али. Скiльки ходимо, ще й разу не бачили. Якось ми з Василями, йдучи з училища, сiли перепочити на пожухлiй травi, i котромусь iз нас спало на думку: скiльки ж то кiлометрiв треба пройти нам за два роки навчання, якщо вiдкинути од них недiлi та канiкули? Множили паличкою на землi (в умi-бо спробуй помножити!): 250 днiв на вiсiмнадцять кiлометрiв - дев'ять вiд села до училища та дев'ять назад. Вийшло рiвно чотири тисячi п'ятсот кiлометрiв. Зразу ми потетерiли. Сидiли i дивилися один на одного мовчки. Тодi Василь Силка Чи-це-я-чи-не-я (так ми його прозвали пiсля того перевдягання в училищi) пiдхопився на ноги i вигукнув - як лоша проiржав крiзь широкi рiдкi зуби. - Хi-гi-гi! Пiдождiть! Це ж як за два роки разом, то багато, а як щодня потроху, то й не багато! - А й справдi! -здивувалися i порадiли ми. -То ж як разом! I потупцяли далi. Усiм нам зробилося весело, ноги враз полегшали. А Василь Обора, наймовчакуватiший i найдужчий серед нас, проказав на радощах, затинаючись: - А'а менi брат В'олодя на весну т'апочки з Харкова при'везе! На цiй... резиновiй пiдошвi iз ската. - Обора коли дуже сердився або радiв, то говорив отакою коротенькою спотикачкою. Я теж не втримався - розказав про те, як повеличав себе у заявi до училища не Павлом, а Павлентiєм, i ми розсмiялися гуртом. Та найдужче зрадiв зi свого вiдкриття Василь Чи-це-я-чи-не-я. Вiн не вмовкав аж до села, гордо чвиркав крiзь зуби, смiявся-повискував та одно допитувався: - А ви злякалися, що чотири тисячi з половиною, еге ж? - Коли б... - А я дивлюся, злякалися мої хлопцi! I думаю собi: стiй! Це ж як разом, то багато, а як щодня потроху... Дорогу вiд села до райцентру ми подiлили на станцiї. Перша, одразу за селом, - Провалля, або Млин (за проваллям на горi стояв вiтряк). До цiєї станцiї дорога була крута, але брукована, а далi йшла грунтова, аж до райцентру. Друга станцiя звалася Ли - це два телеграфнi стовпи, що пiдпирають один одного. Третя А, такi ж самi два стовпи, як в Ли, тiльки з поперечиною посерединi. Четверта - Осика, п'ята - Вербичка, далi Мiсток, Олiйниця... I так аж до училища. З цими станцiями нам стало ходити веселiше: не встигнеш дiйти до першої, а вже й другу видно. - Оце якщо комусь далеко ходить, - розмiрковував уголос Чи-це-я-чи-не-я, - треба сказать йому, хай придумає собi станцiї: ближче буде, еге ж, хло'? - Або купить самокатку, - мляво докинув третiй наш Василь, Кiбкало. Вiн i в ходi, i в рухах, iз лиця млявий, аж кислий. I весь якийсь видовжений: руки довгi, ноги довгi, обличчя довге, навiть лоб не можна сказати, щоб високий, а розтягнутий угору i звужений, де починається чуб; брови над перенiссям двома клинчиками, теж угору пнуться, майже сторчма, i не розбереш, чи то вiн дуже здивований, чи ось-ось заплаче. Коли Кiбкало мовчить i нiчого не жує, губи йому завжди одвисають куточками вниз - аж нудьга вiд них, як тлянеш. А може, то вiн тiльки менi таким здається, бо вiн же менi (чи я йому?), той... суперник! Ми троє iдемо босi, а черевики, зв'язанi шнурками, несемо через плече - на них ще зима буде. Тiльки Кiбкало ходить узутий, бо в нього про зиму чоботи є i валянки шитi з калошами. Ще є в нього офiцерська польова сумка. Ми носимо свої зошити в руках або в пазусi, а вiн - у сумцi на вузенькому блискучому ремiнцi. З неї Кiбкало усе щось тягає вранцi, як iдемо до училища, i їсть. Ми ще й разу не бачили що. Навiть коли витягає, не бачимо, бо вiн, як надумає їсти, випереджає нас крокiв на три, перекидає сумку з-за спини наперед i длубається в нiй, по-курячому нахиливши до неї голову, потiм знову пересуває за спину, i нам ззаду видно, як у нього починають ворушитися жовна... Тодi й нам починає канудити пiд ложечкою. - Ти, В'асилю, якщо ж'ереш, так iди п'озаду нас, - глухо каже Василь Обора i тодi вже мовчатиме, поки i до училища дiйдемо. Брови у нього над самими очима, густi i чорнi, плечi похитуються при ходьбi вгору-вниз, угору-вниз, а ноги товстi i коротшi, нiж тулуб. Кiбкало вiдстає i йде позаду. Понуро, мовчки йдемо всi. I раптом Василь Силка, наче прокинувшись тiльки що, вигукує: - А менi сю нiч снилася Австралiя! Наче йду я по Австралiї, а кругом жовто-прежовто, i сонце пече... Силка любить географiю i розповiдає про кожну країну так, наче вiн там був. Вiд старших двох братiв, якi пiшли на вiйну i не повернулися, Василевi зостались їхнi пiдручники, географiчний атлас i книжка про Дерсу Узала. Ми читаємо її по черзi: то вiн, то я. Уже разiв по десять прочитали. А Обора i Кiбкало й разу - вони не люблять читати. - ...Так жовто, як у Штокаловому садку од абрикос. Банани. Банани, апельсини, ананаси... Нiхто з нас не куштував абрикос, бо нi в кого в селi вони не ростуть, тiльки в Штокала на горi, бiля провалля. Старий Штокало стереже їх удень i вночi, а як не вiн, то його жiнка - Штокалка, страх яка криклива i гугнява баба. Вона як скаже посеред двору увечерi "Га?" -- то скрiзь у селi чути, i собаки починають гавкати. Тепер щодня, пiсля Силчиної оповiдi про абрикосову Австралiю, iдучи в училище й назад, ми дивимося на Штокаловi абрикоси такими очима, що дiд кам'янiє посеред садка - довгий, сухий, сивий - i свариться на нас пальцем. Тодi ми одвертаємося, вдаючи, що й не думали дивитися на його абрикоси. Спускаємося з гори кам'янкою. Сонце вже низько, ховається за вiтряк над проваллям. Кам'янка ще трохи тепла, усипана пiдгорiлим покарьоженим листям з кленiв над дорогою - воно лускотить пiд босими ногами, ламається. Не доходячи до Штокала, сiдаємо взуватися, щоб селом iти при повнiй формi. Зав'язуємо шнурки, а самi зоримо спiдлоба на абрикоси, їх ще багато, аж гiлля гнеться, i вони сяють у низькому довгому сонячному промiннi, горять жовтогарячим багаттям i пахнуть. "Дз-з-з", - гудуть оси та бджоли попiд тим багаттям. Нi Штокала, нi баби не видно у садку. - А що як давайте накрадемо хоч покуштувати! - шепоче Силка. - Тiльки не дивiться туди... Пiдождемо, поки смеркне i... Хоч по жменi. - Ну да, ми накрадемо, а вiн в училище докаже? I виженуть, - кисло пророчить Кiбкало. - Та хiба ж це крадiжка, як по жменi? - дивується з нього Чи-це-я-чи-не-я. Щоки у нього повнi, червонi вiд хвилювання i в дрiбному пушку, що блищить проти сонця. Великий лоб теж червоний, пiлотка над ним стирчить, поставлена руба - мала. На Силчину голову усi нашi пiлотки малi. А на Кiбкалову - великi, бо в нього гостра голова. Мати вшила йому пiлотку, i вона смiшно стирчить ззаду курячим гребенем. - Ви - як хочете, а я пiшов. - Кiбкало плаксиво наставляє вгору свої кiлочки-брови i йде геть, пiдкидаючи худими кульшами польову сумку. - Ну й хай iде! - втiшає Силка мене та Обору. - Ми й самi, еге ж, хло'? Обходимо стороною Штокалiв садок, сторожко оглядаючись, а чи нiхто нас iзвiдти не бачить, i, придержуючи зошити за пазухою, сунемося навсидячки в провалля аж до дна. Щурики вилiтають зi своїх нiр у червонiй глинянiй стiнi над нашими головами i зчиняють переляканий лемент, ширяючи над проваллям. У нас його звуть ще "стiнкою", бо дуже крутосхиле: потоки з Писаревого лiсу прорили. У проваллi холоднiше, нiж там, на горi. Тихо шумить вода, чиста, з лiсових джерел. Напилися, лежачи i вмочаючи носи у воду, - холодна, аж зуби ломить. Сидимо тихо. Щурики потроху змовкають i знову зi швидкого лету, стрiлами влiтають у свої нори-гнiзда. I як вони ото влучають? Жодна й крильцем не зачепить глини. Складе їх, зведе хвостик-ножички докупи i - фiть - уже в норi. Над проваллям ще видно, а внизу, довкола нас, уже сутенiє, вода чорнiшає i шепотить-шепотить... Ми мовчимо i водимо очима, як справжнi злодiї. Хлiб мiй у кишенi, двiстi п'ятдесят грамiв, аж до матерiї прилип. Як же це тiтка Ялосовета вечерятиме без хлiба?... Нiчого, скоро, казано, даватимуть на трудодень. Якби просом дали, то краще: варили б цiлу зиму кулiшi. Кулiш, якщо густенький, можна i без хлiба їсти... А втiм - чого ж без хлiба? Я ж носитиму потроху. Нiчого, тепер, як я в училищi, не пропадем. Одежа є, сiмсот грамiв хлiба щодня. Дров на саму хатину небагато треба. То як велика хата, тодi не настачиш. - Вовкiв за вiйну розвелося, як чортви, - шепоче Василь Силка. - Вчора на нашому кутку виломили у бабиному Остапишиному хлiвчику стiну i забрали козеня. Плакала баба - страх. Вона плаче, а коза й собi: ме-ке-ке, ме-ке-ке, теж плаче за козеням, дитина ж. - А я не боюсь в'овкiв, - каже Василь Обора. - Я, як упiймаю хоч одного, то задушу - i все. Ще б! Обора такий сильний, що... Вiн брав колись в обидвi руки по двi нiмецькi протитанкових мiни i виважував поперед себе. Поночi вже. Зорi над проваллям блимають. Звiдси вони бiльшi i яскравiшi. Недарма кажуть, що з колодязя i вдень можна зорю побачити. Холодненько. Вже i дрижаки у тiло вступили. Сидимо-сидимо, тодi то у Силки, то в мене плечi смик-смик! Самi. В Обори нi, а в нас. - П'омерзли?-питається Обора. - А менi байдужеч-ки. Ту зиму сиджу в хатi б'осий, бо мати кудись п'iшла i ч'оботи взула. Т'ак я в'искочив на к'алюжу, наковзався б'осяка досхочу - i в хату. Так i зашпорiв не б'уло... У мене шкура б'ичача. Прислухаємося. Чути: дзелень-дзелень... Напружилися, випросталися сидячи. Дзеленькання - далi, далi. Стихло А-а, то мiрошник з млина пiшов, ключем подзеленчав - Так, - ляснув себе долонею по колiну Василь Силка, - ти, Па, сиди тут, а ми з Оборою на розвiдку. Василi подралися вгору, покотилося груддя з-пiд їхнiх черевикiв i забулькало в струмок. I тiльки-но за ними стихло, чую: - У-У-У-У...десь за млином. Здригнувся увесь, а холод аж у п'яти шпигнув: що воно? I знову: - У-У-У...жалiбно-моторошно так. "Вовк? Вi-iн, вовчик-братик!" Видно, голодний... Бо таки дуже жалiбно виє. Вгорi хекають Василi, сунуться разом з груддям де мене. - Вовкулаку чув? - питають. - Чув. Ну, що там? - Швендяє по садку... Блискає цигаркою i кашляє, аж у грудях реве. I ти скажи, не спиться ж йому! Уже по селу нiде й вогника. I знову сидимо, слухаємо воду в струмку та вовка за млином. - Чого вiн тож-то коло млина тиняється? Там же _нi кошари, нi свинарника. - Вiн не тиняється, а сидить на заднiх лапах, закинув голову i плаче з голоду, - каже Силка. - Жде глупої ночi, поки люди поснуть. - Як оце ми ждемо... - Все одно н'аша вiзьме! - вигукнув Василь Обора. - Брехня, до ранку не виходить. Цi Штокали, дiд Прокiп i баба Ганна (її дражнять Гендзя за гугнявiсть), мабуть, найскупiшi в свiтi. У сорок п'ятому, як поприходили нашi з вiйни, хто зостався живий i не пропав безвiсти, в колгоспнiй конторi були гульби. Дещо з комори виписали, дещо люди поприносили у складчину. Штокалам загадали киселю принести, бо в них найкращий у селi садок. I з усiх - по чвертцi горiлки. Штокали принесли i кисiль, i чвертку. Почали гуляти, пiсень завели, три лампи дванадцятилiнiйнi горять - теж у складчину принесенi. Спiвали, спiвали, дiйшла черга i до "Гандзi". Цiєї пiснi у нас найкраще вмiли ще до вiйни. Весело так, що хоч танцюй пiд неї. Проспiвали перший куплет, починають другий, а баба Гандзя Штокалка встала i голосно прогугнявила до свого дiда: "Хедiм вiццiля, Прекопе, бо нас тут дрежнять!" Кинулись її вмовляти: що це ж - пiсня, що не тiльки ж вона - Гандзя, а i в пiснi Гандзя... Де там! Витягла дiда з-за столу - i до дверей. Тодi обернулася та: - Оддайте наш кисiль! Усi зареготали i вiддали їй кисiль. А голова колгоспу Осадчий вiдкоркував чвертку з горiлкою, розлив по склянках i сурйозно, без посмiшки, сказав: - Доженiть їх та оддайте i оцю чвертку, хоч вона й порожня!.. Догнали. Вiддали. Взяла й порожню... - На олiю буде, - сказала. А Штокало мовчки телiпався за нею. Пiсню таки доспiвали, але вимовляли вже не "Гандзя", як треба, а "Гендзя": Гендзя цяця, Гендзя птиця, Гендзя гарна молодиця!.. Угорi почало виднiшати - мiсяць зiйшов. Вiн освiтив край провалля з одного боку i в нори щуриковi заглядав, либонь, аж до дна. Ми з Силкою вже не пересмикували плечима, а дрижали. Менi було чути, як пiд гiмнастеркою виступили на тiлi сироти. - Д'авайте вогонь розкладемо, - сказав Обора, - бо жалько на вас дивицця. Наламали бур'яну понад струмком, назбирали сяких-таких паличок i запалили. Коли пригрiло в груди, пiдставляли спини, держали руки над полум'ям, доки в долонi припече, i ховали їх попiд пахвами: коли там тепло, то i всьому тiловi тепло. - Як на екваторi! - радiв Чи-це-я-чи-не-я, зогрiвшись. На його обличчi, осяяному полум'ям, блищав золотенький пушок. - Є екватор, - пояснив вiн, - це така умовна лiнiя, що дiлить земну кулю пополам. I є Еквадор - це країна, їх не треба плутати... - Як вивчусь на м'еханiка, не пiду в механiки, - сказав Василь Обора, - сяду на трактор. Механiк - що? У моторах колупатися та запчастини дiставать... А то сам за рулем. Я колись орав уночi, як прицепщиком був. Л'овко - страх. Фара свiтить, скиби попереду блищать, тракторист пiд скиртою спить, а я сам. Стану, прочищу плуги од бур'яну - i далi погнав... - А я пiду вчитися на географiю, - сказав Силка. - Так пiсля училища одробляти ж три роки треба... - То й що? Одроблю i пiду на географiю. - А цi абрикоси i в с'ерединi жовтi, чи тiльки зверху? - Хтозна. Я тiльки кiсточку бачив: гостренька така з одного боку, а з другого тупiша... - Менi здається, що вони гарячi. Оце нiч, а вони гарячi... - По-моєму, вони в пушку, еге ж? - Хтозна... Скоро осьо взнаємо. Вогонь почав пригасати. Тiльки жарок ще грав i мiнився. - I вовк чогось мовчить... - Пiшов стiну в когось ламати. - Ану, Па, сходи ще ти подивитися за Штокалом, твоя черга, - сказав Силка. Прислухався. - Цсс, наче хтось iде, - зашепотiв. - О, чуєш? Угорi справдi щось наче протупало i зникло. Потiм звiдти покотилася грудка, упала в наше багаття, i з нього шугнули iскри. Ми посхоплювалися на ноги i задерли голови, але пiсля вогню не бачили й на крок вiд себе. - Не бiйтеся, це я, - хрипко сказав хтось iзгори. До наших нiг потекла дрiбна глина, а слiдом за нею з'їхав... Штокало. Вiн тримав обома руками бiля грудей кепку з абрикосами... - Нате їжте, та йдiть уже додому, бо менi спать хочеться. - Штокало дихнув на нас ядучим тютюновим духом з рота. - Сiдайте, чого ви постовпiли? Хто ж так лагодиться красти? Кричать, балакають, не тiльки менi, - у село чути. Вогонь кладуть! Злодiї називається... Тихо треба, якщо вже замiрилися красти! - Та ми, дiду, тiльки покуштувати хотiли! - вигукнув щиро Чи-це-я-чи-не-я. - Хiба ми красти?.. - Оце ж берiть та й куштуйте. Та i я з вами якусь iз'їм, бо ви тут так про них балакали, що аж менi закортiло. - Дiд засмiявся i перший узяв з кепки жменю абрикос. Ми й собi несмiло потяглися руками до кепки, взяли по однiй, вiдкусили потрошку, тримаємо в ротi i слухаємо на смак, як тiтка Ялосовета ремiсницький хлiб. Нi, зразу не добереш того невиданого смаку! Як мед? Куди там тому медовi! То мед - i все. А це... I сонцем пахнуть. Хоч i холоднi. А ми думали, що вони гарячi... - Як ананаси! - вигукнув Силка. - Я читав. - Кi' в трясцi нанаси! Обрикоси, та й годi, - хрипiв прокуреним горлом Штокало. Вiн дуже плямкав, джвякав, прицмакував, бризкався соком i брав з кепки зразу по жменi... - Чи ти бачив отаке! - дивувався. - Щодня топчуся по них, а нiколи ще такi добрi не були! Трясця зна що! Ану ке лиш, збiгайте котрийсь та нарвiть ще кепку. Тiльки тихо i не з одної гiлки, бо стара завтра як обнаруже, то буде менi поза шию... Першим подався Василь Обора. Принiс повну кепку з горою. За ним - Силка. За Силкою - я. О, якби тiльки хто знав, яке то щастя - рвати абрикоси уночi при мiсяцi! Нахилиш гiлку, а вони тебе лагiдненько по макiвцi - тут-тук-тук... Об щоки труться оксамитне - є-таки на них пушок. А котра й сама за пазуху впаде, полоскоче золотою мишкою i пригрiється. i вже її не чути... Ми носимо, а Штокало їсть i їсть та кiсточками пахкає з зубiв, як з малокалiберки. - Ху-ух! - простогнав вiн пiсля останньої кепки i вiдкинувся спиною на глину. - Оце вмолотив за гурта! Живiт такий важкий зробився, що й з провалля не вилiзу. Ми з Василями затоптали вогонь - бува, вiтер знiметься - i побралися нагору, пiддержуючи дiда попiд руки. Хлопцi - попiд руки, я позаду в ступнi його пхав. - От-от спасибi, о-от спасибi, - сапав i хрипiв Штокало. - Старiстю тiльки в провалля легко... Нагорi нас зустрiв мiсяць, безвiтряна тиша i тепло - у проваллi було набагато холоднiше. - Нарвiть же тепер i в пiлотки, додому понесете, - сказав Штокало. - А я пiшов спать. Ох, боже-боже, живiт як не лусне, хай вам абищо... Заходьте й ще, як закортить. У проваллi ждiть, я вас там знайду... Ми йшли кам'янкою, що холодно блищала при мiсяцi над горою, i несли, притуливши до грудей, як немовлят, пiлотки з абрикосами. Вони тьмяно жовтiли i пахли, здавалося, на всю нiч, аж за село. Iшли i всяк хвалили Штокала, дихаючи в лице один одному абрикосовою духмянiстю. Василi повернули до своїх домiвок. Менi ще до мосту йти з кiлометр. Уночi наша пiвхата - як чулан на березi рiчки. Тiльки й того, що з бовдуром угорi. Ба! - у вiкнi свiтиться! I бiля хвiртки чорнiє хтось. Iде назустрiч. Тiтка Ялосовета. - Це ти? - Я. - Господи, ледь серце не розiрвалося... - схлипує. - Де ти був? Я вже аж на гору ходила виглядати. - Нате, - простягаю їй хлiб i пiлотку з абрикосами. - Та не плачте, я бiльше не буду... Збираємося ми щонедiлi бiля двору Василя Силки, як _уже засинює на вечiр, i мiсяць, холодний, жовтневий, стоїть посеред неба. Сидимо на лавочцi перед оградочкою - з нiмецьких снарядних ящикiв зробили. За оградочкою лежить солдат Iван Iванович Кудряш. У сорок третьому Iван Iванович стояв у Силки разом з iншими артилеристами: його вбито пiд час бомбардування, коли вiн держав за поводи коней-гарматовозiв, щоб вони не _злякалися вибухiв та не забiгли. Конi лишилися цiлi, а Iвана Iвановича пронизало дрiбним осколком напроти серця. Ми з Василем зiбрали п'ять ящикiв на дощечки. Силка з Оборою обрiзали на них шипи (для снарядiв ящики, а на шипах, як скринi), я затiсував їх пiд штахет, а Кiбкало прибивав до лат[3]' навколо могили. Низенька вийшла оградочка, але рiвна, пiд шнур. Перед тим, як грати, Василi настроюють балалайки по першiй струнi, а я пiдiгрiваю сiрниками шкуру на бубнi, щоб дужче натяглася, тодi вона дзвiнкiша. - Що будемо грати? - питає Чи-це-я-чи-не-я. - Може, пiдозiрську польку утнемо? "Пiдозiрська" - од назви нашого села. Цю польку Силка придумав сам. Вiн радiє, що придумав її. Тiльки слiв немає. То ми вже самi приставили їх: "Ой ти, полька, закадрелька..." А далi немає слiв пiдходящих, i ми спiваємо, що в голову стрельне, або просто триндикаємо. Василi спiвають, а я мовчу, бо колись почав пiдспiвувати, а вони кажуть: "Ти, Павле, тiльки вибивай, спiвати не треба - ти впоперек тягнеш". То я вже їм i не заважаю. У головах Iвана Iвановича ми посадили тополеня. Воно одразу й прийнялося i погнало вгору, як з води. За три роки на пiвтора метра пiдросло. Коли ми домовляємося, де зустрiтися увечерi, то кажемо: бiля Iвана Iвановича. Є чутка, що його i всiх солдатiв, якi похованi в полi, при дорогах i в садках, будуть викопувати i звозите до братської могили у колгоспному дворi. Ми вже вирiшили, що не дамо Iвана Iвановича. Обступимо могилку, вiзьмемося за руки i скажемо: "Нi! Тут пiд шляхом, на виду - раз, тополька - два, оградка - три, до того ж дiвчата нашi кругом горбка насiяли потурнаку, а на самiй могилi нагiдок та гайстрiв насадили. Не дамо. "Нашi" дiвчата - це Соня Приходько, Маня Кiвшик i Оля Єхнич. Три. А нас четверо. Доки ми ходили в самих гiмнастерках, то всi семеро вмiщалися на лавочцi коло Iвана Iвановича. Тепер у шинелях, i лавочка стала тiсна. Довелося доточити. Дiвчатам бiльше рокiв, анiж нам, але вони ходять до нас, бо старших парубкiв немає. Семен Петик є, так вiн ходить "на чужу", на хутори. Вiн i там нарозхват. Василi починають польку. Силка грає з медiатором[4] з плексигласу, на кожнiй струнi окремо, як на мандолiнi, Обора всiма пальцями, по всiх струнах разом (у нього "хтора"), а я пробую бубну-кийком, лiктем, об колiна, - щоб не чути було брязкала. Затим вступаю легенько, непомiтно. Василi наказали менi: "Ти бери такт, от i все". То я й беру такт. А дiвчата наче ждали - та ждали, ми знаємо - вже йдуть он при мiсяцi, мережаною вiд гiлля на деревах стежкою, i Маня голосно регоче, щоб ми почули, що - йдуть. Менi уже сiмнадцятий рiк почався, i вона каже, що я дуже хороший. "Ти такий хороший, Павле, що - не знаю..." Вона до мене щоразу пiдсiдає, i як не смiється, то зiтха. Оце вже пiвроку, мабуть, Василi, Силка та Обора, кажуть: "Любить вона тебе, упадає, бач? А ти дурний. Ти її пригортай, кажи їй що-небудь, бо подумає, що ти жевжик, i пiде до Петика". Хай iде, про мене... Якщо вона така. Дiвчата пiдходять. Усi пiд ручку, заплетенi, у хусточках. - Здрастуйте, хлопцi! - Дра'! - одказуємо ми. Ранiше, доки не носили форми, просто здоровкалися, а тепер отак, по-парубоцьки. - То можна й сiсти чи стояти? - Сiдайте, в ногах правди нема. Пiдрегочують, сiдають. Маня вибирає мiсце мiж мною i Кiбкалом. Вмощується затишно мiж нашими шинелями. Чую: тернулася об моє плече, злягла на нього трохи. Нарошне... Що я - маленький? - Добрий вечiр, - каже менi на вухо, тихенько. - Добрий вечiр, Маню. Спiткнулися ми таки: Василi невлад бренькають, я невлад вибиваю. - О, взяли збили! - вигукує Силка; - Давай заново. I ми починаємо спочатку: "Ой ти, полька, закадрелька..." Менi треба, щоб лiктевi, було вiльно вибивати. _Кажу Манi: - Одсунься трохи, бо лiктем нiяк ворушити. Вона одсувається трохи, пхаючи Василя Кiбкала до краю лавочки. - Кому кохання, а кому штовхання, - кисло мимрить Василь. Натякає. - Ти тепере, як воєнний, -вигинається до мене Ма-ня, щоб не пiдбити лiктя. - Така форма, - кажу. I дзеленчу брязкалами, струшуючи бубну, потiм знову вибиваю кийком. - Хло, давайте "Ой ти, Галю", - просить Оля Єхнич. - Можна, - погоджується Силка. Музикою у нас заправляє вiн: вказує, коли як грати, коли як вибивати. Ми починаємо "Ой ти, Галю", що "хорошого стану, а хто ж тебе любить буде, як я перестану". Хлопцi й дiвчата спiвають. Гарно виходить: i весело, i жалiбно трохи. А я мовчу. Виводить Маня. Голос у неї не дуже дзвiнкий i ледь-ледь тремтить, як вона високо бере. - Та й ким ти будеш? - тихенько питає вона посеред пiснi. - Шофером чи трактористом? - Слюсарем, - кажу. - 3 металу що ото все роблять. Лопати... i все таке. А майстер казав, що вивчимось, то _сережки вмiтимемо... - I менi зробиш? - Маня нахиляється близько до мене, зазирає в очi. - Не знаю... Металу треба. Золота або срiбла... - Можна i з п'ятака. Я у перекупок на базарi бачила, такi ловкi-ловкi! - Можна... мабуть. Не знаю, спитаю у майстра. - Ти, Маню, або спiвай, або балакай, - кидає Василь Кiбкало. - Вiн нiчого не робить, нi спiває, нi грає. I сердиться, як Маня до Мене говорить чи просто так сидить поруч. То й ходи з нею, хiба я що! - А цi, як їх - "сороковки", що в дiвчачому училищi, красивi? - Всякi є. - Ти там собi нiякої ще не надивив? - Та нi... - кажу. - Дрiбнi вони ще, на "шкентелi" ходять. - Гляди, бо я плакатиму, - шепоче Маня так близько, що торкається губами мого вуха, i менi стає жарко. - Ти он до Кiбкала обiзвися. Бачиш, надувся. - Ну й нехай! - Твоє дiло. Кiбкало повертається до мене боком, налягає на Маню грудьми i каже кисло: - Ти вибивай, а не - сачкуєш. - А ти не лiзь! - Маня сердито вiдштовхнула Василя. - Заграйте, хлопцi, "Чорноморця", - попросила вона i почала неголосно: Чорноморець, матiнко, Чорноморець, Вивiв мене босую На морозець... Вхопила повiтря, як схлипнула: Вивiв мене босую Та й питає: Чи є мороз, дiвчино, Чи немає?. Я не вибивав i не брязкав. Так сидiв i слухав. А мiсяць! Ну, не знаю: чого мiсяць у недiлю так свiтить? У буденнi днi вiн якийсь байдужiший! А в недiлю - не зводив би з нього очей. I нi слухати нiкого, нi грати не хочеться, а йти i йти степом кудись... Тiнi од квiтiв над Iваном Iвановичем падають аж за оградку, й чорнобривцi i гайстри тiльки красуються, а нагiдки гiркувато, сумно пахнуть. Вони цвiстимуть, доки й снiг упаде, ще й над снiгом жовтiтимуть днiв два, якщо не буде морозу... Отак десь i тато лежить. А може, й не так, може, присипало десь. Присипало ж у нас на Джулаєвому ярку солдата в окопi. Ненароком знайшли оце недавно. Тiльки автомат, ремiнчик i котелок цiлi, а то... Ой, нема морозу, Сама роса, А я молодая Стояла боса... - Ти, коли будемо розходитися, йди, а я дожену, - шепоче Маня. - Не швидко йди. -_ Та вже ж, - одказую. - Пiдожду. Вона менi - як вiжки: куди смикне, туди й повертаю, Хай би краще Кiбкалом отак повертала. Або нi, не Кiбкалом... Ну, Силкою, ну, Оборою... - Гайда, дiвчата, танцювати абощо, - каже Василь Чи-це-я-чи-не-я. - Бо чогось нудно. Сидять усi, як привезенi. А ти, Маню, до нас бiльше не приходь. До замостян iди оно, там парубки бiдовiшi. У мене камiнчик. - Чого не приходити? - дивується Маня. Нарошне, чути, грається. - Того, що Павло, як ти тут, не вибиває, а клепа як попало i невлад. А Кiбкало всихає на очах! - А то вже я не питатиму, куди менi ходити, - гонористо вiдказує Маня. I просить ласкавенько, наче й не сердилася тiльки що: - Заграйте нам "Ойри". Граємо "Ойру". Я вибиваю старанно, щоб Чи-це-я-чи-не-я не одсилав Маню до замостян. Це - за мiст, там .теж збираються на вулицю. Оно вони спiвають: "Однажди два герої просились ночувать..." Соня з Олею iдуть танцювати вдвох, бо Василi ж грають, а Кiбкало бере Маню. Вона неохоче встає, iде з ним за руку, а сама оглядається на мене i винувато посмiхається. Чого? Кортить - танцюй. Я ж все одно не вмiю, хоч би й не треба було вибивати. Василь крутить Маню навколо себе, вiє полами шинелi, а брови стовпчиками вгору - дивуються чи плачуть на радощах... Вiн з Манi не зводить очей, а вона з-за плеча у нього - з мене. Очi в неї сумнi, благальнi. I я одвертаюся. Василi заграли швидше, я ледь устигаю за ними, з бубном, але так треба пiд кiнець "Ойри". Потiм балалайки враз, одрубом умовкають. Василi разом накривають струни долонями, а я ще якийсь час тихенько, нiби даленiючи, дзвоню брязкалами - це теж так треба. - Ой пiдбилася! Ой упаду! - лящить Оля Єхнич несправжньо, роблено, щоб схоже було на дiвку, i перевальцем, по-качиному йде до лавочки. Вона дуже натоптувата, неповоротка, їй не личить лящати. Тоненьким личить, а їй нi. Соня справдi зморилася, бо аж не здишеться: в танцi вона "водить" Олю - не водить, а тягає за собою. Тодi просить Василiв: - Не треба бiльше так швидко грати, хлопцi, бо серце вискоче. Дiвчата сiдають на лавочку: Оля - коло Василя Обори (вони личать одне одному), Соня - бiля Силки, бiленька, тиха i покiрна. Коли Силка нищечком розказує їй про географiю, вона тихо зойкає i дивується: "Ой, а де це - Гренландiя?" Кiбкало i Маня сiдають не одразу, бо вiн її не пускає - обхопив довгими руками, скиглить їй щось на вухо, а вона випручується i каже вголос: - Пусти, бо вдруге не пiду з тобою. Сам танцюватимеш! - I смiється поблажливо i звабно водночас, наче й проти i не проти того, щоб Кiбкало обнiмав її. Що за мода?.. I знову сидимо всi рядочком, як пiд вiнцем. Дiвчата нiби чогось ждуть, а ми не знаємо, що й робити: йти чи ще побути. Кисла вулиця. Може, тому, що нам уставати завтра о п'ятiй годинi i йти, щоб устигнути на лiнiйку та снiданок. Дiвчатам що - їм до школи на вiсiм годин. Батьки є, матерi є, хати цiлi у всiх... - Давайте, хлопцi, ми будемо вчити вас танцювать! - пропонує Маня. - Без музики, пiд язик. А можна в умi спiвать. - О, це дiло! - вигукує Силка, розстiбає шинелю, накриває полою Сонинi вузенькi плечi, i вони починають крутитися, ходити маленькими крочками назад i вперед. Василь щось воркоче, а Соня тихо проситься: - На ноги не наступай, бо в мене й так пiдошва надiрвана. Василь Обора з Олею теж пiшли товкти товченицю: вони обоє важкi в ногах. А Маня взяла мене i, як ласочка, огинаючись (видно, пiд свою музику "в умi"), повела по колу, тодi далi, далi вiд гурту. Очi сяють, пальчики, в яких вона тримає мою долоню, гарячi. - Ти мене любиш? - спитала тихо, самим лише подихом. - Я? Не знаю... - Як - "не знаю"? Нi трiнечки? - Хтозна... - Ну от я тебе... як побачу, хоч здалеку, то так радiю, що побiгла б назустрiч. А сама з мiсця не рушу- терпну i дивлюся на тебе, дивлюся... Ти позавчора тяг дрова з лугу, якесь гiлля, голову в плечi нагнув... а менi жалко - страх. Побiгла, помогла б, якби не люди. Вони ж такi, що зразу щось придумають. А ти радiєш, як побачиш мене? - Радiю. Думаю: он Маня йде... - I все?.. - Маня високо пiднiмає брови, i вiї, губи їй дрiбно тремтять, пальцi слабнуть на моїй долонi. - А що ж iще? - Ну от я до тебе як доторкнуся, то мене в жар кидає одразу... - I менi так було! - радiю. - Як ти шепотiла, що плакатимеш. - Маня припадає лобом до моєї шинелi. - Ой, колю-юча яка! - шепоче i, пiднявши голову, смiється до мене очима вгору: вона трохи менша вiд мене на зрiст. - Нова, - кажу. - Позавчора тiльки видали. - Давай утечемо. - Маня гаряче дихає менi в пiдборiддя. - Давай? - Та нi, пiдождемо, поки всi будуть розходитися, бо скажуть... - Хай скажуть! Нам-то що? - Нi, ми ж усi разом ходимо щодня, а тут на тобi - хто куди. - Тодi я тебе дожену, - шепоче вона ще раз те, що вже казала. - А Василь? - Я од нього вирвусь. Або обдурю. Ти не бiйся. Ми знову пiдтанцьовуємо до гурту - не я, а вона, я просто йду. Вiкна по селу, хоч i так не густо свiтилися, почали гаснути. Тiнi вiд топольки i квiтiв на могилi Iвана Iвановича подовшали i примерхли - мiсяць подався вниз, почав пригасати, а зорi пояскравiшали на пiвнiч. - Пора ком на хауз! [5]' - оголосив Силка. - Тепер аж до тої недiлi. Вiн однiс у двiр балалайки (обидвi вони його, теж вiд братiв зосталися), накрив бiленьку Соню шинелею так, що вона вся сховалася пiд нею, i пiшов проводити додому та розповiдати дорогою про дивовижнi країни за горами та океанами. Завтра вiн розкаже нам, про яку країну саме розповiдав Сонi i як Соня дивувалася. Вiн радiє, коли його слухають i дивуються. Васить Обора взяв Олю Єхнич i попрощався з нами. - П'ока! А ми втрьох зосталися. Василевi Кiбкаловi йти пiд гору, вiн живе недалеко вiд Штокала, а Манi й менi - до мосту. - Що ж, пiшов i я, - кажу. - Щасливо, Ти не йдеш, Маню? - Iду. Я сама боятимусь... Але Кiбкало мiцно тримає її за стан i дивиться на мене кисло-ненависними очима. А до Манi каже: - Я проведу. Чого ти боятимешся? - Пусти, Васю! - проситься Маня улесливо. - Тобi ж зi мною не по дорозi. Тодi ще проситимеш, щоб я тебе провела, сам боюся, скажеш... - Чого б я боявся, - гогошиться Василь i повертається до мене зi своїм гребенем на пiлотцi. Вiдходжу геть. Але сьогоднi менi не так легко йти, як було ранiше, коли Кiбкало держав Маню, щоб зосталася. Сьогоднi менi болить iти самому. Не знаю, що робити. Вернутись i просто вирвати Маню з його рук, - так вона ж сама бiсики йому посилає i танцювати бiжить, - чи йти, хай як хоче? А вони торгуються. О, регоче!.. Наче лащиться. Ну й регочи! Вже як одiйшов далеченько, чую: - Василю, пусти, бо вдарю! Оглядаюся - бiжить, вистукує черевичками, хустка бiлiє. Пристоюю, жду. - Ой, насилу вирвалася! - Маня швидко дихає i спершу бере мене пiд руку, потiм прокрадається долонею в шинельну кишеню, де й моя рука, бере її м'яко i тисне. - От причепа цей Кiбкало! Такий свого скрiзь доб'ється, дарма що з виду - тяптя. - I тебе доб'ється? - Нi-i, мене - дзуськи! - Ти ж сама до нього... смiєшся якось так. Маня зупиняється. Я теж, бо руки нашi в однiй кишенi. - Тож я наро-ошне! - вигукує вона посеред шляху смiхотливим шепотом. - Я люблю, як мене люблять! I граюся нарошне... А не люблю його i на остiлечки, - показує менi дрiбненьких пiвпучки. - Iй-богу! А ти подумав... - Хiба тебе розбереш? То "хi-хi", то "вдарю".... Маня смiється. - Ходiмо, бо_ вiн ще доганяти здумає. - I зiтхає. - От не везе менi з вами... Ми рушаємо далi. Заходить мiсяць, глухне нiч. За рiчкою вже також тихо, лише то в одному краї Замостя, то в iншому чути по вуличках короткий лункий реготок: там теж розходяться по домiвках, i дiвчата проводжають одна одну, щоб не страшно. Маня живе вiд мене через п'ять хат. Коли я йду з училища, вона. або виходить на порiг, або дивиться через фiранку у вiкно i легенько, потайки, перед обличчям собi махає до мене пальчиками, щоб тi, хто в хатi, не помiтили. Я завжди киваю у вiдповiдь, що - бачу. - Ходiмо до нас у берег, на вербi посидимо. - Ходiмо. Iдемо до мосту, а там збiгаємо з крутої греблi i понад рiчкою - до верби, її спиляли ще до вiйни. Кора давно обсипалася, спiд почав братися мохом, а зверху стовбур блищить, вичовганий посиденьками: бабусi, дiдусi i молодшi та дiти сходяться сюди щонедiлi на балачку - послухати, погратися, насiння пошеретувати... Верба холодна. Маня пробує її рукою i просить: - Одкинь полу, щоб я на неї сiла, бо в мене спiдниця тонка. Я розстебнув ще не слухнянi новi гаплики на шинелi, вiдкинув полу. Маня сiла, пошукала рукою нiрки у мене поза спиною, знайшла i обняла за стан. - Ой, те-епло! Теплий ти. - Коли б, пiд таким сукном... - кажу. Хотiв погладити її руку, вже й пiдняв був свою i знову опустив: ще подумає - заграю. На рiчцi тихо i зоряно. Пiд берегом, помiж лататтям плюскається дрiбна рибка; лiлiй уже немає, обсипалися, лишилися тiльки зеленi глечички. Скоро i латаття, i вони поринуть пiд воду i лежатимуть на днi до весни. їх видно буде крiзь молодий лiд, але будуть вони вже не зеленi, а червонi, з прозеленцем. Маня кладе голову менi на груди i легенько, тремтливо зiтхає. Я нахиляюся, дихаю їй за комiр, щоб зiгрiлася у своєму легенькому пiджачку та ситцевiй бiлiй кофтинi. Вона тихо смiється i мiцнiше обнiмає мене. - Тепло? - питаю. - Лоскотне, - шепоче. У шию лоскотно. - Пора б уже i йти, менi ще креслення робити, - А менi алгебру... - Це, якби не вiйна, ти була б уже в дев'ятому класi? - А ти? - Теж у дев'ятому. Я з шести рокiв пiшов до школи. Закортiло... - Якби ми торiк сюди переїхали, я з тобою походила б хоч зиму в один клас... - Манинi батьки недавно переїхали до нас з-пiд Кременчука. - Сидiли б за одною партою, еге? - У нас не заведено, щоб хлопець з дiвчиною сидiв, То вже пропащий: засмiють i хлопцi, й дiвчата. - А що тобi креслити? - Молоток. У трьох проекцiях: вид спереду, вид згори _i вид збоку. - Навiщо? - Щоб потiм за цим кресленням зробити молоток. - А так, без креслення, хiба не можна? - Нi, треба, щоб точно, по розмiрах. Маня обертається обличчям до мене, очi їй темно, глибоко i гаряче блищать, аж страшно трохи. Бiляве, лискуче зблизька при зорях волосся вибилося з-пiд хустки на лоб, на щоки. - Поцiлуй мене, - шепоче. Я вiдводжу погляд вiд її очей i кажу навпростець - чого ж тут критися, як це правда: - Я не вмiю. Тодi вона пiдводиться трохи i сама тулиться щокою до моїх губiв. Щоки її горять. Я трохи поворухнув губами i знову стис. - От, а казав, не вмiєш, - млосно шепоче Маня i знову вмощується головою менi в груди. Я таки наважився: погладив її руку, - Ти ще не змерзла? - Нi... Маня мiцнiше обнiмає мене за стан, горнеться i питає:. - Скiльки тобi вчитися в училищi? - Два роки. - А тодi? - На заводи пошлють. У города, кажуть. Маня зiтхає: - Тодi в армiю.,, - Мабуть. - Я все одно тебе ждатиму. I з города, i з армiї. Хоч i п'ять годiвi - Вона рвучко пiдводиться i пильно дивиться менi в очi. - Вiриш? Кажи, що вiрю, бо я розсерджусь i заплачу. Я вже за тобою плакала, що ти такий... В очах у неї справдi зблискують сльози. - Вiрю, - кажу хрипко, бо голосу чомусь не стало. Маня знiмає з мене пiлотку i закидає долонею мою чуприну назад. - А лоб який бiлий пiд чубомi Тобi вже можна за чiсуватися вгору. Отак, отак, - пригладжує. - Нi, треба з водою. Водою, тодi гребiнцем. А зверху пiлотку. - Вона мовчить, куйовдить пальцями чуб. - Павлику... Чого ти такий несмiливий? Ти з усiма такий, чи тiльки зi мною? Це мене зачiпає. - Розтапша, еге? - питаюся. - Нi, ну... - Треба так, як Василь? Ухватив - i тягне... Тягни!.. Несмiливий Я всi гранати, якi тiльки знаходив, перекидав, - i нашi, i нiмецькi. Тiльки протитанковi не пробував, бо вона важка i швидко рветься - через чотири секунди. А нiмця як за руку вхопив i кричав, коли вiн замахнувся на тiтку Ялосовету сокирою за те, що вона не вiддавала йому валянка примiряти? Вiн тодi так дав менi носака пiд бiк, що я з тиждень перехняблений ходив. А хату як гасив, щоб половинка зосталася?.. Правда, то все, може, згарячу, не знаю. Думаю так, i раптом чую, як у повiтрi прямо на нас щось шурхотить. Одразу впiзнав - грудка. Упав на Маню грудьми, аж вона зойкнула. А по вербi за моєю спиною- бух! Так i є: грудка! Од греблi летiла. "Ах ти ж гад! Знайшов несмiливого?! - i теж хапата грудку, але не встигаю кинути - роздавив у руцi. - Ах ти. ж гад!" Вiд греблi шляхом потупотiло. Не через мiст, а назад. А хто - не видно, поночi. Гнався, поки дух забило. А-а, не дожену: вiн довгоногий. I вертаюся назад. - Хто то? - питається Маня злякано. Вона стоїть бiля верби з моєю шинелею в руках. - Та хто ж... - Беру у неї шинелю i вдягаюся. - Василь Кiбкало, хто ж iще. Шпигує... - Будемо йти вже. - Боїшся? - Та нi. Пiзно Лаятимуться дома. Боїться. Ми йдемо через нашi грядки, тримаємося за руки. Серце менi стугонить, плечi тiпає. Хай скаже спасибi, що не догнав! Виходимо поза хатою на стежку попiд шляхом. У нас не свiтиться вже: тiтка Ялосовета знає, що в недiлю я вибиваю на бубонi i приходжу пiзнiше, то не жде. - Далi я сама, - каже Маня i легенько, в'яло забирає свою руку з моєї. Вона йде до свого двору, а я стою i вiдчуваю, як пусто i тоскно робиться менi - нiчого не хочеться: нi додому в темну хату, нi креслення робити; устану годин у три та й зроблю. Iшов би оце кудись, хоч i мiсяця немає... А куди? Нiколи зi мною такого не було. - Маню! - гукаю тихо. - Не йди... Вона зупинилась i стоїть якийсь час нерухомо. Потiм повiльно-повiльно вертається, опустивши голову. Пiдiйшла близько, припала до мене, хапає мою голову в долонi, i я чую на своїх щоках її мокрi вiї i гарячi тремтливi губи - Маню, ану ступай додому! - чути вiд її двору, не голосно так, несердито. Мама. То - її мама. - Чуєш, Маню? Ось ти в мене подiвуєш... Почалися дощi. Зранку, в обiд, увечерi, вночi - щодня хлющить. Видно, за все лiто провину спокутували. Шинелi нашi не встигають просохнути наскрiзь, тiльки нагрiваються за нiч у хатi, а вранцi, як iдемо, парують до першої десь або до другої станцiї - i знову дощ. Ходити стало важко. Грейдер розгас, трави на узбiччях немає, там було б твердiше. Сковзаємося, падаємо разiв по три, доки до околицi мiстечка доплуганимося. А там уже кам'янка, там легше. Iнколи нам трапляється машина - з Харкова, Полтави або з Лютенської МТС: "шевролети", ЗIСи, пiвторатонки, "студебеккери". Ми пiднiмаємо руки, "голосуємо". Зупиняють - сiдаємо, i коли машина починає десь буксувати, найчастiше супроти середньої нашої станцiї Осика, у крутому видолинку - пхаємо її, доки виїде; не зупиняється - чiпляємося. Вiйськовi шофери завжди беруть нас: мо' жалiють, а мо' за форму. Вона ж майже однакова з їхньою, тiльки ми в черевиках i з "кльошем", а вони в чоботях i галiфе. Першим пiдчепився на попутну, ще як було сухо, Василь Обора. Пiд горою, коли шофер перемикав швидкiсть, учепився ззаду за борт, дригнув товстими ногами в повiтрi й опинився в кузовi. Тiльки рукою нам помахав. Деремося кам'янкою вгору, хвалимо Василя, що молодець, не побоявся, що давно нам пора було б до цього додуматися. - Це ж проїхал