а понад берегами, з червоними прошвами посерединi. Низькi, обсипанi дрiбним сухостоєм береги єднала своїм покалiченим тiлом розбита громовицею стара верба. Зубцюватий присмалений корiнь був тiльки одним вузлом зв'язаний з глухим дупластим стовбуром, одначе на тому березi з втиснутого в землю вигнутого погруддя пiдiймалась розкiшна зелена корона; дарма що нижнi гiлки мусили лежати на землi, на цьому ж березi, бiля окоренка, сплiталась вiнком рiвна памолодь. Коли Грицько пiдiйшов до рiчечки, з того боку проворно скочила на вербу невисока дiвоча постать i, похитуючи гнучким станом та руками, розставленими коромислом, пiшла над водою. - От i впаде! - засмiявся. - Ой! - скрикнула дiвчина з несподiванки i швидко-швидко замахала руками, щоб стримати рiвновагу. I тiльки тепер вiн пiзнав, що йому назустрiч iшла Софiя Кушнiр. - Iч, якi добрi. Ледь у воду не влетiла. Було б вам, - засвiтила весело карими очима на Грицька. Дрiбне обличчя було подовжене, як у вивiрки, цiкавiсть i настороженiсть проглядали в кожному русi, починаючи з темносмаглявого обличчя i кiнчаючи точеними, пританцьовуючими ногами. - То й що б менi було? - став бiля кореня, щоб не пустити дiвчину на берег. - Побачили б тодi, - задиркувато покосилась i блимнула пiввiнчиком дрiбних густих зубiв. А в душi зiтхнула: болiло її серце за цим спокiйним яснооким хлопцем, заздрила Югинi, дарма що та була найкращою подругою. - Отак наловила б риби в приполу i понесла б Сафроновi на вечерю. - Хай вiн дiдька з'їсть, а не рибу. Пустiть! - Не пущу! Софiя стоїть бiля самого берега, неначе невдоволено мружиться, та нiяк не може заховати трепетної усмiшки. По блискучих, змовницьких вогниках, пригашених довгими вiями, вiн уже догадується, про що думає i зараз має сказати дiвчина; навiть приємно, що наперед взнав її помисли. - От чекайте, скажу я Югинi, що ви такий безсовiсний. - А що менi Югина? - Коли обiрве чуба, будете знати що. - I привик же ваш брат до чуба. - А ваш - до спiдниць, - зiскакує з верби i з тихим скриком попадає в обiйми Грицька. - Чекай! Коли так - зараз у воду кину! - Схоплює дiвчину, але та гнучка, мов лозина. Перегнулась i миттю вихоплюється з парубочих рук i вже, поправляючи хустану, оддалiк стоїть на стежцi. - Коли не покличете на весiлля, в недiлю розкажу Югинi, який ви дiвчур. - Не сумнiвайся - безпремiнно покличу, тiльки щоб уста менi на колодку. - Глядiть же, - смiється дiвчина, легко перекручується i, пострибуючи, мов козеня, бiжить по хвилястiй стежцi, накриваючи отаву двома крилами спiдницi. "Чортiв Сафрон - знає, кого собi пiдiбрати. Така наймичка всяку роботу жартуючи переробить. Хороша дiвчина!" - Дивиться вслiд Софiї, що все глибше вбiгає в сутiнки, пiдiймається на високий насип, майнувши руками, стрибає на дорогу й зникає у вибалку. Однак через хвилину мовчазний вибалок починає спiвати, i дерева слухають пiсню про дiвчину, що запрошує хлопця прийти до неї босонiж темної ночi, щоб не забряжчали пiдкови, не загарчали собаки, не заскрипiла долiвка, не почули парубочої ходи нi батько, нi мати. "Тiльки батька-матерi нема в тебе, бiдолаха", - Проходить обережно по вербi. XXVIII Югина прибиралась до сельбуду на виставу i нiяк прибратись не могла. То хусткою запнеться, то вiнок на коси накладе, то червону спiдницю надiне, а вже здається, що в голубiй буде краще - i знов переодягається, бiжить вiд скринi до стiни подивитися хтозна який раз в дзеркало. Поглянуть на неї веселi очi, обведенi двома вузькими дугами брiв, кругле рожеве лице, обрамлене кучерявим волоссям, невеличкий прямий нiс. "Кирпата ж, кирпата. I що тiльки Гриць в менi знайшов?" - i сама до себе засмiється, добре знаючи, що не кирпата вона. Грицю, Грицю до телят - В Гриця нiженьки болять. Грицю, Грицю, до волiв - В Гриця нема постолiв. Постоли-то є, тiльки волiв нема. Дарма! I радiсним стуком вiддається в серцi слово "Гриць". Коли приходить парубок до неї в хату, ще соромиться дiвчина, а на самотi розмовляє досхочу, смiється й тривожиться. Якi тепер хвилюючi днi настали. Буває, не виходиш з чужої роботи - чи то в полi жнеш, в'яжеш, чи на городi пораєшся, - втомишся, перепечешся на сонцi та поденщинi, а побачиш його, милого свого, уся прояснишся, в думках розмовляєш iз ним. Iдеш - спiваєш з дiвчатами i чуєш, як легко твiй спiв котиться над ланами, подає голос косарям, i в далекому полi зараз чує Гриць її. А дiвчата такi добрi стали - кращих у свiтi не знайти. I хвилюючий острах охоплює Югину, коли згадає, що в цьому роцi попрощається iз своїми подругами, i вже без неї будуть спiватися веснянки, i хтось замiсть неї буде виглядати своє дiвоче щастя. Навiки покладе вона свiй вiнок у скриню, заховає коси пiд кичкою. Широко запнеться хусткою, як молодицi запинаються. "Яка ж з мене молодиця буде?" - задиркувато блиснули очi, i знову бiжить до дзеркала з хусткою в кожнiй руцi. Одну обережно скручує i зав'язує замiсть кички навколо голови, другу похапцем накидає поверх. Голова бiльшає i незвично, i смiшно, i радiсно бачити себе такою. - Ти ще довго будеш прибиратися менi? - стає на порозi Марiйка. - А все зле на тебе! Чи це вiтер в твоїй головi ходить? Рано, рано пов'язуватись починаєш, - з докором похитує головою. - Мамо, - червонiючи, зриває хустку, кидається до матерi, мiцно охоплює руками її шию i крiпко-крiпко припадає до грудей. - Годi, годi! Ледве з нiг не збила. Нема доброго патика пiд рукою. - I ви б мене били? - тiснiш притуляється, заглядаючи знизу в вiчi матерi. - А то б нi! - раптом зiтхає. - Чого ви, мамо? - Нiчого. - Скажiть, скажiть! - не випускає матерi з рук. - Кажу ж тобi - нiчого. Збирайся в сельбуд. - А скажiть! - цiлує в уста i допитливо дивиться на сухе, в зморшках обличчя. - Дивлюсь я на тебе, нiколи молодiсть не думає наперед, - поправляє на дочцi спiдницю. - I хлопець вiн розумний i красивий, тiльки ж бiдний. Нелегко житиметься тобi, як вийдеш за нього. - Ви знову, мамо, своє. - Не про себе, - про твоє щастя думаю. Вийти замiж - не дощову годину пересидiти, i любощi погiркнуть, коли в сирiй холоднiй хатi перегибнеш, коли пучки на чужiй пряжi протреш до м'яса, коли на поденщинi памороки заб'ються. Нiчого ти не знаєш, за батьковою спиною сидячи, а я наробилася на своєму вiку. Поки на цю хату стягнулися... Нiкому того добра не зичу... Хоча б вiн хату мав. Розвалиться стара - узнаєш, як солодко в комiрному жити; не проживеш, тiльки вiк прокапариш. Коли б трохи багатший засватався - зразу вiддала б. - А я не пiшла б. - Пiшла. Присилувала б! Думаєш, мало переболiла за тебе? Ходiмо ж поїмо трохи та й пiдемо. - Добре, мамо, я зараз. Марiйка виходить в другу хату. Югина наспiх складає в скриню вбрання i пiдходить до стiни, поправляючи волосся. Щось темне майнуло в дзеркалi - це вона хутчiй вiдчуває, нiж бачить, її вуха повнi невколисаних материних слiв, задума облягає дiвоче серце i вона не чує, як уста шепчуть: "Грицю". 3 темносинього неба покотилася зiрка, приснула трьома промiнцями i бiля самої землi погасла золотисто-зеленавою дугою. XXIX Визорiло. Навiть листком не поколихне глибокий передосiннiй вечiр, i теплi яблуневi пахощi хвилями з двох бокiв ллються на дорогу. Село засвiтилось розкиданими вогниками. Зрiдка перемовляються скрипучi журавлi, дзвякне об цямрину порожнє вiдро, i пролита на траву вода заспокоїть землю. Дмитро, оповитий темрявою, поволi роздумливо прямував до сельбуду. Праворуч сильно грюкнули дверi у Федори, i два парубки загорлали на подвiр'ї протяжливу пiсню. - Тихiше, соколики, - попросив з порога жiночий голос. Дмитро посторонився, даючи дорогу хлопцям, що вже не бачили, куди йдуть. Гидливо поморщився вiд мiцного горiлчаного духу, що неприємно вирвався в пахучий спокiй вечора. "Хоч би дома жлуктали, чорти окаяннi!" З-за рогу вулицi блиснув освiтленими вiкнами сельбуд, бiля дверей не стихав парубочий гамiр, блищали цятки цигарок, проскакували клаптики жартiвливих пiсень i тонули в гомонi. Свiтло рiзко вдарило в очi - аж примружився спочатку. Неясно переливалися фарбами портрети й картини, попереду червонiла широка завiса, яснiше освiтлена посерединi, в глибинi сцени постукували молотки. В перших рядах помiтив Григорiя, той вклонився i усмiхнувся йому довiрливою усмiшкою. Пробиваючись на своє мiсце, побачив: бiля Григорiя сидiла Югина з Марiйкою, i глухе невдоволення уперто заворушилося й не хотiло влягтися на своє мiсце, хоча й намагався поглузувати сам iз себе: "Завидки беруть. Добрий товариш iз тебе, що найкращому друговi позавидував... Над серцем своїм я господар. Захочу, так стисну, що не здригнеться. Чуєш, мовчи й годi!" Пiшов уперед, не зводячи погляду з хустки, накинутої на плечi Югини. - Добрий вечiр, тiтко Марiє, Югино, - вклонився жiнкам. йому випало сидiти поруч з Марiйкою. - Вечiр добрий, Дмитре, - всмiхнулась одними устами Марiйка. - Заставила дочка на старiсть по сельбудах на вистави ходити, - пробачливо глянула на Югину. - Чого ж? Дiло добре. Пiсля працi праведної й вiдпочити треба, - сiв бiля молодицi. - Це воно вам, молодшим, а нам... - та й не доказала, тiльки головою хитнула. Була рада, що сидить бiля хазяйновитої дитини, тому зразу ж i почала про господарство говорити. Вiн вiдповiдав поважно, не дивлячись у бiк Югини, однак вiдчував кожен її рух i усмiх. - Озимину посiяв уже. - А ми коли б через пiвмiсяця вспiли. Правда, на тому тижнi Iван має в район за кiньми i реманентом для созу їхати. Не знаю, чи й дадуть? - i водночас хотiла вивiдати, чи не осудить парубок, бодай хоч змiною голосу, затiї чоловiка. Нi, так само рiвно i спокiйно заговорив: - Дадуть. Держава тепер крiпко безкiнним помагає. Сказано - своя власть. Хоче, щоб кожен спинався на ноги. - Еге ж, еге ж, - з задоволенням подивилась на парубка. I все подобалось у ньому: спокiйна мова, гордовитий з горбинкою нiс, брунатне довгасте обличчя, темнорусий чуб над невеликим пругким вухом i великi темнi руки на колiнах, що стiльки пересiяли зерна, стiльки потримали чепiги, стiльки меблi зробили. Поглянула молодиця на Грицька, Югину i зiтхнула. Дмитро допитливо подивився на блiдожовтий, посiчений зморшками, присушений вид жiнки i задумавсь. Бувають такi хвилини, коли людина майже точно довiдується, про що думає iнша, i в Дмитра сильнiше забилося серце, коли вiдчув, що не Григорiй, а вiн подобався Марiйцi. - Великий начальник iде - Петро Крамовий, заступник голови райвиконкому, - перехилився до Дмитра Григорiй. - Отой, що за троцькiзм каявся в газетi? - Вiн самий, - прошепотiв Григорiй. - 3 областi на район перевели. Проштрафився. Напетляв, накрутив усякого чортовиння. - Вiн може, - з неприємнiстю згадав давнину, коли вперше побачив Крамового у Варчука. Огрядний бiлявий чоловiк з портфелем пiд рукою, поблискуючи скельцями окулярiв, недбало просунувся тiсним рядом i сiв перед ними. М'яке тiло, обтягнуте чорним пiджаком, глибоко втиснулося в крiсло i охопило складкою вигнуте бильце. Шия, червона i пiтна, також нависала над бiлим комiрцем. На сцену вийшов кремезний, широкоплечий голова сiльради Свирид Яковлевич Мiрошниченко. Вiн сильно вдихнув повiтря, бо округлилась складка пiд нижньою губою, окреслюючи вперте, пряме, ледь надкраяне посерединi пiдборiддя. Поволi пiднiс угору велику руку, провiв очима по рядках, на мить зупинив погляд на Дмитровi, видно, щось мiркуючи. Гомiн стихав. - Товаришi! - i глухим баритоном озвався дальнiй куток. - Шоб полегшити селянам вивiз хлiбоздачi, райвиконком дозволив хлiб вiдправляти не на станцiю, а в район. Також хто має сортовий овес "золотий дощ" - може обмiняти в райземвiддiлi: за один пуд одержить два пуди простого. А тепер драмгурток почне виставу. "Це добре". - Дмитро прикидав у пам'ятi, скiльки зможе вивезти вiвса на обмiн. До нього нахилився Григорiй. - Везе тобi, Дмитре, з усiх бокiв щастя пливе, тiльки прихиляйся. - Звiдки ти взяв?.. - "Свого щастя наче й не бачить", - спiймав правдивий погляд Югини. - Хоча б i овес - мало не десятина у тебе, та який овес. А тепер виходить, що свiй урожай подвоїш. - Еге ж, це менi велика пiдтримка. - Тепер i про худобу легше подумати. - Легше, - поморщився: не хотiлось при дiвчинi говорити про господарськi справи. В залi погасло свiтло, заколивалася завiса, i на сценi, наче в туманi, для чогось заворушились постатi, вони розкривали роти, трясли бородами, але про що говорили - нiяк не мiг второпати, бо стало не по собi, коли вiдчув, що до дiвчини, неначе ненароком, притулилось плече Григорiя. Досадно було на себе, дивився в куток сцени, щоб не бачити Шевчика i Бондарiвни, але коли вiдчув, що Григорiй почав заслоняти дiвчину, обернувся. Нi, то тiльки здалося. I Григорiй, i Югина зацiкавлено дивились на сцену, сидiли, не торкаючись одне одного. Три мерехтливi жмурки свiтла нерiвною дугою заiскрилися в правому оцi дiвчини, а лiве було затiнене. Пiсля вистави до нього пiдiйшов Свирид Яковлевич, глухо поздоровкався. - Як живеться, Дмитре? - Як? Наше дiло, казав циган, просiє: ори, мели, їж. - Ходiмо, Свириде. - Крамовий вдарив пухкою рукою Мiрошниченка по плечу i позiхнув, широко кривлячи рот. - Зараз пiдемо. Знайомтесь з сином Тимофiя Горицвiта. - Приємно, приємно, - байдуже, ледве стулюючи щелепи, промовив Крамовий i сунув пухку рожеву руку Дмитровi. Той обережно потримав i випустив її, з неприємнiстю чуючи, як липкий пiт зволожив його долоню. Вийшли на вулицю. Над сонним селом розляглася парубоча пiсня, шляхом, свiтячи фарами, проскочила машина, з левади доносилось тремтливе iржання лошака, спросоння десь у клунi забився пiвень, охрипло заспiвав i знов, уже тихше, вдарив крилами. Все було таким простим, звичним i близьким. - Хороша нiч, - пiдвiв голову Свирид Яковлевич. - У таку б пору тiльки в млинi сидiти. Тремтять, поскрипують снастi, шумить вода бiля загати, зiтхає колесо, рожеве борошно труситься з лоточка, гаряче, розпарене, а люди - звiдусiль поз'їжджались - говорять до самого ранку про всякi новини. Там трактора придбали, там кiно вiдкрили, там у созi працюють. Новин тепер привезуть за одну нiч бiльше, анiж колись за рiк... Добре зараз у млинi. Крамовий штучно засмiявся. - Чортзна, якi селянськi натури iдилiчнi - партизан колишнiй, партiєць, голова сiльради, член райвиконкому, а нiяк не звикне до широких масштабiв. Нi, село, скiльки його не переробляй, селом i залишиться. Це розсадник божкiв, межi, реакцiйних iдей. Слово у Крамового впевнене, зважене. "Умiє говорити", - з неприязню подумав Дмитро i з надiєю подивився на Свирида Яковлевича. - Пiшла писати губернiя, - не пiдводячи голови, щось роздумуючи, поволi говорить Мiрошниченко. - От тобi й пiшла писати губернiя, - зверхньо посмiхається Крамовий. - Ти скинь свої рожевi окуляри i подивися на село. Що це? Стихiя! Дрiбнобуржуазна стихiя, i її нiчим не пiдважиш. - Це не визначення сучасного села, а високомiрний плювок на нього, - почав злитись Мiрошниченко. - Юпiтер, ти сердишся? Значить, ти не прав. - Отож i є, що i ти з своїм Юпiтером заодно. - Може, неправду кажу? - Таку саму правду i меншовики перед тисяча дев'ятсот п'ятим роком говорили, - коротко рiзонув Мiрошниченко i їдко додав: - Може, неправду кажу? Дмитро усмiхнувся i здивувався: умiє чоловiк одною точною думкою розбити чиїсь погляди. Треба прочитати про це... Неодмiнно. - Ну, знаєш, - ображено загарячився Крамовий, i слова його стали м'якшими, обережнiшими. - Я на твоєму мiсцi не пускався б в аналогiї. Аналогiя - сумнiвна рiч. - Да, да, - погодився Мiрошниченко. - Особливо, коли вони невигiднi декому. Крамовий ображено замовк. В цей час недалеко вiд кооперацiї загалакали голоси, зафоркали конi i темною плямою забовванiв скрипучий вiз. - Ох, i вреднi ж ви, дядьку. В таких вредних печiнка скоро спухає, - з притиском, давлячись словами, наче кiсткою, говорить Карпо Варчук. - Гляди, щоб у. тебе не спухла. В багача вона завжди, як сома, розбухає. Не насититесь нiяк. Дмитро пiзнає мову старого пасiчника Марка Григоровича Синицi, що самотньо живе в лiсах бiля несходимого Городища. Пiдiйшли до воза, навантаженого рiвними ясеновими шпонами. - Спiймався нарештi? - зупинив коней Свирид Яковлевич. - Спiймався нарештi! - Карпо зразу змiнив тон i засмiявся. - Без надiї попавсь. Не думав, що в старого чоловiка така ловкiсть може бути. Ак-ти-вiст. Лiсники не могли Мовити, а це... - Знаємо, чого не могли. Пiдкупив їх твiй старий. - В темрявi просвiчується борода Марка Григоровича. - А ви бачили, що батько пiдкупав? Я чесно крав, - i штучний смiх сухо i вiдривчасто розсипається бiля воза. - Складайте акта i штрахуйте. Тепер воля ваша, а спина наша. - I вiн пригнувся, начеб мав покласти на плечi мiшок iз зерном. Нахабний i впевнений тон молодого Варчука ледве не виводить iз себе Мiрошниченка. "Якого сина викохав старий вовк". А Карпо продовжує далi: - Скажiть, товаришу председатель, куди скинути шпони? Хай уже сiльрада багатiє ними. Час пiзнiй - треба додому їхати. - Додому не поїдеш, - тихо, але так говорить, що Карпо зразу ж насторожується, не зводячи лихого погляду з голови сiльради. - А чого вам держати мене до ранку? Дiло зрозумiле. Заплачу, що треба. Спiймавсь - плати. Нiчого не попишеш. - Переночуєш у сiльрадi, а завтра вранцi - хай люди побачать злодiя - вiдправимо в мiлiцiю. Я доб'юся, -щоб тобi хоч iз мiсяць примусової працi дали. Штрафом не вiдкупишся. - Так i треба. Бо скоро дуки усю ясенину переведуть. В берестi вже нi одного гарного ясена не залишилося, такi дерева були. На все небо! Пiднiмались прямо горами зеленими. Аж душа болить, як згадаєш, - з жалем говорить Марко Григорович. - На бiса тобi з ним возитись, - звернувся Крамовий до Мiрошниченка. - Вiдпусти. А штраф хай заплатить. - Тепер жнива, Свириде Яковлевичу, кожна година дорога, - голос у Карпа стає глухiшим. - Попрацюєш i в жнива, щоб пам'ятка залишилась. Поганяй коней, - прямує Свирид Яковлевич до сiльради. - Та вiдпусти його, - знову заступається Крамовий. - Не вiдпущу, - уперто мотнув головою Мiрошниченко. - З лiсокрадами панькатись не буду. Ми ще собi не можемо уявити, скiльки вони зла принесли народовi, радянськiй державi. - Знову перебiльшення i перебiльшення, - махнув рукою Крамовий. - Хотiв би, щоб так було. Та куркульського варварства не прикриєш нiякими красивими слiвцями. Скажи, скiльки мiльйонiв десятин знищено лiсiв за останнi роки? Ще недавно, беру приклад, село наше, як у вiнку, стояло в лiсах, а тепер тiльки Городище не вирубане та трохи прорiдженого береста залишилося. I от видимi наслiдки: рiчечка, що йшла з лiсiв, пересохла, тому й висохли усi ставки на лугах Бувало, йдеш, а вони, як намисто, один за одним нанизалися на рiчку. I оковi, i душi радiсно. Та що рiчечка - Буг став замулюватись. На поля iз степiв тепер вiльно прориваються суховiї, а дощу влiтку ждеш неначе щастя. А помнож цей приклад в широкому масштабi! Поглянь на Полiсся! Тепер там, де лягли пiд сокирою бори, оживають, починають текти пiсковi горби, засипають ниви i навiть селища. Через куркульську жадобу знаєш, скiльки ми зерна недобираємо? Та цього i планова комiсiя спроста не полiчить. Скiльки б ми за цей хлiб нових пiдприємств збудували, скiльки б тракторiв на поля пустили, скiльки б учбових закладiв вiдкрили! А ти говориш "перебiльшення". Воно набирає державного розмаху. I цього злочинця, - показав рукою на Карпа, - не вiдпущу. Вiн не менше шкоди зробив, нiж закоренiлий бандит. Жаль, що наше законодавство так м'яко судить лiсокрадiв. їх нарiвнi з убивцями треба судити. - Здаюсь. Переконав цiлком i повнiстю. Глуши лiсокрадiв, - напiвжартома промовив Крамовий i звернув на зарiчку. - Да, Свириде, це ти правильно про лiси сказав. Охорону треба б посилити, - впритул пiдходить Марко Григорович. - Лiс - це багатство наше, окраса наша, хлiб насущний. - Посилимо. Комсомольцi допоможуть. А лiсничого треба зняти. - Давно б пора. На хабарах розжирiв, як свиня. Аж очi позапухали. Та й гостi в нього, коли подумати, непевнi бувають. Я в хащах живу, - менi виднiше, що там робиться. Розумiєш, Свириде, хочеться, щоб i люди були чистi, мов лiсове повiтря. Радянськi, а не погань, що вiд сонця ховається. - Непевнi люди, кажеш? - насторожився Мiрошниченко. - Перевiримо, неодмiнно перевiримо... - Порiдiли нашi лiси, порiдiли, - продовжував уголос свою думку Марко Григорович. - Мiсцями з краю в край наскрiзь просвiчуються. А стояли ж як хмари грозовi. Що ж через кiлька рокiв буде? - Через кiлька рокiв? Новi дiброви зашумлять, усi заруби i яри найкращим деревом обсадимо: дубом, кленом, ясеном, а поля i шляхи садами до самого неба зацвiтуть. - Потiшаєш старого? - недовiрливо похитав головою. - Вiрне слово кажу. Ми тiльки на справжнє життя повертаємо. - Ну, чи доживу я до нього, чи нi, а вже й за добре слово спасибi. Ти чоловiк партiйний - тобi усе яснiше видно... А як там Англiя? 1 досi ескадру в Балтицi тримає?.. Хоч i пiзня була година, та Марко Григорович не мiг втриматися, щоб не поговорити про полiтику. XXX Затихало село. З-за хат високо пiднявся Вiзничий, помандрували тiсною купкою на захiд Стожари, i Вiз опустив золоту вiйю над самою землею. Наспiвуючи пiд нiс якусь пiсеньку, Григорiй прямував з вулички у вуличку додому. Iшов спокiйно, бо тепер трохи прояснювалися його думки: хату вiн закладе в цьому роцi - позичив грошей у Дмитра, взимку певне одружиться з Югиною i заживе в злагодi i дружбi. Буде сiяти, орати, косити, жати, ростити дiтей. Чи любив крiпко вiн дiвчину? - не раз питався сам себе i твердо вiдповiсти не мiг. Югина подобалась йому, була красива; правда, не найкраща на все село, але щось у її рухах, поглядi, усмiшцi було таке, що кожному припадало до вподоби. Одначе тої любовi, про яку стiльки доводилося чути в розповiдях, не вiдчував i ще не розумiв. То тiльки розповiдають та в пiснях спiвається. Чого не наспiвають: з-за дiвчини хлопець i топиться, i труїться, i голову розбиває об дуб, а дiвчина всi сто смертей приймає. Подивишся ж насправдi - простiше i складнiше виходить в життi. Рiдко корiнь кохання розрубується одним ударом... З наближенням домiвки на серцi тяжче ставало вiд турбот. Там з усiх куткiв чекали його рук i поту ненаситнi злиднi, оздоблювали його: "Воно ще й ранувато одружуватись, та..." Бiля перелазу з'явилася постать. З несподiванки здригнувся парубок, завмерла пiсня на пiвсловi. - Пiзно, пiзно вертаєшся, спiвуне, - почув смiшок Федори. - Чи добре ж яка дiвчина приймала? - Та... - зам'явся хлопець i озирнувся: чи нiкого нема на вулицi? - Хто в такий час з'явиться? - вiдповiла, наче в його думках побувала, Федора. - Це тiльки ти зорюєш до такої пори. - Гаряче, терпке дихання обдало Григорiя. Зупинився, ледве переводячи дух, чув, як пашiли вогнем щоки молодицi. Стояв, наче сп'янiлий. Хотiв опанувати себе - не мiг. "Про що вона говорить?" Напружує до болю мозок i нiчого не може зрозумiти. Тiльки смiх обдає його, липкий, як осiннє павутиння на стернях. Голова шумить i здригається вiд дзвону. - Чи ти не напiдпитку? - смiючись, кладе йому долоню на лоб. - Так i є, що випив. Вiдхилити б руку, пiти, не оглядаючись, додому. Але так приємно чути її дотик. Щоб трохи отямитись, сiдає на перелазi. А рука Федори вже м'яко перебирає його кучерi. - Ходiм - почастую. "Нiкуди не пiду", - хоче вiдповiсти злiсно i кривиться вiд свого безсилля. Не може вiдкинути рук, що прихиляють його. "Ех, i молодиця ж, сам чорт ложку меду вложив у неї", - пригадує слова Варивона. - Що ж, можна. - Зачiплюючись ногою за дерево, переступає перелаз, ще раз оглядається невидющими очима i йде до вишняку, де причаїлась хатина. Якби Григорiй не сп'янiв тої хвилини, може, побачив би, коли б оглянувся, що посеред вулицi, проти перелазу застигла висока постать. "Е-е, Грицю, нетверда твоя любов, не вмiєш свого щастя шанувати. Чи, може, вiн по горiлку пiшов? - ще сам собi не вiрить Дмитро. - Якраз по горiлку. Видно, не раз заходив сюди". Сильне здивовання змiнюється прихованою радiстю i наче тягар спадає з його плечей. "Не вмiєш свого щастя шанувати, - повторює вiн, стулює уста, щоб не всмiхнутися, i зразу ж хмарнiє. - А що менi з того? Як любила його дiвчина, так i любити буде, може й до кiнця вiку не взнає, що зв'язався хлопець з безпутною бабою". Проте не може заховати, що попри неспокiй серце його має полегкiсть. XXXI У сiтцi Чумацького шляху вже трiпотiли пiзнi сузiр'я, коли Павло Михайлович повертався з комуни iменi Фрунзе. Сьогоднi в життi району неабиякий день - оформився перший кущ колгоспiв. Вiн справдi веселим зеленим кущем розрiсся навколо комуни, роз'їдаючи, вiдтискаючи ряботиння латаних полiв. Живий приклад нового господарювання, повсякденна праця активу, рядових комунiстiв, районних працiвникiв увiнчалася успiхом. I провадити кущову нараду в новому клубi була сама приємнiсть. Крiм того, з Москви прийшло сповiщення, що на Всесоюзнiй конференцiї комун фрунзiвцi отримали премiю. Район явно ламав рамки пересiчної серединки, .яку так недолюблював i зло висмiював секретар окружкому. Уже не самотнiй острiвець, а невеликий архiпелаг гордовито пiднiмався над хвилями вузьких зачучверiлих нивок. Уже обережний селянин, вздовж i впоперек обмiрявши комуну i заглянувши в усi щiлини, здивовано розводив руками: - I що воно за знак? Скажи: своїми ж очима бачив, як кiлька рокiв назад у двох землянках вмiщалася вся комуна. На цiлий гурт три пари чобiт було. По снiгу босими ходили. А тепер у хоромах живуть! А пшеницю яку викохали. I назва пiдходяща - "Трiумф Подiлля". По сто двадцять три пуди з десятини вкругову дала. Прямо казка! Не побачив би сам - не повiрив би. I знову ж таки трактор не отруює землю, а таку скибу верне, що зразу ж свiжим хлiбом пахне. Ще дослухався до розмов, у серцi неквапно, ретельно зважував кожне слово i факт, а потiм рiшуче, на очах всього села, писався в колектив. Правда, iнодi забувався привезти нову шлею або колесо. Одначе сусiди, якi навiть знали, що жiнка думає зготувати на обiд, нагадували про це, i господаревi доводилося щиро дивуватися: - Ти диви! Справдi забувся. То баба менi голову задурманила своїми балачками. Як почне торохкотiти - очманiєш. Сувора жива дiйснiсть, насичена героїкою боротьби, переснована трагiчними ситуацiями, завзяттям здвигу, невсипущою працею, побутовим комiзмом, - все це в усiй складностi перехресних дорiг i стежок поставало перед Савченком, як постає широке свiтання на пересiченiй мiсцевостi... Бричка кулеметною скоромовкою загуркотiла по мосту. Пiд мiстком у потоках шумiла вода; в пiвснi зiтхало млинове колесо; оббризкане сяйвом сузiр'їв, воно подзвонювало пругкими малиновими потоками. Усе величезне плесо ставу урочисто ворушило зоряну карту. Iнодi риба розбивала гiлку сузiр'я, i воно довго не могло зiбрати докупи обтрушенi плоди. Тиха усмiшка затрепетала на сухорлявому обличчi Павла Михайловича. Вiн бачив, як прибережнi зорi, видовжуючись, падали в новi потоки i зацвiтали свiтлим цвiтом в повеселiлих хатах. "Як електрична лампочка розгинає, змiнює життя. Люди iншими стають. Недарма її прозвали лампочкою Iллiча". Ясний повiв комуни i повiв безсмертного передбачення сяяв над ним широким крилом. В цьому повiвi вставав ясний завтрашнiй день. Недалеко вiд берега захлюпотiли весла. Сильний дiвочий голос сколихнув настояну тишу. Потiм з ним побратався задуманий тенор, i пiсня в широкому звучаннi почала розтiкатися над водою. Легко м'айнув човен; темнi, наче вирiзанi з дерева, силуети хлопця й дiвчини затремтiли на зорянiй дорiжцi. - Спiвають! - Так сказав, наче новину вiдкрив, спокiйний вiзник. - I хороше спiвають. Не так, як ми колись... - Як це зрозумiти, Панасе Яковлевичу? - Чуєте: сумна пiсня. I голоси звучать сумно. Однак вслухайтесь, на душi в спiвакiв нема печалi. А коли ми цю пiсню в економiї спiвали - кожне слово, як вдова, голосило. Лiта не тi, Павле Михайловичу. За цiєю пiснею моя молодiсть, мов безплiдна камiнна гора, устає, а для моїх дiтей - там тiльки голуби лiтають. - Бо молодiсть лише на нашiй землi почалася, - задумався Савченко, пригадуючи свою передчасно посивiлу юнiсть. - Що Павло пише? - Скоро електротехнiком приїде. О, чуєте, люди гомонять. Саме з сiльради розходяться. Певне, теж про хлiбозаготiвлю говорили чи про соз або колектив. Бiля плоту в чиїйсь руцi крихiтним прапорцем замерехтiв огник, на мить освiтив голови двох селян. Грубувата мова чiтко повисла над притихлим ставом. - Погода ж стоїть як золото. - Зерно в землю само проситься. - Значить, наш соз худобу днiв через десять отримає? - Так Иона Чабану передавав. Вiн не обмане. Авторитетний чоловiк. - Кажуть, жiнка його захворiла. - Хiба на болотi не схопиш гарячки? Комарнi ж там - чорнi хмари. Жiнка його, чував, у бригадi Котовського сестрою була. - Бойова. По всьому видать. Цi слова, наче пiсня, схвилювали Павла Михайловича. В них невидимою iнтонацiєю бринiла мова, вчувалася впевнена рука старого бiльшовика Мар'яненка, якого нещодавно райком послав у село на постiйну роботу. Пiд'їхавши до райпарткому, Савченко зразу ж викликав начальника райземвiддiлу. Високий ставний бессарабець Иона Чабану незабаром безшумно ввiйшов до кабiнету секретаря... Трьох синiв мав Сирдiй Чабану i всiм трьом надiлив одну, вужчу за бiдняцький надiл, наймитську долю. Не шовковою травицею - колючою стернею слалося їхнє дитинство. Похмурий боєр Андронакi Тодiка вiд материних грудей одного за одним одривав його дiтей, i вони, маленькi й кучерявi, наче ягнятка, котилися в степи до чужих отар. Сонце навiки чорнило їх, вiтри мелодiйним дзвоном наливали голоси, а дощi гiнко пiднiмали угору. Виросли дiти в Сирдiя Чабану як чорнi орли, красивi, гордовитi, роботящi й дружнi. Не розлучалися нi на роботi, нi на гулянках. Не розлучилися i в революцiю: взимку 1918 року осiдлали найкращих, ще невкованих коней Андронакi Тодiка i помчали до Григорiя Котовського. Тiльки бiлий веселий снiжок закурився за ними. З-пiд грозових хмар, iз синiх дощiв, iз колючих снiгiв виглядав Сирдiй воїнiв. I не дочекався: старший, уже командиром ескадрону, полiг на подiльському полi, прорiс пшеницями i червоним маком i знову ожив у безсмертному каменi. Навiть пiсля смертi не важкою була йому камiнна шабля, по якiй не кров, а дощовi потоки сiялись на звiльнену землю. Молодший син упав у лiсах Тамбовської губернiї, а з середульшим - Ионою - розлучила боярська Романiя. Вона ж, як злодiя, за синiв закувала в залiзо старого наймита, кинула в бруд прокислої в'язницi, а примарiя вiддала його город i халупу Андронакi Тодiку. З в'язницi Сирдiй вийшов напiвслiпим i зовсiм сивим. За дiла синiв йому вже не було газде[6] в своєму селi. Пiшов старий шляхом, по якому промчали його дiти на схiд. Бiлий снiжок так само курився, як i в 1918 роцi, та не грiв вiн тепер старого наймита. Бо над шляхом зараз не спiвали, а бездомними старцями трусилися заграблi дерева, iз вiт обмерзлими сльозами кришилися крижанi зерна i в небi ослiпле сонце надовго провалювалося в бруднi мiшки хмар. Велика безнадiя охопила старого Сирдiя, i снiг почорнiв йому в очах. - Батьку, не падай! - пiдхопили його юнацькi руки. В болгарському селi його прихистили чужi дiти - друзi його синiв, прихистили як свого тата, вселили надiю, що вiн побачить свою кров молоду, побачить щастя людське. I старий терпеливо чекав зi Сходу великого дня... - Буна сара, приєтене![7] - щиро привiтався Павло Михайлович з йоною Чабану. - Буна сара, фрате![8] - Чорнявий тридцятип'ятилiтнiй красень, граючи блискучими виразними очима, легкими, розвiдницькими кроками пiдiйшов до свого секретаря. - Як здоров'я Iляни? - Спасибi. Iлянуца одужує, - промовив спiвуче i нiжно. - Тепер повiк на болота не поїде? - Поїде! Тiльки про це й розмови. Лiтературою обклалася, їсть, а не читає. Боюсь, що болотяна гарячка на книжкову обернеться. - Слiдкуй за нею. Хай не переобтяжує себе. - Услiдкуєш! - Без тiнi огуди, навiть з прихованою гордiстю промовив Иона. - Почав я виносити книги з хати, так вона додумалася їх замiсть грiлок прикладати. Не знаєш мою Iлянуцу! - Знаю. Бережи її. - З громадянської бережу. Ранiше беззаперечно слухалася. Правда, тодi я парубком був, - засмiявся, блиснувши слiпучими високими зубами. - Сьогоднi вона мене вже зовсiм переконала, що прибузькi плавнi усiм схожi на придунайськi. - Сiв, схрестивши руки на рiжку стола, так, як кладуть їх на ефес шаблi. - I висновок який? - Не маловажний: мелiорацiя прибузьких плавнiв - це прекрчсна пiдготовка для майбутнiх робiт в Бессарабiї. А потiм на мене напалася - мало уваги болотам придiляю. Бюром райкому пригрозила. I знаєш, Павле Михайловичу, може осоромити на весь район. - А це вже вiд тебе, вiд твоєї роботи залежить. - Вона б хотiла, щоб увесь час на болотах киснув. А тут, як на зло, вранцi приїхали мелiоратори. Насилу втихомирив свою: хотiла з ними на Кругляк майнути. - Повернулися з болота? - зацiкавлено запитав Павло Михайлович. - На жаль, повернулися. Це iз дуже швидких, - осудливо промовив Иона. - В Будинку селянина вiдпочивають. - Зараз викличемо, - поспiшно вийшов у коридор. Звiдти задзвонив молодечий голос: - Я одним льотом. Кур'єрським! Проворнi кроки загупотiли на ганку i затихли в темрявi. - Иона, ти вже дiстав худобу й реманент для созу "Серп i молот"? - став на порiг Павло Михайлович. - Не дiстав Не допомiг навiть кавалерiйський натиск, - набiгла тiнь на високе чоло, обсипане чорними кульчиками кучерiв - Погано. Це тяжке село. Бондаревi в першу чергу треба допомогти. Як квалiфiкуєш затримку? - Квалiфiкацiя така, що й сердитися не маєш права: рiст созiв. - Затримка приємна. Але все ж таки затримка. На коли пообiцяли допомогти? - Днiв через десять. Ми не першими стоїмо у списку. - Зовсiм погано. Треба, щоб созiвцi ранiше за всiх засiвали поля. Це наочна агiтацiя Бондаря не зобидь. В його селi знаєш, яка куркульня. - Що можна буде зробити - зробимо. Себе не пожалiю. Для Iвана Тимофiйовича дiстав трохи пшеницi з учбово-дослiдних дiлянок сiльськогосподарського iнституту. Зрадiє чоловiк Подивися, що за зерна! Iз бронзи литi, - висипав з пакуночка на вузьку долоню червону розсип. Павло Михайлович, стримуючи дихання, нахилився над нею. - Хороше, хороше зерно. Ось чим наше поле снить... Вдовам i сиротам закiнчили хлiб збирати? - Закiнчили. Комсомолiя за це всiма силами взялася. Особливо вiдзначилися дiвчата з Новобугiвки: Югина Бондар, Софiя Кушнiр i Василина Пiдiпригора. - Славнi дiвчата. Бачив їх у райкомi при врученнi комсомольських квиткiв. Йона, можу тебе порадувати: фiльм "Бессарабська комуна" будемо демонструвати в кожному селi. Знаєш, скiльки вiн думок викликає в селян? Вчора спецiально сидiв у iвчанському клубi. Захват увесь зал охопив. - Шматок життя, Павле Михайловичу. - Вiрно, це шматок життя. Пiсля сеансу пiдiйшла до мене цiла делегацiя селян. Виступив один наперед, сам увесь у зморшках, руки чорнi, мiцнi, мов корiння, груди як у молотобiйця, а очi надiєю палахкотять. - Дорогий товаришу, i це не туман ми бачили? Не пiдкрасили картину? - питає. - Правду не треба пiдкрашувати, - вiдповiдаю. - Ех, i життя у людей... наче свято. А може все-таки в картину пiдпустили трохи туману? - Поїдьте - побачите. Це ж недалеко; од Крижополя яких-небудь двадцять кiлометрiв. - А таки поїду, - рiшуче махнув головою. - Коли хоча половина правди живе в картинi - зразу ж пишуся в колектив. - Значить, запишеться i других за собою потягне. Як його прiзвище? - витягнув Йона з гiмнастьорки невеличкий блокнот. - Денис Хоменко? Знаю, знаю. Велика сiм'я у чоловiка, жiнка нещодавно померла. Я вже з нього очей не спущу. - Не спускай. Толковий селянин. На вулицi загомонiли голоси. - Iдуть мелiоратори. - Як вони тобi? - запитав, знаючи товариську вдачу Йони: легко знайомитися, здружуватися й вiрно оцiнювати людей. Не було нi одного села, нi одного хутора в районi, де б Йона не мав приятелiв, де б вiн не був жаданим гостем i порадником. Коли ж наставала осiнь i перехреснi голоси дiвчат засипали весiльними пiснями усi вулицi, Йона мусив мало не кожної недiлi виїжджати у села, iнакше кревно зобидiв би своїх Друзiв. - Мало сподобалися. Вузенько дивляться на свiт. Доведеться пощипати їх. Особливо старого, - це, здається, спецзадавака. Вiн i землю i науку може, мов глечики, прикрити папiрцями. До того ще якiсь сумнiви гризуть старого. А якi - не вхопив, - неохоче вiдповiв Йона. Неприємнi згадки пересмикнули йому рухливе обличчя. - Молодий - нiчого хлопець, тiльки несмiливий, очевидно за авторитети обома руками тримається. Мелiоратори увiйшли до кабiнету. - Олег Фадейович Чепуренко, - гордовито вiдрекомендувався немолодий огрядний чоловiк. Масивна лобаста голова його звужувалася донизу i закiнчувалася конусом бляклої трав'янистої борiдки. - Володимир Слободенюк, - поклонився худорлявий юнак з великими задуманими очима. - Просимо, сiдайте. Як вам їздилося? - Даремно вбили час. Ваш заврайземвiддiлу великий оптимiст, - заколивалася на бiлiй сорочцi борiдка Олега Фадейовича. - А ви великi песимiсти? - Нi, ми люди реальностi i точностi. - Так це зовсiм добре. - Непогано, - зверхньо погодився Чепуренко. - Наука любить точнiсть, а не всякi поетичнi потоки. Слободенюк поморщився. Йонi здалося, що молодому спецiалiстовi не раз доводилося чути цю менторську сентенцiю з уст старшого колеги. - Всяка наука, коли вона наука, поетична, - обережно поправив Павло Михайлович. - Ну, це видумки спритних поетикiв i фантазерiв, якi примазувалися до науки, - беззаперечно i впевнено вiдрубав Чепуренко. - Я з бiльшою повагою ставився б, наприклад, до Ломоносова, Менделєєва, Лобачевського. Тiнь борiдки Чепуренка дзигою закрутилася на його широких грудях, а погляд здивовано i водночас iз прихованою недовiрою вперся в секретаря райпарткому. Павло Михайлович спокiйно перехопив це роздвоєння в очах немолодого чоловiка. - А Вiльямс, Мiчурiн, по-вашому, не поети? Вони в гiрку оспiвану землю не стогiн, не безнадiйнiсть пiснi, а серце своє, як найдорожче зерно, вклали. I свiт побачив iншою землю, якою вона стане завтра для нас, для всього людства. Так це, по-вашому, не поезiя? Учений, що не має поетичної фантазiї, - це торба старця, натоптана куснями фактiв. А творець - завжди поет... Ви знаєте, що Ленiн на одинадцятому з'їздi партiї про фантазiю говорив? - Нi, не знаю, - щиро признався Чепуренко. - Невже Ленiн про фантазiю на з'їздi говорив? - глибоке здивовання пом'якшило неприємну самовпевненiсть. Павло Михайлович пiдiйшов до шафи з книгами, дiстав том в червонiй обкладинцi, швидко знайшов потрiбне мiсце i неголосно, чiтко видiлив кожне слово: - "...Навiть вiдкриття диференцiального й iнтегрального обчислень неможливе було б без фантазiї. Фантазiя є якiсть найбiльшої цiнностi..." - Здаюсь, здаюсь! - пiдвiв угору обидвi руки Чепуренко. Чабану й Слободенюк засмiялися. - Ви, Павле Михайловичу, серйозний опонент, - уже з повагою промовив Чепуренко. Голос його пом'якшав. - 3 вами нелегко сперечатися. Пам'яттю, пам'яттю берете... - Павло Михайлович правдою бере, iстиною. Пам'ять трохи нижче стоїть, - поправив Йона, який терпiти не мiг неточностi у визначеннях. - Це само собою, - великодушно погодився Чепуренко. - Ви, може, познайомите мене зi своїми планами? - звернувся Павло Михайлович до мелiоратора, намагаючись зменшити тертя мiж ним i Йоною. - Мiсiя наша дуже скромна: мелiоративне товариство послало нас вiдкрити нову землю. - Колумби! - не витримав Чабану, i складки насмiшкувато затремтiли бiля рота. - Зараз наше мелi