е дружину. LI З наростаючим гуркотом повз них промчав ешелон i, вигинаючись, влетiв у широку заводську браму. Всi його платформи були навантаженi темносiрими кругляками подiльського фосфориту. - З Приднiстров'я привезено, - пояснив Кушнiру i Бондарю високий технiк, увесь обсипаний фосфорним борошном. Заводське подвiр'я, що пiдбiгло до мальовничої оболонi, було заставлене мiшками з суперфосфатом i величезними сулiями з сiрчаною кислотою. За високими корпусами заводу виднiлась легка напiвпрозора будiвля нещодавно збудованої беконної фабрики. Основа її вростала в лужину Побужжя, а дах впирався у небо золотою хмаркою саду. Грохiт каменедробарок зразу ж оглушив i Бондаря, i Кушнiра. Попелястi кругляки з вищанням i скреготом лопались на половинки, розсипались на дрiбнi шматочки, перемелювались на борошно, яке заснувало усi цехи. Технiк, забуваючи, що перед ним стоять не студенти-екскурсанти, часто починав сипати специфiчними термiнами: - Нашi подiльськi кругляки мають найбiльше п'ятиоксидного фосфориту - до 37 процентiв. А пiщанi фосфорити у найкраших випадках мiстять у собi лише до 15 процентiв, глауконiтовi - до 25, а глинястi - до ЗО процентiв. Увiйшли у другий цех, наповнений випарами. Як у густому туманi, працювали бiля мiшалок робiтники. Вони на мить вiдривались вiд труб, якi струмували свiжим суперфосфатом, пiдбiгали до своїх гостей, вiталися з ними, наче з рiднею. Аж незручно було i Бондаревi i Кушнiревi: вони мало не задихалися од спеки. Гаряче повiтря обпалювало груди, немилосердно щемiли очi. Тут до Бондаря i Кушнiра пiдiйшли Недремний та Мiрошниченко. - Тяжкувате у нас? - засмiявся Недремний, бачачи, як змiнились обличчя гостей. Вся його брезентова спецовка й обличчя були покритi димчастим пилом. - Ох, i трудна ваша праця. I дихнути нема чим. Це не те що на полi. Думалось: бiля плуга та коси важче, аж тут, коло суперфосфату... Полюбити таку роботу - багато треба сили мати, - i Кушнiр з пошаною поглянув на Недремного. - Не стiльки сили, як справжнє робiтниче серце. У нас робiтники люблять i гордяться своєю роботою. З неї i хлiб росте... - Як нашi дiла? - звернувся Бондар до Мiрошниченка. - Наче на добре йдуть. В мiстi Свирид Яковлевич розгорнув шалену дiяльнiсть. Вiн оббiгав усi установи, що могли чимсь допомогти потерпiлому созу. I незабаром якось виходило, що їхнiй соз чи не найкращий на всю округу, тiльки начальство мало знає про це. - Це все добре, а трактора не дамо, - твердо вiдрiзав йому замiсник завiдуючого окружного земвiддiлу. - Чому? - холонучи запитав, бо вже кiлька разiв у думках бачив трактора на своїх полях. - Машини ми даємо лише колективам. - Дайте нам трактор, ми зразу ж i колектив заснуємо. - Органiзуєте колектив, тодi поговоримо. - Вiн у нас уже фактично заснований, - сам собi здивувався, як могли вирватись такi слова. Але замiсник не хотiв слухати нiяких пояснень i прохань. - Гаразд, - глухо промовив Свирид Яковлевич. - Коли я зможу застати завiдуючого? - Його зараз в природi не iснує, старого зняли, а нового ще не призначили. Завтра загляньте, - подобрiшав: як старається чоловiк. Цей доб'ється свого. Мiрошниченко ще зайшов до окружкому i довiдався, що сьогоднi на бюро мають призначити нового зава. На другий день, лаючись, що так пiзно починають працювати в установах, ледве дочекався дев'ятої години ранку. I яка ж була його радiсть, коли, тiльки переступивши кабiнет завiдуючого, вiн пiзнав за столом Анастаса Донелайтiса. - Свирид Мiрошниченко! Отой, що до гармат залiзяки приробляє? - засмiявся Анастас i, накульгуючи, пiшов назустрiч старому друговi. Обнялись, поцiлувались. - Скiльки лiт промайнуло, скiльки води утекло! - А не старiє стара когорта, - всмiхалось розумними зеленими очима худорляве обличчя Анастаса. - Ти такий i в тисяча дев'ятсот двадцятому роцi був. Пам'ятаєш, як ми Гальчевського бiля Дяковець приперли? - Чому не пам'ятати. А маскарад не забувся, коли бандити попереодягались в бабське лахмiття i хотiли нас в Iвчанцi накрити? Ми саме тодi раки печерували. - Пригадую, Свириде... Господарюєш тепер на своїй землi?.. Коли ж це я до свого Нiману доб'юся? - задумавсь на хвилину i додав: - Трактора вам дамо. Тiльки прийде перша партiя - присилаю вам найкращу... пчихалку. Свирида Яковлевича аж пересмикнуло вiд цього слова. - Чого так насторожено подивився? Я дуже невисокої думки про "фордзона", його поки заведеш... От скоро ми побудуємо свої, вiтчизнянi, трактори, такi, як сама мрiя. Аж смiятиметься поле. - Правду кажеш, - погодився Свирид Яковлевич... Увечерi в заводському клубi вiдбулася зустрiч робiтникiв зi своїми гостями. Пiсля Мiрошниченка виступив голова завкому, а потiм Недремний прочитав листа старих кадрових робiтникiв до созiвцiв пiдшефного села: "Надiємось, дорогi товаришi, що ви переборете всi труднощi, прямуючи свiтлим шляхом, накресленим Ленiним i Сталiним... Ми, старi кадровi робiтники, бажаємо вам великих успiхiв у роботi i обiцяємо найближчим часом виготувати у своїй майстернi для вас два плуги, два культиватори, зiбрати сiвалку..." - Спасибi вам, спасибi вам, - тихо шепоче в президiї Степан Кушнiр, пильно вдивляється в обличчя робiтникiв. Пiсля зборiв до созiвцiв пiдiйшов Недремний зi своїм небожем Михайлом Созiновим, рiдкозубим веселим хлопчаком з червоною краваткою. - Захотiлося Михайловi до вас поїхати. Вiн ще й села не бачив - з моєю сестрою увесь час у Києвi проживав. - Заберемо з собою, - погодився Мiрошниченко i звернувся до дитини: - А сам не побоїшся поїхати? - Нi, - твердо вiдповiв Михайло. - Я хочу червоним командиром бути. А командир нiчого не повинен боятися. Чув? - засмiявся Недремний. - Наша змiна росте. LII В тривожно-радiсному i п'янкому туманi промчалися цi днi. Еге ж, Дмитро сп'янiв од усього, бо стiльки людей перевернулось в його домi, стiльки очей вiтало й огрiвало молодих, стiльки було проспiвано веселих i сумовитих пiсень. Бiля них метушилися люди, рiдня, щось заставляли робити, чиїсь жiночi руки обсипали їхнi голови добiрним житом. Дмитро вiрив i не вiрив, що то музики грають його весiлля, що бiля нього сидить блiда i сумовита Югина, що то вiн її пiд притишений смiх i густе сяйво поглядiв цiлував в обм'яклi, немов зiв'ялi пелюстки, вуста. Болючими перебоями пробивалася радiсть i зразу ж губилась у невеселих думках. Чомусь зараз, сидячи на покутi, пригадав слова Марти: "Буде тобi добре - за мене забудеш, погано буде - згадаєш..." "Розiйшлася з чоловiком... Як же ти вiк думаєш прожити?.. Не так-то багато щастя перепадає нам... Чи ж буде менi радiсть з Югиною?" Мовчки приторкнувся рукою її долонi, здригнулись пальцi у дiвчини, одначе не вiдвела руки, покiрної i холоднуватої. А тимчасом Варивон, пiдпилий i веселий, втиснувся до дiвчат. Дмитро ще з суботи помiтив, як його товариш увивався бiля невисокої дорiдної Василини, спокiйної, задумливої дiвчини. А та сторонилась парубка, прикриваючись дiвочим колом... Тихої зоряної ночi, розсипаючи пiснi, гамiр i смiх по всьому селi, почали розходитись гостi. Останнiм попрощався Варивон i кинувся наздоганяти дiвчат. - Припала i менi одна до душi, - кинув уже з-за плота i розтанув у нестихаючiй темрявi. Тихо, понад самою землею, лащиться вiтер, сухо шепоче в прив'яленiй листвi. Понад шляхом на темному небi закрасувалося сузiр'я - дiвчина з коромислом, а нижче неї, опускаючись до дерев, ясно свiтили три зорi. Вдалинi затихають дiвочi спiви, i тiльки десь аж бiля зарiчки, задушевно i ладно, напевне обнявшись, як i їхнi голоси, виводять два хлопцi широку, немов сама молодiсть, пiсню кохання. Незвична туга i жаль за чимсь безповоротним, загубленим переплелися з трепетним хвилюванням i надiями. Почуття неповного щастя, за яке схопився обома руками, глибоко мучило його. В душi почував провину перед Югиною, пiдсвiдоме вишукував i слова, i погляди, i рухи, якими б можна було змiцнити хитке кросно, що простягнулось одного вечора, коли пожалував дiвчину, як брат сестру. Вiн торопiв, нiяковiв перед тихою покорою, з якою дiвчина зустрiла його останнiми днями; не знаходив слiв для розмови, i все тепер здавалося темнiшим i старiшим. Iз сiней вийшла Докiя, стала на порозi i тихо покликала: - Дмитре, де ти? - Чого, мамо? - вийшов iз темряви i зупинився навпроти матерi. - Чого ж ти такий? Покинув молоду. Хороша вона дiвчина. Бережи її, як життя своє, - торкнулася вогкими губами, що пахли горiлкою, синових уст. Поволi, навпомацки знаходить клямку i входить у лiву половину хати. Бiля скринi стоїть Югина. На нiй по-жiночому пов'язана хустка, i тому вся її постать стала наче бiльшою, а обличчя старшим. В потемнiлих очах мерехтять чи то двi краплинки свiтла, чи то двi сльозинки. - Натомило весiлля тебе? - заслоняє спиною свiтло лампи i тепер яскраво бачить, що вiї дiвчини пiдмивають сльози. - Натомило, - долiтає ледве чутний шепiт i зливається з зiтханням. Вiн розумiє, що дiвчина от-от може охопити руками голову i заплакати. Жалiючи її, одводить погляд убiк. - Лягай, дорога. Йому зараз хогiлося поговорити по щиростi з нею, попросиги пробачення i знайти хоч малу розраду. Навiть ледве не вирвалось: "Що ж, не осуди. Так нас доля поєднала, а щастя ж, думаю, i нас не обмине. Коли б ти знала, як люблю тебе. На свiтi немає такого, хто б мiг би так тебе полюбити". Але подумав, що дiвчина не зрозумiє його i визнання окропить сльозами, а їх найбiльше боявся. Не роздягаючись, лягає скраю, чуючи, як переривчасте дихає його дружина. Боячись її образити, одною рукою знаходить м'яку косу, що вiє зiллям i осiннiм дощем. Дрiбна холодна дрож б'є усе його мiцне тiло. Прокидалась i знову гасла надiя: "А що коли серце Югини вже лине назустрiч менi? Не могло ж воно бути камiнним". LIII Осiннього надвечiр'я повертався Варивон з поля. На возi поруч з ним сидiв Iван Тимофiйович, позаду них легко дудонiли i на вибоях пiдскакували вгору залiзнi борони, подзвякувало переднє колесо культиватора. Сьогоднi половину горбка засiяли пшеницею i житом. I хоча по долинi ходили Данько i Денисенко, а Варчук навiть до сiячiв пiдiйшов, та взяти созiвцiв у дрючки не наважились. Перебування представника райпарткому стримало їхнi дiї. Та ще й до того в окружнiй газетi з'явився їдкий фейлетон, i куркулi тепер потерпали: от-от наїде суд. На шляху, врiвень iз небесним надвечiрнiм поясом, самотньо йшла до села жiноча постать. Небавом, пустивши тюпцем конi, Варивон впiзнав, що це була Василина, дочка полiсовщика, який жив у лiсовому закутi бiля глибокого i навiть у жнива холодного ставка. Давно колись працьовитий Мирон Пiдiпригора загатив греблею вузький виїмчастий яр, на днi якого без угаву подзвонював чистий струмок. Вода почала пiднiматися, затоплювати чiпке плетиво димчастої ожини та густi чагарники i згодом заблищала помiж двома розiткнутими струмками, як недосилений разок намиста на срiбнiй нитцi. Потiм пiвденнi i захiднi окрайцi ставка заросли високим очеретом, на греблi . розрiсся верболоз, на водi закрякали свiйськi качки, а над водою заспiвали солов'ї. За хатою затиснутий лiсом розрiсся огороджений воринами молодий садок; помiж побiленими деревами весело зачервонiли вулики. Вирiсши в лiсовому привiллi, Василина увiбрала в себе задуму, спокiй i силу дiброви. Невисока, широка у станi, спокiйно, з прихованим сумом дивилась на свiт темносiрими очима, що з-пiд чорних вiй i брiв теж здавалися чорними. Смагляво-рум'яне обличчя пашiло здоров'ям i мiнливою непостiйною красою, яка раптово одягала дiвчину то в звичайний буденний одяг, то неждано прикрашувала такими чарами, що очам ставало любо дивитись на ту чисту, нерозстрачену, нерозвiяну молодiсть. Зима, вибiлюючи смагу на щоках i невисокому лобi, чудово рум'янiла i надовго прихорошувала дiвчину, весна ж, обсипаючи щоки дрiбним, ледве помiтним ластовинням i темiнню, затiняла свiжу красу, як тiнь затемнює спокiйне плесо. Уперше Варивон побачив Василину на танцях бiля сельбуду, i зразу ж дiвчина припала йому до вподоби. Що б то заговорити з нею ласкаво, по-людськи. Так Варивон зразу ж так нагримав, натупотiв на Василину, що та, мало знаючи парубочу вдачу, засоромилась, почервонiла до слiз i весь час уникала допитливого i вже люблячого погляду. I хоч скiльки припрошував дiвчину пiти з ним у танець - завжди вiдмовляла йому. "Гордовита", - жадiбно дивився на Василину. Любов прийшла неждано-негадано. Переборюючи гордiсть, вiн у недiлю пiшов до ставу, сподiваючись зустрiнути дiвчину. I зустрiв бiля греблi. - Василино, чого ти тiкаєш од мене? - заговорив, стримуючи хвилювання i неспокiй. - А чого ж ви такi? - здивовано зупинилась дiвчина, що вже зiбралась утекти до хати. - Який? - Насмiшкуватi. Кожного осудите-огудите. Нехай вам ваша гордiсть, а ми люди простi, не привикли, щоб нас на посмiх брали, - i, обернувшись, пiшла вузькою стежкою до ворiт. Але не такий був Варивон, щоб так швидко вiдмовитись вiд свого. Блiднучи i задихаючись вiд припливу кровi, наздогнав дiвчину, перегородив дорогу. - Почекай, Василино, не тiкай, бо я i в хату, значить, не постидаюсь зайти. - Ви можете, ви такi. - I суворо звела брови в одну лiнiю. Варивон, захлинаючись, гнiвно заговорив: - Я можу, я такий. А ти не смiйся, значить, iз мене. Ти питалася, чого я можу? Бо я люблю тебе. Чуєш? - люблю. Ще не однiй цього слова не казав. - Що ж це у вас за любов така їдка? - не вiрячи, подивилась великими потемнiлими очима, в яких проскочили двi голубi жмурки. - Не вiриш? - Не вiрю. - Ну, чим я тебе можу запевнити. От щоб менi, значиїь, з цього мiсця не ступнути, - уже тихо промовив. Бо опадав, обсипався гнiв, вiдкриваючи печаль та бiль. - Невже ти ще й досi за той жарт гнiваєшся? Невже ти ненавидиш мене? - Нi, - спокiйно подивилася на парубка, i в соковитих, опущених донизу устах ворухнулась несмiлива усмiшка. - А чого ж ти така строга до мене? - Чого? - задумалась, потiм гордовито пiдвела голову. - Сказати вам по правдi? - Аякже! Все життя мрiяв... - злякано прикусив губу. - Не подобається менi, що ви, ну, як вам сказати... грубий якийсь. Те, що любите посмiятись - це нiчого. А от ви лаєтесь поганими словами. Про це, гнiвайтесь, не гнiвайтесь, я й на комсомольських зборах скажу. Добра, десь, у вас мало. - Бiльше не почуєш од мене жодної лайки, - вiдповiв з готовiстю i покосивсь на Василину: "Не встигли до комсомолу прийняти, а вже командувати починає. Гляди, ще скоро й начальством стане. Це тобi з таких тихих... Ох, i славна ж дiвчина. Як орiх". - Побачу. - Побачиш. Тiльки ти не думай, що й душа у мене така, як iнодi дурне слово буває. - Василино! - гукнув iз двору полiсовщик, i дiвчина побiгла до хати. А Варивон довго просидiв бiля ставу, передумуючи свої думи. На Дмитровому весiллi якось без слiв вiдчув, що дiвчина хоч i сторониться, та вже не цурається його. Навiть проводив її додому, але з Василиною йшли дiвчата i поговорити до ладу не змiг... Коли вiз порiвнявся iз дiвчиною, Iван Тимофiйович випередив Варивона: - Здрастуй, Василино. Сiдай, пiдвеземо. - Спасибi. - Спасибi пiзнiше говорять, - вiдповiв Варивон. За мiстком Iван Тимофiйович повернув конi лiворуч, а Варивон з Василиною пiшли прозорими, по-осiнньому дзвiнкими сутiнками до лiсу. Коли минули останнi хати, узяв дiвчину за мiцну руку i не випускав її до самої греблi. Потiм дужим поривом пiдняв Василину на руки i понiс до саду. - Пустiть, - заборсалась на парубочих грудях. - Не пущу, бо люблю. Чуєш? - люблю, - припав устами до теплої щоки. - Варивоне, пусти, бо кричати буду, - заговорила сердито, переходячи на "ти". - Батько вийдуть. - I хай виходять. Скажи: любиш чи нi? Тодi пущу. - Нi, не люблю, - усмiхнулася i поглянула, примружившись, на парубка. I Варивон в шаленому поривi пiдняв дiвчину вище своєї голови, потiм мiцно притис до грудей. - Зразу ж, у недiлю, старостiв засилаю. Добре? - Який та швидкий. - А чого ж довго вiдкладати? Вiдкладений тiльки сир добрий, а дiвчина скиснути може... - Ти знову своє. - Ой, не буду. Таким уже бiс язичком наградив... Щасливий, Василино, я. Ну, наче все небо прихилив до себе, - i бережно пригорнув дiвчину, зацiловуючи її уста, щоки, лоб i очi. LIV Осiнь, як добра господиня, ходила од села до села, вiючи здоров'ям i величним задуманим спокоєм. У високому небi пропливали журавлi. Прощаючись iз рiдним краєм, вони вже загубили срiбнi переливчастi сурми - в сумовитих голосах низько дзвенiла журлива мiдь. Ночами тривожились прибузькi луги, даючи притулок перелiтним птахам, а днi дивовижно пахнули доспiлими яблуками i лiсовою прив'ялою прохолодою. Та нiщо не радувало Григорiя. Усе остогидло, обридло. Здавалося, що з того дня, коли тiтка Дарка з лихою радiстю, манiрно скрививши побабченi уста, передала слова Югини, минули не лiченi днi, а довгi i безпросвiтнi роки. Стало немилим i своє подвiр'я, i парубочi гулянки, i друзi, i погожа осiнь, яку любив мiцною любов'ю, бiльше, нiж саму весну. Злоба на Дмитра не заслiпила його: i себе винуватив, що сплутався з Федорою. Коли ж почув, що має бути весiлля Югини, така туга охопила його, що не знав, куди подiтися, мимоволi звернув на городи, а потiм пiшов до далекого лiсу. В зеленкувато-голубiм небi човником пробивав дорогу мiсяць, далеко вирiзьблялися обриси одиноких дерев i чорною стiною стояла дiброва, перекочуючи плечима мармуровi брили хмарин. I, очищаючись од скверни, тягучих i болiсних накипiв, Григорiй так захотiв черпнути чистого кохання, що мимоволi зупинився, перебираючи в пам'ятi дiвчат, їхнi звички i вдачi. Не раз на собi зустрiчав погляди Софiї Кушнiр - допитливi, свiтлi i трохи насмiшкуватi. "Що ж, вона хороша дiвчина. Ковтнула горя доволi у Варчука. Чом би й не посватати її?". Пiшов до хутора, сподiваючись, що побачить дiвчину. Далеко в таємничому сяйвi засинiв великий будинок Варчука. На вiкнах кололося мiсячне промiння, за високим тином зразу загавкало кiлька собак. Прислонившись до круглого стогу сiна, що стояв недалеко вiд загороди, прислухався до переднiчної тишi. Наближаючись до нього, загалакали голоси. Хотiв пiти до лiсу, але, впiзнавши по мовi Сафрона i Карпа, не зрушив iз мiсця - вони увiйдуть у хвiртку, не доходячи до стогу. - Вони люди хорошi. Господарi. Тiльки тобi, Карпе, коли оженишся, нi з ними, нi зi мною жити не годиться, - п'яно повчає Варчук свого сина, i Григорiй догадується, що вони йдуть вiд куркулiвни Олени Заятчук, до якої останнiм часом почав залицятися Карпо. - А чого ж менi не можна нi з вами, нi з ними жити? - Вiддiлитись треба. На своє господарство перейти, зменшити i мої i тестевi достатки. - Для чого? - Щоб менше пальцями тикали. А потiм вiрнi люди говорять, що дiло починається iз созiв, а далi на повну гуртову комунiю перейде. - Теля iще десь, а вже з довбнею бiгаєте, - заточився на дорозi Карпо. - Ти менi, батько твiй лисий, витребеньки городити покинь. Голови розумнiшi за тебе говорили. - Може... - притишує голос. - А хоча б i так. Вiн коло начальства треться. Сам у начальниках ходить, дiло розумiє... От нам i треба середняками ставати. Оженишся - зразу ж вiддiляю тебе. - Багатiти не хочете? - смiється Карпо. - Цить менi. За цiєю властю розбагатiєш. - Будинок менi дасте? - Захотiв. Сам збудуй такого, - незграбно втискається в хвiртку... "Середнячки об'явились... Бiсiв Юхим iз води вийде сухим. Такий тобi проскочить i крiзь решето, i крiзь сито". Григорiй довго стояв пiд стогом, але Софiї не дочекався. I чим бiльше думав про неї, тим кращою ставала дiвчина, але приглушити попереднього роздратування, болю i смоктливої порожнечi не могла. Другого вечора припильнував Софiю на полi, коли та поспiшала вiд Варчука. Стримано поздоровкався i, спiймавши на собi допитливо лукавий i водночас приязний погляд, запитав: - Чого так дивишся? - Дивлюсь, що ви такi чуднi, нiби щось загубили. - Я й загубив таки. - Югину? - Югину. А знайшов тебе. - Швидко знаходите, - покосилась на нього: "Чи не смiється?" - i зiтхнула. Вона давно вже любила цього чорнявого красуня i любити боялась. Жiночим передчуттям вгадувала, якi думки непокоять Григорiя, i страшно ставало вiд свого самовiдданого почуття, бо знала, що Григорiй потягнувся до неї не як до кохання, а як до розради. "Щастя моє дороге", - шептали самi вуста. I Григорiй з подивом помiтив, як заблищали дiвочi вiї. I тi притiненi сльози зломили усi гнiтючi перегороди, наблизили до нього, зробили милiшими дрiбнi риси смаглявого чистого обличчя. Охопивши дiвочу голову руками, вiн хоче знайти вуста, але Софiя вислизає з його рук. - Не треба. Ти ж не любиш мене. Цим не жартують. I Григорiй, як п'яний, заточується на стежцi. Справдi, хiба не правду говорить дiвчина? Але знову тягнеться до Софiї, бо без неї залягли б нероздiленими самотнiсть, бiль i печаль... LV Погожого ранку вирушали хлопцi у мiсто на терзбори. Iще звечора, змовившись iти разом iз Варивоном, Дмитро приготував немудрi пожитки, розказав матерi й дружинi, що робити без нього. Люблячи вiйськову справу, будучи зразковим кiннотником i стрiльцем, вiн цього разу неохоче збирався йти на збори: не хотiлося покидати молодої дружини, з якою не встиг не то що порозумiтися, а й наговоритися. Не стала Югина за цi днi пiсля одруження нi веселiшою, нi ближчою до нього. I вже отой притишений холодок починав сердити Дмитра. Ревнуючи дружину до Григорiя, вiн iнодi мимоволi обпiкав її таким поглядом, що та злякано вiдхилялась од нього, спiшила пiд захист матерi. Половинчасте щастя вже не заспокоювало його. Хотiлося зустрiти не сумовитий блиск голубих очей, а налитий щасним сяйвом; хотiлось почути добрий смiх i дотик милих рук i вуст, що самi шукають i знаходять його руки й вуста. Та все це було далеко вiд нього. Осiннiм приморозком вiяло вiд дружини i, пильнiше придивляючись до неї, не помiчав теплої години, що могла б розтопити цей приморозок. Вона поважала його, була навiть вдячна, що так шанує її, та й, здається, бiльш нiчого. Вдосвiта Варивон, розвихрений, веселий, влетiв у хату. - Господарi вже повставали? Добрий ранок, значить. Ну, що ж, Дмитре, по чарцi та в дорогу. Югино, .чому ж ти не плачеш? Люблю, коли, значить, баби починають плакати: хата реве, сльози по долiвцi рiкою течуть, очi спухають, мов хто цибулиною понатирав. А ти себе, значить, героєм почуваєш - за тобою ж голосять, за тобою сльози ллють, за тобою очi пухнуть. I ходиш важно, мов iндик, та потiшаєш: "Та не вбивайтесь, та не печальтесь, нема чого, нема за ким, та я скоро прибуду", - i пiд шумок, значить, горiлочку цмулиш. - Наговорив повну хату. Коли вже за тобою твоя буде плакати? - усмiхнулася Докiя, ставлячи миски на стiл. - Скоро, тiточко. Коли б ви знали, яка в мене дiвчина. Усе вiддай i мало... Ну, за те, щоб усе було гоже. Югино, до дна тягни. На сльози не лишай. - Яка дiвчина? - поцiкавилася Докiя. - Скажу, тiльки глядiть, значить, нiкому: Василина Приваривона, чи то, пак, Пiдiпригора. ... Всi засмiялися. - А щоб тебе, лепетуне, - сiла Докiя помiж сином i невiсткою. - Дiвчину я, тiтко Докiє, вибрав - кращої не треба. Усiх красунь позбирайте до однiєї - не вiддам за неї. Iду, значить, до неї як на свято, а вона мене стрiчає як празника. - Святого Варивона? - покосився Дмитро i поглянув на Югину. Та, очевидно зрозумiвши його погляд, зарум'янилась небагатим рум'янцем. - Iще краще. Одне тiльки погано: не дасть менi слова промовити - верховодить. Ну, я їй на першiй порi, значить, пiддаюсь, а потiм побачимо, чия буде зверху. Прощаючись, Дмитро мiцно поцiлував дружину i вперше з подивом i хвилюванням почув одвiтний поцiлунок. Аж просiяв i до самого перелазу не випускав дорогої руки iз своїх пальцiв. * * * Недалеко вiд старовинної, напiврозваленої фортецi, збудованої ще за часiв татарської навали, кiннотники i пiхота провадили учобу. На зеленiй толоцi бiлiли березовi бар'єри, чорнiли неглибокi та широкi рови, тягнулися переплетенi лiнiї Чорного телефонного кабелю. Поперед кiннотникiв простягнулася неширока вулиця свiжо виструганих стовпчикiв, на яких злегка похитувались довгi прутики жовтої лози. Вiддiлившись од взводу, Дмитро мiцно пружинить ногами слiпучi стремена i дивиться на взводного командира, що, примружившись, неначе прирiс до рослого жеребця. - Риссю марш! - махнув рукою командир. Дмитро, забуваючи за все, одним рухом нiг пускає коня уперед, а сам не вiдриває погляду од неширокої вулицi. Розгарячений кiнь уже бере галопом, i Дмитро з неприємнiстю вiдчуває, як у чистий дзвiн копит зрiдка вплiтається металевий перестук, начеб коваль вiдривчасто б'є молотком по ковадлу: заднi пiдкови досягають переднiх. Наближаючись до бiлих стовпчикiв, Дмитро легко випростується i звичним рухом вихоплює з пiхов гостру шаблю. Тонко свиснувши, криця заслiплює очi голубою блискавицею i, легко скоряючись непомiтному руховi зап'ястка, навскiс пiдтинає першу лозинку. Рiвно поруч iз стовпчиком гостро зрубаним кiнцем упав прутик, завмер на мить i похиливсь до сухої землi. Примруженi очi швидко i гостро косують на двi сторони, i шабля, наздоганяючи зiр, легко стинає негустi ряди верболозу. З кожним ударом шаленiючи, вiдчуває, як солодко оздоблюється серце, неначе не лозу, а справжнього ворога рубає чоловiк. Коли кiнь вискакує на широкий простiр, шабля сама красиво виривається з руки i летить у пiхви, гасячи слiпуче сяйво, що переливається i ломиться на вирiзаних долах. Пружне тiло з насолодою пiдводиться i опускається на сiдло в ритм галопу. Наближаючись до взводу, чує заздрiсний шепiт: - Рубає ж чортяка, як ложкою орудує. - Попадись такому, довiку макiтра не зростеться. Пiсля денних занять, викупавшись в неширокiй рiчцi з кам'янистим дном, Дмитро поспiшає до просторої ленiнської кiмнати вивчати пiдривну справу. - О, за тобою i тут, значить, мiсця не захопиш, - пiдiйшов Варивон, тримаючи в руцi згорнений трубкою школярський зошит. - Ледачий може й не захопити, - серйозно вiдповiдає, сiдаючи на сосновий ослiн, що iще вiяв бором i живицею. - Недарма ж прийшов червоноармiйський хлiб їсти. Чи як ти думаєш? - Що правда, то не грiх, - погодився Варивон. - Вояцьке дiло треба, значить, як рiпу гризти. Без цього нам не обiйтися. Тiльки зобижаються на тебе кiннотники. - На мене? - здивувався, насупився, пригадуючи i не можучи пригадати, чим би вiн мiг досадити своїм хлопцям. - Авжеж не на мене, - звузив лукаво очi Варивон, i по виразу його обличчя Дмитро здогадався, що жартує хлопець. - Знову щось вигадав? - Яке там вигадав. Усi iз вашого ескадрону вогнем, значить, дихають на тебе, а особливо Вiктор Снiженко, - кiннотник теж не з останнiх i до того ж голова супрунiвського созу. - Рубака добрий. На конi сидить як вилитий i чоловiк хороший, - погодився Дмитро, пригадуючи розумне, насторожено нервове, з товстими, як лiпленими, бровами обличчя завжди зiбраного i тугого Снiженка. - Ну от бачиш. Чоловiк хоч куди, а ти йому свиню, значить, пiдкладаєш. - Мели, мели, може до чогось домелешся, - уже почав здогадуватися, про що має йти мова. - От тобi й мели. З-пiд самого носа у чоловiка приза витаскав, а ще й каже, що не винний. Знаємо вас, значить, тихих та божих, на чортiв похожих. - Ну, коли б не спiткнувся кiнь пiд Снiженком, може б i вiн одержав приз. Вояка - кругом шiстнадцять, - великодушно заступився за свого супротивника. - За тобою похопишся. Руки в тебе самого мiсяця з неба б дiстали. - Чи мiсяця дiстануть, чи нi - не знаю, а чуба твого обскубуть до волосинки. - Еге, цього вже я не хочу: Василина ж мене, лисого, значить, i на подвiр'я не пустить, - i при згадцi про дiвчину Варивон подобрiв, просвiтлiв, усмiхнувся. - Любить вона тебе? - Я тобi й сказати не можу. Сам знаю, що не з красивих, та й бiдний, а вона... От, Дмитре, на дiвчину напав, без неї, значить, i життя не життям було б. Для неї б душу вийняв i на тарiлку положив би, бо є за що. - I чим довше Варивон розповiдав про Василину, тим бiльше хмурнiв i супився Дмитро, перебираючи своє неповне щастя. - В недiлю до перемiнникiв почали приходити i з'їжджатися жiнки, батьки та рiдня. Дмитро i Варивон знали, що до них нiхто не прибуде. Забравшись у розкiшний липовий парк, що розташувався недалеко вiд дороги, полягали на сонцi, поговорили трохи, а потiм Дмитро вийняв топографiчну карту, розгорнув на травi i обоє з цiкавiстю почали вивчати "легенду" та розшифровувати мiсцевiсть рiдного Подiлля. - Дмитре, ну, а ти по картi дорогу б знайшов, не заблудився б? Чи який там бiс? - з прихованою повагою i недовiрою подивився на товариша, що на кожному кроцi виправляв його. - З картою - i заблудить? Куди воно таке дiло годиться! - Ну, а якби тебе, значить, з зав'язаними очима?.. - З зав'язаними очима не знайшов би, - перебив Варивона, - а без зав'язаних - дiло наше. Помiж деревами з'явився вiстовий. - Варивоне Очерет, до тебе жiнка приїхала, - гукнув здалека, витираючи рясний пiт з веселого, перепеченого сонцем чола. - Нас не купиш, не на таких, значить, напали, - насмiшкувато вiдповiв Варивон. - Тютюнець у тебе є? - Я йому про ремiнь, а вiн менi про луб'я. Кажу, жiнка приїхала - значить, приїхала. Варивон насторожено подивився на вiстового: чи не перекривлює його, вставивши слово "значить". Але той, опускаючись на траву, усмiхається повною соковитою усмiшкою, лукаво натякаючи "на жiноче питання", пiдморгує широкими - в сосонку - бровами. - Яка ж вона iз себе? - обережно запитує, боячись потрапити на вудочку. - Невелика, чорнява. Коса - як праник, а губи - що вишнi, хоч їж, хоч цiлуй... Тiльки гляди, щоб оскома не напала, - добродушно смiється вiстовий. - їй-право, напевне, Василина приїхала... От дiвчина. А ти не брешеш? Бо тодi в'язи скручу, - люто накидається на вiстового. - Оце так дякують, що по всьому табору його розшукував. Бiжи, невiро, скорiше, та Сидором не забудь подiлитись. Жде тебе бiля прохiдної будки i соромиться страх як. Варивон зривається з землi i бiжить в глибину парку, а Дмитро, кусаючи губи, низько схиляється над картою. "Привалило щастя чоловiковi. Як зрадiв", - мимоволi ворушиться заздрiсна думка. Не скоро на стежцi з'являється Варивон iз невеличкою торбиною в руках. - Значить, моя приїжджала. Це тiльки подумать треба, їж, Дмитре, пирiжки, - моя пекла, - розв'язує торбину. - А смачнi, ну зроду не їв таких. Може, неправду кажу? - Та правду. - Ото ж бо i є. Знаєш, провiв я її, а бiля яру й питаю: "Ну за що ти мене, Василино, полюбила?" Подивилась так, як вона тiльки умiє, i як рiзоне менi: "За те, Варивоне, що ти такий вредний i пащекуватий". Засмiявся я, потiм вона, а потiм обоє разом... Нi, ти що менi не говори, а полюбиться правдиво - велике дiло. Це, значить, треба понiмати. Я сам до цього часу понятiя не мав. А тепер наче свiт в очах перемiнився - покращав. I сам, значить, кращим стаю... Ех, аби тiльки з своїх злиднiв вилiзти. Це щоб вродило на горбку. Зимою ж у фурманку треба втягтися. Добро, що нашому созу ще справнi конi дали - зароблю свiжу копiйчину... А ти знаєш, яка новина: куркулiв судили! - За бiйку на горбку? - Еге. Однi попали в допр, а iншi вiдбуватимуть примусовi... Лише Варчуки викрутились. - Жаль. - Жаль. Чорнi вони, як грязь. I Варивон так уминав пирiжки, що торба на очах меншала i меншала, а потiм зовсiм безсило опустився на траву. - Да, Дмитре, - раптом спохватився. - Там, на селi, побрехеньку пустили, так ти не дуже, того, вiр. Чого язики не виляпають... - Яку побрехеньку? - насторожився. - О, в тебе вже зразу змiна клiмату. Кажу ж тобi, що нашi деякi людцi вмiють так махати язиком, як собака хвостом. Значить, говорять, що Григорiй був до Югини увечерi зайшов... Ну, може й зайшов. Та Югина ж знаєш яка... - I осiкся, поглянувши на товариша. Дмитро зразу увесь побiлiв, як крейда, тiльки чорнi очi засвiтились двома лихими вугликами; пересмикувались уста, трiпотiли поширенi пелюстки нiздрiв. Кудлатi брови докупи зiбрала сiтка поперечних зморщок. На мить, наче заслiплений, закрив усе обличчя великою рукою, потiм одним швидким ривком пiдвiвся з землi, i безкровнi уста, опускаючись куточками донизу, прошепотiли єдине слово: - Уб'ю. - Кого ти вб'єш? - хотiв заспокоїти Варивон товариша, але мимоволi здригнувся, побачивши, яка сила i ненависть заклекотiла в тому єдиному словi. - Обох, - слiпими очима глянув поверх Варивона. - Чого ти розгадючився? Якийсь собака ляпнув, а вiн уже розбух од злостi. Ти сiльських брехунiв не знаєш? Про щось добре тобi або крiзь зуби процiдять, або зовсiм промовчать. А чуть що-небудь - так роздзвонять по всiх кутках. Людина ще не подумає, а вони такого приточать, як отой нiмецький барон-брехун, про якого ти казку читав... - Вiдiйди. Не мозоль менi душу, бо й тобi перепаде. - Тю на тебе, божевiльний! - Я як дам тобi "божевiльний!" - рубнув рукою, наче шаблею. Але Варивон вчасно вiдскочив назад i, лаючись, пiшов до табору. Кiлька крокiв, нiчого не бачачи перед собою, пройшов Дмитро i похитнувся. "От як воно буває. Обох уб'ю. Хай тодi хоч чорту в зуби. А щоб хтось насмiявся з мене, з моєї честi, з моєї любовi - а не дiжде". I швидко почав розшукувати командира ескадрону - хотiв попросити, щоб вiдпустили його додому. Але командир кудись виїхав, а на завтра мали початися маневри, i пiти в село не вдалося... Заслiплений злiстю, вiн раптом похудiв, почорнiв, а очi, увалившись в глибину, втратили свiтлi iскорки: були або зовсiм непрозорi, або загорялись лихими кружельцями. LVI В долинi созiвцi орали на зяб. Коли Григорiй узявся руками за чепiги i з-пiд натертої до блиску полицi з смачним хрускотом i шипiнням почала одвалюватися лискуча шоколадна скиба, вiн почув незвичне хвилювання i мiнливу розмивчасту радiсть, що наповнювала все його тiло то добрим спокоєм, то тривогою. Приблизно таке почуття переживав у дитинствi, коли вперше батько пiдпустив його до плуга, а сам почав поганяти конi... I боязко було, що не втримає плуга, зробить огрiха, i веселилося серце, очi, коли тьмяним срiблом заблищала свiжа борозна. По рiллi, вишукуючи борознякiв, статечно ходили ворони; крутi, навсторч поставленi скиби (щоб вiльгостi бiльше приховати), курилися легким димком i, вiдполiрованi синюватою крицею, сiяли негустим розсипчастим сяйвом. Оралася найкраща земля, що споконвiку належала багатiям. Омрiяне добро пiдiйшло до порога бiдняцької хати i за цими чорними скибами вгадувалось нерозкуштоване щастя. Григорiй недавно записався в соз. На тому тижнi дряпакував, сiяв, а сьогоднi вперше вийшов орати на зяб. Цiлоденна праця i новизна гуртового дiла втихомирили його сердечний щем, одначе вiн не забувався, мов глибока рана, що iще не загоїлась i нагадує про себе якимсь одерев'янiнням. До того ж майже в усiх думках iз ним була Софiя. Чи любив її? Може, тiльки поважав? Нi, дiвчина подобалась йому. З радiстю стрiчався iз нею, але прощався рiвно, спокiйно. А може просто його серце негодне полюбити на всю силу. Що ж, повага переросте в кохання. Доброю дружиною буде. Така, що знає цiну шматковi хлiба, i чоловiка бiльше шануватиме, любитиме. Золотим колесом закотилося сонце за лiс; опустiло, нiмуючи, поле, i в долинi зiтхнув старий i недужий туман. Созiвцi поскладали на вози плуги i тихою ходою поїхали на горбок. Iван Тимофiйович скочив на землю i пiдiйшов до широколистої пшеницi, що жадiбно вбирала з надвечiр'я сизозеленi барви. Кущуватi, окрiплi посiви порадували серце хлiбороба. - Як посходило. Неначе барвiнок, - простягнув руку вдалину. - Гарна пшениця, гарна, - нахилився до землi Степан Кушнiр, рiдний дядько Софiї. - Коли б дiждатися хлiба iз неї. - Дiждемося, - упевнено мотнув висушеною головою Полiкарп Сергiєнко. - Земля ж яка. Яка пшениця! - Вiн зiрвав одну зiлинку, вогку, в краплинах роси, поклав на суху кiстляву долоню i довго роздивлявся на неї, мов на найдорожчий скарб. - Це настануть жнива. Заскриплять пiдводи шляхами... I не голодуватимуть бiльше дiти, не сушитиме голову почорнiла жiнка, - пiдiйшовши до Полiкарпа, тихо промовив Iван Тимофiйович. - Iване, - з подивом поглянув на нього Полiкарп. - Як ти всi мої думки, всю душу взнав? Тiльки що думав про це... i про жiнку, i про дiтей подумав, i про жнива, i про пiдводи... Справедливий ти чоловiк, Iване... Без насмiшки людей узнаєш... - I Бондар побачив перед собою не того затурканого, прибитого злиднями, недоїданням Полiкарпа, що був посмiховищем усього села i в хвилини забуття скрашував побрехеньками своє безвiдрадне життя. Налитi вагою цiлоденної працi i спокiйною радiстю, запалюють цигарки i мовчки йдуть в село. Натомленi, спiтнiлi конi, чуючи домiвку, веселiше помахують хвостами i самi беруть риссю по неширокiй 'польовiй дорозi, до якої, темнiючи на вiтрах, пiдбiгає широке плесо гуртової працi. - Чого задумався, Грицю? - тихо питає Iван Тимофiйович, i в його голосi нема тої байдужостi, з якою ми часто кидаємо першi слова. Вiн, певне, помiчає, що нелегко хлопцю на душi, але не надокучає зайвими балачками i не сторониться свого невдалого зятя. - Тобi худоби треба буде чи город зорати, чи дров привезти? - Треба буде, Iване Тимофiйовичу, - i в задумi, принесенiй осiнньою вечориною, знов починає ворушитися той самий неспокiй. Попрощавшись, вiн темними шелехливими городами йде додому, рiзкiше вiдчуваючи приплив самотностi i невдоволення. I сам не помiчає, як пiдходить до хати Дмитра Горицвiта, довго й нерiшуче стоїть недалеко вiд шляху, вдивляючись у невелике вiкно, налите жовтим, неярким свiтлом. Вiн знає, що Дмитро тепер на терзборах i пiсля вагання вирiшує провiдати Югину. Пригинаючись, легко переступає перелаз. З вiкна видно, як Югина в хатi сiче капусту. Ось вона поправила косу, що вибилась з-пiд хустки, i знов узялася за нiж. I пригадалось, як уперше вiн, нiяковiючи, незграбно поцiлував її, пригорнув пругкий дiвочий стан i як випурхнула вона з його рук. - Не чекала? - зачинивши дверi, зупиняється на порозi. - Не чекала, - блiдне Югина. Нiж випадає з руки i глухо стукає ручкою у вогку клепку. - Скучив за тобою. Провiдати прийшов, - винувато посмiхаючись, порушує насторожену i нiякову тишу. - Спасибi, - одними устами промовляє, гiрка посмiшка освiтлює її обличчя i сумовитi очi. I дивно: Григорiй, вдивляючись в побiлiле та помарнiле обличчя молодицi, раптом пригадує Софiю i, захлинаючись од нових почуттiв, безповоротно вирiшує, що цими днями одружиться з нею. Вiн уже кається, що зайшов до Югини. Якийсь насторожений тяжкий мур невидимо лiг мiж ними, i хлопець знає, що вже не переступити через нього, як не повернути вчорашнього дня. - Як живеш, Югино? - запитує, аби запитати. - Добре, - коротко вiдповiдає. - Шанує тебе чоловiк? - Дуже. - I я вирiшив одружитись. Не вдалось з тобою... - Не треба про це, Григорiю... - просить тихо, спiвуче. - Думаю, з Софiєю Кушнiр... - Вона славна дiвчина. Будь щасливий iз нею, Григорiю. Iще перекинувшись кiлькома реченнями, вони затихають, i довго обоє не можуть порушити мовчанки. - Пiду я, Югино. Пробач, що потривожив. Буває так на душi. - Буває, Григорiю. Знаю. I йому здалося, що сльози блиснули в її очах. А може то вiдблиск свiтла? У сiнях вiн ловить її руку, але та зникає в темрявi, i тихий шепiт обпалює його: - Не треба, Григорiю. Будь хорошим. Шануй Софiю, вона - твоє щастя. Дивуючись, звiдки у Югини взялася така розсудливiсть, вiн несподiвано помiчає, що йому стало значно легше i свiтлiше на душi. "А Югинi не так добре живеться... Щастя не розсудливiстю стелиться, а само свiтиться. Ну от як ця зоря", - тихо повертає додому, i знов прокидається дрож, як вередливе дитя. LVII Вiд криницi залишилось пiвдороги до лiсу,