз Чупринкою 21, i зарахувати мене до мертвих, а таку еротичну поетесу, як Раїсу Троянкер 22, до живих. Потiм, коли вiн i я були в Москвi на змичцi з росiйськими письменниками, Савченко спптав мене: - Ти не сердишся? - Нi. - Це культурно. А чого б я мiг на нього сердитись, коли вiн сам себе побив. Якось критик Меженко 23 сказав менi: - Я вважаю всiх поетiв за дегенератiв, крiм Тичини. Я вiдповiв: - А я вважаю всiх критикiв за дегенератiв, крiм Коряка. Взагалi, коли я розсердюсь, то стаю гострий на язик i на перо. Але треба повернутись назад. Був студентський вечiр в Артемiвцi. Мене все годувала пирiжками одна з розпорядниць - бiлява, з волоссям, як льон, свiтлоока дiвчина в трофейнiй врангелiвськiй шинелi. Звали її Вiра 24. Вона чомусь суворо й задумливо-нiжно все дивилася на мене. Я призначив їй побачення, й вона з охотою дала згоду. Цвинтар. Сонце. Пташинi пiснi... Життя, молодiсть, i любов, а пiд нами - царство мертвих, свiт мертвих. Я нiжно взяв в долонi золоту од сонця голову Вiри, i вона, трохи опираючись, повернула своє лице до моїх губ. - Ты любишь по-рабочему... Быстро! Чому вона думала, що всi робiтники нахаби, не знаю. Бо було ж нахабством з мого боку, так, без усякої психологiчної пiдготовки, як говорили тодi заправськi Дон-Жуани, так просто взяти й поцiлувать. Я сказав їй, що я не такий швидкий, як вона думає, що я не цинiк, а зробив це, бо не мiг не зробити, бо я полюбив її за її хорошу усмiшку, льонове волосся, i що вона так гарно збудована. Вона менi розповiла про себе, що була полiтруком ескадрону, приймала участь в штурмi Перекопу, а до того в придушеннi куркульського повстання на Харкiвщинi. Крiм того, вона закiнчила в Москвi Свердловський комунiверситет 25 i викладала полiтекономiю в Харкiвськiй губпартшколi, що була зв'язана господарчо з Артемiвкою. Коли вона менi це розповiдала, раптом буквально за крок од нас, перед нами, двоє мовчки й швидко почали копати могилу... I я подумав: "Мабуть, i щастя наше ляже в могилу". Так воно потiм i сталося. XLIX Через недостатнiсть загальноосвiтньої пiдготовки я перейшов з Комунiверситету за власним бажанням до робiтфаку Iнституту народної освiти. Перед тим я одружився з Вiрою. Вона все писала менi записки i клала менi пiд подушку, щоб я не помiтив, коли приходила до нас у кiмнату студентського гуртожитку. Я записки читав i став дивитися на Вiру якось чудно, проганяв її. А вона не сердилась на мене i все приходила. Менi сподобалась така упертiсть, i я сказав їй: - Идем в загс. Вона щасливо почервонiла, i лице її всю дорогу, поки ми йшли до загсу, палало, як троянда, коли сонце заходить i цiлує її своїми багряними губами... На робiтфак я пiшов на перший триместр, щоб iти разом з дружиною, яку теж прийняли до 1-го триместру. Ректором iнституту був товариш Стрiльбицький, свiтла пам'ять про якого незгасно горить в моєму серцi. Це був, якщо можна так сказати, свiтлий бiльшовик. Чула i сердечна людина з великої лiтери. I от почалась учоба. Лектор по хiмiї, товариш Фiнкельштейн, почав нас знайомити з елементами свiту, з киснем, воднем, азотом i т. i[н]. Вiн каже: - Кисень. А я з задньої парти: - Оксiгенiум. Вiн: - Водень. Я: -_ Гiдрогенiум. Вiн: - Азот. Я:_ - Нiтрогенiум. Тодi Фiнкельштейн (мiж iншим, менi не подобалось, що вiн казав, що все в природi побудовано без усякої участi розуму. А вiдкiля ж генiальне визначення Маркса "Материя думает!"), тодi Фiнкельштейн каже: - А кто там из вас такой умный? Сосюра? Я пiдвiвся. - Идите в третий триместр. - А жена? - I жена пусть идет. Вы ей поможете. I от я на третьому триместрi робiтфаку ХIНО 1. До класу входить викладач української лiтератури т. Єрофеїв. Мiж iншим, тодi вийшла хрестоматiя з укрлiтератури проф. Плевако 2, i основники-студенти вивчали мене по всiй Українi, а я вчився на робiтфацi. Цiкаво? Такi "казуси" могли бути тiльки за диктатури пролетарiату. Єрофеїв почав за списком знайомитись з робiтфакiвпями. Коли вiн дiйшов до мене i назвав моє прiзвище, я пiдвiвся. - Сидiть, сидiть! Я сiв. - Ви не родич того Сосюри, що пише вiршi? - Нi, це - я. - А може, ви його брат? - Та нi! Це - я. А потiм професор Єрофеїв, коли закiнчував свою лекцiю, часто питав мене: - Ну, як? Правильно я говорив? Менi було це дуже смiшно. I це примусило мене задуматись. Робiтфак, по сутi, повторював те, що я знав ще з агрономiчної школи. Навiть там знання давали глибшi й ширшi. Iти на основний, як менi пропонував т. Йогансен, що викладав в iнститутi? Так лiтературу я знав краще за першого-лiпшого професора лiтератури. Я з 12-ти рокiв уже був знайомий не тiльки з росiйською класичною лiтературою (з українською я познайомився пiзнiше, за громадянської вiйни, i особливо, пiсля неї), але i з свiтовою (через росiйськi переклади). Так що менi мало чого було робити i на основному. Наприклад, хiба викладали там таке: на поемi Пушкiна позначився величезний вплив французького "Слова о полку Iгореве" - "Песни о Роланде" 3. Портрет Петра 4 списаний буквально з портрета короля Фiлiппа °: "Глаза сияют, лик прекрасен..." 6 i т. д. Або: франки маврiв "рубають, колють, рiжуть!!!" I у Пушкiна: "швед, русский колет, рубит, режет". Так що менi було нема чого робити нi на робiтфацi, нi на основному. I я покинув учобу i став просто поетом. Правда, в партiйних документах у мене записано, що я маю незакiнчену середню освiту, бо в мене немає диплома про закiнчення вищої освiти. Але мiй диплом - мої три томи вибраних поезiй. Це не нескромнiсть, а образа на наших партiйних бюрократiв, яких я терпiть не можу, як i усяких чинуш, що загубили свою людську душу за "согласовать", "углубить", "провернуть", "протереть с песочком" i т. д. Iшли роки. В мене було вже два сини, Олег i Коля. Чомусь я дуже любив Колю, схожого на мене, з очима глибокими й повними якогось до солодкого почуття темного блиску, в якому потопав мiй зiр, i я що довше дивився в глибину його очей, - все дужче любив його. А Олега я теж любив. Тiльки не так сильно. Вiра вже була студенткою агробiологiчного факультету IНО. Я все робив, щоб вона закiнчила освiту, а вона, як усякi дрiбнобуржуазнi натури (вийшло, що вона не селянка, як казала менi, партiї, i її за це виключили з партiйних лав), вона не мала почуття вдячностi. Якось вона байдуже i зверхньо сказала менi: - Ты лентяй и некультурный. Я спитав її: - А что такое шваповская оболочка? Вона, бiологiчка, не змогла менi вiдповiсти. Мiж iншим, ще в агрошколi ми вивчали фiзiологiю, гiстологiю, ембрiологiю i т. i[н]. I от почалося, як наслiдок розрухи, що нам лишили вiйна i революцiя, безробiття. Ми йдемо з Вiрою майданом Тевелєва 7, i на вiтринi Вiра побачила гарну кофточку. - Купи мне эту кофточку! Я: - А бачиш, он дядьки хлiба просять?.. Вона: - А... ты меня не любишь! Ясно. Я ж її одягав добре, i особливих потреб в нових кофточках у неї не було. Словом, колишня свердловка i полiтрук ескадрону стала звичайною мiщанкою. Навiть сестра її, що жила в Москвi i вчилася на iнженера, писала їй, що "у тебя миросозерцание сузилось до размеров булавочной головки". I я вирiшив покинути Вiру, коли вона закiнчить IНО. А сини,сини!? Як я забув про синiв, особливо про Колю?.. Не знаю. Якийсь гарячий туман кинув у тьму мою душу, бо не тiльки за це я вирiшив покинути Вiру. I не за те, що вона приховала своє соцiальне походження. Останнiм приводом для розлуки було таке. Якось я Вiрi сказав (ми уже кiлька рокiв жили в новому будинку письменникiв "Слово" 8): - Вера! Когда ты окончишь ИНО и будешь работать, ты будешь мне помогать хоть ежемесячным взносом квартплаты? - Нет. Я свое жалованье буду посылать матери. Менi було так важко матерiально. Я бився як риба об лiд, щоб допомогти Вiрi вчитися. Сам же я не вчився, i, можливо, заради неї, бо вдвох нам було тяжко вчитися (був уже тодi Олег) з матерiальних причин. I чи не це було основною причиною, що я покинув вчитися. Бо я все ж заздрив Вiрi, що вона матиме вищу освiту, а я - нi. Хоч товариш Iкс казав, що в мене знань на професора, але вони не органiзованi... А органiзацiю знань, систематизацiю їх дає тiльки вища освiта, i це я визнаю й зараз, бо в мене є провали i в математицi (я не вчив нi тригонометрiї, нi логiки, нi алгебри), не кажучи вже про вищу математику i астрономiю. В природничих науках я пiдкований добре. Але це ж не все. I менi часто снилися сни, що я студент то партунiверситету, то просто унiверситету, i це вiчно терзало i зараз терзає мене, хоч як я не хизувався перед цим (у цьому романi), що маю блискучу лiтературну самоосвiту. Так що лiтературнiй молодi я всiм серцем рекомендую вчитися, вчитися i вчитися. Я на все дивився, як поет: на книжки, на людей, яких вчився читати, як книжки, на життя у всiй його складностi, на мистецтво й знання... Все це було для мене засобом, а мета - поезiя, i щоб ця поезiя служила нашому народу, який одягає, годує нас, виховує нас, як добрий батько. Як же не любити його, не молитись йому, як колись я молився боговi! Я вiчний учень народу i горджуся цим. Хоч це не значить, що я "вiчний студент". Як комунiст, борючись за лiнiю партiї в життi (я знаю, що лiнiя партiї - лiнiя трудового народу, i якби партiя в своїй боротьбi за комунiзм не додержувала на основi марксо-лепiнiзму лiнiї народу, вона б не була комунiстичною партiєю), я знаю, що ми не тiльки учнi, але й вчителi народу. Але я нiяк не можу уявити себе вчителем, бо я сип народу. А хiба син може вчити батька? У батька (а це мiльйонний батько) бiльше голiв i досвiду! Я не можу i не хочу йти попереду народу, я хочу йтii за ним, хочу злитися з ним i дивлюся на нього не зверху вниз, як дехто, i не знизу вгору, як дехто, а просто в вiчi, як моєму батьковi колись дивився i якого любив так, як зараз люблю народ. Але це вже вiд фiлософiї. Вернуся до себе, молодого, смуглявого, розхристаного i нiжного до слiз у своїй любовi до людей, до природи моєї золотої Донеччини i взагалi України. Правда, ця нiжнiсть не заважала менi iнодi ставати тим сiльським хлопцем, що приймав участь у "боях" з лисичана.чи за дiвчат i за те, що вони нас дражнили: "Хахол-Мазепа!" (Ну, то було вiд "разделяй и властвуй..."). Розкажу ще про один лiтературно-м