- Умiю. Я на маневрах бачив практику. Жаль, що в нас залiзниця  близько
не проходить - доведеться на дорозi встановляти.
   - Тол у тебе є?
   - Все є. Тiльки поклянiмось, що нiколи не видамо один одного, в  яке  б
лихо не попали. Клянiмося, що вiрно,  як  дорослi,  будемо  захищати  свою
Батькiвщину.
   - Клянуся! - пiдвiвся з землi Андрiй, блiдий i гордовитий.
   - Клянуся! - повторив Степан, i потиснув руку своєму меншому друговi.
   - Завтра вранцi скрiпимо свою клятву дiлом.
   - Нi, тiльки пiслязавтра можна, бо  треба  скриньку  зробити  так,  щоб
нiхто не бачив...
   Туманного свiтанку, коли волога дорога перекочувала  через  себе  клуби
їдкої холодної пари, Степан заклав  саморобну  мiну  в  неглибоку  ямку  i
обережно засипав її щебенем.
   - Зрозумiв усе, старий?
   - Зрозумiв, - прошепотiв Андрiй, i обоє обережно кинулись у лiс. -  Хоч
би хто з наших людей не пiдiрвався.
   - Не пiдiрветься. Фашисти так рано не пускають, - заспокоїв Степан. - Я
все врахував, дєтко.
   Через пiвгодини вдалинi загула машина, i  хлопцi  ще  далi  подалися  в
гущавiнь.
   - От вона тiльки колесом наскоче, паличка переломиться, бойок ударить у
капсуль - i полетить машина в безвiсть i трiстя.
   Припавши до дерев, здригались од кожного звуку. Але бурчання машини вже
розсочилося в туманнiй тишi. Згодом iще проїхало кiлька  машин.  На  сходi
невидиме сонце накидало на зеленаву голубiнь нерiвне пiвколо  блiдосвiтлих
покручених мазкiв, а вибуху й досi не було.
   - Що воно таке? - хвилювався Степан. - Може капсуль негодящий?  А  може
помiтили фрици? Так нi, - маскували добре, - заспокоював  себе  i  здвигав
плечима.
   Ще прогуркотiла машина. I неждано розрив приголомшив їх. Аж поприсiдали
хлопцi, а потiм полетiли до коней, щоб скорiше переїхати в iншу дiброву.
   - Одна машина є на нашому рахунку. Чуєш, на нашому! - сяючи усмiшкою та
бiлими пiдкiвками дрiбних зубiв, пригинаючись  до  коня,  повернув  Степан
голову до Андрiя.
   - Менi аж не вiриться, - стримано вiдповiв Андрiй. I в цей час йому так
захотiлося побачити батька, приторкнутися до  його  мiцної  руки,  що  вiн
мимоволi, схиляючись на гриву коня, примружив очi, щоб яснiше уявити свого
рiдного тата.
   - Приїхали! - гукає Степан i по-змовницькому, однiєю бровою,  пiдморгує
Андрiєвi.
   - Приїхали!.. - Чуючи бурхливий приплив сили, Андрiй  на  всьому  скаку
зсковзає з шиї коня на траву i легко бiжить I уперед,  щоб  не  впасти  на
розколихану землю. З-пiд його нiг двома  райдужними  струмками  бризкає  i
летить наполохане листя. Степан стає в гордовиту позу,  ще  раз  пiдморгує
Андрiєвi, мовляв: ну, як дiла, малеча, - i, збивши картуз на саму макiвку,
починає завзято спiвати:

   Тобi, фрицю, в землi гнити,
   Менi молодому мед-горiлку пити...

   Увечерi хлопцi дiзналися, що на шосе пiдiрвалась  машина  з  фашистами.
Вбито шофера i чотирьох солдатiв.
   - На мiй рахунок запишемо трьох фрицiв, а на  твiй  -  двох,  -  твердо
вирiшує Степан. - Тобi, може,  шкода  половину  фриця?  -  говорить  таким
тоном, що виключає всякi заперечення.
   - Нi, не шкода.
   - Отож бо i є. Старшинство треба понiмати!



   XLIII

   Поспiшала Соломiя i дух затаювала.  Не  чула,  як  били  по  головi,  в
обличчя вогкi вiд туману кущi, безлиста рокита, гiлки дерев. Чи то  лiсовi
шуми, чи кров так гудiла в головi? I думала, i думати  боялась  про  свого
рiдного батька.
   "А що як нема? - аж вiдкидало назад. - Нi, нi! Є мiй тато!" - бачила  в
уявi його бiля вуликiв, самотнього, запечаленого.
   Пiт великими краплинами виступав на обличчя, посолив  зашерхлi  губи  i
теплою росою падав на землю. А всерединi то спалахував жар, то  розтiкався
холод.
   Вона зараз забула за все, тiльки iнстинктивно вiдчула, що хтось iде  за
нею, бо в  уявi,  блискавично  змiнюючи  одна  одну,  проносились  картини
дитинства, юностi - все, зв'язане з образом батька. Вона навiть  чула,  як
пахнуть пергою його шершавi, почорнiлi пальцi, як вiє тютюном од сивої, аж
позеленiлої бороди.
   Мало не вдарилась грудьми об ворини, що  огороджували  лiсовий  сад,  i
зупинилась, щоб хоч перевести подих. Хiба ж не  вона  приїжджала  сюди  по
яблука, грушi? Хiба не тут  її  першi  дослiди  налилися  теплим  соком  i
закрасувались плодами, наче новорiчна ялинка? Ось i черешня темнiє, з якої
колись падала на росисту траву. Ще трохи пробiгти по стежцi, i  роздасться
лiс, огинаючи широкими крилами прогалину. I пiдсвiдомий острах враз сипнув
шматочками льоду за спину. Бiгцем уперед.
   - Ой, - опускає хустку на  плечi  i,  чуючи  приплив  недоброї  млостi,
обважнiлою рукою невмiло розстiбає блузку. А пальцi  мимохiть  ударили  по
вогкому дерев'яному даху вулика. Стривожений бджолиний гул  обрадував  її.
Прожогом кинулась до хати, що ледве обрисовувалась помiж деревами.  Кiлька
разiв натиснула на клямку, i залiзо гулко задзвенiло в сiнях - видно,  там
стояли порожнi кадуби.
   Як довго тягнеться час! Її серце мало не вискочить з грудей, а  обличчя
раптом  починає  стягуватися.  Ще  раз  бряжчить  клямкою,  i  в  цей  час
вiдкриваються хатнi дверi.
   - Хто там?
   Чує  такий  знайомий  голос  i,  захлинаючись  од   хвилювання,   ледве
промовляє:
   - Це я, тату. Соломiя ваша. Ой, таточку!
   - Дитино моя! - забилося в сiнях. Вiдчиняються дверi, i  вона  млiє  на
батькових грудях, вiдчуваючи, як на неї пахучим дощем посипалась борода.
   - Соломiє! Доню! Жива? Здорова? - тягне  її  до  хати  i  знову  цiлує,
по-старечому м'якими губами.
   - Жива! Здорова! - i сльози зриваються з її очей, як перше зривався пiт
з обличчя.
   -  А  я  вже  тебе,  доню,  був  поховав,  як  довiдався  через  Дмитра
Тимофiйовича, що фашисти перерiзали шлях. За  журбою  мiсця  не  мiг  собi
знайти.
   - Де тепер Дмитро Тимофiйович?.. Ой, таточку, рiдний! Чи скучили так за
мною, як я за вами?
   - Ще й питає! - I вона вперше бачить сльози  на  його  очах,  зморшках,
бородi. - А Дмитро Тимофiйович у партизанах. Ранiше був бригадиром, а став
командиром, - промовив пошепки, прихиляючись до неї.
   - От молодчина! - захоплено вигукує. -  I  вже  що-небудь  зробив  його
загiн?
   - Куди твоє дiло! Ворочають свiтом хлопцi, аж земля гуде.  Побачишся  з
ним.
   I Соломiя тiльки тепер згадує за Михайла, б'є себе рукою по головi:
   - Тату, в нас нiкого нема?
   - А хто ж має бути?
   - Так ждiть зараз гостя! - i прожогом вибiгає з хати, бiжить до вуликiв
i попадає просто в обiйми командира.
   - Ой! Це ви, Михаиле Васильовичу!.. Просимо до  хатi!.  Пробачте  менi.
Тато живий!.. Ой, яка я дурна стала... Голова обертом iде.
   "Яка вона хороша!" - Мiцно вбирає у себе медовий повiз, що  ллється  iз
сiней в осiнню нiч. Притримуючи Соломiю за руки, Созiнов  тихо  ступає  на
порiг.
   Вiд хвилювання дiвчина навiть не помiчає, що її пальцi стискають пальцi
командира
   - Просимо  до  хати,  -  наближається  до  нього  Марко  Григорович.  -
Притомилися, в лiсах блукаючи?
   - Не  мандрiвка,  а  бездiяльнiсть  притомила,  -  Михайло  обережно  i
шанобливо здоровкається з пасiчником.
   - То для вас знайдеться у нас робота!
   - Пасiку стерегти?
   - Нi, трутнiв викурювати.
   - Щось у вас є на прикметi? - радiсно схоплює натяк.
   - Аякже. А поки по невеличкiй i вiдпочивати... Ще  крiзь  сон  вiн  чує
метушню Соломiї бiля печi, i смiх, i щасливий голос Марка Григоровича.
   - Вставай, хлопче, гарячi млинцi  їсти,  -  вiдхиляє  половинку  дверей
старий пасiчник.
   - Єсть вставати!  -  широко  осмiхається  i  мружиться  вiд  сонця,  що
бризками обмивало шибки. - То коли почнемо трутнiв викурювати?
   - Не терпиться?
   - Не терпиться.
   - Почекай трохи... Деньок який сьогоднi ловкий. Чи не ви його  з  собою
принесли?
   - Соломiя вам його приставила.
   - А вона може, ~ смiється Марко Григорович. - Вона у мене як веснянка.
   Пiсля  снiданку,  коли  Марко  Григорович  вийшов   з   хати,   Соломiя
повiдомила:
   - Везе нам поки  що,  Михаиле  Васильовичу.  Командиром  партизанського
загону в цих лiсах бригадир нашого колгоспу. Завзятий чоловiк.
   - Невже? - радiсно подивився на дiвчину.
   - Так батько сказав. Пiдемо в партизани?
   - I ти пiдеш?
   - А як же може бути iнакше? Чи,  по-вашому,  буду  вулики  стерегти?  -
здивувалась i образилась.
   - Нi, трутнiв викурювати, - згадав слова пасiчника, засмiявся.

   * * *

   Темнi, шелестливi i таємничi осiннi ночi в лiсi.  Тривожно  спiває  над
тобою розгойдане верховiття, а земля озивається сонним  зiтханням  опалого
листя. Страшно тюгикне  сова,  м'яко,  як  тiнь,  зашелестить  оксамитними
крилами, i смертельний крик зайця, схожий на  плач  немовляти,  вiйне  над
землею. Крiзь волокнистi  хмари  проб'ється  молодик  i  знову,  темнiючи,
загорнеться в чорне шмаття. Часом вiтер iз лiсового озера донесе пiвсонний
качиний крякiт та сумовитий кергикет бiлогрудих кажар.
   Уже кiлька ночей з тривогою i надiєю прислухається Созiнов  до  лiсових
перегукiв. Тiльки не вплiтається в них чоловiчий голос, хода. Пообiцяв  же
командир Марку Григоровичу, що  пришле  свого  чоловiка,  а  не  присилає.
Вбираючи  в  себе  неясне  сплетiння  лiсових  звукiв,  Созiнов  у  думках
переносився в тi мiсця, де почнеться нова сторiнка його бойового  життя...
I чим бiльше думав про Соломiю, тим бiльше  вона  вiддалялась  вiд  нього.
Тiльки найяскравiше вирiзьблявся образ  командира  партизанського  загону,
про якого чимало розповiдав Марко Григорович...
   - Пора спати, Михаиле, - наче здалека долiтає глухуватий  голос.  -  Не
бiйся, прийдуть за тобою. Певне, хлопцi на  роботi  були.  Роботящi  вони.
Кiлька груп карателiв у дим розметали. Ну й на залiзницi порядки наводять.
Лежить там обгорiлого залiзяччя,  як  смiття.  З  остраху  фашисти  почали
навколо залiзницi  вирубувати  лiси.  Воно  таке  дiло.  Фашист  лютує,  а
партизанський загiн росте.  Дуже  тямущий  комiсар  у  загонi.  До  роботи
пожадливий i слово сердечне має.  Поговорить  iз  людьми  -  свiт  у  очах
мiняється. Ти теж комунiст?
   - Комунiст.
   Коли б уже скорiше приступати до дiла!  Пiрнає  у  плани  партизанських
операцiй, наче й справдi вже перебуває в загонi Горицвiта...
   Далеко за пiвнiч, коли  вже  осiння  вогкiсть  добирається  до  кiсток,
заходить у хату i,  втомлений  сподiванням,  лягає  на  топ-чан,  а  думки
кружляють i кружляють, просячи дiла, широкого i завзятого...
   I знову сниться йому штаб першого дивiзiону в напiвтемнiй землянцi. Вiн
готує данi артпiдготовки, а над картою сидить начальник  розвiдки  старший
лейтенант Зуєв.
   - Звони Туру, - наказує зв'язкiвцевi i в той же час  чує,  що  з  Туром
щось сталось.
   "Як же йому дзвонити, коли третя батарея загинула", -  пригадує,  проте
пильно дослухається до голосу зв'язкiвця.
   - Буг! У телефона Буг! Товаришу лейтенанте, - передає трубку боєць.
   - Це Буг? - з  тривогою  вслухається  у  вiдповiдь,  мiцно  притискуючи
трубку до вуха.
   - Буг слухає, - чує чiткий спокiйний голос Тура.
   - Тур? Це ти? - дивуючись, радiсно запитує.  I  чує  ще  чиюсь  мову  i
здивований плескiт жiночого голосу... Неначе Соломiя? Що воно таке?
   - Созiнов!.. Мiша! Дружок! - вигукує Тур.
   I командир розплющує очi, здивовано пiдводиться на лiжку  i  нiчого  не
може зрозумiти. Чи це сон, чи марево? Його охоплюють чиїсь проворнi, мiцнi
руки, i знову лунає щасливий схвильований голос Тура:
   - Мiша! Михайло Созiнов! Живий! Яким же побитом, дружище!? Та невже  це
ти?
   Вiн зiскакує з лiжка,  незрозумiле  i  здивовано  водить  очима.  Потiм
догадується про все i охоплює руками невисокого, тонкого Тура.
   - Сава! Тур! Сниться чи не сниться!? А щоб тобi всячина! Як же ти  мене
пiзнав?
   - Ще й питає! Я тебе й на  тому  свiтi  впiзнав  би!  -  смiється  Тур,
звiльняючись з -мiцних обiймiв товариша. - Почекай,  бо  костi  розтрощиш,
хай йому дiдько. Полiцаї не додушили, а тепер товариш додушить.
   П'янiючи вiд радостi, вiн забуває про все. I тiльки згодом помiчає,  що
в хатi стоїть iще високий  ставний  чоловiк  середнiх  рокiв  з  невеликою
кучерявою бородою, а бiля нього в шинелi, з  двома  гранатами  за  поясом,
молодцюватий парубок.
   - Знайомся з командиром партизанського загону.
   - Дуже приємно. Лейтенант Созiнов. Чув про вас багато, - стискає  мiцну
руку.
   - I про вас чув, - примружується Дмитро.
   - Вiд кого? - дивується.
   - Комiсар не раз розповiдав.
   - А, вiн може наговорити всього, - всмiхається i знову ближче пiдходить
до Тура.
   Iще випробовують один одного руками, неначе сумнiваються, що  дiйснiсть
- не сон.
   - I як воно може бути в життi? - щиро дивується Созiнов.
   - Усе в руцi господнiй, - робить удавано покiрний вираз Тур, i вся хата
вибухає смiхом. - Куди ж ви тепер, товаришу рудий  пасiчнику,  соiзволите?
Пасiки у нас нема, а штаб знаходиться пiд деревом - i дощ капає,  i  вiтер
продуває. А у вас органiзма тендiтна - на бiлих постелях спите,
   -  Товаришу  комiсаре,  хоч  старшим  помiчником   молодшого   куховара
приймiть. Уже як-небудь наваримо вам юшки, що в животi три днi  бурчатиме,
а на четвертий дуба дасте.
   - Коли зброя є, то може командир i  прийме.  Вiн  у  нас  без  зброї  i
рiдного батька не взяв би.
   - Та є така-сяка цяцька, тiльки не доберу, як вона стрiляє - чи  дулом,
чи держалом, бо те i друге кругле.
   I за тими словами, не удавано нiжними, а солонуватими, перемежованими i
згадками, i жартами, i просто, здавалось би, дрiбницями в таких  випадках,
криється справжня дружба, любов.
   Добре  i  щиро  смiється  Тур,  як  давним-давно  не  смiялось.   Марко
Григорович дiстає лiтр самогонки, хвалить:
   - Чорти б його батька вхопили. Таку iз слив женуть самогонку,  що  нащо
вже я чоловiк не питущий, а набираюсь, як чiп. Дмитре  Тимофiйовичу,  тобi
на покутi сiдати...
   - Чому ж менi?
   - Не за чин, а за роботу.
   - Тодi Тура садовiть.
   - Обох. Ви ж у нас отецькi дiти! Це саме головне.
   - Оце коли б побiльше таких дiтей, то не переводився б свiжий фашист  у
пеклi, - обзивається Пантелiй Жолудь.
   "Он якi вони, народнi месники", - з  захопленням  i  заздрiстю  оглядає
Тура, Горицвiта i Жолудя.  Хочеться  сказати  їм  щось  приємне,  радiсне,
значуще, але, як i здебiльшого буває  в  таких  випадках,  не  знаходиться
потрiбне  слово,  а  те,  що  крутиться  в  головi,  здається  дрiбним   i
неповноцiнним.
   - На радiсть нам, на погибель ворогам i всiм сучим  синам,  що  роблять
горе нам! - пiдiймає першу чарку Марко Григорович.
   "Нема сюди Варивона. Вiн i випив би, i наговорив  би,  i  дiла  -  гори
перевернув би", - згадує Дмитро,  прислухаючись  чуйним  ухом  до  кожного
звуку знадвору, хоч i стоїть там на вартi Федiр Черевик.
   - Дмитре Тимофiйовичу, приймай його, - любовно  киває  Тур  головою  на
Созiнова, - начальником штабу. От побачиш, i мiсяця не пройде, а вiн  тебе
своїми паперами викурить iз теплої землянки на мороз.
   - I мене приймайте, - пiдводиться Соломiя з-за столу.
   - Навiть пару днiв не погостивши? - хитає головою Марко Григорович.
   - Не до гостювання тепер. Приймете?
   - У нас нема пасiки, - хоче вiджартуватися Дмитро.
   - Я серйозно кажу, Дмитре Тимофiйовичу.
   - Серйозно? Ми поки що жiнок у свiй загон не приймаємо.
   - Чому? - натягується голос у дiвчини.
   - Чому? Де ж з вами дiнешся? Живемо в однiй землянцi...
   - Дмитро Тимофiйович хоче  запорозькi  звичаї  встановити  у  загонi...
Справдi, ми жiнок поки не приймаємо, а  дiвчат  можемо,  -  Тур  непомiтно
киває Дмитровi.
   - Так, значить, приймете мене? - насiдає Соломiя.
   - А ти ж хiба незамужня? - перебiльшено дивується Дмитро. - Ну,  що  ж,
тодi нiчого не зробиш - доведеться прийняти. Тiльки не думай,  що  тобi  з
медом буде. Помiркуй краще, - i знову косує на Тура, чи не смiється той.
   Але Тур, незвично почервонiлий i радiсний, гаряче  розмовляє  зi  своїм
другом.
   Марко Григорович пильно дослухається до розмови Дмитра i Соломiї.  Коли
ж усе пiшло на лад,  вiн  непомiтно  вийшов  з-за  столу  i  попрямував  у
ванькир. Через  якусь  хвилину  у  дверях  поруч  з  пасiчником  з'явилося
схвильоване, смагляве обличчя Ольги Вiкторiвни Кушнiр.
   - Головиха прийшла до нас. I не  пустив  би,  так  начальство,  -  наче
розгублено повiдомив Марко Григорович  i  розвiв  руками:  що  ж,  мовляв,
зробиш з такими людьми.
   - Ольго Вiкторiвно! - Горицвiт  рвучко  пiдвiвся  з-за  столу  i  пiшов
назустрiч молодицi.
   -  Дмитре  Тимофiйовичу,  рiдний...  -  мiцною  рукою  здоровкається  з
командиром i зупиняється серед  хати,  по-дiвочому  струнка,  з  гордовито
пiднесеною головою, а виразнi заволоженi очi з  захопленням  слiдкують  за
кожним порухом мужньої постатi. - Чогось i в  снах  i  наяву  бачила  тебе
тiльки партизаном.  Завжди  вiрила  тобi,  як  своїй  дитинi,  як  серцевi
своєму... Що ж, Дмитре Тимофiйовичу, була  я  в  твоїй  бригадi,  а  тепер
приймай до свого загону.
   - Дмитро Тимофiйович жiнок не приймає, - весело обiзвалася  з-за  столу
Соломiя.
   - Як не приймає? - нахмурилась Ольга Вiкторiвна. - Жартуєш, дiвчино.
   - Звiсно, жартує, - спiдлоба глянув на Соломiю. - Чого розходилась?  Що
ми, Ольги Вiкторiвни не знаємо?
   - Та знаємо, - покiрно нахилила голову Соломiя i знову приснула. -  Але
ж у вас тiльки одна землянка...
   - Одна? - дивується Ольга Вiкторiвна. - То треба зараз же ще  будувати.
А що коли, хай милує доля, хтось на сипняк захворiє?!
   - Чуєш, як правильно сказано? - звертається Дмитро до Соломiї.
   - Та чую. Але чи має Ольга Вiкторiвна зброю? В хатi заряснiли усмiшки.
   Дмитро хотiв гримнути на Соломiю, але Ольга  Вiкторiвна,  метнувшись  у
ванькир, принесла звiдти горбатого нiмецького автомата.
   - Хiба ж не видно, кого приймаємо? - задоволене промовив Дмитро i почав
оглядати зброю.



   XLIV

   Похитуючись, Барчук увiйшов  до  хати  i  зразу  ж  зупинив  погляд  на
припухлому вiд слiз обличчi Горпини.
   - Ти чого розрюмсалась? - кинув шапку на  лаву,  ретельно  пригладжуючи
хвилястi вуса.
   - Карпо покидає нас.
   - Як покидає? Чи ти при своєму умi? Вночi прибув i вже покидає? Може  з
п'яного розуму коники лiпить? - тверезiючи, гостро подивився на жiнку.
   Горпина тiльки рукою  безнадiйно  махнула  на  дверi  свiтлицi.  Сафрон
поправив розкуйовджений чуб - i, молодцювате пiдiймаючи груди,  посунув  у
другу кiмнату.
   Бiля столу стояв заклопотаний Карпо, змазуючи гасом автомат.  Вогнистий
обвислий чуб закрив половину його обличчя, а на другу  падала  тiнь.  Тому
лице його здавалося  на  диво  чорним  i  чужим.  Насупроти  Карпа  сидiла
мовчазна, iз мiцно зведеними у вузьку смужку губами, похмурена  Олена.  До
неї пташеням притулився Данилко.
   - Слава Українi! - спробував пожартувати, але вiдразу  почув,  що  його
слова упали, мов камiнь у воду.
   Карпо  пiдвiв  похмуре  обличчя  вiд  столу  i  стомлено,  насмiшкувато
покосився на батька.
   - Що? Хильнули? Веселi ви не по часу.
   - П'ю, та розуму не пропиваю, - спробував бадьоритися, одначе вiд  того
насмiшкуватого олив'яного погляду стало  не  по  собi;  крижаним  струмком
почав просочуватися неспокiй, i знову заборсались думки, тривожнi, їдкi.
   Не просвiтлювалось, як гадалось, його життя. Не  було  спокою  в  цьому
свiтi.
   - Тiльки глядiть, щоб  голови  не  пропили.  Дуже  швидко  ви  багатiти
почали. Пуповиною може вилiзти це багатство. Обережнiше, обережнiше  треба
дiяти, - обвiв очима стiни, позавiшуванi найрiзноманiтнiшими  килимами.  -
Он у Балинi пiдсипали старостi трiйки у мед - здох, як пiвень од чемерицi.
   - У мед? - насторожився, пригадуючи, що тiльки  вчора  вiн  привiз  вiд
Синицi дiжку з медом.
   - У мед. А в Погорiлiй автоматом старосту вздовж плечей пересiкли.
   - Партизани, значить?
   - Авжеж, не нiмцi.
   - Чорти його батька знають, що робиться на свiтi. Не  можуть  з  купкою
головорiзiв ради дати! Одна розпуста тiльки кругом.  Про  Бондаря  не  раз
говорив, а з ним i досi панькаються. Чує моя душа, що є їхня рука у всяких
мiсцях. Коли б ото менi повна власть, я скоро дав би раду усяким таким...
   - Пiшла писать губернiя! - криво посмiхнувся Карпо. - Є у  вас  первак?
Вип'ємо, чи що, на дорогу?
   - Щось недобре надумався робити.
   - Та наше дiло таке: побiгав за  возом,  побiжиш  i  за  саньми.  А  не
побiжиш - голову, як курчатi, скрутять. - Повiсив автомат на стiнi  i  сiв
бiля дружини. Погладив куцими пальцями бiляве волосся Данилка,  i  хлопчик
перелякано заклiпав очима на батька.
   "Син, а батька сторониться", - задумавсь Карпо, вдивляючись у  сутiнки,
що наливали шибки холодною, прополiсканою вiтрами блакиттю.
   За Олену навiть не подумав: усюди хватить такого зiлля - як не Галя, то
буде другая. Безпутнi жiнки, падкi на чуже добро i любов, стомлювали його,
наповняли все тiло  чадною  утомою  й  гулом,  спустошували  неряснi,  але
допитливi думки, мiцну пружнiсть i силу, як серп спустошує зiлля.
   Випили, помовчали. Настала та незручна тиша, коли  самому  не  хочеться
випитувати, а спiвбесiдник уперто мовчить.
   - Що воно в тебе трапилось? - нарештi присунувся ближче до окна Сафрон.
   - П'ятки смальцем мажемо, батьку.
   - Як? Вiдступає нiмець? - округлились очi у Варчука.
   - Нi. Нам наказали у пiдпiлля йти.
   - В яке пiдпiлля?
   - Сам не доберу, в яке. I що воно, i до чого воно?..
   - Смiєшся?
   - Еге ж, на кутнi починаю смiятися.
   - Що ж у тому пiдпiллi будете робити?
   - Чорт його знає. Говорять одно, а, як подивлюся, на дiлi  чи  не  iнше
вийде. Наше дiло теляче - крутять мозки, як хочуть.
   - Остався б  ти,  Карпе,  вдома.  Брався  б  за  господарство,  -  тихо
попросила Олена.
   - Пiзно, жiнко, за господарство братися.  Грiхiв  плугом  не  переореш.
Доведеться служити менi, як мiдному котелковi з  цiєю  цяцькою,  -  хмуро,
проте театрально, взяв у руки автомат.
   - Да, поганi дiла, - протягнув Сафрон. - Крутися ж, Карпе, щоб на добре
викрутити.
   - За тим добром, надiйсь, не  вгонишся.  Зараз  таке  життя:  їж,  пий,
гуляй, рiж, бий. Прожив день - i те добре. Чорт його знає, не доберу свого
начальства: одним мотузочком крутилися з  фашистом,  на  всiх  перехрестях
кричали, що нiмець - щастя. А тепер - в пiдпiлля iди.
   - А яка ваша полiтика до партизанiв?
   - Бити їх.
   - Ага! - багатозначно протягнув. - Це добра полiтика.
   I з цього "ага" Карпо почав ухоплювати нитку розв'язки. Iще трохи  -  i
може догадка стала б оголеною iстиною, але всi цi думки приглушив склянкою
самогону: однаково, як  плисти.  В  нього  є  тiльки  один  хиткий  берег,
запаскуджений, брудний, а на другому мiсця нема.
   Похрустуючи кiстками, устав iз-за столу. Вогненний чуб  упав  на  лоба,
притьмарюючи блиск вицвiлих i спустошених очей.
   I дивився вже на сина Сафрон, як на вiдрiзану скибку. I не  батькiвська
бiль, а острах перед невiдомим ворушився в його душi.
   - Коли ж думаєш iти?
   - Сьогоднi вночi.
   - А Крупяк тiкає?
   - Нi.
   - Вiн же теж... головорiз, ще який. Чого ж тодi не йде в пiдпiлля?  Це,
сину, якась нова гра у пiжмурки.
   - Напевно так.
   - Може б до нього пiшов?
   - Боюся.
   - Крупяка боїшся?
   - Його ж. А що коли ця гра в пiжмурки комусь потрiбна  на  якийсь  час?
Тодi Крупяк видасть мене i не охне.  Все  вислужується,  i  злий,  як  пес
скажений, лютує, що вище начальника полiцiї не пiдскочив... Треба спочатку
рознюхати, що й до чого.
   До болю не хотiлося кидати затишного кутка Навiть уже в думцi  пожалiв,
що не зашився спочатку вiйни,  мов  короїд,  у  дерево.  Але  перед  очима
вставали нiмi закатованi люди, i  вiн  мимоволi  потягнувся  до  нiмецької
зброї, немовби в нiй знайшов захист од видiння.
   "Тьфу! - яким тендiтним став. Напевно, про всякi там нерви  не  брешуть
лiкарi".
   - Ти менi з оружiєм не шуткуй!  Теж  цяцьку  знайшов!  -  -вiдступив  у
сторону Варчук, коли на нього злостивим оком поглянуло дуло.
   Подивився Карпо на перелякане обвисле обличчя батька, примружився:
   - Страшно умирати?
   - Коли б мав три голови, не страшно було б.
   - То тiльки змiї бувають триголовими, - кинув, аби що-будь сказати.
   Але цi слова пересмикнули Варчука i породили глуху неприязнь  до  сина.
Бо  не  раз  доводилось  Сафроновi  чути,  що  люди  обзивали   його   цим
прiзвиськом.
   "Дарма, хай що хочуть кажуть, аби вiн пожив у свою  волю.  Бiльше  менi
нiчого не треба на свiтi. Пiсля мене хай сама земля догори перекинеться".
   Холодної ночi добрався молодий Варчук до  неспокiйного  голого  лiсу  i
чомусь полегшено зiтхнув, коли увiйшов у  Куций  яр.  Навколо  горбатились
тiнi, i Карпо, сам того не помiчаючи, також згорбився, шукаючи очима  тiнi
з нацiоналiстичного "провода".
   Ось i той  шлях,  вiд  якого  розсохою  кинулися  врозтiч  двi  вузькi,
притрушенi листом дороги. Цей сухий лист тепер шумiв, як водопад, жаринами
опiкав ноги, i Карпо старався стати на тi латочки оголеної землi,  якi  не
перехитували на собi жодного живого слiду.
   Щось заколивалося попереду. Карпо, зриваючи з шиї автомат, стрибнув пiд
захист дерева.
   На дорозi чiткiше окреслилися двi постатi в нiмецькiй формi.  "Засiдка,
- майнула думка. - Я вам засяду", - люто притулив автомата до  плеча.  Але
зразу ж схаменувся. Гляди, за якогось здохлячого фрица на крайсвiту свої ж
братчики знайдуть i, як соняшниковi, голову скрутять.
   Безшумно, зiщулившись, метнувся назад,  i  в  цей  час,  мов  насмiшка,
пролунали хрипкi слова:
   - Слава Українi, героям слава!
   Карпо мимоволi пiдтягнувся i, пригинаючись, заклешняв на дорогу.
   Назустрiч йому в супроводi  охоронника  йшов  сам  заступник  окружного
провiдника. На ньому була нiмецька шинеля синього кольору, високi нiмецькi
чоботи i есесiвський кашкет.
   "Хоч би  хвалену  мазепинку  з  вилами[12]  надiв".  -  Виструнчившись,
допитливо оглядав огрядну постать.  I  раптом  повеселiшав:  "Значить,  то
тiльки гра у сварку"...
   Все було так, як i думав вiн.

   * * *

   На другий день, тiльки почало свiтати, Сафрон Варчук запрiг вороних  i,
вибираючи таку хвилину, щоб його не бачила жiнка, понiс  поперед  себе  до
брички дiжку з медом. Одначе не  встерiгся:  тiльки  вхопився  за  залiзне
бильце, як з порогу непривiтно обiзвалася Горпина:
   - Куди ж ти мед повiз? Знову пиячити? Розпаскудився гiрше всякого...
   - Цить! Не твоє бабське дiло! Бо  я  тобi  так  розпаскуджусь,  аби  до
вечора вижила! - страшно завертiв очима  i  стьобнув  конi  батогом.  "Iч,
проклята  баба,  все  тобi  до  крихiтки  побачить.  I  видумав  бог  таке
вiдьомське зiлля. Тьфу!" - скосив очима i похапцем, наче кидаючи  хлiб  до
рота, перехрестився.
   Сутулячись, увалився до Марка Григоровича в хату.
   - Раненько ти, Сафроне, притаскався, - здивувався пасiчник.
   - Якого ти менi меду всучив? - не привiтавшись, зупинився посеред  хати
з дiжею, неначе весiльний староста з хлiбом.
   - Як якого? - обурився старий пасiчник. - Самого справжнього. Липового.
   - Липового?  А  моя  баба  чогось  розбалакалася,  що  всяким  бур'яном
смердить.
   - Тямить твоя баба! Що ж, я не розбираюся, виходить, на медовi?
   - Та баби вони такi, - примирливо погодився. - То щоб  не  було  гризнi
вдома - перемiни його. Знаєш, баба - бабою.  Хiба  з  ними  кашi  навариш?
Упнеться тобi, як норовиста коняка - нi тпру, нi но.
   - Ет, морочиш тiльки голову...
   Коли  Марко  Григорович  унiс  нову  дiжку  крупкуватого  меду,  Варчук
допитливо подивився на нього. Але обличчя у того було заклопотане, руки не
тремтiли, i на душi Сафрона трохи вiдлягло.
   - Ану, покуштуй, який вiн!
   - Перший сорт, -  з  ножа  з'їв  грудочку  пасiчник,  i  Сафрон  зовсiм
прояснився, лаючи себе за дурнi сумнiви.
   Проте дорогою знову завагався: трошки, може, i  не  пошкодить,  а  коли
бiльше з'їсти?..



   XLV

   Вранцi Дмитро i Созiнов об-ходили свої володiння, установлюючи  головнi
позицiї оборони. Карту одноверстку начальник штабу  розбив  на  сектори  i
тепер старанно наводив складну, добре продуману схему заслонiв,  секретiв,
постiв.
   Там, де  Городище  прикривалось  болотами,  вiн  думав  виставити  лише
рiденький ланцюг партизанiв, а основнi  сили  скупчити  на  сухих  лiсових
спусках у яр.
   З приходом Созiнова звiдкись непомiтно з'явилася вiйськова  лiтература,
особливо з тактикою лiсового  бою,  карта,  де  червонi  смуги  накреслили
становище на фронтах, бiноклi,  i  новозбудована  штабна  землянка  почала
нагадувати Туровi штаб першого дивiзiону.
   Дмитро вiд палiтурки  до  палiтурки  прочитав  усi  книги,  якi  дiстав
Созiнов, але за поясненням незрозумiлих мiсць звертався тiльки до Тура.  У
вiльнi години довго засиджувався над теоретичними  матерiалами,  почуваючи
нову насолоду i мiцнiшу  впевненiсть  у  своїх  силах.  Те,  що  здавалось
темним,  вiдштовхувало  своєю  невiдомiстю,  ставало  простим,  ближчим  i
рiднiшим.
   - Не подобається менi, Дмитре Тимофiйовичу, оборонний бiй.  Тяжкий  вiн
для нас - резервiв нема, боєприпасiв нема...
   - Партизанам вiн не пiдходить,  -  погодився  Дмитро.  -  Наше  основне
завдання: наробити шелесту, посiяти панiку,  грозою  врiзатись  у  ворога,
розметати, а потiм - лови вiтра в полi. Та що  зробиш?  Треба  до  оборони
готуватись. Не сьогоднi - завтра можуть наскочити черепопогонники. Шпигуни
вже нишпорять по лiсах.
   - А тут ще й зима на носi. Пiдморозить болота, оголить нас.
   Обходячи лiси, вибираючи найзручнiше мiсце для кругової оборони, вони з
подивом побачили, як несподiвано осiнь зустрiлася з зимою.
   Вiтер повернув зi сходу. Раптово потемнiло, i невидимий мiрошник сипнув
таким лапатим снiгом, що чорнотiла земля за кiлька хвилин  одягнула  .бiлу
сорочку, немовби готуючись до лихої години. Потiм  потеплiло,  закапало  з
дерев i з iмли виглянув  жовтий  диск  сонця,  кутаючись  у  блiде  хутро.
Зблизу, на вiдсоннi, рожевiли хвилястi тумани, мов спiнене  вино;  далi  -
голубiли, сизiли, а в затiнку  чорнiли,  як  нiч.  Пополуднi  сонце  знову
зникло, i всi лiси i небо потонули в червоному тривожному  мороку.  I  цей
густий кривавий туман, який колись би порадував око Дмитра,  тепер  болюче
стиснув його серце: вiн ще раз нагадав про те горе i страхiття, що налягло
над всiєю землею.
   - Товаришу командире! - з  червоного  мороку  вiн  чує  голос  Пантелiя
Жолудя i в душi осмiхається, як  осмiхаються  зверхньою  усмiшкою  батьки,
дивлячись на своїх любимих дiтей, добре розумiючи їхнi  прекраснi  риси  i
хиби.
   Розводячи туман, у просiцi з'являється  високий  кремезний  партизан  з
жiночою постаттю на  руках.  Не  доходячи  до  них,  спустив  простоволосу
дiвчину на землю; вона похитнулась, обперлася спиною об  дерево.  Пантелiй
пiдтримав її.
   Дмитро скаменiв, дивлячись  широко  розплющеними  очима  на  смертельно
блiде обличчя, покрите напiвзасохлою кров'ю.
   Свiжа  рана  почорнiла  i  скривавила  обличчя  дiвчини  вiд  вуха   до
перенiсся. А замiсть ока горiла роз'ятрена яма.
   - Звiдки ти, дiвчино?
   - З Лисогiрки, - опустилась i сiла бiля дерева на землю.
   Краплина сукровицi скотилась iз ока i зiрчастим кружечком розiйшлася на
нiздрюватiм снiгу.
   - Неси її, Пантелiю, до фельдшера.
   - Нi, - подивилась єдиним округлим i глибоко запалим оком на командира.
- Я розкажу вам...
   - Не треба, дiвчино. Потiм розкажеш.
   - Тiльки зараз! - Тихим, але на диво твердим голосом
   почала розповiдати:
   - Вчора з  гебiта  приїхав  прочiсувати  село  начальник  СД  iз  своїм
загоном... Що вони робили!  Що  вони  тiльки  робили!  -  закрила  обличчя
червоними руками. - Цiлий день роздягнуту протримали на дощi  i  холодi...
Косами закрила вуха, щоб не застудити... А увечерi почали  нас  убивати...
Зав'яжуть позаду руки вузлом, до шиї  прив'яжуть  брусок  толу,  пiдпалять
бiкфордiв шнур, - i на шматки розлiтається людина, Плачемо, трусимось  ми,
а  нiмцi  й  начальник  смiються.  Сам  сатана  таким  смiхом,  певно,  не
смiявся... Над нами, дiвчатами i жiнками, змилостивились: не розривали,  а
повели розстрiлювати в яр. Обступили  нас  охоронцi,  iдуть  з  лiхтарями,
останню путь освiтлюють. Пiдiйшли ми до яру, а вiн iще стогне. Глянула  я:
земля мокра вiд кровi. Посковзнулась, i в цей  час  ударили  пострiли.  Ще
пам'ятаю, впала в калюжу кровi, схопилась за око. Бiля  мене  так  страшно
закричала дитина: "Мамо! Мамочка!" Вилiзла на спину матерi, шукала обличчя
i не знаходила, бо чийсь труп прикрив його... Як воно, бiдне, жити хотiло.
Дали по нiй чергу - i осiла дитина... Знепритомнiла я... Земля  була  дуже
холодною - от i прийшла до пам'ятi. Кругом вже нiкого. Нi брязкоту  зброї,
нi стогону, нi плачу... Тiльки щось знизу пiд трупами ворушилось та поверх
матерi, як жива, сидiла дитина. Вибралась я з яру, вся в чужiй i  в  своїй
кровi. А як добралась до вас,  вже  добре  й  не  знаю...  Сьогоднi  мають
"прочищати" Костянтинiвку. Коли можете - врятуйте людей... - i  похилилась
обличчям у  снiг...  Пантелiй  Жолудь  понiс  її  до  табору.  -  Товаришу
командире! - прибiг з застави скуластий темноокий Олекса Слюсар. - Якогось
пiдозрiлого молочаря перепинили. Каже, до нас приїхав, а до молока  навiть
не пiдпускає. Чи то скупiсть, чи пiдступ? Коли з одного  боку  подумати  -
може хитрує дядько, а коли передумати - може дядько  фашистiв  обхитрив  i
вдарив до нас з кiньми, возом та безалкогольними напоями.
   - А ти як думаєш?
   - Я? Думаю, дядько  правильний,  але  страшенно  скупий,  -  i  хитрюще
обличчя Слюсаря береться такою далекою усмiшкою, наче вiн крiзь лiс бачить
молочаря.
   Пiшли на заставу. Ще не доходячи до  березняка,  Дмитро  почув  завзяту
пересварку.
   - Обманути нас, старий, дiдько, захотiв? Ми  тебе  провчимо,  що  повiк
заречешся обманювати.
   - Обережнiше менi! Ой, просипали! Я не подивлюся, що ви вояки  -  зараз
на вас увесь пужак поламаю, - лементував розлютований голос.
   - Ми тебе поламаємо... Молочарем прикинувся.
   - Лиха година прикинула. Ой, обережнiше менi... Це ж народне добро.
   Бiля воза поралися партизани, вони глибоко засовували руки в бiдони,  i
кожного разу крiзь огрубiлi пальцi стiкало зерно.  А  на  возi,  охаючи  i
лаючись, метушився низкорослий чоловiк, люто поблискуючи  упертими  карими
очима.
   - Дмитре Тимофiйовичу!  -  раптом  вiн  пiзнав  Горицвiта,  зiскочив  з
драбиняка i, якось по-дитячому схлипнувши,  кинувся  до  нього.  -  Дмитре
Тимофiйовичу... дорогий...
   - Даниле Петровичу! - мiцно обняв Горицвiт Навроцького.
   Партизани, нiяковiючи, застигли бiля воза з повними жменями зерна.
   - Дмитре Тимофiйовичу... Приїхав до вас. Прийми. Не згадуй  колишнього.
Приймеш? - жалiсно дивиться у вiчi командира.
   - Прийму.
   - От i спасибi тобi! - Мiцно потис руку i зразу  ж  владно  крикнув  на
партизанiв: - Зсипайте менi зерно в тi самi бiлони, звiдки взяли. Це  таке
зерно, хлопцi, що потiм по пучцi будете просити у дiда на розвiд...  Куди,
куди намiрився - це ж не таращанське! - А Дмитровi пояснив: - Шiсть  рокiв
бився над ним. I добився - не вилягає й грибка не боїться.
   - Хоч одним оком можна поглянуть  на  нього?  -  з  приязною  насмiшкою
промовив Дмитро, згадавши давню зустрiч iз Навроцьким.
   Але старий не зрозумiв iронiї:
   - Дивись хоч обома, - розщедрився i зiтхнув.

   * * *

   Над притихлою рiкою сiяє мiсяць i горять Стожари. Тихо  подзвонюють  на
водi першi крижанi голки, шарудять  i  зiтхають,  торкаючись  берегiв,  що
бiлiють першим снiгом, майстерно насiченим дрiбною i  примхливою  рiзьбою.
Здавалось, що й вся земля була вкрита дивовижними хвилястими,  синiшими  в
глибинi, вигибами з найкрихiтнiших перлин.
   Мовчить, неначе вимерло, село над Бугом. Не обiзветься пiснею  радiо  з
майдану, не промчаться легкi крильчастi  сани,  не  розсиплять  по  вулицi
веселого смiху дiвчата.
   Тiльки на перехрестi, неначе  сич,  стовбичить  дозорець  та  грають  в
пiдкидного дурня вартовi громадського господарства. Зрiдка загорлає нiмець
iз каральної групи.
   Або  заскрипить  посеред  майдану  шибениця,  здригнеться   на   шворцi
простоволосий чоловiк, i з схиленої набiк голови упаде  легенька  грудочка
снiгу.
   Лише коло лiсу ворушаться  тiнi;  там  сильнiше  горять  -  палахкотять
снiги, бо перемiщується темiнь i сяйво, iскристе, живе. Часом гра свiтла i
затiнку наполохає пильного служаку, прикладе вiн  гвинтiвку  до  плеча,  а
потiм знов опустить, затупає задерев'янiлими ногами.
   I раптом пострiли. Прямо в полiцiї, де  ночує  сам  помiчник  смертi  -
начальник СД.
   I вiрний служака, пригинаючись, тiкає подалi вiд стрiлянини, вскакує  в
чиюсь клуню i  залазить  на  засторонок.  О,  вiн  прекрасно  розумiє,  що
означають  цi  рiзнобiйнi  пострiли  з  автоматiв,  мисливських   рушниць,
обрiзiв.
   Потiм вулицю розбивають несамовитi крики i з щiлини видно, як  "сам"  в
однiй бiлизнi зi зв'язаними назад руками  бiжить  вулицею.  Щось  у  нього
метляється на шиї, перехитуючись вузькою цiвкою вогнику.
   Вибух! I чорнi шматки м'яса розлiтаються по бiлому снiгу.
   Полiцай з жахом вiдскакує вiд щiлини...
   Як реготав оцей вигадливий начальник  СД  зi  своїми  зелено-мундирними
посiпаками ще сьогоднi вдень, коли бруски толу на шматки розривали людей.
   А вночi нiхто не реготав, тiльки Дмитро, шаленiючи, процiдив:
   - Нехай свiй винахiд на собi спробує... Це для здоров'я не пошкодить! -
так глянув на ката, що той i проситися забув.
   - Не варто з ним возитися. Розстрiляти! - сказав Тур.
   - Нi, комiсаре, що заготував, хай те й споживає. Катюзi по  заслузi!  -
наказав вивести фашиста на вулицю. - I хай люди  подивляться,  яким  стане
цей виродок перед ними...
   Партизанськi заслони,  виставленi  навколо  села,  привели  ще  кiлькох
фашистiв.
   - На майдан їх, - коротко сказав Дмитро.
   А потiм селом  ударила  партизанська  пiсня.  Скiльки  сили  i  величi,
скiльки людяної любовi вкладено було в слова:
   Нас по iменi Сталiн не знає,
   Та про кожного з нас пам'ята.
   Вiдчиняються дверi, скриплять ворота. I смiючись, i плачучи,  вибiгають
напiвроздягненi жiнки, лiнi чоловiки, босонога дiтвора, щоб хоч одним оком
побачити Сталiнових хлопцiв.
   Iз затiнку виступає постать:
   - Товаришi партизани, приймiть до себе.
   - А ти хто будеш?
   - Iз таборiв утiк.
   - Зброя є?
   - Нема.
   - У нас без тебе є кому сало їсти,  -  вiдповiдає  Пантелiй  Жолудь.  I
Дмитро усмiхається, почувши тi слова, якими колись зустрiчали партизанiв.
   - Дiстану. Приймiть.
   - Тодi приймемо. Як прiзвище?
   - Мель Василь.
   -  Так  от,  Василю.  Таких,  як  ти,   скоро   приїде   ловити   Остап
Душогубець[13], щоб iз вас формувати вiйсько, - пiдiйшов Дмитро.
   - Утечу.
   - Нi, не тiкай. Добровiльно пiди на призовний пункт. Узнай,  скiльки  в
районi жандармерiї, полiцаїв, де вогневi точки.  А  тодi  утiкай  до  нас.
Зброю ж захвати з собою.
   - Добре. Захвачу. Кулеметник я.
   I Дмитро в супроводi Жолудя поспiшає за партизанами, що спускаються  до
Бугу. Вода тихо колише зоряний посiв.
   Коли вже вигрiблись до лiсу,  позаду  них,  на  тiм  березi,  обiзвався
рiзкий гортанний голос:
   - Товаришi партизани! Перевозу давай!
   Але в цей час з пагорбiв застрочили автомати, i чорна постать  кинулась
у воду.
   Кирило Дуденко, що останнiй виходив на берег, вскочив у човен i  сильно
гребнув обома веслами. За кормою простяглась наполохана  мiсячна  дорiжка,
застрибали, видовжуючись, гнiзда зiрок, i хвиля  незадоволено,  перелякано
захлюпотiла, розсипаючись шипучим мереживом на пiску.
   На серединi рiки Дуденко  схопив  за  руку  чорноголового,  горбоносого
чолов'ягу. Вiн мiцно затиснув зубами парабелум так, що  кров  сочилась  iз
перекривленого рота i червоною пiною текла на мокру сталь.
   "Це справжнiй чоловiк", - подумав, коли задерев'янiле  тiло  стукнулось
на днi човна.
   Завеслував до берега. Навкруги зачмокали кулi, пiднiмаючи над водою  то
мирнi синюватi сполохи, то iскристi  пунктири  дуг.  Але  вiрилось,  як  в
бiльшостi вiрять мiцнi натури, що нiчого лихого не трапиться й на цей раз.
Бiля самого берега куля вдарила в обшивку,  i  вода,  ввiрчуючись  вузьким
буравчиком, полилася в човен.
   - Вискакуй, хлопче. Чи вже задубiв? - Човен  сильно  врiзався  носом  у
шершавий берег.
   Заточуючись, увесь стiкаючи темними  i  прозорими  струмками,  плавець,
трудно попрямував за партизанським поетом. Втома й крижана купiль сп'янили
чоловiка,  пекучим  павутинням  заснували  широко  вiдкритi  очi.  Ще  раз
похитнувся  i  мiцно  втиснув  ноги  в  крихкий  пiсок.  Задубiлою,   наче
перепеченою  рукою  потягнувся  до  пазухи;  пальцi  незграбно  й   уперто
заворушилися бiля серця. Не скоро витягнув невеличку, в  цератовiй  оправi
книжечку.
   - Партквиток? - нахилився Дмитро до невiдомого.
   - Партквиток. Скiльки пережито з  ним,  -  пройшло  занепокоєння,  коли
побачив, що вода не  пройшла  крiзь  церату.  -  Крiзь  вогонь  i  свинець
прямували...
   Червона книжечка, мов зоря, лежала на руцi, що вже бралася льодком. Та,
видно, плавець зараз не чув, як бiля його нiг виграють струмки, як прозора
накип стягує тiло. Завзята,  молодеча  гордiсть  грала  на  його  темному,
натхненному обличчi. I Дмитро зараз з новою мiццю, майже фiзично,  вiдчув,
якою силою наснажує  партiя  своїх  синiв.  I  знову  ворухнулись  затаєнi
пристраснi надiї:
   "Поговорити б з Туром про це. Так ще ранувато...  В  дiлах  треба  вище
пiднятися".
   Пантелiй Жолудь з повагою подав невiдомому незмiнну баклагу з перваком,
i той, перехиляючи голову, висушив її до дна.
   - Ого! Це якраз напарник менi! - здивувався Пантелiй. - Як тебе звати?
   - Симон Гоглiдзе, - цокаючи зубами, вiдповiв i  почав  скидати  з  себе
чорну вiд води одежу.
   -