Ти часом не в спиртотрестi працював? - Нi, - незрозумiле подивився на Пантелiя. - Iнженером був. А у вiйну розвiдником штабної батареї. - А талант у тебе пити горiлку пiдходящий. Це вiд природи! - Накинув свою шинель на плечi напiвроздягнутого розвiдника. - В мої чоботи взуйся, - пританцьовуючи на однiй нозi, наспiх почав роззуватися. - А ти ж як? - Перешнурую онучi i так дiйду до нашого дому. Це недалеко - кiлометрiв з десять, так що не журися. - Спасибi, - щиро подякував Гоглiдзе. "Хлопець, видать, путящий", - вирiшив Дмитро. Повернувшись до Городища, зразу ж зайшов до фельдшера Рунова. В просторiй, оббитiй перкалем землянцi лежала I дiвчина з Лисогiрки. Снотворне заспокоїло її, пом'якшило на обличчi риси болю, тiльки рудi плями на свiжому бинтовi говорили про страшне калiцтво. - Як здоров'я її? - тихо запитав, присiвши на березовий обземок. - Житиме дiвчина, - хмуро вiдповiв Рунов. - Тiльки назавжди скалiчили людолови таку красу. - Поправив гнiт у приплющенiй гiльзi; яснiше освiтилася землянка, загойдалися тiнi i знову заховалися по закутках. Тiльки тепер Дмитро побачив: безкровне обличчя дiвчини було такого дивовижного рисунка, що вiд нього не можна було вiдвести погляду. Чомусь аж очi заплющив. Посидiли, помовчали, кожен думаючи про своє. I неждано нiжний рум'янець, як легка тiнь, сколихнувся на щоках пораненої. Ледь помiтна усмiшка ворухнула її перепеченими округлими устами, i в землянку мелодiйно упало незвичне тут слово: - Мамо... Потiм, якось враз, неначе сонний голос розбудив пам'ять, обличчя дiвчини почало мiнитись, морщитись, мов брижi на водi. З страшним криком: "Мамочко, вас же убили! Навiки убили!" - вона зiрвалася з лiжка, напiвроздягнута й страшна в своєму вiдчаї, калiцтвi й красi. Одночасно з живого ока бризнули сльози, а з рани - кров, густа i повiльна. Дмитро якось незграбно схопився з обземка i, сутулячись, вибiг надвiр. "Ще зовсiм дитина... Ще зовсiм дитина. I таке горе..." - як обухом била одноманiтна тяжка думка. Не роздягаючись, мовчки лiг у командирськiй землянцi i не скоро, не скоро охопив його болючий сон. Тур, перевiривши й Созiновим патрулiв, пiзно повернувся до себе i довго не лягав спати: готувався до виступу на вiдкритих партзборах. Над ним угорi тривожились вiтри i дерева; льодовим накипом потрiскували гiлки i обтрушували на землю прозорий дзвiн. I раптом Тур почув схлипування. Сам собi не вiрячи, пройшовся по землянцi, пiдiйшов до широко й незручно розкинутого Горицвiта, застиг на мiсцi. Гордовите обличчя Дмитра зараз було викривлене внутрiшнiм болем. Комiсар аж вiдсахнувся: важкi повiки Дмитра трiпотiли, пiддавалися вгору i розбухали, аж поки на вiях не застигли сльози. "I хто б мiг подумати?.. Що так пiдкосило його? Цей тiльки у снi може заплакати". Тур, чомусь поточившись, ступив крок уперед, потрусив Дмитра за плече. Той зразу ж прокинувся, пiдвiвся, хапаючися рукою за зброю, другою механiчно протер очi i, не вiдчуваючи вологостi на долонi, полегшено промовив до Тура: - Що, Саво, нове дiло чекає? - Та... хотiв порадитися з тобою. - От i добре, що збудив. Такий, Саво, сон тяжкий приснився... Все дiти з пам'ятi не виходять... - Свої? - Та нi. Людськi... I свої теж За них, Туре, так повиннi фашистський корiнь чавити, щоб нiде гадючої ворсинки i на розплiд не залишилося... Ти даремне дорiкнув менi за той тол на шиї в начальника СД. Пiди до Рунова - побачиш, як нашi дiти кров'ю плачуть. Обличчя в Дмитра зараз було таким рiшучим, упертим, що Тур завагався, чи справдi вiн бачив сльози на очах командира. XLVI За нiч у таборi замерзло п'ятдесят два червоноармiйцi. Зондеркоманда старанно пороздягала i пороззувала трупи. З кого взуття не скидалося - полосували ножами. Замерзлих поскладали в два штабелi. Незабаром пiд'їхала пiдвода i задубiлi одерев'янiло загупали по деренчливих дошках полудрабкiв. Коненята, помахуючи пiдв'язаними хвостами, поволi потюпали повз колючу огорожу до долини смертi: "Не втечеш, так сам, значить, не сьогоднi - завтра витягнеш ноги", - тоскно i злiсно подумав Варивон, копаючи яму для замерзлих. Напевно й сама дружина не пiзнала б свого чоловiка у цiй схудлiй, бородатiй, з глибоко запалими очима постатi Пробираючись на схiд, двiчi попадав у концентрацiйнi табори i двiчi втiкав, та не везло в життi - недалеко вiд фронту втретє пiймали. - Iще одна затримка, - невесело обiзвався до свого товариша по бiдi, сержанта Мамедова Алi-Ага Огли. Замерз бiдолаха. Опух з голоду, ноги стали неначе колоди, обличчя набрякло. I коли позавчора помiчник коменданта табору оберштурмфюрер Райхард Шульц ударив нагаєм по щоцi, Варивон iз жахом помiтив, що з рани потекла не кров, а вода. I щока сержанта почала стухати, обвисати пожмаканою ганчiркою, що потворно пiдкреслювала другу, значно бiльшу половину обличчя. За останнiй час стiльки довелося побачити, пережити, що сама дiйснiсть почала здаватися жахливим сном. Хiба мiг колись Варивон, слухаючи в далекому дитинствi страхiтливi казки про лиходiїв, чортiв, вiдьом, подумати, що цi страхiття в стократ перевершить вузлуватий фашист? Чи мiг подумати, що бiлокура вiдьма, дружина коменданта табору унтерштурмфюрера Вiльке Вiльгауза, на свої iменини, смiючись, застрелить трьох червоноармiйцiв? Хiба мiг подумати, що оцей зарослий лiщиною яр, так спокiйно присипаний тепер чистим снiжком, пiдiйме своє дно врiвень з окрайцями, бо тисячi трупiв знайшли тут останнiй притулок .. "Буду ж тебе, фашисте, бити, як сукиного сина, - не раз повторював свою клятву: - аби тiльки добратись до своїх". Пiд'їхала пiдвода, два охоронцi пригнулись, уперлись 'плечима пiд полудрабок, i трупи безладно покотились на снiг. Безкровнi губи i незаплющенi очi у декого були затягнутi крихким льодком - снiг, видно, спочатку розтавав на теплому, вмираючому тiлi, а потiм зашерх. Закидали, зрiвняли ями з землею i вузенькою суглинкуватою стежкою вийшли на дорогу, що вела до табору. Попереду проїхала, пiдскакуючи на мерзлому грунтi, пiдвода; догадливий фурман, побачивши полонених, скинув у вибоїни пару десяткiв мерзлих бурякiв. Розхапали i жадiбно почали їсти, незважаючи на окрики й удари охоронцiв. Варивоновi вдалося схопити аж три буряки. I сьогоднi вiн добре поснiдав, проте потiм пожалкував, що нiчого не залишив на вечерю. В таборi, колишньому колгоспному дворi, тепер огородженому двома рядами колючого дроту, йшла звичайна страшна гра полонених iз вартовим. Коло огорожi стояли дерев'янi навiси. Щоб нагрiтися, найсмiливiшi в'язнi кидались обламувати дахи. Нiмець методично робив пострiл, i, поки перезаряджував гвинтiвку, в'язнi кидались на навiси, вiдривали дранки i вiдбiгали назад. Потiм тiсно збивалися в коло i грiлися бiля заробленого кров'ю багаття. Варивон сьогоднi грiвся з особливим задоволенням: по-перше, вiн наївся, по-друге, уже вiдчував далеку дорогу. Iдучи копати ями, з радiстю помiтив недалеко вiд рiжка табору, що виходив до долини смертi, цементовий, притрушений снiгом рiвчак. Очевидно, ним колись стiкала нечисть з коровнi або свинарнi. Огрiла надiя, що цим рiвчаком, попiд дротом, можна буде вибратися на волю. "Коли б утекти. Сама зима зiгрiла б мене, земля нагодувала б, а бив би тебе, фашисте... - Аж дух спиняло в грудях, коли бачив себе на волi зi зброєю в руках. - Я показав би, значить, себе..." Темна безвiтряна нiч. Навiть снiг не мерехтить, тiльки ледве одсвiчує, вiддiляючи темряву од землi. Варивон обережно обминув рiвчаком першу огорожу колючого дроту, а друга несподiвано забряжчала. З вишки сипнув вартовий з кулемета трасуючими кулями. Червоними блищиками замигтiли снiги. Потiм над табором знялося кiлька ракет. Щосили кинувся в село. Вибору не було: позаду ~ охорона, у селi - полiцiя. I вiн вирiшив: чи пан, чи пропав. Постукав у першу хату. - Хто там? - злякано озвався жiночий голос. - Тiтонько, приймiть, бо фашисти уб'ють. З табору втiк. - Ой!.. Зараз! Тiльки увiйшов до хати, зразу ж попросив ножицi i швидко зрiзав свою довгу рудувату бороду, а потiм з тремтливих рук жiнки взяв свiжу одежу, переодягнувсь i залiз на пiч. На вулицi уже гаркавили сердитi голоси i роз'ярено валували собаки. - Ви ж не забудьте, як ваша фамiлiя: Василь Миронович Мирончук, а мене звати Василиною, - злякано твердила бiлява гостроносенька жiнка, задмухуючи слiпачок. Згодом у хату юрбою ввалились охоронцi. Заглянули пiд лiжко, на пiч. - Хто там? - Чоловiк мiй, - заїкаючись, вiдповiла жiнка. - Нещодавно з дороги повернувся: снiг розчищав. Витягнули Варивона насеред хати i не пiзнали в заспаному здивованому чолов'язi, що був одягнутий у чистий полотняний одяг, в'язня концентрацiйного табору... - Спасибi, дорога душа. Моя жiнка теж Василиною зветься, - щиро подякував молодицю, коли фашисти вийшли з хати. - Нiзащо... Налякалася я. Так страшно. Ворог вулицею iде, а менi в хатi смердить, - посмiхнулася блiдою усмiшкою. - Тiльки ви довго не затримуйтесь. - I зразу ж рум'янець залив, прикрасив її обличчя: мовляв, не так зрозумiє її. - Не хати менi шкода, - поспiшно додала, - а щоб хтось не пронюхав. - Не затримаюсь. Моє дiло таке: скорiше до своїх, скорiше на ясний схiд. - I до нас скорiше повертайтеся. Що вам, Василю Мироновичу, зготувати в дорогу? - i всмiхнулася нiяково й привiтно. XLVII Iван Тимофiйович чогось тривожився. Тiльки передвечiрнi тiнi загойдалися на снiгах, як вiн, спираючись на палицю, раз по раз виходив у двiр, не можучи знайти собi мiсця. То брався за сокиру, то надовго застигав бiля хвiртки, наче виглядав когось, то йшов iз перевеслами до молодих щеп, i за ним тягнулися нерiвнi мережки глибоко втиснутих слiдiв. - Знову ноги розболiлися? - занепокоїлася Марiйка... - Та ниють трохи, видно, на хуртовину. - Може попарити їх? - Нiчого не треба. Пройде, - нетерпляче вiдмахнувся i зашкандибав на подвiр'я. На нiжному ворсистому полотнi снiгiв розтiкався i снував свої дивовижнi узори малиновий вiдсвiт, а у виямцi городу лiд був такої чистоти, що на ньому трепетали блищики молодих зiрок. Мимоволi зiтхнулося, бо навiть подумати важко було, що цей вечiр, i тиша, i золотi мости обрiю були загратованi чужинськими багнетами. I серцем бачив не стiльки тi багнети, як тi мiсця, де можна було розвести, обрубати кiгтi смертi. - Де ж Олександр Петрович забарився? - в який раз питався сам себе, хоча й розумiв, що ще зовсiм рано. Пiсля поранення Iван Тимофiйович побратався з Олександром Петровичем. Зблизило їх не тiльки поранення i скорбна вiдрiзана дорога, якою, наче на пожарину, поверталися, зблизила їх єднiсть думок, переживань i любовi до того, що найдорожче в нашому життi. Iван Тимофiйович спочатку давав невеликi доручення Олександру Петровичу; той виконував їх ретельно, неквапно i дiловито. Це була дiловитiсть i впевненiсть господаря землi. Вiн не згинався в окупацiї, як гусеницю з дерев, зривав оголошення i урядового радника, i генерального комiсара Волинi та Подiлля, i самого райхскомiсара для України. Замiсть чорних об'яв, начинених великими лiтерами[14] i вироками, вiн прилiплював невеличкi листiвки-ластiвки, i вони спiвали по всьому селi таких пiсень, вiд яких прояснювалися люди i синiли фашисти та полiцаї. Але одного разу мiцний, устояний спокiй Олександра Петровича прорвався. Пiзнього вечора, розкуйовджений, страшний, прибiг до Бондаря. - Iване, усiх будiвникiв на шляху перестрiляли... Усiх до одного. Накидали в машини трупiв, мов дров, i пустили пiд лiд. Ополонка, наче рана, почервонiла. - За що ж їх? - поблiд Бондар. З рiзних уривчастих вiдомостей вiн знав, що вздовж Великого шляху фашисти протягували вiд Берлiна до Вiнницi прямий броньований кабель. Цi вiдомостi вже входили в план його дальшої роботи. - Щоб не видали таємницi, не розповiли, де нерв Гiтлера плазує, - задихався од горя Олександр Петрович. - Iване, порiжемо його на шматки, як гадюку рiжуть? - Порiжемо, Олександре. Пiсля цих слiв чоловiк почав трохи заспокоюватися, голос його налився жагою: - Iване, не тримай ти мене пiсля цього на пiвдiлi - душа не витримає. Сам зiрвуся, а тодi... - Дурниць наробиш i себе загубиш, - строго обрiзав Бондар. - Прибережи свої нерви надалi. Нам ще не один день боротися з ворогами. - На всю силу хочу битися з ними. Моя сивина в тяжкому дiлi iнодi, дивись, бiльше поможе, анiж сама молодiсть... Труджусь я тепер, Iване, не на весь розгiн, через це бушує, непокоїться серце, - воно даром не звикло битися. Чуєш, Iване?.. Тяжче завдання порадувало Олександра Петровича, але де ж вiн? Iван Тимофiйович знову накульгує до хати, щоб спровадити жiнку до сусiдiв. - Марiйко, ти б пiшла до Дарки - там уже посиденьки з усього кутка сходяться. - Обiйдуться без мене, - завагалася дружина. - Кажуть, щось про наших парашутистiв чувати. - Про парашутистiв? Тодi побiжу, - швидко запнулася хусткою, надiла кожушанку i вийшла надвiр. З морозним повiтрям вдихнула тривогу нiмого зимового вечора; оглянулася навколо i попiдтинню, зiщулившись, майже побiгла до вдови. З бiчної вулички, похитуючись, виходить Олександр Петрович Пiдiпригора; шапка його збита набакир, пiджак розстебнутий, а лiва рука недбало метляє футляром вiд патефонних пластинок. "Натягнувся, мов чiп. А перше не водилося цього за ним", - обережно обходить Олександра Петровича. Вони розходяться в протилежнi сторони. Марiйка задоволена, що її не помiтив пiдпилий чоловiк, а Олександр Петрович хитро усмiхається в обмерзлi вуса: знову його прийняли за п'яного. - Олександре, це ти? - стоїть бiля хвiртки напiвроздягнений Бондар. В теменi просвiчується його сивина, надiєю горять непостарiлi очi. - Я, Iване. - Ну, як? - тремтить голос од хвилювання. - З удачею, з удачею. Оглядаючись, iдуть до хати, сiнешнi дверi запирають на засув. - Де ж, Олександре? - Зi мною. - Як з тобою? - недовiрливо обдивляється чоловiка. - Правду кажу. Олександр Петрович скидає широку, як гнiздо лелеки, шапку, урочисто кладе на стiл футляр i обережно виймає з нього... радiоприймач. Двоє лiтнiх людей, застигши, не можуть вiдвести поглядiв вiд потемнiлої скриньки, вони кожною клiтиною вiдчувають хвилююче биття сердець. - Спасибi заводським товаришам, - нарештi опам'ятовується Iван Тимофiйович. - А упаковка яка! - стукає щиглом по футляру вiд патефонних пластинок i смiється. - I саме головне - з рiзних шматочкiв складали. - Товариша Данила бачив? - Розмовляв iз ним. Вiн же, виходить, у нас колись у райкомi працював. Правда, Iване? - Правда. - Сьогоднi Москву почуємо? - Нi. Тiльки завтра. - Завтра? - щиро запечалився чоловiк. - Сьогоднi твоя п'ятiрка жде тебе. - Iване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятiрка... Ну, хоч би одне слово, пiвслова почути. Жаль стає чоловiка, але Iван Тимофiйович розрубає все одним ударом: - Олександре, тебе чекають люди. А про радiоприймач запам'ятай: вiн у нас довго не побуде. - Як? - насторожується чоловiк, i непiдроблений переляк застигає на його зморшкуватому обличчi. - Вiддамо партизанам. Вiн їм бiльше потрiбний. I лише тепер Олександр Петрович чує велику втому тяжкої, небезпечної дороги. - Що ж, коли треба, то треба, - одерев'янiло виходить iз хати, несучи у серцi жаль та розмивчасту радiсть. Тiльки темрява заховала чоловiка, як до Iвана Тимофiйовича почала сходитися його п'ятiрка: Югина, Марта, Василь Карпець i Мирон Пiдiпригора. Почуття обережностi та жалю продиктували Бондаревi не вводити в одну п'ятiрку обох братiв. * * * Цi днi Iван Тимофiйович ходив мов iменинник, голос його повеселiшав, у хатi ожив розгонистий смiх. Марiйка спочатку подумала, що чоловiк потайки вiд неї потроху випиває, перевiрила свої пляшки i задумалася. "Не горiлка веселить чоловiка. Значить, щось хороше робиться у свiтi", - i собi повеселiшала. Вiд сусiдiв вона почула, що Москва не взята нiмцями. Стрiмголов, захекана, влетiла до хати. - Iване, фашисти загрузли пiд Москвою! Навiки загрузли! - граючи очима, сповiстила хвилюючу новину. - Справдi? Звiдки ти це взнала? - хотiв здивуватися i розсмiявся. - Усе село гомонить. Геть чисто все! Ти б пiшов на люди - сам послухав би. - Та доведеться пiти. Коли всi гомонять, щось воно таки є, - погодився i знову розсмiявся. Марiйка пильно поглянула на чоловiка, а коли той вийшов з хати, замислилася над тим самим i почала швидко нишпорити по хатi. Зимовий день, розсiваючи тiнi, пiшов слiдом за сонцем. На подвiр'ї лунко загупала сокира, - Iван рубав дрова, а в хатi бiля печi поралась Марiйка. У великих казанах для худоби закипала вода, почорнiла у ринцi картопля, на припiчку у макiтрi попискувало гречане тiсто. Усе було таким буденним i звичним, а от тривога не вiдходила вiд жiнки. Раптом глянула Марiйка у вiкно i обiмлiла: вулицею чорними тiнями бiгли полiцаї. Вони увiрвалися в двiр, клубком накинулися на Iвана. Скрикнула жiнка, вiдхилилася вiд вiкна. Коли простоволосого Iвана Тимофiйовича увели до хати, вона, закам'янiвши, стояла в рамцi одвiрка. - Чого дорогу заступила? Розкарячилась на дверях! - штовхнув її кулаком полiцай. Уся хата загуркотiла, загримiла, загупала, i понiвечене добро полетiло з кутка в куток. Ось з-пiд лiжка полiцай викидає патефон. - А де пластинки? - А ти їх де положив? - злiсно i твердо говорить Iван Тимофiйович. - Ось вони! - вiдповiдає другий i з силою кидає на землю стос пластинок; нiжнi, потрiсканi шматки пластмаси захрустiли пiд тяжкими чобiтьми. Нарештi запроданцi добралися до тайника мiж грубою i пiчкою. Калiстрат Данько витяг звiдти клуночок з сортовим зерном, кiлька пластинок i футляр. Iван Тимофiйович презирливо глянув на ворогiв i поступився до Марiйки: хотiлось попрощатися перед арештом. В цей час Данько з силою рвонув свою здобич, i яке ж було здивовання Iвана Тимофiйовича, коли вiн побачив, що футляр був порожнiй... Перевернувши все догори дном i забравши Марiйчину наливку, полiцаї пiшли з хати. Здивований Iван Тимофiйович попрямував до тайника. - Iване, твiй радiоприймач у казанi вариться, - показала рукою на пiч Марiйка. На її вiях тремтiли тривожнi i радiснi сльози. XLVIII Одного ж дня з Побужжя i Синявщини повернулись Гоглiдзе i Тур. Начальник розвiдки, хрустячи обмерзлою одежею, обриваючи з вус i брiв крижанi бурульки, простудженим голосом повiдомив, що карателi готують наступ на Городище. - Хотять нам Полтавський бiй дати. Нехай буде Полтавський бiй, але ми не будемо шведами, - тяжко заговорив, тримаючися рукою за простуджене горло. - Ми не будемо шведами, - задумливо промовив Дмитро. - Яка сила iде проти нас? - За вiдомостями райкому i нашої розвiдки, бiля двохсот фашистiв. - Немало. - Танки є? - запитав Созiнов, спираючись лiктями на широко розгорнуту кодовану карту. - Два середнiх. - Це гiрше. Фашистiв заманимо поглибше в лiси? - звернувся Дмитро до Тура. - Постараємося. Треба додатково замiнувати всi дороги, якими зможуть пiти танки. Загiн уже пiсля перших нападiв на залiзницю почав готуватися до наступу ворогiв. Праця мiнерiв була початком розробленого плану оборони. Далi пiшли землянi роботи. Неохоче взялися партизани за лопати, пiшнi, але слова та приклад комунiстiв i комсомольцiв зробили своє дiло: двi кривi лiнiї оборони, майстерно замаскованi снiгами, захищали тепер зi сторони лiсу партизанське життя. Усi воїни заздалегiдь знали свої мiсця пiд час бою. По командi "тривога" вони двiчi кидались в лiсовi окопи - одного разу вдень, а другого - на свiтанку... Дмитро накинув на плечi шинелю, збираючись iти до мiнерiв. У цей час в землянку, окутаний сизим клубом морозного повiтря, влетiв веселий i розвихрений Тур, а за ним поспiшало кiлька партизанiв. Вони iнстинктивно, по ходi завжди стриманого комiсара, по його рухливому обличчi, радiсних словах привiтання, догадалися, що трапилось щось незвичайне. Задихаючись, Тур охоплює руками Созiнова i Дмитра. Дрiбнi нервовi риси обличчя тремтять i освiтлюються щасливим внутрiшнiм вогнем. - Нашi вiйська прорвали фронт пiд Москвою! Перейшли у наступ! Гонять ворога на захiд! Гонять нiмця! - Та невже правда?! - Саво, звiдки взнав?! - Святом повiяло! - Товаришу комiсаре! Розкажiть з усiма подробицями! - Знайшов листiвку, кинуту нашим лiтаком. Та ще яке багатство передав нам Павло Михайлович. - Яке? - Промову товариша Сталiна на жовтневому парадi... Зразу ж був скликаний мiтинг. I довго не розходились по землянках бiйцi, бажаючи чим довше побути разом, разом пережити хвилюючi вiстi. Здавалось, той далекий i радiсний свiт першої великої перемоги осяяв їхнi серця i чола, i не таким страшним здавався майбутнiй наступ фашистiв на їхнє Городище. - Москва-матiнка показала себе! - На те вона i Москва! Серце наше. - В Москвi ж товариш Сталiн. - Не тiльки в Москвi, - з нами також... - Так, значить, Полтавський бiй буде? - весело перепитав Дмитро начальника розвiдки. - Нi, товаришу командире. Тепер буде розгром карателiв коло Бугу. Операцiя, звiсно, менша масштабом за московську, але хороша буде операцiя... Другого дня дозори, пропустивши в лiс нiмецьку розвiдку, повiдомили, що з пiвночi наближаються танки, а за ними просувається пiхота. Iще не доходячи до узлiсся, Дмитро почув рев моторiв. Чорнi тупомордi танки майже водночас заборсалися в сiтцi лiсу, з-пiд їхнiх тракiв заклубочилися хмарки снiгового пилу. Ось машини, зростаючи на очах, вскочили у молодий гайок. Двома переляканими хвилями розiйшлись i в корчах почали падати на землю переламанi, потрощенi дерева. Остання паморозь пiднялася над ними, вже нова дорога, устелена недожитим життям, зачорнiла пошматованими цурпалками. По лiсу ударили гармати, кулемети, i зразу ж усе навколо наповнилося нестерпним скреготом, шипiнням i трiском. Почорнiли, задимiлись снiги; тяжко, з пташиним фуркотом, падали в кущi осколки, i свiжi вирви на диво були схожi на дбайливу розкорчовку, над якою пiдiймається весiннiй димок. "Пруть чортяки, як скаженi!" - в безсилiй злостi провiв машини звуженими очима Дмитро. За танками розтягнутим пiвколом побiгли пiхотинцi. На бiлому снiгу вони здавалися зовсiм дрiбними, неначе ляльки. Їхнiй рухливий пунктир розсипався так, щоб охопити вищi! схили Городища. "Надiються, що ми болотами не проскочимо. Видать, вивчили мiсцевiсть". Дмитро не спускає очей з танкiв i кiлець ;чорного вигадюченого ланцюга. Ось один шматок його, збиваючись докупи, на хвильку зупинився на мiсцi: там лежали розвiдники, знятi партизанами. Через зв'язкiвця Дмитро передав Созiнову, щоб той свiй загiн, призначений для видимостi оточення, пересунув далi на правий фланг. I чудно було чути свiй голос в страшнiй нестихаючiй лiсовiй тривозi. "Пруть чорти, щоб вас на шматки порвало!" - кидало в холодний пiт. - А що як прорвуться до землянок?.. Випрасують усе живе на свiтi". А навколо трiщало, стогнало, гудiло, ахкало; противним свистом врiзались в лiси розривнi кулi, роздовбуючи дерева, i наполохана луна металася в усi загратованi стiнки лiсу, як метається до божевiлля переляканий чоловiк. Ось уже переднiй танк у клубах снiгу вискочив на дорогу, що веде до табору, i раптом всерединi у Дмитра все похололо. "Прямо на мiну летить... Ну, ну, лети, дорогий, лети, голубчику... Iще, ще трохи, - i Дмитро весь наповнився благанням, неначе мертве залiзо могло його почути. "Iще трохи, ще, дорогий..." I ось танк зупинився, здибився, охоплений кущем полум'я, i важко осiв на дорогу. Гусениця, наче ганчiрка з ноги, безсило опустилася з заднього лiнивця i впала, прикриваючи собою стежку. Зразу ж кiлькома пелюстками розкрився важкий люк, i з нього почали вискакувати в чорних шоломах танкiсти. Але ; жоден iз них далеко не вiдбiг вiд машини, - їх усiх поздiймала засада Пантелiя Жолудя. Друга машина, люто вiдстрiлюючись, кинулась назад, а пiхота почала обережнiше входити в глибину лiсу. Дмитро, вiдступаючи зi своїми партизанами до першої лiнiї оборони, i заманював ворога пiд фланговий огонь кулеметiв, а Созiнов iз Туром тим часом обходили карателiв з тилу. I коли фашисти почали наближатися до Городища, Дмитро якомога голоснiше скомандував: - Перший батальйон! По фашистськiй наволочi вогонь! Вогонь! Затрiщали в морозному повiтрi пострiли. Декiлька фашистiв чорними купинами упали на снiг. А позаду чулась уже команда Созiнова:' - Вогонь! Кiлька ракет зашипiли на снiгу; нiмцi в панiцi прийняли їх за мiни i зразу ж, наляканi видимiстю оточення, кинулись назад. На допомогу їм, щедро розсiваючи свинець, знову вискочив танк. Вiн вiдсiк групу Дмитра вiд фашистiв i кинувся на групу Тура. На поворотi в одно злилися два вибухи: гармати i мiни-авiабомби. Танк навiки осiв униз, i Дмитро засмiявся вiд радостi. Тепер партизани повискакували iз схованок i вже, не дослухаючись до команди, кричали що хто мiг, кинулися за ворогом. I найбiльше повторювали сьогоднi лiси пристрасне слово "вогонь", хоча того вогню не так-то й багато було. Тепер добре продуманий план оборони мiнявся самим життям. Лiсовий бiк покотився на пiвнiч: партизани перейшли у наступ. Швидко надходив вечiр, морозний, зоряний. На заходi глибоко втиснулась в зеленаве небо тривожна багряна смуга, горiла переливчастим вогнем. Нiмцi, обтяженi убитими, швидше поспiшали на рiвнину. Але на узлiссi їм довелося покинути трупи: партизани не вiдставали вiд ворога. Не заховало фашистiв i прибузьке село, що стояло над битим шляхом. Тут бiй розтiкся по вуличках i подвiр'ях, розкришився по садках i городах. На допомогу партизанам висипали колгоспники, озброєнi найрiзноманiтнiшою зброєю - вiд кулемета до вил-трiйчаток чи замашної палюги. Лише двi невеличкi групи ворогiв, що першими вскочили в ще принишкле село, врятувалися втечею вiд партизанської кулi... П'яний вiд поту, утоми й радостi, Дмитро щасливими очима оглядав своїх воякiв, кожного вiтав добрим словом. Це було справжнє свято i для нього, i для всiх партизанiв. - З перемогою, товаришу командире! - пiдiйшов Тур iз Созiновим. - I вас з перемогою... - Ох, i дали жизнi фашистам! - уже десь в сутiнках хвалився дiвчинi молодий партизан, i щасливий дiвочий смiх зливався з грубiшим парубочим. - Кажете, позбулись карателi i технiки i гонору? - I життя! - повчально поправляє хлопець. А вже з хати в хату летiли надiйнi звiстки про битву пiд : Москвою, живою естафетою передавалися в лiсовi хутiрки i навколишнi села. Листiвки, передрукованi Туром, як найдорожчий скарб, переходили з рук до рук; вивчались напам'ять, як вивчаються поезiї, i звiльненi пiдмосковськi мiста сузiр'ями надiй сiяли подiльським селам. Коли Дмитро, оточений групою партизанiв, вийшов на майдан, до нього враз, наче з далекої давнини, озвалась щедрiвка. Розгонистий парубочий голос аж дзвенiв, стелячись до рiки. Щедрик-ведрик... "Дайте вареник, - додав у думцi Дмитро, пригадуючи своє дитинство. - Та це ж сьогоднi новий рiк стрiчають". I раптом уважно з цiкавiстю почав прислухатися до щедрiвки, навiть зупинився посеред майдану i Тура притримав рукою. Парубочий голос обiзвався ближче, задиркувато i радiсно: Щедрик-ведрик, Гiтлер-мошеник, За яку ласку Забрав ковбаску, Ще тобi мало - Забрав i сало, Поперек горла Щоб тобi стало, Щоб тебе, чорта, Було розiрвало. - Оце щедрiвка! Дружно засмiялись партизани. А потiм попiдвiконню задзвенiли вже дiвочi голоси, i серед них Дмитро ясно почув баритон Олекси Слюсаря i тенор Пантелiя Жолудя. Щедрик-ведрик, Гiглер-мошеник... Хай шумить земля пiснями, - обiзвалась друга вулиця. Спiвало та iскрилося морозне повiтря, розписане прямими стовпами пахучих димiв; солодко спiвали пiд ногами снiги; скрипiли ворота, розчинялись дверi, i селяни запрошували своїх оборонцiв на вечерю. - Яка сила - народ, - задумано промовив Тур. - Як його ломить, трощить ворог, а народ смiється над ним, б'є його. Оця пiсенька, Дмитре Тимофiйовичу, теж може дечим пояснити настрої нашого колгоспника, що тимчасово попав у неволю. Не впав вiн на колiна, у вiдчай, у всяку чортiвщину i попiвщину, як падають слабодухi. Вiн смiється над ворогом, бореться з ним Вже й забуло село, коли щедрувало, а от тепер не в одному селi такi пiснi ходять. Ходять i там, де нас нема, де ворог iз автоматом оцей вечiр стереже. Защедрує так молодь, почує якийсь посiпака, а йому i скажуть: "Ми ж спiваємо щедрик-ведрик, дайте вареник, а не iнакше". Вiр менi, Дмитре Тимофiйовичу, що так воно i є. Поперек горла Щоб тобi стало, Щоб тебе, чорта, Було розiрвало... Чути топiт берегом, Чути здалека - йшов пiд красним прапором Командир полка. Голова пов'язана, Кров на рукавi. Слiд кривавий стелиться По сирiй землi... Кружляли пiснi i смiявся зимовий вечiр. Спiвали i смiялися партизанськi серця, окриленi i надiями, i перемогою, i сердечною зустрiччю з селом. Коли Дмитро, пославши мiнерiв на шлях, увiйшов з морозу в простору теплу хату, його незвичайно радiсними i урочистими поглядами стрiли Тур, Созiнов i Гоглiдзе. Вони стояли бiля столу, опоясанi важкими пiстолями, командирськими сумками, на високих грудях Созiнова висiв масивний бiнокль. З-пiд гiмнастьорок бiлiли смужки свiжопiдшитих комiрцiв, на важких чоботях коливалися пучки свiтла. "Коли й вспiли причепуритися? Щойно патрулi виставляли, обоз iз харчами спроваджували в лiс". - Приготувалися новий рiк стрiчати? - Приготувалися, Дмитре Тимофiйовичу. Свято яке! - заграли веселi очi Созiнова, i на пiдборiддi заворушилась глибока, по-дитячому привабна ямка. - Дмитре Тимофiйовичу, - виступив наперед Тур, - сьогоднiшня перемога, хоч i невелика вона, а дуже дорога для нас усiх. Це перша ластiвка наших перемог над ворогом... - Да, перша ластiвка, - примружившись, не помiтив, що перебив урочисту мову Тура. - А вона найдорожча. Цi танки, Туре, що їх пiдiрвали сьогоднi, дорожчi, нiж десять майбутнiх. Велике дiло перемогти в першому бою. Тут партизан переступає межу вiд звичайного воїна до героя. От узяти Свириденка - нiчого не мiг сказати про нього до бою. Сумирний, якийсь несмiливий хлопець. Гвинтiвку не в боротьбi дiстав, а з могили солдатської викопав... Нарочито поставив його бiля себе. Стежу зрiдка за ним - чи не пiшла душа хлопця в чоботи. Вдарили пострiли. Свириденко пiджак iз себе, шапку з себе i прямо - в фашистську гущавину. А коли фрици кинулись тiкати, навiть чоботи скинув - швидко доганяв ворога. Зустрiчаю ввечерi - iде мiй воїн у верзунах, невеличкий, ну як пастушок, i аж похитується вiд радостi. - Свириденко, де чоботи? - Нема, товаришу командире. Шукав, шукав - i не знайшов. А фрицiвських на свої ноги не хочу надiвати. - I це "на свої ноги" так було сказано, що менi зразу стало ясно: такi ноги до Берлiна i не охнуть... Велике дiло перший бiй. Дякую вам, товаришi. Тур значуще переглянувся iз Созiновим, пiдiйшов ближче до Горицвiта. - I в цей день хай здiйсниться мрiя нашого командира... Дмитро вражено зупинився посеред хати: те, про що стiльки думалося, зараз незабутнiм хвилюванням переповнило його. - Спасибi. Спасибi, хлопцi! - навiть розгубився i командирiв назвав хлопцями. - Це справжнє свято для мене. Словом, Новий рiк... - Ось, Дмитре Тимофiйовичу, нашi рекомендацiї. Будьте достойним сином комунiстичної партiї. I не два листки, а своє велике щастя бере Дмитро з рук своїх друзiв. Радiсна, хороша хвиля проривається всiм його тiлом. Вiн мiцно перехоплює невеликого пiдiбраного комiсара, нахиляється над ним. I в цей час погляд Дмитра в блискавичному коловоротi картин охоплює все життя i всю свою землю, починаючи з сьогоднiшнього поля бою i до стiн Москви, яку вiн бачив тiльки в кiнокартинах, але вiдчуває її всiм серцем. Частина друга I Пiзньої осенi по першому снiжку повертались партизани у рiднi лiси. I хоча втома валила з нiг воїнiв, проте кожен проясненим зором оглядав перелiски i лiси, поля i галявини, пригадуючи все, усе своє життя. Iз самотнього дуба, що гордовито, розмашисте вийшов погуляти з лiсiв у поле та так i залишився на пагорбi, скотився невеличкий, чубатий Кирило Дуденко. Вiн проворно побiг дорогою, що темнiла свiжими слiдами. - Товаришi партизани! Внизу наш Буг! Iще не замерз!.. Цi, здавалося б, простi слова щасливою усмiшкою одзиваються на суворих обличчях воїнiв, i всi швидше спускаються до широкої тужавої рiки; вона свинцевим плесом впевнено врiзається в рiденьке полиняле небо. Горицвiт зупиняється перед обважнiлою жовтозеленою хвилею, що лащиться йому до нiг, пiдмиваючи тонкi окрайцi хвилястого льоду. Понад берегом скрипливо проїжджає обоз; дзвiнко цокнулися рогами воли; позаду заiржав кiнь, i хтось простудженим голосом захоплено промовив: - Навiть худоба пiзнає свiй край. Диви, як мiй Воронець повеселiшав. Розумний кiнь. Дмитро iде понад рiкою, спiвучою, сповненою сумовитим шерехом i шепотом; з-пiд його нiг димлять завитки промерзлого пiску. Нiби ткач основу, нитку за ниткою поволi перебирає в думках командир своє партизанське життя, що почалося отут, в крутому здибленому Побужжi i розлогому безмiр'ї Забужжя. А в цю основу iще вплiталися тихо i тривожно думки про родину; перед очима ставали рiднi обриси i зникали, як доплив за поворотом... Давно в минуле канули i сумнiви i муки, що не раз обсипали його холодним краплистим потом: чи вистачить умiння командувати загоном... Ось у цих краях вiн вперше, розгромивши фашистiв, вповнi почув свою силу. А як боявся тодi: а що коли програє бiй? Правда, через деякий час пiд тиском фашистських частин довелося покинути Городище. Але це не був безладний вiдступ чи втеча. Пiдпiльний обком i райком разом з командуванням загону розробили план рейду в захiднi областi України. Так загiн "За Батькiвщину" став рейдуючим, не даючи спокою ворогам своїми несподiваними наскоками i диверсiями. В жорстоких боях ширшали помисли, дiї i здiбностi командира. Нелегко було повертати, змiнювати свої звички, нахили, вдачу. Але повертав i змiнював, iз здивованням помiчаючи, що глибше починає розумiти людей. Ненависть до ворога, кривавi сiчi, походи не очерствили, а, навпаки, зробили серце чуткiшим, люблячим i ширшим. Першi досягнення породили смiливiшi плани. Бо розумiв, що сила успiху не тiльки в тому, що вiн окриляє, утiшає зробленим, а й в тому, що перекидає, закономiрно i мiцно, мости в прийдешнє. I коли цi живi мости мiж двома берегами - минулим i майбутнiм, сьогоднi i завтра - сходяться так щiльно, як улiтку зоря iз зорею, тим ширше i розум, i серце, i руки вiдчують, збагнуть i знайдуть своє мiсце в неповторному сплетiннi подiй. Навiть бистра вода закисає у тихих берегах. I це було зрозумiло командуванню загону "За Батькiвщину", що жив єдиною сiм'єю, нападав то обережно, але рiшуче, то дерзко, навально, в самих несподiваних мiсцях. Вiд простiшої операцiї переходили до складнiшої; вiд голосування - до виконання наказу; вiд випадкових ударiв - до планових... Як iз старими побратимами, привiтався Дмитро з дубами-близнюками на Городищi; уклонився праховi Стражнiкова i ще кiлькох партизанiв, що знайшли вiчний супокiй бiля притихлого лiсового озерця. I вже рiзноманiтнi турботи полонили загiн. Тiсний час прискорено закружляв новими дiлами. Зразу ж на партiйних зборах обмiркували найважливiшi питання бойової та агiтацiйної роботи, затвердили вiдозву до населення... I вже тiнями розсiвалися в лiсах розвiдники, молодцювате виїжджали на закосичених конях пiдривники, трохи зверхньо прощаючися з рядовими партизанами; обважнiлi, перепоясанi стрiчками, кулеметники, прiючи, вибирали найвигiднiшi мiсця для засiдок, а переодягнутi в буденний селянський одяг зв'язкiвцi та пiдпiльнi агiтатори попрямували до мiста, до сiл налагоджувати зв'язок з народом, iз бiльшовицьким пiдпiллям. В таборi забряжчали лопати, заахкали сокири i захекано обiзвалися пили. I на свiжому мiсцi партизанське життя входило в свої права навально, з розгону, наче бiй. Тiльки пiзнього вечора трохи стихло в таборi. Партизани, сидячи бiля багаття, уважно слухали полiтiнформацiю Тура. Слово, оживаючи, уже ставало пiснею, ставало воїном-переможцем, переливалося безсмертним сяйвом кремлiвських знамен i зiрок, наближало той день, в iм'я якого твердi руки пiднесли автомати чи гранату. Прислухаючись до голосу комiсара, застигли на лiсових пагорбах вартовi, не помiчаючи, як на їхнiх багнетах перегойдуються жмурки вогню. А серцем чули вартовi, як повз них сюди, в лiси, велично йде їхня Батькiвщина. Партизанське життя, не спиняючися нi на хвилинку, входило в свої права. Цiєї ночi командир i комiсар не лягали спати: обходили Городище, перевiряли пости, дiлилися новими планами. Незадовго до свiтанку вийшли на припорошене узлiсся, яке тепер широко розкущувалося гiнкою памолоддю в неораних, забур'янених полях. Далеко-далеко в настоянiй тишi прогуркотiв вибух, даючи знак, що господарi уже хазяйнують на шосе. На третiй день, пiсля обладнання партизанських землянок, що були зруйнованi ворогом, до Дмитра почали пiдходити похмурi воїни. - Товаришу командире! Полiцiя матiр мою вiддала в лапи гестапо. Дозвольте провчити гадiв, - звернувся нахмурено-зосереджений Кирило Дуденко, що вже побував у своєму селi. - Не можна зараз, товаришу Дуденко. - Чому? - Важливiшi є дiла, - пiшов з партизаном в глибiнь лiсу. - Знаю, що тяжко, дуже тяжко тобi... Ну, розгромимо полiцiю. Помстишся ти. А тимчасом по залiзницях безкарно проходитимуть поїзди iз свiжими фашистськими дивiзiями, танками. Один ешелон пустити пiд укiс - це вартнiше розгрому усiх полiцейських кущiв у нашому районi. Стерпи свої муки для бiльшого дiла. - Коли ж не стерплюється, товаришу командире? - Не стерплюється? Думаєш, у тебе одного лихо. Чи є тепер хоч один чоловiк, щоб не мав рани, як не на тiлi, так на душi? - I свої рани найболючiшi, товаришу командире, - Свої?.. Це я чув, коли одноосiбником був. Не партизанську ти мiрку взяв, Кирило. Це куца мiрка. Пiд неї навряд хто з нас пiдiйде... Чим, думаєш, дрiбна людина вiдрiзняється вiд справжньої? - Дрiбна людина зараз не в лiсах душу студить, а теплої печi шукає. Дрiбна людина, товаришу командире, коли життя веселе, перша буде кричати ура, перша буде чарку пiдiймати, жерти хлiб, вона ж першою i напаскудить, наригає в чистiй хатi. А вдарить грiм - заниє, мов комар на болотi. Бо вона думає, що її паршива шкура дорожча всього життя, разом взятого. Вона цiни своїй шкурi не складе! - зло i схвильовано вiдкушував кожне слово. - Я колись читав у книжцi про одного римлянина. Вогнем його пекли, спекли руку, а вiн нi слова не промовив... Не подумайте, що вихваляюсь, товаришу командире: коли б прийшлося, увiйшов би в огонь, згорiв би полум'ям ясним за свою Батькiвщину, за оцю землю, що виростила мене i помiж людьми людиною зробила... Я буду мучитись, горiти - i смiятимуся з ворогiв, а черваком, рабом не стану. Ви бачили, коли рятували мене перед шибеницею, що я чогось вартий. До вiйни я ще не знав своєї сили, а тепер почув, що така вона у мене - аж тiло розриває... Пустiть, товаришу командире! - Що ж, iди, Кирило. Я хотiв тебе послати на станцiю. Хотiв, щоб на твоєму рахунку десятки фрицiв було; вони ось зараз, коли ми про життя говоримо, везуть по шпалах смерть тим людям, без яких i ми б не жили. Що ж, пропустимо зайвi ешелони до нашого серця. Немало вже пропустили. А завтра новi матерi залишаться без дiтей, новi удови заголосять. Бо нам свої рани найбiльше болять. Нам своя сорочка найближча до тiла... А потiм хтось iз тих, у кого своє найбiльше болить, попадеться гiтлерiвцю в лапи i своїх друзiв викаже, бо шкура в нього тендiтна дуже, до неї за всi роки радянської влади нiхто пальцем не приторкнувся... Iди, Кирило... I зупинився партизан, охопивши рукою