Пробував, - глухим голосом вiдповiв Сергiй. - Та нiчого з того не вийшло. Е, та що з вами говорити! Ви сам городянин i захищаєте. - Не вгадав, - усмiхнувся Дорош. - Я корiнний селюк. - Е, який iз вас селюк? - махнув рукою Сергiй, одвернувся i довгий час їхав мовчки. Дорош теж не зачiпав його на розмову, i так вони проїхали добрий шматок дороги. Нарештi Сергiй засовався на своєму сiдалi, кiлька разiв тяжко зiтхнув, потiм збив на потилицю облiзлу шапурину i повернувся до Дороша обличчям: - Воно, бачите, як в життi заведено: що кому дошкуля, той про те й розмовля. Може, людина й помиляється, приймаючи на дорозi стовп за чоловiка, та все ж таки в неї очi є i вона щось бачить. Сергiй знову замовк. - Я й вас не люблю, - промовив вiн пiсля деякої мовчанки. - Ви хоч i крутитеся в нашому селi, а по шкiрi видно: городянин. Годинник, окуляри, блокнотик. Навiщо вони вам здалися? Щоб людей дивувати? То тiльки Охрiм як повернувся iз фiнської вiйни, то чоботи наваксував, в нагрудний карманчик ланцюжок повiсив i кожному зустрiчному хвалився, що вiн одер жав у нагороду iменнi золотi часи за те, що взяв у по лон двох фiнських генералiв. Ну хто йому повiрить, що вiн такий бойовий подвиг зробив, коли всi знають, що Охрiм власної тiнi боїться? Але хлопцям з чого посмiятись, то посмiятись, аби весело було. От вони його i просять: "Ну, покажи, Охрiме, бо ми зроду золотих часiв не бачили. Дуже вже нам охота на них подивитися, а головне, поглянути, що на них написано". - "Е, - каже Охрiм, - не можна, бо на них номер вiйськової частини проставлено, а це вже вiйськова таємниця, i її не можна розголошувати. Самi подумайте: яка менi болячка iз-за вашої цiкавостi пiд розстрiл iти. Котра зараз година, сказати можу, а щоб показати, що написано, то краще i не просiть, бо не можу я присягу порушувати i не на те я був найкращим бiйцем на всю дивiзiю Пiвнiчного фронту". Просили хлопцi, просили, нiчого не виходить, а тодi Пiдстерегли - i вихопили той ланцюжок. - Сергiй засмiявся, весело пiдбив шапурину. - Виявилося, що нiяких часiв у нього немає, а до ланцюжка жiноча пудрениця причеплена, котру ба-ришнi в сумочках носять, щоб, посеред вулицi зупинившись, красу наводити. От тобi - Xa-Xa! - i вся вiйськова таємниця. Сергiй довго смiявся, витираючи кулаком мокрi вiд слiз очi. - Отак - ха-ха!.. - Вiн усе ще нiяк не мiг зупинити в собi смiх i тремтiв плечима. - Отак i з вами буде: покрутитеся трохи в селi i втечете. - Ну, це ти, Серьожо, перегнув. З вашого села я нiкуди не пiду. Мене нiхто сюди не посилав, я прийшов добровiльно, а добровольцi не тiкають. А щодо твоїх думок про городян, скажу тобi одне: прошиб ти. Поживеш бiльше на бiлому свiтi - сам свою помилку побачиш. Дорош зiскочив iз пiдводи i, щоб трохи розiм'ятися, пiшов пiшки. Щупленька постать його в захвиськанiй болотом шинельчинi на тлi чистого неба здавалася мiзерною i сиротливою. "Розгнiвався, - подумав Сергiй, дивлячись йому вслiд. - Нiчого. Зате буде знати, що я про нього думаю". Сергiй закурив i їхав, понуривши голову, заглибившись у свої думи, перебираючи в пам'ятi всi тi слова, якi вiн сказав Дорошевi, розцiнюючи їх з того погляду, наскiльки вони могли образити його супутника. Але як вiн не рився в них, як не чiплявся, вiн не знаходив там чогось особливого, що б могло смертельно образити людину. "А, нiчого нема. А якщо вiн такий тонкошкiрий, то хай лубки понашива, щоб не так дошкуляло". Сергiй закурив ще раз, весняний пустотливий вiтер зiрвав iз цигарки iскру i кинув йому в рукав, iскра припекла так, що аж затрiпав рукою. "Iч, влетiла, клята. Не помiтив i коли, - усмiхнувся Сергiй i чомусь в цю хвилину подумав про Дороша: - Вiн або ж дуже хитрий, або дуже чесний. Поживем - побачимо". Сергiєвi скучно було їхати самому, вiн пустив бикiв на волю, хай собi тюпають помаленьку, а сам побiг до Дениса, що, сидячи на возi, мiж дiлом, як то кажуть, чистив шомполом "ружжо". - Ну, як ти тут? - запитав Сергiй, i собi плигнувши на воза. - їхати настобiсило. Закурити є? Сергiй вийняв кисет i передав його Денисовi. Той закурив, вiдклав рушницю, сказав сумно: - Зайця тепер трудно зустрiти: озимина пiдросла. А дика качка вся на лиманах... У тебе щось є в торбинi? - А ти вже своє пожер? Денис мовчки пiдняв шомполом пусту торбу, що валялася на возi. - Ну, як твiй керя? - запитав трохи згодом Денис. - Принеси його торбу, там должнi ковбаси буть. - Нiяких там ковбас нема. Нам сестра на двох харчi давала. - Так в чом же дiло? Вiзьми свою частку i неси сюди. - Маєш кишку на дурничку? - А що ж робити, коли вона пуста? Сергiй побiг до свого воза, взяв iз торби шматок сала (один залишив Дорошевi), двi цибулини, кавалок хлiба i принiс Денисовi. Усiвшись, вони смачно заходилися пiдвечерювати. Особливо не соромився свого їстiвника Денис: чуже сало та хлiб вiн уплiтав за обидвi щоки, так що на лобi аж пiт виступив, цибулю гриз якось люто, як кiнь сиру капусту, жирнi бруднi пальцi обтирав об сорочку або просто облизував, прицмокуючи язиком. - Лiтом я тобi крижня пiдстрелю. Найжирнiшо-го, - обiцяв Денис, не моргнувши оком. Сергiй мовчав, тому що знав заранi, що Денис бреше i що нiякого крижня вiн не дасть. Вечорiло. Сонце повернулося на захiдну околицю неба, купалося в попелястих тучах; вiтер затих, степовi облоги втрачали свою широчiнь, вужчали; скрадливi чорнi тiнi рухалися звiдусiль так швидко, що скоро не стало видно не тiльки степу, а й дороги, по якiй iшли бики. Незабаром у чорному степу, десь вдалинi, стало примiтне вогняну заграву. - Чупахiвка, - показав рукою Сергiй в бiк заграви. - Скiльки ще годин їхати? - поцiкавився Дорош, вiдчуваючи голод i розташовуючись на возi, щоб перекусити. - Години двi ще треба чукикати. Дорош, розв'язавши торбинку, помiтив вiдразу, що хлопцi пообiдали без нього, i це його неприємно вразило. "Стороняться. Нiчого, звикнуть". Дорош поклав торбу собi на колiна, весело крикнув словами старої, давньої казки, яку вiн запам'ятав ще з дитинства: - Ей, хто в лiсi, хто за лiсом - iдiть до мене вечеряти! Сергiй вiдмовився, а Дениса як на крилах принесло. Вiн з радiстю кумувався i з Дорошевою торбиною i спiвчутливо, навiть з деяким жалем, говорив: - Шкода, що ви так пiзно приїхали. Якби зимою, - бабахнув би вам зайця на шапку... Сергiй вiдкликав Дениса вбiк, схопив за петельки: - Що ж ти, собачий тельбух, все село ганьбиш! Себе ганьбиш, нас у сором уводиш! Тобi мало було мого сала, так ти вде до людини пристав жувати, щоб тобi язик покорчило! Адже ми його до себе на обiд не запрошували, а вiн нас запросив, i тобi не соромно було йти до нього? - Соромно чужу жiнку мацати, i то мацають, а святого хлiба просити не грiх, - вирвався з цупких рук Сергiя Денис i побiг до свого воза. Але Сергiй 'не мiг заспокоїтися. I вперше йому прийшла в голову думка, що, може, й справдi не все так у життi, як йому думається. "От же хоч Дорош i городянин, а, бач, подiлився хлiбом-сiллю, а ми, селюки, пiд полою зжували. От i розбери..." Через двi години їзди добралися до Чупахiвки. Петляючи по глухих вулицях, виїхали на головну, що вела до заводу. Над селом - тиша. В провулках застигав густа, як дьоготь, темiнь. Чим ближче пiд'їжджали троянiвцi до заводу, тим виразнiше долiтав до них якийсь гомiн, схожий яе то на шум машин, не то на вириво великої юрби людей, тим яскравiше розгорталися i освiтлювалися величезнi, запорошенi вугiльною пилюкою вiкна заводу. З дворища, обнесеного високим парканом, повiвало гострим, гнилим запахом жому i медвяним перепаленим духом малясу. В провулках троянчанам зустрiлося багато пiдвiд, навантажених жомом. На них сидiли дядьки, однi з них бадьорилися, перемовляючись мiж собою, iншi, обiпершись ногами об вiйя, куняли, зморенi сном. Бiля заводських ворiт видно як удень. Електричнi вогнi гарно освiтлюють в'їзд у ворота i маленьку будочку, в якiй несе варту охорона. "Ось де з дiвками гуляти, - усе на свiтi видної" - з захопленням вiдкликнувся в думках Денис про електрику. Дорош постукав у будочку на прохiднiй. Вiконечко вiдчинилося, i звiдти висунулася кучмата голова. - Пропуск є? - суворо запитала вона, пихнувши махорковим димом. Дорош зам'явся: вiн не мав дозволу на в'їзд, але потiм вирiшив, що в таких справах найважливiше смiлiсть i нахабство, i сказав грубо: - Є. Вiдкривай. - Давай сюди папiр. Дорош пiдiйшов зовсiм близько до вiконечка, так, щоб на нього впало свiтло, поправив окуляри: - Ви що, менi не вiрите? Охоронець пильно глянув на Дороша i, вирiшивши, очевидно, що ця людина цiлком заслуговує на довiр'я, крикнув комусь у двiр, щоб вiдкрили ворота. Ворота вiдкрилися - i троянчани безборонне в'їхали на заводський двiр. "Ну, через першу оборону прорвалися", - полегшено зiтхнув Дорош, але радiсть його була передчасною: двiр запрудили вози, вози i вози, як на ярмарку. Нескiнченним чорним потоком розтiкалися вони в рiзнi кiнцi дворища, утворюючи пробки, що не розсмоктувалися не тiльки по кiлька годин, а й по 'кiлька дiб. Люди, покидавши худобу i позбиравшись у невеличкi гурточки, вели повiльнi, нуднi розмови, так, для штуки, аби не проспати черги. Коли на них мiцно налягав сон, вони замовкали, дрiмаючи, а в цей час недремнi мовчки затiсувалися в чергу, щоб скорiше просунутися до жомових ям i покiнчити iз оцим безконечним, безнадiйним чеканням. Деякi з них втискувалися щасливо й непомiтно, але бiльшiсть виявляли, i тодi хто-небудь кричав у темрявi: - Микифор! Сюди! Трiщали вози, сопiли бики, матюганилися дядьки, витручений iз черги тихо лаявся: - Пожди, й тобi прийдеться, бичача китиця... - Ти в мене поварнякай, доки одчеплю люшню... - Приїдеш колись до нас олiю бити, ми з тебе надавимо макухи. - Ти чуєш, Микифоре, ще й шкабарчитьi Незаконно вперся, ще й нахваляється. - Ану, закрий пельку! - густим басом просив iз темряви Микифор. - Бо як вирву з ярма занозу, то я тебе пошепчу. Сергiй, слухаючи цi пересварки, скрушно зiтхнув i безнадiйно махнув рукою: - Розгужовуемося не менше як на двое суток... - Що поробиш? Ходiмо начальство шукати. Може, щось i виклянчимо, - пiдбадьорював його Дорош. В цегляному двоповерховому будинку, де розмiщалися всi служби, було темно, тiльки одне вiконечко свiтилося: на нього й пiшли Сергiй iз Дорошем. Як тiльки вони переступили через порiг i зайшли в коридор, дiдок, очевидно сторож, що спав на лавi, схопився рiшуче заступiвши дорогу, суворо запитав, чого їм треба. - Нам треба з дирекцiї кого, - сказав Дорош. - А кого ви тепер найдете, коли вже пiвнiч? - Може, хоч кого-небудь. Ну, хоча б начальника цеху. - Кажу вам: нема нiкого. В нас робота у вiсiм годин кiнчається. В цей час коридором пройшов робiтник у засмальцьованiй кепцi i фуфайцi. Зачувши розмову, вiн звернувся до Дороша i сказав, що в п'ятих дверях лiворуч засидiвся зам, так що "чешiть швидше, доки не вискочив". Дорош швидко розшукав дверi i тихенько в них постукав. Але з-за дверей нiхто не вiдповiдав. Дорош постукав сильнiше, так що той, що сидiв у кiмнатi, обов'язково чув би цей стук. Але за дверима знов мовчали. Тодi Дорош потяг на себе дверi i переступив через порiг у вузеньку тiсну кiмнату, слабо освiтлену однiєю лампочкою з газетним абажуром. За простим столом, нiчим не покритим i залитим чорнилом, що вже давно засохло i ввiйшло навiчно в деревину, сидiв, схиливши голову набiк, лисий чоловiк i щось писав, не звертаючи уваги на прибулих, навiть не пiдвiвши голови. Але потiм вiн пiдвiв її, глянув поперед себе i знову заходився писати. Обличчя зама було не сердите i не лагiдне, не зле i не добре, а якесь запрiле i дуже зайняте важливою роботою. Дорош сiв на стiлець i став чекати, доки звiльниться вiд пильної роботи зам. Сергiй, знявши шапку, зупинився бiля дверей. Пройшла хвилина, друга, зам усе ворушив губами i щось писав. Тодi Дорош устав iз стiльця i сказав голосно: - Товаришу, ми, звичайно, розумiємо, що вже пiзно, що ви дуже зайнятi, але в нас дуже пильна справа. Зам, продовжуючи писати, навiть не поворухнувся. - Може, вони глухi? - виразив свiй сумнiв Сергiй. Зам пiдвiв голову i зарокотiв низьким басом: - Якщо ви безотлагательно не вийдете з кабiнету, я подзвоню зараз Радивоновi, i вiн вас витурить у шию. У нас прийом уже давно закiнчився... - У нас дуже важлива справа... - Ще раз повторюю... - Що ви повторюєте? - спалахнув Дорош. - Ви - не князь, ми - не пахолки. Давайте говорити по-дiловому. Зам вийшов iз-за столу, щоб роздивитися на Дороша, пожмурив на нього короткозорi очi, знову сiв за стiл i запитав грубо й дражливо: - Що ви хочете? Яке у вас до мене дiло? - Нам треба жом. Те, що нам належало, ми вже вибрали. Тепер просимо додатково. З худобою в нас неважне дiло. Пiдперши голову руками, зам мовчав. Дорош добре розумiв це мовчання i знав, що воно буде продовжуватися до тих пiр, доки зам не натiшиться. Вiн хотiв дати повнiстю вiдчути, наскiльки Дорош вiд нього залежний. Зам, звичайно, не пiдозрiвав, що його маневр розгадано, i продовжував мовчати, напустивши на себе професорську задуму. Дорош також мовчав, з цiкавiстю слiдкуючи за чванством i людською глупотою, якої так не пошкодувала природа для зама. Дорош добре знав, що наполегливою вимогою вiд зама нiчого добитися не вдасться, бо люди такого типу тодi ощетинюються, кричать: "Я тут хазяїн! Я вiдповiдаю!" - i тодi краще з ними не говорити, а зодягай шапку та йди собi на чотири боки; що такi люди бiльше люблять, як перед ними принижуються, i чим бiльше їх просять i принижуються, тим бiльше вони пишаються силою свого службового стану, i таке самовiдчуття їм дуже до вподоби, i пiд його впливом вони поступово розчулюються i готовi пiти навiть на поблажку. Дорош вирiшив не йти нi на прохання, нi на приниження, а вибрав iнше: сидiти i терпеливо чекати, що буде далi, тобто вiн робив усю ставку на витримку, бо знав наперед, що пiсля довгого мовчання першим заговорить зам, тому що вiн оцiнить Дорошеве мовчання не як якусь тактику, а як повагу до службової особи, як намагання не порушувати роздумiв вiдповiдального керiвника, i що першими словами зама буде нарiкання на великi труднощi, якi не дозволяють йому задовольнити Дорошеве прохання. I якщо вiн зважується щось зробити, то це, мовляв, зв'язано iз надзвичайним ризикуванням. "Так i знайте, це я сам себе саджаю". Так повиннi були розгортатися подiї, але поки що вони були в станi спокою: зам думав, Дорош, розстебнувши шинель i вiдкинувшись на спинку стiльця, терпляче сидiв. Сергiй стовбичив бiля дверей, переступаючи з ноги на ногу. Мовчання тяглося так довго, що вiн не витримав: - Виходить, хай скотина пропаде? Вiн пiдiйшов скрадливими кроками до стола, мiцно затис у пальцях черемхове пужално. - Iч, роз'ївся на малясi, хоч у плуг запрягай! Потiм зодяг шапку i, гримнувши дверима, вийшов з кабiнету. Цим своїм вчинком вiн трохи не погубив усiєї справи, бо зам схопився, як з будякiв, i так розкричався, що годi було його вгамувати. Нарештi вiн вiдiйшов i виписав Дорошевi пiд розписку двi тонни жому. Дорош схопив накладну i притьмом вискочив надвiр. В темному кутку йому зустрiвся збуджений Сергiй, прошепотiв упiвголоса: - Ви, Валентине Павловичу, тiльки не сердьтеся. Нашi пiдводи на глухому дворi за кагатами стоять. Ми вже з Денисом їх нагрузили. - Як нагрузили? А накладна? Сергiй поляпав по ложi Денисової рушницi, що висiла у нього за плечима стволами вниз. - Ось наша накладна. - Ви що, подурiли? - Та ви не турбуйтесь, щоб там грубощi якi абощо... Просто я взяв у Дениса рушницю i пiд виглядом сторожа спровадив пiдводи на глухий двiр, до жомових ям. Резервних. Тепер головне - прорватися крiзь ворота. - Веди. Пройшли мимо здоровенних довгих складiв, що тяглися в темрявi, як вулиця, перетяли вузькоколiйку, довго петлювали помiж високими купами дров. Пiд самим парканом щось заворушилося, i з темряви виступив Денис, пильно придивляючись до прибулих. В руцi у нього мiцно затиснута заноза. - Думав, чужаки. Ну, виїжджати, чи що? Вiн пiдiйшов до бикiв, з тихим дзвоном засунув занозу в ярмо. - Давайте. Швидко. Погейкуючи на бикiв, стали вибиратися з глухого кiнця дворища, благополучно об'їхали склади, прорипiли мимо чорної рiки пiдвiд, що чекали своєї черги. - От кому щастя, - заздрили їм дядьки. - Уже люди й додому поїхали, а тут, мабуть, до мирового потопу сидiтимем. Сергiй схвально шепотiв Дорошевi: - Головне - крiзь ворота проскочити, а тодi - шукай вiтра в полi. - Ох, коли б нам не набили шиї!.. - Що ви, Валентине Павловичу, та в таких бусур-манцiв украсти - святе дiло. Через кiлька хвилин троянiвцi приладналися до якихось хуторян i непомiченi виїхали iз заводу. XVI Поєдинок мiж Уласом i Гнатом на тому не закiнчився, що вони обмiнялися дошкульними реплiками у Ганни Ляшенко i тим, що Гнат як ошпарений вискочив геть iз хати. Поєдинок цей продовжувався в затаєних намiрах, що їх викохував про себе Гнат, настирливо шукаючи такого випадку, щоб прищикнути Уласовi язичка. I треба сказати, що Гнат уже потихеньку робив своє дiло: таємними пакетами вiн розiслав свої листи у всi тi мiсця в Харковi, де перебував Улас, вимагаючи компрометуючих матерiалiв на хлопця. Улас же зовсiм не змiнив своєї поведiнки, чемно вiтався iз Гнатом, всiляко виявляв до нього ознаки уваги i навiть покiрностi, але в душi не любив його за ту грубу силу, яка аж кипiла в цiй людинi, i за те зловживання своїм службовим становищем, яке дуже часто допускав Гнат i в роботi, i в побутi. Улас це вважав несправедливим, i був переконаний, що з цим миритися не можна, i написав замiтку у обласну газету. Незабаром з газети прийшла вiдповiдь на його листа, в якiй говорилося, що редакцiя зацiкавилася матерiалом i веде розслiдування. Улас зрадiв i уявляв це розслiдування так: з Полтави приїде товариш iз газети, скличе збори, на яких люди вискажуть усе, що знають про поведiнку голови, надрукує замiтку в газетi, а на другий день пiсля цього Гнат визнає себе винним i дасть слово покращити роботу i поведiнку, в противному разi його знiмуть iз цiєї посади. Проте розслiдування велося трохи iнакше, чим уявляв собi Улас: лист Уласа з допискою "розслiдувати на мiсцi" надiслали в район, там його прочитали, голова райвиконкому особисто подзвонив по телефону до Гната, i мiж ними вiдбулася така розмова: - Що ти там дров нарубав? Дуже менi приємно одержувати з редакцiї листи про твою поведiнку... - Нiяких я дров не рубав. А що веду боротьбу з циганщиною та бродяжництвом, так це мiй обов'язок по службi. - Можна вести боротьбу, але без перекручень. - Правильно! Перекручую, - не розчув Гнат. - А що, знаїїш-понiмаєш, дивитися, як на шию тобi сiдають, ще й пiтничок для зручностi пiдкладати? - Як у тебе iде сiвба? - Все по плану. - Дивись же там! На цьому розслiдування в районi закiнчилось, а в селi зате тiльки-но розпочалося. Гнат наказав Кузьмi цiлих три днi годувати коня, бо виїздiв не буде, сам замкнувся в кабiнетi i не приймав нiкого, бо дуже був зайнятий фабрикуванням Уласового "лiчного дєла". Таких "лiчних дел" по службi вiд нього не вимагалося, але вiн запровадив їх вiд себе, гордився ними, записував туди все, що йому було вiдомо про тих людей, яких вiн в тiй чи iншiй мiрi вважав пiдозрiлими. Характеристику Уласа вiн розпочинав вiд десятого родового колiна i не вiдступав навiть вiд дрiбних фактiв, тому що вважав, що вiн робить справу величезної державної ваги i що цi факти можуть вiдiграти неабияку роль. Уже було записано, що рiд Хомутенкiв походить "з бiдного прослойка", що дiд Сазон Хомутенко наймитував у помiщика Бразуля i при цьому проявив деяке революцiйне ставлення до степового вампiра-магната, а саме: у 1905 роцi пiд час селянського заколоту трiснув у пику помiщицького управителя Санька так, що того водою одливали. Старий Сазон брав також найактивнiшу участь у конфiскацiї помiщицького майна, але, писалося далi, починаючи з 1914 року, поведiнка Сазона змiнилася в iнший бiк, бо замiсть того, щоб дезертирувати з царської армiї, вiн вiрою i правдою воював "за веру, царя i отечество", був нагороджений двома георгiївськими хрестами, якi, писав далi Гнат, "iз'ять не вдалося, бо дiд їх заховав так, що навiть пiсля його смертi мої пойнятi не змогли обнаружить". На колективiзацiю дiд дивився криво i займався агiтацiєю серед населення, щоб люди не усуспiльнювали корiв. Пiсля характеристики Сазона йшлося вже про Лук'яна, Уласового батька. Лук'ян, писалося далi, iз самого дитинства отруєний опiумом, ходить до церкви аж на Ступки i ще в 1919 роцi був видiлений церковною общиною в склад делегацiї, яка зустрiчала архiєрея. До Радянської влади настроєний вороже; на зборах завжди спить i не в курсi, про що на них говориться. На позику пiдписуватися не хоче, покладаючись на те, що в нього велика сiм'я; представникам з району задає контрреволюцiйнi запитання, наприклад, каже: "Хто ж у колгоспi робитиме, коли вся молодь тiкає в мiсто?" Неодноразово займався розкраданням колгоспного майна, але притягти до вiдповiдальностi його не вдалося, позаяк нi одного разу не спiймали на мiсцi злочину. I далi вже розбиралося по кiсточках Уласа. Наприкiнцi iз усiма подробицями описувалося, як i при яких обставинах Улас пiдривав авторитет Гната i якi слова говорив при цьому. "Такого-то числа, такого-то мiсяця, - писав Гнат, - я був при виконаннi своїх службових обов'язкiв, тобто на своєму посту, i зайшов до громадянки Ляшенко, соцпоходженням iз середнякiв, i виявив, що вона не пiшла на роботу по случаю випечки хлiба. Я вказав у вєжлiвiй формi, що вона займається саботажем, i приказав немедлiно йти на роботу в поле, де йде битва за врожай, вона вiдповiла, що не пiде по случаю випечки хлiба, тодi я взяв вiдро з водою i вжив заходiв: залив у печi вогонь. В цей час iз дверей другої хати вискочив Улас Хомутенко i став пiдривати мiй авторитет; таку вихватку я розцiнюю як гонєнiя на совпартактив i не можу залишити без после дствiя". Закiнчивши оформлення особистої справи, Гнат тяжко замислився i просидiв так аж до обiду. Потiм викликав Кузьму, дав йому п'ятiрку i наказав принести з кооперацiї четвертушку горiлки, два оселедцi i пачку махорки. Пiсля коротенького обiду вiн послав до Хомутенка виконавця iз запискою, у якiй значилося: "Цим повiдомляю, що громадяниновi Хомутенку Уласовi Лук'яновичу негайно треба з'явитися в сiльську Раду. За неявку будете вiдповiдати по закону". Улас, прочитавши записку, усмiхнувся, зодяг костюмчик, у якому їздив штурмувати науку, i пiшов до сiльради в настрої молодого тореадора, перед яким хоч i небезпечний, а все ж таки цiкавий бiй. Гнат прийняв його у своєму кабiнетi, сидячи за столом. Китель його був розстебнутий, на шиї, надавленiй тугим комiром, горiли рожевi плями, на лицi пiдозрiлiсть, очi морозять слiдчим всезнайством. - Во-первих, - сказав вiн, коли Улас сiв на стi-'лець, поставлений пiд стiною на такiй вiддалi вiд стола, щоб допитуваний не мiг вчинити раптового нападу на слiдчого, - давай з тобою домовимося, що ти будеш говорити правду i тiльки правду, "Як на судi", - усмiхнувся про себе Улас i кивнув головою: - Що ж. Попробую. Гнат заглянув до справи, пiдкреслив щось у нiй олiвцем, пiдвiв на Уласа гострi очi i поставив перше запитання: - Якi цiлi ти переслiдував, коли писав про мене дописа в обласну газету? "Що ж робити? Поводить його трохи за носа чи вiдкрити карти зараз же?" - Я не писав нiякого допису. Гнат встав iз-за стола, пiдiйшов до дверей i закрив їх на ключ. - Ти ще будеш викручуватися, горобеня жовтороте? Улас вiдкинув назад голову, люто глянув в очi Гнатовi. - Прошу не говорити зi мною в жандармському тонi! - Добре. Запишемо вашi показанiя в протокол. Гнат узяв ручку i полiз пером по аркушевi паперу. - Ви не маєте права писати на мене жодних протоколiв. Я протестую! I якщо я писав допис, то робив це в iнтересах справедливостi. За правду стояв. - А я за що стою? - вирячився Гнат. - Не за правду? Ти що, контрреволюцiонера з мене хочеш зробити? Нi-i, знаєш-понiмаєш, не вийде! Доки я на своєму посту, я нещадно буду присiкати кожного, хто захоче зробити наклеп на радянських керiвникiв. - Не узагальнюйте. Тут справа йдеться про одного вас. - А я що? Гiрший за других? - Так. Гната збiсило, вiн трiпнув ручкою, хлюпнувши чорнилом на папки, й майже викрикнув: - До якої таємної органiзацiї ти належав, коли учився у Харковi? Улас тiльки витрiщив очi. - Ага, мовчиш... Iди зараз додому i принеси в сiльраду оружiє, яке в тебе є, тому що при обшуковi ми його все рiвно знайдемо. Гнат розраховував, що ця фраза остаточно вб'є Уласа i зробить iз нього грiшника, що падає на колiна i починає каятись. Але цього не трапилося. Улас тiльки трохи поблiд, але сказав спокiйно: - Добре ви все продумали i дiло добряче завели, тiльки нiчого з цього не вийде, i марнi вашi заходи: я не з лякливих. Обiцяю вам, що мiй допис в десятках примiрникiв буде розiсланий по всiх газетах, i будьте певнi, що до нього прислухаються, зроблять вiрнi висновки i намилять вам шию. Даю вам чесне комсомольське! Улас пiдвiвся iз стiльця, усмiхнувся куточками вуст: - А тепер вiдкрийте дверi i випустiть мене на волю. Гнат стояв, стиснувши руки в кулаки, i безсилий гнiв, i здивування, i навiть острах перед цим молодим студентом мiшалися на його обличчi. Вiн думав, що сказати, вiн гарячкове працював мозком, чим налякати юнака, чим його доконати, чим заставити його покоритися йому i взяти з нього слово, що вiн не буде нiкуди писати нiяких листiв i скарг, але думки тужавiли, формувалися невиразно. I не встиг Гнат вiдкрити рота, як Улас схопив iз стола ключ, вiдкрив дверi i, не озирнувшись навiть, вийшов iз кабiнету голови. XVII Нiма Санька пам'ятає свого батька краще, чим Сергiй, бо вона була вже дiвчинкою з кiсничками, коли в одну зимову нiч привезли його в санях, зiщуленого i мовчазного. Пиляли в кирнасовому лiсi дуби - не вберiгся Василь. Стьобнуло його гiллям, пiдбiгли до нього селяни - лежить на снiгу, чистесенький, тихесенький, тiльки в куточках вуст рожева пiнка бульбашиться. Поклали його в сани, вкрили сiряком, повезли на Троянiвку. - Ще ж я казав: бережись, Василю. А от не вберiгся, - сумно кивав головою один селянин. - Така його доля, - зiтхнув iнший. Зустрiчнi хурщики, що везли з Полтави на Зiнькiв та Гадяч бочки з оселедцями, забачивши сумний поїзд, здiймали шапки. - За грошi його зарiзано чи, може, за худобу? - питали вони, не зодягаючи шапок. - Деревом убило, - похмуро вiдповiдали тро-янiвцi. - Оборонив, значить, бог. А ми думали - зарiзано. I хурщики зодягали шапки та журно хитали головами: був, мовляв, чоловiк-нема чоловiка. Живеш отак на свiтi i не знаєш, що з тобою буде до вечора. Гинули за снiговицею сани, нiби у небо пiдiймалися, а далi й зовсiм не стало видно. Посумувавши та погорювавши, дядьки знову заводили свої звичайнi розмови про те, що березовий дьоготь трохи дорогий, що зiнькiвськi ковалi всi до одного шахраї i за пiдкову беруть такi грошi, що, мабуть, i в самiй Полтавi люди б дивувалися, коли б їм розказав. Кожний же знає, як того рубля тяжко заробити, а ще тяжче зберегти. Одне, що дiрок багато i кожну залатати треба, а друге - що появились на базарах такi жулики, що на ходу пiдметки одрiзають. Чирк бритвою - однi каблуки остаються. Так це чоботи. А за грошi й не говори. Одним словом, говорили дядьки про рiзне i вже забули, що земля, крутячись, понесла ще одного грiшника на небо, i вже не верне його нiколи, i згине по ньому слiд, як по тому журавлю, що вiдбився вiд свого ключа. Що ж. Чуже лихо не болить, своє - серце поїдає. Як вiдкрила Марiя ворота, як уздрiла свого хазяїна, збiлiла, нiби лице борошном обсипали, губами ворушить, а слова не скаже. Ноги пiдкошуються, кроку ступити не може, а по очах наче чорна блискавка вдарила: все почорнiло навколо, нiчого не бачить. Чужi люди внесли господаря в хату i на лаву поклали - вона того не бачила, не чула, не розумiла. Отупiлими очима дивилася на лаву, де лежав Василь; приклавши хусточку до рота, похитувалася то лiворуч, то праворуч, як маятник, з закам'янiлим лицем. Бiля неї щулилася Санька. Лице нiмої дiвчинки було здивованим i настороженим, їй здавалося, що вуса в батька ворушаться, i вона нахилилася так близько до батька, що чула, як вiд нього вiє холодом i снiгом. Вона нiяк не могла збагнути, мертвий вiн чи тiльки спить, i тому обличчя її не крило нi горе, нi печаль, воно було тихим i лагiдним. Трилiтнiй Сергiйко пiдiйшов до батька i сказав, наслiдуючи матiр: - Спи, тату. Я тобi й чобiтки знiму. I цей голос зробив у хатi ще бiльший плач i стогiн. Пiсля смертi чоловiка Марiя героїчно билася з нуждою, але потiм занедужала якоюсь загадковою хворобою i померла. Залишилися дiти самi. Сергiйко - школяриком, а Санька - здоровою, сильною дiвкою, замiж би впору вiддавати, та хто вiзьме, коли iз нею словом перемовитися не можна? Санька любила брата з ревнiстю ведмедицi. Кожному, хто смiв його ображати, вона ладна була перервати горлянку. Вона замiнила йому матiр. Обпирала, обшивала i пильно дивилася за тим, щоб вiн ходив у школу, а не слонявся де-небудь понад Ташанню або по ярах без дiла. Санька рано пiзнала горе, а її вада - нiмота - зробила її вiдлюдком. Вона не ходила до сусiдiв, була неподiльчивою, хитрою i мстивою. Тяжка робота i вiчний бiй за шматок хлiба зробили її спину широкою i мiцною, як в робочої коняки, а руки налили нелюдською силою. Роздратували її якось хлопцi на вулицi, схопила вона одного в такi обiйми, що ледве живого та теплого iз рук вирвали, вже i лице було посинiло. З того часу парубки стали її побоюватися, перестали над нею насмiхатися i взагалi обходили десятою дорогою. В артiлi Санька працювала де важче: орала, возила снопи, вергала мiшки, дивуючи дядькiв своєю страшною витривалiстю i силою: на елеваторi могла вона виносити по трапу аж на саму гору шестипудовий чувал без вiдпочинку, не збавляючи кроку, пружинячи сильними литками, що бугрилися i кам'яно твердiли, обтягнутi засмаглою на сонцi шкiрою. Шофери прицокували язиками, милуючись її силою i зграбнiстю форм її тiла, i серед них траплялися такi жартуни, що втягували Тi по темних куточках, щоб повести на грiх. Одного iз таких джигунi" Санька схопила за шиворот i так махонула ним у вс"рох пшеницi, що вiн зарився по самi п'яти. В артiлi працювала Синька безвiдмовно i роботу виконала ретельно, краще за всiх. Полють полiльницi буряки - обжене їх Синька на цiлий рядок. Коли не глянеш на неї, - все й стоїть стовбура, не розгинається. Сердиться на неї жiнки за те, що їх обганяє, а вона ще дусче супиться, ще лютiдiе махає сапою. Коли Сергiй привiв у хатy Дороша i пояснив сестрi, що вiн буде жити у них н:а квартирi, Санька не повiрила. Як? У них жити? I вiн не погребує? Стояла посеред хати з пустим вiдром i пильно оглядала Дороша з нiг до голови. А вiн, у сiрiй їiхинельчинi, з чемоданом у руках, топтався бiля столу i не знав, що робити. Потiм поставив чемодан, пiдiйшов до неї i подав руку для привiтання. Вона теж поставила вiдро i теж подала свою широку, чоловiчу рiку, i очi її розчулено заблищали. По соромливiй усмiшцi Дороша, по його чистих очах по той малесенькiй, слабенькiй ручцi, по його блiду, хворобливому обличчi i ще по чомусь, однiй їй вiдомому i бiльше нi дiя кого не доступному, Сань-ка визначила, що перед rfero людина добра, а не зла i що її треба поважати й цiанувати. Через кiлька хвилин она повернулася iз цебром води i заходилася розтоплювати пiч, щоб приготувати для гостя хорошу вечерю. Дороша вона посадила на покут i дивилася на ньогоё як на iкону. Вона була збудяна, весь час похитувала головою, усмiхалася i жваво жестикулювала. Сергiй перекладав це на сло ва. Санька говорила, що го стевi в них буде дуже добре, що вiн матиме все, що забажає, аби тiльки їв та поправлявся, щоб був не так їй (вона втягла щоки i пустила пiд лоб очi, щоб показати, який вiн худий), а такий: вона роздула свої щоки, скiльки могла, i аж почерво нiла вiд натуги. Дорош переказав, що вiн буде старатися, але що з нього поганий їдець, вiн не знає, чи господиня залишиться ним задоволена. Зачувши це, вона здивувалася, журливе? похитала головою i нетерпляче глянула на Сергiя, навiть смикнула його за рукав, прохаючи, очевидно, пояснити, в чiм криється причина нездоров'я гостя. Сергiй показав, що гiсть був дуже тяжко поранений на вiйнi. Вона зробила страшне обличчя i так застигла на хвилину. Потiм кинулася, як вiд електрики, i швидко, безладно замахала руками, так гаряче i так збуджено, що навiть Сергiй не мiг довго розiбрати, що вона говорить. Очi її горiли, в грудях булькало i стогнало, лице зробилося лютим i невблаганним, i вона пiшла на Дороша, а вiн вiдходив назад, потискуючи плечима, здивовано позираючи на Сергiя. - Чого це вона? Що це з нею? Але Сергiй не звертав уваги на його запитання, а уважно i сторожко слiдкував за жестами сестри, бо все ще не мiг зрозумiти, що вона каже i чого хоче. Обличчя його було напруженим i зосередженим, i в цю хвилину вiн дуже був схожий на Саньку. Нарештi вiн кивнув головою в знак того, що зрозумiв, i вiдразу перевiв погляд на Дороша. - Не бiйтеся. Вона добра. Вона вас поважатиме. - Що вона говорила? - Вона сказала, що в селi було багато здорових, молодих хлопцiв. Що всi вони пiшли на фiнську вiйну i не всi повернулися. Потiм вона додала, що це жорстоко - убивати людей. - Скажи їй, що я убивав ворогiв. Сергiй швидко зажестикулював, вона закивала головою, що розумiє. Потiм враз пiдбiгла до Сергiя i легенько ляснула його рукою по щоцi. На превелике здивування Дороша, Сергiй не розгнiвався, а посмiхнувся i вiдвiв її руку. Тодi вона розкуштряла йому на головi волосся, схопила себе за горло i стала давити, схвильовано сапаючи та наступаючи на Сергiя. Вiн обняв її за плечi, але вона вирвалася з обiймiв, гнiвна й лиха, i, нарештi, пiшла в хатину. - Гедзь укусив. Вона хороша, але дуже вперта. - Що ж вона каже? - А, товче одне i те ж. Що всi люди однаковi i всi хорошi, вбивати їх не можна. Грiх. А як, по-твоєму, каже вона менi, людей можна вбивати, то щоб я брав її за горло i давив. Та ви не звертайте уваги. АлЇ про бога погано не говорiть, бо тодi вона на вас розгнiвається i зможе наробити багато прикростей. - Вона вiруюча?! Як же їй внушили вiру в бога? Сергiй помовчав трохи, знизав плечима. - Наша мати пiсля смертi батька зробилася дуже набожною i кожного вечора заставляла нас молитися. Я молитву шепчу, а Санька на iкону дивиться. З мене святого не вийшло, а вона, бачте, залишилася вiруючою. А вчила її мати дуже просто: знiмала iкону... - Сергiй глянув на рушники, де висiли образи, - i показувала на небо, пояснюючи жестами, що той бородатий святий там живе. Коли йшов дощ, снiг або блимала блискавка, вона говорила, що все це робить той бородань, i заставляла цiлувати його... А, що там говорити! Дурне дiло - нехитре. В той вечiр Санька приймала гостя з особливою пошаною: заставила Сергiя зарiзати пiвня i цiлий вечiр пекла, варила i смажила, потiм вийняла iз льоху i с глечик сметани, облила нею вареники i поставила на i стiл. Пiсля вечерi послала гостевi на лiжку, обiклавши його подушками. Сергiєвi наказала спати на лавi, а сама лягла в хатинi на примiстцi. Так i зажив у Золотаренкiв новий гiсть. Спочатку троянiвське жiноцтво довго базiкало I навiть пiдсмiювалося з того, що такий важливий чоловiк та поселився в нiмої Саньки, пускало з язикiв розмаїтi брехнi. Говорилося, наприклад, що Санька приманила нового чоловiка своєю поставою, що, мовляв, постоялець чоловiк слабий, миршавий, от i поласувався на розкохану та дорiдну жiнку. Одначе всi скоро вгомонилися, бо начухали язики, а до Золотаренкiв, до яких ранiше майже нiхто не заходив, тепер щовечора зазирали сусiди чи й так собi - прийшлi люди. Приходив Бовдюг, мовчазний i стриманий i, запитавши: "А де ж тут поставити сокиру?", сiдав завжди на одному ж мiсцi: на лавi пiд мисником. Кузь не входив, а влiтав у хату, наче на сполох. У нього нiколи не було постiйного мiсця, i вiн нiколи не сидiв, а маячив по хатi, гарячився, встрявав у розмову, чи були тому радi, чи нi, рiшуче вимагав вiдповiдi на питання, якi вiн ставив, i через кожнi пiвгодини, потираючи руки, вигукував: "Ах, боже ж мiй, коли б то я все знав на свiтi?" - i тут же, повернувшись до кого-небудь, канючив тютюну на цигарку. Це його старцювання набридло всiм, але до нього уже так звикли, що коли б Кузь був серед людей i не просив закурити, то на нього б дивилися як на новоявлене чудо. Сергiй же як молодий господар, в обов'язок якого входило турбуватися за своїх гостей, не обiйшов своєю увагою i Кузя: у своїх далеких родичiв по материнiй лiнiї дiстав кулик тютюнового бадилля, змiшав його iз сухим потертим листям та й поставив в коритчатку бiля дверей. Кузь аж ахнув, побачивши таку розкiш. Поглинав багатство очима та все примовляв: "Бож-же ж мiй, якi добрi люди є на свiтi!" Цiлий вечiр вiн просидiв навпочiпки бiля коритечка, раз по раз, перехнябивши голову, зазирав у нього, як сорока в кiстку, чманiв вiд курива. Санька не любила Кузя i часто, простягши руку, перекривляла перед людьми, як вiн просить тютюну. Тодi Кузь дивився на неї, як на заморського артиста, i кивав головою: "Понiмаю, понiмаю", анiскiлечки не гнiваючись, i додавав при тому: "Ви знаєте, якби оцiй жiнцi дав бог рiч, так i мертвого передражнювала б". Коли люди, наговорившись досхочу, виходили iз хати, Кузь на секундочку присiдав до коритечка, набивав махоркою кишенi, примовляючи: "Воно хоч уже й на весну потягло, та ночi довгi, хай їм лихо". Тодi Санька пiдбiгала до Кузя, тягла його за рукав i аж клекотiла вiд злоби, показуючи йому на мигах, щоб висипав махорку назад. "Понiмаю, понiмаю", - кивав головою Кузь, але висипати й не збирався. Санька хапала його за петельки, i хто знає, чим би воно закiнчувалося, якби не заступався Сергiй. Приходив на посиденьки i Андрiй Блатулiн - Латочка. Переступивши порiг, скаржився, що дiти заженуть його в труну. "Якби можна було, позв'язував би всiх на один шнурок та хоч би попорепав для острашки, а поодинцi не справлюся. Одного б'ю - п'ятеро навдьори. Подумайте тiльки, - скаржився вiн далi, - якось приходжу вечором iз роботи, прошу в жiнки повечеряти, а вона повертається з хатини заплакана, очi вiд мого погляду одводить, так, нiби соромиться сказати щось дуже важливе або серцем себе нечистою почуває. - Чого це ти очi опускаєш, як на другий день пiсля весiлля? Може, десь у гречку вскочила та тепер глипаєш очима? - Чоловiчку мiй рiдненький, дiтьми своїми присягаюся, що нiяких балощiв я нi з ким не мала. Одному тобi вiрна. Хоч - долiвку язиком лизну. А тепер одне нещастя трапилося, що не знаю, як i сказати. - Захворiла, чи що? - Я здорова. - То, може, тебе зобидив хто? Дiлянку невiрно замiряли в артiлi чи трудодень неправильно записали? - Нiхто мене не зобижав, а тiльки таке в хатi трапилося, що ти як дiзнаєшся, то битимеш. - Чоботи шкаповi, тi, що я на ярмарку купив, украдено? - Нi. Чоботи цiлi. - Грошi, що на корову збирав? - I грошi цiлi. - Та що ж тодi сталося? Кажи, не мотай з мене душу! - Вечерi немає. - Як немає? Хiба ти не варила? - Варила обiд, але всi горшки пустi, пiди хоч i сам подивися. I правда. Глянув я: всi горшки пустi. Вiд двох паляниць тiльки крихти лишилися. Що за оказiя? Аж ось заходить моя найменшенька Тетянка, та й хвалиться: "Тату, а в нас сьогоднi весiлля було". - "Яке весiлля?" Вона пальчик у рот i далi продовжує: "Наша Марiйка за Вихорового Петруся замiж виходила. Оце недавно до сватiв поїхали. Гостей було - повна хата!" Я при цих словах аж отетерiв. А вона далi своє: "Горiлку пили, пiсень спiвали. Особливо отiєї, що: "Виглiбай, мати, жал, жа