и раз - уже вiдкинь вiд чотирьох з половиною тисяч дев'ять кiлометрiв. Удруге - ще й дев'ять! - вигукує Силка. Зiйшли на гору, а Обора лежить на листi пiд кленом, пiдперши долонею голову. - Чого ти? - дивуємося. - Зiгнав? - Нi. А що менi за iнтерес с'амому їхати? I ми поклали собi, що тепер будемо пiдчiплюватися усi гуртом. Хто перший вскочить у кузов, той подає менi руку, бо я не дiстану до борта. Я то достаю, як iде "студебеккер" або "шевролет": у них заднiй борт низький, з ланцюжками по боках, та й буфери великi- за щось та вчеплюся. Спершу можна за буфер або ланцюжок, а тодi вже й за борт. Ми добре знаємо свою гору: де шофери перемикають швидкостi з четвертої на третю, де з третьої на другу i з другої на першу. Правда, це залежить вiд того, на вантажена машина чи порожня, але ми навчилися здалеку, по мотору впiзнавати: така чи така. Зiстрибуємо в райцентрi бiля олiйницi: там найбiльшi вибоїни, i шофери завжди пригальмовують перед ними. Трапляються й злi. Один вивiз нас на гору, розiгнав машину - радiємо: їдемо! А вiн раптом - тиць на гальма! Ми посплигували - i врозтiч. Хвилин десять ганявся за нами з корбою в руках. "Ви, - кричить, - борт менi одломили на тому тижнi! Я вам покажу чiплятися!.." Гукаємо здалеку, що то не ми, що то вiн переплутав. Свариться корбою i злошкiриться. Тiльки вiн до кабiни - ми знову пiдходимо. I як би не рвав з мiсця - вчепимося. Але таки доїхали швидше, нiж дiйшли б! Ми прозвали того шофера Фрiцом, бо на ньому була жовта шкiряна шапка з козирком. Василь Кiбкало теж простягає менi руку, як пiдчепимося, разом з Оборою та Силкою, але я її, пiсля того вечора з Манею, не беру. Другого дня дорогою до училища придержав його за рукав, доки хлопцi одiйшли далi. - Ти вчора груддя кидав? - питаю. - Яке груддя? - поставив брови-кiлочки вгору. - Чого б це я його кидав? Я спати пiшов. Чую по голосу, бачу: бреше вiн. I пiсля того за його руку не хапаюся. Не сяду - пiшки дiйду. Тепер вiн пiдлизується до Василiв - виносить їм уранцi i дiлить на трьох пирiг або окраєць перепiчки: в нього батько машинiстом бiля молотарки... Добре було у вереснi та на початку жовтня. Виходимо з дому о п'ятiй годинi, а надворi уже видно чи розвидняється. Тепер нам починає розвиднятися пiд райцентром. А то поночi йдемо: один за одним, вервечкою, слiд у слiд, i мiняємося мiсцями - або Василi попереду, або я. Робимо протопти наослiп, навпомацки. На теорiї нiчого, встигаємо за пiвдня вiдпочити. Коли ж практика, тодi цiлий день на ногах: пиляємо, свердлимо бормашиною, ходимо в кузню молотобойцями, а треба - заготовляємо поковки для зубил, молоткiв, плоскогубцiв, хвостовикiв для мулярських кельм. У мене i ще в десятьох наших - молоток. Майстер видав нам найкращi, найновiшi терпуги: багато пиляти - чотири плоскостi i бойок п'ятий. Руки вже звикли, не болять, а от ноги... З теорiї в мене все чотири й п'ять, окрiм креслення. Я тодi вночi поспiшав, порушив розмiри, понаплутував. Далеко було вiд мене креслення тої ночi. Все далеко було: i тiтка Ялосовета, i училище, навiть тато, про якого я думав щодня, бачив його останню усмiшку i сльози в очах; чув його слова до тiтки Ялосовети: "Лесю, рiдна, доглянь хлопчика, як не вернуся. У нас же з ним нi кровиночки рiдної нема бiльше, тiльки ти, Лесю... Хороша, люба, спасибi тобi, що стрiлася нам". Вiн так i сказав: нам... Тiтка Ялосовета засвiтила обидвi гiльзи - i петеерiвську, i з малокалiберної зенiтки, щоб виднiше було менi креслити. Не допомогло. - Довгенько ти сьогоднi. Грали? Я виходила, то не чути було. Тiльки у березi хтось гомонiв коло верби - не впiзнала. - То ми з Манею, - Ви?! Навiщо б ото прикидався? Упiзнали ж, я ж по тому, як вони дихають, знаю, що в них на думцi. - Ловка дiвчина, - помовчавши, каже тiтка Ялосовета. - I з лиця така ласкава. Все й здоровкається до мене: "Здрастуйте, тьотю Ялосовето!" I червонiє. - Лягайте, то, може, хоч ви не заспите завтра. Чи воно вже сьогоднi почалося... У нас немає годинника. Був, доки хату не пiдкинуло, що й дзвонив, хоч i потихеньку. Тепер десь у небi дзвонить... Тiтка Ялосовета лiзе на пiч i, зiтхаючи, каже звiдти ще раз: - Ловка... Щоб не так нудно й моторошно було йти вранцi чорним шляхом i-степом, - нiде нi вогника, нi звуку, тiльки вовки виють, то збоку, то десь попереду, то позаду нас, - ми придумали розкладати звечора, як повертаємося з училища, вогонь напроти Писаревого лiсу. Роз палимо хмиз - полум'я шугає аж пiд дроти на стовпах - грiємося бiля нього, обкладем багаття трухлими пеньками i йдемо далi, додому. А вдосвiта, ще вiд станцiї Ли бачимо: є наш вогник! Здається, що вiн далеко-далеко. А вiн осьо, за гони вiд нас. У дощi вогонь загасав. Коли ж пiдмерзло, знову жеврiв шосвiтанку. Поминувши йoro, ми ще довго оглядалися i вигукували: - Видно, дивiться! - I досi видно! - О, немає, сховався... I нам робилося трохи сумно, але ненадовго, бо незабаром попереду вже виднiлося мiстечко i вогники, де iнде розкиданi по ньому з вiкон. Так i ходили щодня: вiд вогникiв у селi, як оглянемо ся згори, до нашого посеред степу над шляхом i попереду- в мiстечку. Менi часто сниться страшний сон: нiби в хатi уже стоїть бiлий ранок. I я прокидаюся, холонучи вiд думки, що проспав лiнiйку, снiданок, що група наша вже йде мiстечком, горланячи "Дальневосточную", а мене на "шкентелi" немає... Одного разу прокинувся, а в хатi справдi яснiє од вiкна м'яке бiле сяєвце. Припав лобом до шибки - бiло надворi, а небо чорне, анi зiрочки по ньому, анi просвiтку, хоч малого. Нi, не схоже на те, щоб розвиднялося. Ми з Василями вже примiтили, що небо, тiльки-но по чинає братися на свiтанок, спершу сивiє, наче по ньому розлився Чумацький Шлях вiд обрiю до обрiю. Трохи перегодом угадується над степом несмiлива тиха про синь, i тодi кожен кущик при дорозi видається здалеку людиною... А все було просто, i маленька давня радiсть лоскотнула менi в горлi: знадвору у вiкно зазирав перший снiг. Вiн прийшов опiвночi i видався менi досвiтком. До вiйни перший снiг був нам за свято: грали в кулi, качали першу бабу i самi качалися по ньому з пригоркiв, гублячи шапки, а вiн ласкаво рипiв пiд грудьми, пiд плечима, пiд лiктями... Погано без годинника: цiлу нiч мариться, що пора вставати. Хоч би пiвень був. Немає нi пiвня, нi курей. Пiд вiйну - нiмцi витрощили, а зараз - годувати нiчим. По селу то є у декого пiвники, але ж спробуй по чути їх здалеку пiд завiрюху, вiтер чи вiдлигу, коли все робиться чорне i глухе. У вiдлигу ночi найглухiшi. Тiтка Ялосовета спить на печi, я - на полу. Одна подушка в неї, одна в мене. За вкривачку менi рядно й шинеля, тiтцi - саме рядно: на печi бiльше духу. Ранiше там спав я, але тепер, навiть коли дуже промерз ну, прийшовши з училища, на пiч не лiзу, а йду рубати дрова, щоб зiгрiтися, ,або одкидаю снiг у дворi. Пiсля тiєї жовтневої ночi коло верби, пiсля того, як Маня повернулася вiд свого двору, мовчки плачучи, я нiби вирiс на кiлька рокiв уперед - i - без вороття... - Ти якийсь не такий зробився, - каже iнколи тiтка Ялосовета. - I голос перемiнився... Басок проривається. Найлюбiшою стала менi думка про хату. Сам складу, по деревинi, по соломинi вкрию, хай тiльки потеплiє та подовшає день. Доки ж ми в куренi житимемо? Менi треба вставати найранiше, щоб зайти i побудити Василiв - Силку та Обору. Кiбкало встає сам, у них годинник є, та ще й не простий, а з дзвiнком. Заходжу спершу до Силки. Його будити найважче, бо все Силчине сiмейство спить, як побите. Про те, як вони сплять, усе село знає. Бувало, хвилин по десять стукаю у вiкна, доки добуджуся. Спершу менi в цьому допомагала маленька Силчина сестричка Надя. Тiльки постукаю у вiкно, а вона - чути крiзь шибку - в плач: - Ма-а! Он хтось у хату лiзе... Потiм звикла, i, коли я постукаю прямо до неї на пiч - там умазана шибочка - лепетить тоненьким сон ним голоском: - Васи, вставай, оно взе Павло плийсов. А ви, та й ма, оце спiть. То по Василя... Василь одчиняє дверi, оступається в темнi сiни з двома курками на драбинi i висапує очманiлим вiд щоденного недосипання голосом: - Хiба вже пора? Ну тiльки ж наче заснув! Ще й не снилося нiчого... Увiходжу в хату. Тепло, парко вiд сирих верболозових дров, що сушаться в печi, старою олiєю пахне. Надя, розкудлана, пiдпухла зi сну, виглядає з печi i шепелявить: - Здластуй, Павлуса! А вони всi й не цули, со ти стукаєс... Iнколи вона питає в мене, лукаво примруживши оченята: - Павлусо, а ти мене вiзьмес замiз, як я вилосту? Я тобi солоцки лататиму, а ти менi косу лозцiсуватимес... ; Силка з Силчихою смiються, хоч i соннi до знемоги, i старий каже хрипко, крiзь шинель: - Ну й порода ж! Ще й букви не вимовляє, а про замiж зна! Я обiцяю неодмiнно взяти її за жiнку. Тодi вона махає менi бiлим рученям, ховається на пiч i засинає. Скидаю шинель, щоб не перегрiтися у теплi, доки Василь одягнеться - тодi надворi дрижаки не так битимуть. Прокидаються помалу i Василевi батьки. Вони обоє працюють на постiйнiй: батько на воловнику, мати бiля корiв - зморюються щодня, важко вставати. Лежать на полу, так, на самiй ряднинi, i вкритi старою байковою ковдрою, труть очi, тяжко позiхають, при гладжують долонями волосся. - Щось ти, Павлушо, сьогоднi наче рано зайшов, Мо', воно ще й не пора? Щодня про одне й те саме питають. Може, й не пора. Хiба я знаю? Виходимо з Василем за хвiртку. Могилу Iвана Iвановича засипало снiгом ледь не вщерть з оградкою, самi гострячки вiд штахету виглядають, i тополька на вiтрi гойдається. - Треба б одкидати снiг, - кажу. - Нехай, пiд снiгом йому затишнiше, - розсудливо вiдповiдає Василь. - Та й квiти весною краще ростимуть. Обору будити недовго. Вiн виходить майже одразу, як тiльки ми постукаємо. Наче й не спав. Мабуть, у нього не лише шкура бичача, а i весь вiн такий - залiзний: нiколи не мерзне, нiчого не боїться, не зморюється i - мовчить. Єдине, що його катує з ранку до вечора, - їсти хочеться. Якось вiн. сказав: "М'енi i вночi, як сплю, х'очеться їсти". Звiсно, дебелий, сильний... Нам з Силкою легше, ми дрiбнiшi. Дiходимо до Кiбкалової хати - у вiкнах темно. Завжди, як викликаємо його свистом, у них уже свiтиться (тодi ми напевно знаємо: вчасно я встав, скоро п'ята година), а сьогоднi поночi. Хiба пiшов уже, i ми запiзнюємося! Так нi, вiн побоїться сам iти. Чи рано? - Щось не те, - каже Силка. - Ти, як до мене йшов, пiвня нiде не чув? - Нi... Може, першi вже одспiвали, а другi ще не почали? Свиснули раз, друге. У Кiбкалових вiкнах зблиснув сiрник i знову погас. Рипнули сiнешнi дверi, i з порогу озвався Василiв батько... - Рано ще, хлопцi. Ще тiльки пiвдругої. I мовчить. Мовчимо й ми. Куди ж тепер? Назад? Знову будити своїх, знову вставати... Iти помалу до райцентру, а там сидiти пiд училищем на морозi? Стоїмо посеред шляху, сховавши обличчя в комiри. Старий, видно, таки надумався: - Заходьте, що ж... Нiхто з нас нiколи не був у Кiбкаловiй хатi. Живуть вони, як норцi: товчуться у дворi за високим дощаним парканом - не видно, що роблять; говорять - не чути що, лише муркочуть; увiйдуть до хати - клац засовом... I то вже не достукаєшся, тiльки фiранки на вiкнах ворушаться, iз-за них виглядає по одному оку: дивляться, хто прийшов. Кiбкало завiв нас не до великої хати, а в хатину. У нiй пахло молоком, житнiм хлiбом i натопленою лежанкою. Але найдужче - молоком. Коли то ми чули, як воно пахне! Коло лежанки бiлiв у темрявi оберемок соломи. Кiбкало розгорнув її ногою. - Отуто й перекуняєте, доки йти. Лягайте, я розбуджу. У старого Кiбкала, як i у Василя, брови завжди зобиджено стремлять угору, губи плаксиво опущенi, до того ж верхня трохи накинута на нижню, але в селi його шанують як хорошого i некрикливого машинiста. Так ми й поснули: у шапках, шинелях, пiдперезанi брезентовими пасками з лудженими бляхами "РУ". Вперше поснули спокiйно за цi чотири мiсяцi, вiдколи ходимо в училище. Уранцi йшли бадьоро, швидко, легко: вiтер дув збоку, а не супроти, морозець видався м'який, пiдоспали в теплi... Та головне - Кiбкалова мати напоїла нас молоком зi справжнiм чистим житнiм хлiбом. А коли виходили з хати, провела до ворiт i попросила Обору: - Ти, Василю, крепкий, приглядай там в училищi, щоб нiхто не зобижав мого синочка, - i гладила Кiбкала по вузькiй довгiй спинi. Обора пообiцяв, що приглядатиме. На горi вiн мiцнющо обняв мене за плечi i тихо сказав: - Ти ще р'азок устань ч'асiв у два! Ми й тепер, як випали снiги, берегли свiй вогонь бiля станцiї Осика. Вже не задля того, щоб хоч трохи звеселити степову осiнню темряву, а щоб було де перегрiтися посеред дороги. Та й звикли до нього. Пеньки осиковi, трухлi, жеврiють по два, а то й по три днi. Ми беремо їх у Писаревому лiсi. Удариш ногою - вiн i вивернувся. На плече - i до шляху. Цiлу купу наносили про запас. - Це нам сьогоднi таке добриння випало, що й на снiданок можна не спiшити! - знiчев'я вигукує Чи це-я-чи-не-я. Вiн завжди так, зненацька щось вигукує. - Хай би дитбудинкiвцi поласували нашими пайками, так лiнiйка ж... Сидимо навпочiпки довкола вогню, дмухаємо в жар, наставляємо до нього долонi так близько, що аж кiсточки в пальцях просвiчуються. Обора притяг з лiсу оберемок сухого гiлля, кинув на жар. Полум'я. - стовпом, iскри сiються на снiг i сичать. Обертаємося на мiсцi помалу, як пожежники на каланчi, грiємо шинелi з усiх бокiв. А коли полум'я падає i тiльки вилюжиться по пеньках, рушаємо далi. Кiбкало як iменинник: усмiхається раз по раз до всiх, забалакує, упевнений, що сьогоднi, за хлiб i молоко, йому нiхто не вiдповiсть мовчанкою. Та i в польову сумку не треба крастися рукою - воно ж, мабуть, нелегко їсти при голодних. Коли ми пили молоко, вiн спiднишку поглядав на мене так, нiби прицiнювався, скiльки я коштую. Я ловив той погляд i, не клiпаючи, дивився йому просто в зiницi. Вiн прикривав їх повiками. - Ну хай ми. А чого ти, Васи', ходиш оце в училище? - спитав Силка. Вiн iшов попереду, вбравши велику голову в плечi i засунувши руки - одну в кишеню, другу за борт шинелi. - Я з таким достатком, як у вас, зроду школу не покинув би, а вчився i вчився. - Тато заставили, - мляво одказав Кiбкало. - Кажуть; вивчишся на механiка, заберу тебе до машини, пiдучу - коло неї не пропадеш... - Т'очно! - сказав Обора. - Од машини i в п'аровику можна цей... зерна додому привезти. Погана випала нiч: кура, вiтер на мосту мiж палями стогне, пiдвиває по-вовчи, у димарi плаче, а в хатi стужа, вивiяло тепло. А що робиться зараз, як на гору вийти?.. Не пiдiйдеш, валить з нiг. .Була вже така нiч у груднi, насилу добилися до училища. Разiв чотири прокидався, уставав до вiкна. Нiчого не розбереш. Тiльки снiг об скло, намерзло пальцiв на два, шкребеться. Тiтка Ялосовета озвалася з печi: - Спи, синок, рано ще, мабуть. Я од самого вечора i очей не стуляла. - Ну менi йти, а ви чого не спите? - Думаю... Вивчишся, думаю, повезуть тебе кудись, i зостануся я сама, як пучка. Нi тата, нi тебе... Кому я здалася? - Чого - самi? Одроблю три роки, приїду. Та й довго ще вчитися. Тiтка Ялосовета зiтхнула в пiтьмi. Треба менi йти. Краще ранiше, анiж хлопцi через мене зостануться без снiданку. Спробуй тодi до обiду викрiпити не ївши. Сьогоднi практика, можна поверх форми надiти комбiнезон, але в таку холоднечу, та ще як проти вiтру, краще згорнути його втроє та покласти на груди пiд шинелю: тодi вiтер не так прошиватиме. Швидко взувся, вiдкотив пiлотку, щоб зробилася, як торбинка, натяг на, лоб, на вуха, як нiмцi пiд вiйну, а поверх неї - шапку, - Глядися, щоб лице не приморозив, - каже тiтка Ялосовета. Вона застiбає менi шинель, а я притримую на грудях згорнутий комбiнезон. - Господи, краще б оце менi йти... Одвертайся ж хоч, як дуже проти вiтру. - Я, тiтко Ялосовето, поки закiнчу училище, то й лекцiї зумiю читати, як проти вiтру ходить, - шуткую. Менi жалко дивитися на її пальцi худi, що стягають шинелю, аби якось застiбнути гаплички. Всю жалко. Але й пожалiти нiколи. Та ще словами... Краще мовчать. Виходжу на шлях, пригнувши голову до грудей; вiтер i снiг сiчуть по шинелi, як батогами. Глянув уздовж по селу з-пiд шапки з пiлоткою i зупинився; свiтиться майже у всiх уже хатах. Це ж годин шiсть! Кинувся бiгти - не пiдбiжу. Пхає мене назад. Знаю ж: коли сильний вiтер у груди - бiгти не треба, бо тодi йому легше звалити, в землю треба дужче впиратися. Скiльки ж воно годин? У Манi теж свiтиться... Постукати у вiкно? Спитати? У них теж є годинник. Нi. Запiзнився, у пiлотцi пiд шапкою... Краще не треба. Звернув ближче до хат, щоб затишнiше було, i знову побiг, шурхаючи глибоко в сухi сипучi замети. До Силки вскочив не стукаючи, бо в них уже теж свiтилося. - Пiшов Василь, Павлику, недавно побiг, - сказала Силчиха. Вона розпалювала сирi дрова в печi. - А ти заспав? Ой горе, горе. - I пожалiла: - Мої дiтки!.. Та хiба в таку лиху годину не заспиш? До Обори я не заходив; Силка, звичайно, його збудив. Що ж, треба доганяти. У Кiбкалiв поночi, видно, сплять собi. Кiбкала у такий холод i вiтер батьки до училища не пускають, їм можна. Вони обiйдуться без ремiсницької пайки та сякої-такої побовтюшки. Добився до пiвгори. Тут, понад голою кам'янкою, ще гострiший вiтер бриє, то йшов, зiгнувшись у три погибелi. Дроти на стовпах не гудуть - завивають на рiзнi голоси. I як не перервуться - так понамерзали. - ...ав-ле-е-е!.. ога-аня-а-ай!.. - долинуло так здалеку, що ледве чути. Зрадiв: хлопцi. "Iду, йду, хло..." - бурмочу собi в застебнуту на гацлики шинельну пазуху. Крикнути б, що тут я, що доганятиму - куди ж проти вiтру кричати? Подих заб'є, тiльки-но рота розтулиш. Та й не почують однак. Iтиму вже сам, буде як буде. Мо' вони бiля вогника пiдождуть мене, якщо його не розвiяло. У такий вiтрюган i пеньки покотить, не те що жар рознесе. Поминув станцiю Ли. Ледве впiзнав її крiзь куру: Ли чи А? Вдивляюся у пiтьму з-пiд iнею на бровах. Що во но?! Вогник! Наш вогник! Наш вогник... Але звiдки вiн тут узявся? До нього ж iще йти та йти. А вiн - осьо. I не грає, не мiниться, не кидає iскор, як завжди. Що за мана? Зупинився, пригледiвся пильнiше - два вогники, близько один бiля одного. Чи то менi у вiччю подвої лося? Вийняв закоцюблi долонi з рукавiв, потер пальцями обмерзлi вiї, повиднiшало трохи. Таки ж два вогники! I стоїть хтось крокiв за п'ять попереду. Чи двоє? - То ви, хлопцi? - спитав, холонучи вiд передчуття, що то не хлопцi. Вогники свiтили нерухомо; вони були зеленi, i я, ще не сказавши собi, хто то стоїть, позадкував. "Вовк... Це ж вовк!" Я вiдчув, як волосся на головi почало нiби тужавiти, нiби йому тiсно зробилося пiд шап кою й пiлоткою. Не знаю, чи то менi здалося, чи я й справдi сказав: "Пiшов геть!", бо вовк не пiшов геть, а так само сидiв i свiтив очима. - Цюцю, нах! - сказав я нiжно, пiдлабузницьки i, терпнучи зi страху, простягнув до вовка долоню, наче на нiй лежало бабине Остапишине козеня, - Цюцю, нах, нах!.. Так ми, малими, завжди пiдкликали до себе собак i показували їм щось на долонi, а тодi гралися з ними. Вовк не вiдступався, але й не наступав, а стояв - наче тiшився. Менi навiть уздрiлося, що вiн сидить на заднiх лапах i посмiхається у пiтьмi, як дiдусь. Тодi я осмiлiв, розсердився i закричав: - Ану пiшов геть, собака! Пiшов, кажу! Менi ж на лiнiйку треба! Чув? Чи тобi позакладало?! Ах ти ж, вовку... - Я хотiв вилаяти його "вовкулакою", але затнувся i знову сказав нiжнесенько, тремтячи й цокочучи зубами: - Ах ти ж, вовчик-братик. Злодюга нещасний! Розсiвся, як пан... Пусти, сказано тобi! По вовчих очах ковзнув презлющий вiдблиск, i менi добре стало видно всього його, високого, худого - двi тiнi: вовчу i свою. Я озирнувся: вiд гори, то кидаючи променi вгору, то впираючись ними в замети i телеграф нi стовпи обiч шляху, свiтило двi фари. Машина!! Глянув туди, де тiльки що сидiв вовк - нiкого, лише снiг побiля межового стовпчика в'юниться, обминаючи його з обох бокiв. Фари наближалися, рiзали менi в очi, але я все одно дивився прямо в них i махав обома руками, шепочучи: "Вiзьмiть, дядьку... Вiзьмiть, дядьку... - А серце як не вискочить, штовхається об комбiнезон на грудях. - Вiзьмiть, дядьку..." Вже стало чути мотор. Вiн гув на всю потужнiсть, i фари не пригасали, як те буває, коли шофер збирається зупинитися i "скидає газ". "А може, вiн не бачить, може, їде i дрiмає потроху? Невже не стане? Та не стає ж!" Коли машина порiвнялася зi мною, я закричав що сили до ледь освiтленої приладами кабiни: - Заберiть мене, дя'! Тут вовк!!! Але машина проревла мимо, ударила в мене снiговим пилом та бензиновим духом. У заметi вона трохи забуксувала, заднi колеса занесло вбiк, мотор заревiв ще дужче. Я рвонувся вперед i, захлинаючись димом з вихлопної труби, вчепився пальцями за обмерзлий бук сирний гак. Це була пiвторатонка... Я ще нi разу без Василевих рук не дiставав до борта, i якби не вовк, якби не його очi, якi тiльки-но зеленим холодом зорили менi в душу, я, напевно, так i не пiдчепився б. А то - дiстав. I вдержався. I нiяка сила не вiдiрвала б мене вiд борта... Далi було просто: виважився (недаром дрова тягав та рубав щодня, вистачило сили виважитись), i опинився в кузовi. Пiшов до кабiни, заточуючись вiд того, що кузов пiдкидало, та й ноги зморилися, доки бiг, тримаючись за гак. Брезентовий верх кабiни хлопав на вiтрi, а в кузовi, коли сiв на дно, пахло теплим борошном. Я нiколи не чув, щоб борошно пахло холодно, завжди вiд нього дише теплом... Обмацав мiшки, чотири чи п'ять, - так i є: борошно або дерть. Я злiг на них боком, дотягся до забужавiлого кабiнного вiконця i крикнув: - Дядю! Там попереду два хлопцi йдуть, вiзьмiть їх! Скло помалу опустилося, i я почув: - Таки вчепився, гадьонок! Ну, я тебе покатаю! Ти в мене покатаєшся!.. Машина рвонула ще швидше i засигналила довгим злостивим сигналом. Я став колiньми на мiшки - попереду i свiтлi фар махали руками Василi, Силка та Обора. - Спинiться, дядьку! - закричав я, нахилившись близько до вiконця. - Ми на снiданок запiзнюємося. I вовки кругом! - I побачив на шоферовi шапку з козирком. "Фрiц! Це ж вiн!" - Я вас -вiзьму-у... Ви в мене покатаєтесь! - сказав Фрiц якимось звiрячим голосом. Що за людина?.. Вовк - i той був смирнiший. А цей завезе кудись та ще, може, й поб'є. Нiчого, бiля олiйницi, бреше, загальмує. Бiля олiйницi вибоїни такi, що швидко не перескочить. А там ще й коло мосту, перед самим настилом виямок буде. Якось устану. Але нi супроти олiйницi, нi бiля мосту шофер не за гальмував, i я ледь не перелетiв через борт, якби не втримався за мiшки. На вулицi, єдинiй широкiй вулицi райцентру, не видно було й душi. Тiльки фари били по вiкнах та бляшаних дахах одноповерхових будиночкiв. Шофер знову трохи опустив вiконце i спитав мирно так, аж лагiдно: - Ти мiй номер бачив? - Нi, дядьку, не бачив, - сказав я, не розумiючи, чого вiн про це питає. Номера я справдi не бачив, бо вся машина в снiгу та й поночi. - Тобi до емтеесу? - знову спитав шофер. - До емтеесу. У нас сьогоднi практика, - крикнув я. - Угу. То я там напроти базару пригальмую, зiскочиш. Менi стояти нiколи... Хай, думаю, од базару до училища я й пiшака дiйду. Машина проскочила центр на повнiй швидкостi, порiвнялася з базарною площею. Уже видно було крайнi хатки за нею, а далi дорога падала в яр. - Давай! - крикнув шофер. Машина з ходу загальмувала i пiшла боком. Я, заточуючись, побiг до заднього борту, перекинув одну ногу, намацуючи нею гак... I в цей час пiвторатонка так рвонула з мiсця, що борт вирвався з моїх одубiлих пальцiв, i я перекида полетiв на брукiвку. Вже лежачи i силкуючись проштовхнути в грудях хоч ковток повiтря - так забило дух - бачив, як червоний вогник стоп-сигнала ховається в яр. Разом з ним сховалося менi й небо, низьке, у пасмах летючого снiгу, i вогники в МТС, i прилавки на базарi, приметенi снiгом. Перше, що я почув, опритомнiвши, - жiночий голос. Жiнка говорила дуже швидко, аж захлиналася! - Вийшла я до базарiвського колодязя по воду, гляну - чорнiє щось на дорозi. Зразу злякалася та - назад у двiр. Тодi таки насмiлилась, пiдходжу, дивлюся: людина. I хворма ваша, бачу ж. Збiгала, покликала матiр, занесли його в хату - легенький, як пiр'їночка. I стогне - страх. То я мерщiй до вас... Хто ж його так ото покалiчив, сердегу... О, дивiться: розплющився! В очах менi стояла червона пляма, i я не одразу розiбрав, що то наша пiч. Ми всiєю групою, разом з майстром, робили її з залiзної бочки, як захолодало, гуртом склiпували i проводили крiзь шибку у вiкнi довгу жерстяну трубу, щоб тепло вiд неї розходилося по всiй майстернi. Бiля мене сидiв навпочiпки майстер i обома руками притискав до лоба щось холодне. "Снiг..." - упiзнав я. I чув, як по моїх щоках за комiр, по плечах i грудях .стiкають крапельки води й лоскочуться. Нiде не болiло менi, тiльки в головi щось нiби спiвало нудну тоненьку ноту. Я спробував поворухнутися i скрикнув: весь лiвий бiк - ногу, половину грудей, плече - нiби ножем полоснуло, а в головi закалатав глухий дзвiн. - Не ворушитися! Не во-ру-ши-ти-ся, - лагiдно на казав майстер. Довкола стояла вся наша група. Хлопцi дивилися на мене мовчки, дехто злякано, дехто похмуро. Серед них я одразу впiзнав i двох Василiв. - Васи'... - сказав я так тихо, що ледве сам себе почув. - То - Фрiц... Я козирок бачив... - Який Фрiц? - спитав майстер, нахилившись близько до мого обличчя. - Шофер. Вiн смикнув... нарошне... щоб я номера не побачив. - А який номер - не помiтив? - Майстер нахилився ще ближче. - Хоч одну цифру? - Я знаю номер! - вигукнув Силка, - Я ще восени запам'ятав: ЩЦ-41-18. Точно! Я запам'ятав. Вiн ще тодi за нами ганявся... Майстер пiдвiвся. - Староста! - Я! - Гришуха виструнчився. - Берiть десять душ i на дорогу. Тiльки обережно. О-бе-реж-но! - Зробимо, товаришу майстер, - сказав Гришуха, нiби аж весело, - Од нас не втече. I вiн почав називати прiзвища своїх, дитбудинкiвських. Я знаю їх. I подумав; "Од них - не втече..." - I в лiкарню, негайно пошлiть когось у лiкарню, - сказав майстер. - Вже послано, Федоре Демидовичу. Гришуха присiв напроти мене, дивився менi в очi прямо, смiливо, зiницi йому були густо-чорнi й суворi. Вiн дiстав з-за пазухи шинелi снiданкову пайку, розгорнув менi долоню i вклав у неї окрайчик. - Бери. Пiдкрiпись. Це твоя. Пiдрубай. Полегшає. Я глянув собi на долоню: у хлiбовi тьмяно зблискували вдавленi дрiбки солi. Дивлюся, а в грудях тисне щось - отак недуже, м'яко... [1] Сеге - сiльськогосподарських [2] На рубон - їсти [3] Лата - довга жердина або дошка, до якої прибивають щтахети. [4] Медiатор - пластинка з загостреним кiнцем, якою грають на деяких музичних iнстоументах. [5] Ком на хауз-перекручений нiмецький вираз "йти додому".