ула Мирослава. - В одне щасливе мiсце - недалеко вiд серця. - Вiн ще й смiється. - Бо вж минулося. А як ти почуваєш себе? - заiштав, бентежачись, думаючи iiро ту таїну, якою тривожиться кожний батько, якщо вiп батько. - Ми добре почуваємо себе,- i уткнулась головою у його груди. - Спасибi, мила, спасибi, люба,- цiлує її, цiлує пшеничний снiп, що тепер пахне не матiолою, а лiсолi i днмом. На якусь хвилю вона завмерла бiля нього, а потiм, стрепенувшись, глянула у вiкно. - Це ж, Данилку, нам скоро треба в лiси. Я прийшла по одежу й чобiтки. - Мене вiзьмеш iз собою? - Аякже! Сагайдак буде радий. - Ти звiдки знаєш? - Бо вiн кiлька разiв питав i говорив про тебе. Ти ж маєш якусь зброю, бо в нас без неї не приймають у загiн. - Отак i говорили вони нро любов,- сумно посмiхнувся Данило. --Що ж поробиш, коханий, коли вiйна... Збирайся, Данилку, бо вже прокидається калиновий вiтер... - Їв бродi качки розкльовують нiч,- повторив отi слова, якими часто Мирослава стрiчала їхнi свiтанки... XX Ранковий лiс, ранковi клубки шумiв, ранковий плач роси, що в передосiння пахне вином, i перший вибух сонця на косах Мирослави, i калатання серця: а як його зустрiнуть отут? В неспокої сходиться i розходиться коловерть думок, вони то пiдiймають тебе на крилах, то жалять, немов шершнi. - Хвилюєшся? - догадується Мирослава, що турбує Данила, i злегенька притискається до нього плечем, у яке в'ївся ремiнь карабiна. - Непокоюсь. - Усе, коханий, буде гаразд, - освiтила його таким поглядом, якого, певне, i в свiтi немає, поправила зброю. Ось тобi й тендiтна вербичка з карабiном на плечi, ось тобi твоя вiрна доля. - Коли б то на гаразди пiшло, - невесело пiдсмiюється над собою, а в думках то стрiчається з Сагайдаком, то стинається з ворогом, бо ж для цього i в снах, i наяву поспiшав сюди. Тут не пожалiє себе, не пожалiє й фашиста, будь проклятий вiн! - Уже й пiдходимо до своєї домiвки! - зупинилася, обернулась до нього Мирослава. - Я до своєї землянки одразу ж звикла. I вдень, i вночi лiси натрушують на неї свої шуми. Прокинешся вiд них - та й згадуєш i свої поля, i татарський брiд, i калиновий вiтер. Данило посмiхнувся: - Ти зараз така, наче з калинового вiтру вийшла. - Гарна тобi? - запитала нiби з насмiшкою i потягнулась до нього. - Найкраща у свiтi. - Не розкидайся так свiтами... Нам у землянку близнята пiвня кинули, не пiвня - вiхоть вогню. Йому нема з ким битися, то кидається на кожний згук лiсової птицi, Негадане тихий оклик: - Стiй! Руки вгору! - I одразу ж веселий смiх. З-за дерев, плече в плече, виходять зi зброєю в руках Роман i Василь, високi, статурнi, буйночубi, вони йдуть мiж деревами, як боги лiсу, а за ними двома стежинами сивiє оббита трава. - От же вреднючi, неодмiнно треба налякати! - удавано сурмониться Мирослава. - I хто вас навчив так маскуватись? - Секрет партизанської фiрми, - близнята щиро вiтаються з Мирославом та Данилом. - От i ви прибилися до нас! - _Прибився, - хвилюється I навiть заздрить близнятам Данило. - Не проженете? - Таке скажете в недiлю! - щиро дивується Роман, якого Василi, чогось називає старшим. - Побудьте тут, я пiду до Сагайдака, бо порядок є порядком. - Вiн легко зникає в тiнях, в шумах, в деревах, а за ним iде Мирослава, бо навiть їй не можна стояти бiля дозорця. - У нас командир не терпить безладу, - пояснює Василь, придивляючись до лiсу й дороги, яка вже навiть у колiях береться зiллям - давно, видно, не їздили по нiй. - Спробував дехто сваволити, так потiм пiк ракiв перед усiм загоном. А одного iндивiдуума, що дуже рвався до влади, вигнали з загону. I недарма - вiн уже примостився у церквi дячком. Святi книшi, каже, черево не розривають. Що ви на таке скажете? Данило прислухається i не прислухається до мови Василя, бо думки йдуть урозбрiд, а хвилини тягнуться, нiби вiчнiсть. Здається, не днi, а роки вiн чекав цiєї години зустрiчi. А хiба не роки? Бо ще з дитинства, живучи романтикою книг i живих оповiдей, не раз бачив себе партизаном. От i маєш тепер дiлом пiдтвердити, на що здатний. Мiж пiдкучерявленими дубами виринули Сагайдак i Чигирин. Забуваючи все, Данило на якусь мить задерев'янiв, а потiм бiгцем кинувся до них i розгублено зупинився. - Проворний! - приязно посмiхається йому гриб-боровик, що зветься Чигирином. - А вiн завжди був проворним, - так говорить Сагайдак, нiби вони вчора бачилися, й обiймав Данила. - Здоров, здоров, голубе. - Добрий ранок вам! Добрий ранок! - переводить дух Данило i чує щем в очах. I до цього часу не потвердiла його душа. - Неначе зрадiв? - лукавить Сагайдак i, пiдбадьорюючи, плескає його рукою по плечах, скидає з них якусь частку тривог. . - Зрадiв, Зiновiю Васильовичу. Так думалося про цю зустрiч, так думалося знайти партизанiв. - От i знайшов - i партизанiв, i... партизанку... Ти до нас в гостi чи назовсiм? - Назовсiм, якщо приймете. - Коли будеш бити фашиста, а не пересиджувати лиху годину, - жартує - не жартує Сагайдак. - Буду, Зiновiю Васильовичу! Хоч зараз у саме пекло посилайте. Не поспiшай, буде ще й пекло. Тепер воно не казк", - зiдокупи брови командир. - Бив Марко чортiв у пеклi, маємо бити. Що ж, ходiмо до нашої оселi. Бачу, поранений був? Уже одужав. Руки, ноги при менi. - У нас ноги треба мати заячi, а душу орлину, - мружиться Чигирин. У землянцi всi триє сiли за стiл, застилений не скатертиною, а нiмецькою картою, розмальованою якимись знаками. Данило одразу знайшов на нiй i свiй райцентр, i своє село, i лiси, i болото, в серцевинi якого також була якась позначка. Чи не там, до колись уночi йому обiзвалась журавлина сурма? Чим же зацiкавило болото Сагайдака? Не знав чоловiк, що там Стах Артеменко вже обладнав землянку для поранених партизанiв. Сагайдак, глянувши на облiзлу Данилову гвинтiвку, несхвально похитав головою, а далi запитай: - Як воював у армiї? Яку маєш спецiальнiсть? - Моя спецiальнiсть - пiдривати залiзницi, станцiї, мости. - Навiть мости?! - пожвавiшав i нiби не повiрив Сагайдак. - Ось саме над цим ми найбiльше й мiзкуємо, - поклав руку на плече Чигирина. - Та велику бiднiсть маємо: вибухiвки нема, детонаторiв теж. Два поїзди сяк-так спустили в безвiсть голими руками. - Як це руками? - не повiрив Данило. - Саморобними лапами позривали костилi, трохи розсунули рейки - от i вся наша технiка. Що ти скажеш на це? - Iз надiєю подивився на Данила. - Сказати можна тiльки одне: цю технiку треба удосконалювати. - Але як? - Чигирин аж пiдвiвся з обземка, що правив за стiлець. - Нема ж у нас нi грама вибухiвки. - Може, десь поблизу бачили авiабомбу, яка не вибухнула? - Таке лихо знайдеться! - зрадiв Чигирин. - Одна пiд самою дiбровою хвоста показує. Тiльки як ти доберешся до її нутрощiв? - Це дiло немудре: викрутимо капсуль-детонатор, обшивку розгриземо зубилом, i тодi можна нарiзати толу для саморобної мiни. - Оце так, - докрутив гадовою Чигирин. - А вода ж, падлюча, не може пiд зубилом вибухнути? - I таке може бути - все в руцi божiй, - посмiхнувся Данило. - Вiн ще й посмiхається, - i Чигирин витер рукою обличчя. - Аж у пiт кинуло. Наша технiка була дуже вiдстала, а твоя - страшна. - Поки iншої не маємо. - От i думай-думай, як переплисти Дунай, - трусонув сикнми кучерями Сагайдак i нiби з жалем поглянув аа Данила. - Уже наче й запахло вибухiвкою. А де ж дiстати детонаторiв? - Чого не знаю, того не знаю. Правда, у мене випадково збереглася одна запалювальна трубка, саморобна. - Як це саморобна? - пожвавiшав Сагайдак. - Ми так робили в себе: у детонатор вставляли шматок бiкфордового шнура, для надiйностi стискували плоскогубцями, потiм до бiкфордввого шнура ще прив'язували шматочок дрядивляного. Ось погляньте, - i Данило вийняв з торбинки запалювальну трубку. Сагайдак так узяв її, наче це була дорогоцiннiсть, пильно оглянув, покрутив у руках i повернув Даниловi. - Що ж, помагай, доле, та бороди вiд недолi. Спасибi, що хоч це добро завалялось. Голодний? - Нi. - Тодi зразу ж по авiабомбу! - Может хоч поснiдаємо? Як це натщесерце їхати? - обурився Чигирин. - Легше буде на конi й колеса. - Тарас Бульба! Як їхати, то їхати. Що, Даниле Максимовичу, треба брати.з собою? - Добрi конi, лопати, мотузки, плоскогубцi, напилок, зубило i молоток. Здається, все, - радiв Данила, що зразу ж матиме партизанську роботу. Хоча, коли подумати, невелика це радiсть поратись бiля бомби. I як про це сказати Мирославi? Воно б краще не говорити про таке: нащо вiдмикати її тривогу i сльози? А коли станеться iз_ ним непоправне? Бо, може, сьогоднi й диму не залишиться од тебе... От i жаль стало свого свiту, свого вiку. Вiн знайшов Мирославу бiля дiвочої землянки. "Як, любий?" - не голосом - очима запитала. - Уси гаразд. Вже й дiлечко маю. Мирослава журно подивилась на нього: - Нелегке? - Щоб дуже, то не дуже... "Таки знайшов як сказати", - I рукою бережно торкнувся її стану. Та Мирослава щось вiдчула, голос її став по-материнськи низинним, як у годину їхнього першого прощання. - Бережи себе, Данилку, бережи. Постараюсь, - удав безжурнiсть. - Як поважчали твої коси. Бо випала роса, - похитала головою Мирослава. - Роса вiйни. Данило знову згадав своє: - Отак вони й говорили про любов... ...Пo самий стабiлiзатор вгрузла в землю ота бомба, що цiлилась реву, та впала недалеко вiд неї бiля дiброви. Данило й близнята покружляли коло неї i взялись за лопати. Чорнозем iз зiллям полетiли навсебiч, оголюючи металеве тiло. - Гладку масмо свинку, - поплескав рукою бомбу Василь. - Летiла вона вниз, а чи не полетимо тепер з нею угору? - жартус Роман i пильно дивиться на Данила. А хiба вiн знає, що буде далi. Одначе втiшає хлопцiв: - На її начинцi полетять у безвiсть вороги. - I припадає вухом до обшивки. - Що ж вопа може сказати? - Багато може сказати, якщо в нiй лежить бiсова машинка. Василь блiдне, а Роман посмiхається. Чого б? Коли бомбу разом звалили набiк, Данило нагнав подалi вiд ями близнюкiв, а сам, стиснувши уста, примостивсь бiля неї i заходився вивертати капсуль-детонатор. Тут у хiд пiшли напилок, зубило та плоскогубцi. I хоч холодна, як смерть, була бомба, та вiн так упрiв, що вся одежа стала вологою. Обеззброїти бомбу вдалося швидше, анiж сподiвалися, i вiн почав її заарканювати мотуззям. Пiсля цього Данило вискочив з ями, гукнув близнятам, щоб привели конi. Тi пiд'їхали на своїх червоногривцях, здали їх назад до бомби i проворно почали ув'язувати мотуззя, що тягнулось од неї до штельваги. Добра худоба вихопила смертоносну ношу i, перекочуючи її по травi, натягнула до лiсу. На галявинi бомбу вивiльнили вiд мотузкiв, Данило пiдiйшов до воза, на якому сидiли Сагайдак i Чигирин, узяв з скриньки молоток i наказав. - А тепер вiд'їжджайте подалi вiд нашої цяцьки. - Тiльки ж обережнiше, хлопче, - благальне подивився на нього Чигирин. - Буду старатися. Данило пiдiйшов до близнюкiв, якi вже розсiлися на бомбi, немов на колодi, i смалили саморобнi цигарки. - I ви, хлопцi, подалi вiд цього нещастя. - Як це подалi? - здивувався Роман. - А хто ж у вас буде молотобiйцем? - Я, - коротко вiдповiв Данило. - Та нащо вам стiльки слави? Приймiть мене хоч поденщиком до неї, - i показує всi зуби. - Iди, Романе, не мороч голови. - От уже такого нiколи не сподiвався од вас. Пiду жалiтись Мирославi. Коли близнята пiдiйшли до воза, де сидiли Сагайдак i Чигирин, Данило приклав зубило до бомби, отак, щоб рубати її поперек, i злегка вдарив молотком. Зубило ковзнуло, а на залiзi залишився шрам. "Мовчиш?" - прислухався до бомби. Ще удар, iще мiцнiший - i зубило пробиває цупку обшивку. Непевна посмiшка затiнявилась на обличчi незвичайного майстра. Тепер легше було розпорювати одяганку бомби, впевненiше дiяли i молот, i зубило, а крихти толу почали висипатись на траву. Ось що їм зараз дорожче вiд золота. За роботою Данило незчувся, як до нього пiдiйшли Сагайдак, Чигирин i близнята. - Як воно? - запiiтав Сагайдак. - Скоро з однiєї бомби будете мати двi чашi з толом, - витер з чола краплистий пiт, що аж сипався з нього. Сагайдак навпочiпки присiв бiля бомби, знайшов на травi суху гiлку, розломив на чотири цурпалки, три встромив у землю, пiдрiвняв, а четвертим накрив їх i покосував па Данила. - Догадуєшся, хлопче, куди вода тече? - Вода, напевне, тече пiд мiст, - у тон вiдповiв Дапило. - Догадливий! Так от, цей мiст не дає менi спати. - Усе чоловiковi не дає спати, - осудливо загудiв Чигирин. - I чорний шлях, i залiзниця, i мiст, i ненависний Безбородько, i кругова оборона навколо землянок. Уночi потайки сам береться за лопату. - Годi вже, Михаиле Iвановичу, - поморщився Сагайдак. Данило посмiхнувся йому: - То ми, товаришу командир, подбаєм про ваш сон. - В оце "ми" i мене всунете, - нагадав про себе Роман. Тихо-тихо поскрипують колеса, тихо-тихо коливаються бiля коней та возiв партизани. Вже вiдiйшли вiд них лiсовi шуми, наближається мова рiчки, мова очеретiв, тривога дикої птицi i калиновий вiтер. Данило навпомацки знаходить кетяжину калини, засовує за ремiнчик картуза - хай буде замiсть партизанської стрiчки. Розгортаючи кущi верболозу й калини, конi входять у брiд, припадають до води, а люди проворно знiмають з воза i обережно опускають на рiчку невеликий плiт, на самий край його ставлять саморобну мiну, притискають її дошкою, а кiнцi мiцно скрiплюють з плотом. Це нiби має дати бiльшу силу вибуху. Краще було б знати, в якому бику є толова нiша, тодi б спрацювала детонацiя, та, не знаючи цього, мусиш дiяти навмання. Данило ще раз перевiряє, як прикрiплена мiна, пiдводиться i пошепки до Сагайдака: - Нiби все гаразд. - Щасти вам! - I навiть у темрявi видно хвилювання на обличчi командира. Вiн обiймає Данила i Романа, а тi обережно пiдштовхують плота на глибше. Вода набирається в чоботи, обпiкає тiло, дрожем пiдкочується пiд саме серце. - Не тiльки душу, а й чоботи лихоманить. Душа ще витримає, а чоботи, мабуть, порвуться, - шепче Роман i посмiхається. - Якщо кирзовi - порвуться, юхтовi витримають, - вiдповiдає Данило, i в Романа ще бiльше розтягується рот. Пiд зорями схлипує вода i корiнцем в'юниться за плотом. Спросоння озвалися качки, скинулась риба, пропливла купина, од якої повiяло татарським зiллям. А холод судомить тiло, i зуби вибивають чечiтку, нe здогадалися, дурнi, виканючити в Чигирина чарку перваку. Ось i обриси моста, що повис над рiкою i перепинає туман. Чи ж глибоко бiля середнього бика? Хоч би плити не довелося. Як навiжений, розсипаючи iскри, мостом прогуркотiв поїзд, i знову схлип води, i дрiмота шматкiв туману, i лихоманка по всьому тiлу. На мосту загупали кроки. Двi тiнi зiйшлись посерединi, постояли i розiйшлись. Роман з головою шубовснув у яму, виплив, вiдплювався i вже посмiхається Данилу: "Помив голову". Де вiн i тепер знаходить снагу для посмiшки? За кущами туману вони доходять до середнього бика, пiд ними нуртує стрiмчак, над ними важко гупають чоботи охоронцiв. Роман двома мотузками щiльно прив'язує плота до бика i про всяк випадок кiнцi ще з'єднує з деревиною бiля самої мiни. Данило над плотом нахиляє голову, здiймає картуза, бережно виймає з нього пришпилену запалювальну трубку, навпомацки вставляє у гнiздечко мiни капсуль-детонатор, бере з рук Романа кремiнь, кресало i трут. - Пливи, Романе. Я вже сам. Хлопець заперечливо хитає головою: - Тiльки разом. Запалюйте. Знову на мостi зiйшлися вартовi, перемовились кiлькома словами i почали розходитись. Пригнувшись, щоб тiлом приховати крихiтку вогника, Данило вдарив кресалом у кремiнь раз i вдруге. Бризнули iскри, затлiвся, медово запах трут. Партизан зразу ж приклав його до прядивляного шнура i погасив. Сумирно вбрали вогонь десятки волоконець прядива, а пiдривники, цокаючи зубами, за течiєю тихо попливли на лiвий улогий берег. Ще не встигли вони добраться до нього, як їх наздогнав i випередив велетенський нервовий спалах, i чи вiн, чи несамовитий грiм пiдхопив пiдривникiв могутнiми руками i люто жбурнув у воду. Знесиленi, приголомшенi вибухом i рiзким духом перегорiлого толу, вони виринули iз хвилi, заточуючись, побрели до берега i попадали на нього. З кущiв верболозу i калини до них кинулись побратими, пiдiймаючи i цiлуючи їх. - Молодцi, хлопцi, молодцi, - смiється, обiймає їх Сагайдак. А вони, стiкаючи водою, тiльки очима водять на нього i пiдставляють то одне, то друге вухо, нiчого не можучи второпати. - Що з вами?! - Не чуємо, нiчого не чуємо, - калiчачи слова, ворушить неслухняними губами Данило, але не журбу, а радiсть, радiсть виконаного обов'язку має, ще й пiдсмiюється над собою: "От дурень, вгатив увесь тол в одну мiну. Його б, певне, i на два мости вистачило б". - Вуха наче вареницi стали. Аби начинка - можна i вареники злiпити, - пояснює Роман Саламасi, який подає йому сухий одяг. - Зроблено добре дiло! - сiдаючи на воза, весело каже Сагайдак Чигирину. - Тепер Данило почне збивати пiдривну групу. Набої роздобудемо, тол теж знаємо, як дiстати, а от де розжитись на детонатори? Детонатори ж самi прийшли до загону, i ранiше, нiж думалось. Другого дня надвечiр'я до партизанiв на конях примчала парубота з пiдпiльної групи села Красне. Далi хлопцям було небезпечно залишатися в селi. Сагайдак привiтався з ними i одразу запитав: - Зброя ж є? - Є, - вiдповiв керiвник пiдпiльної групи Iвась Лимаренко, в якого чуб на вiтрi пiдiймався, наче крила. З кишенi вiн вийняв вагана, а з торби скриньку, що була, мов щiльник, напакована детонаторами. - Так це ж скарб! - Сагайдак виважив скриньку на пошрамленiй руцi, навiть для чогось понюхав детонатори. - Кому скарб, а кому смерть, - трусонув чубом Iван Лимаренко, а його побратими радiсно посмiхнулись. Сагайдак прискалив на них очi, не оминув i коней, на яких прискакали хлопцi, i не то пiдбадьорююче, не то насмiшкувато прорiк: - Орли, нiчого не скажеш, - i похитав головою. "Орли" перезирнулись i не знають - пишатись їм чи нiтитись. Вчуваючи, що Сагайдак за похвалою щось таїть, Лимаренко гордо, з викликом подивився на нього. - Хлопцi славнi, бойовi, дiлами перевiренi. - Я теж так думаю, - погодився Сагайдак, - I хлопцi гарнi, i чуби в усiх, мов лелечi гнiзда, i ноги взутi, а от конi босi. Може, тому, що в них не копита, а ступи? Пам'ятаю, гарнi були скакуни в Красному, та, певне, гарцюють на них полiцаї i староста. Хлопцi вiдразу наїжачились, а Лимаренко захвилювався: - Ми взяли, що було пiд рукою. - Еге ж, еге ж, - знову погодився Сагайдак. - Та краще було б брати, що має бути пiд ногою, тодi можна було б i ворогiв здоганяти, i, коли треба, вiдриватись од них. - Не смiйся, батьку! - як Остап з славнозвiсного твору, вiдав Лимаренко, пiдвiв голову на своїх орлiв, моргнув їм. Хлопцi зметнулися, вискочили па своїх непородистих, гикнули, свиснули i помчали iз лiсу. - Несамовитi! Куди ж ви?! - гукнув старий Чигирин. Iвась Лимаренко здибив свого коня i насмiшкувато кинув г - По пiдкови i вухналi. А Сагайдак, посмiхаючись, повторив його слова: - Хлопцi славнi, бойовi, перевiренi. З такими не замерзнеш! XXI У передвечiр`i iмлилось дрiмливе сонце, iмллилися вересневi блавати далини, а тут, на змертвiлому хутiрцi, падали яблука в трави i, охоплений стрiлами очерету, ставок ярiвся вишневими барвами згасань. В очеретi хлюпались качки, па плесi скидалася риба, над плесом товклися хрестики товкупцiв, а за плесом дзюркотiв невидимий струмок. Як i нерше, падають яблука, скидається риба, спокоєм дихає вересень, перечищаються води. Нiщо на хуторi не нагадувало про вiйну, про людськi страждання. Ось коли вийде, як надумався, отут вiн i оселиться - перевезе хату з села, тiльки лишить па старому мiсцi скiфських та половецьких камен: хай комусь голосять. I чого узлилися на нього вони? Може, тому, що поперебивав їм тулуби й ноги? Тьху! Так i повiрити можна, що й камiнь живе... Ще оглянувшися на село - чи нема покликачiв iз управи, - Магазаник стає на гниляву дровиняку, по нiй добирається до крихiтного вербового човника, розмотує вудочку, зиркає на жовте пiдволохачене сонце, а все думає про хутiрець, якого вересень обметав першою прозолоттю верб, зеленим подихом отави i бабиним лiтом. Завжди тут добре росте i трапа, i отава. Оце б, забувши всi вiйни, пройтися з косою, почути дзвiн i передзвiн її, напасти на джмелиний мед, наставити пахучих копичок i втомленим прийти додому - не грiшником, а господарем, якого очiкують жiноча вiрнiсть i добрiсть. Та все це вже не йому, бо попався у чортову супрягу, як жаба в тенет - пi взад, нi вперед... I тут, на хутiрцi, страх догнав його, хоч i втiкав од нього з села. Зiтхнувши, наживив гачок шматочком вареної картоплi i закинув пiд стрiли очерету, якi й не журилися, що вже минув лiтопровiд. Оселися тут i живи в самотi комишпиком. Тепер погляд i думки Магазапика зупиняються на бiлому з гусячого пера поплавку, який теж може дати якусь вiдраду i приспати невеселi думки. Над самою водою пролетiв бiлобровий перевiзник, а з очерету тихо-тихо виплила молода качка; вона обережно повела точеною голiвкою, заспокоїлась i вже пливе на чистовiд, за нею, як мальованi, в'юняться i в'юняться вишневi хвильки, а пiд ними волохатяться пiвтiнi. Нарiк ця сама качка прилетить iз вирiю на цей самий ставок, знесе з десяток зеленкуватих крашанок, виведе каченят... А ш,о нарiк буде з тобою? Тьху!.. Тiльки таке й довбе мозок, бо повернув час пе на жпття, а па смерть. - Зi-зi! - скрикнув перевiзник, перелiтаючи з одного берега па другий. На притихлих темних крилах пташини чiтко видiлились бiлi смуги. А он "векпув" бекас i стрiмко злетiв угору. Колись, ще як його батько був живим, отут iнодi i зимували цi довгоносi птахи. Яких тiльки див немає у природi? От нещодавно Ропiпя, що пiд п'яну руку проклинає свою нову посаду, Безбородька i долю заодно, розповiв, як один старий лiкар вилiковує безнадiйно хворих па рак. I чим? Осiннiм потаємним грибом; витикається вiн iз землi лише па один день, а людинi повертає роки... - Зi-зi, - знову озвався перевiзник. Що ти перевозиш з берега на берег i чи хоч трохи розумiєш теперiшню сутiпь? Коливнувся - торк-торк - поплавок i нагло, обриваючи щось бiля серця, зник у вишневiй водi. З несподiванки Магазаник забувся пiдсiкти, просто шарпнув вудлище i вiдразу почув вагу рибини, яка рвонулась до очеретiв. Пожди, пожди! Там ти порвеш волосiнь. Староста обережпо виводить рибину на чистовiд, утомлює її i перегодом пiдводить до човника. Шкода, що не захопив пiдсаки. Коли б знаття, що й у такому ставочку несамовитий Бондаренко розведе он яких коропiв. Де вiн тепер воює чи, може, вiдвоювався?.. Ще порух руки - i з води виважується трепетний золотий злиток рибини. Iй-бо, пару кiлограмiв буде! Зiрветься чи не зiрветься? Пружинить, у дугу згинається гнучка лiщина i опускає рибу в човник. Неначе на скарб, накидається на неї Магазаник, вiдчуваючи хижiсть у всьому тiлi. Темним, з прихованим сонцем, докором дивиться- на нього рибина i задихається в його руках. Бiля очеретiв стрепенулася, злетiла в небо качечка, за очеретами забулькав задоволений смiшок: - Пофортунило, пане старосто! - Таки пофортунило, - розгинається Магазаник, спочатку ловить зором сiрi пташинi крила, а далi бруквоподiбну голову махлюватого полiцая Торсшка, який стоїть на зчервоточенiй кладцi й переганяє вiд iкол до вилиць смiх i насмiшку. Губи в нього лискучi, товстi i завжди смердять самогоном, бо при новiй владi не вихмеляється Терошко. - А тут, пане старосто, ще й бiльшi є коропи. Аж десятифунтовики! - лiниво посмiхається i лiниво вигойдується па кладцi запияк. - Десятифунтовики? - вiдчеплює Магазаник коропа, той памарно трiпоче всiм золотом луски i лунко б'є хвостом по вогкому днищу човпа. - Ти ж звiдки знаєш? - Ловив тихцем у мирний час. Спiймаєш осмерком такого красюка - i мандруєш на пiдночiвлю до своєї мандрьохи. А та вже знай дiли, - iшоче Теришки, ишойдуючи кладку i живiт. Коли и напас такого? - Тепер не ловиш? - Зараз нема iнтересу чекати її на гачок, бо можна й толом чи гранатою глушонути, уставиш запала - i рви! Премиле дiло - вибиває усе до мачини. Як ви на цеє? Магазаник обiзлився: - Я тобi, неотесо, як глушону по огузку, то сам оглухнеш! Гляди менi! Але Терешко не дуже лякається погрози, а знову таки гигикає. "Дурня й по смiху впiзнаєш". - Чи не думаєте, пане старосто, цей ставочок до своїх рук прибрати? - Таки думаю. - Тодi треба партизанську голову шукати, тепер вони саме в цiнi, - продає щербленi зуби Терешко. - А ти ж звiдки такий веселий притетюрився? Знову маєш зальоти до якоїсь кивухи? - Та нi, з крайсу пришвендяв. Дрипав двадцять верст пiшки за шматок кишки. - Щось є нового? - У крайсi чи... вообче? - нарочито втулює оте слiвце, що вчепилось до Магазаникового Стьопочки. - I вообче, i в крайсi. Терешко п'ятiрнею стирає з обличчя веселiсть, вiдстовбурчує варги. - Бiля дiвочого броду Лаврiн Гримич уже який день розкопує старосвiтську могилу. А що ви думаєте? Знайшов таки у нiй не тiльки череп'я, а й золото i навiть личмани. - Справдi? - торопiє Магазаник, а в думках починає лаяти себе: "Ти, дурню, на коропцi позаздрив, а хтось золото роздобуває". - Справдi. Сам бачив цю дивовижу. - А якi ж голови були на червiнцях: нашого чи не нашого царя? - Чужого, давнiшого, з баранячими кучерями. - Тодi на них i цiна повинна бути менша. - То вже який купець трапиться. Заздрiсть тьмарить Магазанику вид. - Чого ж це Лаврiн золото добуває, а не в громадському господарствi працює? Чи вiн завдячне головi носить? - Видать, чимсь пiддобрився перед тим норовистим, що дуже хитро господарить. Запитав його про цс, а вiн i в'їв мене: "Лаврiн з могил викопує добро, а дехто у могили закопує людей". То й поговорiть пiсля цього ще ви з ним, наженiть розуму до голови. - Мабуть, таки доведеться. А що чути у крайсi? - Є новi бомаги гебiтскомiсара i начальника полiцiї Блюма про партизанiв. Треба розклеїти в селi на виднотi. Лишень боюся, щоб не вийшло посмiховисько з паперiв Блюма. - Людям саме тепер до смiху, - наживлює Магазаник гачок. - Ану,почитай. Терешко витирає рукою варги, нiбито з них можна стерти горiлчаний дух, виймає з командирської планшетки якiсь папiрцi, пiдходить ближче до старости. - Ось послухайте цю дивоглядiю, - i заздалегiдь починає давитися смiхом. - Так смiшно? - А думаєте нi? То й читаю. "Звернення! З усiєю вiдповiдальнiстю звертаємося до партизанiв, що дiють в нашiй областi, i закликаємо їх, поки не пiзно, взятися за розум: здати зброю i здатися. За це ми даємо гарантiю, що нiкого не зачепимо, всiх влаштуємо на службу з великою оплатою. Окрiм грошей, кожному партизану щоденно будемо видавати 150 грамiв масла, 4 яйця i по одному кiлограму хлiба. Начальник полiцiї Блюм". - Га-га-га, - i Терешко так регоче, аж руками хапається за розбухлий на полiцайських харчах живiт. - Ти чого хихочеш? - А який же недоумок за чотири яйцi пiдставить свою шкуру? I сам не знаю, як вiшати цю срамоту. Магазаник довго дивився на Терешка, а потiм присадив його: - Бiда головi, коли нею верховодить язик. Ти сховай свiй недомисел у такий закапелок, щоб i сам узавтра не знайшов. Почує хтось твоє варнякання - i аж захурчиш до гестапо в гостi. Там уже буде не до смiху. Веселощi змилися з мармизи полiцая, i вона затвердла, мов луб. - Чого ж одразу вмовк? - Та хiба ж я не знаю, кому що сказати? - видобуває Терешко -догiдливiсть пiдлизника. - I перед кимсь помовкую, бо тепер головне - день переднювати. А що пригледжуєте собi хутiрець, то хвалю. Це маєтнiсть! Взяти б її по старих обмежках у вербовий заплiт, поставити хоромини, почистити запустiлий садок, привезти вулики - i живи кумом королю: пасiчникуй та на юшку запро. шуй гарних гостей. Я вам, коли схочете, заплiт, наче вишиванку, вишню, - аж пiдстеляється хитрун. Магазаник посмутнiв: - Це все добре, Терошку, аби це вiйна. - О! А вам чого сушити голову вiйною, коли нiмцi вже хваляться, що Москву забрали? Це нам, шуцполiцаям, гiрше, бо жандармський мотовзвод на партизанiв ганяє, наче солоних зайцiв. Оце ж на тому тижнi так довелося тiкати, що мало п'ят не розгубiїїi, зажурився Торешко, i зажурився хмiль у ного вирлах. I хоч недалекий Терешко, та його дзявориння було чи не останньою краплиною, яка до решти розмила сумнiви Магазаника. Таки нема вже в свiтi сили, що перемогла б нiмецьке вiйсько... Бач, воно аж на Iндiю нацiлилось!.. А що з нами буде потiм? Ох цi думки на драбинi. Магазанику вже й рибу ловити розхотiлось: нiде тепер не подiнешся вiд пекельного часу. Вiн ще раз поглянув на хутiрець, на отаву, що почала проростати холоднечею, зiтхнув. Завчасу б сюди перебратись. Так навiть старостi не дадуть такої дармовизни. Тепер тiльки за душi надiляють землю. Магазаник кидає погляд у далину, де тополi вростають у небо i вечориться земля, прикидає: чи завидна йти додому, чи дочекатися теменi - i прибитись до якоїсь спокусницi. Догнав не догнав, та побiгти можна. - А прочитати вам, пане старосто, оголошення гебiтскомiсара, - хоче якось пiддобритись Терешко i знову лiзе до планшетки. - Читай, коли маєш охоту. Полiцай виймає зiм'ятий папiрець, прокашлюється, наморщує лоба: "Параграф перший. Кожний бургомайстр, - тобто староста села, - зобов'язаний заарештувати через мiсцеву полiцiю та передати полiцiї СД кожну чоловiчу особу з чужої мiсцевостi. Параграф другий. Всiм мiсцевим особам забороняється давати притулок чи переховувати чоловiчих осiб з чужих мiсцевостей. Параграф третiй. У кожному випадку, якщо виявиться, що якась чоловiча особа перебуває без дозволу, всю сiм'ю, що дає таким притулок, буде покарано смертю. Параграф четвертий. Цю ж саме кару застосовано до того бургомайстра - старости села, який не послiдує негайно зобов'язанню пункту параграфа один". - Утiшив, - насупився Магазаник. - Утiхи тут мало, - погодився Терешко, - та в головi цей папiрець треба тримати, бо чужi чоловiчi особи в нас таки є. - А де їх тепер нема? - I це правда, - морщиться Терешко I лiзе рукою до потилицi, а згодом вклоняється: - То й бувайте. - Куди ж ти? На дзвiницю? - Та пi - до своєї лискухи. На вiдпочинок, бо ж через дурну голову три ночi поспiль не спав. До ставочка з лопатою на плечi пiдiйшов Стах Артеменко. Вiн хоче оминути старосту й полiцая, але Магазаник, щось подумаиши, вилазить з човна i зупиняє чоловiка: - Звiдки, Сташе? - Звiдки ж? Картоплю копав до змору. - Спою? - Та нi, громадського господарства, - зiтхнув чоловiк. У зiницях старости спалахує пiдозра: - Слухай, а чому тебе червонi не взяли до армiї? Стах здивовано витрiщується на старосту: - Хiба ж ви не знаєте? Магазаник недовiрливо дивиться на чоловiкаї - Не знаю, а думаю рiзне. - Вольному воля, а спасенному рай. - Так чому? - А хто ж мене колись пусто-дурно в тюрягу впакував? - злiшає Стах. - Ось за цю тюрму i не стало менi довiр'я. Ще є запитання? - Тодi, виходить, ти менi навiть повинен дякувати за минуле, - заспокоюється староста. - Хто знає, де б ти домував тепер, аби не я? Стах щось буркнув, обернувся i швидко пiшов до села. Розсердився. Тiльки чого б? Магазаник знову береться за вудочку, а в цей час на дорозi з'являються з лопатами й кошиками жiнки, що теж копали картоплю. Магазаник байдуже поглядає на них, i негадано переляк i подив прошили його. Чи не привидiлось? Вiн клiпнув вiями раз i вдруге, кинув брови на середину чола, та видиво не вiдiйшло - в гуртi з жiнками чогось iшла Марiя, тримаючи за руку Оленку. Як i чого вони з'явилися тут? Староста кидає вудлище i швидко, не спускаючи погляду з Марiї, прямує до жiнок. - Добрий вечiр вам. - Кому добрий, а нам нi, - обiзвався зсередини чийсь голос. - Закiнчили копати? - все хоче перехопити очi Марiї i нарештi перехоплює зеленi ножi презирства та зненавистi. Аж моторошно стало: де стiльки може взятися злоби в таких знадливих зiницях? Вiн зупинився край дороги, а жiнки, сторонячись його, мовчки пiшли полем, що вже вбиралося в осмерковi шати. Мав колись чоловiк любощi, а тепер має тiльки ненависть. У препаскудному настрої вiн пiдходить до човника, змотує вудочку, ховає її в очерети, кидає в торбину коропа й шпарко мете у звечорiле село. Оце можна було б навiдатись до Лаврiна, та хто знає, що чекає в отiй хатi, з якої в партизани подалися близнюки. Ще нiс у нiс зустрiнешся з ними. Велике його село, та нема де подiти себе, свої гризоти i чарiт, нема з ким притовкти їх горiлкою чи любощами. Нiхто ранiше не мiг так заспокоїти пою, як Басилина, що за останнi роки стала йому порадницею i одрадницею. Але пiсля того вечора в лiсi вона сторониться його i теж пiд вiями тримає одну злiсть. Та пора вже iюро;iумi гис.я. У селi, хоч воно обляглося, Магазаник уже не вулицями, а городами та задвiрками скрадається до кутка, де живе Василина, i все думає, як власкавитись до неї. От зайде, вклониться їй, щиро посмiхнеться, кине коропа на лаву i скаже: - Вибачай, Василино, коли й досi гнiваєшся за дурне слово. А я прийшов иа перепросини, бо дуже скучив за тобою, наче цiлий вiк не бачив. - У старiй грубi чорти палять? - насмiшкувато поведе зором вона, розпогодиться, заклекоче знабним смiхом, зашелестить спiдницями i гарячими устами розтопить сум'яття i тривоги... I чого вiн цi уста покинув напризволяще? Уже зовсiм споночiло, коли Магазаник увiйшов на сонне подвiр'я Василини. Не часто вiн сюди заглядав - Василина бiльше голубила його в лiсах, якi любила в усi пори року, навiть коли хуга вибивала з них квилiння i стогiн. А то якось у березнi знайшла двох зайченят, що замерзали в снiгу пiд кущем. У пазусi принесла їх до лiсника, кинула у запiчок, налила в черепок молока. I таки виходила їх, а потiм випустила на волю. Певне, коли нема материнства, то до всього живого прокидається любов. Вiн тихо стукав у вiкно, як i перше стукав. Та нiмує хата i все довкола неї. Ще сильнiше гупають пальцi по шибках, що мають осiнню печаль. А вiн i тепер, навiть у пучках, чує жадобу стрiчань. Ох, жiнки, жiнки, з самого пекла прихопили ви солодкий вогонь знади. Як тiльки не караються ним чоловiки, караються, та не зарiкаються. Нарештi до вiкна припадає обведене переляком обличчя жiнки. - Хто там? - забився її голос у дрожi, i забились шибки у вiкнi. - Це я, Василино. - Чого вам, пане старосто, в таку пору? - нiби трохи вiдiйшла жiнка. - Пусти до хати. - Я вночi нiкого не пускаю. - Яка ж тепер нiч? Тiльки звечорiло. - Еге, звечорiло! Люди вже давно мають спочивання. - Ми довго через вiкно будемо говорити? - починає сердитись, - Вiдчиняй уже дверi. - Iдiть, пане старосто, додому, бо все одно до хати не впущу. - Пустиш! Бо дiло є! - вже шаленiє Магазаник i б'є кулаком по рамi. - Я тобi зараз i вiкна, i дворi рознесу. - _Цур тобi, оглашеннику! Як тiльки вiдкадитись од тебе... Зараз вiдчиню. - Василина бiжить до дверей, грюкає ними, а далi, на порозi, пильно придивляється ся до нього ї починає совiстити: - Хоч би людей посоромились. Ось на ваш гуркiт сусiди каганцi свiтять. - А що менi твої сусiди? - У Магазаника одразу спадав гнiв, i вiн обома руками тягнеться до жiнки, до її звабливого повногруддя, що пiдворушує бiлу сорочку. Жiнка б'є його по руках i вiдступає в сiни. - Чого вам? - Скучив за тобою, от нiби вiчнiсть не бачив. Василина чогось полегшено зiтхає i, шелестячи спiдницею, заходить до хати. - Чого ж ти мовчиш? - Не вiриться, щоб ви могли за кимось скучити. - Коли ти поклала гнiв за якесь нерозумне слово, то вибачай, - хоче пригорнути Василину, але вона вислизає з його обiймiв i стає ще жаданiшою. - Iдiть, Семене, додому, не дурiйте, - виправляє з оселi, - бо вже минулося наше. - Чого ж це минулося? - Магазаник ошелешено став посеред хати. - Отак, як i все минається. Був колись чад, а тепер розвiявся. - Так, може, хоч повечеркуємо разом? Я ось добрячого коропа принiс. - I вечеряти не будем, - глянула на нього не очима, а колами теменi. - Вiдвечерялось наше. - Ти, може, приймака чи постояльца прийняла? То так i кажи! - Гнiваючись, Магазаник виймав з кишенi свiчечку, засвiчує її й насторожено придивляється до жiнки: що тепер намалювалось на її виду? Та не так вiн бачить обличчя, як хвилi волосся, що погойдувалось навколо жiночого стану; нi в кого вiн не бачив такої розкошi, яка мала кольори i золотої, i пiзньої осенi. I чого вiн знову потягнувся до неї, як давнього петрiвчанського вечора? Отак, може, любощi, перегораючи, i знаходять свiй пiзпiй берег, свої коси, де повiнню гуляють розмаїтi осiннi барви й пробивається дух материнки. Материнки! А як їй хотiлось стати матiр'ю, та вiн, певне, колись спасався колиски бiльше, анiж домовини... Ось вдивляйся в жiночi принади i думай щось недодумане, бо ж i твої роки вже вчувають свою межу... От на яких тiльки вагах зважити все?.. Але, зрештою, чи потрiбнi ваги в твою осiнь? Та ще в таку страшну осiнь?.. - Не вкручуйте в мене очi, як шурупи, - невдоволено сказала Василина i погасила трепетний вогник свiчечки. Магазаник стрепенувся, зяавив негаданi сентименти, зчавив душу i не знайшов у нiй путящого слова. - То маєш приймака чи перелюбця? - Не мелiть, Семене, дурниць, не перекидайте свої грiхи на iнших. - I насмiшка проклюнулась у словi: - Прийшли до мене, бо, мабуть, геиер нiкому старосту добрим здоров'ям навiстити. - Чого ти менi цим старостою в очi цвiкаєш? Невже забула все, що було мiж нами? У голосi Василиниозвалось глибоке обурення: - А що в нас було, крiм чаду i срамоти? Хiба ж ви хоч трохи любили мене? Тiльки груди щоразу нiвечили мої, - торкнулась руками до сорочки, - Iдiть! - Пiду, не зсипай так скоро, хоч i оприкнiв тобi, - спалахнув Магазаник. - Ще гляну, що на другiй половинi хати робиться. - Там тiльки городина та квашенина. - А коли приймак? - Прийдете вдень - i обдивитесь хату. Жiнка не може заховати тривогу, а староста насочується пiдозрою: що ж вона приховує вiд нього? Ох цей вiдьомський рiдi Кого вiн тiльки не дурив, починаючи з Адама? - То показуй другу половину. - Квашених огiркiв та помiдорiв не бачили? ' - Побачим, побачим, якi в тебе помiдори. - Ще курей переховую в солом'янику. - В солом'янику? Це ж чого вони такої шаноби зажили? - Щоб гицелi не добрались до них. I несподiвано десь, чи не з горища, почувся довгий стогiн. Магазаник здригнувся, спрожогу вихопив з кишенi пiстоля, а господиня вклякла на мiсцi. - Хто там у тебе?! Хто?! Василина затремтiла: - Нiкого нема. - Не бреши хоч тепер! Признавайся! Ану, ходiмо в сiни. - Не треба, Семене, - благання низинно озвалося у її голосi... - Ось я краще вечерю зготую. - Бач, коли про вечерю згадала! - шаленiє Магазаник. - Тепер обiйдемось без неї. Хто в тебе? Комiсар, партизан? - Хiба я знаю? - А хто тобi пiдсунув його? - Сам уночi городами приповз. Вiн тяжко поранений у руку i груди. - У груди? Ось заберем його в лiкарню, а там уже розберуться. - Ой, не треба, Семене! Благаю тебе, не треба! - заплакала Василина i руками, i станом припала до нього. - Так що ти хочеш? Щоб твої сусiди тицьнули на мене i я за когось на шибеницi гойдався? - Вiн вiдштовхнув жiнку, швидко вийшов у сiни, знову засвiтив свiчку i наказав Василинi: - Лiзь перша. - Одумайся, Семене. Нащо тобi цей грiх? - Лiзь! Голосячи, витираючи хустиною сльози, жiнка почала пiдiйматися на горище. На горiшнiх щаблях зупинилася: - Схаменися, Семене. Не полюй за чиєюсь душею, коли й твою можуть уполювати. - Розумною ти дуже стала, - пiдсвiчує i просвiчує її голi ноги свiчечкою. - От через тебе i не стало б моєї душi. - Кому вона, гидомирна, потрiбна, - схлипує жiнка, пiдiймається на го