плi, хоч у душi срiбноголового воїна бушувала буря... Я iiю бурю чув своїм серцем, повним любовi до людини, що так любила i любить Україну, що уособлювала для нас її, якiй, як i йому, належали нашi гарячi i вiрнi серця. Я з захопленням дивився на нього, на цей залiзний спокiй батька, серце якого обливалося кров'ю жалю за сином. А от i веселе, власне, це веселе могло кiнчитися дуже сумнiїм. Ми були в Сьомiй гвардiйськiй армiї. Наша "база" була в селi, де розташувався полiтвiддiл армiї. Коли ми приїжджали з передової, - вона проходила берегом Дiнця - золотої рiки мого дитинства, - i нiмцi били з-за неї по нас iз важких гармат, так хлопчик господаря хати, де ми жили, завжди зустрiчав нас так: - Ну, как дела, пацаны? Закурить есть? I от стою я у дворi в солдатському - в солдатськiй гiмнастерцi, в офiцерських темно-синiх галiфе й кирзових чоботях, пiлотцi й портупеї, з "тете" на боцi та "Знаком Пошани" бiля серця. Ми тодi ще не були атестованi i не мали звань. Пiдлiтає до ворiт подвiр'я, в якому я стояв, мотоцикл з передової. Мотоцикл iз човником, у якому сидiв маленький, нервовий i гарячий генерал. Рукою в чорнiй рукавицi вiн зробив владний i гострий жест, мовляв, бiжи! Я йду до нього. Тодi вiн кричить менi: - Эй, ты! Бегом! Я йду до нього. Пiдходжу до човника i кажу маленькому генералу: - Вы поосторожнее. Вiн: - Ты кто такой! Я: - Писатель украинский. Вiн: - А-а! Извиняюсь. Скажите, пожалуйста, где здесь политотдел армии? - Я не знаю. Но здесь есть товарищи, которые должны знать. Генерал вилазить iз човника i йде за мною, нетерпляче хльоскаючи стеком по блискучiй халявi свого чобота. Я трохи вiдчинив ворота сарая, де Головко, Малишко i кореспондент "Радянської України" майор Купцов грали в карти i випивали горiлку. Я тихо сказав Малишковi: - Андрiю! Тут тебе хоче бачити один громадянин. Малишко вийшов, позiхаючи i мутно клiпаючи своїми японськими оченятами та ще з рухами скуки, байдужостi i втоми. Вiн ще як слiд не розгледiв генерала, як той бурею гнiву налетiв на нього: - Ты как стоишь!.. I т. д. Малишко тiльки злякано i зблiдло стояв, виструнчившись перед генералом, а той одводив на ньому свою душу. А потiм лукаво глянув на мене i спитав: - А может быть, это тоже писатель? Я сказав: - Да. Писатель. Тодi генерал з словами: "Я тоже люблю лiтературу", - пiшов вiд нас, нервово хльоскаючи стеком по блискучiй халявi свого чобота. А Малишко гiрко образився: - А чого ж ти менi не сказав? Вiн же мiг мене розстрiляти... А я пiшов за сарай i заплакав з образи, що генерал кричав на мене i називав "ти". LXIII Танковий корпус нагородили гвардiйським званням, i ми були в цьому корпусi. Мене вразив командир танкового батальйону, молодий хлопець в парусинових чобiтках, що швидко i заклопотано ходив мiж танками. Вiн був невисокого зросту i дiйсно нагадував менi пiдлiтка. Всi танкiсти були молодi, молодi. Це ж було перед битвою, а вони себе тримали так, нiби не вони мають ринути крiзь океани ворожого вогню визволяти рiдну землю України. Серед них були сини рiзних народiв нашої Батькiвщини, i всi вони були, як брати, що йшли з вогню в вогонь вiд легендарного Сталiнграда. У блiндажi один танкiст, що недавно був кавалеристом, гаряче доводив усi переваги коня над танком, як живої енергiї i дружби кавалеристiв над дружбою танкiстiв. Але його розбили по всiх пунктах, i вiн, тяжко зiтхнувши, погодився. Мабуть, вiн сумував за своїми друзями i конем... Перемагають армiї з молодим командним складом. Я чув чи читав про це. Я написав для танкiстiв вiд їх iменi вiрш "Клятва танкiста" з нагоди близького вручення їм гвардiйського прапора i читав йото їм. В цьому вiршi, що потiм поклав на музику фронтовий композитор i виконувала фронтова капела, танкiсти клялися визволити Україну, на священну землю якої вони уже вступили i стали грiзними армiями над Дiнцем, клялися нищити ворогiв i вiдплатити їм за муки нашого народу. Клялися сини всiх народiв разом iз синами України, i ця клятва звучала, як грiм у моєму серцi. Вони менi сказали (молодi, запорошенi, прекраснi в своїй героїчнiй i жертвенiй молодостi): - Товарищ Сосюра! Не беспокойтесь, все будет сделано! Вони потiм бронею i серцем зустрiли на Курськiй дузi безумнi орди бронiрованої ночi, трохи угнулись їх зорянi лави, але не прорвав їх ворог, бо угнутi ряди героїв майбутнього комунiзму туго вдарили в криваве лице нападника, i армiї переслiдування, що були напоготовi, погнали фашистiв туди, де Україна простягла своїм молодим визволителям руки в напiврозiрваних ланцюгах... Але я вже не був свiдком гiгантської битви на Курськiй дузi, бо рука, що берегла мене, повернула мене в Москву. Сказали, що телеграмою викличуть мене знову на фронт. Але я так i не дочекався тiєї телеграми. I почалося щастя мiлiонiв, щастя визволення загарбаних ворогом мiст i сiл Батькiвщини. Все далi i далi на захiд iшли полки визволення й вiдплати. Салюти, салюти, салюти!.. Небо Москви ритмiчно гримiло гарматними [салютами] i сiяло рiзнобарвними огнями iлюмiнацiй, щовечора воно сiяло... Уже Харкiв залило сонце Батькiвщини... Донбас обнiмав крилатих вiсникiв весни людства... А вогненна лавина визволення котилася все далi й далi... Полтава!.. I нарештi - Київ!!! Урядовим поїздом ми летiли полями України, що витирала сльози щастя з своїх безсмертних очей, ми летiли на мiтинг iнтелiгенцiї, що мав бути з нагоди визволення Києва. Минуло кiлька днiв, як одгримiли битви за серце України Київ... I от уже це серце б'ється в грудях соцiалiзму. Ми поїздом їхали до Дарницi, а там машинами [i] через понтонний мiст у Київ. Днiпро... Нiякi слова не передадуть нашого щастя... А повз нас гримiли танки, вони, сивi од iнею, йшли i йшли по Шевченкiвському бульвару туди, де йшов грандiозний бiй за все новi мiста i села України. Це ж саме творилось i в бою за визволення iнших республiк Країни Рад, тимчасово залитих гадючою тьмою свастичних ночей... Руїни, i рани, i щастя, щастя, щастя... Воно переважало все, йому пiдкоренi були i нашi серця, i серця блiдих, виснажених братiв i сестер, що вийшли до нас iз печер ночi, назустрiч сонцевi i щастю, щастю, щастю... Звичайно, бiль незлiченних ран i втрат iще тьмою муки за сяйвом радостi в очах врятованих коливався, як нiч, що вiдходила перед багряними прапорами свiтання... Моя особиста радiсть, радiсть повороту i перемоги, зникла в загальнiй радостi, i вiд того здавалося, що серце не витримає щастя, що потоками заливало його, що летiло в нього з мiльйонiв таких же сп'янiлих од щастя сердець... Але ворог зробив останню спробу повернутiї Київ. Вiн узяв Житомир, i ми вже чули глухий i зловiсний гуркiт канонади, що поволi, але невпинно наближалась до нас. Мiтинг не вiдбувся, i нас перекинули на лiвий берег Днiпра. I знову поїзд летiв, а його шукали фашистськi самольоти i нiяк не могли знайти. Ворога одiгнали. Та уряд i ЦК були ще в Харковi. Коли ж ворога одiгнали ще далi, знову засiяли перед нами Лавра i колоїш будинку ЦК над Днiпром, знову рiднi вулицi, чорнi руїни Хрещатика, вiтер в покрученому вибухами залiзi i, як очi мерцiв, порожнi вiкна розбитих гнiзд, вiдкiля до вiйнп лунали музика i смiх щасливого життя, що ще не знало смертної тривоги, не чуло переривчастого реву фашистських моторiв над золотими голiвками дiтей... LXIV Там, на заходi, iще гримить битва гiгантiв, щоправда, фашистський гiгант, коли тiкав вiд нас, ставав все меншим i меншим, поки не обернувся на гнома пiд безпощадними ударами меча Червоного богатиря... Але ще ворог пручався i намагався удавати, що вiн не гном, а той же бронiрований гiгант, що топтав нашi поля i серця своїми чобiтьми, залитими кров'ю i мозком масових розстрiлiв, тортур i погромiв. Тепер мiлiонний месник iшов по його полях з сходу i заходу, з двох бокiв били фашистського звiра... А тут, на визволенiй землi нашої спiльної Матерi, всемогучий труд почав загоювати страшнi рани... I руїн ставало все менше, вони танули, наче снiг на сонцi... Битва за хлiб кипiла на полях Батькiвщини... Ну, та це все вiдоме вам, дорогi читачi... А де ж, ви скажете, Третя Рота? А Третя Рота в моєму серцi, як море в краплi його води. I про Третю Роту ще буде мова. LXV Повний щастя перемоги i радостi повороту на Україну, я в 1944 роцi написав вiрш "Любiть Україну", який студенти просили мене по кiлька разiв читати їм на лiтвечорах. Поет Олекса Новицький 1 надрукував "Любiть Україну" в "Київськiй правдi", а Леонiд Новиченко 2, як редактор, передрукував його в нашiй "Лiтературнiй газетi". Цього вiрша я написав внаслiдок таких фактiв... Ще в Башкирiї, в Уфi, коли Україну розпинали кривавi окупанти, одна така сказала при менi й Юрi Кобилецькому: - Как я соскучилась за украинским салом! Кобилецький: - А за украинским народом вы не соскучились? I в Москвi теж одна така сказала, коли ми з молодим прозаїком iз Захiдної України Ткачуком 3 iшли з нею по вулицi Горького: - Для меня Родина - там, где мене хорошо. Ткачук сказав: - Свиняча фiлософiя. I ще Валентин Бичко 4 пожалiвся менi, що днями за порадою т. Мануїльського5 з одного номера газети "Зiрка" знято шапку з такими словами: Учiтеся, брати мої, думайте, читайте. I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!..6 I ще: Мова рiдна, слово рiдне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лпш камiнь має...7 Я не буду називати авторiв цих слiв... У вiдповiдь на це i те, що було перед цим, я написав "Любiть Україну". LXVI Часто я ходив i ходжу повз Софiївський собор, золотий гомiн якого ще колись лунав над Києвом разом iз гомоном Лаври (дзвони...), що оспiвав у чудесних вiршах молодий Тичина ', i згадую веселого, з свiтлими й смiливими очима, як у сiльських парубкiв, Григорiя Косинку 2, що жив у флiгелi соборського подвiр'я разом iз своєю високогрудою жiночкою. Я до них часто ходив, коли в 1925 роцi вiдпочивав у Дарницi. Я так любив Григорiя, золоте i спiвуче життя якого обiрвала куля ката, i не фашистського одвертого ката, а ката, що пiдступно, кривавою гадюкою залiз у нашi лави i як багато i смертельно покусав вiн жалами куль серця нашого цвiту!.. Фашистське вимели смiття полки визвольною грозою... И багряний прапор надi мною благословля нове життя. Тут над штикiв колючим гаєм був клич; "Вперед, товаришiї" I образ Ленiна сiяє в моїй закоханiй душi. I ще я згадував, як я листувався з Грицем, якi прекраснi українськi листи вiн менi писав. Якби вiн жив, вiн став би нашим Тургенєвим у прозi, бо, як i Тургенев, вiн був поетом у прозi. Ленiн... З iменем цим так багато зв'язано в нас. Це iм'я пiдтримувало наш дух у тяжкi години вiдступу i окрилювало в години гнiву i вiдплати. Я знов лечу у споминах назад. Був призов ударникiв у лiтературу, по сутi, шкiдлива i непотрiбна справа, яка пошкодила i виробництву, i робiтникам (молодi робiтничiй), яким задурили голову, що вони одразу стануть генiями. Щоправда, найталановитiшi з них лишилися в лiтературi (одиницi), а багато, багато були тiльки скалiченi духовно, i нiчого з них не вийшло. Мiж ударникiв, призваних в лiтературу, походжали, як єгипетськi жерцi, i "священнодiяли" мiж них, хизуючись знанням Маркса, Ленiна i Сталiна, цитуючи їх твори (така-то сторiнка i такпй-то абзац, згори чи знизу) критики Коряк, Щупак i Коваленко. Я запропонував їм при ударниках зачитати уривок з статтi одного критика: "Його всi цитують, не друкують, а я вважаю, що це - хороший критик". Вони поблажливо усмiхнулись: - Просим, просим! Я їм зачитав цей уривок росiйською мовою, де йшлося про право людини на фантазiю. Коряк сказав: "Целевое ребячество". Щупак 3: "Це правий ухил". А Коваленко 4: "Та це i- справжня контрреволюцiя". Я сказав: "Товаришi! Це - з Ленiна". Картина. Але я знов повертаюсь до себе i знов лечу на чарiвному конi уяви в близьке минуле, в Київ 1944 року, з якого я полетiв у Харкiв тридцятих рокiв. Та чогось мiй норовистий кiнь, як тiльки побачив золоту башню Лаври (їх було двi - одну разом iз тiлом церкви зiрвали нiмецькi фашисти), метнувся на Донбас, правда, на мить, а потiм знов у Харкiв, щоб уже в Кпєвi продовжувати свiй бiг у вiчнiсть, щоб я сам собi (був) яснiшим i для себе, й для своїх читачiв. Колись моя мати, побачившiї, що я складаю вiршi на паперi, гнала мене на шахти збирати вугiлля: - Iди, сукин син, на шахти, нiчим уже топити в хатi. А вiршi хлiба не дадуть. Потiм, пiзнiше, у Харковi, коли я став вiдомим поетом i коли в мене не було настрою писати, вона менi казала: - Синочок! Чого ти не пишеш? Я тобi вже й чорнила i бумаги приготовила... I я тодi написав "Днiпрельстан". (I ще кiнь метнувся на Донбас). Мати мене часто била, коли я був пiдлiтком, за сестру Зою, що мала дуже поетичну уяву i гiперболiзувала все, що я робив iз нею, перед матiр'ю, а та, не розiбравшись, у чiм справа, i вiрячiї тiльки Зої, люто накидалась на мене i била полiняками або полумиском по головi. Нарештi менi набридло наставляти свою бiдну голову пiд полумиски та полiняки, i я почав утiкати вiд матерi. Та спочатку вона мене повертала пiд свої удари, удаючи, що хоче розiрвати кофту на грудях, i iстерично гукаючи мене. Та потiм я не повертався уже, бо коли побiг раз i мати кофти не порвала, бiльше вже не вiрив їй. Менi дуже не подобалось, що вона на мене кричала: - Сукин синi Якось я їй сказав: - Мамо! Чого ви себе лаете? Я ж не сучкин син, а ваш! У матерi було довге й чорне, аж до синi воронячого крила, волосся, i мiй улюблений братик Олег дивився якось на нього задумано-захопленими карими оченятами i сказав: - Мамо! Яке в тебе гарне волосся! Як у собаки!.. I знов Київ... Перон, дзвiнки... Ми їдемо в Москву для проведення декади української лiтератури та мистецтва. Скiльки радостi! В Москвi нас дуже гостинно i гарно зустрiчали - поетiв, спiвакiв, артистiв... Росiяни дуже люблять українцiв, як i ми їх, бо ми ж брати. Радiсно ми поверталися до Києва... Та от, як удар страшного i несподiваного грому з безхмарного iiеба, редакцiйна стаття "Правди" 5, в якiй мене за вiрш "Любiть Україну", за любов до України "в стягiв багряному шумi" названо, по сутi, нацiоналiстом за те. що я нiбито пишу за Україну поза часом i простором (а "знамен червоний шум!.." "Зойки гудкiв") i що Україна ("мiж братнiх народiв, мов садом рясним, сiяє вона над вiками!")... Справа в тому, що "Правда" критикувала перший варiант "Любiть Україну", написаний у 1944 роцi, сiм рокiв тому, де був рядок: "Без неї - нiщо ми, як порох i дим, розвiяний в полi вiтрами", i цей варiант переклав Прокоф'єв, А в збiрцi "Щоб сади шумiли", за яку я був нагороджений Сталiнською премiєю 1-го ступеня, був надрукований вiрш "Любiть Україну", в якому рядок: "Без неї-нiщо ми..." я замiнив рядком: "мiж братнiх народiв...", щоб показати Україну не iзольовано од своїх соцiалiстичних побратимiв i посестер. Але "Правда" почала мене бити за перший варiант "Любiть Україну", що пiд цим вiршем пiдписалися б такi недруги українського народу, як Петлюра i Бандера 6... I скiльки я не казав (коли мене почали бити у всеукраїнському масштабi, - всi органiзацiї!.. - i навiть у всесоюзному - шукали в кожнiй республiцi свого "Сосюру" - ламали йому ребра, били пiд душу, як мене на Українi), i скiльки я не казав, що я виправив "Любiть Україну", менi не вiрили i били до самозабуття. Корнiйчук на пленумi письменникiв України кричав на мене (мабуть, з переляку, бо його теж критикували, але чемно i в мiру): - За який нацiоналiстичний грiш ви продалися? А Малишко вмiстив в газетi "Радянська Україна" цiлий пiдвал, у якому "доводив", що раз я був у петлюрiвських бандах, то менi не можна вiрити, що я на кожному вирiшальному етапi становлення Радянської влади на Українi "був не з нами". Його стаття була, по сутi, iдеологiчним ордером па мiй арешт. I теж Малишко робив це, як i Корнiйчук, щоб одвести вогонь крптпкп од себе i сконцентрувати на менi, бо його, як i Корнiйчука, своїм крилом зачепила критика. Прожогiн шукав нацiоналiзм в моїй поемi "Вiтчизна" i "знайшов" його там, де я писав про Україну, хоч у тiй же поемi я з такою любов'ю писав про Бiлорусiю, про Росiю i Москву, як серце Вiтчизни!.. Н. 7 дописався до того, що "Сосюра вже перестав бути прикладом для лiтературної молодi!". Одразу ж пiсля появи статтi в "Правде" "Об идеологических извращениях" мене викликав перший секретар ЦК КПУ т. Мельников 8. Вiн менi говорив, що я "представитель рабочего класса в украинской поэзии", що "у нас нет ни тени сомнения по отношению к Вам". Внаслiдок розмови з ним я написав покаянного листа 9, що був надрукований у "Правде". А ще перед тим кореспондент прогресивної газети українцiв в Канадi приїхав, щоб перевiрити, чи я ще є на свiтi, бо нацiоналiстичнi газети в Канадi писали, що я заарештований, i мене з цим кореспондентом у ВОКСi 10 сфотографували. Коли я приїхав у Сталiне 11, iшла конференцiя молодi, на якiй виступав секретар Сталiнського обкому КСМУ. Вiн говорив про "Любiть Україну", про те, що пiд цим вiршем пiдписалися б Петлюра i Бандера. Закiнчивши промову, вiн сказав: - А теперь слово имеет товарищ Сосюра! Мене зустрiла електрична буря аплодисментiв. Якось я сумно iшов по Червоноармiйськiй бiля Бессарабки 12. Вулицею переходив юнак у мiському костюмi з чемоданом у руках. Мабуть, студент. Вiн пiдiйшов до мене i спитав: - Ви - Володимир Сосюра? - Я. - Дозвольте потиснути вашу руку!.. Вiн потиснув менi руки i, не сказавши бiльше нi слова, швидко i схвильовано пiшов вiд мене. Я так розгубився вiд радiсних слiз, що залили мою душу, що навiть забув спитати його, хто вiн такий. То менi потиснула руку українська молодь. I тiльки це мене втримало вiд божевiлля або самогубства, сталiнськi13 аплодисменти i цей потиск руки... Але серце не витримало, i в мене почалися спазми коронарних судин, а потiм досягла свого апогею гiпертонiя. Тiльки це вже галузь медицини, а не iдеологiї, i за це я прошу пробачення у вас, мої золотi читачi! Тiльки медицина все ж зв'язана з iдеологiєю, власне, з iдеологiчною боротьбою i любов'ю. Серце почало протестувати уже пiсля арешту моєї дружини 14, яку викликали в Мiнiстерство Державної Безпеки телефоном, коли мене не було дома. Так. Серце не витримало i почало давати грiзнi сигнали. Муки особистi не такi вже й цiкавi, тiльки у нас трудно сказати, де починається особисте i де кiнчається громадське. Наскiльки чудесний наш соцiалiстичний лад, що в ньому злитi з "ми" воєдино "я" кожного з нас. Колись менi одна стара бiльшовичка сказала: - Переживайте всегда с народом. Если радость, она будет большей, а если горе - оно будет меньшим. I в цьому моє щастя, а може, й сила, що я ще до поради старої бiльшовички переживав завжди (i переживаю) з народом. Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще вiрив, що НКВС - меч диктатури пролетарiату, i раз заарештували Марiю - значить, було за що. Це говорила моя свiдомiсть, а серце кричало, i плакало, i билось об ребра кривавими крилами, як пiдстрелена птиця. I я страшно угнувся духовно, як поет i як людина... Це дало право С. сказати на поетичнiй секцiї про мене: "Сосюра - вже смердючий труп". Правда, товаришi, i навiть Малишко (вiн iнодi буває хорошим), всипали С. за мене. А вiн щось белькотiв, що вiн так сказав для користi лiтератури... Та товаришi в переносному смислi зробили iз С. "смердючий труп". Це було ще за доби "культу". До Києва приїжджали росiйськi письменники, i з ними приїхав Назим Хiкмет 15. I теж цо було ще за Сталiна. Хiкмет попросив Малишка познайомити його зi мною i при товаришах сказав менi: - Я читал ваше стихотворение "Люби Украину" и никакого национализма в нем не нашел. Пiсля Сталiна почалося [оздоровлення] лiтературної атмосфери. Стало легше дихати i спiвати. Але за кiлька днiв до розгрому Берiї16 i його бандитiв уночi - дзвiнок. Дзвонив той же, що заарештував дружину: - Зайдите в министерство. За вами придет машина (з таким-то номером), вы садитесь в нее и приезжайте к нам. Я вийшов. Машина з указаним номером уже чекала на мене. В нiй був один в чорному. I я з ним поїхав в Мiнiстерство безпеки. Ще до цього за мною вже ходила тiнь смертi. В неї були жовтi штиблети, свiтло-шоколадний костюм i безбарвне обличчя нальотчпка. В мiнiстерствi той, що мене привiз, завiв до одного кабiнету i зник. В кабiнетi було двоє в вiйськовому. Один стояв, а другий сидiв за столом. Я показав свою перепустку, i той, що сидiв за столом, забрав її в мене i замкнув до шухляди. Ясно. Менi сказали, щоб я почекав. Сиджу, чекаю... А вони. тi двоє, про щось жваво i весело розмовляють, здається, про концерт, про гру артисток... Мовляв, вжиття уже летить повз тебе, а ти, птичко, уже в клiтцi", Довго я так чекав, а вони не звертали на мене уваги, нiби я - порожнє мiсце. Очевидно там, нагорi, по прямому проводу питали згоди на мiй арешт одну людину, що простягла благовiсну руку над моєю головою i сказала: - Сосюру не трогать! I чорна рука, що вже добиралась до мого серця, щоб стиснути його смертно своїми гострими, закривавленими кiгтями, одiйшла в морок... Тодi зроблено було такий крен. Заходять двоє у вiйськовому, рангом вищi за тих, що застосовували до мене прийом "психологической пытки", i один з них сказав: - Владимир Николаевич! С вами хочет поговорить министр. Ми пiшли нагору. Зайшли до кабiнету мiнiстра. Це був Мешiк 17, потiм розстрiляний разом iз Берiєю й iншими претендентами на криваву владу над тероризованим народом. Вони хотiли навалити Гiмалаї трупiв до тих, що вже навалили, але... не вийшло! Мешiк, коли я привiтався з ним, запросив мене сiсти. Я сiв. Вiн дивиться на мене i мовчить. Я теж мовчу. Мешiк: - Чого ви мовчите? - Я жду, що ви менi скажете. Мешiк: - Чого ви не даєте до друку ваших вiршiв? Ви що, протестуєте проти критики?! Я: - Нi, я не протестую. Вiршi я пишу, але мене не друкують. Мешiк: - Хто вас не друкує? Я: - Газети, i журнали, i видавництва. Я вже давно, давно дав у "Радянський письменник" велику збiрку поезiй "За мир", але її й досi маринують. Мене. мiж iншим, уже не друкували два роки нiде i не дозволяли виступати перед народом. Тобi кажуть "виправляйся", а не друкують, як же я буду виправлятись? Смiлянський правильно говорив, коли його били: - Коли шахтьор помилився, то його ж не виганяють iз забою, а дають йому змогу там же, в забої, i виправлятися!.. Мешiк: - До вас нiхто не заходив з нацiоналiстичного пiдпiлля? Я: - Нi! Навпаки. Менi присилали загрозливi листи. Мешiк: - А як ви живете матерiально? Я: - Не вилажу з ломбарду. [Здав] речей на 10 000 крб. Мешiк: - Так ви менi напишiть листа про те, хто вас не друкує, i завтра у вас буде наш товариш. Ви передайте йому лiiста до мене i дасте йому переписати номери ломбардних квитанцiй. Я попрощався з ним i пiшов. А той, що вiдiбрав у мене перепустку i замкнув її в шухляду письмового столу, з такою люттю i темною ненавистю у схiдних очах дивився на мене, а рука, рука ката, вiддавала менi перепустку. Я, не попрощавшись iз ними, вийшов. А через деякий час та рука, що сказала своїм благовiсним жестом: "Сосюру не трогать", повернула менi з далекої заснiженої тайги мою дружину. Це вже було пiсля розгрому Берiї. LXVII Вiчно сiятимуть у вiкнах зорi легендарного Сталiнграда, де почався гiгантський розгром синьомундирних нападникiв, кривавих слуг ночi людства, що хотiли поглинути наше сонце. Вiчно сiятиме у вiках прапор перемог, що злетiв над пожарами фашистського Берлiна, як багряна _птиця вiдвойованого щастя мiлiонiв. Вiчно сiяти стягам народної влади над столицями вiльних серед вiльних, кому простягнули _мiлiони червоних переможцiв свiтлу i добру руку допомоги на Заходi i на Сходi. З вiчним вiдсвiтом останнього зльоту свiтової перемоги в серцях ми живемо i творим Комунiзм. I нiякi атомнi i водневi грози не зупинять ходи мiлiонiв на верховини вселюдського щастя. З кожним днем ми все дужчi, а вороги миру - все слабшi. Це так, як ще за громадянських битв юнак, червоноармiєць, що потрапив в полон бiлої смертi, сказав оскаженiлим ворогам (це було в днi агонiї контрреволюцiї): - Мы все прибываем, а вы все малеете... Так. Ми все прибуваємо, а вороги все малiють, i це вже не в масштабах колишньої Росiї, а на всiй земнiй планетi. I якось на фонi гiгантських подiй у всьому свiтi трохи чудно i нiяково говорити про долю поета, що вийшов iз золотої Третьої Роти i снiгами Червоної Зими йшов крiзь огнянi контрасти грози, що гримiла над Батькiвщиною, йшов i йде з мiлiонами весни мiльйонiв, з п'ятикутною зiркою на чолi i в серцi. Я - крапля в багряному океанi народної боротьби, i в менi, його краплi, вiдбилась уся його краса i велич, i в менi ревли його бурi, коли вiн iшов грiзними валами на збройний штурм фортець старого свiту, i в менi вiн сiя чудесною красою в цi днi, коли вiн iде на трудовий штурм старого свiту во iм'я Миру i Комунiзму. Пiслямова В клубi Ради Мiнiстрiв були збори активу радянської iнтелiгенцiї, якi вели письменники. Збори були присвяченi пiдсумкам роботи XX з'їзду нашої партiї. Всi радiсно вiтали все те, що генiально накреслив iсторичний з'їзд переможцiв ночi. Було урочисто й святково. I от виступає Корнiйчук i в своїй промовi, мiж iншим, сказав: - Марно критикували Сосюру за вiрш "Любiть Україну". Нiчого ворожого в цьому вiршi немає. Це патрiотичний вияв душi поета. Я дивився на обличчя, i всi вони злилися в моїх очах в одну туманну пляму од слiз, що залили мої очi... Потiм виступав Малишко i теж у своїй промовi - палкiй i пристраснiй, в якiй його серце од гнiву на ворогiв народу навiть кинуло своє полум'я i на тих, хто нi сном, нi духом до них не причетний, Малишко теж сказав про мене, що марно мене били, що нiзащо мене калiчив Каганович... I я од радостi все простив - i те, що кричав на мене Корнiйчук, i статтю Малишка в "Радянськiй Українi" проти мене, i все i всiм дезорiєнтованим братам, що били мене так, що аж серце гуло од ударiв. Ви ж знаєте, як у нас умiють бити! Я всiм прощаю i всiх люблю. Люблю навiть Н. i С. К. А ще дужче я люблю свою Донеччину i Третю Роту, що провiдною зорею свiтла, свiтить i буде свiтити менi на поетичнiй путi, зливаючи своє сяйво з зорями Комунiзму, що все бiльше i все ближче сiяють на нашому трудовому небi. Лiто 1926 року - Харкiв. Зима 1942 року - Москва. Зима 1959 року - Київ. Поетичну музу Володимира Сосюри справедливо називають голосом нiжностi i правди, адже вона могла звучати не тiльки солов'їне, а й бути "мов вибух динамiта" у днi заграв та суспiльних бiд, а якими доводилося не раз стрiчатися поетовi на нелегкiй, а iнодi й тернистiй життєвiй дорозi. Дитинство i юнiсть майбутнього поета минали в донецькому краю, де звучала здебiльш росiйська, це своєрiдно вiдбилося у лексицi роману, а вже потiм українська, молдавська, грецька та iншi мови, але там найдзвiнкiше лунала пiсня українська. Багато пiсень знала й спiвала мати смуглявого первiстка Антонiна Дмитрiвна Сосюра, а ще бiльше вiн чув їх у часи мандрiвного дитинства, коди в пошуках заробiткiв батько з сiм'єю часто переходив вiд села до села, вiд селища до селища, та знову й зiюву повертався в задимлений рiдний Донбас. Мабуть, тому "красу i силу" шахтарської землi В. Сосюра оспiвав так, як, певне, нiхто з iнших радянських поетiв, бо амалолiт пiзнав цiну скибки хлiба й копiйки, здобутих власними руками. Про це i починається розповiдь в романi "Третя Рота", "як золотий дитинний сон" перетворився в страшну реальнiсть для сiм'ї Сосюр - жити пiсля смертi батька у чужiй хатi-хворостяндi i бути постiйно голодними. Багато цiкавих i досi не знаних фактiв iз життєпису поета розкривають сторiнки цього автобiографiчного твору, над яким В. Сосюра працював з перервами в 1926-1930-му, в 1942-му i 1959 роках. В листку по облiку кадрiв, заповненому 17 травня 1957 p., В. Сосюра про своє навчання i трудову дiяльнiсть повiдомляв таке: "Лiто 1909 - осiнь 1909 - учень бондарного це-ау_ Донецького содового заводу, м. Верхнє. Зима 1909 - весна 1910 - телефонiст Донецького содового заводу, м. Верхнє. Лiто 1910-осiнь 1910 - чорноробочий у каменоломнях. Весна 1911-лiто 1911-чорноробочий Донецького содового заводу, м. Верхнє. Осiнь 1911-лiто 1914 - учень двокласного мiнiстерського училища, м. Верхнє. Осiнь 1914 - осiнь 1915 - учень трикласного нижчого сiльськогосподарського училища на станцiї Яма Пiвнiчно-Донецької залiзницi. Осiнь 1915-лiто 1916-учень маркшейдерського бюро Донецького содового заводу, м'. Верхнє. Осiнь 1916-осiнь 1918-учень трикласного нижчого сiльськогосподарського училища на станцiї Яма. Осiнь 1918- зима 1918-член повстанської робiтничої дружини Донецького содового заводу, м. Верхнє. Зима 1918 - осiнь 1919 - козак петлюрiвської армiї. Осiнь 1919 - зима 1920 - вiйськовополонений денiкiнської армiї. Лютий 1920-квiтень 1921 - червоноармiєць, курсант вiйськових полiткурсiв, полiтпрацiвник. Весна 1921 - осiнь 1921 - iнструктор преси при ЦК КП(б)У. Осiнь 1921 - осiнь 1922 - член оргбюро Пролеткульту України. Осiнь 1922 - лiто 1923 - студент Комунiстичного унiверситету iменi Артема. Осiнь 1923 - лiто 1925 - робфакiвець Харкiвського iнституту народної освiти. 1923-1925, 1925-1941 - лiтературна робота, Харкiв, Київ. Лiто 1941-лiто 1944 - пропагандист при ЦК КП(б)У, старший спiвробiтник Академiї наук України, лiтпрацiвник партизанського штабу України, вiйськовий кореспондент фронтової газети. З 1944 р. - на лiтературнiй роботi". Цiєї ж хронологiчної канви В. Сосюра дотримувався i в романi "Третя Рота", де за кожним видiленим вiдрiзком часу, за кожною датою - цiкавi роздiли книги його життя. Про роботу над романом "Третя Рота" маємо цiннi авторськi свiдчення, насамперед iз архiву поета, а також iз розповiдей його сучасникiв, яким часто доводилося бути i його першими слухачами, i критиками. Поет майже нiколи не мав творчих таємниць, мiг навiть творити на людях, повнiстю поринаючи у свiт поетичних образiв, у чому можемо переконатися, прочитавши цей роман. Одне з найповнiших авторських свiдчень про iсторiю написання "Третьої Роти" таке: "Я почав писати прозою роман-трилогiю про своє життя ще в 1926-30-х роках. Уривок цього роману був надрукований в журналi "Червоний шлях", N10, за 1926 рiк ("З минулого"). Весь же роман називається "Третя Рота" - 1. "Володька"; 2. "Крiзь вогонь"; 3. "Поет". Надрукований уривок був про громадянську боротьбу на Українi, про трагiчний перiод моєї молодостi... Я вiдклав його i через 12 рокiв повернувся до нього, в 1942 роцi, в Москвi. Так як не було машинiстки, яка б могла друкувати українською мовою, то я диктував їй на росiйськiй мовi (почав з дитинства, вiрнiше, повернувся до нього, щоб потiм писати про роки юностi i дiйти до старостi). Я продиктував машинiстцi шiстдесят сторiнок i цей початок роману давав читати Клименту Єфремовичу Ворошилову як моєму земляковi. Вiн теж iз Третьої Роти, i його соратником по громадянськiй вiйнi був мiй дядя Iван Локотош, двоюрiдний брат моєї матерi, бувшої робiтницi патронного заводу в м. Луганську. Товариш Ворошилов прочитав початок роману i побажав менi через Пономаренка успiху. (Я передавав рукопис через т. Пономаренка, у якого був друг по батрацькiй молодостi кубанець Сосюра iз станицi Брюховецької, де живе половина Сосюр). Тов. Ворошилов побажав менi успiху i порадив випустити фiзiологiчнi моменти, що я i зробив. Пiсля Вiтчизняної вiйни, осiнню 1959 року, я повернувся знову до роботи над романом i в чорновому виглядi закiнчив всi три книги трилогiї весною I960 року. Редакцiя газети "Молодь України" попросила у мене (т. Семенець, редактор) цей роман, щоб друкувати його з номера в номер газетним варiанто"!, про що повiдомила своїх молодих читачiв" 1. Але газетну публiкацiю роману було обiрвано буквально на першому словi - вольове рiшення одного дiяча виявилося сильнiшим вiд бажання молодих читачiв республiки ознайомитися з цим новим в українськiй лiтературi i оригiнальним твором мемуарного характеру. Адже в той час жанр мемуаристики ще не був таким популярним, як тепер, тим бiльше - писати гостро й смiливо про недавнє минуле, згадувати добрим, а iнодi й критичний словом декого iз своїх сучасникiв-для цього треба було мати мужнiсть великого поета. Радостi автора, який побачив початок роману на сторiнках молодiжної газети, здавалося, не буде меж. Але не меншою була й гiркота, коли одним телефонним дзвiнком було вирiшено долю цього твору. Як спомин про тi гiркi часи, залишилася байка В.Сосюри "Дрозд i Соловей", яка теж дещо додає до iсторiї газетної публiкацiї, принаймнi допитливий читач може легко визначити, хто ж був тим "вольовим дiячем", що припинив друкування роману. Дрозд-бюрократ послухав Солов'я I подзвонив в редакцiю, де птицi Усi пiдлеглi: "Забороняю я Вам друкувати Солов'я дурницi. Вiн нацiоналiст! Усе за зорi лине. В поезiях його не труби, а трава!.. Його не раз, не два вже били за Вкраїну Так, що у другого одпала б голова, А вiн не кається i все спiва, спiва..." Та Соловей не змовк, Дрозда вiн не злякався, - Вiн знову заспiвав, що аж за боки взявся, Як вiн спiвав в години злих заграв, I байку про Дрозда й про себе написав. 25.III.60. Третьою спробою донести до читача цей твiр уже пiсля смертi автора стала скорочена публiкацiя в десятому томi творiв поета (Київ, "Днiпро", 1972, с. 84-155). Iз наявних в останньому зведеному, авторському варiантi є понад шiстдесят роздiлiв, а до видання потрапило лише двадцять шiсть (за редакторською нумерацiєю). До того ж i надрукованi роздiли були пiдданi значному скороченню без вiдповiдних позначок, примiток i т. iн. Найширшу публiкацiю роману здiйснено в журналi "Київ" (1988, NN 1-2). Невеликi фрагменти друкувалися також у днi 90-рiччя з дня народження поета в газетах "Лiтературна Україна", 7 сiчня 1988 p., "Вечiрнiй Київ", 4 лютого 1988 р. та в "Литературной газете", 11 травня 1988 р. (переклад H. Висопької). Дана публiкацiя-це повний текст останньої авторської редакцiї, що зберiгається у вiддiлi рукописiв Iнституту лiтератури iменi Т. Г. Шевченка АН УРСР у фондi В. Сосюри. "Третя Рота" має багато варiантiв i редакцiй, починаючи з раннiх рукописiв i кiнчаючи останньою зведеною (роман-трилогiю перероблено в один твiр), що була передана до публiкацiї газетi "Молодь України". Цю редакцiю можна вважати виявом останньої волi автора, оскiльки, як видно iз цитованого вище свiдчення В. Сосюри, трилогiю було завершено "в чорновому виглядi". Навiть в останнiй, зведенiй редакцiї, автор не змiг уникнути повторiв у описi деяких подiй, а в чорновому варiантi трилогiї їх порiвняно чимало. Ширший варiант, незважаючи на свою незавершенiсть, теж заслуговує на публiкацiю, але в академiчному виданнi, де основним текстом, очевидно, вважатиметься остання зведена редакцiя 1959 p. У багатьох вiршах i поемах В. Сосюри, починаючи з "Червоної зими", можна прочитати рядки, якi мають пряме вiдношення до бiографiї поета. В одних творах лiричний герой легко ототожнюється з автором, а iншi, без сумнiву, повнiстю присвячувалися якiйсь конкретнiй подiї з його життя, тобто є сторiнками бiографiї, трансформованої через творчу уяву. От де можна майже без заперечення погодитися iз давньою iстиною, що життя поета - у його творах. У поемах "Оксана" (1922), "Вiра" (1923), в епопеї "Залiзниця" (1923-1924; складається iз п'яти поем), "Вчителька" (1928-1929), "Заводянка" (1927), "Минуле" (1930), "Галичанка" (1931) i особливо у вiршованому романi "Червоногвардiєпь" (1937-1940) зустрiчаємо опис тих же подiй i тi ж iмена героїв, якi набагато ширше i конкретнiше описанi в "Третiй Ротi". Очевидно, як слушно зауважував i сам В. Сосюра, "про рiзнi речi есть i рiзний спiв, i рiзнi форми, бо життя строкате...". Паралельне вiдтворення яодiй в поезiї i прозi було викликане, очевидно, не лише бажанням докумепталiзувати свою бiографiю: можливо, автор усвiдомлював той факт, що поезiя може бути лише пiснею своєму народовi, а не лiтописом його доби. Якщо в поетичних творах В. Сосюра мав право на творчий домисел, то в автобiографiчному романi вiн з документальною точнiстю прагне вiдтворити побачене i пережите ним на життєвiй дорозi. "Третя Рота" - це твiр, в якому автор намагався сконцентрувати все те, про що частково йшлося в багатьох поезiях: i про важке дитинство, i про буремно-трагiчну юнiсть, i про першi кроки в лiтературi, якi вiн робив при допомозi вiдомих українських письменникiв. Часто автор не обминав й трагiчних моментiв нашої iсторiї, i свої власнi невдачi трактує як наслiдок всенародного горя, коли вiд окрайця хлiба, од лихого чи доброго слова залежало людське життя. Напоєний романтикою революцiї i громадянської вiйни, а також численними гаслами про соцiальне й нацiональне визволення, В. Сосюра, як i багато його сучасникiв, не змiг вникнути у полiтичний змiст тогочасних гасел, а тому й зазнав тяжкого "ходiння по муках". Поет iз гiркотою й болем зiзнається 1924 року: I пiшов я тодi до Петлюри, бо у мене штанiв не було. Скiльки нас отаких бiля мурiв од червоної кулi лягло!.. Згодом чиєюсь "дбайливою" рукою були "полiпшенi" останнi два рядки цiєї строфи: Скiльки нас, отаких, через журу покидали востаннє село! Можливо, це редагування належить i самому автору, але його можна вiднести до того часу, коли пошуки "автобiографiзму" в творах призводили часто до трагiчного завершення людських доль i до такого явиша як самоцензура: письменник змушений був писати не все те, що думав i мав сказати читачевi. У романi "Третя Рота" описано сцену розстрiлу гайдамаками двох бiлих льотчикiв, яких випадково збили на станцiї Нирковiй. ('Один капiтан (поранений), а другий-стрункий i спокiйний, з мармуровим шляхетним обличчям, нащадок графа Потьомкiна. Цей, з мармуровим обличчям, зняв з пальця свого персня, подав його осавуловi нашому i сказав: "Передайте моей жене..." В лютому 1926 року поет пише лiричну баладу "Перстень", яку друкує тодi ж у журналi "Червоний шлях". У тому ж роцi вiн розпочав i роботу над споминами "З минулого", надрукованими в десятому номерi "Червоного шляху", що увiйшли згодом до роману "Третя Рота" iз незначними скороченнями. Трагiчнi епiзоди з перiоду громадянської вiйни на Українi не давали поетовi спокою навiть у пiслявоєнний час. 25 червня 1948 р. В. Сосюра пише вiрш про моторошну сцену розстрiлу петлюрiвцями махновцiв, яку йому довелося свого часу спостерiгати i описати в "Третiй Ротi": Я пам'ятаю дзвiн церковний бiля огради, край села, команди крик i жах безмовний, де кров розстрiляних текла. Я одного забуть не смiю, як умирав вiн в ту зиму... Йому штиком пробили шию, i з рота вийшов штик йому. Було це зранку, пiсля бою, На бiлий снiг багряний мак... Юнак поблiдлою рукою Схопив кривавий той гостряк... Кругом розстрiлянi лежали, а вiн отак i занiмiв, неначе смертi чорне жало iз горла видерти хотiв. У поемi "Розстрiляне безсмертя" (1960) В. Сосюра ще раз повертається до цього жахливого епiзоду, переконуючи i себе, i читача, що "цього не викреслиш iз серця", що такi трагедiї були можливi лише тодi, коли "весь свiт стогнав в гiгантськiм герцi, й земля кипiла в боротьбi..." Недаремно епiграфом до "Поеми другої" в епопеї "Залiзниця" поет з гiркотою записує щире зiзнання: "Я прийшов на станцiю Революцiя, коли ударив другий дзвiнок". Поема "Володька", над якою В. Сосюра працював у лютому 1943 р. в Москвi (паралельно з романом "Третя Рота")