кострубатi брови i розгладжуючи глибокi зморшки надбрiв'я. XXV На згорбленому, подiрявленому напiвзаплилими вирвами полi зустрiлися згорбленi дiди. - Ех, хлопцi, хлопцi... Що воно робиться тепер? - замiсть вiтання, якось безнадiйно махнув рукою Семен Побережний, i його в твердих прожилках повiки забилися чорними тiнями. Невеличке, сухе, як волоський горiх, обличчя старого пiсля смертi наймолодшого сина ще бiльше зсохлося, ще бiльше потрiскалося кривизною переплетених зморщок. - Да-а... Тепер i поля - не поля, i життя - не життя, - нi до кого не звертаючись, зiтхнув Кирило Iванишин. - Живеш наче не на землi, а на хмарi: от-от у безодню провалишся. Краще було б i не доживати до такої години... Як святу ниву спаскудив фашист. Стебло на триня перемолов, колос у грязь утоптав, а ще лютiше топче людську долю, життя в могили вганяє. - Хто сам довго не збирається жити, той усе живе зi свiту зводить, - двома обледенiлими росинками блиснули червонi очi Йосипа Киринюка. - Ех, хлопцi, хлопцi... - клаптиком туману гойднулася рiденька, з просвiтами борода Побережного. Думки, спогади, туга так налягли на нього, що вiн бiльше нiчого не може сказати i повертається до рiки: хай не бачать люди вологи на запечалених очах. Над самим Бугом iз мороку пароплавом окреслюється його нова осиротiла хата. Як вона ще недавно радувала зiр старого, бо тiльки щасливi дороги сходились i розходились од неї. Знатнi хлiбороби приходили до Захара i Семена, приїжджали робiтники з суперфосфатного заводу, не минали їхньої домiвки i Iван Васильович i Генадiй Павлович. Тут гомонiли, як краще засiяти поле, i вболiвали над долею Абiссiнiї; тут дитячi ноженята вперше ставали на землю батькiв, i сюди приходили листи од воїнiв, що бiля самого кордону оберiгали Батькiвщину; тут захоплювались мужнiм словом Iбарурi i плювалися при однiй згадцi про зрадникiв Мюнхена та бажали їм не менше сотнi болячок у печiнки. - Пам'ятаєте, як ми цю ниву з Iваном Васильовичем оглядали? - згадує Киринюк. - Увiйшов вiн у жито, колос лице йому обвiває, а вiн навiть очей не заплющує: така була дорога Iвану Васильовичу наша мужицька робота. - Бо партiйний вiн чоловiк, серце людське мав. - Мав i має, - тихо поправляє Побережного Киринюк. - Вiрно, вiрно, - швидко схоплюється Побережний. - Тiльки де вiн тепер? Хоч би одне слово почуть вiд нього, чи довго таке безголов'я буде... Ти, Йосипе, не чув, як здоров'я Iвана Тимофiйовича? - Та яке там здоров'я! Лежить. Тяжко осколки його порешетили. З ногою погано. - А з серцем, надiйсь, гiрше, - у зморшках Киринюка скупими сльозами блищать їдкi крапельки мряки. - Воно так у кожної порядної людини, - У кожної... I не змовляючись, дiди побрели туманом до Iвана Тимофiйовича. Марiйка стрiла старих на подвiр'ї, охнула, заметушилась, жалiсно всмiхнулась i, звичним рухом поправляючи хустку, повела гостей до хати. Iван Тимофiйович, пожовтiлий i змарнiлий, високо лежав на широкому лiжку. I тiльки тепер дiди побачили, що його голова зовсiм побiлiла, а вiд втомлених очей безлiччю промiнцiв розходилися м'якi старечi зморшки. "Еге, та вже й Бондарю шостий десяток стукає", - вперше подумав Киринюк, обережно сiдаючи коло лiжка, йому, як i всiм у селi, знаючи вдачу Iвана Тимофiйовича, нiколи навiть на думку не спадало, що Бондар не молодий вже чоловiк. - Спасибi, добрi люди, що прийшли, - тихо звучить голос Iвана Тимофiйовича. А Киринюковi все не вiриться, що Бондар лежить у постелi. Нi, то вiн говорить зi сцени великого залу, i слова його, мов голуби, пурхають до крайнiх дверей, де завжди любив мовчазно сидiти серед молодi старий коваль. - Ех, Iване, Iване, як тебе горе побiлило, - хитає головою Iванишин. - А колись я тебе на руках носив. Давно то було... Вмирати б пора менi. - А не рано? - так само тихо запитує Iван Тимофiйович. - Чого там рано. Тепер життя, повiр, не варт щербатої копiйки, - прибiднюється Iванишин, як прибiднюються старi люди, знаючи, що їхню мову приймуть з спiвчуттям. - I ви так думаєте? - звернувся Iван Тимофiйович до Побережного та Киринюка, i на його устах ворухнулася така знайома хитрувата усмiшка, що навiть Марiйка повеселiшала. На неї недобре покосився Побережний. - Ти б, жiнко добра, метнулася собi по господарству, абощо. Марiйка скипiла i, червонiючи, вилетiла на двiр. - Бомбою метнулася, - повiдомив Побережний, заглянув в усi кутки, сiв бiля хворого i гаряче заговорив: - Думай не думай, Iване Тимофiйовичу, а просвiтку ну нiякого i на макове зерно нема. Усе найкраще поїхало, вiдiйшло вiд нас. Сини, наче лiта молодi, вiдiйшли. Де вони тепер? I чи цвiтом цвiтуть, чи бiлим снiжком обмерзають? А що ми, старi, без молодої сили? Стерня порожня... От хоч би крихiтку правди почути... Щоб наша партiя обiзвалася до нас, то ми б уже знали, як життя цiнити. А як же iнакше? Бо партiя - це наш великий шлях i сини нашi... Найкращi, як зерно наливне. Затихло в хатi. Всi з напруженням чекали, що скаже Iван Тимофiйович. I вiн, витерши рукавом липкий хворобливий пiт, зосереджено поволi заговорив. - Ви, люди добрi, прибiднюватися почали, по-одноосiбницьки прибiднюватися. I це погано. Цiнуйте життя своє, воно ще пригодиться! А життя фашистiв, полiцаїв, старост справдi щербатої копiйки не варт. З грязi воно виплодилося i сконає в грязi. - Це так, це так, - закивав головою Киринюк. - А слово партiї, - захвилювався Iван Тимофiйович, - ви щодня почуєте, тiльки вмiйте прислухатися до нього. Про вибух на залiзницi знаєте? - Чули... Кажуть люди: два санiтарних поїзди вивозили побитих i покалiчених "цюрюкiв". - Ось вам перше слово партiї: так треба робити з фашистами .. Про знищення полiцаїв i старости в Iвчанцi знаєте? - Чому нi... Туди їм i дорога. - Це друге слово партiї: так треба розправлятися з зрадниками, перевертнями i рiзними недоносками... Жданiвський тартак знаєте? - Чому не знати. В тридцятому роцi вирiс, щоб скорiше будувалися ми. - I стояв вiн до того дня, поки не захотiли вороги хазяйнувати на ньому. Тiльки встигли вони розпустити першi колоди, аж вночi тартак ясним вогнем пiднявся угору Це третє слово партiї: нiчого, крiм смертi, не давати ворогам. - Правду говориш, Iване Тимофiйовичу. - Iскру побачили. - Значить, i тепер, як завжди, партiя з нами. - Як завжди! - мiцнiє голос Iвана Тимофiйовича Уже не витираючи поту з обличчя, вiн звiдкись дiстає невеличкий аркуш клiтчатого паперу i майже напам'ять читає: "Народе України! Пiднiмайтеся всi на допомогу Червонiй Армiї. Наближайте день визволення! В кожному селi, в кожному мiстi органiзуйте партизанськi загони! Всi до партизанських загонiв, всi на розгром ворога! Смерть нiмецьким окупантам!" - Друкована! - багатозначно повiдомляє Побережний. - Хто пiдписався? - Пiдпiльний обком КП(б)У. - Ну, тодi дiло на твердому грунтi стоїть, на твердому... Iване Тимофiйовичу, дай нам цей документ. Ми його в кожнiй хатi, в кожнiй надiйнiй хатi, як закон, прочитаємо. - Берiть! - i Iван Тимофiйович подав здивованим дiдам не одну, а три листiвки. - Спасибi, Iване Тимофiйовичу, - дякує Побережний i строго звертається до старих: - А вскоче, хлопцi, хто в бiду, кажiть - найшов на полi, аероплан скинув... Хай йому всякi недоноски на хвiст солi насиплять... В цей час заскрипiла хвiртка, на подвiр'ї спiвуче заляскотiв чоловiчий голос, забиваючи слова Марiйки. Дiди почали подалi заховувати листiвки. Незабаром у хату, чiпляючись за одвiрки, ввалився пiдпилий Полiкарп Сергiєнко. - Iване Тимофiйовичу, голубе сивий, кликали? Ось я i з'явився, як часи, а часи, як трамвай. Подаруночок вам, - вийняв з кишенi пляшку. - Первак! Горить, аж гай шумить, та все синiми цвiтами. Як синє море, котре неглибоке i в котрому нема дна. - А клепки в тебе є? - рiзко обриває його Iван Тимофiйович. - Клепки? - незрозумiле вiдхиляється Полiкарп. - Де? В бочках з закваскою? Усi, як з пушки! I холодильник є. От холодильник - усiм холодильникам холодильник. - Устану, Полiкарпе, - на твоїх плечах поб'ю його, - так говорить Iван Тимофiйович, що Сергiєнко починає щось думати. - Не штука побити - зробити дорожче коштує. За що такий гнiв? Хiба я що? - Нiщо! Обмий зараз же голову холодною водою. - Це я вльот зроблю, як часи! - наспiвуючи, кидається Сергiєнко на кухню, невпопад бряжчить вiдром, квартою, i незабаром, розкуйовджений та притихлий, рiвнiше входить у кiмнату. - Ти серйозно задумав стати самогонщиком? - допитується Iван Тимофiйович, стискуючи зашерхлi уста. - Люди женуть - i я жену. Горе залити хочеться, бо на тiнi з'їдає воно душу. Хоч сивухою душиш бiду. - Значить, душу колгоспника ти хочеш смердючою самогонкою залити... Щоб я вiд тебе цих слiв нiколи не чув! - Нiколи не почуєте, - з готовнiстю заспiвав Сергiєнко. - Вона йому синiми цвiтами горить, - не може заспокоїтися Iван Тимофiйович. - Бiльше повiк не горiтиме синiми цвiтами. - Водичкою будеш розбавляти? - з'єхидничав Побережний. - Водичкою, - твердо погодився Полiкарп i зразу ж розсердився: - От i збили чоловiка. Не збивайте мене, я й сам якось зiб'юся. - Щоб менi завтра своє пiдприємство у печi спалив або в Бузi потопив. - I спалю i втоплю чортову машинерiю. - Ех, безсовiсний ти чоловiк! - напавсь Побережний. - В таку годину самогонкою промишляти. Чи ти подумав над цим своєю дурною головою? - Не подумав, - оглянувся Полiкарп. Перед ним суддями сидiли дiди. I раптом тверезi сльози затрiпотiли на вiях чоловiка. - Будь вона проклята, ця самогонка, щоб я бiльше ляпався з нею. - Бережи кожну зернину... - Так я ж з бурякiв гнав, нех вона горить... Чому я не послухався Степаниди... - Як вона? - добрiє голос Iвана Тимофiйовича. - Увесь час зi мною воювала. Самогонка - це розслаблення душi - каже... Дiди прощаються з Iваном Тимофiйовичем i обережно розходяться вулицями, несучи, як скарби, першi листiвки. На краю села Побережного вигуком зупиняє полiцай: - Ти чого, дiду, пiзно шляєшся? Старий прикидається глухим i дiловито прямує до Бугу. - Зацiпило тобi? Чого увечерi ходиш? - Га?.. Добрий вечiр. - Чи добрий - не знаю, не куштував... Чого пiзно лазиш? - Парубкувати надумавсь, - сердито випалює старий. - Розкричався, мов на батька. Де ти рiс, такий горлопан... - Значить, парубкувати задумав, дiду? Саме пора! - полiцай регоче i пропускає Побережного. - Тьху на тебе, рiпиця паскудна, хвiст свинячий, - спльовує старий. * * * Марта вибирала на городi матiрку, коли з-за кущiв бузку з гiднiстю висунувся довгов'язий Лiфер Созоненко. На ньому чорнi штани i багатокишенний френч, пошитий на зразок нiмецького, пiд носом смужка вусiв, на рукавi пов'язка. В одяг i картуз понатикано гудзикiв катафалкового кольору. Женучи перед собою худющу тiнь, вiн самозадоволено пiдходить до молодицi. - Працюєш, товаришко бригадирша? - Працюю, пане полiцаю, - процiдила крiзь уперто стисненi уста. - Пане старший полiцаю, - поправляє i смiється. - Не все ж вам старшими бути. Перемололося ваше, половою за вiтром пiшло, костями на полях жовтiє. А наше, слава богу, панiкадилом засiяло. - Зачадило, а не засiяло, трясця твоїй матерi! - несподiвано позаду озивається лютий голос тiтки Дарки. - Ти менi, бабо, агiтацiєю не занiмайся. За цi штучки тепер i на шворцi можна культурно подригати ногами - заняття не з дуже веселих, но пользiтельно для декого, - не сердячись, зверхньо роз'яснює Созоненко. Самозадоволення Прямо сочиться з його широких очей, виблискує на вузькому обличчi. Вiн зараз упивається своєю владою i закругленою, перетиканою колючками лихих натякiв мовою. - Ну, что ти розприндилась? За вчорашнiм днем жалкуєш? Не совiтую. Краще мотнись до хати i видумай що-небудь чоловiковi. I то - обертайсь пропелером. - Дуже просимо, пане полiцаю, до хати, - уїдливо запрошує Дарка. - Пане старший полiцаю, - методично пояснює, копiюючи свого шефа, - Просимо, просимо, пане старший полiцаю. Може побудете в нас, то й сипнячок на своє щастя, мовляли люди, захопите. - Як сипнячок? - вражено насторожується. - Отак саме: Нiна хвора лежить. Пiдете? - Сказилася стара! - сповзає самозадоволення з вузького обличчя полiцая, на ньому ворушаться тiнi остраху i гидливостi. Созоненко обережно задкує вiд жiнок. - Так що, баби, не будемо сьогоднi ми сватами... А менi, Марто, пiзнiше, коли Нiна одужає, треба сурйозно поговорити з тобою. - Наше давно вiдговорилося. - Гляди, чи все? - в голосi Лiфера натягуються ноти погрози. - Усе! - Я не такий злопам'ятний, як ти. Можу пособити тобi, а можу в такий вузол скрутити, що кожна кiсточка мотузочком тринадцять разiв скрутиться, а потiм трiсне. - Злоба спустошує очi Созоненка. - Щезни з пам'ятi, - з такою тугою i ненавистю говорить, що полiцай обертається i скорiше прямує на вулицю. За ним покiрно волочиться ще худiша тiнь. - З'їв! - злорадiсно кидає тiтка Дарка. - Слизняк, перевертень паскудний... Я й налякала його - десятою дорогою, Мовляли люди, минатиме нашу хату. - Ви й мене спочатку, поки не зрозумiла, налякали... I не вхопило нiщо такого паразита. - Марто Сафронiвно! - на город влiтає захекана розчервонiла Ольга, проворними рученятами вона охоплює ноги молодицi, голову вiдхиляє назад i пильно дивиться на неї знизу вверх. - Що, донечко? Що, маленька Горицвiтко? - пiдiймає Ольгу, притуляє її до себе. Якась пiдсвiдома жiноча жалiсть i зiтхання одночасно вириваються з грудей Марти, бiля рота стрепенулися гiркi зморшки. - Дiдусь казали, щоб ви до нього прийшли, - переривчастим диханням зогрiває її дiвчинка. - Чого у вас сльози, Марто Сафронiвно? - То так, - провела рукою по надбрiв'ї. - Щось у вас болить? - з спiвчуттям дивляться на молодицю жалiсливi оченята. - Усе болить, донечко. - Так i мати моя кажуть, коли запечаляться... Такий тепер вiк настав, - говорить пiдслуханими словами дорослих. - Ох ти маленька, - мимоволi скорботно усмiхається. - Про батька нiчого не чути? - Нiчого, - хмурнiє дiвчинка i нахиляє голову. На город згорбленими старцями наповзають тiнi; на безвiтренi левади налягають синi основи, сiють вони роси i той терпкий холодок, який так дивовижно пахне восени напiвживим корiнням. Iде Марта вулицями, обважнiлими очима вбирає тривожне зеленкувате небо, що опускається на сади. В хатi Iвана Тимофiйовича вона зустрiчається з Югиною. Аж застигла на порозi. - Тато чекає вас, Марто Сафронiвно, - ясно привiталась Югина i повела молодицю до кiмнати, сповненої тоскним повiвом лiкiв та перегрiтої кровi. - От i добре, що ти прийшла, - стомлено промовив Iван Тимофiйович. - Сiдай. Розказуй, як живеш. - Хiба ми тепер живемо? - махнула рукою. - Розгубилася? - Розгубилася, Iване Тимофiйовичу, - призналася щиросердно i зiтхнула. - Боїшся фашистiв? - Боюсь, - вiдповiла поволi, з болем. - I не знаю - чи страшнiшi, чи гидкiшi вони менi. - Гидкiшi, - обiзвалась Югина, ближче присуваючись до Марти. - Напевно, так, - погодилась. - Вiн, фашист, за клямку вiзьметься - так ти її, наче зачумлену, кiлька разiв окропом шпариш. - Окропом не тiльки треба клямку шпарити, - заблищав .погляд Iвана Тимофiйовича. - А почуття ляку повинно, Марто, якнайскорiше згинути у наших людей. Фашисти - злодiї, вони страхом свiй страх приховують. Коли народна помста опуститься на їх до краю розтягнутi тили, тодi ворог буде приймати за мiну навiть фуркiт поганого безхвостого горобця. А це дуже скоро буде. Лiси нашi уже партизанськими стають. - Хай стають на радiсть нам. - Одне дiло, Марто, треба зробити, добре дiло, але небезпечне. Не побоїшся? - За своє життя я не тривожуся, Iване Тимофiйовичу... Кажiть, - вiдповiла твердо. - Може подумаєш? - Коли ви говорите - значить продумано це. Добре дiло є добрим дiлом. Правда, Югино? - Правда, Марто. - Хочу ввiрити тобi життя людське. Будеш за пораненими бiйцями доглядати. Це дiло наче по знаку тобi? - пильно подивився на молодицю. - По знаку, - зашарiлась. Югина доброзичливо усмiхнулася Мартi i вийшла у ванькир. - Продовжуватимеш медицинську роботу? - Хоч не смiйтеся з цiєї медицинської роботи... Продовжуватиму, наскiльки зможу. Лише медикаментiв нiяких нема. - З полотна наробимо бинтiв, для промивки ран дiстанемо перваку, зiлля рiзного Марiйка принесе, а далi щось придумаємо. - Добрий вечiр, Марто Сафронiвно, - з ванькира вийшов невисокий русявий, з забинтованою головою матрос. - Iван Стражнiков. Приймете моїх орлiв на свiй корабель, тобто на горище? - I ви знаєте про горище? - сплеснула руками Марта. - Ця вершина поки найбiльш знаменита в селi, - пожартував матрос... Другого дня до Бондаря прийшов тверезий i засоромлений Полiкарп Сергiєнко. - Кликали, Iване Тимофiйовичу?.. Недавно я, кажись, наговорив не того - усякого такого... - Полiкарпе, ти вже свою чортову машинерiю спалив i утопив? - Не вдалося, Iване Тимофiйовичу. Поки я у вас нахвалявся, баба її кумовi позичила. Сьогоднi заберу в нього i вже ^на найдрiбнiшi цурпалки потрощу. - Це зробиш трохи пiзнiше. - Пiзнiше? - здивувався Полiкарп i насторожився: чи не пiдготував знову чогось проти нього Iван Тимофiйович? - Пiзнiше. А зараз менi виженеш з четверть такого первака, щоб вiн синiми цвiтами горiв! - Усякими горiтиме, Iване Тимофiйовичу, - повеселiшав Полiкарп, - чистий ратифiкатор вижену. Вiп'єш моєї бурякiвки - i на головi гичка виросте... Це вам для апетиту треба? - I для апетиту, i рани лiкувати. - От воно що! - Сухе обличчя Полiкарпа стає зворушливо жалiсливим, як у скорботної жiнки. XXVI У глибинi несходимого лiсового яру, бiля струмка, що тут у продовгуватiй улоговинi утворював невеличкий ставок, будували велику, "на вирiст" землянку. Замiсть дощок пiдлогу вимостили розколеними надвоє кряжами, замiсть лiжок збудували довгий, од дверей i до протилежної стiни, кленовий пiл. Невеликi вiкна попробивали в усiх стiнах, а дах покрили широкою дранкою, яку майстерно драв Федiр Черевик. Парубок зразу прив'язався до лейтенанта i кожне його слово перехоплював на льоту. - Буде толк iз нього? - питався Дмитро в Тура. - Дiло покаже. Людину тiльки дiя i возвеличує, i кидає вниз головою, - ухильно вiдповiдав лейтенант, спльовуючи чорними згустками кровi. Кiлька разiв брався Тур допомагати будiвникам, проте швидко пiтнiв, задихався, i в нього щось починало хрипiти всерединi. - Вiдiйди подалi, хлопче, вiд грiха. На тебе дивитися совiсно, а вiн i собi до деревини тягнеться. Ти ранiше середину вiд кровi очисть, на ясному сонцi вигрiйся... Лягай на мою кожушанку. Не бiйся, вона чиста, - морщився вiд жалостi дiд Хмара i рiшуче не допускав командира до роботи. - Що ж менi накажете: тiльки дивитися на вас? - хмурився той. - Нащо тобi на нас дивитися? Не бачиш, яка краса навкруги. Дихай широко, то й очуняєш хутше. - Саво Iвановичу, ми i без вас упораємося, - приносив Федiр в козубенцi димчастої ожини i сiдав бiля лейтенанта, слiдкуючи за кожним його рухом. Вiд погляду Дмитра дiвоче обличчя Федора блiдло так, що навiть повнi рожевi уста шерхли, наче хто їх присипав сiллю. А в широко розплющених зеленуватосiрих очах трiпотiв острах - парубок знов пригадував свою ганьбу в лiсах. Тур iшов оглядати лiс або простягався горiлиць на дiдовiй кожушанцi, прислухаючись до лункого перестуку сокири, м'якого шипiння пилки, передзвону струмка i лiсового подиху, хмiльного i нестихаючого. Нелегко було на душi молодому командировi батареї, що поховав своїх бойових товаришiв у лiсових просторах Подiлля. Тим-то й сивина повила нитками павутиння його буйний чорний чуб, тим-то й зморшки рiзко окреслили худорляве нервове обличчя, i сухi м'язи висiклись пiд шкiрою. I засне чоловiк, а сняться його хлопцi, i не вбитi, а живi, мiцнi, напористi, з якими йому бити б та бити ворога, славою застеляти рiдну землю, а потiм прощатися зi своїми орлами, вiдпускати їх, героїв, у яснi простори... Не судилося... I сльози не очi, а душу обливали Туровi. Чи то вiд туги, чи то вiд перевтоми, пробираючись до своїх, не вберiгся вiд облави. Вистрiляв до останнього всi набої i попав у руки полiцiї. I хоч як його не били, фанатично вiрив, що середини не вiдбили, що скоро вiн одужає. "Як же можна не одужати, коли стiльки роботи жде тебе. Армiю треба збирати в тилу. Коли б це хоч сорокап'ятимiлiметрових гармат дiстати. Для партизанiв - самi найкращi". - I знову, пiрнаючи в задуму, бачив себе серед своїх гармашiв на тiй дорозi, де довелося йому зупиняти прорив. В його серцi вмiстилося багато людей i болючої гiркоти. Удень вiн у думках розмовляв зi своїми гармашами, спiвчував батькам, що вже бiльше не побачать своїх соколiв, а вночi знову жили з ним його воїни, i Дмитро, прокидаючись, часто чув хриплуватий, з болiсним клекотом, голос командира: - По батареї! Заряд повний!.. Вогонь!.. По фашистськiй сволотi!.. Добре, хлопцi! У мiсячнiм сяйвi до жовтизни блiде обличчя Тура з рiзко окресленими тiнями ставало натхненним i таким вольовим, що Дмитро довго придивлявся до нього, бажаючи збагнути частину того свiту, що вмiстився в молодiй скривавленiй душi командира. "Такi воїнами народились", - задумувавсь, уявляючи, яким мусив бути Тур у бою. Дмитро трудно привикав до людей, а з Туром зiйшовся легко, без внутрiшньої напруги i незручностi. Може тому, що . й Тур був не з балакучих, може й тому, що його полонили скромнiсть i дiловитiсть молодого командира. Тур нiколи не -казав: "так треба", а тiльки - "я думаю". Але оте "я думаю" так обгрунтовувалося, що воно незмiнно ставало - "так треба". Якось, повернувшися з лiсу, Тур радiсно звернувся до Дмитра: - Обiйшов сьогоднi всi нашi володiння... Одужую!.. Дмитре Тимофiйовичу, ти стратег! - Теж менi стратега знайшов, - покосився на Тура, вичiкуючи, що той скаже. - Прибiднюєшся, Дмитре Тимофiйовичу, а сам так i норовиш щось випитати? - розсмiявся командир. - Скажи: чому тут, а не в iншому мiсцi отаборився? - I сам не знаю. Якось з переляку навмання попав, - жартiвливо розвiв руками. - А все-таки? - поглянув допитливо. Дмитро зразу споважнiв; - Думка така була: лiс тут путящий, здоровенний, з трьох бокiв болотами i низиною оточений. Танки навiть зимою не проскочать, бо твань тiльки зверху шкарубне. Значить, для оборони важне мiсце. Далi, - навкруги мало сiл. Це теж непогано. Ну, й Великий шлях при добрiй нагодi може бути пiд нашим наглядом. А це стратегiчна дорога. Машин ми можемо на нiй, як дичини, набити. Жаль, що залiзниця далекувато... Буде з нас пiт потоками ллятися. Та до цього нам не звикати. I, поринаючи в свої мiркування, Дмитро не помiтив, як змiнився Тур, як радiсно заiскрилися його очi, забилися у дрожi уста. - Дмитре Тимофiйовичу, ти... ти молодець, - схвильовано пiдiйшов до нього i мiцно потиснув руку. - Ти справжнiй солдат. I цi простi слова надовго запам'ятав Дмитро. Радiстю i печаллю дихнули вони: повiяло тими далекими i живими споминами, тою суворою i щирою людянiстю, тим хвилюючим теплом, яке завжди було в мовi Свирида Яковлевича, Маркова, Кошового... Де вони воюють тепер? Нiчого не мiг вiдповiсти Туровi, але цей день ще бiльше зблизив його з молодим комiсаром, до слова якого завжди прислухався вдумливо, уважно, Раз Дмитра особливо схвилювала сувора логiка i поетичнiсть командира. Одного вечора дiд Хмара, тяжко переживаючи втрату своєї дружини, поринув у наївнi мiркування про iсторичну минувшину країни. - Нема, нема таких козакiв, як колись були. Ото були герої, - закiнчив старий, звертаючись до Федора. Тур пiдвiвся з землi. Очi його в темрявi засвiтилися сухими вогниками. - Є, дiду, - тихо промовив, - i значно бiльше є тепер у нашiй країнi героїв, анiж за всю iсторiю було. Та не про це я хочу зараз сказати. Ви, дiду, партизан, i менi хочеться, щоб вас не збивала з толку однобiчнiсть. В усьому яснiсть потрiбна. Ми дуже шануємо героїчну минувшину, своїх достойних предкiв, але живемо не минувшиною, а сучасним i майбутнiм. Ще тридцять п'ять рокiв тому Фелiкс Дзержинський, свiтлий лицар революцiї, сказав: "Не варто було б жити, коли б людство не освiтлювалося зорею соцiалiзму". А нас ця зоря i освiтила, i виростила. Тому всi народи з надiєю дивляться на нас... - Тур, захопившись, почав говорити складнiше. - Тi ж держави, що не мають вiрного дороговказу, що розбризкали життєвi соки на мертвий пiсок, що погрязнули в торгаському брудi, - свою грязь прикривають намiткою минулого, живуть спогадами i лицемiрними жалями. Вони за сорок днiв народ вiддають у полон, а скарби минувшини пливуть у фашистськi лапища або продаються з торгiв. Ми не належимо до таких держав. Ми множимо славу минувшини сьогоднiшнiм днем. I ви самi, дiду, недаремно прийшли у цi лiси. Бо нiчого нам дорожчого нема за свою Вiтчизну. - Правду кажеш, командире. А Тур, помовчавши, зайшовся рiзким кашлем, потiм ще тихiше звернувся до Черевика: - Ти поезiю любиш. Чиї це слова? Лiси прапрадiдiв i гори зникли в сумi, I осипаються притертим пiр'ям думи. В домашнiй затишок пiсень спадає квiт, I лютня у руках слабких стиха поволi, I зa плачем рiднi моєї у неволi Часом не чую дум, пiсень минулих лiт, Та iскри юностi, як райдуга травнева, У глибинi грудей, проте, не раз спахнуть, I пам'ять освiжать, простелять добру путь I пам'ять в час такий, мов лампа кришталева, На диво, прочуд всiм, оздоблена митцем, Хоча i пил її охмарив давнiм днем, Але у серце їй свiчник поставиш ясний - I сяйвом свiтлих барв спахнуть минулi днi, I розiв'ється знов у замку на стiнi Килим прадавнiх лiт, притьмарений, прекрасний - Мiцкєвич? - Мiцкєвич. Великий художник. Та занадто iдеалiзував минувшину... От переможемо, Федоре, фашистiв, i такi ми твори побачимо, самi створимо про своїх героїв, про свою Батькiвщину, що й в свiтi таких не було Бо живе наш народ не килимом прадавнiх лiт, а уверх пiдведеним крилом... - Топковий хлопець, ой, голковий, - говорив про нього Хмара. - Коли б тiльки вичуняв. Як почне вiн кров'ю плюватися, мене наче хто шилом у мозок шпигає. От падлюки! Калiчать людей, немовби то не живая плоть. З таких треба жили вимотувати, щоб у кожного, хто хоч у зародку має людиноненависть, шкура вiд ляку вiдвалювалась, щоб вiн у душi поганiй зарiкся пальцем зачепити людину. Ти не думай, що любить дiд карати. Я в молодостi як весняний грiм був - найсильнiшим парубком на нашi села. Та в дурощi, в бiйки не лiз. А тепер сам по шматках рiзав би всякого ворога, свого чи чужого. Думаєш, легко менi? Аби ти знав, яка дружина в мене була. Серце її увесь свiт жалувало, скiльки вона дiлечка переробила, скiльки хлiба нажала. Малу медаль, золоту, одержала в Москвi. Думаєш, легко її кiсткам перегорiлим лежати в землi? Усе перше просила, щоб заховав її на кладовищi бiля дочки - вишняк там розрiсся, тополя стоїть... А я позбирав уночi її кiсточки, замотав у шматок полотна i закопав пiд яблунею. Може пiсля вiйни її просьбу уволю... Тремтять пiд очима сiтки зморщок, i, не в силi стримати напливу спогадiв, Хмара якось жалiсливо махав рукою i вiдходив вiд Дмитра. * * * В понедiлок надвечiр поїхали до млина. В землянцi залишили одного Тура. Хмара умостився вiзником, а Федiр, надiвши жовтоблакитну пов'язку, виконував роль полiцая. Тихий погожий вечiр iще не погасив самородкiв золота, розкиданих над обрiєм, а вже небо розливалось, як повiнь, заливало сизозеленавою водою луги, i хмари, гаснучи, пливли тим безкраєм, як острови. Потiм iз-за лiсу виплив мiсяць, на отавi замерехтiли роси, засвiтились на червоному вбраннi кiнського щавлю. У плавнях затривожилась дика птиця i довго, сумовито крякаючи, не могла заспокоїтись. Проїжджаючи м'якою луговою дорогою мiж рядами округлих верб, Хмара батогом торкнувся гiлки, i зiв'яле листя з тихим шепотом, перекручуючись, поволi посипалось на спини коней, на вiз i додолу. Усе: i небо, i перемелене на труху в глибоких колiях дороги сiно, i вогкий гнилуватий повiв рiки, i тривожний крик птицi, i невисока росиста отава - сповiщало, що лiто вже здає ключi сумовитiй осенi. Не раз чуваний розмiрений перестук млина нагадав Дмитровi щось до болю близьке, неповторне, вiд чого защемiло i скорiше забилося серце. Не мав часу розбиратися в плутанинi спогадiв, бо вже чорнiв дощаний млин i зiтхало, розсипаючи синюватосрiбнi краплини, велике колесо. Федiр зiскочив з воза i перший зайшов у млин. З нього швидко майнули двi чи три жiночi постатi i зникли, спускаючись до води. - Добрий вечiр, господарю! - поздоровкався Дмитро з мельником, пристаркуватим чоловiком. Уся одежа на ньому, борода, брови, обличчя були покритi солодкуватим димчастим борошном. Бiлий пил тремтiв у млинi, оповивши i обплiвши нитками убогi стiни i снастi. - Доброго здоров'я. - Кому зерно мелеш? - Звiсно кому - допомiчнiй полiцiї. - А людям? - Не велено. - Вiзьмем ми в тебе, господарю, кiлька мiшкiв муки. - Бумажка є? - Аж три бумажки. Бачиш, якi? - злегка рукою торкнувся Федiр рушницi. - Хорошi? - Документи справнi, - нiяково усмiхнувся мельник. - Виходить, ви не з полiцiї? - Виходить. - То ви, хлопцi, забирайте муку хоч усю, тiльки мене зв'яжiть i покладiть у куток. - Це можна, - охоче погодився Федiр. - Ми люди не гордi. Коли зв'язували мельника, той пошепки запитав у Дмитра: - Чи не вiйськовий секрет, щоб дорогу до вас узнати... Ви мене не опасайтесь. Нiмецька власть десь менi держиться. А багато людей тиняється тепер. З радiстю пристали б до вас. Дмитро допитливо поглянув на мельника: - Хто вони? Добре знаєш їх? - Чому не знати. Радянськi люди. - Комунiсти є мiж ними? - Є. Мiй зять. Поранений ледве добрався додому, а тепер всихає чоловiк без живого дiла. - Ким до вiйни був? - Механiком. - Де живе? - Третя хата над рiчкою, коли за течiєю йти. На хатi гнiздо лелеки, - повеселiшав мельник. - Може вас звести з ним? Я зараз збiгаю. - Не треба. Самi познайомимося, - прикинув, що про таке дiло треба порадитися з Туром. - Та воно так, вам виднiше, як треба робити, - погодився мельник i зашипiв на Федора: - Не так здорово скручуй, не нiмець же ти. Попусти трохи мотузок. - Це ж для вашої пользи, - заспокоїв Федiр. - Найшов пользу. Вiд такої пользи дуба можна дати. - Не дасте - баби зразу розв'яжуть. Це ви їм за могорич мелете? - За який там могорич! - образився мельник. - Треба ж хоч чим-небудь допомогти своїм людям... В'яжи ти, скорiше. Коли Дмитро пiдхопив третiй мiшок на плечi, у дверях млина, наче в рамi, стала ставна молодиця. Блискучi очi горiли на її блiдому обличчi. - Дмитре! Дмитре Тимофiйовичу!.. - ступила крок уперед, простягла руки i зразу ж безвiльно опустила їх. - Марто! - не вiрячи собi, скидає мiшок iз плечей i випростується рвучко, всiм тiлом. Пам'ять в одну мить освiтила той затьмарений свiт, перенесла в таке близьке й таке далеке рiдне село, в глибину минулих весен. Згадки, одна одної дорожча, закружляли, немов крижини в льодохiд; проте i в наймилiших споминах таїться пiдсвiдома тривога, як у пiвдень тiнь бiля корневища дерева. Хвилюючись, пiдходить до неї i простягає руку. - Дмитре... Дмитре Тимофiйовичу, - якось несмiливо подає руку молодиця, i нема в її пальцях колишньої сили i пругкостi. - Чи думалось, сподiвалось? - легко охоплює її руки i виходить з млина. - А я думала, сподiвалась, вiрила. Не мiг же ти поїхати кудись i не попрощатись зi мною, - глянула на нього, вiдхиляючи голову назад. - Щоночi став снитись. I коли я вже позбудусь тебе, коли ти моє серце покинеш? - i не може одiрватись од свого першого кохання, такого близького i недосяжного. - Як же ти зарiс! Я й не знала, що в тебе борода кучерява, - торкається округлої густої бороди. - Страшним став? - Iще кращим, нiж був. Тiльки очi в тебе тепер як нiч. - Коли переможемо - зорями засяють. Як у пiснi, - ласкаво примруживсь. - Ой, коли б скорiше нашi повернулися, - взялася руками за серце. - Ти куди думаєш? В млинi зостаєшся? - Нi, додому йтиму. - Провести тебе? Не побоїшся? - Нiчого в свiтi з тобою не побоюся! Тiльки як тобi?.. - раптом зiв'яла. - Ти чого? Зiтхнула молодиця i нiчого не вiдповiла, дивлячись затуманеним зором на нього i вже нiчого не бачачи. Поволi пiдiйшов до воза: - Денисе Вiкторовичу, ви з Федором рушайте додому ("землянку домом назвав, привикаю", - вiдзначив) - а я подамся в село. Дiло є. - Може помiч потрiбна? - Нi. Пiзнiше побачимо. Якщо припiзнюсь - в Марка Григоровича перебуду. - Остерiгайся ж. - Дмитре Тимофiйовичу, тiльки сьогоднi приходьте. Ми всi турбуватись будемо, - промовив Федiр i спалахнув, наче дiвчина. - Добре, - примружуючись, глянув на парубка. - "А й справдi, хлопець, здається, нiчого". Вiз м'яко рушив луговою податливою дорогою. Дмитро поправив автомат, пiдiйшов до Марта. - Чого запечалилась? - охопив рукою плечi, i так пiшли обоє вузенькою стежкою понад зубцюватою спiвучою лiнiєю Бугу. - Чого? - I гiркота заклекотiла в її голосi. - Будь ти прокляте, таке життя! Увесь свiй вiк мучилась i мучусь. Вже в останнi роки горе почало забуватись. Мiж людьми i мене за людину вважали, а тепер соромно глянути у вiчi всiм, тобi... Через Варчука та Созоненка проклятих. Вони тiнь на мене кидають. Коли б цi лиходiї у безвiсть пiшли - легше б стало на душi. А Лiфер ще нахваляється: прикладами впхаю Марту в свою хату. Або житиме зi мною мов миленька, або на цвинтар в дерюзi винесуть. Сьогоднi з тобою здоровкаюсь i тремчу душею, їй не дорiкнеш хоч поглядом. - Не тривожся, Марто. Люди знають, яка ти. Живи чесно i нiхто не дорiкне тобi. - Я, Дмитре, поранених воїнiв лiкую. У себе на горищi. Найшли з Нiною роботу. - Знаю, Марто. Спасибi. Колись навiдаюсь до твого госпiталю. - Iшов, охопивши рукою плечi Марта, а зарослою щокою притулившись до її щоки. От i зникла Марта в коноплищi, а вiн стоїть у затiнку, вiдчуваючи, як непокоїться серце. Пора б повертатись до нового дому. Нi, сьогоднi не в силi вiн зараз iти в лiс. Його кличе до себе село, дивиться на нього очима Андрiя, печалиться голубим сяйвом Югини i зiтхає тяжким сумом матерi. "Там же нiмцi тепер. Ну й що?.." Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голiвки макiв, i серце його в тишi так б'є, начебто на рiчцi гупає крига. Пригинаючись по тiнях лип, проскакує шлях i вже рукою береться за свiй перелаз; вже над ним низько нависають вогкi, росистi вiти розлогих яблунь; трохи далi сумовито шумлять тополi. I от його хата. Надивляйся, Дмитре, на своє мовчазне i печальне гнiздо. Надивлявся Дмитро й надивитись не мiг... Уже небо пiдпливало кров'ю, уже, прокидаючись, неначе море, глухо стугонiли лiси, коли вiн легко, по-лiсовому, поспiшав до Городища. З багряного, затопленого сходом перелiска, мов з пожежi, вийшли двi постатi. "Хто тут нишпорить?" - миттю залiг у засiдцi, приминаючи посивiлу вiд роси траву. I яке ж його було здивування, коли розпiзнав Тура i Черевика. Федiр, побачивши Дмитра, зрадiв, а Тур стримано поздоровкався i несхвальне похитав головою. - Щось трапилося? - стурбовано запитав. - Трапилось, - невдоволено промовив Тур. На вогких од роси щоках затремтiли сухi м'язи. - Що?.. Де дiд Хмара? - витягнулось обличчя вiд напруги. - Теж пiшов свого командира шукати... Федоре, пiди назустрiч дiдовi. - Що ж таке у вас? - полегшено зiтхнув. - Як що? - несподiвано обурився Тур i перейшов на "ви". - Це вам, Дмитре Тимофiйовичу, виднiше. Ви покидаєте загiн i навiть не говорите, куди йдете. Я розумiю рицарськi подвиги - провести жiнку до села. Але цей подвиг - кому вiн потрiбний? - цiлковите безглуздя, безрозсуднiсть. Ви пiд паршиву полiцейську кулю пiдставляли i своє i тої жiнки життя. Подякували б вам її дiти... Дмитро мовчки вислухав схвильоване слово комiсара, а потiм тихо промовив: - То правда, Саво! Але коли б i ти мав дiтей, може по-iнакшому судив би мене... Навiть звiр не має тої розлуки, якої нам завдав фашист. - На почуття, Дмитре Тимофiйовичу, б'єш? - подобрiшав Тур. - Почуття без розуму - це той хмiль, який i голову зiрве... Перепустки нам, справки треба добути. - Якi? - Нiмецькi. Щоб вiльно тепер могли по дорогах ходити. А за сьогоднiшнiй вчинок - i в щоденнику тебе лаю. - Уже записав? - Записав i висновок зробив: командир, як черепок за тин, викинув цiлий день зi свого життя. - Висновок нелегкий. - Тим гiрше для нас. Отже, Дмитре Тимофiйовичу, затвердимо зараз i до кiнця вiйни основний розпорядок: кожного дня бойовими дiями допомагати Батькiвщинi! Кожного дня! Так i запишемо в щоденнику? - Так i запишемо! - мiцно стиснув руку комiсаровi. - Може з цього й починати щоденник? - Хочеш, щоб про твiй вчинок не згадувати?.. Не вийде, Дмитре Тимофiйовичу... Що мельник тобi розповiв?.. Це добре, що нас розшукують люди. Треба скорiше взнати, хто вони. Партiя завжди учить - тiснiше тримати зв'язок з народом. От як тiльки нам зв'язатися з пiдпiльним райкомом? - Може його й нема тепер? - Є, Дмитре Тимофiйовичу, - вiдповiв упевнено. - Про це говорять останнi подiї в районi. XXVII Головна похiдна застава самоходок вилетiла на узлiсся i зупинилася, огрiваючи вологу осiнню землю своїм теплом. Екiпажi повискакували з люкiв, зосереджено, без команди, ще раз почали оглядати машини: перевiряли ходовi частини, натяжку гусениць, пальцi ведучих колiс. Облущенi, проклепанi снарядами самохiдки не раз уже бували в бувальцях, i хоч давно минув строк гарантiйної норми - не вiдмовляли в боях. Командир похiдної застави старший лейтенант Лукiн i командир самохiдки лейтенант Сергiєнко мовчки вийшли на край узлiсся, уважно оглядаючи незнайомi настороженi простори. За покалiченими незiбраними полями, як велетенський хлiб, лежала кругойдуча оболонь, навпiл розкраяна неширокою рiчкою; далi клубочилися лiси, а в лiсах причаївся ворог. Де розташувався вiн? Якi мав огневi сили? Де можна знайти переправу? Про це треба було довiдатися Леонiдовi Сергiєнку. - Мiсток бачиш? - одвiв Лукiн од очей бiнокль. - Бачу. Для пiхоти. - Чи замiнований? Ворог так знахабнiв... - То до пори, - похмуро вiдповiв Леонiд. - Погано воюємо, танком за танк вчеплюємося, а треба б хитрiше. - Ну, рушай, Льоню. Ми будемо охороняти тебе, - так сказав, наче про це ранiше не знав Сергiєнко. Настала та незручна хвилина перед боєм, коли говорити про особисте нiяково, коли в сухi важливi слова передбачень втискається дрiб'язковий i самий буденний непотрiб, одноманiтнi частки. Напружений мозок зразу ж пригашує, випускає їх зi оплетання гострих думок, якi навiть саму землю пiднiмають. розводять лiси, вишукуючи ворожi кубла. За одну хвилину екiпаж займає свої мiсця, i машина виривається в поле. Леонiд Сергiєнко з вiдкритого люка пильно стежить за лiсом, який оживає i високими розгойданими колонадами напливає вперед. Враз помiж деревами замерехтiли вогнi i зразу ж затягнулися гнiздами диму: по самохiдцi вдарили нiмецькi гармати. "Батарея на узлiссi стоїть. Ми тебе ударимо", - натягується обличчя Леонiда. Вiн гостро зиркає то на лiс, то на рiчку. Зразу ж визрiває смiливе i рисковане рiшення. Пригнувшись, наказує водiю Бойченковi зигзагами мчати до мiстка. На вищих передачах, петляючи, полетiла машина вперед. Уже м'яко вгинається луг, зметнувши вгору фонтани чорнозему; уже благенький дерев'яний мiсток злякано згорбатився i не знає, де заховатися, а самохiдка ще помовкуе. - Товариш лейтенант, куди ж ми? - стурбовано запитав заряджаючий - Куди? Через рiчку майнемо, - роздвоює зiр на два найважливiшi об'єкти. - Перелетимо, чи як? - Перелетимо. По мiстку. - Так вiн же для пiхоти... - мiниться закурене обличчя бiйця, i очi стають прозорiшими. - Не бiйся Так промчимо, що мiсток тiльки трiсне... За вибухом снарядiв, що пiд саму самохiдку люто жбурнули двi вирви, заряджаючий не почув кiнця вiдповiдi, але полегшено перевiв подих: коли говорить їхнiй командир - значить перелетять. Сергiєнко,