еж не може. Здогадка, що вiн онiмiв i оглух, так приголомшує його, що вiн на мить заплющує очi, а потiм всiм тiлом робить надлюдське зусилля, щоб звестися на ноги, скинути iз себе страшне зацiпенiння. Пiдвiвся навколiшки, але невiдома сила кинула його на землю. I знову пiдвiвся, i знову упав. Недосяжне небо слiпить його очi, вони наливаються дикою впертiстю i злобою. Переляк скривив обличчя Слюсаря, i вiн, стримуючи Дмитра, щось швидко-швидко заговорив, очевидно, почав заспокоювати. Але вже нiщо не може втихомирити непокiрної вдачi. Страшним ривком виривається iз обiймiв Слюсаря i, почуваючи, як розповзається обважнiле болюче тiло, трiщать i ломляться костi, пiдводиться прямо назустрiч сонцевi i летить у чорну i холодну безвiсть. Прийшовши до пам'ятi, бачить пiдстаркувате добре лице з клинцюватою напiврудою, напiвсивою борiдкою. "Лiкар", - догадується i впивається очима в папiрець. Великими лiтерами на ньому старанно виведено: "Товаришу Горицвiт, не хвилюйтеся. У вас повiтряна контузiя i поранено ногу. Говорити i чути будете. Побiльше спокою. Бережiть себе. Лiкар Булгаков". I враз це просте, з типово росiйськими рисами лице стає незмiрно прекрасним i дорогим. Одними очима вiн дякує лiкаревi, i тепла повiнь, що заливає Дмитра, зменшує болi i стукiт в головi. "А може тiльки заспокоює мене?" - майнула жахлива думка. Стиснулося серце, а розширений погляд допитливо зупинився на високому чолi, роздвоєному товстою поперечною веною. Уважне око лiкаря зразу помiтило змiну виразу, добре примружилось у м'якiй сiтчатцi припухлих зморщок. I знову рука простягнула папiрця: "Усе буде добре. Чуєте ви, ведмiдь упертий". I цi слова викликають щось подiбне до усмiшки на вимученому, зведеному судорогою обличчi Дмитра. Через кiлька днiв, лежачи на освiтленiй сонцем галявинi, вiн побачив, як iз лiсу вийшов невисокий стрункий партизан i зупинився недалеко вiд лiкаря. Щось було знайоме i в ходi, i в рисах обличчя. "Невже це Шевчик?" - раптовий здогад осiнив Дмитра, i вiн напружує зiр, щоб краще розглянути мiцно пiдiбрану постать. "Еге ж, це вiн". Але як змiнився Григорiй! Сивина заплелася в його чорний чуб, глибоко запалi очi обвелися темними смугами, виразнi зморшки окреслили невеликий рот. "Немало, Григорiю, ти горя хильнув", - iз жалем подумав, не спускаючи подобрiлих очей з його зосередженого i смiливого обличчя. Пригадав смерть Софiї та дiтей, згадав i свою сiм'ю i важко зiтхнув. Григорiй зрозумiв, що робиться на душi у Дмитра, i пiдiйшов до нього, опустився на колiна, обережно мiцною рукою доторкнувся до розслабленої припухлої руки. Лiкар знову подав папiрець, i Дмитро кiлька разiв прочитав: "Вiн врятував i вас, i ваших друзiв". Погляди Григорiя i Дмитра зустрiлися. I це була зустрiч не давно минулої молодостi, а важких загартованих рокiв, рокiв найтяжчих випробувань, що спопелили усю дрiб'язковiсть душi, поглибили чуття, навчили серце незмiрно любити свою землю i людей. Вони обоє не змогли б розповiсти про свої чуття, але допитливому оковi про них говорили i їхнi безмовнi погляди, i ледве помiтне здригання уст, i той добрий спокiй, що розм'якшував обличчя Григорiю i зменшував бiль Дмитровi. Отак вони знову стали друзями. Через два тижнi Дмитро поволi, заїкаючись, почав говорити, а потiм вiдклало праве вухо, i з якою жадiбнiстю i болем вiн слухав розповiдi Пантелiя Жолудя, що також був контужений, але легше, Олекси Слюсаря та скупе слово Лазорка Iванця! Тiльки їх чотирьох i встиг врятувати Григорiй Шевчик, що став командиром пiсля героїчної смертi Федоренка. - Нацiоналiсти, сукини сини, вбили, - розповiдав Дмитровi. - Iз оточення ми з боями вийшли до так званого "дистрикту Галiцiї" i попали в друге оточення - бандерiвське. Довелося пiти на хитрiсть - об'явили, що ми загiн батька Федора, i подалися знову на Подiлля Коли ж розгромили фашистiв у двох районних центрах, "щирi" зрозумiли, що то дiє партизанська рука, i кинули свої банди на нас. Ми провчили добре їх... Уявляєш собi, в одному бою я стрiвся з Карпом Барчуком. Жаль, що не довелося наздогнати його... Одужуй скорiше, - i, прощаючись, ласкаво торкається пальцями до розбухлої руки Горицвiта. XXXVI Дмитро, опираючись на палицю, поволi вийшов до лiсового озера. Тихо шумiв шершавий вузлуватий очерет, на водi пишно розцвiлися бiлоснiжнi лiлеї; в округлi м'ясистi заслонки листу купав билися мальки i кидалися врозтiч, коли з глибини блискавично злiтала довга тiнь крапчастої щуки. Бiгли i зникали у зелених берегах пухнастi хмари; зiрчастi плетива горiхiв, оповитi диким хмелем, нависали низько над невсипущими хвильками, i тривожний чаїний плач злiтав над розквiтлим осоконем. Поруч, на прогалинi, що колись оралася, засiвалася, тепер пiднявся високий гостролистий пирiй, жовтiла щiльно притуленим суцвiттям наперсткiв терпка пижма i осипалось похилене колосся здичавiлого жита "Скоро засiємо тебе, ниво! - усмiхнувся, пригадуючи схвильованi слова Григорiя про подiї на Бiлгородсько-Курськiй дузi. - Україну вже звiльняють. Україну!" Хотiлося ще раз на самотi пережити це радiсне повiдомлення Хотiлося скорiше зовсiм одужати, знову кинутися в бої, пiти назустрiч своїй великiй армiї. Вiрилось, що доживе вiн до того дня, коли вся його земля, вiльна i щаслива, пiдiйметься з попелу i руїн, iще в стократ дорожча i могутнiша, i на здичавiлому полi закрасується золотий колос, i в нових хатах загоряться вогники щастя, i в щасливих батькiв народяться щасливi дiти. При згадцi про дiтей тяжко занило серце. Скiльки вiн думав-передумав про свою сiм'ю. Одна думка, що, може, став уже таким самотнiм, як Григорiй Шевчик, кидала Дмитра у холодний пiт. "А живе чоловiк. I як ворога громить! - майнув перед очима образ Григорiя. - Iншого, може, надломило б горе, а цей тримається, неначе iз каменя збитий". Повага i приязнь Дмитра усе бiльше зростали, коли вiн знайомився з бойовою роботою загону Григорiя. А пiдривна група, яку очолював iнженер Смирнов, захопила командира: кожен брусок толу розраховано - на висадження мосту стiльки-то треба, на водокачку - стiльки-то. "А ми не вмiли шанувати добро. На одну школу двiстi кiлограмiв вгатили". Зацiкавило i рiшення про покарання. Партизановi, що чимсь проштрафився, доручалося найважче завдання. Виконанням його спокутувалась провина. Все вище i вище з-за лiсу пiдводилося сонце, натягуючи помiж деревами золотi кросна, виплiтаючи на землi плямистi тiнi. Знову пригадалося дороге повiдомлення, i добре стало на душi, немовби отой гарматний грiм уже перекинувся сюди, в безмежнi простори Подiлля. - Товаришу командире, покуштуйте яблук! - до нього, обнявшись, пiдходили розчервонiлi од смiху нерозлучнi друзi: Олекса Слюсар, Пантелiй Жолудь i Лазорко Iванець. Уже кiлька разiв, тримаючись один одного, вони ходили в бої з новим загоном. I Григорiй тiльки головою похитував: - Коли в тебе, Дмитре, всi такi партизани, то з ними можна землю перевернути. - Не хочу перевертати. Хай собi i далi крутиться навколо сонця, - несподiвано вiн ставав задуманим. Тихо продовжував: - Так, всi такi... були... Пантелiй звернувся до Дмитра: - Товаришу командире, надумалися ми в районi забрати собi машини - надокучило пiшки ходити, невигiдно: i ноги болять, i чоботи рвуться. Вiдпустiть на добре дiло. - Як думаєш напад зробити? - зацiкавлено поглянув у одверте, смiливе обличчя парубка з димчастосизими очима. - Думаю узяти з собою кiлька шоферiв, переодягнутися всiм у полiцейську форму i вдень пiти у мiсто. Дiйдемо до полiцiї, знiмемо вартових i зразу в гараж - вiн коло самої полiцiї стоїть. Поки розкумекають, в чому справа, - ми уже на машинах вискочимо на шлях. Тут найголовнiше - несподiванка .. Для вас легкову постараюсь добути. - З командиром загону говорив? - Говорив. Погоджується. Дає нам шоферiв. - Що ж, рушайте. Коли невдачею повiє - не зав'язуйте бою. Зразу ж назад. Як на добре пiде - не забудьте горючого захопити. Згарячу можете вискочити без нiчого. - От i добре, товаришу командире. Хочеться живiшого дiла, - пiдводиться з землi рослий мiцний парубок, i вся його постать дихає безмежною силою i завзяттям. Обнявшись, усi троє пiшли вузькою, ледве помiтною стежкою у лiс, i незабаром широкий розложистий спiв сколихнувся над споконвiчними шумами, посилився луною над озером: Хай гримить земля пiснями В цей крилатий гордий час. Слово Сталiна мiж нами, Воля Сталiна мiж нас. XXXVII В недiлю по курнiй широкiй дорозi, обсадженiй молодими тополями, iшли i зрiдка їхали люди в мiсто на ярмарок. Як змiнилися, помарнiли i обносилися вони за цi роки! Знову груба десятка, зiткана на саморобних ткацьких станках, про якi уже й забуло село, покрила намучене тiло. До нiг були прив'язанi чорнi потворнi галошi, зробленi з гумових камер. На жiнках парусили негнучкi спiдницi, пошитi iз рябого захисного брезенту. Коли на дорогу вийшла невелика група полiцаїв, поблискуючи нiкельованими гудзиками, люди злякано шарахнулися на поле. Недалеко вiд мiста полiцаї зупинили двi пiдводи з дебелими кабанниками i наказали їхати до полiцiї. - Пани полiцейськi! У нас, казав же ж той, документи всi є, - рудовусий кабанник, часто клiпаючи вiями, почав виймати iз пазухи ремiнного бумажника. - Документи в полiцiї покажеш! - строго обрiзав кремезний полiцай. - Пани полiцейськi. На бiса... тьфу, нащо, казав же ж той, нам та полiцiя здалася! Ми люди простi. Випийте за наше здоров'я, а ми собi з богом поїдемо на ярмарок. Казав же ж той, нехай вам буде солодко i нам не гiрко, - простягнув волохату руку з акуратно складеними "українськими" карбованцями. - Так ти що, душа твоя тринадцята, пiдкупити нас хочеш!? За такi дiла знаєш, куди тебе заточимо? Ти ще не знаєш нас! - закричав на кабанника, i той злякано принишк, поспiшно кладучи в пазуху неслухняними пальцями грошi i документи. Хтось iз полiцаїв не витримав, весело пирхнув, i кремезний косо подивився на нього, ледве i собi стримуючи усмiшку. Вiд засмученого, проте допитливого ока кабанника не сховався прихований посмiх. "Напевно мало дав. Видать, хабарники, бiльше хочуть". Вiн зашушукався з iншими кабанниками, i незабаром засмальцьованi папiрцi iз товстих пальцiв переходили в його руку, i вiн навмисне довго перелiчував грошi, скоса поглядаючи на своїх веселих охоронникiв. Бiля мiста їх перепинила варта. - Куди товар вiдправляєте? - До добрих покупцiв. - Пiдходящий? - Серединка наполовинку. Грошей повнi пазухи везуть. - Пощастило вам. - Аякже! Дав бог копiїчку, ну, а чорт дасть дiрочку. Погуляємо добре. - Зареготалися всi, i кабанник зовсiм повеселiшав: вiдкупимось, казав же ж той, вони випити не дурнi. I коли рушили пiдводи, вiн змовннцьки почав коситися на кремезного. Той i собi пiдморгнув йому, а недалеко вiд полiцiї прошепотiв: - Не лякайтеся, коли опинитеся на цьому подвiр'ї. Через п'ять хвилин поїдете собi на ярмарок. - Спасибi, пане полiцаю, - розтягнув рот в широку посмiшку. - Носи на здоров'я. Пiдводи в'їхали в двiр полiцiї Вартовий, стоячи на ганку, лiниво подивився на звичну картину i не ворухнувся iз мiсця, але коли полiцаї увiйшли в гараж - занепокоївся: - Хто там порядкує? - насторожено гукнув. - Чого репетуєш, як на ярмарку? Не бачиш - свої. Привезли тобi подарунки, - поволi пiдiйшов Пантелiй Жолудь iз Олексою Слюсарем до полiцая. - Начальник ваш у себе? - В кабiнетi сидить. - Скажи, що приїхали до нього iз важним пакетом, - утомлено позiхнув Пантелiй i пучкою перехрестив рота. - Зараз скажу. I тiльки повернувся служака до дверей, як всю утому i повагу змело з партизана. Одним помахом вiн мертвою хваткою охопив голову вартового, i той безсило вдарився тiм'ям в дуже плече Пантелiя Зв'язаного, з забитим ротом полiцая Пантелiй поклав бiля схiдцiв, а сам з автоматом напоготовi став недалеко вiд дверей. Незабаром зачмихали машини, ось одна унт покотила до ворiт, i Жолудь, махнувши рукою кабанникам, мовляв - утiкайте швидше, побiг до гаража. Вiн iще встиг викинути на грузовик мотоцикл i на ходу скочив у кузов. З будинку полiцiї уже бiжать полiцаї, i Пантелiй, спираючись лiктем на кабiну, б'є довгою чергою в розгублену напiвбеззбройну отару, що зразу ж розсипається по всiх закутках подвiр'я. Машини, пiдскакуючи, на повнiм ходу мчать по вибоїстому бруковi, обминають пiдводи з кабанниками, якi з усiєї сили перiщать батогами коней, i Пантелiй, смiючись, весело кидає їм: - Спасибi, що партизанам послужили! Ярмаркуйте на здоров'я. Але тим, видно, не до ярмарку - женуть коней подалi вiд базарної площi i зникають за крутим поворотом... На узлiссi заправили машини, закурили. - Дамо, хлопцi, круга, щоб збити ворога з пантелику. А то, чого доброго, нападуть на слiд i наваляться до нас у загiн, як снiг на голову. Даремно цю витiвку не попустять. Чи як ви думаєте? - допитливо поглянув на партизанiв Пантелiй. - Можна й круга дати, - погодилися. Чому було не погодитися пiсля доброго нападу? - Дорогу ж добре знаєш? - З зав'язаними очима знайду. Ви ще не знаєте мене! - вийняв iз рота люльку. - Ти й до своєї дiвчини з зав'язаними очима ходив? - поцiкавився Слюсар. - Нi, вона у мене така красива, як весна, - погляду не одведеш. Партизани усмiхнулися, думаючи, що Пантелiй знову щось вигадає, але вiн неждано, задушевним голосом, наче зiтхаючи, промовив: - Ех, i дiвчину ж викохав я, хлопцi! Кiнчиться вiйна - приїдете до мене i самi побачите, яке щастя може припасти чоловiковi. При нiй я навiть на горiлку дивлюсь як на ворога клятого... Ну, поїхали, час! - легко скочив у кабiну першої машини. Глухими, лише тiльки йому вiдомими лiсовими дорогами повiв Пантелiй невелику колону. Вiра у своє вiйськове щастя глибоко укоренилася в душi партизана. Але це була не слiпа вiра. Кожен напад вiн ретельно обмiрковував, обираючи своїми супутниками несподiванiсть i смiливiсть, що переходили межi ймовiрного. "Коли б ми з фашистом просто воювали, давно нас танками передушив би. А ми воюємо по-партизанськи - значить, мало не по-науковому, а iнодi й вище. Тут злились i наука, i догадка, i наша ненависть. Ви ще не знаєте нас!" - любив повторяти в гуртi своїх товаришiв. Тепер його потягнуло у тi лiси, де почав партизанити. Хотiлося хоч одним оком глянути на старий табiр, згадати минулi бойовi днi i водночас захопити кiлька авiабомб, щоб можна було з них витопити тол. Потягнуло так сильно, як тягне птаха в рiдне гнiздо, i в пам'ятi перебирав хвилюючi картини, що одна за одною пропливали, огорненi живим сяйвом широкого серця, зiгрiтi щирим теплом молодостi. Незабутнє йому яскравiше уявлялося на вiддалi, згодом, бо час стирав ту величезну напругу, коли око в годину боїв i випробувань лише блискавично вбирає у себе розрiзненi картини, несистематизовано кидає в глибiнь пережитого. А згодом вони випливали несподiвано, неначе промитi грозовим дощем. Так на вiддалi, згодом, нам стає дорожчим i дитинство, i молодiсть, i першi зустрiчi, i друзi. Так згадки про сонячний весняний промiнь i перший пролiсок огрiвають i радують нас у зимовi днi. Надвечiр Пантелiй побачив тi лiси, окремi дерева, повз якi не раз проходив, якими не раз милувався. Ось i дуб стоїть, розбитий грозою, почорнiлий в серединi, а не засихає - на вузлуватих гiлках шумує жилаве рiзьблене листя, жовтiють точенi жолудi, знаходить притулок спiвуче птаство. Обережно спускає машину в яр i завмирає од несподiванки: насупроти нього, цiлячись iз автомата, стоїть Степан Синиця. - Степане! Це ти?! - скакує на землю i бiжить назустрiч молодому партизановi. - Пантелiю Iвановичу! Звiдки ви? Де ж?.. А ми вже думали... - розгублено i радiсно свiтиться чорне обличчя Степана. - Дмитро Тимофiйович живий? - Живий, Степане! - пiдбiгає Слюсар. - Звiдки ж ти тут узявся? - Всi нашi загони прийшли сюди. Правда, табори стоять ближче до узлiсся - фашисти старi мiсця облили якоюсь рiдиною, що палить живе тiло. Варич був схопився за вичинену шкiру, то вся рука покрилася вогниками. Насилу загасив. Чисто шкура обгорiла. Мучиться хлопець. Лiкар каже, що мiсяцiв два поноситься з раною. - Значить, усе з'єднання тут? - Аякже! Хазяїни повернулися в район. Ну й дали ми чосу фашистам, били, били, а потiм ще й в Бузi топили. Iван Васильович такий план виробив, що його зразу ж, майже без поправок, затвердив пiдпiльний обком. Товариш Савченко теж брав участь у боях. Партизани з Степаном пiшли до табору. Пантелiй з насолодою слухав усi новини, узнав, що тут i Югина, i Андрiй, i Ольга, i сам собою не мiг нахвалитися в душi, що заскочив у яр. "Як зрадiє Дмитро Тимофiйович, коли привезу йому таку звiстку, - i усмiхнувся, уявляючи радiсть свого командира. - їй-право, ти, Пантелiю, молодець..." Чим ближче вiн пiдходив до табору, тим бiльше зустрiчав знайомих партизанiв, обнiмався, цiлувався, жартував i обростав живим рухливим коловоротом. - Пантелiю, це ти!? - здивовано застиг на мить дiд Хмара, що саме сокирою тесав деревину. - Нi, не я, дiду Хмаро. - Звiдки ж тебе принесло? - Iз того свiту, дiду, iз самого раю. Ви ще не знаєте мене! - А як там жити, в раю? - I не питайте: погано. Горiлки не дають, самогонку не гонять, пива нема, курити люльки не можна - голови в янголiв дуже тендiтнi, вiд диму зразу ж мiгрень нападає. - Що то воно за хвороба? - Це спочатку одна половина голови болить, потiм друга, а далi обидвi разом. - Ну, здоров, здоров, - пiдходить дiд з сокирою в руцi i автоматом за плечем. - Здрастуйте, дiду, - мiцно стискають один одного в обiймах. - Еге, у вас, видать, сила до ста рокiв буде прибувати. Певне, добру чарку п'єте? - Так це правда, що Дмитро Тимофiйович живий? - Правда. Привезу вам його в повнiй бойовiй готовностi. Ви ще не знаєте мене! - Оце добре. Скучили за ним. Уже думалось, Пантелiю, i не стрiнемось. - Дiду, а горiлкою почастуєте? За таку новину я б з-пiд землi дiстав би. - Ой, чiпок нещасний. - Хiба чiпок буває нещасним? Недалеко вiд землянок Тур, Пiдвисоцький i кiлька партизанiв пораються бiля вiдкручених частин сорокасемимiлiметрових гармат, що були на пiдiрваних нiмецьких танках i броневиках. На землi лежать лафети, стволи, замки. Бiля дерева уже стоїть одна гармата на новому дерев'яному ходу, а невдалiк од неї, у ровику, лежать невеликi довгастi тiла снарядiв. - Товаришу комiсар, прибув у ваше розпорядження! - молодцювате, по-вiйськовому дає честь i завмирає, не спускаючи радiсно смiхотливих очей iз невеличкої рухливої постатi Тура. "Менi добре, дiла iдуть хороше, i тепер всiм партизанам повинно бути прекрасно, - неначе говорить усе обличчя Пантелiя. Вiн щиро здивувався б, якби почув, що зараз може бути в кого досада. - Як так? Ми фашиста б'ємо, Червона Армiя уже визволяє Україну, скоро хiба так заживемо на вiльнiй землi? Тому й грiх журитися, бо все йде правильно, як часи". I не знав Пантелiй, що в цей саме час каральна група СД на широкому сiльському майданi вiшала його матiр i сестру. Навiть сльози не проронила перед стратою Вiра Жолудь. Зосереджена i побiлiла, пiднялася на помiст, великi чоловiчi руки приклала до грудей i твердо промовила до односельчан: "Прощавайте, люди. А зустрiнеться хто з Пантелiєм, передайте останнє моє слово: - Бий, сину, фашистiв, до останку їх винищуй!" * * * Вночi Пантелiй Жолудь з друзями на машинах влетiв у своє село. Пролунали першi пострiли, на вишцi засвiтилися трасуючi кулi. Бiля управи, де тепер розташувалися карателi, злетiли ракети, i їхнє свiтло тьмяно окреслило двоповерхову школу i пожежну башту. На повнiм ходу вискочили машини на майдан, i Пантелiй першу бронебiйно-запальну кулю вгатив у темну метушливу постать. Спалахнула одежа на фашистовi, i переляканий чужинський голос, пiднiмаючись над гуркотом не-виключених моторiв, довго скреготав у iмлистому повiтрi. В управi хтось перекинув лампу i зразу зайнялися на пiдлозi розкиненi папери. Пантелiй ускочив у будинок. Вище нього в одвiрок цокнула куля, i в'юнкий невеличкий солдат, з силою вдаривши дверима, зник у другiй кiмнатi. Прикладом вiдчинив дверi Пантелiй, але карателя нiде не було. Страшним поглядом обвiв усю кiмнату i кинувся назад в примiщення, що вже заповнялося вогнем та димом. Але по дорозi осiнила догадка. Знову повернувся назад. Обома руками схопив великий диван i так труснув ним, що вiн зразу ж розвалився, а куций фашист, обвiшаний залiзними хрестами, вивалився на середину кiмнати. Тут же i пришив його. Знову-таки бронебiйно-запальною кулею. Назад вiн уже бiг через огонь, i тiльки на майданi трохи прийшов до пам'ятi, обтираючи пiт i сажу з високого чола... На вулицi чорними купинами, в безладдi, валялися карателi. Стрiлянина тепер двома хвилями вiдкочувалася вiд майдану на городи, куди кинулись тiкати фашисти. Незабаром партизани почали повертатися до машин. Пантелiй, наче крiзь сон, почув стогiн. При хисткому свiтлi пожарища пораненому партизановi перев'язали груди i обережно понесли вперед. Пантелiй на машинi, обережно, немовби боячись подушити вiчний покiй повiшених, пiд'їхав до шибеницi. Сам перерiзав мотузки, сам поклав у кузов матiр i сестру, а потiм знову сiв у кабiну i поволi повiв авто в партизанськi лiси, над якими обважнiло котився мiсяць. Коли наблизились до лiсової дороги, порiзаної вузлуватим корiнням дерев, Жолудь зупинив машину i попрохав товаришiв: - Лазорко, Максиме, притримайте моїх, щоб не болiло їм. I Лазорко в напiвтемрявi вперше побачив прозорi краплини на очах Пантелiя. - Притримаємо, їдь спокiйно, - поклав собi на руки негнучке i холодне тiло дiвчинки. Її невеличке обличчя з здивовано-страдними очима все взялося воском, як береться воском достигле яблуко, тiльки шия була перехоплена темною, глибоко втиснутою смугою. "Це тi, що iще не жили", - в скорботi нахилився над дiвчинкою Лазорко, i бiльше вiн нiчого не бачив, аж поки не приїхали до Городища... Пантелiй сам викопав простору яму, сам положив матiр поруч Iз сестрою, а закопати не змiг - кусаючи губи, востаннє " поцiлував своїх кревних, уже в ямi, вискочив на поверхню i, нiби п'яний, заточуючись, пiшов до озера. Пiзнiше на свiжо висипанiй могилi його знайшли Лазорко i Олекса. Нетямущими очима глянув на друзiв i знову обличчям притулився до землi. Вiтер поволi перебирав його довгий чуб. - Пантелiю, брате Пантелiю, - торкнувся його руки Лазорко - Випий трохи. Воно в горi пособляє, - подав баклажку з горiлкою. Пантелiй взяв баклажку, пiдвiвся, одiйшов трохи вiд могили i вилив усю горiлку собi пiд ноги. - Не треба, Лазорко. Впився я вже. Горем впився. Поки не кiнчиться вiйна - уст не вмочу, - поправив обважнiлою рукою чуба, що впав на стемнiлi очi. - Ну от... пiшли, хлопцi. I, обнявшись, товаришi строго i мiцно попрямували до табору. XXXVIII Вони обоє поволi iдуть до озера. Григорiй пристосовується до кроку товариша, Дмитро спирається на палицю, а тому його лiве плече здається вигнутим i нижчим, нiж праве. Чисто виголене обличчя Григорiя заклопотане, до прямої зморшки, що надвоє розсiкає лоб, наближаються iще двi, тiльки не так, як в бiльшостi людей - навскiс до брiв, а навскiс до перенiсся, неповно охоплюючи лiнiї брiв. - Не турбуйся, Пантелiй iз самого пекла вирветься, - втiшає його Дмитро. - На вiйнi, як на вiйнi - все може бути. - Одна прикмета, що скрiзь по дорогах нишпорять фашисти та полiцаї, говорить: утекли хлопцi, - наполегливо запевняє Дмитро. Вiн упевнений, що з Пантелiєм нiчого лихого не трапиться - обмане ворогiв. Безтурботно щебечуть щиглики, блискавицями з дерева на дерево перелiтають жовни, їхнi спiвучi переливчастi флейти ллють над озером мелодiйнi струмки, i тому тривожнiше стає на серцi, коли несподiвано короткими окриками затужить сумовита чайка. - От як ти розрубав би це подвiйне кiльце? - продовжує Григорiй незакiнчену розмову. Дмитро лягає бiля озера, палицею малює на пiску два кола, що стиснули загiн, з'єднує їх ходами сполучення, посерединi паличками позначає партизанськi гармати. - Я наказав би артилерiї бити по переднiй лiнiї, а пiхотинцям пiд захистом артвогню просуватися вперед. В цей час вони чують рев машин i зриваються на ноги. - Пантелiй їде! - впевнено каже Дмитро. Але про всякий випадок здiймає з шиї автомата i поволi прямує на зростаючий рокiт. Незабаром бiля табору затихають машини, лунають радiснi голоси, а потiм усе вiдбувається так швидко, що довго не мiг зрозумiти: сниться чи не сниться. Тiльки знав, що все почалося з несподiваного оклику: - Товаришу командире, прибув у ваше розпорядження. Легкової машини не дiстав, але дiстав вашу рiдню, - незвичним голосом говорить Пантелiй, i обличчя його теж незвично сумовите i стомлене. I раптом Дмитро побачив Югину, Андрiя, Ольгу. - Таточку! - скрикнула дiвчинка i метнулась до нього. - Дмитре! - зойком вирвалось у дружини. Дмитро кинув палицю, розкрив обiйми i, накульгуючи, пiшов назустрiч дочцi. Але раптом схопився за дерево, щоб не упасти - нога сильно вiддала назад i вже зараз не можна було спертися на неї. Тримаючись однiєю рукою за стовбур, вiн другою пiдхопив дочку i, цiлуючи її, з здивованням помiтив, як тепер вона стала схожа на Югину, коли та була дiвчиною. "Тiльки нiс горицвiтiвський, з горбинкою", - ласкаво випустив дiвчинку на землю i почав цiлуватися з Югиною, Андрiєм, Туром. Григорiй Шевчик хотiв непомiтно пiти до табору, але Дмитро зупинив його. - Югино, дiти! Григорiй Вiкторович врятував менi i моїм партизанам життя. На мить у ваганнi зупинилась Югина, глянула на Дмитра i рiшуче пiдiйшла до Григорiя, поцiлувала його. Григорiй приголубив Андрiя i Ольгу i, несподiвано швидко повернувшись, пiшов до табору. - Сiм'ю свою згадав, - тихо промовив Дмитро. I якось незручно стало за своє щастя, начеб вiн спричинив яке горе Шевчику. Притишенi, обважнiлi од радостi, переживань i дум, посiдали на високiй травi, прислухаючись до зеленого шуму, власного стукоту сердець, невиказаних слiв i почуттiв. Увечерi домовились, що Григорiй приведе у з'єднання свiй загiн, i другого дня Горицвiт вирушив до старого гнiзда. Свiт, величний i радiсний, оповивав Дмитра, -хай на коротку годину, своїми добрими i цiлющими крилами, i тому ще бiльше хотiлося жити, боротися за своє i людське щастя, за скривджену спалену землю, що берегла його, Дмитра, а тому i вiн повинен берегти її до останнього свого подиху. "З тобою i ми будемо щасливi", - звертався в думах до свого привiлля, оглядаючи його люблячим оком. I передчуття радостi, надiї, добра, що наближається до рiдного Подiлля, не покидало пiд час всiєї дороги. Пiзно увечерi пiд'їздили вони до свого табору. Проїхали повз вартових, i враз на прогалинi блиснули вогнi, пролунали гарматнi пострiли - раз, удруге i втретє. Схопились за зброю партизани, повискакували iз машин. - Дмитре Тимофiйовичу! Добрий вечiр! - з теменi вибiг Степан Синиця i захоплено промовив до командира загону. - Iз празником вас! - З яким? - Нашi вiйська оволодiли Харковом. Наказ товариша Сталiна чули! В честь взяття Харкова даємо свiй партизанський салют. Прямо так само, як Москва. Правда, там трохи бiльше гармат. На те вона й Москва! - Спасибi, Степане, що порадував! - потиснув руку парубчаковi. - То Червонiй Армiї спасибi! Вона ще нас не так порадуєi Ого! Будьте певнi! - Порадує, Степане. Що, думаєш скоро зустрiчати визволителiв? - Думаю, товаришу командире. Все життя мрiю командиром стати. - Життя ж у тебе скiльки! - беззвучно засмiявся. - Як не є - шiстнадцять рокiв! Це щось значить! До Дмитра уже пiдходили Созiнов, Гоглiдзе, Гаценко, Ольга Вiкторiвна й iншi партизани. - Тату, - Андрiй твердо одвiв батька вбiк, - ви обiцяли, що пiсля прориву з оточення приймете мене в партизани. То треба дотримати слово... - Приймаю. Нiчого з тобою не зробиш. Вредний хлопчисько... На, сину, батькiвську зброю i навчися нею так володiти, щоб кожним набоєм убивав ворога, - вiдстебнув тупорилий "фрамер" i обома руками подав його Андрiєвi. - Спасибi, тату! - враз споважнiв хлопець. Уся його постать стала мужнiшою, гордовитою. - Велике спасибi! - Iще тобi доручаю до кiнця вiйни зберiгати записки i поезiї нашого Кирила Дуденка, - передав синовi тугий планшет. Андрiй бережно надiв його через плече i пiшов до Степана Синицi. - Хороша штучка! - похвалив Степан, оглядаючи зброю. - Давай попробуєм, як вона б'є. - Так зараз же темно. - Ми по гнилому пеньку вдаримо - вiн свiтиться. А потiм нас Пантелiй Жолудь так навчить стрiляти, що i в теменi, по звуку, вiдшукаємо цiль. Слух у тебе музикальний?.. Ну, тодi все гаразд. XXXIX Казковi вересневi ночi, коли над задуманими лiсами ходять мiсяць i зорепад i небо до самого ранку горить розсипчастими райдугами... Безшумно, пiсля недовгих проводiв, на три сторони розходяться пiдривнi групи, навантаженi бомбами i толом. Одну групу проводить Дмитро, другу - Тур, а третю - Созiнов. Тихо поскрипують по лiсовiй дорозi колеса, на возах чорнiють тiла авiабомб. Михайло мовчки пiдходить до Нiни, тiсно притуляється плечем до її плеча, i так iдуть по вузькому трав'янистому мiждорiжжi, обрiзаному з двох бокiв глибоко втиснутими колiями. Вiн чує, як б'ється i його, i дiвоче серце, i в одсвiтi падучої зорi бачить, як рожевiє блiде миле обличчя. Щокою притуляється до її щоки, i дiвчина не одхиляється од нього. Його милує приторк шовкової коси, невеличкого вуха i, враз зупиняючись посеред дороги, Михайло кiльцем рук легко охоплює гнучкий стан. - Нiно! - його руки поволi пiдiймаються до дiвочих плеч. Раптово пiдводиться сумовите дiвоче обличчя, прекрасне в своїй непiдкресленiй чистiй строгостi, правдиве у своїй задумi. Три ледь помiтних складки в мiжбрiв'ї, твердо окресленi лiнiї рота i прихована за теплим одливом внутрiшня строгiсть очей роблять її старшою за свої роки Лiсовим зiллям i дорогими хвилюючими споминами вiє од всiєї її постатi, од пругких нецiлованих уст. Вiн до того любить її, що совiсно тiснiше стиснути руки навколо гнучкого стану, щоб необережним рухом не образити коханої. Задихаючись, бiльше не може говорити, немов ото єдине слово "Нiно" сказало все те, що ми почуваємо i так неумiло говоримо в хвилину признання. Те, про що мрiялось, стояло перед ним. А колеса все далi i далi печаляться. Вiддаляються партизани. I не можна постояти зайвої хвилини, бо десь у долинi над рiкою одним кiльцем ланцюга, що перерiзає їхнє щастя, пiдводиться залiзничний мiст. Зiрвеш його - i поменшає на одне кiльце страшний ланцюг, що до самого серця в'їдається в груди болючої землi. I не може Михайло похапцем сказати усього, про що думалось i мрiялось. - Нiно, бережи себе, - легко стискає отвердiлу руку i рвучко повертається назад. Схвильована i незвично напружена вiд ще не збагненого чекання, дiвчина легко бiжить по росистому мiждорiжжi, i в очах її перемежовується то образ Михайла, то неясний обрис мосту, то випливає дорога постать матерi, не мертвої - живої. Мовчазним поглядом її зустрiчає Соломiя. Вона так хоче побачити на обличчi молодшої подруги вираз дiвочого щастя, але помiчає тiльки мiнливi тiнi i не може збагнути, зрозумiти, що сказав Михайло, як Нiна прийняла його мову, а запитати незручно. Сама щаслива у коханнi, хотiла, щоб i iншим всмiхнулось те немiнливе, неоманне щастя. А своїй подрузi бажалося того, про що сама думала, мрiяла i вiдчула. Розступились лiси, i дрiбнолiсся почало опускатись на луг. Повiяло вогкiстю, прохолодою i гiркуватою, розпареною за день вербовою корою. Темносиня лискуча рiка виїмчастими шматками проглянула з-за кущiв, у пiвснi сколихнувся очерет, затривожилась птиця. Пантелiй Жолудь розтанув у темрявi Тихо плеснула хвиля, i незабаром, розводячи траву, зашелестiв дощаний човен, забряжчав залiзний ланцюг. Мовчки позносили бомби i мотузки в човен. Охнула, хлюпнула вода. По зiрках безшумно черкнуло смiльне дно, i за веслом довго не влягалися здовженi хвилястi вiдсвiти. Пантелiй i Нiна перепливли на той бiк, де ширше розкинулись плавнi, де бiльшою смугою чорнiли заростi очерету i рiзаку. Здавалось, що так само колись вересневої ночi вона пливла по притишенiй рiчцi, зустрiчалася у лiсi з Михайлом, знала про його приязнь до себе i так само стримувала свої почуття, як отой плескiт, що ледве-ледве, зiтханням, обзивається за веслом, яким вона править на човнi. Чи надовго стримувала? Бо вся вона зсередини наливалася чеканням, як наливається дерево соком, i те чекання уже зiткнулося iз печаллю, почало пiдмивати її. Сьогоднi вона впросила Жолудя, щоб узяв її на завдання, i, червонiючи сама перед собою, вiдмiтила в душi: нею володiла не тiльки сила мужностi, а й приховане бажання чимсь вiдзначитись перед Михайлом. От i зараз думає про нього. I тихим, сумовитим неспокоєм обгортається її серце, прибите, та живе. Вузькою смугою невода виплiтається за веслом озоряна вода, зiтхають береги. Неясним чорним склепiнням повис над рiчкою мiст. I не те, що весло, а навiть дихання стримує дiвчина. Коли ж по рейках, високо над водою, загуркотiв поїзд, сипнувши угору снiп iскор, партизани неймовiрно швидким ривком просковзнули бистрiнь i причалили до рухливої, зарослої осоконем купини, що прибилась до берега. Олекса i Соломiя виходять у плавнi i лягають на сирiй землi, охороняючи пiдривникiв. На мосту гупають кроки вартових. Бiля бикiв сильнiше плюскотить вода. Знову падає зоря, i в зеленкуватому вiдблиску вирiзьблюється напружене обличчя Пантелiя; партизан саме приладнує тонкi мотузочки до колоди, якою має вдарити по взривачу. - Готово, Нiно, - весело i схвильовано шепче Пантелiй. - Бери вiжки в руки i прав своє щастя на погибель фашисту. Дiвчина бере двi мотузки, приладнанi до обшивок, пропускає поперед себе Пантелiя i, правлячи, пускає човен за течiєю. Студена вода вже ллється поверх халяв, але дiвчина тепер не почуває нi холоду, нi дрожi. Рiшучiсть, напруга i навiть якийсь острах керують нею. Найбiльше боїться, що, може, не зумiє направити смертоносний груз до передкрайнього бика. - Досить. Не йди! Розмотуй мотузки. Зупиняється бiля хлопця, i човен самотньою цяткою пливе до мосту. Повернула вправо. Нарештi, уже не бачачи човна, чує нервовий перестук у руках Так перестукує вночi перемет, коли на ньому б'ється втомлена риба. - Зупинився! - тихо шепоче Пантелiєвi. - Присiдай i вiдкривай рота, щоб не так оглушило, - як грiм, лунає шепiт. Присiдати треба прямо в студену воду, i вона завагалася, пильно вдивляючись у даль. Iще раз туго колихнувся невидимий човен, натягнулись мотузки. Сильно вiдхилився назад Пантелiй. I полум'я з чорними плямами посерединi викинуло до самого неба червонi язики. В страшенному вибуховi задвигтiла земля, загримотiв довгий обвал, заскреготiло залiзо, i сизий стовп, поширюючись, пiднiмався i застеляв долину. Хвиля рiзко вдарила в береги, обiзвалася криками темiнь, а потiм лiворуч застрочили кулемети. Зачмокала вода, затрiщав очерет, i Пантелiй сердито зашипiв на дiвчину. - Лежи i не пiдводь голови! Чуєш менi?! Пiдпливаючи водою, притиснулася до зiлля. Тепер холод охоплює все тiло, пробiгає од нiг до голови. Дубiють руки, туго натягується шкiра на лобi. Кiлька пiдрiзаних стеблин падають бiля неї, i кулi з протягом шерехтять i попискують в болотистому надбережжi. Берегами, перегукуючись та стрiляючи, iде невидима їм варта. Луна посилює їхнi голоси, а в темрявi, десь за мостом, не тихнуть зойки. Уже iз сходу перейшли на захiд Стожари, високо пiднялися Косарi, до самої землi спустив чумацьку вiйю Великий Вiз, а стрiлянина не вщухала. - Коли дотримають нас до ранку - пропали, - клацаючи зубами, промовив Пантелiй. Вона нiчого не вiдповiла, бо вже навiть не ворушилися холоднi, нечутливi уста, а всерединi почав палити жар. "Хоч би не захворiти". Байдуже стало до пострiлiв, вони здавались не такими страшними, як ця студена купiль, вiд якої набрякло i закам'янiло все тiло, кололо у вухах i мозку. - Пiдемо, Пантелiю, - промовила хрипко, не пiзнаючи свого голосу. - Куди? Я по смерть iще не збираюсь ходити. Не нажився. А ти не розкидайся дрижаками, бо й мене заморозиш. Привикай, дiвчино, до пiдривницького хлiба... Вдосвiта притихли береги i води. Як тяжко розминається задубiле колюче тiло. Здається, переломлюються негнучкi ноги, але чiпка упертiсть перемагає усi болi. Вони виповзають на сухе i уже на свiтанку йдуть в лiс. Викручуючи сорочку, Пантелiй поглянув на Нiну i не пiзнав її обличчя: воно пашiло жаром, зрiдка несподiвано швидко бiлiло i знову наливалось рум'янцем. - Еге, як тебе розiбрало! Розiтрись добре, - вийняв iз кишенi плескату пляшечку зi спиртом, а сам пiшов у лiсову гущину. Пiзнiм вечором на запаснiй лодцi перебралися на другий берег. Ледве йшла. Уся горiла, а земля перед нею коливалась i розходилась кругами. В головi iще й досi гуркотiв отой нiчний вибух. Туманилось в очах i, неначе крiзь сон, почула знайомий схвильований голос: - Пантелiю, Нiно, це ви? - Та неначе ми... I ще голос: - Прийшли! Нiно, що з тобою? - нахиляється над нею Созiнов. - Нiчого, Михаиле, - уперше називає його по iменi, i все, усе кудись вiддаляється вiд неї. Прокидається од яскравого сонячного сяйва, радiсно примружується, несподiвано зустрiчає погляд Михайла i червонiє. Вона добре знає: щось уже трапилось, але що - не пригадує. - Як тобi? Покращало? I дивно, навiть смiшно бачити перед собою стурбоване, схвильоване обличчя. - Усе гаразд, - пiдводиться дiвчина. Якимсь незвично стужавiлим, твердим стало її тiло, i в головi перегойдувався бiль. Але то лише на хвильку. - Нiно, ти не знаєш; як я переболiв за тобою. Коли б ти знала... - бере її за руку. I вона тепер пригадує: назвала його вголос по iменi i радiсний сором заливає її блiде обличчя. Здається, так би все життя слухала його перебивчасту, неквапну мову, усе життя не одводила б погляду од чорних блискучих очей. Вони не огледiлись, як вийшли аж до лiсового озера. - Нiно, люблю тебе... I вона, забуваючи увесь тягар та бiль останнього часу, чисто подивилась на свого коханого, притулилась i зразу ж злякано вiдхилилась од нього: бiля дубiв загомонiли голоси. - Олексо, що тобi для повного щастя треба? - На сьогоднiшнiй день чи пiсля вiйни? - широко звучить завзятий голос Слюсаря. - Вiзьмемо хоча б сьогоднiшнiй день. - Тодi костюм водолаза ощасливить мене. - Костюм водолаза? - розчаровано тягне спантеличений партизан. - Навiщо вiн тобi? - Мости над рiками взривати. - Ех, коли б я був доброю феєю... - Тодi б я в спiдницi ходив, - закiнчує Слюсар. I розгонистий молодий смiх котиться лiсом. XL Тепер не пiзнати Сафрона Варчука: постарiв, двома пожмаканими капшуками обвисла шкiра на щоках, зiгнувся; хода стала розхитаною, а чорнi очi почали пiдпливати каламутною водою. Iще восени грозився людям, стоячи на помостi: - Ми вiдступаємо тiльки до Днiпра. Нi одна бiльшовицька нога не стане на правий берег. I ось уже Червона Армiя могутньо постукала у брами Подiлля. Сафрон iще владно гримав на людей, якi де-не-де жили у вогких холодних норах, але то була зовнiшня видимiсть влади. Злий i спустошений, приходив додому, кидав шапку в куток i зразу ж нападався на жiнку: - Якого дiдька до свiтла тягнешся? Хочеш, щоб якась зараза у вiкно стрельнула? Ти iз кожним днем дурнiєш, як пеньок трухлявий. - Мовчки вечеряв i потiм, крекчучи, забирався на пiч - все-таки безпечнiше. В дивно спустiлiй головi тепер мiцно гнiздився чiпкий страх i перед теперiшнiм, i перед майбутнiм. Туманної передвесiнньої ночi хтось постукав у вiкно, i Сафрон затремтiв iз голови до п'ят. Холонучи, забився в куток, i тiльки тодi почала стихати дрож, коли пальцi охолодила криця парабелума. Хотiв стрельнути у перехрестя рам, але в цей час почув знайомий голос: - Мамо, вiдчинiть. У хату, важ