iд темними вiями. Мовчки зiйшлась вся родина бiля свого господаря, неначе прощаючись з ним. Дмитро довгим-довгим поглядом обвiв усiх i тихо промовив: - Журбою бiдi не пособиш i голови теряти не треба. Не за нами одними прийшло горе. Тримайтеся ж одне одного, яка б лиха година не бушувала над вами. Ми сильнiшi всякого лихолiття. - I замовк - нехватило слiв. Щось стиснуло йому горло i, охоплений думками, згадками, не мiг умiстити в серцi усього життя, що прорвалося густо i боляче. IV Похмурнiло навколо в цi днi. Проводжали жiнки чоловiкiв, матерi - синiв, виряджали рiдних та кревних; дитячими ручками, дiвочими устами прощалось село зi своїми синами. I нiхто в селi не сiдав у машини. Йшли пiшки аж до чорнолiсся, глибинним зором оглядали тi простори, що лягли з роками як найдорожчi скарби. Прямували завтрашнi солдати у невiдоме - битись за цi простори, життям обстоювати тi свiти, без яких не можна прожити людям, як серцю без кровi. Не одної вдачi, не одної волi та сили були. Та буйна молодiсть, як яблуневий цвiт, першою прощалась з рiднею. Пройшли довгими вулицями, завзято, гордовито спiваючи похiдних пiсень. Навколо з заздрiстю крутилися виводки малечi. Вони бiльше за всiх вболiвали, що не їм iти на вiйну, вони ж найбiльше розхвалювали своїх братiв та родичiв. За селом, як по командi, юнаки вскочили на машини, обнялись, переплелись руками, i пiсня, що тiльки раз так спiвається у життi, широко розляглась над безмежними мiнливими плесами поля. Могутнiй у своїй силi i принадно сумовитий по звучанню тенор, обриваючи душу, пiдводився до самого неба. Ще не встигли молодi баси грiзно повторити приспiв, як знову заспiвувач наповнював поля неповторним трепетом. I довго не розходились жiнки, чоловiки, дiвчата з шляху, схвильованi прощанням, пiснею i думами про завтрашнiй день. Старшi роками були бiльш задуманими, суворими. А тут ще як почнуть жiнки печалитися, то iнший чоловiк i не витримає - сам хмарою насупиться, гладячи рукою дитячу голiвку. А Варивон зразу ж нагримав на свою рiдню: - Чого ви менi, значить, похорон справляєте? Не дадуть чоловiку спокiйно чарку випити. От ускочив у сльози, як у росу. I де їх ото набралося? Ану, хай чорти Гiтлера у смолi кип'ятять, випиймо за нашу удачу. Пий, стара, - звернувся до Василини, - бо скоро горiлка вiд твоїх зiтхань прокисне. З Дмитром прощався спокiйно, тiльки очима косував на Василину, що й на людях не витримала, плакала. - Жаль, Дмитре, що не разом iдемо. З таким, як ти, гори б ворочали. З тобою i працювати гаразд, i горiлку пити, i чортiв бити. Коли б, значить, стали плече в плече, - нiхто б нас i залiзом не сколупнув. Спасибi за добре слово, - розчуливсь Дмитро. - Справно воювали за свою землю. Ще може стрiнемось. - Стрiнемось. Як не на вiйнi, то пiсля вiйни - я вмирати не збираюся, - подивився на Дмитра з твердою надiєю. - Думаєш, сам себе потiшаю. Вiрю, значить, що нiякий дiдько мене ї вiзьме. Дивлюсь на iншого i злюся - то був чоловiк чоловiком, а це за день як тiсто розлазиться. Тьху на тебе, окаянний, думаю. Чи ти, значить, коло дiжки согрiшений, чи яка тебе трясця мiсить? Я такому i в пику затопив би. Тричi поцiлувалися, мiцно, щиро. Варивон, перехопивши рукою жiнчину шию, опустив долоню на блузку i вже з-за плеча усмiхнувся: - От шкода - свою жiнку покидати. Вона як пiсня в мене: радiсть посилить, а смуток розвiє. Тiльки в цi днi моя пiсня зажурилась. Пiшли, дорога. - Так i вийшов iз хати i пiшов селом, пригортаючи молодицю. "Такого бiда не скрутить. Воїн", - любовно провiв невисоку огрядну постать Варивона i знову, кривлячись од болю, змислився над своєю долею. Григорiй Шевчик в цi днi, до мобiлiзацiї його року, хотiв якнайбiльше побути з дiтьми, з дружиною, бабою Ориною. Раптом усе домашнє стало дорожчим, начебто вiн тепер бажав наверстати минуле, коли бiльше часу проводив поза домом. Раз навiть майнула думка: "Певно, Дмитра завжди так тягнуло до родини, як мене зараз". Але невiдкладнi турботи вiд зорi й до зорi тримали Григорiя серед людей. Вiн перший гостро розкритикував маршрут, по якому мали гнати в тил колгоспну худобу. Од злостi голос у Шевчика став бiльш рiзким i книжним: - Це план, можна сказати, канцеляриста Скоробреха, який все врахував, крiм... вiйни. Прямо тобi стратег - гуртами захотiв осiдлати дороги найбiльшого руху. - Зате це найкоротший шлях, - спробував хтось оправдатися. - До повної плутанини або й загибелi - ви хочете сказати? - вiдрiзав Григорiй. - Худобу ми переправимо через Буг i поженемо польовими дорогами. - Ех, скiльки пашнi витолочимо, - зiтхнув Олександр Пiдiпригора. Григорiй з докором поглянув на гуртовщика i ледве сам не зiтхнув. Одначе зразу ж нахмурився, щось пробурмотiв про мирнi настрої i заговорив про новий маршрут. Другого дня Шевчик уже запасливо добував у районi медикаменти для людей i худоби, а потiм в конторi колгоспу влаштував "художню частину" канцеляристам, якi, старанно виготувавши списки худоби, трохи припiзнилися з рiзними довiдками для гуртовщикiв i доярок. - У нас же нема типографiй, - спробував захищатися бухгалтер. - Скоро лiнотипа для лiнивих типiв пiдвезуть. Прямо на парашутi в контору спустять, - похмуро пообiцяв Григорiй. - Жiнки як-небудь i сюди вам зможуть обiд принести. Тепер не обов'язкова розкiш на всякi перерви час убивать. Додому Григорiй прибiгав зрiдка i вже дорогою добрiшав; якась тиха задумана усмiшка опускала куточки його темних заокруглених уст. Розважав, як мiг, Софiю, дiтей i часто замислювався, забувши скинути руку з пухнатенького засмаглого плеча Люби. Було боляче. Ще тiльки на життя починали слатися дороги, i так по-дурному вiйна обiрвала їх. "Що ж, Григорiю, пора воювати, брати гвинтiвку до рук. Пора", - згоджувався. Неясно у маревi бачив вiйну. Iшов у думах насупроти неї i жалкував, що невелику мав вiйськову спецiальнiсть: був рядовим зв'язкiвцем. Надвечiр, перед самим його вiд'їздом, тихо пiдiйшла Катерина i припала чорнокосою головою до його грудей, потiм вiдхилилась назад i попросила: - Тату, ти нас не забувай. Листи частiше пиши. Ти перше дома мало був, тепер поїдеш, а ми ж тебе любимо, тату, аби ти знав, як ми тебе всi любимо, - обняла його тонкими ручками i притулилась головою до щоки батька. - Хто тебе, доню, навчив так говорити? - зразу майнула догадка, що Софiя розмовляла з дочкою. - Я сама, тату. Ти все думаєш, що я маленька... А скiльки я тебе, бувало, дожидалась вечорами. Усi уроки вивчу, художнi книжки почитаю, а тебе все нема. Ти ж так гарно спiвати умiєш, а нам рiдко-рiдко спiвав. Блiднучи, Григорiй слухав мову дiвчини i тепер зрозумiв, що не зумiв прихилити до себе дитячих сердець, що дiти розумiли бiльше, нiж вiн гадав. I, жалкуючи, що не можна повернути минуле, заговорив тихо й гаряче, не випускаючи з обiймiв Катерини: - Так, дочко, твоєму батьковi треба було бути бiльш уважним. Тiльки ти не думай, що вiн вечорами розгулював. Твiй батько робив буденну роботу, робив, скiльки хватало сили, бо думалось не про себе одного, а щоб краще було людям. Ти ще не знаєш, дочко, що таке село. У ньому багато хорошого, але й корiнцi бур'яну залишилися, накип минулого де-не-де до нашого берега прибивається. I твiй батько не проходив байдуже повз усе, аби, мовляв, йому добре було. Вiн гнав у шию ледарiв, п'яниць, дряпiжок, прихованих ворогiв; непокоївся серцем за новi зеленi паростки. Часом i помилявся, а робив багато, як совiсть пiдказувала йому... Ти мене розумiєш? - раптом подумав, що не треба було цього говорити дiвчинi. - Розумiю, тату. Ти хороший у нас. Тiльки мати часто плакала, коли тебе довго дома не було. - Повернуся з вiйни - бiльше плакати не буде. Я маму дуже люблю. З дитячою довiрою подивилась Катерина на батька, щось розмiрковуючи, а потiм м'якими устами, перехиляючись, навскiс поцiлувала його. - I ми всi тебе, татку, любимо. Так любимо... Мати нам що не почне говорити, а тебе i спом'яне. Схвильований Григорiй вийшов у другу половину хати. Так он яка його Софiя. За отими жартами, часом ущипливими, надокучливими, ховалось велике материнське серце. А вiн не змiг чи не хотiв розпiзнати його. - Що ж, жiнко, - промовив, сiдаючи за стiл, - вип'ємо за твоє здоров'я, за майбутнє наше життя, добре до самого вiку, - схилився над нею, цiлуючи невеликi уста. - Ой, Грицю. Що ти, Григорiю! - обвила його шию мiцними руками, i очi, обличчя засяяли в неї такою радiстю, що йому було совiсно дивитись на неї. - А другу чарку, щоб краса твоя не марнiла. Щоб все тобi було, чого сама собi бажаєш. I незчулись, як хату заповнили сутiнки, поприбiгали дiти, з дiйницею увiйшла баба Орина. Так, - думав Григорiй, - як буде ласкава доля до нього, битиметься за трьох - удачу вiн мав не тiльки помiж людьми: своя сiм'я не чула в ньому душi. Далеко за пiвнiч тихо розмовляв з дружиною, так i заснув, притулившись до її невеликих грудей. А Софiя лежала на правiй руцi чоловiка, перебираючи рукою порiдiлi чорнi кучерi, дивилась i надивитись не могла на такi рiднi риси дорогого обличчя. Так i свiтанок застав її, коли треба було будити Григорiя в похiд. V Ревiли дороги. Машини до самого неба пiдiймали сiрi незграбнi стовбури пилу, i вiн осiдав на закуренi обличчя червоноармiйцiв, на обважнiлi хлiба, на покалiченi придорожнi липи i верби. Часом десь iз-за лiсу або з-пiд хмари вилiтало кiлька самольотiв; вiд них, блискучо коливаючись, вiдривались продовгувастi бомби, i земля, ахкаючи, пiдiймалася вгору чорносизими стовпами. На обочинах шляху вже лежали обгорiлi залiзнi кiстяки, а невпинний потiк прямував далi i далi. Назустрiч iшли порожнi машини за боєприпасами. Часом вискакували - з пораненими, в очi кидались шкарубкi рудi плями на бiлизнi та бинтах. Дуже непокоїлося серце в Григорiя. Найбiльш гнiтило не наближення фронту, а чуття невiдомостi: як вiн зустрiне ворога, як вступить у бiй, як буде воювати. Оте "як", нерозгадане, важке, давило тягарем, навiть часом зупиняло подих. Нi, вiн не боягуз, за чужою спиною не ховатиметься - битися буде не гiрше за iнших. Бомбардування не лякало його; не лякав i обстрiл з кулеметiв - лежав на землi коло сорокоп'ятчикiв i вперто стрiляв у небо, в якому i зараз сновигали кощавi злобнi "мессери". Але як вiн вперше стрiнеться вiч-на-вiч з отим фашистом, що схотiв затиснути очi всьому свiту? Григорiй попав зв'язкiвцем у гаубично-артилерiйський полк. Начальник штабу, широкочолий, уже в лiтах, капiтан Железняков направив його з наводчиком Петром Федоренком у третю батарею першого дивiзiону. Петляючи лiсом, помiж щiлинами i дзотами, прислухаючись до трiскотнi мiнометiв, вони довго розшукували район огневих позицiй третьої батареї. Дорогою Григорiй встиг узнати вiд балакучого Федоренка найцiкавiшi подiї його життя i погляди на вiйну. - Чоловiк тодi правильний, коли своє мiсце знаходить на землi. Дивись, iнший i не дурний, i учений, а все в нього через пень-колоду виходить, бо свого не найшов. А моя точка - машини всякi. Люблю їх, як душу. Привозять тобi мертве залiзо, а ти бiля нього покрутишся, замурзаєшся, як чорт у пеклi, вилаєшся не раз, а потiм i любуєшся - пiшла твоя машина на люди, як молодиця на весiлля, тiльки покручує собi, - i Федоренко добавив таке порiвняння, що Григорiй довго беззвучно смiявся, зупинившись посеред лiсу. - Ти, видно, бабiй добрий. У тебе й слiвця такi. - Нi, жiнки мене не люблять, - серйозно вiдповiв. - Бо i я, правда, бiльше машинами, чим їхнiм братом, iнтересуюсь, - i чогось зiтхнув. - Да, а воювати нам з тобою крiпко доведеться. Ти щось коло своїх телефонiв тямиш, чи який там бiс? - Тямлю. - Це добре, - похвалив Федоренко. - Кожен чоловiк небагато, а двi професiї повинен знати: вiйськову i невiйськову. А то iнше боже теля i стрельнути з гвинтiвки по-людськи не вмiє. Чи, може, i ти не вмiєш? - Нi, трохи умiю. - Це добре. Ордена за що отримав? - За урожай. - Хай не останнiй буде. - Спасибi. - I я за машини теж такий, як у тебе, заробив. - Чому ж не носиш? - Нi, є при собi. В кишенi. Не хочу, щоб усi бачили - полегкiсть почнуть всяку давати. - I не можна розiбрати, чи серйозно, чи насмiшкувато вiн говорить. - Да, - не знає, що вiдповiсти Григорiй, дивлячись-на ширококосте обличчя Федоренка з лукавими блищиками в карих очах. - Так от, давай будемо дружити, - простягає рубцювату, чорну вiд залiза I мазуту, руку. - На вiйнi дружба - запорука перемоги, - вже говорить цiлком серйозно. Нарештi вони знаходять свого командира батареї, молодого невеличкого лейтенанта Тура, який щойно повернувся з спостережного пункту. - Навiдник? - зрадiв Тур. - Це у нас дефiцитна спецiальнiсть. Свою справу знаєш? - Знаю, товаришу лейтенанте. На Халкiн-голi лупив чортiв, аж чорти сипались. - Повоюєм! - щиро тисне руку лейтенант, - Сержанте Лавриненко! Проворний сержант пiдбiгає до лейтенанта. Велика, прим'ята осколками каска перегойдується на його головi. I Шевчик зразу ж з великою повагою слiдкує за кожним рухом сержанта. - Це командир першої гармати. Будеш у нього навiдником. Федоренко молодцювате вiддає честь, i Григорiй помiчає, як втомлене обличчя лейтенанта освiтлюється схвальною усмiшкою. - Григорiй Шевчик? Знаю такого! В одному Указi з моїм батьком нагороджений. Що, в помiчники старшини призначити? - Нi, - пригадуючи слова Федоренка, рiшуче закрутив головою. - Хочу бути зв'язкiвцем. - Он як? Це добре, - тисне руку Григорiєвi. - Старшино! Невеликий бiлявий сержант пiдходить до них. - Нагодуйте хлопця i передайте сержантовi Нiгматi. VI Нерозгадане, тривожне "як" розвiялося скорiше i легше, нiж думалося спочатку. Того ж вечора, пiсля прив'язки батареї, Григорiй з зв'язкiвцем Рязановим, русявим горьковчанином, топчучи важкими чобiтьми недоспiлу ниву, проводив кабель до нового НП командира батареї. Попереду, десь бiля острiвця лiсу, противно крякали мiномети, а потiм осторонь вибухали мiни; над восковими нивами метлялись червонi фонтани. - Дряк! Тряк! - викрикували мiномети. I цi звуки нагадували чи швидкий сухий перестук терницi, чи наполохане крякання качок. - Шлiссс! Шлiссс! - мелодiйно пролiтали з нашого боку невидимi снаряди, i лiс ахкав тривожно i глухо. Поспiшаючи розмотувати кабель, Григорiй тепер бажав тiльки одного: скорiше, скорiше б дотягнути провiд до спостережного пункту. "Коли б хоч не заблудитись", - думав з тривогою. Невдалий початок мiг би зразу викликати недоброзичливе ставлення до нього артилеристiв-кадровикiв. Котушка все тоншала, оголяючи нерiвнi кулаки моткiв; кабель з сумовитим зiтханням, обрушуючись, падав на задуманi колоски, ставав липким од вичавленого пшеничного молока. В Григорiя уже притупився жаль до стоптаної ниви, до стогону недоспiлого колосу, - бiльшi турботи хвилювали його. I вже сiрий кабель з липкими вузлами паросткiв, що обпiкали пальцi, був не кабелем, а стежкою, яка єднала його життя з життям великої армiї. I вже не мiг уявити свого життя без цiєї найпотрiбнiшої роботи, без старенького "унаефа", що коливався i коливався бiля боку, вириваючи стебла з зачерствiлої землi. I коли на схилi невеличкого пагорбка вiн побачив лейтенанта Тура, - усмiхнувся i полегшено зiтхнув. - Скорiше зв'язуйтесь з вогневою, - заклопотано кинув лейтенант, вдивляючись в темiнь, що плюскотiла над житами, неначе прогрiте зоряне озеро. - Днiпро, Днiпро! - глибоко увiгнавши заземлення, присiв у окопi Григорiй. - Днепр слушает! - обiзвався чiткий гортанний голос з грузинським акцентом. I цi слова були для Григорiя солодшими за музику. Тепер можна було i пiт обтерти з чола, i амунiцiю поправити, i цигарку закурити. - Зв'язок налагоджено, товаришу лейтенанте! - Добре. Трубку не випускати з рук. Нi в якому разi не зумерити. - Є, не зумерити. В окопi спостережного пункту, тихо розмовляючи, сидiли бiйцi iз взводу управлiння. Не було тiльки двох розвiдникiв - пiшли в розвiдку з помначальником штабу першого дивiзiону лейтенантом Созiновим, про якого уже кiлька разiв чув Григорiй, як про завзятого i вигадливого командира. - Да-а, таке воно вийшло одного разу, коли в кашу все змiшалось бiля Чорнолiсся, а пiхоти i на розплiд не було поблизу. Попадаємо увечерi, нарештi, ми з лейтенантом Созiновим на станцiю, що загубилася посеред лiсу, i попадаємо прямо з дороги на бал, - тягне, прикриваючи обома руками цигарку, червоноармiєць бiля стереотруби. - Безпечно добираємось до вагона, вiдчиняємо дверi i замiсть наших зустрiчаємося з нiмецькою офiцернею. Сукини сини, сидять, як дома, пороздягались, деякi лише в одних довгих сорочках, гергочуть по-своєму i горiлку п'ють. А закусок - гори, всяких-превсяких. А тут їсти хочеться, аж вуха попухли. Побачив я цей фрицiвський бал i про їжу забув. "Тут тебе нагодують", - похолола душа. - Русiш офiцер. Гут, гут, - пiдвiвся найближчий i рукою запрошує сiдати, - напевне подумав, що ми якесь зрадницьке охвiстя. Тут лейтенант як вшпарить по гiтлерiвцях з одного боку, ну, а я з другого, то їх, бугаїв, зразу i облило мазкою. Далi лейтенант пострiлом погасив свiтло - i хода з вагона в лiс... Що там робилося пiсля нас! Содома, гомора i фрицiада! До самого свiту стрiляли. А ми, голоднi, холоднi, премо до своїх на третiй швидкостi. - Прокопенко, їсти хочеш? - питає лейтенант. - Макiтру вареникiв з'їв би, товаришу лейтенанте. - Може вернемося на старе мiсце - у вагон? - Нi, - кажу, краще не треба, бо де фашист торкнувся до їжi - у горло не полiзе. - Ну, тодi я сам буду, - i виймає з кишенi плитку шоколаду i так хрумає, що менi аж кишки пiдводить. - Товаришу лейтенанте, це ви там взяли? - Там, - каже. - Тiльки вiн тобi у горло не полiзе. - Ох, i бреше, - хтось в захопленнi тре руками. - Про шоколад десь сам приточив! - Чого там приточив, - обертається Прокопенко. - Попитай у лейтенанта. - Тихо менi, - лунає зверху голос Тура, i всi затихають, а потiм знову iз темряви озивається пошепки чийсь голос: - Ех, вiдступиш з якої позицiї - i душа тобi вивертається. Щоб нашу землю смердючий фашист паскудив?.. Ох, i дали ми їм раз жизнi бiля Дунаю. - Технiкою пре, сучий син. Не вспiєш ударити з гармати - вже i "кум" чи "корова" над тобою кружляє. От i мiняй вогневу, бо роздовбають, як сороки яблуко. - Самольотiв би, танкiв сюди, на нашу дiльницю. На гарматах одних тут держимося... - Вбiгаю я в село, а по вулицях фашисти б'ють - спасу нема. Дивлюсь: на подвiр'ї дiд гичку сiкачем сiче. - Дiду, ховайтеся! - кричу. Подивився на мене: - А чого менi ховатися? Вони стрiлятимуть весь день, то ради них i роботу кидати, - i цюкає собi далi-Сидячи на вогкуватому пiску, приклавши до вуха телефонну трубку, Григорiй прислухається до неквапних розмов, одночасно думаючи свої думи. На поверхнi недалеко вiд нього спокiйно заснув Рязанов, нервово ходив Тур, когось виглядаючи з темряви, А жита шелестiли тихо-тихо, неначе хотiли заколисати землю, натомлених бiйцiв, i в той шум вривались поодинокi пострiли, кулеметне стрекотання, гул машин i гудiння самольотiв, що пливли мiж зорями, як зорi... От i його життя, неначе краплина в рiчку, влилось у воєнний потiк. I минуле було прожито для того, щоб ствердити майбутнє. I, як ота краплина з рiкою, вiн з'єднаний з усiм свiтом, що кинув його на старий вiйськовий шлях, через який лягає путь йому, Григорiєвi, чи в життя, чи в небуття... Пропливали перед очима знайомi рiднi мiсця, стрiчався вiн зi своїми земляками, рiднею, iшов назустрiч Софiї, своїм дiтям... Дарма що в нього такi невеликi вiйськовi знання. Вiн доб'ється, щоб i йому, кажучи про своє непомiтне дiло, можна було смiло дивитися у вiчi людям, що недаремно живуть на свiтi. Пригадав i Горицвiта. Пiсля подiї в Городищi Григорiй зразу ж вiдчув до Дмитра глибоку приязнь i вiрнiшим поглядом оглянув його нерiвний шлях. Так, Горицвiт, зриваючись, завжди спинався угору. Була у Дмитра якась незграбнiсть чи невмiння швидко зiйтися з людьми; тому й переганяли його давнi друзi, що легко, рiвнiше входили в життя. I Григорiєвi тепер стало зрозумiло: Дмитро в чомусь вiдставав од своїх друзiв, але в головному - в любовi до своєї Вiтчизни - вiн був їм рiвня. Вiн не той жорсткий камiнь, що тiльки лишаями обростає. Подзвонив командир дивiзiону й викликав комбата. Обвалюючи пiсок. Тур спустився в щiлину i припав до трубки. - Нi, не приходив... жду, дочекатись не можу... Я теж тай думаю... Такий не прогавить грушку в попелi, як що, то i з жару витягне. У наушнику заклекотiв короткий смiх, i Тур передав трубку Григорiєвi. При свiтi зiрок невелике довгасте обличчя командира батареї було виразно бiлим, тонкi нервовi уста зрiдка пересмикувались, чи то вiд нiчної прохолоди, чи вiд нетерплячки. - Спати не хочеш? - Нi, товаришу лейтенанте. - А я поспав би. Отак, у саду на сiнi, щоб крiзь гiлля було видко небо i зорi, - усмiхнувся i зразу споважнiв; прислухаючись до шереха, нечутно вискочив на поверхню. На свiтанку пiсля змiни, уже засинаючи, Григорiй почув схвильований, радiсний оклик Тура; - Созiнов... Мiша! Це ти? - Сам собою, Type! - дзвiнкий, веселий тенор наближався вiд дороги. " Григорiй, пiдвiвшись на лiкоть, побачив невдалiк од себе високогрудого лейтенанта з блискучими очима i глибокою ямкою на пiдборiддi. Iшов вiн легко, наче не приторкався до землi, тiльки зрiдка мерзлякувато поводив рухливими плечима. Усе його тiло курилося ледь помiтним димком - одiж i лейтенанта, i двох бiйцiв, що йшли позад нього, була мокра до рубчика. - А я вже чого не передумав, Мiша. - Знаю, знаю твою поетичну натуру. Може i вiрша-некролога склав "Убили друга Мiшу..." i так далi. - Досить, Михаиле, не жартуй. - Ну, Туре, а якi ми данi принесли! Недарма в болотi нам очi комарня виїдала. Засiкли фашиста. Видко, в наступ готується. До нас пiдсунувся. Коли побачив в руках топографа з готовнiстю розгорнений панорамiчний рисунок мiсцевостi, по-змовницьки усмiхаючись, вказав Туровi на хутiр, що туманився на правому, крутiшому березi рiчки; потiм ускочив в окоп i доповiв командировi дивiзiону: - Засiкли скупчення машин i живої сили. Лiгши на землю, Созiнов iз Туром зосереджено нахиляються над картою, накриваючи її жовтуватим целулоїдним кругом, старанно i швидко готують данi. Хвилююче пiднесення i нетерплячка охоплює всiх бiйцiв. Утомленi, мокрi розвiдники, виливаючи з чобiт коренисту багнюку, тихо сповiщають про свої пригоди, дослухаються до коротких слiв командирiв. Ось Тур рвучко пiдвiвся, виструнчився, i Григорiй з трепетом ловить команду: - По скупченню пiхоти! - По скупченню пiхоти! - урочисто передає на батарею першу в своєму життi бойову команду i до болю притискає трубку до вуха. Глухо обiзвалась огнева, i Григорiй стверджує вiрнiсть команди коротким армiйським "да". - Гранатою! Взривач осколочний! - Гранатою! Взривач осколочний! - Заряд четвертий! - Заряд четвертий! - Основний напрямок правiше один двадцять! - Основний напрямок правiше один двадцять! - Рiвень тридцять ноль... Слова i цифри команди, наростаючи, так охоплюють, переповнюють все тiло, начеб воно вже торкнулося хвиль довгожданого вогню. - Першому один снаряд. Огонь! - Першому один снаряд. Огонь! "Пострiл"... - як музика, вiдгукнулась огнева. З качиним свистом над ними пролiтає снаряд. - Лiвiше сорок! - доповiдає, вiдриваючися вiд стереотруби, Созiнов... - Правiше ноль шiстнадцять. Вогонь! - махнув рукою Тур. Григорiй чiтко передає команду на огневу i чує хвилююче "пострiл". Мелодiйний свист розрiзає свiтанкову прохолоду. - Вiрно, мiнус, - кидає Созiнов. - Правiше... - Прицiл... - Огонь! - Плюс! - доповiдає Созiнов. - Зараз ми вiзьмемо гадiв у лещата, - криво усмiхається Тур. - Лiвiше ноль-ноль три! - Лiвiше ноль-ноль три! - Прицiл сто шiстнадцять!. - Батарея, огонь! - Батарея, огонь! Громовi пострiли гаубиць через короткий iнтервал перегукуються з глухiшими розривами. - Накрили! - вiдривається вiд стереотруби Созiнов. - По машинах вдарили! Зачадили! - Батарея, чотири снаряди, бєглий огонь! - Батарея, чотири снаряди, бєглий огонь! I знову над самими головами артилеристiв врiзається в блакить сумовитий шелест, i знову глухо бухкають розриви. Цi напруженi хвилини стають часткою твого життя, 1, здається, нiколи не було тишi на землi. - Огонь! - знову махнув рукою командир батареї. - Огонь! Далекi розриви зливаються в суцiльний гуркiт, вiн розростається, i обличчя артилеристiв ряснiють жорсткими усмiшками. - Пiдскакують фашисти! - Вище хутора стрибають! - Аякже, до неба ж треба летiти - не близька дорога... - Вiтаю, Туре, з успiхом! На користь тобi iде командирський хлiб. I Григорiй помiчає, як широко розкриваються в блаженнiй усмiшцi обличчя бiйцiв, що любовними очима дивляться на командирiв. - Командир полку виносить подяку лейтенанту Созiнову I лейтенанту Туру, - передає Григорiй слова командира дивiзiону. Але бiля стереотруби вiн уже не бачить високогрудої постатi. Лейтенант, прихилившись головою до стiнки спостережного пункту, навсидячки спить, не чуючи, як сипкий пiсок тече йому за комiр. Одяг його парує легким димком, а стомлене обличчя яснiє напiвдитячою довiрливою усмiшкою. I Григорiй з жалем i повагою дивиться на лейтенанта, наче це його син. VII Вiд нескiнченного грому i гуркоту гудiло в головi, кололо у вухах i млостило, як пiсля поганої їжi. За цi днi, не виходячи з боїв, почорнiли бiйцi, мов рiлля, витягнулися вгору, похмурнiли. I коли давався короткий перепочинок, тут же падали бiля гарячих тупорилих гаубиць, на ' яких порудiла i лущилась потрiскана фарба. - Пiдводься, орли! - лунав охриплий голос старшого на батареї. I знову батарея кидалась до гармат, застигала, мов мармурова, прислухаючись до нової команди. - По фашистськiй сволотi - огонь! Вивержуючи вогневi снопи, здригались, вiдкочувались назад тупi жерла i пiдстрибували гаубицi, схожi на звiра, що Наготувався до стрибка. - Лавриненко, не вiдставати! Не вiдставати! - всевидюще око двадцятирiчного командира слiдкувало за всiма розрахунками. - Єсть, не вiдставати! - оберталось чорне, пiтне обличчя командира гармати, поблискуючи слiпучими зубами. I знову снаряди, схожi на сповитих немовлят, виблискуючи мiдними пружками, влiтали з дужих рук в димчастi чорно-сизi отвори. Здиблюючи землю, бушував, рокотав ураганний вогонь, i знову дихали жаром перегрiтi жерла. Налiтали самольоти, але вже не було часу мiняти вогневу позицiю - треба було зупинити наступ. I батарея не зрушила з мiсця. Бомбами клювали її хижi чорнохрестi птицi i не могли розклювати, сiкли кулеметним дощем i не могли розсiкти єдину волю i силу. Закипала телефонна трубка, вимагаючи вогню, i вогонь, вилiтаючи з тупих жерл, гатив i розколював вибухами чорну далечiнь. Осколок розсiк усю щоку навiдниковi Нетребi. Рукавом витер хлопець кров i не пiшов од гаубицi. Обидвi ноги по самий живiт вiдбило стерновому Сайфi Каримову. Задимiлись очi у хлопця, блиснули бiлки, неначе вивернутись хотiли. Сам вiдкотився в щiлину, щоб не вiдривати нiкого з гармашiв. Коли пiдбiгли санiтари, вiн уже був мертвий. I тiльки сьогоднi Григорiй збагнув всiєю душею, що таке народна сила. Це було не слово з книги, часом дуже красиве, затиснуте в округлу форму; це було слово суворої неприкрашеної дiйсностi, що входило навiки в людину, як материне молоко, як входить перелита братня кров у серце воїна. Не всi гармашi були героями. Рiзна вдача, рiзна доля, рiзне життя було в кожного з них. Але сьогоднi, у кривавi жнива, на полi бою вони стали героями. Що з того, що до вiйни Рязанов був сумирним столярчуком, до наївностi захопленим своєю роботою. Сьогоднi вiн тричi пiд кулями i обстрiлом мiнометiв, не згинаючись (часу нема), ладнав покалiчену телефонну лiнiю, а йдучи вчетверте, ронив "дурну" розiгрiту кров iз носа. Що з того, що кiлька днiв тому розвiдник Бiлоус, син i внук учителя i сам викладач лiтератури в педтехнiкумi, зомлiв, побачивши рану на грудях свого товариша. Сьогоднi вiн, захищаючи спостережний пункт, знищив сiмох фрицiв i знову зомлiв, уже вiд втрати власної кровi. Отi вчорашнi хлопцi, красивi i некрасивi, математики i пастухи, богатирi, що волам роги могли б скрутити, i малосилi, що ледве пiдносили тiло снаряда, - стали тiєю силою, тiєю окрасою, перед якою схилиться нащадок, як перед найкращим, найсвятiшим мистецьким твором... Наступ вiдбито. Сп'янiлi вiд пороху, поту, втоми артилеристи на руках затягують в лiс гармати i падають бiля лафетiв, поклавши пiд долови кулак чи протигаз. I навiть старшина не може їх добудитися, щоб вони перекусили що. Не до їжi тепер. А дорогою iде i йде пiхота, а назустрiч їй iдуть i йдуть Пораненi; без спочинку здригається i стогне земля, i пожежi застилають обрiй димами, чорнять половину неба, а з димiв Пробиваються фантастичнi пили вогню, вигризаючи до самої землi мiста i села. I знову вiдступ. Якими великими i строгими стають очi в бiйцiв. Гармати котяться по м'якiй лiсовiй травi; на шинах блищать розчавленi дикi полуницi й зерна зеленої кашки. I знову окопуються батареї, i знову люто б'ють по ворогах, якi насiдають силою залiзних потвор, силою технiки, що виробляє вся Європа... Прорвалися танки, i третя батарея, виконуючи наказ, летить навперейми на грунтову лiсову дорогу, затиснуту з одного боку яром, з другого - болотом. Вогневi позицiї зайняли на узлiссi, бiля яру, щоб можна було бити з прямої наводки. На лафетi пiдвiвся i застиг Тур. - Товаришi гармашi! Важке й почесне випало нам завдання. З хвилини на хвилину має з'явитися фашист. Вiн хоче нашої землi i нашого простору. Дамо ж йому по два метри життєвого простору. Вiн хоче наших паляниць. Дамо ж йому двадцятидвокiлограмових залiзних паляниць, щоб зав'язка йому вирвалася... Рiдна соцiалiстична Батькiвщина - життя i любов наша - доручила нам бiльшовицькою вiрнiстю перегородити шлях смертi. Буде щаслива наша Батькiвщина - i ми будемо щасливi з нею. А без неї нема нам життя, нема життя нашим матерям i дiтям. Поклянiмося ж любов'ю до радянських народiв, до рiдного вождя, що героями житимемо або героями помремо, а фашиста не пропустимо. Хай кожен з вас зараз вiдчує, що вiн комунiстом стає, що вiн своїм серцем найсвiтлiшу мрiю - зорю комунiзму - захищає, захищає майбутнє всього свiту... Орли мої, згадаймо ще раз слова великого Сталiна про вiдсiч вороговi - i по своїх безсмертних мiсцях! Мовчки i строго сколихнулись бiйцi, кожен зайняв своє мiсце, суворо вдивляючись у далину, що вже виклублювала неясний гуркiт. Григорiю зараз не треба було куцьорбитися бiля телефону. Вiн iз зв'язкiвцями туго скручував кабелем по чотири гранати: одну, центральну, ручкою до себе, а три - ручками в протилежний бiк. Сьогоднi, тепер надходив справжнiй день перевiрки його на звання радянського воїна, радянського патрiота. З гранатами, гвинтiвками i запалювальною сумiшшю бiйцi взводу управлiння займають оборону. Мiсце Григорiя припадає осторонь крайньої гармати - охороняти спуск вiд яру. Швидко, пiдрубуючи плетиво корiння, викопав щiлину, найзручнiше розложив бiля себе все озброєння... Стрiмголов на дорогу вискакують танки. Вогневики заколивалися бiля гармат. - Пiдпустити ближче! - лунає голос Тура. - Почнемо зараз розхитувати мозки фашистам. Поволi з нiмою погрозою заворушилися гармати: навiдники повертали чорнi жерла на цiль. Важке передгрозове затишшя нависло над батареєю. Строго застигли гармашi, вбираючи очима смужку рухливої далi, яку випрасовували важкi машини. Громом пролунала команда: - Першому по головному! Огонь! Птицею затрепетав, розкрилився вогонь навколо жерла, i гнiвно, неохоче ворухнулось узлiсся пiд ногами артилеристiв. I раптом сама земля, чорна i страшна, пiдiймає першу залiзну потвору на диби i вiдкидає вбiк. Не спиняються iншi. Гуде i перегойдується пiвколами лiс пiд ногами гармашiв: то вниз, то вверх. А тупi жерла гаубиць, рвучко здригаючись, викидають i викидають iз себе снопи вогню, неначе з наболiлих розпечених грудей. Ще двi потвори зупинились, пiднiмаючи вгору високi прямi стовпи диму. Та не спиняється решта. Клацаючи натертими до блиску траками, вони летять на батарею. Неначе буря вдарила бiля Григорiя. Гарячий гул розлiгся по узлiссi, i середня гармата злетiла вгору. На деревах повисли шматки закривавленої одежi, застогнала яруга. - Дай в'язку! - блiднiсть миттю розповзається по всьому темному обличчю Лавриненка. Хриплячи i лаючись, схопив гранати i поповз понад болотом вперед. - Назад, Лавриненко! - Комбате, iнакше не можна! Дай умерти по-справжньому! - стрiвся очима з командиром батареї; обливаючись кров'ю i потом, поповз далi. Осколком збило панораму на гарматi Федоренка. - Я й без приборiв зможу, товаришу лейтенанте! - Федоренко з надлюдською силою i вправнiстю сам повернув гаубицю i наступним пострiлом зупинив другий вiд головного танк. - Добре, воїне! Дуже добре! - не втримався Тур, i зразу схопився за голову: ще одна гармата вибула iз строю. Бiля неї лежали вбитi; вiдповзали пораненi, приминаючи i закривавлюючи траву. Не проскочив i головний танк: iз осоки висунувся Лавриненко i лiг на дорозi. З розгону наскочила машина на нього, стрибнула вгору i нерухомо осiла в п'ятдесяти метрах вiд батареї. За танками з'явились мотоциклiсти; тиркочучи автоматами, звивисто мчали по дорозi. Бiйцi взводу управлiння погнали їх назад. Не встигли втекти автоматники, як кiлька самольотiв налетiло на рештки батареї, а з-за лiсу знову посунули танки, врiзаючись у вузький кинджал дороги, затиснутої болотом i яром. Григорiй, схопивши гранати, бiжить уперед, бачачи перед собою рухливi бiлi кути роздвоєних хрестiв на землистому танку. - Куди летиш! До мене! - хрипить Федоренко. Григорiй зупиняється. Бiля навiдника вже нема жодного бiйця. - Подавай снаряди! Вiн з розгону кидає снаряд у сизодимчастий гвинтовий отвiр i затуманеним зором бачить, як Тур iз гранатами спiшить до взводу управлiння. - Накрився один! Давай iще снаряд! Повертай правило! Та скорiше! - i Григорiй наче зливається в єдине з Федоренком, намагаючись розпiзнати кожний його рух. Iще пострiл - i переднiй танк закрутився на однiй гусеницi, закривши вузьку дорогу. - Повернули i прямо в болото! Зав'язли, як баби в глинi! Ти дивись! Дивись, Григорiю! - Бачу, Петре, - стирає з чола кiптяву. Ревуть машини i не можуть вискочити з болота. До них уже спiшать кiлька бiйцiв. Махнув рукою, неначе однокрилий вiтряк, гармаш Петров - темiнь охопила танк. Бiля Тура пiдвелось кiлька бiйцiв. Воєнною розверженою дорогою iдуть вони вперед i залягають бiля яру, готуючись стрiти новий наступ автоматникiв... - Давай, Григорiю! - Даю, Петре, - вивернув з ящика снаряди. - Ех, закурити б... - Навiть завалящого бичка нема, - ще раз перетрушує кишенi Григорiй. I враз гарячий вiтер пiдхоплює Шевчика, б'є його в груди i кудись пiдiймає... "Невже вiдлiтає голова? Невже вiдлiтає?" Неначе стороннiй, вiдчуває, що його голова, вiдiрвавшись од затерплого; затиснутого болем тiла, летить в лiси i в шаленому розгонi має вдаритись в м'язистий окоренок дуба. "Хоч би не в дерево - тодi розiб'ється навiк..." VIII - Созiнов, лейтенанте Созiнов! - Слухрю, товаришу капiтане. - Вiд Тура є якась звiстка? - Нема, товаришу капiтане! Уже три голини минуло, як загубили радiозв'язок, - натягується голос лейтенанта. За його скупими словами криється туга i тривога за своїм товаришем. Рiк прожили разом, а потоваришували навiки. I капiтановi передається настрiй нахмуреного, зажуреного воїна. - Созiнов... Михаиле, невже загинув наш Тур? - Не знаю, товаришу капiтане... Пустiть розвiдати. - Тебе? їдь, Михаиле! Бери мою "емку". Тiльки стережись. Бо знаєш - дорога небезпечна. Да. Дорога небезпечна. А ти менi дорогий... Звиклися. - Спасибi, товаришу капiтане! - легко вискакує з землянки; зачепивши лiктем вартового, бiгцем летить покрученою лiсовою стежкою до машини. Коли влягається перша хвиля радостi, знову з тривогою починає думати про свого друга, пригадуючи всi риси дорогого обличчя, звички товариша, його строгий усмiх i щирий сердечний голос. Машина вискакує на узлiсся; незабаром перед нею починають рватися мiни, пiдiймаючи попелястi султани землi. - На лiсову дорогу завертай! Авто коливається мiж сонними деревами, поки не осiдає у вузеньку, глибоко врiзану в землю дорогу Мерехтить на землi сонячне сяйво, пробиваючись примхливими узорами помiж розiмлiлим листям; на черешнях прозорожовтий глей затягує свiжi рани; духмяними розпареними струмками вiє невеличка, кругла, як озерце, прогалина, а дорогою, висунувши жало, звиваючись усiм чорним, неначе плетеним тiлом, повзе гостроголова гадюка. Зiщулилась, почувши гуркiт машини, скiльцювалась, але переднє колесо з розгону налетiло на неї, i розчавлений гад безсило закрутився, скочуючись у глибоко витиснену вибоїну. Десь осторонь гуркоче вибух мiни; через голову, шелестячи, пролiтає свiй снаряд, а сонце розсiває жмурки i по стовбурах високих дерев, i по густих чагарниках, i по зелених галявинах, що червонiють то квiтами, то суницями, то дикою полуницею. На колесах шин кiлька розчавлених ягiд до болю нагадують згустки живої кровi. Знову бачить перед очима Тура, невеличкого й рухливого, мов ртуть. Лiворуч почалося болото, а далi означились контури глибокого яру. Тут повинна бути третя батарея. Поперечна дорога розсїкає дефiле, i Созiнов, вискочивши з машини, прямує дорогою, що вузько лягла помiж болотом та яром. Прихилившись до дерева, примруживши вузькi очi, з автоматом на грудях стоїть боєць. - Кiрєєв! - -пiзнає командир бiйця, - Де лейтенант Тур? Вiтер вiйнув чубом бiйця, розсипав чорний волос по широкому чолi, але навiть не ворухнувся воїн, прикипiвши до де рева в останнiй вартi... Лежали нерухомi бiйцi, лежали покалiченi шматки тiла, розверженi гармати; далi чорнiли спаленi i пiдбитi танки, понад болотом втиснулись вбитi нiмецькi автоматники, але нiде не було жодної живої людини. - Туре, брате Type, - нахилився Созiнов над шинеллю лейтенанта i притулив її до грудей, як притулюють дорогу й близьку людину. В очах рiзко замерехтiло свiтло. - Вибула третя батарея. Натиск стримала, - пiдiйшов до командира шофер Данильченко. - Натиск стримала, - механiчно повторив. - Бо Тур нею командував. Радянський командир. - Клубком пiдiйшов до горла рiзкий бiль i довго не випускав з-пiд важкої лапи на-томленого боями i походами командира. "Як зразу побiлiв чоловiк, - похитав головою шофер. - Наче за найближчою рiднею запечалився". - I задумавсь, пригадуючи свою рiдню, сiм'ю i дiтей в невеличкому українському селi, що вже теж, певне, пiдминалось копитами вiйни. Вертаючись до машини, пiшов не дорогою, а житом, що посiяв якийсь колгоспник на невеликiй прогалинi та й не прийшов жати. З-пiд нiг фуркнула пташка, i тiльки по характерному спiву крил догадався, що то була перепiлка. Розгорнувши стебло, побачив бiля навислої грудки невелике з сiна кубелечко, а в ньому кiлька свiтлобрунатних, засiяних темними краплинами i ще теплих яєчок. Узяв одне в руку - воно озвалося смiливим тукотом. Невидиме пташеня клюнуло iще настирливо, рiзко, аж затрiщала шкаралупина. "Бач, вiйна, а йому хоч би що. I коли їх виводить матiр? Пiзня пора... Ну, живи собi", - обережно поклав яєчко в гнiздо. Кiлька перестиглих зернин упало бiля самої грудки, прикриваючись сiрим пересохлим пилом. А бризни дощ - i зiйдуть вони, пiдiймуться вгору, виглядаючи свого хлiбороба... Не бiльше трьох кiлометрiв проїхала машина, як раптом сипнуло їй в радiатор деренчливим металом, неначе градом по вiкнi. - Приїхали! Чорту в зуби! - вилаявся шофер i вискочив з машини, хапаючись за зброю. Рiдким