заєць на першiй порошi. Аж злiсть розбирає. Ти все чисто розкажи Свириду Яковлевичу, бо я вже з цим Крамовим вимучився до сьомого поту. Вiн усю менi голову, як шершень, продзижчав; вiн усю менi пасiку перекачає. А як почне по телефону тарабанити, так навiть пластмаса не витримує. Варивон з радiстю i вдячнiстю поглянув на Кушнiра. - Геть усе чисто скажу! Ще й прибавити зможу... таку тiнь кинув на Дмитра. - Лишнього не тороч. Знаю тебе, - покивав пальцем i, зiтхнувши, додав: - Знаєш, нiяк тiєї ночi заснути не мiг. Усе за Дмитра. Сам себе останнiми словами за малодухкiсгь лаяв. Навiть жiнцi усе розказав. - Ото був концерт, - засмiявся Варивон. - Не без того, - спохмурнiв Кушнiр. - Саме головне, чого вiн, твiй Дмитро, битися лiз... Свою постанову ми скасуємо, а от Крамового треба позбутися. Ну, в добру путь, Варивоне! - Спасибi, - захоплено потиснув йому руку i, наче молодий вiтер, помчав по шляху. ХХIII В долинцi забурчала машина i, пiдмиваючи низькi хвилi просвiтленого рожевого туману, з натугою пiднялась на шлях. Дмитро пiдняв руку, але шофер тiльки головою замахав i поїхав далi. Потiм легко, як ластiвка, вилетiла нова чорна "емка"; в її лакованому одсвiтi блискавично перемiщались придорожнi дерева, мерехтiло потемнiле небо. "Не вiзьме", - твердо вирiшив, але "проголосував". Машина сплеском дощопаду зашелестiла по дрiбних камiнцях, зупинилася бiля зеленої зернистої обочини. З кабiни розгонисто вискочив русявий чолов'яга, вирiвняв в одну лiнiю широкi прямi плечi, з цiкавiстю поглянув на Дмитра. - З Новобугiвки? - трiпнув кучерявим чубом; рухливi каштановi кiльця зметнулися вгору i, пострибуючи, посипалися на надбрiв'я. - З Новобугiвки, - пильно оглянув рослого, середнiх лiт чоловiка зi спокiйним довгастим обличчям, де-не-де посiченим першими лiнiями зморщок. Вони, немов живi прожилки, вигинаючись, рiзкiше лягли на високе чоло, оповили його задумою. Дмитро якось пiдсвiдоме зрозумiв, що слова незнайомого були веселiшi, анiж увесь його зовнiшнiй вираз. "Напевне, учений", - подумав, додивляючись до невiдомого так, щоб той не помiчав на собi пильного i одночасно сумовитого погляду. - До мiста зiбрались? - Еге. В район. - Що ж, сiдайте - пiдвезу, - скочив у машину, поглянув на годинника i нахмурився. - Вперед, повний. - промовив так, як оддають команду капiтани пароплавiв. Машина забринiла, i назустрiч їй, перехитуючись, почав напливати масив лiсу, зрiдка просвiчуючись радiсними голубими стрiчками просiк. Помiж деревами, неначе дитина на орелi, загойдалося раннє сонце. - А це кому, шоферовi? - Дмитро, знижуючи голос, очима показав на пляшку. - Нiкому. Шофер у нас людина непитуща, - усмiхнувся i ясними сiроголубими очима поглянув на невеличкого чорнявого парубка. Той тiлька скорботно похитав головою i зiтхнув. - Щось мало таких шоферiв зустрiчав. - Як ярина зазеленiла. Барвiнок! - радiли очi невiдомого. - А ви чого в район? Обсiялись уже? - Де там. - Дивно! - несхвальне похитав головою. - Не з канцеляристiв? - Ще чого бракувало, - Дмитро аж закрутився на мiсцi. - В мене така канцелярiя, що вiд зорi i до зорi не обiйдеш. - Бригадир? - Бригадир. - Воно й видно. - Ха-ха-ха! - не витерпiв шофер i провiв долонею по надбрiв'ю. - Гляди не захлинись. Це по-малолiтству трапляється, - блiднучи, пiдкусив Дмитро. Шофер здивовано поглянув на нього, обернувся i, давлячись смiхом, затрясся над стерном. Невiдомий допитливо покосився на Дмитра. - У справах їдете? - приязнiше заговорив. - Гiркi нашi справи. - Гiркi? - Як хлiб з полином. Їли коли? - Зростав на ньому. Як звати вас? - Дмитро Тимофiйович. А вас? - Iван Васильович. I хто ж цi дiла розв'яже? - Партiя. - Що ж у вас таке? - Ет, i говорити не хочеться. - Тяжко? А ви скажiть. I в книгах пишуть: подiлена радiсть - подвiйна радiсть, а подiлене горе - половина горя. - Не менi його з вами дiлити, - вiдповiв з серцем, гостро вiдчуваючи, як поколювали його недавно сказанi слова невiдомого. - Справдi? - А чого ж. Ви чоловiк на машинi. Сiли й поїхали. Полюбувались на поле, зведення черкнули начальству. Коли задовiльний посiв - добрим поставите, а на добрий - "вiдмiнно" натягнете. А нам дiло треба робити. - Дмитре Тимофiйовичу, а не куценький твiй аршин? - не образився, а розсмiявся. - Тип роботяги, що ти намалював, вiдомий менi. Але вiн останнi днi доживає. - Еге, коли б то так! - уже спокiйнiше промовив: сподобалось, що не гарячковитий трапився чоловiк. "Видно не з тих, якi горюче дурно переводять". - А горе в тебе, дивлюсь, до живого пiдiйшло. - Голос у Iвана Васильовича грудний, очi зосередженi i якось зразу то темнiшають, то свiтлiшають, а чуб розкiшним гроном спадає на рiвну, стрiлкою, брову. - До живого, - зiтхнув. - 3 колгоспу викинули. А тепер iди - мороч голову людям, нiби їм i без мене мало роботи. - I зразу вiдчув, як насторожились, стали твердiшими очi Iвана Васильовича. "Подумав - який-небудь непевний елемент. В гарячу пору по дорогах тиняється" - обпекла гiрка здогадка, i все стало противним, знову захотiлося побути на самотi, щоб не вiдчувати на собi розумного настороженого погляду, не чути грудного голосу, не бачити витягнутого рухливого обличчя шофера, що, може, зараз в душi кається: навiщо зупинив машину для нього. - За що ж вас? - рiвно i тихо входить в душу низький голос. - Працювати б наче погано не могли... - Це правда. По совiстi робив, - з болем вирвалось. - Не вмiю капарити абияк. То велике дiло, коли радуєшся своєю роботою, а не ховаєшся з нею, як з краденим, од людського ока. - I замовк. "Навiщо говорити, все одно не повiрить. Подумає: з чимсь таюсь. Ну й хай собi..." - Може з начальством заїлись? Не вгодили? Дмитро здивовано поглянув на Iвана Васильовича, перевiрив його повеселiлий погляд: не насмiхається? "Нi". - Чоловiк, що бiля машини вертиться, допiк? Вгадав? - Вгадали. - Як же воно у вас вийшло? Надiюсь - не за особистi справи? - обережно добирається до основи характеру, не спускаючи очей з нахмуреного гордовитого обличчя, уже зашершавленого тугими весняними вiтрами i сонцем. - Не за особистi. - Вивчає Iвана Васильовича, ще не знаючи, куди вiн хилить. Але бiля серця вже щось затремтiло i почуття тоскного болю наче трохи осiло. - I я так думаю, - пiдбадьорюють приязнi слова. - Розкажи, Дмитре Тимофiйовичу, що воно в тебе. Бачу, мучишся ти. "Як сказав! Наче всередину заглянув. А чому б не подiлитися своєю досадою?" I Дмитро, блiднучи од хвилювання, почав усе розповiдати. Однак через обережнiсть не дуже згущав фарби, коли говорив про Крамового. "Хто його знає, як воно ще повернеться?" Iван Васильович уважно слухав Дмитра, слiдкуючи за кожним його рухом, намагаючись розiбратись, що таїлось за недоказаним чи обережно обiрваним. I скупi тяжкуватi слова, зосереджена напруга почали розкривати перед ним нелегке уперте життя, з падiннями i зльотами, утратами i радощами шукань, з гiркими невдачами i поезiєю нової працi; А коли Дмитро дiйшов до самої трепетної струни - заговорив про гречку, Iван Васильович аж просiяв. Потiм косо з незадоволенням поглянув на годинника, рукою торкнувся плеча шофера: - Тихше жени. "Яка любов до роботи. Творча любов", - слухав неквапну зосереджену розповiдь. - Поле у мене як галка чорне, - уже огрiта спiвчуттям, вирiвнювалась i струмувала мова Дмитра. - Роса чи туман упаде на нього - i не випарується дурно-пусто, бо ми першими, тiльки снiги одшумували, закрили вологу. А як же iнакше? Рослину, наче немовля, треба доглядати. От зiйде моя гречка - ока не одiрвеш. Як наробишся за цiлий день, а увечерi з найдальшого поля прийдеш подивитися. Першi листочки у неї, знаєте, округлi, з виємкою, ну, прямо, дитячi сердечка. Аж говорить до тебе... А доспiвати почне? Усю ниву червоними потоками скрасить. I дiло в тому, що й життя чоловiковi вона може скрасити, колгосп на ноги пiдняти. "Новатор, новатор росте! Тiльки немало ще його очищати треба", - запам'ятовує кожний образ i слово Iван Васильович. Голубiнь в його очах уже переважує сталевi тони. - В минулому роцi я в себе на городi, для практики, гречку у лунки посадив. Насiнину у насiнину пiдiбрав. Так такi стебла пiднялись, прямо у мiй рiст. Розкущувались, кетягами задзвенiли. Подивишся збоку - не гречка, а калина красується. Зерна ж як роси зародило. I кожне - ядерне, гранчасте i таке блискуче, як дорогi камiнчики в золотих магазинах. - Ох i молодець, Дмитре Тимофiйовичу! Ти роботу агронома Ворони читав? - Нi. Про що там? - Майже про те саме, над чим ти задумався. Вiн науково довiв: посiв вирiвненим насiнням дає на кожному гектарi на три центнери бiльше зерна. От вiзьмемо "Українку" - на кожнi сто зернин припадає тридцять - великих, п'ятдесят - середнiх i двадцять - плюсклих, що дають миршавi запiзнiлi сходи. Бачив помiж колоссям сухi трухлявi стрiлки? Оце мертвий врожай недорозвиненого зерна. Вважай: двадцять кiлограмiв ми пусто висiваємо на кожний гектар. - Скiльки мiльйонiв пудiв на вiтер летить, - похитав головою Дмитро. - Значить, недарма я гречку по насiнинi вiдбирав. - I вперше щось подiбне до усмiшки зiгнуло його уста. - Хочу таке зерно виростити, як лiсовий горiх. Аж у снах приходить воно до мене. "От де живе душа чоловiка... Нараду, негайно нараду треба скликати", - схвильований Iван Васильович знову одним оком зиркнув на лiву руку, нахмурився, потiм швидко розщiбнув ремiнчик - i годинник м'яко упав у кишеню пiджака. Шофер, розумiючи, в чому справа, зупинив машину посеред лiсу. - Дмитре Тимофiйовичу, продай менi трохи свого зерна. - Ви що? - аж перелякався. - Насмiшки видумуєте? Воно у мене до найменшої бубочки на облiку. Я б його за цi самi самоцвiти в золотих магазинах не продав би. - Навiть не помiтив, що зупинилась машина. - Ну, тодi так вiдпусти трохи. - I так не вiдпущу. Я ним дiлянку в колгоспi пiднiму. А як розтечеться воно по руках... - Скупий ти, - засмiявся. - А хоч покажеш своє чарiвне зерно? - Чому ж нi, - охоче погодився. - А восени, коли зародить дiлянка, вiдпущу вам трохи, - розщедрився. "Таки учений, - твердо вирiшив. - Та все одно нi зернини не дам, хай сам вирощує". - Дмитре Тимофiйовичу, а про бджоли ти думав? - Аякже. Тiльки зацвiте гречка - усi вулики повивозимо на поле. Тут дiло вiрне. Бджолозапилення вдвоє пiдiймає врожай. Це золоте дно. Ввiйшли в чорнолiсся. Прозорозеленаве полум'я берiз, шумуючи, переливалось у яри, що подзвонювали рожевими биндами струмкiв. Внизу заблищало кругле озеро; на ньому раз од разу злитками срiбла скидалася риба, i тодi вода, розкручуючи кола, була схожа на велетенський розкритий механiзм годинника. - Бачиш, як струмки озеро утворили? - неждано запитав Iван Васильович. - Бачу, - вiдчув, що за цими словами криється недоказана думка. - От гречка твоя - один струмок. А вона дає життя другому - медовому. Збiльшиться ж пасiк - i вже сади по-iнакшому зародять. - Вiрне слово, - схвально подивився на Iвана Васильовича. "Звiсно, агроном". - Сiяти свiй лан як думаєте? Широкорядним способом? - Тiльки половину широкорядним. - Чому? - здивувався. - Ще опасаються колгоспники. Не сiяли так. - А ти опасаєшся? - Нi. Але одного страшно: трапиться що-небудь - усю вину на мене отой Крамовий звалить, - зразу похмурнiв. - Уже чи й тепер не з коренем вирвали мене... Ет, нема такого апарату, щоб ним можна було заглянути в душу людини i сказати: от це повновiсне зерно, а то така паскудна полова, що й худобi курдюк наб'є. - Не печалься, Дмитре Тимофiйовичу. До кореня iще далеко. Коли правду розказав - нiхто тебе з колгоспу не викине. - Чисту правду! - захвилювався i з надiєю поглянув на Iвана Васильовича. - Хiба я тодi, коли б нашкодив, мiг би в райпартком навернутись? - От i гаразд. А масив засiвайте широкорядним способом. Увесь! Обережнiсть тут нi до чого. Вона давно перед наукою спасувала. I тут iще один струмок витiкає: поле вiд бур'янiв визволяється. Тобi ж, - весело блиснули очi, - зараз же повертатися додому i сiдати за працю: пiдготувати виступ. Такий, щоб, слухаючи його, кожен всiєю душею потягнувся до гречки. - Який виступ? - незрозумiле здвигнув плечима. - Завтра в райкомi партiї буде нарада передовикiв, що вирощують гречку. Свої думки передаси колгоспникам. - Саме таким виступать. Я на людях i слова не зв'яжу, - махнув рукою. - Справдi? Я не повiрив би, слухаючи декого в машинi, - здивувався, i права брова трiпнулась угору. - Так i думається весь вiк у колгоспi мовчуном прожити? - Поки на оратора не збираюся вчитися. - Я повнiше б на життя подивився. Розмах ораторського мистецтва дає великий труд. Трактор, нова праця навчили Пашу Ангелiну виступати i на зборах своєї бригади i перед усiм народом. Радiсно було чути її голос iз Кремля? - Дуже радiсно. Та не всякому ж такий красний талант дано. - Коли державне дiло робиться, то i слово знайдеться таке, що державу порадує. Голову вище, Дмитре Тимофiйовичу. - Пiдняв би вище, так вороги в'язи крутять. - А їм скрутяться. - Коли б то так. Поновлять у колгоспi - нiзащо бригадиром не стану. - В дезертири запишешся? - раптово металом рiзнули слова Iвана Васильовича. - Коли трохи трудно стало, то зразу i в кущi? Я думав, сильнiший ти чоловiк. Недурно, виходить, iз колгоспу насмiлились викинути. Не завидую тобi, коли маєш полохливу душу. - Що ви менi про душу говорите, не знаючи нi мене, нi мого життя. - Не мав нагоди вивчити. А в газетах чи в книжках iще не читав про тебе. - Скоро почитаєте, - невесело пожартував. - Думаю - почитаємо. Але ти запам'ятай навiк: за чужою спиною нi один новатор не ховався... Новатор-бригадир! Вслухайся - це прямо як музика звучить. Слави багато дається вам. - Слави багато, а мороки ще бiльше, - вiдповiв похмуро, але до кожного слова дослухався пильно. "Новатор-бригадир! Це як музика звучить!" - повторив у думцi. - Як, як? Слави багато, а мороки ще бiльше? Це треба запам'ятати! Я цi слова ще колись пригадаю тобi! - Iван Васильович засмiявся, вiдкриваючи чистий ряд присадкуватих матових зубiв. - Думаю, це так тiльки зараз мiркується, поки злiсть не вляглася. А насправдi - не так-то захочеться передати свою бригаду, ввiрити кревну працю в iншi руки. Чи з вискоком вручиш комусь те поле, що вирощував, як дитину? Не схочеться вiддати. Защемить щось бiля серця. - Правда, - не без подиву поглянув на велике обличчя, зморщене усмiшкою, яке начеб говорило: "Ховайся не ховайся, а я догадуюсь, що ти за людина. Хмуришся? Неприємно пiд контролем бути? Ну i хмурся, а справи не кидай". - Дмитре Тимофiйовичу, а скiльки ти думаєш зiбрати з гектара? - З гектара? - перепитав, нiби недочув, i замовк. Питання не з приємних було. Та обережнiсть, хтозна коли народжена залежнiстю вiд примх природи, стримувала виказувати на людях трепетнi надiї i сподiвання. - З гектара, з гектара? - бризнули голубiнню очi Iвана Васильовича. "Неодмiнно почне шукати об'єктивнi причини, на погоду поскаржиться, аби тiльки не сказати точної цифри". - Та хто його знає. Як не попаде пiд приморозки... - Або як сонце не спалить... - Еге ж, еге ж, - зрадiв, не вiдчувши спочатку насмiшкуватої iнтонацiї. - А як хороше полiття буде? - Тодi повинен i врожай збiльшитись. - Скiльки вродить? - Скiльки? Та хто його знає... В минулому роцi середнiй по району сiм центнерiв був. А ми на одинадцять повиннi б витягнути, - набагато зменшив омрiяну цифру. - I це буде врожай передовикiв? Тих, у кого зерно як самоцвiти? - Ну, може бiльше на якийсь пуд вродить. Це як полiття буде, - знову почав прибiднюватися, зовсiм незадоволений такою слизькою розмовою. - А ти знаєш, що ланка Марiї Опанасенко зобов'язалась двадцять центнерiв виростити? - Опанасенко?! - запитав вражено. - Опанасенко. - Гречки? - Гречки. - Двадцять? - Двадцять. - Ну i я про менше не думав, - вiдрiзав з серцем. А Iван Васильович розсмiявся. - А про бiльше, значить, думав? - Хватить i такий врожай. - Хватить?.. Дмитре Тимофiйовичу, давайте таку умову складемо: що зародить у вас понад двадцять центнерiв - нам вiддасте. Згода? - Щось про такi умови досi не чував, - заперечно захитав головою i собi усмiхнувся, спiдлоба косуючи на Iвана Васильовича. "Цей загляне тобi в корiнь. I до грунту i до пiдгрунтя дiйде. Такому можна було б кiлька зернин удiлити". В лiсовому приозерному затiнку нiжно повiяло пахощами. Зубчастi дзвоники конвалiї безшумно струшували густий настояний аромат, i вiн, як теплий вiдпар, розтiкався по необвiянiй долинi, маревом тремтiв над перевитою сонцем водою. - Ось де будинок вiдпочинку побудуємо. Чув, Дмитре Тимофiйовичу, що ця вода радiоактивна? - Чув. - Будуть сюди приїжджати передовики сiльського господарства. Вiдпочивати, дiлитися досвiдом працi, книжки читати або просто хорошу лекцiю почути. Сядеш, наприклад, увечерi з дружиною у легкову машину - i сюди. - Не щодня ж начальство трапляється, щоб пiдвозити до озера. - На своїй їхатимеш. - То мрiї, Iване Васильовичу. - А ти що? Без них живеш? Людина без мрiй - це соловей без голосу. Твої мрiї про гречку не стають дiйснiстю? - Та наче стають. Але це мрiї, що ближче лежать. Їх, як птицю в сiльце, спiймати можна. - I вище них не перескочиш? Невже крiм гречки нi про що не думав? - Та нi, думав. - Про що? - Та про те саме - про жито. - Розкажи, Дмитре Тимофiйовичу. - Та... - Та не бiйся. Секретiв твоїх не викажу, а допомогти, може, чимсь зумiю. - Воно, Iване Васильовичу, наче й проста штука, а не без iнтересу для господарства, для колгоспу, значить. От ви бачили на полi жито з двома колосками? У нас кажуть: знайдеш такий колосок - матимеш щастя. А чому б усе поле по два чи й бiльше колоскiв не перегойдувало? Надiюсь, весело було б нашiй землi таким урожаєм похвалитися. - Хороша думка. - В минулому роцi я i дiти мої вишукували подвiйнi колоски. Найшли дещицю. Посiяв я зерно на городi, а чи вродить щастя - не знаю. Погомонiти б з ученими головами... - Це можна, Дмитре Тимофiйовичу. Зробимо. - "Нi, цей бригадир багато дiла пiдiйме. Яка його пiдлiсть з колгоспу наважилась викинути. Напевно, характерами розiйшлися. Перевiримо..." Iще поговорили про роботу в колгоспi, родинне життя, рибалку, а потiм Iван Васильович сказав: - Нiчого зараз їхати до секретаря райпарткому. Розберемося самi. Я працюю в райкомi. А до тебе, Дмитре Тимофiйовичу, неодмiнно заїду. Побачу, якi в тебе самоцвiти. На рибалку разом поїдемо? Приймеш? - Приїжджайте, Iване Васильовичу. Таких щук наб'ємо. Аби тiльки все добре було, - розчулився Дмитро. - А як же iнакше? Тiльки все добре. Спинились бiля дуба, перепинили зустрiчну машину i Дмитро легко скочив у кузов. - До побачення. - До побачення. Працюй, Дмитре Тимофiйовичу! Смiливiше! По-бiльшовицьки. - По-бiльшовицьки, Iване Васильовичу! - радiсно махнув картузом i несподiвано випалив: - Неодмiнно приїжджайте до мене. Я вам таки з якийсь наперсток гречки вдiлю. - За плату чи так? - смiється високий чолов'яга, а вiтер пiднiмає вгору його рухливi каштановi кучерi. - За добре слово! Перед очима знову закружляли зеленi поля, де-не-де перемежованi бiлими хвилями садiв. "Що ж, доведеться якийсь день-два до рiшення не з'являтися додому. Зайду в Майдани, подивлюсь, як там моя рiдня господарює. У кума Столяра чудеса з вiвсом виходять". На перехрестi зiскочив з машини i м'якою дорогою пiшов до прибузького хутора. На полях працювали орачi й сiячi; в долинцi зацвiли на буряках жiночi постатi. I вперше за останнi роки Дмитро почув глибоку внутрiшню провину: злочином було не працювати в таку дорогу годину. Хiба ж вiн колись за все життя гуляв весною? А тепер ледарювати? Круто обернувся i рiшуче попрямував до свого села. Нi, вiн не хоче бути дезертиром... Але ж i з'являтись на люди обпльованим, приниженим теж було тоскно i боляче. "Що ж його робити? В райком завтра поїхати? I хотiлось би побути на нарадi. От якби тiльки не виступати та не ця бiсова подiя з Крамовим". Надвечiр'я проорало по хмарах навскiснi попелястi борозни; торкнувшись землi, вони почали набрякати привiтною синню; вiдпар од рiллi вже зливався з тiнями раннього смеркання; чорною блискавицею мигнув заклопотаний крук i злякано заколивався в повiтрi: сяйво фар трактора золотим дощем черкнуло по його крилах; навколо закружляли снопи вогнiв, i гул став чiткiше видiлятися в полях. На шлях вилетiла бричка; з-пiд дзвiнких копит червiнцями розкочувалися ряснi вогники. Конi, пританцьовуючи, стишилися бiля Дмитра. На бричцi бiля їздового похнюпився, увесь у темному, Прокiп Денисенко; позаду насторожено сидiв мiлiцiонер. Глянув Дмитро на принишклого Прокопа - i все зрозумiв. "Скiльки мотузочковi не витися, а кiнець буде". XXIV - Дмитре, прийшов? А я так скучила за тобою, начеб цiлий рiк не бачила, - пiшла назустрiч чоловiковi, радiсна i до самовiдданостi покiрна. Але то не була затуркана покора: в нiй свiтилась достойна гордiсть i вiра в свою дружину. - I я за тобою скучив, - взяв за руку Югину i поволi попрямували до хати. Югина внутрiшнiм жiночим вiдчуттям розумiла, коли i як треба заговорити з чоловiком. Вона не належала до тих сильних, вольових жiнок, що можуть круто повернути чийсь настрiй, думки, волю, не належала до тих, якi вiльно порядкують в чиїйсь душi. Була тiєю лiричною натурою; що чуже горе сприймають бiльше, нiж своє; не вмiють його розiгнати, розвiяти, але своїм щирим безкорисним вболiванням i спiвчуттям зменшують, притiняють його непомiтно i добре. В щоденному життi такi вдачi мало видiляються, але їхнiй внутрiшнiй свiт, не крикливий, ясний, завжди вiдчувається i в сiм'ї i на людях. Зараз вона бачила деяке прояснення на обличчi Дмитра. Але навiть словом чи поглядом не виказала своєї цiкавостi. Начеб нiчого не трапилось, розповiдала про свої буденнi турботи, дiтей, роботу на буряках i швидко ставила на стiл вечерю. - Ольга сьогоднi з самого ранку прив'язла до бабусi: розкажiть i розкажiть менi цiкаву казку - треба увечерi батьковi розповiсти. - А Андрiй що? - Я й не знала, що вiн таким розбишакою росте, - сказал без осуду. - Потайний, виходить. Спокiйний наче, а це набешкетував сьогоднi - побив Марка Василенкового. - Як? - здивувався. - Той же старший, мiцнiший. - Еге, а зчепились, як пiвнi. Андрiй бився до кровi. Той шибеник, бiльший, напав на Катерину Шевчик. Андрiй, як справжнiй парубок, заступився за дiвчину. Я нагримала на нього. Мовчав, навiть слова не промовив. А з полудня ходив на шлях тебе виглядати. "Я з татом, - каже, - повернуся додому. Тiльки ви нiчого про бiйку не говорiть. Скажу, що з дерева упав, подряпався". Потiм його Варивон забрав з собою на поле - так би весь день i ходив за трактором чи сiвалкою. Недавно з Ольгою пiшли до моїх. Мати дуже скучають за ними. Десь i ночувати в себе залишать... нi, повертаються, - виглянула у вiкно. - Дивись, як Андрiй поважно йде. Точнiсiнько, як ти, - засмiялась, потягнувши чоловiка до вiкна. - Зате Ольга як дзига крутилась. Наче ти колись на танцях бiля сельбуду. - Татку! Вас уже поновили в колгоспi? - кинулась Ольга до столу. - Цить, розумнице! - смикнув її ззаду Андрiй i пошепки додав: - Ще не здумай сьогоднi про казки заговорити. I зразу ж похмурнiло обличчя Дмитра, коли Ольга зачепила болючу струну. Мовчки пiдхопив дочку на руки, пiдкинув угору, i та в радiсному переляцi вчепилась рученятами за батькову чуприну. - От мазуха, - похитав головою. - Тiльки б i колихалась то на орелях, то на руках. - А тебе завидки беруть? - i показала братовi язика. Уже в темрявi, пригорнувшись до широких надiйних грудей чоловiка, Югина тихо промовила: - Ти б вiдпочив, Дмитре, цi днi. Як схуд i почорнiв за весну, - навiть не натякнула про те, що трапилось. - Ще вспiєш наробитися. Очi такi втомленi в тебе, наче в недузi лежав. Це, може, простуда з тебе ще не вийшла. - Добре, - дрогнув голос у Дмитра. Поклав руку на теплi коси дружини, а сам вже твердо вирiшив пiти завтра до Бугу очищати сiнокiс. Нiхто його не бачитиме, поки не прийде рiшення. А як чоловiковi без роботи жити? Думки заїдять, мов комашня на болотi. Ще й корiв не гнали до череди, як Дмитро городами, з сокирою i граблями за плечима, подався до Бугу. Ранковий сизий туман мляво котився полями, густiшав на лугах, а на рiчцi стояв непроглядним муром. Тiльки по плескоту весел Дмитро почув, як хтось проїхав бiля самого берега, але нi човна, нi гребця не побачив. Потiм уся непроглядна стiна зарожевiла, спiнилась i почала розпадатись, розповзатись, вiдкриваючи мерехтливе срiблясте 'плетиво плеса, прибережний димчастий верболiз i зеленавосинiй розлив лугiв. Буг був зараз на диво схожий на велетенську рибальську сiтку, в кожному вiчку якої рибиною трiпотiла жмурка сонця. "Так i моя досада розповзеться, мов цей туман, - подумав, вбираючи очима красу весняного ранку. - Iнакше бути не може. Те, що має жити, - житиме; те, що має цвiсти, - цвiстиме". - Спiрно викорчовував почорнiлi трухливi пеньки, вирубував кущi вовчих ягiд, розчiсував граблями молодi трави, вибираючи сухостiй. Сонце теплою рукою приголубило чоловiка, поволi заспокоювало тривожнi думи, бiль. Але другого дня вони прокинулися ще з бiльшою силою. I не тому, що недовiра знову почала роз'їдати почуття певностi, правоти його дiла. Щось iнше було тут. I не скоро Дмитро зрозумiв, що потягнуло його до своєї бригади, до свого кревного дiла, якому вiддав стiльки турбот i сили... Це добре було б зараз пiти за сiвалкою або сiсти на гонах, мовчки слухаючи розмови хлiборобiв, вдихати гiркий самосад i вiдпар нагрiтої землi. Зрiдка i собi кинути яке слово i знову пiти по живих рiвчаках, обсiяних зерном; ловити срiбний спiв жайворонкiв, що зараз все небо заснували струнами та дрiбно трiпочуть по них своїми круто вигнутими крильцями... I коли зрозумiв це - здивувався: ранiш його нiколи так не тягнуло до людей. "Недарма, кажуть, чоловiк у бiдi шукає людської пiдтримки", - зробив не зовсiм вiрний висновок для себе: не тiльки бiда тепер єднала його з усiма колгоспниками. Весь у роздумах попрямував понад перегнутим берегом рiки. Думки, переплiтаючись, iшли двома тугими, важкими течiями, i в них, як свiтлотiнь на хвилях, трипотiли хвилюючi сподiвання. Блакитно-райдужними нафтовими плямами просвiтилась кисла низина. Понад кружатками застояної води повитискались грудочки нiздрястої замшiлої землi, ощетинились пучками шершавої осоки. Зовсiм недалеко заскрипiв деркач i - видно - побiг до осередку низини - зеленим струмком стрепенулось верхiв'я трави. Довго Дмитро оглядав убогу заплавину. Пiд ногами тихо шипiла i попискувала зелень i зразу ж затягувало водою глибоко втиснутi слiди вiд чобiт. I раптом Дмитро аж прояснився: "Попелом, попелом обсiяти цю низину. Тодi сiна в нас буде... хiба ж такi трави зашумлять!" - легко випливали живi слова чи то агронома, чи то з книги. I вже бачив, як його й Варивонова бригади рубали на лузi чубатий верболiз, викладали ним сухiшi дiлянки i пiднiмали вгору кряжистi округлi стоги. "Сьогоднi ж метнусь за попелом. То зимою за жiнками не захопиш його. Прямо тобi як золотошукачi на золото накидаються. Порошинки не вирвеш з їхнiх рук", - блиснула iскорка в очах, i, знову забуваючи про своє горе, вiн оживав у нових турботах, фiзично вiдчуваючи, вбираючи очима те, що тiльки-тiльки розкрилось у думках. - "Викорчовувати пеньки - теж дiло, а от пiдняти врожай з глибини - це..." - аж сам себе похвалив за догадку. I вже вся ця низина з закислими полумисками води i зеленими заосоченими куповинами стала йому близькою, дорогою, як те орне поле, що красується веселим мудрим трудом. На обiд Дмитро не пiшов. Бiля самої рiки розклав багаття, поклав у присок кiлька картоплин i став пiдсмажувати на шпичцi шматок сала. Синi, кипучi, як спирт, краплини з шипiнням падали на вугляки; приємно запахло свiжиною. I в цей час вiн почув, як далеко понад берегом зацокотiли кiнськi копита. Пiдвiвся. На рослому конi, пригинаючись до самої гриви, мчав до нього Варивон. З-пiд кашкета вибилось пасмо волосся, рудою щiткою коливалось на чолi. - От кому розкiш! Картоплю пече, сало пiдсмажує, природою любується. Курортник, значить, та й годi. Здоров, Дмитре! - ткнув куцi мiцнi пальцi назустрiч Дмитровiй руцi. - Здоров, - допитливо поглянув на товариша, i тiло зразу ж напружилось: розумiв - недарма розшукував його Варивон. - Корчуєш? На iндуську роботу перейшов? - насмiшкувато оглянувся навкруги, покосився на Дмитра. - Ну, а про тебе, бригадире, в газетi напечатали. - Уже, - спустились плечi, i губи зразу ж посiрiли, як приск. - Уже, - зажурено в унiсон вiдповiв Варивон, скорботно пiдпер щоку рукою i враз розсмiявся. - Ти чого? - незрозумiле поглянув на товариша, насторожився i потiм злiсно процiдив: - I ти радiєш? - I я радiю. Чому б не радiти, товаришу бригадир? - знову з перебiльшеною скорботою похитав головою i знову розсмiявся. Дмитро нiчого не вiдповiв. Рiзко вiдвернувся од друга i швидко пiшов понад берегом. "Хто б мiг подумати, що Варивон такий порожняк? Що йому? З усього б смiявся, насмiхався. За гостре слiвце рiдного батька продасть. Оце тобi й товариш". I шкода було чогось, що болюче обiрвалось, як перетягнута струна. - Дмитре, - наздогнав його Варивон i заспокiйливо поклав важку руку на плече. - Не кип'ятись, бо навiки ошпариш мене. - Iди, Варивоне, подалi. Не мозоль очей. I без тебе... - От дурний чоловiк. Я приїхав до нього з радiстю; дивись, як написали про тебе, - i простягнув учетверо складену газету. Дмитро люто вихопив її з рук, розгорнув, швидко пробiг очима по перших шпальтинах, i його зiр прикипiв до третьої сторiнки. В невеликiй статтi "Думи бригадира" писалось про те, як добре працювала його бригада в цю весну i як думає вiн зiбрати високий урожай гречки. Згадувалось i про добiрне насiння, i про бджоли. З жадобою п'ючи кожне слово, вiн уже хмiлiв i обм'якав од припливу великої i млосної радостi. - Ну, знаєш, Варивоне, бувають же в свiтi чудеса, - здивовано розвiв руками, подивився на товариша, притулив його до себе, поцiлував i тихо засмiявся нервовим смiхом. - Що це я тобi став таким гарним, значить, як дiвчина? Нi, брате, поцiлунком не вiдкупишся - тут дiло премiєю пахне. - Чим же тебе премiювати? - засмiявся Дмитро. - Всiма твоїми книжками про просо! Що, перелякався? - Ти i так їх менi з самої зими не приносиш... Ну, прямо наче тобi свiт iншим став. I хто б це мiг написати? Спасибi, Варивоне. - Споживай на здоров'я. А як розсердився спочатку? Вже, напевне, в душi всяку чортовщину на Варивона гнав. Еге ж?... Прочитав я це, Дмитре, i так зрадiв, неначе про мене написали, та ще й сильнiше, бо тобi тепер пiдтримка бiльше важить, анiж менi. Сiли бiля багаття i, обпiкаючи руки, почали їсти картоплю. - Стаття - статею, а як далi зi мною? - раптом похмурнiв Дмитро. - Кушнiр наказав, щоб тебе з-пiд землi витягнути. Зараз же поїдеш. Прийдеться тобi, як iменинниковi, дати коня, а самому пiшки чимчикувати. Незручно ж бригадировi, про якого в газетах печатають, за кiнським хвостом iти. Тiльки ти обережно, мiй Воронько норовистий: як скине тебе - знову в газетi напечатають статтю "Падiння бригадира"... Так поспiшай до своєї бригади сiяти гречку... З району приїздив один працiвник, добре нагримав на Кушнiра. А Крамовий уже, кажуть, не буде уповноваженим по нашому селу - знiмають. - Бре! Оце так радiсть!.. Ох, i чолов'яга ж попався на моє щастя. Золото - не чоловiк, - розповiв Варивоновi про Iвана Васильовича. - Так це ж наш новий секретар райпарткому. Iван Васильович Кошовий. Ох, i тетеря ж ти, настояща, значить, тетеря! Не догадався, з ким їхав. - Та ну?! - От тобi й ну! Нiколи не думав, що ти такий дядько-не-догадько. - Помовч уже. Побачив би, яким би ти став догадливим, коли б у моїй шкурi цi днi пожив. Усе всерединi переїлось. От i вини не чув за собою, а йдеш серед людей мов клеймований. Що не кажи, а вiдiрватися нам вiд колгоспу, вiд своєї сiм'ї - це прямо видима смерть. До цього нещастя не почував, скiлькома нитками я зв'язаний з усiма. - Це правда, Дмитре. По-iншому все у нас пiшло. От вiзьми подивись, якими нашi баби стали. То ранiше зберуться - усi кiсточки одна однiй перемиють, усi брехнi в одне рядно стягнуть, за яйце одна-однiй очi видряпає. А тепер вони ще й нам носа утруть, їм почесть почала снитись. Москва, ордени. Не бачив ти, яке жито моя Василина з Шевчиком вирощує? Думаю - не в однiй газетi про це напишуть, навiть бiльше, нiж про тебе, - хитро примруживсь. - Зроду такого жита не бачив. I вже її, бабу мою, навiть в недiлю в хатi не втримаєш... Життя! - Життя, - погодився Дмитро, лежачи на травi i мало дослухаючись до слiв товариша: своя радiсть заполонила всi його думки. "Єсть же такi люди", - з подякою пригадував риси обличчя Iвана Васильовича. У високому блакитному небi паслися кучерявi бiлi хмари, над берегом сяяли глянсуватим листом верболози i явори, а сонячна дорога, перекинута через Буг, ворушилася живими злитками кипучого срiбла. Далекi хати невеликого сiльця, як отара гусей, спустились до рiки i, здавалося, от-от розмахнуться крильми i полетять в слiпучу голубiнь, обвiяну яблуневими пахощами. Як все покращало навколо i на серцi. Життя! - Знаєш, Варивоне, я тепер iз шкури вилiзу, а доб'юся такого врожаю гречки, що тобi i в снi не снилось. Як не є - слово партiї дав. Варивон здивовано подивився на Дмитра: нiколи досi не любив хвалитися наперед. Видко, добре прорвало чоловiка. - Значить, з колосочка буде жменька, а з снопика мiрка. - Еге ж, - коротко вiдповiв, пiрнаючи в хвилюючi роздуми. Вiн зараз навiть фiзично вiдчував, як чорними намистинами лягає гречка в рiллю, як зеленими сердечками покривається нива, нiжними червоними стеблами розколихує грона врожаю. Увечерi Дмитро iз Варивоном зайшов у правлiння колгоспу. - Здоров, здоров, вояко, - радiсно зустрiв його Кушнiр, намагаючись усмiхом приховати почуття незручностi. Куцими широкими пальцями мiцно стиснув Дмитровi руку. - Читав, читав, як про тебе в газетi розписали. - Чи не ви матерiал подали про свого бригадира? - вiдповiв повiльно i ущипливе. - Ет, не будемо про це говорити, - на широке обвiтрене обличчя Кушнiра набiгла тiнь. - Ти не знаєш, як у мене душа переболiла через це саме дiло. I дуже радий, що усе так закiнчилося. Дуже радий!.. Що ж, Дмитре, тепер починай сiяти гречку. Погода встановлюється. - Посiю, Степане Михайловичу. Прийшов до вас, щоб менi суперфосфату вiдпустили. - Як? Для чого тобi суперфосфат? - мало не пiдскочив Кушнiр, i в його очах застрибали iскорки справжнього переляку. - Ти ж буряки не сiєш! - гарячковита мова Кушнiра нiяк не пасувала до його постатi, ширококостої, твердої. - Гречку сiю. - Ну, знаєш, пiд гречку нам суперфосфату не вiдпускають. Чи не тлусто буде для неї. - Для рудяка - тлусто, для гречки - нi. - Нема в мене суперфосфату. I не проси, i не моли - нема! Нема! I радий би дати - так нема! Запасливий Кушнiр iще мав добриво, але немилосердно скупився кожним кiлограмом: "суперфосфат - це цукор". - Нема, кажете? - аж витягнувся Дмитро до голови колгоспу. - Нема, нема, кажу, - вiдхилився назад Кушнiр i скривився - вдарився головою об високе бильце стiльця. - Значить, нема? - Нема, значить. - А коли попошукати? - Для цукрового буряка трiшки є. Самий послiдок - тiльки вiником позмiтати. - Значить, є? - Нема, нема! Для гречки нема. - Добре. Тодi я гречку сiяти не буду. - Як не будеш? - Просто не буду, - пiдвiвся Дмитро з-за столу. - Ранiше без суперфосфату сiяв? Сiяв? - гарячився Кушнiр. "Чорт, чорт, не чоловiк. Впертий, як вiл". - То дiло давнє було, Степане Михайловичу. Ранiше я зiбрав би три-чотири центнери - i нiчого б менi нiхто не сказав. А тепер - партiї слово дав. Це треба розумiти. - Ну, де ж я тобi цього суперфосфату вiзьму? Коли б у мене свiй завод був. Тодi хоч купайся в ньому, в суперфосфатi - нiчого не скажу, їж, пий - нiчого не скажу! Вiдомо - на суперфосфатi гречка вродить. А ти без нього вирости. Знаєш, як солдат iз сокири супу наварив? - Так у того солдата хазяйка була трохи добрiша, Степане Михайловичу, за вас. - Добре, добре! - розсердився Кушнiр. - Хай буду я не щедрим, скупим, а суперфосфату тобi не дам. Поїду в район, отримаю рознарядку, тодi все забереш. "Не дасть. Раз уже розгнiвався, то не дасть", - наливаючись злiстю, подумав Дмитро i, стримуючи себе, пiшов на хитрощi. - Да. А товариш Кошовий сказав, як я з ним у машинi їхав, щоб ви менi всiляко допомогли. Вiн на вас велику надiю покладав, - i покосився на Варивона. В того аж просвiтилися смiхом янтарнi очi, проте обличчя зараз же набрало поважного вигляду. - Да? - застиг на мить в здивованнi Кушнiр. - Да, да, Степане Михайловичу. Секретар райпарткому крiпко, значить, зацiкавився гречкою. I про суперфосфат говорив. I про вас згадував. - Брешеш ти, Варивоне, - швидко розкусив Варивонову гру догадливий Кушнiр, але не розсердився, а подобрiв: "Стараються хлопцi". - Чого б це я брехав? Що я його, цей суперфосфат, їстиму, чи як? - Брешеш, брешеш! По тобi бачу, - брешеш. Ну, та дiдько iз вами. Приїжджай, Дмитре, завтра до комори, - рiшуче блиснувши очима, раптом роздобрився Кушнiр. - А хватить? - Хватить, хватить! Ну, може трохи нехватить, - спохватився. - Так щось скомбiнуємо. Гляди, щоб тiльки гречка вродила. Успiх твiй всьому району передамо, а то й вище... Щось iще про наш колгосп розпитувалось нове начальство? - Розпитувалось... - Ага... Коли суперфосфат розсiватимеш? - Перед самим посiвом. - То ти що, i пiдживлювати пiзнiше думаєш? - Думаю, коли зацвiте гречка. - Добре, добре, Дмитре. Роби так, щоб гречка як з води йшла. - Це вiд суперфосфату найбiльше залежатиме, - знову покосився Дмитро на Варивона. - Як нехватить... - Хватигь, хватить!.. - I зразу ж Кушнiр зрозумiв насмiшку Дмитра, усмiхнувся куточком уст. - Ну вас до дiдька! Всю душу вимотали. З вами ще побалакай трохи - зовсiм ограбуєте. I штани здерете. Здерете! Варивон, збiгши iз схiдцiв, обома руками мiцно перехопив шию Дмитра. - Нiколи б у свiтi не подумав, що ти так ловко вмiєш збрехати. Це у мене навчився! - Звiсно, у тебе. Ти хiба чого доброго навчиш? - Iще йому мало! От жадюга. Пiшли, Дмитре, до тебе могорич пити - за статтю i за суперфосфат. Бач, як пiдтримав тебе. А мiг би всю музику одним словом зiпсувати. От який у тебе друг. - Похвали мене, моя губонько, бо роздеру до самих вух. XXV Сафрон Варчук, повернувся iз заслання, першi днi тiльки висиплявся та вiд'їдався. Зрiдка, i то вечорами, з'являвся на люди, але говорив обережно, мало i повiльно-повiльно, мов кожне слово зважував усерединi на точнiй вазi. Однак його чорнi, глибоко запалi, без блиску очi уважно i з недовiрою придивлялись до всього Вiн знав цiну життя, розумiвся на людях, на тих явних i прихованих пружинах, якi рухали людськими вчинками, вiдчував силу карбованця, достатку, але те, що вiн тепер побачив у селi, глибоко збентежило i ще бiльш насторожило. Що його односельцi зараз дружно i добре робили в колгоспi, добивались високих урожаїв зерна i цукрового буряка, - це було зрозумiло: люди побачили, що чесною спiльною працею вони виб'ються iз споконвiчних злиднiв. Правда, краще б їм той колгосп огнем ясним згорiв, у землю запався, але ж... батогом обуха не пересiчеш... По-своєму розумiв i потяг молодi до науки: на легшi хлiба хочуть перейти, не все ж бiля землi та в гною барбатись. Напiвзрозумiлою була зовнiшня змiна, що особливо позначалась на молодi: хлопцi й дiвчата тепер ходили в шерстяних костюмах, хромових чоботях чи туфлях, в шовках. Правда, люди люто лаяли на селi торговельну сiтку - мало краму доставляє, але звiдки