iть пообiдати не має часу. Горе менi з такими робiтниками. Григорiй зрадiв у душi, що Софiя, яка не раз умiла обпекти їдким i насмiшкуватим словом, так вiрно оцiнила його роботу, не дорiкнула за обман. - От молодчина. Так їсти захотiв, - похвалив дружину, хоча й зовсiм не хотiлося обiдати. Вибрали зручне мiсце на бережку. Софiя розстелила полотняну пiлку i зручнiше умостилася на землi. - Катерина з кожним днем усе бiльше стає схожою на тебе. Викапаний батько, - тихо говорила за обiдом, пригадуючи усi риси своєї дочки. - А язичок твiй, - засмiявся i вiдхилився, коли Софiя замахнулася ложкою на нього. - Григорiю, важко корiв навчати? - Нi. До всього пiдхiд потрiбний, - уже весело розповiдав. - До худоби треба мати добре око й руки. Вiд iншого корова за троє гiн бiжить. А я її спочатку так лагiдно на ймення назву, погладжу, погомоню. Дивись - вона до мене шию витягає, а далi одежину - лизь, руку - лизь. Познайомились, значить, добре, близько. Ну так, наче пiсля поцiлунку. - Порiвняв, - засмiялась Софiя. - Далi даю коровi ярмо понюхати. А потiм: "Ший, ший, манька". Вона i кладе шию в ярмо. Правда, спочатку так сумовито-сумовито, як людина, подивиться на тебе. Заспокоїш її, пiдгарля почешеш... I помiтив, що худоба любить по своєму слiду ходити. На другий день уже у вiз-порожняк запрягаю. Корови землю нюхають, боязко їм, ступають несмiливо, з опаскою. От я їх справляю на вчорашнiй слiд. Почує худоба свiй дух - i повеселiшає, смiливо йде. Потiм веди їх куди хочеш - не бояться. - Он де вони воркують! - почули голос Степана Кушнiра. - Просимо обiдати, - пiдвелась Софiя з землi. - Не хочу. А є що? Є? - Знайдеться. - Тодi пособлю вам. Бо за цiлий день так набiгаюсь, що й нема часу на обiд пiти, - присiв Кушнiр. - Григорiю, хочемо тебе послати на агротехнiчнi курси. Поїдеш? - З радiстю, - без жодного вагання вiдповiв Григорiй, i обличчя Софiї зразу ж похмурнiло. - А надовго тi курси? - запитала, одводячи очi вiд Григорiя. - На шiсть мiсяцiв. Пiдучиться ходити бiля землi! Це велике дiло! - повчально промовив Кушнiр, справно орудуючи ложкою. - На агрономiчну лiнiю треба нам ставати. - Це правда, - погодився Григорiй. - Коли, як не тепер, учитися чоловiковi. Прочитав я про Мiчурiна, i так захотiлося по-справжньому прикласти руки до землi, по-вченому ходити бiля неї... Не хмурся, Софiє, будуть бабськi курси - i тебе з хати нажену... • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • Отi роки, що навiк одшумiли весняними зливами, горобиними ночами, осiннiми туманами i голубими завiями, впритул пiдiйшли до Дмитра. Навiть здавалося: то не вiтер оживає в темрявi, а наближається з далеких берегiв те життя, що тiльки спогадами тривожитиме, радуватиме тебе, вiдходитиме в даль i знову повертатиметься, все бiльше притiняючи i не тьмарячись, як надвечiрнє врожайне поле. Не просто були прожитi останнi лiта. Була в них скорбота i радiсть, помилки i невсипущi шукання, цвiт i плiд, i кожен рiк був обсiяний дорогими згадками, як нива зерном. Погане швидше забувалося, нiж хороше, на ньому менше зупинялась думка. А добре випливало барвисто i повно. Дмитро не довiрявся тим сумовитим пiсням, що викреслювали прожитi роки. Чи не кожен iз них розширював його життя, радував своїм теплом i свiтлом, збагачував новим досвiдом. I свою працю, вдумливу, кревну, вiн, Дмитро, немарне вкладав у чорну землю. Хай радiсть зробленого, пережитого жила поки лише в його серцi, але iз нею, цiєю мiцною, повною радiстю було добре, як щасливiй матерi зi своєю дитиною... - Татку, це ви? Недалеко вiд двору кинулась назустрiч йому Ольга. - Нi, не я, - любовно пiдхопив дочку на руки, умостив на плече i широкими кроками, майже бiгцем, поспiшив на подвiр'я. - Татку, чого ви так довго на полi були? Ми ждали вас, ждали. - Треба було досiяти ячмiнь. - Татку, а чого за нами зорi йдуть? - Чого зорi йдуть за нами? - задумавсь. - Не знаю. - Е? - недовiрливо перепитала. - Ви такi великi, ви повиннi все знати. Чого? - Бо у них ноги є. - Нi, нема, нема! Ви обманюєте, татку! - застрибала на плечi. - Обманюю? Ну, так зараз же злазь менi на землю. - А я не злiзу! - ще мiцнiше охопила голову батька обома руками. - Андрiй каже, що зорi бiльшi, нiж наша земля. Правда, пiдманює? Вони маненькi, маненькi, як мачки. - Пiдманює. Нiчого в свiтi нема бiльшого i кращого, нiж наша земля. - Я ж казала Андрiєвi, що вiн брехунець. А вiн ще и сердиться, каже: нiчого я не тямлю. Чого, тату, малих усi пiдманюють? - Хто ж тебе ще обманює? - I ви, i мама. Мама принесли хлiб i кажуть, що вiн вiд зайця. А ви кажете, що зорi ноги мають. Ще скажете, що вони в черевики взуваються. - I в кого ти вдалася, така лепетуха? - любовно поцiлував дочку i, пригинаючись, увiйшов до хати. - I зовсiм я не лепетуха, - образилась i вiдкопилила червонi пругкi уста. - А що ж, менi бути такою вовкуватою, як Андрiй? - Хiба так можна говорити про свого брата? - нагримав на Ольгу. I неприємно стало, що справдi Андрiй може вирости таким похмурим, мовчазним, як i вiн, Дмитро. - "А це недобре: мiж людьми й слова не скаже. Тепер треба привчати, щоб не дичився". - Припiзнився ж ти, чоловiче, - метнулась Югина ставити вечерю на стiл. З другої хати увiйшов Андрiй, мовчки пiдiйшов до батька. - Сiдаймо, Андрiю, вечеряти, - посадив сина бiля себе. - Я вже, - коротко вiдповiв, i Дмитро пильно подивився на свою дитину. "Цей зайвого слова не скаже". - Дмитре, завтра по тебе пiдвода заїде? - Югина сiла бiля Андрiя. - Заїде. Вдосвiта. - Менi треба на буряки завезти добрива i клiтку з курми. - Добриво вiзьму. А курей хай тобi хтось iнший везе. - Чому? - Що ж це ти хочеш, щоб я став курячим батьком? - Який ти чудний, Дмитре. Всi ж тепер вивозять курей на поле. - А я не буду з ними возитись. Це ваша, бабська, справа. Пiд'їде пiдвода - їдь зi своїм птаством, а я й пiшки на поле пiду. - Гаразд. Я й сама одвезу. Доведеться вам, товаришу бригадире, поступитися своїм мiсцем перед курми, - лукаво глянула на Дмитра. - Не стiльки перед курми, як перед курячою матiр'ю. Як твої буряки? Ячмiнь пiдсiвали? - Вже мiсцями й посходив. Цими днями будемо вслiпу шарувати. - Агрономша, - прижмурився i вийшов з-за столу. - Насмiявся сак iз вершi... Самого агрономом заочi називають. - Татку, лягайте iз нами i розкажiть якусь казочку, - покликала батька невгомонна Ольга. Дмитро пiдiйшов до великого лiжка, лiг iз дiтьми, охопив рукою Андрiя, i той радiсно притулився всiм тiлом до батька. - Татку, розказуйте. Тiльки таке страшне-страшне, щоб аж очi заплющувалися. - Батько за цiлий день натомилися, а вона ще й тепер надокучає, - розважливо сказав Андрiй. - Вiрно, сину, кажеш. Пiсля роботи я хочу вiдпочити, хочу, щоб ви менi щось розказували. - Та хiба ж ми умiємо? Куди нам уже до галушки, коли ми не всьорбаєм юшки? - i засмiялась. А ручки двома проворними звiрятами забiгали в батьковiй чупринi. - Хто б уже вмiв, як не ти, лепетухо. - О, вже знову лепетуха... Хiба ми щось нове знаємо? - Так це ти батьковi своєму нiчого i не схочеш розказувати. Ну, тодi мене Андрiй порадує. З завтрашнього дня щовечора пiсля роботи щось розказуватиме менi. Правда, сину? - погладив рукою його м'яке волосся. - Правда, коли ви хочете, - завагався i поволi вiдповiв: - Тiльки буду те казати, що менi цiкаво. - I я, i я буду розказувати! Не хочу, щоб тiльки Андрiй. Я сьогоднi, зараз же почну. Андрiю, посунься трохи. - Ану, не лементуй. Спати пора, - обiзвалась Югина i пiдiйшла до лiжка. "Iнтересно, що менi завтра Андрiй розкаже? Дивно, що зразу ж погодився... Хлопчак допитливий, розумний. Ну, звiсно, в батька вдався, - сам до себе осмiхнувся. - Варивон старається наздогнати мене. Озимину час мiнеральними добривами пiдживляти... До iвчанцiв треба навiдатися. Нелегко змагатися з ними... Це б на рибалку iще з'їздити..." I вже хата перегойднулася човном, розкрились зеленi береги, зашумiла за веслом прозоросиня вода, заграла на бистринi, затемнiла понад берегами... XX Григорiй Шевчик, тiльки увiйшов до зерносховища, зразу ж по п'янкому духу почув, що прiє i горить неперелопачене зерно. Глибоко ткнув руку в один засiк i швидко вихопив назад - обпекла сперта гарячiнь. - Ти за що трудоднi отримуєш? - накинувся на Прокопа Денисенка, який нещодавно став комiрником. - За те, що бiля всяких грядочок кiлочки забиваю i таблички вивiшую, - їдко вщипнув Прокiп, натякаючи на дослiднi дiлянки Григорiя. - Ти менi свої куркульськi теревенi на потiм запиши. - А ти менi не куркулькай, бо як куркульну... - огризнувся, i плескате кругловиде обличчя почало темнiти вiд припливу кровi. - Ти чого зерно не перелопачуєш? Хочеш, щоб згорiло? - Трясця не вхопить його. Посiвне не горить, а це худоба перетравить. - Худобу прiлим хочеш труїти? Я тобi отрую! В один льот вилетиш з комори, а то i з колгоспу. - Лихий вискочив з зерносховища i подався до правлiння колгоспу, бубонячи собi пiд нiс: - Скiльки доглядаєш, скiльки вчиш, а без якоїсь оказiї не обiйдеться. Бач, яке стерво на комiрника пролiзло. Вiн тобi не те що зерно, увесь колгосп згноїв би. Або оту розмазню, - напався на свою родичку Уляну Шевчик, - призначили бiля курей ходити. Сама мокра курка - боїться у воду полiзти, щоб черепашок наловити для птицi. Як погрозив, що знiму з роботи, зразу й рiднею призналася. Паскуднi ж є люди. Григорiй, роблячи велику роботу в хатi-лабораторiї, гуртуючи навколо себе усi кращi сили колгоспу, не забував заглянути в усi щiлини села. I його гострого ока та немилостивого слова боялися усi, що почували за собою будь-яку провину чи недоробленiсть. - Ти скоро й ночувати не будеш дома, - часто дорiкала йому Софiя. - Коли треба, то й не ночуватиму. Хто ж за мене моє дiло зробить? - Так ти й у чуже завжди лiзеш. . - А це не моє - думаєш? Менi до всього є дiло. Я не з тих, що тiльки зi своєї шпаринки, як тарган, виглядають. Коли б так усi дивились, то зразу розв'язалися б руки дряпiжникам, злодюгам, ворогам. Ще немало є таких, що залюбки б розтаскали нашу працю. Та, коли хочеш знати, навiть мiжнароднi клубки, навiть отi крутiї, що воду й землю каламутять, оте дике фашистське зiлля, що виростає в чужих країнах, має вiдношення до мого життя: я ще краще повинен працювати для своєї держави. I Софiя, схвильована новим словом, зразу ж погоджувалася з Григорiєм; гiркота настороженостi затiнювалась iншими сходами; коли вони в Григорiя були бiльш жорсткими, геометричне строгими, то, перехлюпнувшись у серце Софiї, ставали по-жiночому поетичними, з iскринками тiєї юмористичної дотепностi, що нiколи не покидає цiльнi натури. I найскладнiшi питання, з напругою пiднятi з нелегких учених книг, Софiя умiла переконливо, образно передати колгоспникам, а особливо дiвчатам та жiнкам своєї ланки. В правлiннi колгоспу Григорiй нiкого не застав, подумав, куди йому краще йти: чи в хату-лабораторiю, чи до дослiдної дiлянки жита. I попрямував на поле. Iз заходу почала висовуватись важка чорна хмара. I тiльки доповзла димчастим краєм до сонця, як, спочатку легко i не-смiло, наче струни торкнувся, вдарив дощ. Мов перший гомiн ефiру в приймачi, зашкварчала гаряча дорога, загомонiла й потемнiла молода листва дерев, закрутились i побурiли вибiленi щепи. Потiм дощ розiйшовся, розгулявся; раптово вигинавсь широкою темносрiбною дугою, i в мелодiю шелесту - ростем, ростем - виразно врiзались прискоренi вуркотливi звуки: дуб гуде, дуб гуде. Григорiй пiд липою перестояв зливу. Теплi потоки змили його злiсть, i вiн, мокрий та веселий, попрямував до завiтної дiлянки - одного гектара жита, - яку доглядала ланка Василини Очерет. В Григорiя була думка - добитися якнайвищого врожаю жита. Його вже не задовольняли кращi всеукраїнськi досягнення. Правда, всiм вiн говорив, що хоче дати найкращий врожай по району, дружинi довiрився, що думає взяти першiсть по областi, але в своїх потаємних помислах сягає значно вище. I тiльки щоб не осоромитись, обережно казав про районнi масштаби. Вiн ретельно вивчив лiтературу, не раз радився з агрономами, їздив до передовикiв зерноводства, з кожним днем все бiльше вiрячи, що мрiя його здiйсниться. Але нi на нарадах, нi на зборах вiн навiть словом не заїкнувся про це. "Зробимо - тодi скажемо". В минулому роцi вiн чудово прочитав бригадирам i ланковим курс лекцiй про пiдвищення врожайностi озимих, а сам узяв шефство над ланкою Василини Очерет. В лютому ланка вивезла i забуртувала на дiлянцi двадцять п'ять тонн гною, покрила його снiгом, щоб не вивiтрився азот, а коли розтанув снiг - закидала землею. У квiтнi Григорiй добився, щоб землю зорали на пар не плугом, а трактором, що мав передплужники. Потiм заборонували землю поперек скиб i за все лiто її тричi культивували. На пухкому пару не було нi одної бур'янини. Перед останньою культивацiєю на кожний гектар висiяли по два центнери суперфосфату, центнер селiтри i сiмдесят п'ять кiлограмiв калiйної солi. Потiм заборонували в два слiди i на другий день посiяли добiрне таращанське жито. Ще восени воно розкiшно закущувалось i вирiзнялось серед iнших посiвiв. Взимку ланка чимало часу вiддала снiгозатримуванню, напровеснi, як тiльки зiйшов снiг, пiдживили сходи кiнським гноєм. Сьогоднi мали iще пiдсiяти мiнеральнi добрива. Здалеку пiзнав Григорiй Василину. Жiнка поволi ходила полем. Уся дiлянка пiсля дощу була прибрана густими самоцвiтами, що аж мерехтiли в очах. - А де вашi помiчницi? - привiтався з молодицею. - Злякались дощу i повтiкали додому. А менi дощ не вадить, - заяснiло смагляве обличчя, засiяне негустими веснянками. I навiть коли радiла молодиця, усмiшка була сумовита, бо уста її рiзко загинались вниз. Тiльки очi, затемненi чорними вiями i бровами, зменшували вираз природної печалi. - Ну, тодi я вам допомагатиму пiдсiвати. Приймете? - Нi, не прийму. - Чому? - Боюсь, щоб чоловiк не побачив, вiн у мене ревнивий, - засмiялась тихо, щасливо. Смiх її чомусь нагадав Марту, i ледве не зiтхнув Григорiй... Отак би схилитись iз нею над житом, почути приторк теплої руки... - Через два днi треба буде заборонувати дiлянку, - сiв навпочiпки i любовно нахилився до мiцного куща, оббиваючи рукою блискучi перлини. Згодом полями пiшов до Бугу: любив у вечiрню пору пройтись над берегами притихлої рiки, пустити за течiєю легкий човен, а потiм уперто вигрiбатися з бистрин i нуртiв. Увечерi за Василиною приїхав Варивон. - Жiнко, чи ти не думаєш на полi ночувати? - гукнув здалеку, зупиняючи коней. - Нi, не думаю, - зiбрала порожнi мiшки i пiшла до гiн. - Та ти ж мокра, як хлющ. I як так можна? От бiда, що в тебе добрий чоловiк, а варто було б побити, - пiдхопив дружину обома руками i понiс до воза. - Покинь, Варивоне. Чи ти сказився! Люди ж побачать. - Ну й хай бачать. Своє несу, а не крадене. Хто ж тебе й пожалiє, як не чоловiк! От дурна баба: ну, цiлуй, бо на землю кину. - Досить, Варивоне, - iще тiснiше притулилась до його мiцних грудей. Варивон бережно посадив жiнку на воза, накрив її мокрi плечi своїм сукняним пiджаком i риссю пустив мiцних, норовистих коней. Полюбляв Варивон об'їжджати непокiрну худобу, якої боялись навiть конюхи. Густим пурпуром горiв i мiнився захiд. Теплий вiдпар котився полями; над Великим шляхом низько i м'яко майнула крильми сова, i очi її засяяли, як два вогники. - Тю, чорт! - вилаявся Варивон. - Носить тебе лиха година. Василина мерзлякувато повела плечима, а Варивон подивився на небо, задумавсь i тихо промовив: - Коли б не змокла ти, заспiвали б дорогою на все поле. Горло закутай, щоб не застудила голос. На перехрестi наздогнали високу, худу i сутулу постать, що сторожко йшла до села. За плечима невiдомого був тiсно ув'язаний зелений тугий мiшок, бiля ременя подзвонювала металева кварта. Щось знайоме i тривожне було в цiй високiй чорнiй постатi. I вже обганяючи її, Варивон скорiше здогадався, нiж пiзнав, що це був Сафрон Варчук. - Пiзнала? - подивився на дружину. - Неначе Варчук? - вiдповiла, нахмуривши лоба, i ближче присунулась до чоловiка. - I не вхопило нiде такого гада. - Варивоне, пiдвези! - хрипло гукнув Варчук i швидко пiшов до воза, розтягуючи в усмiшцi зморшкувате обличчя. - Я вас пiдвезу тiльки на той свiт, - злiсно процiдив Варивон i погнав конi в село. XXI Погода була мiнлива. У травнi раптом похолодало, i Дмитро навiдрiз вiдмовився сiяти гречку. - Почекаю ще кiлька днiв, а зараз пiду орати на пар, - заявив Степановi Кушнiру. - Що його робити? - в нерiшучостi завагався той. - Треба посiв вчасно закiнчити, за графiком. За графiком. - Ви все з тим графiком носитесь, як деякi уповноваженi з району, - натякнув на Петра Крамового. - Чого ти менi цим уповноваженим печеш очi? - i собi розсердився Кушнiр. - Тиснуть на нього i на мене, щоб скорiше засiвали. - I вiрно роблять. Але коли кинемо гречку в холодну землю... - Словом, роби, що хочеш... Я нiчого не знаю. Я знаю: ти сiєш гречку, i сьогоднi дзвоню в район, що твоя бригада засiяла дев'ять гектарiв. - Про мене, хоч i в область дзвонiть, - невдоволений вийшов надвiр. - Хлопцi, берiть плуги - i поїхали орати на пар, - звернувся до своєї бригади. - Аз гречкою як? - поцiкавився Карпо Варчук. - Тебе i гречка кортить? - з серцем нагадав минуле. - Що ви, Дмитре Тимофiйовичу, про таке згадуєте. - Нахмурився Карпо, вже знаючи, що його передали до суду. - Вам привiт од мого батька. Нiчого не вiдповiв Дмитро, заклопотаний сiв на воза i поїхав у поле. Надвечiр до його бригади примчав на машинi Петро Крамовий. Не вилiз, а вискочив з кабiни, радiсний i злий. - Ти що робиш, свавiльнику! - зразу ж насiвся на Дмитра. - Зриваєш посiвну кампанiю? Пiдривом колгоспу занiмаешся!? - Я дiло роблю, - понуро вiдповiв, не дивлячись на Крамового. - Яке дiло? - злорадно заiскрилися очi. - Чорне дiло? Хто тобi наказав орати на пар, коли масиви лежать незасiянi? - Зараз сiяти не буду. Коли грунт прогрiється до п'ятнадцяти градусiв, тодi сiятиму. - Не будеш? Зриваєш роботу всього колгоспу? Ще й на науку свою провину звалюєш? З градусниками хочеш на поле ходити? До Миколи не сiй гречки - хочеш сказати? Людей баламутиш! Я тебе зараз же до суду передам. З колгоспу вижену, куркульський поплiчнику. - Я, я - куркульський поплiчник? - смертельно поблiднув Дмитро. - Ти! Ти!-театрально ткнув пальцем Крамовий, не помiчаючи, що перехопив цю манеру в Омеляна Круп'яка, i знову злостива усмiшка освiтила м'ясисте обличчя. - Я? - аж вигнувся Дмитро. - Геть менi звiдси, враже, бо зараз батiг посiчу на тобi i пужак поламаю на тобi! Геть! - уже не володiючи собою, ступнув крок уперед, i важка рука з затисненим батогом розмашисте одвелася в сторону. Цьвохнув ремiнець, обкрутився навколо пужака i швидко почав розкручуватись. Вигляд Дмитра був, очевидно, такий страшний, що Крамовий зразу ж прийшов до пам'ятi. Переляк опустив щоки його донизу, здмухнув усмiшку, i лише уста затрiпотiли нервово, часто. Прожогом скочив у кабiну i звiдти вигукнув: - Сьогоднi ж, сьогоднi ж виключу з колгоспу! Бандит! Машина загурчала, заколивалась i незабаром зникла з очей. Дмитро люто перерiзав батогом молоде стебло полину i швидко пiшов до плуга. Вiн так затис у руках чепiги, що зразу ж зламався болт. "Невже викине з колгоспу? Яке вiн має право? Яке вiн має право?" - поринув у роздуми, не помiчаючи, як спiвчутливо стежила за ним уся бригада i радiсно, насмiшкувато - Карпо Варчук та Кузьма Василенко. Смерком Дмитро важко попрямував до села. Бiля мосту порiвнявся з Прокопом Денисенком i Василснком. Плескате й округле, неначе мiсяць, обличчя комiрника аж свiтилося радiстю, i Василенко кривився злобливою усмiшкою. Хотiв мовчки обiйти їх, але Прокiп нахабно заступив дорогу: - Вислужився, товаришу агроном? Давно вже пора тобi, Дмитре, вошi в тюрмi погодувати, щоб не був таким розумним. - Хто на кого яму копає, сам з головою скочить у неї,- аж заледенiли од злоби очi Василенка. "Яка страшна нiкчемнiсть, коли впивається своєю перемогою". - I Дмитро тiльки тепер зрозумiв, наскiльки неправильне було його уявлення про Василенка. Це був не тихий, безвольний п'яничка, яким вiн завжди прикидався. Перед ним стояв перекошений лихою радiстю ворог, що кинувся б на нього з ножем, вчепився б у горло закостенiлими брудними пазурами. Дмитро, вирiвнюючись, тiльки руку одвiв назад - i обидвi постатi проворно одскочили вiд нього. - Тю-тю! Дурний! - вилаявся Прокiп i знизив голос:-Ми i добром до нього, а вiн... Ех ти, кров баламутська... Дмитре, - оглянувся навколо, - давай дiло одне обкрутимо. Ну, не бiсись. Послухай ранiше. Сам знаєш - влип у нелегке дiло. Тут не крадiжка - полiтикою пахне. А полiтика - дiло нешутєйне. - Еге ж, полiтика, - похитав головою Василенко. - Ну, i чого од мене хочеш? - вiдчув, як пересохли вуста i в горлi. - Найменшого, - наблизився Прокiп, неспокiйно вертячи очима. - Ми Крамового уламаємо, щоб не дуже того... розправлявся з тобою. Ну, винесуть якусь поганеньку догану, чорт з нею. Не вхопи гь тебе. А ти прокуроровi переiнакшиш свої слова про ячмiнь... Iнтересно, можна сказати... I кози будуть ситi, i сiно цiле... Що? Непогано придумано? - i засмiявся. - Я тобi як скажу, так зразу вас ухватить... В яку компанiю мене посадовив! - аж затуманилося в очах. - А ти що? Кращий за нас? - засичав Василенко, вiдскакуючи назад. I знову його обличчя застрибало вiд злостi. - I ти, гнидо, себе з чоловiком рiвняєш? - неждано позаду озвався голос Олександра Пiдiпригори. - Так ми тебе завтра, як блекоту, як дурман, вирвемо з колгоспу. А за тобою, - звернувся до Прокопа, - аж плаче передня лавка в судi. - Тут уже один нахвалявся, та й сам на цю лавку гепне, - через плече презирливо кинув Прокiп. - Ходiмо, Дмитре, до мене. Саме синок з Ленiнграда приїхав. Порадував батька. Буде тобi з ким про життя поговорити. Ти знаєш, що вiн каже? У всесоюзному iнститутi, який рослинами iнтересується, однiєї пшеницi зiбрано аж тридцять тисяч зразкiв. Ну, а всього iншого i не полiчиш. От куди б нам з тобою восени поїхати. Тiльки бабу свою треба загiтувати... А ти не дуже журися. На зборах захистимо тебе. Захистимо. А Прокiп погорить, - як умiє, заспокоює похмурнiлого, задуманого чоловiка. I в Дмитра затiпались повiки. Попрощався i попрямував не додому, а в поле... Увечерi на правлiннi колгоспу пiсля звiту Степана Кушнiра про хiд сiвби стояло питання про Дмитра Горицвiта. - Хулiган i рвач, якщо не прихований ворог. Що означає, товаришi, в таку пору на очах усього колгоспу, районної партiйної органiзацiї зiрвати посiв гречки? Це означає - дати привiд усiм робити, як хочеш, що хочеш i коли хочеш; ввести анархiю, знищити плановiсть роботи. Перед нами одверта вилазка класового ворога. Правлiння не може покласти край ворожiй дiяльностi деяких випадкових бригадирiв. Про цей обурливий випадок я сьогоднi ж сповiщу в райгазету i прокурору. Тепер по мiстах он як хапають ворогiв. Треба придивитись, чому цей Горицвiт так густо начинений анархiзмом, вiд кого вiн iде i чим це пахне? Коли рентген нашої прокуратури просвiтить його середину, то, надiюсь, тюрма затемнить її. Правлiння притихло, не стiльки уже думаючи про Дмитра, як про тi арешти в мiстах, про якi щойно говорив Крамовий. Кушнiр, приголомшений погрозами i гучними фразами, не заступився за Горицвiта, хоча й знав, що той був неоцiненним працiвником. "Хай сам потiм стукає далi, - вирiшив. - I треба було йому вв'язуватися в бучу. Помовчав би собi без меншого лиха. А то теж - батогом замiряється. Вояка". I несподiвано рiзко виступив проти Крамового Шевчик. - Не знаю про хулiганство товариша Горицвiта, але те, що вiн не сiяв гречку, - зробив цiлком правильно. - Цiлком? - єхидно перепитав Крамовий. - Так, так! - загарячився Григорiй. - Пора вже за справжнiй врожай боротися. Гречка - це не овес... - Самоуправщикiв i рвачiв захищаєте! - Крамовий ударив кулаком по столу. - Бачу: все ваше правлiння гнилизною роз'їдене. Один Очерет, дружок Горицвiта, чого варт. Ану, пиши про виключення Горицвiта з колгоспу! - наказав принишклому секретарю. Той розгублено присунув до себе папiр, заскрипiв пером... Пiзно, нездоволений собою i засiданням, пiшов додому Кушнiр, а Крамовий, постукуючи олiвцем по столу, iще передавав у редакцiю про обурливi дiї Горицвiта. Варивон пiсля правлiння зайшов до Дмитра. Розповiв усе, зм'якшуючи тони i запевняючи свого друга, що ця загроза не страшна. - Вiн таки хоче, щоб я його навiки провчив, - похмуро вислухав Дмитро Варивона. - Ну, i що ти цим докажеш? Нi чорта не докажеш. На дiдька, значить, вiн тобi, така погань, здався? I не подумай паскудити руки об нього. Я знаю: збори не затвердять постанови правлiння. У кого з наших бригад пiднiметься рука проти тебе? - Чому нi? У Варчука, Василенка... - Ну, про тих не будемо говорити. То грязь, що прилипла до наших колiс. Все перемелеться, Дмитре, i мука буде. Ще й яка мука! - Нi, Варивоне, не для мене така приказка. Вiн, Крамовий, мою, нашу гордiсть хоче переламати, ногами розтоптати. Ось ми пiдводимося з землi, злиднiв, з темряви, а вiн назад хоче нас у багно затоптати, принизити. Ти вiдчуваєш це? - Бiс його знає, що вiн за чоловiк. - Вiн хоче, щоб я йому в ноги поклонився, шапку перед ним скинув. А я, будь вiн бог, не поклонився б, коли що не так. 11 То ж це за життя виходить? Ми працюємо з усiєю душею, а нас якийсь зайда може з колгоспу викидати. Це не з колгоспу вiн мене вириває, а з самого життя. Куди я тепер без людей? I що я без людей? Ех... - i затулив обома руками натомлене i почорнiле обличчя. - Це ти правду, значить, кажеш. Досадно, коли за кривавицю якесь одоробло плює тобi в обличчя. Та дарма, люди знають тебе, не викинуть iз своєї сiм'ї. А ти завтра в район поїдь. - Завтра недiля... Жаль, що товариша Маркова нема. Той би одразу розiбрався, хто з нас правду шукає. - Вiн при Марковi тебе не зачепив би. Момент вибрав. Прощавай, Дмитре. Приходь до мене завтра з жiнкою в гостi. Вже Василина скучила за вами, кiлька разiв переказувала, щоб прийшли, - довго не випускав Дмитрової руки.- Ну, не треба, дорогий... Не Крамовий нашою долею править. От що ти батогом намiрявся - це погано: ти прямо як сiрник - зразу спалахуєш. Мовчиш, а потiм... - Не вскочив би в машину, я вибив би з нього трохи бундючностi. - Говориш казна-що. Словом, приходь завтра до мене. Подумаємо, що робити, по чарцi, значить, вип'ємо. Не зiйшовся свiт клином на Крамовому. - Ще б чого бракувало! Тодi зразу кидайся в воду. Ех, боюсь, щоб у газетi не надрукували, - згадав, як блищало сльозами перелякане, скривлене обличчя Василенка, i ще тоскнiше стиснулося серце. Невдоволення, обурення, злiсть лихоманили мiцне тiло Дмитра i так важко, туго, збиваючись в один тоскний клубок, ворушилися в грудях, начебто хто їх викорчовував з болючої плотi. Вiн буде добиватися i доб'ється свого. Але хiба такої подяки чекав за свiй чесний труд! I коли вже навчаться такi керiвники, як Кушнiр, не тiльки на словах, але й на дiлi пiдтримувати своїх передовикiв? Ти ж обраний батьком для своїх колгоспникiв. А вiдмовиться батько вiд своєї дитини, коли та навiть щось не так зробила, помилилась? Повилазило, що я тiльки добро робив для свого колгоспу? Нi, тепер не буду таким дурним: поновлять у колгоспi - бригадиром i за золотi гори не стану... Це я, виходить, зривник! Коли б усi так уболiвали за роботу, у зернi по колiна ходили б... А добре це пiти полем, коли гречка в цвiту. Закипить рожевими хвилями, а над нею небо тремтить, подзвонює дзвониками. I дивно: чим бiльше тривожився Дмитро, тим глибше входив у дороге привiлля своїх ланiв. I хоча знав, що вiн з сьогоднiшнього вечора уже напiводрiзана скибка, але це почуття, коли думав про поле, роботу, йшло десь позаду, як докучлива тiнь, бо вiн усiма своїми думками, почуттями, роботою був навiк зв'язаний з людьми. Те, що кiлька рокiв тому було ще вiддаленим, тепер стало кревним i рiдним. I при однiй думцi, що йому доведеться працювати самому, окремо вiд усього села, аж у дрож кинуло. "Нi, не буде по-твоєму, враже. Не на тобi свiт клином зiйшовся". Знову болiв i тривожився i знову непомiтно входив у свої бригадирськi турботи: бачив себе на полi, з людьми, чув, як добiрне зерно гречки рiвними разками лягало в теплу, крупчасту землю. Другого дня Дмитро не пiшов до Варивона. Знав, що знову почне друг розважати його i словами, i чаркою, i пiснею. А яке там в бiса може бути заспокоєння, коли всерединi жили розриваються? Краще вже побути на самотi, десь у лiсах чи на полi. Перекинув через плече свою двостволку i левадами пiшов до лiсу. Думалось пiти аж до старого городища в несходимому яру. Луги, як червiнцями, горiли слiпучим квiтом латаття, зрiдка похитувавсь червоними гордовитими голiвками коров'як i мерехтiв iскорками зелений квасок. В лiсах уже прозорий огонь зеленi пiдiгрiвав чорнi столiтнi дуби. Помiж молодою травою, наче хто росою бризнув, рясно цвiли бiлi квiти, темнiли сердечка дикого часнику. Вiтри, струшуючись з верховiть, м'яко йшли понад землею, кружляли в озеречках квiту i знову пiдiймались у гомiнку напiвпрозору листву. Спочатку затуманеним зором бачив Дмитро весняну красу, а потiм, непомiтно для себе, мiцнiше почав вбирати i барви, i свiтло, i шуми, i шерехи, i спiви. Бiля полудня вийшов на пасiку, привiтався з Марком Григоровичем Синицею. - Може, медом тебе почастувати, бригадире? Ходiмо до хати. - Я вже не бригадир, - затиснув уста. - Як так? Вiдмовився? Це недобре на твої лiта, - несхвально похитав головою. - Вiдмовили, - i розказав усе Марковi Григоровичу. Але той тiльки розсмiявся. - Кажеш, чуть не побив Крамового? Варто було б батогом перехрестити. Вiн i мене повчав: чого ви бджолам на зиму по шiстнадцять кiлограмiв меду залишаєте? Менше треба. - А що ви йому? - Можна, кажу, i менше. Все можна. Навiть увесь мед можна вибрати. Всякий господар по-своєму робить. Напишiть менi розписку, що берете всю вiдповiдальнiсть на себе, прикладiть печатку i дайте менi на схованку... - Тiльки носом покрутив. - Ну, ходiмо до хати. Нiчого тобi, Дмитре, не буде до самiсiнької смертi. Нiякий дiдько з колгоспу не викине, - бережно вийняв з густої сивої бороди бджолу. - Заплуталась. Ну, лети щасливо. I де це я вже встиг подряпатись? - здивовано подивився на розiрваний палець. - Треба прополiсом залiчити. Уся хата Марка Григоровича пропахла медом, воском, пергою i невивiтреним духом квашених яблук. На причiлковiй стiнi помiж вiкнами красувалися у рушниках великi портрети Ленiна i Сталiна, їх подарував Марковi Григоровичу вiдомий український художник, що минулого року гостював у пасiчника, малюючи чудовi лiсовi пейзажi, глибокi яри i городище. - А ти бачив, як старого нарисували? - вийняв iз скринi шматок полотна... Сонце грало в зеленому од трави i синьому од цвiту фацелiї обважнiлому саду. Бiля вулика стояв з янтарною рамою осмiхнений Марко Григорович. В його сивiй бородi заплуталась бджола, а над великим крислатим брилем нахилилося гроно червонобоких яблук. - Чого ж ви не повiсите цю картину на стiнi? - Що ти? Таке вигадаєш! - аж переляканим стало обличчя пасiчника. - Хiба ж можна старого дiда втулити мiж такi люди? - показав на портрети. - Треба трохи глузду мати в головi. Ось комусь iз знайомих похвалитися - це можна. I не знав Марко Григорович, що iнша картина "На колгоспнiй пасiцi" висiла на художнiй виставцi, приковувала до себе i ревнивих цiнителiв мистецтва, i широкi кола глядачiв. А на тiй картинi радiсно живими очима дивилися в свiт старий пасiчник i його дочка Соломiя. Випили медку, звареного з шкоринок щiльникiв. - Де ж Соломiя? - Вчиться. Школу кiнчає. Розумне дiвчисько. Однi п'ятiрки показує. I коло пасiки геть чисто усе тямить. Бачиш, якою бiблiотекою мене премiювала? Це коли до Києва на екскурсiю їздила. Бiсова дiвчина аж до одного професора пробралася; по бджiльництву з ним вчену раду вела. А потiм ми обоє почали пасiку вдосконалювати. Реконструкцiю свого господарства провели, i повiр, наче не тi бджоли стали: i меду бiльше несуть, i воску побiльшало. - Справдi? - зацiкавився Дмитро, забуваючи на хвилину про своє. - Вiрне слово... Всi у минулому роцi дивувалися, що так у нашому саду молодi гiбридизованi сливи зародили. Дерева неначе синi хмари стояли. Що ж ми зробили? Як зацвiв молодняк, ми його побризкали цукровим сиропом, бо так комаха на сливи неохоче сiдає. От бджоли тодi прямо дощем обсiяли деревце... Словом, i сливи зародили на славу, i бджоли на ранньому цвiтi окрiпли - в медозбiр такий взяток дали, як нi одного року... Пасiка - велике дiло в колгоспному господарствi. До мене одного разу якась безтолоч, iз заготовачiв з плодоовощу, за медом приїхала. Комiрник iз ним - Денисенко Прокiп - приплiвся, потiм i Кушнiр з'явився: видно, побоявся, щоб тому заготовачевi бiльше меду не передав. I от цей плодоовощник так обидив мене, що ледве роя не напустив на нього. "Архаїчне ваше виробництво, дiду, останнi днi вiдживає, - сiдаючи з довбанкою меду в машину, почав повчати мене. - Уже штучний мед виробляють". А я тодi за довбанку, з машини витягнув - i йому: "Коли вам наш мед не вгодив, то доставайте собi штучний. Я прочитав би вам лекцiю, що вiск для самольотiв потрiбний. Сам товариш Хрущов ним цiкавиться. Але у вас зараз голова архаїчна. Хай протверезиться". Так i поїхав цей заготовач без власної заготiвлi. А Кушнiр ледве зо смiху не помер. Знаю, що догодив йому: не любить колгоспним добром розкидатися. Дмитро аж прояснився, слухаючи немудру розповiдь завзятого дiда. А той ще налив по чарцi: - За твоє здоров'я. Ти побiльше роби, правильно думай, а поменше журись. Нема чого голову вiшати. Ну, але тобi треба неодмiнно до партiйного начальства в мiсто з'їздити. Розкажеш усе до ладу, поясниш, що даси великий урожай гречки, i, повiр, усе буде добре! Менi теж довго голову крутили з пасiкою. Нiяк не хотiли толком збiльшувати її, не хотiли синяк пiдсiвати. А що я, дарма насiння його у лiсах збирав? Пiшов я до партiйного керiвництва. Вислухали мене. Довго розмову вели, в усi справи вникали. Потiм пiдкрутили гайки i хвости кому треба, помогли старому, ще й на легковiй машинi додому привезли. Дехто з наших ледащиць лається: непосидющий, неспокiйний дiд попався. А як живому чоловiковi спокiйному бути? Прочитав я, що iншi пасiчники по шiсть пудiв меду з одного вулика збирають, i увесь спокiй загубив. Невже, подумаю, в тебе, дiду, голова дурнiша за iнших? Нi, передумаю, не може бути такого. Мене ж держава в передовики висуває. От i доб'юся свого. А ти з гречкою добивайся. Тодi життя правильно iтиме... Ще на городище пiдеш? Iди, а завтра в район поїдь. Воно хоч i понедiлок, та то дарма. XXII Немилосердно лаючись, увесь в пилу, посеред вулицi накульгує червоний вiд натуги i гнiву Олександр Петрович Пiдiпригора; позад нього на поводу, вивiрчуючи бiлки, танцює i норовиться рослий, мов з мiдi вилитий жереб. Ось вiн, грацiйно осiдаючи назад, свiчкою зводиться вгору, i пiдкови на його точених ногах мерехтять перегнутими шматками блискавиць. - Ти довго менi будеш танцювати? Балерина нещасна! - сердиться Олександр Петрович, ледве стримуючи натягнутий повiд, що гуде, як басова струна. I Варивон, стоячи бiля своєї хати, починає смiятись, хоч як невесело йому на душi. - Кардибалет! - широко вiдчиняє ворота. - Варивоне, забери цього... - гукає Олександр Петрович, обтрушуючи порох з одежi. - Завозився з ним, як чорт у попелi. Ух, ти! Як зуби ошкiрив. Ледве менi в'язи не скрутив. - Вiн може! - погоджується Варивон i кладе важку, мiцну руку на спину коневi. Той, косуючи кривавим оком, заточується, вигинається дугою i поволi стихає. - Пiзнав! - Варивоне, що воно робиться? - зразу ж забуває про коня Олександр Петрович. - Це так: сьогоднi Дмитра вирвали з колгоспу, завтра викинуть тебе, а пiслязавтра, гляди, i мене за сиву чуприну, як цибулину з грядки, висмичуть. Де вона, ця правда, лежить? Хто її ногами розчавлює? - Олександр Петрович швидко, iз клекотом викидає слова, навiть не помiчаючи, що його подряпанi руки покриваються краплинами кровi. Варивон в подивi навiть дихання затаїв: нiколи ж не бачив такої гарячковостi в спокiйного, врiвноваженого чоловiка. - Це ви правду... - Правду, правду! - перекривив. - Що ти на правлiннi робив!? - Вiдстоював Дмитра, - похмурнiв Варивон. - Бачу, що вiдстоював, - з'єхидничав старий. - Упаси мене, доле, повiк вiд такого вiдстоювання. - Що ж я мiг зробити? - Все мiг зробити! Дертися до останнього! Що, говорити не вмiєш? - Я й говорив. - Говорив. А в протоколi що записали? Папiр усе витримає! Вiн сорому не має. А як тобi в очi Дмитровi поглянути? Мiй синок, вiн саме з Ленiнграда приїхав, чисту правду каже: по усяких уламках камiнчикiв можна точно взнати, в яких краях вони жили, скiльки вiкували, навiть яка погода на них дихала. А ми з тобою живого чоловiка маємо, Що вирiс iз нами, i не можемо сказати, що вiн дихає i живе правильно. Коли ми так будемо розкидатися людьми, то нас кури в смiтник вгребуть. Уже Прокiп Денисенко i Василенко жбурнули гряззю на Дмитра. Зрадiли, сучi дiти!.. Ти як, у район не думаєш мотнутись? Вiн льотом поламає усякi такi плани, що людей обпльовують! Чи ти нiчого не думаєш? - Думаю. Та от Дмитра чекаю. Домовились - зайде до мене. - I чого б це я час гайнував? - незадоволено похитав розкуйовдженою головою. - Скачи на коня - i гайда в МТС. Замiсть тебе я Дмитра почекаю. Варивон аж назад вiдкинувся од здивовання i захоплення, потiм вбiг до хати, щось сказав Василинi i, переганяючи її слова, опинився бiля ворiт; одним помахом туго збитого тiла вилетiв на жеребця; той здибився, витягнувся стрiлою, потiм круто метнувся вбiк i так помчав, що селезiнка застогнала i загудiла, мов дуплове дерево в негоду. Прикипiвши до коня, Варивон в захватi розсiкав струмки терпкого весняного вiтру; нiжними зеленими полями заколивалась розмивчаста, жива, як вода на бистрi, тiнь, наздоганяючи i не можучи наздогнати вершника. Бiля пам'ятника котовцям Варивон несподiвано налетiв на Степана Кушнiра; хотiв круто завернути на польову дорогу, але голова пiзнав бригадира, замахав рукою. Покусуючи нижню губу, Варивон на ходу зiскочив з коня. - Ти куди летиш? Куди? - якось питайно, з винуватою усмiшкою i надiєю поглянув на бригадира. - Та... жереба об'їжджаю, - зам'явся i зразу ж вирiвнявся Варивон. - Недавно, бiсова сила, самого Олександра Петровича скинув. Мало не вбив чоловiка. Громоход - не жереб. Я йому злiсть пережену на гаряче мило. - Бiльше нiчого не думаєш робити? - недовiрливо покосився. - Абсолютно нiчого, - промовив з готовнiстю i ясно поглянув на Кушнiра. - Да... - ледве не зiтхнув. - Ну, коли таке дiло - заберу у тебе коня: сам втихомирю його. - Глядiть... скине вас, - розгубився Варивон, не пiдпускаючи Кушнiра до повода. "I пiднесло ж в таку пору..." - Мене скине? - здивувався. - А чого ж! Кiнь - як змiй! Мною вже так брязнув об землю, аж дим пiшов. Кiсточки i досi, як цимбали, стугонять, - морщачись i розтираючи груди, обережно бере на переляк свого голову. Варивон так уходить в нову роль, що й справдi починає вiдчувати, наче в нього поболюють костi. Кушнiр пильно i недовiрливо слiдкує за ним, а потiм раптом веселiє: - Брешеш ти, Варивоне, тебе сам грiм не сколупне з сiдла. Ти скажи по совiстi: в район летиш? - В район, - здивувався i зiтхнув. - До Свирида Яковлевича? - уже широко усмiхається Кушнiр, i Варивон дивиться на нього з настороженою опаскою. - До Свирида Яковлевича. - Ну, й молодець, Варивоне! Отак би й давно! А то почав петляти, мов