в о н а р и х а. У пана Олександра, брата нашого пана. Нашi пани з ним у сварцi з того часу ще, як вiн оженився з простою дiвчиною, крiпачкою. К а т р я. Як? З простою? Д з в о н а р и х а. Еге, з Мотрею Пальоною. К а т р я. Хiба бува, що пани беруть селянок? Д з в о на р и х а. Рiдко, але трапляється. К а т р я. Ну, а покiйнi старi пани? Дозволили? Д з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара панi трохи не вмерла; по лiкарiв аж до Києва посилали... Уже перед смертiю тiльки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску* (*Приск - жар.) пiдсипав, i до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша панi: не дозволю, каже, мужичцi переступити порога свого! К а т р я. Так нашi пани такi немилосерднi? Господи! Д з в о н а р и х а. А ти ж думала? К а т р я. Лихо тяжке! Д з в о н а р и х а. А тобi що? К а т р я. Так... (Зiтхає). А як же пан Олександер живе? Д з в о н а р и х а. Нiчого... Чула, - гаразд! Тiльки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись... К а т р я. Так-так, - одцураються... всi одцураються... що мужичку ввiв до панського роду!.. Бiдний вiн! (Зiтха i сидить мовчкщ перебираючи кiсниками). Д з в о н а р и х а (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворi, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цiлує її). От якби покiйний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привiв господь, а любив вiн тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька? К а т р я. Пам'ятаю: вуса були сивi, довгi; спiвали в церквi, мене з собою брали. Навiть на одчитування до мерцiв ходила була з татом. Спочатку боялася покiйникiв, а далi привикла... Я й тепера їх не боюсь! Д з в о н а р и х а. Живi, доню, страшнiшi! Тепер у мене тiльки й думки, тiльки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привiв би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тодi й очi закрити безпешно. К а т р я. Мамо, годi про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули! Д з в о н а р и х а. То вже божа воля. К а т р я. Нi, я не про смерть кажу, одведи господи... Д з в о н а р й х а. А про що ж? К а тр я. Так, про всякi пригоди. Д з в о н а р и х а (цiлує її). Сумна ти чогось: все зi мною та зi мною, то й занудилась; не знать що в голову лiзе. Ти б пiшла до подружок абощо... а то подивись, як ти змарнiла, мов зiв'яла... К а т р я (з сльозами прилада до матерi). Зiв'яла, мамо! Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою? К а т р я (утира хутко сльози). Нiчого, мамо... вас шкода! Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час i про себе думати... К а т р я. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде! Д з в о н а р и х а. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду i до нас, сирiт, лине, бо й сам сирота... В И Х I Д II Тi ж i Дмитро. Д м и т р о. Здоровi були, мамо, з недiлею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре! К а т р я. Здрастуй! Д з в о н а р и х а. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час i за дiло братися. Катря одходить i почина дещо прибирати; здiйма глечики з тину i зносить до хати тощо. Д м и т р о. Де ж вам трудити себе? Спочивайте! Д з в о н а р и х а. I то вже належалася; заїла багато чужої працi. От i ти, - не знаю, чим уже й одслужу, - оплiв, охаїв наш дворик i всiм нам, сиротам, допомагаєш. Д м и т р о. Яка там помiч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не купованi. Д з в о н а р и х а. Хоч i не купованi, так здалися б на своє дiло, а не на чуже. Д м и т р о. Не яке воно й чуже! Менi, може, ваша сорочка ближче до тiла, нiж своя. Що я? Один собi, як палець, - бурлака, та й годi! Багато менi треба? Заробив що чи де заробив - не велика журба. А от вам - друге дiло: ви слабi, а Катря молода; i коло вас, i коло господарства сама побивається... Як же не пособити? Такiй молодiй дiвчинi i надiрватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна! Д з в о н а р и х а. Нехай уже тобi за твою добрiсть господь оддячить! Д м и т р о. Менi, може, - коли ви оце слабi були, - серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тiнь яка ходить! Я б, може, раднiший був свої руки пiдложити, а не те що зробити яку мализну... Д з в о н ар й х а. Та бачу, бачу, козаче, що тобi дочки жалкiше, нiж старої... Д м и т р о. Нi, крий боже! I вас я вважаю за матiр: рiдних пак не згадаю нi батька, нi матерi. Чоловiк ваш покiйний, царство йому небесне, виховав мене, зберiг сиротi i батькiвщину, i хату, наставив мене самого добрим хазяїном, до пуття довiв, - так як же менi не любити вас? З Катрею зросли ми укупi... К а т р я (надходить). Я, мамо, розпалю у коминi, кулешика вам зварю на вечерю. Д з в о н а р и х а. Не треба, доню. (Гладить по головi її). Славна у мене, Дмитре, дочка: i хороша, i моторна, i упадлива. Д м и т р о. Що й казати? Нема, може, в свiтi за Катрю! К а т р я (гiрко). Не хвалiть, мамо! Д з в о н а р и х а. Запишаєшся? А тебе таки справдi, кралечко, гедзь з одного боку напав. К а т р я (перебиваючи). Он дивiться, як сонце сiдає червоно; певно, вiтер буде на завтра. Треба буде однести до млина мiрочки зо двi пшеницi, бо в нас уже борошна обмаль. Д м и т р о. Я завтра зайду й однесу. Д з в о н а р и х а. Та то борошно борошном, а ти таки... К а т р я (хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось iде до нас; може, лiкар? (Бiжить з тривогою; дивиться за ворота). Д з в о н а р и х а. Може, справдi. Вiн того тижня заїздив, то обiцявся, що ще заверне. Д м и т р о. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б i ходити йому чи паничевi? Д з в о н а р и х а. Та лiкаря уже бiльш мiсяця i в селi нема. Д м и т р о. А паничевi б чого? Хiба й вiн лiкар? Д з в о н а р и х а. Не знаю; тiльки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився! Д м и т р о. Себто вас жалував так? Д з в о н а р и х а. Господь його святий зна, - чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога? Д м и т р о (зiтхнувши). Може. К а т р я (вертаючись). Нi, то не вiн; хтось у хустцi. Позношу лишень я на нiч полотна в комору. Д м и т р о (iдучи за Катрею). Я тобi поможу. К а т р я. Та я й сама зберу - не важкi. (Iде до тину i збира полотно, що на йому розвiшане). Д м и т р о (пiдходячи до тину). Катрусю! Я хотiв би з тобою побалакати... К а т р я. Об чiм? (Потупилась). Д м и т р о (мне шапку). Сама знаєш, об чiм... тiльки й думки, тiльки й гадки! Д з в о н а р и х а. Пiду вже я: i пiзно, та й молодята нехай собi поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася. Д м и т р о. Зараз, мамо! Пiшли. В И Х I Д III Катря сама. К а т р я. Боже мiй! У якi тенета я вплуталась - i думок не зберу. Чого ти радiло, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! I Михайла уже третiй день немає; то було й вечора не пропустить, а на цiм тижнi тiльки раз ускочив на час, та й на досi... Може, не вiльно... Тiльки як же менi нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Пристає з словом, що я йому перше дала... любить... а я... Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще такого, - грiх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До матерi ще дiйде... хоч би од цього хранив господь! С т е п а н и д а (за ворiтьми). На! З'їж! К а т р я (здригнувшись). Хто це? Степанида? В И Х I Д IV Степанида i Катря. С т е п а н и д а (ввiходить п'яненька). Що ж, що я була панською полюбовницею? Не по своїй волi, дрантя, чуєш? Не по своїй волi!.. А ти - по своїй, повiє!.. Дiвуєш? I я навчуся по сьомiй дитинi так дiвувати! Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну - випила на свої, а не на краденi, злодюго, чуєш? К а т р я. Тiтко, кого це ви так лаєте? С т е п а н и д а. А ту шелихвiстку бiсову, покоївку панину, Аннушку. Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахiття, бендерська чума, та й зачiпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як вiзьму на зуби, то ти й носа до нашого кутка не покажеш! К а т р я. Охота вам, тiтко. С т е п а н и д а. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й їсти не буду. Оце я її, шльондру, аж до самiсiнького двору проводжала; шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються i батько її, i дядько, i тiтка, i дядина! Е! Мене не чiпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась, так налаялась всмак, що аж на серцi полегшало; зайшла до шинку та й випила... К а т р я. Та бачу, бачу. С т е п а н и д а. Що ж, Катре? На свої, на заробленi... К а т р я. Та й на свої не гаразд пити. С т е п а н и д а. Розкажи своєму батьковi, голубко моя... Тiльки тепер i мого! (Спiва й пританцьовує). Коли б менi, господи, Недiлi дiждати! Сюди, туди, он куди - Недiлi дiждати! То й пiшла б я До роду гуляти! Сюди, туди он куди - До роду гуляти! Там мене будуть Часто частувати! Сюди, туди, он куди - Часто частувати! К а т р я. Та вже ж, хвалити бога, недiлi дiждались, начастувалися.. С т е п а н и д а. О?! Уже?! Моя перепiлочко! (Приспiвує). А в перепiлки та головка болить; Тут була, тут, перепiлочка, Тут була, тут, сизопiрочкаї! Я тебе дуже, Катрусю, люблю... така ти в мене хороша... дай поцiлую... от шкода тiльки, що горiлки не п'єш! К а т р я. Недоставало! С т е п а н и д а. Дай поцiлую... а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела... похваляється покрити... К а т р я. Що ви кажете? С т е п а н и д а. Похваляйся, похваляйся, повiє! Думаєш, що так на твоїх панiв i поласились?.. А, нехай вони тобi виздихають!.. Та в нас i кращi є!! К а т р я. Господи! За що вона обносить мене? С т е п а н и д а (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо... i мати казала, що весiлля швидко... Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну пiдкiвками!.. (Пританцьовує). Унадився журавель, журавель До бабиних конопель, конопель: Таки, таки дибле, Конопельки щипле! А я ж тому журавлю, журавлю... Ходiм-бо, Катрусю, до шинку! К а т р я (недочува, стоїть мов кам'яна). Обносять... наступає вже... С т е п а н и д а (весело). Коли не хочеш, то я й сама пiду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Iде за ворота, хитається; трохи не впала). Очеретом качки гнала, Спiткнулася та й упала... (Iде, спiваючи). В И Х I Д V Катря сама. К а т р я (ламаючи руки). Ну, дiвко! Надiвувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима... От i заховалась! Не приспало, моє кохання, ти лиха: пiдкралося воно, та аж серце, мов на ножi, кипить! Михайло! Голубе мiй! Скруто моя! За тебе менi i страждати не тяжко... все оддала, то що менi люде? От матiр тiльки... Ох, i не знаю, що з мамою буде, як дiйде... а неминуче дiйде: вже коли Степанида на губу взяла, - все село знатиме! (Зложивши руки, стоїть замислена). В И Х I Д VI Катря i Дмитро. Д м и т р о (пiдходить тихо; Катря не чує). Катре! К а т р я (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав. Д м и т р о. Коли ж сватiв присилати до матерi? К а т р я (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене? Д м и т р о. Як на тебе? Хiба ж ти не подала менi слова? К а т р я. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Менi не шлюб у головi... замiж я не пiду. Д м и т р о. Що з тобою? Скажи менi щиро! К а т р я. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобi такою вiрною дружиною буде, так тебе любить! Д м и т р о. Чужого вiку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене, - от що! То було стрiнеш, аж у очiх сонечко; щебечеш не нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зо мною i словом одним на самотi перекинутись... Запропастила ти мою голову! К а т р я. Дмитре! Пожальсь надi мною! Я тебе, як брата, люблю; менi так тебе шкода... Тiльки я не знаю, що зi мною сталось? Д м и т р о. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу - легше буде! К а т р я. Не муч мене! Д м и т р о. Знаю я, хто розлучник мiй, хто наступив менi ногою на горло! Ти в панича закохалась; вiн тебе звiв! К а т р я. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло! Д м и т р о. Вiн, вiн - i не кажи! Не обманюй мене!! К а т р я. У мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тiльки не вiн... сама винна... Д м и т р о (ухопившись за серце), 0-о! Спасибi хоч за правду... i хотiлось її, i надiя якась ще тлiла... а тепер уже край! К а т р я. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося! Д м и т р о. Не твоя, нещасна, - так! Але на кого ти мене промiняла? Чи буде ж вiн тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промiтати? Навiщо ти йому, отому паничевi, здалася? На ласощi, на жарт, а потiм на покидьку! К а т р я. Цить! Цього не буде: не звiр же вiн?! Д м и т р о. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такi! Увесь свiт би зажерли, - та й то не вдовольнять своїх тельбухiв! Мало їм, розбещеним, тiєї втiхи на свiтi, ще зазiхають i на нас, старцiв, однiмають остатню радiсть, остатнє щастя! К а т р я (з криком). Не добивай мене! Я й так уже пiдбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на свiтi, щоб завдав такi муки! Адже краще задавити власними руками!! За вiщо ж би так насмiятись? Д м и т р о (обнiма Катрю). Дитино моя, надiє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобi пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тiльки ж i жив тобою змалку, тiльки ж i бився з злиднями, аби загорювати того щастя, i от тепер, допливши берега, мушу топитись... К а т р я (ридаючи, обнiма Дмитра). Що ж менi робити? Збожеволiла я! Д м и т р о (боязко). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... може б, вернулося... К а т р я. Нi, Дмитре! Несила моя... Д м и т р о. Значить, годi! Ну, що ж - радощiв не зазнали, з лихом - приятелi... горювати - не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою! К а т р я. Де вже? Кругом таке лихо... Хоч би ти зненавидiв мене - легше було б! Д м й т р о. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує! К а т р я. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє! Д м и т р о. I, вже! Дай боже... щоб хоч тобi щастя, то хай уже тiшиться ворог мiй... а менi (махнув рукою) - утоплю десь своє горе!.. Але ж як вiн насмiеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, - то не сховається вiн вiд мене нiде: на краю свiта знайду його, зо дна моря винесу, з-пiд землi викопаю... I тодi вже з паничем побалакаю! К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?! Д м й т р о. Не бiйся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я радощiв! (Обнiма Катрю). Прощай! А!! Не менi, злиденному, - щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Iде). К а т р я. Дмитре! Не побивайся!! Д м и т р о. Пропадай усе!! (Iде хутко). Катря, ламаючи руки, бiжить до ворiт i схиляється до них, вiд несили. В И Х I Д VII Катря i Михайло. М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре! К а т р я (уздрiвши його, несамовито кинулась на груди). Ай!! М и х а й л о (обнiма). Не кричи, серце, так, бо почують! К а т р я. Зрадiла!.. Боже як! Третiй вечiр не бачила. М и х а й л о. Ну, все ж обачнiше треба. К а т р я. Не буду, не буду, любий мiй, хороший; тiльки не сердься! М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цiлує). К а т р я (обнiма). Господи, як я рада! Нiчого й не тямлю... Чого ти вчора й позавчора не був? М и х а й л о. Не можна ж менi щодня ходити, щоб не завважили... Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати... К а т р я. Господи, що то буде? М и х а й л о. Й сам не знаю... трудно то, трудно; якось усе це випада... К а т р я (зiтха). Ох! Не випада... i не випаде! М и х а й л о. Не сумуй, зiрко: ми таки свого дiждемось... Зразу, звичайно, нiяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути... Я, може, через маму... К а т р я. Ой нi, нi! Панi такi страшнi, сердитi... вони з'їдять мене! М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього боїшся? К а т р я. Боюсь, голубе, i душi у мене нема! М и х а й л о (пригорта i лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брiвочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обiйми палко, та пригорнися шпарко! Катря через силу усмiхнулась i поцiлувала. М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обнiма). Ходiм звiдси, щоб хто не здибав. К а р т я (журно), I-i, вже! Нема чого й критись.., М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого? К а т р я. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть... Степанида оце була, каже - Аннушка похваляється... плеще на мене... М и х а й л о. От каторжна! Я їй утну язика! К а т р я. Не втнеш, ще бiльше здратуєш! Де вже там те шило в мiшку утаїти! Пiзно. М и х а й л о. Ти жалкуєш? К а т р я. Борони боже! Своєю волею покохала, - аж згорiла у тiм коханнi! Все без жалю вiддала тобi; за тебе i муки прийму... Не зраджуй тiльки мене, соколе мiй, доле моя! (Припада до Михайла). М и х а й л о (цiлує). Що тобi завжди в голову лiзе, моя дурнесенька ? К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тiльки лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла). М и х а й л о. Як Дмитро! I вiн сюди лiзе? К а т р я. Вiн нещасний, бiдний... я його скривдила... сватався... так його шкода: занапастила!.. М и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я бiльше не чув про Дмитра! Не поминай менi про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, - а ти менi вкинеш приску за пазуху. К а т р я. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло... Тiльки що був... трохи на себе рук не зняв... похвалявся на тебе... М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде... К а т р я. Нi, нi, то вiн з одчаю! Вiн не зачепить... М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати! К а т р я. Вiн i без того бiльше не прийде: я йому призналась. М и х а й л о. Розумна! Сама пускаєш славу? К а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що менi до слави, аби ти при менi... От тiльки за матiр боюсь, як дiйде - не переживуть вони! М и х а й л о. Правда, за матiр - погано. К а т р я. Що менi робити, порадь, мiй соболю? М и х а й л о. Хiба, може б, тебе одвезти до дядька на хутiр? К а т р я. Як, щоб я маму кинула? М и х а й л о. Ну, то вдвох? К а т р я. Нi, нi! Як таке їй i сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, нiж пiшла б на публiку!* (*Публiка - сором, ганьба.) М и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матiр'ю, присягнусь їй за тебе, - то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, нiж од других... К а т р я (сумне i чуло). I не знаю вже й як... аж серце окипа крiв'ю, як подумаю! Любила ж мене, цiлий вiк поневiрялась за мене... М и х а й л о. Та угамуйся, не забiгай лиха! От, може, i в мене з старими швидко владнається справа, то тодi безпешно! Прийде день - потурбуємось, а нiчка - наша! К а т р я (ламаючи руки). Коли б менi мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти! М и х а й л о. Годi-бо, Катре! Ходiм у садок: час гине... Катря безнадiйно сплеснула руками. Завiса тихо спада ДIЯ ЧЕТВЕРТА Широкий рундук з ганком у панськiм будинку. Навкруг квiтки, клумби, луговина; далi - розкiшний садок. Вiкна деякi одчиненi на рундук; на рундуцi - стiл, самовар з причандалами, крiселка. Вечiр. В И Х I Д I Харлампiй, а далi Аннушка. Х а р л а м п i й (ставить на стiл чайнi причандали; потiм пiдмiта). Ач, знов накидали цигарок! Що я їх ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого кудлая, - так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чистоє наказанiє! Хiба це моя обов'язаность пiдмiтати, примiрно сказать, всяку погань? Це козачкiв дiло, чи там служок яких, а не моє; моє дiло за ними доглядать та давать запотилишникiв... А от, Харлампiє Григоровичу, довелося i вам щiтку до рук узяти та пiдмiтати собственно пiдлоги! Ох-ох-ох! (Спирається на щiтку). Не тi теперечки часи, доложу вам, - сумнительнi! Гай-гай! Де те вельможне панство дiвалося? I знаку нема, мов корова язиком злизала! Тепер, примiром кажучи, мужику волю дали, ну й посiда, або ще - жидова та! Ну, якi вони пани? Харкнув та ногою розтер, та й уже. Сказано - одно боже попущенiє, скусительство! Нашi теж, дивись, незабаром у пазурах того Шльоми опиняться... А через кого все прахом iде? Через нашу паню: як прибилася сюди, зараз завела новi моди, - покойовок, лакеїв... Ми вже, значить, стали невгоднi, неодукованi! А сама повiялась по Києвах та по Варшавах; понавозила губарнорiв отих - по двi пари держала... їй-богу! Ну i додержалась! (Пiдходить до столу, поправля масло, сметану, сухарi й цукерки). Такi завели заведенiя за приводом отого кудлая, що, на моє мнительство, - кiнець свiта: з ким тiльки кумпанiю водять? Тьпху! - та й годi! Тепер, примiром кажучи, наш панич, дворянин, з мужвою воловодиться, на вулицю ходить... Страмовище одно! Не зна того, як в старовину... От хоч би, значить, нащот женського полу - як було благородно, прекрасно! Звелiли кого привели... та й кiнець... I делiкатно, i поштительно! А тепер?.. Ех, грiхи нашi, грiхи! Отаким шелихвiсткам, як ота Аннушка, припоручають тепер до рук панське добро! Господиня, значиться! Так би й зацiдив! (Дивиться у кухлик). А сметанка яка? Хiба така при покойному пановi була? Хоч ножа стромляй! А то! (Нахильцем п'є). А н н у ш к а (зазира в одчинене вiкно). Чаго ви до сьох пор самовара не даєтьо? Бариня сердяться! Х а р л а м п i й. Ти ще менi, смердюча, приказувати будеш? Геть, поки цiла! А н н у ш к а. Што ви себе воображенiє взяли! Скажите, пожалуйста! А зливки для чого випили? Х а р л а м п їй. Хто випив? А н н у ш к а. Нехто! Х а р л а м п i й. Хто випив? (Наступає). А н н у ш к а. Хтокало! Х а р л а м п i й (яро). Бачила? А н н у ш к а. От тiлько троньте, я такого шкандаля зделаю! Х а р л а м п i й. Так ти бачила? А н н у ш к а. Аж вуси все у зливках; гляньте! (Одступає до дверей). Х а р л а м п i й (змiшавшись, утира рукавом). У-у! Смалена! Киш менi звiдцiля! (Iде в дверi). А н н у ш к а (тiка на рундук). Ругателi!! Будете знать! Постойте, я вас всєх на чистую воду! - I ви, паничу Михайло Iванович, почешетесь! У мене письмо од дядиньки: я його викрала... Будет i бариня знати! Промiняли меня на ту шльондру, - i я ж потешусь! Попануєш! Попануєш! Ух, печуть меня всi, та й я ж попеку!! (Побачивши паню з Михайлом, iде далi). В И Х I Д II Анна Петрiвна i Михайло. Анна Петрiвна виходить разом з Михайлом з парку, у неї в руках картонка. А н н а П е т р i в н а. И не думай отнекиваться. В сенате серьезное дело; все наше состояние на волоске. Коли батько говорит, что нужно ехатiь, ,то уж верно нужно. М и х а й л о. Та я в дiлах не знаюся! А н н а П е т р i в н а. Ну, ну, не рисуйся! Сам дядя приглашает, - научит!.. А кузину разве можно упустить: красавица, chic supreme, bon genre!* (*Найвищий шик, гарний тон (франц.).) Потом дядя: шансы-то какие! Ведь зто черт знает где можно очутиться! Я бы тогда переехала к вам в Петербург, освежилась бы хоть немного... М и х а й л о (з досадою). Що вам за охота, мамо, зараз мене сватать? Та ще й вибираєте таких, що тiльки плечима здвигнеш! Я з вами хотiв би побалакати... А н н а П е т р i в н а. Оставь, во-первых, свою хохлащину! Надоела... М и х а й л о. Дуже швидко. А н н а П е т р i в н а. Зто уж мое дело... Ты пойми, что дядя сам намекает в письме... М и х а й л о. Та яке ж менi дiло до його превосходительства... А н н а П е т р i в н а. Что?.. От такой блестящей карьеры отказываешься? Да ты в уме ли? М и х а й л о. Мамо, я хотiв би побалакати... А н н а П е т р i в н а. Отстань с твоим балаканням! Вы меня уморить хотите? Воспитывала, нежила, холила, чтоб хоть иметь утешение, видеть сина в блеске, гордиться им... и вот благодарность родителям - за их любовь, за то, что не жалели для вас ни здоровья, ни средств, потворствовали даже всяким прихотям хохлацким! Вот и утешение! М и х а й л о. Мама! Да выслушайте же меня! А н н а П е т р i в н а. Оставь!! Твои вечные противоречия положат меня в могилу... Я женщина слабонервная, чувствительная; у меня уже начинается тик... Я знаю, откуда вся порча: ты заразился идеями зтого пария!* (*Парiя - безправний, зневажений.) М и х а й л о. Не браните же мне хоть в глаза человека, который мне дорог! А н н а П е т р i в н а. Дорог? Для вас всякая дрянь дороже матери!! Вы свою мать родную готовы променять на всякую сволочь! Молчите!.. Уж скоро добьете! (Iде хутко на рундук). В И Х I Д III Михайло сам. М и х а й л о. Ну й добалакався! Два мiсяцi чекав случаю, годив, думав натрапити на щасливу хвилину, коли матiр весела, - от тобi й натрапив! З нею, значить, - годi: цей проклятий дядькiв лист усе попсував... Хiба до батька удатись? Просто i думок не зберу... у такi нетрi та болота зайшов, що з кожним кроком тiльки грузнеш бiльше та глибше. В И Х I Д IV Михайло i Пашка. П а шк а (тихо пiдкрадаючись). То ви, Михайло Iвановичу? М и х а й л о. Пашка! Чого ти? П а ш к а. Вийдiть зараз до млина: там Катря дожидається. М и х а й л о. А що там? П а ш к а. Як що? Цiлий тиждень не бачили її, та й жалощiв нема? Ви ж би подивились, що там у неї дома коїться. Мати знов занедужала; та то ще й слава богу: хоч не чує, що по селу дзвонять! I без того догадується вже, картає... М и х а й л о. А менi хiба легче? Он зараз з матiр'ю мав яку бучу! П а ш к а. Хiба довiдались? М и х а й л о. Та ще нi... я ж оце збирався поговорити з мамою, попрохати... а тут до Петербурга притьмом кажуть їхати: пильне дiло. П а ш к а. Нещасна Катря! Невже ви її так кинете? М и х а й л о. Хто ж тобi каже, що кину? Я ж за неї i розпинаюсь тут! П а ш к а. Хоч би ж навiдували її, а то все рiдче та рiдче почали ходити, мов цураєтесь! Вона ж такi за вас муки прийма - господи! Мов з хреста знята! М и х а й л о. А ти думаєш, менi легко? Тут i дома не знаєш на яку й ступить, - i так i сяк пiдходиш, щоб прихилити своїх... i такi й сякi думки не дають спокою; а там прибiжиш до неї, щоб одвести хоч трохи душу, а вона зiтхає, часом плаче... Така нудьга вiзьме, що й на свiт би не дивився! П а ш к а. Диво, що плаче! Вона бiльше й побивається, помiчаючи, що ви не такi вже стали... М и х а й л о. Я такий самий, а радощi-то не такi, яких чекалось. П а ш к а. Чим же Катря винна? Хiба ж не бачите, що вона божеволiє, гине за вами? М и х а й л о. А в мене, Парасю, хiба не плаче все у нутрi? Тим-то i тяжко йти на тi сльози... П а ш к а. I як-таки вам рiвняти себе до неї? У вас - i достатки, i розкошi, а у неї, бiдної, часу нема i на своє горе: роби i на себе, i на свою матiр слабу... А тут ще Дмитро скаженiє, всякi похвалки чинить! А ви хочете, щоб вона була весела. М и х а й л о. Мало ще скрути - Дмитра на! Стережись, щоб з-за кутка не торохнув! Просто хоч пропадай! Адже я її хотiв поки що одвезти до дядька чи саму, чи з матiр'ю, - не хоче; хотiв i її матiр заспокоїти - боїться; що ж я маю чинити? П а ш к а. Ну, а що ж i їй робить? Iдiть, голубчику, зараз, прошу вас, бо дiвка просто не при собi... М и х а й л о. Та ходiм! (Подумавши). Треба конешне написати до дядька, послати мерщi... Так затяглеся вузлом, що й не розв'яжеш. (До Пашки). Почекай мене за хвiрткою у садку, я тiльки листа напишу та зараз i вийду! (Iде направо). П а ш к а (проводжаючи його очима). Паничу! Здається, ти дбаєш тiльки про свою шкуру! (Пiшла). В И Х I Д V Зiзi i Харлампiй. З i з i (вбiга i бере до кишенi цукор; потiм дзвонить). Харлампий! Харлампий! И где зта скотина шляется? Харлампiй показується в саду. Харлампий! Давай самовар да подмети балкон, - мама велела, тут мы играть будем... Да иди же скорей; только даром кормят! Х ар л а м п i й. Ще в вас, панно, молоко на губах не обсохло, щоб на мене лаять. З i з i. Поговори! Вот я маме скажу, так й выгонят вон! (Iде). Х а р л а м п i й (прибира). Тьпхуi Прости господи! Од такого блазня терпiти! Що ще, звиняйте, блоха, а й та кашля! Взяв би я тебе, та задрав би плахiття, та випарив би лозою по мiсцю, звiдкiля ноги ростуть, щоб анi сiла, анi почесала! Чути за коном голос Анни Петрiвни: "Позовите скорей пана! Воды! Скорее! Дурно!" Х а р л а м п i й. О, вже пустила лотоки! Реве, аки лев рикающий! (Iде). В И Х I Д VI Анна Петрiвна i Аннушка, потiм Iван Андрiйович. А н н а П е т р i в н а. (блiда, плаче; Аннушка пiддержує). Ах! Ах!! Они меня дорежут! Воды! Дай скорее: душит! (Дзвонить). А н н у ш к а. Не беспокойтесь, бариня. (Подає воду). А н н а П е т р i в н а. Ах! Зту мерзавку чтоб сейчас... раскатать!.. Чтоб духу ее не было! Где пан? (Дзвонить). Дурно, ах! Капель скорей! Виски три! Аннушка бiжить до дверей, стикається з Харлампiєм, що несе свiчку; вирива у його свiчку. А н н у ш к а. Бариня казала, чтоб барина звали, бо у баринi до барина очинно... у баринi голова... Х а р л а м п i й. Тьпху! (Пiшов). А н н а П е т р i в н а. Спирту! Спирту! Виски три! Дурно!.. А н н у ш к а. Ах, боже мой! Хоч би барин! I в а н А н д р i й о в и ч (пiдтюпцем). Що там таке? А н н а П е т р i в н а (зуздрiвши). Ах! Умираю! (Зомлiла). I в а н А н д р i й о в и ч. Анюточко! Анюточко! Що з нею? А н н у ш к а. Потрьовожились од сюприманду. I в а н А н д р i й о в й ч. Анюточко! Зомлiла? Ох, господи! (Бiга, хапа крило, що з столу пiдмiтати, смалить на свiчцi й тика пiд носа пани). А н н а П е т р i в н а. Ай! Что зто? (Схоплюється). фу!! Мужик! I в а н А н д р i й о в и ч. Нiчого, нiчого! Смалятиною найлучче! Постой, ще! (Смалить крило i хоче знов пiд носа). А н н а П е т р i в н а. Ай!.. Оставьте!.. Изверг! I в а н А н д р i й о в и ч. Що з вами? А н н а П е т р i в н а. Ах, виски... тик, тик! Полюбуйтесь вашим сынком! I в а н А н д р i й о в и ч. Що там? Не натягуйте-бо тетиви! А н н а П е т р i в н а. Зарезал... Женится на простой девке, на твари женится, ваш братец - подлец - устраивает свадьбу! I в а н А н д р i й о в и ч. Чи ви в умi, що ви мелете? А н н а П е т р i в н а (кида зiм'ятого листа). Прочитайте, что братец пишет! У них уже все улажено... Ох, уморят, уморят; я слабонервная, чувствительная! Вот й разгадка, почему в Петербург не хочется ехать! Выкормили сокровище... утешайтесь! Ох, виски! виски! виски! Аннушка тре виски, Iван Андрiйович пробiга листа. З i з i (вбiга i кидається до матерi). Маman, неужели Мiсhel с простой дрянью повенчался? А н н а П е т р i в н а. Отстань! Убирайся! Уведите ее!! Аннушка бере за руку; Зiзi б'в її по руцi. З i з i. Не тронь, сволочь!! Виходять. А н н а П е т р i в н а. Ах! Он погибнет, погибнет?! I в а н А н д р i й о в и ч. Господи! От горе! Може, ще пособити можна? Та не лементуйтесь, не дiлайте бешкету! Це не iграшки! Начхав я на все iнче, а за сина - нi! Не перебивайте... слухайте: прикажiть, щоб там нi Аннушка i нiхто - анi писнули, що ми знаємо, бо я кишки випущу! А н н а П е т р i в н а. Ах, боже мой! За что я страдаю, за что? I в а н А н д р i й о в и ч. Анно Петрiвно! Не натягуйте, кажу, тетиви, даби не лопнула! Треба спасать сина, а не телесуваться* (*Телесуватися - кидатися в усi боки.). А н н а П е т р i в н а. Кто ж спасет? Он погибнет, погибнет; зто все братец! I в а н А н д р i й о в и ч. Конешно, подлець; но не дiлайте публiки, прошу вас. А н н а П е т р i в н а. Хоть зтой шлюхе задам! 0-ох! I в а н А н д р i й о в и ч. Не про неї рiч. Коли буде тихо i Михайло нiчого не провiда, то я одведу йому очi i мерщi виряджу до Петербурга; хоч i ви його проводiть... А там уже ту спровадимо: окручу з першим парубком, дам придане та й витурю... А н н а П е т р i в н а. Да денег же нет? I в а н А н д р i й о в и ч. Дiстану у Шльоми: ми тут гешефта зробили. А н н а П е т р i в н а. Неужели? Ах, матерь божия, сжалься! I в а н А н д р i й о в и ч. Коли кажу, то вiрно. Тiльки ж слухайте, щоб нiхто менi нiчичирк, та й ви знаку не покажiть Михайловi! А н н а П е т р i в н а (веселiше). Хорошо, хорошо! Зто ты отлично придумал: именно только Петербург нас спасет! В И Х I Д VII Тi ж i Харлампiй. Х а р л а м п i й. Миколай Степанович Бєлохвостов зволили приїхать. I в а н А н д р i й о в и ч. Слава богу: от хто нам поможе укоськати Михайла. А н н а П е т р i в н а. Как я рада! Соusin такой умница; он наверно подействует... даже голова отошла. (До Харлампiя). Ступай, проси барина в мою гостиную. Харлампiй пiшов. I в а н А н д р i й о в и ч. Тiльки ж я вас прошу, пожалуста, не лопотiть язиком багато, бо спортите дiло. А н н а П е т р i в н а. Ах, мой создатель, да говори сам; лишь бы только поскорее выехать из этого болота! Я пойду гардеробом распорядиться.,. Х а р л а м п i й (знову ввiходить). Зволили пiти. Анна Петрiвна i Iван Андрiйович виходять. В И Х I Д VIII Харлампiй i Пашка. П а ш к а (ввiходить хутко, збентежена). Харлампiє Григоровичу! Х а р л а м п i й. Га? А тобi що? П а ш к а. Не бачили панича Михайла Йвановича? Може, в горницях? Х а р л а м п i й. А тобi нащо? П а ш к а. Пильно треба. Х а р л а м п i й. Нащо, кажу? Глуха! П а ш к а. Щоб зараз iшли! Нагло треба! Х а р л а м п i й. Куди? П а ш к а. Вони знають! Х а р л а м п i й. Що це ви, шелихвiстки, собi в моду взяли? Так i преться, каторжна! Я тобi дам панича!! П а ш к а. Чого ж ви лаєтесь? Х а р л а м п i й. Брись менi зараз! Пашка тiка. Розпустились, бач, до чого? Так прямо i кличе, - без сорому казка! Тьпху! (Iде). В И Х I Д IX Михайло сам. М и х а й л о (виходить з садка, замислений, читаючи свiй лист). Треба, треба уже це покiнчити! Пишу до дядька, щоб приїхав сюди менi раду дати... або я до його; тiльки спробую ще раз перебалакати з батьком та й поїду. Так оце й Катрi скажу. Далi тягти - уже несила! Не знаю вже, чи й є з цього провалля стежка? Батькiв кинути, розплюватись - безчоловiчно: вигодували ж, випестили! Та й куди без них удатись! Легко сказать тiльки - порви! Але й Катрю кинути на поталу, на горе - теж безчоловiчно, подло! Що ж його чинити?(Шарпа руками волосся). Та вимiркуй же, хоч що-небудь, мозку безсилий, ледачий!! О, будь ти проклята та година, що завела мене у кохання! Як здавалось, що тому раєвi кiнця не буде, а от тобi й кiнець, та ще який гидкий, пекучий!.. Павло правий був, ох правий; болiзно щемить у моєму серцi його гiрке слово: "Не вистачить у тебе сили на боротьбу, а на гiрше що - вистачить!" Так, вистачило! Павло уже два мiсяцi й не пише, розплювався... i всi плюнуть... чесне товариство одвернеться... навiть святi думки i замiри, що освiтили мою душу новою вiрою, стануть передо мною грiзними суддями... i я сам розплююсь з собою! {Безсило опуска голову й руки). В И Х I Д Х Михайло i Бєлохвостов. Б є л о х в о с т о в. Где ж он? I в а н А н д р i й о в и ч (з-за дверей). Вiрно, в саду. Ти ж, гляди, прикинься, нiби од Олександра. (Зачиня дверi). Б є л о х в о с т о в. Понимаю, понимаю, дядюшка! Разыграем в первом сорте. Ба! Да он здесь! (До Михайла). Здравствуй, Миша! О чем зто призадумался? М и х а й л о. Здрастуй! (Сходе на рундук i обнiмається). Б є л о х в о с т о в. Что ты, в самом деле, похудел? Болен? М и х а й л о. Нi, так собi. Б є л о х в о с т о в. На тебе лица нет. Что за причина? Мне тебя жаль, Миша. М и х а й л о. Спасибi. Б є л о х в о с т о в. Ведь я тебя люблю; не веришь? М и х а й л о. Чому нi? Вiрю. Б є л о х в о с т о в. Послушай, у тебя на душе завелось какое-то горе. Поделись со мною; ведь мы товарищи, des garcons?* (*Хлопцi (франц.). М и х а й л о. Так, значить, при сiй вiрнiй оказiї, вийми душу та й поклади! Б є л о х в о с т о в. Бог з тобою, коли не нуждаешься. М и х а й л о. Та в чiм же? Б є л о х в о с т о в. Так не в чем? М и х а й л о. Авжеж. Б є л о х в о с т о в. Vous mentez, mon cher cousin*. (*Ви брешете, мiй любий кузене (франц.).) М и х а й л о. С'еst trop rude!* (*Це занадто! (Франц.).) Б є л о х в о с т о в. Раrdon!* (*Вибач (франц.).) Послушай, чего же ты скрываешь? Ведь я должен быть твоим соnfident*. (*Вiрником (франц.).) М и х а й л о. Яким соnfident? Б є л о х в о с т о в. Да ведь пойми ты, голова, что я все знаю и послан к тебе тайным послом! Аs tu compis* (*Ти зрозумiв? (Франц.).). М и х а й л о. Вiд кого послан? Б є л о х в о с т о в. От дяди, Александра Андреевича. М и х а й л о (збентежено). Слухай! Ти не брешеш? Говори правду! Б є л о х в о с т о в. Чтобы тебя заверить, я сообщу и по какому вопросу приехал (озираeться): устроить твой брак с КатреюI М и х а й л о. Тсс! Бога ради! Невже ти за мене руку тягнеш? Б є л о х в о с т о в. За кого ж ты меня принимал? Неужели ты думаешь, что если мы с тобою тогда поспорили, так ты мне и не дорог? Ошибаешься! Убеждений твоих я могу и не понимать, а сердечные дела - понимаю: с'еst une musique a bruler le cerveau...* (*рiд такої музики памороки заб'є (франц.).). М и х а й л о (кидається i обнiма). Спасибi тобi щире; ти для мене, як зiрка, блиснув серед темряви. Б є л о х в о с т о в. Слушай, друг мой Миша! Брось ты зтот натянутый диалект, да поговорим по душе: ведь дело серьезное! . М и х а й л о. Ну, ну! Б е л о х в о с т о в. Как ты решил, поедешь ли завтра со мною? М и х а й л о. Видишь ли, какого рода обстоятельство... я просто с ума схожу, - посоветуй, голубчик! Батько требует, чтобы я послезавтра в Петербург ехал. Б е л о х в о с т о в. Почему? Узнал разве? М и х а й л о. Нет, дело в сенате: говорят - все состояние на карте. Б е л о х в о с т о в. А, помню, с Александровичами!.. Серьезнейшее дело. М и х а й л о. Ну, что мне, по-твоєму, ехать? Б є л о х в о с т о в. Ехать, конечно. М и х а й л о. А Катря как? Б є л о х в о с т о в. Надеюсь, что ты в Петербурге век не останешься, не изменишь своей chere Katerine! (*Любiй Катрi (франц.).) М и х а й л о. Об этом й речи нет; я Катрю страшно люблю! Б є л о х в о с т о в. Ну, через месяц воротишься, - и я к твоим услугам всегда. М и х а й л о. Но как же Катря останется? Б є л о х в о с т о в. Да ведь ты, верно, ее материально устроил, обеспечил существование? М и х а й л о (змiшавшись). Как же я мог? Ты знаешь - у меня пишних средств нет; просить у отца на сей предмет невозможно... Б є л о х в о с т о в. Та-та-та! Это серьезный вопрос. Тут не бог знает какая и сумма нужна, - четыре, пять радужных* (*25-карбованцева асигнацiя.) могут озолотить их жизнь... М и х а й л о. Да она бы денег не взяла: это бы оскорбило смертельно ее чувство; она им не торговала за деньги! Б є л о х в о с т о в. Какое сентиментальничанье! Зто зависит от формы предложения. Ты ломаешься над решением тонких вопросов, - шокирует ли предложение материальных средств чувства милой? А самую милую заставляешь терпеть... М и х а й л о. Да, это меня постоянно мучило... вот что она на работах й что этот грубый труд убивает, понимаешь, красоту... Да я не находил пока выхода; но согласись с тем, что обеспечивать окончательно может лишь брак... Б є л о х в о с т о в. Это еще вопрос, что важнее - реальное ли довольство, или формальное, условное право? Возьмем, например, твоє положение. Не задумывай ты брака, а взгляни на дело практически, соmme tout le monde*, (* Як усi (франц.).) - тебе бы не только не помешал батько, да не пожалел бы денег отлично устроить судьбу твоей милой, - клянусь тебе! - и она бы зажила счастливо, припеваючи, услаждая свободные твои часы пасторальной идиллией; а вот задуманный тобою брак сразу тебя самого лишит средств, оторвет от родных, и ты пойдешь скитаться по свету, проклиная свою судьбу й заедая чужой век. М и х а й л о. Можно й трудом зарабатывать. Я хотел поступить сельским учителем... слиться с народом, послужить ему... Б є л о х в о с т о в. То есть нищенствовать, зависеть от пьяного писаря, старшины, дьячка... Хорошо народное служение! Разменяться на жалкое ничтожество! Да ты если народовец, то во имя своих же дорогих идей добивайся карь