ловив риби до вiйни? - По шiсть центнерiв з гектара. Але ми тодi пiдгодовували її, а тепер нема чим. - Пiдеш до голови райспоживспiлки, вiн трохи випише макухи для вашої риби. За це хоч на рибалку покличеш? - Побачимо, скiльки дасте макухи. Борисенко засмiявся: - Знаємо, який ти скупердяга. А з пальним уже викручуємось - прибуло на станцiю... I пiсля цих слiв Безсмертний i Борисенко одночасно потлянули на вiкно, до якого наближалась вечорова далина. Зараз вони обоє подумали вже не про пальне, а про перемогу, що пiднiмала крила над усiєю землею. XXXII Марко повертався з дальнiх полiв, коли м'якi вечоровi долини почали проростати й заростати сизими кущами туману. Мiж небом i землею пролетiли темнi грудочки чирят, а в туманi озвався деркач, здавалось, вiн запрошував у свої володiння гостей, раз по раз вiдчиняючи їм скрипучу хвiртку. Що й казати, немудра пiсня деркача, але й вона вечорами, а особливо свiтанками веселить хлiборобське серце. Iдеш, бувало, на зорi, прислухаєшся до цього "дир-дир" i вiдчуваєш, як трудиться у темрявi птах - вiддирає i вiддирає нiч од землi. На левадi вже темнiли й зростались дерева, пiд ногами перехитувались роса й туман, а над усiм свiтом стояла така тиша, що було чути, як плакала надламана гiлка. Марко зупинився, прислухаючись до цього плачу, потiм пiдiйшов до кладки, до того мiсця, де вiн колись, у молодостi, вперше пiдняв на руки дiвчину i перенiс її на другий берег. Як не зiйшлись береги з берегами, так не зiйшлась i його доля з долею учительки. А пiд кладкою так само, як i колись, закохано воркує вода i так само плачуть над нею надламанi гiлки. "Старiю, - подумав Марко, - бо частiш потрiбного згадую те, що звалось коханням, i частiш потрiбного з сумом чи подивом зупиняю зiр на жiночiй вродi, i вже по-iншому хвилює вона тебе - як витвiр мистецтва,, як диво природи, i частiше в книзi дiвочий образ розкриває пiдтуманену синь далеких вечорiв... Старiєш, чоловiче". Вiд цiєї думки Марко нагло став бiля кладки й озирнувся: чи не стоїть за його плечима старiсть? Верба хитнула над ним дiвочим рукавом i струсила кiлька росин, а здалеку знову обiзвався'деркач. Марко перейшов на той берег i примхливою стежкою подався на другий край села - треба було зайти до Маври Покритченко. Коли вiн переступив порiг землянки. Мавра саме поралась бiля невеличкої печi, в якiй на пеленi полум'я чорнiло єдине, з кулак завбiльшки, горнятко'. На скрип дверей вдова рвучко повернула голову, здивовання i острах майнули на її обличчi. Ось на самi очницi налягли брови, пiд ними трепетно звузились дикуватi очi, а вiї погасили в них огонь. Ще не вiрячи сама собi, жiнка випросталась, чомусь торкнулася руками живота i зразу ж злякано вiдсмикнула їх, опустила донизу. - Чого так наполохалась? - здивувався Марко. Йому здалося, що Мавра останнiм часом поповнiла. З яких би достаткiв? - Добрий вечiр тобi! - Доброго здоров'я, - насторожено кивнула головою Мавра, i тепер на її красиво округленому обличчi заворушились упертiсть i болюча озлобленiсть. Вона поправила хустину кольору качиної лапи, потягнулась до кочерги, стиснула її в руках i глухо запитала: - Ви прийшли мене гнати на роботу? Бiля Маркових вусiв ворухнулась задиркувата смiхотинка: - А ти боїшся її, що одразу ж за кочергу вхопилась? - Не боюсь, - глянула на чоловiка i знову убрала в очi вiдблиски полум'я. - I я так думав. - Що хочете, те й думайте собi, а я робити в колгосп не пiду. I не агiтуйте мене, агiтували вже рiзнiї - жiнка рiшуче й норовисто одвернулась од Марка, знову сунула в пiч кочергу i так почала нею орудувати, що жар полетiв на припiчок i долiвку. - Добре ж ти, коли подивлюсь, навчилася зустрiчати людей, - посмiхнувся Марко. - Так, як вони мене, - вiдповiла од печi Мавра. Зараз усе її обличчя й збiльшене погруддя були охопленi рухливим багрянцем. - Нiкому, нiкому я тепер не вiрю. - I це може бути, - погодився Марко, а Мавра здивувалась. - Що може бути? - Те, про що говориш ти. Окривдить людину хтось раз, окривдить вдруге, от i захитається в неї вiра... Тебе хтось зобидив? - Хто ж нашу сестру не зобижає! - з стогоном вирвалось у Маври, але й тепер вона говорила до вогню, а не до Марка. - Доброго чогось не допросишся, вiд лихого не вiдiб'єшся, та ще тодi, коли вдова має обличчя, а не пику. - .Чисту правду кажеш: ще дуже свинуватi ми, чоловiки, - погодився Марко. Цi слова боляче вразили жiнку, вона вихопила з печi кочергу, що вже курiлася димом, обернулась до гостя, хотiла щось вiдповiсти на його мову, але одразу передумала i заговорила про iнше: - Наговорили, набалакали вам три мiшки усячини про м'ене? - Сама розумiєш, не маленька. - Не маленька, - полохливо повторила жiнка, притулила руку до грудей i на мить з мукою на обличчi полинула в тi лiта, коли була маленькою, а потiм знову озлобилась. - I хай плещуть, коли язики не защепнуло. Не важко обмовити людину, а хто їй порадить, як цей час прожити? От i ви стали головою, почали порядок наводити, вже комусь лiсом пособили, людям городи орете, а хто менi його зоре? Оцi пальцi? - простягла гарнi, але потрiсканi руки до Марка, у вiдблиску вогню вони тремтiли, мов осiннє кленове листя. Щось у її рухах, у поглядi й полохливостi стурбувало Марка. "Ей, жiнко добра, видать, не оранка, щось бiльше поїдом їсть твою душу, тремтить вона в тобi, як рибина у сiтцi. - Завтра тобi оратимем город. - Завтра? - недовiрливо перепитала i гостро, всiєю дикуватiстю очей, змiряла Марка. Якась недобра згадка мстиво виморщила її чоло, але Мавра вiдкинула її, нервово приклала руку до красивих, з подихом гнiву уст. - За яку ж таку ласку будете орати менi? - Не за ласку, не за твою роботу, а за твою судьбу, - тихо вiдповiв Марко. - За мою судьбу? - здригнулася Мавра. - А ви знаєте, яка вона? - Чому ж не знаю - вдовина... I це пiдкосило жiнку, вона заточилась назад, з мукою подивилась на Марка; у поглядi її сiрим туманом ворухнувся бiль, а куточки уст жалiсно засiпались двома складками. Враз Мавра зойкнула й невтiшно заголосила, сльози, здоганяючи одна одну, покотились по щоках i високих грудях з рiзко окресленими сосками. Вона долонями закрила обличчя, але незабаром сльози пробились i крiзь пальцi. - Ти чого, жiнко добра?.. - розгубився Марко. - Що з тобою? - Вiн пiдвiв Мавру до столу, посадив на стiлець, i вона, поклавши голову на руки, наплакалась i нахлипалась, мов окривджене дитя. А Марко сiв з другого кiнця столу, пiдпер обличчя рукою i скорботно поглядав на жiнку, не вмiючи втiшити її. Нарештi вона трохи заспокоїлась, рукавами обтерла сльози i не очима, а їхнiм туманом поглянула на гостя: - Тепер ви все знаєте про мою долю. - Нiчого я не знаю. - Так будете знати. I всi будуть знати... Я з дитям ходжу. Ой господи, господи, що менi з ним робити у цьому свiтi? - В голосi її озвалася така мука, така скорбота, що Марко мимоволi здригнувся i пiдвiвся з-за столу. - Того й на роботу не виходжу, вiдтягую од себе людський поговiр, та не можу вiдтягти своє безталання... Дитя незаконне у мене. Марко зiщулився, жiноча скорбота всотувалась у кожну клiтину його тiла. Хiба ж не знає вiн, скiльки ось такiй матерi доведеться випити гiркоти? Вiн пiдiйшов до вдови, поклав їй руку на мiжплiччя, i воно напружено прищулилось, i зiщулилась жiнка, чекаючи не вдару, а хоч крихiтки спiвчуття, хоча й знала - не буде його до неї... - I не говори, i не думай, Мавро, такого. Чуєш? - Ч... - тiльки один звук зiрвався з уст удови. - Чого не буває в життi? Усяке трапляється, усяке... Тiльки знай: любов може бути незаконною, а дiти всi законнi. I ми вже не суддi їхнi, а батьки, вихователi. Розумiєш? - Справдi? Ви так думаєте, що всi дiти законнi? - стрепенулася жiнка i теж пiдвелась, похнюпилась перед ним. - А я його вбити хотiла. - I як ти могла таку погань у толову впхнути? - обурився Марко. - Ти ж мати, чуєш - мати! - На яку всi пальцями будуть тикати, - застогнала Мавра. - Зовсiм не втiшу тебе - всякi є ще люди, i дурень може пальцем чи словом розiтнути душу, як ножем, але вiд цього розуму в нього не побiльшає... - Коли б так батько говорив, - знову сльози забринiли на вiях удови. - Хто вiн? - Хiба ще не чули, не догадуєтесь? У селi ж нiчого не втаїш... Антон Безбородько, - I що вiн? - I просить, i погрожує, i грошi дає, щоб не робити йому сорому. До однiєї баби посилає, вiд якої половина жiнок переходить на цвинтар. Марко зцiпив кулаки. - Плюнь у вiчi йому... А вiн же дiтей не має. Чого б i не порадуватися цим? - Порадуватись? - i вперше в очах Маври ворухнулась крадiлинка далекої надiї. - Не знаю, не знаю, Mapку Трохимовичу, що менi робити... Вже з монастиря приходили, кликали до себе. Може, й справдi податись туди? - I не здумай! - гнiвно поглянув поверх жiнки, туди, звiдки приходили посланцi схими. "Iч, почули круки, що горе в жiнки, й одразу закружляли навколо її душi... Як ще мало ми вмiємо вчасно допомогти людинi в тяжкий час..." - Це ж народиться дитина, i зовсiм iнше життя почнеться в тебе. От i доглядай свою кровинку, а вона тобi спочатку посмiхнеться, далi забуркоче, потiм щось залепече i говорити почне, - i сам посмiхатися став, згадуючи тi часи, коли його донька лежала в колисцi. - Наговорите такого, - похитала головою Мавра. В цей час тихо, по-злодiйськи, вiдчинилися дверi, i в землянку навшпиньках увiйшов Безбородько. Побачивши Марка, вiн злякано клiпнув повiками, опустився на обчаси, зiрвав картуза з голови i зразу ж рукою почав обтирати спiтнiле чоло. - Хоч тут зустрiлися, коли не можемо на полi побачитись, - крiзь вiї поглянув на нього .Марко. - А-а-а... чого, практично, ти тут? Наче сюди й не по дорозi... - розгублено пробелькотiв Безбородько, сторожко впиваючись очима в обличчя Марка i Маври: чи говорили вони щось про нього? Цiй дурепi, практично, тепер вистачить совiстi розказати про те, чого вiн найбiльше спасався. -Чого я тут? Прийшов сказати Маврi, щоб виходила на роботу. Безбородько полегшено зiтхнув, тихенько хукнув, роблено посмiхнувся: - От воно що! Роботу, роботу пiдганяєш, за все хапаєшся, щоб не прогавити? Стараєшся знову заробити якусь медаль чи орденок? З нашими людьми не заробиш. А я, грiшним дiлом, подумав собi: чи не сподобалась, практично, тобi Мавра? Чом не красуня вона? Це блюзнiрство пересмикнуло Марка, але вiн стримав себе, а в Маври болiсно затiпались повiки. - Та чого ти журишся? - хотiв поплескати її по плечi Безбородько. - Став на стiл якусь паленуху i частуй нового голову, коли не хочеш старого. З новим головою, та ще з удiвцем, гарна вдова нiколи не пропаде, - пасучи поглядом то Марка, то Мавру, пустив масний смiшок, думаючи ним хоч трохи розвеселити жiнку, але не розвеселив, а ще бiльше запечалив. У Марка ж бiля очей виразнiше окреслились пучки зморщок. - Розумну ж ти, Антоне, маєш голову на плечах, розумну. - Спасибi й за це. Вiд тебе, чоловiче, не так легко дочекатися похвали, - пожвавiшав Безбородько. - Може, й справдi нам хильнути по чарчинi? - А чого ж, можна, - пронизливо подивився на Безбородька. - I знаєш, за що я хотiв би випити? - За якiсь новi iдеї чи за те, щоб рослозеленiло? Вгадав? - безтурботно питається Безбородько. - Нi, не вгадав. Ми вип'ємо за твого сина чи доньку, що народить Мавра. Безбородько вiд несподiванки, задихаючись, похапцем ковтнув повiтря, поблiд, обм'як, наче з нього вийняли серцевину. В очах спочатку майнув переляк, а потiм його змiнило страшне запустiння. - Ти... ти все, практично, знаєш? - на скривлених устах, мов прив'язанi до них, жалюгiдно тремтiли слова. - Знаю. Безбородько долонею провiв по чолу, з безнадiйним докором поглянув на Мавру. - Сказала? Нащо ти?.. Вдова забилась у куток, схлипнула, а вiн важко запитав Марка: - I як ти? Радiєш?... - Радiю, Антоне. Але не так, як подумалось тобi. Хiба ж це не радiсть, що в тебе нарештi буде дитина, що ти теж стаєш батьком, а не безплiдним деревом? - А може, краще без неї?.. Ех, Мавро, Мавро, довела ти мене до бiди i сорому, - сказав невесело, а з оЧей не сходило запустiння. - Iще, гляди, й не пiзно щось зробити, а ти до людей з наветами, наговорами... Мавра мовчки заплакала, Безбородько трагiчно махнув рукою, розщебнув пiджак i витяг з однiєї кишенi пляшку, а з другої шматок залежаного сала. - Ну от, вип'ємо, чи що? - звернувся до Марка. - Бо бiльше нема чого робити... Ситуацiя... , - Неодмiнно вип'ємо, Антоне. - Марко на миснику знайшов глинянi кварточки, поставив їх на хиткому столi, сам налив горiлку. - За твоє дитя, за продовження твого роду I - Ет, - безнадiйно зморщилось усе обличчя Безбородька. Думаючи свою думу, вiн пiдiймав чарку, мов камiнне жорно. - Ти ж поки нiкому нiчого не говори, бо, може, дитя й неживим буде, а поговiр зарання пiде по всьому району. Марко гостро змiряв Безбородька: - Що це в тебе за дурнi розмови? - Мавра ж хотiла позбутись дитини - в льох падала. А це дiло таке... делiкатне... Помовч поки що, братику... Марка аж затiпало, вiн пiдiйшов до Маври, якось умовив її сiсти за стiл... Важкою була ця нiч для Марка. Перед ним сидiло двоє людей, якi мали сяку-таку любов, а тепер обоє проклинали її i кожне вважало себе зобиженим. Марковi негадано довелось бути i суддею, i захисником, i порадником, i набиватись у хреснi батьки. Вiн навiть пiддобрювався до Безбородька, щоб викресати з нього скупу iскру батькiвського почуття. А той хмурився, журився, викручувався, останнiми словами кляв у душi i Марка, i Мавру i сидiв бiля ненародженої дитини, мов на похоронi. З горем навпiл якось примиривши Антона й Мавру, Марко першим вийшов з землянки. Оксамитна святкова тиша сповивала весняну землю, в цiй тишi роїлось глибоке бездонне небо, помiж його роями до самого надзем'я гнувся Чумацький Шлях, просiваючи в луки срiбну пергу. Небесна пасiка нагадала Марковi про їхню теперiшню, убогу, всього на двадцять один вулик, i вiн городами, а потiм полями пiшов до дiброви, де в передпiллi загубилася невеличка пасiка. В лiсi стало ще тихiше, тут пахло прiлим листом i гiркуватим соком леверди. Уся дiброва зараз так була обсипана зорями, що здавалось - небо вловило її у свою золоту сiть i задумалось: що йому робити з цим уловом. Марко вийшов на пасiку, окинув її пильним поглядом. Помiж рамочними вуликами, наче скам'янiлi рицарi, стояли високi дуплянки. Вони, мов шеломами, були накритi великими полумисками. Марко притулився до одного вулика, i вiн обiзвався мелодiйним гудiнням. Зараз у прохолодну годину тисячi бджiл ставали дбайливими матерями - огрiвали собою соти з ненародженою дiтворою. I це знову перенесло його до землянки вдови, паче вiн звiдти прихопив частку її журби. Нелегко, ох i нелегко тобi буде, жiнко добра, не однi очi, не один язик окривдять твоє нещасне материнство, але ти не маєш права скривдити дитя. I, може, в тебе нiколи нiчого кращого в свiтi не буде, анiж воно. XXXIII Сьогоднi дiду Євмену будiвельна бригада закладала хату, i сьогоднi ж на нiй виросли вiконнi варцаби. - Марку, а чи не завеликi намудрував ти менi вiкна? - турбувався старий. - Такi вигилювали тiльки в нашого пана, який утiк до капiталiзму. - А тепер нехай красуються в колишнього наймита. Хай сонце побiльше гостює у вас, тодi й коники будете веселiш лiпити, - посмiхався Марко. - Воно-то так, для коникiв це добре, а як буде для старого взимку? Не доведеться самому конем вiд холоднечi застрибати? - Не опасайтесь: коли поставимо вiконну раму вiд рами на шiсть сантиметрiв - все тепло збережемо. - Наука, - похитав головою старий. Вiн поглянув на зруб, що нiжно-нiжно пахнув прив'ядаючим соком, зiтхнув i з вдячнiстю сказав: -Як будуть отак скрiзь господарювати, то я за соцiалiзм. Марко з подивом зирнув на старого, згадав колишнi слова Киселя i засмiявся: - А до цього ви були не за соцiалiзм, а за капiталiзм? Дiд Євмен одразу розгнiвався, войовниче пiдняв угору бурячок борiдки i кулак: - Партiйний, а верзеш, як елемент з пережитками. Навiть ти своєю вченою макiтрою не розкусив старого. А хтось же й мене повинен розумiти, окрiм жiнки. - Та ви таке, дiду, зморозили про соцiалiзм, - весело розвiв руками Марко. - Зморозив, зморозив, - перекривив старий. - Батько гримає на своє дитя не того, що не любить, а тому, що кращим хоче бачити його. А ти менi одразу ж капiталiзм, неначе дулю, тицьнув пiд носа, ще й регочеш: мовляв, прищипнув дiда на словi. То ти хоч смiєшся, а iнший за якесь тобi слово, не розiбравшись у дiлi, може на саму душу наступити ще й вихвалятиметься, який вiн передовий та iдейний. А я думаю, що я теж по-своєму iдейний, а не елемент, i про мене, для iнтересу,' десь написати можна. Бо про яких дiдiв пишуть у нас? Про дуже розумних i полiтичних або про чудакуватих, а про середнiх, яким не все вiдомо, нiчого не знайдеш. От вiзьми нашого Зiновiя Гордiєнка - вiн як ударив у революцiю у свiй дзвiн, то й досi стоїть гордим дзвонарем, на iнше не нагнеш i не схитнеш чоловiка. Скажи йому, що десь у якомусь нашому законi є хоч один кривуватий параграф, вiн тобi горло перегризе. I це, з одного боку, дуже добре, а з другого - i не дуже, бо при Гордiєнковi, при його довiрi до всього гарного неважко присмоктатись до нашого святого i кревного якомусь хитрому поганцю. А я дiд з критикою, з недовiрою, але з любов'ю до своїх людей i до влади. А як же я можу бути без любовi до неї? Заглянь у мої лiта, i ти побачиш таку анкету: тiльки зiп'явся я на ноги, так i пiшов свiй хлiб заробляти. В сiм рокiв збивав я вже босонiж i ранiшню, i вечiрню росу, топтав веснянi приморозки i осiннi заморозки. Потрiскаються, порепаються, бувало, ноженята мало не до самої костi, а матiр тихенько вмовляє мене: "Пiди, синку, за клуню, помочи їх, то й полегшає, бо де ж я вiзьму того лiкарства?" А через якусь пару лiт у найми пiшов. Тодi вже репалась шкура не тiльки на ногах, а й на плечах, бо рука в хазяїна знала милосердiє лише в ту хвилину, коли несла свiчку до церкви, тодi, Марку, хочеш вiр, а хочеш не вiр, стiльки дiла робив, що й заплакати не було часу. Пiсля такої куркульської каторги навiть економiя здалася розкiшшю: тут i на товариство вiрне розжився, i свою любов зустрiв, щоб не переводився старець у свiтi, - з доброю насмiшкою згадав свою молодiсть. - Далi вiйна, революцiя, голодовка i, нарештi, свiй клапоть землi. Уже й почалось потроху вилазити з нестаткiв, хлiб за хлiб зайшов, хоч i тяжко зароблявся вiн. А тут i колективiзацiя пiдоспiла, зробили її суцiльною аж за два мiсяцi, а по нiй пiшли i запаморочення вiд успiхiв, i вiд неуспiхiв, i перекручення, i недокручення. Хiба ж ти сам не бачив, як деякi представники пiдлiтали на бричках до сiльради i, не скинувши картуза перед святим дiлом, навiть без "добридень" гукали з порога: - Чого вiдстаєте? - З чим вiдстаємо? - З процентом! Нема суцiльної! Жмiть на всю желєзку! - i знов у бричку - на друге село наганяти проценти. Ну, а дядько ж не дурний i вже тодi журився пiд таким чисто процентним керiвництвом. Хтось, Марку, i тодi не зрозумiв нашого дядька до овнованiя, хтось не зрозумiв його i потiм. I не раз я прикидаю так собi в головi: може, хтось i там, на високому версi-мiнiстерствi кривдить нас. Примiром, сидить якийсь великий пройдисвiт, розкошує, наче отой черв'як у яблуку, i все вигризає такi ходи, щоб я у безсоння сушив собi голову i ходив з рiзною критикою, коли менi легше ходити з одною любов'ю! Ну, чи так воно, чи не так,, а маємо накручене розкручувати i господарювати краще, як досi. Я теж хочу бачити соцiалiзм i в полi, i в домi, а не тiльки читати про нього, в газетi. Що, нiде не напишуть про такого дiда? - Хто його знає? - задумався Марко. - Не напишуть, - упевнено сказав старий, - бо не входжу я в картинки, де всi посмiхаються, не зрозумiють спроста мене i мою гiрку любов - не зверху лежить вона. Ну, а за хату i за великi вiкна спасибi, Марку. Ти збираєшся кудись? - На пасiку. - А я знаю чого, - пожвавiшав старий. - Чого? - Слухати перших солов'їв. Правду кажу? - Чисту правду: там найкраще спiвають солов'ї. - Таки найкраще. А чого? Бо мають у видолку свою волю i красу: i ставок з чистоводом, i калину з солодкою росою, i хиже птаство не водиться там. Пiзнiм вечором добрався Марко до гаю, де стояла пасiка. Солов'ї вже розбудили м'яку вологу тишу, i здавалось, що синя темiнь аж перехитувалась i хлюпала їхнiм спiвом. Марко став пiд трепестливим явором, з насолодою вбираючи в душу i спiв, i чари вечора, i несмiливий рух туману, що не знав, куди йому податись з улоговини. "Шах-шах", - пролетiли качки, торкнулись крилами зiрки, i вона, розсипаючись, упала на землю. В посмiшцi, чомусь радiючи, Марко пройшовся мiж вуликами, прислухаючись до невиразного бджолиного гудiння. Недалеко вiд куреня вiн побачив простенький ручний станок, яким нарiзають стружку. Бiля станка валялись обкорованi осиковi полiнця i лежало кiлька пачок зв'язаної стружки, що напрочуд пахла свiжою рибою. - Розглядаєш мою саморобку? - обiзвався позаду Зiновiй Петрович. - А я думаю, хто це забрався на пасiку? Доброго здоров'я, Марку Трохимовичу. Марко однiєю рукою поручкався з пасiчником, а другою простягнув до нього стружку. - Що робитимете з нею? Зiновiй Петрович затягнувся цигаркою, i на його сивинi заворушилась гаряча цятка. - Що робитиму зi стружкою? Пiде, як миленька, на покрiвлю хати. Соломи ж тепер нема, а бляхи або черепицi не докупишся. - I як вона показує? - Вистоїть п'ятнадцять-двадцять рокiв, коли добре вкрити. - П'ятнадцять-двадцять рокiв? Це дiло! I скiльки її треба на хату? - Купиш за сiмдесят карбованцiв два кубометри осикового гiлля - i вистачить з нього стружки на добру покрiвлю. - Справдi? - зрадiв Марко. - То це ж добре, Зiновiю Петровичу! Це вже якийсь вихiд для нашого села. Чого ж ви досi мовчали про стружку? - А ти вiдаєш - знаю чого? - здивовано сказав чоловiк. - Якось за рiзними дiлами i не подумалось про це. Марко з докором поглянув на старого: - Коли маєш добро, вiддавай його, не думаючи, бо це добро! В лiсництвi є зараз осикове гiлля? - Повинно бути. - Тодi пiшов до лiсника, щоб притримав цю розкiш. - Для себе? - Для колгоспу i людей. - I вночi пiдеш колошкати Корнiєнка? - Лiсник уночi має не спати. Вулики ще робите? - Аякже. Роїння вже не за горами. Люблю, Марку, часи роїння i медогону. - А що ви з доброго не любите? - засмiявся Мар-ко.т- Насiння медоносiв маєте? - Маю. З ним i в окупацiю не розлучався. От липи дуже поменшало за вiйну. На личаки безбожно дерли її. - Сюди залiтають чужi рої? - Залiтають. - Про це теж треба подумати. I побалакати з людьми, якi мають вулики, щоб частина роїв дiсталась нам. Та й бувайте здоровi, - i Марко швидко подався стежиною у глибiнь дiброви. На просторому подвiр'ї лiсника, що викруглилось мiж садом i лiсом, стояли два вози, бiля одного дзвенiв уздечкою кiнь i копитищем бив м'яку землю: його теж непокоїла весна. Бiля катраги, зачувши людину, люто загавкав, загримiв залiзом собака, i незабаром з хати, смачно позiхаючи, вийшов кряжистий лiсник. - Гей, обережно там, бо дiд моєї собаки вовком був! - I чого б ото я, Остапе, лякав добрих людей? - Це ти. Марку? - здивувався лiсник, пiдходячи до хрещатих ворiт. I хоч дивується чоловiк, а обличчя його смiється. Вiдколи Марко пам'ятає лiсника, тон завжди, навiть у годину великої злостi, не розлучається з посмiшкою. Напевне, таким робили його обличчя химерно заломленi вуса, що пiдважували вгору заглибини бiля рота. В громадянську вiйну, подейкували люди, вiд котовця Остапа, коли той з шаблею мчав на ворогiв, з жахом сторонилося все живе. В двадцятому роцi його малював навiть столичний художник, але Остап подивився на свiй портрет i тюкнув: - То цим смiхом когось проти ночi можна й перелякати. -Ви ж i лякали ним ворогiв.. -Але ж малювали ви не для ворогiв, зробiть мене, товаришу, душевним, яким я є серед людей, а не серед поганi... - Не розбудив тебе, Остапе? - ручкається Марко з лiсником. - Та нi. Оце мав сьогоднi цiлий вечiр мороку з Поцiлунком. Чув про такого перевертня? - Чув. Це з тих, що на людей дивиться не очима, а зашморгом. Чого йому треба вiд тебе? - А нечистий второпає такого крутiя. Вiн же прямо й не говорить i в очi не дивиться, а все вивертом випитує. То тiнь на нашого вчителя. Заднiпровського, кине, то все допитується про партизанiв Мироненка, то про мого брата Вiталiя. I аж наче радiє, коли скажеш, що такий-то вбитий чи закатований. Або в цього Поцiлуйка розум догори ногами перекинувся, або вiн збирає для чогось мертвi душi. Новий Чичиков, та й годi. - А де вiн, дiдько слизькоязикий? - розгнiвався Марко. - Я йому покажу i мертвих, i. живих! - Нагнав його. Повiявся кудись отруту збирати. Гадюка за рiк, чував, дає пiвграма сухої отрути, а з Поцiлуйка кiлограми, напевне, можна вичавити. Що тебе сюди принесло? - Дiла, Остапе. В тебе грошi є? - I сам не знаю, - потис плечима лiсник. - Як не знаєш? - оторопiв Марко. - Щось такого не чував, щоб людина не знала, чи є в неї грошi, чи нема. - А я й жiнка не знаємо, - така трапилась халепа. Послухай тiльки. Як ми жили й живемо - усiм видно. На великi маєтки не зiбралися, ощадних книг не позаводили, в землi грошви не гноїли, а яка була копiйка - посилали дiтям, щоб краще учились i по iнститутах, i по технiкумах, i по курсах та вченими i совiсними людьми ставали. I скажу, всiх дiтей ми хвалили, крiм Олександра. - Чого ж ви на нього? Такий гарний хлопець. - Що гарний, то гарний, але не по тiй лiнiї пiшов. Сам подумай; чого i нащо йому заманулося стати артистом? Це ж дiло таке: чоловiк один, а живе в десяти чи й бiльше шкурах, i сам собi нiколи не господар. Йому, наприклад, хочеться веселитись, а вiн мусить плакати i добувати хоч печiночну, а сльозу. Словом, це життя не серйозне, а навиворiт. I от раптом, якийсь мiсяць тому, присилає вiн менi аж дванадцять тисяч карбованцiв. В район ходив з жiнкою за ними, покрутили ми той переказ в руках, пожурилися, вiдправили грошi назад, а Олександру написали: "Сину, в нашому родi нiхто не ставав на ледачу стежку. Просимо, не ставай i ти, не зобижай людей - де взяв грошi, туди й поклади, чи з каяттям, чи хоч тихцем. I щоб нiколи цього' не було, бо ми Не витримаєм такого сорому..." I що ти думаєш? Пару днiв тому знову приходять цi грошi i лист. Клянеться дитя, що заробило їх на ролi в кiно, i просить їх витратити, як ми захочемо. То ми й не знаємо, Марку, чи е у нас грошi, чи нема, - сумує i смiється одночасно лiсник. - Це, Остапе, чеснi грошi, i можеш гордитися своїм сином: видать, талант вiн. - Ти так думаєш? - пожвавiшав лiсник. - Тут i думати нема над чим. Позичиш менi трохи грошей? - Скiльки ж тобi? - Рiвно стiльки, щоб закупити всi осиковi гiлляки. Багато їх у тебе? - Та кубометрiв шiстдесят-сiмдесят нашкрябаєм. - От i гаразд. Заплати за них завтра у лiсництвi. - На стружку береш осичину? - На стружку. - Хай буде по-твоєму, - по-баришницьки вдарив долонею в Маркову долоню. - Ну, спасибi, Остапе, що уважив. Сину привiт передай. Та й будем розходитись... Над порiдiлими лiсами пiдiймалась i темно-синiми клаптями розповзалась пiдворушена нiч. В її розщелини затiкав нiжний трепетний свiтанок, вiн уже вiдокремлював дерево вiд дерева, народжував новi кольори i зворушливо перехитував защепнутi голiвки .нiжних невiсток, яких навiть росинка прихиляла до землi. В тихiй i святковiй задумi стояли дiброви, в них весiльним одягом пишалися черешнi i темно рожевiли напухлими устами дикi яблунi. З лiсу Марко вийшов на яровий клин, де над землею крихiтними корабликами пiдiймався свiтло-зелений горох. На кожному своєму парусi-листочку вiн теж тримав ще натемнену за нiч росину. Схiд якось одразу наповнився перлисто-рожевим сяйвом, i по ньому розгонисте шугонули промiнцi. Вони своїми теплими пальцями пiдворушували й зiгрiвали бiлоснiжну в'язь хмарин. Жайворонки першими привiтали сонце i почали натягувати мiж небом i землею свою срiбну основу, i пiд їхнiй спiв кульбаба розкривала свої вологi золотистi повiки. Щось затемнiло на дальнiй дорозi, i незабаром Марко побачив, що то мiж полями од самого сонця, переганяючи тiнi, мчав вершник. А ось i на другiй, i на третiй дорогах з'явилися вершники. Щось незвичне було у їхньому легендарному летi, у їхнiх поставах i рухах. В Марка шалено, в передчуттi чогось великого, забилося серце. З стежини вiн подався до перехрестя дорiг. Перший вершник з яскравою червоною смугою на iшщцi, пiдлiтаючи до нього, високо пiдняв руку вгору: - Перемога! Перемога! Перемога! - тричi вигукнув вiн, вихором промчав, улетiв у синю далечiнь i розтанув мiж небом i землею. А вже другий вершник мчав на перехрестя i, забачивши Марка, теж переможно пiдняв руку догори: - Перемога! Нiмеччина капiтулювала!.. Пiд копитами гудiла весняна земля, а на всiх шляхах врiвень з сонцем летiли вершники, по всiх шляхах поспiшала слава до тих, хто все вiддав для неї, найменше думаючи про себе. Марко, мов заворожений, ще довго придивлявся до дорiг, до вiсникiв перемоги, не помiчаючи, як сльози обривалися з його вiй i падали на крихiтнi кораблики гороху. Потiм, притримуючи серце, вiн хутко пiшов до села, до людей. I першою на царинi iтобачив Мавру. З сапкою за плечима вдова самотньо йшла на роботу. Марко пiдiйшов до жiнки, пригорнув її до себе, поцiлував: - З перемогою, Мавро! З великим святом! Дочекались... Мавра спочатку злякано зiщулилась, потiм зойкнула, жалiсно посмiхнулась: - Спасибi, Марку Трохимовичу, спасибi. - Iди в село, порадуй людей. Але молодиця наче прикипiла до мiсця i страдницьки запитала Марка: - А як же менi тепер бути? - Ти про своє? - незрозумiле поглянув на вдову. - Про своє. Передумав Безбородько. Вночi сьогоднi прийшов i сказав, що не запише дитя на своє прiзвище. - То на Степана записуй. В Маври зморщилось обличчя. - Хiба можна на вбитого? - Тодi пиши на моє iм'я! Головне ж не iм'я, а життя! - Вiн швидко пiшов у село, а вдова в оцiпенiннi ще довго дивилася йому вслiд. На майдан уже сходились i збiгалися люди, обнiмалися й цiлувалися одне з одним. I радiсть, i сльози свiтились у їхнiх очах. А отець Хрисантiй без ряси i пiдрясника - у людському вбраннi - вилiз на дзвiницю i вдарив у всi дзвони. З дзвiницi злетiли голуби i закружляли над селом, пiдiймаючи вище й вище його радiсть i новi надiї. XXXIV Спiвала вечiрня година, виспiвували i сумували вогкi землянки. За одним столом у них сходились велике щастя i велика печаль, одна й та сама пiсня з одних очей кресала iскри радостi, а з iнших - вибивала сльози, i вони росою скорботи падали в святковi чарки. Не одна мати, не одна вдова в цей великий день заламувала руки й пiдбитою птицею пiдiймалась iз землянки прямо в круговерть радiсних вигукiв, гомону, пiсень, надiйних розмов i смiху i застигала наче камiнь, i вдивлялась у примерклi дороги: а може, повернеться, а може, прийде убитий муж чи спалений син. Вулицями, як сама молодiсть, проходили дiвчата, їхнi вимитi коси пахли цвiтом, лугом i солодкою росою, а над тихим свiтом тремтiли веснянi нерозстрiлянi зорi. I хоча багато ще було суму i горя на землi, але вона вже пливла i творила пiд зорями новий лiтопис, виколихувала в сповитку иовий колос для миру i зачинала, можливо, не для воєн нове життя. Сьогоднi, як нiколи за цi роки страждань, восковiли серця переможцiв. Люди сходились iз людьми, разом дiлили останнiй шматок хлiба, разом переживали велику радить i разом утiшали тих, у кого ця радiсть була затьмарена смертю. I нинi в самотi залийтеся тiльки отець Хрисантiй. Навiть макухуватий церковний староста i пронозувата проскурниця не захотiли трапезувати з ним, а пiшли до рiднi, дарма що цього дня отець Хрисантiй отримав телеграму вiд сина на радощах нахвалявся пропити вiдро горiлки i навiть ризи. Коли за' титарем i проскурницею зачинилися дверi землянки, панотець одразу вiдчув себе нiкому не потрiбним, i глибокий сум почав заповзати в його немолоде тiло. От i мiркуй, чоловiче, на старостi лiт, що воно й до чого. Ще в годину смутку й смертi ти потрiбний вiрянам, а в часи великої радостi їм не до тебе i не до твоїх молитов... Побiльшає в людей добра, щастя, i ти залишишся, мов самотнє опудало, на зеленому житейському полi. Отець Хрисантiй поглянув на мармурове розп'яття вкляклого Христа i, шкарьогаючи кованими нiмецькими черевиками, тихенько заспiвав предначинательний псалом: "Благослови душа моя господа", потiм з докором покивав головою На товстобоку, iноземного походження пляшенцiю, наче вона була винна, що бiля неї не розкошує беседа. В такий день вiн радiсно повечеряв би навiть з келiйником епiскопа, вiд якого має тiльки гiрку турбацiю: все младоумне чадо нашiптує i нашiптує владицi, що отець Хрисантiй безбожно обдурює єпархiальне управлiння. А хiба вiн обiтницю давав нiчого не заробляти на свiчечному ящику? I який дурень не гендлює на свiчках? - Ну, що ж, "повечеряю сама, коли милого нема", - розмiрковуючи, говорить отець Хрисантiй словами пiснi. Вiн здоровенною заволохаченою рукою охоплює горло пляшенцiї i пiдiймає її вгору. Вино сказало "говть" i пахучим оксамитом полилось у срiбну чарку, з якою панотець завжди ходив i на хрестини, i на вмерлини. Отець Хрисантiй поставив пляшку на стгл, понюхав вино i вже намiрився випити, але знадвору долинули чиїсь скрадливi кроки. Вони спочатку обiзвались попiдвiконню, а потiм зашарудiли на схiдцях. - От i гостя послав менi бог. - Задоволене поставив чарку бiля пляшки, надав обличчю заклопотаного виразу i взявся перечитувати телеграму вiд сина. Таки вижило в цiй смертоноснiй завiрюсi його чадо, ще й майором стало, навiть у газетах кiлька разiв писалось про нього. Чи думав батько дожити до такого свята? I отець Хрисантiй гордо пiдiймає очi на велике фото, з якого мало не виходить молодий веселоокий майор, обвiшаний урядовими нагородами. Правда, батькове звання спочатку не давало йому ходу, а це, дивись, як пiшов угору. Талант, їй-богу, талант, i за нього треба зараз пiдняти добру чарку. Сум до решти височується з грудей панотця, i туди затiкає тiльки батькiвська гордiсть. З скрипом вiдскочили дверi землянки, i хтось довготелесий, зiгнувшись у три погибелi, переступив порiг. Коли невiдомий випростався, в. отця Хрисантiя од подиву на лоиовите чоло полiзли волохатi павуки брiв: перед ним стояв i злодiйкувато нишпорив очима по землянцi Гнат Поцiлуйко. Чого йому треба в його оселi та ще в такий день? Оце послав спаситель гостя, здимiвся б вiн у преiсподню. - Добрий вечiр, панотче, добрий вечiр вам, - полегшено, з усмiшечкою привiтався Поцiлуйко, пересвiдчившись, що тут бiльше нiкого нема. - Добрий вечiр i вам, - глухо, вiдчужено говорить отець Хрисантiй, вiн нiяк не може збагнути, яким це вiтром занесло до нього богомерзкого Поцiлуйка, i одразу вiдає, його: - Ви прийшли привiтати мене iз днем перемоги? - Нi... але й так, - спочатку розгублюється Поцiлуйко i починає сердитись: "Бач, попище, опiум для народу, а на язицi тримає не молитви, а насмiшки". В Поцiлуйка злiшають очi i прив'ялi повiки. Отець Хрисантiй помiчає це, бере в руки чарку i звертається не до гостя, а до вiконця, бiля якого голубами б ються клаптi якоїсь пiснi. - То за день перемоги! За воїнство христолюбиве! - Вiн, ледве стримуючи посмiшку, випив, поставив чарку на стiл, а гостевi й не думає наливати. I в того по сiрому обличчю розповзається мстивiсть, видушує на ньому печатi недоброго рум'янцю. Вiн рукою хоче їх стерти i через силу починає посмiхатись: - Може, й мого винця покуштуєте? - виймає з кишенi пляшку з такою етикеткою, що до неї одразу прикипають очi богослужителя. - Що воно таке? - Французька дивина. - Французька? - прицмокнув панотець. - Налити вам? - заходився Поцiлуйко бiля пляшки. - Нi, такого не п'ю, - вiдказав отець Хрисантiй, переборюючи спокусу. - Це ж чого? - ошелешено запитав Поцiлуйко. - I сам не знаю чого, - насмiшкувато дивиться поверх гостя. - Щось занадто веселi ви, панотче, сьогоднi, - заклекотiла у голосi погроза. - Глядiть, щоб пiсля такої радостi не засумували, мов у судний день. - I не подумаю, можете не страхати. Та, власне кажучи, чого вам треба у моїй келiї? - втуплює презирливий погляд у непроханого гостя. - Менi треба од вас тiльки одну фактичну довiдочку. - Поцiлуйко знижує голос до зловiсного шепоту, а потiм, як ножем, б'є пiд серце панотця: - Скажiть, чи в анкетi вашого чада було чорним по бiлому написано, що вiн син попа? Вiд цього питання похитнулась огрядна листать отця Хрисантiя. Вiн побiлiв, поточився од Поцiлуйка. Страх хижим птахом вчепився в його душу: над його дитиною в перший день перемоги уже збиралися хмари. - Навiщо це вам... i в такий день? - не сказав, а прохрипiв богослужитель. - Навiщо? Тiльки для порядку! - солодкiстю ошкiрилось обличчя Поцiлуйка. - Я не думаю, щоб Василь Хрисантiйович, майор Радянської Армiї, похвалявся своїм соцпоходженням i писав у рiзних анкетах чисту правду. А як ви думаєте? - Про це я не питався у сина... Вiн рядовим пiшов на фронт. - Рядовим, думаю, i повернувся б, якби не пiдчистив свою анкету. - Поцiлуйко пiдiйшов до фото i з удаваним здивованням вигукнув: - Та й орденiв нахапав! .Чи довго доведеться носити їх?.. Не будете настiльки ласкавi сказати адресу вашого чада? Чи, може, доведеться в когось iншого дiзнаватися/ Кордубата постать отця Хрисантiя здригнулась м'якла. - Що вам треба од мене? - запитав, зiтхнувши, i сiв на лаву. - Що менi треба? - обернувся до нього Поцiлуйко. - По-перше, щоб ви запросили мене сiсти у вашiй келiї. - Сiдайте, - зiтхаючи, втомлено махнув обважнiлою рукою отець Хрисантiй. - От i гаразд, у нас так завжди запрошують гостей. - Поцiлуйко опустився на стiлець, лiктями вперся об стiл, заставлений рiзними закусками, i пiдпер долонями свою богомерзку пику. - Ви таки нiчогенько пiдготувалися до свята. - Може, вип'єте вина? - принижено запитав отець Хрисантiй. - Вашого чи свого? - безневинно запитав Поцiлуйко. - Якого хочете. - Коли частують добрi люди, то варто й випити за їхнє здоров'я, - великодушно погодився Поцiлуйко. - Можна и вашого скуштувати. Отець Хрисантiй пiдвiвся, дiстав з полицi Другу чарку, налив у неї вина й тремтячою рукою подав Поцiлуйковi. - Прошу, не погребуйте. - А ви ж, отче? - I я теж. - Вiн випив трунок, неначе отруту, i вже затуманеним поглядом подивився на страшного гостя, чекаючи вiд ньоге нового удару. Поцiлуйко довго i ретельно закушував, примовляв якiсь блазнiвськi примовки про страви, а сам з приємнiстю вiдчував, як перед ним мiниться господар оселi. "Тепер iз нього можна й свiчки сукати, а то, бач, як спочатку дер носа. Пiп, i той свiй гонор має. Ну, здається, прикоротив його тобi". Пiсля другої чарки вiн уже навiть з спiвчуттям запитав отця Хрисантiя: - Чого так посмутнiли, панотче? Я не думаю кривдити вас... - Що ж ви хочете вiд мене? - Зовсiм трохи, дрiб'язок, i тодi хай ваше чадо навiть у генерали вискакує - не буду заважати. Менi треба, щоб ви документально посвiдчили, що вчитель Григорiй Заднiпровський водить з вами дружбу... Ну, випиває по чарцi, веде розмови про спасiння душi, ремствує на труднощi чи владу або щось таке подiбне... - Але ж це чиста неправда! - вражено скрикнув отець Хрисантiй. - А ваш син правдою доскочив орденiв i чину? - Вiн кров'ю їх заробляв. - Але вiн у анкетах не писав, що має попiвську кров! - Я не знаю, що вiн писав у анкетах. - Не вдавайте, отче, з себе святу наївнiсть. Все ви добре знаєте, не я, а ви навчали своє дитя, як йому жити в класовому суспiльствi. От i живе воно тепер, як люди, i хай здравствує комусь i вам на втiху. А щоб не пiдмивався корiнь вашої дитини, за це ви дасте