.. чорта кислоокого! - раптом розсердився Дмитро i для чогось взявся за остя, хоча iще не випливли на плесо. - Як же так можна начальство крити? - начеб заступився за Крамового. - Свинячий хвiст вiн менi, а не начальство. Я б таке начальство у три шиї гнав од колгоспу, щоб людей не баламутив. Ох, уївся ж вiн менi в печiнки. Вiн тiльки що-небудь почне казати, а менi уся середина, як панчоха, вивертається. - Чого ж, вiн непогано вмiє говорити. - Насобачився. Та що б вiн не базiкав, я знаю одне: в нього янгольська розмова, та чортова думка. То чоловiк не наш. - Це ти вже, значить, перебiльшуєш. Насолив вiн i тобi, i селу немало, але, подивишся, наче старається, в усе заглядає. На зборах завжди виступає. - Хитрий лис. Умiє в очi оману пустити i словом, i видимiстю дiла. Ти не помiтив, що цей крамар тримається серед людей, як справжнiй пан. Яка бундючнiсть, пиха. Вiн ще й досi думає, що навколо нього самi дурнi, затурканi, скрученi злиднями дядьки, а вiн велике цабе. - Така жилка є. Що ж - начальство. - Та не це мене найбiльше обурює. Обурює те, що нiчого нема в нього святого. I коли вiн на зборах починає говорити про любов до своєї землi, Батькiвщини - це для мене такою образою вiє, що кулею вилiтаю з колбуду. Вiн так говорить цi слова, наче насмiхається з усього найдорожчого нам. А от по формi все правильно, всi слова рiвно лягають. Гучним реченням вiн таку порожнечу прикриває, що аж ножем тебе в грудях рiже. Тут тiльки душею фальш можна почути. - Може й так, - погодився Варивон. - Я теж не раз почував, що так говорити про найдорожче не можна. Це насмiшкою звучить... За що ж вiн напав на тебе? - За гречку. Захотiв, щоб я насiння своєї бригади змiняв на сортове. От i тут у нього все витримано по формi: мовляв, за пiдвищення врожаю, за гатункову гречку борюсь. А насправдi це одна досада нам. Я по зернинi вiдiбрав мiсцевi сорти, якi у нас найкраще родять. Ну й пiшла колотнеча... От дурний, що погодився бригадиром стати. Будь воно, те бригадирство, тричi неладне. Печiнки не гриз би собi, менше було б клопоту. Робив би потроху, та й годi. - Хм. Некрасиво це в тебе виходить. Вiдсидiтись за чиїмись плечима легше всього. А тобi за корою грiх заховуватися: землю знаєш як свої пальцi. Колгоспники поважають тебе. Тiльки мовчазний ти на людях страшно. Вовкуватий. - Покинь ти менi проповiдь читати. I без тебе на душi оскомина ходить. Тут чоловiк до радостi, як пагонець до сонця, тягнеться, а йому очi приском печуть... Ти знаєш, як почав менi Крамовий мораль вичитувати, ледве витримав, щоб не потягнути його iстиком. - Iще чого бракувало. Тримай себе, Дмитре, в руках, бо за дурну вдачу чорт зна куди можеш попасти. Вiн менi наукою почав на людях очi пекти, а сам в тiй науцi як баран в книзi розбирається. Тiльки й щастя того, що добре говорити умiє, пiд усе пiдведе хитророзумнi висновки, заб'є баки розумними цитатами, що й справдi, подивишся збоку, наче правильно чоловiк говорить. - Чим же воно кiнчилось? - "Я, - каже Крамовий, - викличу нашого зава хати-лабораторiї, i вiн тобi доведе, якi сорти треба сiяти". Найшли кого викликати, вiдповiдаю. Шевчик з якого часу на мене зуби точить. Ви контрольно-насiнньову лабораторiю запитайте... - Викликали Григорiя? - зацiкавлено запитав Варивон i аж гребти перестав, щiльно притискаючи весло до обшивки. - Викликали, - несподiвано усмiхнувся Дмитро. - Вислухав вiн Крамового, подивився поверх мене на стiну i почав тобi вичитувати, прямо наче iз книги: "У наших краях є кiлька мiсцевих популяцiй, що дають кращi врожаї, нiж вiдомi гатунки. Iз них ми будемо створювати високоврожайнi новi сорти. Товариш Горицвiт стоїть на вiрному шляху", - знову подивився поверх мене... Не сподiвався на такий захист... Тихше пiд'їжджай до берега. Ат, чортi Повiльнiше греби. Пiсля необережного плеску весла попереду лунко вдарила щука, i розколихана вода загойдалась в хисткому жовтуватому вiдсвiтi лiхтаря. Дмитро, перехопивши обома руками остя, напружено вдивляється в прибережну смугу води. Ось мiж чорним покрученим корiнням вiн помiчає витягнутий навскiс, грубим кiнцем до поверхнi, темний штурпак. Вiдчуваючи, як холоне всерединi, Дмитро трохи подається вперед, на мить застигає i раптом блискавичним ударом вганяє остя в глибiнь. - Поов! - злякано i неголосно обiзвалась рiка. Варивон закам'янiв на кормi, до болю стискаючи вiдполiроване руками весло. Здається, поволi-поволi товариш пiдiймає довге держало. Звиваючись, по водi лунко вдарив темний хвiст, i Дмитро кидає в човен остя з нахромленою щукою. - Єсть! - схоплює рибину обома руками Варивон i здiймає її з гострих крицевих стрiлок. - Добрий щупачок попався. Поплюй, Дмитре, щоб удача була. - Не треба, - всмiхається Дмитро i стирає з чола холоднi бризки, що злилися з дрiбними краплинами поту. Знову ледве чутно плюснуло весло, i човен безшумно, як тiнь, поплив понад берегом. Блiдувате сяйво колишеться по водi, зрiдка освiтлюючи вербовi котики i пучки трави. Не скоро Дмитро помiтив темний навскiсний обрис i легким та сильним ударом пустив остя помiж плетиво прибережних корчiв. Мiцно забилася риба в глибинi, метнулась од берега, аж потягнула чоловiка за собою. Гойднувся човен, i хвиля хлюпнула через верх. - Чорт! - вилаявся Дмитро i з напругою потягнув до себе остя. - Оце так щука! - в захопленнi вигукнув Варивон, коли велика риба, напiвпересiчена остям, почала дужими ударами хвоста, неначе коряком, вихлюпувати воду з човна. - Дмитре, погреби ти. Хочеться i собi попробувати рибальського щастя. - Не витримав? - обережно переходить на середину. Захитався човен, i Варивон, тримаючись руками за борти, перелiз на мiсце Дмитра. I коли Дмитро кiлька разiв безшумно провiв веслом, побачив як пiд човен почав пiдпливати чорний обапол. Варивон, також думаючи, що це дерево, недбало опустив у воду остя, i враз сильний удар перехилив човна. Глухо i мiцно вистрiлила рiка, i величезна щука прожогом метнулась на бистрiнь. - Ах ти, дiдько лисий! Ну хто б мiг подумати? - вилаявся Варивон. - Ох, i щука ж була! Ну деревина-деревиною. От жаль. Аж серце, значить, пiд горло пiдкотилось. Ах ти, чортова вiра. Ну що було б догадатися! Прямо не риба, значить, а брус. I Дмитровi було шкода, що втекла така здобич, проте почав заспокоювати друга: - Дарма. Така щука могла б i нас, i човен перекинути. Навряд чи витягнули б її. Хватить для нас ще цього добра. - На таку рибину рiдко коли нападеш. Ох, i щука! Всiм щукам щука. Прямо як пiдвалина! - нiяк не мiг заспокоїтися Варивон. - Скоро ти вже скажеш, що вона як хата була. - Добрi тобi смiшки з чужої лемiшки... Ех, i щука... За лiском човен пiшов по зелених затоплених лугах, i кучерявi завитки трави, широколистi пучки кваску, освiтленi хистким сяйвом, здавалось, ворушились i пiдiймались вгору. Тут Варивон убив кiлькох окунiв i двi щучки. Пiзньої ночi поверталися друзi додому. За човном бiгли темнi береги, тихо зiтхала i охкала вода, врозтiч кидалися зорi. I увесь свiт, притихлий та багатий, доброю задумою сповивав натомлене тiло Дмитра, заспокоював натривожене серце, розганяв докучливi думи i невдачi. I уже пересварка з Крамовим вiдпливала в далеку далечiнь, як отой пiдгнилий, похилений стовпець на загатi. I не буденний дрiб'язок, а ширший i вiдрадний свiт входив у мiцнi груди чоловiка. - Про що думаєш, Дмитре? - Як тобi сказати? I нi про що, i про все. Бувають такi хвилини. Не помiчав? - Бувають. Як визорiло, - поглянув Варивон на небо. - I година тиха, хоч мак сiй. - Свiтанок скоро. Це ми вже в село не пiдемо. Заночуємо в колгоспному дворi, щоб завтра не припiзнитися на сiвбу. - I я так було подумав... Переганяєш мене, Дмитре, в посiвi! - Мало на що перегнав. От з сiвбою гречки боюся, щоб не запарився. Вередлива рослина, як перебiрлива дiвчина. Трохи знаю, як бiля неї ходити... - Бiля дiвчини. Так, ця наука складна, особливо коли бiля вередливої... - Помовч, бо зараз хвостом рибини по твоїх пащекуватих губах звезу... Одна досада - наперед знаю: не дасть менi Крамовий до пуття гречку посiяти, - знову похмурнiв. - Чому так думаєш? - Вiн буде гнатись за виконанням графiка посiву, натискати, аби скорiше зерно в землю кинути. А гречку треба сiяти, сам знаєш, в таку годину, щоб вона пiд "запал" не попала, бо iнакше всю твою роботу як корова язиком злиже. Ну i почнеться тяганина. Крамовий очi виїсть, що треба було не тi гатунки сiяти. I вийдеш винен кругом. Ех, коли б забрали вiд нас того чортового свистуна. - Ти вже все, значить, наперед продумав, - здивувався Варивон. - Це вже, напевне, не в одну книжку заглянув, з усiма гречкосiями порадився? - А як же iнакше може бути? Занапастити посiв - це, виходить, i державу пiдведеш, i себе обдiлиш. Та як потiм i в очi людям подивитися, коли знаєш, що сам колгоспне добро не зумiв вiдстояти. От прийдуть, скажiмо, до нас шефи з заводу. Розкажуть про свої досягнення, про новi плани, а потiм товариш Недремний покладе менi руку на плече, як це вiн робить, вiрячи моїм словам i дiлу, та й запитає: "Яких успiхiв добився, Дмитре Тимофiйовичу, чим порадуєш нас?" Що ж менi прийдеться говорити? "Угробив колгоспний посiв, товаришу Недремний. Гiрше одноосiбника угробив". - "Добре ви нам помагаєте", - вiдповiсть i обернеться. - I дуже просто таке може бути. Вiн усюди загляне, все його цiкавить. Ну, i клiпай очима перед народом, - погодився Варивон. - От i думаю не тiльки про графiк, а про врожай про бiльшовицький. Бо я не дощову годину в колгоспi, як отой Василенко - душа спекулянтська - пересиджую. То життя наше i наших дiтей. Отож i хочу робити, щоб не так-сяк день до вечора дотягнути, аби трудодень записали. Чи як ти думаєш? Крамовому треба, щоб усе в правильнi строки виконувалось. Мене ж найбiльше цiкавить, щоб правильно вродило... - Разом будемо, Дмитре, вiдстоювати це дiло. Тiльки щось Кушнiр пасує перед Крамовим. - Пасує. I чоловiк хороший, а заїдатися з отим начальством не хоче.. Мовляв, так спокiйнiше буде. А той спокiй боком вилiзає... Раннi я надiюсь посiяти швидше за всi бригади. А от з гречкою - труднiша задача. - В скiльки строкiв думаєш сiяти? - В скiльки? - перепитав Дмитро i ще бiльше нахмурився. - Не в два i не в три. - У чотири? - здивувався Варивон. - В один. - Ти що? - аж вражено зупинився. - Де це чуване, Дмитре? Тодi увесь масив може пiд "запал" попасти. - Ех, Варивоне, думка одна мене увесь час непокоїть, - аж зiтхнув. - Непокоїть, що ляжеш спати - не спиться. I в снi це саме приходить. Ти кажеш - у три строки. Цю веремiю добре я знаю. Схожа вона на байку про цигана, який мав трьох синiв, i всi три були угадайлами: хтось iз них неодмiнно угадає чи дощ сипне, чи снiг потрусить, чи погода буде. Так i гречка: один iз трьох посiвiв щось i вродить. Але це слiпе щастя, слiпе, як зiнське щеня. Так мiй дiд i прадiд сiяли, б'ючи поклони до самої землi: не окривдь нас. Та ще й ми пам'ятаємо, як старi люди, скидаючи штани, сiяли просо в мiсячнi ночi: щоб вродило воно i горобцi зерна не визбирали... Варивон розреготався: - Пригадуєш, як раз у Карпця, коли вiн в однiй сорочцi такою агротехнiкою займався, хтось штани украв? Потiм проходу чоловiковi не було. - Ось така агротехнiка давно вже спорохнявiла, - усмiхнувся Дмитро. - А чого ж ми повиннi сiяти гречку в три строки, кидати в пiзнiй, закам'янiлий грунт, коли там уже паразити висмоктали вiльгiсть i добриво? Я хочу в один, в найкращий строк посiяти I зiбрати високий врожай. Тут менi наука повинна пособити, а метеорологiя - пiдказати, яка буде погода. Колгоспники ми! - Це ти здорово! - схвально кивнув головою Варивон. - Тут є над чим подумати. Жива думка!.. На лузi з-пiд нiг з фуркотом зiрвалося кiлька крижнiв i, важко розбиваючи крильми ледве просвiтлену передсвiтанкову темряву, полетiли до рiки. Потiм зигзагами злетiли вгору двоє бекасiв, i знову зоряна тиша вгнiздилась над вогким незатуманеним привiллям. - Чуєш, як трава росте? - зупинив Дмитро Варивона бiля щебетливого рiвчака. Вода дiвочими вiнками кружляла помiж берегами i мелодiйно поспiшала до широкого Бугу. Пригнувшись до самої землi, друзi яснiше побачили обриси двох дорiг, що збiгали i переливалися попелястими смужками через пагорбок, самотнiй мовчазний вiтряк i темний обрис хати мельника. I небо од землi вже починало братися присiлком, а в ньому iскорками жеврiли низькi зорi. В слизькiй торбинi важко схлипнула рибина, i знову тиша така густа, хоч ножем край. Та чутке вухо i в нiй вловить, як ворушиться i розводить луговину непокiрне корiння. Тихо, спокiйно i мiцно проростає земля. Так i дитина першi мiсяцi росте в материнiм лонi. - Луги в цьому роцi треба по-хазяйськи допильнувати. Поле вже навчились доглядати, а за сiнокiс забуваємо. Однi клаптi сiна перепало на трудоднi. Мусив у тестя позичати, щоб дозимувати корову. А вже якось тепер i позичати, i купувати не подобає - гордiсть появилася: хiба ми старцi? Хватило, значить, розуму добитись доброго врожаю, хватить, думаю, i траву доглянути. - Тепер я чую голос мужа - не дитини, - вiршем вiдповiв Дмитро. - За луги чи не нам з тобою прийдеться взятись, бо не подобається щось менi наш луговик Кузьма Василенко. Вiн би щодня тiльки в чарку заглядав. Кажуть, не одну копицю сiна за могоричi в iншi села сплавив. - Вiн може. За чарку його, значить, всього купиш. Дуже дрiбненький чоловiк. А сюди треба такого, щоб вiн любив сiнокiс, як скажiмо, ти любиш поле. Може Полiкарпа Сергiєнка? Вiн i полювати на птицю буде, i за дiлом догляне. А наговорить уже потiм всякої всячини, що й не переслухаєш, - засмiявся Варивон. - Думаю, що можна, - погодився Дмитро. - Совiсно працює людина. I тепер вiн на чоловiка став схожий, хоча й не без того, щоб брехнути. - Горе одного рака красить. От стало на добро вестися - i Полiкарп мiж людьми чоловiком став. Сина якого викохав. Командиром хоче Льоня стати. До вчителiв ходить, пiдучується. - Хлопець путящий. Вивчиться... Свiтає вже. - Свiтає. Заспiваймо, Дмитре, - поклав куцу мiцну руку на плече Дмитра. - Виводь ти. Низько-низько над лугами, щоб не сполохати притихлу землю, в сердечнiй задумi i здивованнi побраталися два голоси i неквапно попливли назустрiч свiтанковi: Ой ти, сад, ти мiй сад, сад зелененький, Ой, чого ти цвiтеш... VII Крамовий поволi висунувся з легкової машини, обернувся до кабiни, i сонячний промiнь двома пучками заграв на його окулярах. - Крашанки не потовклися? - Буде готова яєшня, - засмiявся шофер i подав Крамовому два загорнутих у папiр пакунки та невелику, з залiзним бильцем довбанку. - Медом пахне, - очима вказав на дерев'яний посуд. Крамовий нiчого не вiдповiв. Узяв обидва пакунки пiд руки i, огрядний, пухкий, розмахуючи довбанкою, наче пiп кадилом, попрямував до свого невеликого, пiд гонтою, цегляного будинку, що мальовничо бiлим вiтрилом випливав iз чорного молодого саду. "Наiльнував. Куди б не поїхав, без здобичi не вернеться. Як ще це вiн птицi не привiз сьогоднi? Всю машину запаскудить, аж їхати совiсно. От перекупка скупа", - насмiшкувато провiв шофер гострим поглядом роздобрiлу постать Крамового i повернув машину до гаражу райвиконкому. А Крамовий тимчасом у доброму настрої, мугикаючи пiд нiс якусь пiсеньку, проплив зеленою дорiжкою, пiднявся по камiнних схiдцях i зупинився перед фарбованими дверима. Пакунки лягли на холодний запiтнiлий камiнь. Крамовий, шукаючи в кишенях ключа, ще раз оглянув шматок саду i всмiхнувся. Надвечiрнє повiтря, вологе i тепле, нiжно бринiло листяним глеєм, прiсно пахнула молода напiвпрозора травиця i на клумбах уже пробивались товстi зеленi чуби м'ясистих пiвникiв... "Нi, таки не погане в мене кубельце. Архiтектура, правда, не в захiднiм дусi, без викрутасiв, та жити можна", - з приємнiстю подумав, вiдмикаючи дверi. Але, на диво, ключ не обернувся. Крамовий iще крутнув ним i натиснув на дверi. Вони, вiйнувши холодом, подалися в глибину напiвтемного коридора. "Може, не помiтив, як вiдчинив", - поволi заспокоївся i пiдiйшов до їдальнi. Ключ знову не обернувся в щiлинi, i Крамовий, холонучи, смикнув до себе мiдну ручку, що зразу ж об-воложилась потом. Застигаючи на порозi, вiн побачив за столом чоловiчу постать, окутану клубами синюватого диму. - Хто ви!? Чого ви!? - iстерично вигукнув, сунувши руку в кишеню i вiдступаючи назад. - Погано, Петре, вiтаєш гостей. Чи так перелякався? Полохливий ти, як шкiдливий кiт. Недарма говорять про це... Ну, здоров, здоров, - пiдвiвся з-за столу невисокий, тонконосий середнiх лiт чоловiк. Сiрi, поставленi навскiс очi так в'їдалися в перенiсся гострими кутами, наче бажали роздовбати його. Проте блиск був насторожений, розумний i нечестивий. - Омелян Крупяк! Як ти? - злякано вигукнув Крамовий i зразу ж притишив голос: - А я думав, що тебе давно й на свiтi нема. - Тепер не Омелян Крупяк, а Панас Моторний, кандидат сiльськогосподарських наук, фахiвець по травах i директор вашої науково-дослiдної станцiї. Прошу любить i шанувать, - пiдiйшоб до Крамового, поздоровкався i поцiлувався. - Кажеш, думав, що кiсточки мої позгнивали. Не такий я дурень, щоб, не поживши усмак, представлятися на той свiт. Правда, пiд час колективiзацiї чуть не попав у руки деяких органiв, не при хатi згадуючи, та вислизнув, як в'юн iз вiчка. Тьфу, аж тепер гидко, коли згадаєш про той випадок. Спасибi, що у Карпа Варчука знайшов порятунок. А старий Варчук ще не повернувся iз заслання? - Нi. - Нiчого. Скоро повернеться. - Звiдки знаєш? - Сорока на хвостi принесла, - загадково блиснув очима, так що здалося - текуче свiтло перекотилося через тонке перенiсся, з'єднало навскiснi очi. - Як же ти успiв директором стати? - В Наркомземi свої люди. Помогли пересидiти лиху годину. Словом, є ще друзi, що i пiд час гетьманства i пiд час директорiї дiлами крутили. Порiдiли, дуже порiдiли нашi сили. Через якi гребiнцi прочiсувалися, через якi сита пересiвалися. Але тi, що втрималися, - путящi робiтнички. Один десятьох вартий. Старi зубри. Пам'ятаєш наше мiнiстерство? - Та пам'ятаю, - невдоволено махнув рукою. - Були грiхи молодостi. - А тепер грiхи старостi? Менi бiльше молодостi подобаються, - чого не було: шаровари, шлики, романтика, панянки, попiвни i грошi, грошi! Ох, тодi ж i погуляли в свою волю! Чого не гребонули!.. Петлюра унiверсалом об'явив, що золото не йтиме. Ну, i почали ми червiнцi на гривнi вимiнювати. З одного Подiлля скiльки викачали. А з Катеринославщини! Прямо тобi золотий дощ посипався, злива закрутилась. Да, справдi золотою наша молодiсть була. Погуляв я тодi. На всю широчiнь. Конi, пам'ятаєш, якi доп'яв? За Вiнницею, втiкаючи од червоних, угробив їх. Милом всю дорогу встелили, а врятували мене. Ти тодi вже в Ровно дряпанув. Прибуваю в Ровно, а мiй друг Петро Крамовий у Кам'янець-Подiльський пошпарив зi своїми скарбами. Ти обережний був i скупий-скупий. Все на землю, на маєток стягувався, - весело i зверхньо поглянув на Крайового. - Може й досi десь лежить твiй золотий маєток в темненькому кубельчику, кращих днiв дочiкується? - Що ти, що ти! - замахав руками i сторожко пройшовся по хатi; вiдчинив дверi, заглянув у двiр. Мимохiть зупинив уважний погляд на сухiй яблунi. Дивно: тiльки вiн закопав свiй скарб пiд щепою, як чогось вона почала засихати. "Золото ж не дьоготь. Чого ж це Крупяк про золото нагадав? Може погорiв i без копiйки залишився? Хай так i знає: я йому не каса", - з кожною новою думкою все бiльше сердився на Крупяка i переконувався, що той-таки погорiв: женучись за високою кар'єрою, став тепер просто-напросто дрiбною затичкою. - Полохливий ти, ой, полохливий, - похитав головою Крупяк, коли Крамовий зайшов до хати. - Значить, уже старiсть наближається до тебе. На старiсть люди стають мовчазнi або дуже балакучi, скупi, полохливi. Як ти зблiд, коли вiдчинив дверi. А я за старою звичкою сам вiдкрив твоє мiнiстерство. "Ну й ти старiєш. Торохкотиш, наче дiжка з горохом", - з неприязню подумав про балакучого гостя. - Почекай мене трохи: приготую щось попоїсти. - Готуй, господарю. Правда, я вже i без тебе трохи похазяйнував. Як щирий українець, усю сметану виїв. Добряча сметана на Подiллi... Подiлля - краса України, - знову став у театральну позу Крупяк i розсмiявся. "Кого вiн тепер грає, пiд кого пiдроблюється?" - прикинув у пам'ятi Крамовий. З давнiх-давен вiн знав Крупяка, як завзятого балакуна, проте винахiдливого i смiливого на рiзнi авантюри служаку петлюрiвського мiнiстерства фiнансiв. У мiнiстерство самостiйної директорiї зразу ж втиснувся пiсля зречення Скоропадського вiд гетьманства. У формi сiчового стрiльця зi шпалером при боцi, цей пронирливий, начитаний i завзятий куркуленко швидко втерся в довiру скороминучих, падких на грошi i барахло правителiв... Був перед ними пiдкреслено ввiчливий, ретельний i слухняний. За очi ж вмiв дошкульно висмiяти своїх добродiйникiв, намагаючись самому сiсти на чиєсь теплiше мiсце. А через те що скороминуче начальство, як гриби-вонючки, мiнялося мало не щодня, то й Крупяковi довелося вивчати i грати не одну роль. Але й тодi вiн найбiльш вдало копiював Андрiєвського, єдиного соцiал-самостiйника в урядi директорiї. - Маленький Андрiєвський, - говорили про Крупяка, i вiн пишався цим прiзвиськом. Коли галицькi сiчовики на чолi з "диктатором" Петрушевичем перейшли до Денiкiна, а на смерть переляканий повстанням у своїх вiйськах Петлюра утiк пiд захист Пiлсудського, обережний Крамовий причаївся на Подiллi, а Крупяк пiшов у банду. Проте i в бандi не довелося стати яким-небудь значеним батьком. I це найбiльше бiсило його, властолюбного, упертого i нестримного на язик. Роки не змiнили вдачi Крупяка. За вечерею вiн говорив повчальним i владним голосом: - Твоєю роботою не дуже задоволенi ми, - зробив притиск на "ми", натякаючи цим, що вiн пiшов угору. - Найголовнiше тепер - економiчний пiдрив, розвал сiльського господарства, розвал колгоспiв, дискредитацiя їх в очах селянства. А твоя робота - це, висловлюючись словами старої української iнтелiгенцiї, каганцювання на селi. Ка-ган-цю-вання. Зростання добробуту в колгоспах, збiльшення ваги трудодня вибиває з-пiд наших нiг усякий грунт. Селянина треба нацькувати проти комунiзацiї, проти заходiв радянської влади. Дядько є дядьком... Утиснеш мужика нестатками, от вiн i почне скрипiти, хитатися, шукаючи затишної сторони. Це навiть марксисти говорять: матерiальна база - основа iдеологiї. Нацькувати дядька треба вмiло, з толком... - Нацькуєш, - злiсно перекривив Крамовий. - Минулися тi часи. Добре тобi говорити, сидячи у мiстi за книжечками та дбаючи про свою кар'єру. Там легше бути на виднотi. Ти сам попрацюй тепер на селi. Побачиш: перед тобою не той сiренький мовчазний мужичок сидить, що за копiйку до самої землi двадцять п'ять поклонiв бив i задом дверi вiдчиняв. Вiн уже з тобою, розумна голово, з кандидатом, може, коли ти йому щось не те, посперечатися. Вiзьми ти в мене того проклятого Горицвiта. Пам'ятаєш? - Того, що ти розкуркулити хотiв? - Того ж, його! - промовив Крамовий i скинув окуляри, витираючи рiжком хустини куточки очей. - Я його вже наукою б'ю, що, мовляв, сiй сортову гречку, а вiн менi доводить, що мiсцевi на їхнiй землi краще родять. I довiв. Нi, брате, тепер трохи зарвись - i прямо без пересадки к чорту в зуби на вечерю попадеш. Коли дiяти, так треба дiяти тiльки на законнiй основi, в законах, постановах, розпорядженнях шпарини знаходити i по-своєму робити дiло. От приходить тепер яке розувпорядження, я його i так, i сяк, i боком, i догори ногами розгляну, щоб виудити якусь користь, по-iнакшому довести... - Виходить, як в того рибалки, що спiває: дядя рибу вудить... - розсмiявся Крупяк. - Одним цим далеко не заїдеш. - Ну, а лiзти в петлю я не збираюсь. Кров'ю захлинався мужик, коли наша воля була. М'ясо вiд шомполiв на землю вивалювалось. I що з того? Здуло нас бурею, розметало по всяких щiлинах. Гiрше таргана боїшся показати вуса з шпарини. А той дядько, в якого шкура, як клоччя, летiла, тепер з академiками, сукин син, дружбу водить, у верховних органах сидить, славою гримить на всю країну. Нi, великої охоти лiзти в петлю ранiше пори аж нiяк не маю. Кандидатом на шибеницю я ще встигну бути - не велика честь. Це тобi не демократична українська республiка отамана Петлюри. - Хто ж тобi говорить лiзти поперед батька в пекло? - Крупяк споважнiв, очi його стали темнiшими i зосередженими. - Пам'ятаєш суворi чудеснi слова: "пливи, гребись, плавець, на дно спускайся, мрець". Ти можеш плисти, i особливо тепер, коли таємничий берег, наш берег виходить з туманного Заходу. Ти розумiєш, що тепер в Нiмеччинi i Англiї робиться? Тепер надiя наша, коли окинути оком мiжнародний клубок, бiля нас стоїть, i ми повиннi її наблизити до себе... Говорив впевнено, наче нiчого i не трапилось. "Але чому у цю дiру директором полiз? Нi, щось таки сталося". З недовiрою слухав Крамовий Крупяка. Нарештi не витримав. - Дивуюсь, Омеляне, чого ж ти в такий вiдповiдальний момент стаєш фахiвцем по травах... Адже мiжнародний клубок, кажеш, пiдкочується до наших ворiт. Крупяк гостро, з прихованим презирством глянув на Крамового. - Що? Сумнiви гризуть?.. Розкусив тебе?.. Стаю фахiвцем по травах, бо Подiльський укрiпрайон теж травами обрiс. Не помiчав? - Помовчавши, продовжував рiвнiше: - Це ти вiрно робиш, що всякi законнi пiдстави, мов шашель, пiд'їдаєш. Але масштаби дрiбнi у тебе. - Побачимо, якi у тебе будуть. Схопишся за ширшi, так тебе схоплять за матню i до бiлих ведмедiв у два льоти спровадять. - Так уже i до бiлих ведмедiв... Ось я привiз папiрець з Наркомзему, щоб менi для дослiдної станцiї видiлили двi тисячi гектарiв заливних лугiв. - Двi тисячi? - вражено розкрив рота Крамовий i знову осiдлав перенiсся окулярами. - Двi тисячi. I постарайся так вiдвести цю землю, щоб якнайбiльше колгоспiв зачепити, залишити їхню худобу без сiна. Ось тобi й удар на законнiй основi. А потiм - дасть бог день, дасть i їжу - ще щось придумаємо. Голова ж не тiльки на те, щоб лисиною свiтити, - провiв пальцями по лисiй макiвцi. - За половину нам дядьки будуть тi луги косити. I треба буде такi кадри пiдбирати, щоб не тiльки косити умiли, а й щось iнше... З лугу i нам неабияка копiйчина перепаде. - Це добре задумано. За сiно копiйчина не мала дiстанеться. Чи тiльки не провалять тут твоєї станцiї? - Ну, й обережним ти став, Петре... За тво'є здоров'я, - чокнувся чаркою. - Боїшся всього. - Пий на здоров'я. Не боягузтво, а здоровий глузд керує мною. Тут у районi зiбралися дiловi i вiдданi працiвники. Тяжко менi, ой як тяжко мiж ними крутитися. В'юном слизиш мiж пальцями, кожного свого кроку i слова пильнуєш. Iнодi виступаєш з промовою, коли iз них хтось є, i потiм сам собi дивуєшся: говорив так, неначе справдi iдейним став. - Це добре. Лiвою фразою найкраще замазати всяку дiрку. I я не раз до цього методу вдаюся. Допомагає найкраще, особливо серед тих, що не дуже люблять трудити голову теоретичними мiркуваннями... Кажеш, не той тепер дядько пiшов? - Не той. I коли встиг так змiнитися? Сам диву даєшся. Селянську психологiю я добре знаю. I ось ця твердиня до самих пiдвалин розсипалася... Недавно наша районна газета випустила сторiнку про село Iвчанку. Вiзьму лише iнтелiгенцiю, що вийшла з села. Ба, щоб не помилитись, принесу тобi цю газету. - Пiшов у другу кiмнату i незабаром повернувся з по-трiпаною пiдшивкою. - Один начальник пiвнiчного порту - раз, - загнув палець. - Один професор, один дипломат, три кандидати рiзних наук, чотирнадцять агрономiв, двадцять шiсть командирiв, шiстдесят два вчителi, вiсiмдесят дев'ять студентiв... В середнiй школi два восьмi, два дев'ятi i два десятi класи. А якi будiвлi побудували. Дачi, прямо дачi. I до того розледащився народ, що навiть на ярмарок на машинах їздять. Який-небудь тобi нащадок Солопiя Черевика везе свою красуню на машинi, а сам, чого доброго, про легкове авто думає. - Трудодень - дев'ять кiло зернових, - перехиляючись через стiл, прочитав Крупяк. - Вiсiм, вiсiм з грамами. То вже редакцiя натягнула шкурку на кисiль! - чогось зрадiв Крамовий, але зразу ж осiкся, згадавши, що цим вiн зменшив силу своїх доводiв. I вже повiльно закiнчував: - А сiно, а яблука, а мед i всякий iнший дрiб'язок! От i поговори з таким дядьком що-небудь на слизькi теми. Так вiн тебе сам вiзьме за комiр i в мiлiцiю як миленького затаскає... Правда, це село передове, але за ним усi тягнуться. - Не подобається менi таке село. Тут я не буду собi видiляти землю пiд станцiю, за вiдсталi вiзьмуся, - зробив висновок Крупяк, позiхнув i перехрестив рота. - Ну, менi треба ще в одне мiсце з'їздити днiв на десять, а потiм буду представлятись твоєму начальству... Чи не можна буде менi пiд станцiю забрати будинок прасола Мiрчука, що над Бугом?.. VIII Увечерi до Григорiя Шевчика в хату-лабораторiю зайшли Марта i Терентiй, кремезний чолов'яга, сивий i зморшкуватий, з широким напiвперегнутим станом. Ранiше Терентiй половину свого вiку провiв за ткацьким верстатом, майстерно виробляючи полотна, настiльники i рядна. Сидяча, кропiтка робота перегнула його по половинi i попсувала очi. От i став дiд на старостi лiт сторожем у колгоспному саду, де тепер майже повнiстю господарювала Марта, хоча й була вона бригадиром садово-городньої бригади. - Готовi в дорогу, Марто Сафронiвно? Завтра рано виїдемо, - запитав Григорiй. - Зiбралася. Треба було б трохи ранiше виїхати. Припiзнились ми. - Сiла молодиця за стiл, заставлений дерев'яними клiтчастими ящиками, де росли i проростали рiзнi культури. Стiни були заквiтчанi кращими зразками колгоспної працi, i вся хата-лабораторiя, затишна, жива, вiяла солодким теплим пилком i зерном. - Що вирiшили на бригадi? - подивився на молодицю ласкавим i допитливим поглядом. Пишна, здорова краса переливалась в кожному її русi, гордовито-стриманому виразi округлого лиця. Роки не робили Марту нi повнiшою, нi старiшою. В очах та з обличчя її змилась давнiшня скорбота i вираз гiркої непевностi. Тепер вся вона була спокiйна i рум'яна, як тиха осiння година. Сватались до неї i їхнi люди, приїжджали i з околишнiх сiл, та й поїхали нi з чим. Всю свою любов передала єдинiй дочцi, про одруження навiть i слухати не хотiла. "Хватить iз мене. Любила одного, а тепер нi до кого серце не лежить. А одружитись як-небудь нi совiсть, нi гордiсть не дозволить. Вiдiйшло моє, як весняна вода", - тiльки на самотi звiряла свої думки i чуття тiтцi Дарцi... - Вирiшили купувати лише зимовi сорти яблук. I то найкращi: джонатан, снiжний кальвiль, золотий пармен, антонiвку-склянку, губерстон. - Хороше яблуко золотий пармен. Усе тобi, як зоря, переливається, - вставив дiд Терентiй, - та й про ранет треба не забути. - А коли невистачить цих сортiв? - Тодi слив купимо та таких гатункiв яблук, з яких добре вино вийде. - "Вiкторiю" неодмiнно дiстаньте. Неодмiнно. То усiм сливам слива, - крекнув дiд i пiдiйшов до стiни, розглядаючи новий плакат. Вранцi, пiд ревниво-недовiрливим поглядом Софiї i радiснi вигуки старшої дочки Катерини, Григорiй зiбрався до правлiння колгоспу, де його мала чекати вантажна машина. Вiн розумiв думки Софiї, але удавав, що нiчого не розумiє, безтурботно смiявся, пiдкидаючи вгору чорнокосу дитину, яка мало ли гралася iз батьком: все вiн то на полi, то в правлiннi, то своїй хатi-лабораторiї, а додому тiльки попоїсти та переночувати прийде. - Григорiю, крiм Марти ще хто-небудь їде? - їдуть. Шофер, Iван Тимофiйович. Правда, вiн у Вiнницi злiзе, - безжурно вiдповiв, почуваючи на собi допитливе око Софiї. - Марта, - тiльки одне слово промовила i згодом зiтхнула. - Ти чого? - таким правдивим поглядом подивився на вужину, начеб вiн нiколи не задивлявся на iнших молодиць. - Хочеш - ти їдь з нами. Мiсця в машинi хватить. - Гляди, чи не тiсно стане, коли я поїду. - А ти спробуй, то й побачимо. - Та нi вже, їдь сам. Тiльки не обижай мене, Григорiю, - пiдiйшла до чоловiка, i де та недовiра, та посмiшка подiлися. Її обличчя стало затiненим, скорботним. - Ну, що ти, Софiє! Хiба не знаєш, з ким я їду? Просто совiсно слухати таке, - пригорнув дружину, i та ще тiснiше притулилась до нього, вiрячи i не вiрячи його словам. Потiм Григорiй нахилився над невеликим лiжком, де спала менша дочка Люба, поцiлував її у вогке од поту чоло i тихо вийшов i нової просторої хати, що й досi ще пахла необвiтреною сосною i гiркуватою осичиною. - Григорiю, - уже бiля ворiт замахала Софiя рукою, - тiльки такий сад пiдiймайте, як сонце. Щоб надивитися не можна було. Колгоспний!.. Зелена блискуча машина помчала у принадну весняну далечiнь. Побiгли, закружляли поля - зеленi й фiолетовi. На нивах чорнiли люди й худоба, десь в долинцi бурчали трактори, i статечнi граки дiловито ходили по рiллi. Двома веселими блакитними крильми, погойдуючись, летiв розколиханий свiт за машиною. Впершись руками в кабiну, Марта раптом побачила, як поважно йшов за сiвалкою Дмитро Горицвiт. Вiн напевне її помiтив - на мить зупинився i пiсля роздуму махнув рукою. I, неначе дiвчина, почервонiла молодиця, краєчком ока оглянулась назад - чи не слiдкує хто за нею, - поправила рукою волосся, що вибилося з-пiд хустки, мовчки вклонилася Дмитровi. Той iще постояв трохи бiля дороги i поволi пiшов чорним полем в синiй небокрай. Обернувшись назад, довго не спускала Марта очей з високої постатi, вiдчувала, як в очах неначе сльози заворушились. "Ох, i дурна ж я, дурна. Чи є ще така на свiтi?" - сумно усмiхнулася в думцi. - Ще й досi вболiваю за ним, неначе нерозумне дiвчисько. Буває ж у свiтi така досада", - перебирала в пам'ятi дорогi риси. I чим бiльше думала про Дмитра, тим яснiше прибивались до неї минулi роки, а в них бачила молодого дужого хлопця з сумовито-гордовитим блиском у чорних очах, чула його скупе, невмiле слово, мiцнi великi руки навколо свого стану. А потiм обрис статечного чоловiка тiнню пригашував минулi роки, i знову одходила ота постать, як зараз в долинцi якийсь орач. "Так i життя моє вiдходить". Замислившись, не помiчала Марта, як раз у раз, неначе ненароком, її руки торкалась рука Григорiя Шевчика, несмiливо, питально. Лише вiд одного погляду молодицi, рiвного, свiтлого, хмiлiв Григорiй, мов од вина, i потайки слiдкував за кожним рухом Марти. Не вперше вiдчував, що приязнь до неї переростає у бiльше, тяжке, тривожне i хвилююче чуття. I хоч як стримував себе, проте зустрiч з Мартою завжди була святом для нього. Надвечiр заїхали в село Рахни до знайомого Григорiю технолога-винороба Порфирiя Тихоновича Лiсняка, розумного, гладкого чоловiка iз сивим рiдким чубом. Шевчик надiявся, що Порфирiй Тихонович дасть i пораду i допоможе їм придбати найкращi сорти яблук в знаменитому селi Осламовi, Вiнницької областi, де лише одного саду було шiстсот гектарiв. Старий удiвець привiтно зустрiв гостей, заметушився по хатi, накриваючи стiл i сам невмiло пораючись бiля печi. Марта якось непомiтно почала допомагати йому, i незабаром усi куховарськi справи перейшли до її рук... - У нас як зацвiте навколо, так i не знаєш, де небо, а де садки - i небо бiле, i земля бiла, начеб хмарини опустились на все село та й не схотiли пiднiматися з нього, - поволi хвалився за столом Порфирiй Тихонович. - Це яке вино буде, Григорiю? - Не знаю. Знаю тiльки, що дуже добре, - перехилив чарку з рубiновим пахучим трунком. - Повiк не вгадаєш. З агруса... Сам виробляю це вино. Возив в Укрвинтрест, не нахваляться ним. Щеп я вам допоможу дiстати. Познайомлю вас з директором радгоспу. Тiльки ти йому, Григорiю, щось про мисливство закинь, - по-змовницькому пiдморгнув, - скажи, що сам мисливець, i зразу подобрiє чоловiк, розбалакається, всяких iсторiй тобi наговорить, неодмiнно згадає, як вiн попiдряд двi лисицi вбив i танцював на снiгу, ну, i нiчого не пожалує тобi... За ваше здоров'я, Марто Сафронiвно. Душевна ви жiнка. По голосу помiтив, коли яблунi заговорили. Так може говорити людина, що природу любить, живе дiло любить, людей шанує, живе по-людськи. Вгадав? - Вгадали, вгадали, - вiдповiв за Марту Григорiй. - Велике це дiло - любов до людей. Подивишся на iншого - скапарить чоловiк увесь свiй вiк i нiхто його добрим словом не спом'яне, бо не життям, а лише одним своїм шлунком жив, у своїм смiттi копирсався, як смердючий щур. Рiдна дитина не поклониться такому батьковi, не прийде на могилу покласти вiнок... От я вже про що почав говорити... Старим стаю. - Ну, ви ще, Порфирiю Тихоновичу, й молодого переживете. Мiцнi, - промовив, хмелiючи, Григорiй. - А добрий сад викохати, навчити змiну ходити бiля нього - це велике дiло... За найкращого нашого садiвника - за товарища Сталина! I радiсно було Мартi сидiти i слухати старого технолога. Розумiла, що у цього чоловiка нi в одному словi, нi в одному помислi не було фальшi, нi того докучливого повчання, на яке часто хворiють старi люди. Другого дня Марта з дитячою радiстю i захопленням оглядала несходимий сад. - Триста сортiв одних яблук! - не вкладалася в голову молодицi така цифра. Вона ретельно записувала до блокноту все, що чула вiд досвiдчених садiвникiв, з хвилюванням ловила їхнi слова. I знову великими i щасливими очима оглядала яблуневий край, прикидаючи в пам'ятi, як їй найкраще розбити сад у своєму селi, де посадити агрус, де поставити пасiку. Новi враження, люди, обставини якось непомiтно, без слiв, зблизили її з Григорiєм. Став ближчим i зрозумiлiшим цей чорнявий пiдiбраний чоловiк, що так чудово спiвав i виступав з промовами, так пильно просиджував днi i ночi на своїх дослiдних дiлянках i в хатi-лабораторiї. Правда, була в цього красня слабiсть до жiнок, але ж i гультяєм його назвати не можна. Сердечно попрощалися з Порфирiєм Тихоновичем, i машина, заповнена щепами, легко полетiла по шосе додому. Зоряний теплий вечiр застав їх у чистому полi. Розмовляючи, Григорiй несмiливо охопив пальцями руку молодицi. Не пручалась, в задумi слухала його, притулившись спиною до кабiни. А перед очима химерно сплiталось минуле i прийдешнє, бачила в молодому саду свою Нiну i Дмитра, i добре було на душi, що й вона мiж людьми як людина живе. Хай нещасливо склалося її особисте, хай не зазнала свого молодого щастя, та не соромно їй дивитись у вiчi людям, не треба ховатися од своєї совiстi. Не для себе жила вона, i в цьому було спокiйне i глибоке чуття своєї значимостi. Григорiй, почувши незвичне хвилювання i приплив чи не справжньої любовi, нахилився до Марти, пригорнув її, припадаючи устами до пасма її волосся. I молодиця спокiйно одвела його руку од себе, вiдсунулась до лiвого борту i тихо промовила: - А я увесь час думала, Григорiю, що ти кращий. - Марто... Марто Сафронiвно. Я до вас... - почав говорити, збиваючись i запинаючись. Слухала уважно, вiдчувала, що й справдi в Григорiя приязнь переростала в бiльше почуття, а потiм вiдповiла розмiрковано i строго: - Григорiю, ти нiчого не забувся, коли говорив таке. Тiльки забув, що ти - батько двох дiтей. Менi незручно за тебе. Ти i мене, i себе зобидив. Бачиш, не маленький ти i розум маєш у головi, а малесенькi чуття не вицiдились в тебе до останньої краплi. Мовчки доїхали до села. В Григорiя було так на душi, начеб його хто прилюдно вдарив по обличчю. Вiн довго пiдбирав слово, щоб щось сказати молодицi, але так i не змiг пiдiбрати. Марта сама виручила його: прощаючись, без всякої тiнi невдоволення i осуду, начеб нiчого i не трапилось, промовила своїм чистим, грудним голосом: - Завтра ж, Григорiю, приходь на поле. Розплануємо, де i якi найкращi гатунки садити. Будь щасливий, Григорiю, - i сама перша подала йому теплу i пухку руку. З нiмою вдячнiстю i радiстю потис її Григорiй, а образ Мар