е! Усi святi на грiшникiв дивляться! Степанида мимоволi посмiхнулась, поглянула на святих, пiдвела над довгастими очима чорнi дуги брiв. - Що б я, Григорiю, робила без тебе? - Невже б гiрше борщ затирала? - Напевне, гiрше. I як не тяжко, Григорiю, буває на душi, а завжди чекаю, що ти розберешся у нiй лiпше, анiж я. - Бо душа твоя схожа тепер на каталог, а я хочу, щоб вона була недописаною книгою, - махнув кулаком. - Бiльше пiрнай у життя, бiльше й дiждешся вiд нього. - Чого ж менi ще ждати? - Та не старостi ж, зрештою,-це само неждано прийде.- Чекай хоча б... любовi! - Звiдки? - I од людей, i, може, од якоїсь... людини, - Не кажи такого. Любов тепер - не актуальна тема. - Вона завжди актуальна. Поки людина живе - повинна чекати чогось великого. - Це iлюзiя романтики? - Це сила життя,- сказав переконано. - Добре, що в тебе життя схоже на перехрестя дорiг, де нiколи не буває безлюдно, а в мене воно - невтоптана стежина... До тебе приходив Безсмертний? - запитала, наче мiж iншим, а в душi озвалося хвилювання. - Чого лукавиш? Ти ж бачила,-допитливо поглянув на сестру.- Чом не пiдiйшла до нас? - Боюсь... i не знаю, про що з покалiченими розмовляти,- почервонiла Степанида.Чогось я i досi не навчилась утiшати людей. - Щось ти, сестро, наговорюєш на себе. У шпиталях розмовляла ж з пораненими, якось утiшала їх. Ну, чого забiгала очима по святих мiсцях? - Не все ж тобою любуватися,-вiдповiла знехотя. - Кажуть, буцiмто вiн дуже покалiчений? - Дуже. Але такий чоловiк житиме, як дуб-довговiк. -Вiн чимсь на тебе схожий... Постарiв, посивiв цей дуб-довговiк? - Присипала, притрусила приморозь, та й чого дивуватися? В такi лiта, навiть без вiйни, сивина-не дивина. Що ж, пiшли вiдпочивати,- перевiсив на плече автомат, • взяв кобзу i дмухнув на свiтло. Одразу всiх богiв i святих проковтнула згущена темрява, i тiльки тепер Степанида провела руками по обличчi, що пашiло жаром, i важко схлипнула. - Ти чого, Степанидо? - вражено зупинився Григорiй Стратонович. - То так зiтхнулось,- опустила руки на груди.- Стiльки зiбралось за цi роки, що просто дихнути чи видихнути не можна. З церкви, пригинаючись, брат i сестра переступили порiг дзвiницi, де був сяк-так опоряджений закоморок, в якому тимчасово притулилася родина Григорiя Стратоновича. Тут, у кутку, чадiв вицяцькуваний з патрона каганець, на вузькуватому полу покотом упоперек спали дiти й матiр. Погляд Григорiя впав на смагляволице красивоброве обличчя дружини. Навiть пiд грубою ковдрою видiлялись її привабливi дорiднi форми. Брат i сестра переглянулись, знову добряче подивились на сплячу матiр. - Земля? - пошепки запитав Григорiй, який i досi, наче юнак, не мiг надивитись на свою Катерину. - Земля, - кивнула головою Степанида i пiдiйшла до плетеної колиски, де переховувалось од церковних мишей сяке-таке харчування. Григорiй присiв на краєчок полу, придивляючись до обличчя дружини. Якийсь недобрий сон почав тривожити жiнку. Раптом вона застогнала, ворухнула руками i грудним болючим голосом промовила тiльки одне слово: - Iва-а-ночку!.. Степанида, наче вiд удару, зiщулилась од цього поклику, боязко поглянула на брата. А вiн, зганяючи хмарину з чола,заспокоїв сестру. - Чого ти страхаєшся?.. Не вперше вона кличе йога А як же iнакше? Вiн-її перше кохання. Вiн ^батько й дiтей... Так можна, хоч у снi, послати до нього свiй голос?.. Не ревнувати ж її до вбитого? В Степаниди заблищали очi: вона зараз винила братову, хоч i знала, що та не винна. - Але ж як тобi тяжко вiд цьогої Вона отак може увесь вiк кликати його... Увесь вiк бути з тобою, а снити ним. Григорiй недобре подивився на сестру: - Так, може, їй сказати, щоб вона у снах була вiрнiшою до свого другого чоловiка i не згадувала першого? - Нi... але... - розгубилась жiнка. Григорiй розсердився, рвучко пiдвiвся, став напроти сестри: - Не "алекай" менi, досить. Противною ж, скажу тобi, стала ти бабою! Сама стiльки пережила, овдовiла, перестраждала, а зеленяччя й досi росте в твоїй головi. Життя людей, що сходяться крiзь трагедiї, не раз викидає уламки цих трагедiй. Хiба я маленький - не догадувався, що менi може бути важко? Не на медовi дiвочi поцiлунки iшов. А чи подумала ти, що я мiг би одружитись на Катеринi навiть без її любовi до мене? - Християнське спiвчуття до ближнього? - Нi, любов до неї.'I як буває противно чути, коли хтось дивується, що я пiшов на п'ятеро дiтей, i говорить таку мiзерiю, як щойно ти... Лягай нарештi спати. Я одвернусь... Степанида пiдiйшла до брата, простягла руки i винувато поцiлувала його. - Жiноча послiдовнiсть, - буркнув той. - Прости менi, Григорiю. Це ж не злiсть, а мiй бiль вихлюпнувся наверх. - Кому вiн тiльки потрiбний? Носишся з ним, наче курка з яйцем. Сама замiж виходила б, все веселiше було б з книжками та пелюшками. Степанида спалахнула: - Не будь, Григорiю, жорстоким, От i вiддячив тобi. Iду на змирщину. Можу навiть на честь тебе вдарити у дзвiн. Скажи тiльки у який: у великий чи постовий? - рiшуче пiшов до порога. - Божевiльний, ще й справдi вдарить! Вiд тебе всього можна чекати! -цупко вчепилась за братову руку, вiдтягнула його од порога. - Що ви тiльки робите? - в здивованнi прокинулась Катерина, напiвпiдвелася з полу, а її коси полилися по плечах i затопили, подушку темною хвилею. - Дiти ж прокинуться... Григорiю, ти вечеряв? -потягнулась до нього поглядом, налитим такою радiстю i любов'ю, що за нею видно було всю розкриту душу. Григорiй Стратонович посмiхнувся дружинi, обома руками зважив її коси, сказав, що вага їх знову побiльшала, переможцем поглянув на сестру i непомiтно шепнув їй: - Земля? - Свята, - щиро вiдповiла Степанида. А сама "земля", вiдчуваючи, що про неї говорять щось хороше, покращала i закриваючи руками груди, мiцними ногами торкнулася долiвки. От i не пiшла, а попливла жiнка по химернiй оселi, щоб поставити на крихiтний стiльчик для свого мужа кiлька печених картоплин, тарiлочку з олiєю та сiльничку з дрiбковою сiллю. VI Пiдбитий птах майже завжди залишається сам. I тодi в нiмiй безвиходi його очi тоскно свiтяться смертельною тугою. Хто хоч раз на вiку бачив такi болючi, смертельною вогкiстю обведенi пташинi очi, той ще бiльше має шанувати усе живе. А кулика-травника не залишив у бiдi його товариш, отож, напевне, одужає пташина, та й в очах бiдолахи була жалiсть, бiль, але не було тiєї вологи, яку приносить тлiнь. Притулившись плечем до верби, що сутулилась над чиєюсь невеличкою сажалкою, Марко знову чомусь згадав птахiв, яких бачив сьогоднi в придолинку. Вiн добре запам'ятав цю пару i, можливо, пiзнає її, якщо птицi оселяться побiля ставу. От знайшов чим турбуватися! I все-таки добре було б, якби вiн побачив їх уже здоровими, в справжньому, а не в снiговому гнiздi, або з дрiбним виводком... А коли ж ти, Марку дочекаєшся свого виводка? Отак i снувалися думки в чоловiка - вiд церковного раю до пекла неволi, од гнiзда до землянки, вiд птахiв до людей, i нiчого незвичного не було у цьому сплетiннi, бо ж хiба не пташиною вiн звав колись свою доньку? Вирвали її ще без крилець iз рiдного гнiзда i кинули в чужу чужину, щоб не спiвало, а мучилось дитя. Чи живе хоч воно?.. I тепер зустрiч з невiдомою жiнкою, що назвалася його долею, здалася гiркою насмiшкою, блюзнiрством. Всипати б такiй березової кашi, щоб не хитрувала, наче циганка на ярмарку. Од вiтру тихо поскрипувала i зiтхала верба, її, однотонне старече квилiння проникало у тiло людини, розходилося по ньому i народжувало iнший вiдгомiн i думи. Колись за iскристi, мов з сонця виплетенi коси вiн називав свою дружину золотою вербичкою. Такi ж коси в спадщину дiсталися й доньцi. Чи iскряться вони десь у бiлому свiтi, чи зiтлiли в землi, чи згорiли в диявольських печах, - невже людський розум придумав їх!.. I зараз уже застогнала не верба, а людина, вдивляючись у нерозгадану далечiнь. Але що ця далечiнь могла сказати йому? По нiй то скрадався, то дужчав вiтер, розколихуючи i дерева, i темiнь, i хмари. Десь зовсiм недалеко обiзвалися голоси, застукотiли копита. Хто ж так пiзно зiбрався в дорогу? - Незабаром Марко побачив, як завулком проскочили чимось високо навантаженi сани, а бiля них тiнями гнулись двi постатi. Чоловiк одразу вiдчув темне дiло, дибнув од верби ближче до дороги i в цей час почув знайомий голос Антона Безбородька: - Ну, Тодоше, нi пуху нi пера. їдь з богом, тiльки, дивись, не продешеви... - Усе буде в акурат, не сумлiвайтесь, бо дiло йде - контора пише! - засмiявся другий чолов'яга, вискочив на сани i вйокнув на коней. Тi дружнiше почали розбивати копитами хрустку дорогу. "Невже це поїхав Тодох Мамура? - Марко здивовано i гнiвно поглянув услiд саням, що вже зливалися з темрявою. - I яке в нього панiбратство хоч з крученим, але таки з головою колгоспу?" В селi Тодох Мамура колись уважався самим спритним, пiдступним i жорстоким злодiєм. Не раз його забирала мiлiцiя, але вiн завжди так викручувався, що нiколи не попадав пiд суд. З мiлiцiї вiн якось навiть гордовито, з шиком зухвальця повертався додому, i на його щелепастому виду жорстоким самозадоволенням поблискували невеликi очi, схожi на пiдсмаженi гарбузовi насiнини. - Фортунить тобi, Тодоше, - часто заздрили йому конокради, дрiбнiшi злодiяки i рiзнi вiдлюдки. - Наговорюєте, братцi, i всiлячину городите на бiдну голову Тодоха, - якось аж кособочились од лукавства злодiйськi очi. - З вами, по слабостi своїй, знаюсь, чаркуюсь, та сам нiяк не краду-пам'ятаю: життя злодiя скороминуще, а я про бiльше думаю, бо дiло йде - контора пише. Це викликало серед злодiйнi веселе смiховисько, до якого охоче приєднувався i окоренкуватий, але проворний Тодох. Тiльки iнколи, вже допиваючись до безтями, вiн мiг зневажливо махнути рукою на своїх заздрiсникiв i, аж роздуваючись од горiлки i самовпевненостi, кинути їм: - Дурна раклiя! Не мiзки, а свиняча шерсть висторчкувалась у ваших макiтрах. Святе в надлому дiлi одне: не мати спiльника i свiдка! - На його вигнутих, мов турецькi ятагани, щелепах вибивалася дика жорстокiсть, яку вiн пiдкреслював ударами кулака. - Спiльника - сам не беру, свiдка - не милую, хiба що того, який у колисцi попискує, бо дiло йде - контора пише. - Одчайдух ти, Тодоше, iстинний одчайдух, - шаленiла в захватi раклiя, п'ючи за здоров'я фортунника. - Може, й не одчайдух, але чогось-таки вартий, - великодушно дозволяв злодiйськiй потерусi вихваляти себе i починав наспiвувати свою улюблену: Не в одного дядю с нальота стрелял, Не в одной тьотi губки целовал, i-ххх! В колгосп Мамура, звiсно, не подавав заяви, а щоб на нього не косували люди i начальство, примостився сторожем у райспоживспiлцi. I за час його сторожування нi один лиходiй не наважився залiзти до крамницi. Це було безсумнiвним доказом далекоглядностi голови райспоживспiлки i причетностi Мамури до злодiйського кодла. Але десь у сороковому роцi Мамура неждано-негадано з'явився на колгоспних зборах i там, жуючи i ковтаючи слова, почав прилюдно каятись, признався, що мав за собою злодiйськi грiщки, але тепер бажає працювати чесно, як усi, бо дiло йде - контора пише, а вiн нiяк не хоче, щоб услiд йому старе й мале тицяло пальцем. Людей це признання зворушило, i Мамурi задали тiльки одне запитання: - Що ж, Тодоше, заставило тебе. прийти з каяттям? Совiсть чи попався, може? - Нi, не попався, я 'не з таких, якi вслiпу промишляють... Донька, люди добрi, заставила, - i тут не збрехав Мамура. - Сказала, що вiзьме та й навiки втече од мене. А я ж її, кляту, люблю над усе в свiтi. От, i подумав собi: а нащо я маю її молодi лiта своїм злодiйством паскудити? Донька ж росте, скоро дiвкою буде, бо дiло йде - контора пише. I в цей час люди почули плач п'ятнадцятилiтньої, з не по-дiвочому серйозними очима Галини, яка не один день воювала зi своїм люблячим батечком. Спочатку вiн, розводячи вбоки викривленi щелепи, з кулаками-довбешками кидався на доньку: - Навчилась у рiзних семилiтках-десятилiтках та комсомолах на мою голову, трясця казила та дубила б тебе i твою тиху матiрi Як дам тобi, посмiтюхо, каяття, то скрутишся, звертишся i кров'ю заридаєш менi! Але й це не злякало Галину. Тендiтна, э першими обрисами дiвочостi i з трагедiйним надривом у поглядi, вона твердо вичiкувала, поки батько викине з грудей своє шаленство i лайки, а потiм гордо жбурнула йому в обличчя: - Я й без твоїх кулакiв тепер щодня кров'ю плачу. I не лякай мене, коли хочеш, щоб тебе батьком називала. Я тобi не матiр, яку ти навiки злякав. Не зробиш по-моєму - бiльше нiколи не побачиш мене. Мамура ошелешiв тодi й розгублено опустив кулаки. В характерi доньки вiн побачив свою упертiсть, побачив, нарештi, що вона вже не дитина i шукає своєї стежки в неспокiйному свiтi. I знайде, бiсова дiвчина, бо дiло йде - контора пише. Вже навiть з якоюсь приязню поглянув на делiкатну постать одиначки, на її мальоване вродою i упертiстю обличчя. "Королiвна! Ця нiзащо не одягне якоїсь штуковини iз чужого плеча. I справдi, коли роздумати головою, нащо такiй бути злодiйською дочкою?" - Чортихаючись i дивуючись у душi, вiн таки мусив поступитися перед цим паростком, але злiсть свою все одно зiрвав на жiнцi. Мамуру прийняли до колгоспу. Вiн спроквола, неохоче. але виходив-таки на роботу, "конав" свою норму i вiдшив од себе злодiяк. Люди почали вiрити йому. Але перед самою вiйною мiлiцiя знову схопила Мамуру. Проте пофортунило и тодi: вiйна врятувала його вiд суду. Пiд Проскуровом у першiй сутичцi з нiмцями одчайдух Мамура пiдняв руки вгору, а ще через тижнiв два з'явився у своєму селi i ревно взявся за старе ремесло. Але не врахував одного: фашисти, грабуючи цiлi держави, не любили мати спiльникiв у цьому дiлi, нi великих, нi малих. Вони швидко добрались до злодiя i, не обтяжуючи себе процедурою слiдства, присудили його до страти. Тепер одчайдух Мамура вже не пiдiймав руки вгору, а, звиваючись на землi, хапався ними за добротнi нiмецькi чоботи, цiлував i сльозами закапував їх, присягався у своїй вiрностi "визволителям". Але й це не допомогло - його кинули до тюряги. Проте й тут доля не розминулася з Мамурою: вiн, уже безнадiйно посiрiлий, з очима, що втратили пiдсмажену брунатнiсть, опинився в партизанськiй камерi. I коли лiсове плем'я зробило пiдкоп, Мамура утiк з усiма, але одразу ж подався не в лiси, а на хутiр до однiєї нечупари-жмикрутки, яка не цуралася нi процента, нi краденого, нi хапаного добра, нi чужих чоловiкiв. У цiєї напiвхвойди й прожив Мамура, мов горобець у стрiсi, до весни визволення. От тодi вiн i з'явився в своєму селi, з явився навiть з папiрцем, що був засуджений нiмцями за... зв'язок з партизанами. Збагнувши, що люди повiрили папiрцевi, Мамура згодом i себе переконав, що знався з партизанами. Пiсля цього вiн мало не щодня приписував собi новi заслуги i навiть почав проявляти iнтерес до громадського життя. Спочатку вiн бажав не так багато: посидiти в президiях, бо йому вже тепер без президiй не можна. Марко не знав, як Мамура жив останнi роки, але вiн нiколи не вiрив жодному його слову, вiдчував непроглядну, кров ю i брудом заляпану безодню його злодiйського єства. I ось тепер на однiй дорiжцi вiн побачив Безбородька й Мамуру. Це теж може здатись поганим сном. I, щоб перевiрити себе, Марко опиняється на дорозi й нахиляється до землi. Неблискуча намерзла колiя за нiч наволохатилась намороззю, i її чiтко прорiзали слiди копаниць. Продибав-ши кiлька крокiв, Марко у вибоїнi помiтив якусь рiч. Це була звичайна прядiвляна кукла, її зворушлива головка з розпушеним волоссям нагадувала жiночу. Виходить, Мамура повiз прядиво. Не до римаря чи мотузника вночi возять оцi кукли, схожi на жiночi голiвки. I Марковi їх стало жаль, мов живих, а всерединi заворушилась, побiльшала злоба проти Безбородька. Видно, совiсть нiколи не мучила його, навiть у часи великого лихолiття. Недарма сьогоднi так бушував дiд Євмен. А як гiрко пожартував старий за вечерею: - Тепер наш колгосп став легкий, як птах, торкни - i полетить. От i летять сьогоднi кукли, завтра ще щось полетить, а люди працюють, журяться, нарiкають, заробляють нужденнi грами, але надiються, що закiнчиться вiйна i начальство податки зменшить i безбородькiв пожене з постiв i президiй, бо iнакше - загине село. I в найтяжчi буднi село сподiвалося дочекатись свого свята, з хлiбом-сiллю на столi, з дiтьми навколо столу i з правдою бiля хлiборобського дiла. I костури, i думки втомили Марка, але не мiг вiн викинути зараз нi своїх костурiв, нi думок, нi сподiвань. Правда, костурiв швидше позбудеться, а коли повеселiшають його думки, як он тi двi зiрки, обведенi золотавим, з передвесняною вогкiстю, туманцем?.. Скорiше б закiнчилась вiйна!.. Ось уже небавом i його подвiр'я. Вiн знову, збираючись перепочити, зупиняється бiля чиєїсь полупленої печi i завмирає: з челюстей печi висунулись чиїсь ноженята, вмостившись на припiчку. Марко спочатку розгубився. в голову пекучими жаринами посипалися страдi адогади, i вiн мало не випустив з рук запiтнiлi поступь. "Щось треба робити, щось треба робити", - кiлька разiв довбнею била та сама думка. Але що саме робити - не знав. Нарештi з острахом нахилився до припiчка. Йому здалося, що вiн почув чиєсь дихання. Чи то, може, вiтрець зашелестiв? Нi, таки насправдi дихання! Ху! Тепер вiн однiєю рукою поторсав розтоптанi чобiтки, i в них вiдчув життя. Вiд серця потроху почав одлягати страх, i Марко вже потягнув ноженята до себе. З глибини челюстей почулося невиразне бурмотiння. - Гей, хто там зимує!? - майже радiсно закричав. - Ану, вилазь скорiше! Ноженята заворушились, посунулись ближче до Марка, перегнулись i незабаром перед чоловiком смачно i заспано потягувався Хведько. - Ну й злякав ти мене, шибенику, -потягнувся рукою до мокрого чола. - Що ти тут робиш? - Що роблю? Ночую. Хiба що? - позiхнув i зразу ж посмiхнувся Хведько. - У печi ночуєш ? - А що ж, на снiгу? - й собi запитав хлопчак, дiстаючи з припiчка свої книжки i зошити. - Так у тебе нема нiякого притулку? - ...Я завжди в себе в льоху ночував. А сьогоднi, коли був на станцiї, вода пiдтопила льох. То треба ж було десь ночувати, - розважливо сказав хлопчак i гигикнув: - Так ви дуже перелякались? - I не питай. Ходiм, Хведю, до мене. - Як ходiм, то й ходiм, - одразу ж погодився хлопчак i дмухнув на свiй школярський пакуночок. В землянцi давно непокоїлась мати, витягуючи свою безконечну нитку. - Де так, сину, довго барився? А я вже чого не передумала: чи не впав на дорозi. Мерзлота, слизота тепер, що й здоровий валиться з нiг, як старець-прошак. Хведю, а тобi не пора спати? - Вiн, мамо, поки що буде жити у нас, а далi побачимо. Правда, Хведю? - Не знаю, - розгубився хлопчак. - Я завтра виллю воду з льоху i переберусь туди. - Ой ти горенько моє. - Марко пригорнув дитину. - Роздягайся скорiше, їсти не хочеш? - Я ж у вас вечеряв. - Та в печi тобi, може, такi наснилися страви, що одразу зголоднiв. Не снились? - Маму бачив у снi, - тихо одказав хлопчак, i обличчя його постаршало. - Вони йшли долиною, а я наздоганяв їх i наздогнати не мiг. - Вже й не здоженеш, дитино, - запечалилась Ганна й кiнчиком хустки витерла очi. - Не тiсно вам буде тут? - показала на застелений помiст з кiлькох дощок, що правив за лiжко. - Помiстимось, мамо. - Мусите. Тiльки подушок нема в мене. Мурашки i тi мають подушки, а ми зараз без них живемо. - Як, Хведю, переживемо це лихо, чи ти нiяк не можеш без подушок? - Таке скажете, - посмiхнувся хлопчак, скидаючи завелику сорочку. - Мамо, а що робить То дох Мамура? - Найшов кого проти ночi згадувати, - одразу ж невдоволення почало затiкати в її зморшки. - Був душогубом i злодiєм, таким i залишився. Перше вiн обкрадав окремих людей, а тепер увесь колгосп. Безбородько настановив його завгоспом. - Мамура - i завгосп!? - Атож. От i стараються обоє, соцiалiзм розтягують по кутках i закутках. - Ну, а люди ж як? - Люди! Та хто радиться з ними? Чоловiки на вiйнi, а тут бабами командувати не тяжкое терпiть, труднощi воєннiї -перекривила Безбородька. -Його iнодi ще й похвалює начальство, бо сяк-так виконує плани. Хитрий мурмило, знає: скiльки баби не голосуватимуть, то не вони, а начальство буде скидати чи наставляти його. Вiдпочивай уже. З невеселими думками лягав Марко. Вiн довго не мiг заснути, а коли сон почав насновувати бiля очей свою теплу основу, її розiрвало зайченя: воно хоч i тихенько чебе-ряло по землянцi, але мiцно било долiвку цурпалком хвоста. ...До Марка сходились i сходились люди, i тi, що жили, i тi, що залишилися тiльки в списках. Потiм приємне погойдування винесло вгору землянку, i вона стала хатиною, з вiкон якої було видно сади, луки i став. Сади були обгорiлими. Але на їхнiх чорних покручених руках буйно квiтував i бринiв рожевий цвiт. Марко в подивi зупинився перед однiєю яблунькою, яка вивершувалася розкiшним гербом цвiту, припав до її обвугленого стовбура i почув пiд корою перестук соку. Вiн так обзивався у деревi, неначе воно мало людське серце. А на ставку рибалки тягли важку тоню, над ними спiвали тi самi кулички-травники, яких вiн бачив пiд кущем тiлорiза. Далi з'явилася церква, старi образи на нiй здавалися потемнiлими куклами прядива. Кордубатий отець Хрисантiй зустрiв його з якоюсь пляшкою в руках i хитро посмiхнувся: "Нема вашого Заднiпровського, - уже в новiй школi орудує. А я переходжу в самодiяльнiсть. Востаннє в церквi п'ю, досить грiшити". Марко пiшов до школи. Бiля осокорiв, де вiн зустрiв свою долю, над ним загримiв гарматний грiм. Марко пiдвiв голову i на хмарi побачив бородатого веселощокого дiда з солдатськими обмотками на ногах. Дiд пiдморгнув йому: - Злякався? Це не гармати, а я, грiм, гримiв. Чуєш, вiйна закiнчилась! То й будь здоров i нiчого не бiйся. Поплив на хмарi провiщати перемогу... Марко прокинувся з усмiшкою на вустах, повернувся, крекнув i почув тихий голос Хведька: - Ви не спите? - Не сплю. - А чули, як у снi смiялися? - Не чув. Хлопчак рукою намацав Маркову руку i щось ткнув у неї: - Вiзьмiть собi, Марку Трохимовичу. - Що це, Хведю? - Запальничка. Таки нехай вона буде у вас. У господарствi знадобиться, - сказав Марковими словами. Чоловiк збагнув, що зараз робиться в дитячiй душi. - Ну, спасибi, Хведю, за подарунок. Тепер i я буду з вогнем! Давно не мав такого славного подарунка. - Справдi? - зрадiв хлопчак. - Справдi. А як захочеш побавитись нею, бери у мене, зобижатись не буду, - пригорнув до себе дитину i зiтхнув. VII Нiч найкращий спiльник закоханих, тiльки тих, що нежонатi. Справи одружених уночi куди гiршi, навiть коли ти голова колгоспу. Антон Безбородько, провiвши очима сани з Мамурою, оперся спиною об криничний журавель i думає про те, над чим iнколи думають по ночах деякi чоловiки. В головi неоднолюба, вiдтискаючи всi господарськi турбацiї, нерiвне крутиться i снується один клубок: "До кого i як пiти?" Хтось, може, й не дуже мудрує бiля такого, потаємною пристрастю наплутаного клубка, але статечний Безбородько не легковажний джигун. Вiн знає, що любощi народжуються в таємницi i найкраще, коли в таємницi, без зав'язi, одцвiтають. Кому в цьому свiтi, практично, потрiбний розголос чи пiдозра? Нi тобi, нi твоїй любцi, нi тим паче власнiй жiнцi, яка на всякий погляд чоловiка має котячi очi. Ти на засiдання йдеш, а вона й тут, мов з кiлочка, цюкне: - Довго сидiтимеш? А хiба ж вiн знає, скiльки говоритимуть i свої активiсти, i представники? Та й на ферми, якi вони тепер не є, треба заглянути, щоб хоч сторожi начальство чули. А баба як баба: все одно державну роботу нiяк не вiдсортує од любовi i ревнощiв. "Ех, Марiє, Марiє, славна ти була дiвчиною, i молодиця нiчогенька вийшла з тебе, а от, набравши сорок лiт iз хвостиком, не набралася, практично, делiкатностi. Ще й не подумає чоловiк повести на когось бровою, а в тебе уже все i для всiх написано-розмальовано на виду, як на афiшi. З роками ще й новий недолiк прорiзався у жiнки: погано спить по ночах. Не встигнеш ступити на порiг, а з постелi й сичить її голосок: - Чого так пiзно притарабанився? Вже скоро першi пiвнi заспiвають. Причепилась до тих спiвцiв, наче й не знає, скiльки голова має клопоту вiд пiвнiв i до пiвнiв". Журавель сумно поскрипує, нiби спiвчуває чоловiковi, i вiн тихенько починає наспiвувати:' Ой у полi три криниченьки, Любив козак три дiвчиноньки: Чорнявую та бiлявую, Третю руду препоганую. Нi, препоганої вiн нiколи не любив, а що в нього є чорнява та бiлява, окрiм жiнки-шатенки, як у городi кажуть, то це факт, з одного боку, i приємний, а з другого, краще не питайте... Як там тепер його законний факт? Чи спить, чи вимулює боки, дожидаючись мужа? Хоч бери та непомiтно сон-зiлля пiдсипай своїй парi. I медициною втовкмачуєш їй, що сон - це вiтамiни здоров'я, та хiба ж таку медицина переможе чи переговорить? У неї, практично, своя медицина i свої примiтки до неї. Ет, нiколи чоловiк не проживе спокiйно: то вiйни, то рiзнi плани-заготiвлi, то кампанiї, то ферми, то жiноцтво. I яку воно силу взяло над нашим братом! Зиркне-лупне очима на тебе, поведе, бровою - i потягне кудись душу, наче за поводок. Ще нiчого, коли в когось один поводок, а от коли їх аж два в рiзнi боки сiпають i ти стоїш у ваганнi: куди повернути? Звичайно, краще пiти до Маври, але то така дичина, що й досi, практично, не розберешся, як пiддобритись до неї: чи ласкою, чи продукцГєю, чи ще чимось. А останнiм часом, бiсова личина, i не дивиться в його бiк. З якої б ласки чи трясцi? З темряви на Безбородька глянули блакитнi, з дикуватим сiрим полиском очi молодої вдовицi, яка бiльше завдавала йому клопоту, анiж радостi. Та чомусь i тягло бiльше до неї, нiби сам дiдько в медах викупував її. "Грiхи, грiхи", - щиросерде виривається у чоловiка. Вiн рiшуче виструнчується i з гiднiстю, як господар, виходить на дорогу: чого йому зараз критися, коли йде перевiряти стайню. От пiсля неї тра буде зiщулюватись пiд чужими печами, а то, практично, хiба захисток? Скорiше б усiм огородитись тинами, перетинками та розжитись на хати. I людям було б краще, i для вищого ока, i для нього - менше б тицяли пальцями на його оселю. Не одному мозолила вона очi, а нiхто не подякує, що вiн i для людей зубами виривав лiс аж з трьох лiсництв. У цьому роцi чимало набудують хат, ну, а всi однаково жити не можуть, бо до неба високо, а до комунiзму далеко. Вiн обережно, майже навшпиньках, пiдходить до стайнi, звiдки чути голоси конюхiв, витягується бiля брами й дослухається, чи не таляпає чогось про нього навiжений дiд Євмен i його братiя. "Нiколи старому нiчим не догодиш. Вже, так i знай, вiдвiз Марковi Безсмертному три хури побрехеньок, а четверту скарг. I принесло ж цього Марка ще до закiнчення вiйни, буде кому воду каламутити, - це такий, що не всидить i не влежить. Гляди, ще й потурить з головування,бо вiн риболов". Останнє слово Безбородько вже з люттю вимовив у думках: згадав, як Марко насмiявся над ним. Ще коли вони ходили до школи i сидiли на однiй партi, Марко був завзятим рибалкою, а вiн привчився i печерувати, i раколовнею виловлювати раки, бо за них вiд попа-ракоїда в усяку погоду перепадала свiжа копiйчина. Тi лiта вже й кiньми не доженеш. Коли ж у тридцять восьмому роцi його, Антона, знову скинули з головування, а наставили Марка, якось пiд чаркою i запитав на хрестинах: - Чого, Марку, тобi фортунить на головування, а я нiяк не можу довго втриматись на ньому? Марко тодi, не мудруючи довго, й випалив на людський смiх i поговiр: - Напевне тому, що в принципi ти раколов, а я риболов; ти в корчi заглядаєш, а я в плесо. Ну, та за вiйну риболову бiльше дiсталося, анiж раколову; на плесах вiйни з шкури швидко роблять решето... От уже й маєш на завтра нову турбацiю: пiти до риболова, пожуритися над його ранами, чимсь пособити йому, а вiн, лукавоокий, гляди, й спихне тебе з головування, як перше спихав. Цi побоювання зовсiм розтривожили чоловiка, бо в найглибших своїх тайниках iнодi з жалем i недоброю заздрiстю визнавав, що Марко, хай би вiн горiв, господарює лiпше за нього. Але на людях, де мiг i як мiг, а найбiльш потаємно, кусав i їв свого суперника. Правда, це вiн прикривав i рiзними iдеями, i всiлякими турботами про колгосп. А як же iнакше? То тiльки не дуже великого розуму комiрник Мирон Шавула може навпростець випалити, як уже випалив сьогоднi про приїзд Марка, що два коти на одному салi не помиряться. А вiн пiд це саме мусить пiдвести базу, iдейну чи економiчну, бо тепер без теорiї нiяк не обiйдешся. Вона має резонанс. Навiть жiнка iнодi побоюється її. За брамою стиха пофоркували конi, неприємно пахло прiлiстю соломи, хмелюватим жомом, що домiшувався до сiчки, а пахощi сiна давно вже вивiтрилися iз стайнi. Чим тiльки дотягти до пашi? Голоси конюхiв розсипались i затихли. Потiм аж в кiнцi стайнi анциболотний Максим Полатайко, який пройшов i мiднi труби, i чортовi зуби, доладно пустив низом пiсню, i зразу ж над нею чудово плеснув i злетiв угору ясний, з осiнньою м'якiстю i смутком тенор. Он пущу я кониченька в саду, А сам пiду к отцю на пораду. Отець мiй по садочку ходить, За поводи кониченька водить. "Хто бiля коней зрiс, той про коней думає i спiває", - посмiхнувся Безбородько й увiйшов до стайнi. I тiльки тут, прислухаючись до пiснi i придивляючись до скотини, зажурився: чим вiн у цьому роцi зоре поля? Оцiєю напiвголодною, звiдусiль стягненою калiччю за три роки не обробиш їхню землю. А на МТС надiї не покладай: трактори теж - одне калiцтво, й пального нема. Звiсно, що можна буде спихнути на вiйну, вiн спихне. Але все одно, кого ж, як не його, будуть стьобати iз усiх бокiв. От i думай, чоловiче, як викрутитися з такої халепи? Пiсня ще стрепенулась угору й затихла, але тi самi думки жалили й дратували чоловiка. В стайнi, крiм конюхiв, був i скотар Омелян Корж, високий, мов жердина, чолов'яга з простреленою рукою. Вiн ще бiльше витягнувся перед головою, не знаючи, куди подiти здорову руку з цигаркою. - Навiть сюди курити прийшов? Коли я вас порядку навчу? - гримнув Безбородько. - Так я ж, Антоне Iвановичу, цигарку в рукавi тримаю, - вiдповiв смирняга. - I дим у рукав пускаєш? - Нi, до цього ще не додумався. - А ти додумайся! Бач, яким високим, до неба, виколихало тебе, а розум все донизу хилиться. Пропорцiї треба мати. Чого прийшов сюди? - Журитися, - нахмурився чоловiк. - Журитися? Що ж у тебе? - м'якше запитав. - Щось iз фронту прийшло? - Та не в мене, а в нас: .останнє їдло аптекарськими порцiями закладаєм худобi, а що ж далi робити? Чи ясла на сiчку рубати, чи гострити нiж на весь товар? У корiв уже вим я на рукавички зсохлося, i так плаче худоба, що й собi голосити хочеться, Мов на похоронi. От яке дiло. - Що поробиш - вiйна, - нiчого розумнiшого не мiг вiдповiсти Безбородько. Хiба йому сьогорiчна зимiвля теж не сидить у печiнках? I одразу ж з темряви строго обiзвався Євмен Дибенко: - Вiйна вiйною, а два стоги перелiжного сiна нi за що нi про що згноїли. Безбородьки нахмурився: - Таки згадала баба дiвера. Через вас, дiду, про цi два стоги увесь свiт i союзника знають. - Та вони нам нi сiном, нi душевнiстю не пособлять, - i не думав змовчати старий. - Що ж ми, Антоне, через пару днiв будем робити? - Святого Лазаря спiвати. - Заспiвати можна i святого, i грiшного, а чи виспiваєш у нього хоч в'язку сiна? Не знаєш? - неприступно стояв у темрявi старий. - Про це, дiду, краще свого Марка Безсмертного запитайте, - ще бiльше насупився Безбородько. - Приїхала ваша порада i люба розмова. - При Марковi я не питався б про таке дiло: вiн допильнував би i людину, i скотину. - Дибенко, згадавши минулi роки, мимоволi зiтхнув. На мить побачив минувшину й Безбородько: справдi, Марко якось завжди умiв викручуватися. Ну, а тепер не викрутився б - вiйна. Цим Безбородько трохи втiшив себе i вже спокiйнiше заговорив до старого: - I чого ви так в'їдаєтесь? Думаєте, у мене душа не дратована цими нестатками? - Напевне, мало, бо довели скотину до змору, доведемо й до падежу. Готуй мотузки пiдвiшувати її. - Вiн зiтхнув i вийшов iз темряви, похмурий, зосереджений. - Чи не доведеться нам, Антоне, по людях, шапочку знявши, пiти: може, хоч трохи чогось розживемося? - Та, напевне, доведеться ж, тiльки що тепер, практично, є у людей? - Крiм бiди, мають вони й серце. - I теж обiдране. Ну, побачимо, що вийде з цього дива. На добранiч. - Будь здоровий та начальству милий, - насмiшкувато кинув дiд i, не подавши руки, одвернувся од Безбородька. Той скаженими очима стрельнув йому в спину. "Елемент! Ждеш не дiждешся, щоб скинути мене з головування, на Марка, як на iкону, молишся. Нема, практично, порядку на землi!" Не було порядку й на небi - по ньому то гаями, то зчепленими химерами купчилось потаємне з такими очима хмаровиння, що не можна було збагнути, чи зиму, чи весну обтрусить воно на землю. Хоча весна теж не мед головi колгоспу, та швидше б наступала, щоб, справдi, не довелося на мотузках пiдвiшувати худобу. Ще добре, що в нього не так i багато її: було б трохи бiльше - i вуха об'їла б. На вулицi господарчi турботи вислизають з думок Безбородька, бо приходять iншi, гарячi й огнистi. Тепер Антон Iванович якось меншає, наче вбирає всередину частку свого зросту, i не йде, а то чаїться, то по-злодiйськи висотується помiж мурашниками землянок, купинами дерев и осиротiлими печами; вони iнодi, мов живi iстоти, несподiвано вигулькують з темряви i кригою обдають усе тiло чоловiка, бо ж не велика радiсть бiля землянки полюбовницi наскочити на якогось свiдка. I вiн про всяк випадок зарання пiдшукує вiдповiдь, чого опинився на цьому кутку. Ось уже горбатиться й землянка Маври Покритченко. Теж хтось влiпив таке прiзвище якомусь покритченку i милосердiя не мав у душi. У Безбородька на якусь мить прокидається жалiсть до Маври, яка не раз попоплакала, поки, стала його коханкою. Та й тепер вона ще не оговталась: коли заходиш до неї, старається спекатись тебе i сльозами, i клятьбою, навiть себе не милує, - теж проклинає за свiй грiх. Чогось нiяк не може подивитися на бабську судьбу воєнними очима: живи, як живеться, люби, коли любиться, бо й це минуща рiч: зiйде приваба з лиця, то и нiхто вже тебе, жiнко добра, не буде чекати, хiба що одна земля. Тепер Мавра кляне його й себе, а чи колись не буде жалкувати за цим? Буде каяття, та не буде вороття. От як воно виходить, коли, практично, глянути наперед. I чого воно так повелося на землi: хто менше горнеться до тебе, до того бiльше липнеш ти? Здається, й Пушкiн про це писав у "Пiковiй дамi" чи десь-iнде. Ще просвердливши пiдозрiливим поглядом темряву, Антон Iванович, як у молодостi, скрадливими стрибками долає вiдстань од вулицi до пiдгородця, край якого кротячою норою темнiє землянка. Не переводячи подиху, вiн затискує рукою льодком обкипiлу дужку й починає виклямцювати оту скрадливу пiсню, в якiй є лише два i то однакових слова: "Вiдчини, вiдчини!" В цю мелодiю зараз всотується все єство солодколюбця. Клямка стогне i благає змилосердитись над чоловiком, але з оселi не чути навiть шарудiння. "Чи так мiцно спить, чи, може, ночує в якоїсь подруги-вдови?" Невдоволення бере верх над обережнiстю, i вiн починає стукати, i потiм гамселити кулаком у дверi. - Кто тамi? -нарештi чує такий бажаний i нiчутiньку не сонний голос. - Це я, Мавро, - повеселiшавши, пригинається, щоб послати свiй голос крiзь дучку для дерев'яного ключа. - Добрий вечiр тобi! В землянцi залягає тиша, потiм недобре озивається голос удови: - Чого вам? "Ще й питає, бестiя, наче не знає чого", - задоволене посмiхається Безбородько i, смакуючи радiсть зустрiчi, цiлує повiтря. В оселi зашарудiли жiночi ноги. Мавра пiдiйшла до дверей i строго промовила: - У мене тiтка ночує. Напевне, довбня не ошелешила б так Безбородька, як цi несподiванi слова. "Оце так нi за що нi про що i влипає наш брат, як муха в мелясу. I принесло ж його на своє безголов'я. Хiба ж не знає вiн Мавриної тiтки-язичницi, в якої рот- неначе хлiв: як розчиниться - замком не зачиниш, квачем не затулиш. Практично, завтра по всiх кутках задзвонить язиком, наче церковним дзвоном. Не мав чоловiк лиха, та пiшов до полюбовницi. Марiя йому тепер i хату, i голову рознесе... Як же тут вискочити хоч напiвсухим iз такої халепи? Тодi i оком не накидав би на вiдьомський рiд у спiдницях, де вiн узявся на нашого брата?" Хапаючись то за одну, то за другу думку, вiн обтрушує їх, мов лушпиння, ще гарячкове длубається в пам'ятi, в книжках, де пишеться про такi штучки, перед очi лiзуть якiсь шматки iз сцени, i раптом його осiняє догадка: - Ху! - полегшено зiтхає чоловiк i з гiднiстю говорить крiзь дверi: - Ну й хай твоя тiтка ночує собi на здоров'я. Вона, знаю, компанiйська щебетуха, - пiддобрюється до чортової язичницi. - А тобi телеграма прийшла. Дай думаю, занесу, порадую людину. Чи, може, завтра вiзьмеш - не буду кодошкати твою рiдню. Вiн, зiтхнувши, полегшено обертається, щоб вийти на подвiр'я, а його доганяє болiсний зойк, i одразу ж од порога вiдскакують дверi. - Почекай, Антоне. Вiд кого ж вона^ ця телеграма? - благанням простягаються руки вдовицi. Вона стоїть перед Безбородьком, як печаль, як сподiвання, як бiль, а вiтер перебирає подолки її сорочки i широкi рукави. - Вiд кого? Вiд Степана? - Та що ти, жiнко добра, говориш! Схаменись! - Безбородько страхається такого питання i нiяково входить у землянку. - Це ти спросоння? Мавра повертається за ним на одному мiсцi i вже в безнадiї перепитує: - Не вїд Степана? Безбородько мерзлякувато поводить плечима: - Чого питати про це - його ж убито. - А може, й не зовсiм убито, - одразу в'яне жiнка i голос її насочується сльозами i мукою. - Ну, чого ти, сердешна? Не треба тривожити себе, - починає заспокоювати вдову, а сам проганяє дурнi думки: чи полегшало б їй, якби повернувся Степан, - вiн, ревнивець, не помилував би її, мiсив би, мов тiсто в дiжi, а вона i зараз як побивається за ним. I хто збагне у свiтi, що таке жiнка i що тдке жiночi сльози i серце? Мавра тiльки тепер у темрявi знаходить на бильцi лiжка спiдницю, швиденько одягає її через голову, а сама тремтить, нiби у лихоманцi: - Як ти мою душу сколотив, наче обiрвав її з останньої нитки. Вiн крадькома торкається руками її ще сонних плечей, що пахнуть розiгрiтим сiном, жiночнiстю i гiркуватiстю курної землянки. - Чим я тебе сколотив? - Телеграмою, будь вона неладна. Нiколи нi вiд кого в свiтi не мала їх, окрiм свого Степана... Тiльки сказав ти оце слово, а я побачила його, мужа свого, й ожила, i обмерла: а може, вiн якимсь чудом уцiлiв. - Яке вже там чудо може бути, коли на мiнi пiдiрвався? Знайшли вiд нього, сама знаєш, лише пару клаптикiв шинелi i шматочок серця. Як тiльки не розвiявся цей шматок серця, коли навiть костi димом розвiялись? - безцеремонне, нiби й не при жiнцi, згадує смерть чоловiка, а сам тупцює по землянцi, придивляється до лiжка й лежанки. Але чому нiде нiкого не бачить .вiн? - А де ж твоя тiтка? - запитує повеселiлим голосом. - Яка тiтка? - забувши свою брехню, крiзь сльози дивується Мавра. - Драстуйте вам! - Безбородько насмiшкувато вклоняється в пояс удовi. - Вона ще й питає - яка! Твоя ж - язичниця-похатниця! - А-а-а... Це я зi сну сказала, - неохоче вiдповiдає Мавра й засвiчує слiпак. - Нiби ти вже спала? - недовiрливо косує Безбородько i на жiнку, i на мигунець. - Заснула. Вiд кого ж телеграма прийшла? Хто .мiг згадати мене? - Ге-ге-ге, - нiяково гелгоче Безбородько. - Iнтересуєшся? - Та щоб дуже, то нi, бо радостi зараз нема нi в листах, нi в телеграмах. - Обережно ставить на припiчок блимаюче свiтло. - То в