лунко гупнула брила снiгу i обiрвала задуму. На шляху задзвенiв балагульський дзвоник, промчали конi, п'яна весiльна пiсня покотилася попiдвiконню, i зразу ж потемнiло в хатi - мати, припавши до вiкна, затулила його плечима i головою. Що йому нагадали цей балагульський дзвоник, весiльна розгониста пiсня - ще й сам не зрозумiв, та почвалав од лiжка до лави. - Сиди, не ворушись! - замахала руками мати. - Не можна тобi стiльки ходити, потiм знову вночi будеш подушку надкусувати. Зрозумiв, щось недобре скоїлось i, вiдхиляючи головою материну, припав до шибки. По шляху набитi молодицями i чоловiками вервечкою мчалося кiлька саней. Ось однi звернули вбiк, i воронi конi, тонучи в бiлому серпанку, рвонулись вперед. На передку, розкручуючи над головою гарапник, мiцно вчепившись у вiжки, стояв Карпо Варчук. Якимсь дивом iще трималась на потилицi збита набiк сива шапка. А вiтер задував вогник червоного волосу i задути не мiг. На мосту сани пiшли затоки, хтось у чорному кожусi м'ячем вилетiв на снiг, i воронi зникли вдалинi. - Лiфер Созоненко до молодої на хутiр поїхав. - До хати . "увiйшов Григорiй Шевчик з батогом у круглому червоному кулацi. - Присилували нелюди дiвчину. Били до пiвсмертi. Коси рвали. Пiд вiнцем синяками свiтила. Заперли у ванькирi i знущались як кати. Кажуть, праву руку старий iз Карпом їй викрутили. От гади... ХIII ...Б'є сапка приплесканий темний корж землi, дзвенить на груддi, огортається сухим сiрим пилом. "Бодай тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозi прибила, як покалiчив ти моїй дитинi життя: навiки, видно, хлопця припортили... Скiльки щастя було, коли вiн скинув капцi i в чоботях по хатi пройшовся". - Тепер, мамо, живемо на втiху нам, на гибель ворогам, - два блиски зiйшлися в очах: радостi i злостi. - Сину, не думай нiчого. Знаю думку твою, та кинь її. До бiди веде вона. Помовч, помовч. Скiльки у мене синiв є? Один тiльки ти, а без тебе що менi життя? Найнещасливiший батько, що дитини не має, найнещасливiша мати, що свою дитину ховає. Не погань руки об те падло. Слиззю гадючою забруднишся. - Нi, мамо. Я їм не прощу! Не дочекаються вони того. Таким прости - так сьогоднi покалiчили, а завтра доконають. То куркульня! їм одна наука зрозумiла - добрий кулак, - рiзонув повiтря мiцним, великим кулаком. - Чуєш, Дмитре, - пiдiйшла впритул до нього. - Не дурiй. Не маленький ти. Тебе я не переважу. Твою натуру i залiзо не переважить. Коли ж ти любиш свою матiр, зроби для неї добро, щоб не розривалося моє серце, як цi тижнi розривалося. Пожалiй мене, як себе не жалiєш... Чи чуєш, Дмитре?.. Подивись менi в очi. Легко, думаєш, менi? - Невелика, уперта i засмучена, стояла проти сина, не зводила з нього розумного i догадливого погляду. Довго мовчав, роздумував, очi стали похмурими, голова на груди звiсилась. А мати стояла бiля нього, настирливо ждала вiдповiдi. - Добре, мамо, постараюсь не завинити перед вами. До худоби вийду. Скучила без мене вона. - Ще й як! - зрадiла, що на другу думку збила. - Тiльки прочиню дверi - Карий витягне шию, а побачить, що не ти, так заiрже, нiби заплаче. - З лошатка його викохав, своєю одежиною покривав. Порався недовго. Ходив так, наче поважчав, довго вiд незвички мружився на свiтло. Увечерi Гриць прибiг, з кишенi короткої свитки виглядав пружок якоїсь книги. - Здоров, здоров, хазяїне! Так нема, кажеш, бога? - примружився Дмитро. Пiдпарубок спалахнув i мовчки покосився на Докiю. - Ви не дивiться, мамо, що Гриць такий тихий, а бога вже не признає, їй-богу. - Мовчав би вже, безстиднику, сам нiколи лоба не перехрестить, а iнших на глузи бере. Всi ви тепер добрi. Грамотiями поставали, все знаєте, з клубу не вилазите. - А в нас корова отелилась. Бичок такий ловкий, рябий, iз зiрочкою на лобi, баба нiяк не налюбується ним! - Грицько переводить розмову на iнше. З-пiд вогких темновишневих губ сяють синюватi високi зуби, по-дитячому осмiхається чорняве красиве обличчя. - Тiльки ходить чогось як не своїми ногами - ступне крок-два i падає. - То не бiда, ратицi треба пiдрiзати, - радить Дмитро. - Сипте, мамо, вечеряти. Що тепер в сельбудi? - Полiтгурток працює. Прямо з лiсiв хлопцi увалилися до сельбуду - сiльрада на лiсокрадiв облаву робила. - Спiймали кого? - Цiлий куркульський кагал. Крадуть, аж гай шумить. - Недовго шумiтиме, коли декому руки не вкоротять. - Скорботна зморшка лягла на чоло Дмитра. - Ти завтра ще привези собi зароблений хворост, поки дорога не забитна. Ще довго течуть господарськi розмови. Гриць уважно ловить кожне слово i допитливо поглядає на Дмитра - хочеться взнати, чи до ладу вiн, Гриць, робив дiло, та той не обзивається нi словом. I це, видно, непокоїть парубчака; поволi натягає на чорнi кучерi шапку. Тодi Дмитро пiдводиться з лави. - Спасибi, Грицю, що помiг нам, що худобу шанував, почесному, як бiля свого ходив. - Аякже! - свiтлiє хлопець. - Як ви думаєте, мамо, варт йому дати щось iз начиння, щоб мав чим бiля дерева поратись? - Авжеж варт. - Спасибi, - стримано дякує Гриць, i трiпоче борозенка на верхнiй губi. Обоє виходять в сiни, а вона перемиває миски, ложки у теплiй водi, думає, що не скаредний син, такий i Тимофiй був - за копiйку не видряпає очi. Дмитро входить запорошений, з недобрим поглядом, стиснутими вустами. "Знову хутiр очi намуляв, нагадав усю кривду!" - зiтхає i дивиться прямо на нього. Син понуро одвертає очi вiд її допитливого погляду. XIV Докiя прокидається до перших пiвнiв. Гуде за вiкном хуртовина, налiтає на хату густим валом, часом у могутню, низько спiваючу основу ткацьким човником вскочить тонка цiвка вiтру, цьвохне i метнеться десь осторонь. "Яка довга зима! Лiто збiжить тобi як одна година - оглянутись не вспiєш. Як же Дмитро? Змерз, - у тiй хатi холоднiше". Напомацки взувається в чоботи i йде з кожухом до дверей. Солом'яний дiдух вiйнув студеними нитками холоду. Вона пiдходить до стiни з розгорнутим кожухом i так застигає - нiкого на лiжку нема. "Може, на лежанцi?" М'яко, вовною вниз падає на землю кожух, руки застрибали по теплiй порожнiй лежанцi. Довго не може знайти сiрники, нарештi жовтий вогник оживив хату, загойдалося свiтло, на стiнах забiгали тiнi. В хатi нiкого, прим'ята постiль холодна, на кiлку нi шапки, нi кожуха. Обсмалюючи пальцi, гасне сiрник, до вiкна припав захеканий вiтер i попросив потрiсканими вустами: "Пить, пить, пить". Та, не дочекавшись вiдповiдi, сильно вдарив грудьми у стiну, викликаючи господиню: вийдь, вийдь. I вона, прочинивши дверi, тоне очима в шматку рухливої тьми. Праворуч зiтхнув сполох, але хтось закриває його вiд неї. Заснiжений, важко дихаючи, Дмитро стає на порiг. - Ой, це ти, Дмитре! Налякав мене... Куди ходив? - Нiкуди. На шлях подивитись! - хрипить важко, застуджено. - На шлях? - рука торкнулась його обличчя. Воно мокре i липке вiд поту. - Ходiмо спати! - якось чудно говорить. Коли ступив у сiни, вiтер вирвав з його рук дверi, i вдалинi, то припадаючи до землi, то пiдводячись вгору, заметлялась червона завiса. - Дмитре, пожежа! - Ну й що ж, - рипає клямкою. - Сафронiв хутiр горить вогнем ясним. - Сафронiв хутiр горить? - кам'янiє Докiя i не може одвести очей вiд раптових стрибкiв розлютованого гривастого вогню. Вона не знає, що її син пiзнього вечора крадькома пiдiбрався до огородженого з усiх бокiв подвiр'я Созоненка. Дмитро надiявся побачитися з Мартою, забрати її до себе. Хвилювався i тривожився, дослухаючись, що робиться за високою огорожею. Там i метелицi було тiсно. Цiпкi, дубовi будiвлi, спотворенi безформеними прибудовами, уперто затискали розгалуження заметiлi i так обкрадали її сувої, наче в кожнiй iз них вселився дух созонiвської крамницi. "Коли б знаття, де Марта. Коли б хоч на порiг стала"... Обдираючи до кровi об цвяховану гребiнку руки, Дмитро через плiт перескочив у сад. Пригинаючись, попрямував до будинку. Ось вiн вже бiльшає, широко роззявивши пащу рундука. I враз вона ворухнулась. - Стiй! Уб'ю! - залементував голос Сафрона Барчука. Осторонь загарчали пси i, видзвонюючи ланцюгами, покотилися з хуртовини на Дмитра. Парубок метнувся до саду. Пролунав пострiл, дрiб зашерехкотiв по гiлках дерева. На подвiр'ї валування собак переплелося з голосами Созоненкiв i Варчука. Ще навмання обiзвався пострiл, збiльшився гомiн. "Я тобi стрельну, iроде!" - вкрай розлютований Дмитро перескочив паркан i подався на хутiр Варчука. До ранку Дмитро вже горiв i метався в жару, розкидаючи подушки й постiль. Може й на щастя злiг, бо хто знає, що заговорили б про нього, коли б здоровим був. Якось на гранi мiж пам'яттю й непритомнiстю до його обважнiлого розуму почали добиратись розрiзненi голоси. Часом i вони розкришувались, не дiйшовши до свiдомостi, вiдкочувались i знову напливали м'яким просiяним гулом. - Так Сафроновi й треба!.. "Так Сафроновi й треба... так Сафроновi й треба... - коливається над ним завiса. - Хто ж це сказав?.. Наче Варивон?" - Дурницi говориш, - пiдкочується голос Мiрошниченка. - Варчуко'вi може бiльше що треба... Пiдпал - це не боротьба з класовим ворогом; це стихiйна дрiбновласницька ненависть або дрiбненька помста; це не дорога, - це глухий закут. "Глухий закут, глухий закут..." Бачить, як iде дорогою i впирається в обвислi мiшки крутої камiнної гори; вона нависає над ним громiздкою потрiсканою хмарою... Частина слiв вислизає з пам'ятi. Наче про якусь книжку згадав Свирид Яковлевич. - ...Це бунт так званої пропащої сили... Народжувався у муках тяжкої безвиходi й заводив у безвихiдь... Ми не пропаща, а чудесна творча сила, ми свiжа кров життя... "Як це сказано, як це сказано... Не стану пропащою силою!" - Гострий сполох рiзко освiтлює всi закутки розуму, очищає його вiд липучої скверни. До хвилюючого дрижання натягується тiло. Дмитро збирає всi сили, щоб за щось подякувати Мiрошниченковi; в зiницях чує теплу вологу полегшення i пiрнає в гарячi хвилi... Ще слабiсть гудiла в головi i ногах, коли Дмитро пiдвiвся з постелi. Морозний вiтряний день швидко гнав обледенiле сонце до чiткої лiнiї снiгiв, i село пересновувалося худими кощавими тiнями. Дмитро заглянув у другу половину хати, але нi матерi, нi Григорiя не було. В безладдi лежало столярське начиння, на столi - неприбранi миски, пiд ногами - шелестливi моточки стружки. Це здивувало парубка: знав, як любила порядок його мати. Ворухнулися недобрi передчуття. Зриваючи одежу, невпопад, хвилюючись, почав одягатися. В цей час скрипнули дверi, i в хату ввiйшли Мiрошниченко та мати. Глянув на них Дмитро - застиг. На суворому, потемнiлому вiд холоду обличчi Свирида Яковлевича була висiчена скорбота; червонi повiки матерi набухли сльозами. - Свириде Яковлевичу?.. - нiмiючи, запитав очима, всiєю душею. - Ленiн помер... Як гори, упали важкi слова, i все закружляло i потемнiло навколо. - Як же так!? Свириде Яковлевичу, як же так!? - страшним болем набрякає i натягується кожен звук. Може вiн, Дмитро, недочув, може пiсля хвороби розучився... може... Пильно дивиться на Свирида Яковлевича, на матiр - i нiчого втiшного не бачить. - Перестало битися серце нашого генiя, нашого вождя i вчителя трудящих всього свiту... Кожне його слово - це була чиста кров, це була правда i обрис майбутнього... Б'ються скорботнi слова, i парубок вже розумiє, чому говорить Свирид Яковлевич: вiн стримує неслухнянi сльози. Але Дмитро не в силi їх стримати. Вони гарячою росою опiкають щоки i серце. - На щастя трудящих є вiрний продовжувач дiла Ленiна - наш Сталiн... Свирид Яковлевич наближається до Дмитра. Той, як до батька, прихиляється до нього й вибiгає з хати. Тихо в селi. Наче життя зупинилось у цi хвилини. Морозне надвечiр'я схиляло густi багрянi прапори да осиротiлої землi... То весь свiт схиляв прапори, прощаючись з Ленiним. Заснiженими полями, навмання бреде Дмитро зi своєю печаллю. Зараз його думи, почуття i серце на Краснiй площi, де велика Росiя iде прощатися з великим вождем; зараз нема вiддалi мiж його селом i Москвою i нема рiзницi мiж його сльозами i сльозами москвича, що тепер входить в Колонний зал, де лежить Ленiн. Незчувся, як його коло лiсу наздогнав Варивон. Довго йдуть мовчки. Над ними перехитуються в журбi промерзлi дерева i, наче сльози, тремтять великi зорi. - Не вмер наш Ленiн... Вiн вiчно буде жити з нами, - кладе Варивон на плече Дмитра не по-юнацьки важку, огрубiлу в наймах руку. I тi слова, повнi нового звучання, обережно несе Дмитро всю дорогу, щоб пронести їх через усе життя. Лiсовою стежкою вони виходять до хутора Варчука. Вiтрець здуває порошу з обгорiлих пiдвалин, i вони чорнiють зубчастою насiчкою. "Все життя Варчука тримається на чорних пiдвалинах", - ворухнулася самотня думка про буденне, i вiн швидше обминає спалене кубло. З села плине i повисає в повiтрi тужлива мiдь музики... * * * Будинок Варчука згорiв до самого пiдмурку. Сафрон iз сiм'єю переїхав жити на зиму в село до свата Созоненка. Весною кiлька разiв скликав толоку, вiдбудувався i знову зажив на старому мiсцi. - Чорти не вхопили його - має чим потрясти в калитцi! - говорили люди, коли одного ранку потягнулись з села на хутiр пiдводи з пожитками. На переднiй сидiв нетерплячий Карпо, пускаючи конi у рись, на другiй - ще худiший, анiж колись, Сафрон, на третiй розсiлась, як цибулина на грядцi, дебела Сафрониха. Тiльки Марта не проводжала їх. Говорили на селi, що й досi мала серце на старого й молодого Варчукiв за сльози, пролитi на своєму весiллi. I знову в щоденнiй роботi потягнулись у вирiй, не вертаючись назад, пропахлi потом i житнiм хлiбом днi. Женцi складали лiто в полукiпки, молотники клали осiнь пiд цiпи, прядiльницi випрядали зиму i сiячi вистеляли весну зеленими шовками. Кiлька разiв боцюни вiдлiтали i верталися на старе гнiздо Варивонової хати; Гриць з пiдпарубчака став парубком, а Дмитро й досi не знаходив собi пари. I не шукав навiть. Рiдко виходив на гулянки, був невеселий, неохочий до розмов, одначе вдягався гарно, не жалкуючи грошей. - Дмитро собi цiни нiяк не зложить, - говорили про нього дiвчата. - Царiвни або князiвни пiдшукує... "Безпорадна та нещаслива моя година. Притовкли, видно, хлопця у бiйцi тодi, скалiчили", - випросталась, сперлась на сапку. Колесом котилось сонце в дiброву; на вулицi заколивався високий вiз iз снопами, бiля нього поважно йшов Дмитро. I мати, купаючись в хвилях укропу, обережно пiшла вузенькою стежкою на подвiр'я. XV Вулиця широка. Над плотом поспиналися вишнi, сливи-кобильохи, пiд плотом тулиться дурман, з лопатого, в бiлих прожилках листу сутуляться колючi зеленi голiвки з розсiченими навхрест губами. I дух вiд нього тяжкий, цвинтарний. В святочному убраннi Докiя поволi прямує додому. Як лiтнi жiнки, вона пов'язалась другою хусткою вiд пiдборiддя через всю голову; з перехрестя хусток видно тiльки губи, нiс i очi. Неподалiк, бiля сельбуду, заграла музика; вулицями поспiшала молодь на танцi - поодинцi й невеличкими гуртками. З розстаннi тяжкуватою похiдкою прямує рослий Iван Бондар. його туго обтягнуте, попечене сонцем обличчя похмуро зосереджене, вперте. Брови стиснулись на перенiссi, цурпалки тютюнових вусiв прикривають лiнiю заокругленого рота. - Докiє Петрiвно! Доброго здоров'я! - Наче прокидається з задуми, i потемнiлi очi прояснюються. - Добрий день, Iване Тимофiйовичу. Бачу, наче сердишся на кого? - Невже видко? - здивувався, нахмурився i усмiхнувся. - Розумiєш, аж чуб ропою взявся: все село обходив, усiх куркульських собак роздрочив, а худоби нiде не дiстав. Є там якийсь полукiпок озимини на полi, то й той череда розтаскає, розмертвить. - Тепер спроста не достукаєшся цiєї худоби, - сказала з спiвчуттям, зручнiше спираючись рукою на тин. - I таку цiну гнуть, як за рiдного батька. Останню шкуру за возовицю здирають. - А в уявi вже бачила, як Дмитро веде з ярмарку коня, такого самого, як i карий був. - У мене iнше дiло. Записався у соз - товариство спiльного обробiтку землi. Щоб гуртом iз нужди вибиватись. Ну, куркульня й завила. Як пацюки ошкiрились - i нiхто нi за якi грошi, нi за якi вiдробiтки не дає худоби. Варчук i Денисенко так i сказали в вiчi: "Випишешся з созу - задарма привеземо, усе звеземо, на своїй молотарцi змолотимо; не випишешся - на плечах носитимеш снопи з поля. Худоби нiде для тебе не буде". Шатнувся до середнякiв - i тим куркульня пригрозила. Круговою змовою i переляком хотять на колiна поставити. А тут, як мене дома нема, дверi не зачиняються за посланцями. Умовляють, на переляк беруть Марiйку. А та - сказано баба - наслухається i такi концерти дає, що аж любо слухати. Тiльки й чуєш: "Виписуйсь, виписуйсь без меншого лиха". - I на хвильку, копiюючи мову дружини, обличчя Iвана стало подiбне на Марiйчине. Ледве стрималась Докiя, щоб не засмiятись. - Вона в тебе уперта. - Ох, i уперта, i язичок має нiвроку собi. Хоч брийся ним. - Боїшся? - Та нi. Привик i воюю потроху. То за образи, то за дзвони, то за соз. Так i живемо: як почне Марiйка нападати, то я слухаю, слухаю та й втихомирю її насмiшкою. Буває - до слiз доведу. Ну, тодi знову є робота чоловiковi - миритися, утiшати. Все недаремно час iде... Буває, як вгамується вона на деяку годину, подобрiє, то почуваєш, наче чогось нехватає. Тодi сам чимсь делiкатно i зачепиш її. А це кiлька днiв як смола кипить i не вщухає. Все за соз по'їдом їсть. Аж лице поморщилось, - i обличчя Iвана знову взялося смiхотливими брижами. - Не розумiє, що велике життя в країнi починається. I нiяк не втолкуєш, що свiй клаптик землi їй сонце закриває. Сама вiд себе щастя нагонить. Оце був у мене з заводу товариш Недремний. Як почав iз нею говорити - розтала спочатку моя стара, з усiм погоджується: i що промисловiсть наша росте, i що куркулiв не буде. А як тiльки дiйшло до созу - зразу на диби: "Хай хоч комунiя настає, а я сама собi хочу бути господинею. Скiльки менi того вiку залишилося, щоб ламати життя". I зразу такою немiчною прикинулася, стiльки хвороб познаходила, що прямо тобi на очах мало на порохно не розсипається. Аж сам здивувався: грає, неначе артистка. Кивнув я Югинi, а тодi стурбовано: "Чого це, Марiйко, твої кури увесь огород обсiли?" З усiх нiг, проворнiше молодої, кинулась баба iз хати, i про хвороби забула. А потiм зрозумiла, в чому справа, так ледве у бiйку не полiзла i зразу ж вигоду собi знайшла: "От такi всi в созах насмiшники сидiтимуть, тiльки каверзуватимуть над нами. Ви його, товаришу, до себе на завод вiзьмiть, бо я уже i дивитись на цього созiвця не можу. То у революцiю увесь час потерпала, щоб бандити не вбили, а тепер потерпаю i за своє i за його життя. Увесь вiк нема менi з ним тихої та мирної години. Хоч би на Днiпробуд робити виїхав, як другi люди... I скорiше вiдсохне менi нога, анiж до того созу вступлю..." Добре настренчили, налякали її куркулi. - Вони настренчать. Один Варчук чого варт! Живцем, хрестячись та молячись, з'їсть людину. Нiяк не може насититись. Коли б мiг, увесь би свiт загарбав. - Увесь. Ну, я йому з Мiрошниченком i созiвцями гадючий корiнь пiдрубаю. Снопи, коли доведеться, вночi i на плечах переношу. А свого доможуся. Ще не так завиють дукачi, коли землеустрiй проведемо. Справжня робота, Докiє, починається навкруги, в усiй країнi. А соз - це початок нашого нового життя. Про це вчора секретар райпарткому розповiдав. Довго гомонiли iз ним. - З Савченком?.. Той, що на заводi робив? - З Савченком. Робiтник, а чує навiть, як дихає земля... Тiльки як оце зараз Марiйцi на очi навернутися? - Знову заграли смiхотливi iскорки в очах. - Чом в гостi нiколи не зайдеш? - За роботою все часу нема. Жнива. - Багатiти хочеш? - Знаєш, як кажуть: до сорока рокiв не забагатiв, то й не забагатiєш. А жити хочеться не в злиднях. Тягнемось, з останнього тягнемось, щоб хоч якусь шкапину придбати. Тодi легше на душi стане. - Заходь, Докiє Петрiвно, - прощається i важкуватою ходою прямує посеред вулицi додому. "Завзятий, завзятий! Цього не скрутять куркулi. Яким був, таким i залишився", - пiрнає в далекi роки, коли її Тимофiй товаришував iз Iваном. - Добрий день, тiтко, Докiє! - весело привiтався Григорiй Шевчик. Невеликий, мiцно збудований, наздогнав її, осмiхаючись привiтно, ясно. На темному обличчi грав рум'янець, до надбрiв'я впали кучерi, заслонивши високий лоб. - Доброго здоров'я, Грицю. На музики, либонь, тнеш? - Аякже! - Гриць стишує ходу, приноровлюючись до її крокiв. - Виганяйте й Дмитра на вулицю. - Хiба ж його спроста виженеш? Як господарюється, Грицю? - Та як - часом з квасом, порою з водою. На хату нiяк отягнутися не можу. Поки прикупив дерево, обтесав, уже й лiто вiдходить. Коли грошей чортма, то з тiєю хатою... Зарiбками не нагосподарюєшся, а набiдуєшся. - Женитись думаєш, що будуватись починаєш? - Та... - зам'явся парубок. - Ще й сам не знаю. - В добру пору, Грицю. На весiлля ж покличеш? - задумалась Докiя. - Як прийдеться, весiльною матiр'ю попрошу вас бути, - прощається Григорiй. Докiя вже не чує останнiх слiв, заглиблюється в свої думи. Чи ж давно вони з Марiєю, Грицьковою матiр'ю, дiвували разом? Навiть почула зiтхання дiвочих бинд на грудях i плечах. Жили вони тодi на Вигнанцi. Разом почали гусей пасти, разом пiшли в строк до економiї Колчака. З раннього ранку до самої ночi вклонялися сапцi i густим рядкам буряка, аж кривавi задiрки болючими вiнчиками нависали над нiгтями. Увечерi наспiх вливали в себе кандьор з протухлого, пропахлого мишами пшона i зразу ж засипали, торкнувшись торiшньої збитої мерви. Тiльки й радостi тої - недiля одна. В суботу, як почне сутенiти, одна поперед другої поспiшають додому, розсипають разки смiху, пiсень. I серце на якийсь час кривди забуде, забуде економа, прикажчика, бо далечiнь така синя, така привабна, така таємнича, нiби передвесiння нiч. I хто його знає, що майбутнє дiвчинi готує. Може, не тiльки чоботи й катанку та простуду тяжку, - може, саме щастя зустрiнеться з нею... Чи ж багато вбогiй дiвчинi треба? Знайти собi вiрного дружину, мати своє поле, свiй клаптик города, не пухнути з голоду на переднiвку. То багачка - iнша мова. У них однi коралi за корову не купиш, скриню волами не вивезеш та приданого в кожнiй руцi по кiлька десятин, а в тебе приданого - корова, що на горi гребе полову, та сапка в руцi та мозолi на руцi. А вечiр пригортається до дiвочої краси, стелиться шовками i кличе до рiдної хати, такої згорбленої, натомленої, як її старi господарi. Батько на призьбi сидить, попихкує люльку, вiнок сивого волосу спадає на посiчене, шорстке, мов кора, чоло, сивi брови пiдiймаються на лобi - її побачив, - i все обличчя тоне в хмаринi голубого диму. Димить порохном старий порiг, порепаною печерицею вросла їхня хатинка у землю, почорнiла стрiха, залатана зеленими латками моху. Та хоч i стара хата, а на її гребенi пiдiймається колос житнiй; в нiй росте життя молоде; хворiє, мучиться в тiснотi, вогкостi, злиднях, одначе росте. ...Отака тепер хатина i в Грицька. Зруйнує її - розсиплеться порохном i зiтруться останнi згадки чийогось життя. У новiй хатi оселиться молода господиня, i любе дитинча заколишеться в плетенiй колисцi, п'ючи тепле молоко i материну пiсню. "Тiльки тобi, мiй сину, про дружину не нагадуй. На чотири роки Грицько молодший, а вже, дивись, восени й ожениться. Що ж у тебе таке?.." Коли вийшла до кооперацiї, побачила, як дрiбно, по-пташиному, пiдстрибувало бiля сельбуду велике коло молодi, а потiм закрутилось вiтровiєм, здiймаючи вгору хмаринку пилу. "Лише Дмитра мого нема на танцях. Сидить десь у хатi". Одначе дверi були засуненi, i вона пiшла у садок. Пiд розлогим саблуком лежав Дмитро, поклавши голову на лiву руку, поруч лежала книжка, i вiтрець перебирав її сторiнки. Видно, задрiмав хлопець. Темнорусий чуб, свiтлiший на кiнцi, затiняючи чоло, покрив широку чорну долоню, розкрились освiтленi рожевi вуста, i засмагле обличчя було спокiйнiшим. У снi Дмитро був ближчий їй, не турбували тодi прихованi невловимi риси, рiзкi, як iнодi i той погляд чорних очей. Ота впертiсть прогляне крiзь спокiй настороженим блиском синюватих бiлкiв, затремтить трохи надрiзаними посерединi пелюстками горбатого носа. Сiла мати на траву, задивилась на сина. Тихо навколо. Дрiмає садок, уклоняється господинi, що садила його, доглядала, i кожне дерево дороге їй, бо ввiйшло воно в її душу часткою життя. Вболiвала, наче бiля дитини, коли вiтер розчахнув оцю рясну гiлку пепинки; пiдперла її, замазала садiвничим клеєм, перев'язала рукавом своєї сорочки, i загоїлась рука яблунi, обросла шершавою, поморщеною, як постiл, корою, заколивалася восковими грудочками яблук. - Це ви, мамо? - Спросоння Дмитро ловить водночас поширеним поглядом шматок неба, навислого над плотом, сплетене галуззя з голубим просвiтком i запнуте обличчя матерi. - Ходiмо обiдати, Дмитре. Хлопець мiцним рухом всього тiла пiдводиться з землi, i, пригинаючись, iде мiж деревами за матiр'ю. - Бiля сельбуду дiвчата, парубоцтво - наче хто рiй висипав. Музика грає, танцюють. Гриць тебе питався. - Шевчик? - Шевчик. Казав, щоб вигнала тебе на вулицю. Прийдеться послухатись його: онишником тебе з подвiр'я нагнати. - Ставить страву на стiл. - Пiдеш може? - Чого я там не бачив? - Але не без подиву помiчає, що приховане бажання непомiтно привабливо окреслило майдан, де збиралася молодь. "Що воно таке?" - запитав сам себе i не змiг вiдповiсти, але вiдчував; щось непокоїло його, пiдштовхувало одягнутись i вийти на вулицю. Отак стати мiж парубоцтвом, слухати ущипливi, жартiвливi слова, веселий смiх... - Пiшов би до товариства, - впрошує мати. - I чого вам так заманулося? Чи я музик зроду не чув? - А сам себе ловить, що слова матерi до вподоби, що справдi тягне його щось iз дому. "Там же i Гриць. Жодного танцю не пропустить. Еге ж, iз нею". - I вiн бачить Марiйку з бiлявою круглолицьою дочкою. "Засмiється - i на щоках ямки заколиваються". I водночас ввижалась Марта такою, якою бачив її колись в Сафроновому дворi: застигла в просвiтi мiж напiврозчиненою хвiрткою i тесаним стовпом, вся в червоному, з русою косою на високих грудях. Тiльки риси обличчя не мiг вловити - розпливались, а натомiсть осмiхалось лице Югини. I щоб викинути спогади з голови, почав думати про завтрашню роботу. Вдосвiта треба виклепати косу, витесати нижнiй зуб для грабкiв i пiти косити ячмiнь. Пiде рано-вранцi, щоб налитий росою не одбивався крихкий колос, а там на полi вже ходить... Югина. Встав з-за столу i пiдiйшов до скринi. - Яку тобi сорочку дiстати? - запобiгливо обiзвалася мати. Вбирався довго, ретельно i, накинувши пiджак, поволi, ще вагаючись (iти на танцi чи у сад пiд лiсом), попрямував широкою вулицею. На майданi, то притихаючи, то гримлячи на все село, грала музика, i грацiйна полька, пiдстрибуючи, котилася над яблуневими садами, над хатами, що задрiмали в розпарених вишняках. - Дмитре! Агий на тебе! Здоров! - тиче короткi пальцi приземкуватий червоний Варивон i регоче. - Чи не ушквариш гопака? - Не хочу хлiб тобi перебивати. - Здрастуйте, Дмитре, - здоровкається Грицько, обтираючи хустиною пiт з розiпрiлого обличчя; вiн щойно вийшов з танцю, гарячий i радiсний. Ластiвкою пурхнула вiд нього Югина i, як в гнiздо, легко влетiла в дiвоче коло. Старшi дiвчата вибачливо покосились на неї: стрибає, мовляв, козеня, а вже й дiвувати почала. - Так я й кажу, хлопцi: багач, коли б мiг, сам себе поїдом їв, - закручує цигарку чорний носатий парубок Омелян Синиця. - Є у мене на Ставиську четвертина вiвса. Добрий овес вродив. Та якраз урочище на межi з любарцями, а їм пальця в рот не клади - так i норовлять на чужому полi дурничкою худобу напакувати. Ото батько й поспати не дасть. Тiльки заснеш, а вiн уже скрипить над вухом: "Омеляне, бiжи на Стависько!" Бiжу - нiчого не попишеш, бо мiй старий - розгнiви - не пожалiє пужака на спинi поламати. Дмитро ближче пiдходить до Синицi i зустрiчається з голубим, безтурботним поглядом Югини. Усмiхом вiтає вона його, i, стулюючи губи, переносить усмiшку кудись далi, рiвну, свiтлу. Справдi, на круглому обличчi тремтять примхливо вирiзаними кульчиками ямки, бiля носа кiлькома недоспiлими зернятками маку лягли рожевi веснянки; пiд матроскою, наче два яблука, з'єднанi одним корiнцем, вiдхилились в сторони пругкi перса. "Так собi дiвчина". А коли побачив, що Югина, забуваючи всяку повагу, дрiбно затупала ногами, видно, перекривляючи когось, мимоволi зацiкавився, хоча й подумав: "Мамина мазуха..." - Так от, бiжу я на Стависько. Дорога тепла, а стежка на лузi зразу похолола - роса кругом. Зiйшов мiсяць з-за шляху, наче поближчали високi могили, озвався перепел: "Спать пiдем, спать пiдем". Еге ж, пiдеш, чорта з два! I таке мене зло розбирає. Вискочив на могилу - засяяв ставок, а на ньому дорiжка мiсячна котиться до мого поля. Дивлюсь: у вiвсi чиїсь бики ходять i нiде нiкого. Пригинаюсь, бiжу, зиркаю навколо. Бiля межового кiпця ворушиться щось - то зiгнеться, то випростається. Подивлюсь, аж то хтось поклони б'є. I так ретельно молиться, що незчувсь, як я злетiв. - Святий боже, святий крiпкий, святий безсмертний, - шепоче мiй богомiльник. - Помилуй нас, - додаю я. Та як сiкану по правому плечу, та як сiкану по лiвому плечу. - Ти чого, чортiв вилупку, б'єшся? - прожогом скакує богомiльник, зводячи над головою гарапник, i я сам собi не вiрю: стоїть Сафрон Варчук на моєму полi, а з-пiд нiг його пiдiймається прим'ятий овес. - Чого ж ви на чужому пасете? - А тобi шкода, що божа скотина допасеться трохи? - та й пiшов, поволi так, наче з свого, виганяти волiв. Парубки засмiялись. Заграла музика i всi заворушилися. Хлопцi пiдхоплювали дiвчат, на червонi квiти вишитих поликiв лягали важкi чорнi руки, i десятки нiг завзято вдарили в землю. Радiсно закружляла Югина навколо Грицька, i рожевi точенi литки проглянули з-пiд вузького дзвону бiлоснiжної сорочки. Молодцювате проноситься з невеличкою Софiєю Кушнiр Омелян Синиця i починає шепотiти, як вiн двiчi оперiщив її господаря. - Чи не брешеш? - в захопленнi витягується смагляве довгасте обличчя дiвчини. - Ти думаєш, як вiн коверзує над тобою, то вже й велике цабе... Ти його робiткомом налякай, щоб не дуже варив воду iз тебе. "От уже й Софiя дiвує. Ще недавно вугластим пiдлiтком з дрiбними косичками бiгала по Варчуковому обiйстi, а тепер - дiвка на вiдданнi. Старається, видно, у Сафрона, щоб хоч що-небудь заробити". I знов пропливає в танцi Грицько з Югиною. Стало досадно на себе, чому не вiн кружляє з дiвчиною. I всмiхнувся: оце б здивувалися усi, коли б пiшов у танець. I, дивлячись на розвихрене коло, безпомилково почував, де танцює Югина. Навiть знав, що ось вона поправила косу i всмiхнулась Грицьковi. Музики все швидше i швидше затоплювали майдан рокiтливою мiдною повiнню. Шаленим водограєм закрутився, завирував кольоровий круг i в одну мить розсипався райдужними бризками. А труби, не перепочивши, враз гримнули такої, що аж ноги задзвенiли i в радiснiй напрузi мiцнiше втиснулись у землю. Хлопцi якось зразу молодцювате виструнчились, i дiвчата вже не пiзнавали своїх милих: були це не простi, роздавленi щоденною важкою працею i злиднями бiдняцькi дiти, наймити - перед ними в мальовничих привiльних позах стояли гордi воїни з такими блищиками в очах, що на край свiту пiдеш за ними. Iще якась хвилька застиглостi - i на майдан вiхтем огню викружляв, вилетiв гордовито веселий Варивон Очерет. Що з того, що вiн цiлий тиждень не випускав iз рук кiсся, що з того, що вiн щодня давився наймитськими харчами! Зараз вiн був не наймит, а сама молодiсть. Ось вiн на мить зупинився, широким рухом збив шапку на саму макiвку i пiшов, i пiшов вибивати такої, що густий пил, як туман, двома хвилями покотився з-пiд його нiг. Десятки очей в захопленнi слiдкували за кожним гармонiйним i дужим рухом. Непомiтно молодi руки шукали рук, тепло лягали на гнучкi плечi, непомiтно голови, мов соняшники, поверталися в бiк завзятого i несподiвано похорошiлого танцюриста. А той, вiтром обкружлявши майдан, як печаттю, вдарив ногою перед Югиною i застиг, вiдкинувшись назад мiцним широким станом. Неначе стрiлка з ранiшньої хмари, легко вилетiла Югина з дiвочого гурту i попливла на Варивона. А той, нiби одриваючись вiд землi, пiшов, пiшов, пiшов, перегинаючись, назад. Здавалось, вiн вибирав ногами точку опори. Ось-ось знайде її i злетить угору поверх заворожених хат. А дiвчина наздоганяла хлопця i наздогнати не могла. I Варивон пожалiв танцюристку - дрiбно вдарив нiсками на одному мiсцi i, прибивши обчасами, знову пiдвiвся навшпиньки. До нього пiдлетiла Югина. Грацiйно обкрутившись навколо себе, охопила зачарованим колом Варивона. Все швидше i швидше закружляла, закрутилась вiхолою. Вже не видно її обличчя, злились кольори її одежi. Це була не дiвчина, а барвистий коловорот, що розкручував кiлька коловоротiв. Враз, наче з хвилi випливши, вона зупинилась i її руки дужо переплелися з руками розчервонiлого Варивона. "Ох, i дiвчина, - в захопленнi, аж перехилившись, дивився Дмитро на молоду пару. - Не дiвчина - саме щастя". Заходило сонце. Музики заграли марш, i дiвчата першими посипали у вузькi вулички. Слiдом за ними йшли парубки, щоб десь на розстаннi чи бiля перелазу промовити кiлька слiв, бо увечерi саму дочку неохоче пускає мати з дому. Григорiй попрощався з Дмитром i назирцi пiшов за Югиною. "Хороша пара буде", - i почув, як защемiло всерединi. Попереду поспiшала з гуртом дiвчат Софiя Кушнiр. Кiлька разiв дрiбне красиве обличчя здивовано й допитливо оглянулось на нього. Не доходячи до поля, хтось тихо вiйнув пiснею, i кiлька мiцних свiжих голосiв зажурилось, випливаючи на скошенi стернi. Ось i дубiвка простягає до нього старi руки, пiд якою стiльки передумалось, перемрiялось. Напливали спогади, бачив, як у мiсячнiм промiннi бiгла вiд хутора Марта i непомiтно розтавала, а натомiсть випливала невисока Югина з освiтленим обличчям, усiяним дрiбними зернятками недостиглого маку... Уже дiвчат не видно - пiшли долиною, та пiсня здалеку долiтає до хлопця, вже й пiсня стихає, та озивається луною гай; зрештою стихають дерева, тiльки неясним вiдгуком бринить стривожене серце. Додому не хочеться йти; простеляє пiджак бiля дубiвки, як не раз колись стелив, i лягає горiлиць. Тихо коливається над ним високе небо, обсiваючись золотим зерном, а осторонь, збившись з дороги, стоїть самотнiй вiз iз надломленою вiйєю. XVI На задуманому впертому обличчi Свирида Яковлевича рожевiють краплинки дощу. Фiалкова хмарка, вiдпливаючи за Буг, срiбно прошумiла навскiсними промiнцями, i гарячi дороги закурилися вiдпаром. Навколо хороше запахли зволоженi ниви. Так тiльки пахне свiжий молодий хлiб, дбайливо змочений теплими руками господинi. - Свириде Яковлевичу, тут жито проростає, - новообраний секретар комсомольського осередку Самiйло Полiщук зупинився на кривому, обгризеному шматку поля. З потемнiлої шапки приплющеного полукiпка уже потекло зерно, проростаючи крихiтними безпомiчними стрiлками. Бiлi, напiвпрозорi ниточки-корiння, сяк-так притулившись до землi, жалiсно чiплялися за життя. Зазiлене пирiйкою поле, самотнiй причавлений полукiпок, напiвмертва в'язь оголених корiнцiв - це закiнчена картина злиднiв. З глибоким болем зупинився Свирид Яковлевич на чужiй нивi, яка водночас була i його нивою, частиною його життя Так, як синовi важко дивитися на вбогiсть батькiв, так i Мiрошниченковi важко було дивитися на скривджене поле. Що може бути страшнiшим коли земля уже перестає дiлитися з хлiборобом шматком хлiба - в розпачi викидає йому, як сукровицю, жовту сурiпку й осот! Цю нивку добре пам'ятає Свирид Яковлевич: в двадцятому роцi вiн тут надiлив десятину вдовi Даринi Опанасенко. Кожного року за вiдробiтки куркульня як-небудь дряпала цей кусень, i вiн черствiв, задавнювався бур'янами, оздоблювався проти господинi, як i вона проти нього. Земля i людина мучились. Через пару рокiв Дарина, вiддаючи замiж старшу дочку, роздiлила ниву навпiл, а коли пiдросла менша, - у вдови залишалася втовчена четвертинка. Земля розкришувалась, загратовувалась новими межами. - Свириде Яковлевичу, занесемо до списку тiтку Дарину? Бо де ж їй худобу дiстати? - витягає хлопець з кишенi блокнот i олiвець. - Пиши, Самiйле, - тихо говорить Свирид Яковлевич. - Напевне, захворiла вдова. Надломилася на чужих роботах. Як стебло, надломилась. - Ото порадується, коли їй сiльрада привезе снопи. Хоч обсiятися хватить - i то добро. - Яке тут добро? - Все ж краще, нiж нiчого, - жалiснiє спiвучий голос хлопця. - Тiльки й того. Хiба ж це снопи? Тут пашi бiльше, нiж колосу. - А треба, щоб снiп був як сонце, - повторює Самiйло улюблений образ Мiрошниченка, i вже юна шира безпосереднiсть стирає в словах попередню сумну iнтонацiю. - Вiрно. Як сонце! Щоб вiн не печалив, а веселив людське серце. - В созi повинно розвиднитися нам, в колективi... - Розвидниться, Самiйле. - Я цi днi, Свириде Яковлевичу, i лягаючи, i встаючи, думаю про одно: яке життя буде, коли згуртуємося всi... дуже туманним ввижалось усе. Спецiально бiгав у комуну iм. Фрунзе. I вона пособила менi. Наче пiдрiс за цi днi. Новi обрiї, нiби в казцi, розкрилися... А от охопити цiлу землю в обновi - прямо зору не хватає. - То не проста рiч, Самiйле, - щастя побачити наяву. Щастя однiєї людини легше уявити, бо воно невеличке, куценьке i навiть часто злодiйкувате, - не може рiвно i весело подивитися в очi iншим людям... Всенародне щастя першим Ленiн побачив, вiн бiля його колиски стояв. От цю тему - ленiнське передбачення - i треба роз'яснити на наступних комсомольських зборах. - Ви нам допоможете, Свириде Яковлевичу? Це ж, знаєте, яка тема! Це все одно, що стати на круту гору i першим угледiти сонце. Допоможете? - Довiрливо дивляться яснi, ще неотвердiлi очi. - Постараюсь. Молодi якнайбiльше треба зiбрати. Заходь до мене завтра увечерi - помiркуємо разом. - В сiльраду? - В сiльраду. I про життя фрунзiвцiв згадаєш. Вони ж з Володимиром Iллiчем в тисяча дев'ятсот двадцять першому роцi стрiчалися... Прояснювалося. На небi заворушилася райдуга й крутою легкою дорогою звелася над землею; в її надiйному сяйвi помолодiли, покращали i вище пiднялися поля. Змiна настрою природи порадувала Свирида Яковлевича: в якiйсь мiрi це було зв'язано з його мрiями, сподiваннями завтрашнього дня. Зарошений, неквапний, вiн пильно йшов з одного поля на друге, читаючи вдумливими очима нелегку книгу людських сподiвань i нестаткiв. Не вперше читає її. Познайомився з нею в дитинствi, коли його ще гонка, невидублена шкiра, як папiр, лопалась вiд батогiв ланового... Роки давно розмили тiнi минулого свавiлля, розметали по всiх смiтниках панiв i паненят, тiльки не змогли викорчувати окоренiлих злиднiв. Мiрошниченко чим мiг допомагав бiднотi. Ставши головою сiльради, вiн вижив iз комiтету сiльської взаємодопомоги куркульських поплiчникiв, i зерно для посiву, очищене й 'протруєне, сiялося в незаможницькi ниви. Робив своє корисне дiло i прокатний пункт, i сiльськогосподарське кредитове товариство. Але всього цього було замало. I тому Свирид Яковлевич гак тепер радiв i турбувався про органiзацiю созу. Куркульня пiдняла проти созiвцiв свою силу й всю темну накип вiдсталостi I навiть Бондаревi було важко справитися з наляканою, приголомшеною рiзними поголосками дружиною. Через шлях, на полi Iвана Тимофiйовича, також стояв полукiпок i п'ятнадцятка. Бiля них пастушки почали розкладати вогонь. "Ще, гляди, пiдпалять снопи, - ворухнулася думка. - Треба подивитися, хто там вовтузиться" . Нерадiсна догадка отвердiла, коли побачив бiля снопiв дiтей куркулiв. Вони неохоче перенесли багаття на iнше поле. Свирид Яковлевич дбайливо поправив обсмиканi худобою снопи, нахмурився: пригада