ином борiдки i пiдстриженими прокуреними вусами, вткнувся короткозорими очима в кряжисту постать Iвана, i його рука довгастим човником вскочила в мiцнi вузлуватi пальцi. - Так це ви, можна сказать, Iван Тимофiйович Бондар... Землемiр... Кхи-кхи. Чортiв кашель. Тьху... Карпо Iванович Мокроус. Ледве помiтно всмiхнувся Iван. Вийшло: "землемiр кхи-кхи, чортiв кашель. Тьху". Так i запам'ятав чудернацьке прiзвище, шанобливо тиснучи руки з колючими сивьми волосинками на пальцях. Обережно, поперед себе, понiс до хати теодолiт, а Карпо Iванович пiдхопив з землi протертий чемодан i задрiботiв тонкими ногами за Iваном. У хатi, витягуючи тонку шию, швидко скинув пальто. Почав потирати руки i заходив з кутка в куток. З-пiд чорного пiджака рiзко випирали трикутники лопаток, то наближаючись до хребцiв, то рiзко вiдскакуючи вбiк. - Можна сказать, вiдiб'ємо завтра вам благодатної земельки на горбку. Знаю, знаю її. Це споконвiчне князiвство Варчукiв. Як вiн? Ще ворушить ногами? - допитливо примружив праве око. - Цього довбнею не доб'єш. - А як ви думаєте, Iване Тимофiйовичу, чи вони нам побоїща не закачають? - впритул пiдiйшов до Бондаря, поблискуючи по-дитячому безпорадними короткозорими очима. - Думаю, нi. А втiм, хто його знає. Опасаетесь? - Це я, можна сказать? Самого чорта не боюсь, - вигнув сухi груди. - Тiльки свого iнструмента жаль - дорога штучка, того й дивися, щоб не потрощили, - погладив рукою лакованi нiжки теодолiта. I раптом, чогось сердячись, вдарив кулаком в кулак: - Чортовi баби, так i норовлять допастись до нього. I видумав бiс, можна сказать, таке зiлля. - Почав виймати з чемодана карту села. - Ви може до вечерi перекусите що? - Не вiдмовлюсь, не вiдмовлюсь. Можна сказати: їж, поки рот свiж, а як зiв'яне, то й сова не загляне, - задоволено i дрiбно засмiявся... - Чи вам молока чи пряження зготувати? - Можна, можна i пряження, i молока, а коли є борщ, та ще й з квасолькою, - нiяк вiдмовитись не посмiю. I згодом Iван не мiг вiдiрвати здивованого погляду вiд землемiра: такий тобi миршавенький дiдок, однак, покашлюючи i пирхаючи, їв за трьох молотникiв - наче за спину кидав. А в усiх урочищах розбирався так, нiби вирiс у їхньому селi... Ранок випав туманний; пiд копитами коней стрiляло стужавiле болото i нависало розбухлою кашею над глибоко втиснутими слiдами. Карпо Iванович Мокроус не схотiв їхати на возi: худобi тяжко. Доручив доглядати теодолiт Варивоновi, а сам попрямував понад греблею, по-пташиному скачучи з протоптаного ногами одного округлого гнiзда в друге. Широкi, пiдкаченi холошi все густiше вкривалися бризками болота, проте землемiр найменше турбувався такою халепою, навiть якусь пiсеньку мугикав. "Побачимо, якої ти заспiваєш, коли на горбок Варчукове кодло збiжиться", - усмiхнувся в цурпалки вусiв Iван Бондар, слiдкуючи за вузькоплечою постаттю. Що на горбок збiжаться всi, кому тут належала земля, вiн не сумнiвався, тiльки не знав, чи дiйде до бiйки, чи закiнчиться погрозою i лайками. Пригадав побiлiле обличчя Марiйки, її прохання, щоб коли що - гнав коней в село, не встрявав у бiйку. I вiдчув, як весела дрож пробiгла тiлом, несучи за собою завзяту i насторожену силу. "Шкода, що Мiрошниченка нема - в район викликали. З ним безпечнiше". На другому возi розгонисте смiявся Степан Кушнiр, i пужак дрiбно тремтiв у червонiй руцi. Посмоктуючи цигарку, шекерявив якусь побрехеньку Полiкарп Сергiєнко, по-вулишному "Побрехенька", незавидний сухорлявий чоловiк з загостреним припушеним обличчям i довгими вусами. Невдача либонь чи не з самого народження переслiдувала чоловiка. Родився вiн на полi пана Колчака в родинi невилазних наймитiв. Його мати старалася за тринадцятий снiп заробити трохи хлiба, щоб як-небудь прогодувати шестеро дiтей, що, мов жорна, мололи всякий харч i свiтили чорним тiлом по всiх вулицях села, басуючи на хворостинах. Не дуже, видно, зрадiв воловик Явдоким Сергiєнко, коли до нього примчали на випас двоє старшеньких, i чорнява мазуха Оленка, захекавшись, радiсно сповiстила: - Татку, нашiй мамi бузько плинiс хлопчика на поле. - Дурна, вона й досi не знає, що бузько тiльки жаб жере, - вiдштовхнув її семилiтнiй Гнат i серйозно повiдомив: - Батьку, мама на полi хлопчика родили. Коли новонародженого хрестили, поповi треба було дати три карбованцi, пiвкопи яєць i курку. Кума (породiлля ще хворiла) грошi i яйця вiддала, а курки не було в наймитiв, i довго не могла заспокоїтись зобиджена матушка: "Що це за господиня - навiть курки на обiйстi не має. Один розврат вiд таких людей". Всi дiти, як дiти, росли в Сергiєнкiв: плакали, їли, хворiли, кричали, падали з колиски, об'їдалися всякою поганню, топились у ставку i поволеньки спинались на ноги. А Полiкарповi одне горе: дуже миршавим вдався i зовсiм не говорив, хоч яких уже шептух не приводили до нього, чим не поїли i яким зiллям не обкурювали. Нарештi, коли нiмому хлопцевi минуло чотири роки, люди пораяли батькам вiдвести його чим скорше до Києва. Послухалась Орина людей i напровеснi, тримаючись гуртка прочан, пiшла iз сином в далеку путь. Та недовго того шляху помiряла Орина. Другого ж дня бiля Лiтина сипнув ядерний дощ i грiм струсонув усiм небом i землею. Люди навпочiпки поприсiдали бiля лип, та дощ небавом вимочив їх до нитки. А Полiкарп вiзьми й заговори: "Глiм i капки". Того ж дня вночi повернулася Орина додому i страх як потерпала: а що ж як знову вiдбере мову Полiкарповi. Та по тому говiркiшого хлопця на все село не знайдеш. Пiдрiсши, в розмовах забував всяку мiру, i потiм його побрехеньки довго переходили з хати в хату, а до самого Полiкарпа навiк причепилось прiзвисько "Побрехенька". На гульбищах усi з охотою слухали Полiкарпа. Вiд душi пирхали i реготали, але нi дiвчата, нi хлопцi не вважали його за парубка. I скiльки, дiйшовши рокiв, не сватався - тiльки гарбузи хапав. Тому й знайшов собi дiвчину лише в сусiдньому селi, пустивши в очi її батькам такого туману високими мисливськими чобiтьми i берданкою, що тi по простотi своїй i повiрили: неабиякий зять трапився їм - одним полюванням он як може прожити. А з того полювання було стiльки користi, як з цапа молока. Правда, чи не єдиний раз, уже пiсля одруження, трапилось щастя Полiкарповi: застрелив на болотi качку. I вже не городами, а вулицями попрямував додому, навiть крюк наклав, щоб не минути кооперацiю, де в недiлю збирались погомонiти дядьки. - Несеш свiжину, Полiкарпе? - гукнув широкоплечий сусiд Василь Коваленко, ледве стримуючи усмiшку. - Та хiба ж тепер дичина? От колись дичини, мов гною, було, - став бiля гурту селян. - Бувало, обвiшаєшся кругом, ледве додому, як пхир, тягнешся. А тут ще й жiнка починає лаятися. "Доки вже ти будеш таскати - дiвати нема куди". - А вбив же що-небудь? - допитується коваль. - Та якусь паршивеньку качечку. - Качку? - дивується Василь. - Ану, покажи. Полiкарп, не кваплячись, широко розкриває торбу i раптом качка з фуркотом, затуляючи його очi, пiдноситься вгору, низько летить над будинком споживчого товариства i зникає за садами. - Ох, ти ж чолт. Полетiла. Чи ти ба... - розгублено повiдомляє Полiкарп, i вiд смiху здригається увесь майдан... Зараз Сергiєнко - чує Iван Тимофiйович - напався чогось на парубкiв: - Хiба ж тепер парубки? От колись були парубки. Бувало, ми з Арсентiєм вип'ємо по крючку, вiзьмемо шворiняки за халяви та як пiдемо до дiвок - усi хлопцi, як шушвалки, тiкають вiд нас. А на весiллях завжди пiвока поставлять, щоб не надавали головиць. Умiли ми в свою пору погуляти. На теперiшнiх двох парубкiв ще б сили у мене вистачило, - вигинає колесом суху спину. I Степан Кушнiр, червонiючи, починає неймовiрно кашляти, щоб не розсмiятися в очi Полiкарповi. На горбку поля зовсiм протряхли, i за колесами побiгли неглибокi рiвнi колiї, пiдрiзаючи слiди втиснутих копит. На сходi рожевiв i розвiвався туман. Блiде сонце колiщам проскочило шматок роз'їденої просвiтками хмарини, а свiжа земля запарувала i запахла трухлою стернею, кислуватим хмелем. Першу вiху Варивон поставив на межi з левадою, i Карпо Iванович Мокроус ловко вставив примружене око в скельце теодолiта, окантоване блискучою мiддю. Iван Тимофiйович оглянувся навколо, i щасно запам'ятовувалось: i Великий шлях, i димок на хвилястому гребенi горбка, зелена росиста паша помiж чорними стернями, i хвилi свiтла, що переганяли у село тiнi, i дзвiн штельваги, i призивне iржання коней. "Еге ж, це тобi не наймитом, не поденщиком я ходжу, завидуючи багатiям, а на своїй, законнiй - район затвердив нам горбок. I нiчого, Сафроне, не допоможеться: болячка тебе i без горбка не вхопить - все одно не проживеш всього добра за свiй вiк", - звертається у думцi до Варчука. А хлiборобська надiя шугає далеко-далеко i спочиває на посивiлому вистиглому полi, як спочиває перепiлка помiж хлiбами. Вiн сам повiв конi на вiху, щоб вивести борозну якнайрiвнiше; i солодко, i тривожно защемiло серце, коли почув, як пiд череслом хруснула пiдрiзаним пирiєвим корiнням зелена межа. За плугом, натискаючи на чепiги, горбився Полiкарп, i обличчя його свiтилось радiсно здивованим усмiхом, який буває в щасливих дiтей. - Як воно, Полiкарпе? - кивнув головою i примружився, надiючись почути якусь неждану побрехеньку. - Добре, Iване, скажу тобi. Ще не запам'ятаю, коли так i рукам i серцевi хороше було, - пiдвiв на нього прояснений погляд. - То-то й є, Полiкарпе, - подав трохи гаття пiдручного i пiшов широкими кроками вперед. Сумовитою сурмою заграло небо - над хутором нижче хмарки рiвним i навскiсним шнуром летiли журавлi; коли крила опускалися вниз, косяк темнiшав i меншав; i перлово просвiтлювався, коли ширшав його хвилястий трепет, прощаючись з осiнньою задуманою землею. Щось невимовне вразливе було в тому печальному переливi, в прощальному маяннi крил i змiнi свiтла i тiней над все дрiбнiшим i дрiбнiшим ключем. - Облiт роблять. Скоро вiдлiтатимуть од нас, - пiдняв голову Варивон. - Еге-ге, Iване. Уже посланцi метляють спiдницями до нас, - обiзвався ззаду Василь Карпець. Левадою поспiшав розтягнутий гурт жiнок; за ними, з заростей вiльшаника, з'явилися першi чоловiчi постатi з кийками i дрючками в руках. - Не наступай, не наступай, враже, бо буде битва, - пiддашком приклав до чола куцу широку долоню Степан Кушнiр. - Невже до бiйки дiйде? - насторожено витягнув шию Полiкарп. - Може дiйде, а може й нi, - не обертаючись i не вiдводячи долонi, поволi вiдказав Кушнiр. - Проте iстика тримай мiцно в руках, мiцно тримай, бережливого i доля береже. Бiля теодолiта неспокiйно заметушився землемiр, кинувсь був для чогось до воза, але на пiвдорозi роздумав i знову повернувся до тринога, торкнувся пальцями свинчатої дзиги. - Оремо, хлопцi, а то справдi подумають, що перелякались їх. Вйо, конi! - стрельнув батогом Iван Бондар i за його плугом потягнулись iншi. Першою на горбок вилетiла, приминаючи чобiтьми свiжу рiллю, висока худа Настя Денисенко i зразу ж наскочила на Степана Кушнiра. - Трясця казила, дубила, вашу ма... Хто вас, босяцюги, на чужу землю просив? Забирайтесь к чортовiй матерi, поки ребра цiлi, поки голова на в'язах стирчить. Забирайтеся, злиднi чортовi! - Чекай, чекай, жiнко добра. Хiба ж так з людьми говорять? Де ж твiй добрий день? Адже ж ми з тобою, можна вказати, рiдня якась. Настя спочатку оторопiла вiд несподiвано спокiйного голосу, лупнула очима, але зразу ж опам'яталась i верескливо закричала: - Чого ти менi баки забиваєш? Забирайся, щоб твоя нога тут не була. Бач, яку рiдню знайшов! Якi ми з тобою родичi? - От тобi й маєш, - розвiв руками Степан. - Вже й забула: твiй же батько i мiй батько на одному сонцi онучi сушили. Ще тобi мало? Ще тобi мало? - Бий, кумо, його, чорта окаянного, по макiтрi, бо вiн тобi зуби заговорює, - озвався захеканий голос iз гурту. - А-а-а, це ти, моя ясочко, ангельським голоском обiзвалась? - став навшпиньки Степан. - А я тебе колись сватати хотiв. I добре, що не оженився - десь трiснула б досi з великої любовi моя макiтра. Трiснула б. Хтось навiть засмiявся в гуртi, але знову гамiр покрив поле. - Цитьте, баби, дайте поговорити з людьми. - Наперед поважно виступив Сафрон Варчук. За ним вийшли з гурту Ларiон Денисенко з двома синами, Лiфер i Митрофан Созоненки, Якiв Данько, старий Заятчук i ще кiлька чоловiк. Осторонь стояв iз замашним кийком рожевощокий, з пухнастим чубом Карпо Варчук, з цiкавiстю поглядаючи на землемiра. - Тпррру! - владно зупинив конi Сафрон, рiвняючись iз Бондарем. - Здоров, Iване. - Ну, чого тобi? - Погане дiло затiяв, Iване. По-доброму говорили тобi - не зазiхай на нашу землю, не сiй колотнечi мiж людьми. I ви, добрi люди, орiть, сiйте на своїх нивках. Бо з чужої руки хлiба не наїсися. - Здригається обвислий тонкий нiс, ворушаться пiд очима круто вигнутi синi мiшечки i вся висока постать розмiрено погойдується. - Так що запрягайте конi - i подалi вiд лиха. - Подалi вiд грiха, - трясе колесом оброслої голови Денисенко. - Чого їх умовляти? В дрючки займайте, щоб... - високо дзвенить жiночий голос. - Чуєш, Iване, кров'ю пахне земелька, їдь, не муляй очей, - широко розставляє ноги Данько, перехопивши пальцями по половинi обтесаний дрючок. Його вилицювате обличчя багрянiє, темнiє i неспокiйно мiниться свiтло в зеленаво-сiрих очах, а на скронях ворушаться тонкi кiнчики каштанових брiв. I голос напружено тремтить - от-от зiрветься з спокiйної ноти, сипне лайкою, а руки пiднесуть над головою ломаку. - Ви ж в обмiн за свою землю нашу берете, - з-за спини Степана показався Полiкарп i знову непомiтно зашився за широкi плечi. - Кобилi пiд хвiст вткни свою. Злиднi зеленi, - насiвся на нього Денисенко I Полiкарп зразу ж мигнув зiгнутою спиною за кiньми. Бабський галас знову пiднявся. Над головами закрутились кулаки i кiлля, ззаду жiнки напирали на чоловiкiв, штовхаючи їх на невеликий гурток созiвцiв. - Чого ви їм в зуби заглядаєте? - непокоїлась дебела Лисавета, Данькова жiнка. - Цитьте ви, сороки! - незадоволено скривилось чорне клинцювате обличчя Сафрона. - їдь, Iване, додому. Раз ми живемо на свiтi. Для чого один одному вiку вкорочати? Бач, який свiт широкий, - простягнув руку вперед. - А ти його в домовину хочеш затиснути. - Слухав я тебе, Сафроне, - очi Iвана уперто блиснули, - i думав: не мало тебе життя учило, чоловiк ти не дурний, а ще й досi в чудеса вiриш. Невже не зарубав собi на носi: минулося ваше, наше наступило. От i живи собi, як жук за корою, а пiдiймеш на мене руку - з корнем вирвуть тобi. Бо держава за мною стоїть. - Бабоньки! Та вiн, злидень .. ще лякати нас буде! - фуркнула в повiтрi ломака. Як хвиля, гойднулась юрба, i зразу ж в кiлькох мiсцях трiснуло дерево об дерево, i хтось пронизливо, по-поросячому, закричав: - Ой, боженьку, мiй боже!.. З храпом шарпнулись конi, вирвали з борозни плуг i помчали полем, залишаючи на землi подертi чорнi рани По-гусячому пригинаючись, з теодолiтом пiд боком, побiг у село землемiр, за ним дав дьору Полiкарп, але на рiллi спiткнувся, розтягнувся на весь зрiст i зразу ж злякано схопив руками голову, зовсiм вростаючи в землю I коли чийсь дрючок перетягнув плечi i удар глухою вiддачею обiзвався всерединi, Iван так гахнув iстиком Прокопа Денисенка, що кров зразу ж бризнула Iвановi на пiджак i об'юшила водночас плескате обличчя i катанку парубка Жiнки з лементом пiдхопили пiд руки знепритомнiлого, з широко розкритим ротом куркуленка, подалися назад, голосячи. Закривавлений Степан Кушнiр вiдбивався вiд обох Созоненкiв, кряжистий Варивон стявся з ведмедистим старим Денйсенком i Дмитром Заятчуком, що тепер всiляко норовив збити його з нiг. Данькове кодло до притиснуло до рiллi напiвхворого Карпця i Пiвторацького. Воно зiм'яло б їх, але бiля нахрапистого гнiзда куркульнi завзято кружляв Захар Побережний. Невiдомо звiдки вiн дiстав весло i в самi найтяжчi хвилини люто розривав ним одичале кiльце i знову вчасно з'являвся в другому мiсцi, не втискаючись у небезпечне коло. Тiльки один Сафрон Варчук, кам'янiючи на горбку, не встрягав у бiйку. Помертвiлi, без блиску очi не ворушилися в обважнiлiй сiтцi мiшечкiв; холодний туман налягав на них, i в ньому ворушилась не стiльки сама бiйка, як її нерадiснi жнива. "Ну, що ж, в крайньому разi вiн до бiйки непричетний. Навiть хотiв охолодити мужикiв... Треба, щоб Карпо не перестарався. I прикрутило ж серед бiлого дня заварювати бучу, начеб нема ночi у бога". Непереливки приходилося созiвцям. Впав уже на спину Карпець, i Данько кинувся на Варивона. Над Кушнiром загойдалось кiлька дрючкiв, i збоку, до Бондаря, почав пiдкрадатись Карпо. Та в цей час Варивон радiсно крикнув: - Держiмося! Нашi бiжать! Тримайтесь, дядьку Iване! - i так оперiщив Данька по шиї, що той дзигою широко завертiвся на полi. З дороги, пригинаючись, з кiлком бiг Дмитро Горицвiт. За ним, розмахуючи iстиком, ледве встигав Полiкарп, а позаду бовванiли ще двi чоловiчi постатi. Коли Дмитро, їдучи на своє поле, тiльки побачив, як загойдались дрючки на горбку, зразу ж зрозумiв, що напали на Бондаря. Ось коли вiн добре дiло зробить: всiєю душею допоможе созiвцям, Iвана Тимофiйовича з бiди виручить. "Iч, куркульня клята, усьому новому життя б вкоротила". Знайшов дрючок посеред дороги i так побiг, що вiтер почав обпалювати вуха. З розгону налетiв на Полiкарпа - i мало не розтягнувся на рiллi. Полiкарп злякано скочив, хотiв дати дьору, та, побачивши, що перед ним Дмитро, почав для чогось обтрушувати землю з катанки. - Чого ж не помагаєте своїм? Бачите, созiвцi зараз в бiдi. Чи тiльки за свою шкуру труситесь? - Та вони прогнали мене: слабосилий, кажуть. От їм тепер i покажу, який я слабосилий, - розхрабрився Полiкарп. Коли Дмитро побачив Карпа, затремтiв кожним м'язом, прикидаючи в головi, куди буде найзручнiше ударити: то найспритнiший ворог. "Приб'ю, я "гадюку", - твердо вирiшив, напружуючись до дрижання. Та Карпо зразу ж, тiльки глянув на перекошене обличчя Дмитра, зрозумiв, куди йдеться його дiло. Далеко вiд себе кинув дрючка i мiцно крикнув: - Хто жити хоче - в село тiкай. Чортiв Горицвiт бiжить! - i перший, широкими i легкими стрибками, кинувся на леваду. За ним побiг Данько, а далi в одну мить, мовби бiйки не було, на горбку залишились тiльки созiвцi i пополотнiлий вiд злостi Дмитро. - Ох, i тiкають. Я як потягнув Денисенка своїм iстиком, то вiн прямо тобi як вуж скрутився, - вихваляється Полiкарп. - Спасибi, Дмитре. Думав, доконає куркульня, - потиснув руку Iван Тимофiйович. - Приходь, не забувай нас, - стишує голос. - У суд їх, дукачiв! - спираючись на дрючок, пiдходить Карпець, блiдий, у хворобливому крапнистому потi. - Тiльки у суд, - пiддакує Дмитро, ще лихий i гостроокий вiд хвилювання та напруги. - А он землемiр наш спiшить, - примружився Бондар. I справдi: з вiльшаника тюпцем бiг до них Мокроус, i скельця теодолiта поблискували на сонцi ярким свiтлом. XL Прислухаючись з-за тонкої стiнки до стривоженого гамору, Марта чує про Дмитра i жалкує, що той не почастував дрючком її чоловiка. "Як ти менi остогид, вивернув душу, окаянний", - шепоче сухими губами. Вiд напруги дудонять у вухах дзвоники, в затерплi ноги хтось вбиває цвяшки, i серце частiше тiсно коливається у грудях. Сафрон лає всiх, що погарячилися, i схиляє для так годиться перепросити созiвцiв, бо дiло судом i допром зможе запахнути. - Таких, як Полiкарп, яким пудом муки можна задобрити, з iншим - чарку випити. Найтруднiше Бондаря зломити. Тут через жiнку треба дiяти - з Марiйкою кашу скорiше звариш. - Я б їм червоним пiвнем кашi наварив, - вихоплюється у Лiфера, i вона морщиться вiд огиди, уявляючи високу, худу постать чоловiка, затягнуту в чорний пiджак та вузькi штани i схожого на засмоктаного писаря, що раз на рiк бачить сонце. Тихенько скрипнули дверi в кiмнату, перекочуючись через порiг, вбiгла в квiтчастому платтячку круглолиця Нiна - її єдина радiсть. Марта тiсно пригортає до грудей свою одиначку i, не осмiхаючись, обсипає цiлунками пухнастi щiчки i ручки з ямками, де мають бути суглоби. - Ти знову плакала? - строго дивиться на неї дочка. - Ти ж казала, що бiльше не будеш. - У мене очi болiли. - У Нiни теж болiли, а Нiна не плакала. I ти не плач. - Не буду, не буду. - Дай поцiлую очi. Хай не болять, - м'якi уста дитини ледве чутно торкаються її перенiсся. - Баба менi цяцю принесла, - хвалиться блискучим корабликом i заховує його пiд скриню. За вiкном у закучерявленому жовтому колi сяє мiсяць, одна за одною набiгають на нього хмарки i зникають, без слiду, без гадки. Тоскно поскрипує бiля самого кореня натомлена яблуня, тихо вiттям б'є по вiконнiй рамi, мов проситься в кiмнату; далеко холодне небо ллється на хати, сумне i нерозгадане, як її невеселi, незогрiтi радiстю роки. Усмiхнулось трохи те крадене щастя пiд зоряними ночами, пролетiло, як сон. 'Може, коли б не воно, то спокiйнiше тепер жилося: звикла б за нелюбом та й тягнула б те життя, як вiл тягне гарбу. Поскрипуючи схiдцями на ганку, почали розходитись остогидлi багатiї. Забрехав, задзвенiв ланцюгом собака i заспокоївся, почувши знайомий свист. Лiферова тiнь тонко промайнула по шибках i пiдлозi, застигла бiля ворiт. Марта швиденько роззулась i лягла бiля Нiни. Ще чула, як бряжчав за перегородкою посуд, глухо перемовлялися свекор з свекрухою, i вже крiзь сон донеслося тихе рипiння дверей. Ледве розплющила злиплi очi. На лiжковi, затуливши спиною мiсячне сяйво, сидiв Лiфер. Крекчучи, наче дiд, скинув з нiг тiснi чоботи. - Ти спиш, Марто? - торкнувся рукою її плеча. Само по собi зщулилось тiло молодицi, проте не ворухнулась - вдавала, що заснула. Та коли Лiфер взяв на руки Нiну - хотiв перенести на канапу - обiзвалась: - Не чiпай дитини. - Iч, яка витребенька, - усмiхнувся примирливо. Проте в голосi бринiла непевнiсть, а усмiшка була прохальна, жалюгiдна, як i завжди, коли хотiв пiсля сварки примиритися з нею; обережно, щоб не збудити, поцiлував Нiну в лоб, вiднiс на канапу; позiхаючи, потягнувся посеред хати, затуляючи собою вiкно. "Хоч би дитини не вiдсудили", - уперто думала свою думу, бачила себе з Нiною в невеличкiй убогiй хатинi за чужою роботою - вишиттям чи пряжею. Тiнь гойднулась їй назустрiч, заскрипiло лiжко, кiстлявi i холоднi, як лiд, руки, обвились навколо її шиї. - Не лiзь, - одвернулась вiд нього. - Ну, давай забудем. Винюсь перед тобою - погарячився. Але ж i ти мене з себе виводиш, - хотiв обняти. З злiстю вiдкидається вiд нього, лягає обличчям до подушки. - Що ти за жiнка менi? Чи ти хочеш, щоб я по других ходив? - рипить зубами Лiфер. - Iди хоч у безвiсть!.. Який вiн противний, який вiн противний! Холодний, ненависний, як гадюка. Чи то своїми руками вона не заробить шматок хлiба?.. "Забирайсь пiд три чорти. Сам - доведеш мене - як сучку прожену, а щеня при собi залишу!" - пригадує слова свекра i ще тiснiше припадає до постелi. - Ти довго будеш єрепенитись, змiя пiдколодна? Iще Дмитро тобi, чи який другий на думцi! - починає липкими пальцями крутити їй праву руку... Нарештi Марта виривається з його рук i босонiж бiжить на подвiр'я; давлячись сльозами, входить в теплу вiд пiдопрiлої отави клуню. Усе тiло пашить вiд побоїв, сльози палять щоки. Небавом осiннiй холод кидає її в дрож. Марта пiднiмає корж злежаної отави, по шию закривається ним. "Дочко моя, коли б не ти - одного б дня не жила отут", - в уявi притискує до грудей тiльце Нiни. Вiд щiлин брами до молодицi тягнуться жовтi струмки мiсячного сяйва i не можуть дотягнутися. У вузькому просвiтку затрепетала зiрка i зникла; тяжко, як людина, зiтхнула в оборi корова; клуня, ледве чутно шарудячи обмолоченими снопами, починає потихеньку ворушитись, наче пароплав на хвилi... - Мамо, - кличе її заплаканий голос... Чи довго вона проспала? Обдираючи ноги штурпаками сухого кiнського щавлю, летить з засторонка на тiк. Надворi пiд ногами шарудить i зразу ж розтає паморозь, на темних вiкнах горять, переливаються вiнки жовтого, як латаття, свiтла. Спираючись руками в стiну, обличчям припала до перехрестя рами. На канапi з розкинутими ручками спокiйно спить її дочка. З-пiд усмiхнених уст ледь-ледь поблискують дрiбнi чистi зуби. I мати заспокоєно вiдхиляється вiд шибки. I знову згадки налягають на неї, як хмари на небо, в серцi глухо здригається злостивий i непокiрний грiм. XLI Нiяк не виходила з голови розмова iз батьком. Почувши про бiйку на горбку, Югина кинулась на поле простоволоса, притискуючи блузку рукою, i чула, як стугонiло серце. Бiля греблi побачила на шляху три пiдводи, на першiй пiзнала Степана Кушнiра i догадалаяя, що позаду їде її батько. - Таточку мiй! - скрикнула, побачивши веселий рiдний усмiх, цурпалки пiдрiзаних вусiв, темночервонi, мiцно натягнутi щоки. Дужими руками пiдняв дочку пiд пахви i посадив поруч з собою. Тiсно-тiсно притулила голову до його плеча, а потiм заглянула в очi правдивим голубим поглядом. Усмiхався Бондар, розумiв, як перехвилювалась Югина, i був радий, що дочекався такої дочки, проворної, красивої, люблячої. I добре було чути, як пашiло через сорочку тепло її руки, огрiваючи його плече. - Нiде вас, тату, не задiло? - Нi, трохи перепало. Та до твого весiлля минеться. Як мама? - Вони ще, десь, не знають - дома не були. - Так ти, гляди, нiчого й не говори, бо почнуться охи, зiтхання, та й очi в нашої матерi на мокрому мiсцi. - Хiба ж я не знаю? - пальцем вiддерла бiля вуса почорнiлу присохлу краплину i тiльки тепер побачила, що на щоцi тонесеньким павутинням крутився обкипiлий слiд стертої кровi. Дома злила на руки i смiялась, як батько, нарочито фиркаючи, бризкав над цебром теплими краплинами. А потiм сiв проти неї, задумався, дивлячись у вiкно. - Чого ви, тату, мо', болить? - затурбувалася. - Лягли б вiдпочили. - Знаєш, дочко, - взяв її за руки, посадив ближче до себе. - Прибили б сьогоднi мене. От i не сидiли б так з тобою, - всмiхнувся i знову задумався. - Що ви кажете, таточку, - стиснула широкий костистий зап'ясток. - А ти ж думаєш, пожалували б? В мене першого мiтили. Я куркульнi став поперек дороги не на один день. Вони це добре знають. Дякуй Дмитровi - коли б не вiн, як пить дати, привезли б твого батька на возi, наче в'ялену рибину. Само щастя прислало його. I таке моє слово, Югино: коли крiпко любиш нас, - вийди за Дмитра. - Тату... - Не перебаранчай. Коли б за другого - слова б не сказав тобi. Роби, як серце велить. А Дмитра, от його ти не любиш зараз, так, вiр менi, потiм покохаєш, як життя своє. Такого не можна не полюбити, хоч i хмурим вiн здається, наче в хмару вступив. Грицьковi менше я вiрю, та й про нього недобрi чутки пiшли, що з Федорою... Пiдвiвся з лави i поволi пiшов у другу хату. Як уперлась руками в колiна, так i сидiла, безпорадна, зiгнута, наче закуняла на часинку над шиттям. В напiвтемрявi поставав перед дiвчиною луг. Бачила, сизi води трьох ставкiв i знала, що пагорками обiч заростей очерету йшли в рiзнi сторони Грицько i Дмитро, неясно окресленi, заволоженi туманом. А потiм вiд берега до берега сковзнув просвiток, i жаль стало минулих рокiв, коли вона, ще не знаючи болiсно-солодкого чекання, хвилювань, зустрiчей, неясного суму прощань, спiвала з дiвчатами тужливих пiсень про кохання. Тодi тривожилась тiльки чужим горем, вилитим хтозна-якою безталанною, i не вiрилось, що життя могло скривдити її, Югину, яка всiм хотiла добра, щиро брала до серця печалi старших подруг. Хотiлося б їй знову стати малою пастушкою, виспiвуючи у видолку; або пекти на полi в сивому приску картоплю, взимку ковзатись на ковзанцi i по-хлоп'ячому викреслювати на ясенцю тонкi пружки блискучими пiдковами. I знову думки перекидали хитку кладку до щойно сказаного батьком... Коли б це мати наказала - вона б i бровою не повела. Батька ж любила сильнiше, знала, що пусто не кине вiн слiв на вiтер; i жаль було самої себе, наче вже насправдi виходила замiж за Дмитра. Вечерi i не покуштувала. Задумуючись, не до ладу вiдповiдала матерi. Та затурбувалась: - Що ти, дiвко, не захворiла часом? А батько глянув на неї, нахмурився i мовчки вийшов iз хати. Обережно винесла глечики з молоком до льоху, сiла на важкiй лядi, що набрякла земляною вологiстю, скульчилась, опустивши голову на руки, i такою здалася собi одинокою, забутою всiма, що незчулась, коли сльози опекли долонi, покотились в рукави. I з острахом помiтила, що зараз не стiльки за Грицем вболiває її серце, скiльки стискає його чуже втручання в найпотаємнiшi кутки, куди сама хотiла i боялась заглянути, щоб не наврочити свого щастя. "А що ж то батько натякнув на Федору?.." В недiлю, бувало, Югина стiльки того часу згайнує, прибираючись на музики, а сьогоднi i не вдягалась; на здивований погляд Марiйки тихо вiдповiла: - Чогось нудить мене. - Так ти б, може, чогось кислого з'їла, - похитала головою, дивлячись на змарнiлий вид: наче в недузi лежала. I вже навiть словом не заїкнулась про своє. Пiсля полудня прибiгла до Югини Софiя Кушнiр Забiгала, закрутилась по хатi, наповнюючи її дзвiнким щебетанням i смiхом. - Ти чого це, дiвко, на вулицю носа не показуєш? Хочеш, щоб нашi парубки слабостi подоставали? Ой, рятуйте мою душу, а чого ти так змарнiла? Чи хлiба не їси? Чого ж зiтхнула, як останнє спекла? - Бистрi карi очi аж палахкотiли, непосидющi босi ноги тупали по долiвцi; на довгастому чорному обличчi блискавично мiнялись вирази то запитання, то ляку, то здивовання. Подивись на таку - достеменно молодий живкун на дорозi. - Чогось нездужається. - А-а-а, - протягнула Софiя i здогадливо стукнула долонею по лобi. - Знаю тепер, де собаку зарито. Довiдалась, що Гриць до другої ходить? Еге ж, так? - i обличчя її стало жалiсливим i спiвчутливим. Холонучи вся, Югина сперлась на косяк скринi, пальцi вп'ялись у випаленi пелюстки квiток, скам'янiли, серце, забиваючи подих, пiдкотилося до самого горла. Невже її Гриць ходить до другої? Його брехливi уста шепчуть їй слова любовi, а потiм цiлують другу. Може, обоє вони згадують її, роблять з неї посмiховище... Он який ти! Ненависть поривом пiдiймається в грудях дiвчини, гiркi сльози образи i злоби печуть щоки, неначе шершнi, i дiвчина закриває голову широкими рукавами сорочки, навiть не в силi розпитати Софiю, на кого промiняв її Шевчик. - Та цур йому, оглашенному, - обвиває її Софiя руками - Я б на твоєму мiсцi i дивитися на нього, бабiя, не схотiла б. - А сама бачить зустрiч на левадi бiля верби i хоч як намагається осудити Григорiя, проте не може i, забувши, що вона втiшає Югину, усмiхається собi, пригадуючи, як попала в парубочi руки. Проте зразу ж схоплюється i знову починає вичитувати: - Чортiв лобуряка. Хоч би до дiвчини пiшов, а то до Федори. Теж радiсть пеську знайшов. Та ти не плач - нема за ким побиватись. Ти на Дмитра подивись - орел, а не парубок. Ще багато кашi Грицьковi треба з'їсти, щоб зрiвнятися з ним. Я б на твоєму мiсцi зараз же пiшла на вулицю i, на збитки, з Дмитром до вечора б простояла. От i дурна, шо не покажешся на люди - нiхто б язика не точив, не перемивав твоїх кiсточок, що побиваєшся за ним. По-моєму так: яке лихо не спiткнеться - не потурай йому, топчи ногами, смiйся, словом не дай знати про нього. Як менi в того Сафрона гiрко буває - одна тiльки я знаю, а проте i бровою не поведу. Насядеться вiн на мене i почне, i почне вичитувати, прямо тобi як псалтир читає. Слухаю, слухаю його, а потiм i вiдповiм, так смирненько: "Чи ви все сказали, чи ще будете? Тодi я корови подою i дослухувати прийду Дуже iнтересно говорите. Напевне ви на якихось курсах були". Плюне той спересердя i пiде. Такую б, як ти, мов iржа, за мiсяць заїв би, а на менi кутнi обломить. Потiшала, як могла, i втихомирила Югину. Тiльки вряди-годи здригнеться дiвчина, i схлипування з самої середини прорветься. Прощаючись, наказувала Софiя: - Оце вмийся менi гарненько i шпар на музики. Такого краков'яка жиганемо з тобою. I з танцю вручу тебе Дмитровi. Побачиш, як запишається вiн, i з радостi слова не промовить, тiльки очима лупатиме. - Поставила сторчма очi i вибiгла з хати. Аж легше стало Югинi, що нiхто не слiдкує за нею, не бачить її горя. "Так ти до тої, до безпутної ходиш, з мене людську поговiрку робиш. А я так тобi вiрила. Не дiждеш насмiятись..." I раптом, трусячись всiм тiлом, вона бачить, як вулицею, помiж двома засипаними листям колiями, прямує Григорiй. Куди дiтись? Чи в клуню побiпи, чи забитись у ванькирi, щоб не бачити осоружного лиця, не чути ненависного тихого голосу. Краще хай би Дмитро прийшов. I для нього у неї найдеться i слово, i усмiх... "Чи знайшлися б?" "Пiдеш за мене - нiчого бiльше в свiтi не треба", - горять чорнi очi на поблiдлому лицi, тремтять нiздрi орлиного носа... Який же вiн лихий i хороший. Тiльки, певне, страшно з таким на самотi залишатися... Куди ж заховатись їй? На самому порозi ледве-не збила з нiг Марiйку. - Що з тобою? Лиця на тобi, дiвко, не видно. - Мамо, до нас той... Шевчик iде. Скажiть, що мене дома нема. Не пускайте сьогоднi... i зовсiм не пускайте. Хай собi другу попошукає. Марiйка остовпiла, дивиться на Югину; потiм, щоб заховати усмiшку, що скривлює її уста, обертається до дверей i швидко йде до ворiт. А Югина кидається на лiжко i заплющенi повiки затискує пальцями. XLII Сафрон довiдався, що Мiрошниченко послав у район повiдомлення про бiйку на горбку. "Влипли по-дурному, як мухи в патоку". Розлючено ввiрвався до хати i зразу ж накинувся на Карпа, який передражнював Софiю, що нещодавно розбила тарiлку. - Чого, сучий сину, ляси бiля наймитської спiдницi точиш! Запрягай зараз же конi в бричку. Тiльки одним льотом менi! - Я зараз, тату. - Вхопив шапку в руки, вилетiв у сiни, м'яко перестрибнув через усi схiдцi ганку i через хвилину забряжчав упряжжю в стайнi. Коли воронi, кусаючи вудила, задзвонили кованими вiжками, Сафрон перехилився над бричкою, гаряче зашепотiв У вухо синовi: - Тiльки ж мотайся менi, як попiвна замiж. Не застанеш Крамового дома - поїдь на пасiку. Ну, гайда. Коней тiльки це перегони. - Зроблю, як звелiли. - Пiдвiвся на весь зрiст, махнув гарапником, i конi з копита вдарили галопом Красиво вигинаючи шиї, птицями вилетiли з подвiр'я, мигнули у брамi, замерехтiли в щiлинах паркана. "Кожна кiсточка машталiрська", - залюбувався постаттю Карпа, але знову згадав про свої турботи i пiшов до комори взяти горiлку. "Злиднi чортовi, зв'язати б вас одним мотузком i в морi, як цуценят, потопити, - витягнув з жита пляшку i попрямував у село. Вiн уже розiслав до созiвцiв Созоненка, Данька, Денисенка. Сам же вирiшив обламувати Бондаря, хоча гонор вивертав йому всю душу. Та кого ж iншого пошле? "Краще б мене по потилицi звезли, чим ото кривлятись, скидати шапку перед бидлом. Чи давно само ноги ледь не лизало, просячи врятувати на переднiвку, а тепер носа до самого неба дере. Де ж, цяця велика, горбка захотiв! Щоб тобi той горбок на спинi до старостi сiв!" На перехрестi вiн зупинився бiля плота: вибирав часину, щоб нiхто не бачив, як iтиме до Бондаря. Мiцнi пахощi влежаних яблук i сухого зiлля бринiли по всiй хатi. Над картинами i портретами пишно розквiтли широкi рушники, свiжо пiдмазана долiвка плеснулась з червоних глиняних берегiв потемнiлим озеречком. "Порядок, порядок у хатi", - зразу ж помiтив i тричi перехрестився на порожнiй, без iкон, куток. - З святою недiлею, - вклонився Iвановi. - Доброго дня, - статечно пiдвiвся з-за столу Бондар, пильно i недобре поглянувши на Сафрона. Той наче й не помiтив гострого блиску в очах. - Славна свiтлиця в тебе, Iване, - сiдає на лаву. - Зразу видно, що хазяйська дiвка росте батькам на радiсть. Може, скоро й видаватимеш? - Трапляться добрi люди - можна й вiддати, - стримано вiдповiдає, бажаючи зрозумiти, куди хилить Варчук. Та той не квапиться приступати до дiла. Закручує цигарку, поволi прикурює, i губи його вивертуються довгою чорною трубочкою. А вся голова окутується густим димом. - Авжеж. Тiльки де зараз тих добрих людей шукати? Псується молодь тепер. Нема порядку. Нема. - Хе, - бiльш нiчого не говорить Бондар, i Сафрон не може розiбрати, чи дивується вiн, чи спiвчуває його словам, i не помiчає на собi насмiшкувато-допитливого погляду. - Як у тебе яблуками пахне. Добре вродив сад у цьому роцi? - Нiчого собi. - I у мене, хвалить бога, Карпо пiдпiрками гiлля пiдпирав, щоб не розчахнулись. Яблунi, як облiпленi тобi, листу не видно... Вип'ємо по чарцi, Iване. Чи там в тебе тим-сим закусити не знайдеться? - дiловито ставить на стiл пляшку i не дає промовити слова Бондаревi. - Та не дуже турбуйся - яблуко там, хлiб та цибулину - i бiльш нiчого не треба. - Я пити не буду. - Як то не будеш? - криво усмiхається Варчук, хоча всерединi злiсть уже починає кипiти. - Хоч i став ти за старшого в созi, та не дуже задавайся. Непотрiбне слово було сказано, i воно зразу ж виводить Бондаря з рiвноваги: - Задаватись менi не з руки, ми люди простi, а пити з тобою не буду. I Варчук зрозумiв, що переконувати його годi. - Що ж, вiльному воля, а спасеному рай. Коли так вiтаєш, то i я в твоїй хатi вуса не вмочу. - Заховав пляшку в кишеню. Вiд злостi тремтiла рука i пересмикувалось, терпко холонучи, обличчя, тiпалося синiми обвислими мiшечками пiд очима. - Не годиться так, Iване, стрiчати гостей. Я до тебе з мировою прийшов. - Напружено глянув поперед себе. Бондар, нахмурено слухаючи, мовчав. - Да, Iване, некрасиво воно в нас вийшло. Та, сам знаєш, за землю чоловiк i в землю пiде, не те що на бiйку. А ми ж з тобою з одного села, для чого лишню ворожнечу мати. Ти на мене почнеш точити ножа, я на тебе. I що воно з того вийде? На бiса зв'язуватись з такими, як Полiкарп? То ненадiйнi все люди. Вони на твою голову понаносять клопоту, як зозуля в чуже гнiздо яєць, а ти потiм сиди i суши мозок за них. Скажiмо, Полiкарп десь затре коняку чи скалiчить, бо то господар хiба? А ти потряси калиткою, бо й держава - це не бездонна криниця. Або розпадеться соз, а збитки з кого злуплять? З тебе ж таки. От ще й хата з торгiв до дiдька пiде. Їй-богу, Iване, за гнилу галузку схопився. За гнилу. - Оце за цим i прийшли? - Я ж i кажу: за мировою причимчикував. Погарячились трохи мужики, а тепер вже й потилицю чухають. - От на судi нас уже як-небудь помирять. - Для чого ж на судi? Коли мирно, люб'язно можемо дiйти згоди мiж собою. Все в наших руках. Знаєш, навiть поганий мир краще доброї бучi. - Нi, не буде баба дiвкою, - раптом вiдрiзає Бондар i пiдводиться з-за столу. - Нiчого не вийде, не буде в нас миру. - Не буде? - тремтить голос у Варчука. - Гляди, чи не покаєшся потiм, та пiзно буде. Буде каяття, та не буде вороття. - Чого ви лякаєте своїм каяттям? Ви нам голову будете ламати, а потiм за чарку вiдкупатися? Дешева цiна. Вмiли лiзти в бiйку, тепер вмiйте i перед судом стати. Оце i вся моя казка-байка. - I бiльше нiчого нiяк не скажеш? - Нiчого i нiяк. - Обдумайсь, Iване, поки є час. - Чого лякаєте мене, як хлопчика? - раптом скипає Бондар i весь червонiє. - Не боявся я вас i ранiше, а тепер i поготiв. Минулося ваше. Навiки. - Не нахваляйся, чортiв сину! - скаженiє Варчук, хапаючись рукою за клямку. - Ще пуповиною тобi наша земля вилiзе. Сафрон, метляючи полами довгого поношеного пiджака, широкою розхитаною ходою поспiшав на хутiр. "Нема на вас нi Шепеля, нi Гальчевського, нiякого чорта, щоб та земля боком вам вилiзла", - скрипить зубами, i хвилястi вуса його ворушаться, мов два списи. Напiвослiплий од злостi, ледве не збиває на ганку з нiг Софiю, яка несе їсти поденщикам. - То це стiльки їм тягнеш? - зразу жахається Сафрон. - Зрадiла, що мене на господарствi нема. Скiльки хлiба на поле тащить! Дома вони стiльки їдять? Неначе коням несе. Коли я тебе привчу до порядку? Не могла мене дочекатись? Рада чим