одного, щоб ти не зневiрився в людях i сам нiколи не втрачав людяностi. - Спасибi тобi, спасибi, - розчулено дивиться на жiнку й дитя. - За що? - дивується вона. - За пiдтримку, за душевнiсть. - Вiн розчулено пригортає Мавру, цiлує її в щоку, ловить сполохане "ой" i швидко виходить на дорогу... Наступного дня Марко добрався до тiєї мiсцевостi, де майже голiруч зчепився з самою смертю. Нелегкi думи навiяла на нього ветха, казенного стилю, з похиленим хрестом церковиця. Вiн пiшов на цвинтар, де чимало його друзiв знайшли свiй останнiй притулок. Тут, над хрестами i дубовими обелiсками, крислатились обтяженi плодами яблунi та грушi i злiтали увись стрункi черехи, на прив'ялих плодах яких гарячими сережками висiли оси. Марко, бережно зiрвав одне червонобоке, з осiнньою росинкою яблуко, бiля корiнця якого, шукаючи тепла, притулилося дрiбненьке сонечко. В глибинi цвинтаря з дерев обзивались мелодiйнi голоси: то жiнки обривали плоди. На бiлiй дорозi спокiйно попасалась пара коней, запряжених в наповнений яблуками вiз, i пiдкучерявлене бiленьке лоша солодко припадало до вим'я великоокої матерi. На папертi, з щiлин якої буйно проросла трава, сидiв старий засушений панотець, тiнi смертi ворушилися в його очах, вiд нього пахло задавненим воском i тлiнню. Вiн довго-довго придивлявся до Марка, а потiм на вiджилих щоках ворухнулися зморшки: - Я десь бачив тебе, чадо, живого чи мертвого... Але де? - Не знаю, панотче. - I я не знаю, - скорбно похитав головою, на якiй пухом кульбаби тремтiло останнє волосся. - Що в дитинствi було - пам ятаю, а що пiзнiше - все повитрушувалося з голови. Бачиш, яблука доспiли, але я їх уже не їстиму, - i жовтi, восковi сльози поволi покотилися по його висушених щоках. А з обнизаних плодами дерев тихенько i доладно струшувалась пiсня - не про небесне життя, а про ясний мiсяць, ще яснiшу зiрку i вiрне кохання. За тихою рiчечкою, де вiн колись лежав у окопi, стояло кiлька тяжких танкiв. Короста iржi роз'їдала їхнi покорченi останки, i тупо дивилися в землю мертвi жерла гармат. На одному скалiченому колесi вiн раптом побачив живу краплину кровi. Марко з несподiванки аж здригнувся i ближче пiдiйшов до танка. Нi, то не кров, то запiзнiла червона квiтка гороху цвiла на тому, що колись несло смерть. Тiльки це тепер i нагадувало страхiття вiйни. Вечорiло, зеленi поля бралися туманом, а дiброви сизою синню. Над свiтом стояла така благословенна тиша, що було чути,, як кущики жита ронили краплi роси. Минуле i теперiшнє зiйшлися разом i втихомирили Маркове серце; вiн поволi пiшов до тих пагорбiв, на яких, немов на малюнку, розкинулось невелике, рiчечкою пiдперезане село. Крайня хата-бiлянка з червоним пiдведенням була такою свiжою, що крiзь бiлення попробивалися янтарнi незасохлi грудочки живицi. Коло хати смiлоока, в барвистiй хустинi Молодиця красиво, як у театрi, шеретувала пшеницю i поглядала на причеплену до шовковицi колиску, де агукало. i бавилось своїми ноженятами немовля. Марко поздоровкався з молодицею, запитав, чи можна буде переночувати, i вона, не припиняючи роботи, озвалась артистичним оксамитним голосом: - Коли добрий чоловiк, то можна. Який же ви будете чоловiк? Марко одвiв голову до плеча й посмiхнувся: - Наче добрий. - Побачимо. - Жiнка висипала пшеницю в мiшок, грайливо накинула решето на голову, пiдхопила з колиски дитя й повела Марка до хати. Тут, у темрявi, густо пахло чорнобривцями, васильками i влежаною антонiвкою. Молодиця ввiмкнула свiтло. Марко оглянув простору й охайну хату i з доброго дива аж поточився назад: лiворуч, бiля божницi, на нього дивилося його ж фото - вусатий солдат у пiлотцi, при трьох орденах i гвардiйському значку. Ця несподiванка приголомшила Марка. Вiн ще раз подивився на фото, знизав плечима, нiчого не розумiючи, перевiв погляд на жiнку, яка вже щось наспiвувала дитинi i одночасно прибирала на лавi, пiдвiв руку вгору й наче байдуже запитав: - То хто у вас? Жiнка обiрвала свої "люлi, налетiли гулi", зиркнула на стiну i сказала тiльки одне слово: - Спаситель. - Нi, не в божницi, а лiворуч. - Я ж i кажу: наш спаситель. Пiд час вiйни цей чоловiк врятував наше село. Марко вiдчув, що смага почала перепалювати йому губи. Хвилюючись i поглядаючи на стiну, тихо-почав допитуватись: - Як же вiн врятував село? Жiнка зiтхнула, поклала дитя на постелю, поправила хустку й повернулась до вiкна: - То, чоловiче добрий, страшне дiялось тодi. Фашисти, як навiженi, танками i всiєю машинерiєю поперли на наше село. Вся земля тутечки була начинена свинцем. I досi вириваєм його з поля, наче дике м'ясо. I от у цьому бою найбiльше показав себе один солдат, Марком Безсмертним , звали його. Повiрите, вiн у тi пекельнi часи повернув танки назад, а сам, бiдолашний, помер десь у шпиталi. Нашi люди в тому окопi, де вiн бився, найшли тiльки його документи i фотографiю. Ось тепер вiн i живе в кожнiй нашiй хатi. - Хiба? - вражений, мов спросоння, запитав Марко. - Атож, - гордовито сказала жiнка. - А хто не шанував би такого чоловiка? Тiльки подумати: сам-самiсiнький вiсiм танкiв пiдбив! -Не вiсiм, а тiльки чотири, - поправив Марко. У жiнки одразу вiд лихого подиву й гнiву скосилися очi, вона з обуренням дапитала: - Коли це ви встигли їх полiчити? - Був такий час, - невиразно вiдповiв Марко. - А де ви тодi облiковцем сидiли? - наливалося жаром обличчя молодицi. - Усе село, уся армiя знає, що вiн пiдбив аж вiсiм танкiв. - То перебiльшення... Але жiнка не дала йому договорити. Вона люто вдарила кулаком у кулак, i вже не оксамит, а грiм обiзвався у її голосi: - Оце послав нечистий менi гостя проти ночi! Ти приїхав наводити тiнь на героя!? А що ти будеш за одно!? I де ти був, коли цей чоловiк спасав наше село!? Any, вимiтайся з моєї хати! - Жiнко добра, - хотiв iї утихомирити Марко, але вона не дала договорити, з кулаками посунула на нього. - Нi, для тебе я не маю доброти! Геть, поки сусiдiв не покликала, а вони тобi швидко усi боки обiб'ють. - Та послухайте... - Вимiтайся, вимiтайся, поки не пiзно. Марко вискочив з хати, а навздогiн йому з порога iще гримiв розгнiваний голос молодицi: - I не подумай десь отут ночувати... Я зараз же розпущу славу про тебе на все село. Iч, приїхало, якого давно не бачили в наших краях. - Кого ти, Зiнько, так чихвостиш? - обiзвався збоку чоловiчий голос. - Та одного зайду. Прибився оце до мене i, тiльки подумайте, почав наводити тiнь на Марка Безсмертного. Позавидував, що той стiльки пiдбив танкiв. - Де вiн, лобуряка!? - позлiшав голос у чоловiка. - Подався кудись у тумани. I де тiльки беруться такi заздрiснi та чорноротi? А Марко в цей час, притулившись спиною до тремтливої дикої грушi, беззвучно смiявся i витирав долонею радiснi сльози. "Дорогi мої, добрi люди", - звертався до тих, якi й далi кобенили його. Знов у грудях чоловiка стрепенулась велика сила любовi, а в руках - жага до працi, дiяння; дрiб'язкове ж зникало, наче полова за вiтром. XLIII Пiзнiм зоряним вечором Марко повертався додому. Достиглi зорi випадали з небесного Яїиття, не досягнувши земного, i, можливо, звичайний осiннiй листок був щасливiший за них: вiн золотим човником падав на п'янку землю, щоб стати землею i дати комусь життя. Тихо-тихо шелестить листя вгорi i пiд ногами, а ще тихше, тiльки для своєї душi, Марко наспiвує пiсню: Он не знав козак, та й не знав Супрун, А як славоньки зажити. - Це ти, сину? - з темряви назустрiч йому виходить мати, i слова її шелестять сумом, як осiннє листя. - А чого, мамо, ви такi? - недобре передчуття кiгтями впивається в душу чоловiка. - Та... iди ж додому. Скучили всi за тобою, - щось приховує мати. Марко в тривозi охоплює матiр обома руками, заглядає у вiчi: - Кажiть, не таїться... - Скажу, скажу, сину, - тяжко зiтхає, i зiтхає дерево над нею. - Правда спiвається у цiй пiснi, що не знав козак, як славоньки зажити. Як мiг, здобував славу твiй товариш Григорiй, i люди його любили, i жiнку його поважали, i дiток, а виходить, що вiн ворог. - Що ви, мамо!? - аж зойкнув Марко. - Що чуєш. Заарештували нашого вчителя. Ордени позривали з нього, начеб вiн їх не кров'ю заробляв, а так дурничкою десь виколупав. Виходить, аби не воював чоловiк з фашистами, а зашився у закуток, як хробак пiд кору. то й жив би собi лихо-тихо i не було б що здирати з нього... Як, сину, тяжко окривдили чоловiка. Його Катерина оце вмирала в нашiй землянцi, кiлька разiв на долiвку падала. вставала i знову падала, а попiдвiконню голосили її дiтки. Нiколи, Марку, не повiрю, що такий чоловiк мiг ворогом стати. I чи не правду каже дiд Євмен: е хтось такий, що черв'яком залiз у яблуко i вигризає рiзнi ходи... Куди ж ти, Марку? Почекай! - Я йду, мамо! - Куди,сину? - Ще й сам не знаю. Але треба кудись iти, щось робити... I вiн iде сонним селом, i чує стукiт свого болючого серця, i бачить, як попереду випадають зорi з небесного життя, не досягнувши земного... Хто ж брудними руками вчепився в твою душу i в твою бiографiю, Григорiю, хто пiд корiнь б'є ножем нашу святiсть i найкращi поривання? Поцiлуйки, тiльки поцiлуйки, будьте, ви проклятi навiки! Невже чиста людська кров проливалась для того, щоб ви iржею почали роз'їдати i любов, i вiрнiсть, i правду? Нi, ви брешете, змiї пiдколоднi, доберемось i до вас. Марко пiдходить до подвiр'я Заднiпровського, вiд хвилювання довго не може вiдчинити хвiртку i мало не виважує її з петель. На нього напливає перша зустрiч у церквi. потiм вiн бачить Катерину, дiтей i, вiдчуваючи обабiч їхнi тiнi, зупиняється перед омертвiлою землянкою, де лежить забута, з розплющеними очима дитяча лялька. Марко пiднiмає п, i лялька, лякаючи його, безпомiчно вимовляє: "Мамо". Вiн, як дитину, пригортає до себе нахололу, росою зволожену ляльку, опускається по схiдцях i тихо стукає в дверi. В землянцi щось зашарудiло, i згодом обiзвався зляканий жiночий голос: - Хто там? I навiть тепер Марко здивувався: як змiнився Катеринин голос, ну, нiчогiсiнько не залишилось од його спiвучого клекоту. Здається, вiн навiть помолодшав. Але як вiн мiг помолодшати в такий час?.. Нiсенiтниця, та й годi. - Це я, Катерино Павлiвно. - Хто ви? - знов озивається не Катеринин голос, i щось таке знайоме й далеке-далеке забринiло в ньому. - Не пiзнали? Марко Безсмертний. - Ой! - зойкнуло в землянцi. - Почекайте, я зараз.Через хвилину навстiж розчинилися дверi, i не Катерину, а iншу жiнку побачив Марко. Тонка й невисока, стояла вона посеред землянки, притуливши сплетенi руки до грудей. Тепер уже Марко, хвилюючись, запитав її: - Хто ви? Жiнка, не спускаючи з нього погляду, нiчого не говорить, тiльки дужче притискує вузол рук до грудей. Вiн пiдходить до неї i не вiрить собi. Лихоманка б'є його тiло. Чи це омана, чи шматок сну, чи шматок його молодостi? - Степанидо, невже ти? - напiвшепотом питає її i боїться, що вiд його голосу зникне це видiння. Але воно не зникає. - Я, Марку Трохимовичу, - теж напiвшепотом вiдповiдає жiнка. Лялька випадає з його рук i жалiбно витягує: "Мамо". - Значить, жива? - вирвались зовсiм не тi слова. - Жива, - зiтхаючи вiдповiдає вона, нiби не рада, що залишилась живою. Вiн бере в руки вузол її рук, напiвроз'еднує його, притуляє до себе i чує дрож i тепло її тiла. - Невже це ти? - знову з мукою перепитує. - Яким же чудом, яким дивом? I Степанида, наче виходячи з туману, легенько звiльнила свої руки i заговорила крiзь сльози: - Я зведена сестра Григорiя... Телеграму Катерина прислала. Я сюди, а вона поїхала з дiтьми виплакувати Григорiєву долю... Розминулись ми... - I ми розминулись, - тiльки про своє сказав. - На два десятки рокiв, на цiле життя розминулись... - Вiн знає, що зараз треба говорити, думати тiльки про Григорiя, але все минуле так напливає на нього, що вiн тягнеться руками до плечей Степаниди. Вiн вiдчуває на її полотнянiй сорочцi вишитi квiти, може, такi самi, якi лежали на її плечах двадцять рокiв тому. - Як же ти живеш? - Живу, - зiтхнула вона. - Дiтей учу. - А своїх маєш? - Мала доньку... В евакуацiю, пiсля смертi мужа, поховала. Я тiльки приїхала на пiвнiч, нiкого не знала... З одним дiдом на санчатах повезли її на кладовище. Присипали землею з снiгом навпiл, дiд тут же, бiля могилки, випив четвертушку - i все... - Горенько ти мов. - Марко пригортає Степаниду i цiлує її руку. Вiн не знає, що робиться з ним: їхня молодiсть, i любов, i розлука, i зустрiч, i судьба Григорiя - все сплелося водно, в шаленiй круговертi закружляло перед ним. I не може чоловiк передати навiть сотої долi своїх' думок, почуттiв. Далеко в безоднi ночi випадає зiрка, але Григорiй не може випасти з життя. - Ти будеш тут, Степанидо? - вже випростується вiн, як випростуються всi перед далекою дорогою. - Чекатиму Катерину... Ви далеко? - Далеко. В ЦК. - Викликають? - Совiсть кличе. - Спасибi вам, - розумiє все i проводить його до ворiт, ледь-ледь торкаючись наполоханими руками його плечей. Зоряне доспiле небо крутиться в її очах. В душi вдови зовсiм недоречно обiзвалась давня веснянка, а на очi набiгли сльози. XLIV "Якщо сiдаєш у директорське крiсло, поторгай, чи нема в тебе хвоста". Цi слова зовсiм недоречно спали на думку в хвилини пожадливої радостi, коли Поцiлуйко на самотi опинився в кабiнетi директора маслозаводу, де встоялись пахощi вершкiв, масла i спиртного. Поцiлуйко аж рукою нагнав дурний вислiв, пiдвiвся з крiсла i самовпевнено, як подобає директору, пiдiйшов до вiкна, на якому чорною грудкою вигрiвалась вгодована муха-червивка. Вiн махнув на неї, i вона, тяжко пiдiймаючи свою вагу, ображено задзижчала, полетiла в глибину кабiнету i, сiвши на щось, ще виявляла невдоволення. За вiкном у синi тихого осiннього дня, наче водомiрки на водi, тремтiли, розщеплювались i гасли крихiтки сонця, мiж ними пропливали нитi бабиного лiта. Але и вони не порадували Поцiлуйка: пам'ять вискiпала з якогось закапелка, що саме в такий день бабиного лiта вiн колись прибився на хутiр до вдови, в якої навколо рота майже завжди тремтiла прекрасна жiноча жалостинка. Морщачись, Поцiлуйко вiдмахнувся од неприємних споминiв, але вони сьогоднi, мов найнялись, шарпали i розкльовували його радiсть; нечиста совiсть, як могла, боролася з ними i слимаком щулилась од них. Що це? Передчуття?.. Нi, нерви. Не жалiючи, вимотував їх i себе, поки притьопав до свого директорського берега. Освоюсь трохи з роботою та й гайну на берег Чорного моря. Там нерви знову стануть мотузками i не рипiтимуть, як погана снасть у вiтряку. "Отак, дорогенькi!" - це вже сказав у думцi своїм ворогам i, мов хлопчисько, мало не показав їм язика. У дверi постукали. Поцiлуйко здригнувся. - Заходьте! До кабiнету увiйшов зашмарований вайлуватий шофер, руки його були заскорузлими, одежа лискучою, погляд похмурим, уста накопиленi. - Як воно, Сергiю? - А нех воно горить! - невдоволено вибубнює шофер. - Бачите, вилiз, як чорт iз попелу. - Не полагодив? - Полатав, пiдлiпив якось. - Так чого ти? - Боюсь, щоб дорогою наша антилопа не вiдкинула копита. Пiшодрала менше матимеш клопоту, нiж на цiй машинi. - Почекай, Сергiю, розживемось на щось краще, - заспокоїв шофера Поцiлуйко i в уявi побачив персональну новеньку машину, якою можна буде хизуватися перед рiзними невдахами. - Вчорашнiй директор цим самим утiшав мене, поки не погорiв, -безнадiйно махнув рукою Сергiй. -То поїдемо? - Поїдемо. - Поцiлуйко пiдiйшов до вiшалки, з його новенького, щойно принесеного вiд кравця плаща з гудiнням зiрвалася та сама вгодована муха-червивка i впала на опустiле директорське крiсло. Дарма, що стара, м'ята i латана машина скрипiла всiма своїми кiсточками, все-таки вона приносила якесь вдоволення. Коли Поцiлуйко пiд'їжджав до спокiйної кушируватої рiчечки i лiворуч на її рукавi побачив млин, мимоволi згадав своє дитинство i вислобокi коненята, на яких вiн зi своїм батечком їздив молоти зерно. Як тодi його радувала тепла мука, що трусилась i трусилася з мучника на розчепiренi пальцi. А потiм йому привiз муку нiчний гiсть за ту довiдочку, з якої ображеним оком дивилась печатка... - Тьху!.. - Чого ви, Гнате Родiоновичу? - незрозумiле покосував на нього шофер. - Нiчого, то своє, - роздратовано i болiсно примружився, не можучи вiдiрвати од себе думок про те страшне борошно, що набилось йому в самi печiнки. I чого напливає всяке неподобство в такий радiсний для нього день?.. У мiстi Поцiлуйко насамперед заїхав до Чорноволенка, який горою стояв за нього i, по сутi, винiс його на директорський берег. Коли машина зупинилась перед будинком, де жив слiдчий, Поцiлуйко сам витягнув ящик свiжого масла i понiс його поперед себе. Аж захекався директор, поки вилiз на п'ятий поверх. Посмiхаючись i притримуючи масло колiном, натиснув на дзвiнок. Дверi вiдчинила немолода, в присмаленiй блузцi домробiтниця, яку всi за характером звали Морозихою. Жiнка з такою насмiшкою змiряла поглядом ящик з маслом i захеканого Поцiлуйка, начеб вона була принаймнi директором маслокомбiнату, а вiн ледачим поденщиком. Цей погляд одразу' ж розiзлив Поцiлуйка: теж менi знайшовся контроль! - Господар дома? - сухо питає Морозиху. - Нема їх дома. А ви з приношенiєм? - уже пече його словами. - Не з приношенiєм, а з дiлами! - грiзно насупився Поцiлуйко. - Воно й видно, з якими дiлами, - чмихнула й зневажливо взялася в боки жiнка. - Прищебнiть хоч трохи свого язика, бо хтось прищебне його. Де ж господар? Морозиха вдавано зiтхнула: - Вiн, бiдненький, аж свого персонального язика висолопив, усе нишпорить, усе вишукує чийогось лиха, поки свого не зустрiне. Тодi й вам якось гикнеться, та ще як гикнеться! Буде каяття, та не буде вороття. Поцiлуйко нахмурився i вiдчув, що переляк заворушився аж десь бiля живота, якого муляв ящик iз маслом. - Не подобається вищесказане? Ще й не таке почуєте. - з очей Морозихи щедро посипались лихi iскри, i Поцiлуйко мимоволi подумав: чи не вони пропалили її блузку. - Ящик з маслом тут залишите чи назад попрете? - Щоб i воно на ваш язик попало? Ось повернеться господар, то з вас олiя потече. Поцiлуйко мовчки обернувся i почав спускатися вниз. Увечерi вiн пiд'їхав до темного директорського кабiнету. Вiдчинив дверi, увiмкнув свiтло, i воно занепокоїло самотню муху-червивку... - Куди масло занести? - запитав шофер. - Куди? - невидющими очима поглянув на нього Поцiлуйко. Забобон пiдказав йому, що в такий час треба не поскупитись на добре дiло, щоб пiдмазати чи приспати лихо, - Забери його, Сергiю, собi. В тебе ж дiти... - Нi, я такими дiлами поки що не займався, хоча й маю виводок немалий, - похитав головою шофер. "Що це - чеснiсть чи туполобство?." - спаленiв Поцiлуйко i вже вирiшив, що Сергiй бiльше не буде шоферувати у нього. Але одразу й передумав: не треба з першого дня будити лихо, i якомога спокiйнiше сказав: - Тодi завези менi на квартиру. - Це iнша рiч. Коли за вiкнами забурчала машина, Поцiлуйко по дiагоналi почав мiряти кабiнет. У дверi хтось постукав. I знову здригнувся Поцiлуйко. Чого йому так лячно, коли до нього стукають люди? Перемагаючи страх, вiн силувано бадьорим голосом говорить: - Прошу, прошу! До кабiнету ввiйшли лейтенант у формi артилериста i невисокий бiлочубий чоловiк у благенькому пiджачку. Двi пари очей гостро схрестились на Поцiлуйковi, i в них вiн прочитав свiй присуд. - Хто ви?! Чого ви!? - пiдленька душа страхопуда затрясла його тiлом. Лейтенант, наче тiнь, в одну мить опинився позаду Поцiлуйка, схопив його за руки i ввiчливо сказав: - Спокiйно, громадянине Поцiлуйко! Ви заарештованi... А бiлочубий обома руками почав вивертати кишенi новоспеченого директора. Ось вiн щось витягнув, i Поцiлуйко, нахиляючи голову, побачив, як на нього ненависним оком подивилась звичайна печатка... На слiдствi Поцiлуйко заперечував усi обвинувачення. Почорнiлий i жалюгiдний, вiн тремтiв i плакав перед слiдчим Комiтету державної безпеки, знову паскудив доносами чесних людей i журився над судьбою Василини Вакуленко, до якої вiн мав, як до кришталево чистої людини, велику повагу i навiть любив її. Хто тiльки так тяжко мiг окривдити його? Вiн просить очної ставки з обмовником... I сьогоднi знову почалось з цього ж. - Значить, ви не видавали Василини Вакуленко полiцiї? - спокiйно допитувався слiдчий, але навiть Поцiлуйко бачив, що за цим спокоєм клекотiло обурення. - Я щиросерде все говорив, повiрте менi, тiльки щиро-сердо. Образ Василини Вакуленко - це моя святиня: вона ж врятувала мене... -почав довго просторiкувати Поцiлуйко, ще надiючись вискочити на сухе. - Аби вона тiльки була жива:, усi непорозумiння розвiялися б туманом. - Ви так думаєте? - гостро запитав слiдчий, пiдняв телефонну трубку, щось тихо сказав. - Тут i думати нема над чим i врятувала вона мене раз, врятувала б i вдруге. У дверi постукали. - Заходьте! - гукнув слiдчий. Дверi поволi прочинилися, Поцiлуйко оглянувся i затремтiв од жаху: наче в туманi, вiн побачив Василину Вакуленко. Йому здалось, що вiд неї навiть повiяло пахощами осiнньої калини. Але зараз не прекрасна жiноча жалостинка, а презирство й огида ворушились навколо рота вдови. - Ти!? - так само вирвалось у нього, як i тодi в осiннiй вечiр, коли вiн побачив її розiп'яте плаття, яке зривав з металевих прищiпок холодний вiтер. Василина одвела звужений погляд од Поцiлуйка, гордовитою ходою пiдiйшла до столу слiдчого i коротко розповiла, як вона потрапила в лапища гестапо, а потiм у концтабiр. - Вона обмовляє мене, товаришу слiдчий! Хтось увiв її в тяжку оману! - заволав не своїм голосом Поцiлуйко. - Василино, ви ж добра i справедлива людина. Нащо вам топити мене, безневинного? Хто вам такого наговорив, набрехав на мене? - Сам Крижак! - як довбнею, б'є по головi Поцiлуйка. Вiн здригається, але й тепер стоїть на своєму. - Крижак? Вiн же провокатор. Вiн провокував вас. Че все кривда!.. - Нi, це правда, якою дехто нiколи не жив. То хай вiн пожинає своє, кривдою виплоджене жниво, - безжально Удивилась на нього вдова i гордо вийшла з кабiнету слiдчого. Болючим вигаслим поглядом проводить її Поцiлуйко, вiн знову чує пахощi осiнньої калини i гарячкове прикидає, но йому далi говорити, бо знає, що один свiдок - це ще не свiдок, а другого нiде взяти. Ще на цьому ого-го як можна вискочити. Що ж зараз йому говорити про Василину? Кинути припущення, що за цi роки її душа набралася чужого намулу?.. I враз, оброшуючись потом, вiн починає надломлюватися, наче з нього хтось почав виймати хребет: поперед вартового в кабiнет знiчено входив сам Крижак. Мливо проклятої довiдочки домелювалося до кiнця... XLV Зразу ж за мурами тюрми Григорiй Стратонович потрапляє Марковi в обiйми. Вони мiцно, по-ведмежи, стискають один одного, тричi навхрест чоломкаються i одночасно зiтхають. На вiї Григорiя набiгають двi сльозини, вiн чавить їх пальцями, а Марко, мружачись, говорить, що не треба переводити вологу - хай падає на землю. Григорiй б'є його долонею по плечах i щасливо посмiхається. Бiля них зупинилась чорнява цiкаволиця жiнка, для якої, напевне, будь-якi видовища ставали святом душi. Вона поправила хустку, зi спiвчуттям поглянула на чоловiкiв, На її обличчi метеликами затремтiли подвiйнi ямки. - Брати? -тихенько запитала, прикладаючи руки до грудей. Марко i Григорiй перезирнулись: - Брати! - I як не схожi! Нi на крапелиночку, нi на дрiбне маленя, - приглядаючись, дивується жiнка i дивуються Крильця її ямок. - Може, ви не одного батька? - Зате однiєї матерi! - весело вiдповiв Марко. - I цього нiколи i нiяк не сказала б... - Ми гiбриднi, тому й не зовсiм схожi, - заспокоїв її Григорiй, i всi троє починають смiятись. - Громадяни, чи не можна для театру вiдiйти трохи Подалi? - однотонно говорить бiля тюремної брами вартовий, хоча й йому хочеться посмiхнутись. I громадяни, смiючись, iдуть далi - жiнка в мiсто, а Марко i Григорiй до машини. На холоднувату лискучу вiскознiсть голубого неба налягають вечоровi тiнi, надходить та пора, коли от-от мають проклюнутись зорi, доброю таємничiстю взятись дороги, поглибшати людськi голоси i казково ожити вiтряки. На молоденьких тополях ще тримається лист, i Григорiй Стратонович вiтається з деревцями, неначе з дiтворою, а перед очима проходить Катерина й малеча. Як хочеться скорiше притулитись до них, пригорнути їх до себе, вiдчути пахощi Катерининих кiс i уст. Недалеко вiд машини його уклоном вiтає Галина Кушнiренко. Широко розводяться трепетнi береги дiвочих вiй, щастям i красою свiтяться її димчасто-сизi очi. - Якою ти гарною стала! - мимоволi вирвалось у Григорiя Стратоновича. - Наречена! На тiй недiлi справляєм весiлля, - обiзвався Марко i подумав про Степаниду. - Справдi на тiй недiлi весiлля? - дивується Григорiй Стратонович. - Справдi. - Ще нижче уклонилась дiвчина, приклала руку до серця i спiвуче сказала: - Мама просили i я вас прошу на весiлля. - Спасибi, спасибi, голубко, - розчулено подивився на дiвчину вчитель. - I гарний твiй милий? Молода опустила вiї i крiзь них добряче поглянула вдалину. - Найкращий у свiтi. - У нього теж вiї неначе млинки! - засмiявся Марко. - Таке ви скажете, - посмiхнулась молода i царiвною пiшла до машини. Побратими вискакують на кузов, i грузовик мчить їх у чистi глибини вечора, в яких щойно народилась вечiрня зоря. - Ти любиш вечiрню зорю? - питає Григорiй Стратонович. - I вечiрню, i досвiтню... - Я часто її згадував у тюрмi... Там знайшов на стiнi i твою свiчку. - Невже роки не стерли її? - Нi. Очевидно, хтось ще глибше викарбував цей малюнок... Як це вiрно: i згораючи, людина повинна свiтити людям! Спасибi тобi. - Не менi, Григорiю, треба дякувати, - задумано сказав Марко, - а тiльки своїй рiднiй землi, своїм добрим людям. Для них i з ними живемо... Крила осiнньої дiброви охопили друзiв, обтрушуючи темряву й сумовитий шелест. Марко постукав у вiконце, й машина зупинилась. - Ти чого? - здивовано запитав Григорiй. - Пройдемося трохи лiсом. Ти. любиш, як пiд ногами шелестить листя? - Дуже. - Я теж. I люблю, коли в таку пору пахне опеньками. Вродило їх у цьому роцi! Хочеш, зараз знайдемо? - У темрявi? - У темрявi. - Марко вiдходить од доррги, нагинається, шарудить руками в листi, що водночас пахне i хмелем, i димом. - Ще гадюку схопиш... - Час гадюк уже минає... Тепер надходить пора чистої краси i великих зiрок. . - Як ти добре сказав! - вражено зупинився Григорiй. думаючи про своє. - Цей образ я використаю в своїй книзi: надходить пора чистої краси i великих зiрок. Дозволяєш? - Нi, не треба так, бо деякi рецензенти скажуть, що це красивiсть. А ти любиш час великих зiрок? - Люблю. I тебе теж. - Дивина! - чмихнув Марко i радiсно вигукнув: - От i знайшов! На трухлявому пнi виросли! - Вiн простягає Григорiєвi зворушливе, щiльно стулене сiмейство опеньок, їхнi ноженята були окутанi мохом, на пришерхлих голiвках вiдпочивала роса. - Життє! - Григорiй любується живою грудочкою природи i знову згадує дiтей та Катерину. З дуба, вистукуючи по гiлках, опадає запiзнiлий жолудь, б'ється об кореневище i падає бiля Маркових нiг. Вiн пiдiймає це лискуче нахололе тiльце, ломачкою витискує дiрочку i садовить у землю, що пахне молодим, у бродiннi вином. На небi все бiльшає зiрок, густiшою стає дiброва, а Галина вже здається не просто дiвчиною, а чарiвницею. "Як чудесно жити на свiтi! - читає Григорiй в очах Марка. - I це справдi так, дорога людино..." Пiзнього вечора вони пiд'їжджають до землянки Григорiя Стратоновича. Машина йде на колгоспне подвiр'я, а Марко проводить Григорiя до самих дверей землянки. Тут побратими знов обiймаються. - Може, зайдеш? - тихй питає Григорiй Стратонович. - Не буду колошкати дiтей уночi, - теж пошепки вiдповiдає Марко, на душi його стає тоскно: а що, коли Степанида й досi чекає брата, i... може, його? - То завтра вранцi приходь. - Приплентаюсь... Будь здоров, брате. Хай у всьому, у всьому щастить тобi. Григорiй навхрест обiймає Марка i, задихаючись од хвилювання, од радостi i солодкого щему, наче сновида, навшпиньки входить у землянку. Бiля столу, схиливши голову на руки, спить Степанида, на плечах її полотняної сорочки темнiють вишитi квiти. Крiзь сон зiтхнула Катерина. Григорiй береться рукою за серце, i по його обличчi розповзається добра й нiякова посмiшка. Вiн обережно йде до постелi i раптом завмирає бiля краєчка стола: Катерина заворушилась, застогнала i крiзь сон грудним болючим голосом промовила тiльки два слова: - Григорiю, любий... I це була його найщасливiша хвилина за останнi роки. На голос Катерини схопилася Степанида, вона спочатку перелякалась, вiдступила назад, а далi надривно скрикнула: - Григорiю, брате! - Що, сестро?.. - Повернувся? - водночас плаче i смiється її душа. ' - Повернувся. - З Марком Трохимовичем? - З Марком. - А де ж вiн? - Напевне, додому пiшов. - Чого ж ти не запросив?.. Їхнi голоси розбудили Катерину. - Григорiю! - клекотом, болем i радiстю обiзвався її голос, темною хвилею стрепенулись, зашарудiли коси, i вона падає в обiйми чоловiка i руками, обличчям перевiряє, чи це вiн. - Григорiю... - бiльше нiчого не може сказати, а вiн вiдчуває на її вiях сльози. "Двi коси, двi сльози", - повторює в думцi, як вiрш, пригортає дружину i навiть не чує, як iз землянки вибiгає напiвроздягнена Степанида. Спочатку тiльки далечiнь зоряного неба бачить вона, потiм пiд ним окреслюється обрис самотнього вiтряка, що й досi трудиться для людей. Вона пiдбiгає до хвiртки, вiдчиняє її, стає пiд врiзаним у темряву кленом i на другому краю вулицi бачить Марка i тiльки тепер лячно помiчає, що вона не зодягнена, їй стає соромно, i вона всiєю рукою прикриває розрiз сорочiй. - Добрий вечiр, Марку Трохимовичу... Марко посмiхнувся, мовчки пiдiйшов до Степаниди, вiн чує, як на його скронях молоточками вистукує кров. - Чого ж ви не зайшли? - з докором пiдводяться її заокругленi брови. - Його чекали. А мене?.. - вiн бережно кладе руки на її плечi. Степанида здригається, одводить голову вiд його погляду, зiтхає i боїться промовити, що i його чекали. Бездонне осiннє небо з пiзнiм мiсяцем, з усiма кущами, з усiма розсипами i голубою курявою зiрок ворухнулось, наче наблизилось, i гаряче закружляло навколо неї... Так от яке воно, те кроковоє колесо, колесо птахiв, надiй, страждань i любовi. Краплина нахололої осiнньої роси зволожила її обличчя, як давно колись зволожував теплий плач надламаної гiлки. Далекi дiвочi голоси прибились до Степаниди, далекi роси колихнулись перед нею, дарма що вона стояла не перед тим юнаком, який колись був принiс їй гiлочку вишневого цвiту. Давно осипався той вишневий цвiт, i, може, слiд його бiлiє на скронях Марка, якого всi-усi тепер зовуть Безсмертним... ЕПIЛОГ ёЧас пролiтає над нами, то мов чорна птиця, то як бiлоснiжний лебiдь; нетривке i скороминуче вiн замiтає снiгами, пилом забуття, а нерозвiйне пiдводить в новiй красi, що не має нi вимiру, нi кiнця-краю. Великi роки, роки неспокiйного сонця i життя пролетiли над землею. На п'єдестали миру пiдвелися тi, що з свинцем у грудях покинули нас у вiйну, поруч з мадоннами стали в .музеях нашi милi дiвчата, i в нових оселях на вечiрнiх i раннiх зорях матерi народили синiв, можливо, тих, якi не знатимуть страхiть i завiрюх вiйни, не знатимуть кривди. Хай тiльки добрi завiрюхи цвiту осипаються в їхнi колиски i на їхнi шляхи". Ось таке думалось учителю i письменнику Григорiю Заднiпровському, коли за ворiтьми полiклiнiки Марко поклав йому на долоню двi грудочки свинцю, якi ще недавно ворушились бiля серця людини. Григорiй Стратонович довго зважував їх на руцi, довго придивлявся до вишень у цвiту, крiзь якi просiвалися променi надвечiрнього сонця, а потiм нiяково запитав у Марка: - Останнi? - Останнi. - Напилися ж вони, Марку, кровi, аж дiрчастими стали i втемнiли од неї. - Народжене злобою нiколи не буває свiтлим! Ну, як у селi? - А ти, бiдненький, наче й не знаєш? -примружився Григорiй Стратонович. - Та знаю п'яте через десяте, але хочу, щоб ти змалював картину, - посмiхнувся Марко. - В тебе це здорово iнодi виходить. - Пiдсмiюєшся над моїм писаниям? - насторожився Григорiй Стратонович. - Горджуся твоєю останньою книгою! - обняв побратима Марко. - її братиму iз собою в поле. - Справдi? - розчулено подивився в карi очi з тими золотистими обiдочками, в глибинах яких то чаївся, то снувався легенький туманець. - Що ж у нiй дiшло до тебе? - Насамперед, Григорiю, правда! Хай вона часом i гiркою, i нелегкою, i напiвголодною була, але це правда. її дехто хотiв би в лiтературi i скрiзь бачити лише в пiдмальованих рум'янцях i паперових квiтах, дехто хотiв би витюрлюнькувати про медовi рiки з киселевими берегами i не бачити, що не в кожнiй оселi є хлiб на столi. Ну, але тепер усюди наводиться порядок, усюди! Багатшими стають нашi серця, i щедрiше починає родити земля. Зараз навiть чиновник, чиновник по чину i натурi, замислюється, як йому "на даному етапi" вхитритися, щоб i грiм пересидiти, i сухим до комунiзму хоч боком притертися: розумiє, що останнi осколки виймаємо з нашого життя. Побратими пiдiйшли до вiдкритого, припалого пилом i пилком кленового цвiту газика, Григорiй Стратонович сiв за баранку i з перебiльшеною шанобою вклонився Марковi: - Прошу сiдати того, хто вже в бронзi стоїть на майданi! - А ти й радий позлословити! - зневажливо скривився Безсмертний. - Читав твою замiтку про цю персональну бронзу i так лаяв тебе останнiми словами, що навiть температура пiдскочила вгору. - За що?! - щиросерде здивувався Григорiй Стратонович. - За те, що прилизав мене з усiх бокiв, i вийшов я в тебе прямо славним, сильним i лубочним Єрусланом Лазаревичем, який їде на чудо-юдо велике - на змiя о трьох главах, а прекрасна царiвна Анастасiя Вахромеївна зустрiчає його. Тьху!.. Словом, перевели деякi дiячi державну бронзу ще й радiють з цього. - Цить, не старуй, буркотуне, це вже не твого розуму дiло. Не треба було знову вискакувати у Герої, - засмiявся Григорiй Стратонович. - Вiн ще й регоче. - Бо є чого... Позавчора увечерi бiля твого монумента застав Безбородька... - А вiн повернувся в село.пiсля всiх служб? - пожвавiшав Марко. - Не знаю, чи повернувся, чи повернули, але розшукує нову роботу - не бий лежачого. - Керiвну? - А яку ж iнакше?.. Друзi виїхали на околицю мiста. Навколо пiд бiлими хмарами буйно квiтували сади, придорожнi клени осипали останнiй пилок, на узбiччях шляху по-дитячи зворушливо засинала кульбаба, i тiльки без живого цвiту похмуро сiрiла стара в'язниця. Раптом з її навстiж розчиненої брами вискочило кiлька чоловiк i побiгло до шляху, де стояла невеличка горба з лопатами в руках. Григорiй Стратонович у подивi зупинив машину. В цей час, наче в нiмому кiно, незграбно заворушилась, скособочилась в'язниця; розпухаючи, вона зсередини загримiла громом i вмить забiснувалася. курною хмарою, вивертаючи з свого нутра цеглу й камiння. - От i все! - схвильовано обiзвався чийсь голос. Марко скочив з машини i швидко пiдiйшов до людей, якi весело придивлялись до того темного клубочiння, що до цiєї митi звалось тюрмою. Кореспондент обласної газети впiзнав Марка, заклопотано привiтався i опустився на колiно дописувати нотатки про знищення того, що вiджило. - Що буде замiсть неї? - запитав його Марко. - Мiський сад, - вiдiрвався кореспондент од свого писання, i раптом його обличчя стало мрiйним. - I знаєте, яких найбiльше посадимо тут дерев? - Нi, не знаю. - Черешень! Щоб люди i цвiтом любувалися, i, вiдпочиваючи, могли собi ягоду зiрвати. Бiжу! - i вiн справдi побiг до того мiсця, над яким осiдав останнiй пил давнiх часiв... Iз-за садкiв, неначе з хмар, виплив повновидий мiсяць, у листвi зашарудiла роса, неподалiк обiзвався соловей, кличучи до себе солов'їху: навiть вибух сотень кiлограмiв толу не приголомшив пташине щебетання i любов. Побратими пiзно вночi приїхали в село. Григорiй Стратонович зупинив газик на майданi, неподалiк од погруддя Безсмертному, i кивнув головою на нього: - Подивимось, чоловiче, на цього вусатого дядька? - Можна й . подивитись, - зовсiм спвкiйно сказав Марко. - Ну й витримка в тебе! - похитав головою Григорiй Стратонович. Вони пiдiйшли до монумента i зупинились бiля низенької огорожi, за якою кущувалась яра пшениця. I тiльки тут, коли Марко поглянув у вiчi своєму образу, вiдчув i хвилювання, i глибiнь прожитого, i неймовiрнiсть здiяного навколо i всюди за останнi роки. На якусь мить здалося, що i ця нiч, i просiяне мiсячне промiння, що легко тремтiло над землею, i мовчазний бронзовий чолов'яга напроти нього були тiльки сном. - Ну як, Марку? - не терпiлося Григорiєвi Стратоновичу. Але Марко заговорив не до побратима, а до свого образу: - Красивим тебе тут зробили, бiльш показним, i спокiйнiшим, i молодшим. Видать, на зморшки матерiалу не вистачило... - А щоб тебе!.. - обурився Григорiй Стратонович, але, придивляючись до нiби скам'янiлого Марка, затих, ступнув кiлька крокiв назад i тихенько пiшов на другий край майдану. Марко, здається, й не помiтив цього i пiсля довгої мовчанки знову тихо заговорив до свого бронзового образу: - Отак воно й буває... Ну, коли вже тобi випало стояти i днями i ночами, то стiй, дивись, щоб iз темряви не виповзла кривда чи якась погань, а нам треба дiло робити - орати, сiяти... Вiн поправив свiй сонцем перепечений картуз, поглянув на далекi, накупанi нiжною мiсячною курявою ниви, на потемнiлий од негод вiтряк, на притьмаренi напiвпрозорим туманцем луки i неквапливо пiшов у досвiтнi поля, що породили його. Київ - Iрпiнь - Дякiвцi. 1959-1961 pp.