сь добували все необхiдне, одягалися добре. Зовсiм зникло полотно: нiхто в селi вже не пряв, а ткацькi верстати пiшли на дрова. Про фарбовану бузиною десятку навiть i старi люди забули, начеб не носило її все село яких-небудь десять рокiв тому. А вiн за все своє життя не зносив хромових чобiт, не купив доброго сукна: збирав грошi, прикуповував землю, дбав за господарство. Навiть жiнцi, коли та була молодшою, купував набiр рiдко i неохоче. А Карпо? - з усмiхом згадав сина. - Вiн у батька вмiв красти i собi щось справити... Ну, що ж, така, видать, тепер мода пiшла: всi один перед одним хваляться обновами. Подумати тiльки: одвiчнi злиднi, що за миску муки на переднiвку в три погибелi гнулися перед ним, тепер одягають своїх дiтей у шовки, крепдешини i таку чортовщину, що натщесерце не промовиш... Але зовсiм незрозумiлим було те безкористолюбне завзяття, з яким працювали передовики. За додаткову невсипущу працю вони навiть вiдмовлялися вiд оплати. Високий урожай радував їх не стiльки тим, що бiльше перепаде, скiльки новим досягненням, перемогою, державною любов'ю. От у минулому роцi колгоспники, достроково виконавши свої зобов'язання, без усякого натяку чи нагадування зверху завезли на зсипний пункт додатково ще шiсть тисяч пудiв зерна. I який-небудь тобi Полiкарп Сергiєнко гордо заявляє: "Наш подарунок Вiтчизнi, щоб до соцiалiзму скорiше iти..." Тямить вiн там, в тому соцiалiзмовi що-небудь, а голову дере вище телеграфних стовпiв. На якi подарунки розщедрились! Це тiльки подумати: шiсть тисяч пудiв. Нi, тут явно є якесь приховане хитрування, тiльки вiн ще не встиг його вхопити своїм допитливим оком. Хотiв було про це поговорити з таким спокiйним, наче нiчого собi чоловiком, як Олександр Пiдiпригора, i ошпарився. Якось дзвiнкого зоряного вечора зустрiвся з Олександром Петровичем бiля колгоспного ставка. Розговорились. Обережно, мов тонку матерiю, промацував словами Варчук колишнього середняка, що всiма своїми жилами сидiв у землi. - Придивляюсь це, Олександре, до наших людей - багато змiн бачу. Покращали люди. Заможнiше жити стали, в достатки увiйшли - i покращали. Велике дiло багатство. Правду кажу? - Як тобi сказати, - почав повiльно пiдбирати слова. - Не в багатствi я правду бачу. - А в чому ж? - здивувався i насторожився: не було в голосi Олександра тiєї селянської замкнутостi, непевностi, що ранiше спотикачем ламала незграбнi думки. Мова i тепер була мало гнучка, але сильна, певна. - От вiзьми ти життя кiлька рокiв назад. Немало багачiв усяких було. Та, щоб не позичати прикладу в сусiдiв, тiльки не зобижайся уже, почнемо хоча iз тебе. Купався у розкошах! Ну й що ж, кращав ти? Не помiчали такого, а збоку воно виднiше було. Чим бiльше ти розживався, тим сволотнiшим ставав. А ти говориш - багатство. - То дiло минуле. Я його роботою спокутав, - зразу ж нахмурився Сафрон, не радий, що й розмову завiв. "Теж агiтатор найшовся". - Ну, що спокутав - спроста не повiрю. Це наша держава пожалiла таких, як ти: може виправитесь. За це їй у ноги тричi поклонись i так працюй, щоб не багатство муляло тебе, а чеснi дiла на розум i руки лягали. I вже коли ти хочеш знати усю правду, чого ми покращали, то тут iнакшої думки не найдеш: Батькiвщина наша виросла i нас вона виростила. Темних, скрючених злиднями мужикiв громадянами всього Союзу зробила. Моїх дiтей ученими зробила. То перше найбiльшим моїм щастям пара дерешат була, а тепер скажи я своїй бабi про таке щастя, вона б менi рогачами голову побила б, дарма що у тридцятому роцi знову ж таки цi рогачi по менi їздили, щоб у колгосп не записувався. Ех, темний ти чоловiк. Зачерствiв, як задавлений мозоль. Мiй синок, що в Ленiнградi учиться, сказав би точно: борсаєшся ти в капiталiзмi, як жаба в багнi. От тобi справжня правда... Так саме незрозумiлою i зовсiм-зовсiм чужою стала йому Марта. Зустрiла його без будь-якої радостi, просто, ну, так, начеб вiн приїхав не пiсля заслання, а по недовгiй подорожi. Стримано поговорила, а потiм запитала: - Ви в колгосп думаєте поступати? - навiть батьком нi разу не назвала... Сказано, приймачка. - Чого я там не бачив? Не менi цей хрест на своїх плечах таскати. I тяжко, i соромно хилитись перед тими, хто менi кланявся. Я ще не всю свою гордiсть кинув пiд ноги, - вiдповiв, випростовуючись, начеб скидаючи зi спини якусь невидиму вагу, i його очi просвiтились темною вiльгiстю. " - То й погано, що не спопелiла вона, ота лишня гордiсть ваша. Пора забути все старе. Чесною працею спокутувати свої грiхи. - Так ти думаєш, що я такий грiшний? - затремтiв голос, i вiн уже з гнiвом поглянув на Марту, хоча, повертаючись ( у село, твердо вирiшив нi з ким тепер не встрявати в суперечку, бути тихим i привiтним, ховатись подалi вiд людського ока. - Да, я так думаю, - твердо вiдповiла Марта. - Люди вам законом все простили. Почнiть по-iнакшому своє життя. - Нерозумна ти, Марто, - хотiв вилаяти її, але вчасно i стримався. - Ще мало ти знаєш життя людське. Пiвень солов'єм не заспiває. I давай ми бiльше про це не будемо говорити iз тобою. Кожен, звiсна рiч, живе по-своєму: коняка знає своє стiйло, невидющий крiт - нору, а птиця - гнiздо. З одним аршином до всього не пiдступиш. Я краще для себе викохуватиму яблука, анiж для всього циганського табору, - їдко натякнув Мартi на її роботу i зразу ж осмикнув себе назад, заговорив тихiше, навiть приязнь забринiла в голосi: - Старий я вже, Марто. Менi скорiше про смерть думати, нiж про вашi колгоспи. Але молодиця вловила фальшивi ноти в голосi, задумалась i вже майже нiчого не говорила. Вигодував ворога... Тiльки один Карпо може порадувати", - важко зiтхнув, проводжаючи Марту до порога... Одначе не довелося Сафроновi обминути колгосп. Якось надвечiр приїхав з району Омелян Крупяк. Радiсно привiтався, заметушився по просторiй Карповiй хатi, наповнив її словами i безтурботним смiхом. Нiколи, подивившись збоку на цього непосидючого, хвальковитого, недалекого на перший погляд чоловiка, не можна було б подумати, що за цiєю зовнiшньою трiскотнею приховується майже iнстинктивна настороженiсть, недовiра i холодний, жорстокий розум. - Тепер я на деякий час заживу хуторянином. Уже й мiсце облюбував, вибрав для своєї станцiї - над самим Бугом, бiля вашого села. З половини менi зберуть луги. Випасатиму корiв, їстиму українську холодну сметану та гарячi вареники i сам купатимусь, як вареник у маслi. Директор! - самозадоволено вдарив себе рукою по животi i розсмiявся. - Омеляне, вiзьми мене до себе. Буду в тебе завгоспом. Кожну стеблину допильную. I тобi буде добре, i менi непогано. Менi... - Нi, Сафроне Андрiйовичу. З цього пива не буде дива, - зразу ж перебив, i темносiрi очi мигнули вогнем лукавства. - Чому? Боїшся? - розсердився Сафрон. - Ха-ха-ха! Коли б я боявся, не грався б з вогнем. Ви ж бачите, що по вуглячках танцюю i витанцьовується поки. Не без iнтересу живу, а думаю ще краще жити, розмахнутись на всю свою вдачу, - i театрально простяг руку до висячої лампи. - Та уже бачу: починаєш розмахуватися i забуваєш тих, що тебе рятували. - Не гарячiться, Сафроне Андрiйовичу. Вiд злостi печiнка буде болiти, - i знову засмiявся. - Я для вас кращого хочу. Моє дiло таке: не сьогоднi-завтра про мене можуть пронюхати - i знову: "Пiднiмай, сово, крильця", - проспiвав надтрiснутим тенорком. - А ви за мною не вженетесь - лiта не тi, дiла не тi... ну й почнуть вас допитувати: чого це завгоспом стали, якi зв'язки мали зi мною i всяку мiзерiю, що дальнiми таборами пахне. А ви ж побували вже там... - Це ти правду кажеш, Омеляне, - з зiтханням погодився Сафрон. - Що ж, доведеться менi потроху торгiвлею зайнятися. Не хотiлося б на старiсть костi поїздками тривожити. - Не радив би, - ненадiйне це дiло, - споважнiв Крупяк. - Всякий дiдько буде чiплятися. Моя вам рада - вступайте до колгоспу. - Спасибi за таку раду. Вона так менi до серця, як мотузок на шию, - нахмурився Сафрон i нервово пройшовся по хатi. Обвислi фiолетовi сережки навколо очей здригалась, окреслюючи лiнiї глибоко захованих неспокiйних прожилок. - В життi нам багато чого не до серця, а мусимо терпiти, приноровлюватися, фарбуватися, таке явище по-вченому "мiмiкрiя" зветься: хочеш, щоб не з'їли тебе, - маскуйся пiд оточення. Дорого вам буде коштувати стати якимось сторожем у колгоспi? Воно навiть зовсiм непогано: ходиш собi вночi, на зорi любуєшся, калаталом постукуєш... I не помiчав, як темним рум'янцем наливалося обличчя Сафрона, злiсно тряслися посiрiлi уста i пересмикувались чорнi з сивиною вуса. - Що ж це ти - насмiхатися з мене задумав? Щоб я, господар, найкращий господар на все село, тепер на втiху злидням з калаталом ходив? Своє серце в домовину закалатував? А не дiждуться вони! - Тату, чоловiк дiло говорить, - поволi промовив Карпо. - Вiн вам чим зумiє поможе. Викосите яку десятину лугу, сiно привезете собi чи продасте. А робити доведеться в колгоспi: така наша планета. - Будете косити скiльки схочете, - розщедрився Крупяк. - А про планету ти, Карпе, даремне заговорив. Скоро вона перемiниться. - Я це i в тридцятому роцi чув од вас, - недовiрливо i насмiшкувато поглянув на Крупяка, поправив огнистий чуб, що упав на очi. - Не буду говорити про тридцятий рiк, а про теперiшнiй стан скажу. Послухай, розумна голово, якi реальнi сили дозрiли на Заходi. I почав на клаптику паперу досить вмiло креслити карту Захiдної Європи. Карпо слухав уважно, але недовiри його Крупяк не мiг розвiяти. - Поживемо - побачимо. Наше дiло тепер теляче: живи i на прокурора молися, як на бога, - натякнув про крадiжку. - Дурень ти! - зрештою розсердився Крупяк. - Коли так будеш думати, то й поженуть тебе, як теля, на зарiз. Усе треба наперед розмiркувати. Ось слухай сюди, яким шляхом повинно йти твоє життя. - Ну, ну, поворожiть, - з недовiрою покосився на Крупяка, але слухав з увагою, прикидаючи, що той-таки дещо тямить. Тiльки дуже вже багато торохкотить... Довелося Сафроновi, чи не вперше в життi, низько, i то не раз, поклонитися людям. Заховавши зверхньою покорою злобу, розчавлену гордiсть i презирство, ходив i до Кушнiра, i до Бондаря, i до бригадирiв, i до рядових колгоспникiв. Тiльки обминув Дмитра. - Життя тепер моє взяло другий поворот. Соромно i гидко, що колись так жив. На засланнi передумав над усiм, почав перевиховуватися. На лiсорозробцi ударником став. За гарну роботу достроково випустили i документи справнi дали, - показував засмальцьованi папiрцi. Не один день попоходив Сафрон по нових подвiр'ях, з подивом i злiстю придивляючись i до молодих садкiв, i до ясниx будiвель, i до веселих достаткiв, що якось по-новому свiтилися навiть в дитячих очах. I в усьому Сафрон бачив вкорочення свого вiку, свою живу невблаганну смерть. Немало пройшло часу, поки Варчука неохоче, з натугою прийняли до колгоспу. Вибрав собi Сафрон спокiйну роботу: став сторожем бiля рибних ставкiв. Вiдгодовував дзеркальних коропiв, перегонив їх з ставка в ставок, косою очищав дно вiд зiлля i потроху вечорами носив додому добiрнi рибини. Але нi вiд спокiйного життя, нi вiд солодких коропiв не поправлявся: вовча туга i злоба гризли його навiть i в снах. Досить було тiльки стати - подивитися на свою колишню землю, доторкнутися до важкого стебла, що виростало на його нивi, щоб усе минуле життя перевертало йому душу, їжаком ворушилось усерединi. Але на людях треба було приховувати свої печалi. I приховував то усмiшкою, то таким розважливим словом, що не могло викликати нiякої пiдозри. Навiть з Денисенком i Созоненком спочатку говорив обережно, крився зi своїми думками, бiльше налягаючи на чарку. Пив вiн тепер багато, але хмiль не веселив його, а робив ще бiльш похмурим, жмакав усе обличчя м'якими старечими зморшками. - Ти знаєш, Дмитре, зовсiм змiнився Сафрон, якось сказав Варивон. - Поговорив я з ним... - Покинь, Варивоне. Це такий горщик, що все життя одним наваром буде тхнути. Сафрон не з тих, що змiнюються. Коли що, вiн тобi ножа пiд серце по саму колодку зажене - i не скривиться. - Перевиховуються ж люди. - Перевиховуються, - охоче погодився. - Але Сафрон не з такої пороли. Бачиш, я немало придивлявся до людей, немало читав. Якось вiдчуттям розумiю, що з ким може далi статися. Перевиховуються тi, що якесь людське зерно мали в собi. А Сафрона тiльки карбованець, калитка тримає на землi. За грошi вiн i ранiше всякому перегриз би горло i тепер перегризе. - То ти по злостi наговорюєш, - засмiявся Варивон. А Дмитро розсердився, поблiднiв, а потiм почервонiв, i бiльше нi слова не промовив товаришевi: все одно не зрозумiє. Та Варивон зрозумiв, тiльки навмисно хотiв роздратувати друга. I, добившись свого, зверхньо слiдкував за ним, усмiхаючись в душi: скажений, ой, скажений. XXVI Iван Васильович Кошовий звичним рухом поправив густий каштановий чуб, повернув усi папери Крупяку, замисливсь. Тепер його примруженi очi втратили голубi краплинки свiтла, здавалися важкими, свинцевими, як осiння вода. Вiдчуваючи, про що зараз думає Кошовий, Крупяк переконливим голосом грунтовно почав говорити про майбутню роботу, натискуючи на її широчiнь i значущiсть. - Наша дослiдна станцiя буде вивчати флору i фауну всього Подiлля, допомагатиме колгоспам одержувати вищi врожаї споживних лугових трав. Ми проектуємо поставити роботу на вiдповiдну височiнь. - Чи не думаєте ви, товаришу Моторний, що занадто багато вам видiлили землi? Для дослiдної станцiї i менше вистачить. - Нi, нi! Нiяк менше не можна. Наука вимагає не грядочок, а широкого розмаху, - театрально пiдвiв вгору обидвi руки Крупяк. - Надiюсь, до нас будуть приїжджать люди з усього Подiлля, а може й України. - Це все добре. Але стiльки вiдiбрати землi у колгоспникiв... - Чого вам турбуватися? Не свою ж вiддаєте?.. - i зразу ж осiкся, почувши на собi до фiзичного болю важкий i насторожений погляд Кошового. Зрозумiв, що той не простить йому цих слiв, запам'ятає їх i в думцi вилаяв себе за необережнiсть. Однак зразу ж його обличчя уже набрало виразу справжнього натхнення: - Розумiю, розумiю, важко вам, Iване Васильовичу, кривдити колгоспникiв. Але ж це для науки, для радянської науки, якiй самовiддано служимо ми, скромнi науковцi. I нема горя без добра: це примусить колгоспи розводити люцерну, конюшину, тимофiївку. - Iнтересна ваша теорiя, - насмiшкувато i заклопотано подивився на Крупяка. - Тiльки не до вподоби вона нi колгоспникам, нi менi. Не можемо ми стiльки видiлити землi для станцiї. Це означає поставити пiд загрозу наше тваринництво. - Як не можете? Це ж Наркомзем... - Гаразд, - нетерпляче поморщився. - Подайте менi перспективний план свого господарства та його агрообгрунтування - пiдвiвся з-за стола i попрямував до виходу. - Добре! Сьогоднi ж подам, - поспiшно, з готовнiстю вiдповiв, дивуючись, звiдки вiдомi секретаревi такi вузько спецiальнi термiни. Уже сидячи в машинi, Iван Васильович твердо вирiшив написати листа до Ради Народних Комiсарiв. "Iще одна така постанова - i весь район залишиться без лугiв. Не те що для колгоспника, а й для ферми невистачить сiна. I якi розумники ухвалили стiльки землi вiдпустити? Чим їх освоїть станцiя?" Машина пiшла понад Бугом. Зеленi соковитi трави пригасили дорогу. Понад колiями цвiла жовтими краплинами зiновать, розгойдана бджолами i господаровитими джмелями. Одцвiтали крупчастi опуки молочаю i гордовито червонiли голiвки коров'яку. З верболозiв вилетiла чорна широконiска, на сонцi яскраво замерехтiли бiлоснiжнi окрайцi крил i згасли на острiвцi, обсiяному дрiбним камiнням i жовтими плямами злежаних пiскiв. Не встиг птах впасти в кущi, як островом, горблячись, пробiг бурий заєць, свiтячи, неначе дзеркальцем, бiлою шерстю вуха. На водi зачорнiв невеликий рибальський човен, вдалинi забовванiла висока чоловiча постать, що, здавалося, входила в саме небо, закидане бiлими брилами хмар. Коли машина порiвнялася з рослим чоловiком, Кошовий зразу пiзнав Дмитра Горицвiта. - Дмитре Тимофiйовичу, що робиш на лугах? - весело скочив на землю. - Iване Васильовичу! - здивовано i радiсно промовив Дмитро. - Спасибi вам велике. - Гаряче обома руками потис руку секретаревi райпарткому. I бiльше нiчого не мiг сказати. Хоча, здавалось, зроби iще одне зусилля - i слово проб'ється ; легко i добре, як в розмовi з найближчими людьми. З якогось часу вiн пiдсвiдоме вiдчував, що слова повно збираються в ньому, тiльки страшно вирватися з ними на люди, як колись було страшно у повiнь кинутися в Буг, де потопала невiдома дiвчина, - Спасибi вам, Iване Васильовичу, - ще раз повторив. - Нема за що. Гречку посiяв? - Посiяв. А це луги оглядав iз своїм товаришем Очеретом. Хочемо якось їх до пуття довести. Невистачає нам сiна, Iване Васильовичу. - Невистачає? - задумавсь, але нiчого не сказав про дослiдну станцiю. - На травосiяння треба налягати. - Я теж так думаю. Клевер-тимофiївка - ось наш порятунок. - Чому так думаєш? - з цiкавiстю оглядає Дмитра. - В книжках читав? - В книжках. З агрономом радився i сам сiяв, коли почали сiвозмiну запроваджувати. Земля пiсля клевера-тимофiївки як золоте дно - все уродить. Грунт стає структурний, не засмоктується i азоту вволю має. - Вiрно. Ми нiколи не будемо мати високих i сталих урожаїв без посiву багаторiчних трав: вони вiд ранньої весни i до пiзньої осенi нагромаджують у грунтi органiчнi речовини. Тому так тепер партiя пiклується про запровадження травопiльних сiвозмiн... Дмитре Тимофiйовичу, роботу Вiльямса по землеробству знаєш? - Знаю. Це унiверситет наш. Думок у цiй книзi, як насiння у добрiй рослинi. I жодної череззерницi не знайдеш. Душевна книга, гарячим серцем написана. - Чи не здається, Дмитре Тимофiйовичу, що з тебе непоганий би голова колгоспу вийшов? - З мене? - з непiдробленим переляком поглянув на Кошового. - Нi, нi. Який там з мене голова. Навiть смiшно. I страшно. - Страшно? - Еге. Не з лякливих я, але такого дiла не зумiю охопити. Не органiзатор. З людьми не вмiю ладити. - Це дiло нажитне, дiло росту. - Нi, нi, Iване Васильовичу. - Значить, не стiльки не вмiєш, скiльки не хочеш. Честi багато, а мороки ще бiльше? - Насмiшкувато поглянув на Дмитра. - Ланкова Опанасенко вже бригадиром стала. Гляди, головою на осiнь виберуть. А ти, боюсь, у дiвках засидишся. Тобi ще раз подяку за насiння передає Опанасепко. - В хорошi руки попало зерно. Не жаль... - Переможе вона тебе у змаганнi. - Навряд. Ми у грунтi бiльше вологи зберегли. I бджоли нашi проворнiшi за багринiвських. - I до цього додивився?.. - розсмiявся. - Бригадир. Це як музика звучить, - i собi усмiхнувся. - Може до моєї хати заїдемо? - Можна. Ти, Дмитре Тимофiйовичу, може iще наперсток гречки вдiлиш? У тебе, здається, то найбiльша мiрка для зерна? Дмитро розсмiявся легким, радiсним смiхом, вивчаючи кожну рису дорогого i по-простому людяного обличчя. Щось хороше i значиме хотiлося сказати Кошовому, але надiйшла якась внутрiшня напруженiсть, незручнiсть: а що коли подумає чоловiк - пiддобрююсь до нього? Немало ж усяких увивається бiля начальства, медом розливаються, щоб собi якусь вигоду дiстати. - Як бригада працює? - Нiчого. Поки нiхто нас не переганяє. - А газети людям читаєш? Книги читаєш? - Книги?.. - i вже Дмитро не знає, куди подiтись вiд допитливого ока. Нi, вiн бiльше про роботу думає... - Це дуже недобре, коли чоловiк свiй шматок поля бiльше знає i любить, анiж колгоспникiв, що працюють iз ним. Бригадир не лише ниву, а людей, людей повинен вирощувати. Вiн не тiльки господар, а й вчитель. Ти не прав, Дмитре Тимофiйовичу, коли говориш, що для високого врожаю потрiбно лише сонце, вода i добриво. Саме головне - бiльшовицька пристрасть потрiбна. I глибоку помилку робить той, хто дивиться на бригаду як на групу людей, яким за роботу пишуться трудоднi. Це сiм'я - дружня, вольова, творча, збратана в трудi, як розвiдники на фронтi. Гаразд, що ти сам учишся, але й своїх колгоспникiв учи, прищепи усiм любов i до наукової книги i до гарячого бiльшовицького слова, яке змiнює наше життя i землю. Люди, кадри вирiшують все. Пам'ятаєш цi слова? - Пам'ятаю, - трепетно вiдповiв, все. глибше вiдчуваючи, скiльки в нього дiла не зроблено. Болiсне i честолюбне вiдчуття (Дмитро хотiв кращим бути в очах Кошового) почало вiдпливати, як хмара; прояснювались новi обрiї, ще ледве вловимi, але вже вони до краю переповнювали схвильоване серце. - Розумiєш, Дмитре Тимофiйовичу, бригадир - це одночасово i батько, i командир. Та ще який командир! Вiн не перед боєм отримує поповнення, а роками знає, вирощує людей. А зможеш ти зараз на кожного члена бригади довiритись так, як на самого себе? Знаю, що Варивон Очерет великий твiй друг, - усмiхнувся Iван Васильович. - Такими твоїми друзями - справедливими, мiцними, гордими, роботящими, розумними - повинна бути вся бригада, увесь колгосп. Наскiльки це змiцнить нас, наскiльки стане кращим життя. Розумiєш, Дмитре Тимофiйовичу? - Розумiю. Спасибi за науку. Я її за вiтром не пущу. - Гордовито випростався i ясно поглянув у задумливi очi Iвана Васильовича. Другого дня Крупяк прийшов у райпартком з перспективним планом, Iван Васильович уважно прочитав його, щось довго обраховував на аркушi паперу, а потiм тихим голосом, що виключає усякi заперечення, сказав: - Тепер ми вам, товаришу Моторний, вiдрiжемо сорок сiм гектарiв лугу - рiвно стiльки, скiльки ви зможете освоїти. - Сорок сiм? Це насмiшка!? - вражено вигукнув Крупяк i пiднявся iз стiльця. - Сорок сiм - i нi сотої бiльше. Ми не маємо права так господарювати, як Охрiм бiля своєї свити. Коли ж збiльшаться вашi можливостi - може ще щось додамо. Їдьте завтра на свою дiлянку з завiдувачем земельного управлiння i приступайте до роботи. Бажаю успiху. - Так я напишу... - Пишiть. Це ваша особиста справа. Паперу можете в друкарки взяти, - рiзко перебив, збираючи зморшки на високому чолi, напiвзакритому кучерявим чубом. XXVII Тепер Григорiй зачастив до Крупяка. Спочатку з великим довiр'ям ловив кожне слово директора, а потiм iнколи почали з'являтися сумнiви. Одначе Крупяк розбивав їх легко i впевнено, вмiло орудуючи цитатами, порiвняннями, аналогiями i фактами з наукової дiяльностi великих вчених. - Наука - не битий шлях, де все ясно i один рецепт. Ось послухай, - i заливав Григорiя новими доводами. Одначе один неприємний випадок охолодив повагу Григорiя до Крупяка i навiть породив пiдозру - можливо, тому, що болiсно сприйняв до серця те, що було таким дорогим. Коли буйнi жита на дослiднiй дiлянцi пiшли в трубку, Григорiй завагався: чи варто їх пiдживлювати азотистим добривом i калiйною сiллю. За порадою звернувся до Крупяка. Той уважно вислухав його, замотав головою. - Нi в якому разi, нi в якому разi. Виляже ваше жито i не пiдведеться. Тодi будете косити на пашу свою працю. Григорiй послухався i обсiяв дiлянку тiльки суперфосфатом. Через кiлька днiв, у недiлю, вiн знову заглянув на станцiю, але Крупяка не було дома. - Ну, як дiла, товаришу начальник? - весело зустрiв його на стежцi дослiдник флори високий смаглявий Якiв Романенко. - Може, в шахи загуляєм? - Нема часу, - завагався Григорiй. - Боїшся мата одержати? - засмiявся задиристо. Якось особливо умiв смiятися чоловiк: кожна риса жадiбно допитливого обличчя сповнювалась зверхньою розумiючою насмiшкою. - Винось шахи, товаришу флора. - Оце iнша справа, товаришу начальник. Полягали на травi бiля Бугу, беззлобно пересварюючись, вткнулися в лаковану дошку. Перемiг, правда, не без труднощiв, Романенко, i знову почав насмiхатися: - Це тобi, товаришу начальник над рослинами, не дiлянки доглядати. Проморгав свою королеву. Гляди, щоб iще чогось не проморгав. Ну як, пiдживлював своє жито? - Пiдживлював. Тiльки селiтри i калiю не внiс. - Чому? - Щоб не вилягло. - Який ти обережний став! - здивовано засвистав Романенко. - У шахах в тебе бiльший розгiн... Це добриво якраз пiшло б на утворення зерна, а не листя i стебла. - Невже? - От тобi й невже, я ж тобi говорив: ти не тiльки королеву проморгаєш. - Це менi ваш директор товариш Моторний порадив. - Ну, я не директор, - загарячився Романенко, - але такої дурницi нiколи б не городив. - Як вiтром здуло його хитрувату насмiшкуватiсть. Обличчя стало зосередженим i впертим. - Невже товариш Моторний мiг помилитися? - Помилитись? - для чогось перепитав Романенко, скубучи рукою молоду травицю. - Може, тут щось i бiльше є, нiж помилка... На стежцi з'явилася невисока постать Крупяка. Вiн пiдозрiло i насмiшкувато оглянув Шевчика та Романенка. Така дружба найменше подобалася йому. "З цього молодого шпака не можна очей спускати. Усе йому не подобається. До всього йому справа є. Теж менi науковець. Тiльки з вишу вискочив, оперитися не встиг, а вже на захiднi науковi свiтила починає тiнь наводити. Лисенковець жовторотий. Якось треба непомiтно сплавити його зi станцiї, бо це iз тих раннiх, що до самого корiнця докопуються". - Ну, чемпiони, хто iз вас перемагає? - невимушене засмiявся, пiдходячи до шахiстiв. - Може, зi мною хтось позмагається? - Можна, - вiдповiв Романенко. - Яка рука? - Права... Знову менi чорнi! - Ви завжди чорними граєте, - покосився Романенко на Крупяка. - Бо мої науковцi об'їжджають мене, - вiджартовується, не випускаючи жодної iнтонацiї Романенка. - Нi, в роз'їздах бiльше директор буває... Шах вашому королю. Нехай пiдiймає поли. - Вiдступаю назад. - А як же iнакше! - Помилку зробив. - Це не помилка, а щось бiльше. - Один хiд був невiрний. - На мою думку - усi. Iще шах. Крупяк почав нервуватися. - Програю. - Що й треба було довести! "Нi, таки тол необхiдно десь подiти, не тримати тут, - твердо вирiшує Крупяк. - Цей жовторотий насмiшник до всiх потайникiв добереться". З тяжким серцем повертався Григорiй додому, хоча й не знав, кому вiрити: чи Романенку, чи Моторному Одначе сумнiв не давав спокою, почала закрадатись пiдозра, шо неспроста Моторний порадив йому не висiвати мiнеральнi добрива. Згодом Григорiй напав у обласнiй бiблiотецi на потрiбну лiтературу i, сердячись на себе i особливо на свого порадника, вичитав, що мiнеральне добриво тiльки збiльшило б урожай. Пiсля того його цiлу нiч мучили турботи, а ранок стривожив i налякав до пiвсмертi. З заходу небо почало закипати брудножовтими хмарами. Свiтлiючи, вони все вище пiднiмались угору, i раптом сипнув град. Холоднi, завбiльшки як лiсовий горiх градини, просвiчуючись двома темними колами, були на диво схожi на мертвi риб'ячi очi. Земля вкривалася бiлою рухливою пеленою, i Григорiй, сповнений внутрiшнього болю, нашвидку одягнувся, схопив у руки шапку i кинувся в поле, ледве вiдчуваючи дошкульнi удари градин. I чим далi вiн бiг омертвiлими вулицями, тим мiцнiше перемежовувались почуття страху i надiї: здавалось йому - град зменшувався або рiдше йшов з правого крила хмари. На перехрестi Григорiй побачив невелику, очевидно, жiночу постать, незграбно запнуту великим брезентовим плащем. Щось знайоме було в прискоренiй ходi, в характерному поворотi голови. "Василина!" - здогадався, вже наздоганяючи молодицю. - Ти куди, жiнко добра? - На поле, - сумовито глянули на нього потемнiлi виразнi очi. Усе обличчя молодицi було мокре. Пасмо густого волосся прилипло до чола. - Що буде iз нашим житом? Стiльки працювали... - Не знаю. Здається, зменшився град... Зменшується! Поки вони добiгли до своєї дiлянки, небо прояснилось, засинiло льодком, i сонце раптом обсiяло всю долину перебивчастим негустим сяйвом. - Вилягло! Усе вилягло! - з болем вигукнула Василина i для чогось почала вигрiбати з поля на дорогу добiрнi градини. Холоднi мармуровi грудки вогнем обпiкали руки, затискали подих у грудях. Григорiй зупинився серед поля, почуваючи, як боляче каменiє його тiло. Жита, - неначе хто велетенським котком проїхався по них, - лежали на землi. Важко нахилився до ниви, перебираючи пальцями свою невсипущу працю. Стебла були перегнутi, але не переламанi. I зразу ж зажеврiла надiя. Тихо пiдiйшов до Василини, заспокоїв: - Ще пiдiйметься наше жито. - Пiдiйметься? - аж пiдвелася i поглянула заплаканими очима на Григорiя... - Неодмiнно. Стебло мiцне i нiде не перебите. Ось перевiримо всюди. Обходячи ниву, додивлявся мало не до кожної стеблини. А сонце уже дужче пригрiвало; запарувала земля, потiм прокинувсь, дмухнув вiтер, i все поле почало ворушитись, пiднiматись зеленим огнем. - Григорiю, ви бачите? - захоплено вигукнула Василина, I знову очi її просвiтились сльозами. - Дивлюсь, - радiсно вiдповiв, прислухаючись до такого рiдного i дорогого шереху i шуму. I не витримав Григорiй, щоб не похвалитись: - Василино, ти бачила коли-небудь таке поле? - Не бачила. Батько мiй приходив позавчора з лiсу. Подивився на нашу дiлянку й тiльки головою похитав. "Немало, - сказав, - прожив я, дочко, на землi, а такого дива не стрiчав. Тепер i лаяти не буду, що цiлiсiнькi днi пропадаєш на полi. Заслуга вам вiд людей велика буде. А держава, гляди, ще й медалями нагородить". - Ну, то вiн уже хватив через верх, - злякано замахав руками Григорiй, чуючи, як аж холодiє всерединi вiд незвичного хвилювання. - Перехвалив нас твiй батько. - Перехвалив, - охоче погодилась молодиця, але вираз її обличчя говорив зовсiм iнше, нiж слова, говорив те, що було душевно зрозумiлим i їй, i Григорiєвi. Пiсля пережитого страху вона тiльки тепер вiдчула глибоку втому, але додому не йшла: хотiла побачити, коли пiдiймуться останнi прим'ятi гнiзда буйного жита. Незабаром прийшов на поле Варивон. Ще здалеку гукнув: - Воркуєте, вражi дiти! Я зразу догадався, що ти, жiнко, на побачення спiшила. Гляди, щоб гарапник не погуляв по тобi. - Гарапник два кiнцi має, - уся зарошена i щаслива, пiдiйшла до свого чоловiка. - Подивись, яке жито у нас! - З кожного колоска буде жменька. А чи скоро ти навчишся готовi пампушки збирати? В Ободiвському колгоспi, кажуть, уже на плодових дiлянках четвертушки вина родять, а скоро й пiвлiтри почнуть. - Цить уже, - засмiялась i вогкою рукою затулила уста чоловiковi. - Навiть i висловитись не дасть. Що то, значить, дай жiнцi рiвноправiє, - з удаваною скорботою похитав головою Варивон. - Ну, пора уже додому... Григорiю, а ти не думав над таким дiлом: чи не можна стебло пругкiшим зробити? Щоб, як лозина, було: куди хоч погнеться, а встане. - Думаю, Варивоне, - коротко вiдповiв, слiдкуючи, як перекочуються полем обважнiлi жита, пересипанi янтарними, наче ягоди, краплинами. Неквапною ходою, торкаючись один одного руками, Варивон i Василина пiшли у село, а Григорiй ще довго ходив полями, що прiсно пахнули молодим вiдпаром. Увечерi зайшов на конюшню, оглянув коней, поговорив з конюхами i подався на короварню. - Григорiю! У нас сьогоднi радiсть. Принцеса двох теляток привела! - вибiгла йому назустрiч мiцнотiла завзята Катерина Прокопчук. - Це добре. А чого у вас гнiй не вивезений подалi од короварнi? Всяку нечисть, мух бiля молока розводите. - Вже двiчi казала конюхам. Не слухають мене. - А головi казала?.. Якi телята славнi, - пiдiйшов до породистої корови, що саме умивала язиком своє дитя. Доторкнувся до телички, i Принцеса жалiбно замукала, вивертаючи назовнi вогкi, сумовитi очi. - Не плач, не плач... Це були дрiбнi краплини на зелених листках буднiв, одначе Григорiй не мiг обiйтися без них, як не обходиться людина без хлiба чи води. З проникнення в найдрiбнiшi турботи дня складалося тверезе вiдношення до працi та людей, приходили новi роботящi задуми, i вони, мов надвечiрнє сонце, єднали сьогоднiшнє з прийдешнiм. Над сизою вiд роси долиною все нижче опускався вечiр, пригинаючи молодика до неясних обрисiв хатiв. Бiля рiвчака Григорiй наздогнав Софiю. Задуманими очима подивилася на нього дружина i мовчки пiшла по кладцi, що, вигинаючися, розбудила занепокоєний плескiт. Софiє, чого ти така? - охопив на тому березi тонкi плечi дружини. - Сьогоднi, Григорiю, вiд мене двох найкращих дiвчат забрали, - тихо промовила, тiснiше притуляючись до чоловiка. - Як забрали?! - аж зупинився, обурений i лихий, - Ти не кричи. Ланковими їх поставили. Сказали, що виросли в мене дiвчата. Хай бiльше дiло пiднiмають. - Он воно що, - заспокоївся Григорiй. - I ти боїшся, що не впораєшся зi своєю роботою? - Нi, з роботою впораємося. От тiльки на душi у мене так, як у матерi, що вiддає своїх дочок: i радiсно i тривожно... Вiдлетiли вiд мене мої горлицi... Завтра новi прилетять... I навiть голос у Софiї став на диво схожий на материний, переснований втiхою i тихою печаллю. XXVIII Свирид Яковлевич, не заховуючи свого задоволення, слухав чiткi вiдповiдi Леонiда Сергiєнка. А той, i сам почуваючи свою силу, так "рiзав", начеб строєвим кроком карбував гомiнку землю. Навiть звiдкись у голосi знайшлися солiднi басовi струни, i Леонiд особливо натискав на них, коли громив троцькiстiв, бухарiнцiв, зiнов'ївцiв та iншу погань. - Досить, Льоню. Коли так на iспитах будеш вiдповiдати, то п'ятiрка тобi по iсторiї ВКП(б) забезпечена. Порадував старого, - схвально промовив Мiрошниченко, пiдводячись з-за столу. - В добру путь, Льоню. Будь достойним командиром. Пильнуй, щоб нiяка гадина не пiдповзла до нашого серця. - Постараюсь, Свириде Яковлевичу! - Знаєш, як неспокiйно тепер у свiтi... - Знаю, Свириде Яковлевичу... Помовчали. - Кажеш, алгебра тебе непокоїть? - Тiльки вона. - Леонiд глянув у вiкно i здивовано вигукнув: - Ой, Свириде Яковлевичу! Пропав ваш вiдпочинок: свiтає! - Невже розвидняється? От тобi й маєш! I не помiтили, коли нiч пройшла. Ти чого з Кушнiрем нiяк не помиришся? - Скупий вiн рицар. Поговорiть ви iз ним, щоб не притискав копiйку там, де не треба. Ми, комсомольцi, краще хотiли зробити: збудували б пару дубкiв i сiно зразу б пiдвозили на заготовчий пункт. Не прийшлося б конi перед жнивами морити чи горюче витрачати. Економiя - економiєю, а розмах треба ширший мати. - Вiрно, комсомольське плем'я. Тiльки, гляди, не вiддасть вiн за тебе дочки, - засмiявся Мiрошниченко. - Це ми ще побачимо! - рубанув зопалу i почервонiв. - Ну, Льоню, я в МТС їду, а ти прямуй додому - вiдпочинь. - Нi, я в колгосп. Сьогоднi возовиця починається. - Зараз же менi додому! Чуєш? - Слухаюсь! - витягнувся по-вiйськовому i через хвилину невинним голосом запитав: - Свириде Яковлевичу, от ви приїдете в МТС, то вiдпочиватимете? - Саме тепер завалюсь спати! Що видумав! - А як же я можу завалитися спати. У вас же школу проходжу! - Не люблю неслухняних учнiв. Тебе куди пiдвезти? - На поле. До стайнi. Машина, розводячи зелений свiт, легко пiшла по вогких од туману i роси колiях. Свiтання мiнилося з кожною хвилиною, широкими повiвами перемiщувало барви i тiнi, потiм враз бризнуло промiнням, i над обрiєм на золотих вервечках загойдалися парашути хмарин. Дiвочою рукою кликала до себе просвiтлена налита нива, мерехтiла сережками i тихо спiвала землi колискову. Та вже прокидалася земля. За житами басовито обiзвався трактор i розбудив перепiлку. Перебравши ногами теплi крапчастi крашанки, вона комусь проспiвала: "спать пiдем" i здивовано повела сiрою голiвкою в бiк дороги. В червонiй хусточцi, як саме свiтання, iшла на поле молода ланкова, i вслiд за нею пухнастий шлях обсiвався квiтами невеличких дiвочих слiдiв. Два вже лiтнiх бригадири, сперечаючись i розмахуючи руками, пiдiйшли до зеленої повенi жита i - наче в рiку пiрнули - зрiдка над колоссям зачорнiє картуз, та й знову нема. Бiля Бугу незадоволеним киргикан-ням кажар обiзвалися сiножатки, а потiм застрочили рiвно, ритмiчно, вiдганяючи од берега табунець червонооких ниркiв. До лугу, мов квiтник, помчала машина з дiвчатами, i широка пiсня довго розтiкалася над блискавицями дорiг. "Припiзнився трохи", - оглянувши поле, Леонiд сiв на воза, розкрив алгебру. Добрi лискучi конi побiгли пружною луговою дорогою. - Корiнь зведеного квадратного рiвняння дорiвнює половинi другого коефiцiєнта, взятого з супротивним знаком, плюс - мiнус корень квадратний з квадрата цiєї половини -без вiльного числа... Це ми знаємо, - косуючи, як птах, одним оком у книгу, перевiряв себе хлопець... - Корiнь повного квадратного рiвняння дорiвнює дробовi... дорiвнює дробовi. дробовi... - I вже забувши про все, не бачить, як назустрiч йому випливають першi фури iз сiном, як весело переморгується i пирхає молодь, спостерiгаючи за своїм товаришем. - Льоню! А плюс Б - скiльки буде? - переливається здоровим смiхом басовитий голос двадцятилiтнього велетня Прокопчука. - А-а-а! Це ти, подвiйний знак! Бiднi, бiднi коненята - аж з шкури вилазять, такi центнери везучи, - зразу ж вiдповiдає Леонiд. - Товаришу "академiк", А плюс Б - скiльки буде? - обзивається задьористий тенорок невеличкого смаглявого Бориса Зарудного, i всi хлопцi разом з Леонiдом вибухають смiхом. - А я вже нову формулу чув, - невгаває Прокопчук. - Леонiд плюс Надiйка дорiвнює опануванню всiєї алгебри. - А ти скажи: чому дорiвнює Леонiд плюс Степан Кушнiр? - Ха-ха-ха! - Ей ви, многочлени, хоч iз хур кубом не позлiтайте, бо розпадетесь на первiснi чинники, - весело обзивається "академiк". Леонiд набирає сiно аж бiля електростанцiї. Один вигляд нової будови, що пароплавом зупинилась на живiй сiтцi опромiнених хвиль, знову викликає недобре почуття до Степана Кушнiра. "Проморгав, проморгав", - перекривляє про себе iнтонацiю голови. - А послухався б нас, молодих, i не проморгав би. Який ти тепер план покажеш..." - Дядю Льоню, вiзьмiть мене iз собою, - пiдбiгає до високої хури Андрiй Горицвiт. - Отакої! - не стiльки здивований проханням, як тим, що його вперше назвали дядею, протягає Леонiд. - Чому ж ти, одночлен, не бiля машини? - Вони ще удосвiта на завод поїхали. Вiзьмете? - Чого ж? Врублимо i вилiзем на хуру. Помагай, Андрiю! Хлопчак, хоча й чує приховану насмiшку в голосi Леонiда, але обома руками вчеплюється в мотуз, повисає на ньому i, в ритм рухам парубка, усiм тiлом тягне вiрьовку донизу. - А ти мастак до роботи, - хвалить Леонiд. - По конях! Андрiй проворно вибирається на хуру. Звiдси перед ним розкидається, неначе казка, усе Забужжя. - Дядю Льоню, так ви дубки i не побудували? - Не побудував, пiонерiя, - хмурнiє. - Але ось катер швидко закiнчимо. Вже моторчика дiстали, прочистили... - Я знаю. З автомашини. А мене навчите коло катера ходити? - Аякже! - говорить таким тоном, що не розбереш, чи смiється, чи погоджується. - Спасибi, дядю Льоню. - Хлопець замовкає, а потiм, запинаючись, нiяково повiдомляє: - Вiд Надiйки Кушнiр є телеграма Пiслязавтра приїде. Це Iвась менi похвалився. - Найтяжче було сказане, i хлопчак, не дивлячись на Леонiда, стає на весь зрiст, оглядаючи навколо спiвуче привiлля. - Андрiю, провiр мене по алгебрi. Ось за цими правилами прослiдкуй, - смiючись, притягує його до себе Леонiд. Вони щiльно обоє умощуються на передковi, i їхнi обличчя стають поважними, зосередженими. * * * Степан Кушнiр пiзно повернувся з сельбуду, задоволений i зборами, i самим собою. - Свiти, стара, гас, - розсипав копiйку! А скоро електрику засвiтим, - зi смiхом звернувся до дружини. - Жаль, що ти сьогоднi на зборах не змогла бути. Розумiєш, розумiєш, план мiй прийняли одноголосно. Навiть Льонька Сергiєнко виступив "за". З нього мiг би колись господар вийти, аби не так зi своїми проектами, розмахами носився... Ну, i тут я вигоду для свого колгоспу вирвав, - завзятим вогником блиснули очi Кушнiра. - Стовпи нам вивезе квiтчанський колгосп. От ми свiй лiс i збережемо для нових будiвель. Котеджами їх називають, Що нам шкода буде квiтчанам трохи току вдiлити? Ну й в область я недаремно змотався: з енергетиками в мене дружба - водою не розiллєш. От i вирвав обладнання з-пiд самого носа в багрiїв. - Похвалився чим добрим, - несхвальне похитала головою дружина. - Са