олотном невеликих мiшкiв вiн намацав двi однакових скриньки. Завагався, потiм обережно витрусив одну на дно човна, торкнувся пальцями гнучкого довгого паростка, прикрiпленого до дошки, i страшна здогадка ножем полоснула по всьому тiлi. Пiтнiючи, вiддер одну дощечку i правою рукою вихопив невеликий брусок. - Тол!.. Ах ти ж змiя пiдколодна! - вилаяв у думцi Крупяка. I в цей час на березi заскрипiли обережнi кроки. Шевчик рвонув ланцюг до себе, вдарив веслами. - Хто там?! - злякано i тривожно обiзвалась темрява. Григорiй ще мiцнiше замахав веслами, пускаючи човен на другий берег. Пролунав перший пострiл, i куля смачно шубовснула у воду попереду носа човна. "Вправно стрiляє. Коли б до берега добратись", - з дикою силою веслував, приглушуючи звук другого пострiлу. Знову тьохнула вода бiля обшивки, потiм сухо трiснула перекладина на човнi - попала куля. I Григорiй почув, як холодний пiт почав зриватися з його чола. Ще одне надлюдське зусилля, i човен з розгону, носом, врiзався в берег, з шумом розвiв шорстку осоку, пiшов затоки по водi. Григорiй вискочив на берег i полегшено припав до теплої i безмiрно любимої землi. XXXII Дмитро почорнiв од хвилювання i дощу. Навколо нього безпомiчно в дрожi трiпотiли i вилягали поля; на шляху вигиналися посiрiлi дерева i гнiвним хмелем закипали горбатi потоки. Тiльки вiн не горбився в потемнiлому роздоллi. Як риба з вечiрнiх озер, виплескувалися iз хмари блискавицi. У їхньому одсвiтi йшов од ниви до ниви, переповнений тяжким болем. На його очах стогнала i падала ниць велика праця, падали ниць великi сподiвання. Знав, що доспiлi лани уже не пiдiймуться до сонця, їх негайно ж треба скосити, бо колос не корiнь - притиснутий до землi, зразу ж почне гнити. "Навряд, щоб комбайн захопив полегле стебло. На коси треба натискати", - тягнуться хмурi липкi думки. Страдницьки викривились лiнiї брiв, i Дмитро не чує, що з нього течуть i течуть покрученi струмки. Люблячою рукою торкається до гранчастого колосу, вiн шершавить пальцi зерном та добiрними сльозами. I Дмитро шепче невмiлi ласкавi слова, як шептав їх колись бiля колиски хворого сина. В правлiннi колгоспу нiкого не застав. Зразу ж бiля його нiг набiгла калюжа води, i охайний сторож з незадоволенням дивиться на неуважного бригадира. - Щось ти, Дмитре Тимофiйовичу, сьогоднi сам не свiй. Душа не на мiсцi, чи як воно? - А вона в мене камiнь надмогильний, що весь час на одному мiсцi повинна лежати? - зразу ж сердиться на сторожа. "Вiдбився вiд поля i не тямить людського болю". Вечiрнiми розгрузлими вулицями Дмитро прямує до колгоспникiв своєї бригади. Слово його скупе, зосереджене: - На завтра приготуйте грабки, клеп довгий одпустiть. Хлiб треба рятувати. Жiнкам - перевесла крутити. I вже коли доходив до хати Бондаря, в шум зливи почали просочуватися дзвони молоткiв i кiс. Iвана Тимофiйовича не було дома. Марiйка кинулась за свiжою одежею для Дмитра, а потiм почала поратися бiля печi. Надворi шумiв i шумiв дощ. Тремтiли шибки, раз од разу наливаючись мертвотносинюватим сяйвом, i тодi в небi, немов розхитанi гори, харащилися хмари. Дмитро, кривлячись, пiдiйшов до шафи з книжками. Розгорнув червонi палiтурки однiєї книги без назви. Це був щоденник Iвана Тимофiйовича. Почуття цiкавостi взяло верх над ваганням. "Коли що-небудь особисте тут - покину читати", - заспокоїв себе. З подивом прочитав першу сторiнку. Грубувата в'язь чiткого письма заговорила до нього живим голосом. Непомiтно почав приглушуватися гомiн вiтру i тупе бурмотiння важких разкiв дощу. Напливали, полонили iншi картини. "27 сiчня. Збори були гарячi, задиркуватi, веселi. Для мене, як члена партiї, подвiйна приємнiсть: бачу ряснi червонобокi плоди масово-полiтичної роботи, вiдчуваю любов i прагнення оволодiти передовою соцiалiстичною агрикультурою. Збори трохи поскубли Кушнiра. Вiн iще увечерi був дуже задоволений своїм планом: за три днi закрити весною вологу на всiй площi зяблi. - Здорово? - радiючи питав мене i Шевчика. - Все сам пiдрахував. Як Нестiр-лiтописець, всю нiч з олiвцем просидiв. - А може новоявлений Нестiр-лiтописець щось не врахував? Може ще раз перевiримо? - питаю його. - Не треба, не треба! Боюсь тiльки, щоб на зборах не провалили... Де це видано - за три днi закрити чотириста п'ятдесят гектарiв! Побоювання Кушнiра справдилось: його план таки провалили. Бригадири, ланковi i рядовi колгоспники довели, що зяблю можна закрити за... два днi. - Здорово? - питаю Кушнiра пiсля зборiв. - Здорово! Напевно, ти менi свиню пiдклав? - i смiється. - Намилили менi шию. I за дiло намилили! Щоб не був таким хитрим. Ходiмо, Iване Тимофiйовичу, в баню. - Мило з шиї змивати? - Нi, старi уявлення. Пар i вода помагають. Завжди у мене голова пiсля банi свiжа, мов яблуко. Пiшли? - Пiшли. Тiльки вже не зобижайся: до ранку буду двома вiниками вимолочувати твою самовпевненiсть. 1 лютого. Сьогоднi з наради передовикiв садiвництва приїхала Марта Сафронiвна. Вона об'їздила увесь Київ, побувала i в кращих колгоспах примiської смуги. - Що, Марто Сафронiвно, скажете про нашу столицю? - Прекрасна, привiтна вона, мов бiлий сад. - Земля родюча бiля Києва? - Нi. Князь Володимир не був хлiборобом - на пiщаному грунтi осiв, - смiється молодиця. - Та тепер i пiсок родить. - Нарада на користь пiшла? - О, да! Дуже мене схвилювало, що київляни на горючому пiску виноград виводять. - Прибузькi пiски гiршi приднiпровських? - Ростиме i на них виноград. - Хай росте. I виноград i виноградарi! 6 лютого. Дмитро таки молодець. Повернувся з лiкарнi i вже, нiби Журавель, дибає по полях. На його масивах найбiльше снiгу. - Вiн обкрадає нас! Прямо начисто змiтає снiги з усього привiлля, - обурюється бригадир п'ятої бригади. - Не змiтаю, а запрошую в гостi. - Завзятий чоловiк. Зерно iще раз перевiрив i довiв до найвищої посiвної кондицiї. А говорити його я таки заставлю, поки сам не пiзнає смаку i сили добротного слова. Почну з простого: хай на агрогуртку розповiсть, як найкраще затримати снiг. В цьому дiлi вiн розбирається. Навiть напрям метелицi, вiтру враховує. Серйозно треба на бригадах i ланках поговорити про врахування усiх можливостей пiдвищення врожаю. Бо часто, бува, ми схоплюємося за один-два кiльця, а за iншi забуваємо. Через це не всi свої золотi жили i прожилки розкриває нам земля. 8 лютого. Бiля радiоприймача слухали з Свиридом Яковлевичем п'єсу Шекспiра. Є у нiй такi рядки: Ведь с песнею кончается Все лучшее на свете. - Мiцнi слова, та постарiли, - промовив Свирид Яковлевич. - У нас iз справжньою пiснею починається все краще в життi. Пригадав громадянську вiйну, коли ми з Iнтернацiоналом iшли в бiй. Так, з пiснею починається все краще в свiтi... З новим хвилюванням ми слухали сьогоднi Красну площу i Iнтернацiонал". Надворi загупали кроки. Незабаром Iван Тимофiйович, мокрий, неначе хлющ, широко увiйшов у хату. На пiдлозi зразу заряснiли гнiзда слiдiв. Дмитро неохоче вiдiрвався вiд щоденника. - Марiйко, в тебе якась перемiна знайдеться? Обкис, як бiс. - Iще б не обкиснути. Валандається десь до пiвночi. Нема того, щоб у пору прийти. Знову на нарадi сидiв? - по звичцi, наче з огудою, заговорила. - Не на нарадi, а в стельмашнi. - Досi в стельмашнi? Щось нове видумували? - Робили грабки. Злива прибавила роботи косарям. - Ти б i менi серп погострив, а то вже порябiв од iржi. - Може в'язати пiдеш? - Еге, так i пiду. Я ще копу на такiй озиминi заiграшки нажну, а молодь хiба так умiє серпом орудувати? Їй i вчитися за машинами не було на чому. Ну, переодягайся вже. Iван Тимофiйович прояснився, побачивши Дмитра. - От за кого Iван Васильович згадував! Ану, показуйся на свiтло. Чув, чув, який твоя бригада передзвiн пiдняла. Вiрно робиш, Дмитре. - Що Iван Васильович казав про мене? - пiдiйшов ближче до тестя. - Дзвонив, щоб ми полеглий хлiб косили грабками з одним залiзним зубом, бо чотиризубцi утовчене стебло не вiзьмуть. - I тут допильнував, - промовив з пошаною. - Допильнував... Згадав, як ти йому колись зi смаком про косовицю розповiдав. Це в Кадiбцi було - клевер ти косив там. Надiється, що будеш кращим косарем. - По всьому колгоспу? - Нi. - По району? - здивувався Дмитро. - По областi. - Ого! - Перелякавсь? - Та нi, - задумався, проймаючися теплим дрожем. - Але помiркувати є тут над чим. - Мiркуй, я поки переодягнуся. Чи тобi вистачить думати до кiнця жнив? - I вiчно ти нападаєш. Чим-небудь, а колупнеш! - вступилася за зятя Марiйка. - Хе. Бiльше не буду, - Iван Тимофiйович жартiвливо вiдступив назад, а Дмитро усмiхнувся. - Тату, менi кiсся треба змайструвати. - От тобi й бригадир! - здивувався Бондар. - 3 чим ти думав завтра вийти в поле? З начальницькою поважнiстю? - Зi старими грабками... Смаку ще не розiбрав. А тепер варто над новими подумати - по моїй силi. Так - на метрiв три з половиною. Щоб покiс був, як покiс! - Пiшли до стельмашнi! - засмiявся Бондар. - Ти б хоч переодягнувся, старий! - накинулася на нього Марiйка. - Вiчно йому нiколи. - I чого ти гримаєш? Все одно знову промокну наскрiзь. Ще вслiд за нами побiжи... Ну, Дмитре, змайструємо разом такi грабки, щоб усi дивувалися, - уже в сiнях загримiв голос Iвана Тимофiйовича. - Iване, Дмитре, перекусiть трохи гарячого. - Пiзнiше, стара... А злива стихає. Хмар поменшало. Ну, побачимо, що з нашого дiла вийде. Кiсся зробимо, неначе скрипку. Уже краплинками роси бiлiли зорi, коли Дмитро i Iван Тимофiйович вийшли з стельмашнi. В низинах iще мелодiйно спiвали струмки, просочуючися в темiнь, вони розмивали її, i над землею починали коливатися попелястi смуги. Ранок був iз сонцем, з шматками розметаних хмар, з високим спiвом промитого синього неба. На свiтлих нивах зрiдка морщилися плямистi тiнi, островами вiдпливали у далечiнь i зливалися з островами лiсiв. Бiля комбайнiв уже метушилися молодi комбайнери: на найнижчий зрiз установлювали рiзальний апарат хедера. Коло кузнi жаткарi так вiдрихтовували сегменти, щоб вони прилягали до пальцевих платiвок, точили запаснi ножi. Побачивши Дмитра з новими грабками, вони дружно розреготалися на всю вулицю. З кузнi повибiгали ковалi i теж, взявшися в боки, заколивалися вiд смiху. - Агрегат Дмитра Горицвiта! - Чи то самоскидка, чи вiтряний млин, - нiяк не второпаю. - Дмитре Тимофiйовичу, скiльки думаєш викосити? - А на своїх лобогрiйках добре нагрiєте лоби, поки переженете мене. - Змагаємось? - Можна. - Дмитре Тимофiйовичу, ти ж хоч кiнцем кiсся хмару не поколошкай, бо знову дощ пiде. Перевiривши роботу бригади, Дмитро пiдiйшов до облюбованої дiлянки. Золотистi сонячнi долини уже були наповненi рухливими постатями колгоспникiв, гомоном, веселим передзвоном. Навколо зацвiтало яскраве святкове вбрання молодиць i дiвчат. Пофиркуючи бризками, промчала машина з в'язками перевесел; десь, зовсiм недалеко, високий спiв коси наздоганяв пiсню жайворона i м'яко розсiвався в схиленiм полi. Бiля самого небосхилу розкинувся бiлий табiр хмар, на їхньому тлi чiтко пропливав комбайн. Ясно i повно запам'ятовувалися розлогi мазки лiтнього ранку. З насолодою одвiв руки назад, i грабки з присвистом влетiли в полегле стебло; воно спросоння бризнуло кольоровими сережками рос, зiтхнуло i, гойднувшись, лягло позад косаря. Знову синьою блискавицею широко мигнула коса i згасла с житах. Цiлий живий снiп, мов дитина, перехилився на покiс з колиски грабок. Розмашисте, весело пiшов Дмитро уперед. Розiмлiлi хмари ледве наздоганяли його своїми поморщеними тiнями. Свiжий вiтрець обвiвав русий вигорiлий чуб косаря, сонце грало на його дужих набухлих руках, м'язи бронзовим литтям видiлялися на плечах i шиї, а на обличчi гордовите зосередження почало розмиватися усмiшкою. Iскрилася i спiвала коса. Спiвало i серце бригадира. По всьому видно, що його дiло порадує i повчить не одного колгоспника. Рiвними високими покосами влягалася щира праця i нiжним прiснуватим духом парувала пiд зливою сонячного промiння. Високий пiвдень стояв над косарем. Присмерком облiковець обмiряв прилюдно скошену дiлянку i серйозно повiдомив косарiв: - Агрегат Дмитра Тимофiйовича викосив пiвтора гектара. - Завтра викосимо два, - промовив Дмитро, приймаючи вiтання косарiв. Очi його, зiгрiтi сяйвом приязнi, схвильовано дивилися на милi обличчя рiдних людей. XXXIII Поїзд пiдходив до рiдного мiста, i Леонiд уже не мiг одiрватися вiд вiкна, вiд мерехтливого бiгу димчастих, притрушених сонцем ялинок. Загуркотiв, одлiтаючи назад, залiзний мiст, i з-пiд синього неба вирiзьбилися строгi контури суперфосфатного заводу. Жерла прокурених труб пiдпирали мармуровi хмари, що брилами налягали на рiку. - На-дiй-ка. На-дiй-ка. На-дiй-ка, - вистукували колеса. I серце Леонiда раптом стискалося у грудочку: "А що, коли виїхала з села?.. Нi, не може бути... Приїду i зразу ж налякаю: "Пропав я, Надiйко, - на iксах i iгреках погорiв". На хвилину обличчя хлопця бралося скорботним виразом i зразу ж омивалося щасливим усмiхом. - Як же так, Льоню? - злякано запитає. - Хiба я винен, що в мене така учителька була. Вiн, ледве стримуючи хвилювання, бачив удалинi милий образ дiвчини. I одночас, десь за синню небозводу, йому мерехтiли розвiшанi огнi великої столицi, всмiхалися новi юнi друзi, допитливо i з надiєю дивились на молодiсть очi сивих учених. Бачив себе то в стiнах вiйськової школи, то на темному кордонi, то в зловiсних сполохах вiйни. I всюди вiдчував себе частиною рiдної країни, гордим сином її. За цi днi Леонiд навiть зовнi покращав, а коли йшов - не чув землi пiд собою. На ходу першим вискочив на перон. В перехрестях риштування летiв угору новий вокзал, наповнений зсередини перестуком i нiжною дiвочою пiснею. Один голос особливо схвилював Леонiда: так спiвала Надiйка. У неї навiть найсумнiшi пiснi не притискались пiдбитим птахом до осiнньої стернi, а пiдмивалися молодою задумою, неначе на мить зупинялись на шляху життя, як зупиняється плавець перед рiкою, щоб iще мiцнiше пiзнати її глибину, простiр i випливти на переснований промiнням берег. - Льоню! Льоню! - Розводячи могутнiми плечима потiк людей i махаючи картузом, до нього бiг осмiхнений Василь Прокопчук. Ось вiн ледве не налетiв на якусь огрядну жiнку з двома валiзами. Щоб стриматись, пiдхопив її вгору, обкружляв навколо себе i бережно поставив на землю. - Звиняюсь, громадянко. Жiнка спочатку тiльки перелякано очима повела, але зразу зрозумiла в чому справа i насмiшкувато промовила: - Спасибi за безплатну карусель. Та заклопотаний Василь навiть не обернувся, - Здоров, Льоню. Так i знав, що ти сьогоднi приїдеш. Серце чуло! Спецiально машину затримав. Конференцiя у нас вiдбувалась. Як здоров'я, Льоню? Та не здоров'я зараз цiкавило Прокопчука. Вiн i хотiв i боявся запитати: чи склав iспити товариш. А на його зосередженому обличчi нiчого не розбереш. - Василю, - тихо запитав Леонiд, - Надiйка дома? - Виїхала, - зiтхнувши, промовив Василь. - Двi години назад поїзд одiйшов. - Виїхала? - похмурнiв Леонiд. - "Не витримав", - вирiшив Василь i теж нахмурився. - А Степанида приїхала? - Приїхала. Пройшла конкурс. В унiверситет витримала. От яка в тебе сестричка, - радiсно почав i осiкся: обережнiше треба говорити про науку, щоб не так боляче було Льонi. - Ну, i в нас теж весело. Такi дiла тут пiшли. Григорiя Шевчика, кажуть, до ордена представили. А Горицвiт якi чудеса з гречкою робить! А сад Марта Сафронiвни - прямо як зоряне небо... В новому колбудi скоро гратимемо. - Молодцi, - усмiхнувся. "Напевне склав", - повеселiшав Василь. - Оце й дома у мене радостi. Батько, певне, мiсця собi не найде, - оживає Леонiд, уявляючи, як старий нескiнченними розмовами наводить терор на усiх знайомих. "Склав, склав", - твердо вирiшив Василь i засмiявся. - Льоню, i тебе можна привiтати? - Можна. - Можна!.. Чого ж ти до цього часу мовчав? Усю душу по жилочцi вимотав. Ах ти, академiк нещасний. - I Василь так стиснув товариша, що в того аж ребра почали подаватись угору. - Василю, задушиш. - I задушу. Не мiг зразу порадувати товариша? От вреднющий. Нема на тебе Степана Кушнiра. Льоню, - змовницьки поглянув: - А плюс Б - скiльки буде? I вони обоє вибухнули реготом. - Алгебру списав у кого-небудь? - Уяви, що не я, а до мене заглядали. - Тепер усе уявляю. Вас було, значить, троє, кожен отримав по одиницi, а в сумi вийшло три - посередньо. Так воно, Льоню?.. А мене на агрономiчнi курси командирують. - На кого Ольгу покидаєш? - Сам шефствую над нею - обоє їдемо. То в тебе важча справа: доведеться з однiєї столицi в другу бити телеграми дрiбним почерком - "люблю, зпт, кохаю, тчк, умираю, сос!" Тiсно притулившись один до одного, вони пiдходять до нової машини. - Струнко! - стримуючи громовий голос, напiвжартiвливо командує Василь. - Товариш академiк, увiнчаний перемогою, повернулись з академiчних боїв в розташовання наших вiйськ. Нiяких, крiм сердечних, утрат у товариша академiка нема. Комсомольцi радiсно кидаються до Леонiда, i вiн, як млинок, завертiвся у дужих обiймах, ледве встигаючи вiдповiдати на щирi вiтання, запитання. Його хочуть посадити в кабiнку, але хлопець одним помахом дужого тiла вискакує на кузов. Молодi, роботящi веселi руки мiцно переплiтаються з руками, i машина, розколихуючи пiсню, везе юнацьке коло в широкий свiт. * * * Свiжозоранi ниви обсiвалися великими вечiрнiми зорями. В садах нiжно бринiли обволоженi яблука i вiд легкого приторку вiтру, злiтаючи з дерев, щебетала роса. По вiнця налитий радiстю, надiями, Леонiд тихою ходою описував прощальний круг навколо села. Попрощавшись iз комсомольцями, вiн схотiв обiйти тi простори, де його невтомна праця i юнацькi мрiї аж в небо врiзалися золотим колоссям, в браталися з широкими полями, дзвенiли рiками зерна. Новi почування, новi дороги пiдiйшли до його серця, i якось по-iншому, виразнiше, освiтлювали пройдешнi роки, що, наче добрий посiв, упали в теплу, живу землю. Трепетний, весь у думах, вiн фiзично чув, як проростають ниви, окорiняються, з розгону вбiгають у синi дощовi хмари i, перемитi, пахучi, неначе; дiвочi коси, спiшать на сонячнi причали. - В Очерета i просо наче очерет. - Земля тепер iншими законами живе. Бiльшовицькими... - Як дорога пiд зорями, просвiтлiла. Музикою з долини долетiли голоси i попрямували до села. Хвилюючись, Леонiд пiдходить до подвiр'я Кушнiра, перелазить через свiтлий березовий паркан i стає пiд яблунею, де не раз зустрiчав свою Надiю. "Де б нам не прийшлося бути, ми завжди разом", - зiтхаючи, пригадує вiрну клятву. Спинаючись на нiски, вiн бачить, що в хатi, схилившись над столом, сидить Кушнiр. Широке чоло його взялося зморшками, а руки обережно тримають великий лист паперу. Леонiд з нежданою любов'ю помiчає, вiрнiше - вiдгадує тi дорогi риси, що подiбним вiдбитком окреслились на обличчi дiвчини. "Вiн же менi батько", - вперше у всiй глибинi розкривається перед ним нове почуття. "Зайти б до старого. Так хiба ж зрозумiє, що в мене на серцi? Ще з хати нажене. Згадає усi мої слова. Гарячковитий... А його ж сьогоднi в партiю прийняли! Свято в чоловiка!" - згадує i рiшуче прямує до хати. Коли рипнули дверi, Кушнiр навiть не одiрвався од столу, зосереджено розглядаючи розкладенi папери. На чималому письмовому столi пiдносилися двi високi вази - одна з букетом червоних жоржин, а друга... з електричною лампочкою. ' - Дозвольте вас привiтати з великим днем, - натягується голос у хлопця. - А-а, це ти, Льоню, - пiдводиться з-за столу ширококостий голова. На хвилину здивовання ворухнуло його бровами, дрогнули уста. - Спасибi, Льоню. I тебе вiтаю. Сiдай, сiдай, будь гостем... А Надiйки нема, - сказав iз тихим жалем. - Знаю. Я до вас зайшов. - Машина потрiбна? Вже дав розпорядження. Знаю твою гордiсть - сам не пiдiйдеш. Все думаєш, що вредний голова. А голова не для себе старається. Поїдеш, Льоню, грузовою, а нарiк, дивись, легковою привеземо. - Я не за машиною. Прийшов попрощатися. - Попрощатись? Згадав таки й мене, - здивувався i щиро зрадiв Кушнiр. - Оце добре. Зараз гукну стару, щоб щось видумала. Вiн побiг у другу хату, швидко повернувся, задоволене показав рукою на стiл: - Бачиш, якi проекти садиб? В Київськiй мiськрадi дiстав, бо наша туго обертається. I вже нiяк не можу лягти, щоб перед сном знову не розглянути їх. Навiть стара гарикатись почала. Та позавчора i її спiймав бiля планiв. Мусить помовкувати тепер... Хорошi є будиночки на три-чотири кiмнати. Тiльки такi будемо будувати. Завтра на президiї круту заборону винесемо: без проекту не дозволимо навiть хлiва поставити. Годi пiдривати авторитет колгоспного села. Воно як лялечка повинне бути. Для вас, шибеникiв, стадiон збудуємо; ганяйте свiй футбол. Тiльки глядiть, щоб iз своєї сiтки м'ячi не таскали... Подивись на цей план. Не хата - картина. - Вiдбiг на вiддаль i залюбувався. - Тiльки тинiв ми не будемо городити - обсадимо будiвлi бузком або жовтою акацiєю. Це Марта Сафронiвна до такого додумалась. - Поправка iнтересна. Поетична. - Ми таким будiвництвом розмахнемося. Є чим розмахнутися. Цегельню побудуємо. Глина ж у нас як масло, - i зразу осiкся, згадавши, що про цегельню йому вже давно говорив Леонiд. Косуючи, поглянув на хлопця, але в того очi свiтилися не насмiшкою, а здивованням i задоволенням. Степанова дружина, струнка чорноока молодиця, внесла вечерю i вино. - Ти б, може, кудись свої плани забрав звiдси? - звернулась Ольга Вiкторiвна до Степана. - Нiякого їм вiдпочинку нема. - Нема, нема, - погодився чоловiк. - Тiльки я з хати, так жiнка коло них, як бiля дзеркала, вертиться i свої доповнення видумує, їй, Льоню, в цьому проектi вiкна не подобаються. "Малi, - каже. - Хочу таких, щоб половина землi та три чвертi неба вмiщалися в них". На менше нiяк не погоджується. - Послухай його. Вiн ще не такого наговорить про все. Бачиш, - показала на лампочку, - ще коли електрика буде, а в нього цей букет стоїть. Каже - ця лампочка щодня йому, старому, зарядку дає. - Ольга Вiкторiвна сiла бiля Леонiда. її виразнi очi з материнською любов'ю дивилися на хлопця. - За нашу партiю, за нашого вождя, - пiднiс угору чарку Кушнiр. Випивши, уже не мiг всидiти за столом. Хотiлося багато-багато розказати цьому завзятому хлопчиськовi, що, як думалося, мало його розумiв, мало оцiнював господарськi турботи. Але строгi погляди владної дружини трохи зупиняли його. Тому про себе, хоча й на прощання, не доводилося говорити. - А тепер, Льоню, вип'ємо за сибiрякiв. Хороших вони урожаїв домоглися. Позавидувати можна. Будемо змагатися з ними... Ех, Льоню, яке у нас життя настає. Та що ти розумiєш у життi, коли тобi тiльки двадцять рокiв. Ти вже, вважай, мало не на готовенькому вирiс... Слухав учора лекцiю астронома? Здивував вiн людей: свiтло зорi, каже, п'ятдесят рокiв iде до землi. Ну й що ж iз того? Нам легше вiд цього було? А от свiтло з Кремля двадцять рокiв ллється - i наша земля на всi вiки ожила. Оце тобi астрономiя. Нам вона все життя освiтила. Стара, ти ще коло планiв крутишся? - А знаєш, Степане, воно зовсiм було б не погано, аби дахи нових хат фарбувати тiльки блакитною фарбою або толем крити. - Ще щось видумала? - Нiчого не видумала. Треба, щоб i оковi було радiсно дивитися на новi будiвлi. Оцi чорнi, як хрести, стрiхи, або ржавчина черепицi тiльки сум на душу наганяють. - Ти бачиш, що заговорила, - звернувся Кушнiр до Леонiда. - Я думаю, чого це вона так пильно до книжок про мистецтво припала? - Тiльки для цього й припала, - насмiшкувато поглянула на чоловiка. - А чим погано, коли тобi в садках, неначе в зелених берегах, голубими озеречками розiллються покрiвлi? - Так, наче льон зацвiте, - зразу знайшов своє визначення господаровитий Степан. - Нi, Льоню, з твоєї тещi толк буде, - i зразу ж осiкся пiд суворим поглядом Ольги Вiкторiвни... Леонiд пiзно повернувся додому i вiдразу заснув. Вiн не чув, як над ним нахилилось материне обличчя, як за вiкном важко гупали доспiлi яблука i спiвали дiвочi голоси про кохання. Молодий сон десь аж над обрiєм розвiшував контури далекого i рiдного мiста. I Леонiд прямував до столицi широкими вулицями нового села. Великi вiкна, що половину землi вбирають, переливалися зорею, рiвнi асфальтованi шляхи летiли в простори i пахли свiжозораною рiллею. Увесь вчорашнiй передосiннiй вечiр на полi промайнув над хлопцем. Навiть голоси з долини ожили... А потiм, перегойдуючись, над полями завихрив блакитний снiг, i все побiлiло, заiскрилося, притихло... Ось вiн виходить зi своїми друзями до рiки. А снiжок пахне березневими приморозками i березневим вiдсонням. - Хлопцi, уже пора сонце неводом витягати, - промовив, пiдходячи з друзями до самої кайми небосхилу. I сонце, почувши молодi голоси, велично виплило на круту луку голубого шляху, розлилося золотою повiнню. Пiд снiгом враз затокували струмки, потiм на раннiй зеленi блакитними блискавцями затрепетали потоки, i всi шляхи, усi села бризнули рясним теплим цвiтом. На широкi поля, гордовито i радiсно, поспiшала його велика рiдня. Заметiль спiвучого цвiту устеляла її дороги, i дiвочi коси грали промiнням та яблуневими пелюстками. Потiм з-пiд цвiту, як табуни снiгурiв, заколивались червонобокi яблука, i синiми дощами пролилися сливи... А самого ж дощу нема!! Сонце переплавило всi хмари, i колос, задихаючись од спеки, простягав до людей свої теплi дитячi ручата, просив захисту i порятунку. - Господарi, повертайте рiку на поля! - звiдкись долiтає владний i стурбований голос Степана Кушнiра. Внизу загудiли мотори, i вода схвильованим контральто почала пiдiйматись по нагрiтих трубах, перехлюпнулась на ниви i зашумiла зеленими подолками по усьому полi, не оминаючи нi одної стеблини... I щасливий колос на всi боки поклонився людинi... - Вставай, Льоню. Свiтає! XXXIV Осiнь. Золота осiнь. В ясному, чутливому небi бiлоснiжними айстрами пропливають хмари; на деревах чiткiшає рiзьба пурпурових узорiв, а всi дороги дивовижно пахнуть свiжим зерном i яблуневим повiвом. Ранки стоять наче вино. I Кушнiревi приємно бачити, як на шляху, з-пiд самого сонця, чорними веселими краплинами одриваються машини i, збiльшуючись, летять живим пунктиром до села. Давно вже виконано першу заповiдь перед державою; уже гарячi трудоднi повновiсно вляглись в засiках колгоспника червленою пшеницею, самоцвiтами гречки, сипким бiсером проса. I Кушнiр тепер з хвилюванням стрiчає машини; на них похитуються усипанi живицею сосновi дошки, сiрiє згустками туману цемент i червонiє полуницею дзвiнка цегла. Молодi бiлозубi шофери, смiючись, молодцювате пролiтають бiля свого голови i повертають до просвiтленого Бугу. "Орли", - любовно проводжає очима Кушнiр своїх комсомолят i довго вагається: чи пiти на будiвництво електростанцiї, чи до сiячiв. Воно i незручно знов повертатися до рiчки, але ж при розвантаженнi ще може щось трапитись. Кушнiр явно обманює себе: знає - все без нього буде гаразд, але, надавши обличчю заклопотаного виразу, круто повертає до Бугу. I хай тепер попробує який-небудь скалозуб пирхнути, що голова днює i ночує на будiвництвi! Чортовi непосиди. Знайдуть яку-небудь слабiсть у чоловiка i вже будуть переморгуватися i непомiтно кривитися при ньому, поки щось нове не вiдшукають. А про лампочку у вазi вже навiть в районi знають. Певне Борис Зарудний роздзвонив по усiх усюдах. Вертун нещасний. Та премiю доведеться видати хлопцевi: не працює, а творить. Здалеку чути, як бринять сокири, гупають молоти, щебече камiнь. В цi радiснi звуки вплiтається шум машин, спiв течiї, плескiт весел, мелодiйна мова, i з обличчя Кушнiра змивається заклопотаний вираз. Вiн уже не помiчає, як будiвники, зиркаючи на голову, доброзичливо пересмiхуються мiж собою, говорять про якiсь магнiтнi хвилi, що впливають на декого з начальства. - Борисе, про який ти там магнетизм розбалакався? - крiзь задуму схоплює заплутану нитку жарту. - Про який там магнетизм? - . спочатку нiяковiє Борис Зарудний i зразу ж веселiє: - Ми говорили, Степане Михайловичу, про ту властивiсть намагнiчення, яку має вся земна куля, - I твiй язик, - серйозно додає Кушнiр. Навколо вибухає неймовiрний регiт. Одначе Борис не розгублюється - вiн знає, чим можна вразити Кушнiра. - Степане Михайловичу, через шiсть днiв ми з деривацiйним каналом покiнчимо. - Як через шiсть днiв!? - радiє i робить вигляд, наче нiчого не знає про новi намiри молодi. - Покiнчимо, Степане Михайловичу. В нас уже все розраховано! - Так нещодавно ж були iншi розрахунки? - То нещодавно. А це сьогоднi! В соцзмаганнi ми ростемо по геометричнiй прогресiї. - Ну, спасибi, молодята. Порадували старого. Будiвники з Багрина здорово обiгнали нас? - Нi, майже рiвно iдемо. - Майже рiвно? Це добре. А от коли б нашу рiвну лiнiю вище, вище, соколом пустити? Стрiлою! - Тяжкувате буде, - завагався Прокопчук, - там ранiше почали роботу. - Знаю, знаю, що тяжкувате. Проте честь яка! - поспiшно говорить Кушнiр. - В Багринi бiльшi можливостi мають. У графiку вище нас стоять. - Сонце має бiльшi можливостi, анiж мiсяць. А восени, дивись, мiсяць вище сонця пiдiймається! - згарячу хапається Степан Михайлович за перший, що надбiг, образ. Навкруги заряснiли усмiшки. - Подумаємо, - рiшуче говорить Зарудний. - Варто, варто подумати, - прямує до мулярiв. В цiй роботi Кушнiр знає толк; мiцнi пальцi його так бережно й умiло ходять бiля камiння, наче це не брили, а теплi клубки сiрих ягнят. Високий день стоїть над зарiччям, i гомiн будiвництва котиться аж до окрайцiв бузкового небосхилу. Не минає i кiлькох днiв, щоб на будiвництво не заглянув Iван Васильович Кошовий, i тодi Кушнiр розцвiтає усмiшкою, на диво схожою на усмiшку деяких колгоспникiв, коли тi стрiчають голову бiля рiки. Iван Васильович завжди приїжджає в обiдню перерву або надвечiр, перед закiнченням роботи. Тiсним колом обступлять його колгоспники, жадiбно ловлять кожне слово i про великого Сталiна, i про мiжнародне становище, i про електрифiкацiю, i про стахановський рух, i про досвiд передовикiв, i про новинки в лiтературi. Буває, вечiр прихилиться до селян, похолодiє камiнь, всiваючись росою, а тепла задушевна розмова розкриває новi обрiї, сповнює гордiстю серця i наснажує новою силою руки. Цi серця i руки не просто орють поле, мурують камiнь - вони вкладають свiй труд, любов i надiї в основу величної будови комунiзму. Сьогоднi ж Iван Васильович забарився. Давно Полiкарп Сергiєнко повiдомив Кушнiра, що машина секретаря райпарткому промчала шляхом до села. "Напевне, пiдманув, а тепер посмiхається собi в куцi вуса", - починає сердитися голова на Полiкарпа, знаючи вдачу луговика. Одначе Сергiєнковi й на думку не спадало посмiятися з Кушнiра. Iван Васильович, проїхавши селом, повернув на колгоспну пасiку. У тiнистих лiсах просiвався сонячний дощ; по його тремтливих, золотистих струмках тихо опускалися на землю крихiтнi човники листу. З дубiв та чагарникiв звисали грона дикого хмелю, нiжний аромат переснував усе повiтря. Марка Григоровича у хатi не було. Над вiкнами смiялися разки зубастої кукурудзи, бiля призьби грiлися на сонцi мiшки з чорним дрiбним насiнням синяка. Iван Васильович догадався, що старий пасiчник обсiває "ледащу осичину" - пiскувату пiдлiсну дiлянку, де нiчого, крiм убогих кущикiв осики, не росло. Садом попрямував до узлiсся. Незабаром до птичого щебетання почав просочуватися вiдгомiн розмови. З-за дерев замаячiли людськi постатi, конi, сiвалка. - Марку Григоровичу, ти знову про пасiку думаєш? - розкочується густий смiх. Бiля пасiчника стоїть кремезний Олександр Петрович Пiдiпригора. - А чого ж? Про пасiку. - I не надокучить про одне й те ж саме думати? , - Я ж кожен раз про нове думаю. - Оце до дiла сказав, - схвально промовив Пiдiпригора. - Так нас Iван Васильович учить: кожен раз про нове думати, щось нове шукати i знаходити. - Аякже. Сам помiркуй: ранiше увесь вiск церкви пожирали, повiтря чадили ним. А тепер наша продукцiя сорокома течiями розтiкається в сорок видiв народного господарства. Iнтересно? Значить, не обгородилося пасiкою i лiсами моє життя, не чадить плаксивою свiчечкою. Та нащо тобi краще: поглянеш у небо - летять самольоти, а в тебе серце спiває, бо твiй вiск i авiацiї служить... Iван Васильович якось говорив: у нас в Радянському Союзi бджiл бiльше, нiж у Сполучених Штатах Америки, Японiї i Нiмеччинi, взятих разом. Радiсно? - Радiсно, - погоджується Пiдiпригора. - А простий собi дiд Синиця хоче, щоб у нас було бджiл бiльше, анiж у всьому свiтi... Оця казка, що про медовi рiки говорить, впритул пiдiйшла до колгоспної пасiки. Звiдси вона справжнiми рiками потече. Є тут над чим подумати? - Є, Марку Григоровичу. Тому й синяк ciєтe? - Тому й сiю Вiн на цьому пiщанику десять рокiв менi ростиме, фацелiю ж щороку треба сiяти . Зруби ж ми липою засадимо Гектар липи шiстнадцять центнерiв меду дає. - Сто пудiв? - вражено вигукнув Олександр Петрович. - Сто пудiв! От тобi й нова медова рiчка. А ти говориш, що я про одне й те ж саме думаю Коли в чоловiка думки на одному мiсцi крутяться - це вже не чоловiк, а карусель. Смiх покотився узлiссям. Забряжчала штельвага, i сiвалка рiвно пiшла понад лiсом. Марко Григорович перший побачив Iвана Васильовича. Зрадiв, заметушився i зразу ж повiв секретаря райпарткому до питомника. Молодi волоськi орiхи рiвними зеленими рядками вiдбiгали од пожовтiлого саду. Осiнь не торкнулася нi одного листка памолодi. Густий орiховий настiй пiднiмався над теплою землею i з'єднувався з хвилями прив'ядаючих лiсових сокiв. - Марку Григоровичу, тепер видно вам орiховi шляхи, рiвнi, широкi, врожайнi? - ясно дивиться в бузкову даль Кошовий, наче там, розводячи багрець i позолоту дiбров, поспiшають у поле духмянi дороги. - Видно, Iване Васильовичу. I досi дякую за науку товаришу Маркову... Поїхав чоловiк од нас, а слiди його живими дорогами пiдiймаються. Нiяким вiтрам їх не здути, нiяким зливам не змить. От в чому сила чоловiка. - Бiльшовика, - коротко промовив Iван Васильович. - Бiльшовика... Орiховi шляхи! Не сiра осiння голизна, не плакучi ниточки вербицi, а гiллястi врожайнi шляхи Яка то розкiш! - Не розкiш - життя наше. Багате, красиве, радянське Дiвчата приносять пiсню в лiсовий сад, i ласкава задумана осiнь стає молодшою. В плетенi з червонолозу кошики влягається золотистий пармен, соковита з краплинками ластовиння дубiвка. Марта Сафронiвна, нiяковiючи i червонiючи, вiтається з секретарем райпарткому. Вона й сама зараз рум'яна, дорiдна, мов погожа осiнь - Що нового, Марто Сафронiвно? - Урожай збираємо . Дiвчата мої на обiдню перерву ходили в лiс по гриби. - Назбирали? - Багато. Може зготувати вам на багаттi? Щоб димом i лiсом пашiли? - I щоб потiм губ-губ кричав? - згадав подiльську примовку про гриби - Не кричатимете. Дiвчата мої почали у листi пекти гриби, а потiм, дивiться, така догадка їм прийшла... - Яка? - одночасово запитали Iван Васильович i Марко Григорович. - Пiзньої осенi згромадити i спалити листя. Скiльки тодi попелу в нас буде, та й шкiдникiв поменшає. - З-пiд самого носа перехопили iдею. Форменi непосиди, - похитав головою Марко Григорович. - Молодцi вашi дiвчата, Марто Сафронiвно, - прямує до гомiнкої бригади Кошовий. - Цю думку треба в широкий свiт пустити. - Прямо з-пiд самого носа вихопили iнiцiативу, - нiяк не може заспокоїтися пасiчник. - Бiльше думати почали люди про колгосп. - I щоразу про нове думають. Марко Григорович допитливо поглянув на Iвана Васильовича. Але той рiвно закiнчує думку: - Це тому, що колгоспне життя уже твердо увiйшло в наш побут. Сонце сiдає в пурпуровi хвилi дiбров; долини дихнули туманом, засмiялися синi дороги, кличучи колгоспникiв у село. Пiзнiм смерком повертається додому Олександр Петрович Пiдiпригора. Усе його тiло, мов теплим соком, переповнене розмивчастою, солодкою утомою. Вiн таки засiяв ранiше строку усю осичину, i значимiсть зробленого дiла хороше вляглася в його душi. На подвiр'i стоїть безтарка, наповнена яблуками. - Олександру Петровичу, привезли вам трудоднi! - гукає чубатий їздовий. - Багата осiнь прийшла в цьому роцi. - Самi зробили її багатою, - статечно вiдповiдає Олександр Петрович, - постаралися i зробили. Розвантаживши безтарку, вiн тихо входить у хату. З кiмнати чути дзвiнкий голос його мiзинчика Лiди, ученицi сьомого класу. Батько спочатку з приємнiстю дослухається до бiгу слiв, а потiм починає все бiльше хмуритися. "Що вона таке страшне читає?" - уже сердиться Олександр Петрович. "Маленьке, сiре, заплакане вiконце. Крiзь нього видко обом - i Андрiєвi, i Маланцi - як брудною розгрузлою дорогою йдуть заробiтчани. Йдуть та й iдуть, чорнi, похиленi, мокрi, нещаснi, немов калiки-журавлi вiдбились од свого ключа, немов осiннiй дощ. Йдуть i зникають у сiрiй безвiстi..." Олександр Петрович бiльше не може витримати. - Лiдо, ти що це читаєш менi? - Книгу. - Сам знаю, що книгу. А що це за книга? - Хрестоматiя. Урок по нiй задали. - Як урок!? - обурюється батько. - Просто урок. Напам'ять треба вивчити. - I навiть напам'ять!? Про кого ж тут пишуть? I що це за осiнь така... неправильна? - Дореволюцiйна, - смiється Лiда. - Дореволюцiйна. Так би ти й зразу сказала. Тодi все правильно, - заспокоюється Олександр Петрович i трохи нiяковiє, що не знав такої книги. - А про нашу колгоспну осiнь ви вчили урок? - Нi. - То вже зовсiм погано, - хитає головою батько. - Ти перекажи вчительцi, щоб сперва про нашу осiнь уроки вивчали. Дореволюцiйна й почекати може. - Учителька нам сказала, щоб ми самi склали твiр про осiнь. - От i напиши толково. Олександр Петрович виходить з хати. До нього тягнуться освiтленi мiсяцем пишнi червонi жоржини. По шляху поспiшають у вiнках ясного свiтла машини, вулицями ще поскрипують наповненi яблуками безтарки, а з усiх кiнцiв села розтiкаються свiжi, соковитi голоси: До комунiзму ясних лiт Високий гордий наш полiт. До батька пiдбiгає Лiда, вiн пригортає її мiцною рукою, ! так вони стоять обоє в прозорому сяйвi, неначе вилитi з бронзи. Бiля них, розсипаючи смiх, легкими i радiсними кроками проходить молодь вечiрньої школи. У їхнiх, так по-юнацьки впевнених, голосах широко розлилися завзяття, пориви, надiї. Якими огнями горять їхнi розумнi очi, якою любов'ю переповнено їхнi безкраї серця! - Комсомольцi йдуть, - тихо шепче Лiда i поправляє на грудях пiонерську краватку. - Комсомольцi, їх по ходi пiзнаєш. Як весна прямують... Ось про яку осiнь пиши, дочко. Мiсяць пiдiймається вище. Все меншає тiней. Червонi жоржини сильнiше мерехтять росами. Чiткiшають далi i спiви. Осiнь. Золота осiнь. КНИГА ДРУГА. ВЕЛИКI ПЕРЕЛОГИ Частина перша I Пiд iскристим пiвднем зелено шумить Великий шлях, упираючись широким, туго натягнутим луком у високi жита, що вже заквiтували на все поле. Сизуватий колос, затиснутий з двох бокiв списами остюкiв, перегойдує на тонких бiлих ниточках жовто-зеленавi палички квiту. Не жалкуючи, що вiдмовився поїхати на прогулянку до городищанських лiсiв, Дмитро увiйшов у голубi жита, i вони прикрили його прогрiтими хвилями Навiть не ворухнеться бiля кореня вузлувате, свiтлiше стебло, а колос, викупаний сонцем, вклоняється нивi, то темнiючи, то просвiтлюючись. Якi неповторнi шерехи випрядає нива; вона стрепене дужими i м'якими крилами i до самого обрiю летить, то враз вiдкинеться назад, стихне, як пiсня. Дмитро уважним поглядом вдивляється в далечiнь, мов читає живу карту ланiв; у плюскiт стебла непомiтно вплiтаються голоси його великої рiднi, i кожне поле дивиться на н