пiде Марко на такий маленький колгосп? - Це дiло, вважайте, у ваших руках. Марковi зараз навiть лiпше мати невелике господарство, бо ви тепер ще на костурах шкандибає. У вас йому буде спокiйнiше. Ну, от i треба створити йому умови, хату знайти чи побудувати, бо вiн, бiдолашний, у землянцi чманiє, те, се зробити, i дiло закрутиться колесом. То заробив я могорич? - Заробив. Спасибi тобi за пораду. - Чому ж не пособити добрiй людинi, - великодушничав Безбородько. Капустянський пiдвiвся з стiльця i крикнув до жiнки: - Чула, стара, план! - Не оглухла ж! - То де мiй кожух?! Зараз же поїду до Марка! - Не дам! Нiкуди ти не поїдеш. Ти при своєму розумi!? - в жасi заволала дружина. - Брешеш, поїду! - гнiвно поглянув на свою пару. - Ще й тебе для допомоги прихоплю. Подивиться Марко на пас i уважить менi. Чуєш?.. Але жiнка вже не слухала чоловiка. Знаючи його вдачу, вона метнулась до вiшалки, зiрвала з неї кожух i пальто й проворно побiгла до дверей. - Куди!? Почекай, бiсове насiння! Та я тобi! - обурився чоловiк i собi кинувся до порога. Але жiнка грюк пула дверима й незабаром попiд вiкнами залопотiли її швидкi кроки. - То бачиш, з яким я чортом усе життя прожив? Антоне, дожени її, похатницю!-спересердя вдарив кулаком У дверi. Безбородько засмiявся: - Тепер її, практично, i машиною не доженеш, видно, навiть духу вашого боїться. - Ти ж бачив, як боїться. Баби - завжди бабами залишаються. Все бiдкається бiля старого i не знає, що його свiчка догорiла до полички. Що ж менi робити тепер? Таке дiло не хочеться вiдкладати на завтра,- витер пiт, що аж юшив з обличчя. - Їхати вам зараз не можна,- розсудливо сказав Безбородько.- Напишiть Марковi листа, душевного, з сльозою, це вiн любить, i, практично, запрошуйте до себе в гостi. Це вiн теж полюбляє,- i осiкся, згадавши, як Марко сьогоднi вiдмовився прийти до нього... - Папiр папером, а самому краще було б погомонiти з ним,- зiтхаючи, сiв на стiлець... На другий день Безбородько завiтав до Безсмертного i з порога весело сказав: - Не хотiв, Марку, прийти до мене на могорич, так тепер став свiй! - За що? - За оцю штуковину! - витягнув з кишенi конверт i урочисто передав Марковi.Зелена Брама, практично, просить тебе головувати. Марко прочитав листа, пильно поглянув на гостя i нiчого не сказав. Безбородько захвилювався: - То як ти? - Не знаю як. А старого провiдаю. - Провiдай! I головувати йди, не прогадаєш. Там i земля краща, i село неспалене, i господарство невелике - спокiйнiше буде тобi. Словом, став могорич! - А може, Антоне, ти поставиш? - Чого ж я? - Вiдступаю це головування тобi. Згоден?-примружився Марко.- Там лiпше буде. - Чого так думаєш? - розгубився Безбородько. - Бо там i земля краща, i село неспалене, i господарство невелике, i сватати мене на головування не доведеться - все менше матимеш клопоту на свою дуже розумну голову,- засмiявся Марко. - Доброго знайшов собi свата, - не знає, що сказати Безбородько, але бачить, що його план з трiском провалився... "Вип'єш у такого дiдька чарку, бодай вона тобi в горлi скрижанiла..." XVIII Ставки - це блакитнi очi землi, їй теж треба дивитись i на сонце, i на зорi, i на людей, i на оцi зеленокорi верби, що побралися за руки, мов дiвчата, i ведуть своє коло. Статечний бусел, високо пiдкачавши штани, критично дивиться на воду, що догори ногами перекинула верби i, мов докоряючи їй, похитує головою та й дивується: чому вона так побiднiла - навiть жаб нема? Птах i не догадується, що їх за вiйну повиїдали якiсь фашистськi вояки. Спочатку делiкатним м'ясом ласували i вищi, i нижчi чини. А коли жаб'яче царство задихало на ладан, каб'ятину споживали тiльки офiцери. Тодi бiля двох кадубiв з балухатими i широкоротими квакухами навiть виставлялась при повному озброєннi денна i нiчна варта. Чи думали колись жаби про таке шанування? Згадавши цю розповiдь, Марко розсмiявся i сполохав невдоволеного чорногуза. Той насторожено повернув до чоловiка червононосу голову, але одразу заспокоївся i з гiднiстю задибав по вогкiй прибережнiй смужцi, в марнiй надiї виколошкати з неї хоч якесь дурне жабеня. За греблею, у придолинку, бiля двох осокорiв, що на осяянiй водi погойдували свої тiнi, Марко побачив чималу купу напатланих за зиму конопель. Напiвроздягненi горстки матiрки з вiдсталим волокном, з поламаними верхами наче скаржились на людську безгосподарнiсть. "Чого ж їх вивезли до води? - нiяк не мiг збагнути чоловiк. - Не могло ж комусь спасти на думку вимочувати матiрку в крижанiй водi... Чи не спробувати отут?" Марко зручнiше примостився за коноплями, розмотав свою копiйчану вудочку, наживив гачок, поплював на нього, майже в безнадiї закинув його: "Ловися, рибко, велика й маленька!" До конопель придибав бусел, велично зупинився, i Марко подумав, що тепер, мабуть, у птицi i в нього буде однаковий пожиток. Але неждано поплавець - торк-торк - i затремтiв, а потiм дрiбно-дрiбно пiшов уперед i пiрнув у воду. Чоловiк у хвилюваннi, не пiдсiкаючи, потягнув вудку. Iз води, обтрушуючи бризки, випорснув райдужний злиток i впав на траву. Це був срiблястий, з золотим вiдливом карась. Темним оком вiн зворушливо i боляче дивився у високе небо i не розумiв його. Марко знову закинув свою снасть, i через якихось пару хвилин так само затанцював поплавець i, не потопаючи, пiшов по водi... I на цей раз впiймався карась, але вiн був бiльшим i дурнiшим за першого: устиг увiбрати всередину свою смерть - увесь гачок. "Оце завтра з Хведьком прийдемо сюди",- подумав Марко. Поки вiн тiшився вудiнням, вiд ставу донеслись обуренi жiночi голоси, їх втихомирював густий буркотливий голос Тодоха Мамури, а потiм обiзвався й грiзний Антона Безбородька: - Що ви менi бабський бунт пiдiймаєте. Iч, як розбестилися за окупацiю! - Безсовiсний, чого ти нам вибиваєш очi окупацiєю!? - як бiль, злетiв жiночий зойк. - Щоб власницькi iдеї вибити з вас. - Зi своєї жiнки спочатку вибийте! Хтось за окупацiї в неволi умирав, а вона аж в Транснiстрiю спекулювати їздила!-обiзвалася Варка Тримайвода. - А ти бачила? - визвiрився Безбородько. - Авжеж! - То гляди, щоб свого села не побачила. За агiтацiю i до бiлих ведмедiв недалеко. - Тiльки з вашою жiнкою разом! - вiдрiзала Варка.- Мене ти на переляк не вiзьмеш. - Та що ви, бабоньки, показилися чи дурманом сьогоднi поснiдали? Хiба ж прядиво для мене чи для голови потрiбне? Усе ж для фронту, тiльки для нього! - Подобрiшав голос Тодоха Мамури. - Отак би й говорив одразу, а не страхав нас. Ми вже з сорок першого року ляканi. Марко виглянув iз своєї схованки. До конопель наближався гурт дiвчат i молодиць, а за ними їхали на конях Безбородько i Мамура. Деякi жiнки були з лопатами, в деяких за плечима коливалися в'язки лискучих перевесел, з яких стiкали краплини води i сонця. Сумнiву не було: голова гнав жiнок мочити коноплi. Марко спочатку оторопiв, а потiм спалахнув од гнiву. Про що ж Безбородько думав у теплi передосiннi днi? Про що ж вiн думає тепер, на калiцтво посилаючи матерiв i дiвчат!? Бiля конопель усi зупинилися, хтось iз дiвчат зiгнувся над ставом, черпнув рукою воду. - Ну, як, Ганно? - Трохи теплiша, нiж на Водохреща. Ще онде крига пiд берегом блищить... - Ви, баби, гарячi, одразу нагрiєте воду, - пожартував Безбородько. -Совiстi нема у вас нi на копiйку, - затремтiв од злостi i слiз голос Варки Тримайводи. - Це ж усi ми принесемо додому простуду i кольки. Хiба ж ми колгоспу тiльки на один день потрiбнi? - Вийдете, як перемитi, - заспокоїв Безбородько. - А щоб i рiзнi виделiкатнiлi не кахикали та не морщилися - пошлю за горiлкою. Хто має такий-сякий запас? - У мене є, - обiзвалася Мавра Покритченко, її обличчя, здавалось, було обведене самим сумом. - У тебе? - невдоволено поглянув на вдовицю Безбородько. Хтось iз жiнок значуще покосився на голову. - Ну що ж, давай ключа, Тодох в один чирк перебiжить верхи. Мавра пiдiйшла до завгоспа, з презирством тицьнула йому ключа, i Тодох, крутнувши коня, здимiв помiж вербами. - Iч, як потягнуло на дармову горiлку! - i тут не втрималась Варка. Безбородько несхвальне похитав головою: - Чи ти, жiнко добра, не можеш хоча б на часину втримати йзика на зашморзi? Он молодшi дивляться i вчаться у тебе непослуху, - показав на дiвчат, якi вже пеленали перевеслами висушенi горстки матiрки. - Моя наука не крадена i не хапана, - вiйнула спiдницею Варка i завзято, як вогонь, почала працювати. Безбородько злiз з коня, поглянув на годинник, потiм прищурився на сонце: - От бачите, й припiкає сьогоднi. Значить, потеплiшає вода. Ну, бабоньки, хто найсмiливiший з вас? - А коли побачив, що першою пiшла у воду Мавра, сердито зупинив її: - Чого поперед батька лiзеш у пекло? Молодших нема? Краще в'яжи манделi. - Таки хоч одну пожалiв. З якого б це дива? - обiзвався чийсь в'їдливий голос. Мавра почервонiла, мовчки увiйшла у воду, а за нею побрели Ольга Бойчук i Василина Куценко. - Стiйте, проворнi! - гукнув на них Марко Безсмертний, дибаючи до жiнок. - Ану, вилазьте мерщiй! Жiнки здивовано перезирнулись помiж собою, зашепотiли. їх усiх вразило обличчя Марка, навiть Безбородько спочатку розгубився i подав якийсь знак Маврi, але вона, як стояла у водi, так i залишилась стояти, хоча дiвчата вже вискочили на берег. - Вилазь, Мавро! - коротко наказав Марко.- Русалкою чи калiкою хочеш стати? Це недовго при такому начальствi.- Невидющою темiнню поглянув на Безбородька. Жiнка байдуже, безвiльно опустивши руки, вийшла на берег. З подолка її благенької спiдницi задзюрчала вода. Марко круто обернувся до Безбородька: - Нове хрещення Русi вигадав? Святим Володимиром хочеш стати ? - А тобi, практично, яке дiло, ким я хочу стати!? Бач, яким розумним по iсторiї вишукався! Я ще покажу комусь науки! Повчиш їх-порозумнiшаєш!.. Ти чого мiй авторитет на людях пiдриваєш!?-i собi визвiрився Безбородько.Коли нема чого робити, накульгуй додому. А нам прядиво треба. - Було б не вивозити його ночами поза хмари. - Менi не такi розумнi пишуть укази. Бабоньки, чого розвiсили вуха, баламутство слухаючи? У воду! - кишнув руками на жiнок. - Нi, голубе, вони у воду не полiзуть! - вiдкусив Безсмертний. - А хто ж полiзе!? Може, менi'накажеш? -В глибинi очниць Безбородька задимилися тiнi. - I накажу! Ану, лiзь!-ступнув до нього Марко, а жiноцтво злякано ахнуло. - Я!? - позеленiв од злостi Безбородько.- Ти збожеволiв чи забувся, з ким говориш!? - Лiзь, жабо! I то не роздумуючи! - В очах його вже кипiла темiнь. - Марку, отямся! - вже перелякався Безбородько, збагнувши, що це не жарти. Пiд шкiру, прямо у кров, йому хтось кинув жменю мурашнi, i вона, роз'їдаючи смiливiсть, гаряче побiгла по всiх жилах. Оступаючись, вiн спиною подався до коня. - Я що сказав!?Марко тремтячою рукою вийняв а кишенi пiстолета. Чорний отвiр його вибив з Безбородька останнi краплi смiливостi,. а замiсть них отруювала кров пекуча комашня. - Не жартуй, Марку,- заволав поганим голосом, а розчепiрена п'ятiрня його повисла в повiтрi, не дотягнувшись до повода. - Лiзеш? Раз... Два... Марко зараз мав такий скажений вигляд, що Безбородько, вже притершись спиною до коня, пiдняв руки вгору i злякано вигукнув: - Здаюсь, тобто лiзу... Але це насильство над головою. Запам'ятай, - жалюгiдний в своєму падiннi, вiй, мов не своїми ногами, пiдiйшов до води i, коли в нiй побачив себе полоненим з пiдiйнятими руками, знову жахнувся, скособочився i попрохав Марка: - Ти присоромив i осоромив мене. То, може, по-доброму на цьому й кiнчимо комедiю. - Вона тiльки починається. Топай! - Марку, нащо ж нам судитися? - Ти ще й про суди не забув? Так я тобi зараз буду суддею! Ольго, подавай своєму головi лопату. I то замашнiшу. Сили в нього, як у бугая. Дiвчина, знiтившись, виконала наказ. Безбородько брав ту лопату, мов гадину. Вiн ще сподiвався, що Марко опам'ятаеться i не примусить його прикопувати коноплi. Але й це сподiвання розвiялось, коли йому подали першi манделi. Вiн втопив їх у воду, приколов кiлками i почав зривати з дна болотну землю. А вода уже робила своє дiло: хлющала в чоботях, вогнем обпiкала стегна, краплинами спухала пiд вiями i щемiла сльозами сорому та злостi. Хоч би нiхто не побачив їх. Нагнувшись, вiн крадькома витер очi, а сам придумував найстрашнiшу кару на свого напасника. "Заструпiли твої виразки на нозi, але новi нарiжуться на всьому тiлi. Я вже постелю тобi дорiжку до хати з залiзними гратами". Почуття помсти почало перемагати сором, тiльки не могло здолати огидливого холоду. I вiн лише тепер подумав, що краще було б мочити коноплi у копанках. Чому це ранiше йому не спало на думку? - Марку, покинь оцi жарти, бо пропаду, - зiпершись на лопату, обернувся до Безсмертного, але уникав його погляду. - Уже напрацювався? - злостивий подив викривив Марковi уста. - Вiдстоїш у водi вдвiчi довше, нiж мали вiдстояти жiнки. - Чому ж удвiчi? - Бо тобi не треба родити дiтей! - непримиренно поглянув на Безбородька i почув, як хтось з жiнок зiтхнув. Це була Мавра. При останнiх словах Марка в її дикуватих блакитних очах стрепенувся сiрий острах. Бiля греблi загупали копита. Тодох Мамура, тримаючи бiля грудей, наче дитя, четвертину з самогоном, молодцювате пiд'їжджав до жiнок. - Ось вона, веселуха! - радiсно вигукнув i осiкся. Четвертина вислизнула з його рук, упала на землю, але вiн i не зирнув на неї, прикгiпiвши переляканим поглядом до постатi свого начальства, яке з лопатою в руках згиналося над манделями. Тодох навiть очi заплющив i покрутив головою, одганяючи вiд себе, як йому здавалося, сатанинське навождення. Але Безбородько таки стояв у водi. - Ой-ой, що тут скоїлось?-пошепки, нi до кого не звертаючись, запитав Мамура. - Може, пособиш головi? -обiзвалась Варка Тримайвода. Вона пiдняла четвертину, всунула в руки Мамурi.- Пригости свого хлiбодавця. Тодох боязко глипнув на Марка, збiднюючись, зiгнувся в три погибелi: - Можна хоч однiєю чарочкою пособити, щоб кров не застоялась? - Пособляй! Мамура вихопив з кишенi стограмову чарку, налив її по вiнця i бережно понiс до голови, виявляючи йому очима i всiєю постаттю свою облесливу вiдданiсть i спiвчуття. Безбородько одним духом перехилив чарку. Завгосп пiдiйшов до Марка i пошепки заговорив: - Отак же й пропаде чоловiк, у нього ж партизанська ревматизма, у нього ж жiнка. Нащо ж нам калiчити один одного? Ви сусiдили колись, i вашi батьки сусiдили. Чого на вiку не буває: почубились, але одразу помирились. Гнiв у Марка вже почав прочахати, i в цiй iсторiї вiн зараз уже бачив i смiшне. - Вилазь, мочiльнику! - гукнув до Безбородька. Той, крекчучи, вийшов на берег, почав роззуватися й виливати воду з чобiт, а Мамура порався бiля четвертини, бо треба було горiлкою i напоїти голову, i натерти його померзлi ноги. Село нiколи так не зустрiчало Безбородька, як сьогоднi. На вулицю повиходили старi й малi. Навiть конюхи й скотарi покидали роботу, щоб побачити, як буде повертатися з купання їхнiй голова. I от на царинi з'явилися два вершники, один похнюплений, а другий догiдливе пригнутий, з сулiєю в руках. Побачивши попереду стiльки людей, Безбородько занепокоївся: - Якого їм дiдька стовбичити в робочу годину? На це й вiрний Мамура нiчого не мiг вiдповiсти. В його темнiй душi сьогоднi теж похитнулася вiра в Безбородька. Добре, коли вiн запроторить Марка в тюрягу, а якщо цi гемонськi коноплi до решти пiдмочать авторитет голови? Тодi й тебе, Тодоше, вирвуть з начальства, як цибулину з грядки. У сулiї тихо схлипувала горiлка, нiби спiвчувала завгоспу. Здалеку Безбородько не може розiбрати, що написано на людських обличчях. Спочатку вся вулиця, здається йому, злилася в єдиний коловорот насмiшки, навiть дерево бiля з'юрмлених бабiв повишкiряло окоренки. Та пiд'їжджаючи ближче, вiн бачить спiвчутливi погояди. Це пiдбадьорило його. Але чому це то тут, то там веселiють очi? Вiн хоче на чиємусь виду перехопити, спiймати цю веселiсть, та знову ловить жалiсть, невiдомо, чи вдавану, чи справжню. З другого краю вулицi вибiгає розпатлана, в кожушку на розхристi його жiнка i ще здалеку починає голосити: - Ой Антоночку рiдний, чи ти живий, чи здоровий, чи не втопив тебе той iдол на костурах, бодай його топила i благовiщенська, i святоюрська, i святоiванова, i водохрещенська вода, бодай його топило не переставало i в калюжах-баюрах, i в морях-океанах. - I в горiлцi-калганiвцi, - несподiвано для себе випалив несмiливий Омелян Корж. I вся вулиця одразу ж вибухнула таким одностайним реготом, що пiд вершниками схарапудились конi, а з рук Мамури випала сулiя i, жалiбно дзенькнувши, розсiлась на двi половини. - Ая-яй, - забiдкався Мамура, скочив на землю, для чогось хотiв нахилитися до шматкiв сулiї, але зашпортнувся i долiлиць упав пiд ноги коня. Другий вибух смiху пригвоздив Мамуру до землi, яка загудiла пiд кiнськими копитами: то втiкав од людей, од їхнього реготу Антон Безбородько. Мамура пiдвiвся, глянув услiд вершнику i понiс жалюгiдну усмiшку назустрiч людям: - От тiкає-шпарить. - А ти ж чому не здоганяєш? - спитав довгоногий, мов чапля, Омелян Корж. - Я? - здивувався Мамура. -А може, це менi без великої надобности! - Безбородько без надобностi тобi? - аж легали од реготу люди. -Оце втнув! - Що вмiв, те i втнув, - огризнувся Мамура. Вiн, збайдужнiлий, сiв на коня i поїхав, щоб усi бачили, до свого двору, щось гиркнув на жiнку, а потiм подався до палацу свого владики. Безбородько вже встиг переодягтися, хильнути полинiвки i пiд прокльони та бiдкання дебелоногої Марiї залiзти на пiч вигрiватися в розпареному просi. - Одразу ж отут, на печi, пишiть донесенiя, - з порога радить Мамура. В голосi його аж клекоче обурення. - Кому писати? - журлива злiсть проглянула з глибини зiниць Безбородька. - У всякi i рiзнi iнстанцiї, в рiзнi! Як наганяти, так наганяти страху до самого страшного суду! Марiє, подай паперу, - вже командував Мамура. - По-перше, начмiлiцiї - за утопленiє i образу особи голови, якого було названо жабою. По-друге, органам за диверсiю! По-третє, власноручно першому секретарю райкому за пiдрив полiтики По-четверте в газету за все разом i укупi. Потом побачимо та подивимось, кого топили, а хто захлинеться! - Чи не забагато ж отак розведемо канцелярiї? - завагався Безбородько. - Маслом кашi не збавиш! Раз є преступлєнiє, повинно бути и наказанiє А Марко такий, що з однiєї сiтi зможе випорснути хоча и на костурах. Хай спробує з кiлькох вислизнути! -впевнено вiдповiв, i Безбородько побачив на його обличчi давню рiшучiсть Мамури-злодiя. яка десь причаїлася вiдколи вiн став завгоспом. Марiя подала на пiч дошку, на якiй вимiшувала тiсто чорнильницю, ручку й папiр. Безбородько, лежачи долiчерева, наморщив лоба. - Ех, шкода, що не було в цю пору якогось письменника, вiн би намалював картину, -пожалкував Мамура. - Якось обiйдеться без лiтератури - буркнув Безбородько. - I Киселю треба про це написати. То такий теоретик, такий теоретик... - i не доказав. На ганку почувся тупiт, i в будинок влетiла його огрядненька Наталка. Пiдiймаючи вгору руки, вона не своїм голосом закричала: - Ой падку мiй, ой людоньки добрi... - Наталко, що з тобою!? - перелякався Мамура. - Що там скоїлося? Жiнка подивилась на чоловiка очима, повними слiз, за якими тремтiли бiль i радiсть. - Ой людоньки, ой Тодоше, жива наша Галя! Жива наша перепiлочка! Визволили її нашi воїни з неволi! Ой, дасть бог, дочекаємося своєї дитини! Потрясiння пришило Мамуру до пiдлоги. Вiн зблiд i глухо запитав жiнку: - Хтось передав, що жива? - Щойно поштар листа занiс. Сама пише, своєю рукою. - Де ж той лист? - Дома на столi лежить. - Дурна баба, не могла захопити його? - Не прощаючись з Безбородьком, Мамура вихопився за порiг, звiдти махнув рукою: - Пишiть! - та й бiгцем подався додому. В недобудованiй, на двi половини, хатi Тодоха вже сидiв улiзливий комiрник Мирон Шавула, який завжди першим у селi дiзнавався про родини й вмерлини, щастя i горе. Його кабанувата постать, i защетинене сивим, сiрим i рудим волоссям обличчя, i дрiбнуватi очi насочилися спiвчуттям i радiстю. - Такий я вже зволнований, Тодоше, такий зволнований, що й встояти на мiсцi не можу. О! Читай! - спочатку понюхав, а потiм простягнув завгоспу блакитний, наче витканий шматок паперу. - Вона, донька! - глянувши на лiтери, пiзнав Мамура, пробурмотiв про себе якiсь слова радостi i пильно поглянув на фото: - Вже зовсiм дiвчина! А це з нею не Маркова Тетяна? - Вона ж! - ствердив Шавула. - Викапана Олена. Погуляєм, Тодоше?.. - Чому й не погуляти!? Сип, жiнко, що варила, - гукнув на всю хату, з пiдпiччя витяг четвертину самогонки i поставив її бiля листа, що не лiтерами, а вже очима єдиної доньки дивився на нього. - Радiсть, Мироне, у мене. - Ще б не радiсть! - комiрник розщебнув свитку, вiдв'язав од пояса поморщене кiльце ковбаси i, сяючи всiма барвами щетинистої бороди, самозадоволено кинув його на стiл. - загрянична. - В трясцю її! Не хочу заграничного. Скiльки там дiти намучились нашi. - Дурний, то дiти, а це ковбаса. Понятiє треба мати, о! - повчально сказав Шавула й розкапустився за столом, бо надокучило переминання а ноги на ногу. - Сiдай. - зиркнув на Мамуру i з подивом побачив вперше в його очах щось подiбне до бабської безпомiчностi. "Навiть такий злодiй може переживати", -здивувався i по-фiлософськи сказав: - Люблю, коли є приключина випити i дати роботу зубам та кендюху. Якимсь тодi чоловiк iнтереснiшим стає. - Коли ж вона може прибути? - вголос думав про своє Мамура. - Коли жива, то прибуде, а нежива - не встане з землi, - далi мудрагельствував Шавула. - Чи ж це правда, що шибенної вдачi Марко викупав Безбородька? -Так йому й треба! Чого забажав: жiнок попростуджувати i дiвчат заодно! - вирвалось у Тодоха, але вiн одразу ж гостро зиркнув на Шавулу: - Гляди менi, не внеси тiльки нашому в уха, бо оглухнеш. - I знову дурний, - огризнувся Шавула. - Не сьогоднi ж я на свiт родився, щоб не знати полiтики, от Наталко, чи не час нам щось у кишку вкинути? - зараз. Мироне, - жiнка щасливими сльозами кропила зачерствiлий книш, рукою витирала їх i ронила новi. - Пересолиш хлiб, - не витримав Шавула. - Я зараз iнший дiстану, - схаменулась Наталка. - Можна и цей хлiб, ти ж не заразна, - заспокоїв її комiрник. - Ну, як ти можеш? - з докором крiзь усi сльози поглянула на кабанистого Шавулу, який навiть здивувався:! "А що ж вiн такого сказав? Теж менi антилiгенцiю корчите наче не знаємо, з чого ти жила i чим живеш". - Та Шавула не знав, що Наталка прокляла свою долю тiєї самої ночi, коли чоловiк принiс крадене добро. Вiн тодi пригрозив їй за дурне слово ножем вибрати душу. I з тiєї ночi її похолола душа вже не жила, а животiла, щоденно и щонiчно чекаючи нового нещастя. Вже господарi i гiсть добре пiдобiдали, коли вiдчинились дверi и на порозi став блiдий од хвилювання Марко Безсмертнии. - Оце такi А я думав, Марку, що ти вже в тюрмi прохлаждается, - розповзлася посмiшка по всiй щетинi Шавули. Безсмертний навiть не зирнув на комiрника. - Тодоше, що в листi про мою доньку написано? - з мукою i надiєю поглянув на Мамуру. - А вiн тобi й не скаже, що там написано, - несподiвано для всiх одрiзав Шавула й пiдвiвся з-за столу. - Чому не скаже? - ще бiльше поблiд Марко. - Тому, що ти копаєшся та пiдкопуєшся пiд нас, - Шах вула взяв з пiдвiконня конверт. - Ось вiн, лист, як миленький... Скинь шапку, поклонися, тодi й покажемо! - Шапку тiльки перед богами скидають! - Марко люто поглянув на Шавулу й навiть не почув, як з-пiд руя випали костури. Вiн без .них так ступив крок i другий, що Шавула з острахом поточився назад. -Давай листа, негiднику! - Та бери... Я ж пошуткувати хотiв. -В дрiбних зiяцях комiрника схрестилися злiсть i страх. Марко тремтячими руками вихопив конверт, вииияiв фото, прикипiв до нього, застогнав, потiм безпорадно оглянувся i почав рубом долонi витирати очi. - Марку Трохимовичу, дорогенький... - i собi заплакала Наталка. - Де вона тепер? - глухо запитав жiнку. - Ой не знаю, дорога людино, нiчого не знаю. Розлучила ж їх страшна кривда ще в сорок четвертому, розлучила, як грiм - голуб'ят. - За полiтику забрали її, - з спiвчуттям сказав Тодох. - Тiльки ж яка полiтика була в цих дiтей?.. XIX Першими до Марка прийшли конюхи з дiдом Євменом i Григорiй Заднiпровський. Дiд Євмен, Ще не скинувши млинець картуза, загримiв на всю землянку: - Не чекав такого вiд тебе, Марку: лiберал ти й попуртунiст! Таких слiв Марко не сподiвався почути вiд дiда i розреготався. - Чого ж я, дiду, лiберал i попу рту нiст? - Вiн ще й смiється, а не кається! - обурився старий. - Скажи, що ти зробив з Безбородьком? - Та хiба ж ви не знаєте? Покупав трохи. - Покупав трохи! -перекривив старий.-А ще фронтовик! Утопити треба було торбохвата i нiяк не менше! Хоч би однi веселi похорони справили. - Їй-бо, сказився чоловiк! - сплеснула руками мати, а всi, окрiм дiда Євмена, засмiялися. - Невже тобi, Ганно, шкода було б бiсового Безбородька? Може, ще й плакала б за цiєю сльотою? -почав допитуватися у матерi старий. - Безсовiсний i єретичний ти дiд. Хотiв би, щоб моfo сина по судах затягали? - Не затягали б. Усю вину свята вода взяла б на себе,- заспокоїв її старий.- Але тобi, Марку, треба кудись зашитися на цi днi, бо вже посланцi, як у жнив'яну годину, помчали з папiр'ям i в райком, i в райвиконком, i в редакцiю, i в мiлiцiю, i до прокурора. Нарештi пiшов Безбородько воювати, i тут вiн свого не попустить. - Що воно тiльки буде? - забiдкалась мати i, наче перед новою розлукою, не спускала погляду з Марка. - Та нiчого сурйозного не буде, а берегтися треба. Може, завезти тебе, Марку, на Королевщину? Це поки перекрутиться веремiя. Там у круговинi над рiчкою стоїть клунька мого кума... Конюхи, згадавши, як дiд Євмен унадився туди за кумовим сiном, засмiялися, а дiд Євмен витрiщився на них: - Чого повижолоблювали роти? Розживiться на такого кума, тодi й гигикайте. Отож, Марку, бiсiв Антон навiть запагубити не посоромиться тебе. Поки тут буде молотися, ти з моїм кумом вiзьмись рибалити. Вiн повезе тебе на такi, чуєш, карасюватi мiсця, що й не снились нiкому. Недарма те урочище називається Королевщиною! Можеш i на посвiт поїхати щупаччя бити. I тобi перепочинок буде, i кумовi радiсть. А ми всюди пустимо поголоску, що ти поїхав долiковуватися. По руках? - Мiцно вдарив усiма мозолями по зделiкатнiлiй в шпиталях руцi Марка. - Спокуса таки велика побувати на карасюватих мiсцях,- заiскрились очi в Безсмертного.- Кум ваш справний рибалка? - Все життя, мов чорногуз, у воду заглядає, тiльки до неї, а не до хатнiх гараздiв тягнуло його. А який вiн човняр! Зробить човна, як скрипку,-хоч грай.на ньому. I чоловiк вiн душевний, бо живе на людському перевозi. - Так ваш кум перевiзник? - згадав Марко сивоголового, високого дiдиська, який завжди ходив улiтку в полотняному одязi i чимсь був схожий на здиблену бiлу хмарину. - На Королевщинi поромом перевозить? - Атож, змалку на поромi. Тiльки за нiмцiв не перевозив нiкого, окрiм партизанiв. Хочеш, зараз же в акурат i завезу. - Почекаю, дiду, - з жалем сказав Марко. - I сьогоднi ж дочекаєшся мiлiцiї. А вона вже знає своє дiло: iм'я - в протокол, а чоловiка - в каталажку. Нащо тобi мати цю комерцiю? - Заробив її, дiду. - Заробив, заробив! Безбородько не те ще заробив, а весь час вививається на праведника. Його б судити, що жiнок у воду погнав, так вони ж нi в мiлiцiю, нi до прокурора не побiжать. - Треба, щоб побiгли. Це допоможе Марку Трохимовичу, - обiзвався Заднiпровський. - Поки це пособить, а час уже на боцi Безбородька. Це теж треба розумiти! То, щоб якось i його, i наш час увiйшли в однакову силу, Марковi треба їхати до мого кума. - Ай справдi, час треба виграти. - Григорiй Стратонович запитливо поглянув на Безсмертного. - Постараємось без кума виграти його, - посмiхнувся Марко, -бо що б довелося робити на бiлому свiтi, аби в дiда Євмена не було такого доброго кума? - Ет, розумний чоловiк, а верзе чорти батька зна що! - розсердився старий. - Звiсно, тебе не повiсять за купання, та гiркої жовчi наковтаєшся, бо зараз, пiсля всiх заяв Безбородька, твоє лежить знизу. Таки треба було втопити чортяку! Скорiше б його мiсце зайняв! - Як iз лiт, так i з розуму, - безнадiйно махнула рукою мати. Григорiй Стратонович пiдвiвся з лави: - Що ж, коли Безбородько розвинув таку бурхливу дiяльнiсть, я, Марку Трохимовичу, почалапаю сьогоднi до секретаря райкому. - Не варто. - Чого там не варто, хай знає чоловiк правду. - обiзвався Гайшук. - Хто секретарює тепер у нас? - Iван Борисенко. - Чорний, мов циган,- знову подав голос дiд Євмен.- Коли вперше приїхав до нас i почав своїми очищами оглядати усю руйнацiю i всi нашi достатки, ми мало не всi .одразу й вирiшили: "Оцей, окатий, буде дерти i з худоби, i з людей, i з землi. Нiчого не пропустить, нiкого не пожалiє, щоб без орденiв не ходити". I що ти думаєш, Марку? Усi помилились. Ордени вiн i за вiйну мав, не треба було їх з планiв вичавлювати. Чоловiк вiн виявився крепко душевний, а не печiночник. Ну, а очi й досi має строгi, навiть коли смiється. Це вже природа!.. Надвечiр до землянки на заболоченому конi пiд'їхав дiльничний мiлiцiонер. Поки вiн витирав коня i пiдв'язував йому забрьоханого хвоста, то встиг розсердитись i в землянку спускався виконувати службовi обов'язки не в безхмарному настрої. - Тут живе партизан Марко Безсмертний!?-вдарив закаблуками на порозi, вiддав рукою честь, а очума погрозу. - Тут живе солдат Марко Безсмертний,- пiдвiвся назустрiч дiльничному. Милицi трохи подiяли на гостя, вiн уже спокiйнiше . оглянув Марка, крутнув головою i знову приклав руку до картуза: - Честь маю - дiльничний мiлiцiонер Дорошенко. Значить, тут живе солдат? А дiї - партизанськi? - Залежно вiд часу, обставин i сил. Вiдповiдь сподобалась дiльничному, i в його грiзнооччi теплiше блиснули скри кольору недостиглої порiчки. - Правильно, службо! Сам так дiяв - залежно вiд часу, обставин i сил. То поговоримо душевно? - А хiба ж вийде у нас душевно? - Кусаєшся, службо? - Де там куситися - тремчу перед його величнiстю протоколом. - Так i треба,- схвально кивнув головою.- Перед ним i генерали тремтять. - В їхньому нинi перед протоколом страшнiше. - Ти, службо, оптимiст! - засмiявся дiльничний. Пiдпротокольний почав йому подобатись.-Давно воюєш? - Це теж для протоколу? - Нi, для знайомства. - Тридцятого червня сорок першого року стукнувся з десантниками. З того часу й пiшло життя з перемiнним iнтересом: то мене били, то я бив. - Рани болять? - Нi, ниють. - Хороми для них не пiдходящi. Деревляччя своє швидко порубаєш на дрова? - подивився на костури. - До весняного Миколи. Дiльничний здивувався: - Чому така точнiсть? - Бо люблю сiяти гречку. - Гречку, кажеш!.. Як вона тiльки пахне! - задумався i посмутнiв мiлiцiонер. -Довелось менi в сорок першому оборонятися на розквiтлому гречищi. Мiномети б ють - спасу нема, осколки фуркають, мов чортова начинка, а гречка аж гуде вiд бджiл i так пахне, мов сама на меду виростає. I ще я тодi вперше помiтив, що бджоли у вiйну i вночi працювали. - Як i народ, - теж задумався Марко. - Iстинно, як народ! Добре сказав! - Вже з приязню поглянув на пiдпротокольного. - На тому медозборi и пiдкосило мене. Коли прийшов до пам'ятi, стебла гречки здались великими-великими; на них знову-таки господарювали бджоли, збирали мед уже не здоровим, а пораненим.. Що ж у тебе, службо, з Безбородьком вийшло? Конфуз? - Думаю, для Безбородька. - Заперечуєте факти? - Нi, стверджую. Виймай протокол. - Поки що послухаю так, - мiлiцiонер не квапиться розщебувати планшета, а сам придивляється до Марка. - Будемо говорити як солдати однiєї судьби? - Он як! Теж добре сказав. Так, будем говорити мов солдати однiєї судьби. Слухай... Коли Марко закiнчив свою розьовiдь, дiльничний мовчки пiдвiвся, вийшов iз землянки к незабаром повернувся з пляшкою явно медицинської форми. Вiн сам знайшов двi глинянi кварточки, наповнив їх i виголосив єдиний тост: - За правду, яка б вона не була! - За правду! - з вдячнiстю подивився на нього Марко. - А бiльше менi пити не положено. З цим бувай здоров, Марку Трохимовичу. Заїду на весняного Миколи: разом пiдемо сiяти гречку! Згода? - Спасибi. В колгоспi дiльничного заклопотано зупинив Безбородько, з почуттям потис йому руку: - Як воно справи? - Ви що маєте на увазi? - офiцiйним тоном запитав дiльничний. - Питаюсь, як мої справи! - Як в "Iнтернацiоналi", перекладеному на українську мову. - Не розумiю. - З охотою поясню. Там є генiальнi слова: "А паразитiв жде бiда!" Усе вже в "Iнтернацiоналi" було передбачено. - Вiрно, голубчику, - по-своєму зрозумiв Безбородько дiльничного. Не що iнше, а бiда жде Безсмертного. А як же iнакше? XX Конi, важко дихаючи спiтнiлими пахвами, пiд'їхали до скверика, за яким бiлiв свiжотинькований будинок райкому, i самi зупинилися бiля живоплоту. - Знають дiло! - напiвобернувся до Марка Мирон Шавула, який правував кiньми. Заволохачена посмiшка нерiвне розповзлася по кустратому виду комiрника, а в дрiбнуватих зiницях спалахнула зловтiха. - Значить, приїхали! Отут, в партiйному домi, i вмолотять, Марку, тебеї Беу церемонiї вмолотять, мов снiп сухого гороху, щоб не був таким розумним! О! - люто крутнув над головою батогом. Марко поморщився, презирливо охопив усе скособочене вдоволення, що проглядало не тiльки з п'янкуватих очей i туго натягнених, без жодної зморшки уст комiрника, але й з цупких жмуткiв рiзнобарвної щетини, якою Шавула у вiйну набавляв собi вiку. - Радiєш, Мироне? Комiрник на мить прикрив зловтiху широкими скойко-подiбними повiками, а коли вони знову метнулися вгору, то вже смiх бринiв у дрiбних зiницях i великих бiлках. - Питаєшся, чи радiю? Та не дуже веселюся, але й не крепко печалюсь - нема чого, ги-ги-ги... - так засмiявся, наче витрушував смiх iз порожньої середини. Марко, прислухаючись до такого незвичного реготу, пiдхвалив комiрника: - А добре ти гигикаєш. - Як умiю. - Не знає Шавула, чи образитись, чи дивуватись. - А спитати б, Марку, чому?.. Хоч ми й живемо в одному селi, хоч ти менi десь у сьомому чи восьмому колiнi навiть рiднею доводишся, але вiд тебе нiколи я й доброго слова не почув. Не правду кажу? - Правду, Мироне, - охоче погодився Безсмертний. - Якось нi добрих слiв, нi душевностi нiколи не було помiж нами, нiколи, i навряд чи скоро буде. - От бачиш, яка в тебе натура, не той... Так нащо ж менi вболiвати за тобою, коли ти самохiть узяв та и наступив на саму бiду? Iнтересу риального не бачу... I сам не знаю, чого нам з тобою завжди було затiсно в одному селi? Затiсно i тепер, коли в селi стало просторнiше, а на цвинтарi тiснiш. З якої б це причини? - Нiби ти не знаєш цiєї причини? - вже зацiкавлено запитав Безсмертний, беручись за костури. Шавулине одверте посталакання навiть починало подобатись тому: тiльки напiдпитку така парсуна може вивернути своє нутро, хоч i противне, але чiпке, як усе, що пристосувалось не творити, а вихоплювати, вiддирати, смоктати, ссати. - Таки по-справжньому не знаю, чого нам затiсно, як на кладцi, з тобою, а тiльки здогадуюсь i сяк-так маракую по-своєму, - зручнiше вмостився на возi Шавула. Ти, як здається менi, нагрузив на свої плечi непосильну ношу: хочеш, щоб усеньке село взяло та й перейшло на твою єдину вiру. А я не бажаю перед нею шапкувати: в мене є свiй бог, свiй закон, i хочу жити сам по собi, сам у свою волю, наскiльки це можна при совєцькiи владi. Так менi i просторнiше, i вигiднiш. - Це вiрно. Ти всюди, Мироне, i завжди шукав тiльки такого бога, що капав на тебе золотими сльозами. Але ти не тiльки в бога, але i в чорта шукав собi вигод. Вiдколи я знаю тебе - на карбованцi зависла твоя душа. - А як же iнакше? - щиросердо здивувався Шавула i здивувалась його рiзномасна щетина. - I риба у водi, i птиця у небi, i навiть слiпий крiт у норi однаково шукають собi своєї вигоди, шукаю i я її, чи свого карбованця, як говориш ти. А коли вже находжу якусь абищицю - не випускаю iз рук. О! - Бiда твоя навiть не в цьому, а в тому що руки у тебе липкi од цього слизького карбованця. I и не риба у рiчцi, не птиця у небi, навiть не крiт у норi, а шершень бiля чужого вулика, шершень, що й мед поїсть, i бджолу надвоє перекусить. - Ось у цьому параграфi, Марку, ти вже загинаєш,- не обурився, а дiловито почав поправляти комiрник.- Що iнодi до моїх рук щось прилипає,- нiяк не суперечу, бо нема такого навiть у законi, щоб бiля вуликiв ходити i меду не куштувати - це ненатурально буде. Ну, а щоб когось перекушувати надвоє чи начетверо - цим категорично не займаюсь. Я не такий жорстокосердець, як Тодох Мамура,- таке менi самому нi до чого i невигiдно. О! - А красти вигiдно? - Потроху - вигiдно, а побагато - страшно, щоб не влипнути, а в мене ж i хазяйство, i жiнка, i дiти є... Ну, чого так дивишся i косуєш, наче вперше побачив Мирона? Не всi ж можуть i хочуть бути крепко iдейними. Ти, наприклад, бажаєш бути iдейним - будь ним собi на здоров'я, не суперечу, не заважаю, але й не завидую. За всi свої iдеї аж з вiсiмнадцятого року й понинi ти заслужив на плечi одну солдатську шинелину та двоє костурiв пiд пахви - i не журишся. - Я проклинаю свої костури, але й горджуся ними! А чи ти проклинаєш свою душу, що зависла на костурах!? - скипiв Марко. - Почекай, i про це щось, мабуть, скажу,- зверхньо викривив посмiшку Шавула.Значить, заробив ти за довгi роки шинелину i милицi та й цим гордишся, бо найбiльше думаєш не про себе, а про всi мiжнародностi, свiтовi неблагополучiя, революцiї, контрреволюцiї, демократiю i рiзну опозицiю. А менi все це, навiть коли гамузом узяти, i за вухом не свербить, менi, безiдейному, хочеться хоч невеликого, а свого. Я бажаю краще сходити, щось солодше чи тлустiше в кендюх покласти, навiть, не спасаючись партiйної догани, потриматись за чужу смаковиту молодицю та й запас якийсь у своїй коморi мати, щоб не сидiти без хлiба, як ти, на маминiй картоплi... В мами тiльки її молоко добре, а решту харчiв треба самому роздобувати... От як я думаю! Ти хочеш гуртового сонця, комунiзму - пiднiмай його, а мене й звичайне, вiкодавнє сонце поки що грiє, не зобижаюсь. Марко спочатку навiть розгубився: чи не жартує подурному комiрник. Але, коли поглянув на його зарослу пику, зрозумiв, що тому було не до жартiв. - Був ти чмуром i залишився чмуром! Навiть ще бiльше зсередини обрiс щетиною.Марко гнiвно махнув кулаком, а Шавула, одразу обiзвався: - Ну, й що з того? Всi твої лекцiї до лампочки менi. Ще щось скажеш? - Скажу одне: як ти хитро не крутишся, а твоє темне сонце заходить уже! - Ти менi не дуже дзвони за упокiй! Нарештi позлiшав увесь вид Шавули позлiшала i його кабаниста постать. Винiс костi з вiйни, то бережи їх тут, бо, чого доброго, розсиплються, мов драбиняк. I свою правду не дуже накидай iншому. Менi поки що вистачить i своєї правди i кривди. Я не знаю, що тобi партiя сьогоднi припише, але верховодити i на трибунах, i в селi ти вже не будеш. Ми постелили тобi криву дорiжку по всiх законних органах а мало буде, ще достелимо. Вiйна вчила тебе, але вчила й нас, бо жити хоче кожне созданiє. - Загрожуєш? - Нi навiть остерiгаю тебе. Живи, коли хочеш, коли можеш i маєш як, але не заважай i менi: Шавула теж хоче жити а не рглядатись. Можеш навiть головувати вискакувати в передовики, в сяке-таке начальство, в Герої, в портрети, але тiльки в iншому селi чи районi! Зрозумiв, звiдки вiтер вiє? - Зрозумiв, звiдки сморiд iде! Ну, спасибi хоч за те що повнiстю розкрив свої кар