асiяють тобi. Знаєш, як у Лєрмонтова: "И звезда с звездою говорит". - Як серце iз серцем. Правда? - притулилася до плеча милого, а той огорнув її надiйними руками. - Бiля зарогу електростанцiя? - Еге ж. Там, де ми колись пiд човном вiд дощу ховались. Пам'ятаєш? - А потiм, як повертались, наш човен на бистрi перекинувся, i ми на березi сушились бiля багаття. Пам'ятаєш? - Нi. Щось я цього не пригадую. То ти вже видумуєш. Побiжу я. Проведу тебе до розстання. Там зачекаєш мене. - Льоню, а чого тобi так спiшно треба? Це так ти скучив за мною? - удавано нахмурила обличчя i гордовито вiдхилилась од хлопця. - Дiло є. Завтра вдосвiта ми траву коситимемо на лузi. Наш бригадир таке надумався... Хороше це дiло, Надiйко. Живе, - навiть не помiтив розгнiваного виду дiвчини. - Зимою косити!? I я з вами пiду. Громадитиму! - зразу забула, що хотiла розсердитись на Леонiда. - З дороги вiдпочила б. - Устигну. Соромно вiд своїх комсомольцiв вiдставати. Там їх певне всiх i побачу? - Усiх. Я тебе на раннiй зорi розбуджу, як колись у жнива. - Сама встану. - Сама? Ну, для чого тобi в чоловiка хлiб вiдбивати? Я з тобою хочу разом пiти. - Тодi приходь. Не забув, у яке вiкно стукати? - Хiба таке забудеш? До кiнця вiку не забуду. - А пам'ятаєш, як раз батько наскочив на тебе, коли ти у шибку тарабанив? - В косовицю? - В косовицю. - Нi, щось такого не пригадую, - i обоє весело розсмiялись. - Так разом завтра пiдемо?.. Пам'ятаєш нашу клятву? -- Ясно i щасливо поглянула на хлопця. - Де б не були, ми завжди разом. - I Леонiд знову пригорнув дiвчину. Потiм узялись за руки i, гублячи дзвiнкi разки смiху, побiгли переливчастим шляхом удаль. Коли хтось стрiчався на шляху, вони опускали руки, а потiм знову мiцно i надiйно сплiтали їх. Раптом Леонiд зупинився. - Надiє, здається, мiй старий iде. Ну да, вiн. I треба йому саме в такий час на шляху з'явитися. - Ой, Льоню, бiжимо назад, - поблiдла дiвчина. - А може пiдемо назустрiч? Треба ж колись i батькам про нашу любов сказати. - Льоню, я соромлюсь. Побiгли... - Нi, ти йди вперед, а я тимчасом дам круга i заскочу до Карпцiв. Хлопець швидко зник за хатами, а дiвчина нерiшуче пiшла шляхом, на якому самотньо чорнiла чоловiча постать, переганяючи поперед себе довгу тiнь. Порiвнявшись iз дiвчиною, Полiкарп радiсно привiтався. - Надiйко! Приїхала! На канiкули, значить? - Приїхала, - вiдповiла тихо. - Хто ж тебе привiз? - Григорiй Шевчик. Вiн був у контрольно-насiнневiй лабораторiї. - Григорiй Шевчик? Ну, я тепер своєму Леонiдовi дихати не дам. Проворонив тебе... Не бачила його? - Нi... - Дiвчину як приском обдало. Схиливши голову, не могла промовити нi слова, нi подивитися у вiчi Полiкарповi. - Ну, чого так спаленiла?.. Все ховаєтесь, все криєтеся вiд старших. Думаєте, наче ми нiчого й не знаємо, нiчого не бачимо. Моя стара - вона оце тiльки почула, що ти приїхала - так i сказала: "Побачиш Надiйку, перекажи, щоб у гостi зайшла. Бо той шибеник - Льонька, значить, - i досi криється з усiм од нас... Тiльки ти, Надiйко, за чуба його таскай, щоб вiн скорiше у вiйськову школу поступав. На ту, як її, алгебру натискай. Бо вiн як почне оце вичитувати "а" плюс "б", то i я догадуюсь - нi "а" нi "б" вiн i досi не втямив. Та й сам на цю алгебру зобижається. А всi другi науки, вчителi кажуть, толком знає... Ну, чого ти, Надiйко? Дiвчина поглянула на сухорлявого лiтнього чоловiка, i той помiтив, як затремтiли на її вiях молодi сльози хвилювання, вдячностi i радостi. - Ходiмо, Надiйко, до нас, - ближче пiдiйшов до неї Полiкарп. - Так Льоня мене шукатиме. - Хай попошукає, коли батька перелякався. Хай не буде таким хитруном... От коли я молодим був, вiд мене дiвчина i в землi не заховалася б. Хiба тепер парубки? От як ми парубкували... Бувало з Арсеном як вип'ємо по кручку... - Полiкарп, випростовуючи зiгнутий стан, гордовито пiшов по-iз дiвчиною, що вже ледве стримувала смiх. * * * Коли Дмитро, Василина та Югина увiйшли в колбуд, до них пiдiйшов заклопотаний Варивон. - Як убрався женишок, - окинув оком нове пальто Дмитра. - Тепер, Югино, твоєму милому вiдбою вiд молодиць не буде. - Патякай менi, - примирливо промовив Дмитро. - Нi, нi, Югино, ти слiдкуй за ним - вiн потайний у тебе. ,Вiн не тiльки гречку вмiє сiяти... Дмитре, що ми будемо з людьми робити? Зараз не встигнемо об'явити своїм - скоро вистава почнеться. - Кого побачимо, тому й скажемо, - спокiйно вiдповiв Дмитро, не знаючи, що Варивон уже всю свою бригаду поставив на ноги. - Хай буде так. Був я в правлiннi. Твоя радiсть приїхала з району. - Крамовий? - насупився Дмитро. - Вiн самий. Знову у нас уповноваженим по сiвбi. Про тебе згадував. - Вiн згадає, - злiсно процiдив. - Обiцяв i на тому свiтi згадати менi минуле До моєї бригади присiкався? - Нi. Кушнiр, значить, почав йому скаржитись, що нiяк не може вiддiлити овес вiд вiвсюга - трiєр не одвiває його. Помiркували, поговорили i нi до чого не дiйшли. Тодi Крамовий i кинув, як вiн умiє: "Чого ж ваш агроном. Горицвiт, нi до чого не додумається?" - Я йому колись додумаюсь, що й думати не заманеться. Отож окорiнилася жаба в нашому районi. Скiльки рокiв сидить i нiкуди не щезне з очей... В тридцятому роцi були присадили його, так знову почав видряпуватися... - Дмитре, - м'яко торкнулась його руки Югина. - Сiдаймо, Дмитре. Зараз вистава почнеться... Вибiлене невелике сонце, як тiльки воно зимою умiє, вибiгло з-за хатiв, коли другого ранку Дмитро, з рушницею за плечима i косою в руках, поїхав до Бугу. Дорогою вiн обiгнав кiлькох колгоспникiв своєї бригади, а з Варивонової не зустрiв нiкого. Викручуючи зигзаги помiж деревами, проворно спустився до рiки i здивовано зупинився на льоду. Проти нього бiля фоси височiло три високi стiжки сiна, а в глибинi лугу чорнiло два ключi косарiв. - Добрий ранок, Дмитре Тимофiйовичу, - радiсно привiтався з ним Леонiд Сергiєнко. - I ви косити? Непогано придумав наш бригадир. - Вiн придумає, - невиразно промовив Дмитро, i Леонiд не розiбрав, чи насмiшка, чи злiсть була в його голосi. - "Невдоволений видно, що випередили його", - усмiхаючись в душi, вирiшив Леонiд i знову почав згортати у валок тонкi покоси. Кушнiр, довiдавшися про хитрощi Варивона, довго вичитував йому в правлiннi i пригрозив повiдомити про недостойний вчинок загальнi збори. Бригадир щиросерде визнав свою помилку. А через день у районнiй газетi несподiвано з'явилася невеличка замiтка... про iнiцiативу бригади Варивона Очерета. Листоноша принiс газету прямо на луг, де працювали вже бригади трьох колгоспiв, i Варивон, ледве втискаючи неслухняний смiх, здивовано i обурено говорив Дмитровi: - I як тебе в газетi не згадали - голови, значить, не прикладу. Всi ж знають, що твоя мисль, а от усе на мене вгатили. I сам не знаю, за що така напасть i почесть? - Досить, досить менi... I-нi-цi-атор, - насмiшкувато протягнув Дмитро. - Нiчого не зробиш, бувають помилки, товаришу мислителю. Давай пройдемося до острiвка - там, по-моєму, повиннi зайцi бути. Дмитре, а дуже в тебе на серцi... того? Дуже шкрябає? - Може б ти помовчав трохи, Бульба непосидюща? - От i виступай пiсля цього на сценi. Свої проходу не дадуть. Я пiшов у обхiд. Гляди, не промаж. - Варивон, задоволено наспiвуючи пiсеньку, широкими i важкими кроками пiшов до острова. Незабаром його мiцний, басовитий голос обiзвався у високих моложах i, посилений луною, загримiв у кручi. Не встиг Дмитро зiрвати з плеча рушницю, як очманiлий заєць вискочив iз кущiв i помчав через Буг. Кров з гулом вдарила в голову, занило бiля вух. Не цiлячись, вистрiлив Дмитро i промазав. Не присiв, а впав на колiно i знову вистрiлив. Заєць, чудернацько блиснувши бiлим пiдбоєм, перекотився через голову i незграбно ковзнувся по льоду. Дмитро, забувши за все, кинувся вперед. Посковзнувся, але стримав рiвновагу i ще скорiше побiг. Вiн не почув, як засичав i увiгнувся пiд ним яснець, тiльки раптом побачив перед собою живе сяйво кiлькох блискавиць, що, переганяючи одна другу, покручено кололи лiд. "Бистра!" - обухом гупнула догадка. Хотiв зупинитись i, зразу ж зрозумiвши свою помилку, побiг уперед. Та в цей час, лунко чмокнувши, лiд вислизнув з-пiд нiг. Дмитровi раптом здалося, що високий берег Бугу пiдскочив i злетiв угору. Пiрнувши з головою в пекучi, як окрiп, хвилi, Дмитро почув, що течiя мiцно вдарила йому в груди. "Це ж зараз пiд лiд затягне". - Надлюдським зусиллям, усiм тiлом рвонувся з холодної купелi, високо пiднявши руки. Головою i щиколодками лiвої руки вдарився в податливий лiд, а кулак правої, рiзнувши шершаву лiнiю ополонки, вискочив на поверхню. Дмитро це вiдчуває усiм тiлом, напружено борючись проти течiї, що люто тягне, рве його пiд лiд. Покалiченими пальцями правицi, обережно i легко, щоб не обломитися, впивається в кригу i вже, задихаючись, пiдводить голову над водою. Тепер i сонце, i дерева, i берег, коливаючись, спускаються вниз. Кривавлячи лiд, вiн намагається вибратись на поверхню. Але тонка крига обривається пiд руками, i Дмитро ледве не з головою опускається в рiку. Знову схоплюється за шершавий виступ i знову обломлюється. Вiн уже ледве чує пальцi. Противний важкий i сирий холод стискає, крутить костi. Вода пiдбиває обважнiле тiло, туго повертає його, трохи опускає донизу i знову рве в густу бистрiнь. - Дмитре! Держись, Дмитре! - розпластавшись на льоду, до нього повзе Варивон. - Завiсся руками. Поволi витягає червонi, як перепеченi раки, неслухнянi руки на лiд. Сп'янiла голова хилиться донизу. - Держись, дружок! -- i Дмитро iз здивованням бачить незвично сiре обличчя i вогкий блиск в очах Варивона. - Лови! - кидає кiнець ремiнця. Але вже руки так заклякли, що не можуть зiгнутись. Витягаючи шию, мiцно впивається зубами в солонувату шкуру, неймовiрним зусиллям подається вперед, i Варивон витягує його на кригу. - Дмитре, дружок, - тремтять побiлiлi товстi губи, i яснi сльози радостi течуть по доброму некрасивому обличчю. Грубими потрiсканими пальцями вiн зриває з Дмитра пiджак, сорочку i нiяк не може вдягнути в свiй полушубок напiвпритомного товариша. Швидко проходить хвилина якогось оцiпенiння чи напiвзабуття. Дмитро, стiкаючи струмками, вперто пiдводиться з криги i, похитуючись, бiжить до своїх лиж. В чоботях противно чмакає вода. - Ти куди? Почекай! Ми тебе зараз на сани, значить, - поспiшає слiдом в однiй сорочцi Варивон. - Поки ти запряжеш конi... - застуджено хрипить Дмитро, вскакує в лижi i, пригнувшись, уперто пiднiмається на крутий берег. За ним вода вишиває на рожевому снiгу двi химерних манишки. З кожним разом узор стає рiдшим i рiдшим. I незабаром Дмитро у зосередженiй i лютiй напрузi чує дзвiн перемерзлого одягу i холодний перестук волосу, що крижаними пасмами нависає на брови. "Коли це так було зi мною? - прикусив нижню губу, i прiснувата тонка накип льоду ледве чутно озвалась пiд зубами. - Увесь берусь кригою". I вiн, обмерзаючи, напружений, як молодий роботящий мороз, з усiєї сили мчить до села, що пiднiмає в золотисте повiтря голубi вежi диму. II Iще в напiвснi Дмитро чує, як за вiкнами лiкарнi важко зiтхає машина i на її зiтхання обзиваються тремтiнням спiвучi шибки; чує сердечний бiль i млость. Потiм щось темне нависає над ним, i вiн прокидається, зразу ж мружачи очi вiд веселої зливи сонячного промiння. - О, та ти вже молодцем, Дмитре. Тiльки обличчя, значить, i посинiло, i пожовтiло. Скоро будеш схожий на дошку того художника, що до Синицi в лiси приїжджав: усякими кольорами розрисовуєшся. Ну, та тобi ж не на весiлля iти. Як воно чуєш себе? - Варивон у широкому халатi тепер схожий на присадкуватий рухливий дзвiн. - Нiчого. Серце тiльки часто болить, товаришу iнiцiаторе. - Це менi слово бiльше подобається, нiж Бульба чи Фальстаф. А ти, значить, не звертай уваги на серце i бережи здоров'я. Да, - раптом поважнiє Варивон. - Крупозне запалення - це не жарти. Недаром кажуть: риба i зайцi заведуть у старцi. Вони i до смертi можуть завести... Ех, Дмитре, яких я вчора менькiв наловив. Розумiєш, найшли собi схованку внизу бiля гатки, де млин стоїть. Там я їх i накрив. Наловив, iду додому i дивуюсь: чого радостi на душi нема? То, бувало, як спiймаю щось путяще, аж затанцюю. А це - i менькiв повно, а веселостi нiякої. Сiв собi, задумався: що воно за знак питання? I зрозумiв: тебе нема. - Багато наловив? - запитав подобрiлим голосом. - Пудiв iз два, - рiшуче мотнув головою Варивон. Дмитро засмiявся. - Не вiриш? Ну, може на яке кiло менше. - А по правдi? - З пуд спiймав. - В пудовi ж скiльки фунтiв було? - Скiльки! Не знаєш, скiльки? - хотiв обуритися Варивон, але передумав i пiдморгнув: - Скiльки не було, а нам би до чарки хватило. - Отак би ти й давно сказав. - А тобi й шкода, коли чоловiк щось лишнє прибавить? Скупий ти, Дмитре, як одноосiбник. Це i серце в тебе, певне, вiд скупостi болить. - Ой, хвалько нещасний. Ти скажи: як у нас iз снiгозатримуванням? Тiльки правду кажи, - допитливо поглянув на товариша. - Казали тато, поганувато. Непривичнi колгоспники до цього дiла. - Так i знав, що ти нiчого не зробиш, - розсердився Дмитро. - Секретар райпарткому, Марков, навiдувався до мене, питався про це. Сказав йому, що в тебе робота кипить. От вона й кипить. Меньки киплять. За ними i чаркою часу не було. Марков снiгозатримуванням iнтересується, партiя про це говорить, хоче, щоб такi тюхтiї, як ти, хлiб їли, а вони за меньками свiту не бачать. - Чого ти кип'ятишся, значить? - здивовано подивився на Дмитра. - Знаю чого. Потiм, як ударить засуха, i ти закип'ятишся, застрибаєш, як твiй меньок на сковородi. Та пiзно буде. Ти бачиш, як сонце уже сяє? Чуєш, як воно пахне? От вдихни повiтря на вiдсоннi. - По-весняному, - погодився Варивон. - По-весняному, по-весняному, - перекривив Дмитро. - Щуки вже скоро почнуть нереститися, i знову декому з бригадирiв не до снiгозатримання буде. Нi, будь вона неладна ця лiкарня, завтра ж випишуся iз неї, - кривлячись i крекчучи, пiдвiвся iз лiжка i опустив босi ноги на долiвку. - Сказився чоловiк. Завтра я нашi бригади до останнього чоловiка на ноги поставлю. За три днi поле покриємо хворостом. Чуєш ти, чорте розмальований! Та лягай ти, красеню, в лiжко, бо вже зеленiти починаєш, мов жаба болотяна. Як з тобою Югина живе - нiяк толком не доберу? Я думаю вiд тебе i камiнна фiгура на другий би день утекла. А я дурний iще мiркував з хлопцями, щоб тебе на голову колгоспу як-небудь обрати. - Я тобi помiркую. Тут з бригадирством аби впорався. Так через три днi усе зробиш? Iнiцiатор. - Пiшов ти к чорту! Чого б це я липнув, як шевська смола, - раптом розсердився Варивон. Врятувавши Дмитра, вiн в душi почував, що той багато йому чим зобов'язаний, i нiколи не сподiвався такої невдячностi. "Ну, й чоловiчок!" - А упораєшся? - запитав бiльш стримано. - Упораюсь. - Правду кажеш? - Я тобi що - слова на вiтер пускатиму! Коли б ти був не хворий, значить, по-iнакшому поговорив з тобою. А то медицинський режим заважає. - Добре. Через три днi я приїжджаю з лiкарнi. Подивлюсь. - Тьху на тебе! Потiм на мiсяць звалишся. Герой! - I горе буде тобi, коли не виконаєш слова. - Так ти що, менi, друговi своєму, бригадировi, не вiриш? Я тебе, можна сказати, з проклятої бистрини витаскав, од смертi врятував, а це гiлляк не зумiю на поле вивезти. Аж слухати тебе противно. Розуму для цього великого не треба. - В iвчанцiв, напевне, поле, мов дiброва, стоїть, - нi одна снiжинка не розкотиться? - Не додивився. - Додивишся, коли нашi замети - перекотиполем розвiються. - Ох i в'їдливий ти, як оса. Сказав тобi!.. - з серцем вiдрiзав Варивон. Дмитро помовчав, слiдкуючи за рухливою пряжею сонячного промiння, що тремтiло i струмувало на воскових прожилках свiжої соснової пiдлоги. "Весна прямує". Знову заболiло серце. Поморщився i лiг на лiжко. Варивон у задумi сiв на краєчок крiсла. - Що, болить? - Якийсь дiдько серце розпирає. - Ти ще побiльше злися, то може якраз на посiвну з лiкарнi випустять. - Через три днi буду дома, i передай Югинi: хай не приїжджає. - Марiя Iванiвна сказала, що тобi ще два тижнi треба лежати. - Вона може й не те наговорити. За це й грошi получав. - Ну, як ти собi хочеш, а я скажу їй, хай за тобою слiдкує i як ти на медицину нападаєш. Марiя Iванiвна i так зобижається на наших односельцiв, що непосидющi такi. Ще пригадує, як Свирид Яковлевич - вона тодi санiтаркою була - з усякими досвiдами не давав їй спокою. Словом, нiхто тебе без дозволу лiкаря не привезе. - Ти привезеш. - Та нiзащо в свiтi, нiзащо! Хоч i вредна ти штучка, але хочу, щоб iще прожив на свiтi. Саме на життя повернуло. I цi слова хвилювання пройшлися по кожнiй жилцi Дмитра. "Саме на життя повернуло, - вiддалося у серцi: - це ж так пiсля довгої зими селяни, радiючи, говорять: саме сонце на весну повернуло". - Це ти правду кажеш, - хитнув головою. - Ще б неправду, - зручнiш умостився на крiслi Варивон. - Отак, коли працюєш, по шию своїми дiлами, значить, зайнятий, то все, здається, iде просто, звично. Ну, робиш, сваришся з ледащуватими, тягнешся до передових, ниву, як дiвчину, викохуєш, потроху рибалиш, потроху пащекуєш, потроху, є грiх, в чарку заглядаєш. А коли оглянешся назад - ого-го яку дорогу ми пройшли, через якi гори перевалили. То ранiше у мене одна була сорочка i в будень i в свято. Так i згнивала вона, по ниточцi розлазилася на плечах од поту i солi. За версту вiд тебе потом тхнуло. Так би й життя моє згнило у Варчукiв та Денисенкiв, як ота наймитська сорочка! I нiхто б про тебе доброго слова не сказав. Здох, мовляв, замороку принiс - складайся на дошки, щоб домовину зробити. А тепер я господар. Помiж людьми живу... Оце ще зима, а я думками весну випереджаю, - все мiркую, як би такий урожай проса зiбрати, щоб усi сусiди роти пороззявляли. Навiть у снi бачу такi зерна проса, немов коралi. А всi коло нього тiльки ахкають. I ти також. - Воно ж i видно, що всi заахкають, як один мишiй вродить. Снiгозатримування провiв... - А ти помовч... Ет, i настрiй зiпсував - уже i говорити, значить, не хочеться, - аж зiтхнув Варивон. I зразу в очах погасли вогники, а слово стало мляве, неначе цiдилося крiзь позiхання. Дмитро дорiкнув себе за зайве слово: чоловiк про життя почав говорити, вiрно говорити, i так по-дурному обiрвати його думки. - В завiдувача контрольно-насiнневої лабораторiї був? - запитав пiсля мовчання. - Був. Зразу ж пiсля районної наради агiтаторiв заскочив. Кондицiйнiсть твоєї гречки найвища. Першої групи! Непогане ти дiло, Дмитре, зробив. В колгоспникiв з Iвчанки, як побачили твоє насiння, аж очi загорiлись. А вони толк розумiють. Господаровитi. Коли б нам до них дотягнутися. Не буду хвалити тебе, а такої гречки нi в кого нема. - Ну, так уже й нi в кого, - аж захвилювався, i рум'янець нерiвними смугами прорiзав жовтизну на щоках. - Чував, Дмитре, що в Жданiвцi один колгоспник, Данило Навроцький, новий сорт жита вивiв - таке велике, хоч на оберемок його, як дрова, клади. Прямо не зерна, а стрючки! - Оце б собi кiлька таких насiнин дiстати. Для дослiдiв! - загорiлись очi в Дмитра. - Не дiстанеш! - рiшуче запевнив Варивон. - У нього зерна було трошки. Частину висiяв, а частину роздав агрономам i рiльникам-агротехнiкам. - А може щось таки залишилося? - з надiєю поглянув на товариша. - Не вiддасть же вiн тобi останнє. - Варивоне, а може продасть якусь пучку, на мою гречку змiняє? - Про грошi - i не кажи, а от гречкою може й роздобриш його. Хоча навряд: не схоче розлучитися з найбiльшим скарбом. Та й зажимистий трохи цей Навроцький. - Уже всi справки навiв? - Та ще не всi. - Ех, Варивоне, задав ти менi задачу. Вредний, кажеш, дядько? - Трохи на тебе схожий! Ну, пора менi в дорогу. Що тобi привезти? - Заскоч в книгарню - може щось нове є. Лисенка, Лисенка попошукай! В журнали не полiнуйся заглянути - чи нема де його статтi. Iнтересно пише... широко думає чоловiк. - Це не з тих, що в грядочку, як в могилу, все життя втаскає. Широке поле, нас бачить... Ще тобi чого? - Привезеш з села трохи вiвса, того, що з вiвсюгом. - Вiвсянку будеш варити? Вона для хворих корисна, - зразу брикати почнеш, - ожив Варивон. - Чи трiєрувати думаєш? - Думаю. - У лiкарнi? - засмiявся. - У лiкарнi. Варивон вийшов надвiр, в задумi насвистуючи якусь мелодiю. "Чортiв Горицвiт! дуже просто - вiзьме i найде спосiб, як очистити овес од вiвсюга. Чи не соромно буде, коли хворий тебе випередить? Що його, значить, зробити?" - зручно прилiг на сани, i добрi конi понесли його в широкi iскристi далi зимового надвечiр'я. Село здалеку зустрiло Варивона веселим гомоном i смiхом: на широку, перерiзану мiсячним стовпом ковзалку висипала молодь. Пiд ковзанами шипiв i попискував лiд, з пагорбка однi за одними летiли гомiнкi санчата, шаленим коловоротом мчало фургало, i увесь прозорий вечiр зачаровано кружляв навколо рум'яної юностi. Утiкаючи вiд хлопцiв, на берег зi смiхом вибiгло кiлька дiвчат. - Варивон Iванович! - раптом пiзнала одна свого бригадира. - Варивон Iванович! Варивон Iванович! - загомонiло навколо, басовито обiзвалась луна, i молодь кинулась на греблю. Не добiгаючи до Варивона, три ланкових, мов по командi, вирiвнялись в одну лiнiю i гордовито, задьористо попливли легкому бiлоруському танцi "Бульба". Ось вони зiгнулись, начеб сапаючи картоплю, молодцювате стрепенулись i почали обмотувати живою вервечкою хлопцiв та дiвчат, збиваючи їх у тiсний клубок. Величезний кущ живої "бульби" докружляв до свого бригадира i весело розсипався на греблi. - Спасибi нашiй бульбi, що так рясно зародила, бо воно, конєшно, тому що, що ж на сьогоднiшнiй день, - пiдвiвся на санях Варивон i став у позу розгубленого оратора. Хтось передчасно пирснув, але парубочий кулак обережно зупинив нетерплячого. Варивон дiловито прокашлявся, оглянув усiх i серйозно продовжував: - Воно рiч, з одного боку, все-таки така, постiльки по-скiльки, позаяк взагалi зокрема i частково, бо часто-густо трапляється, зустрiчається сеє, теє, другеє i сяк-так; ну, але, з другого боку, начебто нiчого, та, власне кажучи, мало говорячи, на цьому можна й кiнчати... Гребля заколивалась од смiху. - Варивоне Iвановичу, пiслязавтра репетицiя буде? - Аякже! Тiльки в лiсi проведемо. - Оце добре! - усмiхнулась Степанида Сергiєнко, сподiваючись, що за словами Варивона Iвановича криється якийсь жарт. - Репетицiя в лiсi! - загомонiло навкруг. - Точно. Таку репетицiю влаштуємо, що урожаєм запахне: будемо возити хворост для снiгозатримування. - Варивоне Iвановичу, попередити всiх їздових? - виступив наперед Леонiд Сергiєнко. - Усiх, Льоню, особливо горицвiтiвських: сам знаєш - хворий бригадир. А дiвчатам треба буде мати плести. Да такi красивi, як придане. Чи ви тiльки танцювати та ковзатись умiєте? - жартiвливо нагримав на своїх ланкових. - Ми i їсти вмiємо, - прибiднюючись, лукаво вiдповiли тi. - В свого бригадира науку проходили. - А-а-а! Тодi я за нашi дiла не боюсь. Ну, летiть, зозулi, на коток. Приїхавши додому, Варивон розшукав комiрника, i пiзнього вечора обсiє пiшли до зерносховища. - Чого ти таку нетерплячку пореш? - обурювався дорогою комiрник, якому Варивон навiть повечеряти не дав. - Важливе завдання є. Поки що це секрет. Але завдання державного характеру. - Державного характеру? - зразу подобрiшало перепечене морозом зморшкувате обличчя. Дома Варивон висипав на стiл насiння i довго розглядав зерна вiвса i вiвсюга. - Нiчим тобi не вiдрiзняються, значить, нi формою, нi розмiром. - Нiчим, - пiддакнула Василина, схилившись над столом. - Вiвсюг тiльки шершавий, а овес гладенький-гладенький. - Що гладенький, то гладенький. А чого ж трiєр не розбирає цього? Непутяща машина. Треба собi кращу збудувати. - Конструкцiї Варивона Очерета, - розмiялася Василина. - Iменно так, стара. Що ж його вигадати? Сiдай, стара, i разом подумаємо: одна голова добре, а двi - ще гiрше. - А ну тебе! - Що, не подобається тобi твiй чоловiк? - Варивоне, ну, не мели. - А ти менi й досi подобаєшся. Iнодi зиркнеш оком на якусь молодичку, а згадаєш про тебе. Спитати б чого? Начеб ти щодня не вичитуєш менi за мою любов поораторствувати на загальних зборах своєї сiм'ї. - Ти ще бiльше поораторствуй, то й дiтей розбудиш. - Еге, лякай, начеб я своїх очеретенят не знаю. Вони як робити, то робити, як вчитись, то вчитись, як їсти, то, значить, на свого батька рiвняються, як спати, то теж так, що й гарматою не добудишся. Василино, давай заспiваємо. Коли спiваю - думки в мене так легко пливуть, наче по якiйсь канвi невидимiй. От воно може зразу ж i про вiвсюг надумаємося. - Охрипла я, Варивоне. - Усе в тебе сьогоднi, як в турецькому меджлiсi... Ну, що ж його придумати? Ти, Василино, теж мiзкуй, бо не буде тобi спокою, аж поки винахiд не виллється, як говорять ученi голови, в гармонiйну форму. Жаль, що ти пищика схопила. Щоб менi бiльше не ходити на рiчку шмаття прати, а то зовсiм голосу позбудешся. Пам'ятаєш, як ми пiсля жнив поверталися з поля? Як заспiвали: "Ой, зима, зима ще й мороз буде..." - I не спам'ятались, коли й в село в'їхали. Кiнчили пiсню, оглянулись, а навколо вже люди стиснулись, - просвiтилося радiстю вибiлене першими снiгами спокiйне обличчя Василини. - Артисти, що й казати. - Варивон пiдiйшов до радiо. - Знову дiти поралися. Доведеться їх ще ремiнцем повчити. Напевне трансформатора перепалили. - Полiз пiд стiл, де стояли сухi батареї, навпомацки перевiрив контакти, повеселiшав. Злива музики зразу ж затопила всю простору теплу хату, i вже, стогнучи, просилась на привiлля, наповнене симфонiєю вечiрнiх зiр, iскристого снiгу i пругкого синього вiтру. - Чайковський, - тихо пiдiйшла Василина до столу. - Мiй любимий композитор. Варивон сiв поруч з дружиною. Задумавсь. Уже, мов погожий осiннiй день, вiдпливла музика i молодо бризнула дiвоча пiсня, а Варивон не вiдривав широкої руки од наморщеного чола. Думки, скупчуючись, тепер лише краєчком черкались пiсень, пiднiмались над ними, як зелене руно над землею... - Василино! Iдея! Подай-но сукняну ковдру, - раптом вигукнув i нетерпляче пiдбiг до лiжка. Ковдру вiн так приладнав до скринi, що вона похило опустилась на землю. Аж блiднучи од хвилювання, сiйнув жменю зерна по ковдрi i напружено застиг, поки овес не осипався на пiдлогу. На ворсистому сукнi забiлiло кiлька зернин, їх i почав Варивон похапливо вибирати твердими пальцями. Потiм пiднiс до свiтла i захоплено вигукнув: - Василино! Нi одної зернини вiвса не залишилось на моєму трiєрi - самий вiвсюг. Ну, як тобi трiєр конструкцiї Варивона Очерета? Подобається? - Подобається, - почала Василина розглядати зерна вiвсюга. - А сам винахiдник подобається? - запишався Варивон. - I пiсля цього не догадаєшся щось на стiл поставити? Не буде з тебе справжньої господинi. Нiколи не буде... Як це менi патент на винахiд придбати? - I на обличчi Варивона вiдобразилась така нарочито перебiльшена задума, що Василина розсмiялась на всю хату. - Смiйся, смiйся, а винахiд хоч i кустарний, одначе толк принесе. Це, дивись, знов у газетi твого чоловiка пропечатають. Дмитро тодi лусне iз завидкiв. Ну, менi пора ще до своїх хлопцiв, - швидко почав збиратися Варивон. - Треба сказати, щоб завтра всi по хворост їхали. Але Василинi i догадуватись не треба було, що Варивон аж горить вiд нетерплячки розповiсти усiм про свiй дослiд. Та навiть словом не обмовилась: знала - не любить чоловiк, коли хтось наперед угадує його думки. В правлiннi Варивон зразу ж похвалився своєю спробою Кушнiревi й для бiльшого доказу урочисто вийняв з однiєї кишенi жменю вiвса, а з другої - пучку вiвсюга. Кушнiр зрадiв, але дiловито перемiшав обидвi купки зерна i перевiрив дослiд на своєму пiджаковi; коли ж на темних ворсинках заколихалися розбризканi вiвсюжинки, вiн, навiть не обтрушуючи їх, пiдбiг до телефону й подзвонив у райземвiддiл. - Це дiло усiм, усiм колгоспам згодиться! Удосконалимо твiй почин. Як не ми - народ удосконалить. Бо цей вiвсюг у печiнках нам сидить. Правду кажу? - Хiба ж ви можете коли щось не так сказати, - перебiльшив заслуги свого голови i, чекаючи на розмову з районом, заскромничав, неначе молоденька ланкова. III Вночi палата густiше пахнула мiцним розпареним настоєм лiкiв. Iнодi в тишi на низьких нотах сплескував окрик хворого i стихав, як дальнiй занепокоєний гомiн осiнньої хвилi. Не спалось Дмитровi. Пожадливо вдихав рiзке повiтря, прислухався до туго нап'ятих поривiв вiтру, а перед очима коливалась i коливалась роботяща весна. Вiн ждав її, як сама земля; радiв, угадуючи її легку, розгонисту ходу, i тривожився, хмурився, вiдчуваючи, що десь бiля самого обрiю причаїлися мертвотнi приморозки i круговерть суховiїв. Вони врiзалися не тiльки в колгоспнi масиви, а й в його тiло. I полегшено зiтхав, коли чорнi видiння змiнювалися трепетним, як птиця, розгоном зеленого поля, голубими озерами льону, рожевими хустинами гречки. Серед усiх думок найбiльше виплескувалась, струмувала одна: яке ж виростив жито Навроцький? "Зерна такi, хоч на оберемок клади", - смiялися очi Варивона, i перед Дмитром знову пiднiмалося поле, мов гай, мудро похитуючи новим могучим колосом, пересiваючи до самого кореня сонячний дощ. "А який же вiн, цей Навроцький? Чи зумiє по-справжньому дiлом повернути? Не огородиться од широкого свiту крихiтними вiкнами-дiляночками, як деякi завiдувачi хат-лабораторiй? Нi, не може такого бути. Нiяк не може". Вдивлявся в темряву, уявляючи образ невiдомої людини. Чужа судьба уже ставала частиною судьби Дмитра, зрiднялась iз ним, як рiдняться солдати в бою. I радiсно було, що десь, зовсiм недалеко, за заснiженими шляхами, вiдкрився його однодумець зi своїм неповторним сяйвом, напруженим творчим розмахом, з живою мислю; вiдкрився, мов нова зоря, тiльки свiт її не сотнi рокiв iшов до землi, а зразу ж проснувся радiсними i хвилюючими промiнцями. I, вже засинаючи, твердо вирiшив: "Завтра ж поїду до Навроцького. Побачу, як вiн господарює. Попрошу зерна для свого колгоспу. Хоч i скупий вiн, а щось таки вдiлить. Мусить вдiлити". Ця думка i в снi м'якою усмiшкою перекочувалась на гордовитому, оброшеному потом обличчi Дмитра. Вранцi пiсля снiданку вiн пiдiйшов до дебелої сестри-хазяйки з добрими лiнивими очима, характерними для спокiйних розповнiлих людей. - Одужуєте, Дмитре Тимофiйовичу? - радiсно зустрiла його, i двi борозенки побiгли вiд уст до пiдборiддя. - Зовсiм одужав, Ганно Петрiвно. - От i гаразд. У нашiй лiкарнi Марiя Iванiвна i мертвого поставить на ноги. - А здорового з нiг звалить, - сказав жартома. - От уже i не сподiвалася на вас! Ну, Дмитре Тимофiйовичу, на вас саме сонце не вгодить! Нiяк не вгодить! - так обурилася Ганна Петрiвна, що аж крапельки роси затремтiли на її верхнiй губi. Будучи простою, малописьменною жiнкою, вона всiєю душею зрослася з лiкарнею. Коли привозили тяжкохворих, з перекривленими вiд болю рисами, то й засмучене обличчя Ганни Петрiвни в якiйсь мiрi ставало схожим на обличчя хворого. Для нього в неї завжди знаходилися такi потрiбнi, вiрно угаданi слова, що перекручене, мов корiння, лице хворого з подивом починало м'якшати i розгладжуватися. I часто доводилося її чоловiковi, мовчазному рахiвниковi з сiльпо, до самої ночi сумирно простоювати в синюватому свiтлi коридора, чекаючи, поки його дружина втихомирить спокiйним, спiвучим голосом якусь покалiчену людину. - Ганю, ти вже? - несмiливо питався, коли вона з утомленою усмiшкою боком виходила з палати. - Тихше, Володю, - притискала короткий палець до вуст, i чоловiк злякано, округлими очима, зиркував по коридору, який i зимою красувався квiтами, вирощеними дбайливими пухкими руками Ганни Петрiвни. "Велика моя жалiбниця", - любовно називав дружину, завжди почуваючи в душi перевагу її над собою... - Ганно Петрiвно, та я пожартував, - Дмитро був нерадий, що вирвалися такi слова. - Вiрно - пожартував. - Якiсь у вас жарти... утопленика, - почала трохи вiдходити. - Це тому, що я топився. З водою вони влилися... Ганно Петрiвно, дайте менi мiй костюм. - А це що за новi жарти? - знову обурилась. - Менi треба у мiсто сходити... На одну часинку. - Дмитре Тимофiйовичу, ви в своєму розумi? - в непiдробленому жасi округлились очi сестри. - Та наче в своєму. - Нi, доведеться таки вас показати невропатологу. Лiкували, лiкували чоловiка, поставили на ноги, а вiн за один день, як град, хоче всю роботу спустошити. Що ж тодi про нашу лiкарню скажуть? Ви подумали про це? Iдiть менi зараз в палату i чекайте обходу. - А пiсля обходу дасте? - Нi, ви таки неможлива людина, товаришу хворий. Що вам у мiстi? - перейшла на офiцiальний тон i зразу ж не втрималась на ньому: - Я сама пiду. - Самi ви цього не зробите. - Чому б це я не зробила, товаришу хворий? - То таке дiло... - Дмитре Тимофiйовичу, ви хитруєте, з чимсь криєтесь. Мене ви не обманите i костюма не отримаєте. Це вам кажу категорично, точно i з усiєю вiдповiдальнiстю. У нашiй лiкарнi службовi обов'язки виконуються вiрно i точно. - Ганно Петрiвно... - Ви вже сердитись починаєте? Стидно, Дмитре Тимофiйовичу, такий серйозний бригадир, а говорить таке, як кустар-одиночка. У нашiй лiкарнi аж незручно такi слова слухати. У вас бiльше до мене справ нема? - Ганна Петрiвна з перебiльшеною строгiстю вклонилася Дмитровi i, розгойдуючись, попливла в палату. "Несвiдомiсть, цiлковита несвiдомiсть", - зашiптувала дорогою. "У такої що-небудь випросиш, її нiчим не проймеш, - похмуро провiв поглядом широку постать в свiтлоблакитному халатi. - Несвiдомiсть заїдає жiнку i навiть не розумiє цього. Теж менi службовi обов'язки у нашiй лiкарнi виконує... Що ж його робити?" Косуючи очима, прослiдкував, коли строгий, бiлоснiжний, як виводок лебедiв, обхiд попрямував у першу палату, а сам, хвилюючись, вскочив у канцелярiю. Тремтливими руками зняв телефонну трубку, попросив гараж. - Гараж! Олексiєнко слухає! - загаркавив, заклекотiв голос шофера секретаря райпарткому, i Дмитро зрадiв, неначе маля. - Сергiю, виручай! - А-а-а! Дмитре Тимофiйовичу! Що воно трапилось? У лiкарнi захарчували чи горючого не дають? Це ми дiло поправимо, - закипiв розгонистий смiх. - Нi, не те... Костюм i пальто у мене... вкрали. - Украли? Так я зараз же сестру-хазяйку, як цибулину, облущу. Я її на тротуарi машиною переїду. Я її перетрушу, як солому соломотряс! - задихався вiд обурення мiцний, басовитий голос. - Сергiю, це все потiм зробиш. Зараз привези менi якусь одежину. Та й чоботи прихопи. - I чоботи вкрали? Тодi я сам з цих господарiв i ременя, i лика надеру. - Товариш Марков дома? - На нараду в обком виїхав. - Сергiю, мене пiдкинеш в одне село? - Далеко? - Кiлометрiв п'ятнадцять. - Дорога справна? - Нове шосе. До Жданiвки. - До Жданiвки. Це територiя другого району. Нi, Дмитре Тимофiйовичу, сьогоднi нiяк не можу - у мене побачення. - Та плюнь ти на побачення. - Ну, Дмитре Тимофiйовичу, вiд вас я цього нiколи не чекав. Спасибi. Услужили. Цi слова я передам по прямiй адресi. - Сергiю, - мало не застогнав Дмитро. - Тут таке дiло у мене. Сам товариш Марков похвалить нас обох. - Похвалить? - Неодмiнно. В одного колгоспника є новий сорт жита. Зерно таке велике, мов жолудi. - Та ну? Через двадцять хвилин прибуду, як часи. Вискочивши з канцелярiї, Дмитро сторожко пiшов до головного виходу. Коли ж бiля лiкарнi загула машина, вiн нетерпляче вискочив на ганок i тривожно-радiсним поглядом зустрiв рослу постать Олексiєнка, який, сяючи змовницькою широкою усмiшкою, нiс перед собою оберемок одягу. - Де та сестра-хазяйка? Я їй зараз викладу основи шоферської науки! - забасив розчервонiлий Сергiй, ледве втискаючись у дверi. - Потiм, Сергiю. Скидай тут одежу i притримуй ручку, щоб нiякий дiдько з лiкарнi не нарвався, - про жiнок я думаю. - Ви що, туг, на ганку, переодягатись будете? - здивувався Олексiєнко. - Чим тобi погане мiсце? - затанцював Дмитро, вбираючись у штани. Шофер з подивом покосився на нього, а потiм засмiявся. - Тихше, Сергiю: бухкаєш, наче грiм, - уся лiкарня збiжиться. - Я б хотiв, щоб тiльки сестра-хазяйка прибiгла. Це вона усе iз коренем тут ломить? - Iз коренем. Вона така, - майже механiчно вiдповiв, натягаючи чоботи. Але Олексiєнко ще сильнiше розреготався: - Ох, i ловко ж ви мене пiдманули... - Так уже й пiдманув... - не знає, що вiдповiсти Дмитро. Незабаром виїхали з мiста, i зимовий сонячний день привiльно розкинувся у всiй своїй красi. Вдалину бiгли поля, кружляючи, вони випромiнювали трепетнi струни прозоро-синього повiтря. Здавалося, наче вiяла легкого зернистого дощу пiднiмалися вгору, з снiгової рiвнини, щоб згодом, весною, опуститися родючими зливами на землю. Придорожнi дерева накрапали золотисто-голубим воском, i посiчений снiг пiд ними лежав, як щiльники. З долини, неначе з дна, почало пiднiматися, напливати село, навпiл подiлене рiкою. Пiсля недовгих розпитiв зупинились перед новим будинком. Не встигла машина в'їхати в двiр, як iз схiдцiв ганку проворно збiг низькорослий лiтнiй чоловiк з загостреним внизу землистим обличчям i карими упертими очима. - Просимо до хати, - з гiднiстю вклонився Дмитровi i Сергiєвi. У великiй свiтлицi Данила Петровича Навроцького тiсно вiд книжок, вазонiв, ящикiв i полумискiв. Зеленi вогники сходiв м'яко пiднiмалися над вогким чорноземом. мiдними злитками суглинку i попелястим супiском, вiд якого так свiжо вiє лiсовим корiнням. - Не вмiщається все моє господарство в хатi-лабораторiї. Прийшлося викурити свою бабу iз свiтлицi, - викресали смугу мерехтливих iскор розумнi примруженi очi Навроцького. - Стара! Ти там щось приготуй для гостей! - гукнув, не розчиняючи дверей до другої кiмнати. Сiвши за стiл, вiн, наче птах iз клiтки, виглядав з-за двох високих стосiв книжок. "Бiблiотека бiльша, нiж у мене", - з пошаною окинув поглядом Дмитро саморобнi книжковi шафи. Розмова потекла невимушене. Рухливий, невеличкий Данило Павлович, немов щиголь, завзято перескакував вiд одного ящика до другого, пояснював, що i як у нього посiяно, якi дослiди йому вдалися, а на яких спiткала невдача. I мова в господаря, легка, мов птах, була пересипана науковими термiнами, цитатами. Дмитро цупко вбирав найпотрiбнiшi слова, мiркуючи, що можна розповiсти Варивоновi, аби той передав яку новину Григорiєвi Шевчику. Одначе, коли розмова зайшла про жито, Данило Петрович одразу ж насторожився, найоршився, i слово почало падати мляво, обережно. - Вивiв пару кущикiв. Але ще треба перевiрити, бо може розщепитися. Мої дослiди з житом тiльки в ембрiональному станi. - Даниле Петровичу, хоч покажiть своє зерно. - Та... - зам'явся Навроцький i раптом веселiше додав: - Восени я висiяв його в грунт... - Усе висiяли? - недовiрливо i з острахом подивився згори вниз Дмитро, стежачи за кожною змiною рухливого обличчя. - Та кiлька зернин залишилося, - промовив нерiшуче, i тiнь невдоволення зморшкувате лягла на чоло.- Всього-на-всього кiлька зернин. Бережу їх, як зiницю ока. - Дайте хоч одним оком поглянути на них, - стрепенувся Дмитро, чуючи, як починає ворушитися в ньому гнiв. - Вони десь у Юрiя, синка мого, а вiн саме поїхав на курси. Було явно видно, що обережний селекцiонер хитрує, i Дмитро, млiючи вiд хворобливого поту i млосного стугонiння кровi, ледве стримував себе, щоб не сiконути пекучими, злими словами. Не такою вiн уявляв собi зустрiч з Навроцьким. Завжди, стрiчаючись з новими людьми, чекав од них чогось надзвичайного, того, чого часто бракувало йому. I такi люди залишалися для нього друзями на все життя, хоча б вiн їх бачив раз на вiку. Коли ж його сподiвання не здiйснювалися, переживав боляче, начебто украли в нього найцiннiшi скарби. - Даниле Петрови