щоб видавали тобi по два лiтри свiжого молока з-пiд корови. Треба тобi поправлятися трохи. - Були б кiстки - м'ясо наросте, - засмiявся Дорош. Вечеров вiн неохоче, без апетиту. Олена стояла бiля столу з глечиком пiнистого молока, соромливо припрошувала: - Їжте на здоров'я. Може, вам ще пiдлити? Помiтивши, що Дорош не допив молока iз глиняного кухля, вона образливо пiджала губи. - Чого ж це ви так мало? Може, вам не до вподоби наше молоко? - Що ви. Молоко хороше. Просто я не звик пити його такими страшними порцiями. - Що ж тут страшного? Оксен, хвала здоров'ю, натщесерце цiлий глек випиває та й нiчого, а ви кухлика не подужаєте? Нi, то вам наше молоко не подобається. А може, гидуєте? Так у нас усе чисте, окропом вимите... - Iди отам своє роби. Причепилася до чоловiка!.. - сердито позирнув на жiнку Оксен. Олена, як iстинна полтавчанка, образилася з того, що гiсть не скористався iз її гостинностi i все'печене й варене так i залишилося на столi цiлим та непоїденим. Вона прибрала зi столу i пiшла в хатину. Чути було, як вкладала дiтей спати i як дiвчинка смiялася, не хотiла лягати в лiжко та все допитувалася, чи не причаївся пiд пiччю дiд з бородою або розбiйник iз ножем. Олена заспокоювала i говорила, що нiякого дiда i розбiйника немає i що пiд пiччю на тепленькому спить котик-мурчик. Дiвчинка, видимо, сама захотiла переконатися, чи то справдi так, i заляпала босими нiжками по долiвцi. - Заснеш ти сьогоднi чи нi, бiсова дитино? - накричала на неї Олена. Почувся шльопок по голому задику, i дiвчинка заплакала. - Заплач, Матвiйку, дам копiйку, - перекривив її Сергiйко, що до цього часу мовчав. - Цить, бо й тобi дам! - А що я роблю? - Чоботи он приволiк, як хлющi. Завтра засохнуть, як взуватимешся? - Водою розмочу. - Голову свою дурну розмочи в отих калюжах, по яких день у день бродиш... Лiзь на пiч i спи, доки я тебе халявами не вiдхльоскала. В хатинцi зробилося тихо. Чути тiльки, як Олена шарудить хмизом, накидаючи його в пiч, щоб пiдсох на завтра на ранок. У великiй хатi також вкладалися спати. Дорош уже лежав на розкладушцi, зiбгавшись калачиком, укрившись цупким домотканим рядном. Оксен довго сопiв, роззуваючись, потiм однiс чоботи в хатину, поставив на припiчок, щоб просохли, i там же розвiсив онучi. - Ти корову ввечерi напувала? - запитав вiн у жiнки. - Напувала. - Ну, як вона там? - Ранiше, як через тиждень, не отелиться. Оксен бiльше не став розпитувати, а загасив лампу i, ввiйшовши в хату, лiг на дубове лiжко. Вiкно, освiчене мiсяцем, повiсило на грубку дивну мережку, кинуло посеред хати вiконний хрест. За хатою стояла сонна весняна тиша. З бляшаної покрiвлi стiкали краплi в дубовий дзбан, стукали рiвномiрно, набридливо i безконечно: цьвох, цьвох, цьвох... Пiд їх тиху музику Оксеновi стало дрiматися. Потiм дрiмота вiдлетiла, вiн вiдкрив очi i тяжко, з шумом, зiтхнув. Дорош теж заворушився на своїй розкладушцi i кашлянув тим характерним кашлем, коли людина наковтається пилюки i в неї дере в горлi. - Що, не спиться? - тихо обiзвався Оксен i скрипнув лiжком. - Щось не бере... - На новому мiсцi завжди так. Недавно я їздив,у село Перетятки до своєї рiднi. Дiло було зимою. Звичайно, з дороги перемерз, пiсля вечерi полiз спати на пiч. Чого кращого треба? Тепло, затишно, привiтно... А от не засну, хоч убий. Так до пiвночi провалявся, а тодi як захрiп, так ледве розбудили вранцi... Ну, як там на фiнськiй було? Жарко? Вернулися деякi нашi сiльськi хлопцi, так розказують, що скрутно приходилося. Але, кажуть, i фiннам давали перцю... - На вiйнi хорошого мало, - неохоче вiдповiв Дорош. - Де ж тебе контузило? - запитав Оксен, вкладаючи в це запитання той змiст, що бiля якого населеного пункту це сталося. - На снiгу пiд сосною, - вiдповiв Дорош, i в його вiдповiдi чулася прихована посмiшка. - I зовсiм тобi забило памороки чи так трохи? - Зовсiм забило... Оксен помовчав з виглядом людини, задоволеної вiдповiддю, а через хвилину запитав знову: - А скажи, якщо не секрет, що тебе заставило шукати роботу в колгоспi, а не де-небудь в мiстi, в теплiй конторi? Адже тут робота важка. Не по твоєму здоров'ю. - Лiкарi приписали менi свiже молоко з-пiд корови, - вiдповiв насмiшливо Дорош. - Менi так здається, що тобi краще було б у мiстi роботу шукати, чистiшу. Бо в нас що? Коло свиней, коло корiв, овечок... - Ну й що? - схопився Дорош i вiдкинув рядно; босi ноги його нетерпеливо мацали долiвку. - Ти чому мене повчаєш? Щоб хтось гнойок нюхав, а я тiльки свiже молочко пив? Нi, брат, так не вийде. Треба виймати ручки з галiфе та мозолi на них наживать, коли хочемо комунiзм побудувати... А ви що тут розвели? Один боїться колгоспним ледарям на горло наступити, трудову дисциплiну в колгоспi розвалив, другий з циганами воює, вогонь у печах заливав. Теж менi вояки... - А ти так дуже не бери з копита, - понизив голос Оксен, i в голосi йому зазвучала образа. - Гнат - чоловiк баламутний. Це правда. А до мене ти не лiзь. Я з мужика вийшов, i я його, мужика чорномозоль-ного, нiкому не дам ображати. Я для нього душу свою готовий вивернути, i ти мене не перевчай. - А навiщо йому твоя душа? Ти йому дай хлiба вволю та навчи працювати чесно. - Ну, ти'дуже не хвицай. Побачимо, як ти порядкуватимеш. На старих дiдах далеко не поїдеш, а молодь на шахти беруть та на заводи. А котрi десятирiчки покiнчали, теж вiд рiллi носа вернуть, вчитися їдуть. От я тобi на ферму дам дiдiв, i потанцюй з ними на п'ятачку. Оксен довго перевертався на лiжку, потiм накинув пiджак, узув у хатинi чоботи i вийшов надвiр. З бляшаної дахiвки хлiва, переливаючись i виблискуючи, стiкала на землю мiсячна повiнь, пiдмивала окоренки старих верб, що росли на городi, перехлюпувала через тини i котилася ген далi, аж до Ташанi, росянистими рукавами, слалася по тихiй водi iскристими спалахами. Небо, високе i чисте, просiвало зорi крiзь невидиме решето, i вони мерехтiли, падаючи. Свiжовiдклепаний мiсяць вичахав у холоднiй безвiстi, розпромiнюючи навколо себе райдужну корону. Земля сповивалася пелюшками туманiв, тепло дихала в короткому снi. Свiже повiтря пахло опарою i прiсним духом вербової корiняки. Оксен довго стояв посеред подвiр'я, жадiбно курив, миючи очi в мiсячнiй купелi, потiм затоптав недопалок i пiшов до хлiва. Корова повернула голову i, глянувши на господаря, з шумом зiтхнула. Оксен пiдклав їй сiна i закрив дверi. "От i я вчуся потроху корiвок доглядати. Так би мовити, домашню практику проходжу, - усмiхнувся вiн, пригадавши слова Дороша про те, що треба виймати руки з галiфе. - Я-то вийму, а от подивимося, що з тебе вийде. На крутих поворотах люди носи розбивають", - сам себе втiшав Оксен, але самопочуття в нього було недобрим - якийсь пекельний вогонь палив йому груди, i Оксен, щоб залити його, намацав у сiнцях вiдро i, пiднiсши до вуст, став жадiбно пити. Олена вiдкрила хатнi дверi, з'явилася перед чоловiком ташанською русалкою. - Я чула все, - шепотiла вона, торкаючись гарячим лицем його колючої неголеної щоки. - Не сварися з ним. Уваж. Вiн чоловiк хворий. - Iди спати. Не твоє дiло. Голос у чоловiка був сердитий. Олена не стала перечити i нечутно, як тiнь, зникла за дверима. Х Весною в селi встають рано. Ще темрява затоплює хати, ще в свiтанковому повiтрi нiщо нi шерхне, ще зорi поморгують у блiднiючому небi i брати-ковалi похапцем клепають молотами чересло мiсяця, а вже по хатах то тут, то там засвiчуються каганцi i розвiшують по тинах золоту бахрому, вже чути, як хтось брязнув вiдром об. цямрину, заскрипiв журавлем, i полилася з тихим бульканням вода в корито. Припаде до неї гарячими зi сну губами худобина, цмолить, прихекуючи, забиває спрагу пiсля душної ночi в хлiвi, п'є не нап'ється. Ось лагiдно обiзвався до неї господар хрипким, заспаним голосом, покашляв стиха, пробухкав чобiтьми вiд хлiва до хати. Прогуркотiла пiдвода по шляху - то повезли молоко на сепараторний пункт, i вiзник сипонув у теплий морок iскрами з цигарки, що, не долетiвши до землi, згасли; пройшли двоє якихось людей, голосно розмовляючи мiж собою, i їхнi кроки загубилися вiдлунням у свiтанковiй тишi. Раптом десь за Ташанню, на Залужжi, ледве чутно, так нiби з пухової постелi, долинуло оте хвилююче серце хлiбороба пiвняче "ку-ку-рi-ку-у-у!", i над Троянiвкою спочатку в однiм дворi, потiм у другому, потiм у третьому, потiм у всьому селi вiдгукнулися горластi пiвнi. Павло Гречаний, що сторожував бiля лавки i мав чи не найбiльшу можливiсть милуватися пiвнячими ораторiями, присягався, що начинайлом був не троянiвський пiвень, а залужанський. Зачувши таке побреховище, Охрiм два тижнi не здоровкався а Павлом, бо всьому ж селу вже давно вiдомо, що саме його, Охрiмiв, пiвень заспiвує першим, а не якийсь там залужанський. Той пiвень, якого вiн вимiняв у циган за п'ятеро носилок сiна. Говорив тодi циган з "Птиця романська, не бусурманська, спiва, як у золоту дудку грає. Сам курей трясе, сам яйця несе. Бери, чоловiче добрий, жалiти не будеш". I Охрiм узяв. А тепер отакий наклеп терпiти? Та не допустить вiн цього нiколи! Сперечатися не будемо, хто ж його знає, може, то й Охрiмiв пiвень розбудив своїм криком село. Як би там не було, а воно прокинулося i загомонiло. В сiм'ї Гамалiїв першою прокинулася Олена. Засвiтивши каганець, поставила на припiчок i заходилася' вигрiбати з печi хмиз, що вже пiдсох за нiч. Вона поралася тихо, щоб не розбудити гостя, але з хати вже чулося хрипке покашлювання Оксена i веселий вi сну голос Дороша. Коли Олена подала снiдати i запитала його, як спалося, Дорош, посмiхаючись, сказав, що спалося добре i що вiн навiть бачив сон; йому снилося, нiби вiн ходив по троянiвському луговi (тут Дорош знову посмiхнувся) i що це дуже цiкаво, коли сниться те, чого нiколи не бачив. Олена пророчила, що сон хороший, що вiн нiби означає нове, щасливе життя на новому мiсцi. Дорош погодився, що справдi вiн починає нове життя, а от чи воно буде щасливе, покаже майбутнє, i що в сни вiн не вiрить. - То тiльки ви, сороки, як збiжитеся, то зараз не про дiло, а про сни торочите, - зауважив Оксен, i в його словах вiдчувалася поблажливiсть люблячого чоловiка до слабостей i примх своєї жiнки. Дорош помiтив цей тон i сказав, що жiнки не були б жiнками, коли б у них не було своїх, чисто жiночих слабостей. Олена з приязню глянула на нього, потiм на Оксена i в душi зрадiла, що вони вже помирилися, i подумала, що чоловiки цим кращi за жiнок, - вони хоч i сваряться, так за дiло, i не вмiють хмуритися один на одного цiлими мiсяцями, як жiнки. "Слава ж тобi, господи, що все добре", - подумала вона, усмiхаючись, i пiшла в хатину, i там пригадала, як минулого року вона не здоровкалася i обходила Ганну Тетерiвну аж два мiсяцi за те, що та нiби хизувалася серед жiнок городньої бригади своїми чарами i нахвалялася, що як захоче, так напустить їх навiть на Оксена i поробить таке, що вiн сам прийде до неї спати в комору. Як жiнка i мати двох дiтей, Олена не могла залишатися спокiйною та байдужою, в нiй заговорили гордiсть i честь, i вона цiлий тиждень ходила, як хмара, не розмовляла з Оксеном i нишком виняньчувала способи помсти над Ганною. Пiсля довгих роздумiв вона вирiшила слiдкувати й за Оксеном, щоб знати, де вiн ходить, що робить, з ким зустрiчається. Але як тiльки в її уявi малювалася картина, що ось вона, Олена, вночi крок за кроком крадеться за своїм чоловiком i ховає своє обличчя вiд зустрiчних людей, то гарячий сором заливав її з нiг до голови. "Якщо я йому не люба i якщо вiн людина чесна (в його чесностi та порядностi вона нi на крихту не сумнiвалася, бо за все життя Оксен нi образив, нi обдурив її, то вiн менi сам скаже про це, i ми тодi вирiшимо, як бути; а бiгати за ним, вислiдковувати його я не буду". I вона справдi жодного разу не насмiлювалася приглядати за ним, а просто мовчала, хмурнiла i гнiвалася, що чоловiк не хоче помiчати, як вона мучиться, що робиться в неї на душi. Потiм вiн, помiтивши, що з нею щось робиться недобре, став настирливо розпитувати, чого вона така похмура, хвора чи, може, її хто образив. Оленi зробилося ще бiльш досадно i гiрко вiд того, що чоловiк почав її про все розпитувати. Вона вважала, що вiн її мучить, що вiн не любить її i нiколи не любив, бо якби любив, то кинувся б ранiше, а то мовчав, а тепер випитує. I вона не вiдповiдала i виставила проти нього глуху злiсть, бо їй здавалося, що Оксен питає i проявляє деяку стурбованiсть для годиться, щоб лише показати, який вiн добрий, а сам таки має полюбовницю. Але один раз пiд час таких розпитiв вона, вимучена мовчанням i внутрiшньою боротьбою, вiдчула, що глуха стiна злостi повалилася, її охопило почуття безпорадностi, потреба захисту. Вона не витримала, розплакалася i розказала 'все, що думала i знала. Оксен нiчого не сказав, а на другий день так висмiяв Ганну при всiх людях, що та не знала, що робити i куди подiтися. Стояла, опустивши голову, та викручувала п'ятою дучку в землi. Олена зробилася до чоловiка ще лагiднiшою, ще слухнянiшою, багато в чому потурала i майже обожнювала його. Пораючись по хатi, Олена частенько позирала, чи не прокинулися дiти. Але вони ще спали. Тiльки Оксен iз гостем, чути було, вже збиралися виходити з хати. Як тiльки вони вийшли, Оксен, на ходу застiбаючи пiджак, сказав, що сьогоднi хоче скликати правлiння, щоб обговорити питання про хiд сiвби, i сказав це для того, щоб послухати думку Дороша. Але той загорнувся у вiйськовий плащик i перехнябив плечi: - Дивись - як знаєш. Тобi виднiше. Я тут чоловiк новий, - i попрямував до корiвника. Вiн iшов тихо, iнодi зупиняючись i вдихаючи свiже весняне повiтря. Почував себе збудженим i трохи схвильованим вiд того, що перед ним розкривається нове життя, що немає вже вiйськової служби, якої вiн нiколи не любив i яка нiколи не була йому до серця, немає госпiталю з його нудотливим смородом камфори i ефiру, немає набридливого шльопання капцями по коридорах, де прогулюються пораненi, немає щоденного причепливого Опiкування лiкарiв i їх вiчних запитань про те, що вiн їв, як їв, як спав, чи припинився в головi шум, чи в ще й досi, - а натомiсть навколо весняний шум, здоровi, сильнi люди, свiже повiтря, хвилюючий запах политої дощем землi i освiженого весняною зливою степу, Є той рух, та метушня щоденного, повноцiнного, трудового життя, яка завжди веселила його, надавала йому сили i бадьоростi. Дорош знав, що працювати фiзично йому буде тяжко, бо здоров'я його ще слабе, та непевнiсть вiдступила перед чарами весни, що дедалi бiльше заполонювали його, будили в душi тиху любов до природи, за якою вiн знудьгувався i яку сприйняв тепер з хворобливою вразливiстю, так що йому лоскотало в горлi i пощипувало очi. А навколо була така дивна первозданна тиша, такий спокiй, така нiжна м'якiсть звукiв, що, пiдiйшовши до корiвника, вiн зупинився, щоб iще трiшечки помилуватися Беєвою горою, яка туманiла у свiтанковiм присмерку, зеленими приташанськими левадами, якi димiли туманом, першими липкими листочками високих тополь, що зеленими фонтанами били з теплої землi. Вiн стояв пiд деревом у тiнi, так що його нiхто не мiг помiтити, i бачив, як мимо пройшла жiнка з оберемком соломи, i чув, як його обвiяло холоднуватим пахучим душком тiєї соломи. Потiм вiдхилив дверi. Задуха коров'ячого стiйла вiйнула йому в лице. В корiвнику було напiвтемне. Лiхтар "летюча миша" висiв на стовпi посеред примiщення i тихо погойдувався: оранжеве кружальце свiтла шарахкалося по долiвцi, кидаючи на неї довжелезну тiнь вiд стовпа. Дорош ступив кiлька крокiв i почув пiд ногами смердюче чавкання гною. - Є тут хто-небудь? - скрикнув вiн глухо. Нiхто не вiдзивався. Щось громiздке, як гора, з тяжким сапанням стало пiдiйматися поперед нього. Дорош злякано вiдступився назад, а потiм догадався, що це корова, якої вiн не запримiтив у темрявi i ледве не наступив їй на хвiст. В цей час щось зашелестiло в далекому кутку стайнi, i лiнивий заспаний голос прилинув, як iз пiдземелля: - То ти, Одарко? Дорош, не вiдповiдаючи, пiшов на той голос i скоро розгледiв людську постать, що зi словами: "Приймись, щоб тобi була здохла до вечора!" - стала пробиратися помiж коровами до виходу. - Хто там? Пiдходь сюди, бо нiчого не видно, - покликала постать. Дорош пiдiйшов ближче i побачив зодягнутого в довгу лахманину чоловiка з вилами в руках. Забачивши Дороша, чоловiк безцеремонне полiз його оглядати, так близько нахиливши своє лице, що на Дороша гостро вiйнуло махоркою i тим своєрiдним запахом, який мають усi люди, що пораються бiля худоби. - Щось не пiзнаю, - задумано проговорив коро-вар. - Ви часом не по м'ясопоставках? Якщо так, то, коли ваша ласка, вiдпустiть тютюну на цигарочку. Цiлу нiч бiля товаряки кручусь не куривши. I вiн наставив глибоку i чорну, мов корито, пригорщу i вiд радостi, що зараз закурить, враз пожвавiшав: притупував чобiтьми, приахкував, прицмокував i навiть пересмикував плечима. - Я не курю, - винувато вiдповiв Дорош. Чоловiк вiдразу зiв'яв i знову непорушна, незграбна постать стовбичила перед Дорошем. - Тодi хто ти такий i чого сюди прийшов? - Ферму приймати. Працювати тут буду. Чоловiк роззявив вiд подиву рота i стояв так кiлька секунд, потiм прислонився до стояка, почухав спину, блаженно закректав i, поправивши на головi шапку, сказав Дорошевi. - Ось воно якечки. Тодi йди за мною. Вiн провiв Дороша в куток i показав на ясла, що чорнiли в темрявi, як рiвчак. - Оце я тут сплю. Умгу... Так на яку ж тему ми будемо з тобою говорити? Ага, про ферму. Трудне це дiло. Дуже трудне. -Бо-ж-же ж мiй, як зустрiну якого нового чоловiка, так говорив би день i нiч, i кiнця б тому не було! - Як вас звати? - По-селянському, значить, Кузь, а по святцях - Кузьма. - На фермi що робите? - Покуту несу. Важку покуту, чоловiче добрий. Щоб менi грiм шапку пробив, коли я полiз на отаке горе та на отаку бiду! Караюся, як той колодник, кiнця-краю не видно. I куди мої очi дивилися на той час, що не бачили, куди рука лiзе, а нога ступав? Бо оце ж я i есть завфермою, - скiнчив нарештi Кузь. - А-а, знаю, знаю! - засмiявся Дорош. - Голова менi про вас розповiдав. - Лаяв? - Нi, говорив тiльки, що корови по шиї в грязюцi стоять. - I я таке кажу. А ти поспитай йогої Думаєш, я сидiв склавши руки? У мене ось долонi, як кiнськi копита. Д вiд чого? Вiд вил. Кузь, матерi їх у печiнку, за всiх наробився! Дали менi в пiдмогу двох доярок та ко-роваря Митька. То доярки ще нiчого, коров сяк-так видоять, напоять, а Митько начеше, сучий син, чуприну та й дражнить дiвчат по селу. А я за цього iрода гнiй вергаю, аж хребет трiщить. Жалiвся Оксеновi - не допомагає. Все тiльки обiцяє, що прижму, мовляв, Митька, а не прижима. I ходить Митяга, як i ранiше, з начесаним чубом, нi за холодну воду не береться. Та це ще пiвбiди. Главное - корма рiжуть. Так, чоловiче добрий, рiжуть, що нi зiтхнеш, нi охнеш. Буряк, як вони його там буртували в лихої години, запрiвся, весною вiдкрили, то з нього так пара i валнула. Сiно перетоптали за зиму, а з житньої соломи що за їда? Даємо коровам, так що ж iз неї за користь? Правда, падежу великого нема, з молодняка тiльки шестеро здохло, так i то ж утрата. А й те вiзьмiть у рахунок, яка зима була скажена. Горобцi на льоту мерзли, падали, так куди вже телятам витримати? В горобцiв же пiр'я грiє, а в телятка що? Шкурочка на ньому тоненька, шерсть благенька, - погибель, та й годi, при морозах. Тут ось поверх кожуха сiряк зодяг, та й то замерзав... Умгу. Так що з кормами - бiда. Велика бiда. Правда, в по-слiднє время жом виручав. Ми його з Чупахiвського заводу приставляли. Благодать. I бики його їдять, i корови, з половою змiшуємо i даємо, першим сортом iде... - А куди ж ваше сiно подiлося? - А чума його знає, куди воно потратилося! Восени були два добрих прикладки, а потiм як вiтром розвiяло. Зосталися самi з'їдини, коней тепер ними пiдгодовують, бо посiвна ж. - А ви його не розiкрали? - Можеть бить, що й так. Воно в членської скотини також животи iмiються. Кузько, незважаючи на те що по натурi був чоловiк запальний, говорив тепер поволi, мляво. Дорош все частiше посмикував шиєю, мовчав. - А ти, мабуть, багато свiту об'їхав? Ге ж? - перейшов Кузько на свою любиму тему. - Подумай тiльки - весь Радянський Союз поїздом об'їхати, i то скiльки побачиш, а коли б на кожнiй станцiї став та поволеньки на все роздивився б. I-i, не говори, не говори! Якби в мене було карбованцiв п'ятсот лишнiх грошей, так я б уже подивився, як люди живуть. - У вас у корiвнику є вила? - перебив його Дорош. - Отам десь стоять у кутку. Да-а-а... Ходив би i роздивлявся, як свiт построений. Скiльки людей побачив би, скiльки б розговорiв од розумних людей почув. Дорош принiс вила, став копирсатися ними у твердому настилi гною. - А ви часом не були на станцiї Роздольна? - Нi, не був. - Жаль. Там мiй син працює. Присилав оце на днях письмо, так пише, що жалування получає хороше. Жити можна. Пише, що був по таких краях, де все не так, як у нас. У нас, примiром, на волах їздять, а в них на верблюдах, i що є верблюди з одним горбом, а є з двома. Рахубиста товаряка, - засмiявся Кузь. - Їсть i п'є раз на мiсяць. Отаку б, їдять його мухи, до нас у артiль! Ми її за всю осiнь нагодували б на всю зиму, а весною в плуг... Не встиг Кузь закiнчити, як Дорош вискочив iз гнояки, нiби вирваний вихором, губи його гнулися, як кора на вогнi. - Ти що муру заливаєш? Ану, бери вила та чисть, що напаскудив за зиму! Кузь злякано метнувся в куток, довго стояв там, сопучи з перестраху, потiм вийшов з вилами в руках i мовчки заходився вичищати. "Мале, в очках, а отаке кляте, - витираючи з лоба холодний пiт, розмiрковував вiн. - Трохи вилами не штрикнув, сатана. Цей поставить ферму, в нього й бики будуть доїтися!.." Хвилинами Кузь зупинявся i роздумував про те, що самий найученiший чоловiк на землi не може розгадати, що за дивне створiння людина. "Тiльки-но говорив любо та мило i враз кинувся, як iз ланцюга. Дивний свiт, химерний свiт, i люди на ньому чудернацькi!" - фiлософствував бiля гною Кузь. Надворi розвиднiлося. Кузь погасив лiхтар i повiсив його знову на стовп. Прийшли доярки. Побачивши чужу людину, пошепталися i, розiбравши дiйницi, стали доїти корiв. У вiдкритi дверi лилося матове свiтло, парував розворушений гнiй, i димок вiд нього густими валами вiдносило надвiр, де вже чувся гомiн i людськi голоси. Заскрипiла гарба, i круторогi воли, помахуючи муругими головами, протюпали мимо корiвника. За гарбою, цьвохкаючи батiжком, пробiг хлопчик рокiв дванадцяти в довгому батькiвському пiджачку i закричав тоненьким радiсним голосом: - Дядьку Андрiю! Красолька лошачка привела! - Невже? - Їй-богу. Такий кумедний. Я пiдiйшов його погладити, а вiн труситься-труситься. Чого вiн так труситься? - Бо ще малий, а от виросте великий, вiн тобi зуба виб'є... Пiсля гарби проїхала пiдвода, запряжена парою худих i змучених кляч. На возi сидiли дядько в шапцi i широкоплечий парубiйко-погонич, в задку воза лежали, виблискуючи на сонцi лемешами, плуги. Потiм почулося якесь гупотiння по землi, видно, що бiгло по нiй щось важке i сильне. Воно зупинилося за стiною корiвника, тяжко i сердито дмухало, обнюхуючи стiну. Хтось тривожно крикнув: "Переймай!" - i кiлька чоловiк протупотiло мимо корiвника. За стiною знову тяжко сапонуло кiлька раз, i в отворi дверей появилася бугаяча морда. - Закривай дверi, коров подушить, сатана, - злякано закричав Кузь. Сяк-так закрили дверi i через другi, протилежнi, вискочили на двiр, де вже метушилися з дрючками люди, ганяючись за бугаєм. - Направляй сюди, - вiдважно кричав Охрiм, розмахуючи вiжками. - Я його, кажись, удержу. - Штани свої краще держи! Силач який знашовся. - Нуздай його! Нуздай! - Пiдходь, пiдходь... - За губу хватай, за кiльце! Вiдразу посмирнiшає. - Ухвати себе за рiпицю... Бугай ходив по кругу, красиво вигнувши жирну, в важких зморшках шию, не звертаючи уваги на людей, що обступили його зi всiх бокiв. Вiн грався з ними i дражнив їх. Розiгнавшись, мчав двором, як вiтер, як злий дух, i раптом, налетiвши на людську стiну, зупинявся, нiби вростав у землю. Червоними осатанiлими очима тупо дивився на своїх приборкувачiв i стояв непорушне, як статуя, навiть дозволяв наблизитися до себе на таку вiддаль, що його вже можна було схопити за дерев'яний держак, з'єднаний з кiльцем, яке було заправлено йому в нiздрю. Але як тiльки до нього хто наближався i простягав руку, щоб уже вхопитд за держак, вiн рiзко вiдскакував убiк i, задравши хвоста, бiг далi, кидаючи ратицями землю на приголомшених i безпорадних людей. Вiдбiгши, знову зупинявся, обнюхував пiд собою грунт i, задравши вгору голову та закопиливши губу, ревiв з такою силою, нiби в його грудях був захований паровоз. Метушня у дворi все посилювалася, i чим бiльше було цiєї метушнi, тим бiльше непорядку. Кожний радив, як треба зробити, щоб спiймати бугая, i, як водиться, тi, що радили, самi боялися його ловити, а тiльки надiялися на других. Враз усi занiмiли i заклякли, де хто стояв: Павло Гречаний, якого досi не помiчали, старечим скоком вибiг на середину двору (бiг вiн згорбившись, по-ведмежому, вбравши голову у плечi), на якусь секунду зупинився, потiм простягнув обидвi руки вперед i пiшов назустрiч бугаєвi, що стояв на мiсцi, сторожко слiдкуючи за кожним рухом чоловiка, що наближався. Мiж людьми зробилося так тихо, що було виразно чути, як тяжко i гнiвно дихає розлючена тварина своїми могутнiми легенями-мiхами i як скрадливо, з перервами, дихає людина. Ось до бугая залишилося чотири кроки, три, два, але вiн вичiкував i пiдпускав все ближче. Мускули його напружилися i застигли непорушне, виразно вимальовуючись пiд шкiрою, в постатi голови, застиглостi тiла, в готовностi зробити стрибок, в настороженостi вiдчувалося, що пройде одна невловима мить i вiн зробить стрибок, але в ту саме мить Павло вже встиг вхопитися руками за держак. Бугай рвонув його до себе, Павла вiйнуло, як вiтром, але держака вiн не випустив, а сильно вивернув його лiворуч i так скрутив бугаєвi губу, що той заревiв вiд болю i куцi залiзнi роги його загрозливо блиснули. - Пускай! - Уб'є! Але Павло нiкого не слухав, а крутив за держак, i бугай ходив навколо нього пританцьовуючи. Зробивши кiлька таких кругiв, вiн цiлковито присмирнiв, i Павло спокiйно вiдвiв його до волярнi. - Що за чоловiк? - запитав Дорош, не приховуючи свого захоплення. - Наш, троянiвський, - пояснив Кузь. - Ну й сила ж у нього?.. - Еге, сила в нього є. Бог, вiн так i робить: силу дасть, а розум вiдбере. - Зате в тебе його до бiсового батька i весь на язицi, - сердито сказав якийсь чоловiк i пiшов двором. Дорош i Кузь також повернулися до корiвника i анову взялися вичищати гнiй. Надворi метушня припинилася, всi розiйшлися, тiльки чути було, як голосно сперечалися волярi. - Це ти випустив бугая, Хомо? - Ти що? Здурiв? Мене тодi й близько не було, як вiн вирвався. "Шукай тепер винного", - усмiхнувся сам до себе Дорош, викидаючи вилами гнiй. До корiвника зайшов Павло. Сорочка з штанiв висмикана, руда шапка - на нотилицi, до босих нiг прибичовано мотуззям старi калошi. Якийсь час вiн мовчки розглядав корiвник з таким виглядом, нiби потрапив у якусь не знайому для нього пустелю, потiм сказав: - Гр-ас-ти! - що означало: здрастуйте. Зняв з плiч вила i приступив до працi: так налягав на них, що вони заганялися в гнiй по самий держак. Скоро вiн навернув поперед себе таку гору гною, що загородив дверi. Дорош швидко втомлювався i часто зупинявся, щоб витерти на шиї i на лобi пiт, який зрошував його так щедро, що гiмнастьорка i сорочка змокрiли на спинi i попiд пахвами, i в хвилини такого перепочинку з захопленням милувався незвичайною силою Павла, дивувався тому, як вiн легко, нiби бавлячись, виконує таку важку роботу. Близкiсть цiєї сили нiби вдихала здоров'я i в самого Дороша, i вiн знову починав працювати з почуттям легкостi i впевненостi в рухах, хоч насправдi руки його слабiли i тремтiли вiд тягаря, що лежав на вилах. Опiвднi в артiльний двiр з'явився Гнат. Iшов, поляскуючи прутиком по халявах, золотий зуб горiв на сонцi. - Чого це ти не на жеребцi, а на пiхоту? - насмiшкувато запитав його Оксен. - Кузьма кувати повiв. - Гнат помовчав, пощулив очi, посвистiв крiзь зуби, кiлька раз пройшовся по кабiнету, нарештi спитав: - Оксене, ти, знаєш-понi-маєш, менi скажи: на якому основанiї ти без мого дозволу незнайомих людей ночувати пускаєш? Тобi вiдомо, хто вiн такий? - Вiдомо. А як тобi нi, то пiди до корiвника i розпитайся. Вiн тобi сам розкаже. - Ти вже його на роботу прийняв? А документи, а характеристика? А з бiографiєю як? Може, вiн iз репресованих? Ну, нiчого. Я його зараз перевiрю, що воно за птиця. Так, говориш, вiн в корiвнику? Гм. Хорошо. Я зараз iз ним побалакаю. I Гнат, насвистуючи, постьобуючи себе прутиком по халявах, пiшов до корiвника. Дорош саме накидав на воза гнiй i стояв спиною до дверей, коли прийшов Гнат. Глянувши на Кузя, у якого раптом на обличчi проступила поштивiсть, Дорош вiдразу зрозумiв, що появився стороннiй i, напевно, iз сiльського або i районного керiвництва. Дорош озирнувся i, побачивши Гната, його незалежну позу, його ревiзуючий погляд, його самовпевнене обличчя, догадався, що це i є голова сiльради Гнат Рева, про якого йому говорили ще в районi. - Хто тут Дорош? - суворо запитав Гнат голосом слiдчого i зупинив погляд на Дорошевi, добре знаючи, що це ж i є той, кого йому треба. - Я, - вiдповiв Дорош i сперся на вила. - Пред'явiть документи. - А ти хто такий? - прикидаючись незнайком, запитав Дорош. - Прошу не тикать. Я - голова сiльради. - Ну то й що? - Сказано - документи давай, а не розбалакуй! - Гнат пiдозрiло глянув на Дорошевi окуляри, обмiряв його очима з нiг до голови. - Хто тебе знає, що ти за людина, Дорош, усмiхаючись, глянув на Гната; але очi його пiд окулярами зробилися холодними i пронизливими. - Ну, от що, голово, якщо ти цiкавишся моєю особою, то поїдь у район. Там тобi все про мене розкажуть. А документiв я тобi не покажу - ти не мiлiцiя. - Так ти хочеш, щоб я її зараз же викликав? - почервонiв на обличчi Гнат i вже сiкався до сварки, але Дорош обрiзав його однiєю фразою. - Куди? - крикнув вiн на Гната, який ступив був уперед. - Не йдiть, товаришу голова, хромовi чобiтки в гнiй замажете. Гнат, приголомшений окриком, опiшив i вiдступив назад, але потiм зрозумiв, що ця людина нiскiльки не боїться його та ще й насмiхається. "Хто його знає, що воно за птиця", - подумав Гнат опасливо.' А Павло, ляпаючи себе долонями по колiнах, закричав, захлинаючись вiд смiху: - А що, Гнате, получив гривеник здачi? Гнат, насупившись, мовчки вийшов iз корiвника. XI Оксен проводив засiдання правлiння по-своєму. Вiн не обмежувався одними лише членами правлiння, а радо приймав усiх, хто бажав бути присутнiм, так що на засiданнi були i волярi, i пташницi, i конюхи, i бригадири, i просто рядовi члени колгоспу. Часто навiть з хуторiв люди заходили й собi послухати, про що воно говоритиметься, а разом з тим перекурити i вiдпочити з дороги. Всiдалися вони поближче до дверей, розмотували довгi, як торби, кисети i мовчки димiли страшним самосадом, iнодi й собi вставляючи слово, особливо тодi, коли зачiпалися хутiрськi iнтереси. Якщо ж їх нiхто не зачiпав, то вони сидiли мовчки, а як мовчанка набридала, то починали перешiптуватися помiж собою про рiзнi господарськi речi на зразок того, що "оце носив продавати порося, та не продав, бо мало давано" (порося при цих словах тихо порохкувало в мiшку, що лежав тут же таки, в куточку), або вiщували погоду, що от, мовляв, канальський пiвень так i стримить на тину, та так спiва, що не на дощ, а, видать, на сушу. Таке засiдання було й цього разу, i коли Дорош зайшов у контору i побачив так багато людей, то вiн здивувався, не розумiючи, що тут вiдбувається: засiдання правлiння чи загальнi збори. Вiн сiв у кутку на лавi i пригнув голову, щоб на нього менше звертали уваги, але колгоспники вже помiтили його, показували на нього iншим i стиха перешiптувалися помiж собою. Увага до нього була настiльки велика, що Дорош почував себе дуже незручно i ще нижче схиляв голову, i навiть Оксен, який саме говорив, зупинився i, щоб встановити порядок та задовольнити цiкавiсть громади, сказав уголос, що це новий працiвник ферми, товариш Дорош. Знову, тепер уже всi люди, повернули до нього обличчя, i Дорош ще бiльше знiяковiв i вiдчув, що червонiє. Оксен продовжував нараду, яка швидше нагадувала не дiловi збори, а посиденьки. Протоколу нiхто не писав, промовцi перебивали один одного i здiймали такий гармидер, що важко було вгомонити, а тим бiльше розiбрати, хто i що говорить. Цього разу обговорювали хiд посiвних робiт. Бригадири все звалювали на МТС i запевняли, що якби не вона, то весняна сiвба була б уже давно закiнчена. Бригадир же тракторної бригади Микита Чугай бив себе кулаком у груди, гув, як у мiдний дзвiн: - Брехня! Трактори весняної оранки не затягували. Ви самi її затягли. - А хто на Радькiвщинi поле зiпсував, огрiх на огрiховi? Не твоя бригада? - свiтив очима з кутка Охрiлi. - Вiрно! Крий його! - Дайте Охрiмовi висказатися. Вiн розкаже, як у Власiвку на храм їздив. - А ти чого зубами торгуєш? Тут про дiло балакають! - Хлопцi, не кричiть, - покрив усi голоси Оксен. - Весна цього року випала рання, якби все робилося так,' як кажеться, то давно б сiвбу закiнчили. А то кожен перекручує, i виходить таке, що й ладу не даси. - Оксен нахмурився: - Тут, товаришi, не до смiху, а до плачу дiло доходить. Сказано було всiм бригадирам, що хто не буде дотримуватися правил агрономiї i не виконуватиме сiвозмiн, будемо карати якнайсуворiше. Думаєш, допомогло? Аякже! Знову на житнищi жито посiяли. Що там уродить? - Там картоплище колись було. Питательних веществ хватить. - Сам ти вещество! - Ну, досить. Зчепилися. - Тепер друге питання: буряк. Та не так вiн, як довгоносик. Не встигнеш оком моргнуть, як його стiльки нашевкаеться, що "рятуйте" кричатимеш. Отже, з завтрашнього дня почистити торiшнi канавки i бути готовими до зустрiчi з цим лютим ворогом наших полiв. - Кажуть, цього лiта його не буде: за море помандрував... - Тепер вiдносно реманенту. Василь Кир тут? Закiптюжена вугiльною пилюкою рука пiднялася над головами людей, твердий бас вiдповiв: - Тут. - Дивися, щоб розпашники i всякий iнвентар були справнi. - За реманентом дiло не стане, тiльки вугiлля ма-лувато. Смолою залiза не нагрiєш. - Дерев'яного напалiть. Хто вам не дає? - З нашим завгоспом напалиш. Вiн краще свої штани на горно кине, чим видасть з артiльного двору хоч одну деревину. - Бо й правда! - викрикнув Григiр Тетеря. - Не для того ми за тим деревом їздили за тридев'ять земель, щоб тратить та марнувати його по-дурному. Воно на стройку пiде. - Iз-за твоєї скнаростi ми не будемо зривати ремонт iнвентаря, - пригрозив Оксен. - Тодi берiть! Палiть! Розоряйте! Пропало дерево! - А може, в Охтирку або в Харкiв проскочити, справжнього дiстати? - мрiяв уголос Кир. - Де ти його дiстанеш? По органiзацiях не дають, а в спекулянтiв за грошi не дiстанеш, їм аби сала або масла, а ми й самi не дурнi - польовi роботи почалися, будем кашу для громадського харчування засмажувати. - Еге, пiсля змащеної галушки i плуг легший, - прилiпив i своє Охрiм. - Ну, про галушки потiм, а тепер про роботу. Завтра сiємо на Зеленому клину. Посiвматерiалу я дiстав. Роботу починайте рано... А тепер слово має товариш Дорош. Прислали його до нас секретарем партiйної групи, i буде вiн робити на фермi. Дорош, зачувши своє прiзвище, за вiйськовою звичкою схопився, поправив гiмнастьорку. - Товаришi, - почав вiн, i видно було, що йому важко говорити. - Ферми нашi треба переобладнувати, iнакше корови потопляться в багнюцi. Я ще не дуже роздивився, але менi ясно й так, чого зимою падали телята. Тому, що в примiщеннях було холодно i молодняк випоювався водою, а не молоком... Товариш Гамалiя хвастається, що в нього ферма не з гiрших, та це не втiха. Одним словом, я прошу, щоб зараз же, iз весни, розпочиналося будiвництво нового корiвника. Догляд за коровами i заготування кормiв ми, працiвники ферми, беремо на себе. Прошу зрозумiти ще одне, що ферма - це наш доход, а тi, якi думають, що вона приносить користь лише державi, дуже помиляються. Постанову ЦК всi читали i розумiють, що здамо зверх плану молоко, шерсть - нам доплатиться окремо. Дорош сiв на своє мiсце. Руки його спiтнiли, i вiн витирав їх об старенькi галiфе, раз по раз поправ-ляючи окуляри. Оксен встав iз-за стола, на вилицях його коричневими плямами грав рум'янець. - Товариш Дорош трохи загнув. Натурально, по його виходить, що ми тут сидiли склавши руки, а це ж не так. Зрушення все ж таки є. Ферма мала дев'ять корiв, а тепер дванадцять. - Якi ж зрушення, - сердито перебив його До-рощ, - коли ви за десять рокiв iснування маєте всього десять хвостiв? - А ти мене не вчи! - раптом скипiв Оксен. - Ти ще мамину цицю смоктав, коли я ферму органiзовував. - Це до дiла не вiдноситься, - спокiйно одвiв вiд себе удар Дорош. - Прошу прийняти конкретне рiшення по моїй пропозицiї. Дорош пiдвiвся i, зодягши вiйськового кашкета, пiшов до виходу. Кузь обвiв збори зачарованим поглядом i сiв на Дорошеве мiсце, сказавши: - Хоч посиджу на тому мiсцi, де розумний чоловiк сидiв. Може, й сам порозумнiшаю. - Е, Кузько, не через те мiсце розум входить, - зареготав Кир. Пiсля засiдання правлiння Дорош прийшов на квартиру, зiбрав свої речi i, знiяковiло поморщившись, сказав здивованiй Оленi: - З вашим господарем ми в однiй хатi не вживемося, так що пiду я собi. Влаштувався Дорош на квартиру до Сергiя Золота-ренка та його нiмої сестри Саньки. ХII Через два днi пiсля невдалого сватання з Тимком сталася пригода, яка трохи не коштувала' йому життя. Поплив вiн за Ташань нарубати дуг для носилок, поскладав їх у човен i вирушив назад до троянiвського берега. Веснянi води ще не зiйшли, вони затопили луги, луки, все Приташання аж до данелевських горбiв. Зелена трава ворушилася у водi, а голубе небо нерухомо лежало в нiй, i коли довго дивитися на чисте водяне безмежжя, то здається, що голубий свiт перевернувся згори вниз i стелеться пiд твоїм човном, ще гарнiший, ще чарiвнiший, чим є насправдi. Тимковi можна було перетнути рiчку нижче крученої ковбанi i випливти на свiй город, але вода була така манлива, тиха i голуба, береги такi зеленi i пахучi, повiтря таке прозоре i свiже, що вiн пустив човен за течiєю i сидiв, замрiявшись, не вiдриваючи очей вiд ши-роководдя, милуючись ним i вiдчуваючи в серцi тихий сум i розпуку. "Так, - думав Тимко, посмоктуючи самокрутку i пускаючи мимо плечей густий димок. - Жить на свiтi також не солодко, все на щастя надiєшся, а недоля по серцю б'є. Думав я - зiйдемось iз Орисею, зiв'єм своє гнiздо, а виходить як у тiй пiснi: "Ой ти, дiвчино, моє ти зерня, дорога наша - колюче терня..." Тимко зiтхнув i знову замрiяно але без особливої радостi дивився на розкошi весни i вiчну красу природи, щулив вiд сонця знудьгованi, з гарячим поблиском, чорнi, дикуватi, обпаленi душевним полум'ям молодечої жаги до життя, очi. Там, де Ташань робить круте колiно, напроти садиби, - вир. Рибалки об'їжджають його, бо вiн перекидає човни, троянчани не купаються навiть поблизу нього i всiляко обходять прокляте мiсце, про яке, вiдколи iснує Троянiвка, розповiдаються легенди, одна страшнiша за iншу. Говорять, що колись утопився у тому вирi якийсь п'яничка чоботар, i люди присягаються, що бачили, як з тиждень чоботи його крутило у водi, бо вони були пошитi з краденого товару; от воно утопленика забрало, а чоботи викинуло та й крутить за грiхи новопреставлен