iд кого? Безбородько засмiявся: - Це я, Мавро, вигадав пiд твоїми дверми, коли ти менi тiткою такого страху нагнала. Треба ж було за якусь заключину вхопитись... - Вигадав!? - Мавра вражено застигла бiля припiчка, навколо її рота затiпались болiснi й гiркi складки, але ось їх змиває люта рiшучiсть, i вона мало не з кулаками кидається на гостя. - Iди, iди геть, осоружний! Серце обiрвав, ще й радiє. Геть, вуличнику! - Чи ти, жiнко добра, не теє, не очманiла, практично, перед новим днем? - В усе тiло Безбородька вбуравлюється мерзенний холодок, i вже кудись далеко-далеко вiдлiтає нетривка радiсть зустрiчi. - Геть, огидо, бо людей покличу! - вдова руками й сльозами жене Безбородька до дверей. - Отямся, Мавро, отямся! Який гедзь укусив тебе? Хiба я, практично, гiршого хочу тобi? Я ж люблю тебе, - захекано зупиняється на порозi, хоче пригорнути жiнку, але вона люто б'є його по руках i так починає крiзь плач ганити, що й справдi хтось може почути лемент у землянцi. - На яку вiдлигу розвезло тебе сьогоднi? Вдова вiдчиняє дверi: - Щезни з очей, каламутнику! Вiн ще менi добра бажає, вiн ще любить мене, бодай тебе хвороба любила. - Чого ти розбризкалась, самшедша! Тихiше, практично, не можеш? - цитькнув на вдовицю, обурено грюкнув дверима, а за ними почувся невтiшний плач. Ну, то й не халепа чоловiку? Ще хвилину тому вiн мало не пiдскакував, вигадавши iсторiю з телеграмою, а тепер кляв її останнiми словами: технiка зiпсувала йому усi любощi. Правду кажуть теоретики: нема нiчого постiйного в життi - все iде, все мiняється, а баби найбiльше. В таких роздумах iде покрученими вуличками насурмонений Безбородько додому, а думки повертаються й повертаються до химерної вдовицi, яка так безцеремонне випровадила його з оселi. Коли б не така пiзня година, можна було б знову повернутися до неї. Хоч би .втiшив її якимсь словом, баби це люблять i тодi стають добрiшими до нашого брата. А може, вона його витурила тiльки для того, щоб бiльше тягнуло до неї? I така бабська стратегiя може бути. Неподалiк хрипло загорланив, забив крилами пiвень i зразу ж, трохи далi, обiзвався другий i теж стрепенув крильми, наче вiддiляв ними ранок од ночi. Безбородько здивувався - невже це пiвнiч? "Отак за дурну ложку щерби й проходив пiвдоби. Хоч би Марiя не прокинулась". Та хiба жiнка догадається коли зробити так, як захочеться чоловiковi? Не встиг вiн з порога вдихнутiї пахощi сушених яблук, як Марiя й цюкнула, наче долотом, по головi. - Чого так рано прийшов? Ще де свiтання, а чоловiк уже й на порозi. Безбородько з ходу вiдрiзує жiнцi: - Чув уже не раз цi дурнi вопроси на запитання. Щось розумнiше виколупала б чи проiнформувала, що скоро першi пiвнi заспiвають. - Бiдненький, вiн i не чув, як вони виспiвували! - з солодкою в їдливiстю кусає Марiя, -Хiба виспiвували? - дивується чоловiк. - От чого не чув, того не чув. Та й пiвнiв тепер на селi по пальцях, практично, полiчиш. - Еге ж, тепер полюбовниць бiльше, анiж пiвнiв, - наче мiж iншим сказала Марiя й знову взялася за своє: - То, кажеш, не чув, як пiвнi спiвали? - Сказав же тобi. - I ще скажеш, що на стайнi був? - Таки на стайнi. - А потiм бiля чиїх дверей клямку цiлував? - Ет, не забивай ти менi баки нi пiвнями, нi клямками! Загайдалакала чортiщо! - природно розсердився, але й занепокоївся чоловiк: жiнка таки щось пронюхала. Але що саме i скiльки саме? Коли б багато - все одним духом вичитала б, наче вiрша. А це так шпигає, аби щось вирвати з нього. Теж свої теорiї має. Значить, треба звужувати свою практику, щоб не попастись по-дурному. Ось так, а не iнакше, дорогенька жiночко. - Ти б, може, здогадалась вечерю поставити на стiл? - Нiби нiде не вечеряв? - знову солодко здивувалася Марiя, а сама мало не шкварчала в постелi. - I мiг би повечеряти, так до тебе поспiшав, летiв, наче на крилах. - Боже милий, хоч би раз мiй чоловiк ощасливив мене i не поламав по дорозi тi крила, - так єхидничає Марiя, що Антоновi вривається терпець. Вiн вирiшує або обiрвати, або довести до кiнця паскудну гру. Обличчям його ходять презирство, занепокоєння й нелегкi роздуми, а в голосi озивається погроза: - Їй iще ревнощi, молодикування в головi, а ти днi i ночi не спиш, перевертаєш мiзки, бо вже весна до самiсiнького села пiдходить, а конi з нiг падають. Iще скажи дурне слово, то всi горшки й миски полетять i на пiдлогу, i в твою гарячу пазуху. - Хай тобi грець! - знаючи його вдачу, Марiя злякано зiскочила з постелi, метнулася до свiтла, а потiм так загуркотiла рогачами, наче мала видобувати з челюстей печi не горшки, а весняний грiм. "Оце вже, практично, iнше дiло, - мало не посмiхнувся Безбородько. - Ну, чиє зверху? Знала б трохи бiльше, не метнулася б, як ошпарена, до печi. Знаємо вас, мов облуплених". Вiн статечно роздягнувся, недбало кинув пальто на мiшок з сушнею, яка пахла ще холодком: напевне, внесли її в хату пiзнього вечора, i гримнув на стару: - Чого босонiж гасаєш? З чийого б тiльки розуму такою гарячою стала? Жiнка спiдлоба зиркнула, блимнула на нього, намiрилась вiдрiзати, що тiльки її чоловiк нiколи пiд собою мiсця не нагрiє, але передумала i мовчки поставила, як приплiшила, миску перед самiсiньким носом: - Їж! - Може, й ти пособиш? - Почекаю снiдання - недовго лишилося ждати, - затупотiла до лiжка. - Як хочеш, коли до ранку не перепадешся. - В душi вiн святкував перемогу, i тому навiть спати лягалось веселiше. Але вранцi жiнка таки показала навiженнй норов. Кожна людина має свою якусь слабiсть чи примху. Безбородько теж не був винятком помiж адамовими нащадками. Весною минулого року вiн був легко поранений у бiк. Ця рана возвеличила його у власних очах i в очах партизанiв. Лiсове плем'я великодушно забуло, що Безбородько прийшов у загiн лише тодi, коли запахло перемогою. Рана принесла чоловiковi й урядову нагороду - медаль. Так чого ж було й далi не роздмухувати свою славу i раною, i нагородою? Отож при всякiй нагодi Безбородько пiдтримував цю славу, наче мiж iншим увертаючи в розмову. - Побували ми, практично, в рiзних i всяких бувальцях, скуштували,почому кiвш лиха, коли командира було вбито, а мене поранено. Або: - Пополежав я тодi в кровi, наче у веснянiй водi. I досi не вiриться, як залишився живим. Йому навiть чогось шкода стало, що рана почала швидко гоїтись, бо тодi люди менше можуть поважати його. Отож вiн i додумався продовжити термiн одужання. Дядьки не раз дивувались, що в Безбородька таке вередливе тiло, дивувався на людях i Безбородько, та що зробиш, коли природа є природою i нiяка медицина ще не розкусила її до корiнця. От i сьогоднi вранцi, коли бiля його будинку зiбралися бригадири, вiн крiзь прочиненi дверi гукнув Марiї, що поралась на подвiр'ї: - Стара, де ти там подiлася? Давай скорiше бинта для перев'язки. - Для якої перев'язки!? - нахабно визвiрилась на нього жiнка. - Доки ти вже рубець той перев'язуватимеш? Чи не забагато честi для нього!? У дворi раптом стало тихо, а потiм громом ударив регiт. Безбородько мало не умлiв од несподiваного безчестя, обличчя у нього стало таким, наче його тримали три днi й три ночi в квашеному перцi. Отак, одним кiнчиком дурного язика, можна злизати усi заслуги людини. "Ну, хiба не прийдеш ти до хати, вiдьмо конотопська! Полетять з твоєї розумної голови пачiски, як пiр'я iз дохлої курки. Я тобi прорубцюю такий рубець, що надвоє язика перекусиш", - стискав у лютi кулаки. А Марiя, коли почула смiх бригадирiв, з острахом збагнула, що вийшов неабиякий пересiл, i одразу ж метиковано перемiнила пластинку: - Я тобi, Антоне, рану йодом зашмарую. Вже, повiр менi, обiйдеться без бинта. - Вивертаючи очi на людей, вона, красновида й заповзята, в накруглених вiтром спiдницях летить до оселi, не зачиняючи за собою дверей, твердо, мов прибиває, ставить дiйницю з молоком i так починає бiдкатись, щоб усi почули знадвору: - От лишенько моє, знову десь йод занапастився! Куди я втелющила його? - Це ти можеш, язикате опудало! Подивись-но в миснику, - зобиженим голосом тягне Безбородько, якого хоч трохи утiшає кмiтливiсть жiнки. - Справдi, у миснику! - Марiя бере з пiдвiконня пляшечку, зиркає на дверi. - Пiдiймай сорочку! - I, не глянувши на чоловiка, знову ставить йодла пiдвiконня. Нi, таки жiнка в нього ще не зовсiм вiдьма, скорiше - вiдьмочка. Коли б їй тiльки наполовину пiдрiзати язика та вицiдити з неї ревнощi, то ще були б з неї люди. Але все дно, як не старається тепер, її треба провчити. I провчив би, хоч трохи, пiсля наряду. Та саме над'їхав Тодох Мамура, i Марiя, яка ненавидiла завгоспа, сьогоднi запобiгливо поставила їм снiданок, а сама нашвидкуруч прибралась, крутнулася перед дзеркалом i гайнула в сусiднє село до сестри, в якої не була бiльше року. "Бач, як одразу потягло на вигуленьки! Ну й хай. Обiйдеться гостювання без неї". Пiсля першої чарки Безбородько запитав Мамуру: - Як їздилось? - Їздилось та возилось, бо дiло йде - контора пише, - безжурно вiдповiв Мамура, орудуючи щелепами, наче жорнами: пiд ними й кiсточки хрумкотiли, як зерно. - Все зiйшло з рук? - Все шито-крито, усе в самий акурат, хоч i сидить менi наш дiльничний мiлiцiонер ось тут, - самозадоволено засмiявся Мамура, весело мугикнув: Не гобiиман мене рукою, Не називай мене своєю. - Нiкого не зустрiчав? - Анi лялечки. - Це добре. - Старався ж. Об'їздами кружляв, усе мило спустив iз стаєнних коней. - Скiльки виторгував? - Шiсть кускiв! - полiз у кишенi i викинув на стiл кiлька пачок грошей. Безбородько пiдозрiливе обмацав очима увесь розпухлий виторг, що, видать, побував у рiзних сховах, поки потрапив на цей стiл. - Шiсть. Не продешевив? - За цим питанням стояло iнше: не обманюєш мене? - Не продешевив, бо покупець теж знає, що привезене вночi дешевше цiнується. - Хай буде так, - кивнув головою Безбородько. - I о, практично, собi вiзьмеш двi тисячi. Шавулi вiддiлимо тисячу, а решта - моє. Мамура поморщився: - Шавулi й п'ятсот вистачить з головою. - Е, нi, в такому дiлi не треба скупитися. Нащо свiй чоловiк має косувати на свого. Хай i вiн має iнтерес, великодушно заступився за комiрника. - Голова у вас мiнiстерська! - засмiявся Мамура i запив похвалу самогоном. Але сьогоднi вiн i цiєю похвалою не влестив Безбородька. - Мiнiстерська, кажеш? - гостро зиркнув глибоко посадженими сiрими з тiнявiстю очима. - А яка у тебе. - Та куди моїй до вашої, -насторожився Мамура i тихiше запитав: - Яка гризота поїдає вас? Обличчя Безбородька взялось заклопотанiстю. - Про худобу, Тодоше, треба щось думати. В печiнках вона сидить менi. - А що робити, коли нiяких лiмiтiв не спускають? Хiба мало папiрцiв писали? - Папiрцями не нагодуєш скотину. А тут ще Марко Безсмертний приїхав. Вiн як вчепиться за конi. то й ми копитами загуркочемо з посад. Ось, практично, про що треба думати. Бо ти ж знаєш Марка. - Хто його не знає, - недобре насурмонилось гарбузисте обличчя завгоспа. -Учора деякi, мов на прощу, пiшли до нього. Знаю, мiсили нас, наче тiсто. Безбородько похмурнiв: - Отож гляди, щоб i не спекли, мов тiсто. Який не є наш колгосп, а без нього не солодко буде. - Що и казати... - Мамура навiть чарку вiдсовує од себе. - I принесло ж того на костурах, а до нього йдуть, наче до апостола якого. Вони обоє довго мовчать, думаючи про одно. - Може б, до товариша Киселя заїхати, якесь порося вiдвезти, а вiн i виписав би сякий-такий нарядик? - згодом обережно випитує Мамура. - Можна спробувати й це, а поки що берися за резерви - пiди по людях. Сьогоднi ж! Хтось буряка дасть, у когось розживемося картоплi чи сiна. Брати все треба тiльки пiд розписку: вродить -вiддамо. - Аби взяти, а за вiддання в мене голова не болить, - таки прорвалася злодiйська вдача Мамури. - Ти ще й ляпни комусь таке, - невдоволено поморщився Безбородько, - З кузнi треба не спускати очей, щоб нашi плуги не останнiми плентались у зведеннi. Залiза тепер вистачає - всюди вiйна порозкидала таке добро. Запас би треба якийсь зробити. Не думаєш ти над такими питаннями нi практично, нi теоретично. А головне зараз - худоба, конi. Аби хоч як-небудь дотягнути до пашi та обсiятись. - Через годинку й пiду по селу, щось виходимо. До Безсмертного заходити? А чого ж, i до нього зайди, взнаєш, яким духом дихає чоловiк. Тiльки самогонку сухим, чаєм заїж - Марко за що хочеш може вчепитися. - Наднесла ж його лиха година iз тiєї вiйни. Хай би воював собi потроху та розживався на славу й ордени. - Мамура виказав те, що приховував Безбородько, засунув грошву поближче до душi та й вийшов на подвiр'я, де снiги з-пiд хмар перехоплювали сонячне промiння. Кош пiдняли голови од опалки, i в синi їхнiх великих очей, як на малюнку, загойдалися росинки сонця i здрiбнiлий до цяточки вид Мамури. VIII Коли Марко прокинувся, у задимленiй землянцi не було нi матерi, нi Хведька, тiльки бiля дiжечки, на якiй стояв образ Георгiя Побiдоносця, шарудiло i лякалось свого шарудiння зайченя. У вiдчинених дверях досвiтнiм павутинням вигойдувався дим, а назустрiч йому пробивався такий сонячний пилок, наче вiн творився в пору яблуневих вiдцвiтань. Iз стелi прямо на обличчя упала краплина вологи i прогнала рештки сну. "Добре ж спалося у рiдної мами, неначе дитинство повернулось, - здивувався, що проспав схiд сонця. Навiть у шпиталi, навiть пiсля снотворного, Марко мало не завжди прокидався на свiтанку. -А тут одразу осоромився перед матiр'ю i Хведьком. Що вони там роблять?" Знадвору голосисто обiзвався пiвень, гупнула сокира зойкнуло розколене дерево, потiм почулись чиїсь кроки i обiзвався голос Безбородька: - Доброго ранку вам, тiтко Ганно! Чи живi-здоровi?- здивувався Безбородько. - Та живемо твоїми молитвами i трудоднями, - неласкаво одказала матiр. - Чого ви такi сьогоднi? - А ти завжди такий. - Хiба? - Не пам'ятаєш? За цiлий рiк ти хоч раз отак, як нинi, пiдiйшов до мене чи запитав про моє здоров я? - От чого не пригадую, то не пригадую. Вас багато, я один. А коли щось не так було, вибачайте... З празником вас - iз поверненням сина. - Спасибi на доброму словi. - Одним "спасибi" не вiдбудете... Хоча б учора на беседу покликали. - Чого ж сам не зайшов? Мої хороми не так далеко вiд твоїх. Тiльки твiй палац уже над землею пишається, а мiй глибше в землю входить. - Тепер i ваш, як з води, вийде з пiдземелля. Марко - господар, та ще який! Чимсь, практично, пособимо йому, щось сам подумає-поворожить, ну, й вилiзете з цього склепу, - розважливо говорить Безбородько. Здається, нiби його не гнiвлять не дуже привiтнi слова матерi, але натяком про допомогу вiн таки зм'якшує жiноче серце. - Деревом треба зарятувати, - вже бiдкається мати господарчими турботами. - Допоможемо, розживемось на якийсь нарядик, аякже! Самi розумiємо практику! "Лис усюди залишається лисом. Бач, як заходився влещувати матiр", - посмiюється Марко, прислухаючись до розмови. - Здоров я ж сина, чував, не дуже, щоб дуже? - стеле спiвчуття Безбородько. - I не дуже, Антоне. I снарядами шматували його, i ножами лiкарi рiзали, як рiзники. - Да, нiчого не поробиш: вiйна вiйною, мало хто винесе з неї неподiрявлене тiло, - але вже тепер у спiвчуттi, як роса на павутинi, зависають краплини радостi. Марко вiдчуває їх, спочатку дивується, а потiм починає обурюватися: "Надiєшся, що я, покалiчений, не буду тобi заважати? Чи не зарання радiєш?" - З нагородами ж, з орденами приїхав син? - допитується Безбородько. - Не знаю, не бачила. - Та що ви, тiтко Ганно! Такого не побачити!? - вигукує Безбородько. - Невже нiчого не висяювало, не бряжчало на його гiмнастьорцi? - Не придивлялась. Я з нього, бiдолашного, очей не зводила, - тихшає голос матерi. - I навiть якоїсь медалi не побачили? - удавано дивується Безбородько, а крiзь подив пробивається радiсть. - Навiть медалi, - спочатку бентежиться мати, а потiм починає сердитись: -А чого в тебе, Антоне, за чиїсь медалi так голова болить? - То до слова прийшлося, - гасить радiсть у голосi. - Як-не-як, друзяки ми з Марком, от i не байдуже... Ну, пiду я, тiтко Ганно. - Може, друзяко, в наш палац заглянеш? - Пiзнiше, пiзнiше прийду на посиденьки, бо зараз занiколилось: роботи, практично, до самої суботи, а вiд цього дня та знову ж до цього - i вгору нiколи глянути. Самi знаєте - село висить на плечах. Привiт передавайте Марковi, нехай скорiше видужує та не трудить зарання себе, бо вiн у вас непосидющий, - говорить з веселим спiвчуттям. "Чого б йому так допитуватись про нагороди? Мабуть, у самого не густо їх. .Того й зрадiв..." - догадався Марко. В землянку з оберемком хмизу увiйшла нахмурена мати. Побачила сина, прояснилась: - Як спалося, Марку? - Де ж може краще спатись, як не в рiдної мами? - А я такого була диму напустила, очманiти можна, - прикрила дверi. - Безбородько приходив, розпитувався про тебе. Пособити вмитися? - Якось постараюсь сам, - на одному костурi пострибав до цеберки з водою, а мати з жалем поглянула на скалiчену ногу i щось зашептала до неї. - Що ви, мамо, вишiптуєте? - Та нiчого, це вже вiд старостi йде, тодi людинi хочеться i на самотi говорити. Марку, а ти хоч якусь медаль маєш за свої битви i калiцтва? -"нiяково поглянула сину у вiчi. - Нащо воно вам? - засмiявся Марко, вдаючи, що не чув розмови з Безбородьком. - Так собi питаюся. Ти менi й без медалi гарний. - Бiльше мати нi словом не обмовилась про нагороди. Але на душi їй стало сумно: видать, обiйшли її сина, як не раз обходили на вiку. Аби ж менше рiзнi мiни та снаряди шматували його, бiльше заслужив би. Умившись, Марко видибав надвiр. Ранок одразу охопив його свiжiстю i сонцем. Усе повiтря було густо засноване майже невидимими нитями паморозi. Тiльки вдивляючись проти молодого сонця, можна було помiтити, як вони щедро розщеплювались на крихiтнi снiжинки-iскорки, творячи навколо невiдчутну золоту метелицю. Так, це була справжня, але незвичайна метелиця, що слiпуче рухалась своїми шляхами i колами. Марко, любуючись нею, дивувався, чому .ранiше нiколи не бачив, що може творити звичайна, сонцем пiдсвiчена паморозь. I тiльки пiсля цього почав придивлятися до села, захаращеного наростами землянок i скорботними пам ятниками печей. Але вже на згарищах лежали деревини, де-не-де пiднiмалися жовтуватi, наче з воску вилiпленi зруби, а за мiстком серед убозтва руїн пихатився великий будинок, до якого незграбно лiпилися прибудови. "Оце, напевне, i є хороми Безбородька. За чиї грошi i проповзає пiд серцем за якi заслуги будувався вiн?" злоба, а очi беруться гнiвом. Колись i Марко не раз мрiяв, що прийде час - i новi, бiлi, немов лебедi, оселi розбредуться в зелених садках, щоб людина мала де вiдпочити, привiтати гостей i навчати розуму дiтвору. Хiба в нас не вистачить глини на такi хати, щоб проти них куркульськi здавалися злидарськими? I це буде! Але вiн перший прямою наводкою вдарив би по тих хоромах, що виросли на шахрайствi серед злиднiв, руїн i нестаткiв. Щось неподалiк зашипiло, Марко мимоволi здригнувся, але одразу ж збагнув, що це була не мiна: пошипiвши, заговорив гучномовець. Чоловiк подибуляв до нього послухати останнi вiстi. - Не поспiшай так, Марку! З приїздом тебе! - збоку почув знайомий смiшок i голос. I от до нього статечно пiдходить прояснений взовнi i пiдхмурений зсередини Безбородько, середнiй на зрiст, доладно збудований чолов'яга, якого можна запам'ятати з першого погляду. На вузькуватому з упертим пiдборiддям обличчi господарює чималий, роздвоєний на кiнчику нiс, зате сiро-тiнявистi дрiмотливi очi глибоко засiли в очницях, а над ними випнутi надбрiвнi дуги перегнули житнi пiддашки брiв. Губи в чоловiка повнi, смачнi, про якi говорять, що ними добре цiлуватися або в церквi гасити свiчки. А от великi вiдстовбурченi вуха пiдкачали: очевидно, за рахунок розмiру вони витончились, i промiння процiджується крiзь них, як через рожеве скло. Марко гострим поглядом одразу схоплює все обличчя, на якому дивовижно поєднується владнiсть i дрiмотливiсть, всю сповнену гiдностi постать Безбородька, потiм до краю дивується, вiдхиляється, а далi так заходиться реготом, що його аж перегойдує на костурах. Збентежений Безбородько скоса зирнув на себе, потiм поглянув на Марка, який навiть не вiдповiв на вiтання, знизав плечима й з образою на виду вичiкує, що буде далi. Але, коли на темнотi Маркових вiй заколивались росинки сльози, вiн з подивом i зневагою випнув роздутi уста: - Отак, значить, практично, i стрiчаються друзi. Навiть "добридень" не вицiдили, а вже насмiшечки знайшли. Чимсь таким їмiшним поснiдав? - Та нi, Антоне, - крiзь смiх i сльози вiдповiдає Марко, - я натщесерце регочу. На довгих щоках Безбородька з'явилась якась чужа i зобяжева посмiшка, а роздвоєння носа почервонiло. - З якої б це радостi так реготати? - Не з радостi, а з подиву: звiдки на тобi тепер гусiнь взялася? - Гусiнь!? Та що ти!? -вражено перепитав Безбородько i теж вiдхилився од Марка, прикидаючи в думках, чи вiн пiсля всiх своїх поранень не позбувся тринадцятої клепки. - Якiсь у тебе такi розумнi насмiшки, що я нiчого толком не доберу. Де ж у такий час, коли ще снiг лежить, практично, може взятися гусiнь? - Про це я й сам питаюсь у тебе. Придивись гарненько до свого пальта. Безбородько про всякий випадок вiдступив пару крокiв назад, а потiм глянув на своє пальто i жахнувся: три невеликих рожевих, з червоними голiвками хробаки звивалися на його святковому одязi. Це було так мерзотно у перед весняну пору побачити на собi несподiвану гидоту, що й обличчя, i вся постать Безбородька .пересмикнулися. - Звiдки вона, така напасть? - побоявся рукою скинути хробакiв: а що, коли це трупожери? Марко зрозумiв Безбородька, заспокоїв його: - Це плодожерка. - Плодожерка? Не може бути. - Придивись. Безбородько спокiйнiше почав розглядати гусiнь, потiм змахнув її з пальта i пробурмотiв: - Звiдки ж вона, практично, взялась? - Додому часом з холоду не вносив сушню? - Жiнка вносила! - згадав Безбородько. - А я ще поночi кинув пальто на мiшок. Ожила, виходить. - Виходить, ожила. Сподобалося їй у твоєму палацi - там почула весну. - Ну й перелякав ти мене спочатку. Аж. досi в ногах дрижаки гопака вибивають, - з полегшенням посмiхнувся Безбородько. - Якось у нас, Антоне, так завжди виходить: то я тебе, то ти мене лякаєш, - засмiявся Марко. - То минуле, довоєнне дiло було. - Безбородько навiть рукою махнув, наче назавжди вiдганяв тi непорозумiння i незгоди, що були мiж ними. -Тепер люди навчились цiнувати життя, дружнiше жити. I ми за вiйну, практично, порозумнiшали, гадаю, не буде мiж нами сварок i чвар. Коли я поранений лежав у шпиталi, не раз перебирав у пам'ятi колишнє, не раз думав про тебе, згадував, як ми колись кат зна чого ворогували з тобою, i вирiшив поставити хрест на тому, що було. - А як зрiшив? - здивувався i навiть зрадiв Марко: а що, коли й справдi Безбородько на краще ломить свою досить-таки кручену вдачу. Тодi варто пособити йому вiдсiяти грiшне вiд справжнього. - Так i вирiшив, - правдивими очима поглянув на Марка. - I перед тобою винюся, бо чимало колись по злобi попсував тобi кровi i по дiвочiй лiнiї, i по iнших лiнiях, - понизив голос Безбородько. - Все наперед, по дуростi своїй, хотiлося вискочити, в чомусь обiгнати тебе. А коли поранили, зрозумiв, що це суєта суєт i всячеська суєта... Думаєш, я тепер хотiв головувати серед такого безголов'я i розгардiяшу? Так всунули ж, запхнули, а тепер вiд критики не тiльки вуха - вся душа в'яне, бо за що не подумай - того тепер нема. Труднощi на труднощах їдуть, труднощi труднощами поганяють. Марко насторожився: пригадалась давня пiсня Безбородька - вiн завжди все старався зiпхнути то на труднощi росту, то на труднощi п'ятирiчок, то на труднощi сiльської вiдсталостi, а тепер ухопився за труднощi вiйни. - А твої хороми теж на труднощах виросли? - очима показав на оселю Безбородька. - От, бач, навiть ти камiнцем жбурнув у мiй курiнь. - Не по часу ти розмахнувся, Антоне, на таке будiвництво, тому й летить це камiння. - I даремне, братику. Тут ти чогось не домислив, - навiть спогорда сказав Безбородько. - Коли подумати по-справжньому, по-господарському, то нащо менi чи комусь, хто, звiсно, може, переробляти одну роботу кiлька разiв? От, примiром, спочатку я збудую собi малу хату, як усi, а потiм, через кiлька рокiв, доведеться ломити її i починати заново будiвництво. Та чи не лiпше одразу будуватись на увесь свiй недовгий вiк i людям давати приклад: робiть, хто може, якнайкраще, зараз тягнiться до свiтлої мети. То ранiше було гасло: мир халупам, вiйна палацам. А тепер треба оголошувати вiйну халупам, щоб ставити добрi оселi. - Гарної ти заспiвав, та трохи заранi, - похитав головою Марко на демагогiю Безбородька. - Зараз треба хоча б добитись, щоб люди не жили в плiснявi з черв'яками i жабами. Оголошуй ранiше вiйну землянкам. - Це ти так думаєш, а я iнакше, i не знаю, на чиєму боцi правда. - А ти в людей розпитайся, може, правда бiля їхнiх землянок ходить. - Горе одне там ходить, - i собi спохмурнiв Безбородько. - То якось ломити треба його. Зерно готове' до посiву? - Де там. Вважай, свистить у коморi. - Чому? - Ще восени рiзнi плани переполовинили його. - Чим сiяти будем? - Тим, що є i що держава дасть. - А коли не дасть? Безбородько розвiв руками. - Ну, братику, я не бог, щоб вiдповiдати на такi запитання... Коли вивезли, то й привезуть... Не першина, - сказав твердо, знаючи, що тут не пiдкопаєшся до нього. - А гнiй вивозиш у поле? - Нема чим... конi ледве на ногах тримаються. Марко недобре поглянув на Безбородька. - I тi не тримаються, на яких Мамура вночi возив прядиво? - Мамура!? I ти бачив? -недоречно вихопилось у Безбородька, i знову щось чуже з'явилося навколо його очей. - Напевне, бачив, коли питаю. - Вiд твого ока нiщо не заховається, - вже спокiйно цiдить Безбородько. - Продавати возив прядиво, бо треба грошей, щоб прогодувати худобу. - Чого ж по ночах, потайки, їздити? - Е, це господарське дiло: вночi прядиво має бiльшу вагу, а вдень пiдсихає, -переможно посмiхнувся Безбородько. - А в тебе вже, певне, й закрутилось щось у головi? Ну, бувай, Марку, здоров. Заходь до мене. Коли почнеш будуватися, чимсь пособимо. Неодмiнно. Для фронтовика ми iз шкури вилузаємось. Попрощавшись, Безбородько одразу почвалав до завгоспа. Той саме збирався з кабанистим, заволохаченим комiрником Шавулою пiти колядувати по людях. - Повертайте, хлопцi, сьогоднiшнiй виторг! - одразу ж накрив мокрим рядном своїх вiрних помiчникiв. - Який виторг повертати? - здивувались дрiбнуватi зiницi Шавули, здивувався i його куций нiс, який намарно вибивався з хащiв сивої, сизої i рудуватої щетини. - А ти хiба не отримав своєї пайки? - тихцем запитав Безбородько. - Тисячу карбованцiв? - Атож. - Так чого ж повертати? - занепокоївся i наче трохи поменшав Тодох Мамура. -Мiлiцiя пронюхала? Я ж усе робив без спiльника i свiдка. - Найшовся свiдок: Марко Безсмертний! - аж зашкварчав Безбородько. -Вже достукався, стукав би вiн своїми костурами в дверi самого пекла. - Почалось нове життя, - зморщився Шавула i кинув якусь лайку в свої заволохаченi хащi. IX I райковi, й вечiрнi дороги чаять у собi таємницю, сподiвання i жаль. I скiльки не збираєшся у тi дороги, вони коливаються перед очима, проходять через усе твоє серце, насновують на нього надiї, розмотують пережите. Якась незбагненна сила й принада е у синiм туманцi .далини, вiн з дитинства бентежить i вабить тебе. I довiку здається, що за тим туманцем чи маревом далини лежить твоя найкраща сторiнка життя, що там, у рамцi росяних дiбров чи синьооких лукiв, загубився такий закуток землi, який не снився i генiям Вiдродження, що, може, там по ранiшнiх чи вечiрнiх росах поспiшає назустрiч тобi твоє щастя. I ранковi, i вечiрнi дороги завжди хвилювали Степаниду, як хвилювали її досвiтнi й вечiрнi зорi, як хвилювала сиза свiтанкова i рожева вечiрня роса. Здавалося б, що таке роса? Звичайнi опади, та й годi. А для селянської дитини, та ще з мрiйною вдачею, - це чарiвний початок свiту, коли вiн з дiйсностi й казки розгортає зелену, росицею скраплену землю; це найкращi спомини, коли прокинешся у хатi i чуєш, як у розлогiй долинi тато косою пiдрiзає нiч i на волю широко виходить блакитноокий свiтанок; це соромлива заплакана ромашка в святковiм вiяочку, i радiсть, коли ти сама, як ромашка, у бiлiй хустинцi весело ступаєш по травах, несучи снiдання косарям; це тi перловi свiтанки, коли ти вже з росою i косариками вижинаєш посивiле жито або гребеш крихкий ячмiнь i надiйно поглядаєш на старших: чи не помiчниця вам? Це тi сподiванi, бентежнi i найсвятiшi вечори, коли хтось сидить бiля тебе, у своїй руцi тримає твою руку i не може вимовити нi слова. А ти чекаєш i боїшся його, того слова, що може сказати тiльки пора кохання. Невже це теж було? Чи наснилось отут у холоднiй дзвiницi, де над нею, Степанидою, як спомини давнини, обiзвалися святковi дзвони? Жiнка рвучко пiдводить голову, прощається з мовчазними нахололими дзвонами, прощається з руїнами школи, де зiщуленою пташиною колись пробiг рiк її молодостi, i засмученим поглядом дивиться вдалину, придивляється, як перламутровий ранок, червонiючи од напруги, викочує з-пiд краю землi пiдтуманене сонце. - Що згадалося, сестро? Що бентежить тебе? - Григорiй Стратонович посмiхнувся тiєю нiжнiстю очей, яка буває ранком у лугового з росицею дзвiночка. Як їй колись, пiдлiтком, хотiлося мати ось такi очi! - Для чого вони тобi? Когось чарувати не терпиться? - насмiхався Григорiй. - Дурний, - червонiла вона. - I що ти тямиш? - Та щось уже тямлю, але нiяк не второпаю: для чого цвiтом рожi пiдмальовувати щоки? - дивився на неї своїми веселими самоцвiтами. I от скiльки рокiв промайнуло з того часу, скiльки пережито, скiльки разiв її Григорiй стрiчав смерть i скiльки разiв сам когось карав нею, але очi в нього залишилися такими ж, як у дитинствi. Велике дiло, коли людина має чисте сумлiння, коли нiякi тiнi не каламутять, не збiднюють погляду. Одного разу навiть запитала його: - Григорiю, а не мучать тебе поганi сни?.. Не приходять убитi?.. I вiн одразу'ж насупився, навiть з докором подивився на неї. - Навiщо це, сестро, тобi?.. Люди, що сiяли жито чи тримали молот або книгу в руках, не вмiють похвалятись убитими. Тiльки необхiднiсть заставила нас смертю спиняти смерть. А коли допитуєшся, скажу: нiхто не турбує моїх снiв, бо я карав нечисть, ворогiв Батькiвщини. I тiльки ворогiв!.. Бачу, що й ти цiкавишся таємницею слов'янської душi, як деякi буржуазнi теоретики. "Милий мiй, милий", - шепче вона зараз тiльки дрожем уст i надивляється на таке мужнє i таке по-дитячому одверте обличчя зведеного брата. Як вона любить його, здається, й рiдна сестра бiльше не змогла б любити. I хоча це недобре, - вона ревнує ного до Катерини i журиться, що його одразу обсiла така сiм'я. Хiба вiн дiвчини не мiг собi знайти? Так, вона менш великодушна, анiж Григорiй, нiзащо не вийшла б замiж за вдiвця з п'ятьма дiтьми. Навiть коли б i вийшла з великого жалю до дiтей, все одно не могла б прикипiти всiм серцем до чоловiка, як прикипiв Григорiй до Катерини... "Нiчогенька, навiть славна братова, а все одно жаль брата", - уперто обзиваються тi самi думки. А Григорiй Стратонович дивиться на сестру, i його знову вражають її очi з двома цятками сумовитого осiннього сонця. "Це не тiльки вiйна, але й скалiчене материнство тремтить у тих краплинах осiннього сонця. Хоч як склалося життя, а дiтей тобi треба, сестро. Дiтей!" I вiн переводить люблячий погляд на постать Катерини, таку бажану, таку хвилюючу, що водночас хочеться до неї припасти, мов до найрiднiшої людини, i милувати, як жiнку. Дорогою загудiла машина. - Твоя йде!.. - впевнено сказав Григорiй, вийшов наперед i по-школярськи пiдняв руку. Захеканий студебекер зупинився бiля обочини, i сивочубий шофер з перев'язаним чолом коротко запитав: - Куди? - В Дубову. - Гарне село. Де ж воно буде? • Степанида сказала. - Тодi сiдай, молодице, по дорозi. Оце все? - показав очима на маленьку валiзку. - Оце й усе! - А веселуха там знайдеться? - Знайдеться, - вiдповiв Григорiй. - Тодi порядок у вiйськах, - задоволене сказав шофер i смачно посмiхнувся. Степанида похапцем цiлується з братовою, схлипує в обiймах брата i з його допомогою опиняється в кабiнi. - Марку Трохимовичу передати привiт? - шепче наостанку. - Ой, що ти, Григорiю! Молю, благаю, щоб нi слова про мене. Чуєш? - Химернi ви люди, жiнки, потайнi. - Слово честi, не скажеш? - Слово честi. З чимсь ти криєшся вiд мене? - От вчепився. - Ну, не буду, - добряче смiється Григорiй Стратонович. - Пиши, приїжджай. - Влiтку приїду. I от рушила машина, гойднулась дорога, i гойднулися болi та спомини. Прощаючись iз понiвеченим селом, вона все придивлялась до вулиць i завулкiв, чи не побачить щось знайоме i чи не запримiтить десь постатi на двох костурах. Але не Марка Безсмертного, а статечного Антона Безбородька вгледiла бiля його палацу. Вiн, кудись несучи свою зовнiшню поважнiсть, як недобрий привид минулого, як недобра частка її судьби, майнув перед очима та й зник... * * * Колись молоденькою вчителькою вона приїхала в це село, що привiтно мружилось у пучках сонця i нитях павутиння. Гандрибастi, з оголеними шрамами конi, якi вiдслужили своє у кiннотi, до дзвону клепали суху пiдосiнню землю, залишаючи на нiй синюватi пiвмiсяцi. Вона задумано приглядалась до незнайомих вулиць, до незвичних лiс: вони або в'юнились, наче нагорблена вода на бистрi, або красувались досконалим вишиттям з червонолозу. "Тiльки справжнi митцi можуть зробити з якогось пруття таке диво", - подумала тодi i запитала вiзника: - Де ви стiльки червонолозу дiстаєте? - З Китай-озера, - коротко вiдповiв той, не випускаючи з рота надгризеної люльки. Це слово приємно забринiло в її душi, перед нею принадно, як таємниця, почала вiдкриватись нова частка непiзнаної далини. I вже ближчими ставали i хати, i вулицi, i завулки цього села, що купалось у теплих пахощах снопiв, соняшникiв та яблук. Яблунi тут заглядали мало не в кожну хату, де починалось життя, i, не сумуючи, стояли на цвинтарi, де кiнчалось життя... Одноногий шкiльний сторож з бджолою в бородi довго, недовiрливо розглядав документи, звiряв її роки з обличчям i невiдомо чи з огудою, чи схвально сказав: - Чи ти ба, таке мале, а вже панночка вчителька. Вона, зачеплена за живе класовою образою, так почервонiла, що аж в очах потуманiло, i з усiєю непримиреннiстю обрушилась на високого чолов'ягу, який був схожий на пiдгонистого вiтряка з двома крилами: - Не панночка, а просто вчителька? Нiколи не смiйте мене так паскудно називати! Чуєте, нiколи! Бо iнакше!.. - замахала своїми маленькими кулачками. Сторож кумедно, по-сорочи, зиркнув на них i не розгнiвався, а, навпаки, подобрiв, лагiдно засмiявся: - Ми на горе всiм буржуям свiтовий пожар роздуєм? От якi ми! Ви, бачу, задиркуватi, нiби шпачок, - пiдвiв голову догори, де на плакучiй березi висiла шпакiвня. - А ви їдучi, як... - в гнiвi не могла знайти потрiбного порiвняння. - Доказуйте, доказуйте до самої решти, не сумлiвайтесь, - пiдбадьорив її сторож i з-пiд розкiшних вусiв натрушував на пiдкучерявлену мiдь бороди i захоплену посмiшку, i смiх. Чого йому так сподобався її гнiв? Всякi люди бувають ва свiтi... Сторож, розправивши бороду, виневолив бджолу i вже з пошаною простягнув документи: - Усе в справностi. Не прогнiвайтесь, що так сказав навздогад бурякiв: хотiлося знати, що ви за людина, з якого тiста злiпленi, яким духом дихаєте - старосвiтським чи вже нашим. - Он як! А ви ж яким живете? - одiйшла вона. - Кавалерiйським! У Котовського служив i воював, а тепер iз школярами воюю, - скоса поглянув на шматок скрипучого дерева, що став його ногою. - На все село видзвонюю, щоб попа перемогти, бачите, який дзвiн припасував? Вона тiльки тепер вгледiла, що на шкiльному подвiр'ї з високозведеної дубової перекладини капелюшисто звисав потемнiлий дзвiн, пудiв на тридцять. - Невже ви, Зiновiю Петровичу, ним дзвоните на уроки? - запитала ошелешено. Сторож ствердно кивнув головою: - А хiба погано придумав для науки? Задзвоню - i всi люди знають, що революцiя вчить їхнiх дiтей! От воно як! Не подобається вам? - Дуже подобається, дуже! - вигукнула в щиросердiм захватi i одразу забулася про свою образу. - От i гаразд, Степанидо Iванiвно, - задумано подивився на дзвона. - I йому тут веселiше, бо не дзвонить на похорон. Все попiвство завидує на цей дзвiн. Не раз приїжджали рiзнi i всякi, щоб якось вициганити чи вимiняти його в мене. Не знають, що це мiй найкращий трофей. - Трофей? Де ж ви його взяли? - Пiд Волочиськом вiдбив у бiлополякiв. Це ще коли я на конi, як вiтер, гасав. Були й такi часи... Ну, а привiз я його в село вже пiсля шпиталю, де вкоротили менi ногу. На одному возi їхали. Саме обложистий дощ iшов, i дзвiн перед новою службою так плакав, наче згадував усi душi, над якими востаннє дзвонив. А я тримав свої сльози всерединi, не знаючи, як зустрiнуся з родом, з дружиною, чи не поменшає у них до мене любовi. Тодi я, 'дiвонько, як i мiй трофей, сумно дивився на життя: обоє ми були не на мiсцi, бо що таке дзвiн i вершник на пiдводi та ще й у соломi?.. Тепер вона iншими очима подивилась на сторожа, на школу, на дзвона, що нарештi знайшов своє мiсце, i навiть на соняшники, якi розкiшними золотими решетами пересiвали сонячне промiння. - А ви нашої першої трибуни ще не бачили? - пожвавiшав Зiновiй Петрович. - Нi, не встигла. - Неодмiнно подивiться, -аж пирснув од задоволення. - Наш Марко Безсмертний наказав її зробити бiльшою i вищою, анiж у самому повiтi. От ми й постаралися з хлопцями - таку вигилили, що довелося до неї сточувати двi драбини. Приїхало до нас начальство на Жовтень, i дехто побоявся дертись на таку хмарочiнь, почали присiкуватись до Марка. А йому, враженної вдачi, хоч би що: стоїть, пiдсмiюється ще й рукою вгору показує: - Пiднiмайтесь, не соромтесь, щоб i ви бачили далеко та високо, щоб i вас люди бачили на висотi! Тодi буде змичка. - Iнтересний ваш Марко. - Таки iнтересний. А тепер, Степанидо Iванiвно, ходiм - покажу ваше господарство, - запросив Зiновiй Петрович. Вiн показав невелику, на два класи школу, перед якою школярками в зелених платтячках стояли двi молодi топольки. А потiм завiв її у запустiлу кiмнату, де рештки дворянської розкошi й досi кривились на сусiдство з молодими й дебелими плебеями. Тут бiля розгородженого бiльярдного столу, сукно якого пiшло на iншi потреби, посмiхались рожевими прожилками селянськi мiцноногi стiльцi, а пiд важеленною лампою з омертвiлим вогнем i занехаяними купiдонами дихав перелiжним сiном новенький ясеновий тапчан. - Ось i вашi хороми, призвичаюйтесь. Тапчанчик сам змайстрував, якраз по вашому зросту. - Спасибi. - Коли не маєте перин - ще внесу вам з якийсь оберемок сiна. Воно в нас як чай. - Внесiть. - О, тепер я бачу, що ви селянська дитина. А зараз ходiмо вечеряти до мене. Хоч ви й не панночка, а поп'єте молока аж вiд графської корови, - i його пiдкучерявлена борода знову насочилася смiхом. З шкiльного подвiр'я, обминувши чиюсь пустку, вони вийшли в невеликий садок. Тут на бездонках стояли дуплянки, накритi великими глиняними полумисками. - Оце моє найбiльше добро. - Зiновiй Петрович рукою показав на вулики, що гудiли, мов крихiтнi вiтряки. - Бортникуєте? - Полюбляю бджолу i дiтей, щось у них однакове є. В чепурнiй хатинi, що теж пропахла соняшником, яблуками i вощино.ю, їх привiтно зустрiла тiтка Христя, беручка молодиця, з такою довiрливiстю на округлiм виду, кирпатинкою i