автоматом, раз i вдруге. I тягучi стогони змiшалися з одичалим криком: - Мадьор партiзанок![17] Неначе хочучи обкрутитись навколо себе, падає на землю офiцер. I в цей час партизанський огонь вириває живi кiльця ланцюга, вiдкидає його назад. Хто ж спробував залягти, - уже бiльше не пiдводиться з землi. Блiдий, але веселий од пережитого, до Дмитра швидко пiдходить Жолудь i вже жартiвливо, щоб заховати хвилювання, комiчно дибає, перекривляючи ходу ворога. Трохи позаду нього тримається завжди врiвноважений Янош Балог. Партизани негайно ж прибирають зброю i набої, бо тепер чимало воїнiв, iз нових, лише мають однi берданки. Розвiдка доносить, що найменшi сили, i то мадьярськi, стоять бiля яру, який веде до невеличкої рiчки, бо за нею починається нешироке, але непрохiдне весною болото. Тут навiть поле не замiновано. З трьох бокiв по лiсах ударила полкова артилерiя. Трiщало i охкало розщеплене дерево, глухо гудiла земля, запарували димками свiжi вирви, а перелякане птаство пiсля кожного вибуху то пiднiмалося вгору, то знову табунцями падало в кущi, недалеко, вiд одного мiсця. Коли бiля Дмитра почали вибухати снаряди, вiн скочив у щiлину i побачив скуцьорбленого кулеметника Василя Меля, що саме перегортав сторiнку розпухлої зачитаної книги. - Ти що робиш? - здивовано подивився на партизана. - Чехова читаю. Iнтересна книжка, тiльки листкiв нехватає. Зачитали хлопцi. - Знайшов час. - А що ж робити тепер? Кулеметом до артилерiї не дiстанеш, а фашист лiсу боїться, не йде. Чого ж час марнувати? - i засмiявся. - Тут такi меню ловкi складено: порося iз хрiном, порося без хрiну i хрiн без поросяти. Я думаю, що ось нещодавно ворогам попався хрiн без поросяти. - I знову засмiявся. "Невже йому зараз до книг?" - допитливо подивився. А партизан уже заглибився в читання, усмiхаючись i задоволене водячи губами. Проте не забував раз у раз сторожко оглядатися навколо, висовуючи голову з щiлини. Не звертаючи уваги на шалений обстрiл, до Дмитра пiд'їхав Созiнов, а трохи згодом i Тур, заклопотаний, втомлений i знервований. Аж здивувався Дмитро, побачивши таким свого комiсара. "Може турбує доля дiвчини?" - подумав, пiдходячи до Созiнова, спокiйного i зосередженого, що виймав iз планшетки карту. - Чого, комiсаре, поблiд? - кинув косий погляд. - Жiнки розтривожили. Пiдняли крик, плач. Вдарить снаряд, так вони не по щiлинах бiжать ховатися, а збиваються разом. Насилу якось втихомирив. Ну прямо не можу дивитись на бабськi сльози. Лягли на землi перед розстеленою картою. - Привiз новини iз штабу, - зручнiше умостився Созiнов на травi. - Маємо наказ iз Москви вiд штабу партизанського руху вирватися з оточення i вийти на територiю України, окуповану Румунiєю. Сьогоднi ж починаємо марш на пiвдень. Завдання нашого загону - розiрвати кiльце, дати усiм вийти з оточення, а удар прийняти на себе. Маршрут такий: спочатку на Яцькiвськi лiси, потiм виходимо в Чечельницький район, форсуємо рiчку Рiвець - теперiшнiй кордон, i тут, в цьому лiсi, - показав окреслене кружальце на картi, - знову сходимося всiма силами. - Он як, - задумався Дмитро. - Завдання вiдповiдальне i тяжке, - Созiнов для чогось поправив кобуру, ясно стрiвся очима з Туром. - Особливо непокоїть, що в нас сотнi мирних людей, не звиклих до боїв i маршiв... - Тому нам треба провести бiй навально i майстерно, - промовив Тур. - Зараз скличемо партiйнi збори. - Зараз же, - тихо вiдповiв Дмитро, уже думаючи над планом операцiї. Незабаром iз взводiв i навiть застав, зосереджено i гордовито, почали сходитися на галяву комунiсти. - Великi дiла, братцi, надходять, - проводжаючи їх очима, говорили партизани. - Такий час. - Над нашою долею думають. - Над нашою... Як i завжди. - Перевiряй, хлопцi, ще раз зброю, щоб пилинки не було... * * * Увечерi танки почали стрiляти ракетами в лiси i незабаром в повiтрi закружляли лiтаки. Пронизливо, холодячи душу, верещали авiабомби, гупали в м'який болотяний грунт, було чути, як вони вганялися в глибiнь i аж потiм глухо розривалися. Прориваючись iз оточення, ударна група погнала на мiнне поле отару овець. Засвiтилися рiдкi спалахи, прогримiли вибухи, вгору полетiло розвержене, покалiчене м'ясо. З жалiсливим криком заборсалася темiнь, неначе рiка, i новi розриви, наздоганяючи спалахи, половинили перелякану i залиту теплою кров'ю валку. За мiнним полем зав'язався бiй. Раптом прорвавши нiмецьку пiвденну лiнiю, Дмитро фланговими ударами почав ширше розтискати її розведенi кiгтi. Безладний ворожий вогонь, нагнiтаючи коловорот гарячого повiтря, перехресними дорогами обрушився на партизанiв Дмитра, майже не зачiпаючи ворота прориву. Сюди зразу ж за ударною групою потекла голова колони; метнулися патронати. Але в нiчнiй метушнi партизани не встигли вчасно вивести родини двох рот. Чималу панiку своєю несподiваною появою зчинив партизанський броневик, якому вдалося пiсля перших трьох пострiлiв пiдбити танк. Коли приголомшений несподiванкою ворог почав опам'ятовуватись, пiдтягати свiжу силу, партизани проскочили крiзь широкi ворота, а загiн Дмитра, вiдступаючи назад, потягнув фашистiв за собою до лiсу, аж поки знову не зiмкнулися кiгтi оточення. Крива лiнiя оточення тепер позначалася рiзнобарвними огнями ракет. - Маневр проведено блискуче, - пiдiйшов до Горицвiта Созiнов. - Маневр проведено препаскудно, товаришу начальник, - похмуро вiдповiв Дмитро. - Чому? - Родини на нашiй шиї залишилися, чи нi? Тепер, коли самим доведеться прориватися, вони зв'яжуть нам руки i ноги. Ти знаєш, як жива трава зв'язує плавця?.. Погане дiло. - Може якось вискочимо? - хотiв розвiяти важкi думи Дмитра. - "Якось" - дурне слово, - вiдповiв сухо i невдоволено. - Я ще на командирському розборi повернусь до цiєї операцiї. Завтра вночi ти будеш пробиватися iз Симоном Гоглiдзе. Трудно буде прорватися. Але Гоглiдзе повинен i в самому пеклi знайти прохiд. А я залишуся тут iз штабною охороною i невеликим прикриттям. - Може я замiсть вас останнiм вiдходитиму? - Нi, потрудiться виконувати наказ! - Лихий, пiшов у темряву назустрiч дудонiнню i частим спалахам ворожих кулеметiв, що, здавалось, захлиналися власним огнем. Боляче i досадно стало Михайловi. Коли б вiн був винен у цьому... На вiйнi, як на вiйнi - все буває. Кому потрiбнi твої переживання? Дiло потрiбне! I вiн швидко пiшов вiдводити з пiвдня першу рогу, щоб поповнити нею найрiдше прикриття на захiднiй дiльницi лiсу. Повз нього Пантелiй Жолудь мовчазно проносить щось важке i чорне. - Що, вбитий? - пiдсвiдомо догадується. - Вбитий. Євген Свириденко. Не дочекався хлопець... - не договорює Пантелiй. Тiльки зiтхання вирвалось. Созiнов механiчно здiймає шапку з голови, пiдходить ближче до Жолудя, який кладе Свириденка на траву. Далекий свiт зорi тьмяно освiтлює спокiйне обличчя партизана, нерухомi руки його широко розкинутi, до них м'яко торкається жива росиста трава. I враз начальник штабу виразно чує якийсь шерех. З надiєю, хвилюванням i острахом вiн припадає до бiйця. - То годинник б'ється на грудях Євгена, - скорботно в тишi лунають слова Пантелiя. - Час не спиняється, його не вбити ворогам. XXVI Нарештi пiсля впертої стрiлянини на пiвденному заходi одна за однiєю пiднялись три ракети. - Проскочили, - полегшено зiтхнув Тур, пригинаючись до самої гриви коня, щоб не зачепитись головою за гомiнке гiлля, налите прохолодою i росами. Дмитро нiчого не вiдповiв. Отi червонi пелюстки, що облiтали i гасли в тривожному небi, зразу ж одiрвали його думи од загону, i всiм мозком оволодiли тепер штабний взвод i група прикриття, що захищала Бiле озеро. Дорогою проїхав броневик, слiпучо освiтив узлiсся, i тiнi, наздоганяючи одна одну, так заворушились у лiсi, що здавалося, наче на землю падали i пiдводились, iдучи у безвiсть, живi сплетення велетенських перехресть. Кулемети навмання застрочили по стовбурах, виточуючи з них весняний сiк. Лунко вiдщеплювались трiски, глухiше - кора; трiщали, шумiли i зiтхали перебитi гiлки. Якийсь наполоханий жеребець звiвся на диби, заiржав. - Стiй, холеро! - i задзвенiла уздечка. I тiльки стихала стрiлянина, в кущах, спочатку несмiло, подавав голос соловей, обзивався другий, i увесь лiс починав спiвати - урочисто, радiсно, немов кожне дерево, перехитуючись, перебирало невидимi переливчастi струни. "Що ж, i пташина привикає до вiйни", - майнула непрохана думка, вiдриваючи вiд напруженої сiтi планiв i образiв. Вирiсши на лонi природи, Дмитро, навiть сидячи над картою, завжди мислив образно i так в уявi освоював мiсцевiсть - шляхи i стежки, лiси i перелiски, болота i озера, що часто, вперше проїжджаючи ними, вiн оглядав усе, начебто воно було давно-давно знайоме. Абстрактну думку йому важче було охопити, i тiльки коли вона обростала картинами - розкривалась легко i глибоко, як несподiвана галявина в тiнистiм чорнолiссi. Око ж мав гостре i пам'ятке. Кине думкою на якийсь шматок землi - i вже вiн спливає перед ним зi своїми неповторними обрисами, покраяний дорогами, як хлiбина ножем, обсiяний згадками, як нива зерном. Уже в який раз вiн перебирав в уявi увесь закiльцьований лiс - i нiчого путнього не мiг вигадати. Прорватися тепер можна було тiльки до рiчки, де засiли мадьяри. Усi дороги були перехопленi броневиками i танками. Не мадьяри i не рiчка лякали його: мадьяри вночi навряд чи устоять проти рiшучого натиску, а рiчка була вузькою - звичайною деревиною можна було з'єднати низькi береги. Але за нею починалось болото, нешироке та грузьке, непрохiдне весною. Партизани мовчки чекали його наказу. I тiльки Тур розумiв, як неспокiйно на серцi командира. Вiд Маркового поля проїхав танк, вдарив iз гармати в лiс, i злякано кинулась утiкати в яри божевiльна луна, немов боячись, що її придавить перебите снарядом гiллясте дерево. I раптом блиснув великий зубцюватий кущ червоного сяйва, а потiм усiм лiсом струсонув громохкий вибух. - Ще один пiдiрвався! - промовив хтось чистим тенором. - Туди йому й дорога. Пiсля вибуху з поля мiцнiше вдарили кулемети i автомати. Сполохано, якимсь божевiльним фейерверком замерехтiли ракети, Знову притихли солов'ї, i Дмитро повернув коня, кроком поїхав повз застиглi постатi вершникiв i пiхотинцiв. З глибини лiсу забряжчала зброя, затрiщав сухостiй, почувся притишений тупiт нiг. Партизани, мов по командi, обернулись назад, наставляючи зброю в темiнь. - Стiй! Хто iде? - Травень. Повернулось прикриття, що стояло недалеко вiд Бiлого озера. До Дмитра пiдiйшов дiд Хмара. - Горе, Дмитре Тимофiйовичу. - Що таке? - перехилився з сiдла. - Фашисти перехопили родини першої роти. - Як? - вдарив невидимий тягар у голову i груди Дмитра. - Зрадник знайшовся. Iще вдень до ворогiв перебiг. Видав, щоб шкуру врятувати... I Созiнов уже нiчого не змiг зробити. - I що? - задихаючись, нависає головою над Хмарою. - Погнали в район. - I ви не могли вiдбити? - Могли б загинути i пустити фашистiв у спину всьому загоновi. Дмитро бiльше нiчого не може сказати. Важка, мов камiнь, темiнь налягає на нього, i вiн чує, як всерединi струною натягується жорстокий, невблаганний бiль. Якась чорнота навiть починає ворушитися в мозку, i, неначе по той бiк свiту, вiн бачить в гуртi похилених тьмяних постатей свою матiр, дружину, дiтей. А водночас розумiє, що позад нього насторожено стоять партизани, змученi боями, безсонними ночами i невiдомим майбутнiм. От i вiдчахнули, Дмитре, половину твого серця, а друга половина замерзає в холодних грудях, як взимку човен на рiчцi... Андрiю, невже i ти не врятувався? А скiльки ж вiн просив: "Я буду iз вами, тату". Пожалiв, не взяв. От i пожалiв... Голубий сумовитий блиск очей Югини так виразно вiйнув на нього, що мимоволi закриває обличчя великими вузлуватими пальцями... I матерi вже нема... А як же iз пастки вискочити?.. Ольгу, напевне, Югина за руку вела... Кiнь Тура тупотить. Час виводити хлопцiв. Час! Приминаючи бiль, все швидше i швидше навалюються новi думки, рiшучi, короткi, як дальний спалах, i злi. Жорстоке напруження кам'янить йому тiло, i тiльки всерединi холодно щемить рухлива, болюча грудочка, тоскно висмоктує кров. Краще не згадувати про неї, бо знову iз темряви виринуть чорнi похиленi постатi близьких i рiдних. Чiтким, проте якимсь незвичним для себе голосом вiн посилає попереду кулеметний вiддiлок Черевика, а пiзнiше пiднiмає за собою усiх партизанiв. Їдуть мовчки, без слова, мов тiнi. Копита коней, перев'язанi ганчiр'ям, м'яко пiдминають землю. Неначе хмари, обабiч розходиться лiс. Яскравiше заблищали зорi i нервовi вогники на землi, проте пострiли стали глухiшими - не посилювала їх луна. Петляючи, не вiддаляючись од яруги, що покручено в'їдалася в чорне тiло землi, загiн поволi наближався до рiчки. Уже позаду горiли вогнi броневикiв; за лiсами лишалась пожежа, звиваючись рухливими штопорами в нiч, i окремi гвинтiвочнi спалахи на землi, вiддаляючись, блищали сумирно, як свiтляки. З глибини яруг, нiби повiнь, пiдiймались солов'їнi хвилi, пахла доспiлими плодами пiдiпрiла кора лiсових грушок i срiбно спiвав веселий струмок. I знову, даючи простiр рухливiй тривожнiй грудочцi, що, набрякаючи, почала пiдповзати до горла, бачив своїх близьких людей, здригаючись, проводив їх очима вiд лiсової дороги до останнього шматка землi, що мав розмокнути вiд їхньої кровi. I дивно: уже побачивши сотнi смертей, звикши стрiчатися щоденно з отою невiдомою, нерозгаданою силою, бачити примруженим гострим зором останнiй свiт i тiнi життя на дорогих i на ненависних обличчях, Дмитро не мiг уявити втрати своїх рiдних. Не мiг? Чи ж так воно? Нi, то непереможна жадоба життя затуманювала од нього ту хвилину, в яку страшно i болiсно заглянути навiть найтвердiшим людям, i, затуманюючи, непомiтно ворушила в гарячому попелi думок хисткою iскоркою надiї. Попереду задудонiли пострiли. I зразу ж глухо озвалися кулемети Черевика. Дмитро навiть почув дзвiн вистрiляних гiльз. - Здається, правильно вв'язалися. Мадьяри перелякано, нервово заговорили, - пiд'їхав Тур. - Не сподiвалися. Зараз же їх треба зiм'яти. Веди пiших на правий фланг. Я з вершниками вдарю лобовою атакою. I Дмитро дивується: розум його працює чiтко, розгадує, як зараз найкраще вдарити по заслонах, а тiло просить руху, дiї, швидкої i рiшучої. I, чуючи, як мiцнiє його голос, скомандував: - Вершники, приготуватись до атаки! Ланцюгом за мною! Марш! Трепетний холодок вiтерцем на мить охоплює його тiло, а потiм сiче тiльки в обличчя. Над головою в'їдливо i тонко посвистують кулi; немов чорнi птицi, вiдлiтають осторонь кущi, i над землею попереду палахкотять червоносинi блiки. Гуде пiд копитами поле, перегойдується, пересвiчується лiнiями трасуючих куль; вiє прохолодою вiд рiки... I раптом завмирають, один по одному зникають, неначе входять в землю болотянi вогнi, отi синюватi блiки, одцвiтають червонi рухливi разки, тiльки чути, як, стогнучи, борсається темрява. Щось у нiй вiдкочується, швидко, налякано. I крики болю, посиленi водою, супроводять шлях утечi. - Єсть порядок! - кладе Черевик на мiцне загрубiле плече нагрiтий кулемет i веде свiй вiддiлок до загону. Глибоко у тьмянiй водi поблискують зорi. З того берега приторно, прiсно пахнуть болотянi трави; тонко свиснула пара наляканих чирят, летючи подалi вiд людського гомону. Кiлька партизанiв, швидко перекинувши на той берег двi деревини, щiльно приєднали одну до одної. Дмитро перший провiв Орла через мiсток, пройшов трохи берегом i зупинився перед драговиною, що вузьким та довгим жолобом тягнулася понад рiкою... Хтось кинувся згарячу вперед. Заклекотала, зашипiла пiд ногами твань. - Хлопцi! Зав'язнув! Витягайте! - Чого ж тебе лиха година погнала туди! - Тягни скорiше! Ще й питає! Згодом пирснув смiх i, видно, той, хто загруз, невдоволено пояснював: - Не пройшов кiлькох крокiв, а загруз по самий пуп. - Що, набравсь болота? - Воно з кропивкою - попарить краще, нiж у банi. - I чого б я смiявся з старших... Дмитро любовно погладив свого Орла, i рука його дрiбно затремтiла на рухливiй м'якiй шерстi. Кiнь грайливо потерся головою об руку командира, дугою вигнув мiцну шию. Iще кiлька партизанiв кинулись шукати переходу, але незабаром, заболоченi i лихi, поверталися назад. - Що будемо робити, Дмитре Тимофiйовичу? - з тривогою запитав Мель, ведучи коня за повiд. - Чортова низина. Хоч би верболiз який був. А то гола, як лисина. - Гибле мiсце, - не витримав навiть Лазорко Iванець. Мовчки пройшлись понад берегом i зупинились, де вужчало болото - твердий зубець луговини клинцем врiзався в нього. - Будемо звiдси кiньми перескакувати, - пiсля довгої мовчанки вiдповiв Дмитро кулеметнику. - Товаришу командир, хiба можна? Конi зразу потопимо, - схвильовано промовив партизан. - Слабшi ближче загрузнуть, сильнiшi - далi проскочуть. А нашi може i на той берег винесуть. - Який жаль, - зiтхнув Мель i теж для чогось погладив рукою свого коня. - Жаль. Та зараз iншого виходу нема. - Ех! - тiльки й вирвалось у Iванця. Пiсля того як партизани кинули на болота деревини, з яких були влаштували мiст, Дмитро наказав Iванцю першому гнати свого рослого коня. Розiгнав Лазорко Бурелома i наче пiрнув у темряву. Кiлька разiв пiд копитами глухо стрельнуло, чмокнуло болото, а потiм забився кiнь на мiсцi, виймаючи i не в силi вийняти заднiх ног, ось i переднi вже безнадiйно втиснулись у свою домовину. Лазорко легко сповз iз Бурелома на правий бiк, дотягнувся до деревини i, похитуючись, вибрався назад на берег. - Угробив свого, - хотiв твердо промовити, але голос дрогнув, i партизан, махнувши рукою, вiдiйшов до рiчки, прислухаючись, як б'ється i стогне в баговиннi його дебелий кiнь. Один за одним летiли вершники в глибину ночi i, заболоченi, обважнiлi, перебираючись вiд зав'язлого до зав'язлого коня, пробиралися назад. Мертве болото ожило страшним життям: клекотало, чмокало пiд копитами i стогнало, немов умираючи. Тiльки берег затих - нi один партизан, крiм Дмитра, не промовив нi слова. Далеко за середину податливого жолоба проскочив Пантелiй Жолудь на своєму легкому бiлокопитому красенi i мовчки заплакав, востаннє притулившись до гриви Шпака. Добрався до рiчки, лiг на землю, охоплюючи голову руками. Iще далi сягнув Тур i, повернувшись на берег, не пiдiйшов до Дмитра. - Прощайте, коники... дорогi нашi... - зiтхнув Олекса Слюсар. Джмок! Ждмок! Чмок! Глох! - обзивалась нiч, i тонке iржання, схоже на плач, розтiкалося по невидимiй теменi. Дмитро, припадаючи до сiдла, пустив Орла. "Може перескоче", - зажеврiла в серцi надiя. Як птиця, влетiв Орел у болото; розстелюючись i витягуючись, вiн минає навскiсну живу вервечку, вилiтає на середину болота i тiльки тут починає осiдати. Але, могутнiми стрибками звиваючись вгору, вискакує iз тванi i знову грузне, i знову виривається. Ось уже берег. Iще кiлька стрибкiв! Та раптом Орел глибоко осiдає, iще звивається свiчкою на диби, та вже не може вирватись iз болота. - Орел, Орел! - не чуючи власного тiла, зiскакує Дмитро на траву i, тримаючись за повiд, сковзає уперед. Вiн загрузає тiльки по колiна - далi пiд ногами твердий грунт. Гаряче хропучи, б'ється кiнь, обдаючи Дмитра болотянистою водою. - Переправляйсь! - командує Горицвiт. Заворушився протилежний берег. Обережно, по живому мосту, почали перебиратися партизани до свого командира. I коли конi пiзнавали своїх господарiв, що по них переповзали далi, до берега, на мить завмирав хрипотливий стогiн, i гнiтюче передсмертне iржання врiзалося в неласкаву нiч. - Припав я до свого, а вiн мого лиця губами шукає. А з очей сльози, як квасолини, течуть, - кусаючи губи, промовляє Пантелiй Жолудь. - Да. Кiнь, як людина, плаче. I голос в нього перед смертю людський, - погодився Слюсар. Останнiм переправився Тур i зупинився бiля Дмитра. - Веди, Туре, загiн. Я наздожену вас, - не чуючи своєї ваги, Дмитро пiдiйшов до коня, охопив руками його голову i почув, як гаряче защемiли долонi: густi сльози двома струмками текли по м'якому ворсi, а очi Орла блищали, мов огники. Поцiлував Дмитро свого товариша в лоб i кинувсь на берег. Уже з гони пройшов, наздоганяючи загiн, i раптом у тишi високо задзвенiло тоскне, таке знайоме, тривожне iржання. - Орле, мiй Орле, - стиснув картуз в руцi i знову обважнiлим зором побачив перед собою сiм'ю, близьких, що прямували у невiдому темряву, мовчазнi i похилi... А вiн наздоганяв їх на своєму конi. XXVII З тривогою прислухались на Бiлому озерi до нестихаючої стрiлянини. Навiть худоба перестала пастися, а коли кiлька снарядiв розiрвалися бiля табору, люди не кинулися врозтiч, а, навпаки, почали тiснiше збиватися в одне мiсце. I раптом високий переляканий голос якоїсь жiнки: - Ой, горенько! Фашисти! З усiх бокiв до табору бiгли, стрiляючи, вороги. Кiлька жiнок пiдсвiдоме кинулись тiкати, але зараз же й впали, продiрявленi десятками куль. Андрiй зрозумiв, що єдиний можливий порятунок - це бути iз всiма, триматися купи. Вiн пiдiйшов до скам'янiлої матерi, що охопила обома руками Ольгу, мовчки став бiля сестри. Швидко i млосно калатало дитяче серце, але думки працювали чiтко. Надiявся, що зараз не будуть розстрiлювати: треба ж мати живi трофеї, видати жiнок за партизанiв. I справдi, фашисти, охопивши юрбу щiльним кiльцем, погнали її на лiсову дорогу. Попереду, похнюпивши голову, пiшов рудобородий зрадник. На дорозi солдати розбилися на двi групи. Одна, бiльша, знов повернула до Бiлого озера, друга, вправно орудуючи прикладами, погнала полонених до мiста. Поспiшали, бо вже за хмарами заходило сонце i тiльки червоний пояс мерехтiв мiж деревами, як згасаюча надiя. Чорнiли трепетнi лiси, i лише однi берези сяяли, немов блискавицi у хмарному небi. - Ольго, спробуймо тiкати. Все одно уб'ють, - прошепотiв Андрiй, нахиляючись до сестри. - Менi страшно. - Не страшись, треба вирватись. - Добре, - тихо вiдповiла дiвчинка i стисла братову руку, немовби шукаючи в нiй порятунку. - Мамо, бабусю, ми тiкаємо з Ольгою, - притиснувся до матерi. - Куди ж? - подивилась очима, повними слiз. - У лiси. Спробуймо разом. - Тiкайте самi. Так легше буде... - перехилилась мати до нього; незручно в тому людському тисковi поцiлувала сина i заточилась на людей вiд сильного вдару прикладом. Докiя пiдтримала її, схвально i жалiсно кивнула головою внучатам. Щось погрозливо зашваркотiла чужинська мова, i пострiли вдарили помiж деревами, осипаючи на людей дрiбнi галузки. - Наказано не говорити, - пошепки пiшло по юрбi. I стихли люди, тiльки нервовий схлип душив якусь жiнку та важко гупали залiзом по корiнню кованi чоботи чужинцiв. I зараз, зовсiм забуваючи про себе, Югина тiльки одного просила кожною своєю клiтиною, кожним подихом: коли б пощасливилось дiтям утекти вiд видимої смертi. I мало не вмлiвала при однiй думцi: "А що як уб'ють тут же, бiля неї? Нi, нi! Вони утечуть, будуть жити. А як?.." - I знову тягнулася i обривалася та сама незмiнна основа, обдаючи молодицю то жаром, то морозом... Коли б її Дмитро знав, що ведуть оце лiсами... Хiба б вiн не вирвав iз кiгтiв смертi усiх людей? "Не знаєш ти, Дмитре, яке горе чекає тебе..." Уже небо стало темносинiм, а лiс чорним, неначе налитий смолою. Осторонь зубчастою стiною вирiзьбились чагарники, над ними другим поверхом пiдводились крони дерев. Андрiй з Ольгою витиснувся на край дороги i пильно стежив за охоронником, що йшов бiля нього. Ось солдат пiдвiв гвинтiвку, пролунав пострiл; хлопець легенько пхнув дiвчину в чагарник, а сам зразу ж скочив за нею, неначе в темну воду. Це сталося так швидко, що навiть охоронник в здивованнi застиг на мiсцi, а потiм ударив з гвинтiвки по кущах. Безладно затрiщали пострiли, i Югинi здавалося, що то кулi сiчуть не кущi, а її серце. Згодом фашисти почали виливати свою злiсть на полонених, збиваючи крайнiх ногами i прикладами. I несподiвано свiтлiше дивної музики лiсова гучна далечiнь обiзвалася до молодицi: - Мамо, ми живi!.. I не витримала жiнка - заплакала, нахиляючися до Докiї. XXVIII Було тяжко i досадно до слiз, коли зi всього мiста почали збiгатися осатанiлi нiмцi, мадьяри i полiцаї. Не дуже їх було багато - лiси оточували, але кожен норовив ущипнути словом, копнути ногою, вдарити кулаком чи прикладом, ригнути лайкою. Ледь нагнувшися, в спокiйнiй скорботi йшла Докiя, неначе не на смерть, а за чиєюсь домовиною. Що їй може зробити ця мiзерна купка брудного смердючого шмаття? Найбiльше - убити. Та смертi їй нiчого було боятися - пожила на свiтi, наробилася дiлечка, якого сина викохала, яких внучат дочекалася. Тiльки одного вона хотiла б: побачити перед смертю Дмитра, поцiлувати його в уста, попрощатись, як прощається матiр iз сином. I нiчого бiльше не треба їй. Проста людина живе чесно, працює чесно i вмирає просто: отак подивиться на свою рiдню сумовитим i розумним поглядом, попрощається з усiма та й попливе у небуття, неначе човном по одвiчнiй рiцi. Повз проржавлене плетиво колючого дроту їх ведуть на бруковане подвiр'я в'язницi. Прогнутими скрипливими схiдцями пiдiймаються на другий поверх. У вузькому коридорi, тьмяно освiтленому закуреними лампами, застигли в гумових плащах гестапiвцi i полiцаї. Дзвякнуло залiзо, розчинилась камера, i потекли туди люди, мовчазнi, мов камiння. Зникає в темному отворi Мартина Нiна, Катерина Прокопчук, Югина, i на Докiю летять оббитi бляхою скрипливi дверi. З в'їдливим скреготом швидко закриваються i замикаються на величезний замок. Знову лязгає залiзо, вiдчиняється друга камера, i гестапiвцi заганяють решту людей у якесь затхле лiгво, що вiє смородом онуч i перепрiлої соломи. Докiя пiдходить до облупленої стiни i починає тихо гукати: - Югино, Югино! - потiм пальцями пробує колупати штукатурку, до м'яса обриває пучки i, втомлена, мовчки сiдає на бруднi нари... Викликали на допит не поодинцi, а невеликими групами За довгим чорним столом сидiли два офiцери, поруч них, як вартовi, стояли Крупяк i перекладач, бiля дверей примостилася за друкарською машинкою якась подоба жiнки з накрученими, здибленими жмутками переспiлого волосся i такими очима, начеб їх поставили навсторч. З машинки перехилився бланк вироку, зачорнiли лiтери, зверху нiмецькi, знизу українськi. - Рiк народження? - гавкнув i подався наперед фашист, коли до нього пiдiйшла мати Олекси Слюсаря. - Тисяча вiсiмсот вiсiмдесят п'ятий, - рiвно вiдповiла жiнка. I озвiрiлий каратель, блиснувши очима, перехилився дугою i через стiл ударив жiнку важким кулаком. - Треба говорити повнiстю: день, мiсяць i рiк, - пояснив перекладач. - Партизанка? - Нi. - Брешеш! Партизанка! - затупотiв ногами Крупяк. - Брешуть собаки та ви, пане начальнику, - вiдповiла тихим твердим голосом. - Жалкую, що не партизанка. Стара дуже. Зате син мiй i за мене вам вiдплатить. В кiмнатi настає така тиша, що запiзнiлий удар по клавiшу машинки пролунав неначе пострiл. Зразу ж посинiв, вивертаючи очi назовнi, Крупяк, а з рота вирвався хриплий посвист. Обережно пiдвiвся навшпиньки i з розмаху, ребром долонi, з протягом до себе, рубанув жiнку по шиї. I Докiя з жахом побачила, як почала у Слюсар валом пiдiйматися шия, а потiм сильно, неначе вибух, в усi сторони бризнула кров. Пiсля цього спiтнiлий i розкуйовджений Крупяк та нiмецькi офiцери кожну жiнку мiсили кулаками. Дiйшла черга i до Докiї. - Родичка Дмитра Горицвiта? - Мати, - вiдповiла гордо. - Он як! - неначе крiзь сон, чує свистяче шипiння, i не встигла одхилитися од тiнi, що заслонила свiтло, як їй на руку бризнули в червонiм шумовиннi власнi зуби i кров. "Невже тебе земля прийме? - так подивилась на перекошеного полiцая, що i в нього здригнули i заховалися за вiями кривавоблискучi очi... - Не прийме вас, мiзерних покручiв, i нiхто вас не згадає на зеленому полi, де будуть очишенi од кровi протiкати рiки, i сонце огрiватиме яснi людськi очi, не лукавi i не злi". Вона уже чула, як її тiло прощалося з землею. I не було на серцi нi болю, нi тривоги, тiльки усе ставало на диво легким i дзвiнким... Проте бiльше не били - вивели в довгий коридор. В камерi сiла на дерев'янi нари, охопила руками нахилену голову, притиснула лiктi до колiн. Iще перед натомленими очима вiйнуло загратоване вiконце, що починало просвiтлятись, майнула чиясь чорна тiнь, а потiм це все вiдплило, вiддалилось у глибоку безвiсть... От у недiлю сидить вона на призьбi, радiсними очима слiдкує за Дмитром, що зiпнеться на ноги i знов упаде на зелений морiжок. Потiм з натугою, опираючись на манюнi рожевi ручки, пiдводиться i такий поважний, ну прямо тобi невеличкий дядько, прямує в її обiйми. Торкнувшись її напрацьованих рук, чогось смiхотливо морщиться, i в чорних чоловiчках, за якими навiть бiлкiв не видно, вiдбивається промiнь веселого червневого сонця. - Ти ж моє щастя, ти моє сонце ясне, - притискає свого одинця до грудей i високо пiдводить на руках, - рости великий! Iз Великого шляху прямує додому її Тимофiй, високий, ставний, над лобом повис важкий русий чуб; степовим спокоєм 'i духом вiє од нього, тiльки глибокi очi якiсь сумовитi, начеб прожили значно бiльше, нiж усе гнучке i мiцне тiло. I раптом через якийсь тривожний провал часу вона розумiє, що Тимофiй уже мертвий, навiки вiддаливсь од неї, а це шляхом прямує її Дмитро, а на її руках сидить Андрiй, дiловито перебирає ручками торочки чорної тернової хустки. Он i Югина наздоганяє Дмитра. Буйне склепiння Великого шляху звелося над ними, i так любо бачити своїх дiтей, простих та щасливих, що йдуть до неї, до матерi, з широкого щедрого поля. - Тiтко Докiє, - хтось розвiває згадки, i вже вона чує бiль покалiченого тiла, тяжко вiддаляється вiд того свiту, де лежить її материнське серце... Для чого вiдiрвали од того видiння? Приходить невдоволення. Чиїсь руки охоплюють її, вона з подивом i радiстю чує сказане, напевне не устами, а душею, дороге слово: "Мамо". Докiя пiдiймає вгору обважнiлi очi. - Мамо, би про нього, про Дмитра весь час думаєте? Заплакана i якась просвiтлена, неначе сльози обмили, оновили її, бiля Докiї сiдає Марта. I мати, що ранiше, напевне, образилася б, почувши од неї таке, зрозумiла усе, що робиться в душi молодицi... Вона ж так любила, так любить її Дмитра! - Про нього ж i про людей всi гадки, моя дитино... I зразу вони зблизились, начеб вiк прожили разом. I в обох на очах з'являються сльози, добрi i чистi вiд того глибокого прояснення, яке проймає тiльки мiцних та правдивих людей. - Про що не передумаєш, i найбiльше - про дочку i Дмитра... Отак, неначе й на свiтi не жила, а вже смерть встоїть на порозi... Пам'ятаєте, як до мене на Великдень пiдiйшов Дмитро?.. Ви тодi iз тiткою Даркою стояли. - Пам'ятаю, дитино. Тодi ви разом у танець пiшли. Якої ж це спiвали, не пригадаю. - I я забула, - зiтхнула молодиця. - Тiльки знаю, що так менi добре було, начеб з самим сонцем зустрiлася, - i провела краєчком хустки по очах. - I вiн за тобою побивався. Та. от... - витирає кров на устах. I вони, забуваючи про катування i смерть, так щiльно притуляються одна до одної, що кожна в своїх грудях чує стукiт двох сердець. XXIX Дмитро вiдчуває, як тремтять його губи, болять коренi волосся, i знову бiль усерединi натягується, як струна, i коли розiтнеться (це розумiє зовсiм ясно), буде небуття, темiнь. Уперше в життi з острахом вiдчуває, як можуть раптово старiтись, сивiти, умирати люди. Так, вiн зараз в цю мить старiє. А в його русий чуб починає вплiтатися сивина. Нi! Вiн не може бути стороннiм спостерiгачем свого руйнування, старостi. То далi прийде, закономiрно, як пiсля лiта настає осiнь. А поки вiн володар свого тiла, i воно повинно коритися. Не для себе вiн, Дмитро, тепер потрiбний. Його життя iнших рятує. I неймовiрним зусиллям кожної клiтини тiла, кожною кровинкою вiн починає скидати iз себе той тягар. який у слабших людей може скинути тiльки тривалий, i то спопеливши частину тiла i мозку, час. Увесь у напруженнi, фiзичному i духовному, пiдсвiдоме розгадуючи ще не вивченi закони людської снаги, вiн спочатку почуває, як звично твердiють його холоднi уста, стягується розм'якшене обличчя i стає вiдчутним усе тiло. Тiльки ще нервово стрибають i заплутуються iскорки в його порiдiлому чубi. Поволi i вперто оволодiваючи собою, приводячи в строгу яснiсть думки, вiн одначе нiяк не може позбутися одного образу, що пригадався в лiсi, коли Хмара засмутив його тяжкою звiсткою. То був образ човна, що по саму обшивку вмерзає в льодах посеред рiчки. Тiльки весна розморозить його, теплою хвилею приб'є до рiдного берега на жовтий пiсок та на зелене зiлля. "Iще твоя весна попереду", - хоче заспокоїти себе i вчуває фальш, бо ж - не маленький - розумiє, що йому не вирвати рiдних людей, сiм'ї iз лапищ смертi. До болю закушує уста; до болю, вiдхиляючись назад, поводить усiм тулубом, знову оволодiває собою i пiрнає в роздуми. От тiльки чортiв човен десь аж iз краєчка мозку висовується... "Чому ж ти не можеш вирвати родину з фашистських лапищ? Бо сили у тебе нема. Ворогiв тисячi, а в тебе шiстдесят партизанiв... А як ти тепер глянеш у вiчi бойовим друзям? Вони ж на тебе так надiялися"... Позад нього гримлять артилерiйськi розриви, вищить шрапнель. А то знову б'ють по лiсах. Бийте, гатiть по ще теплому мiсцi!.. Звiсно, завтра, позавтра вся ворожа сила буде блукати по лiсах. Ну, от почнуть наступ. Пiдiрвуться один-два танки на мiнах. Знову зупиняться. Бо їм нiчого спiшити. А потiм почнуть обшукувати усi лiсовi закутки, палити, громити землянки, табiр... Чиї це слова: "У партизана тисяча дорiг, у фашиста двi: одна - в землю, в могилу, друга - на небо до чортiв". Майнуло життєрадiсне обличчя Гоглiдзе i десь зникло за човном. "Зараз їх повезли. Може привезли вже в тюрму. Завтра почнуть допитувати. Розстрiляють не ранiше, чим вдосвiта... Треба прорватись! Попередити!" I вiн майже бiжить, наздоганяючи партизанiв. - Товаришу командире! - чує бiля себе голос Пантелiя Жолудя. Дмитро не помiчав, що хлопець весь час, охороняючи свого командира, був поблизу нього. - Що скажеш, Пантелiю? - Та нiчого. Невесело на душi, товаришу командире. - Знаю, Пантелiю. Крiпися, партизане! - важкою рукою сперся на плече парубка... На свiтанку в невеликому лiсi зiбрав Дмитро на нараду похмурих од горя i втоми партизанiв. - Товаришi народнi месники! - тихим мiцним голосом звернувся до них. - Велике горе налягло на нас. Частину наших родин захопив ворог. Закатує їх, замучить - самi знаєте... Колись, у першi днi життя нашого загону, ми ухвалювали рiшення голосуванням. Тепер, коли нас тiльки одна жменька залишилась, я хочу знати ваше слово: поки фашисти трощитимуть наш табiр, зробимо налiт на тюрму, чи нi?.. Хто за те, щоб напасти на мiсто, - пiднiмiть руки. I здригнулися, пом'якшали його уста, але то було зовсiм iнше ослаблення тiла. Аж освiтився, коли побачив, як пожвавiшали натомленi i заклопотанi обличчя партизанiв. Бiльшiсть iз них, мов змовившись, пiдняли обидвi руки. - Добре, хлопцi! Тепер - вiдпочивати! - грiзно блиснули очi Дмитра в червоних пiдпухлих повiках. Наказавши зразу ж Пантелiєвi Жолудю пiти в розвiдку, сiв iз Туром, обмiрковуючи план нападу... - Так от, зараз же, поки не пiзно, скидай полiцейську форму, - суворо звернувся Пантелiй Жолудь до Мирона Варича, огрядного партизана. - Як скидай? А я в чому буду ходити? - А менi яке дiло? Хочеш - у спiднiх гуляй, хочеш - у трусиках шпацируй - тепер тепло, нежитю не пiймаєш. Ну, скорiше менi виконуй наказ командира. Нема коли з тобою теревенi розводити. - Так що це. насмiшка? - злиться партизан. - Ну, ти менi не дуже. За такi слова у воєнно-партизанське врем'я як докажу... Ти ще не знаєш мене! - Iду до командира, - рiшуче намiряється iти Варич. - Почекай, не спiши, - заспокiйливо кладе руку йому на плече. - Давай помiняємося вбранням, моє серце, бо менi у розвiдку iти. - От чорт! - лається Варич. - Давно б так сказав. - Сам ти чорт болотяний. Як штани грязюкою замазав. Прямо тобi не штани, а один пiдрив полiцейського авторитету. I незабаром уже Пантелiй, пильно оглядаючись навкруги, прямує шляхом у мiсто. Природний партизан, надiлений безмежною хоробрiстю i силою, вiн завжди просився iти у найнебезпечнiшi мiсця, чуючи; як радiсно i злiсно тужавiє i набирає крицевої гнучкостi його тiло. Одно лише горе стояло на перешкодi - горiлка: якщо траплялася нагода, рiдко мiг Пантелiй проминути спокусу. - Да, горiлка до добра не доводить, - погоджувався, коли йому починали вичитувати. Зарiкався пити, але при першiй зустрiчi iз чаркою забував попереднi грiхи. У мiстi Пантелiй довiдався, що родини партизанiв знаходяться у лiвому крилi в'язницi, i почав вивчати усi пiдступи до проклятого мiсця. Здавалося б, уже пора було iти до партизанiв, та Пантелiй почав блукати напiвмертвими вулицями. Скоро його увагу привернув будинок вiйськового коменданта, i не так будинок, як розчинений гараж, бiля якого стояло кiлька машин. Спочатку майнула радiсна думка - вибрати зручний час, вивести машину i, паном дiло, приїхати до партизанiв. Але потiм назрiв iнший план, i Пантелiй, переповнений гордовитими думками, поспiшив до своїх. Повернувшись у лiсок, вiн гаряче почав доводити Дмитровi: - Менi дайте тiльки шоферiв, i я на повному ходу в саме пекло приїду, як часи. Ви ще не знаєте мене!.. XXX Всi в камерi, прикипiвши до пiдлоги, чекали цього, але пострiли для всiх прозвучали однаково несподiвано i страшно. Оту уявну лiнiю мiж небуттям i життям зразу затопив холодний тремтливий морок; обiрвались останнi хисткi нитки просвiтку, i здалося, що не вартовий стукнув бiля дверей, а сама смерть стала на порозi. - О-о-о! - схлипуючи, скрикнула Катерина Прокопчук, випускаючи iз рук iржавi, вкритi кривавим потом грати. В її розширених очах не могла умiститися картина розстрiлу, хоча про це стiльки думалось-передумалось. Але неначе зрозумiвши, що вже нiколи не бачити їй своїх землякiв, якi стали стократ дорожчими i ближчими в часи лихолiття, вона беззвучно заплакала i забилася головою об вогку стiну. Перед очима Югини на мить, вiддаляючись, проплив образ Докiї, i, задихаючись, молодиця обома руками хапається за серце: воно ж може вискочити з грудей. Це вона не вперше помiчає, що в страшнi хвилини думка i уява навiть неможливе можуть так наблизити, освiтити, як освiтлює вночi блискавиця загорнутий у темряву небокрай. I коли в її пам'ятi мимохiть ворухнулося слово "блискавиця", вона справдi побачила горобину нiч, розвержену синюватобiлим сяйвом. Як двi стiни, зближаючись, вирiзьбились зустрiчнi лiси, а помiж ними, у просвiтленiй до блакитi брамi, що пiдiйшла до самого неба, з'явився Дмитро. Дiти - вiдчувала - були в цих лiсах. Вiрилось, що Андрiй з Ольгою врятувались i, здалося, позад себе почула дзвiнкий голос: "Мамо, ми живi!" А як же Дмитро? I, наче чуючи її вболiвання, чоловiк пiдвiв голову, i вона не пiзнала його очей: такi були суворi, грiзнi, аж закипали у чорних чоловiчках лихi iскорки. Отакий вiн, певне, завжди буває в бою. I горе тому, хто стрiнеться на його дорозi - лише одним поглядом може навiяти жах. А їй хотiлось побачити його ласкавим, як у тi останнi днi, коли приїжджав у партизанський район... Невже бiльше не буде Дмитра? Нi, нi! Не так! Невже бiльше вона не побачить Дмитра?.. Невже дiти пiдходять до нього?.. Як пострiл, брязнув замок. Важко гупнула засувка об пiдлогу, i в дверях стислися чорнi тiнi. Мигнуло свiтло лампи, першим у камеру увiйшов перекладач, за ним - гестапiвцi, а позаду - перекошений Крупяк. Не пiдводячи голови вiд паперiв, перекладач, перегортаючи один бланк за другим, сухим рiвним голосом прочитав те, що було давно вiдомо кожному. Усiх жiно