мене, сестричко. В грудях!.. - тяжко захрипiв молодий хлопець з хвилястим русявим чубом. Обережно пiдняла сорочку i здригнулася: куля попала партизановi нижче соска, i з невеликої рани з силою витиснуло частину легенi, схожу тепер на червоний дитячий кулачок. Вiдчуваючи приплив кровi до голови, метнулась назад, мiж палаючими деревами знайшла парокiнну пiдводу, що саме пiдвезла боєприпаси, уклала пораненого i наказала везти до санпункту, де був хiрург. I знову побiгла наздоганяти партизанiв, що наближались до Бугу. Коли мiномети вдарили по бокових дзотах, фашисти повискакували з них i побiгли до рiки, вiдрiзаючи дорогу дiвчинi, що опинилась на пiвостровi, утвореному Бугом i нешироким зарогом. Вiдстрелюючись на ходу, Соломiя кинулась до рiки. Кiлька разiв просвистали бiля неї кулi, i вона з похилої кручi покотилася вниз. Хвиля обпекла до самого пояса, i в цей час по рiчцi смачно зачмокав свинець. Тiснiше притуляючись до високого берега плечем, обережно попрямувала до двох прип'ятих човнiв. Тримаючись за обшивку бiльшого, тихо аж по груди увiйшла у воду i заховалася в гострому закутку помiж човнами. На кручi з'явилися двi чорнi постатi, i дiвчина, торкаючись скронями обох обшивок, пригнула голову до самої води, густої i червоної. Iще раз пролунало "ура", i резервнi роти з новою силою вдарили на фашистiв. Найжорстокiший бiй точився бiля колод i на пiвостровi. Дмитро наказав своїм партизанам, що попали пiд перехресний кулеметний вогонь, вiдступити вiд пiвострова, а сам iз штабним взводом помчав до Бугу. Бiля рiки усi вершники спiшились, кручею спустилися вниз i побiгли до вислого рiжка, що вiдчахнувся вiд берега, ладнаючись от-от обвалитись у воду. Першими з берега на кручу пiдняли на плечах кулеметникiв, i вони зразу ж вдарили в спину оторопiлому вороговi. На допомогу кулеметникам висипали автоматники, i останньою вилiзла на пiвострiв, уся мокра i радiсно зла, Соломiя. Заметалися вороги на вузькому клинi, а потiм отарою, переганяючи один одного, кинулись у хвилi заводi, думаючи переплисти на той берег. I тодi лiвобережнi кущi замерехтiли цятками вогнiв, обiзвалися пострiлами - шляхи вiдступу були вiдрiзанi загоном iменi Ленiна... Ясний зеленавоголубий свiтанок пiдiймався над берегами Бугу. Сонце ще не зiйшло, але схiд уже горiв, мерехтiв i мiнився дорогим шиттям; дубовим листом золотилися окрайцi хмар, i на притихлiй водi, що зараз нагадувала велетенський щiльник, кожна сота грала то червоною барвою у виїмцi, то синьою чи голубою в стiнках правильного шестикутника. Стихали пострiли. Незабаром iз в'язницi висипали в самiй бiлизнi змарнiлi в'язнi, обнiмаючи i цiлуючи своїх визволителiв. Якась жiнка кинулась до Дмитра. Вiн, спiтнiлий i весь у землi, на мить одхилився назад, але на нього поглянули такi щасливi голубi очi, наповненi сльозами i усмiхом, що вiн рвучко нахилився до них i вiдчув на устах теплий солоний присмак. - От i познайомились - партизан Дмитро Горицвiт, - усмiхнувся молодицi, бачачи, як в її очах мерехтять червонi вiдблиски пожежi. - Щасти тобi, Дмитре, зустрiтися i зi своєю дружиною, - стисла йому руку своєю невеличкою, довгастою, мов весельце. - Коли б то так, - замислився. - Дмитре Тимофiйовичу! - пiд'їхав до нього Тур. - Вiтаю з цiлковитою перемогою над ворогом. Нашому загоновi i вам особисто висловив подяку представник штабу партизанського руху. - Спасибi!.. Убитi в нашому загонi є? - Два. Чотири поранених. Є вбитi i в iнших загонах Втрати фашистiв - шiсть сотень. Можна сказати, район звiльнено. Обминаючи трупи ворогiв, обвугленi головешки дерев, пащi пнiв, що, неначе вигнутi кривавi плахти, гаряче дихали вогнем i димом, Дмитро поїхав до своїх партизанiв. XVI Дiставши вiд штабу партизанського з'єднання триденний вiдпочинок, Дмитро повiв загiн у село Погорiле, що мальовниче розкинулось на крутих пагорбах понад Бугом. Сонце, трохи посвiтивши зранку, тепер зайшло за хмари i широкими прапорами пробивалося аж до середини неба. В його зм'якшеному свiтлi все навколишнє окреслювалось чiтко i рельєфно, неначе i дальнi хати, i хвилястi вишняки, i примхливi лiнiї Бугу, i корови в долинi були вирiзьбленi iз каменя. Зрiдка на луги падав просвiток, i тодi здавалось, шо латаття i незабудки палали в хисткому жовгоголубому вогнi. По дорозi промчало авто, переповнене партизанами. З кабiни весело виглянув Пантелiй Жолудь, гукнув комусь: - Додому хлопцiв везу! Хай погуляють у своїх. Але не встигла машина пройти двiстi-триста метрiв, як зачмихала i зупинилась. Жолудь вискочив на землю, посварився на когось у кузовi. - Горючого, чорти, не догадались пошукати. Тепер к бiсу в зуби поїдете, а не додому. Доведеться пiшки чимчикувати. Увесь "шик" пропав. - Чого ти, Пантелiю, скрипиш, як немазаний вiз. Залий бак моїм трофеєм. Спирт - перший сорт, - промовив невисокий червонощокий партизан, подаючи з кузова велику сулiю. - Шкода такого добра, - пожалiв хтось iз тих, хто випити не дурень. - Добрячий спирт, - нюхнув Пантелiй i зажурено похитав головою: - Таке добро виливати аж серце не на мiсцi... Проте вилив рiдину в бак - хотiлося на машинi приїхати в село. Знову зачмихало, загурчало авто, i воїни з пiснею помчали до своєї рiднi, жiнок, батькiв та дiтей. Деякi партизани невеликими групами переправлялись через Буг, по стежках пiдiймались на крутi пагорби i зникали в полумисках зелених долин, у вибалках, в чепурних селах, що потопали тепер у яблуневому квiту. I поки дiйде вояк до своєї хати, за ним уже пiвсела прямує, розпитуючи про життя бойове, друзiв, свою рiдню. I дивися, якась мати бiжить назад селом додому - може уже її син прийшов. А он якась жiнка, почувши важку звiстку про смерть чоловiка, побiлiла, схопилась руками за серце, притулилась до плота i завмерла в тiй скорботi, коли небо i земля темнiють в очах. На царинi села Погорiле партизанiв перейняли селяни хлiбом-сiллю. Скинувши шапку, шанобливо поцiлував Дмитро високий хлiб, передав комiсаровi. I, вдивляючись в щасливi обличчя людей, в оту живу рiзнобарвну хвилю, що забила всю вулицю, в отi захопленi оченята дiтвори, що повкривала тини, тримаючись руками за стовпчики чи квiтучi гiлки дерев, вiн чув, що спокiйна радiсть сповивала все його тiло, як цвiт сповивав село. Не раз у життi, досхочу напрацювавшись на полi, вiн, лежачи на возi чи просто на стернi, вiдчував солодку хвилюючу утому. Вiдпочиваючи, спiвало тiло, нахилилися над ним свiти, М'яко мерехтiли великi зорi, i далина була така принадна i зрозумiла, як дiвоча пiсня в жнива. Отак i тепер спокiйно, урочисто i трохи сумовито було на душi. Радiсть, що заливала село, була такою близькою, все-проникливою, що вiрилось: вiдшукається його сiм'я, i до нього пригорнуться дiти, як он до того високого партизана, що, посадивши на плечi дiвчинку, в супроводi щасливої молодицi i цiлого виводка малят прямує подвiр'ям до хати. I всмiхнувся, коли найменший хлопчик потягнувся ручками до гранати, неначе до цяцьки. Люди запрошували до себе дорогих гостей, широко, навстiж вiдчиняли ворота i, не зачиняючи їх, так i йшли з партизанами до хат. I в тому простому селянському звичаї була така дорога любов до своїх людей, що тиха усмiшка не раз молодила суворе обличчя Дмитра. "Як ми заживемо пiсля вiйни єдиною сiм'єю. Все дрiб'язкове вимететься з людської душi, поглибшають, покращають i любов, i почуття, i життя, як свiт пiсля грози..." Та й тепер Дмитро щоденно помiчав, наскiльки морально пiдносились люди, що пройшли через рiки страждань, щоразу дивилися смертi у вiчi. По-новому вiн бачив дружбу, любов до своєї землi, любов до коханої дiвчини, жiнки... Та й сам Дмитро уже був не тим Дмитром. Ранiше обнiмав свiт лише своїми руками, а тепер охоплював його ще й думами, усiм серцем, бiльше турбуючись за людську долю, нiж за свою. Колись давно основою вважалося своє, хай невелике, як пташине кубельце, але своє щастя, добро, своє подвiр'я i хата. I iнше розумiння було вiддаленим, книжковим, лежало, як незмiрна глибiнь. Тепер вiн крiпко пiдводився над тим притьмареним обмеженим свiтом, i життя його, не втрачаючи своїх характерних особливостей, поєдналось iз життям людей; поєдналося не сiро, як у того, хто хоче заховатися вiд допитливого i правдивого людського ока, а як єднаються весною на бистрiнi рiзнобарвнi живi струмки, доповнюючи один одним дивну веселку кольорiв i не втрачаючи своєї особистої принади. Коли була виставлена варта i всi партизани розмiстились по хатах, до Дмитра i Созiнова пiд'їхав Тур. Його обличчя раз у раз освiчувалось доброю усмiшкою. - Дмитре Тимофiйовичу, я вам зараз не потрiбний? - Як так може бути, щоб комiсар був менi не потрiбний? - примружився, розумiючи, що Тур хоче їхати до Соломiї - вона ще зранку пiшла до батька. - Що будемо робити? - зразу споважнiв комiсар. - Та їдь уже. Вiдпочивай до ранку, а потiм приймеш командування загоном: я з начальником штабу навiдаюсь до свого села. Так? - подивився на зосереджене обличчя Созiнова. - Поїдемо! - кивнув головою начальник штабу. Тур попрощався iз ними i, пригинаючись, щоб не зачепитись за гiлки дерев, помчав вузькою вуличкою в долину, потiм на мить з'явився на крутому пагорбi i раптово зник з очей. Зiтхання мимоволi вирвалось iз грудей Созiнова. Дмитро без слiв розумiв його почуття. I хоч як йому хотiлось заспокоїти хлопця, проте не випустив нi пари з уст, - не тому, що нiчого заспокiйливого не мiг знайти. Тепер вiн уже глибше розумiв сплетення людських почуттiв, але вважав, що торкатися до них, хай навiть досвiдченою рукою хiрурга, однаково неприємно i боляче. "Час - найкращий лiкар в таких випадках. Час... i друга дiвчина. Клин клином вибивається", - вiйнула над ним давнина молодостi, i здалося, що наче сто рокiв пройшло з тої пори, чи може то сон був, що якось приснився i запам'ятався до цього часу. На всiм скаку до них пiдлетiв Симон Гоглiдзе i, блискаючи дрiбними чистими зубами, повiдомив: - Недавно налетiли на мiсто три "драбини". Рештки фашистiв повискакували на майдан. А "драбини" давай їх поливати з кулеметiв - думали, то партизани господарюють. - Куди ж розбiглися рештки? - запитав Созiнов. - У лiсок. Там їх тепер виловлює загiн iменi Ленiна. Обижаються хлопцi, що не воювали сьогоднi. - Чого, чого, а навоюватися iще встигнуть, - задумливо вiдповiв Дмитро. - Твоя правда: на войнi навоюєшся, - погодився начальник розвiдки. В'їхали на подвiр'я, що заросло споришем. Невелика хатина, мов гнiздо ластiвки, прилiпилась бiля червоного глинястого шпиля, що, ширшаючи, спускався навислими зморшками до Бугу. - Ощасливте нашу домiвку, - вклоняючись, пiдiйшла до них немолода жiнка в старенькому полотняному сачку. Увiйшли в хату, чисто прибрану, застелену татарським зiллям, i Созiнов зразу взявся за кухоль, щоб вмитися. Але жiнка попередила його: - Умивайтеся звiдси, - поставила великий глиняний полумисок. - Чи не чари нам приготували? - засмiявся Созiнов. - Це рiчкова бистра вода. Щоб завжди були краснi i дужi, як вода. Умивайтесь, синочки, - любовно подивилась на партизанiв i зiтхнула. * * * Гармонiя грала, а потiм i пiсня озвалася. Заслухалася, замислилася жiнка на порозi, перебираючи руками полинялий старенький фартух. - Чого запечалились? - увiйшов у двiр Дмитро. - Оце тiльки й ожило село в цi години. I дивно, i чудно слухати пiсню. Аж не вiриться, - подивилася молодиця великими сумовитими очима. Заходило сонце, тихо осипалися вишняки, червонiла i темнiла рiка, задимiлись береги, i човник на хвилях перегойдувався, летiв, мов чорний нирок. Вулицею лунко проклепали пiдкови, i партизан на рослому конi, перехрещений кулеметними стрiчками, опоясаний вiнком гранат, велично злетiв на крутий пагорб, а потiм заховався за стiною порожевiлого квiту... Дмитро уже знав життя своєї господинi. Нiчим воно не вiдрiзнялося вiд горя тисяч жiнок... Може колись новi поколiння, щасливi з колиски й до домовини, з подивом i повагою згадають просту колгоспницю з-понад славного Бугу Катерину Iванiвну Руденюк, що народилась на панському полi, знайшла свою долю на вiльнiй нивi i померла вiд кулi лиходiя за те, що варила їжу партизанам... Чоловiк її i старший син пiшли в 1941 роцi захищати Батькiвщину. Одержала вiд них кiлька коротких листiв, якi й досi десь лежать, а може i зiтлiли в землi... бо нема вже в живих Катерини, нема й хати її, тiльки чорнiють з червоного грунту обгорiлi пiдвалини... Далi вiйна покотилась на схiд, i замiсть листiв тепер тiшили жiнку лише сни, коли бачила у них дорогi обличчя. Старшу, сiмнадцятилiтню дочку убили фашисти, - втiкала iз неволi додому. Тричi забирали її в проклятий край, i тричi утiкала з дороги. - Нехай мене зарубають, уб'ють, так ви знатимете, мамо, що лежать мої костi в своїй землi, - говорила вона. Катерина на своїх руках донесла вночi з царини вбиту дочку. Сама викопала яму в садку, сама й заховала пiд вишнею, не насипаючи високого горбка, бо лиходiї заборонили прибирати тiло дiвчини - хай iншi бояться втiкати. Тiльки дерном покрила мати дорогу могилу та сльозами змочила її. Прийнявся пiдрiзаний дерн, розрiсся, як горе материне. Залишилась лише з п'ятилiтньою Галиною... Аж ось i вона бiжить з вулицi, головастенька, проворна, очi довгастi з смiхотливими жмурками. Дмитро широко розставляє руки, i дiвчинка довго ; кружляє по подвiр'ї, аж поки не опиняється на могутнiх плечах. - Дядя Митя! - смiючись, охоплює рученятами голову Дмитра. - Тьотя Галя, - в унiсон вiдповiдає. - Я не тьотя, - заперечує дiвчинка. - А хто ж ти? - Я Галя. - Хто ж тобi такого наговорив? - Сама знаю. - А ще що та знаєш? - Що ви Гiтлера уб'єте. Правда, дядю Митя? - Правда, тьотю Галя. - Я не тьотя. - А хто ж ти? - Я Галя. --- Хто ж тобi такого наговорив? - Нiхто! - розгадує дiвчинка, що з неї насмiхаються, i ображено вiдкопилює губи. - Ну, коли не признаєшся - викину на хату! - Не викинете, - впевнено заявляє Галина, гарцюючи на плечах i мiцнiше охоплюючи голову Дмитра. - Чому? - Бо ви добрий, дядю Митя... Таким i мiй тато був. I цi наївнi слова водночас бентежать i болем наливають душу Дмитра. Осiдлавши коня, поїхав iз Созiновим перевiряти варту: боявся, щоб на радощах не хильнули зайвого хлопцi. Потiм. завернув на майдан, де грала гармонiя i молодi партизани так кружляли з дiвчатами, що пил та вибитий спориш високо злiтали вгору. А старшi готувалися завтра виїжджати в поле: орати вдовам i партизанським та червоноармiйським родинам. На подвiр'ях бряжчала упряж, залiзо, лунко озивалися партизанськi голоси: - Хiба це плуг? Це сльози, а не плуг: лемеша нема, п'ятка протерлася, чепiги поламалися. - Ех, аби трактор... хоч би побачити... - Ти, браток, тракторист? - Та нi, кулеметник... - А був? - Бригадиром тракторної... - Як земля увечерi пахне. - На врожай... XVII Вранцi попрощалися iз Туром, виїхали з подвiр'я. В долинах спiвали струмки, i кожен iз них мав свiй голос. На крутих пагорбах дивовижними брамами злiтали i опускались додолу напiврозквiтлi яблунi, оповиваючи усе село. Навiть променi сонця, процiджуючись крiзь яблуневий цвiт, ставали блiдiшими i м'якшими. За мостом обминули спалену вулицю, огороджену чорними кiстяками мертвих дерев, i виїхали за село. Навколо розкинулась, розгулялась зелена весна. У високому небi, заваленому бiлими пухнастими брилами хмар, дзвонили у сотнi дзвiнкiв крихiтнi жайворонки. По зеленожовтих лугах поважно дибали чорногузи, бiля заводi керкнула чапля, а потiм загув водяний бугай. З верболозу кимсь наполоханий важко злетiв куцохвостий крижень i, неначе осколок, з фуркотом впав у заростi. На бистрiнi викинувся сом, i довго по водi аж до самого берега розходились широкi круги. Праворуч луги круто пiдiймалися вгору, i рудi обвiтренi пагорби, покритi рiдким чагарником i травою, красувалися зморшками i глибокими рубцями, як бувалi в походах вояки. На пагорбах бiлiли невеличкi хати, а в долинах тiснилися кучерявими отарами скам'янiлi верби. I раптом один вибалок до самого Бугу задимiвся червоною рiкою. Здавалося, кров, паруючи рожевим туманом, пливла по долинi щiльно i невпинно. Аж коня зупинив Дмитро, а руку пiддашком приклав до очей, розглядаючи ту страшну криваву долину. "Бузькiв огонь цвiте, - нарештi зрозумiв, але тривожне порiвняння довго iще стискало серце: - отак наша кров тече". В сусiдньому селi їх зупинив загiн самооборони - селяни, озброєнi мадьярськими "пушками", берданками i допотопними кремнiвками. Небезпремiнно бажаючи показати свою владу, вони хотiли повести командирiв до коменданта села, призначеного штабом партизанського з'єднання. Але, розговорившися, подобрiли i попросили, якщо є, набоїв до рушниць. - Якими ви стрiляєте? - показав Дмитро на мадьярську гвинтiвку. - Якими доведеться, товаришу командире. При наступi на мiсто стрiляли нашими. Трьохлiнiйними краще - набiй менший. Куля летить, фурчить, фашисту страху цiлий мiшок нагонить: за мiну вважає, - весело, скромовкою промовив вугластий чорнобородий селянин. Чим бiльше наближалися до села, тим сильнiше хвилювався Дмитро. Спогади, передуми, передчуття так налiтали на нього, що аж одхилявся назад, неначеб у груди бив мiцний порив вiтровiю. Здавалося, що з роками повиннi були улягтися почуття, як пiсля повенi рiка, що увiйшла у береги, мала б зменшитись гострота болю i радощiв, а переживання - поступитися перед розсудливим розумом, потьмаритися картини минулого, особливо у такого стриманого чоловiка, як Дмитро. Iнодi й самому здавалось: вiн стiльки пережив, стiльки побачив лихого i страшного, що душа його бiльше не зможе вмiстити в собi тих дивних хвиль, якi сповнюють очi, серце i розум новим багатством i красою. Одначе то тiльки здавалось. Досить було короткого вiдпочинку, досить було зiткнутися з наболiлими людськими печалями чи скупими-скупими радощами, щоб знову почути, що все людське тривожить i радує. Дужче забилося серце, коли попереду дрiбними димчастими кучерями почав повiвати рiдний шлях. Неначе з побратимом, привiтався iз ним. Бiльше не в силi стримати хвилювання, потрiпав Орла по шиї, i той, прищулюючи вуха i розстилаючись, помчав на весь кар'єр тужавою дорогою. Охорона кинулась перепиняти їм путь, але зразу здивовано i радiсно пiзнала Дмитра. Хотiлося зiскочити з коня, розпитати про своїх, але неймовiрним зусиллям стримав себе: що ж йому тодi робити, коли нiкого нема дома? Вклонився селянам i поскакав далi. Созiнов, пильно роздивляючися навкруги, з подивом i радiстю пiзнавав це село, пригадав образ незнайомої жiнки з дочкою, що лiкувала йому рану. Ось i хата її показалась на розi. "Де не будете, а до нас пiсля вiйни заїдьте", - неначе зараз почув мелодiйний голос русокосої дiвчини. - Дмитре Тимофiйовичу! Рiдня моя тут! - гарапником показав на Мартину хату. - Яка рiдня? - здивувався i в уявi побачив Марту такою, якою вона була у млинi. - Одна жiнка тут менi рану перев'язувала. Як її? - Марта Сафронiвна? - Вiрно Заїдем до неї? - Заїжджай Я пiзнiше прибуду. Про своїх довiдаюся. Коли довго не буду - розшукаєш мене. Бiля самих ворiт вiн побачив Марту, що стояла, дивлячись на вершникiв. Вона його, видно, не пiзнала, бо навiть з мiсця не ворухнулась. А коли Созiнов зiскочив на землю, молодиця пiшла йому назустрiч... Дмтро летить тихими вулицями. Ось i його подвiр'я шумує дрiбним свiтлозеленим мереживом молодого тополиного листу, бiлою хвилею пiдiймається розквiтлий сад. Орел легко перескакує рiв, i Дмитро, уже не чуючи ваги свого тiла, притримуючи рукою шаблю, бiжить до своєї хати, що, здається, сама, похiтуючись, наближається до свого господаря. Мертво навкруги, тiльки вiтрець лель-лель колише дерева, осипає цвет. Бiля порога згустком кровi червонiє округлий розбитий замок, дверi забитi лише невеличким кiлком. Рвучко зриває з прибою клямку i входить у хату. Пусiкою вiють осиротiлi стiни сiрий пил пухнастою скатеркою застелив стiл що стоїть посеред хати, зiв'яли на вiкнах неполиванi вазони, а з пiдлоги, мiж двома прогнилими дошками, вибився невеличкий кущик травицi. Промiнь сонця гойдався на свiтлому зелi, засновував його тоненькою, ледве вловимою теплою пряжею. Оце i всього живого було в хатi Дмитра. XVIII Чи спала вона, чи не спала? Ранковий холод пронизує її тiло. Їдким туманом парує болото, i крiзь мряку видно, як рожевiє на сходi - певне, сонце сходить Югина поглянула на дiтей i раптом завмерла: бiля Ольги, скрутившися плегеними кiльцями, лежить гадюка. Близькiсть небезпеки зразу ж виводить молодицю iз зацiпенiння; вона, боячися навiть дихнути, вiдступає назад, де мiж кущами вiльшаника то тут, то там чорнiють вогкi, набубнявiлi штурпаки. Схоплюється руками за один, i вiн притишено хрупає в землi, бiля кореня. "Хоч би не промахнутись. Хоч би не промахнутись", - благає усе її тiло, а в очах аж темнiє, бо вони бачать тiльки потворнi темнi кiльця гада. З силою вдарила дрючком, i здалось, наче саме серце вискочило з грудей. А потiм швидко загупала вузлуватим кiнцем по осоцi, не помiчаючи, як чорна вода, замiшана дрiбними ниточками корiнцiв, заляпувала одiж i обличчя. - Мамо, що ви? - прокинувся Андрiй i сторопiв, бачачи поширенi од переляку, напруги i хвилювання великi потемнiлi очi. - Ой, - схопилася за груди. - Так перелякалась, так перелякалась! - i, кривлячись вiд огиди, вiдкинула палицею гадюку в болото. - Ходiмо, дiти мої, подалi вiд цього проклятого мiсця. - Куди ж пiдемо? - запитав Андрiй. - В Майдани помандруємо. Нема моєї сили бiльше гноїти вас у болотах. Чули ж, що померла дитинка Лукiяна Зарембовського. - Її гадюка вкусила, - прокинулась Ольга, протираючи очi кулаками. I мати тiснiше пригорнула дочку до грудей, мимоволi, з опаскою подивилась на притоптану траву, де нещодавно лежало страхiтне кiльце. Зiбрали у вузлики убогi пожитки, з'їли по невеликiй скибцi вже зацвiлого хлiба i обережно пiшли купинистим болотом до Майданiв - невеликих хуторiв, що розташувалися в лiсистих яругах далеко-далеко вiд битого шляху. В кущах то там, то тут сидiли люди; вчуваючи кроки, злякано пiдводились i застигали, як застигає водяний бугай, чуючи небезпеку. Гiркувато курилися дими; запасливiшi втiкачi пекли картоплю; зрiдка на жару якийсь рибалка пiджарював рибу. Де-не-де форкали конi, мукали корови - дехто встиг вигнати худобу. Андрiй розшукав коня i наздогнав своїх на лозовику. Мати пiдсадила Ольгу, а брат повiв за повiд коня, iдучи тихою ходою по чорнiй податливiй стежцi. Пiдводилось сонце, i туман, осiдаючи, вiдкривав шапки верболозу i вiльхи; чiпляючись за трави, вiн поволi котився за вiтром i розходився, неначе важкий сон. Знову бiлогрудi чайки, сумовито скиглячи, питалися в мандрiвникiв: - Чиї ви? Чиї ви? "Отця i неньки", - так само вiдповiдала у думцi Югина, з болем дивлячись на брезкле, роз'їдене комарами обличчя Докiї. "Великий свiт, а нема де дiтися в тобi, нема де заховатись од ненависного ока; Може i в Майданах на нас чекає невблаганне лихо". I знову ворухнулось те саме рiшення: треба послати Андрiя розшукувати чоловiка. Хай забирає її у партизани. На миру i смерть красна. Болота i болота. Блисне вода то ржавчиною, то синьою, неначе гас, закиссю, то страшним помутнiлим оком покiйника, то несказанною голубiнню, до якої тягнуться квiти, де розростається глянсувата рогоза та лепеха, прикриваючи кубла диких качок. Одне гнiздо з великими свiтлозеленими крашанками Андрiй побачив у кущi червонолозу. Нахилився над ним, але Докiя насварилася на нього: - Не чiпай! То тiльки фашист проклятий руйнує все життя. - Я Ользi хотiв... голодна вона. - Хай потерпить. Не треба пташини зобижати. Увечерi прим'яли кущ лiщини, настелили трави i полягали спати. Та не спалося молодицi. Далеко в рудавозеленому маревi сходив повний кривавий мiсяць. Тонко i в'їдливо дзижчали комарi, а байдужi хмари висiли над головою, неначе брили камiння. - Не спите, мамо? - торкнувся плеча Югини Андрiй. - Не сплю, дитино, - почула, яка мiцна рука у сина, ну неначе в Дмитра, тiльки трохи менша. I знову ворухнулися тi самi думи. - Не журiться, мамо. Доберемось до Майданiв, i я поїду шукати батька, - неначе вгадав її думки, подивився вдалину, I здригнулася молодиця. Чиясь голова з'явилася помiж кущами, висока чорна постать почала наближатись до них. З-за плечей стримiло дуло гвинтiвки. "Нi, це не облава", - вiдлягло трохи од серця, бо бiльше нiде нi звуку не чути, але швидко знову прокинулась тривога, бо щось знайоме i недобре було в цiй високiй, наче тiнь, зiгнутiй поставi. Осьвона взяла трохи лiворуч, i Югина, вiдхиляючися назад, пiзнає Сафрона Варчука. "Кого ж вiн шукає в болотах? Чи не її? Але чому з ним нiкого нема? Бродить, як голодний вовк, шукаючи здобичi", - i полегшено переводить дух, коди Варчук вiдходить далi вiд них, обминаючи озерце. - Мамо, не пiзнали? - гаряче дихнув їй в обличчя Андрiй, i його блiде лице аж стужавiло вiд хвилювання i непокою. - Пiзнала. Чого вiн тут ходить?.. - Це неспроста, мамо. Сам вiн без фашистiв чи полiцiї нiколи б сюди не забрiв... Мамо, - голос його аж переривається. - Це, може, нашi прийшли? - Що ти, сину? - злякано i радiсно промовляє. - Я зараз дiзнаюся, - рiшуче пiдводиться хлопець. - Куди тепер, вночi? Заблудишся, в драговину вскочиш, - пригортає сина до себе i не помiчає насмiшкуватого блиску в очах: хiба ж вiн маленький? - Поїду, мамо! Щось важливе трапилося. Ой, коли б нашi повернулися. - I вiн зникає в кущах, пругкий i дужий, мов дубок. - Коли б нашi повернулись! - ще бринять у вухах, як пiсня, останнi синовi слова. I вона хоче i боїться заглянути в оту привабну годину людського щастя, як бояться заглянути в майбутнє, щоб не "наврочити" собi, тi люди, у яких, хай невидимою тiнню, а таки збереглися рештки пiдсвiдомих забобонiв. XIX - Добридень, Марто Сафронiвно! Пiзнали? - Нi, - здивовано подивилася, вiдкриваючи ворота. - Ви ж мене лiкували. - Не одного вас довелося, - тихо, з прихованою радiстю вiдповiла. - На горищi ми, жiнки, цiлий шпиталь вiдкрили. - I я в тому шпиталi лежав восени сорок першого... Пам'ятаєте, просив, щоб ви пошептали: бiг пес через овес... - Ой, пам'ятаю! - скрикнула i засмiялась молодиця. - Це ви у руку були пораненi. - Нарештi призналися. Думав, не хочете дармоїда приймати. - I таке скажете, - похитала з перебiльшеним докором головою. - Прошу до хати. Чого ж ви свого товариша не запросили? - Вiн мiсцевий. Поїхав додому. - Хто ж то такий? - Командир наш. Дмитро Горицвiт. - Дмитро?! - блiднучи, зупиняється молодиця серед подвiр'я i руку прикладає до грудей. - Що з вами? - Нiчого, - неначе павутиння одвела рукою з обличчя, поправила хустку i тихо додала: - Сiм'я його кудись утекла вiд гестапiвцiв i досi не повернулась у село. Але Созiнов пiдсвiдоме вiдчув, що за цими словами криється iнше почуття. Тепер, коли вiн уперше i так нещасливо був покохав дiвчину, якось глибше i яснiше почали вiдкриватися душевнi рухи людей: i в блисковi очей, i в грi обличчя, i в прихованих словах, i навiть в ходi. У днi вiйни, багато переживши, передумавши, вiн став ближчим до течiї людської душi, став бiльше спостерiгати навколишнє - не тiльки зовнi, а й з глибини. I молодиця лячно одхилилась од нього, розумiючи, що не зможе словами прикрити правди вiд цього допитливого i трохи сумовитого ока. Нiякову мовчанку, ту невловиму хвильку, що породжує чи фiзичну неприязнь, чи щиру довiру людей, якi гостро все вiдчувають, треба було розвiяти зараз же, i так, щоб нi одна болюча краплинка не впала тягарем на серце. Таким добрим мiстком для батькiв, що люблять своїх дiтей, - вiн знав, а може тiльки здогадувався, - були дiти. I встановлюючи в пам'ятi образ вугластого пiдлiтка, з якого вже формувалася справжня дiвчина, вiн приязно, навiть надавши голосу прихованого радiсного звучання, як буває од дорогого спогаду, запитав: - Де ж ваша дочка, Марто Сафронiвно? Уже дiвчина, певне, хоч куди - на виданнi, - i пересмикнуло вiд несподiваної думки: "А що коли в Нiмеччину забрали? Як я скривджу матiр". Будучи м'яким на вдачу, Созiнов нiкого (крiм ворогiв, яких знищував, як щось не життям створене) не хотiв i не умiв ображати. I йому колись було остогидли i заздрiсники, i базiки, i просто недалекi люди, що замурувалися тiльки в своїх вузьких iнтересах. Але навiть там, де мiг, не вiдплачував їм тiєю самою мiркою, бо вважав, що i так вони скривдженi своїм здрiбнiлим зором i розумом. Коли ж мимоволi доводилось комусь iз своїх друзiв зробити якусь прикрiсть, переживав гостро i важко. - У хатi сидить, - перемагаючи себе, посмiхнулася Марта i допитливо поглянула, чи не стежать за нею глибокi, трохи сумовитi очi... Нi, не стежать. А наче добрiють од згадок чи вiд чогось iншого. Ось вiн прив'язав коня до плота, погладив його по головi i, трохи накульгуючи, iде до хати. Марта вiдчинила дверi, i командир переступив через порiг освiтленої сонцем кiмнати. - Добрий день у хату! - Доброго здоров'я. - Дiвчина вiйнула косами, пильно подивилась на нього i раптом радiсно вигукнула: - Це ж ви у нас були! Ми лiкували вас! Еге ж? - I сам не знаю: був чи не був, - поздоровкався щиро i довго не випускав дiвочої руки, сухої i теплої, дивуючись тому диву, як природа за яких-небудь пiвтора року прибрала дiвочою красою трохи незграбного пiдлiтка. Перед ним стояла русява красуня з тугими, по-дiвочому високими грудьми. Трохи здовжене обличчя було блiдуватим, i тому ще чiткiше окреслювався рiзкий розмах крилатих брiв, з-пiд яких допитливо i смiливо дивилися сiрi виразнi очi. Нiс був прямий i красиво заокруглений, материнський. В кожному русi була настороженiсть, швидка i рiшуча, її погляд наче передався командиру, i вiн здивовано помiтив, що не може одвести очей вiд строгого i довiрливого обличчя. Одразу почув, що на серцi стало спокiйнiше; уїдливий щем почав оповзати, як оповзає снiгова брила од весняного сонця. - I як ви потрапили до нас? - нiяковiючи од його погляду, запитала дiвчина. - Бо зi мною всюди твої слова мандрували: "Де будете, а до нас пiсля вiйни заїдьте". Тiльки, бачиш, вiйна не закiнчилась, а я не витерпiв i заїхав. Може не рада? - напiвжартома, напiвсерйозно вiдповiв. - I добре зробили, - всмiхнулась дiвчина. - Бачите, яка вона у мене, - пiдiйшла Марта до столу. - Справжня дiвчина, хороша. - Тiльки яка її доля у цьому нерадiсному свiтi, - важко зiтхнула i почала застелювати стiл для гостя. - Долю будемо своїми руками виривати. Гадюкам жало iз головою вирвемо, а своє щастя добудемо. Правда, дiвчино? - почуваючи приплив сили од звичних i тепер таких хвилюючих слiв, подивився на Нiну. - Правда, - так поглянула на нього добрими правдивими очима, що Михайло забув про всi свої турботи. XX Поволi, один по одному, збиралися люди. Прийшов i Василь Карпець, що вдосвiта повернувся з болота, прийшла i Катерина Прокопчук i старий Киринюк, але нiхто не знав, де сiм'я Горицвiта. Однi бачили її востаннє на поставнику, iншi - на лозовику. Пiшли здогадки, що, може, десь їх зустрiли i знищили недобитi фашисти, якi порозбiгалися в безвiсть. Або, може, сказано - жiнки, дороги не знають - попали в невилазну твань. Але ж не могло бути, щоб загинули всi. Спираючися на палицю, придибала i Марiйка Бондар. Як вона постарiла i почорнiла за останнiй час! Нiхто у цих ходячих мощах не пiзнав би завзятої до всякої роботи жiнки, що за iграшки нажинала пiвтори копи дорiдних снопiв, цiле лiто вiд рання до смеркання не випускала з чiпких чорних, як залiзо, пальцiв то проворної сапки, то граблiв, то серпа. Побачила Дмитра - заплакала i дугою заходила над палицею перегнута суха спина. - Синочку мiй! Нема нашого тата. Нема твоєї дружини i дiток. Чи буде божий суд над людськими мучителями! - Буде, мамо, суд. Тiльки не божий, а людський. На край землi не заховається од нас ворог, - мiцнiв голос Дмитра, i чув у собi таку силу чоловiк, що, здавалося, само б залiзо розступилось перед ним. - Дiтей попалити, Шевчикових, Булахових... Це навiть подумати страшно. Наче вони, вороги проклятi, не материнi груди, а гадюче жало ссали, - задумливо, нi для кого, промовив Карпець. - Скажи, Дмитре, чи ти коли-небудь про таких... таких паразитiв хоч у книгах знаходив? Мiй батько колись писання читав, де про всяких кровопивцiв, про всяку погань писалося, а й там такої пiдлоти не було. Або вiзьми "Вiйну i мир" Толстого. Там показано, як французи вбивають наших. Вони блiднуть, трясуться. А цi душогуби вбивають людей i регочуть... Що тут смiшного є? - i страшний, запитливий погляд вiн переводив з одного слухача на iншого... Ще довго текли сумовитi розмови про живих i мертвих. I вперше наговорився Дмитро iз людьми свого села. Та й поради дав загоновi самооборони, як найлiпше налагодити варту i зв'язок з iншими повстанськими селами. Аж надвечiр виїхав iз двору, бажаючи трохи побути на самотi. Край села на стовпi побачив оголошення: "Фашистам i всякiй iншiй сволотi в'їзд суворо заборонено". А внизу хтось хiмiчним олiвцем дописав: "За порушення цього правила знiмається штраф - одна голова з недолюдка". - Партизанська влада дiє, - схвально кивнув головою, повертаючи коня на луги. При дорозi пишно почали розцвiтати кущi шипшини. Рожевi квiти пiдiймалися з ряботiння тернин, i луги сповнилися тими нiжними i п'янкими пахощами, не рознесеними вiтром, що бувають тiльки у необвiяних складках долин. Дорогою, з гвинтiвками навпереваги, пройшла група партизанiв, ведучи поперед себе ландсфюрера i iнших фашистських чиновникiв. - Пiдiймайте, свинi, хвости, бо далеко водою брести! - промовив бiля ковбанi молодий вояка в збитiй на потилицю кубанцi. Дружно засмiялися партизани, а полоненi почали обережно, обабiч, обходити перепону. Перед заходом сонце пiрнуло у хмари, i димчастий небесний малюнок почав мiнитись, оживати, гаптуючи шовком дивнi прапори. Небо так напливало на землю, що Дмитровi здавалося: зараз вiн з конем потоне в цiй повенi. Од Бугу повiяло прохолодою. Лунко iшли над водою голоси, гучно бились в уключини весла - рибалки, жартуючи i пересварюючись, вивозили на цей берег людей, що повиходили з плавнiв i болiт. Дмитро постояв бiля перевозу, вдивляючись в змученi, почорнiлi, припухлi, та веселi обличчя. Потiм поїхав понад рiкою в гомiнкi сутiнки. Вже далеко вiд перевозу вiн помiтив на тому березi чорну постать жiнки з дитиною. Жiнка шкандибала i раз у раз зупинялася, - вiдпочивала, видно. - Дядю, перевезiть! - почув застуджений дитячий голос. Жiнка зупинилася якраз напроти нього; вiн зiскочив з коня i почав шукати на березi човна. Найшов бiля кручi, а замiсть весла взяв довгу ломаку i навстоячки поплив на той берег. Червоночорна вода свiтлiшала на пiскуватих перемiлах, i недалеко вiд берега човен врiзався в жовту косу, що майже не виходила з води. Не схотiв об'їжджати перемiлу. - Готуйтесь! На руках буду переносити, - водою побрiв до жiнки. I не почув, як охнула молодиця. А коли вийшов на берег, несподiвано кинулась до нього, обняла i почала засипати поцiлунками. - Таточку, це ви? - повисла на його поясi Ольга. - Оце так! - тiльки й змiг вимовити Дмитро. I, пiдхопивши дружину на одну руку, а дочку на другу, розмашисте пiшов водою до човна. - Дмитре! Куди ж ти? Ми самi перейдемо! Дмитре... - Ану цить! Не командуй менi, а то зараз на бистрiнь викину, - жартiвливо пригрозив, чуючи, як дивною силою i радiстю наливається все його тiло. - Це тобi, може, Андрiй сказав, що ми iдемо позаду? - задихаючись вiд щастя i хвилювання, заговорила Югина. - Нi, не бачив сина. - Послала його iз мамою вперед... Я ногу на болотах пробила, покалiчилась трохи... Ой, Дмитре, невже це ти? Ну дай хоч подивлюсь на тебе... Як же ти найшов нас? - А як же? Чую - говорить менi серце: їдь на луг, там знайдеш свою жiнку, посадиш її на коня, а сам i пiшки дiйдеш... - Радiсть моя... Дмитре! - оповила руками дорогу голову, коли вiн нахилився над човном. - Сонце моє! - Сонце-то сонце, а їхати чогось темно, - усмiхнувся, цiлуючи дружину в просвiтленi од хвилювання i слiз очi... Хай ненадовго щастя переступило порiг Дмитрової хати, хай ущерблене було воно, бо на серцi осiли людськi болi i тривога за майбутнє, але то було щастя. I кожному, хто чесно боровся за рiдну землю, перенiс на своїх плечах роки лихолiття, злигоднiв, мучився, карався, потом i кров'ю вмивався, суди, доле, дожити до повного щастя... I тепер, сидячи бiля напiвпрочиненого в сад вiкна та вслухаючись в несказанну музику рiдних голосiв, спiв солов'я, мимоволi порiвняв давнi днi з сьогоднiшнiм i усмiхнувся. Колись, будучи чiпким, як справжнiй господаровитий хлiбороб, вiн жадiбно вбирав у себе все, що вважав за потрiбне, а вiддавав скупо, неохоче, iнакше кажучи - i в самiй сутi життя залишався тим сiячем, що бере з землi багатий врожай, а висiває невелику частину. Вiн колись пiдсвiдоме почував, що життя переганяє його, що вiн може зробити бiльше, але боязко було порвати нитi уже витканої пряжi, боязко було розширити основу, поступаючись нахилами або й вигодами. Вiн рiвнею почував себе iз кожним знавцем дiла, сяяли очi в роботi, але iнодi не витримували допитливого погляду Кошового чи людей такого гарту, коли справа заходила про ширшi плани. Тодi вiн неясно вiдчував якiсь свої провини А тепер це вiдчуття зiйшло як торiшнiй снiг. I нiяка тiнь досади не могла притьмарити, зiгнути його, пiдсвiдоме смоктати серце I тому в нього знайшлося вiрне слово i для своїх партизанiв, i ще бiльшою стала любов до сiм'ї. Найголовнiше - вiн кожному прямо мiг подивитися в очi, i не всякий витримував його погляд. В нього виросли дужi i смiливi крила. Сидiв бiля напiвпрочиненого вiкна, i добрi думи охоплювали Дмитра, сiяли очi, розгладжувались зморшки, що сплелися в темних западинах. На машинi до його дому пiд'їхав начальник АХОХ, як жартiвливо прозвали партизани хазяїна господарської частини, додавши до назви АХО iще одно "х". I хоч як старався справитися зi своїми завданнями господаровитий Вiктор Гаценко, одначе про господарську частину було найбiльше анекдотiв i уїдливих запитань на зразок: чим вiдрiзняється бичок вiд нашого АХОХ. - Товаришу командире! Така розпуста пiшла, - незадоволено забасив Вiктор Михайлович. - Просто добро iз рук вирвали. - Вирвали, а нас навiть в пайку не прийняли, - сердито сплюнув Пантелiй Жолудь, що цi днi, покинувши в штабному взводi свого бiлокопитого Шпака, роз'їжджав по селах на машинi, звiсно, нiде не вiдмовляючись вiд частування. - За невмiння деруть ремiння I як тебе, Пантелiю, обкрутили навкруги пальця, - голови не прикладу? - вдавано здивувався Дмитро, iще не знаючи, про що має йти мова. - Фашисти не обвели б, а це своя братва. Не будеш їм банки рубати. От жуки, так жуки! Бачив жукiв, сам був жуком, а таких жукiв не стрiчав. Сказано: з жука меду не наїсися, - все бiльше хмурнiв Пантелiй, очевидно знову переживаючи невдачу. - Чи не на пасiку їздили? - догадався Дмитро. - Точно. На пасiку. Хотiли меду на своє свято захопити. Приїхали, а там уже без нас господарюють партизани з загону iменi Ленiна. Сидять бiля порога i хлiб в полумиски з медом умочають. "Хлопцi, вiдпустiть нам трохи цього дива", - кажу їм. - А ви з якого загону? - питають мене... - Еге, та ви до нашого села не прикрiпленi. Шукайте собi в своєму. Коли ж перекусити хочете - сiдайте до гурту. - Що ми не говорили - не помагає, - втрутився в розмову Гаценко. - Пантелiй хотiв був сам знести дiжку на машину, так не поцеремонилися з ним... - Коли б це фашисти були, я знав би, як з ними розмовляти, а це свої, - безпорадно i зло розвiв руками Пантелiй. - А найголовнiше, товаришу командире, що пасiчник - батько нашої Соломiї. А такий вредний, в'їдливий дiдок, тьху! Усе добро, вражi дiти, розберуть. - I навiть командиру не привезли покуштувати меду? - засмiявся. - Не привезли. От до чого св